Важко визначити як починаються війни, але, певно, ще важче дійти згоди в питанні –  коли вони закінчуються. Це твердження більш ніж актуальне, коли йдеться про Першу світову війну на Східному фронті. Компьєнський мир означав завершення війни, але лише для західних країн. На теренах Центрально-Східної Європи фронтове протистояння переросло в національні змагання, громадянські війни та революції. Міські практики, що виникли у часи війни, „перекочували” в революційну добу та продовжили своє існування пізніше. Власне, цьому й була присвячена конференція „Множинність виходів з війни: досвід міст Східного фронту”, що відбулась 28-29 серпня 2018 року у Львові.

    Захід було організовано спільними зусиллями Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів), кафедри історії Києво-Могилянської академії (Київ), Університету Вікторії (Вікторія, Канада). У роботі конференції взяли участь більше двадцяти дослідників із Німеччини, Польщі, США, Канади, Литви, Росії, Угорщини, Естонії та України. До засідань конференції також долучилися такі знані науковці як Джошуа Санборн (Joshua Sanborn), Гвідо Гаусман (Guido Hausmann), Сергій Єкельчик, Пйотр Шланта (Piotr Szlanta), Крістоф Мік (Christoph Mick) та «жива легенда» досліджень Першої світової та політики пам’яті –  Джей Вінтер (Jay Winter).

    
     Програма конференції була надзвичайно насичена. Протягом двох днів відбулись засідання в рамках 6 панелей, круглий стіл „Народження нового світу: міські досвіди в Східній Європі після 1917” та публічна лекція Джея Вінтера „The Conflict that Did Not End: The Second Great War, 1917-1923” у Львівській міській раді¹. Через особливий характер подій, що мали місце на східних теренах Європи, „перетікання” війни в революції, дослідник пропонує застосовувати термін Друга велика війна (The Second Great War) та переглянути періодизацію та встановити верхньою межею 1923 рік.

       Завдяки добре спланованому розкладу панелі відбувались не одночасно, а одна за одною. Тобто учасникам не потрібно було обирати що слухати, а чим жертвувати. 

      Робота конференції почалась з секції, присвяченій репрезентації війни та революції в тогочасній київській пресі (Іван Басенко, Анна Ісаєва) та приватних текстах галичанок (Мар’яна Байдак). В рамках наступного блоку на прикладах Києва (Сергій Єкельчик), Варшави (Пйотр Шланта) та Львова (Крістоф Мік) були представлені власне різні сценарії-„спектаклі” переходу влади в східноєвропейських містах. З-поміж представлених, „варшавський сценарій” виглядає найбільш дисциплінованим та узгодженим. Сергій Єкельчик прослідкував функціональну тяглість міських просторів та народження легенди про „суд та повішання” пам’ятника Столипіну в Києві в ході революційних подій 1917 року. До речі, цей сюжет увійде в нову книгу автора.

     
     Остання панель першого дня була присвячена насиллю як такому та його репрезентації. Польська дослідниця Ягода Вєжейська (Jagoda Wierzejska, Варшава) прослідкувала загибель „традиційного єврейського світу Галичини” на матеріалах художніх творів. Джесс Кауфман (Jesse Kauffman, США) порівнював Львів та Варшаву в 1914-1921 роках та застосував термін „центральноєвропейська громадянська війна” (Central European Civil War) для окреслення періоду з 1918 по 1921 роки. Олена Бетлій (Київ) намагалась поєднати, традиційно роз’єднані в українській історіографії, міський та революційний наративи. Досліджуючи кількість жертв першого більшовицького захоплення Києва (зима 1918 р.) та процедуру їх поховання, історикиня показала як змінюється природа самого насилля. Було висвітлено перехід від „усталеного та традиційного” застосування сили при зміні влади до терору як основного інструменти боротьби.

     Функціонування та забезпечення міста стало предметом розгляду панелі „Структури міського життя”. Самоврядування та адміністрування Лодзі у воєнний період стало предметом розгляду Каміля Шмєховського (Kamil S/miechowski, Польща). Російський дослідник Ярослав Голубінов (Самара) представив цікаву та мальовничу картину виживання та механізмів (само-) забезпечення мешканців російських міст та містечок в умовах тотального дефіциту та продрозкладки, перехід від товарно-грошових відносин до натурального обміну. Наше сприйняття тих буремних років як гнітючої розрухи та занепаду підважила доповідь Оксани Дудко (Львів/Торонто). Дослідниця проаналізувала діяльність львівського українського театру „Бесіда”, що не лише не припинив своєї роботи, але завдяки співпраці з УСС зумів зберегти акторський склад. Театр „Бесіда” було представлено як приклад трансформації імперської культури.

     Німецький дослідник Нахтігаль Райнхард (Nachtigal Reinhard) сфокусувався на Харкові пізнього періоду війни. Зокрема зробив акцент на дисфункції міських структур, неможливості справитись з напливом біженців та зародженням соціальних конфліктів. Карстен Брюггеман (Karsten Bruggemann, Естонія) на прикладі Талліна показав, що належність до Російської імперії не обов’язково означає належність до імперської політичної культури. Так, приклад братовбивчих зіткнень, що мали місце у сусідів підштовхнув естонських провідників до діалогу та порівняно мирного переходу влади.  Окремої згадки заслуговує доповідь Тетяни Портнової (Дніпро) про революційний досвід Катеринослава, зокрема захоплення міста загонами Махна взимку 1919. Цей епізод історикиня розглядає як трансформацію одвічного протистояння міста та села, але цього разу село „входить” до міста не в ролі прохача, а як повноправний господар. Т. Портнова аналізує знищення міської інфраструктури як символічні акти помсти та розплати. Також дослідниця розглядає міфологізацію епізодів махновського насилля та грабунків, що фактично не перевершували попередників та наступників, але міцно засіли в пам’яті мешканців та залишили слід в літературі.

 
       Символізму в місті та самого міста в післяреволюційний період була присвячена окрема панель „Whose City?”. На прикладах трьох центрально- та  східноєвропейських міст було показано переосмислення поразки, втрати та символічне оволодіння та панування в таких містах як  Люблін (Stephanie Weismann, Відень), Будапешт (Melinda Harlov-Csortan, Будапешт) та Вільнюс (Rasa Cepaitiene, Вільнюс). Угорська дослідниця проаналізувала зусилля держави направлені на комеморацію участі у війні. Існували навіть каталоги з ремендованими пам’ятниками. Раса Чепайтене презентувала цікаву доповідь присвячену конструюванню образа Вільнюса як підступно відібраної столиці в міжвоєнній Литві. Дивує різноманіття технік, що застосовувались: від традиційних плакатів та листівок до веж Гедиміна з пап’є-маше, що в рамках однієї з кампаній заполонили литовські містечка. Окремої згадки заслуговує презентація Стефані Вайсман присвячена царині запахів (smellscapes) післявоєнного Любліна. З матеріалів преси та міських архівів постає картина творення польського міста в новій національній державі, з повноправними містянами та чужинним елементом. Причому іншування відбувається за допомогою запахів, „правильних” та „неправильних” ароматів. Доповідь була частиною ширшого проекту, що має на меті прослідкувати зміни smellscapes протягом всього ХХ століття.

     Особливо хочеться відзначити роботу дискутантів під час конференції: Гвідо Гаусмана, Джошуа Санборна, Сергія Єкельчика, Крістофа Міка. Їм вдалося накреслити тематичні та методологічні рамки своїх секцій, пояснити пов’язаність доповідей, побачити за локальними кейсами глобальні процеси.   Коментарі, що лунали, відзначались виваженістю, інтелігентністю та професіоналізмом. Критичні зауваження швидше мали характер дослідницьких порад. 

    
     Завершив роботу конференції круглий стіл „Народження нового світу: міські досвіди в Східній Європі після 1917” за участі Оксани Дудко, Джошуа Санборна (Joshua Sanborn, США), Сергія Єкельчика, Джея Вінтера та Олени Бетлій. Всі учасники погодились, що наразі в історичних дослідженнях бракує саме міських сюжетів. В свою чергу місто, як середовище яке зазнало чималих змін в соціальній структурі, усталених практиках та повсякденні, дає цікавий та багатовимірний матеріал для досліджень. За словами Оксани Дудко, місто може стати „точкою входу”, тим елементом, що підважить відсепаровані національні наративи та дозволить створити інтегровану картину минулого. 

                       
1. Детальніше див. статтю: https://zaxid.net/druga_velika_viyna_abo_druga_persha_svitova_viyna_n1465186

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine

History Department, Taras Shevchenko National University of Kyiv

Місто: історія, культура, суспільство / City: History, Culture, Society

A biannual peer-reviewed journal is aimed at advancing urban studies, its institutionalization in Ukraine, as well as networking development with regard to the researchers specializing in urban studies in and outside Ukraine.

All papers are subject to rigorous peer (external anonymous, or double-blind) review. The authors are supposed to be ready for revision of their papers according to the comments and suggestions of the impartial reviewers and editors. The selection criteria for papers’ publication are based on accuracy, meeting the standards for a given discipline, appropriate academic quality, relevance to the journal’s guidelines, peers’ positive feedback.

Articles to be peer-reviewed should be submitted in English, Polish, Russian and Ukrainian.

Шановні друзі і шанувальники!

Хочеться висловити слова великої вдячності тим нашим прихильникам, що підтримали наш проект. Завдяки Вашій підтримці ми продовжили публікації, здійснили певні технічні зміни, провели низку заходів у Полтаві «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава» 3-4 квітня 2018 р., продовжили наш відео і фото-проект, низку матеріалів, над якою працюємо, буде розміщено незабаром.

Чехарін Артем – 270 грн.

Левін Костянтин – 500 грн.

Орел Андрій – 500 грн.

Касьянов Георгій – 500 грн.

Здоров Андрій – 200 грн.

Хаустов Віктор – 500 грн.

Шаталов Денис – 300 грн.

Танатарова Катерина – 250 грн.

Золотарьов Євген – 200 грн.

Леньо Павло – 150 грн.

Кривошея Ігор – 200 грн.

Тахтаулова Марія - 500 грн.

Білоус Тарас - 300 грн.

Михальчук Роман - 300 грн.

У наших ближчих планах кілька перекладів з історії Східної Європи та політики пам’яті. Організація конференції з історії радянського дитинства «між споживанням та ідеологією» у Харкові. Низка довготермінових ініціатив як інтерв’ю з молодими істориками та вивчення особливостей політичного життя «на провінції», поза губернськими центрами на початку ХХ ст.

Зараз ми опрацьовуємо розширення міжнародної співпраці на ширшому полі. Ще раз хочемо щиро подякувати за підтримку і побажати наснаги та успіху нашим симпатикам!

Ми існуємо сьомий рік, маючи свою аудиторію, бачення концепції та широкі плани. Незважаючи на великі труднощі характерні для гуманітарного поля знань, вдалося зберегти проект та основу команди. Ми залишаємося важливим не масовим, але науково-освітнім ресурсом.

www. historians.in.ua – некомерційний проект. Незважаючи на широке партнерство і пошуки грантових підтримок, проведення публічних заходів, адміністрування, комунікація, технічне забезпечення, переклади та видавнича діяльність потребують певних ресурсів. Ми верифікуємо нашу діяльність і будемо вдячні за Вашу допомогу.

Підтримати проект можна:

Рахунок у банку:

Харківська обласна громадська організація        

Центр підтримки реформ                                     

ПАТ “Ідея Банк” м.Харків                                          

р/р 26001310414419                                                                                     

МФО 336310

Картка Приватбанку:

5168 7422 0858 6705

Маслійчук Володимир Леонтійович                        

Шановні колеги!

Я вирішив звернутись до вас, бо опинився у досить прикрій ситуації – мій колишній аспірант, псевдодисертацію якого я не пропустив до захисту понад три роки тому, зараз намагається захистити свій науковоподібний текст (нещодавно схожа колізія трапилась і з моїм колегою Олесем Пошивайлом). Мені нічого ділити з даним аспірантом, йдеться про наукову порядність і чесність, а також про реноме полтавського кола дослідників історичної демографії Гетьманщини. До цього часу наші дослідження витримували перевірку якістю, а мої учні захищали хороші дисертації. Зауважу, що до захисту дійшли далеко не всі мої аспіранти, оскільки для мене на першому місці є хороша робота, а не черговий кандидат наук «для галочки». Однак жоден із них не шукав обхідних шляхів та не намагався захиститися шляхом маніпуляцій за всяку ціну.

Вячеслав Кручиненко, а саме про нього піде мова, став моїм аспірантом восени 2011 р. Так сталося, що на тому курсі на якому він учився я зовсім не викладав, а отже й не знав його як студента. Тому пішов до деканату й поцікавився його успішністю. Пам’ятаю, що зрадів, коли побачив майже суцільні відмінні оцінки. Я також порекомендував йому тему, яка на той момент залишалася фактично не дослідженою в українській історіографії – «Шлюб і шлюбність в суспільстві Гетьманщини XVIII ст. (на прикладі Миргородського полку)», сподіваючись що здібний, як виходило з оцінок, юнак зможе її дослідити пишучи кандидатську дисертацію.

Однак дійсність виявилась не такою обнадійливою. Перші сумніви, в марності моїх надій почалися вже за кілька місяців, коли новоспечений аспірант став відтягувати поїздки в ЦДІАК України, спекулюючи на своїх проблемах зі здоров’ям. Сумніваюсь, що за перший рік аспірантури він там хоч раз побував. Але я не полишав своїх сподівань навіть після того, коли Вячеслав, не порадившись зі мною, поїхав складати додатковий іспит з історіографії в Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С  Грушевського НАН України. Дізнався про це лише після дзвінка Віктора Брехуненка, який з обуренням запитував: як можна приймати таких невігласів до аспірантури і як їх потім можна захищати?

Час ішов і аспірант став носити якісь тексти. Я спочатку намагався їх правити й редагувати. Зрештою після цього редагування йому вдалося надрукувати ті кілька статей у фахових виданнях на основі яких він і збирається захищатись. Але далі справа не рухалась. Щоправда, у 2014 р. В. Кручиненко написав великий текст і назвав його дисертацією. Я ж з цим не погоджувався та вимагав кардинально його переробити. Цікаво, що на доопрацювання, яке, на мою думку, мало б тривати не менше кількох місяців, аспірант витрачав зазвичай оди-два дні, а потім знову присилав мені текст на перевірку явно не усвідомлюючи чого я від нього хочу. Так тривало близько року. Час аспірантури спливав, дисертація не просувалась. Ймовірно, мої вимоги трактувалися як особиста неприязнь, бо в певний момент його мама поскаржилась на мене керівництву університету. Пам’ятаю, що після розмови з першим проректором я навіть написав рапорт з проханням усунути мене від керівництва цим аспірантом. Однак проректор умовив забрати рапорт й добути ті кілька місяців які залишались, про що я тепер дуже шкодую. Після цього, я засумнівався в собі – подумав, чи не занадто високі вимоги висунув до дисертації і попросив двох своїх колишніх аспірантів, кандидатів історичних наук – Віталія Дмитренка й Олену Замуру прочитати дисертацію. Сподіваючись, що можливо там дійсно є що захищати й в усьому винен мій максималізм.

Однак висновки моїх колег виявились такими ж невтішними як і мої – дисертація потребувала кардинальної переробки. На останній зустрічі у червні 2015 р. ми домовились, що Вячеслав ґрунтовно попрацює з дисертацією, враховуючи висловлені зауваження й побажання, і не раніше ніж за рік ми ще раз її переглянемо. Проте, за рік Кручиненко не з’явився і я вирішив, що епопея з дисертацією завершена, а я отримав, добрий урок того, що не можна довіряти лише оцінкам набираючи аспірантів.

Минув іще один рік і, якщо не помиляюсь, десь у серпні минулого року мені зателефонував один поважний історик з Інституту історії України НАН та повідомив, що Вячеслав, який нібито прикріпився до Інституту, доопрацював дисертацію, збирається захищатися у їхній спецраді з іншим науковим керівником. Колега чемно поцікавився: чи не буду я виступати проти?

Зауважу, я жодним чином не вважаю, що маю якісь підстави на монополізацію тем з історичної демографії чи тим більше з історії Гетьманщини. Навпаки, щиро радію, коли такі роботи з’являються і завжди радо пишу на них відгуки чи навіть опоную. Тому я щиро відповів, що не можу жодним чином заперечувати проти цього, тим більше якщо робота доопрацьована належним чином. Можливо, науковці Інституту історії, які поза всяким сумнівом є найкращими істориками в нашій країні, зуміли навчити Вячеслава Кручиненка тому, чому не зміг навчити його я – читати скорописи, працювати з джерелами, аналізувати факти й доходити логічних висновків.

Пройшов ще рік, я став забувати про цю розмову, й, можливо, взагалі б про неї ніколи не згадав, якби в 20-х числах серпня невтомний Google Scholar не повідомив мені, що з’явились нові бібліографічні посилання на мої статті. Перейшовши за посиланням на сайт Інституту історії я побачив дисертацію, захист якої заплановано на 28 вересня цього року. Вона має назву: «Історико-демографічне дослідження шлюбно-родинних відносин у Миргородському полку 1723–1782 рр.» і спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

Природня цікавість взяла верх. Дуже вже мені захотілось подивитись отой доопрацьований варіант. І я його прочитав. Ефект від ознайомлення з текстом викликав у мене дві емоції – радість від того, що Вячеслав Кручиненко вже не мій аспірант і не я несу відповідальність за введення/пропихання його в науку і сум, бо потрібно було кидати значно цікавіші й приємніші справи й писати відгук на недолугий текст, незрозуміло для мене чому, названий дисертацією. Коли починав читати я все сподівався що її таки переробили, але з кожною наступною сторінкою все більше переконувався що ні.

Робота виявилась майже ідентичною тій яку ми з колегами читали три роки тому. Висновок після ознайомлення з нею виявився сумний – автор так і не навчився аналізувати історіографію, досліджувати й критикувати джерела, виявляти у них факти й доходити логічних висновків. Він так і не опанував історико-демографічні методики та не вивчив епоху яку досліджує. Текст який Вячеслав Кручиненко представив на захист насичений усілякими суперечливостями, необґрунтованими висновками, поверховими, а подекуди й безглуздими узагальненнями, ба більше – мітить відвертий академічний плагіат. Він є прямим свідченням того, що за багато років дисертант так і не зміг з’ясувати що ж являв собою інститут шлюбу в козацькій Україні.

Після прочитання я усвідомив, що як людина, історик і громадянин просто вимушений висловитись з приводу рекомендації цієї дисертації до захисту публічно. І зробити це я мушу не через якусь міфічну особисту неприязнь до здобувача, як це може комусь видатись. Сподіваюсь, що цей текст більшістю з вас буде сприйнятий з розумінням і не буде вважатись моєю персональною помстою здобувачеві, бо я її не прагну. Мені йдеться про інше – про наукову чесність і збереження стандартів нашого фаху.

Через це я категорично не можу погодись з трактуванням запропонованого до захисту тексту як наукової дисертації. Бо його захист стане свідченням того, що не лише в педагогіці існують «лептонні боги» й не лише в історії педагогіки захищаються кумедні речі в яких пишуть про віднайдення трипільських нот тощо. Історичні науки, на щастя, ще якось тримаються, а об’єднана навколо них спільнота час від часу реагує на прикрі випадки проштовхування в якості дисертацій наукоподібних текстів й намагається зберегти хоч якість стандарти.

Ми з вами дуже обурюємось, коли наші колеги природничники нас порівнюють з представниками тих галузей, де псевдонаукових речей більшає з кожним днем і всіляко це заперечуємо. Ми не хочемо, щоб до нас – «ліриків» – застосовували прийнятні лише для «фізиків» стандарти. Ми хочемо, щоб за нами визнали право самим встановлювати наукові критерії для свого фаху, визнали важливість наших досліджень нарівні з прикладними науками, й збільшили фінансування наших досліджень, бо вони направду важливі. Ми хочемо щоб нас не маргіналізували і не принижували і т.п. Переконаний, що до цього всього є лише один шлях – дотримання високих наукових стандартів, які переважають в цивілізованому світі. Іншого шляху не маємо. Тому я не можу промовчати, особливо коли захист готується в тій установі, яка, на мою думку, концентрує найкращих фахівців нашого цеху – Інституті історії України НАН України. Крім того, існуюча в Україні недолуга система спеціалізованих вчених рад до яких одночасно входять і історики-медієвісти й спеціалісти з новітнього часу та нерозвинутість у нас такого напрямку історіографії яким є демографічна історія, може завадити не посвяченим в кухню історико-демографічних студій ухвалити адекватне рішення.

Отже, нижче я хочу представити вашій увазі своє бачення тексту, з точки зору дослідника який уже близько 20-ти років займається вивченням соціальної історії Гетьманщини й історико-демографічними дослідженнями зокрема, має відповідні наукові публікації в хороших міжнародних журналах, та є членом редколегії одного з небагатьох спеціалізованих історико-демографічних журналів «Przeszłośс Demograficzna Polski».

Цей відгук я направив також для ознайомлення членам спеціалізованої вченої ради Д. 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

Юрій Волошин, 5 вересня 2018 р. м. Полтава

ВІДГУК

на дисертацію Кручиненка Вячеслава Вікторовича «Історико-демографічне дослідження шлюбно-родинних відносин у Миргородському полку 1723–1782 рр.», подану на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

Тема дисертації безперечно важлива для сучасної української історіографії з її антропологізацією, увагою до проблем повсякденного життя, соціальних процесів тощо. За умови фахової реалізації така робота могла б справді прислужитися розширенню наших знань про суспільство Гетьманщини.

На жаль, цього не сталося. На позір робота має усі необхідні формальні ознаки дисертаційного дослідження – вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел та літератури, додатки. Зовні вона дуже подібна на інші дисертації які подаються на захист у спеціалізованих вчених радах.

Однак це тільки на перший погляд. Якщо ж уважніше почитати текст, то серйозні занепокоєння викликають вже перші рядки вступу. Зокрема, в анотації дисертації та в авторефераті В. Кручиненко стверджує, що «шлюбно-родинна характеристика населення Гетьманщини (зокрема, й Миргородського полку) ще не була предметом спеціального дослідження» (С. 1), а на С. 5 дисертації, що «у студіюванні демографічних аспектів соціальної історії Лівобережної України залишилось поза увагою комплексне вивчення суспільних інститутів шлюбу та родини». Зауважу, що це твердження абсолютно неправдиве, бо на сьогодні вказана проблема досліджувалася на рівні спеціальних монографій, статей та розділів книг такими українськими сучасними істориками, як Ірина Петренко, Віталій Дмитренко, Олександр Сакало, Ігор Сердюк, Оленою Бороденко та мною. Більше того, Ірина Петренко отримала у 2017 р. премію Президента України для молодих вчених саме за цикл робіт «Шлюбно-сімейні відносини у Гетьманщині XVIII cт.» (див.: Указ Президента України №458/2017 від 29 грудня 2017 р.). Отже, дисертант, який збирається захищатись зі спеціальності 07.00.06, де одним із ключових слів є слово «історіографія» не опанував навіть тих досліджень, які останніми роками опубліковані в Україні українською мовою.

 Незрозумілою виглядає нижня хронологічна межа, яку обрав В. Кручиненко: «Нижня межа обумовлена появою компуту Миргородського полку 1723 р., який документально затвердив новий адміністративно-територіальний устрій» (С.7).

Ба більше, її формулювання видає повне незнання історії Гетьманщини дисертантом. Хіба може бути компут, тобто список козаків, «затверджувати новий адміністративно-територіальний устрій» (С.7)? Про який новий адміністративно-територіальний устрій може йти мова, якщо єдині зміни, які відбулися з полком між 1649 і 1723 рр., це зменшення числа сотень – аж на одну (Sic!). Подібні пертурбації відбувалися в Гетьманщині постійно, але до п. Кручиненка жоден дослідник чомусь не говорить про зміну адміністративно-територіального устрою. На мою думку, це може свідчити лише про одне – дисертант не знає контексту епохи й не орієнтується в реаліях Гетьманщини. Свідчень цього у тексті дисертації чимало.

Не менш вражає й апробація. Так на С. 8 дисертації та С. 2 автореферату повідомляється, що положення дисертації оприлюднювались лише на трьох наукових конференціях, з яких одна – заочна. До того ж хочу зауважити, що жодна з конференцій не є фаховою, тобто такою, де б розглядались питання, пов’язані зі спеціальністю, за якою захищається дисертація, чи хоча б із суміжних з нею дисциплін. Крім того, і конференції, і всі роботи, зокрема й фахові, були опубліковані не пізніше 2014. А це наводить на думку про те, що упродовж останніх чотирьох, чи принаймні трьох років дисертант не проводив активної наукової роботи. Звідси виникає інше питання: чи не вводить В.В. Кручиненко в оману шановних членів Вченої ради, коли повідомляє в іншому пункті вступу («Зв’язок з науковими програмами»), що робота «виконувалася в межах науково-дослідної теми сектору генеалогічних та геральдичних досліджень відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України «Спеціальні історичні дисципліни в контексті розвитку європейської історичної науки» (державний реєстраційний номер 0115U002126)» (С.6 дисертації і С.1 автореферату)? На таку думку наводить державний реєстраційний номер цієї теми, який свідчить, що вона почала виконуватися у 2015 році. А натомість вся апробація відбувалась не пізніше 2014 року.

Ще більші застереження викликає 1 пункт першого розділу дисертації, який називається «Історіографія теми». Розділ являє собою перелік праць, дотичних до історії родини, більшість з яких не використовуються в основному тексті роботи. При цьому відповідні дослідження по Гетьманщині після 2014 р. проігноровані повністю, а Автор допускає перекручення і грубі помилки. Так, характеризуючи роботи одного з провідних польських спеціалістів у царині історичної демографії – Цезарія Кукльо (Cezary Kuklo), дисертант приписав йому авторство книги «Rodzina i gospodarstwo domowe na ziemiach polskich w XV– XX wieku. Struktury demograficzne społeczne i gospodarcze. – Warszawa: Wydawn. DiG, 2008. – 572 s.» (С13. та С7. 182 дисертації). Натомість це науковий збірник праць конференції, яка відбулася в м. Білостоці у 12-14 жовтня 2006 р., що його професор Кукльо редагував. Більше того, характеристика цього збірника являє собою поганий переклад з польської частини анотації.

Якщо переклади з польської далися дисертанту важко, то з російської таких проблем не виникало. Що засвідчує історіографічний огляд книги російського дослідника Василя Лещенка на С.15:

У такий же спосіб «охарактеризована» й відома робота Бориса Миронова «Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства». Її огляд, уміщений на С.16 дисертації, складається з речень запозичених з оригінальної анотації. Див:

Отже, як бачимо, чужий текст дисертант видає як свій, що повністю підпадає під визначення «академічного плагіату», адже таким уважається «Відтворення в тексті наукової роботи, без змін, з незначними змінами, або в перекладі тексту іншого автора (інших авторів), обсягом від речення і більше, без посилання на автора (авторів) відтвореного тексту». (див.: п. 2 Рекомендацій щодо запобігання академічного плагіату та його виявлення в наукових роботах (авторефератах, дисертаціях, монографіях, наукових доповідях, статтях тощо) наведених у листі Міністерства Освіти і науки України №1/11-8681 від 15.08.2018).

Крім цього даний підрозділ має інші суттєві недоліки, особливо з точки зору спеціальності, за якою дисертація представлена на захист. Так на С. 12 він чомусь називав Жана-Луї Фландріна, Жака Дюпак’є, та П’єра Шоню французькими істориками ХХІ ст. Зауважу, що перший жив з 1931 по 2001 рр., а робота яка згадується опублікована у 1972 р. Другий – з 1922 по 2010 рр., а всі його роботи вийшли до 1999 р. Третій – з 1923 по 2009 рр., а робота опублікована ще у 1966 р. Розуміння доробку цих авторів також дивне. Наприклад, читаючи роботу П’єра Шоню, дисертант зрозумів: французький учений дійшов висновку «що укладання шлюбу в суспільстві сприймалося позитивно. Даний факт науковець підтвердив тим, що у класичній Європі коефіцієнт безшлюбності був низьким» (С.12) (виділення і курсив мій – Ю.В.). Цікаво, що В. Кручиненко покликається при цьому на 185 сторінку в книжці відомого історика. Не розумію, як можна саме так прочитати текст, у якому розповідається про те, що лактація тягне за собою тимчасову безплідність породіль, феномен «молочного братерства», жіночий церковний целібат та втягнення молодих англійських дворян у колоніальну комерцію як своєрідну компенсацію високому рівню народженню серед панівного стану та причини мальтузіанського повороту (Див. вказану дисертантом сторінку в книжці Шоню).

Незрозуміло також, чому, аналізуючи науковий доробок В. Дмитренка на С.23, автор наводить детальний перелік фондів метричних книг, які той опрацював, та переповідає характеристику їхньої збереженості, адже жодне з цих джерел не стосується території, яку досліджує Кручиненко. Можливо, це зроблено, щоб заповнити історіографічну порожнечу підрозділу.

Ще однією особливістю історіографічного аналізу є відсутність покликань на спеціальні роботи, опубліковані після червня 2014 р. Власне, і за 2014 рік використана лише 1 робота авторства Наталії Саєнко, опублікована в першому номері «Сіверянського літопису». Вячеслав Кручиненко чомусь не помітив не лише фундаментальних праць зарубіжних дослідників, як, наприклад, роботи Міколая Шолтисека, яка прямо стосується його дослідження, а мій огляд цієї праці був опублікований у останньому випускові альманаху «Соціум» (Див: Mikołaj Szołtysek. Rethinking East-Central Europe: family systems and co-residence in the Polish-Lithuanian Commonwealth. Volume 1: Contexts and analyses; Volume 2: Data quality assessments, documentation, and bibliography. – Bern, Berlin, Bruxelles, Frankfurt am Main, New York, Wien: Peter Lang, 2015. – 1066 pp.), так і ті праці, які публікувалися у виданнях Інституту історії України НАН України. Серед іншого йдеться й про розвідку Олександра Гуржія про законодавство Гетьманщини, яка б дуже допомогла Кручиненкові розібратись у цьому питанні (Див.: альманах Соціум чи останній двотомник з історії Гетьманщини). Поза увагою залишилися й дослідження Ігоря Сердюка, присвячені контрацепції, народжуваності, фертильності, бездітності та іншим аспектам демографічної історії Гетьманщини, котрі заторкуються в дисертації В. Кручиненка. Ці приклади засвідчують невідповідність історіографічного огляду тим критеріям які висуваються до кандидатських дисертацій.

В інших параграфах ситуація не краща. Підрозділ 1.2. «Характеристика джерел» очікувано мусив би містити огляд використаної джерельної бази, її класифікацію та, найголовніше, авторські висновки про особливості використаних документів, їх внутрішню і зовнішню критику. Цього у дисертації не бачимо. Автор не справився навіть з простим поділом джерел на групи за якоюсь із вже апробованих та узвичаєних схем. Доходить до абсурду, адже на С.27 В. Кручиненко повідомляє, що всі використані ним джерела були розділені на дві групи, тоді як на С.38, зненацька виявилась третя. Щоправда, у тексті автореферату говориться про три групи джерел, але так само без пояснення принципів поділу (С. 5 автореферату). Загалом цей підрозділ вчергове засвідчує незнання автором історії Гетьманщини і його слабку обізнаність із відповідними архівними фондами.

 Поглянемо на ці спроби В. Кручиненка детальніше. Перша група використаних ним джерел складається з т.зв. «обліково-статистичних носіїв історичної інформації» (зауважу, що в сучасній історіографії подібні джерела називають обліковими й достатистичними тому, що на момент їх створення не існувало ні принципів статистичного аналізу, ні самої науки статистики, але в українських підручниках з джерелознавства їх все ще продовжують іменувати статистичними). Свою характеристику він починає з одного із найбільших джерел фіскального обліку, яке було створене в Гетьманщині – Генерального чи Румянцевського обліку. Однак робить це у дуже дивний спосіб – переповідає загальні відомості про це джерело, які ще з публікацій ХІХ ст. авторства Олександра Лазаревського та Дмитра Багалія добре відомі історикам (С. 27-30). Здавалось би, нічого поганого в такому «нагадуванні» про важливість Опису не було б, якби автор принаймні проаналізував особливості його проведення саме в Миргородському полку. Або хоча б навів перелік осіб які його проводили, вказав на дати проведення, особливості заповнення переписних форм, лексику документів тощо. Якби В. Кручиненко сумлінно підійшов до опрацювання цього джерела, то зумів би побачити, що матеріали опису з Миргородського полку збережені чи не найгірше – більш-менш повно відображено лише три сотні з шістнадцяти, а тому потребують детальнішого аналізу й характеристики. Можливо, усвідомивши цей факт, також би не вдавався до вигадування якоїсь вибірки, котра нібито репрезентує увесь полк. Втім, у дисертації про збереженість та особливості власне матеріалів Опису Миргородського полку не сказано ні слова. Єдине, що на с. 29 В. Кручиненко наводить перелік населених пунктів – 5 містечок і 10 сіл, які використав у своїй роботі, й навіть називає фонд, у якому зберігаються ці переписні книги. Щоправда, жодним чином не пояснюючи, чому для дослідження 15 населених пунктів було використано лише 11 переписних книг (С. 29)?

Жодного критичного аналізу конкретних, використаних дослідником книг (тобто саме тих, на основі яких дисертант проводив свої розрахунки) у дисертації немає. Повністю відсутня зовнішня критика, хіба що такою можна вважатися зауваження, що текст написаний «автентичним» скорописом XVIIII ст. До речі цікаво, а який же це «неавтентичний»? Адже загальновідомо, що усі книги «Опису» написані саме скорописом XVIIII ст., іншим письмом чиновники Малоросійської колегії та урядовці Гетьманщини просто не писали. Так само не має і внутрішньої критики цих книг. (Можна, безумовно, стверджувати, що два великих речення, одне з який займає цілий абзац на С.29, у яких В. Кручиненко плутано намагається пояснити, що саме він досліджував за допомогою даних Генерального опису, і є тією самою критикою). Основною причиною цього, на мою думку, є те, що автор жодним чином не сумнівається в точності даних джерел та не знайомий з їхньою природою. Хоча серед процитованих ним же робіт є принаймні моя стаття про населення Полтави та книжка Ігоря Сердюка про мешканців полкових міст, де показано, як перевіряти такі дані. До речі, критичний аналіз та верифікація конкретних даних є необхідним складником історико-демографічних досліджень ранньомодерного періоду, адже ми маємо справу з достатистичними джерелами.

Другим джерелом, яке автор відносить до цієї групи – є метричні книги. Характеризуючи їх, В. Кручиненко використовує загальники, скажімо, що метрики є найкращим джерелом для вивчення таких питань, як народжуваність, шлюбність та смертність (С. 30). У даному сюжеті дисертант подає дуже багато вже відомої інформації про те, що собою являли метричні книги взагалі. При цьому він намагається накинути на реалії Гетьманщини дуже недоречну періодизацію розвитку метричного обліку, запропоновану російськими дослідниками Д. та І. Антоновими (С. 31-32). Показово, що відсутність ведення метричного обліку під час виділеного цими авторами т. зв. «пустынного» з 1666 по 1722 рр. періоду В. Кручиненко пояснює тим, що «на теренах Украі?ни поширювалася дія Литовського статуту 1588 р., звичаєвого та Магдебурзького права» (С.32). Лише цей сюжет вказує на катастрофічне незнання дисертантом українських реалій. По-перше, загально відомо, що метричний облік в українському православ’ї намагався впровадити ще Петро Могила у 1646 р. (дивіться з цього приводу роботи Ігоря Скочиляса, Віталія Дмитренка, Вячеслава Мордвінцева та Валерія Томазова й ін. – Ю.В.).

По-друге, Автор не пояснює, яким чином Литовський Статут чи Магдебурзьке право – світське законодавство, могло заважати впровадженню метричного обліку, який був виключно церковною справою? Існування цього сюжету в дисертації я не можу пояснити нічим іншим, окрім незнання дисертантом загальної історії політичного й культурного життя Гетьманщини.

Далі повторюється та ж історія, що й із Румянцевськими описом. Дисертант вказує, що він опрацював 13 метричних книг (С.33), але не подає критики цього джерела. У його тексті є загальна характеристика того, яка саме інформація мала бути в метричних книгах, як вони мали вестися, але критичного аналізу хоча б однієї метричної книги, як це роблять інші дослідники-джерелознавці, просто немає. Незрозуміло також, чому у них міститься інформація з 14 церков? Чи йому трапився унікальний випадок, коли в одну метрику записали відразу дві парафії? Якщо так, то чому про це немає інформації (С.33). До того ж він пише про церкви Миргородського полку (sic!!!), у той час як коректно писати «на території Миргородського полку»). Дисертант, очевидно й не підозрює, що адміністративно церкви (парафії) належали не до Миргородського полку, а до протопопій, зокрема Миргородської, Сорочинської чи іншої. Однак слово «протопопія» чомусь у дисертації жодного разу не зустрічається. Так само не сказано, в яких конкретно населених пунктах знаходились проаналізовані парафії. Їхнє найменування подекуди виглядає зовсім дивно. Наприклад, на С. 33 дисертант пише:

«Тут міститься інформація про незаконнонароджених дітей та шлюби в 14 церквах Миргородського полку (Христорождественській, Попівській (sic!), Миколаївській, Троїцькій, Преображенській, Трьохсвятительській, Михайлівській, Покровській, Георгіївській, Варварівській, Стефанівській, Вознесенській, Успенській та Воскресіння Христового)».

Відразу ж хочеться спитати: яка це «попівська» церква? Новий Святий? Чи там правив піп? Чи це він має на увазі Іоанно-Предтечинську парафію села Попівки Голтвянської сотні? А може Преображенську парафію села Попівки Хорольської? Обидві знаходилися на території того ж полку. Чи може дисертант зовсім не бачив метрики, або не зумів її прочитати?

Друга група в запропонованій класифікації – актові джерела. Це матеріали аж п’яти (sic!) судових справ, за допомогою яких він досліджував позашлюбні зв’язки. Очевидно, що у будь-якого сумлінного дослідника такий обсяг джерельної бази має викликати скептицизм, тим більше, що за її допомогою Вячеслав Кручиненко зумів дослідити «проблему позашлюбних зв’язків жителів різних соціальних станів Миргородського полку ХVІІІ ст.» (С.38). Годі сподіватись, що в дисертації міститься оповідь, яким же чином та за допомогою якого методологічного інструментарію вдалося цього досягти. Основну увагу здобувач присвятив розповідям про правові норми і діяльність різноманітних судових інстанцій. Цей сюжет від 35 по 37 сторінку насичений різноманітними твердженнями, які, проте, не супроводжується жодним посиланням. Наприклад, незрозуміло, звідки взялося не підтверджене жодними фактами чи посиланнями на джерела твердження, що «за перелюб, народження дитини не в шлюбі, багатоженство та багатомужество карали канчуками, а для дівчат та жінок могли ще призначатися побиття різками чи то вигнання (останнє застосовувалося у випадках кровозмішення та блуду)» (С.37).

На С. 36 В. Кручиненко заявляє, що збирається проаналізувати «тогочасну судову систему Гетьманщини», але далі розповідає про духовний суд, який, як відомо, не відносився до судочинства козацької держави. Власне чотири з п’яти використаних ним справ були взяті з фонду Київської духовної консисторії, тобто з духовного суду.

Незрозуміло чому, аналізуючи таку адміністративну одиницю, як Миргородський полк, дисертант залишив поза увагою матеріали тих архівних фондів, матеріали яких безпосередньо створювались на його території і безпосередньо його стосуються? Наприклад, Ф. 102 (Миргородська полкова канцелярія), Ф. 64 (сотенні канцелярії) чи Ф. 105 (Миргородський ґродський суд). Без сумніву, що «миргородські справи» є у відповідних великих фондах ЦДІАК України, як от Ф. 51 чи Ф. 54.

Третя група джерел, про яку дисертант, як пам’ятаємо, забув повідомити – це виключно законодавство Російської імперії. На думку п. Кручиненка, саме за його допомогою регулювались подружні відносини українців. А як же Литовський Статут і Магдебурзьке право, які здебільшого використовували в судах Гетьманщини? Чи хоча би «Права за якими судиться малоросійський народ», де були зібрані усі місцеві закони? До того ж, кожне подібне твердження вимагає серйозного джерельного дослідження: які саме норми і з яких кодексів використовувалися. А, можливо, актуальними були звичаєві практики? Думаю, головна причина в необізнаності автора із судовою системою Гетьманщини в цілому (яку він хотів, а потім забув охарактеризувати), а також у браку знань про судові практики конкретних судових інституцій. Дуже показово, що дисертація про шлюб в Гетьманщині у списку джерел не містить ні Литовського Статуту, ні Магдебурзького права, ні «церковного законодавства».

Не менш дивним виглядає поява у цій групі джерел – де, як сказано, має аналізуватись законодавство, сповідних розписів які, як відомо, є обліковими (!) джерелами церковного походження (С. 43-44). Отже, логічно, що про них дисертант мав би розповісти, характеризуючи першу групу джерел поряд з метричними книгами). Крім сповідних розписів автор пише ще й про «вінечні пам’ятки», «шлюбні опитування» (С. 42) та «розлучні листи» (С. 44). Взагалі не зрозуміло з якою метою дисертант характеризує ті категорії джерел, які у його дослідженні не використані, як він сам пояснює – «через відсутність в архівах» (С. 42). Вочевидь знову йдеться просто про збільшення обсягу тексту необхідного для формальних вимог. Крім того, невідомо, на основі яких джерел дисертант досліджував норми звичаєвого права, про яке він неодноразово згадує в тексті (С. 32, 36, 41, 42, 43, 51 тощо) і на яких нібито ґрунтувався шлюб в Гетьманщині (С. 93).

Отже, з підрозділу «характеристика джерел» годі дізнатись про інформаційний потенціал джерел, які дисертант безпосередньо використав для свого дослідження. Про особливості бодай однієї переписної книги, створеної в ході проведення Румянцевського опису, в одному з обраних п’яти містечок, наприклад Омельника чи Устивиці, інформації в дисертації немає. Теж саме із селами. Таким чином можна констатувати, що характеристика джерел в роботі практично відсутня, вона підмінена дуже загальниковою інформацією, що часто не стосується суті роботи.

Привертає увагу також спроба автора штучно збільшити обсяг джерельної бази у списку літератури. Наприклад, пункт 33 списку являє собою Покажчик до Генерального опису, а пункт 34 – невеликий електронний витяг із цього опису. Тобто йдеться про одне й те саме. Також п. 35 у списку є документом із Т.7. Повного зібрання законів Російської імперії, при цьому у п. 39 дисертант покликається на цей том повністю. Так само у п. 38 автор покликається на Т.6 Повного зібрання, а в п. 44 – на один із документів цього ж тому. Чимось іншим, як спробою створити видимість ширшої джерельної бази ці операції пояснити не можна.

Набір загальних речень являє собою і підрозділ 1.3 – «Методи дослідження». Так, В. Кручиненко стверджує, що він використав метод формулярного аналізу. Причому використовував він його нібито для «характеристики Румянцевського опису, метричних книг і судових справ ХVІІІ ст.» (С.8). Однак, насправді, як видно з підрозділу 1.2, у тексті дисертації такий аналіз відсутній. Жодного спеціального терміну, який би вказував на його використання (преамбула, промульгація, нарація, диспозиція, санкція тощо) немає і в інших розділах дисертації.
Інколи дисертант сам конструює методологічні поняття й терміни, навіть не пояснюючи для чого. Як наприклад, «повна нуклеарна родина» та «неповна нуклеарна родина» (С.6 автореферату та С.62, 63, 65, 66 дисертації). Насправді в історичній демографії такого поняття не існує. Натомість для характеристики таких родин наука застосовує класифікацію нуклеарної родини, запропоновану П. Ласлеттом та Ю. Хаммелем ще у 1974 р. Згідно з нею розрізняють чотири види нуклеарних родин 3а – шлюбні пари без дітей; 3b – шлюбні пари з дітьми; 3с – вдови з дітьми й 3d – вдівці з дітьми (Див: E. A. Hammel and Peter Laslett Comparing Household Structure over Time and between Cultures // Comparative Studies in Society and History, Vol. 16, No. 1 (Jan., 1974), P. 96). Показово, що ця робота присутня в історіографічному огляді і спискові літератури. Однак, В. Кручиненко нею не скористався, а вирішив за краще вигадати власні поняття.

До ядра нуклеарної родини не можуть входити ніякі інші родичі, як це стверджується в дисертації на С. 67, бо його формують виключно батьки і діти. Пітер Ласлет, цитований в дисертації, пише про це дуже зрозуміло (Тут і нижче цитати з радянського збірника подаю російською мовою – Ю.В.): «Индивиды, живущие вместе, но объединенные не супружеской, хотя и предполагающей существование различных браков, связью не образуют нуклеарную семью. Так, вдова со своими детьми составляет нуклеарную семью, но вдова и ее внук – не составляют, также как и тетка с племянником» (Див: Ласлетт П. Семья и домохозяйство: исторический подход // Брачность, рождаемость, семья за три века: Сб. статей / Под ред. А. Г. Вишневского и И. С. Кона. М.: Статистика, 1979. С.136-137.).

Далі дисертант припускається й інших помилок пов’язаних із цією класифікацією. Так, зокрема, він стверджує, що у своєму аналізі використовує схему П. Ласлета, яка, за його словами, складається з нуклеарних, розширених та мультифокальних домогосподарств (С. 62). А потім далі по тексту забуває про другу і третю категорії (щоправда, пояснюючи схему Ласлета він забуває також пояснити, що крім основних типів існує ще й два додаткові – домогосподарства одинаків та осіб, які не утворюють родин), а натомість, без жодного пояснення, у чому ж полягає їхня особливість, вводить поняття «складне домогосподарство» (С. 63, 64, 65, 67). Незрозуміло також, з якою метою на С.66 дисертант знову повторює принципи класифікації.

 Ще одна груба помилка дисертанта, чи радше результат неуважного читання методологічних робіт – концепт «неєвропейський тип шлюбності» (С. 49,103, 105, 106, 125, 154) та ін., який ввів свого часу Джон Хаджнал. Насправді британський дослідник у цитованій здобувачем статті «Европейский тип брачности в ретроспективе // Брачность, рождаемость, семья … С. 14–70.» справді запровадив цей термін, але для позначення неєвропейських цивілізацій – країн Азії та Африки – С. 19. Відносно ж країн Східної Європи він на С. 15 писав: «Тип брачности в некоторых славянских странах, включенных в таблицю 3 (серед них і СРСР – Ю.В.), совершенно не совпадает с европейским. Этот тип будем назвать восточноевропейским (sic!) (виділення і курсив мої – Ю.В.)». Але В. Кручиненко чомусь цього не помітив і проаналізував тип шлюбності в Гетьманщині за критеріями, розробленими для представників зовсім інших цивілізацій і частин світу.

У своїй роботі здобувач демонструє не лише незнання спеціальної наукової термінології, якою послуговується історична демографія, але й широковживаної. Так, наприклад, він не розрізняє понять «місто» та «містечко». Попри те, що всі існуючи українські й не тільки філологічні словники, зокрема польські, англійські і т.д., а також історичні енциклопедії, наприклад «Британіка» та «Енциклопедія історії України», видана Інститутом історії України, ці терміни тлумачать як осібні, В. Кручиненко, без наведення жодних аргументів, їх ототожнює. Він навіть винайшов спеціальну формулу запису – «містечко (місто)», яку вжив щонайменше 19 разів. Не думаю, що це ототожнення можна віднести до незначних недоліків роботи, бо воно привело до некоректних порівнянь, зокрема з моїми, І. Сердюка та Н. Саєнко дослідженнями великих міст Гетьманщини – С. 54. Цього робити було не слід хоча б тому, що демографічні характеристики містечок, через більш аграрний характер економіки, зазвичай збігаються із селами, а не містами. Відтак це закономірно привело до неправильних висновків.

Таким чином, можна стверджувати, що історіографічний огляд не відповідає тим вимогам, які до нього висуваються, а характеристика окремих творів містить ознаки академічної недоброчесності, які підпадають під визначення плагіату. У дисертації відсутня належна критика джерел, що не відповідає вимогам, які застосовуються до дисертацій з такої спеціальності. Крім того, дисертант не опанував методологію історичних досліджень і не володіє фаховими методиками історичної демографії. Отже, перший розділ у дисертації фактично відсутній.

Основні розділи дисертації являють собою еклектичну суміш взаємосуперечних, часто хибних та антинаукових тез і тлумачень, котрі свідчать про непрофесіоналізм автора, що граничить із невіглаством в історичній демографії. Так, наприклад, у підрозділі 2.1 дисертант пише: «Констатуємо більшість хлопчиків серед дитячого населення, що підтверджуємо концепцією «вторинного співвідношення статей» (оскільки на 100 осіб живонароджених дівчаток припадає 105 – 106 хлопчиків)» (С. 60). Що собою являє вищеназвана концепція дисертант не пояснює, так само як і не дає жодних посилань. Можливо через те, що жодної подібної концепції в історичній демографії не існує, а сам термін, взятий із іншої області знань.

Показовий також той факт, що, якщо вірити підрахункам В. Кручиненка, у 5 містечках та 10 селах не знайшлося жодної одинокої вдови чи вдівця і жодного домогосподарства, де мешкали б особи, непов’язані між собою кревними зв’язками. За наявності репрезентативної вибірки помітний відсоток таких домогосподарств завжди є. Отож коректність підрахунків та репрезентативність вибірки В. Кручиненка є сумнівними, а це дає підстави припустити, що принаймні частина наведених ним тверджень – вигадана.

У підрозділі 2.3 «Соціально-економічна характеристика родин» попри те, що автор декларує дослідження соціально-економічні характеристики родин, (С.68) немає жодного аналізу економіки. Там не йдеться про критерії виокремлення «бідних» чи «багатих», співвідношення між видами економічної активності, характеристику занять, якісь елементарні підрахунки. В. Кручиненко навіть не уявляє, що давно існують спеціальні історичні методи вивчення соціальної нерівності (Див. наприклад: Миронов Б. Н. История в цифрах – Ленинград: Наука, 1991. – С. 29-39.), за допомогою яких можна дослідити цю проблему. Показово, що свій аналіз економічного добробуту дисертант здійснював лише на основі наявності дворових будівель: більше у дворі споруд – заможне домогосподарство, а менше – бідне. Це дуже дивна логіка, яка повністю ігнорує інформацію Румянцевського опису про орні землі, культури, які висівалися, сіножаті, лісові угіддя, кількість різних видів худоби, пасіки, млини, рибні лови тощо. Саме на її основі зазвичай визначають заможність і вимірюють соціальну нерівність. Натомість автор скористався дуже інформативним джерелом просто для того, щоб навести приклади «бідних» і «багатих» (на його думку) господарств, на такий спосіб унаочнивши банальну тезу, що в Миргородському полку були бідніші й багатші. Відтак, висновки, що випливають з цього аналізу, помилкові, а отримані результати не можуть бути використані у науковому дослідження, бо по суті вигадані дисертантом.

Загалом узагальнення другого розділу є поверхові, непідтверджені жодними аргументами й фактами, а подекуди й мало не анекдотичні. Ці чудасії проникли навіть до анотації роботи. Так, наприклад, на 4 сторінці анотації читаємо таке:

«В основному сексуальне життя одружених чоловіків/жінок проходило в законних шлюбах. Однак, інтимні відносини мешканців Миргородського полку, які перебували в шлюбах, не були інтенсивними (середнє значення народжуваності в родині – 3 – 4 дитини. Причинами цього могли стати безпліддя чи перелюб».

Отже, що тоді говорити про сучасні родини, де дітей ще менше, і яким чином за цією ознакою ми можемо оцінити інтенсивність сексуального життя? Так само не зрозуміло: яким чином перелюб може впливати на зменшення народжуваності? Анекдотично виглядає й інше узагальнююче твердження на С. 80, де В. Кручиненко пише: «Проаналізувавши деякі домові спільноти, ми дійшли висновку, що соціально-економічний розвиток тієї чи іншої родини в більшості випадків залежав від суспільної стратифікації». Іншими словами автор повідомив: «що соціальне положення родини визначалося соціальним положенням». Нічого сказати, дуже змістовне спостереження.

Найбільш проблемним видається третій, основний розділ роботи в якому йдеться про предмет дослідження. Негаразди починаються уже в першому підрозділі, де Автор пише: «Зауважимо, що повна історична реконструкція шлюбних тенденцій XVIII ст. можлива завдяки вивченню законодавства Російської імперії та співставлення його з етнічними уявленнями» (С. 86).

Перш за все в дисертації жодним словом не пояснюється ні на основі чого В. Кручиненко реконструював етнічні уявлення українців XVIII ст., ні що власне воно таке оті уявлення «етнічні уявлення». Що мається на увазі під цим словосполученням: Які етноси населяли територію Миргородського полку і як співіснували їхні уявлення? Чи досліджував дисертант етнічний поділ населення та етнічні уявлення? А якщо ні, то що дає йому підставу для подібних тверджень?

Одним з найбільш неприпустимих недоліків цієї роботи є й те, що Литовський Статут та інші норми старого ще річпосполитського права, яке для Гетьманщини важило більше, ніж «нове» російське, залишилися поза увагою автора. На мою думку, це в свою чергу привело В. Кручиненка до абсолютно неправильного висновку про те, що шлюбний вік в Гетьманщині «еволюціонував у бік зменшення: із 20 та 17 років для хлопців та дівчат, відповідно в 1714 р. до 15 та 13 років у 1774 р.» (С. 94). Ця теза засвідчує абсолютно печерне невігластво та незнання азів предмету дослідження. На сьогодні є величезна бібліографія праць де йдеться про шлюбний вік в Гетьманщині як такий, що регулювався насамперед церковними нормами (скажімо Требником Петра Могили). При цьому історики різних країн суголосні у тому, що мінімальний шлюбний вік у Європі в ранньомодерну добу (і в Гетьманщині також) практично не змінювався. Натомість, за висновками В. Кручиненка, саме у Миргородському полку ситуація кардинально відрізнялася від інших полків Гетьманщини, Російської імперії та Європи загалом. Дисертант чомусь вхопився за спробу царя Петра Олексійовича підвищити шлюбний вік. При цьому він зовсім проігнорував твердження усіх інших авторів, зокрема вищезгаданого Василя Лещенка, про те, що запроваджена у 1714 р. царем Петром норма шлюбного віку не виконувалася навіть у часи його правління (Див.: Лещенко – С. 139-140). Про це ж саме пише ще одна російська дослідниця – Марина Цатурова на С. 7 своєї роботи, яка теж присутня в списку літератури дисертації (С. 178). Дисертант не помітив зауваження Ірини Петренко на С. 194-195 першого тому її монографії про те, що шлюбний вік у Гетьманщині регулювався у світській сфері Литовським Статутом. Так само «не почув» дисертант і твердження Тимура Остапенка. Щоправда, слід зауважити, що посилання в дисертації на статтю Т. Остапенка в журналі «Актуальні питання держави і права» є некоректними, бо вона охоплює сторінки 175-183, а Кручиненко покликається на сс. 172 і 174 (С. 85).

Підрозділ 3.2 теж складається з фраз, які вражають або банальністю, або безглуздістю. Наприклад «Холостяки та незаміжні цілком могли стати шлюбними партнерами» (С. 100) чи «Аргументовано доводимо, що кістяк шлюбної структури населення складався з одружених чоловіків і жінок (76,6 %). Це означає, що майже кожен перший індивід перебував у шлюбі». (С. 155) Цікаво: а як же з другим і третім індивідами та як саме визначали, хто ж з індивідів перший? Перелік таких прикладів можна наводити до безкінечності.

Подекуди Автор суперечить сам собі. Пояснюючи частку осіб, які залишалися поза шлюбом, він пише про їхні фізичні вади і примарні шанси на шлюб. Причому одне й те саме речення повторюється без змін на С. 100 та С. 155 – «Ми встановили, що деякі неодружені особи мали фізичні та психічні вади здоров’я, що вказувало на їхню непрацездатність, непотрібність. Такі факти свідчили про низькі шанси для укладення шлюбу». А далі, у підрозділі 3.3. на С. 106 В. Кручиненко пише, що встановив коефіцієнт остаточної безшлюбності, який дорівнює «0» (Sic!). Насправді такий коефіцієнт означає, що усе населення полку за життя хоча б раз перебувало у шлюбі. Тоді не зрозуміло як це поєднується із вадами і примарними шансами, а також з 15% тих, хто жодного разу не перебував у шлюбі.

У підрозділі 3.4. демографічні дані теж часто суперечливі. На С. 115 автор написав, що 73,4% відсотки шлюбів укладені вперше, а вже на наступній – С. 116 стверджує: «половина чоловіків і жінок серед загальної кількості тих індивідів, які обвінчалися, виявилися вдівцями та вдовами». Загальновідомо, що половина – це не менше 50%. Так само деякі тлумачення хибують на логіку, зокрема твердження на тій же С.116 звучить таким чином: «овдовіння у селах протікало динамічніше, ніж у містечках (містах)». Це суперечить дослідженням міського населення Гетьманщини. Швидше «овдовіння» населення мусило би бути викликане більшою смертністю дорослих у містах, а цього не зафіксовано. Правильно було б говорити про трудову мобільність чи інші подібні чинники, котрі зумовили перевагу вдів у містах, але аж ніяк не про «швидше овдовіння». Тим більше, що йдеться про містечка, які за своїм характером і демографічними параметрами близькі до сіл.

У підрозділі 3.5. на С. 119-123 Автор стверджує, що «встановив» тривалість шлюбів, у тому числі на основі Генерального опису. Однак насправді здійснити це неможливо, бо тривалістю шлюбу в демографії вважають часовий інтервал між укладенням шлюбу і його припиненням. Для Гетьманщини найпоширенішою причиною припинення зазвичай була смерть одного з партнерів. Тобто необхідне джерело, яке б вказувало час припинення шлюбу. У Генеральному описі зафіксовано шлюбний стан живих людей на момент опису, тобто якщо якась пара на час опису жила у шлюбі 4 роки, то її шлюб у подальшому міг протривати ще як 40 років, так і 4 місяці. Тобто такі дані нічого не говорять про завершення шлюбу. Тривалість шлюбу визначають за «поздовжніми» зрізами, а не «поперечними». На мою думку, вищеназване твердження – це чергова демонстрація непрофесіоналізму дисертанта у володінні фаховими методиками.

Загалом же цей розділ, окрім безглуздості узагальнень, засвідчує також дуже важливий момент – підрахункам В. Кручиненка не можна вірити, бо вони суперечать один одному. А це означає, що наукова цінність демографічного складника роботи рівна нулю.

Висновки у підрозділі 4.1. не менш абсурдні, ніж в попередніх. Зокрема на С. 133 В. Кручиненко стверджує: «Встановлено, що за даними метричних книг, таїнство вінчання відбувалося лише між представниками православної віри». Вочевидь, він і не здогадується, що у метриках, з якими він працював, фіксуються тільки шлюби між православними. До того ж у той час православна церква не толерувала шлюби між іновірцями. Та й населення Гетьманщини мало не на 100% було православним.

У підрозділі 4.3. Автор робить чергові методологічні відкриття, адже лише у відомий йому спосіб визначає такий показник, як інтенсивність статевого життя. Тут він знову повторює свою тезу про те, що: «Показники продуктивності шлюбів вказують на те, що статеве життя не було інтенсивним». Що таке «продуктивність шлюбу» історична демографія не знає, але якщо малася на увазі кількість народжених дітей, то вона залежала від лактації, здоров’я, дитячої смертності і т.д. Творення нових термінів, таких як «продуктивність шлюбу» або вищезгадана «повна/неповна нуклеарна родина» позбавлене будь-якої аргументації, а, отже, ці «винаходи» дисертанта свідчать про ненауковість самого тексту.

Загальні висновки дисертації такі ж «вражаючі», як і увесь попередній текст. Вони практично переповідають матеріали розділів, часто одними й тими ж самими реченнями. Знову наводяться ті самі коефіцієнти. Щоправда, іноді автор робить чергові епохальні відкриття на кшталт: «Визначено, що на зазначеній території він [шлюб] використовувався в значенні законного союзу між чоловіком і жінкою» (с. 154). Очевидно, що для такого розуміння, чим був шлюб, просто необхідне було написання дисертації.

Складається враження, що й у висновках Автор писав кожне речення максимально відірвано та ізольовано від сусіднього. Тому вони часто взаємозаперечні як, наприклад, коли він пише про показники остаточної безшлюбності на С.156: «Шляхом використання методики Л. Анрі та А. Блюма, встановлено, що вони були ідентичними для обох статей і дорівнювали 0. Це стосується тих, котрі досягли 50-річного віку, тобто частка осіб, які залишилися поза шлюбом, була доволі малою». Тобто спершу Автор визначив, що в аналізованої групи зовсім не було людей, які б залишалися поза шлюбом, а потім далі, у цьому ж реченні, пише, що вони все-таки були, хоч і небагато. А далі знову, на тій же сторінці, пише, що безшлюбних не було: «Усі жінки і чоловіки шлюбного віку, котрі мешкали в Миргородському полку і досягли 50- річного віку, як мінімум один раз за життя брали шлюб». Як бачимо дисертант зовсім не здатен осмислити і адекватно пояснити навіть найпростіші коефіцієнти, котрі він обчислює. До того ж виникає питання: невже на території полку справді не знайшлося жодного чоловіка чи жінки, котрі за своє життя не були у шлюбі? Невже, скажімо, серед насельників Сорочинського Михайлівського монастиря не знайшлося жодного ченця, котрий жодного разу не був одружений?

Окремі тези, представлені у висновках, аж ніяк не можуть бути результатом аналізу зазначених автором джерел (С. 158-159): «Майбутнє подружжя намагалося обрати такий день у календарному році, який би був оптимальним для організації народного весілля, зачаття дітей, ймовірного періоду їхнього народження в майбутньому». Людина, яка захищається зі спеціальності, пов’язаної з джерелознавством, зовсім не пояснює: яким чином з метрик чи Генерального опису можна дізнатися про вибір дня? Звідки взяти інформацію про вибір кращого дня для зачаття і прогнозування народження? Яке взагалі було прогнозування народження і зачаття в Гетьманщині, якщо тодішня людина не володіла відповідними знаннями?

Положення висновків засвідчують не лише незнання автором джерел і брак володіння методиками історико-демографічних досліджень, але й слабке уявлення про культурні особливості епохи. В. Кручиненко зовсім не знайомий із відповідною церковною догматикою, але робить висновки про «схвальне ставлення суспільства та духовенства до інтимних взаємин подружжя» (С.160). Слід зауважити, що тогочасні настанови взагалі не розглядали секс у сучасному його значенні. Метою статевого акту було народження дитини, а не насолода, яка вважалася гріховною.

Не менш цікавою виявилась і остання частина дисертації – додатки. Додатки і таблиці вважаються важливим складником демографічних досліджень, адже їхня інформація може бути в подальшому використана й іншими науковцями. Такі дані зазвичай є результатом тривалої праці і слугують доказовою базою дослідження. Укладаючи додатки, В. Кручиненко не вказує джерел формування своїх таблиць, але під кожною таблицею він поставив примітку: «побудовано автором самостійно». Натомість практика демографічної історії передбачає, що під кожною таблицею, особливо якщо вона не стоїть в середині тексту, має бути вказівка на ті джерела чи дані, які використані для її створення.

Вищеназвана примітка мусить означати, що усі додатки містять результати власної праці В. Кручиненка. Але, як з’ясувалося це далеко не так. Додатки А.2, А.3, та Б.1 (с. 186, 187, 202) містять цифровий та графічний матеріал (коефіцієнти та відсотки) стосовно демографічних параметрів Ніжина, Переяслава, Стародуба, українських сіл та розкольницьких слобод Стародубського полку. Цей матеріал є результатом багаторічної праці І. Сердюка та мене особисто, й за своїм охопленням населення він кількаразово перевершує «вибірку» В. Кручиненка, а також був раніше опублікований у наших працях. Однак покликань на те, звідки запозичено дані обчислень, немає, а навпаки, є вказівка про «самостійність» автора. До того ж у відповідному фрагменті дисертації, де йдеться про дотатки А.2, А.3 та Б.1 (с. 55-59), ми не бачимо покликань на джерела обчислень та їхніх справжніх авторів.

Так, у додаток А.2. (с. 186) – колонки з назвами «Ніжин», «Переяслав» і «Стародуб» – В.Кручиненко без жодних покликань «взяв» інформацію з дисертації І.Сердюка 2010 року¹, а в колонки з назвами «Слободи Стародубського полку» та «Села Стародубського полку» – з моєї монографії 2005 року². Так само, як і в додатках А.3 (с. 187)³ та Б.1 (с. 202)⁴.

Відповідно до п. 24 діючих Рекомендацій МОН щодо запобігання академічному плагіату, які я вже згадував вище, академічним плагіатом вважається «відтворення в тексті наукової роботи наведеної в іншому джерела науково-технічної інформації (крім загальновідомої) без вказування на те, з якого джерела взята інформація. Відповідно до п. 4.4. цих Рекомендацій для констатації академічного плагіату за п. 2.4 достатньо встановити одночасну наявність таких ознак:

 А) в іншому джерелі оприлюднена та сама науково-технічна інформація, яка наведена в оцінюваній роботі. Як бачимо, це та ж сама інформація яка оприлюднена в наших із І. Сердюком роботах.
Б) це джерело було створено раніше, ніж оцінювана наукова робота, або інший текст автора, де наявна та сама науково-технічна інформація. Як відомо, моя та І.Сердюка роботи були опубліковані у 2005 та 2010 рр. відповідно.
В) автор не посилається на це джерело. У своїй дисертації В. Кручиненко не лише не покликається на наші роботи як одне із джерел своїх розрахунків, а навіть стверджує, що його робота має самостійний характер.

Отже, маю всі підстави стверджувати, що робота В. Кручиненка містить академічний плагіат.

У дисертації є й інші, менш важливі, помилки, як, скажімо, некоректні переклади польських імен, неправильні сторінки в покликаннях на книжки, тощо. Однак усього вищесказаного, на мою думку, достатньо для висновку, що Вячеслав Вікторович Кручиненко у своїй роботі не виконав поставленої мети та завдань, його висновки алогічні та почасти антинаукові. Багато положень роботи суперечать елементарним знанням про суспільство Гетьманщини, його право, церковну сферу. Автор виявив кричуще незнання навіть безпосереднього предмету свого дослідження, висловлюючи хибні твердження стосовно шлюбного віку та шлюбних практик. Демографічні підрахунки роботи взаємосуперечливі та не коректні, отож вони не мають наукової цінності та не можуть бути використані істориками. Робота не пройшла належної апробації. Принаймні у двох підрозділах – аналізі історіографії та додатках – грубо порушені принципи академічної доброчесності, адже вони містять академічний плагіат. Таким чином, зміст та структура роботи не відповідають вимогам «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», а здобувач не заслуговує присудження наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство, спеціальні історичні дисципліни.

Доктор історичних наук, професор,
професор кафедри історії України
Полтавського національного педагогічного
університету імені В. Г. Короленка

Ю.В. Волошин

1 Сердюк І. Полковi мiста Лiвобережної України середини ХVIII ст.: iсторико-демографiчний вимiр (на прикладi Нiжина, Переяслава й Стародуба): Дис… канд. iст. наук: 07.00. 01 / Нацiональний ун-т «Києво-Могилянська академiя». К., 2010. С. 221.
2 Волошин Ю.В. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII ст. (історико-демографічний аспект) – Полтава: АСМІ, 2005 – С.117.
3 Сердюк І. Полковi мiста Лiвобережної України… С. 187.
4 Сердюк І. Полковi мiста Лiвобережної Україныи… С. 228. Волошин Ю.В. Розкольницькі слободи… С.118.