Нацистські табори для військовополонених в м. Славута (1941-1944 р.)1

Владислав Берковський. Нацистські табори для військовополонених в м. Славута (1941-1944 р.)

Однією із знакових проблем вітчизняної історії, що фактично була «tabula rasa» з кінця 1940-х і до середини 1990-х рр., є тема військового полону в період Другої світової війни. Як справедливо відзначила М. Панікар, перші дослідження з історії полону з’явилися лише після ХХ з’їзду КПРС2. В основному це були видання спогадів колишніх в’язнів таборів, а також роботи з історії окремих концентраційних таборів (Бухенвальд, Дахау, Аушвіц, Маутхаузен). Крім того, продовжено було започатковане ще в середині 1940-х рр. видання окремих документів з проблематики військового полону, але в межах документальних публікацій про нацистський режим на окупованих теренах, у тому числі й в Україні3. Лише з середини 1990-х рр., у зв’язку зі зміною загальної політико-ідеологічної кон’юнктури, відкриттю для ширшого загалу значної частини раніше засекречених архівних документів, а також завдяки активній співпраці з західноєвропейськими вченими, тема військового полону та долі радянських військовополонених набирає щораз більшого відображення в працях українських дослідників. Серед таких робіт не можна не відзначити статті С. Богунова, Ф. Винокурової, В. Короля, Є. Лисенка, В. Шевченко, А. Чайковського4.

Загалом, оцінюючи вітчизняну історіографію даної проблеми, не можна не погодитися з твердженням російського історика М. Єріна, що фактично як в радянській, такі і надалі в російській, українській чи білоруській науковій літературі, основну масу складають дослідження, присвячені темі концентраційних таборів. Натомість, поза увагою дослідників залишилася проблема діяльності системи таборів для військовополонених. Так, наприклад, досі не існує жодної узагальнювальної наукової роботи, присвяченої створенню та функціонуванню на території України системи таборів для військовополонених, її кадрового та матеріально-технічного забезпечення, врешті-решт не існує роботи щодо життя та трагічної долі самих військовополонених. Ба більше, навіть в сучасних дослідженнях доволі часто плутають або ототожнюють поняття «концтабір» та «табір для військовополонених».

Натомість, в працях західноєвропейських дослідників, передусім німецьких, дана проблематика опинилася в центрі історико-політичних досліджень вже з середини 1970-х рр. Фактично за період з 1970-х по 2009 рік опубліковано було роботи К. Штрайта, А. Штрайма, У. Герберта, X. Вайшера, Г.-А. Якобсена, Р. Фоссера, Р. Келлера, В. Боргзена та К. Волланда, К. Х’юзера та Р. Отто, М. Зіденханса, Б. Бонвеча, Й. Остерлоха, Г. Моммзена, А. Харітонова, К.-Д. Мюллера, в яких на підставі глибокого аналізу наявної джерельної та мемуарної бази досліджено було не лише долю радянських військовополонених у німецькому полоні та ситуацію, в якій вони опинилися після повернення на батьківщину, але й історію окремих концентраційних таборів та таборів для військовополонених5.

Отже, з огляду на вище зазначене, особливо актуальними є дослідження з історії окремих таборів для військовополонених солдат та офіцерів радянської армії, що були утворені на території окупованої України в період 1941-1944 рр. Власне тому метою даного дослідження є спроба простежити місце таборів для військовополонених – т.зв. шталагів 301 та 357, які були утворені в містечку Славута сучасної Хмельницької області в часі Великої Вітчизняної війни, в загальній системі утримання військовополонених.

Перш ніж перейти до розгляду вищезазначеної проблеми, слід вказати на той факт, що до сьогодення не існує жодного комплексного дослідження, присвяченого історії цих таборів. Серед опублікованої літератури переважають видання спогадів колишніх в’язнів обох таборів М. Сапфірова, І. Хомич, В. Кондрашова, А. Шеуджен, І. Друяна, О. Васильєва, А. Малевича та Ю. Соколова6. Іншу частину літератури складають художньо-публіцистичні роботи О. Лапіса та В. Шамаєва, А. Доманка та М. Сбойчакова7. Крім того, проблема шталагів у Славуті частково висвітлена в місцевій краєзнавчій літературі. Зокрема в роботах та статтях В. Басирова, Л. Ворощук, Т. Жоган, А. та С. Ковальчуків, О. Сапожника, Е.Шевчук, В. Шуляка8. Щоправда, в основному ці роботи базуються на повторенні вже відомих фактів. Окрему, четверту частину історіографічної бази складають наукові дослідження академічного характеру, в яких, на основі значної джерельної бази, розглянуто лише окремі аспекти історії вищезазначених шталагів. У першу чергу це статті наукових співробітників Меморіального комплексу Л. Лєгасової та М. Шевченко9.

Підсумовуючи, слід зазначити, що практично всі дослідники, які зверталися до теми історії шталагів у місті Славута не лише не розрізняють ці табори, але й, що головне, ототожнюючи їх, ідентифікують як концентраційний табір. При цьому, що цікаво, якщо в документах кінця 1940-х – початку 1950-х ці табори фігурують під узагальненою назвою «Гросс-лазарет Славута цвай, табір 301»10, то вже з середини 1950-х у мемуарній та історико-краєзнавчій літературі з’являється визначення – «концтабір». Що більше, навіть у сучасних дослідженнях лише в поодиноких випадках звертають увагу на існування значних відмінностей між поняттям «табір для радянських військовополонених» та «концтабір-табір смерті». Саме ці відмінності було зазначено в прийнятому 23 березня 2000 р. Законі України «Про жертви нацистських переслідувань» і в якому подано чітку класифікацію окремих типів установ окупаційного режиму. Зокрема зазначено, що «концентраційний табір – це місце превентивного ув'язнення людей з мотивів політичного, національного та релігійного характеру за рішенням державної таємної поліції – гестапо, без слідства і суду, без встановлення терміну, з особливо жорстоким режимом утримання (ізоляції), і з метою поступового знищення в'язнів непосильною каторжною працею, голодом, екзекуціями, тортурами, вбивствами і стратами, підпорядковане інспекції концентраційних таборів Третього Рейху». Характерними ознаками концентраційного табору є: а) повна ізоляція в'язнів від зовнішнього світу, що забезпечується комплексом споруд, обнесених системою дротяних огорож під високою електричною напругою, встановленням вогневих точок на охоронних вежах і в наземних дзотах по периметру огорожі, а також системою зовнішніх постів, що виключає можливість проникнення до табору ззовні; б) реєстрація ув'язнених та запровадження спеціального одягу і системи розпізнавальних знаків і номерів; в) охорона військами СС; г) використання праці ув'язнених головною службою господарського управління СС; д) незастосування превентивного ув'язнення, що здійснювалося державною таємною поліцією – гестапо як покарання або заміна тюремного ув'язнення»11.

Разом з тим, надалі залишилися нез’ясованими питання класифікації таборів для радянських військовополонених. У цьому ж контексті не можна не зауважити відсутність серйозних досліджень, присвячених історії окремих таборів на території України.

Розглядаючи історію створення системи таборів для утримання військовополонених на теренах України, передусім, слід відзначити мультифункційний характер цих таборів. За умовами утримання майже всі вони були подібні до категорії таборів знищення. Більш того, табори на окупованих теренах України мали набагато жорстокіший характер утримання військових полонених, ніж подібні табори в країнах Центральної та Західної Європи12. Висока смертність, голод, відсутність медичної допомоги, жахливі тортури, знущання над в’язнями та масові знищення стали характерними ознаками таборів для військовополонених в Україні. Так, наприклад, з-поміж 2,5-3,3 млн. радянських солдат і офіцерів, що потрапили до полону протягом липня-грудня 1941 р., більша половина загинула. Зокрема, лише в жовтні 1941 р. у тиловій прифронтовій смузі загинуло від 20 до 50 тис. військовополонених, в листопаді – від 80 до 100 тис. Значна частина червоноармійців (кожен п’ятий) загинула під час транспортування з прифронтової смуги вглиб окупованої території та до самої Німеччини13.

Власне ці явища й стали однією з причин того, що в результаті діяльності Надзвичайної державної комісії14 практична більшість таборів для військовополонених отримала назву "концтабір". При цьому не можна не зазначити того факту, що не поодинокими є випадки, коли в документах НДК наводяться різні характеристики одного й того самого табору, що суперечать між собою.


Система військового полону нацистської Німеччини

Ще на початку 1939 р. німецьке військове командування, передбачаючи війну, розробило схему створення таборів для утримання військовополонених. У березні 1941 р. ця схема була донесена до відома всіх начальників управлінь у справах військовополонених з різних округ, які отримали конкретні завдання щодо підготовки визначеної кількості таборів для приймання та розміщення радянських військовополонених15. Табори створені на теренах Третього рейху та окупованих польських землях позначалися нумерацією римськими цифрами, які вказували на військовий округ, у якому розташовувався цей табір та літерою, яка відповідала черзі створення даної інституції16. У відомчому плані вони безпосередньо підпорядковувалися ОКВ – вищому командуванню Вермахту (Oberkommando der Wehrmacht). Натомість табори, що діяли на окупованих теренах Радянського Союзу, а зокрема України, позначалися трьома арабськими цифрами (наприклад, шталаги 301 та 357 в м. Славута) і підпорядковувалися ОКХ – командуючому сухопутних військ (Oberkommando des Heeres). Останній, своєю чергою, підпорядковувався ОКВ. Безпосередньо справами військового полону на місцях в Україні займалися обласні, а пізніше районні коменданти у справах військовополонених17.

Що цікаво, початково створені на території Рейху табори для військовополонених розраховувалися лише на 900 тис. військовополонених. Таким чином було передбачено створення т.зв. «дулагів» – збірних та пересильних таборів для військовополонених та інтернованих цивільних осіб (Durchgangslager für Kriegsgefangene), «офлагів» – стаціонарних таборів для військовополонених офіцерів (Offizierslager für kriegsgefangene Offiziere) та «шталагів» – стаціонарних таборів для військовополонених рядового та сержантського складу (Stammannschaftslager, Stammlager für kriegsgefangene Mannschaften und Unteroffiziere). У випадку необхідності, поряд з основним табором, створювалися окремо розташовані допоміжні табори, які позначалися літерою «Z» – «Zweiglager». Принагідно слід зазначити, що з початком Великої Вітчизняної війни та потраплянням до полону значної кількості поранених радянських військовополонених на базі окремих таборів розгортаються «лазарети» та «шпиталі»18. Власне ці шпиталі й реєструвалися як допоміжні табори. Наприклад, допоміжні табори – лазарети були відкриті в Володимирі-Волинському, Житомирі, Раві-Руській та інших містах19.

Одним з таких допоміжних таборів і був т.зв. «Гросс-лазарет» в місті Славута, створений у вересні 1941 р. для утримання хворих та поранених радянських військовополонених, які не були в змозі доїхати до основного табору. Пізніше, з переміщенням до Славути основного табору, на базі «Гросс-лазарету» створено лазаретну частину шталагів 301 та 357. Принагідно слід зазначити, що поширена в краєзнавчій та публіцистичній літературі версія про "Грос-лазарет" в місті Славута як центральний лазарет для поранених та хворих військовополонених Правобережної України є лише вигадкою. Про реальні підстави появи назви "Грос-лазарет" доволі яскраво свідчить колишній військовополонений І. Хомич, зазначаючи, що назва пішла від того, що в його шести корпусах одночасно знаходилося до 10 тис. поранених та хворих радянських військовополонених20.

Усі три типи таборів перебували у підпорядкуванні Загального управління Вермахту під керівництвом генерала Г. Рейнеке21. Власне в межах цього управління й було створено Відділ у справах військовополонених (Chef des Kriegsgefangenenwesens im Oberkommando der Wehrmacht). Однак, непередбачувана німецькими військовими аналітиками велика кількість радянських військовополонених, що потрапила в полон до німців у перші ж дні війни, змусила генштаб Вермахту перетворити вищезгаданий відділ на управління. Урешті, в жовтні 1944 р. управління таборами для військовополонених було передано до відомства СС22.

Від моменту свого створення вищезгадане управління складалося з двох відділів – загального та організаційного. Перший відділ відповідав за загальні питання утримання та адміністрування, обмін, звільнення, репатріацію та призначення покарань для військовополонених, проведення контррозвідувальних дій у таборах для військовополонених. Також до компетенції цього відомства належала співпраця з Міжнародним Червоним Хрестом та іншими благодійними організаціями. Другий відділ відповідав за планування, кадрові питання в системі таборів, використання праці військовополонених, ведення обліку та створення картотеки військовополонених23.

На регіональному рівні табори знаходилися у підпорядкуванні відповідно призначених командувачів. Так, наприклад, командувачами таборів для військовополонених в Рейхскомісаріаті Україна почергово були генерал-майор (з 1.01.1942 – генерал-лейтенант) Йозеф Фейтмеєр (Josef Feichtmeier) (з 07.1941 по 22.11.1942) та генерал-майор (з 1.01.1943 – генерал-лейтенант) Курт Вольф (Kurt Wolff) (з 23.11.42 по 15.12.1943)24.

Основу всієї системи таборів для військовополонених на теренах окупованої України становили стаціонарні табори для військовополонених рядового та сержантського складу. Значна частина з цих таборів була створена ще напередодні війни з Радянським Союзом. З початком війни з Радянським Союзом табори для військовополонених починають поступово переміщувати ближче до лінії фронту. Як результат, табори не затримуються на одному місці, а постійно передислоковуються. Власне це є одним з головних факторів появи плутанини у нумерації таборів та їх розміщенні у вітчизняній історіографії. Доволі яскраво про це говорить мемуарна та науково-публіцистична література щодо історії таборів для військовополонених у місті Славута. Однак, на основі архівних документів є можливим представити наступну картину переміщень цих шталагів.


Переміщення табірних команд шталагів 301 та 357 у роки війни

Шталаг 301. Цей табір було створено 30 квітня 1941 р. у селищі Стаблак-«Stablak» (тепер селище Долгоруково Калінінградської обл.), що входило до складу Військової округи І. Отримавши порядковий номер «301», табір охоронявся 203 та 337 Запасними стрілецькими батальйонами (Landesschützen-Bataillon). У липні 1941 р. Шталаг-301 переводять до Військової округи XXI в м. Сєрадз (Польща). Табір пробув в цьому місті з 17 липня по 21 серпня 1941 р., потім був переведений до Люблінського генерал-губернаторства, до м. Люблін (Польща). Через місяць табір з Любліна відправляють до Рейхскомісаріату Україна. Таким чином, 22 вересня 1941 р. Шталаг-301 прибуває до м. Ковель. У той же час, наприкінці вересня 1941 р., у м. Славута відкривається відділення цього шталагу, яке отримує назву «Stammlager 301. Slavuta Zweiglager» – «Шталаг-301/ Відділення в Славуті». Це відділення було призначено, як вже відзначалося вище, для утримання хворих та поранених радянських військовополонених, які не були в змозі доїхати до основного табору в Ковелі. Оскільки фронт рухався далі, то вже у вересні 1942 р. Шталаг-301 переводять з Ковеля до Славути. Власне в цьому місті Шталаг-301 пробув до листопада 1942 р., коли його було передислоковано до сусідньої Шепетівки. У цей же час, в кінці жовтня – на початку листопада 1942 р., в Ізяславі було відкрито тимчасове відділення Шталагу-301, яке теж отримує назву «Stammlager 301/Z». Це відділення проіснувало в Ізяславі приблизно один місяць. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що Шталаг-301 проіснував у Шепетівці до липня 1944 р.25.

Шталаг 357. Табір було створено в червні 1941 р. в австрійському містечку Нойзідль-ам-Зі (Neusiedl am See). Там табір пробув до вересня 1941 р. і, як і більшість інших таборів, був передислокований у регіон з величезною кількістю військовополонених – в Україну, до міста Шепетівка26. Враховуючи значну відстань, табір розпочав свою діяльність у місті Шепетівка лише в січні – на початку лютого 1942 р. Там Шталаг-357 пробув до листопада 1942 р., звідки його разом з усім керівництвом переводять ближче до фронту, у район міста Полтави, де табір перебуває до лютого 1943 р. Зміни у військовій ситуації на східному фронті примушують командування Вермахту до переведення таборів для військовополонених в тилові райони, подалі від наступу Червоної армії. Таким чином, у березні 1943 р. Шталаг-357 опиняється в місті Славута, змінивши тут передислокований до Шепетівки Шталаг-301. Пробувши в Славуті до жовтня 1943 р., Шталаг-357 переводиться далі – цього разу до Польщі, у місто Торунь. Тут Шталаг пробув від січня до вересня 1944 р. і під тиском наступу радянських військ був передислокований до міста Орбке (Orbke) в Німеччині та ліквідований приблизно в жовтні того ж року27.

Обидва шталаги являли собою доволі складну командну та керівну структуру з розгалуженим кадровим складом, до компетенції якого належало загальне керівництво таборами та безпосереднє спілкування з військовополоненими. Згідно розпорядження від 1 вересня 1938 р. передбачалося, що у шталагах на кожні 10 тис. військовополонених потрібні були 131 особа керівного та наглядового персоналу табору. До цього складу входило – 14 офіцерів, 23 унтер-офіцери, 61 особа рядового складу та 33 військових чиновника та службовця. Щоправда, у серпні 1942 р. чисельність персоналу шталагів була збільшена до 314 осіб. Подальше збільшення кадрового складу табору могло відбуватися лише за тієї умови, коли в таборі перебувало більше 30 тис. військовополонених. У середині 1942 р. чисельний склад адміністрації Шталагу-301 разом з внутрішньою поліцією складав не більше 500 осіб28.


Адміністративна структура та охорона таборів для військовополонених у м. Славута

Загалом, управлінська структура шталагів виглядала наступним чином:

а) загальна таборова адміністрація. Складалася виключно з військовослужбовців Вермахту і очолювалася офіцерами в чині не нижче лейтенанта. Наприклад, Шталаг-301 очолював обер-лейтенант Гарбауер, а з 1942 р. – гауптман Планк29. Шталаг-357 очолював майор Павліск та капітан Ноє30. Основний контингент німецької адміністрації складали німецькі солдати та офіцери старшого віку (40-60 років), що одужували після поранення або непридатні до стройової служби. Тобто фактично ті солдати, хто через вік або за станом здоров’я не могли служити в діючій армії31. Це підтверджують свідчення І. Хомича про те, що в канцелярії Шталагу-301 працювали офіцери та унтер-офіцери літнього віку32.

До складу таборової адміністрації також входили підрозділи служби безпеки (СД). Основним завданням служби безпеки табору було виявлення комісарів та євреїв у середовищі полонених радянських воїнів, вербовка військовополонених до лав внутрішньої поліції, т.зв. ГІШ, а також застосування контрзаходів проти організації підпілля та втеч у шталагах. Задля цього служба безпеки сформувала в шталагах розгорнуту сітку донощиків. У Шталазі-301 службу безпеки очолював гауптмана Кроне33. Власне, завдяки активній діяльності служби безпеки німецькій адміністрації у квітні 1942 р. вдалося виявити та ліквідувати підпільну групу, яку очолював головний лікар Славутської лікарні Ф.М. Михайлов34. Крім того, служба безпеки табору займалася виявленням серед військовополонених офіцерів та переводом їх до спеціалізованих таборів – т.зв. офлагів. Зокрема, така доля спіткала С. Ковальова в Шталазі-30135.

б) обслуговуючий персонал (слюсарі, електрики, водії, кухарі) з вільнонайманих робітників, які набиралися з місцевого населення36. Так, наприклад, в обслузі лазарету для військовополонених працювали вільнонаймані мешканці міста Славути – Ф.А. Лінкевич, Т.Д. Сищук, Д.І. Лепешкін, П.С. Ремез, О.О. Платонов, Є. Овдійчук та Г.І. Процюк37.

в) внутрішня таборова адміністрація з військовополонених, до складу якої входили лікарі та медперсонал. У Шталазі-301 роль «коменданта табору» від військовополонених виконував майор Бушуєв38. Окрему категорію внутрішньої таборової адміністрації з військовополонених становила допоміжна таборова поліція, а також козаки з розташованого на теренах Славути козацького полку39.

Ще напередодні війни з Радянським Союзом, 16 червня 1941 р., ОКВ видає наказ щодо відбору серед радянських військовополонених осіб, які б погодилися співпрацювати з німецькою владою. Цим же наказом запроваджувалася допоміжна таборова поліція з числа військовополонених – т.зв. ГІШ40. Відповідно до положення про т.зв. "таборову поліцію" від 8 вересня 1941 р., з благонадійних радянських військовополонених слід було створити "поліцію в таборах та великих робочих командах, яка буде використовуватися комендантом для наведення ладу та підтримки дисципліни" в таборі41.

Поліцейські з допоміжної таборової поліції хоча формально й надалі були військовополоненими, однак реально перебували в набагато кращих умовах від інших. Зокрема, мали краще забезпечення харчуванням, одягом, проживали в окремих приміщеннях. Загальна чисельність поліції складала від декількох десятків в вересні-жовтні 1941 р. до декількох сотень в 1942–1943 рр.

В обов’язки ГІШ входило слідкувати за порядком у блоках, особливо в нічний час. Також представники таборової поліції займалися виявленням серед військовополонених комуністів, комісарів, євреїв та інших "небажаних осіб", шляхом побудови розгалуженої сітки донощиків.

Зрештою, саме поліцейські з ГІШ були безпосередніми виконавцями смертних вироків для радянських військовополонених. Ця функція була покладена на ГІШ відповідно до розпорядження штабу ОКВ «Про порядок приведення до виконання вироків смертної кари радянських військовополонених» від 29 грудня 1941 р. Зокрема, комендант табору для виконання смертного вироку «мав знайти серед радянських військовополонених годящих для цього осіб, які мали отримати за це яку-небудь винагороду (грошима, продуктами тощо)». Виконання смертного вироку німецькими солдатами суворо заборонялося42.

Наступну категорію становили козацькі формування створені з колишніх радянських військовополонених на підставі рішення генерал-квартирмейстера ОКВ Е. Вагнера від 6 жовтня 1941 р. З огляду на бойові успіхи перших козацьких формувань, вже 18 червня 1942 р. збірним пунктом для формування нових козацьких частин визначається шталаг-301 у місті Славута. Крім того, у цьому місті було створено штаб козацьких формувань та розпочато створення окремого козацького корпусу. Як результат, вже до кінця червня 1942 р. у цьому таборі для військовополонених було сконцентровано 5 826 добровольців з числа радянських військовополонених43. З них було сформовано: окрему півсотню (призначену для виконання спецзавдань в тилу радянських військ) та 1-й Отаманський (командир підполковник барон фон Вольф), 2-й Лейб-козачий, 3-й Донський, 4-й та 5-й Кубанський, 6-й та 7-й Звідні козацькі полки. У Славуті ці частини пробули до 6 серпня 1942 р., коли їх перевели до спеціально підготовлених військових казарм у Шепетівці44.

В основному сформовані козацькі частини використовувалися для боротьби з партизанами на теренах України та Білорусії, для проведення каральних акцій. Так, наприклад, донські козаки брали участь у спаленні сіл Волиця та Губельці сучасного Славутського району, використовувалися у боротьбі проти партизанського з’єднання ім. Михайлова.

Крім цього, козаків використовували також як озброєну охорону таборів для радянських військовополонених45. У тому числі й для охорони шталагів 301 та 357 у м. Славута. Для забезпечення кращого виконання своїх обов’язків вартовим з козаків за кожного вбитого при спробі втечі військовополоненого видавали 50 окупаційних карбованців, пачку тютюну та буханець чорного хліба46. Слід зазначити, що вербування військовополонених як у допоміжну поліцію, так і до козацьких частин відбувалося постійно й особливої інтенсивності набрало з початку 1943 р.47.


Територіальний поділ табору в Славуті

Відповідно до нормативів шталаги в місті Славута складалися з двох зон: головної (для військовополонених) та зони для табірного керівництва. Окремим відділенням був табір для іноземних військовополонених (в основному французів), що розташовувався в самому місті Славута в приміщенні колишньої в’язниці48.

На ділянці табірного керівництва розташовувалося два триповерхових будинки та три одноповерхових допоміжних. У центральному будинку, який розташовувався поблизу робочого табору, знаходилися: приміщення коменданта табору та табірного керівництва, таборових лікарів, служби безпеки та канцелярії, до складу якої входили поштове відділення, відділ у справах праці (т.зв. таборовий арбайтсамт)49 та відділ обліку50. В іншому будинку були казарми для рядового складу зовнішньої таборової охорони, господарського блоку, караульного приміщення, їдальня для офіцерів та солдат. У допоміжних одноповерхових будинках було розташовано склади продуктів харчування та обмундирування, пральня51. Зазвичай німецький персонал постійно перебував поза головною зоною, обнесеною колючим дротом під напругою. Будь-які позаслужбові відносини з полоненими категорично заборонялись та суворо каралися.

Головна зона табору складалася з 10 триповерхових будинків колишнього радянського кавалерійського полку, огороджених колючим дротом та вишками охорони табору з прожекторами та кулеметами52. При цьому основний табір огороджений був 7 рядами колючого дроту, а лазарет – 4 рядами. Принагідно, на основі спогадів військовополонених з обох таборів, слід зазначити, що таборова огорожа пережила декілька етапів перебудови. Зокрема, в шталазі-301 вишки розташовувалися щодесять метрів. Натомість, коли тут розмістилася команда шталагу-357, вишки були розташовані кожні двадцять метрів, а до 4 рядів колючого дроту було додано ще один, який проходив у 20–25 метрах від шосе Славута-Ізяслав53. Крім того, 2 рядами колючого дроту було огороджено й кожен барак. У цій огорожі було зроблено проходи для міжблокового спілкування, які охоронялися внутрішньою таборовою поліцією. Вільний перехід між блоками був дозволений лише медперсоналу та представникам адміністрації. Військовополонені могли пройти з одного блоку в інший лише за наявності медичної довідки.

За внутрішньою структурою та територіальним положенням головна зона поділялася на дві частини: бараки загального утримання – т.зв. робочий табір та бараки лазарету54. Територіальним кордоном між даними частинами виступало шосе Шепетівка-Славута. Принагідно слід зазначити, що подібний поділ спостерігається й в інших таборах для військовополонених. Так, наприклад, головна зона Офлагу-365, розташованого в м. Володимир-Волинський, теж складалася з двох частин – основної та допоміжної. У допоміжній розташовувався лазарет для хворих та поранених офіцерів55.


Лазарет – «Гросс-лазарет»

Як вже вище зазначалося наприкінці вересня 1941 р. в м. Славута, під назвою «Stammlager 301. Slawuta Zweiglager», відкривається допоміжний табір від шталагу-301. Основним призначенням даного відділення шталагу-301 стало утримання хворих та поранених радянських військовополонених, які не були в змозі доїхати до основного табору в Ковелі. Саме цей лазарет і став тим міфічним «Грос-лазаретом», назва якого стала узагальненою назвою шталагів міста Славути. Що цікаво, незнання того, як правильно розшифровується позначення «Z», яке йшло після назви табору, призвело до перекручень та створення міфічного табору «Славута-цвай. Табір 301» 56. Однією з причин появи цього міфу стало захоплення радянськими військами під час звільнення міста Славути 18 січня 1944 р. документів канцелярії лазарету.

Як описав у своїх спогадах колишній військовополонений І.Л. Друян, на початку лазарет займав лише 1 барак колишнього військового містечка. Тому з огляду на надходження значної маси хворих радянських бійців, а також для запобігання поширення інфекційних хвороб, адміністрація табору восени 1941 р. змушена була звернутися до Славутської районної лікарні з проханням розташувати в її інфекційному відділенні хворих військовополонених57. У подальшому лазаретну частину було значно розширено і до її складу увійшло 6 блоків-будинків, поділених за медичною специфікацією, таборова аптека (завідувач Городецький) та дві кухні, розташовані на задньому дворі другого та четвертого блоку58.

Табл. 1. Поділ блоків лазаретів у шталагах 301 та 357 у м. Славута.

№ блоку

Медична специфікація

Завідувач

Персонал

І

Тифозно-холерний

 

 

ІІ

Дизентерійний

Р. Лопухін

 

ІІІ, IV

Хірургічний

 

 

V, VI

Терапевтичний

 

 

VII

Хірургічний

Лікар-хірург М.А. Єрмаков

Фельдшери Є. Осіпов, В. Колобков

За кожним з вищезазначених блоків був закріплений свій начальник з німецької медичної служби, як правило це був унтер-офіцер59, а загальне керівництво лазаретом здійснювали головний лікар шталагу 301 – Борбе, шталагу 357 – Нейгауз60. Загалом же лазарет обслуговувало більш як 120 лікарів з радянських військовополонених під керівництвом лікаря-хірурга Чамокова, які постійно перебували в робочому таборі поряд з лазаретом61.

Табл. 2. Чисельний склад та спеціалізація лікарів лазарету шталагу 357 в Славуті62.


Блок

лікарі

Допоміжний медперсонал

Загальна к-кість

І

Головний лікар, 10 терапевтів, 1 хірург, 1 психіатр, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

ІІ

Головний лікар, 6 терапевтів, 4 хірурги, 2 загальних лікарі, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

ІІІ

Головний лікар, 6 терапевтів, 3 хірурги, 3 загальних лікарі, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

IV

Головний лікар, 8 терапевтів, 4 хірурги, 1 офтальмолог, 3 загальних лікарі, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

V

Головний лікар, 6 терапевтів, 5 хірургів, 1 загальний лікар, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

VI

Головний лікар, 6 терапевтів, 4 хірурги, 2 загальних лікарі, 1 аптекар

12 фельдшерів, 90 санітарів, 6 робітників

122

VII

2 загальних лікарі

2 фельдшери, 4 санітари, 2 робітника

10

VIII

2 загальних лікарі

2 фельдшери, 4 санітари, 2 робітника

10

IX

2 загальних лікарі

2 фельдшери, 4 санітари, 2 робітника

10

Xa

Головний лікар, 9 загальних лікарів, 1 аптекар

10 фельдшерів, 80 санітарів, 2 робітника

103

Xb

2 загальних лікаря

2 фельдшери, 4 санітари, 2 робітника

11

стоматкабінет

3 стоматолога

1 санітар

 

стоматкабінет

2 стоматолога

1 санітар

 

Всього

883

Розглядуваний лазарет для військовополонених був розрахований передусім на те, що медичну допомогу пораненим будуть надавати медики з-поміж самих військовополонених. Тим не менше, участь у «лікуванні» військовополонених брали й німецькі лікарі. Так, наприклад, три рази в тиждень в операційній, яка розташовувалася в VII блоці, оперували головний лікар лазарету Борбе та його помічник Станок. Такі складні операції, як ампутація кінцівок, трепанація черепа чи операція на грудній клітині, провадилися зазвичай без використання знеболюючих засобів та наркозу63. На жаль, на підставі існуючих джерел не можна встановити докладну чисельність німецьких лікарів. Відомо лише, що в лазареті шталагу-301 працювало лише 2 хірурги64.

Очевидно, що за відсутності медикаментів та необхідного перев’язочного матеріалу надати необхідну та ефективну допомогу пораненим медики були не в змозі65. Так, наприклад, у шталазі-301 на хірургічне відділення щоденно виділялося лише два перев’язочних пакети та трохи антисептичного розчину риванолу. Як результат наявний перев’язочний матеріал використовувався по декілька разів. Також у якості бинтів і прокладок використовували порізану на смуги одіж померлих військовополонених. За свідченням М. Єрмакова, таким чином йому вдавалося щоденно перев’язувати до 25 поранених та хворих військовополонених66. Для закріплення поламаних кісток, а також для виробництва саморобних костурів використовували дошки нар.

Тим не менше, незважаючи на такі складні умови, лікарям лазарету вдавалося піднімати на ноги хворих та поранених військовополонених. Після одужання військовополонених переводили до основного табору. Так, наприклад, важкопораненого бійця І. Дилька після одужання спочатку було переведено до основного табору, а далі до шталагу в місті Проскурові67, пораненого офіцера С. Ковальова після одужання перевели зі шталагу до іншого табору68. Крім того, раз на місяць німецька адміністрація влаштовувала загальний огляд хворих, після якого тих, кого вважали здоровими, переводили до робочого табору й пізніше відправляли до Німеччини.

У надзвичайно важких умовах лікарям вдавалося проводити складні операції. Так, поранений в ноги осетин В. Зангієв після операції зміг ходити69. Іншому пораненому, полтавчанину П. Откидачу, полоненими лікарями було ампутовано ногу70.

Наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. до підпільної групи Славутської лікарні потрапила інформація про поширення в шталазі 301 т.зв. парахолери, від якої помирало до 80 % хворих71. На жаль, жодних документів, які б підтверджували факт штучного походження «парахолери» виявити не вдалося. Навіть у документах НДК про факт поширення «парахолери» говориться зі слів колишніх в’язнів, а в звіті партизанського з’єднання ім. Михайлова про цей факт взагалі не згадується. Принагідно слід згадати, що й у спогадах колишніх військовополонених не має одностайності щодо цього факту. Так, наприклад, І. Хомич згадує, що перші спалахи «парахолери» було зафіксовано лише в червні 1943 р. Для хворих «парахолерою» було відведено І блок, в якому до того часу розташовувалися хворі на туберкульоз. Після застосування карантину останніх перевели до VI блоку, а І блок відгородили від інших не лише колючим дротом, але й огорожею з дощок72. Крім того, на території І блоку було розміщено відділення німецьких автоматників, а біля проходу в огорожі поставлено пост з німецьким солдатом.

Виходячи зі спостережень І. Хомича про те, що, по-перше, холера не носила інфекційного характеру; по-друге, від неї хворіли лише радянські військовополонені; по-третє, напади хвороби розпочиналися після прийняття їжі, є можливим припустити, що насправді відбувалося випробування отрути. На це ж вказують й часті візити вищого керівництва з Німеччини, а також заборона залучення лікарів з-поміж військовополонених до лікування «парахолери»73.


Робочий табір

Робочий табір, який розташовувався між залізницею та шосе Шепетівка-Славута, займав 4 триповерхових казарми, а зокрема блоки з VII по X74. При цьому Х блок був призначений для утримання військовополонених жінок.

Під час перебування шталагів 301 та 357 в Славуті, праця військовополонених з робочого табору використовувалася на лісопилорамі, у піщаному кар’єрі, на торфорозробці, на шкірзаводі в Улашанівці, в робочій обслузі аеродрому, на ремонті шосейної дороги Славута – Ганопіль75. Відповідно до розподілу на роботи військовополонених було поділено по робочим командам. Кожною такою командою керував військовослужбовець у чині не нижче єфрейтора. Так, наприклад, в кінці 1941 р. робочою командою на лісопилорамі командував німець С. Шваленберг76.

Важливо також, що не всі робочі групи військовополонених розташовувалися на теренах шталагів. Окремі групи розташовані були поблизу місць роботи в спеціально відведених приміщеннях. Наприклад, військовополонені, що працювали на торфорозробках на околицях Славути, постійно проживали в тимчасовому таборі влаштованому в колишній міській в’язниці. Подібні табори існували на торфорозробці в урочищі Бридурин, на лісозаготівлі поблизу села Романіни. Слід вказати і на помилковість висновків авторів узагальнювальної праці з історії антифашистського руху на Славутчині С. Ковальчука та Т. Жоган про те, що ці табори були окремими інституціями77. Реально ці табори хоч територіально і знаходилися поза межами шталагів 301 та 357, однак адміністративно підпорядковувалися загальній таборовій адміністрації шталагів.

Оцінюючи загальний стан приміщень, в яких було розташовано радянських військовополонених слід зазначити, що бараки не опалювалися, а хворі в лазареті, за свідченням полонених з третього та четвертого блоків О. Сердюкова та І. Немцова розташовувалися на голих нарах78. Щоб якось уберегтися від замерзання, військовополонені вкривалися лахміттям, знятим з померлих79.

Згідно внутрішнього регламенту шталагу-357 на ніч ззовні бараки закривали на замок. Перед закриттям блоків на ніч теренами табору проходили наряди німецької охорони, в основному це були унтер-офіцери та єфрейтори, з вівчарками80.

Основу контингенту військовополонених обох шталагів складало не більше 1 000-1 200 осіб, необхідних для нормального функціонування всієї системи табору. Зокрема, в робочому таборі залишалися, в першу чергу, писарі, шорники, шевці, автомеханіки, електрики та слюсарі. Часом у цю групу могли потрапити художники та артисти. Так, наприклад, за свідченням В.В. Пономарева, у 1942-1943 рр. адміністрація шталагів міста Славути набирала серед військовополонених знавців банківської справи, для використання їх на адміністративних роботах, пов’язаних з контролем за обігом матеріальних ресурсів та фінансів.

Окрему привілейовану категорію основного контингенту військовополонених складали перекладачі, медичний персонал та козаки. Зокрема, лікарів, фельдшерів та санітарів з об’єктивних причин залишали при лазареті. Так, наприклад, потрапивши в полон наприкінці 1941 р., лікар-хірург С.І. Гревцев був прикріплений до хірургічного бараку81. З огляду на професію медика, зі шталагу в місті Шепетівка в 1942 р. до Славути було переведено лікаря Р. Лопухина82. Лікарі забезпечувалися кращим харчуванням, обмундируванням, отримували право вільного доступу до всіх бараків табору. Однак найбільш привілейованими серед всього контингенту військовополонених були перекладачі, які фактично виконували роль представників німецької адміністрації табору. Так, наприклад, особистий перекладач головного лікаря лазарету О. Софіїв (насправді – лейтенант НКВС А.С. Ліхтенштейн) мав право не лише вільного пересування шталагом-301, але й дозвіл на безперешкодний вихід в місто83.


Втечі військовополонених

На відміну від вище описаних категорій, всі інші військовополонені утримувалися в жахливих нелюдських умовах. Як відзначає більшість дослідників, підґрунтям такого становища радянських полонених стала не лише нацистська ідеологія, але й розпорядження вищого керівництва збройних сил Німеччини. Зокрема, ще 12 травня 1941 р. в директиві фюрера А. Гітлера «Про використання військової підсудності в районі Барбароса» стверджувалося, що військовополонених слід знищувати. Задля цієї цілі було створено спеціальні групи, основним завданням яких було знищення радянських відповідальних політпрацівників та комісарів84. 6 червня 1941 р. В. Кейтель підписав «Указ про комісарів», а у вересні директиву щодо масового знищення військовополонених. Більше того, німецьким солдатам рекомендувалося ставитися з недовірою до радянських військовополонених, підозрою та бути обережним і за виявлення будь-яких ознак непокори не вагаючись застосовувати вогнепальну зброю85. Обидва згадані документи вимагали: «За найменших спроб протесту, непокори чи неслуху діяти енергійно та беззастережно… У військовополонених, що здійснюють втечу, стріляти без попередження та з твердим наміром потрапити в ціль…»86. Ці документи стали підставою видання місцевими органами окупаційної влади в Україні низки розпорядження. Так, наприклад, 15 січня 1942 р. шепетівський гебітскомісаріат видав розпорядження, згідно якого «за надання військовополоненим, що втекли, будь-якої допомоги, винні будуть розстріляні. Коли безпосередні винуватці не знайдуться, то у кожному випадку будуть розстріляні 10 заручників»87.

Тим не менше, з більш ніж тисячі зафіксованих нами спроб втечі військовополонених зі шталагів, які розташовувалися в місті Славута протягом 1941-1944 рр., вдалими виявилися більше половини. Наприклад, льотчик В. Зангієв пробував тікати з шталагу-301 в Славуті аж 4 рази і лише остання, четверта, спроба виявилася вдалою88. Масовість втеч призвела до того, що адміністрація шталагів змушена була декілька разів проводити ротацію основного складу військовополонених між шталагами в Славуті, Житомирі, Новоград-Волинську, Проскурові та Шепетівці89. Так, наприклад, в червні 1942 р. до Славути переводять хворих та поранених військовополонених зі шталагів в Житомирі та Лозовій90. Щоправда, процес ротації та вивезення військовополонених до інших таборів та Німеччини був призупинений в період від початку до середини 1943 р.91.

Однією з найбільш відомих та широко описаних в мемуарно-краєзнавчій літературі втеч військовополонених була організація т.зв. «славутського метро» – підкопу організованого лікарями та пораненими з ІІ блоку лазарету92. Підкоп готувався з червня по листопад 1943 р. Участь у проритті 100 метрового підземного тунелю взяло більше 20 осіб, однак реально втекти вдалося лише 13 особам93.

Вийти із табору військовополоненому в деяких випадках можна було цілком легально. 25 липня 1941 р. генерал-квартирмейстер сухопутних військ Вермахту в Україні видає наказ № 11/4590 згідно якого з таборів дозволялося звільняти військовополонених українців, білорусів, прибалтів, поволзьких німців. Щоправда, вже 13 листопада 1941 р. дію цього наказу було призупинено. Тим не менше, за 5 перших місяців війни з полону було випущено 318 770 військовополонених (в зоні ОКХ – 292 702 осіб, в зоні ОКВ – 26 068 осіб), з них 277 761 військовополонених-українця94. В основному з полону відпускали тих військовополонених, які були родом з цієї округи, за якими зголошувалися найближчі родичі або представники стратегічно важливих інституцій та спеціальностей. Так, наприклад, на початку 1942 р. для роботи в Славутській районній лікарні звільнено було лікаря-хірурга Козійчука та терапевта Зайцева, в середині 1942 р., за зверненням головного епідеміолога міста Києва К. Селіванова та 7 провідних лікарів, зі шталагу 301 було звільнено лікаря-епідеміолога А.Й. Савінова95. У жовтні 1941 р. зі шталагу-301 було звільнено як спеціаліста інженера шляхів сполучення М.О. Тарасова96. Також повідомлення про знаходження того чи іншого «родича» у шталазі досить часто використовувалося місцевим населенням для звільнення військовополонених97.

В окремих випадках звільняли тих військовополонених, які стали інвалідами. Зокрема, 30 грудня 1941 р. видано наказ, згідно якого військовополонені незрячі або з ампутованими кінцівками звільнялися після огляду медичною комісією та визнання їх «тривало недієздатними». Щоправда, реалії були набагато жорстокішими, оскільки основна маса військовополонених цих категорій знищувалася ще до огляду медичною комісією98. Тим не менше, за свідченням колишніх військовополонених, у шталагах 301 та 357 такі звільнення практикувалися. Наприклад, таким чином на початку 1942 р. було звільнено з полону інваліда з ампутованою ногою П. Откидача99.


Повсякдення військовополонених у славутських шталагах

Зазвичай військовополонених привозили до Славути на залізничну станцію у товарних вагонах або на відкритих платформах100. Так, наприклад, за свідченням лікаря М. Єрмакова, їх перевозили ешелоном з 19 критих вагонів по 60 полонених в кожному. За п’ять днів дороги від Харкова через Кременчук до Славути у вагоні Єрмакова померло 19 осіб, ще 10 було розстріляно як таких, що не виживуть у шталазі. З 31 військовополоненого, які лишилися живими, 12 не могли пересуватися без сторонньої допомоги101.

Власне, до самого табору військовополонені потрапляли т.зв. «дорогою смерті». Як зауважив колишній в’язень шталагу-301 І. Хомич, після вивантаження на залізничній станції військовополонені, які вижили, були перераховані та вишикувані в одну колону. Цей піший марш від вокзалу до табору для знесилених, змучених голодом, спрагою та холодом полонених був справжніми тортурами. Протягом двох кілометрів полонені піддавалися постійним побоям, за найменше порушення, як-от вихід з колони, полонених розстрілювали. За колоною, як правило, їхали один або два візка, в які скидали тих, хто вже не міг іти або помер у дорозі102.

У табір військовополонені потрапляли напівроздягненими та босими, оскільки в регулярних частинах Вермахту діяв наказ «Про принципи постачання на східному просторі» від 6 червня 1941 р., згідно якого вимагалося не розраховувати на власне постачання обмундирування, а знімати з військовополонених взуття, негайно використовувати всю придатну одіж, білизну тощо103. Крім того, значна частина військовополонених вимінювала свою одіж, а також особисті речі на додаткові харчі у внутрішньої охорони. Найбільш популярним місцем проведення таких обмінів в середовищі військовополонених були загальні туалети бараків, де «выменивали друг у друга все — махорку, пайку хлеба, брюки, гимнастерку, обувь»104.

Після прибуття військовополонених протягом 5–7 днів утримували в т.зв. «карантині», під час якого видавали лише воду. І лише після закінчення карантинного періоду військовополонених розподіляли по баракам і давали їжу105.

Саме з цього моменту розпочиналося поступове знищення військовополонених за допомогою антисанітарії, умисного поширення інфекційних хвороб, голоду, холоду та використанню на фізично виснажливих роботах.

Скупчення великих мас полонених в обмежених приміщеннях, відсутність необхідної медичної допомоги, антисанітарія стали основними причинами того, що в шталагах час від часу спалахували епідемії таких інфекційних хвороб, як черевний та висипний тиф, холера, дизентерія106. Особливу небезпеку для полонених становив туберкульоз та педикульоз. Останній, за висловом німецької адміністрація, набрав масового характеру. Більш того, як описують у своїх спогадах колишні полонені шталагу-357, «вночі неможливо було заснути: клопи, воші та блохи не давали спати»107. Щоправда, ця проблема була частково вирішена вже у 1942 р., коли розпочала свою роботу таборова пральня. Тим не менш, надалі найбільше від вошей потерпали військовополонені лазарету. За свідченням колишнього військовополоненого воєнлікаря ІІІ рангу Іноземцева «Вошивість серед хворих була масова і [через це – В.Б.] захворюваність висипним тифом щоразу збільшувалася»108.

Не можна оминути увагою й той факт, що німецька адміністрація цілком свідомо займалася поширенням інфекційних хвороб. Так, наприклад, під час епідемії в таборі для військовополонених у Раві-Руській до лазарету в Славуті було переведено 385 хворих на тиф. По приїздові в жовтні-листопаді 1941 р. до Славути, хворих було навмисно розміщено по 10 осіб на кожну казарму табору. Як результат, з середини листопада 1941 і до березня 1942 р. шталагом-301 прокотилася хвиля епідемії тифу, в результаті якої померло до 5 тис. полонених109.

Також не останню роль у поширенні інфекційних хвороб відіграли хронічне недоїдання військовополонених з одночасним використанням їх на фізично важких роботах. Зокрема ще в листопаді 1941 р. в Міністерстві постачання, на нараді з приводу ситуації з харчуванням радянських військовополонених та цивільних робітників, було ухвалено постанову згідно якої для полонених мав виготовлятися хліб за наступним рецептом: «50 % житнього борошна грубого помолу, 20 % жому, 20 % целюлозного борошна та 10 % борошна з соломи та листя»110. Реальне виконання цієї постанови створило ще жахливішу ситуацію, коли до хліба потрапляли: попіл, камінці, різні хімічні сполуки. Після звільнення Славути радянськими військами на одному зі складів шталагу-357 було знайдено 15 тонн спеціалізованого борошна, виготовленого на фабриці «Шпельцмель»111. Згідно проведеної 21 червня 1944 р. експертизи Інституту харчування Народного комісаріату охорони здоров’я СРСР було встановлено, що це борошно складалося з полови з мізерними домішками крохмалю (до 1,7%). Очевидно, що вживання такого хліба викликало постійне відчуття голоду, аліментарну дистрофію, поширювало важкі кишково-шлункові захворювання112.

Оцінюючи рівень харчування військовополонених у шталагах 301 та 357, можна зазначити, що забезпечення їжею радянських солдатів було дещо кращим саме в останньому таборі. Зокрема, щоденний раціон полоненого, за свідченням колишніх військовополонених І. Дилька та майора Алексаненка, складався з 200-250 грамів хліба з чорної полови вперемішку з тирсою та 1-2 літрів рідкої баланди, виготовленої з висівок гречки та проса, неочищеної та гнилої картоплі, різного роду відходів, часом з додаванням м’яса палої худоби113. У дещо кращому стані знаходилися медики та інший обслуговуючий персонал з військовополонених, які отримували т.зв. «покращене» харчування114.

Постійне голодне існування доводило військовополонених до божевілля. Так, наприклад, згідно свідчень колишнього військовополоненого лейтенанта Панкіна, у квітні 1943 р. голодні військовополонені біля туалетів IV блоку ловили пацюків і тут же варили на вогнищі та з’їдали напівсирими115.

Що більше, божевілля на ґрунті голоду викликало появу фактів канібалізму. Зокрема, особливого поширення канібалізм набув у похоронних командах – «члены похоронной команды нередко вырезали у трупов сердце и печень, пекли их на костре и ели»116. Про масовість цього явища яскраво свідчить М. Єрмаков, відзначаючи, що через факти канібалізму похоронні команди мінялися практично кожні 10 днів – їх знищували і набирали нові. На це ж явище вказує й акт обстеження лазарету представниками міської спільноти та колишніми військовополоненими від 20-23 січня 1944 р.117.

Третім фактором масової смертності було використання військовополонених на фізично виснажливих роботах. Робочий день для полонених розпочинався о 4 ранку шикуванням на «апельплацу» перед бараками і закінчувався о 16:00118. Використання праці військовополонених нормувалося інструкцією генерального штабу щодо «Використання місцевих допоміжних сил на Сході» (серпень 1942 р.)119. Саме з цього моменту шталаги стають головним постачальником основної маси робочої сили для окупаційної промисловості. Так, наприклад, як свідчить більшість колишніх військовополонених шталагів 301 та 357 в місті Славута, єдиними виходом для них була «або могила або німецька каторга»120.

Як результат, уже наприкінці 1941 – на початку 1942 р. в шталазі-301 стрімко зростає смертність121. Незабаром вона сягає такого рівня, що померлих складали штабелями в кімнатах для вмивання та сараях, а з часом просто назовні під вікнами бараків. Ховали померлих спеціально відібрані поховальні команди з самих же військовополонених, в загальних могилах по 25–30 трупів в кожній122. З території табору померлих вивозили двома парокінними візками123. Не менш жахливою була ситуація й у наступні роки. Як розповідали О. Сердюков та І. Немцов, взимку 1943 р. в лазаретній частині шталагу-357 щоденно вмирало до 200–300 осіб124. Трупи померлих складали в дворі ІІ блоку та в підвалі125.

Разом з тим не можна не зауважити того факту, що, за свідченням колишнього військовополоненого, а пізніше комісара партизанського загону ім. Михайлова – Г.В. Кузовкова, умови утримання військовополонених у шталагах міста Славути були значно кращими, ніж в інших подібних таборах126. Зокрема, військовополонені мали певний обмежений доступ до літератури127. Лікарі в лазареті мали можливість незначного поліпшення становища хворих. Так, наприклад, у середині 1943 р. старший лікар дизентерійного блоку Р. Лопухін дістав дозвіл від німецької адміністрації замінити двох- та триярусні нари на звичайні ліжка, оскільки важкохворі військовополонені не могли забиратися на нари128. За пропозицією того ж лікаря Р. Лопухіна при лазареті було відкрито столярну майстерню, в якій військовополонені виробляли посилкові ящики, музичні інструменти (зокрема, скрипки), ремонтували меблі129. Влітку 1943 р. з числа військовополонених, які мали музичну освіту, було зорганізовано оркестр, який по вихідним давав концерти в Славуті, Шепетівці та Острозі.

Загалом оцінюючи режим у шталазі, не можна не наголосити, що фактично німецька адміністрація не відслідковувала внутрішньої ситуації в таборі. На це, зокрема, вказують спогади військовополонених про підготовку підкопу для втечі, а також той факт, що німецькою адміністрацією не помічено було перенесення для підготовки підкопу каналізаційних труб з І блоку до ІІ, проведення в тунель світла з кухні лазарету, використання на кріплення в тунелі розібраних двох- та триярусних нар з ІІ блоку. Більш того, військовополоненим з лазарету, які входили до складу т.зв. «хольц-команди», дозволялося без спеціальної охорони виходити поза межі табору для заготівлі деревини130. Врешті-решт, найбільш яскравим показником є свідчення колишнього військовополоненого шталагу-301 та комісара партизанського з’єднання ім. Михайлова Г.В. Кузовкова про те, що в таборі було організовано прослуховування радіо, поширювався агітматеріал та свіжі газети 131.


Скільки військовополонених загинуло у славутських шталагах?

Підсумовуючи наше дослідження, необхідно зупинитися на чисельному складові шталагів 301 та 357, а також спробувати хоча б приблизно встановити реальну кількість жертв цих таборів.

У сучасній історіографії усталилася думка, сформована на основі мемуарної літератури та висновків Надзвичайної державної комісії, про більш ніж 150 тис. загиблих у шталагах міста Славути протягом 1941–1944 рр.132. Так, наприклад, за свідченнями лікаря М. Єрмакова, щотижня протягом 1942 р. до Славути прибувало 3 ешелони, в яких привозилося від 3 000 до 3 500 військовополонених133. Загалом це дає від 156 000 до 182 000 військовополонених, що пройшли через шталаг-301 лише протягом одного року, що, очевидно, є колосальним перебільшенням. Зокрема, на це вказують збережені до сьогодні документи Довідкової служби Вермахту щодо військових втрат та військовополонених (Wehrmachtauskunftstelle für Kriegsverluste und Kriegsgefangene). Власне, до цієї служби надсилалися таборами та лазаретами для військовополонених облікові картки з персональними відомостями про військовополонених, списки прибуття та вибуття, повідомлення про зміни в контингенті того чи іншого табору, лазаретні картки та повідомлення про смерть військовополонених. Після капітуляції Німеччини ці документи були передані в Радянській Союз. Згодом із Москви ці документи було розіслано до республіканських та обласних відділів КДБ за місцем народження та проживання військовополонених для використання під час спеціальної перевірки останніх з ціллю виявлення зрадників, поліцаїв і карателів134.

Поряд з цими документами, інформація щодо військовополонених шталагів 301 та 357 зібрана в архіві Об’єднання «Саксонські меморіали в пам’ять жертв політичного терору», а також у фонді шефа у справах військовополонених Загальної служби Вермахту у Федеральному військовому архіві у Фрайбурзі. Власне, на основі документів з цих архівів вдалося усталити наступні цифри135.

Таб.3. Чисельний склад шталагу 301 в лютому-червні 1942 рр. (м. Ковель)

 Таб.3. Чисельний склад шталагу 301 в лютому-червні 1942 рр. (м. Ковель)


Табл. 4. Чисельний склад шталагу 301 в вересні-листопаді 1942 р. (м. Славута)

Табл. 4. Чисельний склад шталагу 301 в вересні-листопаді 1942 р. (м. Славута) 


Таб.5. Чисельний склад Шталагу 301 в грудні 1942 – вересні 1943 р. (м. Шепетівка)

 Таб.5. Чисельний склад Шталагу 301 в грудні 1942 – вересні 1943 р. (м. Шепетівка)


Табл. 6. Чисельний склад шталагу 357 в лютому-листопаді 1942 рр. (м. Шепетівка)

Табл. 6. Чисельний склад шталагу 357 в лютому-листопаді 1942 рр. (м. Шепетівка) 


Таб.7. Чисельний склад шталагу 357 в грудні 1942-лютому 1943 рр. (м. Полтава)

 Таб.7. Чисельний склад шталагу 357 в грудні 1942-лютому 1943 рр. (м. Полтава)


Табл. 8. Чисельний склад шталагу 357 у лютому-листопаді 1942 рр. (м. Славута)

 Табл. 8. Чисельний склад шталагу 357 у лютому-листопаді 1942 рр. (м. Славута)


Отже, інформація про кількість жертв т.зв. «Грос-лазарету» в місті Славута, подана у висновках НДК, є значно завищеною і включає в себе всіх військовополонених, які пройшли через шталаги 301 та 357 за весь час їхнього розташування в місті Славута. При цьому оцінюючи появу цієї кількості військовополонених в матеріалах НДК, не можна не погодитися з твердженням Н.Б. Польсена про те, що Комісія мала тенденцію до завищення кількості жертв нацистів, свідомого перекручення існуючих фактів на догоду пропагандистським цілям, досить довільного заокруглення цифр жертв, аби підігнати їх під демографічну ситуацію в регіоні після визволення від окупантів136. Власне подібні риси спостерігаються й у висновках щодо шталагів у місті Славута. Так, наприклад, в «Довідці в справі злодіянь німецьких окупантів над радянськими військовополоненими в таборі м. Славути» зазначено, що померлих військовополонених ховали на кладовищі за І блоком  ямах по 300-400 трупів в кожній137. Разом з тим, під час проведеного навесні 1944 р. розслідування нацистських злочинів у Славуті, експерти з НДК виявили 640 загальних могил радянських військовополонених, у кожній з яких було поховано від 30 до 35 трупів. Тобто, як бачимо, у кінцевому висновку реальна кількість загиблих була штучно завищена майже в 10 разів.

Крім того, тіла військовополонених, що загинули і не були поховані, було знайдено й у підвальних приміщеннях казарм. Так, наприклад, 3 лютого 1944 р. спеціальна комісія Славутського Райкому КП(б)У та Славутського виконкому під час обстеження приміщень колишнього лазарету для військовополонених виявили в підвалі ІІ блоку непоховані трупи 45 військовополонених138. Отже, базуючись на отриманій інформації з первісного звіту НДК, а також актах обстеження теренів табору для військовополонених в місті Славута, можливо говорити про загибель у шталагах цього міста 24–26 тис. радянських бійців та офіцерів139.

Підсумовуючи, слід зазначити, що в даній статті не розкрито всіх аспектів історії та діяльності таборів для військовополонених у місті Славута. Надалі залишаються відкритими питання чисельного та іменного складу таборової адміністрації, її взаємин з місцевим населенням, внутрішньотаборових відносин тощо. Також окремого розгляду вимагає питання взаємин між військовополоненими та партизанськими загонами, що діяли в районі міста Славути, а також питання про те, чому за весь час існування обох шталагів так і не було здійснено жодного партизанського нападу на них. Тим більше що вже наприкінці 1943 р. партизанське з’єднання ім. Михайлова, що діяло в цьому районі, нараховувало більш як 1 000 бійців. Тим не менше, викладені в статті факти та гіпотези дозволяють поглянути на проблему історії шталагів 301 та 357 у контексті розвитку всієї системи таборів для військовополонених, створеної нацистським окупаційним режимом на теренах України.


Владислав Берковський – к.і.н., джерелознавець, архівіст, дослідник історії України XV—XVII століття, історії економіки Правобережної України у XV—XVII століття, історії міста Славути та Славутського району. Директор Центрального державного архіву зарубіжної україніки.

 


 

  1. Опубліковано в: Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення / Упорядн.: В. Г. Берковський та ін. – К., 2011. – С. 29-49.
  2. Паникар М.М. Советские военнопленные в Норвегии в годы Второй мировой войны: Автореф. дис…канд.ист.наук: 07.00.02 / Поморский госуниверситет им. М.В.Ломоносова. – Архангельск, 2008. – С. 5-6.
  3. Документы обвиняют. Сб. док. о чудовищных зверствах германских властей на временно захваченных ими советских территориях. Вып. І. – М., 1943; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. док. і мат. – К., 1963; Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М., 1985; Преступные цели гитлеровской Германии в войне против Советского Союза: Документы и материалы. – М., 1987.
  4. Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941–1944 роках. – К. : Вид. центр "Академія", 2002; Богунов С. Использование труда советских военнопленных на территории Украины в годы Великой Отечественной войны (1941–1944 гг.) // Військовий полон та інтернування. 1939–1956. Погляд через 60 років. – К., 2008; Лисенко Є. Соціальне становище радянських військовополонених у роки Другої світової війни // Військовий полон та інтернування. 1939–1956. Погляд через 60 років. – К., 2008.
  5. Детальний аналіз історіографії історії таборів для радянських військовополонених див.: Ерин М.Е. Советские военнопленные в нацистской Германии 1941–1945 гг. Проблемы исследования. – Ярославль, 2005.
  6. Васильев О.С. Мемориал. – М., 1986; Друян И.Л. Клятву сдержали. – Минск, 1975; Кондрашов В.М. Человек 21001. – Кострома, 1961; Малевич А.Ф. Клятва Гиппократа. – К., 1990; Сапфиров М.М. До последнего дыхания: Докум. повесть. – М., 1958; Соколов Ю.Ф. Пока живы – надо встречаться: повести, рассказы. – М., 1988; Тюленев И.В. Через три войны. – М., 1972; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – М., 1959; Шеуджен А.И. Не забудьте. – Краснодар, 1963.
  7. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971. Доманк А.С. Шепетовские партизаны. – М.,1972; Лапис О.М., Шамаев В.Ф. Опалённые крылья. – Орджоникидзе, 1967.
  8. Басиров В. М., Сапожник О. Я. Славута, Нетишин: краеведческий очерк. – Славута, 1989; Ворощук Л. Про «Славутське метро», про грослазарет // Трудівник Полісся. – № 83; Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. – К., 2006.; Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне. – К., 2003; Шевчук Е. Славутський «Грослазарет» – табір смерті // Матеріали Х-ої подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2000; Шуляк В. Полонянка із «Грослазарету» // Подільські вісті. – 1999. – 6 травня.
  9. Легасова Л., Шевченко Н. О. Друга світова війна і Україна. Музейний аспект теми (продовження) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. Вип. 12. – К., 2009; Шевченко М. Мартиролог «Грос-лазарету» м. Славути: пошук загиблих воїнів продовжується // Сангушківські читання. Зб. наук. праць. – Львів, 2004; Шевченко М. Ю. Мартиролог «Гросс-лазарету» м. Славути Хмельницької області: музейний аспект проблеми // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Вип. 26. – К., 2004.
  10. Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників. Винищення гітлерівцями радянських військовополонених у «Гросс-лазареті» Славута Кам’янець-Подільської області // Радянська Україна. – 1944. – № 151 (4 серпня).
  11. Електронний ресурс. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1584-14
  12. Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – К., 2000 – С. 8.
  13. Ерин М.Е., Хольный Г.Л. Трагедия советских военнопленных (история шталага 326 (VI К) Зенне, 1941- 1945 гг»). – Ярославль, 2000 – С. 5; Vernichtungskrieg. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944. Ausstellungskatalog. Hamburger. – Hamburg, 1996. – S. 132.
  14. Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників і заподіяної ними шкоди громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам СРСР (далі – НДК).
  15. Бичехвост А.Ф. Осуществление нацистской Германией, Вермахтом политики геноцида в отношении советских военнопленных на оккупированной территории СССР в годы Великой Отечественной войны // Страницы Великой Отечественной… (К 60-летию Победы): Доклады Академии военных наук. – 2005. – № 3 (15). – С. 213; Нюрнбергский процесс: Сб. мат. – М., 1990. – Т. 4. – С. 439.
  16. Смыслов О.С. Плен. Жизнь и смерть в немецких лагерях. – М., 2009. – С. 105–106.
  17. Лагеря советских военнопленных в Беларуси, 1941-1944: справочник. – Минск, 2004. – С. 19.
  18. Бичехвост А.Ф. Осуществление нацистской Германией, Вермахтом политики геноцида в отношении советских военнопленных на оккупированной территории СССР в годы Великой Отечественной войны // Страницы Великой Отечественной… (К 60-летию Победы): Доклады Академии военных наук. – 2005. – № 3 (15). – С. 215.
  19. Центральний держаний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 212 – Арк. 14; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – М., 1959. – С. 87.
  20. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – М., 1959. – С. 75.
  21. Система учреждений плена // Лагеря советских военнопленных в Беларуси, 1941–1944: справочник. – Минск, 2004. – С. 11.
  22. Stelzl-Marx B. Zwischen Fiktion und Zeitzeugenschaft: amerikanische und sowjetische Kriegsgefangene im Stalag XVII B Krems-Gneixendorf. – Tübingen, 2000. – S. 24.
  23. Geck S. Das deutsche Kriegsgefangenenwesen 1939–1945. – Mainz, 1998. – S. 107.
  24. Möller Ch. Massensterben und Massenvernichtung – Das Stalag 305 in der Ukraine 1941–1944. – Hannover, 2000. – S. 8.
  25. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО). – Ф. Р-720. – Оп. 8. – Спр. 9. – Арк. 4.
  26. Державний архів Російської Федерації (ГАРФ). – Ф. Р-7021. – Оп. 55. – Спр. 13. – Арк. 215–219; Там само. – Ф. Р-7021. – Оп. 64. – Спр. 6 – Арк. 57; Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – К., 2000. – С. 208, 218, 220.
  27. Смыслов О.С. Плен. Жизнь и смерть в немецких лагерях. – М., 2009. – С. 116.
  28. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971. – С. 173; Зверев Ю.В. Документы Национального архива Республики Беларусь о судьбах советских военнопленных // Советские и немецкие военнопленные в годы Второй мировой войны. – Дрезден-Минск, 2004. – С. 73-75.
  29. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971. – С. 18, 91; Шевчук Е. Славутський «Грослазарет» – табір смерті // Матеріали Х-ої подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 63.
  30. Нюрнбергский процесс: Сб. матер. – М., 1990. – Т. 4. – С. 462; ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 15.
  31. Ерин М.Е., Хольный Г.Л. Трагедия советских военнопленных (история шталага 326 (VI К) Зенне, 1941–1945 гг»). – Ярославль, 2000. – С. 28.
  32. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – М., 1959. – С. 83.
  33. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971 – С. 15-16; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 78, 80, 83.
  34. Bundesarchiv Berlin (BA). – R 58 / 222 – S.14; R 58 / 697 – S. 41.
  35. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 86.
  36. Селиванова Е. Никто не хотел умирать // Славянские новости. – 2009. – № 15(49) – С. 7.
  37. ДАХмО. – Ф. Р-720. – Оп. 8. – Спр. 9 – Арк. 2.
  38. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – М., 1971 – С. 46.
  39. ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 143.
  40. Там само.
  41. Шнеер А. Плен. Советские военнопленные в Германии. 1941-1945. – М., 2005. – Гл. 3: Лагерная полиция.
  42. Там само.
  43. Дробязко С., Каращук А. Восточные легионы и казачьи части в Вермахте. – М., 2000. – С. 21.
  44. Там само.
  45. Там само. – С. 24.
  46. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 76–77.
  47. Там само. – С. 97.
  48. Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. – К., 2006. – С. 54.
  49. Даний відділ відповідав за потребу в робочій силі, визначав потребу в професіях та розподіляв полонених по робочим командам.
  50. У даному відділі зберігалася картотека, де реєстрували, зберігали особові справи на прибулих та вибулих військовополонених.
  51. ДАХмО. – Ф. 6960. – Оп. 1. – Спр. 72.
  52. Гром С. Чтобы жизнь повторилась сначала, загляните в семейный альбом // Наша энергия. – 2008. – № 6 (март). – С. 8; Сангаджиева В. Узник // Элистинская панорама. – 2007. – № 78 (12 мая). – С. 3.
  53. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня); Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 107; Шанаев В. Опалённые крылья // Северная Осетия. – 2005. – 21 квітня.
  54. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 76.
  55. ЦДАГО України. – Ф.57. – Оп. 4. – Спр. 212. – Арк. 14.
  56. Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. – К., 2006. – С. 54.
  57. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 18.
  58. ДАХмО. – Ф. 6960. – Оп. 1. – Спр. 72; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 90.
  59. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194 – Арк. 8.
  60. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194 – Арк. 15.
  61. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 35; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 81–82, 93.
  62. Streim A. Die Behandlung sowjetischer Kriegsgefangener im "Fall Barbarossa": Eine Dokumentation unter Berücksichtigung der Unterlagen deutscher Strafverfolgungsbehörden und der Materialien der Zentralen Stelle der Landesjustizverwaltungen zur Aufklärung von NS-Verbrechen. – Heidelberg; Karlsruhe: Müller, Juristischer Verlag, 1981. – S. 164.
  63. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня).
  64. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 16.
  65. Бичехвост А.Ф. Указ. соч. – С. 215.
  66. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня).
  67. Гром С. Чтобы жизнь повторилась сначала, загляните в семейный альбом // Наша энергия. – 2008. – № 6 (март). – С. 8.
  68. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 86.
  69. Тюленев И.В. Через три войны. – М., 1972. – С. 181; Шанаев В. Опалённые крылья // Северная Осетия. – 2005. – 21 квітня.
  70. Литвин Г.А. Я был воздушным стрелком. – Ставрополь, 1990. – С. 97–98.
  71. Гром С. Чтобы жизнь повторилась сначала, загляните в семейный альбом // Наша энергия. – 2008. – № 6 (март). – С. 8.
  72. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 93.
  73. Там само.
  74. ДАХмО. – Ф. 6960. – Оп. 1. – Спр. 72.
  75. ДАХмО. – Ф.П-1941. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 81.
  76. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 48–49, 67.
  77. Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. – К., 2006. – С. 54.
  78. Сангаджиева В. Узник за номером 19787 // Элистинская панорама. – 2007. – № 134 (4 августа) – С. 3.
  79. Сангаджиева В. Узник // Элистинская панорама. – 2007. – № 78 (12 мая) – С. 3.
  80. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 77.
  81. Гром С. Чтобы жизнь повторилась сначала… – С. 8.
  82. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 87.
  83. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 3; ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 52.
  84. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М., 1985. – С. 130-131; ГАРФ. – Ф. 7445. – Оп. 2. – Спр. 166. – Арк. 166.
  85. Vernichtungskrieg. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944. Ausstellungskatalog. Hamburger. – Hamburg, 1996. – S. 126.
  86. Нюрнбергский процесс: Сб. мат. – М., 1990. – Т. 4. – С. 98.
  87. Ковальчук С., Жоган Т. Йшли в славутські ліси партизани. – К., 2006. – С. 55–56; Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників. Винищення гітлерівцями радянських військовополонених у «Гросс-лазареті» Славута Кам’янець-Подільської області // Радянська Україна. – 1944. – № 151 (4 серпня). – С. 4.
  88. Тюленев И.В. Через три войны. – М., 1972. – С. 181; Шанаев В. Опалённые крылья // Северная Осетия. – 2005. – 21 квітня.
  89. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 124.
  90. Селиванова Е. Никто не хотел умирать // Славянские новости. – 2009. – № 15(49) – С. 7; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 88–89.
  91. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 9.
  92. Шевчук Е. Славутський «Грослазарет» – табір смерті // Матеріали Х-ої подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 65–66.
  93. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 89–90; ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 1 – Арк. 22.
  94. Гриф секретности снят: потери Вооружённых сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфлик-тах: статистическое исследование. – М., 1993. – С. 333–334.
  95. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 37; Селиванова Е. Никто не хотел умирать // Славянские новости. – 2009. – № 15(49). – С. 7.
  96. ДАХмО. – Ф. П-1941. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 30.
  97. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 31.
  98. Штрайт К. Они нам не товарищи // Военно-исторический журнал. – 1992. – № 12. – С. 22.
  99. Литвин Г.А. Я был воздушным стрелком. – Ставрополь, 1990. – С. 97-98.
  100. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня).
  101. Там само.
  102. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 74.
  103. Першина Т.С. Фашистский геноцид на Украине 1941–1944. – К., 1985. – С. 115.
  104. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 102.
  105. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 45.
  106. Бичехвост А.Ф. Указ. соч. – С. 215; ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 2.
  107. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 18; Сангаджиева В. Узник // Элистинская панорама. – 2007. – № 78 (12 мая). – С. 3.
  108. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 6.
  109. Лисенко Є. Соціальне становище радянських військовополонених у роки Другої світової війни // Військовий полон та інтернування. 199-1956. Погляд через 60 років. – К., 2008. – С. 92.
  110. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М., 1985. – С. 142.
  111. Нюрнбергский процесс: Сб. матер. – М., 1990. – Т. 4. – С. 464.
  112. Там само.
  113. Там само.
  114. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 78.
  115. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 5.
  116. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня); ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 1 – Арк. 21.
  117. ДАХмО. – Ф. Р-720. – Оп. 8. – Спр. 9. – Арк. 4.
  118. Друян И.Л. Клятву сдержали. – Минск, 1975.
  119. Катусев А.Ф., Оппоков В.Г. Движение, которого не было. История власовского предательства // Военно-исторический журнал. – 1991. – № 9. – С. 47.
  120. Сангаджиева В. Узник // Элистинская панорама. – 2007. – № 78 (12 мая). – С. 3; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 79.
  121. Бичехвост А.Ф. Указ. соч. – С. 215.
  122. Сангаджиева В. Узник // Элистинская панорама. – 2007. – № 78 (12 мая). – С. 3.
  123. Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 94.
  124. Сангаджиева В. Узник за номером 19787 // Элистинская панорама. – 2007. – № 134 (4 августа). – С. 3.
  125. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 8.
  126. ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 500.
  127. Там само. – Арк. 88.
  128. Там само. – Арк. 91.
  129. Там само.
  130. Доманк А.С., Сбойчаков М.И. Подвиг доктора Михайлова. – С. 74–75; Хомич И.Ф. Мы вернулись. – С. 90–91.
  131. ЦДАГО України. – Ф. 96. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 36.
  132. Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників. Винищення гітлерівцями радянських військовополонених у «Гросс-лазареті» Славута Кам’янець-Подільської області // Радянська Україна. – 1944. – № 151 (4 серпня); Шевчук Е. Славутський «Грослазарет» – табір смерті // Матеріали Х-ої подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2000.
  133. Ермаков М. «Грослазарет» в Славуте – лагерь смерти // Медицинский вестник. – 2008. – № 19 (13 травня).
  134. Ильченков С. А. и др. Трофейные немецкие картотеки советских военнопленных как исторический источник // Новая и новейшая история. Историография и источниковедение. – М., 2000. – С. 149–150; Щеглов Ю.Б. Трофейные немецкие документы по учёту военнопленных и работа с ними в Государственном архиве новейшей истории Саратовской области // Военно-исторические исследования в Поволжье. Вып.7. – Саратов, 2006. – С. 412–414.
  135. Державний архів Київської області. – Ф. Р-2395. – Оп. 1. – Спр. 10; ГАРФ. – Ф. Р-7021. – Оп. 55. – Спр. 13. – Арк. 215–219;  Там само. – Ф. Р-7021. – Оп. 64. – Спр. 6. – Арк. 57; Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944). – С. 208, 218, 220; Bundesarchiv – Militärarchiv in Freiburg. – RW 6 “Allgemeines Wehrmachtamt – Chef des Kriegsgefangenenwesens, 450–451.
  136. Польсен Н.Б. Розслідування воєнних злочинів «по-совєтськи». Критичний аналіз матеріалів Надзвичайної державної комісії // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2009. – № 1(9). – С. 36–38.
  137. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 194. – Арк. 8.
  138. ДАХмО. – Ф. Р-720. – Оп. 8. – Спр. 9 – Арк. 7.
  139. ДАХмО. – Ф. Р-720. – Оп. 8. – Спр. 9 – Арк. 7; Нюрнбергский процесс: Сб. матер. – М., 1990. – Т. 4. – С. 467; Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії… Винищення гітлерівцями радянських військовополонених у «Гросс-лазареті» Славута Кам’янець-Подільської області // Радянська Україна. – 1944. – № 151 (4 серпня) – С. 3-4.