Ситуацію, в якій опинилося цивільне населення Галичини під окупацією в часи Другої світової війни, ще не повністю досліджено. На сьогоднішній день вийшло декілька публікацій, які порушують проблеми долі цивільного населення у Львові під час ІІ світової війни чи польсько-українського конфлікту, але досі немає досліджень, які б зайнялися питанням про ставлення мешканців Галичини до знищення євреїв. І хоча ця тема з’явилася у кількох виданих останнім часом книгах спогадів, проте вона й надалі залишається мало присутньою у колективній свідомості.
Цей текст аж ніяк не претендує вичерпно представити проблему польсько-українсько-єврейських стосунків під нацистською окупацією на території колишньої Східної Малопольщі. Він є тільки сигналом про необхідність ретельного дослідження або навіть низки дослідницьких проектів, які б ґрунтувалися на великій базі джерельних даних. Я лише хочу на кількох прикладах показати, наскільки складною була доля євреїв, які, намагаючись уникнути смерті, стикалися з дуже різним ставленням неєврейського населення на цій території.
Перші такі ситуації мали місце влітку 1941 року, коли німецькі війська напали на Радянський Союз і ввійшли на землі, окуповані совітами у вересні 1939 року. По території колишніх львівського, станіславського й тернопільського воєводств прокотилася хвиля погромів, спровокованих німецькою пропагандою, що звинувачувала євреїв у співучасті в масових екзекуціях, які НКВД здійснювало в окремих місцевостях. Найбільші й найкривавіші погроми відбулись у Львові, Тернополі, Дрогобичі та Бориславі. На жаль, у польській історичній літературі немає детальних досліджень цього явища, а якщо вони і є, то часто вражають своїм стереотипним підходом: масові вбивства євреїв, вчинені частиною населення названих місцевостей, були помстою за співпрацю євреїв з радянською владою. При цьому немає аналізу явища антисемітизму, присутнього на цих теренах до початку ІІ світової війни, поширеного як серед українців, так і серед поляків.
З початком німецької окупації у галицькому регіоні євреї опинилися в ситуації повної безпорадності перед нацистськими репресіями. Хвиля погромів 1941 року призвела до того, що польське й українське населення почало сприймати євреїв як людей, які опинилися цілком поза законом. Цьому сприяли німецька антисемітська пропаганда та керівництво окупаційної влади, яке повністю винесло єврейське населення за межі суспільства. Результатом такої ситуації були не тільки грабіж єврейського майна, здійснений німцями і місцевим населенням, а й фізичне знущання з євреїв, навіть убивства єврейських сімей в окремих селах, здійснені переважно українським населенням на початку німецької окупації. Прикметно, що в деяких селах ці вбивства траплялися без участі німців. Так було, скажімо, в околицях Косова Гуцульського і Коломиї. До серпня 1941 року ці території залишалися під окупацією угорських, а не німецьких військ. Угорці, окрім примушування євреїв працювати на армію, не застосовували жодних репресій. Натомість у невеликих місцевостях, де не було дислокацій жодних угорських військ, траплялися поодинокі й масові вбивства євреїв, як, наприклад, в Отинії, де група місцевих українців убила 50 євреїв, у селі Чернігів тоді ж загинуло 36 осіб, у Снятині – 9.
Жахливе вбивство, вчинене руками місцевого населення, сталося в Яблуниці біля Косова Гуцульського. Тутешні селяни гуцули втопили у Черемоші кілька десятків євреїв, які жили в цьому селі. Потім вони пішли в сусіднє село – Гвіняву, де хотіли переконати місцевих жителів спільно знищити місцевих євреїв. Селяни з Гвіняви відмовилися, пообіцявши, що «єврейське питання» вирішать у селі самостійно. Після відходу сусідів з Яблуниці, гвінявчани вигнали євреїв до Жабинців, а їхній маєток розікрали. Таких випадків у Східній Галичині було значно більше.
Пізньої осені 1941 року Галичиною прокотилася хвиля масових екзекуцій, які започаткувала різня у Станіславові, коли 12 жовтня 1941 року на місцевому єврейському цвинтарі німецька і українська поліція розстріляла 10 000 – 12 000 євреїв. Екзекуції тоді охопили спочатку території колишнього Станіславського воєводства, а саме ту його частину, котра лежить у Карпатських горах, зокрема у вже згаданому Косові Гуцульському, про що слід сказати детальніше, оскільки ситуація у містечку тісно пов’язана з темою цієї розвідки. Вже тоді, можна було зауважити ставлення і українців, і поляків до євреїв, притаманне також для пізнішого періоду, коли закінчилися депортації, переважно до табору смерті в Белжці, та масові страти, проведені під час остаточної ліквідації гетто, і коли вцілілим євреям довелося рятуватися серед неєврейського населення. Це була так звана «третя фаза знищення», яка тільки нещодавно дочекалася більш ґрунтовних досліджень, які все ж потребують подальшого вивчення.
У архіві Єврейського історичного інституту збереглися спогади Є. [Єгошуї] Ґартнера (J. Gärtner), довоєнного мешканця Косова Гуцульського, який від початку німецької окупації був членом Єврейської ради (юденрату) в цьому містечку. Це, напевно, найповніші спогади про окупаційну долю косівських євреїв та ставлення неєврейського місцевого населення до них.
16 жовтня 1941 року до Косова прибули німці з коломийської поліції безпеки на чолі з референтом з єврейських справ Робертом Фростом і вимагали від місцевої Єврейської ради забезпечити 600 – 700 євреїв, ніби для роботи. У той же час німці разом з українською поліцією розпочали збори на косівському ринку. У німецькому дослідженні Дітера Поля, яке ми тут використовуємо, косівські події 16–18 жовтня 1941 року було підсумовано твердженням, що німці за допомогою української поліції знищили 2000 місцевих євреїв, а потім організували собі свято з цієї нагоди.
Спогади Гертнера в цьому плані набагато точніші, і в той же час вражаючі у своїй детальності, особливо якщо йдеться про залучення місцевого населення до акцій виловлювання євреїв. Масові екзекуції супроводжувалися пограбуванням єврейського майна, які здійснювали і німецька поліція, і частина мешканців Косова.
Ось як Єгошуа Гертнер описував те, що відбулося в той день: «Ми бачимо українські банди, шкільна молодь, яка, з нагоди такого «свята» була звільнена того дня зі школи. Вони вриваються в єврейські будинки, витягають євреїв, а Гехтел далі заходить, все забирає і каже: «Все буде добре». Настають сутінки, ще нікого не звільнено, а постріли не вщухають».
Затриманих на ринку євреїв виводили на Міську Гору, де їх розстрілювали у заздалегідь виритих ямах. Ситуація повторювалася наступні два дні. Німці разом з частиною мешканців міста виганяли євреїв з їхніх будинків і відводили їх або на Міську Гору, або арештовували, а потім відправляли на місце страти. Гертнер у своїх спогадах розповідав, що подробиці проведення тієї акції німці узгоджували з українськими міськими чиновниками: «Ми дізналися, що напередодні акції 15 жовтня в сьомій годині вечора у магістраті відбулося спільне засідання гестапо з владою міста, під час якого було розроблено план дій. Після засідання магістрат скликав молодих українців, які підготували на горі велику яму і організували банди, щоб допомогти гестапо у проведенні акції».
У наступній частині спогадів автор перелічує по прізвищах найактивніших українських мешканців Косова, які брали участь у виловлюванні євреїв. Серед них було чимало таких, які раніше, за часів радянського панування називалися комуністами. Серед учасників облав були люди всіх професій: муляри, директор молочної станції, багаті селяни, пекар, дружина водія, фотограф, який жив в одному будинку з єврейською сім’єю, інспектор освіти за радянських часів. Бувало, що у цій процедурі брали участь цілі родини: «Мати і син Гринюки їздили і видавали багатьох євреїв (…)».
Не шкодував Гертнер різких слів і полякам: «Багато українців, у яких євреї ховали свої багатства, були зацікавлені у зникненні цих євреїв. Поляки не надавали нам жодної допомоги під час цієї акції, навпаки, виганяли єврея, якщо він хотів у них сховатися». Автор спогадів згадує конкретні персоніалії, зокрема довоєнного податкового контролера Щепанського, що не лише вигнав жінку на ім’я Рауд, яка переховувалася в його коморі (незважаючи на те, що вона заплатила йому за можливість сховатися в нього), але й не приховував свої антисемітські погляди: «Під час обіду, на якому були гості, він виразив свою радість: Гітлер ліквідує євреїв у Польщі, і Польща буде вільна від євреїв. Багато хто гуляв містом і насолоджувався, що євреїв виженуть». Деякі поляки також брали участь у виловлюванні євреїв і в доставці їх до арешту чи на ринок. Вони також рекрутувалися з різних соціальних верств: водій таксі, фотограф з двома синами, а також літній адвокат, який видав свого сусіда. Прикметно, що цей адвокат до війни був обраний євреями на бурмістра Косова.
Ці два дні страхітливої акції для неєврейського населення Косова були схожими на вакханалію, а ті, хто брав участь у виловлюванні євреїв, отримували від цього задоволення. Увечері в місцевому ресторані організовувалися пиятики з танцями, де бавилася українська молодь і німці. Кульмінацією всієї акції, яка коштувала життя 2000 людей, було підпалення косівської синагоги. Окрім негативних прикладів співпраці з німцями у знищенні косівських євреїв, Гертнер також подав кілька прізвищ осіб, котрі упродовж тих двох трагічних днів намагалися рятувати людей, яким загрожувала смерть. «Усе-таки було декілька українців, що допомогли євреям врятуватися, як скажімо, Йосип, який, коли розпочалася акція, стояв біля будинків Менделя Мармароша, Годенпраца, Сойфера Френкла і Шпейхса. Коли прийшли гестапівці, він сказав, що всіх євреїв уже вивезли, а українців проганяв. Йому допомагав Антон Анісов. Його брат Микола також рятував євреїв. Лікар Бохар сховав у себе вдома 10 осіб, дружина інженера Гнетюка сховала 9 євреїв. Антон Шпек, як і швець Вінтоняк, заховав своїх сусідів. Девдюк переховував у себе більшу кількість євреїв. Одна дівчина зі Смодна попередила місцевих євреїв про те, що готується акція».
Ці поодинокі позитивні факти співчуття, виявленого щодо євреїв, яких тоді знищували, є прикладом того, що навіть у найбільш складних умовах завжди знайдеться хтось, хто до кінця не втратив людяності. Зрештою, у Косові таких людських вчинків не бракувало і пізніше. Під час описаної екзекуції німці не розстріляли всіх євреїв. Ті, хто вижив у цій різні, жили в містечку ще до вересня 1942 року, коли було проведено депортацію єврейського населення до Коломиї, а звідти – до табору смерті в Белжці. Деякі косівські євреї намагалися переховуватися в місті і його околицях, інші вирішили перейти річку Черемош (до війни по ній проходив кордон), намагаючись шукати порятунку на румунській Буковині. Відомо кілька випадків успішного порятунку косівських євреїв. У передмісті Косова Москалівні Катерина Кобені упродовж усієї німецької окупації переховувала двох братів Енглерів. У самому Косові, на горищі стодоли Войцех Волощук переховував сім осіб, у тому числі Файгу Бадер і сім’ю її брата Ніссана. На жаль, Ніссана видав сусід Волощука, коли вийшов з укриття по їжу. Його дружина і двоє дітей були вбиті українцями вже після вторгнення Червоної Армії в Косово 1944 року. Файга Бадер, після війни Франсіс Шафф, проживала в США і після багатьох років пошукі 2011 року добилася присвоєння Войцєхові Волощуку посмертного титулу Праведника народів світу. У лісі в околицях Жабинців вижив Іре Штайгман з Косова. Йому допомагав гуцул з Жабинців, який щоденно приносив йому їжу у схованку. На жаль, врятований єврей не назвав його прізвища, хоча у своїх спогадах називав прізвища тих осіб з Косова, які співпрацювали з німцями, зокрема видавали схованки євреїв.
Подібні історії повторювалися в багатьох місцевостях Східної Галичини. У Заболотові, неподалік від Косова, масове знищення євреїв відбулося 22 грудня 1941 року. Тут також деякі мешканці допомагали німцям виловлювати жертви. Однак, були й такі люди, які допомагали євреям, що втікали з міста. Поляк Любвік Моздзєж не тільки підробив арійські документи для родини Максиміліана Розенбаума, але й допоміг цим людям дістатися до Кракова, де вони дочекались кінця війни.
Про цілу низку людей, які виказували євреїв, і про тих, які допомагали переховуватися тим, хто втік з гетто, розповідала у своїх повоєнних спогадах Заня Раттенбах з Долини у колишньому Станіславському воєводстві. Розповідь про акцію у її рідному місті, яка відбулася влітку 1942 року, коли німці розстріляли 2500 – 3000 місцевих євреїв, містить інформацію про неєврейських сусідів, в основному про українців, які не тільки грабували єврейські будинки, але й видавали тих, хто переховувався. На думку авторки спогадів, чинили таке переважно ті люди, яким довірили зберігати майно, а вони хотіли позбутися живих власників володіння. У цій схемі брали участь не лише звичайні мешканці міста а й бурмістр і його дружина, які особисто хотіли спіймати авторку спогадів. Заня Роттенбах втекла з міста разом з дочкою в сусідній ліс, де блукала у нічній сорочці декілька днів. Під час свого блукання зустріла знайомого українця, який нагодував її і дитину. У той же час мешканці села Навезки організували облаву на євреїв, які переховувалися в лісах.
Український поліцейський спіймав її з дочкою, а коли Заня Раттенбах пообіцяла йому, що заплатить за їхню свободу, але мусить організувати гроші або цінні речі, то він залишив дитину як заручницю. На жаль, жінці не вдалося дістати жодних грошей, вночі вона заблукала в лісі і не змогла знайти місце, де на неї чекав поліцейський з дочкою. Він, не чекаючи оплати, залишив дитину в лісі. Група єврейських утікачів, що проходила поруч, забрала дівчинку з собою.
Вона загинула наступного дня під час акції в селищі Перегінське. Мати дівчинки ще декілька тижнів переховувалася у знайомої українки – Марії Стень. Переховувати жінку допомагав парубок Марії, Йосип Н. Згодом їй вдалося приєднатися до чоловіка, який був у гетто в Стрию. Під час наступних депортацій зі Стрия їм допомагав німець, який переховував їх на складах. Після втечі з гетто, вони пережили війну в партизанському підрозділі українського комуніста Гриня Бабія, який організував групу єврейських втікачів з околиць Долини і Стрия.
Не менш драматичні пережиття мала Соня Кацман з Бродів. Вона дуже негативно висловлювалася про поведінку деяких українців і поляків, які під час акції в цьому місті в листопаді 1942 року показували німцям схованки на території гетта. Одній з таких осіб авторка спогадів заплатила, щоб мати змогу втекти за межі замкнутого єврейського гетто. Життя Соні Кацман врятував Тадеуш Жак, місцевий поляк, який в міжвоєнний період був відомий своїми антисемітськими поглядами. Він сам запропонував єврейській дівчині не тільки арійські документи, але й схованку в лісовому будиночку під Бродами, де він отримав роботу. Біля будиночку він збудував схованку, де жили 10 єврейських втікачів з Бродів, в тому числі мати Соні. На жаль, цей лісовий бункер був деконспірований у червні 1943 року, а його мешканців жорстоко вбито. Через побоювання, що її демаскують, Соня Кацман втекла до Львова. Тут мало не потрапила до рук німців через донос її довоєнних подруг. Багато тижнів тинялася околицями Львова і не могла знайти нікого, хто б запропонував їй допомогу. Нарешті виїхала до Ярослава, де, видаючи себе за польку, влаштувалася на роботу телефоністкою. У Ярославі до неї приєднався Тадеуш Жак, який піклувався про неї аж до визволення.
Часто траплялося, що люди рятували євреїв всупереч своїй рідні. Саме так було у випадку вчительки з Бережан Зофією Снядецькою. Під час німецької окупації ця героїчна жінка не тільки брала участь у підпільній діяльності, але й виводила єврейських дітей з гетто, шукала їм польські сім’ї, які могли б їх заховати. За весь час опікувалася одинадцятьма євреями (один з яких згодом став її чоловіком). Хоча 1986 року її було нагороджено медаллю Праведника народів світу, вона з жалем написала до Інституту Яд Вашем у Єрусалимі про те, що сім’я зреклася її. Навіть врятований нею чоловік покинув її, не зумів гідно віддячитись за власний порятунок. Шимон Редліх, який описав історію Зофії Снядецької та інших осіб, що переховували євреїв, підкреслив, що більшість із них були поляками. Хоча й українці були охочими допомогти, автор написав, що в їхньому середовищі домінували націоналістичні погляди, а ті особи, з якими він говорив після війни, готуючи матеріал для книжки, окрім спроби переконати, що під час окупації співчували євреям, не змогли надати надто багато прикладів своєї допомоги. Багато згадували, що навіть Українська повстанська армія рятувала євреїв, в основному лікарів, але Редліх знайшов тільки одну таку особу, яка жила у підрозділі УПА біля Бережан. Це був лікар на ім’я Польдек, який під час наближення радянських військ утік з цього підрозділу, побоюючись, що його врешті- решт вб’ють УПА, або що він потрапить до совєцьких рук і буде відповідати за співпрацю з українцями. Як з’ясувалося, після його втечі й справді українські селяни розпитували про нього, тому він вирішив взагалі виїхати з Бережан.
Часто євреї, які переховувалися в Галичині, боялися підрозділів УПА, які з 1944 року не тільки атакували польські села, а й знищували євреїв, що переховувалися у лісі. Таку ситуацію описував після війни Мойсей Кін, який у групі з 25 осіб переховувався у лісовому бункері біля Нарайова. Їм допомагав поляк Гайнуш, керівник склозаводу у місцевості Гута неподалік Нарайова, який разом зі своїм сином постачав євреям їжу. На зламі 1943 і 1944 рр. ця група збільшилася до 65 осіб. Трагедія сталася 16 березня 1944 року. Підрозділ УПА знайшов це укриття і вбив усіх, хто наважився вийти з бункера – усіх 51 особу. Мойсей Кін і його двоюрідний брат залишився в бункері, і, таким чином вижили. На жаль, вони не могли скористатися допомогою Гайнуша, тому що УПА спалили його будинок, а сам він і його син втекли до Бережан.
Євреї покладатися лише на себе. Вони ходили до спалених польських сіл і шукали їжу на попелищах. Як стверджував Кін, вони тоді ховалися від УПА, бо німці вже не контролювали сільські терени. У подібній ситуації була також велика група єврейських утікачів з Борислава, які створили цілу систему бункерів в лісах навколо міста. Лише наприкінці німецької окупації багато бориславських євреїв загинуло від рук українських партизанів, а ті, хто переховувався у лісі, більше боялися нападів українців, ніж німців.
Про загрозу з боку українських партизанів, навіть для українських селян, які допомагали євреям переховуватися, згадував також інший ізраїльський історик Ієгуда Бауер. Він описав історію українського селянина Петра Ільницького, який у лісі біля Болехова допомагав групі євреїв з 16 осіб. Спочатку він робив це за гроші, а потім пробував збирати людей, які мали гроші, щоб мати змогу купувати їжу для своїх підопічних. Переховувати євреїв йому допомагали його діти (Ільницький був удівцем з п’ятьма дітьми). У 1943 році група інших євреїв – 37 осіб, які переховувалися у тому ж лісі, були вбиті українськими селянами. На будинок Ільницького УПА організували напад, його самого побили, намагаючись змусити виказати, де переховуються євреї. Ільницький не видав їх, але для того, щоб убезпечитись від подальших нападів, він послав свого старшого сина Василя вступити до підрозділів УПА. Таким чином, він хотів показати, що той, хто має сина в українському партизанському загоні, не може допомагати євреям. Після вторгнення Червоної Армії його син загинув у боротьбі з совітами. Батько та решта дітей були депортовані до Казахстану. Врятовані євреї намагалися допомагати йому до кінця його життя. Після розпаду Радянського Союзу Петра Ільницького і всю його сім’ю було визнано Праведниками народів світу. Багер згадує також спільну оборону, організовану поляками і євреями під час нападів УПА на деякі польські села, де переховувалися євреї. Серед таких прикладів є польсько-єврейська самооборона у селах Войцехівка і Новосілка.
Бували також негативні приклади, коли польські партизани з Армії Крайової не лише не приймали єврейських утікачів, а й убивали їх, як це було в околицях Бучача. Одначе траплялися також випадки, коли солдати АК розстрілювали людей, які видавали євреїв. Такий випадок стався неподалік Бучача; суд над полькою, яка видавала євреїв, також здійснили партизани з іншого підрозділу АК.
Стратегії виживання від неминучої смерті були різні. Євреї-утікачі могли розраховувати на організовану допомогу або намагалися вижити самостійно, що траплялося частіше. Відомо, що у Львові активно діяли люди, пов’язані з Радою допомоги євреям, що мала назву «Жегота». Величезні заслуги в справі порятунку львівських євреїв має Владислава Хомсова, яка 1943 року очолила львівську «Жеготу». Спочатку вона передавала в гетто медикаменти, продукти харчування і гроші. Пізніше координувала переховування багатьох людей: знаходила схованки, залагоджувала «арійські» документи, скеровувала єврейських дітей до християнських сиротинців і монастирів. У 1944 році через загрозу арешту у Львові була змушена втікати до Варшави. У спогадах тих, хто завдячує їй своє життя, була згадка, що Владислава Хомсова боялася не тільки німців, але й власних сусідів, у яких не була впевнена. Серед відомих діячів Львова, які рятували євреїв, був також греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, який разом зі своїм братом Климентієм, настоятелем монастиря в Уневі, намагалися рятувати єврейських дітей і дорослих. Львівський митрополит намагався також застерігати вірних греко-католицької церкви не брати участі у вбивствах євреїв. У зв’язку з цим, в листопаді 1942 року він видав знаний пастирський лист «Не вбивай». Він також повідомив про Голокост Папу Пія XII.
Архієпископ Шептицький організував цілу мережу греко-католицьких віруючих, які брали участь у порятунку євреїв.
Завдяки його зусиллям німецьку окупацію пережило більше 100 євреїв, у тому числі син львівського рабина Курт Левін, брати Хамайдес – сини рабина з Катовіц, Адам Даніель Ротфельд і рабин Давид Кахане.
До цього дня ще не описано історію о. Діонісія Каєтановича, останнього адміністратора львівського архієпископства вірменського обряду, який також допомагав євреям-утікачам з гетто, видаючи їм вірменські метрики.
Більшість євреїв, які намагалися сховатися у Львові, робили це самостійно. Все ж у Львові було багато єврейських утікачів з інших частин Польщі, які сподівалися, що більше місто гарантує анонімність і більші можливості існування з так званими «арійськими» документами. На жаль, лише одиницям вдалося вижити. Шантаж і доноси шантажистів та звичайних сусідів були тут щоденною справою, як і у Варшаві. Іноді легше було вижити у провінції, за межами Львова, ніж у самому місті. Майже у всіх спогадах врятованих у Львові є фрагменти про доноси і шантаж, з якими зіткнулися євреї, що проживали тут з арійськими документами. Проблема виживання євреїв, які переховувалися у самому Львові, вимагає окремого дослідження, базованого не тільки на спогадах уцілілих, але й на архівних матеріалах, що зберігаються у цьому місті до сьогодні: акти німецького Спеціального суду, де містяться справи про викриття євреїв.
Кожен з уцілілих євреїв з колишньої території Східної Малопольщі зіткнувся з дуже різними позиціями неєврейського населення. Частіше переважали негативні реакції й байдужість, при чому ця байдужість також мала різні обличчя. Лише деякі знайшли в собі сили і, наражаючи на небезпеку своє життя і життя своїх близьких, рятували євреїв. Завдяки ним і людям, яких вони врятували, ми знаємо, наскільки ці історії були драматичними й героїчними, та скільки в них було надзвичайного приниження. Як зазначила Реґіна Альма в останньому реченні своїх повоєнних спогадів: «Упродовж цієї страшної боротьби за жалюгідне життя я переконалася, що немає євреїв, поляків, українців і навіть німців, є лише люди або шакали!».
Переклад: Wira Романишин
Стаття опублікована в збірнику: Поєднання через важку пам'ять. Волинь 1943. Люблін: Panorama Kultur, 2013. C.228 - 234.
