16 жовтня 2016 р. www.historians.in.ua опублікував статтю «Старий міф краще нових двох?». То був відгук на розміщений на фейсбук-сторінці Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» звіт-резюме Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932 – 1933 років: втрати української нації», яка 4 жовтня 2016 р. відбулася у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка1. Невдовзі музейники видалили той документ, але його скановане зображення залишилося у згаданій статті. А 19 грудня 2016 р. на сайті Музею було розміщено резолюцію конференції. У ній було знято низку наявних в звіті-резюме антинаукових тверджень та помилок, але основний посил, заради декларування якого ця конференція і скликалася, залишився незмінним: «Вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодомору-геноциду 1932-1933 років щонайменше 7 мільйонів – в УСРР і 3 мільйони – за межами УСРР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані. Рекомендувати освітнім закладам, музейним установам, ЗМІ, дипломатичному корпусу вживати ці кількісні показники в освітній і інформаційній роботі, в яких враховані усі померлі під час Голодомору»2.
Вказаний висновок про «науково встановлені втрати» був затверджений всупереч дослідженням науковців-демографів, для яких такі підрахунки є, власне кажучи, фаховим завданням. Резолюція конференції прямо вказала на те, що 3,9 млн. прямих втрат через надсмертінсть, тобто вказаний співробітниками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України «показник кількості жертв Голодомору є заниженим». Зрозуміло, що підстави для такої оцінки у резолюції конференції детально не розписувалися – формат документу цього не передбачає. Однак, згідно логіки наукових досліджень, аргументи на користь цифри «не менше 7 млн.» мали міститися у доповідях провідних науковців, на основі яких і було ухвалено резолюцію.
Матеріали конференції, які містять доповіді усіх її учасників, були опубліковані окремим виданням у 2017 р.3 (далі при цитатах із цього збірника вказуємо у своєму тексті лише його сторінки). На пропозицію директорки Українського науково-освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) Людмили Гриневич автор цих рядків детально розглянув це видання, і результати такого аналізу незабаром з’являться на сайті HREC in Ukraine. У тому огляді проаналізовано чи хоча б звернено увагу на кожну із праць, які розміщені у збірнику, тому обсяг тексту вийшов завеликий. Скорочений варіант огляду після узгодження із Л.Гриневич розміщуємо на www.historians.in.ua.
Оскільки цю публікацію розглядаємо насамперед як продовження аналізу основної тематики конференції від 4 жовтня 2016 р., то ми залишили у ній аналіз текстів насамперед тих науковців, на основі доповідей яких і було ухвалено контраверсійну резолюцію цього заходу Потрібні прізвища допомагає з’ясувати та ж таки резолюція, одним із пунктів якої пропонується «залучити до розробки підручників з історії України для ЗОШ і вищих навчальних закладів дослідників Голодомору – учасників конференції В. Марочка, В. Сергійчука, А. Зінченка, Я. Калакуру»4. Ці ж автори, за винятком Арсена Зінченка та з додаванням Володимира Василенка, зазначені як доктори наук - редактори збірника матеріалів, а, отже, несуть головну відповідальність за науковість усіх текстів видання. Це важлива заувага, оскільки аналізом вказаних науковців навіть скорочений варіант огляду не обмежиться.
Почнемо з тексту Ярослава Калакури, який звернув увагу на історіографію та джерельні свідчення демографічних наслідків Голодомору (с. 116-121). Звертаючись до питання про кількість загиблих, професор формально намагається «примирити» різні точки зору, однак його симпатії однозначно на боці тих, хто говорить про 7 млн. До цього можна було б поставитися з розумінням, зрештою, то право Автора віддавати перевагу тим чи іншим аргументам, якби не одне «але» - дослідник у своєму аналізі фактично ігнорує не лише праці (їх взагалі у статті згадується небагато), але навіть і прізвища демографів - вони відсутні у тому переліку науковців, які вивчали питання демографічних втрат. Тобто говорити про реально зважену оцінку історіографічного доробку не доводиться, оскільки поза увагою залишилися численні дослідження тих, хто займався копіткими підрахунками на фаховому рівні.
Доволі несподіваною для рецензента виявилася тема статті відомого правознавця-міжнародника Володимира Василенка – «Емпіричні та класичні підходи у підрахунку демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років» (с.47-49). Разом із слушними заувагами та висновками праця містить низку недоліків (детальніше – у повному огляді). Одним із них, який, по суті, позбавляє аналізований текст статусу наукової праці, є відсутність посилань на джерела і списку літератури та джерел як такого.
Просто таки неприпустимою вадою для фахівця є надана В.Василенком оцінка результатів перепису 1937 р. Засекречені Кремлем одразу після проведення і відкриті лише наприкінці 1989 р. дані перепису 1937 р. Автор означає як «особливо сумнівну статистику». (с.48). Через відсутність посилань відразу важко зрозуміти підстави для продовження цієї думки у словах Автора про «абсурдність статистики, зафіксованої в обох переписах», тобто в переписах 1937 та 1939 років. Це твердження відверто суперечить наявним дослідженням фахівців, але В.Василенко наводить на користь тези про фальсифікацію перепису 1937 р такий «аргумент»: «…згідно з їх (переписів – Є.Г.) даними, з 1926 р. по 1937 населення України зменшилося всього на 538 639 осіб, а з 1926 по 1939 – більше як на 3 млн.» Зрозуміло, що підтвердження таких цифр, тобто посилання на джерело, у статті немає. Звідки ж взялося твердження про зменшення населення України на 3 млн. у період між 1926 та 1939 рр., що, буцімто, підтверджується результатами перепису 1939 р.?
Наразі єдино можливим варіантом (у повному огляді про це детальніше) є припущення, що Автор елементарно сплутав поняття «українці», причому в межах всього СРСР, та «населення України». За результатами перепису 1939 року українців в СРСР було 28 111 0075, а за переписом 1926 року – 31 194 976 осіб6. Інакше кажучи, зафіксована переписами кількість українців справді зменшилася трохи більше ніж на 3 млн. Але це зменшення було зафіксоване насамперед на території РРФСР, де чимало етнічних українців (в першу чергу – на Кубані) були змушені назватися росіянами. До того ж згідно перепису 1937 р. українців в СРСР було ще менше – 26 421 212 осіб7, але це у дописі В.Василенка жодним чином не відображено. Інакше кажучи, Автор насправді порівняв різні показники (кількість українців в межах СРСР і кількість населення радянської України), але звів їх до одного знаменника – «населення України» і зробив цілковито хибні висновки. Цей приклад зайвий раз доводить: тією чи іншою справою має займається фахівець. Щоправда, у зв’язку з такою засадничою помилкою виникає питання чи то до фаховості як науковців, чи то відповідальності як наукових редакторів Василя Марочка та Володимира Сергійчука. Як вони не помітити таку помилку? Можливо, частково відповідь на це питання можна отримати після аналізу їхніх праць.
Родзинкою збірника матеріалів мала стати стаття Володимира Сергійчука. Ззовні його праця вигідно вирізняється від допису В.Василенка: написана із належним дотриманням наукових стандартів: згадані у тексті фактологічні дані переважно підтверджуються коректними, наскільки це нам вдалося точково перевірити, посиланнями на джерела. Відсутність же видавничих даних п.4. списку літератури нагадує прикрий хибодрук, а не нехтування науковими стандартами. Втім, незважаючи на «центральність», навіть у повному огляді розлогого огляду статті В. Сергійчука немає. Пояснення просте: переважну частину аргументів В.Сергійчука присвячено прямій чи опосередкованій критиці тієї праці істориків та демографів, у якій, зокрема, аргументується цифра у 3,9 млн. прямих втрат через надсмертність8. А відповідь на цю критику дають самі автори того тексту. Втім, вважаємо за доречне сказати про кілька виявлених недоліків, сутність яких є типовою для текстів цього науковця на тему демографічних втрат внаслідок голоду і промовисто характеризує його підхід до цієї теми.
Критикуючи чи сумніваючись у даних своїх опонентів В. Сергійчук не лише задає питання, а й висуває контраргументи, на які ми і звернемо увагу. Однією із завищених цифр (364 тис. осіб) йому здається кількість так званих «куркулів», виселених за межі УСРР протягом 1930-1933 рр. Перший аргумент – «часто постанови про розкуркулення та виселення відмінялися» (с.16) слід одразу відкинути як вигаданий. Причому не тому, що Автор не надає аргументів на підтвердження тези щодо скасувань чи корекцій ухвалених рішень (таке справді бувало і нерідко), а через те, що його опоненти оцінюють кількість переселених не за планами переселення, а за фактом, тобто вони вказують на зафіксовану відповідними органами кількість переселених.
Куди цікавіший другий аргумент, який вчений, здавалося б, підтверджує прикладами. Він звучить так: «Перегляд протоколів виконавчих комітетів місцевих рад УСРР 1932-1936 рр. свідчить, що на їх засіданнях регулярно розглядалися питання про повернення прав розкуркуленим». І далі, навівши три конкретних приклади про «повернення з куркульського табору», Автор вже на цій основі робить висновок: «певна кількість куркулів і членів їхніх родин повернулися до рідних домівок і якщо залишилися живими, то були врахованими під час перепису 1937 року замість померлих від голоду у 1932-1933 роках».
Як для стороннього читача, так, можливо, і для самого В. Сергійчука аргументоване твердження про «повернення з таборів » виглядає саме як «повернення із заслання з поза меж УСРР», бо в іншому випадку сенсу наводити цей аргумент просто не було б. Але насправді між цими твердженнями немає такого зв’язку. Поясню.
Поняття «розкуркулення» і навіть «експропріація усього майна і виселення з домівки» не було тотожним «висланню за межі УСРР». Хід розкуркулення було упорядковано постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно неї сільські господарі, які підлягали розкуркуленню, поділялися на три категорії. До першої зараховували «контрреволюційний куркульський актив», який пропонувалося «ліквідувати шляхом ув’язнення в концентраційні табори», не зупиняючись перед розстрілами. До другої категорії було зараховано «інші елементи куркульського активу» - їх планувалося виселити «у віддалені місцевості СРСР та в межах даного краю у віддалені райони краю». А вже у третю, причому наймасовішу категорію, входили усі інші «куркулі, що залишаються в межах району і підлягають розселенню на нових ділянках, які відводяться їм за межами колгоспних господарств»9.
Детальніші аргументи щодо помилковості цього твердження В.Сергійчука подані у повному огляді, а тут зазначимо, що формат поселення куркулів - як тих, кого виселили за другою категорією, так і тих, кого за третьою, був схожим – вони мали поселятися в окремих, ізольованих від більшості колгоспників поселеннях, що, власне і можна означати як «табір». Мало того, коли в Центрально-Чорноземній області РСФРР (ЦЧО), щоб полегшити розселення розкуркулених, спробували проводити «обмін куркулями» між районами, то ця практика була визнана незадовільною10. Тобто колишні куркулі мали бути відокремлені від колгоспників у спеціальних поселеннях. Фактично мова йшла про табори.
Підсумуємо. По-перше, ми з’ясували, що більшість розкуркулених залишалися на місцях, тобто за межі УСРР не переселялися. По-друге, в жодному з наведених В. Сергійчуком прикладі не говориться про поновлення в правах чи повернення з «табору куркулів» тих, хто приїхав з-за меж УСРР. Та й загалом їхній офіційний приїзд мав означати, що «куркульське» тавро з них знято ще за межами УСРР. Тоді як припустити звернення про поновлення у правах тих колишніх «куркулів», які мешкають поряд – цілком логічно. По-третє, у згаданих ним прикладах якщо щось вказує на категорію колишнього розкуркулення прохачів, то лише на третю (повернення прав батькам колгоспників, нетривалий 10-місячний шлюб з куркулем, виходець з батраків, який має синів червоних партизан) (с.17). Висновок: наведені Сергійчуком аргументи жодним чином не підтверджують його гіпотезу про повернення розкуркулених з-за меж УСРР. Висунення таких аргументів свідчить швидше за все про його недостатню обізнаність із питанням розкуркулення, бо інший варіант – свідому маніпуляцію – припускати не хочеться. Додамо, що переважна частина вказаних рецензентом відомостей розміщена у добре відомій праці «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки»11.
Ще один приклад вигаданої аргументації від цього ж Автора. Серед головних «підтверджень» тези «не менше 7 млн.» її прихильники з 2016 року наводять цифри поточного обліку населення станом на 1 січня 1932 р. Ці показники містяться у добре відомій фахівцям серії довідників з основних статистично-економічних показників господарства районів семи областей УСРР та АМСРР. У розміщених у кожному із довідників даних йшлося про те, що населення УСРР станом на 1 січня 1932 р. становило 32 680,7 тис. осіб, на що цілком доречно і вказує В.Сергійчук (с.21). А вже у наступному абзаці статті він наводить аргумент на користь цієї цифри: «Зрештою, це фактично відповідало розрахункам українського демографа А.Хоменка, згідно з прогнозами якого на 1 січня 1931 року населення України мало зрости до 31 159 тисяч» (с.21).
Таким чином, В. Сергійчук використовує прогнози А.Хоменка (при цьому неточно вказавши назву його праці) для того щоб довести «свою» базову для обрахунку демографічних втрат внаслідок Голодомору цифру і, відповідно заперечити озвучену групою «Рудницький О. та співавтори». Перед ним три різні цифри (оцінки чи підрахунки). Перша, найбільша - 32 680,7 тис. осіб (населення УСРР станом на 1 січня 1932 р.) належить упорядникам довідника 1933 р. видання, які відверто визнавали: «Ми не можемо ґарантувати цілковитої певности та повноти показників, уміщених в довіднику»12. Друга, середня за чисельністю, належить групі «Рудницький О. та співавтори» - там йдеться про 31 221,2 тис осіб в УСРР станом на 1 січня 1931 р.13. І третя, найменша за чисельністю, яку, аналізуючи наявні тенденції, обрахував Арсен Хоменко та оприлюднив у виданні 1927 р. - 31 159 тисяч осіб населення станом на 1 січня 1931 р.14. І при цьому всьому саме найменшу цифру В. Сергійчук означає як аргумент, який начебто заперечує середню за чисельністю і підтверджує найбільшу! Чи є тут науковий підхід? Рецензенту питання здається риторичним, але хай читач вирішує сам.
Типові для серії довідників зауваги у вступі про недоліки розміщеної у них інформації
Аналізу текстів Василя Марочка та Арсена Зінченка у цьому скороченому огляді (на відміну від повного) місця не знайшлося. Першому – через об’ємність тексту, де аналізуються переваги та недоліки його праці, другому – через те, що зміст його статті не стосується демографічних втрат. Втім, загальний висновок щодо тексту В.Марочка слід таки зауважити: складається враження, що Автор робить свої висновки під якимось зовнішнім тиском, тоді як у самому тексті науковий підхід раз по раз таки дає про себе знати.
Окремо рецензент вирішив звернути увагу на текст доктора історичних наук Петра Чернеги, професора та викладача Національного педагогічного університеті М. П. Драгоманова. Основна тематика його статті не стосується демографічних втрат – там йдеться про геноцид, Однак і про втрати він, на жаль, не забув сказати. «На жаль», бо нічим іншим як профанацією теми його твердження про 10 млн. загиблих від Голодомору (с.130) назвати не можна. Не обмежившись цим, П.Чернега вказав як на буцімто реальний факт на поширюваний в українському суспільстві міф про знищення «усіх бандуристів, що зібралися на свій форум у Харкові» (с.130). Він також голослівно зазнaчив, що «національний склад державного апарату республіки у 20-30-х роках також був переважно не український», тоді як ці слова безумовно заперечуються статисткою кінця 1920- - 1930- років 15.
Втім, можливо, про згадані вигадки, як і загалом про цей текст, рецензент у скороченому огляді і не згадав би, якби П.Чернега при аналізі аналізу дій Кремля не зауважив, що «сьогодні понад 50% населення […] знову голодує» (c.131) (за контекстом – подібно до 1932-1933 рр.) та не означив би голод сучасною пересторогою для України. На наш погляд, нічим іншим як блюзнірством щодо терміну «геноцид» як такого та головної його складової – смертності від голоду – такі твердження означити не можна. Сумно, що таку відверту вигадку і до того ж моральний непотріб наукові редактори збірника, яких резолюцією конференції запропоновано як учасників освітньої програми, залишили у тексті. Додамо також, що і сам П.Чернега свого часу вже побував серед авторів шкільних навчальних посібників.
Слід зазначити, що далеко не до усіх праць із аналізованого збірника матеріалів у рецензента є змістовні зауваги – і про такі статті теж можна буде дізнатися у повному огляді. Одним із добре аргументованих і логічно викладених текстів і, водночас, останньою працею, на яку ми звернемо увагу у цьому огляді, є стаття Валерія Удовиченка «Особливості розслідування втрат української нації внаслідок геноциду в Україні 1932-1933 років» (с.137-142). У ній розповідається про роботу слідчої комісії, зокрема, звертається увага на те, слідчі з’ясовували причини та наслідки Голодомору і, насамперед, кількості загиблих.
Нагадаємо, що за результатами роботи цієї комісії у січні 2010 року Апеляційний суд Києва визнав, що загальна кількість прямих людських втрат від Голодомору протягом 1932-1934 рр. складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. – саме цю цифру і подала на розсуд суду комісія. А при її складанні слідчі звернулися до реальних фахівців з питання підрахунку чисельності населення, тобто до науковців-демографів.
На наше переконання, така настанова - звертатися до справжніх фахівців з питання при оцінці тих чи інших питань - має бути правилом. Так, ставити під сумнів висновки фахівців та задавати відповідні питання може будь-яка особа. Але ті питання, принаймні, коли вони лунають від науковців, повинні мати реальне підґрунтя, яким не можуть вважатися твердження на кшталт «а мені не подобаються ваші висновки». Якщо ж ті сумніви обумовлені ідеологічними чинниками, вигадками чи просто необізнаністю у проблемі, то вони не мають права подаватися як вивірене наукове знання. Не можна неперевірені і тим більше науково спростовані тези поширювати серед широкого загалу чи впливових громадських і державних діячів, користуючись їхньою (тих діячів) необізнаністю або емоційним сприйняттям проблеми Голодомору. Тим більше не можна такого роду висновки директивно поширювати в освітніх закладах, як це зробило Міністерство освіти України у липні 2018 р. 16
При поширенні української візії про Голодомор слід пам’ятати, що це одна з основних тем української історії, про яку говориться у світі. Тому акцент на недостовірних і легкоспростовуваних відомостях про цю трагедію загалом підриває довіру до досліджень українських істориків як таких. Мало того, вказівка на перебільшені цифри загиблих ще й знецінює пам’ять про боротьбу проти більшовицького режиму тих українців, хто вижив і зрештою переміг у цій боротьбі.
1. Єфіменко, Геннадій. Старий міф краще нових двох? Про деякі «нові аргументи» щодо втрат від семи до десяти мільйонів українців під час Голодомору. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2024-henadii-yefimenko-staryi-mif-krashche-novykh-dvokh-pro-deiaki-novi-arhumenty-shchodo-7-10-milionnykh-vtrat-ukraintsiv-vid-holodomoru
2. Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації». Режим доступу: http://memorialholodomor.org.ua/science/conferences/mizhnarodna-naukovo-praktichna-konferenciya-golodomor-1932-1933-rokiv-vtrati-ukrainskoi-nacii/
3. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року) – Київ: Видавець Олег Філюк, 2017 – 200 с.
4. Режим доступу: Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації». 19 грудня 2016. Конференція відбулася 4 жовтня 2016
5. Национальный состав населения Союза СССР // Всесоюзная перепись населения 1939 года : основные итоги / Рос. акад. наук, Науч. совет по ист. демографии и ист. географии [и др. ; сост. Ю. А. Поляков и др. ; редкол.: чл.-кор. РАН Ю. А. Поляков и др.]. - Москва : Наука, 1992. – С.57.
6. Население СССР по народности // Национальная политика ВКП(б) в цифрах. – М., 1930. – С.36.
7. Национальный состав СССР по материалам Всесоюзной переписи населения 1937 // Всесоюзная перепись населения 1937 года : общие итоги : сб. документов и материалов / Ин-т рос. истории РАН ; сост. : В. Б. Жиромская, Ю. А. Поляков. — РОССПЭН — М., 2007 – С.86.
8. Левчук, Н.М. ; Боряк, Т.Г. ; Воловина, О. ; Рудницький, О.П. ; Ковбасюк, А.Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С.84-112.
9. Постановление Политбюро ЦК ВКП(б) «О мероприятиях по ликвидации кулацких хозяйств в районах сплошной коллективизации» // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927—1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929 — декабрь 1930 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. — М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. — С. 126-127.
10. Справка Особого отдела ОГПУ о внутриокружном переселении кулачества третьей категории // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927—1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929 — декабрь 1930 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. — М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. – С. 745.
11. Кульчицький С. Опір селянства суцільній колективізації. ,// Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки. – К., 2003. – С.366-387.
12. Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Харківської области УСРР. – Харків, видання управління справами УСРР, 1933. – С. 5.
13. Левчук, Н.М. ; Боряк, Т.Г. ; Воловина, О. ; Рудницький, О.П. ; Ковбасюк, А.Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С.98.
14. Хоменко А. До питання про майбутній темп росту населення України (за матеріялами демографичного відділу ЦСУ) // Червоний шлях. – 1927. - №7-8. – С.198.
15. Детальніше про національний склад державного апарату тут: Кульчицький С.В., Єфіменко Г.Г. Структура державної влади в умовах формування тоталітарного ладу // Історія державної служби в Україні : у 5 т. // відп. ред. Т. В. Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) . – К.: Ніка-Центр, 2009. – Т. 2. – С.228-288.
16. Про цю директиву та реакцію на неї науковців демографів див тут: Звернення Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України до Міністерства освіти і науки України у справі некоректних цифр втрат населення від Голодомору у "Методичних рекомендаціях щодо викладання історії у 2018/2019 навчальному році" (лист МОН № 1/9-415 від 3 липня 2018 р. "Щодо вивчення у закладах загальної середньої освіти навчальних предметів у 2018/2019 навчальному році"). Режим доступу: http://resource.history.org.ua/item/0013963
Важко визначити як починаються війни, але, певно, ще важче дійти згоди в питанні – коли вони закінчуються. Це твердження більш ніж актуальне, коли йдеться про Першу світову війну на Східному фронті. Компьєнський мир означав завершення війни, але лише для західних країн. На теренах Центрально-Східної Європи фронтове протистояння переросло в національні змагання, громадянські війни та революції. Міські практики, що виникли у часи війни, „перекочували” в революційну добу та продовжили своє існування пізніше. Власне, цьому й була присвячена конференція „Множинність виходів з війни: досвід міст Східного фронту”, що відбулась 28-29 серпня 2018 року у Львові.
Захід було організовано спільними зусиллями Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів), кафедри історії Києво-Могилянської академії (Київ), Університету Вікторії (Вікторія, Канада). У роботі конференції взяли участь більше двадцяти дослідників із Німеччини, Польщі, США, Канади, Литви, Росії, Угорщини, Естонії та України. До засідань конференції також долучилися такі знані науковці як Джошуа Санборн (Joshua Sanborn), Гвідо Гаусман (Guido Hausmann), Сергій Єкельчик, Пйотр Шланта (Piotr Szlanta), Крістоф Мік (Christoph Mick) та «жива легенда» досліджень Першої світової та політики пам’яті – Джей Вінтер (Jay Winter).
Програма конференції була надзвичайно насичена. Протягом двох днів відбулись засідання в рамках 6 панелей, круглий стіл „Народження нового світу: міські досвіди в Східній Європі після 1917” та публічна лекція Джея Вінтера „The Conflict that Did Not End: The Second Great War, 1917-1923” у Львівській міській раді1. Через особливий характер подій, що мали місце на східних теренах Європи, „перетікання” війни в революції, дослідник пропонує застосовувати термін Друга велика війна (The Second Great War) та переглянути періодизацію та встановити верхньою межею 1923 рік.
Завдяки добре спланованому розкладу панелі відбувались не одночасно, а одна за одною. Тобто учасникам не потрібно було обирати що слухати, а чим жертвувати.
Робота конференції почалась з секції, присвяченій репрезентації війни та революції в тогочасній київській пресі (Іван Басенко, Анна Ісаєва) та приватних текстах галичанок (Мар’яна Байдак). В рамках наступного блоку на прикладах Києва (Сергій Єкельчик), Варшави (Пйотр Шланта) та Львова (Крістоф Мік) були представлені власне різні сценарії-„спектаклі” переходу влади в східноєвропейських містах. З-поміж представлених, „варшавський сценарій” виглядає найбільш дисциплінованим та узгодженим. Сергій Єкельчик прослідкував функціональну тяглість міських просторів та народження легенди про „суд та повішання” пам’ятника Столипіну в Києві в ході революційних подій 1917 року. До речі, цей сюжет увійде в нову книгу автора.
Остання панель першого дня була присвячена насиллю як такому та його репрезентації. Польська дослідниця Ягода Вєжейська (Jagoda Wierzejska, Варшава) прослідкувала загибель „традиційного єврейського світу Галичини” на матеріалах художніх творів. Джесс Кауфман (Jesse Kauffman, США) порівнював Львів та Варшаву в 1914-1921 роках та застосував термін „центральноєвропейська громадянська війна” (Central European Civil War) для окреслення періоду з 1918 по 1921 роки. Олена Бетлій (Київ) намагалась поєднати, традиційно роз’єднані в українській історіографії, міський та революційний наративи. Досліджуючи кількість жертв першого більшовицького захоплення Києва (зима 1918 р.) та процедуру їх поховання, історикиня показала як змінюється природа самого насилля. Було висвітлено перехід від „усталеного та традиційного” застосування сили при зміні влади до терору як основного інструменти боротьби.
Функціонування та забезпечення міста стало предметом розгляду панелі „Структури міського життя”. Самоврядування та адміністрування Лодзі у воєнний період стало предметом розгляду Каміля Шмєховського (Kamil S/miechowski, Польща). Російський дослідник Ярослав Голубінов (Самара) представив цікаву та мальовничу картину виживання та механізмів (само-) забезпечення мешканців російських міст та містечок в умовах тотального дефіциту та продрозкладки, перехід від товарно-грошових відносин до натурального обміну. Наше сприйняття тих буремних років як гнітючої розрухи та занепаду підважила доповідь Оксани Дудко (Львів/Торонто). Дослідниця проаналізувала діяльність львівського українського театру „Бесіда”, що не лише не припинив своєї роботи, але завдяки співпраці з УСС зумів зберегти акторський склад. Театр „Бесіда” було представлено як приклад трансформації імперської культури.
Німецький дослідник Нахтігаль Райнхард (Nachtigal Reinhard) сфокусувався на Харкові пізнього періоду війни. Зокрема зробив акцент на дисфункції міських структур, неможливості справитись з напливом біженців та зародженням соціальних конфліктів. Карстен Брюггеман (Karsten Bruggemann, Естонія) на прикладі Талліна показав, що належність до Російської імперії не обов’язково означає належність до імперської політичної культури. Так, приклад братовбивчих зіткнень, що мали місце у сусідів підштовхнув естонських провідників до діалогу та порівняно мирного переходу влади. Окремої згадки заслуговує доповідь Тетяни Портнової (Дніпро) про революційний досвід Катеринослава, зокрема захоплення міста загонами Махна взимку 1919. Цей епізод історикиня розглядає як трансформацію одвічного протистояння міста та села, але цього разу село „входить” до міста не в ролі прохача, а як повноправний господар. Т. Портнова аналізує знищення міської інфраструктури як символічні акти помсти та розплати. Також дослідниця розглядає міфологізацію епізодів махновського насилля та грабунків, що фактично не перевершували попередників та наступників, але міцно засіли в пам’яті мешканців та залишили слід в літературі.
Символізму в місті та самого міста в післяреволюційний період була присвячена окрема панель „Whose City?”. На прикладах трьох центрально- та східноєвропейських міст було показано переосмислення поразки, втрати та символічне оволодіння та панування в таких містах як Люблін (Stephanie Weismann, Відень), Будапешт (Melinda Harlov-Csortan, Будапешт) та Вільнюс (Rasa Cepaitiene, Вільнюс). Угорська дослідниця проаналізувала зусилля держави направлені на комеморацію участі у війні. Існували навіть каталоги з ремендованими пам’ятниками. Раса Чепайтене презентувала цікаву доповідь присвячену конструюванню образа Вільнюса як підступно відібраної столиці в міжвоєнній Литві. Дивує різноманіття технік, що застосовувались: від традиційних плакатів та листівок до веж Гедиміна з пап’є-маше, що в рамках однієї з кампаній заполонили литовські містечка. Окремої згадки заслуговує презентація Стефані Вайсман присвячена царині запахів (smellscapes) післявоєнного Любліна. З матеріалів преси та міських архівів постає картина творення польського міста в новій національній державі, з повноправними містянами та чужинним елементом. Причому іншування відбувається за допомогою запахів, „правильних” та „неправильних” ароматів. Доповідь була частиною ширшого проекту, що має на меті прослідкувати зміни smellscapes протягом всього ХХ століття.
Особливо хочеться відзначити роботу дискутантів під час конференції: Гвідо Гаусмана, Джошуа Санборна, Сергія Єкельчика, Крістофа Міка. Їм вдалося накреслити тематичні та методологічні рамки своїх секцій, пояснити пов’язаність доповідей, побачити за локальними кейсами глобальні процеси. Коментарі, що лунали, відзначались виваженістю, інтелігентністю та професіоналізмом. Критичні зауваження швидше мали характер дослідницьких порад.
Завершив роботу конференції круглий стіл „Народження нового світу: міські досвіди в Східній Європі після 1917” за участі Оксани Дудко, Джошуа Санборна (Joshua Sanborn, США), Сергія Єкельчика, Джея Вінтера та Олени Бетлій. Всі учасники погодились, що наразі в історичних дослідженнях бракує саме міських сюжетів. В свою чергу місто, як середовище яке зазнало чималих змін в соціальній структурі, усталених практиках та повсякденні, дає цікавий та багатовимірний матеріал для досліджень. За словами Оксани Дудко, місто може стати „точкою входу”, тим елементом, що підважить відсепаровані національні наративи та дозволить створити інтегровану картину минулого.
1. Детальніше див. статтю: https://zaxid.net/druga_velika_viyna_abo_druga_persha_svitova_viyna_n1465186
Шановні друзі і шанувальники!
Хочеться висловити слова великої вдячності тим нашим прихильникам, що підтримали наш проект. Завдяки Вашій підтримці ми продовжили публікації, здійснили певні технічні зміни, провели низку заходів у Полтаві «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава» 3-4 квітня 2018 р., продовжили наш відео і фото-проект, низку матеріалів, над якою працюємо, буде розміщено незабаром.
Чехарін Артем – 270 грн.
Левін Костянтин – 500 грн.
Орел Андрій – 500 грн.
Касьянов Георгій – 500 грн.
Здоров Андрій – 200 грн.
Хаустов Віктор – 500 грн.
Шаталов Денис – 300 грн.
Танатарова Катерина – 250 грн.
Золотарьов Євген – 200 грн.
Леньо Павло – 150 грн.
Кривошея Ігор – 200 грн.
Тахтаулова Марія - 500 грн.
Білоус Тарас - 300 грн.
Михальчук Роман - 300 грн.
У наших ближчих планах кілька перекладів з історії Східної Європи та політики пам’яті. Організація конференції з історії радянського дитинства «між споживанням та ідеологією» у Харкові. Низка довготермінових ініціатив як інтерв’ю з молодими істориками та вивчення особливостей політичного життя «на провінції», поза губернськими центрами на початку ХХ ст.
Зараз ми опрацьовуємо розширення міжнародної співпраці на ширшому полі. Ще раз хочемо щиро подякувати за підтримку і побажати наснаги та успіху нашим симпатикам!
Ми існуємо сьомий рік, маючи свою аудиторію, бачення концепції та широкі плани. Незважаючи на великі труднощі характерні для гуманітарного поля знань, вдалося зберегти проект та основу команди. Ми залишаємося важливим не масовим, але науково-освітнім ресурсом.
www. historians.in.ua – некомерційний проект. Незважаючи на широке партнерство і пошуки грантових підтримок, проведення публічних заходів, адміністрування, комунікація, технічне забезпечення, переклади та видавнича діяльність потребують певних ресурсів. Ми верифікуємо нашу діяльність і будемо вдячні за Вашу допомогу.
Підтримати проект можна:
Рахунок у банку:
Харківська обласна громадська організація
Центр підтримки реформ
ПАТ “Ідея Банк” м.Харків
р/р 26001310414419
МФО 336310
Картка Приватбанку:
5168 7422 0858 6705
Маслійчук Володимир Леонтійович
27 вересня о 15:00 розпочнеться авторська екскурсія Андрія Усача, наукового співробітника Меморіального музею «Територія терору», аспіранта Українського католицького університету, по фортифікаційному комплексу Цитадель: «Шталаг № 328: доля радянських військовополонених в окупованому Львові». Місце зустрічі: біля входу на Цитадель з вулиці Грабовського.
Після завершення екскурсії, о 17:00 у Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія Терору» (проспект Чорновола, 45 г) відбудеться публічна лекція Тетяни Пастушенко, кандидатки історичних наук, старшої наукової співробітниці відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ «Полонені червоноармійці під час Другої світової війни».
Запрошуємо до участі та будемо вдячні за поширення інформації!
