Це післямова для колективної монографії "Нариси історії України ХХ – поч. ХХІ ст.", написаної в рамках проєкту "Тоталітаризм і посттоталітаризм у новітній історії України: соціокультурний феномен і парадигми осмислення".З огляду на черговий розворот геополітичної ситуації вважаємо за потрібне привернути увагу до базових проблем тоталітаризму/посттоталітаризму та нагальності розробки політичної України в контексті поточних загроз.
Комунобільшовизм і Україна: парадокси державотворення та суспільного поступу
ХХ сторіччя, без перебільшення, стало найбільш драматичним етапом сучасної цивілізації, що впритул підійшла до загрози самознищення. Насилля, як масове, так й індивідуальне, було одним з провідних трендів його бурхливої суспільно-політичної динаміки. Воно застосовувалося низкою політичних сил для досягнення діаметрально протилежних цілей, що прикривалися високими фразами про всезагальне благо чи расову вищість. Державний терор став тим важелем, що круто повернув історичний вектор людства. Саме тому нині над осмисленням феномену тоталітаризму працює потужний інтернаціональний загін дослідників, істориків зокрема. Не заперечуючи універсальної суті масового терору, не можна не помітити, що він мав свою регіональну й цивілізаційну специфіку.
Комуністичний експеримент, розпочавшись у 1917 р. в Петрограді та Москві, врешті поширився далеко за межі Червоної Росії та Радянського Союзу. Сумна доля стати частиною інтернаціональної комуністичної спільноти оминула хіба що Австралію та Антарктиду. Досвід усіх без винятку комуністичних експериментальних ділянок засвідчив: шлях у "світле майбутнє людства" комуністична партія торувала методами кривавого терору, вилучивши їх з загальносвітового контексту. Понад сімдесят років були втрачені радянським суспільством безповоротно разом із мільйонами людських життів, тисячами ненаписаних романів, симфоній; не зроблених відкриттів; не зіграних п`єс і не знятих кінофільмів; не справджених мрій. Однак, ця аксіома, на жаль, не стала органічною частиною ментальності мешканців пострадянських теренів. А це означає, що зерна більшовизму лише законсервовані і чекають на сприятливі умови, аби "проклюнутися" і принести нові отруйні пагони. Український соціум не становить винятку. В значній своїй масі він продовжує, лишаючись сліпим і глухим до стогону мільйонів замордованих пращурів, відчайдушно чіплятися за нав`язані більшовиками ілюзії. Ілюзії ці, слід зауважити, перетворилися на органічну складову ментальності пострадянських спільнот, які часто-густо не ідентифікуються як ілюзії, а досі сприймаються як ціннісні аксіоми. В цьому виявляється надпотужний вплив радянської цивілізації, вибудованої пропагандистським інструментарієм, що ментально лишається живою по майже тридцяти роках смерті СРСР.
Пропаганда не була винаходом більшовиків. Пропагандистська обробка масової свідомості була звичною справою в постверсальському геополітичному просторі. Нею не гребували ані Велика Британія, ані Франція, ані США. Однак нацистська Німеччина та СРСР, безумовно, були поза конкуренцією. Власне, тому їхні системи врешті змогли перетворитися на тоталітарні. Ставлення влади до пропаганди та місця пропагандистських практик у системі влади влучно підсумував Й. Геббельс ще в 1934 р.: «Міністерство пропаганди – це не бюрократичний адміністративний апарат, а духовний центр сили, який знаходиться в постійному зіткненні з усіма людьми в політичних, духовних, культурних і економічних питаннях. Це рот і вухо уряду Рейху»1.
Ідеологія "крові та землі" перебувала в основі нацизму. Ідеологія інтернаціоналізму й індустріалізації за будь-яку ціну – в основі більшовизму. Обидва режими були агресивними на геополітичному рівні: перший провокував на творення імперії гострий брак землі – звідси й концепція життєвого простору (Lebensraum) та расової вищості, як аргументи на користь анексій та знищення населення територій, потрібних Райху; другий – ідея перманентної революції та побудови комунізму в світовому масштабі, звідси й агресивний експансіонізм у серпанку «братньої допомоги» гнобленим пролетарям усіх рас і народів.
Державна доктрина в обох випадках імплементувалася в масову свідомість інформаційно – через запровадження інформаційної монополії; ментально – через освіту та науку (передусім гуманітарну, але на певному етапі – й решту галузей), емоційно – через мистецтво та масову культуру («розчиняючись» у суспільному просторі на рівні щохвилинного «вприскування»), духовному – через ідеологічне/репресивне підпорядкування церкви; і врешті соціально – через атомізацію незгодних, знищення природних горизонтальних соціальних зв’язків і розбудову вертикалей політичних та громадських рухів, ідеологічно заточених на інтереси влади та індокринованих пануючою ідеологією. Врешті було вибудовано високий рівень системності держави-суспільства, при якому відповідь на будь-яке питання можна було вивести з моделі світу, створюваної панівною ідеологією і пропагандою.
Досліди з масовою свідомістю, як виявилося, були вкрай небезпечними, оскільки деформували складні, взаємопов’язані і через те – системотвірні відносини між минулим і майбутнім. Чи не найбільш стисло і водночас наочно алгоритм визначення майбутнього через зміну сприйняття минулого описав Г. Почепцов: «Гімназисти царської Росії, навчені на античних текстах, коли виросли, звершили революцію. Влада, як і фатум, не була для них страшною. … потім Сталін створив не лише інститут червоних командирів, але й інститут червоних професорів, аби вигнати людей з невірними ментальними моделями в головах. Репресії довершили цю чистку, оскільки тоді також негативом вважалося дворянське походження. Спочатку до 1932 року закрили історичні факультети, допоки вироблявся історичний канон. Зате потім він став незмінним. Лише смерть Сталіна почала його підточувати»2.
Втім першою жертвою тоталітарних пропагандистських практик стало сьогодення, що деформувалося до невпізнання внаслідок перемоги радянської «дерев’яної мови» (ще «новомова» – з рос. «новояз»; не менш вдалою характеристикою є також термін «ритуальна мова» А. Пітерські), що перетворила радянську частину ноосфери В. Вернадського на, за влучним спостереженням Г. Почепцова, – «круговорот брехні в природі»3.
ЗМІ, як провідний інструмент пропагандистської машини, зробили з обох харизматичних лідерів – А. Гітлера та Й. Сталіна – культові постаті своєї епохи. Піднесені на неймовірну височінь образ лідера нації/країни та непорушний авторитет у масах (зрозуміло, йдеться про пересічних адептів доктрин) перетворили образ Вождя на сакральний. Це, слід зауважити, було явищем доволі поширеним у тогочасному світі. Демагогія і популізм –близнюки, народжені комунобільшовизмом і світовою економічною кризою, – забезпечили надвпливовість вождів/вождців і чи не всенародну їх підтримку на певних етапах історії багатьох молодих європейських країн.
Як А. Гітлер імплантував у масову свідомість (за висловом одного з провідних пропагандистів В. Тісслера4) думку про те, що Німеччина є спільнотою тих, у кому тече німецька кров5, так Й. Сталін – переплавив універсальне гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», у тезу «СРСР – справжня батьківщина пролетарів світу». В обох випадках умоглядна вища мета стала цілепокладальною спонукою агресії проти соціальних верств, етносів, врешті – країн, зручним ідеологічним підґрунтям задоволення хижацьких геополітичних апетитів панівних режимів.
Ідеологія наскрізно «проростала» в мистецтво - передусім у те, що працювало з масовою аудиторією. Спеціалістам добре відомі методи політизації літератури, театру, кіно і навіть архітектури, покликані виховувати «радянський народ» у чітко визначеному напрямі. Звичайно, існував певний сегмент мистецтва, що піднявся НАД етикою та естетикою тоталітарно вмотивованих культурних практик, бо призначався для експорту та впливу на світовому рівні чи був народжений творцями, непідвладними конформізму епохи. Втім, масове мистецтво, цільова аудиторія якого була домінуючою, в низці своїх похідних (література, образотворче і художнє мистецтво, архітектура) було наскрізь просякнуте ідеологією й досі поширює свій токсичний вплив на масову думку6. Практика засвідчує, що окремі сегменти соціуму й нині сприймають сталінські агітки за чисту монету, емоційно «підтягуючи» вигадане минуле в сучасність та імплантуючи його у образи від того умоглядного майбутнього.
На відміну від капіталістичних країн, де масове мистецтво покликане було розважати, розраджувати та звеселяти, в СРСР йшлося не лише про мистецтво як індустрію, покликану приносити прибуток, тобто – додану вартість. Йшлося про те, що мистецтво – це індустрія, покликана виробляти громадян за певною калькою; громадян, яким має бути весело, сумно чи лячно, тоді, коли це визначить влада; громадян, які не повинні і не спроможні самостійно розмірковувати над засадничими проблемами особистого та суспільного життя, про сьогоденність і майбутнє. Продукування соціальних тварин орвелівської ферми, власне, було завданням такого «мистецтва».
Не можна сказати, що тоталітарному режиму вдалася його спецоперація з індокринації масової свідомості на всі 100%. Власне, найбільшим досягненням все ж стало загальнопоширене «двоємисліє» – розрив між світами реальності та радянських міфів змушував величезні маси говорити одне, а діяти в інакший спосіб.
Світ смислів, або ж смислових симулякрів, що дискурсивно творив конструкцію радянського експерименту, питомо відрізнявся від світу реальності, відповідно до якого він розбудовувався. Між ними прокладалися тонкі інформаційні містки, що відбивали реальність більш-менш об’єктивно (до такої варто, хоч і з певними застереженнями, віднести інформації чекістських спецпідрозділів7), однак Правда була доступною дуже обмеженому колу осіб: на вищих щаблях державної влади та в андеґраундних протестних групах. Масова індокринація була і універсальною «скрепою» радянського ладу, і його могильником. Затверджуючи компартійні догми та ідеологеми як керівництво до дії та вищу істину, влада обманювала не лише маси, а й сама себе: в суспільстві, де правда становить загрозу для виживання, хибний соціальний діагноз завжди веде до фатальних наслідків.
Врешті у повоєнні часи, а на етапі стагнації радянського ладу – і поготів, про здатність навіть компартійної верхівки аналізувати і розуміти внутрішньополітичну та геополітичну ситуацію, тримати руку на пульсі суспільства вже не йшлося. Не лише приспане маніпулятивними практиками суспільство перебувало в стані своєрідного коматозу – вище державне керівництво також існувало в догматизованому інформаційно-світоглядному коконі. Його руйнування під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин стало страшним ударом і для суспільства-недоросля, і для влади, що втратила кермо на слизькому геополітичному розвороті.
Цей удар був страшним за своєю руйнівною силою, оскільки вигаданим/штучним виявився не лише світ оточуючої реальності, а й ментальний світ, відповідальний за цінності – тобто те, що забезпечувало опорність і сталість політичного проекту в часи масштабних потрясінь. Прояснити складні механізми взаємовпливів/взаємозалежності ментального радянського конструкту та життя/виживання радянської людини допомагає метафора Олександра Еткінда про культуру Російської імперії:" культура і була екраном, на якому суспільство, що перебувало в небезпеці, бачило себе, і унікальним органом самосвідомості, зворотного зв`язку, попередження та скорботи"8. В сталінському СРСР цей унікальний екран/орган, як і решта соціогуманітарних складових високої культури та науки, був зруйнований і заміщений сурогатом пропаганди. Варто наголосити: увесь радянський світ – від банальних правил соціального співіснування та трудової дисципліни до шлюбних відносин і умоглядного сенсу життя – творився дискурсивно, а не був продуктом життєдіяльності суспільства як такого. В цьому й полягала базова відмінність радянського цивілізаційного проекту від решти світу. В цьому аспекті державо- і суспільствотворення більшовики перевершили самі себе: потрактовуючи «надбудову» суспільства як залежну від базису, в реальній політичній практиці вони їх поміняли місцями. У радянській реальності «надбудова» – догматизоване марксистсько-ленінське вчення, задокументоване в мільйонних накладах, визначало все: від надоїв корів до змісту підручників історії. Саме тому в радянській практиці від голоду могли вмирати мільйони радянських громадян, але вголос ішлося лише про великі досягнення радянського сільського господарства, самопожертву трударів і зловорожі інсинуації капіталістичних імперіалістів. Завдяки нехитрим маніпуляціям зрештою відбулася й стерилізація сфери наукового пізнання світу, що стало однією з безлічі соціокультурних втрат соціального організму, і врешті докорінним чином деформувало всі сфери його буття та відтворення.
Становлення несучих конструкцій радянської держави відбулося в сталінські часи в стані хронічної війни ПРОТИ власного народу (в усіх його етнічних складниках) ЗА комуністичну утопію. Лише в повоєнну добу система набула довершеного вигляду, як з огляду на архітектуру державних інституцій, так і логіку вертикальних зв’язків, що підтримували її функціональність. Відзначаючи, як мало по суті вона змінилася в часи умоглядних реформ М. Хрущова, Л. Брежнєва, М. Суслова, Євген Добренко (автор дослідження «Поздний сталинизм: эстетика политики» (М., 2019)) називає її «класично-радянською системою» 9.
Не зайвим буде додати, що Й. Сталін, як головний виконроб радянської системи, заклав і закріпив на рівні рефлексів сукупність стандартів і канонів відтворення відносин «влада-суспільство», що самовідтворюють нескінченний «День байбака» транзитарних суспільств досі. З огляду на події останніх шести років можна казати про транзит, що розпочався в 1917 році й досі не завершений. Період терору, як основного інструменту сталінського соціального конструктивізму, був досить тривалим для того, аби суспільний організм прийняв відповідну форму виживання. Форма ця, слід зауважити, «заточена» на виживання, не забезпечує життя як процесу, зорієнтованого на самовдосконалення і розвиток.
Власне, через те на величезній частині пострадянских просторів, за винятком країн Балтики, транзит, започаткований в 1917 р. триває. І, відповідно, триває й «довге» ХХ сторіччя з його завданням – невиконаним ані Україною, ані Росією, ані Білорусією – суспільної модернізації. Понад те, Росія від 2014 р. все виразніше демонструє прагнення розвернути історичний годинник у зворотному напрямі, нав’язуючи порядок денний геополітичної архаїзації решті колишніх союзних республік.
Українське націєтворення на тлі катастроф «довгого» ХХ сторіччя.
Незгасаючі дискусії про сутність національного питання, пошуки національної ідеї/ідентичності, про приналежність України до «розколотих» чи до лімітрофних цивілізацій10, панування і боротьби на її теренах двох (трьох) ідентичностей, провідними серед яких є західна і східна (А. Єрмоленко11), подальші інтерпретації метафори «двох Україн» («українська, традиційна, проєвропейська» vs «малоросійська, з імперським (радянським) компонентом, виразно антизахідна, а відтак за багатьма ознаками - азійська» - див. Ю. Зерній12) та ін. засвідчують, власне, що Україна перебуває в найактивнішій фазі націєтворення, що питомо ускладнюється низкою внутрішніх та зовнішніх викликів.
Одним із них є залученість України до нескінченної дискусії метрополій та колоній про «вигаданість», «штучність», «створеність» української нації, що матеріалізується несподіваними гранями навіть у найбільш широких за дискурсивними практиками працях.
Українська нація та національна ідея народжувалися в контексті історичного протистояння польського націоналізму (спрямованого на національне визволення з імперії Романових) та російського імперіалізму з його уніфікаційними практиками, що мали тримати купи упокорені території та народи, які їх залюднювали. Український націоналізм виник як інтелектуальна відповідь на концепти Речі Посполитої та "русского мира", хоч на регіональному вимірі існували не менш подразливі румунський, чеський, словацький, турецький виклики.
Упродовж Першої світової війни українське питання перестало бути справою вузької когорти інтелектуалів і вийшло на масовий вимір. Однак, попервах його постановка була суто прагматичною: у цій буферній зоні, населення якої було розділене поміж ворогуючими імперіями і ще не відчувало себе нацією, а лише населенням/підданими, розміщувався колосальний з огляду на завдання протистояння ворогуючих блоків потенціал – демографічний та ресурсний (зокрема, збіжжя, нафта та вугілля). Доволі сучасна і розгалужена мережа залізниць робила можливим перекидання ресурсів на великі відстані у найбільш стислі строки, а водночас із тим – перетворювала українські терени на привабливий ресурсний майданчик.
Саме тому Україна, як геополітична прокладка поміж світовими геополітичними гігантами, втрапила в зону підвищеної турбулентності. Впродовж неповних чотирьох років у ситуації критичного пришвидшення соціально-економічних процесів та воєнних загроз національне питання перейшло з розряду інтелектуальних вправ у площину націє- та державобудівництва. Розвал Австро-Угорщини спричинив «ефект доміно», стимулювавши націєтворчу енергію низки молодих європейських націй. У Європі нації "народжувалися" в школах, ЗМІ, органах самоуправління та армійських частинах, а на теренах сучасної України (це стосувалося значною мірою і кримськотатарської) – у воєнних тривогах з їхнім викликом Іншого в декораціях краху російського імперіалізму.
Для української нації ХХ сторіччя перетворилося на час неодноразових змін вектору націєтворення, носія національної ідеї та її сутнісного наповнення. Я. Грицак вважає, що впродовж міжвоєнного періоду демографічною основою формування української нації було "націоналізоване селянство, яке вже стало не проектом нації, але власне нацією"13. Джерела засвідчують, що таким чином ситуацію сприймали і в Кремлі. Саме тому ототожнення нації «самостійників» із селянством відіграло фатальну роль в історії УСРР/УРСР. Реперною точкою цього оприявлення цього стереотипу став Голодомор 1932 –1933 рр.
Механістичний догматизм більшовиків не лишав історичного часу на існування селянства, яке вони вважали архаїчним віджилим класом, що стояв на перешкоді втіленню комуністичної утопії. Нагадаємо, що цей стереотип був безвідносним до етнічної належності цього класу і однаково нищівним як стосовно українців, так і білорусів, казахів чи вірмен. Однак стосовно селянства, яке залюднювало найбільш родючі регіони СРСР (Україна, Поволжя, Північний Кавказ та Кубань), через постійний брак мобілізаційних ресурсів у більшовицького проводу він відіграв фатальну роль. Україна з її багатим повстанським минулим і не менш багатими ґрунтами пережила кілька голодів 1920-х рр. не випадково. Вони засвідчили цинічне споживацьке ставлення кремлівського проводу до житниць СРСР. На етапі останнього комуністичного штурму Голодомор перетворився на геноцид також не випадково. Населення почали рятувати лише тоді, коли усвідомили що, в іншому випадку не буде кому обробляти лани. Суцільна колективізація та Голодомор стали катастрофічною поразкою селянства України в боротьбі з більшовицькою державою-комуною, з якої воно вийшло гібридизованим: це вже був не клас вільних виробників з власними ділянками, а закріпачені в колгоспах чи пролетаризовані в радгоспах мешканці сільської місцевості, позбавлені елементарних громадянських прав та можливостей їхньої реалізації. На довгі півстоліття першочерговим завданням і метою стане фізичне і демографічне виживання. Звільнення від радянського кріпацтва, що прийшло у 1972 р., не спроможне було змінити історичної колізії. Як суспільний клас із низкою соціально-економічних та ментальних ознак українське поліетнічне селянство переслало існувати. Виняток із загального правила становили хіба що ізольовані в високогірних полонинах нечисельні анклави, що через об’єктивні природні умови не піддавалися уніфацікаційним радянським соціальним практикам.
У купі із послідовним знищенням української інтелектуальної еліти та еліт етнічних меншин, що генерували смисли новітнього націєтворення, радянські соціальні практики докорінним чином вплинули на природні процеси націєтворення. Від 1917 р. всі порівняння та аналогії між процесом українського націєтворення/його складовими та класичними прикладами народження сучасних європейських націй варто сприймати з певною долею скептицизму.
Це твердження не стосується хіба що інтегрального націоналізму, що цілковито відповідав європейським трендам і був такою само природною відповіддю на намагання загальмувати чи то й припинити поступ націєтворення, як, скажімо, ірландський націоналізм. Радикалізація українського націоналізму була геополітичною відповіддю українців, яких нищили як радянізацією і голодоморами, так і "пацифікацією". В такий найбільш радикальний спосіб розділена нація реагувала на цілком реальну загрозу культуро- та етноциду, якої вона зазнавала, перебуваючи в складі чотирьох державних утворень міжвоєнного часу. В умовах неможливості інакших форм політичного відстоювання свого права на існування інтелектуальна та політична відповідь стала тоталітарною, радикальною, терористичною. Певне, якби не було В. Леніна, Й. Сталіна, Ю. Пілсудського Кароля ІІ та ін., українці мали б іншу конфігурацію ментальності і національної ідеї. Втім, стало як сталося. Більшовицький тоталітаризм, польський, румунський та мадярський авторитаризми породили український повстанський рух у низці конфігурацій, з яких найбільш непримиренним і дискутованим залишається ОУН/УПА.
В умовах світової економічної кризи 1929–1933 рр., що була синхронною "останньому комуністичному штурму" в СРСР, українці опинилися в історичній пастці, яку створили системна криза лібералізму та тоталітаризація/авторитаризація режимів держав, до складу яких входили українські анклави. Поміж двох геополітичних хижаків – комуністичного та нацистського – для них вибору практично не лишилося. Тож радикалізм не був "родовою хворобою" українців, як це часто представляється в низці національних історіографій, він був типовою і характерною ознакою всіх європейських сусідів українців, що врешті й стало основою трагічного геополітичного катаклізму – Другої світової війни.
Україна – одна з небагатьох країн, перетворилася на майданчик історичного зіткнення нацизму та комунізму: ідеологічного та інституційного. Врешті вдруге в історії вона була поневоленою другим проектом, що знов виявився найбільш мобілізованим і сталим як за решту претендентів на українські терени, так і за українських самостійників.
Після зміцнення декоративних ознак суверенітету УРСР та її залучення до складу членів ООН, Кремль отримав додаткові аргументи для розбудови дискурсу творення «радянських націй». Цей дискурс – творення радянських націй згори – досі залишається наріжним каменем цілого історіографічного пласту. Не меншою мірою, аніж стосовно українців, він застосовується щодо білорусів – другої умоглядної складової «триєдиного східнослов’янського братства» і потенційної демографічної бази «русского мира».
Підсумовуючи історію коренізації в Білорусії, Максим Саморуков зокрема наголошує на «рукотворності» білоруської нації: «Шкільна програма білоруською, словники, наукова лексика, Білоруська академія наук, держапарат, що працює білоруською, – все це було створено лише за кілька років. А головне – націю забезпечили власним історичним наративом, героїчним і багатовіковим»14. Власне, екстраполюючи теорію М. Фуко на радянські нації, переважна більшість дослідників не розрізняють процесів запровадження безписемних/заборонених раніше/сегрегованих народних мов і процесу мовотворення згори, як таких. Це і є висхідною точкою розмірковувань про «створеність» націй Й. Сталіним. Врешті в таких умоглядних конструктах важко помітити, що «героїчне» минуле «не писали» з голови, а вивільняли з загальноімперського конструкту; мови не «створювали», а вводили в суспільні та освітні практики; носії мови не народжувалися за волею Вождя – вони існували задовго до його народження, просто в 1920-і рр. вони на короткий час отримали можливість існувати не сповитими по руках і ногах імперськими обмеженнями. Нації і їхні мови не можна створити за директивним рішенням без певного ґрунту, інакше б і есперанто була б не мертвою, а державною мовою в країні Есперантії, де живуть есперанти.
Як відзначили Р. Брубейкер і Ф. Купер, формальна інституціоналізація і кодифікація етнічних і національних категорій нічого не може сказати досліднику про глибину, резонанс і силу цих категорій у життєвому досвіді людей, які піддаються категоризації15.
Це зауваження, як ніде інде, доречне саме для радянської дійсності. «Приймаючи нову систему класифікації, принесену радянським політичним дискурсом, значна частина населення, якщо не більшість, очевидно продовжували жити у світі власних, часто успадкованих ще з імперських часів, гібридних ідентичностей. Вони могли використовувати ці категорії класифікації на власну користь, грати нав’язані їм владою мовні ігри, але це далеко не обов’язково означало, що їх сприйняття себе і соціального світу навколо цілком визначалося політичною мовою, принесеною більшовицькою революцією»16. Останнє припущення Миколи Боровика підтверджується існуванням розлогого національно-орієнтованого андеґраунду в усіх «радянських націях», що і став могильником дискурсивно створеного «братнього союзу народів». Власне, саме «союз», а не «нації», як засвідчила історія, виявився «вигаданим і «створеним».
Продовжувана/наслідувана СРСР (хоч і зі змінними в історичній перспективі класовими/етнічними домінантами) імперськість відіграла центральну роль у вибудовуванні системи відносин між Центром і Периферією, і, відповідно, – в умовах етнонаціонального відтворення. В цій системі національні державні утворення – радянські республіки – на різних етапах змінювали свій статус у суб’єкт-об’єктних відносинах, повсякчас то борючись за більшу самостійність (що переважно закінчувалося зачисткою республіканських еліт), то випрошуючи певні послаблення/преференції ( на етапах послаблення Центру). Загроза сепаратизму була одним з найдошкульніших фантомних страхів комунобільшовицького режиму, успадкованих від імперської Росії. В купі з повсякчасно очікуваною контрреволюцією він становив каркас фобій, що обумовили еволюцію режиму.
Свого часу О. Еткінд цілком слушно зауважував, що "упродовж великої частини російської історії (йдеться про історію імперську – Авт.) невротичний страх правителів, змішаний з бажанням, був звернений не до зовнішніх ворогів, а до простору всередині країни і до її населення. Цей величезний простір був заселений великим різноманіттям підданих, російським та іншими народами, від яких російські правителі не почувалися і не почуваються захищеними"17. Додання після більшовицького перевороту до цього ще й фактору внутрішньої соціальної війни, яку впродовж понад сімдесяти років радянська влада вела із власним народом в усіх його етнічних складниках, надало цій особливості вигляду довершеного каліцтва. Те, що нині видається російською владою за історично сформовану цивілізаційну традицію, насправді є ерзацем пропагандистських кліше, які пропонується брати на віру, не замислюючись про їхню відповідність реальності. Тим часом про традиційність у відносинах влади і суспільства в російській/радянській ситуації можна казати лише в сенсі повного чи майже повного поневолення суспільства владою. Зрозуміло, що такий формат відносин також має право на існування. Однак лише в СРСР та сучасній Росії про нього говорять як про вищу форму демократії та особливий російський цивілізаційний шлях.
Радянський лад творився дискурсивно, описувався в спеціально створених для цього термінах радянської новомови, претендував на новаційність, але насправді був реплікою старої імперської системи із більшістю притаманних їй вад: гіпертрофованим неефективним чиновницьким апаратом, приспаним суспільством, екстенсивними економікою та виробничими силами, патріархальністю та патроналізмом. Обіцяючи якісний ривок у нову соціально-економічну формацію з якісно новими суспільними відносинами та громадянською свідомістю, сталінська держава-комуна насправді поневолила суспільство, позбавивши можливостей самовдосконалюватися і саморозвиватися природним шляхом.
Більшу частину свого історичного часу в складі Російської/радянської імперій Україна, якщо не випадала з цього тренду, то намагалася це зробити. І відбувалося це не випадково, а, знов таки, внаслідок власних внутрішніх, непідвласних імперському уніфікаційному впливу, інтенцій. У радянські часи, з їх карколомними соціальними, економічними і культурними експериментами на межі соціоінженерії та масового кодування, радянська Україна була яскравим майданчиком. Цьому сприяло безліч факторів: і місцеві за походженням, харизматичні більшовики з неабияким інтелектуальним потенціалом (зокрема М. Скрипник та О. Шумський); і непересічна етнонаціональна ситуація; і змістовний революційний андеґраунд та історія революційного руху в середовищі етнічних громад, що генерували власні політичні проекти; і потужний вплив/тиск альтернативних національних проектів сусідніх молодих держав; і, власне, український характер та історична пам’ять з вікопомними акцентами Запорожчини та Коліївщини, оспіваних великим Кобзарем і вкорінених у масову свідомість як національний міф.
Тож навіть на тлі європейських поліетнічних країн досвід радянської України посідав непересічне місце саме внаслідок оригінальної постановки не лише українського питання (що, зрозуміло, було центральним), а й питань етнічних меншин – єврейського, польського, німецького, румунського, грецького, болгарського тощо.
Перша світова війна та спричинені нею зміни державних кордонів та розпад континентальних імперій актуалізували проблему самоідентифікації, бо каталізували народження нових соціальних/регіональних/національних спільнот. Низка новонароджених країн Європи практикували моделі жорсткого націоналізму як основи націє- і державотворення. Класифікуючи населення за релігійними, етнічними, соціальними, статевими тощо ознаками і сортуючи їх в установах на зразок шкіл і тюрем, уряди, як зазначав М. Фуко, формували тим самим ідентичності мешканців модерних держав. Дещо подібне відбувалося й у СРСР.
Та все ж система категоризації за класовими і національними ознаками, усталена зрештою в СРСР/УРСР, не мала аналогів у світі. Її наріжними каміннями були репресивна складова (в цьому сенсі активним співтворцем ідентичностей були органи ВУЧК-ДПУ-НКВС з їхніми особливими обліками) та ідеологія. Засадничою ідеєю суспільного розвитку впродовж міжвоєнного періоду була ідея класової боротьби/війни. Впродовж двадцяти років найбільш карколомних соціальних трансформацій з кількома «комуністичними штурмами», безкінечними «чистками» та репресіями категорія «національність» виявилася найбільш сталою, бо можна було бути «колишнім» і при цьому членом політбюро, а от про те, щоб перестати бути грузином не йшлося. На перешкоді цьому стояла традиційна свідомість пересічних обивателів і партійців, тобто – об’єктивний стан уявленої спільноти, що за кілька десятирічь отримала назву «радянський народ». Банальною мовою: в 1917 р. постімперське суспільство перестало бути основою імперського проекту, що тримався на трьох китах «Православ’я. Самодержавство. Народність», але громадянською нацією не стало і стати не могло апріорно. На перешкоді цьому процесу поставала сама природа радянського ладу.
Впродовж міжвоєнного періоду курс національної політики більшовиків чутливо (в ручному режимі) корегувався кілька разів. Почавши з відвертого шельмування українського питання, на середину 1923 р. Кремль підійшов до розуміння своїх тактичних помилок і допустив яскравий коренізаційний експеримент О. Шумського/М. Скрипника, в 1933 р. затаврований як націонал-ухильництво. Згодом він ще неодноразово використовував алгоритм радянської апаратної українізації як жорстко керований і напрочуд ефективний політичний інструмент. Саме під керівництвом О. Шумського та М. Скрипника коренізація в Україні перетворилася на державний інструмент модернізації широких верств населення. Значною мірою, хоч і в урізаній класовій версії, вона надала потужного поштовху процесу «дозрівання» етнічної української нації. Більш сприятливих умов та не мала ні до, ні після цього короткочасного періоду. Проте водночас, передусім завдячуючи непівській лібералізації, українізація перетворилася на вагомий політичний фактор укорінення більшовицької влади в Україні та її подальшої радянізації, що на кінець 1920-х рр. мала безліч безперечних досягнень. Дискурсивно українізація існувала в двох інтерпретаціях: радянської – прогресивної і петлюрівської – контрреволюційної, що забезпечувало ідеологічний фундамент оспівування СРСР як союзу рівноправних народів і синхронних йому зачисток тих, хто виступав за нерадянський формант існування держав-націй.
Умоглядна загроза переростання автономізму радянської республіки в самостійництво (як це було під час політичної еволюції Центральної Ради) залишалася нав’язливою ідеєю Й. Сталіна. В його плані побудови комунізму Україна була тим елементом, без якого вся конструкція розсипалася наче картковий будиночок. Загрози радянському проекту, що нібито генерував Харків/Київ, були умоглядними. Ані М. Скрипник, звинувачений у націонал-ухильництві, ані поготів П. Постишев не виношували жодних планів суверенізації України. Приписування їм вигаданих злочинів відігравало роль банального приводу, що дозволяв Кремлю здійснювати періодичну/профілактичну санацію етнокультурного простору, оновлення номенклатури та масові «виховні» акції, головною метою яких було превентивне упередження визрівання національних еліт: політичних, інтелектуальних, мистецьких, отже – ефективне гальмування повноцінного націєтворення. Маніпулювання масовою свідомістю та генерування хронічних суспільних тривог дозволяли дискурсивно творити новий світ відносин, в якому національне походження і національна ідея перетворювалися на загрозу фізичному існуванню як такому. Внаслідок цього так звана національна політика після 1933 р. нагадувала смертоносний маховик, який щораз «підчищав» зловмисних попередників. Врешті після Великого терору здійснювати національну політику в Україні фізично було нікому. Кадровий кістяк українізації/коренізації був знищений чи ізольований у ГУЛАГу. Пересічні радянські громадяни, виснажені багаторічними змінами курсу та його виконавців/керівників, були морально готові до згортання українізації/коренізації та русифікації, що перетворилася на тест політичної лояльності. Це, однак, не означало, що національна карта була остаточно скинута з рахунків.
Інкорпорувавши Західну Україну, Кремль реінкарнував українізацію. Вкотре терор на тлі українізаційної риторики стали основою радянізації анексованих територій та їхнього населення. Те ж у новій історичній ситуації повторилося по Великій війні, коли керована українізація інструменталізувала антибандерівський терор і черговий погром так званого українського буржуазного націоналізму. Кремль ще неодноразово робитиме спроби денаціоналізувати Україну, підбираючи більш вдалий час для остаточної відмови від «української карти», однак до кінця радянської історії цього так і не станеться. Тож історія «вирішення національного питання» по-радянському виявила очевидну закономірність: лібералізація в сфері національної політики досягала максимуму на етапі утвердження при владі чи при загрозі її втрати і зводилася до мінімуму тоді, коли Кремль упевнено тримав у руках важелі управління.
Російський дослідник В. Красильщиков ту модель модернізації, яка склалася в СРСР, основним принципом якої є оновлення заради збереження імперії, називає імперською 18. Цей принцип мав безпосереднє відображення в більшовицькій теорії національного питання, де відзначалася потреба будівництва «національної формою та соціалістичної змістом» культури. «Врахування особливостей національного менталітету інших, хоча б основних («титульних») народів СРСР (а не лише російського), гіпотетично могло б створити таку модель модерного суспільства, яке б подолало проблему саморозвитку за відсутності мобілізуючого чинника зовнішньої небезпеки. Але це зробило б реальною небезпеку зростання національної самосвідомості та швидшого розпаду СРСР, що жодною мірою не могло задовольнити модераторів комуністичного будівництва»19, – зауважував свого часу Г. Єфіменко.
Втім, для керівників Країни Рад у цьому умоглядному парадоксі нічого парадоксального не було: вони ж бо знали, що ніякого добровільного союзу не було, ніякого добровільного виходу не буде. Словоформи радянської новомови, складені для зовнішнього використання, прикривали неприглядну дійсність – СРСР тримався на примусі і омані. Щоправда, величезна частка радянських громадян сприймала брехню за чисту монету і ладна була покласти своє життя на вівтар комунізму.
Тож наслідки радянських експериментів у сфері етнонаціональних відносин не доводиться применшувати.
Комуністичний експеримент "вилучив" майже 150 мільйонів населення із переднаціональною свідомістю, або на ранньому етапі її становлення з загальносвітового модерністського тренду і "перемістив" його в геть іншу соціально-економічну і смислову реальність, що задавала відмінні від решти світу темп і якість націєгенезу та насаджувала геть інші стандарти категоризації/самоідентифікації. Результат цього експерименту, пафосно поіменований пізньорадянськими партійними теоретиками ідеологемою "радянський народ", та його похідні – низка сегрегованих пострадянських транзитних суспільств із якісно відмінними від решти світу внутрішніми соціальними та ментальними характеристиками "націй", що були рукотворним продуктом радянської цивілізації – і досі не монтуються в оточуючий світ. Це, власне, на сьогодні один з найбільш проблемних наслідків комуністичного експерименту в світовому масштабі. З огляду на це проблема полягає не так у категоризації та дослідженні феномену "пострадянських націй", як у поверненні їм внутрішніх механізмів самовідтворення тоді, як ці складні механізми, що діють методом саморегуляції за своїми автентичними кодами та алгоритмами, були вщент зруйновані. Опір вестернізації та глобалізації в "пострадянських націях" набагато сильніший і радикальніший за решту етнічних спільнот світу саме внаслідок внутрішньої розбалансованості та "інакшості", яка з політичної площини перейшла в розряд сутнісних.
Потужний вплив право- і ліворадикальних ідеологій, інтегрального націоналізму в Україні впродовж усього ХХ століття і навіть донині обумовлюється саме тим, що впродовж радянської історії націєтворення20 радянська влада штучно стримувала, виразно маргіналізуючи його класовими сурогатами самоусвідомлення. Штучне уповільнення становлення етнічної нації та переходу її на якісно новий рівень (або ж: модернізації, становлення як нації громадянської/політичної) спричинило не лише ерозію засад націєтворення (соціальних і культурних), а й непоправні зміни у її якісних показниках. Їхнє народження в нових історичних обставинах (не варто сумніватися у спроможності соціального організму до самовідтворення під впливом глобальної динаміки) є історичним завданням наступних поколінь українців.
Докорінне переформатування системи внутрішніх міжетнічних взаємин і, що найбільш подразнююче, ‒ унормування на засадах реальної суверенізації взаємовідносин із країнами-метрополіями, які зайняли виразно ірредентну позицію не лише до питання українського суверенітету у вирішенні проблем національних меншин, а й своєї ролі у вирішенні тих питань, що апріорі є зоною внутрішніх справ, є не менш важливим завданням сучасної України. Передовсім ідеться про позицію Росії, втім, не слід скидати з ваг і не менш невітальне щодо України ставлення в певних колах Угорщини, Румунії, Польщі.
Тонкі налаштування процесу націєтворення в сучасному розвиненому світі відтворюються в ментальній та інформаційній царинах. Люди (носії всіх культурно-цивілізаційних матриць) прагнуть переважно свободи. Націоналізм є органічним втіленням природно притаманного прагнення особистої свободи через національне звільнення. Воно, як засвідчують результати референдуму в Шотландії, притлумлюється лише там, де особистій свободі вже нічого не загрожує. Перед Україною, на жаль, нині постають інші завдання й інші виклики.
Мобілізація політичних українців навколо захисту суверенітету України обумовлюється нині передусім негативним зовнішньополітичним порядком денним. Екзистенційна загроза з боку російського державного гібриду, що після 2014 р. став на шлях консервативного розвороту і де ідеологія "русского мира" перетворилася чи не на державну, змушує українців прискорювати власний пострадянський транзит і руйнувати застиглі десятиліттями стандарти та орієнтації. Втім, негативний зовнішній виклик не має відволікати він провідного завдання, спрямованого в майбутнє, – розбудови належного соціально-економічного та етнокультурного фундаменту модернізації української нації.
Людина радянська і пострадянська: фантом чи реальність?
Замало мати проект прекрасного палацу. Аби втілити його в життя слід також мати команду архітекторів, виконробів, будівельників, обладнання і матеріали, з яких можна звести вартий захвату досконалий витвір архітектурного мистецтва. Дарма сподіватися збудувати дивовижне мармурове різьблене диво з цегли-сирця руками будівничих-аматорів.
Те, що збудувати комунізм не можливо без створення нової людини, було почасти зрозуміло більшовикам, допоки вони не позбулися ілюзій молодості (аби усвідомити це, варто почитати праці М. Скрипника, написані до 1930 р.), та революційним романтикам. Про виховання нової людини нового часу, здатної працювати майже безоплатно за безліччю спеціальностей, поєднуючи фізичну і розумову працю, із легкістю опановуючи кількома мовами, багато писали партійні функціонери впродовж 1920-х рр.. Нині такі дописи сприймаються як нариси фантастів. Від початку форсованої колективізації влада робила ставку вже не на виховання, а на «виковування» нової людини в тоталітарному державному горнилі через триєдиний інструмент: школу, пропаганду та терор. Перші два корегували ментальну сферу суспільства відповідно до установок влади, третій – хірургічно видаляв «вибракований» людський матеріал, непіддатливий чи усвідомлено ворожий індокринації.
Результатом стали три (на західноукраїнських землях – два) покоління так званих «радянських людей», оспіваних радянським масовим мистецтвом та досі осмислюваних вітчизняною гуманітаристикою. Феномен «радянської людини» вивчається вітчизняними та зарубіжними науковцями не через чисту любов до істини. – З цим феноменом, відразливо поіменованим «совком», безпосередньо пов’язують проблеми пострадянського транзиту України, Росії та Білорусі.
Геніальним винаходом більшовиків стало «омайбутнення» власного політичного проекту і перетворення його на вісь існування кожного радянського громадянина. Імплементація більшовицького політичного дискурсу в 24-годинний життєвий цикл піднесла політизацію обивателя на невідомий раніше світу рівень. Сталінізм перетворив політику на культ. Це можна (і певне, цим займуться наступні покоління істориків) розбирати докладно та ілюструвати прикладами з діяльності сільрад, Верховної Ради, партійних з`їздів усіх рівнів, але також – зборів трудових колективів, врешті – цілого пласту радянських анекдотів. Це був пафосний героїчний культ, що формував канони соціальної поведінки і структурував суспільство.
Якщо в традиційних суспільствах проблеми політичного порядку денного обговорювалися у певних політичних колах, на партійних форумах, у профспілкових організаціях, врешті – у модних вітальнях та ЗМІ, передусім у переддень виборів чи змін на вищих щаблях влади, і лише в екстраординарних випадках – виявлялися як революційні потрясіння мас; то у радянській країні ними було наскрізь просякнуте все – від пологових будинків, з портретами вождів на стінах палат породіль, до цвинтарів із незмінними зірками на могилах, що засвідчували приналежність померлих до комуністичного експерименту. Комуністичний проект мав свій початок (він стався у 1917 р.), мав перспективну мету – перемогу комунізму у світовому масштабі. Все, що було перед тим, вважалося малозначущою прелюдією масштабного ривка людства в прекрасне майбутнє. І, зрозуміло, не рахуючись із жертвами, кожен радянський громадянин мав пишатися своєю причетністю до цієї грандіозної мети. Власне, це був виклик самій природі людини цивілізації другої хвилі – приземленій, залежній від щоденної боротьби за хліб насущний, звиклої до нерівності та меркантильності. Революційний підхід відбився в популярному гаслі першого радянського десятиріччя: «Побудувати рай тут – на землі!»
Але розрахунки більшовицького проводу та їхні обіцянки були утопією. А ось жертви – цілком реальними, такими, що й досі вражають уяву.
Дискурсивно вибудований світ радянського експерименту існував як окремий, автономний всесвіт. Всесвіт цей мав свою мову (радянська новомова), свою методологію й ідеологію (марксизм-ленінізм), свою етику й естетику. Власне – свою правду. Він існував як річ у собі, майже абсолютно непроникний до двосторонньої правдивої комунікації із світом зовнішнім (якщо не вважати за таку постановочні візити ідеологічно близьких друзів/делегацій із розвинених країн та країн третього світу). Радянські люди жили і вмирали з переконанням, що він і є вищим досягненням людської цивілізації і не може бути збагачений зовні. Правдиве порівняння радянського та нерадянського світів робила неможливим повсякчасна «турбота» органів так званої держбезпеки. Закапсулювавшись у самолюбуванні, цей всесвіт втратив стимули розвитку і творчий потенціал, а згодом – навіть банальну динаміку кількісного зростання.
Катастрофа ціннісної ерозії, спричинена комуністичними практиками іншування й терористичними практиками, досі не подолана. В дихотомії ціннісних установок пострадянської людини травма тоталітаризму все ще жива: в комусь у вигляді виснажливого духовного паразита, в комусь – у вигляді невиліковного ментального каліцтва, в комусь – як генетичний код самознищення. Призвичаєність і лояльність до державного терору як до інструмента вирішення реальних та вигаданих суспільних проблем, готовність обивателя не лише заплющувати на нього очі, а й виправдовувати, ба більше – ставати частиною безжальної машини нищення, як засвідчують практики, що панують в ОРДіЛО, Криму та Росії, лишається органічною прикметою транзитних суспільств і пострадянської людини.
А це не лише деформує позбавлену стабільності політичну сьогоденність, а й затуляє обриси майбутнього. Майбутнє, в якому компартійні бонзи не просто перебувають у національному пантеоні, а й залишаються умоглядними моральними авторитетами і взірцями для наслідування, є просто неможливим. Не можна водночас виправдовувати катів і вшановувати закатованих ними політиків, митців, науковців, господарників, врешті – мільйони пересічних громадян. Ця ціннісна колізія виходить далеко за межі банального моралізаторства. Подолати її можна лише узгоджено працюючи над важкими і болючими до усвідомлення історичними уроками.
Триває також доволі гостра та емоційна суспільна дискусія навколо пріоритетності процесів націє- і державотворення. Її гострота та емоційність обумовлюється передусім відмінностями регіональних історичних пам’ятей, поширених на теренах у минулому підросійської/підрадянської України та західноукраїнських земель. Внаслідок несиметричності впливу тоталітарної спадщини та певного посттравматичного синдрому, що на регіональному рівні відчувається і осмислюється по-різному, йдеться ще й про вибір між розвитком державних інститутів та інституту громадянського суспільства. Простою мовою – йдеться про вибір між ментальною моделлю, де мірилом успіху країни є сила і міцність державної машини, та моделлю, пріоритетом якої є розвиток суспільства та людини. Постколоніальний спадок ускладнює це завдання проблемою, як це не парадоксально, незавершеної емансипації української нації та нагальністю завдання її модернізації відповідно до сучасних європейських трендів.
Тож досвід державотворення і суспільствотворення на українських теренах впродовж ХХ – ХХІ ст. ст. є одним з найяскравіших зразків пошуку найоптимальнішої форми відносин (синергії) держави та суспільства, не справдженого та незавершеного внаслідок непереборних геополітичних та історичних обставин. І все ж пошук цей, а саме він, як засвідчує досвід «довгого» ХХ сторіччя, є внутрішньою ціннісною домінантою української нації, триває.
Досвід минулого, спрямований у майбутнє
Не доводиться применшувати вирву розгубленості, остраху перед невідомим, невизначеності і приреченості, що відкрилася перед ментально і ціннісно радянськими людьми, які впродовж кількох днів опинилися не лише на руїнах СРСР, що саморозпустився, а й на руїнах своїх ілюзій, з порожніми кишенями у захланних нетрях хрущоб. Йшлося, зрозуміло, не про представників компартійної еліти та їхніх спадкоємців, які стали власниками елітних «сталінок», нашпигованих антикваріатом та витворами мистецтва; не «червоних директорів», які спромоглися монетувати ввірені їхньому керівництву державні підприємства; не про «цеховиків», які ніколи не жили за радянськими законами, хоч і знали їх краще за решту мешканців СРСР, та ніколи не сповідували радянський спосіб життя; не про криміналітет, що вибудував в СРСР альтернативу вертикаль і альтернативну державу в державі; і вже напевне - не про безліч маргіналів та послідовних антирадянщиків, які жили в режимі заперечення радянськості та СРСР як таких. Йшлося про колосальну масу законослухняних радянських обивателів, одурманених та зачарованих пропагандою і неспроможних жити в інакшому форматі, аніж випестований десятиріччями терору та розподільно-регламентативної системи партії державний патерналізм. Вони - десятки мільйонів, за Конституцією, колгоспників і робітників, а насправді - рабів держави-комуни, опинилися на руїнах колгоспного ладу, «найпередовішої в світі» радянської промисловості та власних ілюзій.
Чи не найбільш трагічними «дикі дев’яності» стали для робітництва. Перетворений радянською пропагандою на клас-символ, пролетаріат опинився в ситуації, коли переможне гасло більшовиків 1917 р. «Заводи – робітникам!» девальвувало на рівні з рублем. У світі, де доводилося роками працювати, не отримуючи зарплат, оскільки продукція не мала збуту, робітництво відчувало себе подібно до культової пушкінської старої – гегемоном у розбитого корита.
У світі збанкрутілих будівничих комунізму їм навпомацки велося про пошук свого місця в світі радянського постапокаліпсису: світі без справжніх грошей та можливості їх заробити; де закон всесилля партії змінився на закон сильного; де проголошений вільний ринок означав базар, нашпигований кишеньковими злодіями; де управлінці, які мали дбати про загальнонаціональну власність, перетворилися чи то на «нових українців», чи то «осідлали» державні фінансові потоки, лишивши бідняками мільйони своїх співвітчизників; де змичка «червоних директорів», чиновників та криміналітету породила олігархів, як вищу форму пострадянського господарювання; де країна з її надрами, природними багатствами та залишками промисловості стала «золотою жилою» вузького кола осіб; де увійшло в звичку імітувати політику, аби забезпечувати безкарне розкладання України по кишенях; де третій в світі за міццю ядерний потенціал став непідсильною ношею; де уявлення про минуле виявилися майже стовідсотковою брехнею; а «честь і совість нашої епохи» - була, як з’ясувалося після відкриття архівів, ініціатором та виконавцем злочинів проти людства.
З огляду на загальний стан свідомості та провалля в уявленнях про оточуючий світ і правила, за якими він існував, перше пострадянське десятиліття питомо перетворилося на чергову епопею виживання, що принципово важливо - через чергову ж докорінну перебудову особистості (щоправда тепер здійснювану не силоміць згори). Вчитися жити довелося з нуля, бо попередній соціальний досвід щодня нівелювала жорстка і прекрасна водночас реальність 1990-х рр., де «право» сильнішого доводилося не на партзборах, а на «стрілках».
Пострадянська людина народжувалася багатьма способами. Хтось із легкістю, подібно до саламандри, просто змінив колір з червоного на якийсь інакший, зокрема жовто-блакитний. Хтось - просто припинив прикидатися. Хтось - зламав свої романтичні ілюзії, власне – себе самого, «заматєрєвши» і перетворившись на звіра. Але більшості довелося здирати з себе шкіру живцем, аби підлаштуватися під новий ворожий для них світ, де не було держави-комуни і комуністичної ілюзії. Ця когорта довічних дітей патрональної держави, перетворилася на «важких підлітків», які витратили кілька десятиліть на те, аби за будь-що не дорослішати. Вони прагнули до скону лишатися дітьми - в соціальному плані.
Зрозуміло, що серед мешканців СРСР були і ті, хто йшов до суверенізації України все своє життя. Союз українських націоналістів, націонал-комуністів, націонал-демократів, лібералів та антирадянщиків в усіх їхніх суспільно-політичних версіях, власне, і став стартовим соціальним майданчиком, на якому розбудовувалася незалежна Україна. До них пристала, як водиться, низка попутників, для яких український політичний проект був лише знаряддям, тобто всі ті - хто став Кимось саме в Україні, для кого вона стала стартовим майданчиком фінансового, економічного чи політичного піднесення.
Шлях незалежної України потужно гальмувала одна дошкульна проблема: у всіх їх - і романтиків української національної ідеї, і прагматиків дикого капіталізму, і політичних авантюристів - була своя уявна Україна та шлях, яким вона мала просуватися в майбутнє. Для одних вона була самодостатньою цінністю, для інших - інструментом задоволення власних амбіцій. Величезний діапазон ціннісних домінант та стратегічних орієнтирів і став причиною болісного, затяжного і малоконструктивного пострадянського транзиту українського проекту. Ще більше його ускладнювала відсутність суспільного консенсусу в питаннях стратегічної перспективи (що оприявнювалася як конституційними реформами, так і кількома Майданами) та відсутність розуміння цієї перспективи навіть на найвищих ланках державного менеджменту, що найбільш опукло виявилося в розпачливих кучминських: "Я достеменно знаю: країну ми розвалили» та «Скажіть, яке суспільство ми збираємося будувати, і я його будуватиму»21.
Радянський лад відучив обивателя мислити стратегічно. "Жити тут і сьогодні" – провідне гасло сучасного обивателя і в Росії, і в Україні. Про те, як житимуть вони самі, їхні діти та онуки через 20, 30, 50 років, ніхто, або майже ніхто, не замислюється. Найстрашніше – непоодинокі голоси віщують: України тоді вже не буде. Власне, після нас – хоч потоп. Чи замислюються ці віщуни – спадкоємці Людовика XIV, автора цього вислову – що "потоп" за такого ставлення і такої особистої відповідальності може наступити не "після" них, а саме в їхньому власному життєвому часі? Навряд чи.
Саме завдячуючи громадянській безвідповідальності і некомпетентності пересічних українців питання історичних перспектив українського політичного проекту досі залишається відкритим. 24,45% (4,5 млн голосів) П. Порошенка проти 73,22% (13,5 млн голосів) В. Зеленського стали підсумком виснажливої, «гібридної» за використаними політтехнологіями передвиборчої гонки 2019 р.. Вона ознаменувала входження України в якісно нову інформаційну реальність, де політичний процес перетворюється на цілковите шоу, процес підтягування обивателя до світу «інформаційних бульбашок» і «віртуальних образів», де в змаганні між реальним політиком з реальним політичним багажем та віртуальним персонажем перемагає персонаж.
На противагу доволі швидко вкоріненому в масовій свідомості поняттю «електоральний Майдан» (політтехнологи набили руку на вигадуванні мемів та перетворенні їх на квазісенси) Вахтанг Кебуладзе характеризує феномен виборів-2019 терміном «електоральна охлократія»22, що загрожує Україні, відповідно до наукових узагальнень Платона (в тріаді «демократія - охлократія - тиранія»), подальшими потрясіннями і втратою історичної динаміки. Не менш точним видається означення події як «електорального бунту» - не менш загрозливого і нещадного, аніж культовий російський. На жаль, з усіма належними наслідками для країни, що перебуває в стані неоголошеної війни з підступним та сильним ворогом.
Не доводиться спрощувати ситуацію, в якій нині опинилася Україна. Доводиться лише сподіватися, що чотирирічний «день неслухняності» не завершиться ніччю розчарувань і невирішуваних проблем. Проте слід вкотре згодитися, що й цей досвід може стати важливим і вирішальним. Власне, в умовах реальної (не плутати з імітаційною) демократії мають навчитися жити і державний апарат, з його розлогими та архаїчними інститутами та інституціями, і суспільство, що також має наростити «м’язову масу». Суспільний організм має напрацювати горизонтальні соціальні зв’язки, що спрямують канали виходу низової самоорганізації громад і дадуть можливість існувати поза конструктом патроналізму; зміцнити розум (ідеться про загальний рівень політичної культури, зокрема й здатність підтримувати в щоденних практиках існування правової держави) та дух (не лише декларувати, а й відтворювати в щоденній практиці базові цінності модерного світу, що сповідує ідеали свободи, рівності, гуманізму).
Як засвідчує історія пострадянського транзиту України (і не лише її) останнє виявилося чи не найскладнішим. У цьому сенсі Революція Гідності стала реперною точкою, найвищим вивершенням кількох спроб революційним шляхом змінити систему та обличчя влади. Вона також діагностувала невидимі пересічному оку процеси, що відбуваються в товщі пострадянського соціального організму, що вже майте три десятиліття вагається поміж радянським минулим і досі не усвідомленим майбутнім. Про ці глибинні процеси на диво багато знають українські соціологи, які кілька десятирічь тримають руку на пульсі цього тіла, яке й досі не зрозуміло, є мертвим, що вистигає і тліє, чи живим організмом, який народжується для нового життя.
Діагноз з радянської кіноказки: «Пацієнт скоріше мертвий, аніж живий!», час від часу ставлять йому навіть найбільш оптимістичні інтелектуали-суспільствознавці, не кажучи вже про громадських активістів та політиків, а ще більше – зарубіжні ненависники України. Іронізувати з приводу надзвичайно важливих речей стало нормою українського політичного сьогодення.
Проте, яким би бурхливим воно не видавалося, з огляду на історичну перспективу стає зрозумілим – ще ніколи Україна не перебувала так близько до мети реальної суверенізації, реальної демократизації, реального народовладдя. Соціологічні заміри «життєвих показників» українського організму дають підстави робити висновки, що він врешті став на шлях подолання кризи надзвичайно складної затяжної хвороби і поволі одужує. Переламним моментом став Майдан-2014, принциповим досягненням якого стало перепрочитання і актуалізація на масовому рівні поняття Гідності як такого.
Про цю віху Вахтанг Кебуладзе писав так: «Не можна редукувати Майдан до інтересів і розглядати його лише як виступ за краще життя або до ресентименту і жаги помсти, мовляв, головною була вимога посадити Януковича та членів його злочинної зграї. Майдан також аж ніяк не був лише виступом за створення направду української держави, вільної від руйнівного впливу російської імперії. Дуже важливим елементом дискурсу Майдана було відчуття власної гідності. Люди виходили не тому, що вони погано жили і, до речі, всі соціологи мають підтвердити, що Майдани відбуваються не тоді, коли економічний занепад. Навпаки, люди виходять не заради того, щоби краще жити, люди виходять тому, що відчувають, що їхня гідність під загрозою»23.
Не доводиться применшувати історичне значення цього в житті країни-нації, яку не одне сторіччя намагалися стерти з лиця землі та з історії, знищуючи передусім Гідність, а вже потім - фізично, економічно, інституційно, ментально, етнічно, мовно, культурно і т. і.
Самосмислення пострадянських націй і, відповідно, їхні відповіді на екзистенційні питання, як зазначають низка дослідників, суттєво відрізняється від решти світу. Білоруський дослідник Володимир Фурс описує пострадянську динаміку в термінах регресивної соціальності, а українець Михайло Мінаков - в концепції демодернізації. Низка інтерпретацій та оцінок стали значною мірою наслідком простого запозичення західних кліше, поверхово, а то й зовсім не осмислених і не укорінених на місцевий соціокультурний ґрунт. Неусвідомлена, стихійна, ситуативна соціальна інтеграція в ідеальний (у тому сенсі, що він був не реально існуючим, а таким, що існував у головах пересічних радянських обивателів та пострадянських еліт як умоглядний образ Іншого) західний цивілізаційний контекст не міг відбуватися тим часом інакше, аніж через руйнування «традиційних режимів саморозуміння» (Т. Щитцова), що, зрозуміло, спричиняло поглиблення соціальних розламів та загострення соціальних суперечностей.
Найбільш наочною ділянкою оприявлення цих суперечностей стали національна свідомість (і, відповідно, боротьба націократичного та громадянського проектів націєтворення) та історична пам’ять (і, відповідно, - боротьба соціалістичного та капіталістичного соціально-економічних проектів, самостійницької та імперсько-інтегральної ідеологій). Через відсутність суспільного консенсусу щодо минулого та сьогодення невизначеним («відкритим») лишається і майбутнє. Це є системотвірною суперечністю поточного політичного моменту. Понад те ‒ це перетворилося на джерело постійних міждержавних суперечностей, врешт і ‒ кризу російсько-українських відносин та війну.
Виразна ідеологізація (індокринація) визначає нинішній політичний порядок денний як Білорусі (що переживає багаторічну ментальну стагнацію), так і Росії (що обрала в якості державотворчої концепції концепт «русского мира»). Це вкрай негативно позначається на перспективах подальшого транзиту України. В обох суміжних країнах політичний режим визначає горизонт можливостей історичних спільнот, суспільства, масової думки, політичної думки, що підпорядковані певній ідеологічній картині світу.
Майже тридцять років ними вже зґаяні на консервацію радянського ладу в більш "привабливій" обгортці гібридних держав, які, хоч як не спромагаються владні машини, не забезпечують колишнього рівня керованості суспільством. Суспільства вже не в анабіозі, як у часи сталінського Великого терору, проте і не в стані усвідомленої рефлексії. Гуманітарна рефлексія все ще залишається справою доволі вузького суспільного прошарку. Тож, з огляду на "досягнення" російського і білоруського проектів, які претендують на те, аби "задавати тон" пострадянського транзиту хоча б унаслідок свого сукупного демографічного домінування, попереду – принаймні ще чверть сторіччя неквапливого руху в культовій ленінській лексемі «крок уперед, два кроки назад». Звичайно, можна розглядати більш оптимістичний та більш песимістичний сценарії, втім це не заперечує принципово вкрай важкого висновку – українська криза також є наслідком хаотичного і стихійного пострадянського транзиту і вірогідно є лише найбільш яскравим етапом довготривалої фрустрації, в яку вступають терени колись "триєдиного" східнослов`янського «братства».
Властиве міжнародним структурам прагнення запастися попкорном і насолодитися процесом споглядання здалеку за виявами загострення російського неоімперіалізму, в якому, власне, лише матеріалізується системна криза радянського/пострадянського світосприйняття, може завершитися плачевно не лише для громадян сучасних Росії, Білорусі та України, а й для Європи.
Державні гібриди Росії, Білорусі та України нині перебувають не просто в стані фрустрації та турбулентності, в який вони потрапили внаслідок своєчасно не здійснених десталінізації та осмислення радянського експерименту24. Вони перебувають у критичній точці свого пострадянського транзиту, в якій визначається траєкторія подальшого руху: назад – до неоконсервативного повороту, наслідки якого важко нині передбачити повною мірою (імовірна перспектива можлива в широкому діапазоні від неофеодалізму та ультраконсерватизму в специфічній "русскомирской" обгортці до поміркованих форм авторитаризму), чи вперед – до повноцінної імплементації в державні та соціальні організми стандартів демократії та лібералізму за західноєвропейським зразком. В Росії та Білорусі, на жаль, це історичне запитання сьогодні залишається відкритим. Певні зміни в українському політикумі під впливом російської агресії та ідеології російського неоконсерватизму не дозволяють без остраху дивитися в майбутнє. Як і багато років перед тим, євроінтеграційна риторика (доволі поверхова та ситуативна) сполучається з махровою політичною та ментальною архаїкою, що не дозволяє покладати надії на правлячий український політичний клас у питаннях реальної, а не симулятивної модернізації українського проекту.
Зміна філософії влади і владарювання, як такого, є болісним і суперечливим процесом. В українських реаліях це вимагає подолання егоїзму правлячого класу, зміни логіки взаємодії влади і суспільства, підвищення здатності відповідати на виклики епохи, зростання рівня громадянської відповідальності і, відповідно, безпеки, стабілізації відносин власності і, відповідно, прогнозованості ведення бізнесу. Все це нині, на жаль, виглядає утопією. Однак, за нинішньої геополітичної ситуації Україна та українці, якщо вони прагнуть БУТИ, не мають іншого виходу.
Анексія Криму та війна на теренах українського Донбасу стали чи не найбільшим випробуванням для України та її громадян. Вони стали матеріалізацією того розламу, що пройшов не лише лінією розмежування та блокпостами, а й ментальністю уявної спільноти – української нації. Розпач десятків тисяч тих, які досі перебувають у жалобі, і мільйонів заручників «ЛНР/ДНРівських» анклавів, хвиля негативізму від східного кордону та антихвиля від західного у відповідь, обидві на піку емоційного заперечення та іншування, – такими були реалії інформаційного простору, в якому впродовж перших двох, найбільш тяжких і приголомшливих років «гібридної війни» відбувалося осмислення причин донбаської кризи, кримського гамбіту та пошук винних. Війна стала випробуванням спроможності української нації не лише будувати самостійні – незалежні від тих контекстів, що їх генерують Росія та Захід, – інтерпретаційні системи, а й обстоювати їхнє право на існування.
Не буде перебільшенням твердження, що події 2014 р. докорінним чином змінили світоглядну оптику українців щодо принципових питань минулого і майбутнього, бо, ставши на краю безодні, Україна дізналася про справжню ціну соборності. Водночас варто наголосити, що робота з перетворення «двох Україн» на одну лише розпочинається. Експериментальним майданчиком і першим кроком у цьому напрямі може стати переосмислення минувшини і формулювання нових інтегральних сенсів усупереч тим, що експлуатувалися раніше.
Не варто вигадувати жодних сенсів для виправдання своєї історичної долі, підлаштовуючи їх під уявлення і парадигми геополітичних сусідів, виправдовуючись за свою «молодість» і «вигаданість». Всі нації хтось колись вигадав як проект і проекцію свого кращого (ідеального) майбутнього. Уявлені спільноти народжуються там і тоді, де і коли для цього визрівають підстави.
Українська – чи не єдина з тих націй, які волею долі увійшли в комуністичний експеримент як його активний учасник і співтворець, сповна розплатилася за свою ілюзію, випробувавши на собі всю руйнівну потугу комунобільшовизму, вистоявши зокрема у найбільших соціодемографічних катастрофах ХХ століття – Голодоморі та Голокості, переживши тотальне розчарування комуністичною утопією, безліч принижень та нехтувань з боку «народної» влади, чи не найяскравіше оприявлене на сконі радянського ладу під час Чорнобильської катастрофи, пройшовши випробування неефективного стагнуючого пострадянського транзиту, врешті знайшла в собі сили поставити на гідну висоту питання Гідності та впритул підійшла до осмислення комуністичного експерименту як катастрофи планерного масштабу. Виживши в тих умовах, які важко уявити мешканцям країн золотого мільярду, українці довели своє право на історичну та геополітичну суб’єктність.
Спроможність провести вдумливу роботу «над помилками» в цьому сенсі є ознакою цивілізаційного зростання молодої нації, на відміну від Росії, де, як дотепно зауважує Г. Гусейнов "нині, коли суспільству вже можна було б мати гідність (честь, гордість, pride) і без нападів нудоти осмислити недавню історію своєї країни, на місці осьової події російського життя утворилося грандіозне зяяння"24.
Знайти нову точку старту можна, лише підбивши підсумки попередньої епохи. Визнати, що низка втрат та жертв наших попередників були позбавлені сенсу, доведеться, долаючи відразу до невтішних висновків. Підсолоджуючою пігулкою може стати розуміння того, що досвід наших пращурів в загальному підсумку відіграв роль тієї противаги, що змусила людство загалом стати набагато кращим.
Вся історія української нації – це історія пошуку адекватних відповідей на виклики високого геополітичного масштабу. Це нація, яка вижила, відбулася і йде в майбутнє, перебуваючи в епіцентрі цивілізаційного розламу. Все «довге» ХХ сторіччя територія України була полем протистояння світових систем і політичних проектів, що визначили саму суть цього періоду в історії людства. Від 1917 р. Україна опинилися в епіцентрі світового геополітичного конфлікту. Комунобільшовицький експеримент – явище вищого онтологічного порядку, відповідальний за низку трагедій ХХ сторіччя, що врешті докорінним чином переформатували карту світу. Однак водночас комунобільшовицький експеримент переформатував сутність світу: світу політичного і світу ментального. СРСР загалом, радянська Україна зокрема, були в серці темряви, що розповзалася світом, поглинаючи світло, змінюючи його напівтонами темряви, замулюючи словарним багном Слово.
Вирватися з її міцних пазурів, викрити всі її приховані страшні якості, зробити її повернення неможливим і врешті здобути справжню свободу – це і є місія і покликання України на поточному етапі світової історії.
1 Цит. за: Почепцов Г. Феномен нацистської пропаганди. Секрети PR-технологів Третього Райху // Незалежний культурологічний часопис <Ї>. – 2019. – 18 лютого. URL: https://artefact.org.ua/history/fenomen-natsystskoyi-propagandy-sekrety-pr-tehnologiv-tretogo-rajhu.html
2 Почепцов Георгий. Как спрятать правду в потоке лжи: Оруэлл и современность // Ukr.Life. – 2020. – 8 апреля. URL: http://www.ukr.life/experts-ru/kak-spryatat-pravdu-v-potoke-lzhi-oruell-i-sovremennost/?fbclid=IwAR3HLWvdxGg3v2vexP7LaJx9VtOfVgmYXljgECW3j1PCZgqAx06jaMcMMTc
3 Там само.
4 Tiessler W. Not empty phrases, but rather clarity // research.calvin.edu/german-propaganda-archive/tiessler3.htm
5 Він зокрема наголошував, що «державні кордони не створює природа, як раси чи народи. З цим знанням ми розуміємо, що німецький народ простягається далеко за межі державних кордонів Німеччини». – Цит. за: Почепцов Г. Феномен нацистської пропаганди. Секрети PR-технологі Третього Райху //Незалежний культурологічний часопис <Ї>. – 2019. – 18 лютого. URL: https://artefact.org.ua/history/fenomen-natsystskoyi-propagandy-sekrety-pr-tehnologiv-tretogo-rajhu.html
6 З цього питання див. приміром: Міхеєва О. Презентація завідувачки кафедри соціології УКУ в межах Відеоакадемії документального серіалу DOC Emotion. Львів, 23 квітня 2016 року. URL: https://www.youtube.com/watch?v=AjBgrvnPX2I
7 Поінформованими про реальний стан речей у СРСР був мізерний тонкий шар чекістської еліти та партійно-радянська номенклатура, які мали доступ до секретних аналітичних звітів і відомостей, що формувалися на основі зведення інформацій з місць.
8 Эткинд А. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России. – М., 2013. [Електронний ресурс]. URL: http://www.pseudology.org/information/EtkindAM_VnutrColonizatsiya2.pdf
9 «Тот, кто сегодня защищает советское прошлое, автоматически защищает сталинизм» URL: https://gorky.media/context/tot-kto-segodnya-zashhishhaet-sovetskoe-proshloe-avtomaticheski-zashhishhaet-stalinizm/
10 Троян С.С. Цивілізаційно-культурні маркери України у вимірі глобалізації // Чорноморський літопис. – 2010. – Вип.1. – С.65–69.
11 Єрмоленко А. Виступ на круглому столі «Цивілізаційні ідентичності в регіонах України: відмінності та проблеми їхнього подолання» // Форум націй: газета Конгресу національних громад України. – 2007. – Серпень. – № 8(63).
12Зерній Ю. Виступ на круглому столі «Цивілізаційні ідентичності в регіонах України: відмінності та проблеми їхнього подолання» // Форум націй: газета Конгресу національних громад України. – 2007. – Серпень. – № 8(63).
13 Україна є результатом розширення Заходу на Схід - історик Ярослав Грицак // Громадське. – 2019. – 14 лютого. URL: https://hromadske.ua/posts/ukrayina-ye-rezultatom-rozshirennya-zahodu-na-shid-istorik-yaroslav-gricak?fbclid=IwAR2Q8gPdumHlCW2l2LNnq-_yiFJLZSXzwxNI5EiWgQ1kL_ewmpRamfVpzQo
14 Саморуков М. Кто и когда придумал белорусов. Рецензия на книгу «Взлет и падение белорусского национализма» // Московский Карнеги центр. – 2020. – 20 мая. URL: https://carnegie.ru/commentary/81819?fbclid=IwAR28I0UF7_wIpei6J9nt-Yb5lj_-2Z91eqcQthFYcOPVxq-7SLxym8zpyrg
15 Брубейкер Р., Купер Ф. За пределами “идентичности” // Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма. – М., 2010. – С. 165.
16 Боровик М. Теорія проти історії, або хто створив «радянські нації»? Частина 2 // Historians. – 2020. – 3 червня. URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2755-mikola-borovik-teoriya-proti-istoriji-abo-khto-stvoriv-radyanski-natsiji-chastina-2
17 Эткинд А. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России. – М. : Новое литературное обозрение, 2013. С.14. URL: http://www.pseudology.org/information/EtkindAM_VnutrColonizatsiya2.pdf
18 Красильщиков В.А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке с точки зрения мировых модернизаций. – М., 1998. – С.22, 28, 52.
19 Єфіменко Г., Якубова Л. Національні відносини в радянській Україні // Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: Історичні нариси. – К. : Ніка-центр, 2012. – С.218.
20 Йдеться про самонародження нації, а не про спроби її штучного моделювання/конструювання згори за заданими владою критеріями. Для такого процесу варто застосовувати визначення націобудівництво.
21 Кучма Л. Д. После майдана. Записки президента. 2005—2006. – К., 2007.
22 Кебуладзе Вахтанг. Дикувата посмішка демократії – жахливий вищир тиранії // Тиждень.ua. – 2020. – 10 березня. URL: https://tyzhden.ua/Columns/50/241368?fbclid=IwAR1sXe4Sk_hiN-nXsUgBDKkjgVof23F-TdHsFx_B5BBOz7RfheSNV_XCl7k
23 Кебуладзе Вахтанг. Дикувата посмішка демократії – жахливий вищир тиранії // Тиждень.ua. – 2020. – 10 березня. URL: https://tyzhden.ua/Columns/50/241368?fbclid=IwAR1sXe4Sk_hiN-nXsUgBDKkjgVof23F-TdHsFx_B5BBOz7RfheSNV_XCl7k
24 Докладніше див. Якубова Л. Євразійський розлом в Україні в добу гібридних викликів. ‒ Київ, 2020.
25 Гасан Гусейнов. Три слова, или Как подобраться к общей памяти о 1917? // RFI. – 2017. 22 октября. URL: http://ru.rfi.fr/rossiya/20171022-tri-slova-ili-kak-podobratsya-k-obshchei-pamyati-o-1917?fbclid=IwAR3ReVEOaJbf4enpIKbjcdtMlK8pUb3I-C3sjcD8xnB89OY4gjzcfgCwy40
---------------