Нейронаука була частиною нашої сімейної бесіди за обідом, часто – передумовою знаходження істини. Хочете поговорити про мистецтво? Не без нейронауки. Цікавитеся правосуддям? Ви не можете визначити чиюсь осудність без аналізу сканування мозку. І хоча наука допомагає нам вдосконалити наше мислення, ми обмежені її рамками: поза математикою, врешті-решт, жодне бачення реальності не може стати абсолютно достовірним. Прогрес створює ілюзію, що ми поглиблюємо наші знання, у той час як, насправді, недосконалі теорії постійно зводять нас на манівці.

Цей конфлікт стає актуальним у добу анти-науки, коли право-радикальні активісти заперечують кліматичні зміни, еволюцію та інші сучасні відкриття. У своїй книжці «Просвітництво зараз» (2018) Стівен Пінкер описує другий наступ на науку зсередини традиційної вченості та мистецтва. Але чи це так погано? Романтизм ХIX-го століття був першим рухом, який кинув виклик Просвітництву – і ми досі бачимо наслідки його впливу в таких областях, як екологія, аскетизм та етичне використання совісті.

В нашу нову добу Просвітництва нам знову потрібен Романтизм. Чеський дисидент Вацлав Гавел у свої промові «Політика і совість» (1984), говорячи про фабрики та димоходи на горизонті, пояснює навіщо: «Люди вважали, що можуть пояснити та підкорити природу – проте... вони знищили й відхрестилося від неї». Гавел не був проти промисловості, він просто виступав за трудові відносини та захист навколишнього середовища.

Проблеми залишаються. Від використання ГМО насіння й аквакультури, до встановлення контролю над харчовими ланцюгами та військових стратегій генно-інженерної біологічної зброї – влада затверджується через патенти та фінансовий контроль над основними аспектами життя. Французький філософ Мішель Фуко у «Жазі пізнання» (1976) назвав такі досягнення «методами підкорення тіл та контролю за населенням». З появою переможців та переможених на новій арені не дивно, що дехто починає чинити опір.

Зараз ми на межі нової революції в контролюванні життя за допомогою інструмента для модифікації генів Crispr-Cas9, який дає нам можливість змінювати колір крил метелика та переписувати спадковий генетичний код людини. На цій незвіданій території, де багато етичних проблем, ми можемо бути засліплені зануренням у занадто сильну віру в науку та втратити людяність або віру у права людини.

Наука повинна формувати такі важливі ідеї як вакцинація та кліматична політика, але не визначати всі цінності. Наприклад, учені галузей науки про життя оцінюють нові ліки настільки високо, наскільки дозволить ринок: генна терапія для відновлення зору коштує $850 000, перша Т-клітина імунної системи, створена за допомогою генної інженерії заради боротьби з раком – $475 000, що у вісім разів перевищує середній дохід у США, незважаючи на вартість виробничих витрат у розмірі $25 000. Медицина чи здирництво? Вирішувати повинні гуманітарії, а не науковці.

Оскільки наука стає брутальною грою ринкових сил та контролю над патентами, скептики та романтики серед нас повинні втрутитися, і ми вже це робимо. В одному дослідженні, що пропонувало безкоштовне секвенування геному для новонароджених, тільки 7% батьків виявили бажання взяти участь. Це наводить на думку, що громадськість обережно ставиться до того, як страховики, бізнесмени та урядовці можуть зловживати такими даними. Засіб Пінкера від спотворення науки – це залучення до неї світського гуманізму, гнучкої концепції доброти, що працює проти фінансового тиску. Проте чи можемо ми покладатися на технологів у такому доброзичливому дусі? Зараз у біотехнології головним є тільки ринок. Сучасні романтики мають право перейматися мотивами науковців, якщо навіть не самої науки.

Рушійна сила Романтизму полягає в тому, що він обстоює людяність на противагу науковому прогресу та розвитку сцієнтизму – широкої, комерційної та поверхневої маніпуляції наукою за межею того, що дозволяють докази. Митці-романтики, що прийняли нашу децентралізовану позицію у всесвіті Галілея, зображали людей маленькими на величному фоні природи – сам простір підкреслював напруженість між наукою як принципом організації та загадками природного світу, що неможливо пояснити. На думку історика науки Стівена Шапіна з Гарвардського університету, наше сучасне захоплення наукою походить від занепокоєння цією напругою – або, мабуть, відчуття того, що оскільки нічого не має особливого значення, повинна мати значення хоча б наука. «Сцієнтизм, що зараз відроджується, – писав він у 2015 році, – це не стільки ефективне вирішення проблем, які створює відношення між тим, що є і тим, що повинно бути, скільки симптом хвороби, що супроводжує їхнє розділення.»

Індустріалізація 20-го століття покінчила з Романтизмом, але з його завершенням, ми ризикуємо також втратити силу самоаналізу, і навіть совісті та відповідальності. Напруга, що визначала Романтизм, коли природа існує поза пануванням людського розуму, вимагає активного осмислення та сумління. Еволюція існує, і наука є значущою, але пласкі або корисливі тлумачення наукових знань ставлять наше життя під загрозу.

Ще у 1817 році поет Джон Кітс назвав це «негативною здатністю»: підтримувати невпевненість та сумнів. У своїй лекції «Воля до віри» (1896) психолог Вільям Джеймс нарікав, що «наукові абсолютисти роблять вигляд, що регулюють наше життя», і пояснив у своєму запереченні, що «наука перетворила цю нервозність на звичайну техніку, так званий метод верифікації; вона настільки закохалась у нього, що можна навіть сказати, що наука зовсім перестала піклуватися про саму істину».

Напруга залишається. Найбільше перетягування канату відбувається не між наукою та владою інституційної релігії, а скоріше між первинним зв’язком природи та владою інституційної науки. Багато хто каже, що Романтизм помер. Проте знову зростає напруга між Романтизмом та «солдатами» справжнього Просвітництва. Ми переживаємо культурне пробудження – своєрідне романтичне відродження – оскільки наукові дослідження не здатні цілком зобразити повну картину природи, «теорії всього» продовжують зазнавати невдачі, а науку експлуатують заради дистопічної реальності таких суперечливих галузей і явищ, як нео-євгеніка, а також генна інженерія та нерівний доступ до ліків та медичної допомоги.

Саме тому, що авторитет інституту науки став парадигмою, він повинен мати контркультуру.

 Переклад з англійської мови

Джим Козубек, науковий письменник та обчислювальний біолог, живе в Кембриджі, штат Массачусетс.

Перекладачка: Владислава Ющенко, студентка Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Enlightenment rationality is not enough: we need a new Romanticism» в журналі «Aeon» 18 квітня 2018 р.

Міністру освіти та науки України Гриневич Л. Г.

 Атестаційній колегії МОН України

Шановна Ліліє Григорівно!
Шановні колеги!

Українські науковці протягом останніх років неодноразово висловлювали стурбованість щодо низького рівня дисертаційних робіт у галузі педагогічних наук. Резонансні випадки включення у дисертації антинаукових тверджень та плагіату набували широкого обговорення у соціальних мережах і пресі. Проте слід визнати, що системного контролю за використанням педагогічною наукою наукових досягнень з інших галузей знань не існує, увагу фахівців вони привертають дуже вибірково. Черговий випадок успішного захисту дисертації, що навіть за формальними ознаками не може бути визнана науковою роботою, на жаль, із запізненням, але змушує реагувати спільноту фахових істориків.

18 квітня 2018 р. у спеціалізованій вченій раді Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди відбувся захист кандидатської дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)» за спеціальністю «13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки». Проте відповідно до чинної постанови президії ВАК України від 25.06.1998 № 37-06/6 такі напрямки досліджень як «Історія Київської Русі», «Релігія і церква в історії України», «історія культури українського народу» входять до паспорту спеціальності 07.00.01 «історія України». При захисті міждисциплінарних досліджень чи робіт, які захоплюють тематику інших наук, рекомендується участь фахівців з відповідної галузі знань. У даному випадку маємо всі підстави вважати, що жоден спеціаліст з історії Давньої Русі не ознайомлювався з дисертацією на стадії її підготовки та захисту, і ні дисертант, ні спеціалізована вчена рада не мали змоги дізнатися реальну фахову оцінку її змісту.

На жаль, загальна оцінка роботи не може бути позитивною. Історична складова дисертації не витримує критики, дана робота взагалі не є науковим дослідженням: текст дисертації представляє собою компіляцію різноманітних, переважно фантастичних та ненаукових тверджень, часто базованих на інформації з інтернет-сайтів, застарілих публікацій, що суперечать результатам сучасної української і світової історичної науки в галузі історії Давньої Русі. Матеріал викладено безсистемно, текст просто переповнений фактичними помилками та неточностями. Методологічна база, критичний аналіз історичних джерел, посилання на сучасні праці фахівців з історії Давньої Русі відсутні. Висновки не мають жодної наукової новизни. Особливо турбує, що системне використання праць істориків педагогіки замість робіт істориків-джерелознавців призводить до реконструкції вкрай викривленої картини Давньої Русі, яка потім нав’язується у процесі навчання студентам і учням.

У дисертації виявлені грубі порушення академічної доброчесності: некоректні текстові запозичення (плагіат), приписування собі дисертантом уведення в обіг нових джерел, фальсифікація бібліографічної бази та списку використаних архівних матеріалів.

Слід також відзначити необ’єктивність і заангажованість дисертанта, несумісну з принципами наукового дослідження – усі проблемні питання, пов’язані з особливостями середньовічних уявлень церкви про навчання та виховання, як-то ксенофобія, нетолерантність до інших релігій і конфесій, тілесні покарання дітей, повністю ігноруються.

Натомість у тексті та висновках дисертації де-факто пропонується запровадити християнський світогляд (виключно православного зразку) в сучасних школах як елемент педагогічного виховання, залучати учнів до участі у богослужіннях та релігійних практиках. Заклик І. В. Дерев’янко до використання досвіду середньовічного релігійного виховання в сучасній школі України, має ознаки порушення ст. 35 Конституції України, ст. 3 та 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Факт успішного захисту даної дисертації змушує констатувати, що вказана спеціалізована вчена рада, науковий керівник дисертанта та офіційні опоненти безвідповідально поставилися до своїх професійних обов’язків, що ставить питання про їх фахову придатність. Діяльність спецради має бути ретельно перевірена та піддана відповідній оцінці.

Пропонуємо ознайомитися й взяти до уваги рекомендації фахового Відгуку істориків на дисертацію (Додається нижче) та відхилити рішення спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди щодо присудження Дерев’янко Інні Володимирівні наукового ступеню кандидата педагогічних наук.

 08.05.2018

Міністру освіти та науки Л. Г. Гриневич

Голові та членам Атестаційної колегії МОН

ВІДГУК
на дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата педагогічних наук
Дерев’янко Інни Володимирівни
«Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі
(кінець Х – середина ХІІІ століття)»

18 квітня 2018 р. у спеціалізованій вченій раді Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди відбувся захист кандидатської дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)».

Дисертація захищена за спеціальністю «13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки», проте історія педагогіки, нарівні з історією інших галузей науки, техніки, мистецтва, культури, економіки, політики, – це передусім розділ історичної науки. Відповідно до діючої постанови президії ВАК України від 25.06.1998 № 37-06/6 такі напрямки досліджень як «Історія Київської Русі», «Релігія і церква в історії України», «історія культури українського народу» входять до паспорту спеціальності 07.00.01 «історія України». Отже, вчені-історики мають право скласти своє враження і дати професійну оцінку цієї дисертації, бо вона потрапляє в царину їх досліджень.

На жаль, загальна оцінка роботи не може бути позитивною, оскільки історична складова дисертації не є науковим дослідженням, це скоріше компіляція фантастичних та ненаукових тверджень, що суперечать результатам сучасної української та світової історичної науки в галузі історії Давньої Русі.

І. Актуальність теми та джерельна база дисертації.

Проблеми рецензованої дисертації починаються вже на рівні формулювання актуальності теми, адже її обґрунтування обмежується всього одним реченням: «Дієву допомогу в розвиткові духовного світу підлітка, прищепленні йому християнських та загальнолюдських цінностей, розумінні сенсу свого існування на Землі може надати вивчення та творче використання педагогічно цінних ідей християнського виховання підлітків за часів Київської Русі, коли було накопичено оригінальний зміст, форми та методи організації такого виховання» (с.4).

Яким же саме чином у вихованні сучасних підлітків можуть допомогти педагогічні ідеї тисячолітньої давності? І чому саме Київської Русі, а не, скажімо, Візантії чи Давнього Риму? Чи варто очікувати від педагогів також дисертацій про «творче використання педагогічно цінних ідей» давньогрецької Спарти або мисливців на мамонтів доби палеоліту з метою «використання педагогічно цінних надбань в умовах сьогодення» (с.6)? Де саме проходить межа здорового глузду?

Актуальність нового дисертаційного дослідження з історії «виховання підлітків Київської Русі» доволі сумнівна. Ось лише неповний перелік дисертацій та монографій, присвячених різним аспектам проблеми:

Бабишин С.Д. Школа та освіта Давньої Русі (ІХ – перша половина ХІІІ ст.). Київ, 1973. 188 с.
Бабишин С. Д. Основные тенденции развития школы и просвещения в Древней Руси: X – первая половина XIII вв.: дисс. докт. пед. наук. Ивано-Франковск, 1983. 452 с.
Онищенко Е.В. Образование в Древней Руси IX – начала XIII вв.: дисс. канд. ист. наук. Москва, 2005. 160 с.
Радул О.С. Виховання дітей в процесі життєдіяльності давніх східних слов’ян (VI – XIII ст.). Кіровоград, 2013. 448 с.
Радул О.С. Виховання дітей в процесі життєдіяльності давніх східних слов’ян (VI – XIII століття): автореф. дис. ... докт. пед. наук. Умань, 2014. 44 с.
Тхоржевська Т.Д. Розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України: автореф. дис. … докт. пед. наук. Київ, 2006. 38 с.
Тхоржевська Т.Д. Православне виховання в історії педагогіки України. Київ, 2005. 412 с.
Шкабара І.Є. Генезис парадигм воспитания в отечественной истории VIII – XVII век: автореф. дис. … докт. пед. наук. Екатеринбург, 2007. 45 с.

Враховуючи надзвичайну обмеженість існуючої джерельної бази, він виглядає для фахівція-історика навіть завеликим, адже автори не могли уникнути повторів, значного перетину з роботами один одного, що є небажаним для дисертаційного жанру. Що ж саме міг запропонувати дисертант після своїх попередників, для того, щоб віднайти в таких умовах необхідну наукову новизну дослідження: нові джерела, нові методичні підходи, кардинально нове бачення проблеми?

Жодної нової методики дисертація не пропонує і навіть не претендує на це. Більше того, з переліку заявлених у Вступі методів, нібито використаних у дисертації, у подальшому тексті неможливо знайти застосування історико-типологічного, історико-структурного, ретроспективного методів, аналізу і систематизації. Приписування такого роду виглядають жалюгідно і свідчать про низький методологічний рівень підготовки дисертанта, що яскраво підтверджується чи не кожною сторінкою основних розділів роботи.

Опис джерельної бази у Вступі (с. 7–9) взагалі є анекдотичним для рівня дисертації. У один ряд з реальними джерелами – давніми творами (літописами, повчаннями, житіями святих) чомусь зараховані публікації (причому окремо: «дослідження науковців ХVIII–XX ст.», «богословська література», «матеріали педагогічних періодичних видань», «наукові праці») та навіть цілі фонди бібліотек. Зауважимо, що окремий підрозділ «характеристика джерел», всупереч вимогам до дисертаційного дослідження, у рецензованому тексті відсутній, тож зрозуміти, як така каша могла утворитися у голові дисертанта, важко. Судячи з постійного вжитку далі термінів «історичні та історико-педагогічні джерела», автор якимось чином їх таки класифікувала, проте посилання прозоро свідчать, що у якості цих «джерел» малися на увазі переважно публікації істориків і педагогів. Системне нерозуміння різниці між джерелом і науковим дослідженням, фактичними даними і гіпотезами, призводить до плачевних результатів – дисертант серйозно вважає «аналізом джерел» механічне висмикування думок й інформації з публікацій інших дослідників.

У дисертації, окрім публікацій, використані інтернетні сайти загального характеру, на яких представлені різнорідні збірки перекладів історичних джерел (наприклад, http://izbornyk.org.ua/links/info.htm ), часто любительські, а не наукові. Автор преспокійно посилається на інтернетну публіцистику (у т.ч. анонімну), «Православний календар» та іншу релігійну літературу, підручники, хрестоматії, не проводячи жодної різниці між ними і науковими публікаціями.

Як джерела дисертації вказані також Конституція України, закони та нормативні акти України, хоча їх зміст дисертанту, напевне, залишився невідомим, інакше вона б мала знати ст. 35 Конституції України, де вказано, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви». Це ж підтверджує і Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» у ст. 6: «Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер… Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань». У відповідності до Конституції України та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «християнське виховання підлітків» можливе лише в рамках навчальних закладів, створених відповідними релігійними організаціями. Автор замовчує цей факт у дисертації і свідомо поширює висновки про «актуальність християнського виховання підлітків» на всю «сучасну школу», тим самим різко перебільшуючи практичне значення дисертації для педагогічної науки.

Дисертант ставить собі в заслугу той факт, що вона нібито увела нові джерела до наукового обігу, навіть зазначила їх кількість – 55 (Анотація, с. 4). Це твердження не відповідає дійсності. Уведення в науковий обіг нових історичних джерел означає, що автор відшукав десь (в архівах, музеях, рукописних збірках бібліотек) нові, не відомі раніше, рукописи чи провів археологічні розкопки, в результаті яких знайшов нові матеріали, документи, епіграфічні написи на камені чи інших матеріалах, інші артефакти, що дозволяють по-новому подивитись на історію навчання доби Давньої Русі. І для того, щоб їх увести в науковий обіг, недостатньо їх знайти чи послатися на існування, потрібно ще опублікувати факсимільні чи критичні наукові видання з коментарями, зробивши джерело доступним для аналізу іншим дослідникам. Ні в тексті дисертації, ні у списку наукових робіт дисертанта нема жодного свідчення, що вона дійсно ввела хоч одне історичне джерело з давньоруської історії у науковий обіг. Такі твердження – це приписування собі неіснуючих результатів, що є грубим порушенням наукової доброчесності.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження визначені доволі дивно. «Вибір нижньої межі дослідження – 988 рік – зумовлений хрещенням Київської Русі, започаткуванням спеціальних училищ для підлітків; появою перших джерел як носіїв християнських цінностей («Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона)». По-перше, дисертант у тексті притримується позиції раннього хрещення Русі, ще в 866 р., і стверджує постійну присутність тут християн протягом усього Х ст., у т.ч. пише: «Уже під час правління княгині Ольги, коли вона у 957 році прийняла хрещення у Константинополі з ім’ям Олена, спостерігався розквіт християнства у Київській Русі. За 12 років після свого хрещення, вона встигла посіяти зерна християнської віри у серці свого онука Володимира» (с. 90–92). Залишивши осторонь питання точності наведених фактів, не є зрозумілим, чому тоді «християнське виховання підлітків» у Русі не включає принаймні час виховання Ольгою Володимира. Друге, дисертант не розуміє, що події, описані у найдавнішій частині давньоруського літописання, датовані літописцем ретроспективно з великим допуском, і одна літописна стаття може включати під умовною датою навіть значні історичні проміжки. Так, за комплексом хронологічних повідомлень різних письмових джерел, хрещення киян не могло відбутися раніше 989 р. (найвірогідніше, у 990 р.), освячення першого кам’яного храму – Десятинної церкви, сталося у 996 р. і лише після цього могли з’явитися перші школи, запроваджені Володимиром Святославичем. Третє, зовсім не зрозуміло, яким чином з 988 р. і подіями хрещення Русі пов’язаний твір Іларіона «Слово про закон і благодать», вперше виголошений автором у вигляді промови у 1050 р.

«За верхню межу взято 50-ті рр. ХІІІ століття, що пов’язано з переглядом педагогічних ідей щодо змісту, мети, завдань, принципів, форм та методів християнського виховання підлітків у зв’язку з монголо-татарською навалою та політичною роздробленістю Київської Русі; із поступовою втратою Києва як релігійного центру» (с. 9). Речення знову включає зовсім різночасові й не пов’язані між собою події: фактична «роздробленість Київської Русі» почалася одразу після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) і була остаточно закріплена юридично Любецьким з’їздом князів (1097 р.); завоювання монголами Русі сталося у 1237–1241 рр.; центр Київської митрополії перенесено у Володимир у 1299 р., але Київ так ніколи і не перестав бути «релігійним центром». Що ж з цього у 50-ті рр. ХІІІ ст. спричинило «перегляд педагогічних ідей», взагалі залишається загадкою.

Зауважимо, що в статтях, у яких оприлюднені результати досліджень дисертанта, «Київська Русь» датована рамками VIII–XV ст. (Див.: Дерев’янко І. В. Дослідження етапів становлення та розвитку питань християнського виховання підлітків у Київській Русі (8–15 століття). Гуманізація навчально-виховного процесу. Слов’янськ, 2013. Вип. LXV. С. 253–258; Дерев’янко І. В. Дослідження методів і форм організації християнського виховання підлітків за часів Київської Русі (VIII–XV століття). Педагогічні науки. Херсон, 2014. Вип. 66. С. 63–67). Такі хронологічні вольності неприпустимі навіть для школяра старших класів.

Автор стверджує, що «Тема дисертації є складником комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки і порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Підготовка викладацьких кадрів для середньої та вищої школи в науково-педагогічній спадщині вітчизняних та зарубіжних педагогів, діячів освіти і культури України ХІХ – ХХ ст.» (державний реєстраційний номер 01110006445 від 26. 05.2011 р.)» (с.6). Однак тема дисертації стосується підлітків, а не «підготовки викладацьких кадрів», і обмежується хронологічним періодом Х–ХІІІ ст. З яким же формулюванням її могли включити у вказану планову тему Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди?

 ІІ. Основні розділи дисертації.

Розділ 1 «Християнське виховання підлітків як науково-педагогічна проблема», напевне, не мав би цікавити історика. Проте дисертант, за незрозумілою логікою, саме сюди включила підрозділ 1.4 «Передумови становлення педагогічних ідей християнського виховання підлітків у Київській Русі», а не у Розділ 2 «Етапи становлення та розвитку педагогічних ідей християнського виховання підлітків у Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ ст.)».

Не можна оминути і підрозділ 1.1 «Ступінь дослідженості проблеми», оскільки у ньому дисертант вирішила змішати у хаотичний переказ одночасно огляд робіт, присвячених християнському вихованню, та робіт з історії церкви і освіти у Давній Русі. Підрозділ вкрай вибірковий, не містить навіть натяку на якусь систематизацію, на виділення шкіл, напрямків, дискусій тощо. Замість реального дисертаційного розгляду історії розвитку наукової думки з теми, перед нами рваний студентський реферат, позбавлений будь-якої авторської ідеї.

Постійне намагання притягнути до проблем дитячої педагогіки авторів, що ніколи цим професійно не займалися, призводить часом до кудмедних у своїй абсурдності висновків, наприклад, Серафим Саровський та низка інших релігійних діячів, які жили задовго до оформлення сучасних стандартів педагогіки і, відповідно, спеціалізованих педагогічних праць не писали, звинувачені дисертантом в тому, що вони «фрагментарно визначили мету, зміст, принципи, форми і методи християнського виховання підлітків» (с. 102).

Підрозділ 1.2 «Термінологічне поле дослідження» – очевидно, за задумом автора, є сурогатним замінником обов’язкового дисертаційного підрозділу про методику дослідження. Через повну теоретичну безпорадність дисертант не знайшла нічого кращого, як заповнити текст компіляцією думок різних авторів з приводу релігійно-філософських термінів на кшталт «духовність», «православне виховання», «християнська мораль». Проте читач буде марно шукати в огляді імен провідних світових філософів, дослідників культурної антропології тощо – на думку дисертанта, для цієї мети цілком зійдуть цитати з повчань «святителів» та педагогів провінційного розливу.

Підзрозділ 1.3 «Зміст християнського виховання підлітків на сучасному етапі» та весь Розділ 3 однозначно написані носієм релігійного світогляду і прихильником моноконфесійності. Автор навіть не намагається для наукоподібності згадати про існування в Україні різних християнських конфесій, про множинність релігійних груп, що позиціонують себе як християни, не розглядає особливості їх ставлення до проблеми «християнського виховання». Для автора не існує християн поза межами «Православ’я» та «Української Православної Церкви», не існує, відповідно, і жодної традиції вивчення проблеми у країнах католицького чи протестантського світу. У списку використаних джерел дисертації присутня всього одна назва латиницею, і та належить самому дисертанту!

Квінтесенція підрозділу 1.3: «Християнське виховання підлітків не можливе поза Церквою. Тільки «воцерковлення особистості призводить до її спасіння»» (с. 69). Позиція зрозуміла для спеціальності «Богослов’я», але ж дисертація захищена у державному університеті за цілком «світською» спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. Чи означає це, що позиція Міністерства освіти та науки передбачає толерантність до перенесення релігійних догматів у наукові дисертації нефілософського профілю? І яка з галузей тоді буде наступною – геологія, біологія, фізика?

Перейдемо, нарешті, до історичної частини дисертації (підрозділ 1.4 та Розділ 2). Історичне дослідження вимагає від науковця володіння хоча б базовими уявленнями про предмет дослідження та методологію історичної науки, особливо методи критики джерел. Саме критичне мислення є головною складовою наукового світогляду. Проте, як ми з’ясували вище, її автор є носієм релігійного типу світогляду, а тому ВІРИТЬ без запитань, у т.ч. у будь-яку ахінею, опубліковану коли-небудь у науковій, педагогічній чи релігійній літературі.

Братися за відтворення історії навчання та виховання на теренах давньоруських земель можна лише за умови оволодіння базою історіографії, яку історична наука накопичила за весь період свого існування. Проте відсутність фахової освіти не дозволяє дисертанту самостійно розуміти й аналізувати вузько спеціалізовані історичні праці. У списку використаної літератури дисертації їх обмаль, і мова йде лише про узагальнюючі або дуже застарілі роботи оглядового характеру. Посилання на праці провідних сучасних дослідників в галузі історії Давньої Русі відсутні, натомість їх заміняють посилання на роботи фахівців у галузі історії педагогіки, підручники, довідкову літературу, хрестоматії текстів для студентів тощо, у яких представлено спотворені перекази історичних досліджень та подано спрощену картину досліджуваного історичного періоду. За наявності фактичних розбіжностей, головний метод дисертанта для відбору вірного варіанту: чим давніше, тим ліпше або чим вражаюче, тим краще.

Вже з перших рядків підрозділу 1.4 дисертант намагається вразити «знаннями»: «Історія є свідченням того, що в V – VI столітті завершилося розселення слов’ян та їх поділ на три групи: східну, західну і південну» (с. 87), переплутавши початок і кінець процесу.

Ще більше «відкриття» чекає нас через сторінку: «Поширення християнських ідей на теренах Київської Русі здійснювалося проповіддю Слова Божого видатними місіонерами – Святим апостолом Андрієм Первозванним, святими рівноапостольними Кирилом та Мефодієм, укладачами слов’янської абетки. … Ще у I столітті святий Апостол Андрій Первозванний встановлює хрест на горі, де виник пізніше Київ» (с. 89). Дисертант явно не розрізняє історичні та легендарні події, а візит Андрія до «Скіфії» належить саме до останніх. Реальних історичних джерел, які б підтвердили існування самого апостола, як це не прикро звучить для віруючих, наразі не існує. Історія Орігена про кидання жеребу апостолами з метою розподілу земель для проповідування не належить до канонічних. Натомість вона народила пізніше велику кількість агіографічних оповідей, в яких апостолів «відправляли» у все дальші й дальші місіонерські подорожі, адже усім християнам хотілося, щоб і на їх землі проповідували учні Христа. Чому дисертантці здається, що у І ст. н.е. вже існували «терени Київської Русі» – загадка, як і те, з якого джерела вона взяла відомості про візит до Русі Кирила і Мефодія. Костянтин Філософ (Кирило) у 860–861 рр. у якості візантійського посла-місіонера відвідав лише Крим і Хозарію, і тільки «суперпатріотична» сучасна російська агіографія називає це «візитом в Росію».

Дисертант безапеляційно упевнена, що «князь Аскольд був християнином» (с. 90); що у 911 р. імператор Лев «прагнув доповнити мирний договір статтею про християнське віросповідання для Русі» (с. 90); що «у 940 р. військовий союз з Візантією було відновлено»; що «945 р. у Києві був побудований Соборний храм на честь Святого Пророка Іллі візантійськими купцями, які прибували до Києва» (с. 91) і т.д., народжуючи недоведені, або взагалі не відомі науці «факти» чи не на кожній сторінці історичних підрозділів. Перевіряти, чи є ці помилки фантазіями власне автора, чи недолугим переказом інших робіт, зайняло б надто багато часу.

В ряді випадків зрозуміло, що дисертант не має уявлення про текстологію давньоруських пам’яток писемності, про дискусії у їх вивченні, про різницю між протографом, списком, зводом, редакцією. Так, наприклад, уся «Повість минулих літ» у дисертації приписується перу Нестора, що є рівнем науки ще ХІХ ст. Але з «Житієм св. Бориса і Гліба» автор потрапляє у пастку: «хрестоматійно» його автором називається Нестор, але час складання першого зведення житія відносять до сер. XI ст.; в результаті у дисертанта виходить, що Нестор став його автором вже в сер. ХІ ст. (с. 149), тобто в дитячому віці.

 Деякі пасажі дисертації примушують задатися питанням, чи справді автор добре знає історію християнства, наприклад: «У Київській Русі складається новий тип святого, що безвинно страждає, не чинячи опір, щоб у такий спосіб наслідувати приклад Христа» (с. 148). Інші – чи справді дисертант розуміє принципи давньоруської дидактики, на кого саме були орієнтовані повчання. В результаті їх аналізу робиться висновок: «Головна педагогічна ідея цих праць, яка є корисною для християнського виховання підлітків на зазначеному етапі, це – уславлення таких принципів християнського виховання як аскетизму, чернецтва, самозаглиблення, духовного вдосконалення, духовної мудрості, яку можна знайти в книгах» (с. 150). Дисертант абсолютно не усвідомлює, що, намагаючись будь-яким чином розширити коло давньоруських джерел про виховання підлітків, насправді зарахувала сюди переважно тексти, орієнтовані на священиків, монахів, князів-правителів, тобто не лише на цілком зрілих людей, які самі мали займатися вихованням, але й на дуже малу частку давньоруського суспільства. Навіть улюблене всіма педагогами джерело – «Повчання» Володимира Мономаха – написане наприкінці життя князя у жанрі заповіту і орієнтоване на його дорослих дітей.

У тексті дисертації (як у інших працях з історії педагогіки) не розрізняються випадки вживання в давній літературі слова «чадо» у значенні «дитина» і у значенні «духовне чадо», коли авторами є священики та монахи (напр., с. 177). Така ж ситуація з терміном «отрок» (с. 125), яким в Давній Русі називали також молодих слуг та молодшу дружину.

Іронічно виглядають у дисертації і сюжети, які суперечать давньоруським текстам християнських повчань, що різко засуджували язичництво. Так, на думку дисертанта, «християнський менталітет» був притаманний східним слов’янам ще до прийняття християнства (с. 94–95). З цим би зовсім не погодився автор «етнографічного опису» слов’янських племен з «Повісті минулих літ» (переклад українською Л. Махновця): «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони».

Дисертант невмотивовано переносить в історичні реалії середньовічного суспільства інституції, термінологію та уявлення, притаманні сучасності. Результатом такої «модернізації» є конструювання викривленої картини, якоїсь фантастичної реальності нібито Давньої Русі, де є «училища для підлітків» (с. 9, 20-22, 127, 163), «державна освіта» (с. 171) і «приватні вчителі» (с.178), «школи, які здійснювали навчання грамоті, і з яких виходили професіонали, які працювали у різних сферах політичного, культурного життя країни» (с. 163), «школи грамоти», що з’явилися в умовах нестачі освітніх закладів, і які навчали дітей за певну платню, а громада укладала з ними угоду» (с. 178), «самоосвіта підлітків» (с. 167), «самовиховання, під час перекладу, переписуванні та розповсюдженні книг при монастирях» (с. 178) і т.д. Давньоруські вчителі нібито мали концепції освіти і переглядали їх в залежності від політичної ситуації, визначали методи, форми і цілі освіти, тощо. Все це дуже гарно б виглядало у белетристичній літературі жанру фентезі, чи альтернативної історії, але не в дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата наук.

Текст також просто переповнений безглуздими наукоподібними реченнями. Для зразку: «В культурологічному аспекті, Київська держава була колисковою (sic!) української народності, яка стала прямим нащадком її культури» (с. 88); «У відповідності до теоретичних положень дослідження, історія виховання східнослов’янських народів бере свій початок з глибини віків» (с. 88); «Як свідчить проведений нами аналіз, літописання, як джерело педагогічних ідей християнського виховання у зазначений період, сприяло всебічному формуванню християнської педагогічної свідомості» (с. 147); «Вивчення історико-педагогічних джерел доводить, що з кінця 30-х років ХІІІ ст. спостерігається тенденція до збереження педагогічних ідей християнського виховання підлітків» (с. 167), тощо. Дисертація місцями позбавлена будь-якої логіки викладу матеріалу, від опису подій доби Давньої Русі автор раптово може перескочити до викладу якихось думок когось із релігійних діячів ХІХ ст., чи почати розповідати про сучасну педагогіку

Дисертант демонструє настільки рідкісну некомпетентність як історик і настільки низький загальнонауковий рівень, що навіть за дуже гарячого бажання нікому не вдасться віднайти у тексті хоча б якісь позитивні моменти.

У Розділі 3. «Перспективи творчого використання педагогічно цінних ідей християнського виховання підлітків у сучасній сім’ї та школі» мав би очікуватися виклад методів того самого «позитивного досвіду християнського виховання підлітків Київської Русі» та результати його експериментального впровадження. Натомість розділ не має ані найменшого стосунку до давньоруських реалій чи попередніх розділів. Висновки за його результатами, винесені як «наукова новизна», просто сміхотворні: «На підставі визначення педагогічних ідей християнського виховання підлітків Київської Русі на різних етапах досліджуваного періоду (кінець Х – середина ХІІІ століття) установлено, що творчого використання заслуговують такі педагогічно цінні ідеї: використання духовної літератури; організація благодійної діяльності (допомога хворим, сиротам); відвідування Богослужінь; паломницькі подорожі до Святих місць; особистий приклад вихователя; уміння вихователя бачити у вихованцеві образ і подобу Божу; турбота вихователя про душу дитини; прагнення вихователя не нашкодити душі дитини; виховання з любов’ю; співробітництво педагогічного колективу школи і сім’ї; залучення батьків до благодійної діяльності разом із дітьми».

Дисертант відверто розписується у власній безпорадності виконати мету і завдання дисертації й знайти хоч щось «добре забуте» з давньоруської «педагогічної спадщини», чого б і так не знав пересічний християнин.

Показово також, чого ми не знайдемо у дисертації, а саме: розгляду джерел про різку нетолерантність давньоруської православної церкви до всіх іншовірців та представників інших християнських конфесій і течій, яскраво відображену у циклі антилатинської полеміки, у численних збірниках церковних заборон; про нетолерантність до будь-яких світських розваг (танців, пісень, ігор); заборону плюралізму; вчення про «кари Божі», ордалії тощо. Дисертант ні словом не згадує про систему оцінки, а також про те, що основним методом впливу середньовічної педагогіки був метод фізичної розправи з дитиною за неуспішність чи відсутність старанності у навчанні.

Ця однобокість висвітлення, намагання представити відсталу середньовічну світоглядну систему лише у «білому світлі», демонструє необ’єктивність і заангажованість дисертанта, несумісну з принципами наукового дослідження.

Що більш серйозно, у тексті і у висновках дисертації де факто пропонується встановити християнський світогляд в усіх школах як елемент педагогічного виховання, пропонується навчати учнів християнському світогляду (лише православного зразку), залучати учнів до участі у релігійних богослужіннях та релігійних практиках (покаяння, сповідь, молитва, обов’язкові відвідування церкви, паломництво до святих місць, читання богослужебної літератури – весь арсенал середньовічного релігійного виховання), які на думку І. В. Дерев’янко цілком допустимі як педагогічні методи в сучасній школі України, де за Конституцією, школа відділена від церкви.

Заклики до використання методів християнського виховання в педагогічній діяльності вчителя містять ознаки порушення законодавства (ст. 35 Конституції України, ст. 3 та 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Зокрема в ст. 3 Закону йдеться: «Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії».

 ІIІ. Проблеми наукової доброчесності.

У процесі обговорення дисертації І. В. Дерев’янко в групах Facebook: historians.in.ua та Ukrainian Scientists Worldwide активістами було виявлено, що текст дисертації містить плагіат.

Так, на ст. 74–76 є текст, який майже дослівно співпадає із текстом, вміщеним у статті: Жуковський В.М. Духовно-моральні знання вчителя – основа національного відродження України за умов сучасних цивілізаційних змін // Професійна педагогічна освіта: становлення і розвиток педагогічного знання: монографія / за ред. проф. О.А. Дубасенюк. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. С. 262–279.

Це значне (на дві з половиною сторінки, або 11 абзаців тексту, при цьому перший абзац, включає нумерований список) текстове запозичення не було оформлено належним чином, тобто не було взято в лапки, хоч посилання на цього автора є, але аж через дві сторінки, що порушує правила оформлення текстових запозичень в наукових роботах. Зауважимо, що цей текст належить В.М. Жуковському не повністю, наприклад окремі шматки також є на сайті http://dolgomudova.blogspot.com/2012/05/11-20.html, де як зазначається на сайті, він був оприлюднений 13 травня 2012 р. Таким чином, можна зробити висновок, що на с. 74–76 дисертації І. В. Дерев’янко міститься некоректне запозичення фрагменту тексту статті В.М. Жуковського, який в свою чергу, містить плагіат із текстів, доступних в інтернеті. Порівняльна таблиця текстових запозичень додається (Додаток 2).

Кількість некоректних запозичень може виявитися значно більшою, оскільки частина тексту дисертації має ознаки «творчого переписування» російських текстів, де автор часом забувала виправляти посилання на «вітчизняних дослідників» з Російської Федерації (с. 54, 55 та інші).

Список використаних матеріалів включає частину сфальсифікованих «рукописних документів». Так на с. 239 в пунктах 330–333 вказано якийсь незрозумілий документ «Києво-Печерськая Лавра», який нібито міститься у ІР НБУВ, у фонді 128, у справах №№ 2, 3, 73, 261–262. Але Фонд 128 Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського – це персональний фонд українського бібліотекаря і письменника Івана Никаноровича Сабо (1857–1923). Справа № 2 цього фонду – то його лист до товариства «Просвіта» у місті Куп’янську з проханням повернути йому збірник революційних поезій. А справа № 3 – це «Українські вірші 1861–1907 рр. Рукою Сабо І. Н.». Окрім того, у Фонді 128 ІР НБУВ всього міститься лише 18 справ, тобто справа 73 та справи 261–262 – не існують. Таким чином, пункти 330–333 в списку літератури були сфабриковані.

Це не єдиний випадок фальсифікації, перевірка виявила, що із 26 пунктів цитованих в дисертації архівних справ із ІР НБУВ у 14 випадках насправді під вказаними номерами фондів і справ були інші документи, або ж справ з таким номером не існує взагалі. Ще п’ять пунктів були оформлені з помилками в описі або з неповною інформацією про назву справи. Всі ці помилки дають змогу припускати, що дисертант не працювала із рукописними матеріалами сама, а скопіювала ці посилання із інших робіт, при цьому наробивши помилок у описі, або вигадавши номери архівних справ. Все це є фальсифікацією бібліографічної бази, що, в свою чергу, є грубим порушенням академічної доброчесності, яке в роботі наукового характеру неприпустиме.

Таблиця відповідності цитування в дисертації І. В. Дерев’янко архівних матеріалів ІР НБУВ додається як окремий документ (Додаток 1).

 IV. Оформлення.

Оприлюднений текст дисертації не відповідає вимогам до оформлення наукової роботи. У тексті дуже багато граматичних помилок, чомусь окремі слова пишуться з великої літери, при цьому в одних випадках – з великої літери, в інших – з малої (див. с. 93 – «Літопис», і с. 94 – «літопис», с. 128 – “Святе Письмо” і там само – “Святе письмо”), трапляються посилання лише на номер роботи, але без вказівки сторінок (див., наприклад, с. 94 – серія посилань без вказівки сторінок [1; 21; 42; 84], с. 95, посилання [168], с. 97, посилання [176]). В роботі не дотримано одного порядку оформлення посилань, там є чотири нумеровані списки використаної літератури (с. 106–122, с. 184–196, с. 209–211, с. 215–241), що заплутує систему посилань, номери літератури в прикінцевому списку і в списках після кожного розділу – різні.

Також в окремих випадках подаються неповні дані періодичного видання (див. № 195 загального прикінцевого списку, де не вказано, наукові записки якого саме вузу цитуються), не дотримано єдиної системи опису літератури, в одних місцях стаття в періодичному виданні чи збірнику оформляється за одним стандартом, в інших за іншим (див. зокрема № 189, та № 218 (один стандарт) та № 195 і № 197 (інший стандарт) для періодичних видань, та № 86 та 220 для розділів в збірниках колективних робіт чи збірниках різних матеріалів), неправильно оформлено посилання на рукописні матеріали (див. №№ 325–350 основного прикінцевого списку), тощо.

Висновки

У підсумку ми маємо констатувати факт, що спеціалізована вчена рада Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди провела захист дисертації, яка не є науковим дослідженням із історії педагогіки, а натомість є надзвичайно слабкою компіляцією з включенням численних помилок і бездоказових фантазій, з некоректними текстовими запозиченнями та фальсифікацію джерельної бази. Дисертація не містить наукової новизни, не відповідає формальним вимогам до оформлення дисертаційних робіт та містить ознаки порушення Конституції та законів України.

Факт успішного захисту дисертації змушує зробити висновок, що вказана спеціалізована вчена рада, науковий керівник дисертанта та офіційні опоненти безвідповідально поставилися до своїх професійних обов’язків, що ставить питання про їх фахову придатність. Діяльність спецради має бути ретельно перевірена та піддана відповідній оцінці.
Захист подібних дисертацій знищує репутацію цього вузу як наукової установи та загрожує репутації МОН та всієї української науки, якщо дисертант раптом отримає незаслужений науковий ступінь.

Пропонуємо врахувати фахову рецензію істориків, провести повну перевірку тексту дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)» на присутність плагіату, та відхилити рішення спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди щодо присудження Дерев’янко Інні Володимирівні наукового ступеню кандидата педагогічних наук.

Додаток 1. Таблиця (не)відповідності цитування архівних документів

Додаток 2. Порівняльна таблиця текстових запозичень

Олексій Петрович Толочко, д.і.н., член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України

Тимур Анатолійович Бобровський, к.і.н.

Олексій Вікторович Комар, к.і.н., ст.н.с., ст.н.с. Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України

Віталій Костянтинович Козюба, к.і.н., н.с. Відділу археології Києва Інституту археології НАН України

Наталя Віталіївна Хамайко, пр.н.с. Відділу історико-археологічних досліджень Музею історії Десятинної церкви

Наталія Олексіївна Зіневич, к.і.н., с.н.с., с.н.с. відділу пам'яток української культури Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Катерина Євгенівна Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Олена Олексіївна Романова, к.і.н., ст.н.с., ст.н.с. Відділу Близького та Середнього Сходу Інституту сходознавства ім. А.Ю.Кримського НАН України

Сергій Іванович Гірік, к.і.н., ст.н.с. Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», ст. викладач кафедри історії НаУКМА

Євген Валентинович Синиця, к.і.н., доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Тетяна Миколаївна Євсеєва, к.і.н., ст.н.с. Інституту історії України НАН України

Ігор Олександрович Сердюк, к.і.н., доцент, докторант кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, редактор historians.in.ua

Наталія Олександрівна Лаас, к.і.н., PhD Candidate at Brandeis University (US)

Валерій Васильович Ластовський, д.і.н., професор кафедри міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв

Юрій Володимирович Волошин, д.і.н., професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Тетяна Дмитрівна Гошко, к.і.н., доцент кафедри КлаВіС Українського католицького університету, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Андрій Миколайович Домановський, к.і.н., доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків, доцент кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Євгеній Юрійович Джумига, к.і.н., головний спеціаліст юридичного відділу управління реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області, вчитель історії ЗОШ №4 м.Чорноморськ Одеської області

Леонід Володимирович Тимошенко, к.і.н., професор, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Дар’я Володимирівна Черкаська, к.і.н., PhD researcher at Centre of Archaeology, Staffordshire University

Максим Васильович Яременко, д.і.н., доцент кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Вадим Юрійович Арістов, к.і.н., н.с. Інституту історії України НАН України

Ігор Андрійович Цеунов, провідний архівіст Наукового архіву Інституту археології НАН України

Ігор Ярославович Скочиляс, д.і.н., проректор з наукової роботи Українського католицького університету

Наталя Миколаївна Яковенко, д.і.н., професор кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Оксана Олексіївна Романова, к.і.н., н.с. Інституту історії України НАН України

Михайло Володимирович Гаухман, к.і.н.

Анна Сергіївна Яненко, к.і.н., провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Дмитро Васильович Кравчук, к.і.н.

Мар’яна Львівна Долинська, д.і.н., професор кафедри класичних, візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету 

Володимир Склокін, к.і.н., доцент кафедри нової і новітньої історії Українського католицького університету

Наталя Петрівна Старченко, д.і.н., с.н.с Інституту археографії та джерелознавства ім.М. С. Грушевського

В’ячеслав Дмитрович Греков, к.і.н., науковий співробітник Центру краєзнавства ім. ак. П.Т. Тронька ХНУ імені В.Н. Каразіна

Ірина Євгеніївна Склокіна, к.і.н., Центр міської історії (Львів)

Шановні колеги, запрошуємо вас приєднатися до нашого листа.

Контакти: olenaromanova@yahoo.com (Олена Романова). 

Call for Applications

Viadrinicum is an annual summer school devoted to the countries of the Eastern Partnership region with a special focus on Ukraine. This year it will take place in the form of Transsectoral PeaceLab, aiming to tackle the issues of peace and (military) conflicts from multiple theoretical and methodological perspectives. With a strong emphasis on participatory formats the school will allow its participants to deepen their knowledge about conflict prevention, conflict transformation and peace mediation and enhance their practical and methodological skills in the framework of several project-oriented workshops.

The school seminars will be devoted to theoretical and empirical analysis of the role of memory and identity discourse in the conflicts areas of the Eastern Partnership region. Among others, the program includes the following seminars and workshops:

• Tatiana Zhurzhenko (Vienna), Memory Wars Before and After "Ukraine Crisis"
• Andrii Portnov (Frankfurt/Oder), Understanding Violence and War
• Lars Kirchhoff (Frankfurt/Oder), Anne Kraus (Frankfurt/Oder), Multitrack Conflict Management and Peace Mediation Method(s)
• Vesna Hart (Harrisonburg, VA), Restoring the Social Fabric: Bridging Memories and Narratives
• Marta Havryshko (L‘viv), Gender and War: Women in the Ukrainian Military during the War in Donbas

Besides the academic part, participants of the school will also be able to develop their own small (team) projects in the framework of three workshops (Art.Lab, Doc.Lab, Media.Lab) under the close guidance of professional experts.

Furthermore, there will be film screenings, public discussions, and Open Space
sessions where participants will have a chance to discuss their own scientific or
cultural projects with other participants and scholars.

Subject to final approval of the German Foreign Offce and Deutsch-Polnische Wissenschaftstiftung (DPWS), European University Viadrina Frankfurt (Oder) will be able to fund up to 30 travel scholarships (€ 100-700, depending on country of residence).

You can apply for the scholarship if you meet the following requirements:
• You are a student, a PhD candidate, an NGO activist or an artist up to 35 y/o, from any country of the world;
• You have a genuine interest in transsectoral and interdisciplinary approaches to the problems of conflict and peace;
• Your knowledge of English is suffcient to take an active part in the discussions.

Additionally to the Summer School, five German Ukrainian tandems will have an opportunity to carry on with their (research) projects on the role of culture in conflict regions in cooperation with the Goethe-Institut Ukraine between June 2018 and May 2019. For more information, please visit www.goethe.de/ukraine 

Download Call for Applications >>

Download Plakat Viadrinicum >>

Download Programm >>

Download Application Form >>

Підтримати проект historians.in.ua

4-7 квітня 2018 р. у Queen’s University Belfast (м. Белфаст, Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії) відбулася Twelfth European Social Science History Conference 2018, організована Міжнародним інститутом соціальної історії (International Institute of Social History (Нідерланди)). Захід, який проводиться раз на два роки, зібрав близько 1400 учасників із 66 країн світу. Працювало близько 350 секцій, об’єднаних у 27 тематичних мереж. Хронологічно конференційні секції охоплювали період від античності до сьогодення і тематично фокусувалася на Європі, хоча також було залучено проблематику з історії Африки, Азії та Латинської Америки ¹.

      Участь у цьогорічній конференції стала важливою подією для багатьох науковців Європи та світу. Підготовка до неї розпочалася ще рік тому з подання тез та пошуку тревел-грантів для поїздки до Белфаста і сплати реєстраційних зборів. Традиційно, як і на більшість подібних наукових заходів, можна було надсилати як індивідуальні заявки, так і самостійно формувати секції у межах запропонованих організаторами напрямків. Як зазначають керівники мереж конференції, перевага надавалася тим секціям, які об’єднували представників різних країн та університетів.

      У рамках конференції діяла книжкова виставка, де можна було придбати найсвіжіші видання з відповідної проблематики провідних західноєвропейських видавництв (Oxford University Press, Cambridge University Press, Bloomsbury Academic, Manchester University Press та інших). Для учасників конференції було організовано екскурсії, які знайомили з Белфастом та його історією. Історичні матеріали про Північну Ірландію від найдавніших часів до сьогодення, природничу та мистецьку колекції можна було оглянути в Ulster Museum. У четвер 5 квітня місто вітало учасників святковим вечором у будівлі City Hall. Програма конференції була надзвичайно насиченою емоційно та науково.

      
       Queen’s University Belfast*

      
      ***
      Світлана Потапенко, к.і.н., старша наукова співробітниця відділу “Актової археографії” Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

      Моя поїздка стала можливою завдяки Стипендії Наукового товариства ім. Шевченка у Америці. Я виступала 4 квітня із доповіддю “Serving the Empire? Ukrainian Nobility in the Late 18th and Early 20th Centuries” на секції “From State to Local: Governing a Region” мережі “Elites and Forerunners”. У своєму виступі відзначила невиправданий брак уваги з боку сучасної української історіографії до українського дворянства у “довгому дев’ятнадцятому столітті”. На мою думку, така ситуація має щонайменше дві причини: тогочасне бездержавне існування українських земель (що виглядає непривабливо під кутом зору домінуючого державницького підходу) і велика кількість прикладів, коли амбітні українці будували блискучі кар’єри у імперських столицях і вдома (що створює враження притаманної їм “зрадливості”). Однак проблема вимагає глибшого і виваженішого підходу. Варто взяти до уваги роль нащадків української козацької старшини у націотворчих процесах, причому не лише на початку, як це вже відзначено в історіографії, але аж до перших років ХХ ст. і навіть далі. Те, що “козацький міф” (за Сергієм Плохієм) циркулював і відтворювався у родинах українських ноблів, мало вирішальне значення у 1917-1918 рр., коли з відреченням Миколи ІІ українська еліта змінила політичні преференції і за військової підтримки Австро-Угорщини і Німеччини спробувала відновити Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським. Я пропоную використовувати термін “родова пам’ять” на позначення комплексу спогадів про рід і його минуле, що передавалися від покоління до покоління і мали за своє осердя “козацький міф”. “Родова пам’ять” живилася артефактами з козацької епохи, які зберігалися у родових гніздах українських дворян, та усною традицією. Проаналізувавши історію родів Квіток, Ґалаґанів, Тарнавських і Скоропадських, матеріали інтерв’ю з Ґреґором Розумовським і Олександром Алфьоровим, я спробувала довести, що вклад української еліти в українське публічне життя і культуру є дуже значним і потребує належної оцінки.

      У нашій секції було виголошено ще три доповіді: Міку Корне Авреліан (Micu Cornel Aurelian) “Land Owners or Office Workers? Rural Elites in Interwar Romania”, Ovidiu Iudean “Building Middling Elites as Part of Minority Nation-Building: the Romanian Middle Clergy and Law Graduates from Transylvania during Dualism” та Macej Tyminski, Piotr Korys & Dariusz Standerski “The Local Communist Party Elites and the Enterprises in the Years 1950-1980”. Дискусія була зосереджена на питаннях подібностей і відмінностей політики центральної влади щодо локальних еліт та неоднозначності трактування самих еліт – традиційних, економічних, “функціональних”. Міку Корне Авреліан навіть запропонував термін “recycling elites”, маючи на увазі “використання” локальних еліт метрополією у власних цілях. Голова нашої мережі, дискутантка професорка Гельсінського університету Маря Вуорінен (Marja Vuorinen) зауважила, що в моєму випадку варто звернути увага на артефакти, які зберігалися в родових маєтках українських дворян козацького походження, під кутом зору символічної цінності для власників. Також учасників дискусії зацікавило питання про нащадків українських аристократичних родів у ХХ і ХХІ стст., тому мені випала можливість, докладніше розповіла про австрійську гілку роду Розумовських. Загалом обговорення переконало в потребі активнішого просування теми українських еліт на міжнародному рівні, адже є відповідне зацікавлення з боку колег із інших країн і це сприятиме вписуванню української проблематики у ширший порівняльний контекст.

       
      
       Книжкова виставка

      ***
      Ірина Скубій, к.і.н., доцентка кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисциплін Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.

      Моя доповідь, яка відбулася 6 квітня, “Український чоловік-споживач: між радянською ідеологією та бажанням” (Ukrainian Male Consumer: Between the Soviet Ideology and Desire) була включена до секції “Gender, Status and Consumption”, яка у свою чергу входила до двох мереж конференції: “Material and Consumer Culture” та “Women and Gender”. Варто також відзначити, що тематика радянологічних студій не було широко представлена на конференції. Метою презентованого дослідження було розкриття чоловічих обличь радянських споживачів 1920-1930-х років. У доповіді було акцентовано увагу на необхідності розширення сфери вивчення гендерних студій і включення чоловіка в цю тематику. Проаналізувавши особливості творення “нового чоловіка” засобами споживання, у висновках я відмітила, що незважаючи на прискорену модернізацію радянського суспільства модернізація чоловічого споживання відбувалася повільно. Натомість необхідно враховувати, що до кінця 1930-х років для його образу стала характерною універсалізація, що було викликане необхідністю пристосування до умов економіки. Тому, умовно кажучи, чоловік-споживач знаходився у просторі «між» бажанням задовольнити свої споживчі потреби та можливостями радянської системи постачання. Доповідь викликала цікаве обговорення щодо особливостей конструювання маскулінності засобами споживання в радянських умовах.

      На секції також були представлені доповіді Аріс Кафантогіас (Aris Kafantogias) про особливості зовнішнього вигляду віденського середнього класу крізь призму споживання та групової ідентичності наприкінці XVIII ст. Дослідниця з Фінляндії Меря Уотіла (Merja Uotila) присвятила свій виступ особливостям чоловічого одягу у фінському селі на початку ХІХ ст. Загальна дискусія показала важливість проведення порівнянь у ширшому, загальноєвропейському, контексті, що дасть можливість виявити спільні та відмінні риси в особливостях споживання у Східній та Західній Європі, у селі та місті.
      
      

       City Hall

      ***
     

Тимофій Брік, PhD, Assistant Professor, Kyiv School of Economics. Chair of the Social Inequality Network of the European Social Science History Conference (ESSHC)

      Особисто для мене підготовка до цієї конференції розпочалася раніше, ніж для багатьох інших учасників. Попередня конференція ESSHC відбулася у Валенсії в 2016 і вже тоді ми з колегами розпочали готуватись до Белфаста. ESSHC поділена на мережі дослідників (networks) відповідно до тематичних зацікавленостей. Разом з Lynn Hollen Lees (University of Pennsylvania, USA) та Marco van Leeuwen (Utrecht University/IISH, NL) ми працюємо в мережі дослідників соціальних нерівностей і наша робота полягала в тому, щоб організувати всі секції в рамках нашої мережі. На практиці це означає багато речей. Інколи ми мали нагади про себе колегам і активно заохочували їх відвідати Белфаст, інколи ми розробляли власні секції, до яких могли приєднатись всі бажаючі, а інколи ми просто отримували заявки з готовими секціями чи окремими статтями (так звані “статті-сироти”). Крім того, команда Міжнародного інституту соціальної історії є доволі дружнім колективом, в середині якого регулярно відбувається обмін та «торги» заявками між мережами дослідників.

      Секція, яку організовував я з Марко ван Льовен (Marco van Leeuwen), мала назву “Жінки у плинних ринках праці”. На цій секції я представив співавторську статтю про формування моделі “годувальника” в Нідерландах, аналізуючи шлюбні записи більше ніж 300 тис. жінок в 450 муніципалітетах з 1858 по 1920 роки. Наше дослідження підтвердило, що переважна кількість жінок покидали ринок праці до шлюбу, починаючи з кінця ХІХ-го століття, що було пов’язано з розвитком індустріалізації, яка, з одного боку, створювала умови для чоловіків отримувати достатню кількість доходів для утримання сімей, і, з іншого боку, впливала на створення нових соціальних норм, які б робили таку нову модель поведінки прийнятною. Для тестування наших гіпотез ми залучили дані щодо індустріального розвитку муніципалітетів та їх релігійної стратифікації.

      Після цього свою статтю представила знана дослідниця жіночої праці Джойсі Бурнетте (Joyce Burnette) з виступом “Why We Should not Measure Female Labor Force Participation Before the Twentieth Century”. Авторка поставила під сумнів необхідність вимірювання участі жінок на ринках праці до ХХ-го століття. Ця ідея пов’язана з тим, що саме поняття ринку праці у застосуванні до ХІХ-го століття є анахронізмом. Воно не відображає справжню складну ситуацію багатогранного залучення жінок (та чоловіків) у систему виробництва того часу. Замість бінарного поділу “працює та не працює”, дослідниця запропонувала шкалу з шести пунктів: (1) жінки працюють не вдома не з членами сім’ї і отримують доходи; (2) жінки працюють вдома не з членами сім’ї і отримують доходи; (3) жінки працюють не вдома, але з членами сім’ї чи для них; (4) жінки працюють вдома, допомагаючи членами сім’ї; (5) жінки працюють вдома, створюючи продукти для споживання членами сім’ї; (6) жінки, які не працюють.
      Таким чином, перші дві презентації торкнулися методологічних проблем вивчення історії праці в ХІХ-му столітті та обмінялись зауваженнями щодо того, чи можна (потрібно) вивчати працю як бінарну змінну і яким чином контекст праці може бути включеним в бази даних.

      Наступні дві доповіді стосувались ХХ-го століття. Авке Рійпма (Auke Rijpma) з Утрехту презентував колективне дослідження “Women's Work and the Globalisation Process: Structural Change, Institutions, and Culture”. В цій статті автори звернулись до нещодавно оприлюдненої бази даних глобальної торгівлі Федеріко та Тена. Це нова та база даних імпорту та експорту товарів між різними країнами, яка була опрелюднена в 2016 році (але з тих пір мала декілька оновлень). Використовуючи ці дані, команда з Утрехту показала, що глобалізація позитивно вплинула на індекс гендерної рівності, який був обрахований на основі різноманітних статистичних даних по працевлаштуванню, освіті, очікуванню житті і т.д.

      Остання доповідь була озвучена здобувачем PhD по соціології Мічиганського університету Костанс Хсюнг, яка вивчає професійну мобільність: “Occupational Mobility and Gender Composition in the U.S., 1971-2009”. Використовуючи дані IPUMS-CPS, дослідниця намагалась встановити, як змінювалась динаміка участі жінок в типових жіночих та типових чоловічих професіях. Статистичний аналіз показав, що жінки мають більшу ймовірність потрапити в професії, які пов’язані з менеджментом та торгівлею, коли там вже залучений більший відсоток жінок, ніж чоловіків. Але це правило не працювало в інших сферах.
      Останні дві доповіді зосередились на викликах XX-го століття і наслідках глобалізаці для локальних ринків праці. З одного боку, глобалізація відкрила нові можливості для працевлаштування жінок, з іншого в окремих випадках жінки були вимушені зосередитись лише в певних професіях та отримали менше можливостей для професійної мобільності у порівнянні з чоловіками.

      ***
      Юлія Гілевич, Ph.D., Newton International Fellow (British Academy), University of Cambridge; associate scholar at Radboud University, and the Netherlands Interdisciplinary Demographic Institute (NIDI).

      European Social Science History Conference (ESSHC) є особливою конференцією такого типу, оскільки вона об’єднує дослідників, які вивчають питання історії крізь призму соціальної теорії та методології. Мої наукові зацікавлення та інтереси давно були зосереджені у цьому керунку і для мене ESSHC є однією з найважливіших наукових зустрічей, яку я вперше відвідала у 2012 році, коли вона відбувалась у Глазго. На мою думку, особливістю цієї конференції є те, що вона дає можливість ознайомитись із найновішими науковими здобутками у різних полях історії та історичної соціології, а також розширити коло потенційних партнерів для майбутніх досліджень та публікацій.

      Цього року наша наукова секція “Child Adoption Practices in the Long 20th Century: Trends and Outcomes”, яку я організовувала з колегами з Radboud University, була доволі успішною і ми плануємо зробити спеціальний випуск на цю тему. Окрім дискусій щодо власного дослідження, ця конференція також є унікальним джерелом для отримання нових наукових ідей, оскільки більше ніж 10 сесій відбуваються паралельно, а нові ідеї часто якраз і приходять звідти, де їх найменше очікуєш. Моя друга сесія “Monitoring Teenage Sexuality in Europe in the Second Half of the Twentieth Century”, яку я організовувала з колегою Каролін Рустерголз (Caroline Rusterholz), якраз була результатом таких дискусій у 2016 році, коли ESSHC відбувалась у Валенсії. Підсумовуючи, хочу сказати, що ESSCH - це та конференція, на яку хочеться і варто повертатись, не тільки тому, що вона дає можливість обговорити наші дослідження та живить нові наукові ідеї, а також тому, що вона дає можливість зустріти старих та нових друзів, які є настільки ж закоханими у історію, як і ти.

      
      Загальне зібрання учасників конференції у Assembly Building

      ***
      Під час конференції учасники мали можливість відвідати різні секції, зокрема були обрані наступні:

1) “Elite Property Strategies: Taxation, Consumption, Business, Finance”
      Доповіді, виголошені на цій секції, стосувалися такої невід’ємної ознаки побуту традиційних еліт як розкоші та фінансових (не)можливостей задовольнити відповідний рівень життя. Дискусія розгорілася навколо питання, наскільки наше уявлення про розкіш можна екстраполювати на попередні епохи. Чи все те, що люксовим уважаємо ми, справді мало таке значення у минулому? Та взагалі, наскільки аристократи (зокрема, європейські та японські, про яких мова йшла у виступах) були свідомі свого матеріального рівня і витрат, із ним пов’язаних? Як співвідносилися прибутки і борги у їхніх маєтностях та чи впливала на це (отримувала від цього зиск) держава?

2) “Female Entrepreneurs as Business Elite: Property Rights and Ownership, 18th-20th Centuries”
      На цій секції мова йшла про жінок-підприємиць у Іспанії у 1886-1936 рр. та Російській імперії у 1870-1900 рр. Сюзанна Мартінез-Родрігез (Susana Martinez-Rodriguez) з’ясувала, що у тих іспанських фірмах, де жінки були власницями або головними менеджерками, ступінь родинної спорідненості топ-менеджменту та акціонерів був суттєво вищим, ніж у випадку із власниками-чоловіками. Такі підприємства також вирізнялися стабільним розвитком протягом періоду. Своєю чергою, Галіна Ульянова (Galina Ulyanova) з Москви проаналізувала просопографічні дані жінок, які були засновницями/(спів)власницями підприємств у Російській імперії. За підрахунками вченої протягом 1865-1876 рр. (на які припав бум створення акціонерних товариств) частка товариств, що мали серед своїх засновників жінок, становила близько 25%. Можна стверджувати, що наявність помітної когорти жінок-підприємиць в останні десятиліття існування Російської імперії свідчило про суттєвий зсув у “гендерній моделі підприємництва” та про визнання жінок рівноправними партнерами з боку бізнес-спільноти. Подальша дискусія, ініційована професоркою Беатріс Краіг (Béatrice Craig), стосувалася двох головних моментів: адекватності використання терміну “joint-stock company” на позначення дещо відмінних у різних країнах бізнесів та феномену значної частки вдів серед жінок-підприємиць. Що до першого було зауважено, що потреба англомовної уніфікації змушує дослідників нівелювати національні особливості й послуговуватися загальнозрозумілою термінологією. Що до другого, дискутантки дійшли згоди, що вдови справді були дуже активними у підприємництві, як правило успадковуючи бізнес від чоловіка чи батьків. Це руйнує панівне уявлення про вдову як відлюдну і залежну особу.

3)  “Long Term Perspectives on Family”
      Секція об’єднала дослідників з Ірландії, Ісландії, Польщі та Іспанії, котрі вивчають історію родини. Зокрема, польська вчена Мажена Ліедке (Marzena Liedke) проаналізувавши шлюбні стратегії сімнадцяти магнатських родин Речі Посполитої, наголосила, що головним завданням матримоніальної політики було зберегти (примножити) політичну вагу і матеріальні статки родини. Однак до уваги бралися фізичне і психічне здоров’я майбутнього шлюбного партнера для народження здорових нащадків, здатних продовжити рід. Тому коло можливих наречених (ішлося в першу чергу про вибір дружини) було дуже обмеженим і часто замикалося на найближчих родичках. Близько 30 % чоловіків не одружувалися взагалі (проти 13 % жінок), що дослідниця пояснює усе тими ж труднощами з пошуками дружини. Ракель Товаг Пулідо (Raquel Tovar Pulido) знову звернула увагу на вдів, цього разу як голів домогосподарств у Південній Іспанії у другій половині XVIII ст. Проаналізувавши дані переписів населення, вчена дійшла висновків, що у двох із трьох випадків овдовілим шлюбним партнером була жінка, яка мала в середньому п’ятдесят років. Чверть із таких жінок були головами домогосподарств, а менше десяти відсотків мешкали у будинках родичів. Лише близько 7 % удів мали роботу, а саме: служниці, продавчині, акушерки, кондитерки, робітниці на мануфактурі чи шинкарки (іспанською “taberneras”).

4) “Officers and Gentlemen”
      Дослідниця Каті Тоіванен (Kati Toivanen) розповідала про військову кар’єру офіцерів Великого князівства Фінляндського, а Алекс Шеллман (Alex Snellman) поділився результатами свого дослідження уніформи чиновників Фінляндії 1809-1917 рр. Під час обговорення дійшли згоди, що служба (військова чи цивільна) була назагал єдиним способом досягти високих кар’єрних щаблів для еліт периферій Російської імперій. Важливим є твердження Алекса, що імперську уніформу слід розглядати не лише як артефакт чи музейний експонат, а як “визначену політичну позицію”, що спонукала власника до лояльності. Грецький учений Константінос Раптіс (Konstantinos Raptis), який досліджує аристократичні роди імперії Габсбургів, зокрема рід графів Гаррахів (Harrach), висловив дуже цікаву думку, що європейська аристократична маскулінність зберігала своє значення ген до часів Першої світової війни, а потім вплинула на формуванні тоталітарних ідеологій. Мається на увазі певний комплекс вимог-рис, якими традиційно наділяли чоловіків-аристократів. Приміром, любов до полювання і вправність у цьому занятті, військова служба, мужність, честь тощо. Голова аристократичного дому – головний чоловік у родині – ніс відповідальність за всіх інших членів дому, їхню репутацію, поведінку при дворі й давав згоду на їхні одруження.

5) “The Urban Elite at Breaking Points in the Political History of Small European Nations in the 19th and 20th Centuries”
      Ця секція була цікавою з точки зору дослідження міської історії. Брендан Гумфрейз (Brendan Humphreys) із Гельсінського університету запропонував термін “urbanicide” як різновид “politicide”, коли здійснюється цілеспрямоване руйнування міста як урбаністичного центру з військовою метою чи задля його аграризації. За приклад учений навів знищення Сараєво під час Боснійської війни 1992-1995 рр. чи розорення Пномпеня червоними кхмерами у 1975-1979 рр. Однак на запитання стосовно того, чи можна застосувати термін “urbanicide” щодо Прип’яті після аварії на ЧАЕС, дослідник відповів, що ні, адже у цьому випадку не йдеться про цілеспрямоване знищення. Неочікуваними знахідками поділилася ірландська дослідниця Лілі Зах (Lili Zach). Виявляється, серед ірландських інтелектуалів межі XIX і ХХ ст., а також періоду Першої світової війни, було дуже популярним порівнювати національні прагнення ірландців та народів Центрально-Східної Європи. Приміром, Ольстер порівнювали з Богемією, Боснією і Герцеговиною та підросійською Польщею. У 1918 р. дійшло навіть до того, що місцева преса подавала утворення Чехословаччини як малозначущий факт на тлі усесвітньо визнаних державницьких поривань ірландців.

6) “Constructing Gender”
      Особливості конструювання гендеру були розглянуті Dijana Dijanic на прикладі політики дозвілля в Югославії. Російська дослідниця Ольга Поршнева (Olga Porshneva) представила доповідь про більшовицьку політику в ранньорадянський період у гендерній сфері, звернувши увагу на особливості її трансформації, вплив юридичних норм на сімейні відносини та родину, місце жіночих відділів в ідеологічній роботі. Румунські науковці Рамона Міхаіла та Георге Лазару (Ramona Mihaila, George Lazaroiu) запропонували результати проекту вивчення жіночої трудової міграції в сучасній Європі. У цілому, доповідачі змогли показати, як за допомогою різних політичних та соціальних інструментів конструюються гендерні ролі жінок.

7) “Workers as Сonsumers: Identities, Practices and Collective Action”
      На цій секції були представлені доповіді французьких дослідниць Anais Albert “Consumption as “Hidden Text” in the 1917 Midinettes’ Strike in Paris”, Amelie Beamont “Producing and consuming services: luxury hotel workers as customers” та Jackie Clarke “Mobilizing Workers’ as Consumers in Post-68 France”. Авторки запропонували цікаві підходи до вивчення робітничої історії та показали, що споживання може бути “прихованим текстом” революційних подій та мобілізації суспільства. З іншого боку, особливості ідентичності сучасників робітників п’ятизіркових готелів, як довела Amelie Beamont, формуються під впливом умов праці та кола професійного оточення, клієнтів.

8) “History in Digital Turn: Practices, Visualizations and Representations”
      Організатором цієї секції був Андрій Володін, який також представив доповідь про вплив digital повороту на дослідницькі практики сучасного історика. Не менш цікаве дослідження презентував його колега з Університету Кельну Øyvind Eide.

9) “Economic History, Social Science History and a Historical Social Science”
      Ця секція була спробою теоретичного осмислення розвитку і подальших перспектив економічної історії, соціальної історії та історичної соціальної науки. Norbert Fabian презентував доповідь про структурний мережевий аналіз як соціоісторичну та дидактичну модель для історичної соціальної науки, тоді як Marijn Molema своєю доповіддю задав питання аудиторії: Чого історики можуть навчитися у представників соціальних наук (і навпаки)? Увага до цих питань не залишила осторонь учасників конференції, підтвердженням чому була велика кількість слухачів. Очевидно, в сучасних умовах міждисциплінарного розвитку історичних студій обговорення подібних проблем є необхідним і важливим завданням.

      
      Секційна робота

       
10)  “Modeling the Body: Gender Representation and Consumption”
      Учасниця секції, Matleena Frisk, запропонувала розглянути, як споживчі товари, жіночі предмети гігієни та чоловічі дезодоранти, формували гендерні ідентичності в середині ХХ ст. у Фінляндії. Продовженням цієї проблеми стала доповідь Conor Hefferman про вплив ірландської фізичної культури на конструювання фемінності. Marina Hilber запропонувала розглянути жіночі тіла в науковій практиці лікаря-вченого Kleinwachter, який жив у Чернівцях до 1906 р. Цікавий спосіб дослідження одягу та жіночої ідентичності на прикладі щоденника (альбому мод) дівчини-підлітка другої половини XVIII – початку XIX ст. представила Charlotte Keighrom. Можливості й перспективи представлених досліджень резюмувала дискутантка Helena Tolvhed. В її баченні важливим є врахуванням національного, імперського, комерційного, особистого та інших вимірів у вивченні шляхів моделювання тіла, а також значення часу як категорії у процесі конструювання фемінності та маскулінності, життєвому циклі, інклюзії та ексклюзії.

11) “The Heritage of Cultural Opposition in the Former Socialist Countries”
      Секція була присвячена проявам культурної опозиції (у музиці, кінематографі, масовій культурі) в соціалістичних країнах у 1950-1980-х рр., у тому числі й в Україні. Зокрема, Orysia Kulick із Триніті коледжа (Дублін) розповіла про українських “шістдесятників” за матеріалами Музею шістдесятництва в Києві та повідомила, що 11 квітня ц.р. у Триніті коледжі відкривається виставка “War and Revolution: Framing 100 years of Cultural Opposition in Ukraine”, організована дослідницею у межах проекту “Courage”².

12) Презентація книги “Famine in European History” , ed. Guido Alfani and Cormac O’Grada, Cambridge: CUP.
      Презентація книги викликала жвавий інтерес серед учасників конференції. Запрошені автори, Cormac O’Grada, Mats Olson, Jessica Dijkman, Guido Alfani, представили результати своїх досліджень, у тому числі були розглянуті особливості голоду в Нідерландах (Low Countries), країнах Скандинавії (Nordic countries), Італії. Lucia Pozzi, рецензентка видання, звернула увагу присутніх на місце голоду в економічній історії та зокрема на тому, що його дослідження допомагає краще зрозуміти особливості соціального функціонування та економічного устрою в багатьох країнах. Важливо, як вона зазначила, що презентоване колективне дослідження дає можливість проведення компаративного аналізу голодів у європейській багаторічній перспективі (European long-run perspective) із застосуванням спільної методології. В цілому, звернуло увагу широке залучення авторами книги кількісних та демографічних методів дослідження голоду, які дають можливість побачити взаємозв’язок між різними економічними та географічними показниками: рівнем достатку та рівнем смертності, умовами життя та наданням допомоги, кількістю опадів і піками голодних років. Такий методологічний підхід дав можливість побачити особливості голодних років в різні історичні періоди, побачити спільні та відмінні риси цих процесів та врешті-решт унаочнити дослідження, а не лише акцентувати на кількості жертв трагічних подій.
      ***
      Беручи загалом, конференція у Белфасті стала непересічним науковим заходом як для тих учасників, котрі вперше долучилися до її роботи, так і для тих, хто вже працює в команді ESSHC. Тож, варто мати на увазі наступну European Social Science History Conference, яка відбудеться у Лейдені у 2020 році.

1. Із повним переліком мереж та програмою можна ознайомитися на конференційному сайті https://esshc.socialhistory.org/
* Фото Ірини Скубій та Світлани Потапенко.
2. Із каталогом виставки можна ознайомитися за посиланням https://www.tcd.ie/trinitylongroomhub/whats-on/details/2018/warandrevolution-booklet.php
---------------