Александр Каменский - специалист по истории России XVIII в. Руководитель школы исторических наук гуманитарного факультета Высшей школы экономики. Автор монографий: Российская империя в XVIII в.: традиции и модернизация. М., 1999; Повседневность русских городских обывателей. Исторические анекдоты из провинциальной жизни XVIII в. М., 2006; Россия в XVIII веке: общество и память: исследования по социальной истории и исторической памяти. Спб., 2017 и др.
Александр Каменский. Фото с сайта Высшей школы экономики. www.hse.ru
Вадим Назаренко: Прошло уже более 20 лет после выхода Вашей книги «Повседневность русских городских обывателей». Сейчас Вы, наверное, уже писали б ее по-иному? Как изменились Ваши взгляды на русскую повседневность XVIII века?
Александр Каменский: В настоящее время готовится второе издание этой книги, в которое внесены некоторые незначительные исправления и к которому я написал небольшое новое предисловие. В нем я, в частности, отмечаю, что, на мой взгляд, проблемное поле истории повседневности, как направления исторической науки (если таковое вообще существует) остается довольно неопределенным. Оно накладывается на проблемные поля таких направлений как история семьи, история детства, история бытовой культуры, гендерная история и т.д. Понятно, что, изучая, к примеру, практики общения родителей с детьми, историк, работающий в парадигме истории семьи, и историк, работающий в парадигме истории повседневности, будут по-разному расставлять акценты. Но суть проблемы от этого не меняется. Четкое определение границ понятия «повседневность» как предмета исторического исследования, отсутствует и, вероятно, не может быть дано.
Во-вторых, я вряд ли написал бы сегодня книгу иначе, поскольку, как в ней самой подчеркивается, попавшая на ее страницы проблематика определялась информационным потенциалом источников, с которыми я работал. Сама эта работа продемонстрировала, как мне представляется, что выявление повседневных практик является достаточно сложной исследовательской задачей. Исследования же, которыми я занимался уже после выхода книги, показали, что повседневность (имея в виду эмпирическое восприятие этого понятия, а не строгую дефиницию) была значительно сложнее и многообразней, чем принято считать. Отчасти это нашло отражение в моей последней книге «Россия в XVIII столетии. Общество и память» (Санкт-Петербург. 2017). Однако конечно же неслучайно это вывело меня на проблемы структуры российского общества XVIII в., потому что без изучения этих проблем мы никогда не поймем сущности и типов вертикальных и горизонтальных связей внутри него, а также коммуникативных практик, в значительной мере определявших структуру повседневности.
В.Н.: Одной из главных Ваших «парадигм» есть вопрос модернизации, больших изменений Российской империи? Возникает существенный вопрос о социологизации исторической науки и как термины возникшие в более позднее время сочитаются с процессами прошлого? В Украине одна из важных тем – «модернизация» гетманской автономии в XVIII в.. Но следует ли отождествлять противоречивые процессы с существенными изменениями более позднего времени: перехода от ручного труда к машинному, от деревни к городу, от земли к денежному капиталу, особенно на примерах Восточной Европы, где просвещенный абсолютизм привел к очерчению сословных различий, распространению крепостного права, поражению филантропических проектов и подавлению неконтролируемой промышленной инициативы на пограничье?
А.К.: Ваш вопрос распадается на несколько крупных вопросов. Первый – это вопрос о терминологии исторической науки или, иначе, ее языке. Это, на мой взгляд, один из острейших на сегодняшний день вопросов, который, скорее всего, может быть решен не путем кабинетных размышлений, но лишь в процессе естественного развития самой науки.
Второй вопрос – о том, что принято называть модернизацией прошлого в результате описания его с помощью понятий, появившихся значительно позже. Эта проблема не менее сложна. Моя позиция в этом вопросе такова: мы вправе использовать понятия, если они имеют достаточно точное научное определение. Приведу пример: в рецензии на мою книгу «Реформы в России XVIII века» один коллега указал на то, что ни Петр I, ни Екатерина II слова «реформа» не знали, а значит, и нам не следует его использовать. В своем ответе рецензенту я, в свою очередь, обратил его внимание на то, что Екатерина II в своем Наказе Уложенной комиссии писала о «переменах», осуществленных Петром Великим и задавался вопросом, следует ли нам в этом случае использовать это слово вместо слова «реформы»? Последнему, кстати, я в своей книге постарался дать четкое определение.
Третий вопрос – о понятии «модернизация» и его применимости к российской истории XVIII в. Хорошо известно, что на этот счет существуют разные точки зрения. Мне представляется, что в определенной степени за этими разногласиями стоит опять же проблема разного понимания самого термина. Если вернуться к его изначальному, веберовскому смыслу, то есть к пониманию модернизации, как процесса трансформации традиционного общества в общество современного типа, то я продолжаю считать, что этот термин вполне применим к процессам, происходившим в Российской империи XVIII в. Даже несмотря на то, что эти процессы носили крайней противоречивый и зачастую разнонаправленный характер. Показательно также, что в предложенной формулировке вопроса акцент сделан прежде всего, как сказали бы наши советские предшественники, на социально-экономическую сферу, в то время как модернизация – это еще и процесс трансформации сферы духовной. При этом далее можно обсуждать противоречивость процесса модернизации, его темпы и т.д. Некоторые современные исследователи предпочитают говорить о другом типе модернизации в России и призывают не сравнивать ее с модернизаций в странах Западной Европы, но мне этот путь не кажется продуктивным (см.: Каменский А.Б. К проблеме «вековой русской отсталости» // Questo Rossica. №1. 2018. С. 185-206.).
В.Н.: Важный вопрос о функционировании центра и окраин в период больших изменений. Постольку империи способны «колонизировать» пространство, вносить новые цивилизационные формы и изменять взаимоотношения, содействовать коммуникациям; не приводит ли это точностью до наоборот к консервативной защите, началу национальных движений и антиимперской риторике? На самом деле, имперский просветительский проект в последствии приводит саму империю к краху?
А.К.: Прежде всего должен оговориться, что не являюсь экспертом по имперской проблематике. Но, сколько мне известно, именно взаимоотношения центра и периферии принято считать основной проблемой всякой континентальной империи, каковой была и империя Российская. Центр, с одной стороны, старается интегрировать периферию в общеимперское пространство с тем, чтобы извлекать из нее максимум пользы, а с другой, предпринимает усилия по удержанию ее в составе империи, поскольку отделение имперских окраин грозит крахом всей империи и для этого вынужден использовать гибкую политику. Цивилизаторская идея, характерная уже для конца XVIII и тем более XIX века безусловно играла свою роль в политике имперского центра, но не менее значимыми были и чисто практические цели колонизации пространства. Параллельно на окраинах шел естественный процесс формирования национального самосознания. Формулировка «имперский просветительский проект впоследствии приводит саму империю к краху», на мой взгляд, слишком категорична, поскольку предполагает, что, если бы не этот «проект», то национализм на окраинах не сформировался. Думаю, что это не так. Речь идет о двух естественных, исторически обусловленных процессах – взаимосвязанных, но не столь жестко.
В.Н.: Недавно в России был скандал, связанный с диссертаций министра образования Мединского. Некоторые историки выступили с разоблачением (Лобин, Пенской), однако ученой степени министра не лишили. В связи с этим возникает два вопроса. Первый — может ли корпорация историков защитить науку от плагиата, фальсификаций, фольк-хистори? Если может, то какие механизмы и практики нужно применять в нынешней системе образования? Второй вопрос: как историку защитить свою репутацию в случае несправедливой критики и прямой травли?
А.К.: Прежде всего следует заметить, что в России вряд ли кто-либо сомневается в том, что не лишение Мединского ученой степени обусловлено мотивами, далекими от науки. Поэтому обладающие высокой научной репутацией профессиональные историки г-на Мединского своим коллегой не считают и его степень не признают, вне зависимости от решения Президиума ВАК. Что касается защиты науки от фальсификаций и прочего, то полагаю, что проблема эта касается не только науки исторической, но науки вообще. Не случайно в Российской Академии наук существует комиссия по борьбе с лже-наукой. Другое дело, что в случае с историей надо принять во внимание определенную специфику ее положения в современном обществе, причем не только в постсоветских странах, но и во всем мире. Думаю, что решение проблемы связано с четким разделением собственно исторической науки и массовых представлений о прошлом, которые неизбежно, всегда и везде, носят преимущественно мифологический характер. Относительно же защиты репутации, то, наверное, и тут вряд ли историк находится в каком-то особом положении. Репутацию защищают в суде, а в том случае, когда речь идет о репутации научной, то в первую очередь своими работами. Как хорошо известно самим историкам, она, история, в конечном счете всегда расставляет все по своим местам и четко определяет кто есть кто. Ну, а что касается образования, то важным его элементом является знакомство с студентов с основами научной этики. Впрочем, важнейшую роль тут играет пример самих преподавателей.
В.Н.: Вы сотрудничаете с «ПостНаукой», «Арзамасом», консультировали Леонида Парфенова для сьемок фильма «Россия XVIII века». Какие ваши впечатления от опыта занятий публичной историей? Какие проблемы ждут исследователя, который решил заняться популяризацией науки? Не кажется ли Вам, что причина появления феномена Фоменко-Понасенкова на постсоветском пространстве – это отсутствие качественной научно-популярной литературы по истории?
А.К.: Я думаю, что причины гораздо более серьезны и они связаны прежде всего с радикальными трансформациями массового сознания, во-первых, в связи с распадом СССР и, во-вторых, с общемировыми процессами – началом новой культурно-исторической эпохи. При этом позволю себе парадоксальное высказывание: популярность Фоменко и ему подобных (а им несть числа), на мой взгляд, указывает на то, что в массовом сознании наших соотечественников происходит трансформация общего отношения к прошлому. Раньше исследователи указывали на особую, едва ли не сакральную значимость прошлого для русского исторического сознания, ощущаемого как фактора, детерминирующего будущее. Формирующийся новый тип исторического сознания, в парадигме которого прошлое не является сакральным, в таком случае ближе к западному типу, где человек гораздо больше верит в то, что его будущее зависит от него самого.
Относительно научно-популярной литературы я думаю дело не в количестве, а в качестве. При этом я считаю, что и научная монография должна быть написана так, чтобы она была доступна непрофессионалу. Для того же, кто решил посвятить себя популяризации истории (а это, по моему убеждению, отдельная профессия, хотя популяризацией в той или иной степени занимаются и действующие ученые), надо быть готовым, во-первых, говорить на ином, не академическом языке, во-вторых, к тому, что его потенциальная аудитория ждет от него совсем не того, что, как он думает, ей интересно и, в-третьих, к тому, что у этой аудитории уже есть собственное мнение едва ли не по любой исторической проблеме.
В.Н.: Вы неоднократно говорили о необходимости изменения преподавания истории. Видите ли Вы позитивнее изменения в этом вопросе? Как вы оцениваете те интерактивные учебники, которые сейчас используют?
А.К.: Я думаю, что говорить о каких-то серьезных изменениях пока преждевременно. В Высшей Школе Экономики, где я работаю, мы пока экспериментируем, идет путем проб и ошибок и как раз сейчас обсуждаем радикальное изменение нашей образовательной программы. С точки зрения ее структуры, главная проблема мне видится в том, что, перейдя на трехуровневую систему высшего образования (бакалавриат – магистратура – аспирантура), мы скопировали на Западе форму, но не содержание, в связи с чем пока не в состоянии дать четкий ответ на вопрос о том, каким мы видим нашего выпускника, бакалавра истории, что мы хотим получить «на выходе». Другая проблема связана с тем, о чем говорилось выше. Мы живем в новую культурно-историческую эпоху и имеем дело со студентами, которые родились уже в эту эпоху, в то время как большинство преподавателей – люди из прошлого. И актуальны сегодня не интерактивные учебники, против которых я ничего не имею, хотя бы потому что ничего о них не знаю, считая, что в высшей школе учебники, если и нужны, то не по профильным предметам, а повсеместно вводимые он-лайн курсы. Благо это или зло, как это скажется на качестве образования, как будут в связи с этим строиться отношения учителя и ученика, нам еще предстоит выяснить.
В.Н.: В большинстве постсоветских стран есть большие проблемы с высшим образованием, особенно в гуманитаристике. Это и коррупция, и отсутствие достаточного финансирования, и проблемы с качеством научных кадров, и плохая имплементация достижений мировой науки... Сейчас вы являетесь руководителем школы исторических наук гуманитарного факультета ВШЕ. Это заведение можно назвать молодым (1992 г.). Оно является одним из самых престижных учебных заведений на территории Восточной Европы. На постсоветском пространстве есть несколько успешных новых проектов, например, в Украине — это Киево-Могилянская академия и Украинский католический университет (на базе которого МАГ проводит уже второй конгресс). Они активно развиваются, готовят хороших специалистов. Следует признать, что в Восточной Европе существует опыт создания новых университетов, уже неплохо зарекомендовавших себя. Но, с другой стороны, рядом с этими учебными заведениями существуют «старые» со множеством противоречий. Очень часто выходит, что на кафедре может работать специалист европейского уровня и несколько людей с сомнительными научными достижениями. Что делать в таком случае? Может, историческую науку ждет свой аналог «Ноева ковчега»? В одном из своих интервью, Вы, например, отмечали, что научные степени должны присуждать лишь ведущие учебные заведения. Но ясно, что это не панацея. Как все-таки решать эти проблемы относительно исторического образования и науки?
А.К.: Это очень масштабный вопрос, и я вряд ли могу дать на него столь же масштабный ответ, хотя бы потому, что мое видение ограничено и кругом моих полномочий и тем, что мне повезло работать в действительно уникальном учебном заведении, где и абсолютное большинство преподавателей, и представители администрации университета – это профессионалы очень высокого уровня. Впрочем, следует отметить, что к преподавателям в ВШЭ предъявляются очень высокие требования и как к ученым, и как собственно преподавателям. Соответствовать этим требованиям далеко не просто, но зато и значительно выше шансы на получение достойного вознаграждения.
Полагаю, что один из возможных путей решения проблемы связан с созданием системы, при которой ведущие университеты играли бы отношению к другим роль ресурсных центров, транслируя в них передовые образовательные технологии, занимаясь повышением квалификации кадров и т.д. Что касается присуждения ученых степеней, то в России соответствующее право ведущим вузам сегодня дано и буквально несколько дней назад у нас состоялись две первые защиты по историческим наукам. При этом очевидно, что должно пройти определенное время, пока присуждаемые университетами ученые степени обретут в нашем обществе доверие и желаемую степень престижности. Однако в дальнейшем, я думаю, право присуждения степеней может быть дано и всем остальным вузам, что будет способствовать созданию конкурентной среды, без которой невозможно и решение кадровых проблем, о которых идет речь в вопросе.
Другая сторона этой проблемы – это, конечно, ресурсы, которыми обладает тот или иной университет. Так, к примеру, ВШЭ ежегодно осуществляет найм преподавателей и научных сотрудников на международном рынке и финансирует работу международных научных лабораторий, что, конечно же, стоит недешево. Однако именно это, с другой стороны, работает на престиж университета и ведет к притоку так называемых коммерческих абитуриентов, а также числа выполняемых университетом проектов по заказам представителей как государственного, так негосударственного секторов. Иначе говоря, в данном случае работают рыночные механизмы, запущенные в результате продуманной и грамотной экономической политики. Еще одна особенность ВШЭ – это то, что университет постоянно находится в процессе развития, изменений, которые касаются и организации учебного процесса и научных исследований, и структуры самого университета, причем механизмы подобных изменений таковы, что неизбежные при этом ошибки легко и быстро исправляются.
Что касается региональных университетов, то очевидно, что в сегодняшних реалиях для них большое значение имеет отношение к ним местных властей, то какой они видят роль университета в своих регионах и в зависимости от этого поддерживают или не поддерживают его развитие. Сама по себе эта ситуация, конечно же, не нормальна, поскольку ставит вуз в зависимость не только от федерального министерства, но и от благожелательности местной власти. Однако за этим, в свою очередь, стоит неспособность большинства региональных университетов играть в своих регионах ту социальную роль, какая характерна для университетов на Западе, а также неразвитость механизмов частного инвестирования в высшее образование и использования ресурсов, связанных с выпускниками, что, к примеру, в США является одним из важнейших источников доходов университетов.
Александр Каменский.Конгресс МАГ. Львов. 27 июня 2018 г.
В.Н.: Во время конгресса МАГ Татьяна Щитцова в своем докладе «Между объективностью и принадлежностью» коснулась проблем гуманитаристики в странах бывшего СРСР. Она отметила, что сейчас любая робота гуманитария политизируется, «даже если ученые воздерживаются от участия в политических или публицистических дискуссиях, всякое их научное высказывание de facto вступает в определенное отношение (согласия или несогласия) с официальной государственной позицией по вопросам национального сознания и политики памяти». По мнению Щитцовой, такая имплицитная политизация становиться главной преградой для одной из главных задач гуманитариев — медиации между производством гуманитарного знания и производством смысла (и осмысленности) в различных практических контекстах жизненного мира. Вы согласны с этими тезисами и насколько они подходят к России (у Щитцовой Россия — один из главных примеров)?
А.К.: По сути Татьяна, конечно, права, но я бы не стал драматизировать ситуацию и воспринимать ее слова буквально. Во-первых, вряд ли любое научное высказывание гуманитария, например, по поводу поэзии Овидия, входит в согласие или несогласие с официальной точкой зрения – хотя бы потому что Овидий вряд ли сколько-нибудь волнует современную российскую или украинскую власть и вряд ли у нее есть своя, официальная точка зрения на его творчество. Более того, я убежден, что, по крайней мере в России, никакой внятной официальной «исторической политики» и, соответственно, государственной позиции не существует. Даже принятый несколько лет назад Историко-культурный стандарт содержит длинный перечень «трудных вопросов», фактически покрывающий всю историю России. Во-вторых, мы знаем, что история всегда и везде была наукой в той или иной степени политизированной, а в СССР и вовсе официально считалась идеологической. В отличие от знаний по химии, или физике, представления о прошлом присутствуют в миросознании каждого человека, влияя на его социальное поведение в настоящем, что, конечно же, не может не беспокоить политическую власть. Сегодня, с одной стороны, в условиях глобализации, и отдельные политики, и большие группы людей испытывают подчас безотчетный страх из-за мнимой угрозы потери национальной идентичности, усиливаемый опять же наступлением новой культурно-исторической эпохи, меняющей базовые, используя выражение А.Я. Гуревича, категории культуры. С другой, на постсоциалистическом пространстве возникли десятки новых стран, где идет процесс формирования новой государственности, требующей национального единения вокруг определенного комплекса идеологем, и где власть нуждается в собственной легитимации. В этих условиях «бои за историю» естественно усиливаются, хотя, в зависимости от особенностей восприятия прошлого, о которых сказано выше, идут с разной интенсивностью.
Что же до «производства смысла», то мне кажется, что это в первую очередь зависит от самого исследователя и его жизненной позиции. От того, является производство смыслов, как и производство знания для него целью жизни или средством ее обеспечения. Мне кажется, что при всех сложностях и преградах, если ученый честно и профессионально занимается производством знания, то производство смыслов возникает само собой, хотя эти процессы могут быть не синхронны и второй может идти с тем или иным запозданием. Но разве не также было и прежде?
Мне лично чрезвычайно близка позиция Георгия Касьянова, выраженная в предисловии к одной из его работ, где он писал, что не принадлежит ни к одному политическому лагерю и что сама его работа может быть предметом только академической дискуссии.
В.Н.: Члены редколлегии, которая издавала собрание сочинений историка Ивана Лисяка-Рудницкого, написали в предисловии издания, что после 1991 года Украина оказалась для России «родственником, с которым долго жили под одной крышей, но вдруг оказалось, что о знали очень мало». Сейчас об украинской истории в академических кругах знают больше?
А.К.: К сожалению, я не обладаю достаточной информацией, чтобы дать на этот вопрос исчерпывающий ответ. Мои собственные наблюдения говорят скорее о том, что в этом плане мало что изменилось. Историей Украины в России занимаются непростительно мало, труды современных украинских историков за пределами узкого круга специалистов по той или иной конкретной проблеме практически неизвестны, на русский язык почти не переводятся. Счастливое исключение – монография Н.Н. Яковенко. Судя по тому, что в книжных магазинах я давно ее не вижу, раскупили эту книгу довольно быстро. «История Украины», написанная российскими историками, вышла, как кажется небольшим тиражом и также известна мало. Тоже можно сказать и о совместном российско-украинском издании «Русско-украинский исторический разговорник: Опыты общей истории». (М,: Новое издательство, 2017).
В.Н.: Спасибо!
Даний текст спершу побачив світ у формі доповіді на семінарі «Родина і домогосподарство в Центрально-Східній Європі ранньомодерного часу (джерела та методології міждисциплінарних досліджень)». На семінарі багато говорилося про нагальну потребу розширення підходів до висвітлення історії родини в Україні та необхідність подолання стереотипів, які сформувалися у європейській історіографії на початку 70-х рр. ХХ ст. Саме тому мені видається потрібним не тільки представити результати дослідження історичної демографії лютеранських колоністів Південної України у ХІХ ст., але і спробувати використати ці матеріали для перевірки наявних гіпотез щодо моделей шлюбності та структури родини. Історична демографія родини тісно пов’язана з гіпотезами Дж. Хайнала про східний та західний типи шлюбності [23] та П. Леслетта про унікальний європейський тип родини [6]. В Україні дані гіпотези були популяризовані завдяки російському перекладу статті Дж. Хайнала, але, головним чином – статті білоруського дослідника – В. Л. Носевича «Еще раз о Востоке и Западе: Структуры семьи и домохозяйства в истории Европы» [19] та колективній збірці «Семья, дом и узы родства в истории» [22]. Утім, критика цих гіпотез згадувалася лише побіжно, що призвело до викривленого уявлення українськими дослідниками стану наукової дискусії, тоді як, за словами Даніеля Скота Сміта (Daniel Scott Smith), в англо-американській історіографії через неї на деякий час дослідники навіть відмовилися від спроб вимірювати розмір та склад родин і зосередилися на історії родинних стосунків, переважно за допомогою методу кейсів [27]. Тим не менш, гіпотези не були повністю спростовані, а головний напрямок дискусії змінився. Сьогодні дослідників погоджуються із тим, що «європейська» шлюбність та модель родини не були унікальним явищем, проте не заперечують сам факт існування відмінних моделей і намагаються зрозуміти, чим обумовлено їх формування – культурою чи економікою?
В. Л. Носевич про гіпотезу Дж. Хайнала зазначив, що «на фоні спорів про те, які фактори забезпечили більшу конкурентоздатність Заходу у порівнянні з іншими – більш давніми цивілізаціями, йому вдалося вказати фактор, який піддається кількісному вимірюванню: специфічний спосіб шлюбної поведінки, за яким, як виявилось, стояла більш глибока різниця у культурних та поведінкових стереотипах» [19] (тобто, довівши наявність європейського типу шлюбності та родини, ми доводимо наявність у цьому суспільстві «європейського» мислення), то Стівен Раглс (Steven Ruggles) зазначає, що зі зниженням складності родин пов'язаний економічний розвиток, а у доіндустріальних суспільствах, типи родин у країнах зі схожими рівнями зайнятості у сільському господарстві також були подібними. Дослідник доходить висновку, що «вплив культурних факторів на структуру сім'ї може бути не такими значним, як вважали деякі вчені» [26, p. 9].
Лакмусовим папірцем для діагностики того, що мало більший вплив на формування моделі шлюбності та сімейної структури, культура чи економіка, може бути приклад лютеранських колоністів на Півдні України, які були складовою т. зв. «німецького» колонізаційного потоку. Ці переселенці прибули до України із Північно-Західної Європи і були носіями «європейської» ментальності, але перетнувши т.зв. «лінію Санкт-Петербург – Трієст» потрапили у місцеві економічні умови.
Згідно нашої гіпотези, у разі, якщо в основі моделей шлюбності та родини знаходиться культурний чинник, то у середовищі колоністів на Півдні України мали спостерігатися європейські типи шлюбності та родини. В разі ж якщо в їх основі лежать економічні фактори – вони мали змінитися.
На ймовірну зміну типу шлюбності серед «німецьких» колоністів після прибуття до Південної України раніше вже звертав увагу німецький історик Д. Ю. Мєшков, який зазначав, що «необхідно, зокрема, з’ясувати, на скільки стійким виявився привнесений із місць колишнього проживання тип шлюбності у середовищі німецьких колоністів, в якій мірі і під впливом яких факторів змінювались традиції у сфері відтворення населення» [17, с. 248]. Тим не менш, через застосування трудомісткого методу відновлення історії сімей (ВІС) дослідник змушений був зосередити увагу переважно на двох колоніях, що розташовувалися біля м. Одеси – лютеранської Олександргільф та католицької – Кляйн-Лібенталь, що територіально обмежує зроблені автором висновки.
У даній статті використовуються метричні книги парафій Йозефсталь, Фрейденталь, Грунау, Старошведської парафії, парафії Петерсталь (в узагальнених даних), ревізійні списки колоній: Грунау, Фрейденталь, Старошведської та персональна книга Старошведської колонії.
Тип шлюбу
Середній вік укладання шлюбу
Основними показниками для визначення типу шлюбності за Дж. Хайналом були: середній вік укладання шлюбу та частка тих, хто його ніколи не брав [23, с. 16–20]. За нашими підрахунками, середній вік одруження лютеранських колоністів становив 26 років для чоловіків і 23 роки для жінок. Найнижчим він був на поч. ХІХ ст. – 26 років у чоловіків та 21 рік у жінок [28]. Вік першого одруження протягом 1833–1913 рр. був нижчим і становив 24 роки для чоловіків та 21 рік для жінок [11–14; 10; 24; 16; 15]. Це було менше аніж у Західній Європі. Так, приміром, в Німеччині середній вік при першому одруженні у 1900 р. дорівнював 28 рокам у чоловіків та приблизно 26 рокам – у жінок. Ще вищим цей показник був у Швеції – 30 років у чоловіків та 28 – у жінок [4]. Водночас, можна виявити аналогічні значення середнього віку вступу до першого шлюбу в Європейській частині Росії (чоловіки – 24 роки, жінки – 21 рік), Болгарії, Румунії (25 років – чоловіки, 20 років – жінки) та Сербії (23 роки – чоловіки, 20 років – жінки) [4]. За підрахунками Д. Ю. Мєшкова за період 1830–1870 рр. для католицької колонії Кляйн-Лібенталь, середній вік при першому одруженні у чоловіків становив 22,7 років, а у жінок – 20,3 роки [17, с. 251]. При цьому вони були нижчими від тих, що спостерігалися в районах виходу колоністів де, за його підрахунками, чоловіки одружувалися переважно у 29 років, а жінки – у 26 років. Тобто після переселення до Південної України відбулось зниження середнього віку одруження [17, с. 251].
Частка неодружених
Щодо частки неодружених, то, згідно тези Дж. Хайнала, «у країнах з європейським типом шлюбності (Бельгія, Швеція) значна частка населення вступає до шлюбу протягом усього життя, у східноєвропейських країнах тих, що не перебувають у шлюбі майже немає. <…> Наприклад, у віці 20–24 роки в європейських країнах біля ¾ жіночого населення ще незаміжні, тоді, як у східноєвропейських країнах у цій віковій групі ¾ жінок вже перебувають у шлюбі» [23, с. 16–17]. Те саме стосується і верхньої межі укладання шлюбів (50 років). Якщо в країнах Західної Європи, в цей час незаміжніми залишаються 10–15 % жінок, то в країнах Східної Європи – близько 5 % [23, с. 17].
У цьому питанні ми змогли використати дані ревізій колоній Фрейденталь та Грунау. За нашими підрахунками у цих населених пунктах у порівнянні з Німеччиною незаміжніми у віці 20–24 роки залишалось лише 34 % жінок (ϕ*= 5,37; р > 0,01), у віці 25–29 років – 11,29 % жінок (ϕ*= 4,02; р > 0,01), а у віці 50 років жінок, які ніколи не вступали до шлюбу не було взагалі (ϕ*= 3,14; р > 0,01). Незаміжніми були лише 6 % вдів. Таким чином, розбіжності з Німеччиною в усіх досліджуваних підгрупах є статистично значимими, а показники відповідають рівням, визначеним Дж. Хайналом в якості західно та східноєвропейських типів шлюбу [23, с. 17].
Отримані нами результати дослідження шлюбної структури колоністів засвідчують загальну (100 %) шлюбність в їх середовищі на Півдні України. Починаючи з 35-ти років 98 % чоловіків та 95 % жінок мали досвід подружнього життя.
Таблиця 1
Шлюбна структура в колоніях Грунау та Фрейденталь, 1850–1858 рр., %
| стать | Вік | ||||||||||
| 15-19 | 20-24 | 25-29 | 30-34 | 35-39 | 40-44 | 45-49 | 50-54 | 55-59 | 60-64 | 65-69 | |
| чоловіки | 5 | 46,7 | 98,2 | 96,2 | 92 | 92,7 | 95,6 | 100 | 94,7 | 100 | 77,8 |
| жінки | 10,5 | 66 | 88,7 | 94,5 | 93 | 94 | 94 | 93,8 | 81,3 | 80 | 70 |
Тип родини
Структура родини
Важливою ознакою «європейськості» вважався тип/модель родини в залежності від її структури. Існує переконання, що Західній Європі був притаманний великий відсоток простих родин і незначний – складних. Так, згідно таблиць наведених П. Ласлеттом, частка простих родин в Англії коливалася між 65 та 85 %, тоді як складних – від 1 до 5 % [6, с. 156]. У той же час Східній Європі була притаманна протилежна ситуація [19].
У випадку лютеранських колоністів спостерігалася наступна тенденція – на початку ХІХ ст., коли колоністи тільки приїхали до Південної України, серед них переважали прості (нуклеарні) господарства, які складалися з шлюбної пари, шлюбної пари з дітьми або вдови/вдівця із дітьми. Станом на 1816 р. у колонії Фрейденталь (суч. с. Мирне, Біляївський р-н, Одеська обл.) частка таких домогосподарств становила 69 % [27, p. 572-576], у колонії Йозефсталь (тер. суч. м. Дніпро) – 65,3 % [27, p. 862-866], що цілком відповідало «західній моделі» родини, виділеній П. Ласлеттом. У той же час, частка складних домогосподарств, хоча й була невисокою (16 % у Йозефсталі, 18 % у Фрейденталі), проте була значно вищою за вказану П. Ласлеттом для Англії (1–2 %). Це дає підстави охарактеризувати дану модель як перехідну. Під час проживання на Півдні України структура домогосподарства лютеранських колоністів зазнала суттєвих трансформацій. Так, на середину ХІХ ст. (1858 р.) частка простих домогосподарств у Йозефсталі становила 23,3 %1 [27, p. 866-873], у Фрейденталі – 36 %2 [23], у колонії Грунау (суч. пмт. Розівка, Розівський р-н, Запорізька обл.) – 46 % [20], тоді як частка складних домогосподарств у тих же населених пунктах становила відповідно 60 %, 49 % та 39 %. Тобто частка складних домогосподарств суттєво зросла, тоді як простих – зменшилася, хоча ці показники досі не досягали рівня, притаманного «східноєвропейської» моделі згідно П. Ласлетта.
Попри те, що тип родини лютеранських колоністів на середину ХІХ ст. і досі можна вважати «перехідним», це були суттєві, статистично значимі зміни, які спостерігалися водночас у суттєво віддалених одне від одного населених пунктах.
Згідно з нашими підрахунками, людність родині3 з початку до середини ХІХ ст. зросла в середньому на 3 людини. В окремих випадках, як в колонії Йозефсталь, зміни були ще більшими – 6,4 чол. [28, p. 862–873]. Іноді господарства нараховували дуже велику кількість осіб. Приміром, максимальний розмір окремих родин в Йозефсталі в 1858 р. сягав 25–29 осіб [28, p. 866–873]. Схожою була ситуація і в колонії Грунау, де людність окремих родин в 1857 р. становила 35–42 особи [21]. Останній приклад особливо цікавий з огляду на те, що частка складних домогосподарств серед розглянутих населених пунктів була найнижчою саме у колонії Грунау [20]. Схоже, що частина осіб дійсно була лише формально приписаною до господарств, але не записувалась в якості окремих сімей.
Перші виїзди із колонії Грунау на роботи до сусідніх хуторів фіксувалися ще у 1840-х роках, хоча кількість таких людей була незначною (лише 5 випадків). Справжній «прорив» тимчасових переміщень спостерігався у 1850-х – 1860-х рр. У 1850-х рр. зафіксовано вже 15 випадків переміщень, а в 1860-х – 67. В цей час (1840–1860-ті рр.) люди переїздили переважно на хутори неподалік від селища. У 1870–1880-х рр. люди виїздили з Грунау так само часто, як і в 1860 х рр., проте розширилася географія мандрів. В цей час сформувалася потужна хвиля міграції на «Донські землі».
В якості прикладу можна назвати родину Карла Готтліба Лінке та Ганни Катерини Рогальські. Першу дитину (1857 р.) вони народили ще у Грунау. У 1859 р. переїхали на хутір Бокера біля Елізабетдорфу. В 1861 р. жили в єврейській колонії Приютній. Потім повернулися до Грунау, де мешкали протягом 1863–1868 рр. Після чого їх місцезнаходження невідоме до 1871 р., коли вони вирушили до станиці Миколаївської на Донській землі, де жили принаймні до 1874 р. (останні відомі нам записи) [11-14].
Рис. 1.
Схема руху родини Готтліба Лінке та Ганни Катерини Рогальські
Діаграма 1
Типи родин в колонії Фрейденталь на початку ХІХ ст., %
Діаграма 2
Типи родин в колонії Фрейденталь всередині ХІХ ст., %
Діаграма 3
Типи родин в колонії Йозефсталь на початку ХІХ ст., %
Діаграма 4
Типи родин в колонії Йозефсталь всередині ХІХ ст., %
Діаграма 5
Типи родин в колонії Грунау всередині ХІХ ст., %
Чому це сталося?
Можна припустити, що вагомим фактором впливу на зміну шлюбної поведінки та сімейної структури серед лютеранських колоністів була доступність/недоступність земельних наділів. Імміграція до Південної України відкривала перед колоністами можливість отримати власну земельну ділянку та завести окреме господарства, оскільки земля надавалася безкоштовно. У цей період нові шлюбні пари могли вільно відокремлюватися, а економічних причин відкладати шлюб не малося. Це сприяло утворенню нуклеарних родин та зниженню віку укладання шлюбів. Про це свідчить, зокрема, зауважена Д. Ю. Мєшковим спроба герцога Ришельє адміністративно обмежити вік укладання шлюбів 23 роками для юнаків та 17 роками для дівчат через «масове укладання шлюбів між усе більш молодшими людьми» [17, с. 250] та припинення видачі з 1804 р. державних позик молодим шлюбним парам, які побралися в дорозі, під час карантинів або одразу після прибуття на місце поселення [17, с. 250]. У подальшому (до 1840-х років) шанс отримати безкоштовний земельний наділ залишався, оскільки існувала практика придбання земель для окремих колоній за державний кошт з метою організації т.зв. «дочірніх колоній», земельні ділянки яких розподілялися між родинами, котрі не мали власного господарства [9]. Це сприяло збереженню практики укладання шлюбів у більш ранньому ніж на Батьківщині віці та надавало можливість не стримувати народжуваність. Коефіцієнт народжуваності серед лютеранських колоністів на Півдні України у ХІХ ст. був достатньо високим (59,36 ‰), проте, імовірно, під впливом стримуючих економічних факторів, емансипації та інших чинників, шлюбність упродовж сторіччя знижувалася (1830-1840-ві – 10–16 %; 1850-1860-ті – 10-11 %; 1870-1880-ті – 6,4-6,7 %). Нестача землі для утворення власного господарства (і навпаки) впливала також на зниження народжуваності. Так, нами було виявлено статистично значиму зворотну кореляцію (rs = – 0,54; p > 0,01) між коефіцієнтом народжуваності в колонії Гросслібенталь Херсонської губ. та кількістю придбаної землі німецькими колоністами у цій губернії.
Припинення практики придбання землі за рахунок держави у 1840-1860-ті рр. [9, с. 89] разом із особливостями майнового та спадкового законодавства для колоністів (земельні ділянки мали переходити у спадок лише одному спадкоємцю, а їх розділення заборонялося) [5, с. 240] та демографічною інерцією, яка проявлялася у збереженні високого рівня шлюбності попри наявність стримуючих факторів та високого рівня народжуваності, викликали зміни у структурі колоністських родин. Зростала людність родин, ускладнювалася їх структура, збільшувався прошарок безземельних колоністів, які поповнювали лави найманих робітників у інших домогосподарствах. Про те, як доступність землі позначалася на ускладненні домогосподарств свідчать наступні факти: у Йозефсталі, де відселення не проводилися з самого заснування колонії [20, арк. 117–119], частка складних домогосподарств зросла з 16 % в 1816 р. до 60 % в 1858 р. (Див. діаграм. 3–4). Дітність у родинах зросла з 2,2 до 5,8 (діти різних шлюбних пар) [28, p. 862–873]. У той же час у Старошведському, землю для якої виділяли із розрахунку на 1 тис. колоністів, але кількість яких внаслідок епідемії скоротилася до 160 [8], навіть після облаштування на ділянці селищ Мюльхаузендорф та Клостердорф [2], частка складних домогосподарств знизилася (з 58 % до 37 %), а дітність не змінилася (2,1 дитини на родину) [3; 25]. Загальна кількість домогосподарств за 40 років у Старошведському зросла на 50 % [3; 25], а у Йозефсталі – тільки на 22 % [28, p. 862–873].
Дана тенденція суперечить переконанню, буцімто передача землі у руки одного спадкоємця допомагала зберігати нуклеарні родини. Це працювало в Англії, остільки, оскільки члени домогосподарств, які не успадковували землю, мали змогу працевлаштуватися у містах за умов, які створених промисловою революцією. У Південній Україні цього не відбувалося, бо відтік у міста не був значним через вужчий ринок праці. Особи, що не мали власного господарства були змушені або працювати у родинах своїх братів, або найматися на роботу до інших господарств разом із родиною, що ускладнювало їх структуру, проте можливості наймати робітників були нижчими там, де було менше поселень, оскільки православні селяни не наймали на роботу католиків та лютеран [9].
Так звана «колоністська реформа» 1871 р. скасувала колоністський стан (колишніх колоністів визнано «поселянами-власниками») [7], а вся надільна земля переходила у їх приватну власність без сплати відкупних платежів і відпрацювань, так звані «вівчарні наділи» переходили у власність громади для розподілу між безземельними родинами [1, с. 152-153]. Це мало відбитися на тимчасовому спрощенні структури домогосподарств та зменшенні людності родин, проте ми не мали змоги емпірично перевірити це припущення.
Слід зазначити, що отримані нами дані суперечать висновку Д. Ю. Мєшкова про те, що в 1850–1860-х рр. «найвищий показник зростання було зафіксовано не в абсолютній кількості мешканців колонії <…>, а в кількості сімей. Це вказує на певний процес змін у сімейній структурі, початок розпаду великої сім’ї та переходу до простої, «нуклеарної» сім’ї, що складалася з двох поколінь – батьків і дітей» [18, с. 75]. Згідно даних Д. Ю. Мєшкова чимало безземельних колоністів працювало за межами колоній, наприклад, орендуючи землю, та мали нуклеарні родини. Отже, можна припустити, що джерела наводять хибну інформацію про склад родин (що частково підтверджується і нашими спостереженнями щодо колонії Грунау). Постає питання, наскільки великою була частка таких «помилок» і чи могло це вплинути на кінцеві результати? Нажаль, маємо зазначити, що поки що це залишається питанням майбутнього. Ми ж виходили із того, що Індекс Віппла (Whipple Index) вказує на те, що точність даних про вік у ревізіях була достатньо високою, а отже можна припустити, що такою була ж і точність даних про склад родин.
В якості висновків можна зазначити, що демографічні показники лютеранських колоністів, засвідчують суттєві зміни у їх моделі шлюбності та структури родини від початку до середини ХІХ ст., після переїзду на Південь України (хоча у подальших дослідженнях це слід перевірити, ретельно поставившись до критики джерел стосовно точності інформації про склад родин). Ці зміни імовірно були викликані комплексом причин, який включав у себе законодавчі вимоги щодо успадкування землі, широту ринку праці та можливість/неможливість безкоштовного наділення землею. Більш надійно відповісти на питання про те, наскільки складність домогосподарств була пов’язаною зі зростанням земельного фонду колоній можна на основі побудови довгих рядів відповідних показників і проведення кореляційного аналізу. Отримані показники вказують на те, що вплив економічних чинників попри культурні установки міг призвести до значних змін моделі шлюбності та сімейної структури, а результат (конкретна модель шлюбності та структури родини) не завжди відповідав хрестоматійним прикладам.
Бібліографія:
Біографії членів першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – вже більш менш відомі історикам. Декому з них присвячена досить велика література, іншим – по декілька статей чи хоча би енциклопедичних заміток1. Яків Мартьянов становить тут виняток – про нього є лише кілька побіжних згадок, які самі по собі лишають багато запитань. Так радянський історик Петро Варгатюк в добу перебудови писав, що Я.В. Мартьянов був призначений народним секретарем пошт і телеграфів рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України 23 грудня 1917 р. (старого стилю). «Залишений для підпільної роботи в тилу ворога, він зрадив товаришів по підпіллю, видавав їх врангелівській контррозвідці. Справедлива кара Радянської влади спостигла його в 1927 р.»2 Решта дослідників, якщо й згадували це прізвище, коли цитували документи 1917 – 1918 рр., то залишали його без коментарів.
Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом як «націонал-ухильник» Георгій Лапчинський згадував що проти призначення Мартьянова «гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обов’язки народного секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон»3.
Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається кримінальна справа Я. Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча4.
Отже Мартьянов Яків Васильович народився 8 січня 1888 р. в родині харківських міщан. Свою національність в анкетах він визначає як українець, хоч і пише, що недостатньо добре володіє українською мовою. Дві власноруч заповнені ним анкети дозволяють спростувати думку Михайла Ковальчука про те, що Мартьянов був росіянином5. Родина очевидно не була досить заможною, бо в графі «освіта» в анкеті він пише «самоосвіта». Із 16 років він пішов працювати до типографії сільськогосподарського журналу у Харкові й тоді ж у 1904 р. вступає до місцевої організації РСДРП. Того ж таки року він вперше бере участь у першотравневій демонстрації й був вперше заарештований поліцією на два тижні. В грудні 1905 р. він бере участь у повстанні на харківському заводі «Гельферіх-Саде», де він вперше познайомився із більшовиком Артемом (Федором Сєргеєвим). В повстанні тоді разом виступали представники різних соціалістичних партій: більшовики, меншовики, анархісти, есери. До останніх належав зокрема й студент-медик Алєксандр Дмітрієв, якому судилося зіграти потім у долі Я. Мартьянова зловісну роль. А тоді він знімав кімнату разом із студентом-ветеринаром І. І. Виноградовим, який потім у лютому 1918 р. працював із Я. Мартьяновим у народному секретарстві пошт і телеграфів.
12 грудня 1905 року після артобстрілу заводу «Гельферіх-Саде» повстання було придушене. Якова Мартьянова заарештували і разом із 137 іншими учасниками повстання віддали під суд. Вийшов він на волю в червні 1906 р., але через місяць знову був заарештований й висланий під нагляд поліції в містечко Охтирку Харківської губернії. Звідси походив його пізніший псевдонім «Ахтырский». Тим не менше він не припинив політичної діяльності, натомість перейшов на нелегальне становище й вирушив до Москви, де став у розпорядження Московського комітету РСДРП. Останній відправив його у Перм, а звідти в Єкатеринбург для підпільної роботи. Там у 1908 р. він знову був заарештований поліцією, хоч і жив під псевдонімом «Двінов», й засуджений до трьох років ув’язнення. Саме в тюрмі він познайомився із відомими діячами більшовицької партії Яковом Свердловим, Йосипом Теодоровичем (народний комісар продовольства у першому складі Ради Народних Комісарів Росії в жовтні-листопаді 1917 р.), Ісааком Шварцем («Семен», перший голова Всеукраїнської ЧК) тощо. Відбувши ув’язнення, він у 1916 р. повернувся до Харкова, де до 1917 р. працював службовцем земської управи6.
В 1917 р. він став членом Харківського комітету РСДРП(б) та депутатом Харківської Ради робітничих депутатів7. Після повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді, в Харкові 26 жовтня 1917 р. (старого стилю) за рішенням усіх соціалістичних партій та революційних організацій було утворено Військово-революційний комітет (ВРК), головою якого став український есер Опанас Сіверо-Одоєвський, а виконавчим органом – Бюро з дев’яти осіб, в тому числі двох більшовиків – Артема (Федора Сергєєва) та Якова Мартьянова8. Владу Тимчасового уряду намагалися тоді захистити подекуди на місцях: донський отаман Алєксей Калєдін, штаб Київського військового округу тощо. Серед цих прибічників поваленого уряду Керенського були й викладачі та юнкери Чугуївського військового училища на Харківщині. Щоби з’ясувати їх наміри та умовити не виступати проти нової влади, Харківський ВРК відрядив до Чугуїва Якова Мартьянова. Із цим епізодом пов’язане перше звинувачення його у зрадництві справи революції. Ще у 1922 р. в одній з харківських газет були надруковані спогади більшовика Костянтина Гулого про те, ніби Мартьянов під час цієї місії до Чугуєва визнав владу уряду Керенського і навколішках просив у юнкерів помилування. Сам Мартьянов свідчив, що насправді він нічого не просив, а заявив що влада має належати «Тимчасовому уряду, сформованому з усіх соціалістичних партій», бо власне й Харківський військово-революційний комітет, який його відрядив до Чугуїва, був сформований саме за коаліційним принципом. Та навіть і ленінська Рада Народних Комісарів РСФСР називалася спершу «Тимчасовий робітничо-селянський уряд», бо планувалося що, вона буде діяти до Всеросійських Установчих зборів. Як би там не було, а спеціальна партійна комісія Харківського комітету РСДРП(б) у складі М. Рухимовича, С. Покко та М. Данилевського виправдала Я. Мартьянова, й він залишився членом комітету9.
В ніч на 9 (22) грудня 1917 р. в Харкові північний революційний загін Рудольфа Сіверса за сприяння місцевої Червоної гвардії роззброїв автопанцирний дивізіон, що складався переважно із росіян – прибічників партії есерів, але невдовзі перед тим склав присягу Українській Центральній Раді10. Харківський комітет більшовиків був категорично проти втручання загонів Сіверса у місцеві справи й надіслав Якова Мартьянова із вимогою припинити їх виступ, але було вже пізно11. Хоч у місті ще залишалися два полки, вірні Українській Центральній Раді, наступного дня Харківська Рада (Совіт) робітничих депутатів та Рада селянських депутатів сформували новий Військово-революційний комітет, куди увійшли також представники лівих партій (п’ять більшовиків, семеро лівих есерів, по одному меншовику-інтернаціоналісту, українському есдеку та українському есеру), але головою став більшовик Мойсей Рухимович12.
11-12 (24-25) грудня 1917 р. в Харкові пройшов так званий перший з’їзд Рад України, сформований шляхом об’єднання делегатів Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, що залишили засідання 5 (18) грудня 1917 р., протестуючи проти дій Української Центральної Ради, та делегатів ІІІ обласного з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. На цьому зібранні перевагу мали більшовики та їх союзники, які й проголосили в Українській Народній Республіці владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, та обрали їх Центральний Виконавчий Комітет, куди також був обраний Яків Мартьянов13. Невдовзі 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) він став членом нового уряду – народним секретарем пошт і телеграфів14. Георгій Лапчинський згадував: «Дуже енергійно працювало також Народне Секретарство пошт і телеграфів. Мартьянов зумів не допустити жодного саботажу, захопивши харківську п.-т. округу, апарат якої він також використав для Народного Секретарства. Це було дуже важливо для нас, бо ми здобули зв’язок з цілою Україною та иншими частинами федерації і таким чином були завжди добре інформовані. Крім того телеграфом ми широко користувалися для агітації за радянську владу та проти Центральної Ради. Зокрема сам Мартьянов весь час полемізував із генеральним секретарем пошти та телеграфу Шаповалом, своїми циркулярними телеграмами закликаючи поштово-телеграфних робітників не виконувати розпорядження буржуазної влади та підтримувати владу радянську»15.
Частина цих розпоряджень публікувалася також у «Віснику Української Народної Республіки», офіційному органі ЦВК Рад України. Так розпорядження від 28 грудня 1917 р (10 січня 1918 р.) до всіх начальників поштово-телеграфних округів України забороняло виконувати будь-які розпорядження Генерального Секретаріату та погрожувало «зрадникам справи революції» звільненням із посад та революційним судом16. Більше того 12 січня 1918 р. народний секретар пошт і телеграфів Яків Мартьянов запровадив посаду революційних контролерів телеграфу, обов’язом яких було не допускати телеграми контрреволюційного характеру, заклики до страйків та непокори владі Народного Секретаріату17. Як бачимо, важливість інформаційної війни та інформаційної безпеки більшовики розуміли вже тоді.
У січні – лютому 1918 р. Яків Мартьянов як представник Народного Секретаріату разом із іншими його членами (Георгієм Лапчинським, Володимиром Ауссемом та Юрієм Коцюбинським) брав участь у поході червоних військ під командуванням Михайла Муравйова з Харкова на Київ та штурмі останнього. У Києві був членом Надзвичайного комітету оборони від західних імперіалістів. В березні 1918 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі був знову обраний до складу ЦВК Рад України та народним секретарем пошт і телеграфів. На цій посаді він працював до ліквідації Народного Секретаріату 18 квітня 1918 р., після чого «по эвакуации из Украины сдал в кассу Президиума ВЦИК на имя Украинской тройки оставшиеся у меня деньги в размере от 100 до 200-300 тыс. рублей»18.
Наприкінці 1918 р. Яків Мартьянов з території Радянської Росії знов вирушив в Україну й прибув до Маріуполя, де за допомогою брата влаштувався на одному з місцевих заводів, а незабаром вступив до партизанського загону Нестора Махна, який тоді вів бої проти білих та військ Директорії УНР19. Під час наступу Червоної Армії на початку 1919 р., як відомо, загін Нестора Махна уклав угоду із більшовиками та влився як окрема бригада до складу 1-ї Задніпровської стрілецької дивізії під командуванням Павла Дибенка. 29 березня 1919 р. ця дивізія вибила білогвардійців з Маріуполя, а у квітні 1919 р. – очистила від них майже весь Крим. Після цього дивізія була перетворена на Кримську радянську армію, командувачем якої став той же Павло Дибенко, а членом революційної-військової ради та начальником політвідділу – Яків Мартьянов20.
Проте панування більшовиків у Криму було недовгим і вже в червні 1919 р. вони змушені були відступити з Криму під ударами «Збройних сил Півдня Росії» –білогвардійської армії Антона Денікіна. Яків Мартьянов був залишений для підпільної роботи як член Кримського підпільного обкому РКП(б) під псевдонімом «Аким Ахтирський» й продовжував працювати у підпіллі проти білих до середини квітня 1920 р., коли був заарештований білою контррозвідкою. При чому вистежив та заарештував його колишній товариш по революційним подіям у Харкові 1905 р., а тепер помічник начальника контррозвідки Сімферополя осавул Алєксандр Дмітрієв21. Сучасні кримські історики не сумніваються в тому, що Яків Мартьянов (Ахтирський) був агентом врангелівської контррозвідки, що видав понад 50 підпільників22.
Саме такі звинувачення були підставою для арешту Мартьянова органами ДПУ УСРР 1 вересня 1926 р. у Харкові. Слідство проводили спершу працівники ДПУ УСРР, а з кінця жовтня 1926 до лютого 1927 р. – слідчі Секретного відділу ОДПУ СРСР у Москві. Вирок у справі відсутній, хоча в одному з листів Кримського управління НКВС загадується, що Мартьянова-Ахтирського було розстріляно. Слідчі опитали більше десяти свідків та провели декілька очних ставок. Всі опитані стверджували, що бачили Мартьянова у приміщенні білої контррозвідки, а деякі прямо звинувачували в тому, що він допомагав білим. Однак виникає питання, чому Мартьянов відкрито жив у Радянському Союзі й не намагався втекти за кордон? Адже навіть в харківській радянській пресі 1922 р. більшовик К. Гулий писав, що Мартьянов став агентом білих і втік разом із врангелівцями за кордон. Сам Мартьянов пояснював, що звинувачення К. Гулого він прочитав вперше у 1926 р. і сам намагався їх спростувати, звернувшись до заступника голови Раднаркому УСРР Олександра Сербиченка. Останній дав вказівку ДПУ заарештувати Мартьянова. Якщо той дійсно був білим агентом, то навіщо йому було цього добиватися?
За словами Мартьянова, у квітні 1920 р. його старий знайомий, який тепер виявився ворогом, Алєксандр Дмітрієв запропонував йому виступити посередником у переговорах між начальником сімферопольської контррозвідки Муравйовим (колишній товариш прокурора Петербурзької судової палати) та підпільним Кримським обкомом РКП(б). Муравйов пропонував допомогу у звільненні заарештованих більшовиків в обмін на гарантії власної безпеки від більшовиків в разі перемоги червоних та певну матеріальну винагороду. Мартьянов був уже виданий іншими підпільниками, крім того білі погрожували йому, що заарештують його дружину та дочку, які також жили у Сімферополі, отже погодився на пропозицію Дмітрієва і був звільнений. Він передав пропозицію Муравйова керівнику Кримського підпільного обкому РКП(б) Ніколаю Бабахану (Сергій Бабаханян), але той відмовився дати такі гарантії й запропонував тягнути час та вимагати негайного звільнення усіх заарештованих. Очевидно Сергій Бабаханян не довіряв уже Мартьянову й вирішив, що той зрадник. Тим не менше самому Бабаханяну вдалося врятуватися, як вдалося й провести обласну конференцію більшовиків 5–7 травня 1920 р. в Коктебелі.
Чи була насправді така пропозиція від керівника сімферопольської контррозвідки Муравйова підпільному обкому РКП(б), чи Мартьянов це вигадав для власного порятунку? Навряд чи зараз можна з упевненістю дати відповідь на це питання. Нагадаємо коротко ситуацію в Криму того часу. Навесні 1920 р. Червона Армія вщент розгромила білу армію Денікіна на Північному Кавказі, зайняла колишні основні бази білогвардійців Дон і Кубань, захопила Одесу й впритул підступила до Криму. В січні – березні 1920 р червоні війська намагалися прорватися через Перекоп та Чонгар у Крим, але були відбиті військами генерала Якова Слащова. 4 квітня 1920 р. генерал Антон Денікін склав повноваження головнокомандувача збройними силами Півдня Росії й передав їх генералу Петру Врангелю. Командувач 2-го (Кримського) корпусу генерал Яков Слащов згадував пізніше, що в квітні 1920 р. загроза з боку червоних зберігалася: «фронт став розкладатися, почалися частково грабежі, частково навіть перебіжки до червоних (перебігло до 70 осіб) й службу стали нести абияк (рос. «спустя рукава»)». Більше того сам Врангель розглядав можливість укладення перемир’я із більшовиками, чого вимагала англійська військова місія. Чутки про ці переговори деморалізуюче діяли на бійців Російської (білої) армії у Криму. «Становище стало настільки серйозним, що мені довелося звернутися до Врангеля із доповіддю, – пише Яків Слащов, – що треба вести переговори таємно, а військам оголосити, що боротьба продовжується, інакше більшовики, дізнавшись про розклад у кримських військах, ні на який мир не погодяться, а просто візьмуть Крим силою. Моя доповідь була прийнята. Врангель дав наказ про продовження боротьби й обіцяв вести переговори про мир, але таємно»23.
Можливий й третій варіант, що біла контррозвідка запропонувала переговори для того, щоб обманути й виманити підпільників-більшовиків. Хоча і можливість звільнення в’язнів повністю відкидати не варто. Наприкінці 1919 р., наприклад, військово-польовий суд у Сімферополі виправдав більшовичку Євгенію Багатурьянц («товариш Лаура»), що була навесні 1919 р. головою ревкому, але за неї вступилися місцеві громадські діячі (ректор університету, начальниця жіночої гімназії, голова земської управи, письменники), які довели, що вона невинна у червоному терорі, а навпаки рятувала від нього інтелігенцію. Хоча генерал-губернатор Ніколай Шиллінг не затвердив вирок суду й зажадав доставити її до себе в Одесу, але «товариш Лаура» вже встигла втекти24. В Єкатеринодарі перед вступом туди Червоної армії 17 березня 1920 р. місцевий підпільний комітет більшовиків вів переговори про звільнення в’язнів місцевої тюрми з членами Кубанської Крайової Ради та домігся в обмін на гарантії безпеки для них та членів їх сімей звільнення близько 200 політичних в’язнів25.
Проте переговори Мартьянова зірвалися. Сергій Бабаханян поставив вимогу звільнення члена підпільного комітету Мойсея Гореліка. Але Муравйов відмовився, вказуючи, що той вже засуджений військово-польовим судом до смертної кари і цей вирок затвердив особисто командувач 1-го (Добровольчого) корпусу генерал Алєксандр Кутєпов. Війська цього корпусу тільки нещодавно евакуювалися з Кубані під ударами червоної армії і палали бажанням помсти, а сам Кутєпов уславився як один із найжорстокіших білих генералів. 22 квітня за його наказом були страчені четверо членів татарської секції при Кримському обкомі РКП(б) (Мідат Рефатов, Мурад Асанов, Асан Урманов, Абдулла Балічієв) та підпільниця Євгенія Жигаліна26. У їх загибелі С. Бабаханян звинуватив Я. Мартьянова.
Про діяльність контррозвідки генерала Кутєпова досить красномовне свідчення залишив його начальник штабу генерал Євгеній Доставалов. Цитую мовою оригіналу: «Прибыв в Крым и расположившись со штабом в Симферополе, Кутепов решил сразу произвести соответствующее впечатление и затмить Слащева. Последний был уже достаточно знаком Крыму. Надо было найти большевистскую организацию, а если нет, то придумать ее и виновных (возможно больше) повесить. Для усиления впечатления надо было публично демонстрировать крымскому населению прибытие железного генерала.
Так началась карьера нового начальника кутеповской контрразведки подпоручика Муравьева. Бывший, по его словам, товарищем прокурора уже пожилой человек и карьерист, он сразу понял, чего хотел Кутепов, и работа началась… Через месяц после начала работы Муравьева на улицах Симферополя закачались на столбах первые повешенные. Среди них было несколько несовершеннолетних мальчиков-евреев и одна женщина в костюме сестры милосердия.
Напрасно обращались к Кутепову различные делегации от города и земства с просьбой о помиловании несовершеннолетних, Кутепов был неумолим и искренне возмущался просьбой членов Городской Думы не производить публичной казни в городе, так как это зрелище тяжело отражается на психике детей и подрастающей молодежи. Конечно, просьбу эту Кутепов отклонил, и вскоре за первой партией последовали вторая, третья и так далее»27.
Чи допомагав Мартьянов викривати підпілля? Сам він стверджував, що не давав контррозвідці жодної нової інформації. Якщо йому вірити, то єдиним, кого заарештували за його показаннями, був начальник карного розшуку Сімферополя Стесенко, відомий у місті садист, в якого підпільний обком більшовиків купляв іноді за гроші бланки карного розшуку для звільнення своїх. Врешті-решт, зрозумівши, що переговори провалилися, а довіру як більшовиків, так і білих вони втрачають, Яків Мартьянов разом із Алєксандром Дмітрієвим в червні 1920 р. втекли з Криму на пароплаві «Маргарита» у Батумі, там Дмітрієва заарештувала англійська контррозвідка, а Мартьянов із дружиною та дочкою перебрався до Сухумі, де й жив під прізвищем жінки (Я. Рошковський) до 1924 р.28, працюючи на агрономічній дослідній станції. Перенісши туберкульоз, він не відновлювався у партії. Буваючи раз на рік у родичів в Харкові, він дізнався про звинувачення на свою адресу, але не став тікати за кордон, а вирішив добиватися спростування. Наслідком цього був його арешт. Вже перебуваючи в камері Бутирської тюрми, Яків Мартьянов в жовтні 1926 р. оголосив голодування, протестуючи проти жорстокого поводження, але на 12-й день голодування слідчий заявив йому, що в разі подальшої упертості його будуть годувати насильно. Мартьянов змушений був припинити голодування та звернутися із листом до голови ОДПУ СРСР В’ячеслава Менжинського29. Та все було марно. В лютому 1927 р. слідство було завершено й справу передали на розгляд Особливої наради при ОДПУ СРСР, яка очевидно й винесла смертний вирок.
Зараз напевно знайдуться ті, хто напише, що Мартьянов був зрадником відтоді, коли став більшовиком і зрадив тим самим Україну, або відтоді, коли став членом Народного Секретаріату, що був лише прикриттям російської окупації України. Але чомусь він не втік за кордон ні разом із Врангелем, ні разом із іншими противниками більшовизму, хоч мав таку можливість. Мабуть найбільш точною буде думка, висловлена щодо іншого члена першого українського радянського уряду Володимира Затонського – він став жертвою тієї самої системи, до творців якої і сам належав.
1. Гриценко А.П., Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К.: Політвидав України, 1964 – 92с.; Астахова В.И. Революционная деятельность Артема в 1917-1918 гг. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1966. – 178с.; Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К.: Книга пам’яті України, 2002. – 352с.; Коваль М.В., Телячий Ю.В. Володимир Затонський: нарис життя і діяльності. – Тернопіль: Збруч, 2008. – 271с.; Бакинский Сергей Сергеевич // Деятели революционного движения в России. Биобиблиографический словарь / Всесоюзное общество политкаторжан и ссыльнопоселенцев. – Т.5. – М.,1931. – Стб. 197-200; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1987. – С.45,319,321 («Ауссем Володимир Християнович», «Лугановський Емануїл Вікторович», «Люксембург Володимир Сергійович»); Євселевський Л.І., Юренко О.П. Повернувся назавжди (Г.Ф. Лапчинський) // Реабілітовані історією. – К., Полтава: Рідний край, 1992. – С.201-213; Усенко І.Б. Терлецький Євген Петрович // Реабілітовані історією. Полтавська область. Кн. 5. – К., Полтава: Оріяна, 2007. – С.587-593; Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С.67-79; Гриневич Л. В. Ауссем Володимир Християнович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. – С. 152; Усенко І.Б. Люксембург Володимир Сергійович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2009. — Т.6. – С.390; Нетреба Ю.Б. Володимир Ауссем. Життя та діяльність // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв / ІУАД ім. М.С. Грушевського. — Т. 21. — К., 2010. — С. 359-366.
2. Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України: відоме й невідоме // Про минуле – заради майбутнього. – К.: Вид-во КДУ, 1989. – С.209.
3. Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928. – №1. – С.165.
4. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Висловлюю вдячність працівникам ГДА СБУ, архівного відділу УСБУ в Харківській області та архівного відділу УСБУ в Одеській області за надану можливість ознайомитися зі справою.
5. Ковальчук М. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки із Радянською Росією 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368.
6. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1. Арк. 64, 162, 29-32. Т.2. Арк.2-3.
7. Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.275, 313, 530.
8. Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – М., 1963. – С.275.
9. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк. 4.
10. Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – М., 1963. – С.279-280; Зуб Едуард. Харківське добросердя. Як заїжджі гастролери посварили більшовиків з українцями // Ділова столиця. 22 грудня 2017 р. http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/harkivske-dobroserdya-yak-zayizhdzhi-gastroleri-posvarili-22122017160000 перегляд 8.10.2018.
11. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.1. – М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924. – С.54.
12. Гамрецький Ю.М. До питання про час встановлення влади Рад у Харкові // Боротьба за владу Рад на Україні. Зб.ст. – К.: Наук. думка, 1977. – С.116-117; Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти // Вопросы истории СССР. – Харьков, 1989. – Вып. 34. – С.19-20; Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К.: Темпора, 2003. – С.23 і сл.
13. Всеукраинский с’езд Советов // Літопис Революції. – Харків, 1928. - № 1. – С.283.
14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1. Оп.1. Спр.3. Арк. 4А.
15. Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928. – №1. – С.169.
16. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док и мат. в 3-х т. / Под ред. С.М. Короливского – Т.3. – К.: Госполитиздат УССР, 1957. – С.291.
17. Там само. – С.538-539.
18. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5. Див. також: Бош Е.Б. Год борьбы. – К.: Политиздат Украины, 1990. – С.229-230.
19. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5.
20. Владимирский М.В. Красный Крым в 1919 г. – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.169. До речі про зустріч із «товаришем Ахтирським» у Криму навесні 1919 р. згадує російський поет і письменник Максиміліан Волошин. Див.: Волошин М. Записки 1932 г. О Н.А.Марксе. Режим доступу: http://az.lib.ru/w/woloshin_m_a/text_0300.shtml Переглянуто 8.10.2018.
21. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.9.
22. Зарубин В.Г. Проект «Украина». Крым в годы смуты (1917-1921 гг.) – Харьков: Фолио, 2013. – С.158; Крестьянников В.В. Белая контрразведка в Крыму в гражданскую войну // Культура народов Причерноморья. – Симферополь, 1998. – № 5. – С. 248-254. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/91382/43-Krestyannikov.pdf?sequence=1 переглянуто 8.10.2018.
23. Слащов-Крымский Я.А. Белый Крым в 1920 г. Мемуары и документы. – М.: Наука, 1990. – С.80. До речі згадати тут, що й сам Яків Слащов в листопаді 1921 р. повернувся до Радянської Росії та був помилуваний, хоч в роки громадянської війни особисто віддавав накази про розстріли більшовиків.
24. Владимирский М.В. Красный Крым в 1919 г. – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.150-160.
25. Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.29.
26. Ратьковский И.С. Хроника белого террора в России. Репрессии и самосуды (1917–1920 гг.) – М.: «ТД Алгоритм», 2016. Режим доступу: http://www.e-reading.club/bookreader.php/1060512/Ratkovskiy_-_Hronika_belogo_terrora_v_Rossii._Repressii_i_samosudy_%281917-1920%A0gg.%29.html переглянуто 8.10.2018.
27. Доставалов Е.И. Очерки. О белых и белом терроре. С. 670-671. Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/rosarc/ra6/ra6-637-.htm перегляд 9.10.2018.
28. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.17.
29. Там само. Арк. 46.
