Родом з Молдавії, російський дворянський рід Абаза (Абазидів, Абазешті) був кавказького абхазо-абазинського (абазського) походження.[1] У XVI ст., в часи падишаха Сулеймана Пишного, частина абазинських нобілів перейшла до нього на службу. Згодом, серед знатних достойників із абаз, в історії Османської імперії найвідомішими стали турецькі державні діячі Абаза Мехмед-паша (1576 – 1634) та Абаза Хасан-паша (1619 – 1659).

Абаза Мехмед-паша

 

 

   Окремі представники військово-феодальних кланів кавказьких етнічних спільнот (черкесів, абхаз, абаз) облаштувалися також і в дунайських князівствах – Валахії та Молдові, які входило до складу імперії Османів. Їхнє остаточне укорінення та піднесення на новій батьківщині припадає на кінець XVI і все XVIІ ст., коли пройшовши кілька послідовних міграційних хвиль, прийнявши християнство східного обряду, пішовши на службу до господарів та отримавши від них феоди, вони легко, без особливих проблем, дружно увійшли до місцевої боярської аристократії. І найефективнішим способом проникнення до середовища автохтонної знаті стали шлюби, своячництво та кумівство із представниками старої еліти: Боулами, Жорами, Нікулами, Дураками, Хінку та із уже інтегрованими іноземцями (греками-фанаріотами, албанцями, тюрками): Докулами, Русулами, Кантемирами, Бучками, Кочі, Гіку, Стурдза, Стаматіа, Кантакузино, Черчезе.

   Тому боярський рід Абаза у Молдові можна вважати новим для XVIІ ст., при цьому не піддаючи сумніву його старовинне шляхетне походження на своїй історичній батьківщині. Він дав кількох відомих молдавських урядовців: паркалаба Стефанешті Костянтина Абазу, придворних князівських бояр Николає Абазу та Андрія Абазу, а також синів останнього Іона, Симона та, особливо, Іліє – відомого завдяки колаборації з Москвою.

   Грунтуючись на відомих в історіографії документах того часу, можна сказати, що Абазиди зайняли досить впливове становище в молдовському суспільстві другої половині XVII ст., у тому числі завдяки близьким зв’язкам із впливовою родиною Кочі, до якої належав господар Васіле Лупу (1597 – 1661) – син Николає (1565 – 1650) та онук Папаса (1545 – 1605) Кочів.[2] Вже на початку XVIІI ст. князь Димітру Кантемир включив Абезешті до родових списків найпочесніших і давніх родин молдавських бояр. Означене можемо також пояснити і особистою відданістю Абаз дому Кантемирів. Це зокрема продемонстрував і довів Іліє Абаза, який у 1711 р. пішов за господарем на заслання до Московії.

   У свою чергу наслідком переходу на бік Петра І багатодітного Іллі Андрійовича і поселення його численної родини в Україні, рід Абаза поступово інтегрувався до російського дворянства і був внесений до родовідних книг спадкових дворян Катеринославської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Рязанської, Воронізької, Саратовської, Московської та інших губерній імперії. Разом із молдавськими аристократами Кантемирами, Бантишами, а також Капністами, Маламами, Булацелями та Бразолями, вони поповнили лави впливового спадкового російського нобілітету в Україні.

   Тому вже у другій половині ХVІІІ ст. цей неординарний рід привернув увагу історика та генеалога Г.-З. Байєра, який вчинив першу спробу скласти генеалогічно вмотивований родовід Абазидів, підготувавши звід із 64 персон з короткими даними про них. У 1783 р. його «Історію князя Костянтина Кантемира» (де містилися родоводи ще кількох десятків сімей молдавських втікачів) опублікував у Петербурзі М. І. Новіков.[3]

   Проте, вже широко розгалуженому в Російській імперії дворянському роду, в подальшому не було приділено належної уваги дослідниками: після генеалогії 1783 р. про Абаз на століття забули. Сучасник Г. Байєра, такий же німець Г. Ф. Міллер, у 1787 р. у першій в історіографії загальній родовідній книзі російського дворянства[4] їх не згадує. Вони чомусь проігноровані також у родоводах опублікованих князем П. В. Долгоруковим[5] та його продовжувачем князем О. Б. Лобановим-Ростовським.[6]

   Лише у 1886 р. з’явився найбільший тогочасний генеалогічний огляд Абазидів, який належав В. Руммелю та В. Голубцову.[7] Як і Г. Байєр, вони розпочинають розпис з Іллі Абази, теж і словом не згадуючи про його батька, хоча і називають Андрійовичем. Залежність від попередника помітна у тому, що інформація про першу двадцятку персон слово в слово переписані у нього. Проте їхній родовід набагато повніший – він містить дані на 127 персон лише чоловічої статі, також доповнюючи та уточнюючи окремі позиції видання 1783 р. Але герб цього роду авторам не був відомий, про що вони відверто написали.[8] І зрозуміло чому. Як сказано у гербовій справі Абаз в Герольдії,[9] його затверджено лише 28 жовтня 1892 р. за ініціативою і поданням капітана 2-го рангу Олексія Михайловича Абази.[10]

   Після сакраментального 1917 р. дворянська генеалогія (як і самі дворяни) у більшовицькій імперії втратила будь-яку актуальність. Вже аж у другій половині ХХ ст. на еміграції, розпис роду Абаза підготував російський закордонний генеалог М. Ф. Іконников, включивши його до багатотомного довідника «La Noblesse de Russie», надрукованого у Франції впродовж 1956 – 1966 рр. І хоча це видання є великою бібліографічною рідкістю, представлений у ньому родовід Абазидів є на сьогодні найбільшим із опублікованих.

   Сучасні молдавські та румунські історики-медієвісти, ретельно вивчивши походження та історію Абазів (Абазештів, Абазидів), присвятили ґрунтовні розвідки нових аспектів генеалогічної еволюції цієї аристократичної родини. Зокрема, ще у 1994 р. Андрій Єшану (Кишинів) подав документальну розвідку про нащадків Іллі Абази, які розселилися по Лівобережжю та Слобожанщині.[11] Згодом, продовживши пошуки, у співавторстві з Деміром Драгнєвим, він презентував ще дві важливі джерелознавчі статті: «Родина Абаза в Росії за новими документальними матеріалами»[12] та «Неопубліковані дані про нащадків ворника[13] Іллі Абази в Росії».[14] Штефан Горовей (Ясси) опублікував статтю «Давні генеалогічні нотатки про родину Абаза»,[15] а Сорін Іфтімі (Ясси) – «Абазешти із півдня Молдови».[16] Відомий румунський історик Міхай Стурдза (Бухарест-Париж) в генеалогічній та біографічній енциклопедії «Боярські родини Молдови та Валахії» також згадав про Абазидів.[17] Професор Сергій Бакалов (Кишинів), провівши поглиблений герменевтичний та компаративний аналіз усіх наявних джерел, виявлених ним і попередниками, підготував на сьогодні найбільш ґрунтовне історико-генеалогічне теоретичне дослідження «Боярська верства Землі Молдавської середини XVII – початку XVIII ст.», де першим Абазам виділено окремий великий розділ.[18] Проте до нині спеціального дослідження історії та генеалогії цього досить цікавого роду ще не існує.

   Відразу зазначу, що стосовно витоків і початків роду Абаз інтернет-простір (вікіпедія і, особливо, генеалогічні форуми, персональні та територіальні краєзнавчі сайти), а відтак і сучасна історична та науково-популярна, краєзнавча та художньо-белетристична література наповнені дуже суперечливою інформацією. Історіографічна традиція чомусь схильна ототожнювати молдавського скарбничого Андрія Абазу та козацького ватажника, брацлавського полковника Абазина (Абазинця). Проте, при більш ретельному історіографічному та джерелознавчому вивченні їхніх біографій ми дійшли висновку, що це дві різні історичні постаті які діяли паралельно в один і той же час.

   Документів, які б поєднували політично досить різновекторну діяльність А. Абази та Абазина не знайшов жоден історик, який досліджував взаємини Речі Посполитої, Османської імперії, Кримського ханату та Московського царства останньої чверті XVII ст. на теренах Поділля-Бессарабії-Молдови. Насправді ж основним джерелом згадок про Абазина/Абазинця слугує твір Самійла Величка, в якому йому приділено хоча й мізерну, але наразі найбільшу увагу.[19] Літописець згадує про нього двічі: під 1685 р. та 29 січня 1694 р. При цьому ніде не називає по імені.

   Самовидець, який писав раніше Величка і одночасно із подіями у яких Абазин брав найактивнішу дієву участь, узагалі про нього не згадує. Означене засвідчує, що інформація про події на Правобережжі наприкінці ХVІІ ст. поширилася після Прутського походу і прибуття на Лівобережжя та Слобожанщину молдавських емігрантів. Відтак стає зрозумілим, чому Абазинця проігнорувала також польська та молдавська історіографія: у фундаментальних працях З. Вуйцика,[20] А.-С. Камінського,[21] А. В. Власової[22] та ін. про цього полковника зовсім нічого немає.

   До наукового викладу подій української історії ватажника Абазина/Абазинця першим увів Володимир Антонович у передмові до підготовленого ним другого тому третьої частини документального збірника «Архив Юго-Западной России».[23] Того ж року праця вийшла окремим виданням, а у 1870 р. автор захистив її в університеті св. Володимира як магістерську дисертацію.[24] Ніде В. Антонович у своїх дослідженнях не називає полковника Абазина Андрієм, як і взагалі по імені.[25]

   Вже у першій половині ХХ ст. Микола Андрусяк, ретельно вивчивши історію козацького руху на Правобережжі прикінцевих десятиліть ХVІІ ст., при цьому ще й надрукувавши автентичні джерела, теж не вказує імені полковника Абазина.[26] Вперше ж цього безіменного діяча назвав Андрієм в історичних розвідках О. Оглоблін (може тому, що добре знав події історії Молдови цієї епохи). А у 1955 р., так би мовити вже на офіційному рівні, ще й подав статтю в «Енциклопедії українознавства» «Абазин Андрій».[27] Означене відразу ж перекотилося до радянської історіографії в дослідження Г. Сергієнка.[28] Останньому також належить і нормативна стаття в РЕІУ.[29] В сучасній українській історичній науці подибуємо лише окремі фрагментарні згадки про факти із діяльності Абазинця, запозичені у попередників.[30] Насправді ж ми не знаємо яке ім’я носив козацький брацлавський полковник, котрий прозивався Абазином.

   Стаття у Вікіпедії, подаючи правдиві, документально зафіксовані факти біографії Абазинця, разом з тим, вводить в оману багатьох дослідників,[31] наводячи хибні роки життя, дані про його походження та родину, змішуючи із життєписом молдавського боярина Андрія Абази. Та ще й вказуючи на джерела, у яких відсутня подібна інформація. Його батьком названо абазинського князя і турецького бейлербея Абазу Мехмеда-пашу, а матір'ю –гадану доньку Станіслава Конєцпольського Катерину. Тобто, народжену у 1616 р. від Катаржини Жолкевської! Більше того, вказано дружину – Сафту Доціул і дітей Симеона, Анну, Ілію та Іоне.[32] Навіть подається парсунний портрет у двох варіантах роботи невідомих митців.

   За свідченнями окремих істориків Абазин нібито наприкінці 1670-х рр. (в часи І. Сірка) жив на Січі, ставши запорожцем,[33] навіть іменується кошовим отаманом (хоча запорожці, а отамани й поготів, не одружувалися).[34] Означені твердження не знаходять документального підтвердження.

   Якщо ж відсіяти зайве, то з джерел відомо, що такий собі фрілансер Абазинець/Абазин у поворотному для Європи 1683 р. у складі полків Семена Палія взяв участь у Віденській битві на боці Яна Собєського.[35] Впродовж 1685 –1689 і 1690 – 1703 рр. (з перервами) іменувався на Правобережжі брацлавським (подільським) полковником під юрисдикцією польського короля. На чолі полку брав участь у антиосманських походах козаків на Буджак, на турецькі фортеці Кизикермен, Очаків, Хаджибей, Бендери (1690–1695). 27 жовтня 1693 р. спільно із загонами С. Палія, І. Мировича і Г. Пашковського розбили на р. Кодимі ногайських татар, які йшли на Київ. Взяв участь у антипольському повстанні С. Палія (1702–1704). Наприкінці жовтня 1702 р. разом із загонами С. Самуся облягав Білу Церкву, штурмував Немирів та Бар. 20 лютого 1703 р. у бою під Ладижином зазнав поразки і потрапив у полон. За вироком польського військово-польового суду засуджений до страти – посаджений на палю.[36]

   Вважаю, що брацлавський полковник Абазин до молдавських Абаз навряд чи має пряме відношення, про що детальніше скажу далі. Не був він також а ні сином Абази Мехмеда-паші, а ні онуком Станіслава Конєцпольського, який хоча й був тричі одружений, взагалі не мав доньок. Також не міг він бути і сином ще одного відомого турецького діяча Абази Хасана-паші (котрий у свою чергу не був сином Мехмеда-паші).

   Походження Абаз від турецьких бейлербеїв та польських гетьманів виявилося радше романтичною легендою, вигаданою самими російськими Абазами на зламі ХVІІІ та ХІХ ст.[37] Відомі ж документи епохи неспростовно свідчать, що Абазешти походять з кавказького етнічного кола осіб, які мали прізвисько Абаза. Засновником же конкретно нашого роду став знатний черкес із народності абазинів котрий, ймовірно, прибув до Молдови серед придворних або слуг, які супроводжували домну Катерину Черкешенку (Черчезе),[38] другу дружину господаря Васіле Лупу (який згодом став сватом Богдана Хмельницького і тестем Тимофія Хмельницького).[39]

Саме вона привезла із собою до Ясс значну кількість кавказців. Літописець Мирон Костін записав: «Після смерті дружини Тудоски, господар послав Катаржі[40] в країну Черкесію і звідти привезли йому в дружини доньку одного мірзи, з якою він прожив до кінця днів своїх».[41] За свідченням сучасників та дослідників, її супроводжував також рідний молодший брат (який лишився у Молдові), фрейліни (рабині), численна двірня, обслуга, охорона із 150 татар і 60 молдаван тощо.[42] Саме серед цих черкесів був і Абаза-Старший, – тобто батько Андрія Абази.

   В румунських/молдавських джерелах достовірно згадуються цей самий Абаза-Старший, його син Андрій Абаза та Николає Абаза (носив це прізвисько через абазське походження матері). Останній, який мав рідного брата Раду Стольника, фігурує в джерелах у 1643 р. як рідний син гетьмана Гаврила Кочі. 25 вересня 1661 р. Н. Абаза згаданий уже як покійний. Окремі молдавські історики висловлюють обережне припущення, що він був старшим двоюрідним братом Андрію Абазі по матері-абазинці.  

   Що до походження означеного кола Абаз важливе значення має документ, складений 23 вересня 1669 р. під час врегулювання майнових відносин поміж молдавських черкесів. Серед інших учасників у ньому фігурує такий собі Абаза-казначей. А 25 березня 1670 р. згадано про скарбника (казначея) Абазу Черкезулі (Черкеса). Чітко вказане прізвисько підтверджує гіпотезу, що оберігач князівської скарбниці Абаза походив із кавказьких черкесів, а на вказаний час (1669 – 1670 рр.) у Молдові був лише один боярин Абаза-казначей, а саме Андрій Абаза.[43] От із нього і розпочнемо, оминаючи всі інші надто хисткі генеалогічні конструкції.

   Вважаємо, що пробандом російського дворянського роду Абаза є боярин та державний діяч князівства Молдова Андрій Абаза. І, як щойно зазначено, про його походження в історіографії існує дві версії. Перша (викладена у відкритих джерелах) схиляє нас до хибної думки, що він був рідним сином бейлербея Силістрії Абази Мехмеда-паші та якоїсь ніби-то доньки гетьмана Станіслава Конєцпольського.[44] При цьому також водночас і брацлавським полковником. Друга, яка належить більшості молдавських та румунських істориків, переконує нас у тому, що Андрій Абаза народився в Молдові від невідомого імені батька-абазина, і маючи родинні зв’язки з князями, зробив собі кар’єру при господарському дворі, отримав чи придбав значні маєтності в Молдові і жодного зв’язку із силістрійським бейлербеєм, польським гетьманом та брацлавським полковником не має. Означену версію підтримуємо і ми.        

   Тобто, якщо відкинути відверто недостовірну інформацію та проігнорувати факти, що не піддаються перевірці, то у підсумку матимемо наступне. Більшість істориків називають датою народження Андрія Абази 1634 р. При цьому достеменно відомо, що його перша дитина народилася у 1655 р., тобто коли батькові ішов 21-й рік. Цілком можливо, але сумнівно. І от чому. Знову ж в автентичних молдавських джерелах Андрій вперше згадується у 1660 р. коли йому вже було 30 років.[45] Відтак у нас є всі підстави припускати, що народився він близько 1629/1630 року. Де і від кого – питання залишаємо відкритим.

   Згідно із твердження С. Бакалова,[46] предтеча цього роду, батько Андрія, Абаза-Старший прибув до Ясс 28 вересня 1639 р.[47] з Катериною Черчезе (Черкешенкою). Із ним, у дуже юному віці, як дворянин у почті домни, приїхав і Андрій Абаза. За логікою речей, ймовірно близько 1654 р. він одружився із донькою впливового боярина, придворного виночерпія Докула (Докулі син Симона) Сафті (Safta): адже у 1655 р. у подружжя з’явився первісток – син Ілля.

   Вже після одруження, як державний діяч у феодальній ієрархії князівства Молдова, А. Абаза посідав досить високі, впливові та відповідальні титуловані посади: другий стольник (1655); камераш[48] (1657); другий шульцер[49] (1660); скарбник (1670), великий вістерник[50] (1671); другий ключар (30. 01. 1678), ворник (1680) та ін. Означеним пересвідчуємося, що він сходив плавно і поступово з одного на інший щабель, доходячи до одного з найвищих. При цьому, як вважає С. Бакалов, у власних особистісних та родинних стосунках і взаєминах із княжим двором та молдавською аристократією Андрій тяжів до представників впливового клану Кочі, з якого походили господар В. Лупу і його рідний брат гетьман Гаврило Кочі (у якого був згаданий вище син Николає Абаза). Означене також засвідчує, що Кочі та Абази були близькими родичами. Істориком висловлюється припущення що перша дружина Г. Кочі могла бути сестрою батька Андрія, а відтак його тіткою.[51]

   Джерела, головно записи суто судово-торговельного характеру, репрезентують нам А. Абазу в ролі продавця, покупця, або свідка при покупках-продажах чи штрафах, і у багатьох із них називаються його уряди. Із актів також випливає, що Андрію вдається утримувати відносно стабільну позицію у досить хитких політичних відносинах в князівстві, будучи чиновником (урядовцем) доволі високого рангу всю другу половину XVIІ ст. при різних господарях, яких пріори-нобілі часто змінювали за допомогою Османів. Ми не знаємо, який політичний статус він мав під час цих правлінь.

   Про нього, як колишнього скарбника, йдеться у документі від 5 березня 1657 р., а 18 лютого 1660 р. він уже був великим камергером. У період правління Євстратія Дабіжі згадується як колишній камергер. На цій посаді його називають документи від 12 травня 1663 р. і 18 – 20 грудня 1664 р. Потім стає другим дворецьким в роки правління князя Георге Дуки, як показують документи від 28 грудня 1665 р. і 13 березня 1666 р. Андрій Абаза-скарбник згаданий у документі від 23 вересня 1669 р. 29 травня 1670 р при тому ж господарі, він з'являється як колишній скарбник. Як привратник засвідчений у документах від 2 грудня 1673 р. по 25 квітня 1677 р.; з травня 1677 р. по березень 1678 р. він ключар, а з 23 квітня 1678 р. до 12 грудня 1686 р. – ворник, хоча не уточнюється, який саме ворник. 15 червня 1690 р. знову засвідчений як ключар, аж до 30 травня 1692 р. А 20 липня 1693 р. знову ворник, а вже через рік, 28 серпня 1694 р. вказаний у статусі колишнього ворника. Востаннє в документах згадується як ворник у акті від 23 грудня 1703 р. у якості свідка. Упродовж наступних років, через уже поважний вік, він, ймовірно, не обіймав жодної посади, мешкаючи у своїх помістях.[52]

   Тобто, як пересвідчуємося, уряди, які посідав Андрій Абаза впродовж сорока років служби досить відповідальні і завантажені, потребували багато часу і уваги, щоб одночасно діяти в зовсім інших географічних координатах очолюючи Брацлавський полк, та ще й і ходити грабіжницькими походами проти союзників молдавських господарів.

   Що стосується власності А. Абази, то до певної міри її можна встановити теж на підставі розрізнених документів. Йому належали маєтки у Будешті,[53] значні земельні угіддя біля Ясс, з луками, ставками і рибниками, в Котнарі[54] він володів шістьма виноградниками на пагорбі, селами із підданими, полем, сінокосами, лісом, фруктовими садами із місцевими чорносливом та яблуками. На пагорбі біля Бирнова[55] Андрій мав невелику ділянку землі, а також ліс та садибне місце. Певні маєтності А. Абази згадані в селах Речітоаса, Речітіш, Кендрешти, Добротешти та Чарна Путненского повіту. Ймовірно, більшість його садиб зосереджувалася саме у цьому регіоні, – в Текуч[56] і Путна.[57] В Яссах вже до 18 грудня 1664 р він володів кількома кам’яницями на вулиці Чоботарській, з мурованим льохом і великим подвір’ям.[58]

   Достовірно також відомо, що Андрій Абаза помер на початку січня 1707 р. і 11 січня того року похований біля головної церкви в Сучавському монастирі. Зберігся надгробок його поховання.[59] Маєтності успадкували діти.

   Отже, підведемо перші підсумки. Про батька Андрія Абази історичні джерела говорять глухо. Із цієї глухоти опосередковано можна лише зрозуміти, що Абаза-Старший прибув з родиною до Молдови восени 1639 р. у придворному оточенні домни Катерини Черчезе[60] і доводився їй якимось родичем. Завдяки цим двом обставинам, його син Андрій зробив придворну кар’єру поетапно посідаючи впливові державні посади, отримуючи знову ж придворні чини та маєтності за службу.[61] А одружившись із донькою князівського виночерпія Докула, поріднився із впливовими боярськими кланами князівства. З ними ж пошлюбив і своїх дітей, цим самим міцно увівши рід Абаза у вузьке коло молдавської еліти.

   Також констатуємо, що Андрій Абаза та ватажник Абазинець є різними історичними діячами, хоч і сучасниками. Із усіх відомих молдавських Абазидів брацлавський полковник гіпотетично міг бути лише сином Николає Абази, родина якого орієнтувалася на поляків. До того ж Н. Абаза у 1643 р. досяг такого віку, що міг брати участь у судових засіданнях, а Абазинець і народився десь у 1645 р. Але це лише моє генеалогічне припущення, висловлене з добрими намірами якось прилаштувати цього безхозного українського діяча.  

   Дружина А. Абази Сафта Докул, народивши більше восьми дітей, померла в Яссах 20 грудня 1683 р. і Андрій залишився вдівцем на 24 роки. Чи одружувався він вдруге – наразі не відомо. У цьому ж шлюбі вижили четверо дітей: сини Ілля, Іон, Симон та донька Анна, котра двічі ходила заміж. Спочатку за Думитрашку Гергеля, а потім за Гаврила Добрянського.[62] Вважається, що вона померла близько 1726 р. в Молдові. Про її дітей мені теж не відомо.

   По різному, підчас трагічно складалася доля дітей Андрія. Іон починає згадуватися у документах від 1 травня 1706 р. як придворний постільничий, а між 20 грудня 1707 р. і 6 червня 1708 р. як другий виночерпій. 1 січня 1711 р. вже як колишній виночерпій. Деякий час він був намісником Чернівців, проводячи разом з турецькими агами обстеження кордону на Пруті, на межі Молдови і Польщі, у зв'язку з початком агресії з боку російської армії. 2 листопада 1714 р. згадується як колишній мазил,[63] а 15 червня 1716 р. і 20 травня 1718 р. як член кабінету другого логофета.[64] Тобто, впродовж 1706 – 1718 рр. він займав досить високі посади в княжій адміністрації. І, що важливо, із колаборантами Д. Кантемира (як його старший брат) у вигнання він не пішов.

   Іон Абаза також був земле-і душевласником, володів кількома помістями. Впродовж 1706–1711 рр. згадуються його численні маєтності в різних повітах Молдови: піддані, ставки-рибники, сінокоси, ліси і землі, кілька садиб, місце під будинки і кам’яниця в Сучаві, з пивницями та льодовнями. Вочевидь був підприємливим, спекулював: купував, продавав, давав у заставу, сам займався іпотекою та лихварством. Один із його юридичних документів також дає відомості про спорідненість родини Абази із родом Накула: з родичкою останніх, він був одружений. Інший засвідчує існування родинних відносин із гетьманом Г. Кочі (в контексті акту згадується, що останній подарував Абазешті у посаг селянську родину).

   Іон Абаза одружився із представницею боярського роду Драгутяску і не лишив по собі синів. Подружжя мало чотири доньки, яких пошлюбило із молдавськими аристократами: Агафіцу (Гафію) із Думітру Колмучжі, Сафту із Думитрашку Хінкулом. Марія ходила заміж двічі – за Іордаче Крісту та за Косташа Керстя (головного капітана м. Дорохоя).[65] А Іулінка (Уляна) побралася із Костянтином Абазою, паркалабом (комендантом) Стефанешті.[66] Їхніх нащадків історики не згадують.[67]

   Третім сином Андрія Абази був Симон, про долю якого відомості зовсім мізерні. Як припускає історик Сорін Іфтімі, від нього бере свій початок гілка Абазидів, яка осіла на півдні Молдови.[68] У документах початку XVIII ст. фіксуються ще два Абазешті, – брати Іордаче та Гаврило. Без вказівок на посади і титули, вони з'являються у якості свідків продажів сільських маєтностей та тяжб селян з монастирями і фігурують у документах в період з 10 грудня 1714 р. по 10 жовтня 1717 р. у селах де мав маєтки і Андрій Абаза. На думку С. Бакалова з деякими застереженнями можна визнати, що Іордаш і Гаврило були синами чи онуками Андрія Абази, виходячи із факту деяких географічних збігів щодо розташування їхніх маєтків. Однак обережний історик застерігає, що не варто ризикувати, заносячи Іордаче та Гаврила Абаз до конкретного місця в генеалогічному розписі роду за браком необхідних для цього документальних підстав.[69]

   Старший син Андрія і засновник російського дворянського роду Іліє Абаза найбільше спричинився до історичних подій та до розбудови цього великого і розгалуженого роду. Народився він у 1655 р. Не зважаючи на впливовий рід, згадок про нього в молдавських архівних документах навдивовижу дуже мало. Відтак висловлюється припущення, що можливо він їх забрав із собою, коли разом зі своїм патроном Димитрієм Кантемиром утік до Московії у 1711 р. Знайдені ж стосуються його головно як землевласника.    

   Уперше Ілля Андрійович згадується у 1676 р., коли отримав підтверджувальну грамоту господаря на спадкові маєтки. Гадаю, що десь на початку 1686 р. він взяв шлюб, позаяк 26. 01. 1687 р. народилася перша дитина – Марія. Його обраницею стала дівчина із впливової аристократичної родини, донька молдавського боярина та ключара (ключника)[70] Тодорашка Русула Сафта.[71] (Safta Rusu). Вона також доводилася небогою великому логофету[72] Іону Русулу.

   Потім аж улітку 1699 р. Ілля згадується у зв’язку із судовою тяганиною за землю між монастирем Трьох Святителів та кількома сусідніми поміщиками. Серед спірного майна були і його значні угіддя. У акті кінця 1709 р. читаємо про грунти, сіножаті, виноградники, стодоли, броди, мости, млини, ставки, потоки та поселення з людьми біля Сучави, які він скуповував, продавав і перепродував. Давав він також гроші у борг боярам, міщанам, та у ріст євреям (1699 р.).[73]

   Перебуваючи на державній службі як придворний боярин, 18 грудня 1699 р. атестований ворником Бутушайским[74] Князівства Молдова.[75] Означена посада на той час ще мала практичне застосування. Призначений на неї князем (господарем) урядовець мав представляти державні інтереси у місті та повіті. До його функцій входило стеження за збором податків, виконанням містянами повинностей і утриманням господарських маєтків. Також за відсутності князя управляв його помістями, виконував адміністративні, судові та військові функції. Тобто, був досить помітною, вагомою та впливовою персоною на певній території. Згодом (як і інші практичні посади) ворник втратив свою практичність і перетворився на почесний титул і чин придворної феодальної знаті Молдови.

   Перші роки нового ХVІІІ ст. ознаменувалися початком широкомасштабної Північної війни, у яку поступово втяглися і дунайські князівства. Після полтавської катастрофи 1709 р. сюди прибув шведський король Карл ХІІ, а також козацькі війська очолювані І. Мазепою, а потім П. Орликом. Перед молдавською аристократією виникли непрості питання і примарні перспективи – як свого часу у 1708 р. і перед козацькою елітою. Ще напередодні походу Петра І на Прут і Ясси, посол царя в Константинополі П. А. Толстой встановив таємний зв'язок з князем Д. Кантемиром, наобіцявши золоті гори молдавським нобілям у разі переходу на російський бік. А ті й повірили.

 

Петро Перший та Дмитрій Кантемир. Тогочасна гравюра  

Ілля Абаза підтримав свого господаря і, як його представник, разом із Іоном Мерескулом, наприкінці грудня 1710 р. у Києві таємно зустрівся з царем і передав йому пропозиції Д. Кантемира щодо укладення російсько-молдавського договору.[76] 17 травня 1711 р. зі спеціальним універсалом до молдавських феодалів звернувся командувач російської армією фельдмаршал Б. П. Шереметєв. Він закликав усіх, хто бажає звільнити Молдову від турків, відмовитися від присяги султану, взятися за зброю і вступити до лав російської визвольної (насправді окупаційної) армії. Але при цьому, перехід І. Мазепи на бік нового суверена москалі чомусь виклинали і називали зрадою (ну таке вже воно візантійсько-ординське лицемірство Москви).

   Також першим із бояр Ілля Андрійович зголосився вступити на російську службу. І коли 25 травня 1711 р. царські війська вже вели бої в тоді польському місті Яворові, йому був наданий чин полковника російської армії.[77] Серед новостворених молдавських частин в історичних документах згадуються полки Накулова, Гіржева та Абази.

   Однак Прутський похід виявився невдалим для Петра I і 12 липня 1711 р. біля села Вадул Хушілор він підписав мирну угоду з Османами на ганебних для Росії умовах. Цар був змушений на них погодитися, бо заледве сам зі своїми фельдмаршалами та полюбовницею Мартою Скавронською не потрапив у турецький полон в оточеному на Пруті таборі. Що вже казати про нерозважливих та необачних молдаван. Разом з російською армією за Дністер пішли і полки під командуванням «зрадників»: братів Танських, Апостола-Кегича, Накулова, Гіржева. Змушені були йти також інші колабораціоністи – бояри, шляхта, офіцери: Времов, Камараш, Бантиш, Спатарі (Мечник), Скерлет, Капніст, Карайман (Куликовський), Брагу, Армаш, Бедряга, Жиян, Ага, Зерул та багато інших.[78]

   Ілля Абаза та Іон Мерескул наздогнали ватагу втікачів пізніше, вже в степах, привівши 118 людей: «Сверх прибыли полковник Илия Абаза, при нем 2 ротмистра и 65 служилых людей да полковник Ион Мерескул а при нем 2 ротмистра и 47 служилых людей».[79] Оце так полки! Як стверджують історики Молдови, ворник Іліє Абаза полишив батьківщину на вимогу господаря Д. Кантемира.[80]

   Як цікаво вчинила історія: українські «зрадники» втекли до Молдови, а молдавські «зрадники» повтікали в Україну. Називається цифра у 1000 молдавських бояр зі своїми родинами. Хоча за джерельними даними та останніми дослідженнями було їх набагато менше, а деякі взагалі розбіглися з півдороги, або вже з Харківського полку, побачивши куди їх запроторили.[81]  

   Як би там не було з іншими, а Ілля Абаза зі своєю великою родиною опинився у Харкові де восени 1711 р. розквартировано молдавські полки, які цар вирішив розселити по Слобожанщині.[82] Дмитро Кантемір, прибувши в Росію, отримав титул «світлійшого князя», велику пенсію, а також всі юридичні права над прибулими з ним молдаванами. Царським указом від 9 червня 1712 р. (з доданим іменним списком) молдавським дворянам у Харківському та Ізюмському полках подаровано 710 дворів у семи селах, відібраних у генерал-майора Федора Шидловського.[83] Маєтки ці складалися із садиб 633 малоросійських, 42 російських і 35 українських переселенців із Правобережжя. Означене підтвердили сім жалуваних грамот від 18 жовтня 1712 р.[84]

   Ворник Ілля Абаза отримав окрему персональну грамоту, якою Петро I пожалував йому 40 дворів у селі Кут (Двурічний/Волоський) Харківського полку.[85] Насправді ж у його власності опинилося 46 дворів.[86] З огляду на те що він мав у Молдові і на ту велику родину, яку привів за собою, маєтності ці були мізерні. У джерелі від 5. 09. 1724 р. згадана вся його рідня, яка жила із ним у Куті: сам він, «полковник Илья Андреев сын Абаза – 60 лет; у него дети Луппол – 30 лет, Константин – 17 лет, Николай – 13 лет; у Луппола дети: Иван – 3 лет, Дмитрий – 2 лет. Да оной же полковник Обоза в сказке объявил, сын его Евстрат – 23 лет, в Санкт-Петербурхе при доме светлейшаго князя Кантемира».[87] І уся ця зграя сиділа на шиї у немолодого вже Іллі Андрійовича.[88]

   Розмірковуючи над його фатальним рішенням, важко сказати що спонукало чи змусило приєднатися до безнадійного колаборантства успішного і багатого урядовця (брати ж не стали на цю слизьку стежину). Але те, що він дуже швидко гірко пошкодував за своїм вчинком, побачивши і відчувши на собі золотоординський московський рай, свідчать його кількаразові звернення до царя і султана з проханням про дозвіл повернутися на батьківщину у свої дорогі маєтки. І це також було непросто: покинути вже подещо насиджене місце і у похилому віці посунути назад, повернуться у невідомість із тавром «зрадника». Хоч там жили родичі і залишилися за ним значні маєтки (поза сумнівами більші і кращі, ніж подаровані йому в Україні) репатріація не обіцяла ніяких значимих благ. Зрозуміло, старого полковника гнітили спогади, про те, як він жив у столиці, в адміністративних центрах, при дворі князя, мав впливових друзів та знайомих. А московський цар, який наобіцявши райдужні перспективи, кинув його родину в степовій околиці, в глибокій провінції, глухій периферії, яка частенько піддавалася татарським грабункам.  

   Та й населення Слобожанщини (козацька старшина, священики, козаки) не було раде таким несподіваним гостям (власне ж новим господарям) і поставилося вороже до прибульців, які поводилися зверхньо і зарозуміло, як європейська шляхта із азіатами. Вважаючи себе спадкоємцями греко-римської цивілізації вони творили безчинства: били старшину, попів, палили цілі села, і «оным грабительством чинили великие обыды и разорения».[89] Як командири і поміщики поводилися «сурово, малодушно и деспотично», доходило до рукоприкладства і фізичних розправ.[90] У відповідь місцеві обзивали їх «циганами», «волоцюгами», «бусурманами», «потурнаками», теж чинили фізичний спротив. А 1718 року почали ширитися провокаційні чутки, що цар хоче призначити Кантемира правителем Слобожанщини, а Кантакузина гетьманом Лівобережної України.[91]

   Чи був до всього цього причетний Ілля Андрійович ми не знаємо, але вочевидь, що необлаштоване життя у Дикому полі здавалося йому примітивним, безглуздим і нецивілізованим. Тому починаючи від 1722 р. полковник Абаза (а разом із ним Сулжер, Моцок та ін.[92]) вчиняє кілька спроб отримати прощення у султана Османської імперії Ахмеда III і дозвіл від царя повернутися на батьківщину в Молдову. На початку 1727 р. він таки отримав від Таємної ради Катерини І милість залишити Російську імперію із чотирма синами (мабуть без Євстратія, який прилаштувався при Д. Кантемирі). Але приїхавши до Києва, щоб оформити паспорти, він якось дивно зненацька не очікувано захворів і потрапив до монастирської лікарні Києво-Печерської Лаври.[93] Відчуваючи наближення смерті, сповідався, прийняв чернечий постриг і помер у травні 1727 р. Похований в печерах лаври як монах Іларіон.[94] Дуже символічно: прах «зрадника» упокоївся в землі «зрадників».[95]      

   Шлюб Іллі Андрійовича був багатодітним. Його дружина, Сафта Русул, за одними свідченнями з якихось причин не поїхала у вигнання і померла в Яссах у 1713 р. А за іншими у 1713 р. згадана живою, як Єлизавета Федорівна Русулова, мешканка слободи Двурічний Кут Харківського полку. На 1718 р. уже як покійна.    

   У родині один по одному з’явилося 11 дітей: Марія (1687 р.), Катерина (1687 р.), Лук’ян (Лукул) (1691 р.), Костянтин 1-й (1692 р.), Іван (Іон) (1695 р.), Параскева (1699 р.), Аксинія (1702 р.), Костянтин 2-й (1705 р.), Євстратій (1706 р.), Анна (1710 р.) та Микола (1712 р.). Тобто, шестеро синів та п’ятеро доньок.[96] Як бачимо різниця у віці між першим та останнім синами складає 20 років, а між першою та останньою дитиною 25 років.

   Відомо, що Костянтин 1-й помер у дворічному віці 20 червня 1695 р. Народився він 30 березня 1692 р. в Яссах і його хрещеною матір’ю стала донька господаря Молдови у 1685 –1693 рр. Костянтина Кантемира Сафта, дружина Міхая Раковіце, майбутнього кількаразового господаря (починаючи з 1703 р.), а також мати теж майбутнього князя Костянтина Раковіце. Означене засвідчує як високо сягнули у кар’єрі та зв’язках Абази на кінець ХVІІ ст.

   Більшість дітей Ілля Андрійович вже у вигнанні, пошлюбив із представниками молдавської знаті, яка повтікала з Кантемиром: Лукула із Катериною Стурзою, Іона із Олександрою Моцок, Євстратія із Аксинією Казимир. Костянтин побрався із невідомого нам роду Марією Прокопівною, а Микола одружився (ймовірно вдруге) з представницею української козацько-старшинської еліти: із уже двічі вдовою, але ще молодою Тетяною Кованько, поклавши початок великій українсько-молдавській родині.[97]

   Перша із дітей і найстарша донька Марія Іллівна народилася 26 січня 1687 р. у м. Кімполунг[98] в Молдові. Її хрещений – великий армаш Буковини Теодор Альботу. Ще до трагічної катастрофи 1711 р. вона вийшла заміж за сина придворного боярина Федора Ілліча Мерескула і разом із ним пішла у московське вигнання.[99] Там Федір став ротмістром Молдавського полку, а у Куп’янському повіті родина отримала село Колодязне (Колодяжне), яким Мерескули (разом з іншими) володіли до 1861 р.

   У документі за 5. 09. 1724 р. вказано, що у с. Колодязному Ізюмського полку мешкали полковник Іван Ілліч Мерескул (56 років) та ротмістр Федір Ілліч Мерескул (48 років) із сином Єлисеєм (1,5 роки).[100] Із чого випливає, що Федір народився близько 1686 р., а його син Єлисей у 1722 р. Згаданий Федір Мерескул і як вахмістр у полку Пилипа Апостола-Кегича.[101] Отже, наразі мені відомо про двох синів подружжя: Івана та Єлисея, від яких іде харківський дворянський рід Мерескулів. Ймовірно, що були й доньки.

   Про долю трьох наступних доньок Іллі Андрійовича мені наразі нічого не відомо окрім дат та місць їхнього народження. Вони навіть не згадуються в розписі Г. Байєра 1783 р. Так само нічого про них немає і в родовідній книзі В. Руммеля. Можемо припустити, що вони померли в дитинстві, або залишилися в Молдові (чи й те і інше, позаяк їх троє).

   Отже, перша з них, Катерина Іллівна народилася у Вижниці на Буковині (нині Україна) 14 листопада 1687 р., в один рік з Марією. Її хрещеним батьком став польський шляхтич Косташ Турку. Параскева народилася 17 листопада 1699 р. в Бакеуському повіті у селі Русь, яке належало її дядькові (чоловіку сестри батька) Димитріу Гергелі. Хрещеним був сулжер Димітру Урсакі. Оксинія (Аксинія, Ксенія) народилася 11 червня 1702 р. в с. Костинешті, теж у родичів. Хрещеною матір’ю стала Анніца Ружину. Також існує інформація, що охрестили Ксенію під іменем Анниця, що спонукає мене підозрювати її та сестру Анну (котра єдина невідомо коли і де народилася) як одну особу. Але наразі, за браком доказів, залишаю усталену схему родоводу.

   Індекс же нащадків найменшої, п’ятої доньки, Анни Іллівни, досить поважний. Народилася вона десь між 1706 і 1711 рр., на невідомій наразі території, ймовірно ще в Молдові. Вже в Харкові, у 1728 р. вона вийшла заміж за ротмістра Курського полку Федора Апостола-Кегича,[102] сина молдавського боярина-вигнанця, емігранта, полковника Валашського полку (на 1733 р.) Пилипа Петровича Апостола-Кегича, [103] поміщика сіл Піни, Злодіївка та Угроїди Сумського повіту.[104] Кегичі були родичами Кантемирів, походячи із одного татарського клану. На 1716 р. Федір Апостол-Кегич значився вахмістром у полку свого батька в Мерефі.[105] Відомо також, що Анна овдовіла і пішла в монастир, прийнявши постриг під іменем черниці Екскадреї. У сім’ї Кегичів народилися чотири відомі мені сини: Петро, Іван, Степан та Михайло, а також донька Параскева, яка стала дружиною Олександра Врем’єва (Времова). Всі вони нобілітувалися і стали спадковими дворянами Харківської та Полтавської губерній.

   Найбільше ж спричинилися до розгалуження роду Абаза в Росії, а відтак і до розпросторення нащадків Іллі Андрійовича, п’ятеро його синів – Лук’ян, Іван, Євстратій, Костянтин та Микола. Саме вони утворили п’ять великих гілок роду, історія яких тією чи іншою мірою триває і сьогодні.

   Таким чином, історія боярського роду Абазидів (Абазешті) стала типовою для історії нових аристократичних кланів Молдови іноземного походження. Після стрімкого соціального, політичного та економічного піднесення, вже на початку XVIII ст. вони занепадають і поступово зникають із суспільно-політичної та економічної арени Молдавського князівства.

   Інакше склалася доля родової гілки перекинчика Іллі Андрійовича Абази, рясного грона нащадків у Російській імперії. Його численні діти і онуки поступово разселилися по Слобожанщині, Гетьманщині та Запорожжі разом з нащадками інших молдавських втікачів. Власне всіх їх чекала неприваблива перспектива асиміляції, русифікації і перетворення на рабів московського самодержця. І дійсно, ніхто із його найближчого потомства не зробив блискучої кар’єри, не досяг високих чинів та нагород. Дехто з онуків (вахмістрів, прапорщиків) навіть не став одружуватися, чекаючи повернення на батьківщину. Хіба що кільком вдалося вирватися із глухої степової провінції до Києва на службу перекладачами (товмачами) місцевої контори Колегії закордонних справ. Третє та четверте покоління Абазів, в безперспективних умовах життя дрібних степових поміщиків, компенсуючи брак ваги у суспільстві, почали шукати і знайшли собі втіху самоідентифікації в історії роду, пов'язуючи себе (провінційних унтер-офіцерів у відставці) зі славними дідами – представниками впливової молдавської знаті, спорідненими з князівськими родами Абхазії, Молдови, Польщі, із відомими і владними історичними постатями: бейлербеями Абаза-пашами, гетьманами Конєцпольськими та ін. Наприкінці XVIII – наприпочатку ХІХ ст. вони ілюзорно все ще вважали себе молдавськими патріотами відданими кривавому імперському деспотизму, котрий рано чи пізно приєднає їхню дорогу батьківщину до Росії, зробивши «вільною».[106] O, sancta simplicitas!

Ераст Агійович Абаза (1819 - 1855). Малюнок із офіцерського альбому

 

   Лише від середини ХІХ ст. вже наступному поколінню російських Абазидів, повністю адаптованих, асимільованих та інтегрованих до всеросійського соціального середовища і суспільно-політичних умов, вдалося домогтися більшого. Окремі представники роду змогли досягти життєвих успіхів, кар’єрних висот державних діячів, генералів, контр-адміралів, уваги суспільства і популярності, зайнявши впливові соціальні сходинки, зробивши певний внесок в царині історії та культури.[107] У тому числі й української: прямим нащадком Євстратія Ілліча був класик української літератури М. М. Коцюбинський,[108] а Володимир Абаза (нащадок Івана Ілліча) – державним діячем УНР, генерал-хорунжим армії Директорії.

                              

 

---

[1] Абазини (самоназва «абаза») – автохтонна північно-кавказька народність. Належить до абхазо-адигейської групи народів. Як і турки абазини сповідують сунітський іслам. Нині компактно проживають в Карачаєво-Черкеській Республіці РФ.

[2] Більшість дослідників схильна вважати їх албанцями через прізвище, яке є албанським скороченням імені Костя (Костянтин).

[3] Байер Готлиб-Зикфрид. История о жизни и делах молдавскаго господаря князя Константина Кантемира. – М.: В университетской типографии Н. Новикова, 1783. – С. 373 – 378. Крім детального розпису роду Кантемирів, він подав також генеалогію 36 родин (у тому й Абаз), які оселилися в Росії після 1711 р.

[4] Миллер Гархард-Фридрих. Родословная книга князей и дворян российских и выезжих. Часть 1 – 2. – СПб.: В университетской типографии Н. Новикова, 1787.

[5] Долгоруков П. В. Российский родословный сборник. Кн. 1 – 4. – СПб., 1840 – 1842.

[6] Лобанов-Ростовский А. Б. Русская родословная книга. Издание второе. Том 1 – 2. – СПб., 1895.

[7] Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. Том 1. – СПб.: Издание А.С. Суворина, 1886. – 918 с. – С. 1 – 9.

[8] Руммель В. В. Родословный сборник, с. 9.

[9] РГИА (Российский государственный исторический архив), ф. 1343, оп. 49, д. 1 (Дело департамента Герольдии правительствующего Сената о гербе А. Абазы от 30. 04. 1892 г.).

[10] РГИА, ф. 1411, оп. 1, д. 105 (Часть 15 Общего гербовника дворянських родов Всероссийской империи), с.109.

[11] Eşanu Andrei. Date inedite despre urmaşii vornicului Ilie Abaza în Rusia: Boier moldovean plecat în Rusia la îndemnul lui D. Cantemir la 1711 а. // Revista de istorie a Moldovei. – Chișinău. – 1994. – № 2. –P. 3 – 9.

[12] Dragnev Demir, Eșanu Andrei. Familia Abaza în Rusia. Noi contribuţii documentare // Anuarul Institutului de Istorie „A. D. Xenopol”, V. – Iaşi, 1993. – 1–2, p. 671–678.

[13] Ворник – княжий урядовець, податковий інспектор. До слова: дуже влучна назва для сучасних українських податківців.

[14] Demir Dragnev, Andrei Eşanu. Date inedite despre urmaşii vornicului Ilie Abăza în Rusia // Revista de Istorie a Moldovei. – Chişinău, 1994. – Nr. 2, p. 3–9.

[15] Gorovei Ștefan S. Vechi însemnări genealogice ale familiei Abaza // Arhiva Genealogică, I (VI). – Iași, 1994. –1–4, p. 163 –170.

[16] Iftimi Sorin. Abăzeştii din sudul Moldovei // Arhiva Genealogică, III (IX), 1997, nr. 3 – 4, p. 215–222.

[17] Sturdza Mihai D. Familiile boierești din Moldova și Ţara Românească. Enciclopedie istorică, genealogică și biografi că, vol. I, Abaza – Bogdan. – Bucureşti, 2004. – Р. 38 – 41.

[18] Bacalov Sergiu. Boierimea Ţării Moldovei la mijlocul sec. al XVII-lea – începutul sec. al XVIII-lea: (studiu istorico-genealogic). – Chișinău, 2012. – 468 p. – P. 398 – 415.

[19] Величко Самійло. Літопис. Том другий. – К.: Дніпро, 1991. – С. 304, 446.

[20] Wójcik Zbigniew. Jan Sobieski 1629 – 1696. – Warszawa, 1983.

[21] Kamiński Andrzej Sulima. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686–1697.– Cambridge: Harvard Ukr. Research Inst.,1993.– 312 p.

[22] Власова Л. В. Молдавско-польские политические святи в последней четверти ХVІІ – начале ХVІІІ в. – Кишинев: Штиинца, 1980. – 168 с.

[23] Антонович В. Б. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679 – 1716) // Архив Юго-Западной России. Часть ІІІ. Том 2. Акты о козаках (1679 – 1716) – К., 1868. – С. 1 – 197.

[24] Антонович В. Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (По актам с 1679 по 1716 г.). – К., 1868. – 197 с.

[25] Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – 816 с. – С. 243, 282, 287 – 289, 315, 320, 332, 333, 342.

[26] Андрусяк М. До історії правобічних козаків у 1689 – 1690 рр. // Записки НТШ. Том 100. – Львів, 1930. – С. 251 – 274. Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. – Львів, 1938.

[27] Абазин Андрій // Енциклопедія Украïнознавства. Словникова частина. Т I. – Париж: Молоде життя, 1955. – С. 11.

[28] Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. К., 1963.

[29] Абазин (Абазинець) Андрій // Радянська енциклопедія історії України. Том 1. – К.: УРЕ, 1969. – С. 11.

[30] Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: проблема державотворення. – К., 1993. Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть ХVІІ ст..). – К., 1996. – С. 53 – 63.

[31] У тому числі свого часу і мене: дуже вже його багато і надто переконливо звучить. Mea culpa, мea maxima culpa!

[32]Режимдоступу:https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B1%D0%B0%D0%B7%D0%B8%D0%BD,_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B9

[33] Енциклопедія історії України. Том 1 (А – В). – К.: Наукова думка, 2003. – С. 9.

[34] Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том 2. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 505, 525.

[35] Чухліб Т. В. Відень 1683: Україна-Русь у битві за «золоте яблуко» Європи. – Київ, 2013.

[36] Козацькі ватажники Правобережжя останньої чверті ХVІІ ст. традиційно іменувалися полковниками, хоча насправді ці регіменти статично складалися із 100 – 300 чоловік, що навіть тоді полком звісно ж не було. А їхня діяльність сприймалася як класична анархія і отаманщина. Тому польська окупаційна влада (А. Сенявський) і проводила пацифікацію краю.

[37] Абаза В. Н. Век дворянства // ІР НБУ, ф. 12, спр. № 702, с. 1 – 252.

[38] Oltea, Nistor. O circaziană pe tronul Moldovei. – Cernăuţi: Glasul Bucovinei, 1928. – 58 p. Toderașcu C.-G. Ecaterina cerchez, soția lui Vasile Lupu // Elanul. – 2010. – № 104. – P. 6 – 11. Şerban, Constantin. Vasile Lupu, domn al Moldovei (1634 – 1653). – Bucureşti: Editura Academei Române, 1991. – 232 p.

[39] Одружуватися із знатними черкешенками вважалося престижним серед аристократії Османської імперії. Старшого шехзаде Мустафу султану Сулейману Кануні, ще до появи Роксолани, народила черкешенка Гюльбахар Махідевран-султан. Кримські хани також неодноразово брали із ними шлюби, як і господарі дунайських князівств.

[40] Єнакій Катаржі – великий постільничий, один з найближчих радників господаря. Згодом очолював молдавські посольства при сватанні Януша Радзивілла до Марії (у 1645 р.) та Тимофія Хмельницького до Розанди (у 1653 р.) – доньок Васіле Лупу (див.: Ролле И. И. (Д-р Антоний). Женщины при чигиринском дворе во второй половине ХVП века // Киевская старина. – 1894. – № 1 – 2). Із родичкою Є. Катаржі був одружений Лукул Ілліч Абаза.

[41] Costin, Miron. Letopiseţul Ţării Moldovei de la Aaron-vodă încoace (1595-1675) // Letopiseţul Ţării Moldovei. – Chişinău: Editura Hyperion, 1990. – P. 189. Дивує поспішність другого одруження князя Васіле: Тудоска померла у червні 1639 р., а 28 вересня того ж року в Ясси уже привезли Катерину Черкешенку.

[42] Заболотная Л. П. Екатерина Черкешенка – жена господаря Василия Лупу. Судьба одной женщины в истории Молдовы // КАВКАЗОЛОГИЯ. Электронный журнал. – Нальчик: Кабардино-Балкарский ГУ. – 2017. – № 1.– С. 220 – 237. – С. 222 – 224.

[43] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 405.

[44] Йтися може лише про гетьмана Станіслава Конєцпольського (1591 – 1646) який був тричі одружений, але мав єдиного сина Олександра. Два інші Станіслави Конєцпольські не могли бути причетні до цієї історії: перший помер у 1588 р., а його син помер до 1595 р.

[45] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 404 – 409.

[46] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 404 – 409.

[47] Заболотная Л. П. Екатерина Черкешенка, с. 223.

[48] Постільничий.

[49] Камергер.

[50] Скарбничий.

[51] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 404 – 409.

[52] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 404 – 409.

[53] Будешти – село в Молдавії у складі сектору Чекани муніципії Кишинева.

[54] Котнарь – історичний регіон в Румунії біля Ясс, відомий виноробством.

[55] Бирнова – село в Молдавії в Окницькому районі.

[56] Текуч – місто в Румунії, жудець Галац.

[57] Путна – село в Румунії, жудець Сучава (Південна Буковина).

[58] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 404 – 409.

[59] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 408 – 409.

[60] Принагідно додам, що її дядьком по матері був Дервіш Мехмед-паша – великий візир Османської імперії у 1648 – 1649 рр.

[61] У 1653 р. в Яссах стався державний переворот і заколотники усунули Васіле Лупу від влади. Але вочевидь це не вплинуло на кар’єру Андрія Абази.

[62] Впродовж XVIII ст. в Україну із Балкан переселилися кілька родів Добрянських. Можливо, якийсь із них і веде свій родовід від цього шлюбу.

[63] Мазил – урядовець, який за рангом стоїть відразу за боярином і постільничим.

[64] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 413, 414 – 415.

[65] Нині румунське місто у повіті Ботошань неподалік кордону з Чернівецькою областю України.

[66] Нині Заставнівський район Чернівецької області.

[67] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 413, 414 – 415.

[68] Iftimi S. Abăzeştii din sudul Moldovei, p. 215 –222.

[69] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 413.

[70] Ключерул – княжий посадовець який мав ключі до продовольчих комор князя чи князівства і був відповідальний за рух харчів (надходження та видачу).

[71] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 373.

[72] Великий логофет – очільник господарської канцелярії (канцлер) і хранитель державної печаті.

[73] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 409 – 411.

[74] Нині м. Ботошані у південній частині Буковини, адміністративний центр сучасної Румунії.

[75] Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 409 – 411.

[76] Очерки внешнеполитической истории Молдавского княжества (последняя треть XIV – начало XIX в.).– Кишинев: Штиинца, 1987.– 463 с. – С.245 – 246.

[77] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 373.

[78] Шидловский С. И. Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине 1696 – 1727 гг. – СПб., 1896. – 266 с. – С. 118.

[79] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 292. Письма и бумаги императора Петра Великого. Том 11. Часть 2. – М.: Наука, 1964. – 743 с. – С. 389. Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, которые уехали с Дмитрием Кантемиром в Россию // Revista de istorie a Moldovei. – № 2 (70). – Chișinău, 2007. – P. 96 – 102. – P. 97.

[80] Eşanu A. Date inedite despre urmaşii vornicului Ilie Abaza în Rusia, р. 3 – 9.

[81] Маслійчук В. Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини ХVІІ – першої третини ХVІІІ ст.. Видання друге, доопрацьоване і доповнене. – Харків, 2009. – С. 195 – 196.

[82] Письма и бумаги, с. 62 – 63. Мышлаевский А. З. Война с Турциею 1711 г. Прутская операция // Сборник военно-исторических материалов. Вып. ХІІ. – СПб., 1898. – 359 с. – С. 183. Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887. – 614 с. – – С. 526 – 529.

[83] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 365 – 367.

[84] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 368 – 369.

[85] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 371. Шидловский С. И. Материалы, с. 188. Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. Том 1.– Харьков., 1886. – 362 с. – С. 218.

[86] Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 97.

[87] Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 100.

[88] Мізерними маєтками була невдоволена більшість бояр. Бан Савин у чолобитній цареві писав, що його помістя у Молдові турки подарували прилуцькому полковнику Д. Горленку, а тому прохає монарха віддати йому всі маєтності цього мазепинця на Лівобережній Україні (Письма и бумаги, с. 388).  

[89] Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отдел 3. – Харьков, 1857. – 604 ст. – С. 207.

[90] Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отдел 2. – Харьков, 1857. – 336 ст. – С. 68.

[91] Модзалевский В. Л. Слухи о назначении Кантакузина гетманом Малороссии 1718 г. // Киевская старина. – 1904. – № 6. – С. 451 – 454.

[92] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 395. Протоколы, журналы и указы Верховнаго Тайнаго Совета 1726 – 1730 гг. Част VІІ (январь – июнь 1729 г.). // Сборник Русского исторического общества. Том 94. – СПб., 1894. – 872 с. – с. 88.

[93] Такі навдивовижу раптові смерті трапилися також із Танським, Куликовським та деким іншим із бажаючих повернутися.

[94] Руммель В. В.Родословный сборник, с. 1. Барсуков А. Обзор источников и литературы русского родословия: По поводу книги П. Н. Петрова «История родов русского дворянства». – СПб.,1887. – С. 17. Багалій Д. І. Історія слобідськоï Украïни. – Харків: Основа, 1990. – С. 38. Федорченко В. Дворянские роды, прославившие отечество: Энциклопедия дворянских родов. – Красноярск, 2003. – С. 11.

[95] Іван Мазепа помер 21. 09. 1709 р. у Варниці і був похований у цегляній гробниці в монастирі у Галаці – тоді в Молдавському князівстві. 8 травня 2004 р. румунська влада встановила йому пам’ятник (задовго до відкриття повноцінного пам’ятника гетьману в самій Україні у Полтаві).

[96] Dragnev D., Eșanu A. Familia Abaza în Rusia, р. 165. Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 410 – 411.

[97] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 373 – 378. Dragnev D., Eșanu A. Familia Abaza în Rusia, р. 165. Bacalov S. Boierimea Ţării Moldovei, p. 410 – 411; 414 – 415.

[98] Нині м. Кімполунг-Молдовенеск у повіті Сучава в Румунії.

[99]Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 373. Руммель В. В. Родословный сборник, с. 2.

[100] Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 99.

[101] Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 101.

[102] Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавскаго господаря, с. 377. Руммель В. В. Родословный сборник, с. 2.

[103] У 1724 р. полковник Пилип Петрович Апостол-Кигич жив у Курському повіті: Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 100.

[104] Филарет. Историко-статистическое описание. Отд. 3., с. 159. Багалей Д. И. Материалы, т. 1, с. 270.

[105] Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, р. 101.  

[106] Абаза В. Н. Век дворянства. Рукопись // ІР НБУ, ф. 12, спр. № 702, с. 1 – 252.

[107] Eşanu A. Date inedite despre urmaşii vornicului Ilie Abaza în Rusia, р. 3 – 9.

[108] Михайло Михайлович дуже пишався своїм родоводом від Абаз, про що свідчать його листи до Сергія Єфремова.

 

 

(Важливо! Слова “прим. X” у цьому тексті відсилають до відповідного номеру примітки до моєї рецензії на працю Олександра Охріменка; у цій примітці та/або у фрагменті тексту, до якого цю примітку зроблено, можна знайти більше інформації. Примітки під номерами 1-170 слід шукати в першій частині рецензії - http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2807-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i , під номерами 171-327 – у другій: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2808-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i-2 )

 

Передусім хочу висловити подяку панові Олександру за ознайомлення з моєю рецензією на його книжку та надану відповідь. Будь-який відгук кращий за його відсутність, адже є ознакою готовності до наукової дискусії – готовності, якої, на жаль, в українській академічній науці спостерігаємо не завжди.

Втім, прочитавши відповідь Олександра Охріменка, я вагався, чи слід подавати репліку на текст, у якому по суті не міститься жодної конкретної відповіді на мої численні зауваження до його роботи (яку, попри ці самі зауваження, я, нагадаю, оцінив у цілому позитивно). Власне, цей факт, а також обіцянка пана Олександра врахувати у гіпотетичному – на превеликий жаль, дуже гіпотетичному, судячи зі слів самого автора – другому виданні своєї книжки всі висловлені мною зауваги (отже, їхня слушність під сумнів не ставиться?), мабуть, міг би звільнити мене від необхідності якоїсь додаткової реакції. Тим паче, заслужено чи ні, до жанру «відповіді на відповідь» у науковому світі зазвичай ставляться несхвально: широко відома історія, коли тривале «листування» між двома запеклими науковими опонентами в царині таксономії один з них зрештою перервав «відповіддю» з усього двох слів, які не посоромився надрукувати цілком респектабельний науковий журнал: «Enough already» (“Годі вже”)[1]. Крім того, важко також не погодитися з паном Олександром, що робота над власним науковим доробком у кінцевому підсумку є, як правило, більш раціональним витрачанням часу, ніж над чужим.

Однак з відповіді пана Охріменка можна виснувати, що він, навіть не заперечуючи слушності моїх конкретних аргументів, все ж відкидає рецензію в цілому. Причому відкидає настільки, що вважає за можливе протиставити моїм 327 приміткам свою одну, в якій категорично відкидає мою характеристику ділянки досліджень західноєвропейського середньовіччя в Україні як доволі бідної (обмежуючись у якості контраргументу лише одним контрприкладом, і тим радше про Центральну Європу (з чим у нас справді дещо краще), ніж про Західну, та посиланням на довідник Олександра Головка, де зібрано інформацію про всіх медієвістів України – включно з русистами, літуаністами, орієнталістами тощо).

Чи існує і чи має існувати «право на наукову критику»?

Олександр Охріменко стверджує, що мої доволі конкретні критичні зауваження до його праці якимось чином підважуються тим, що я навчався в університеті, не більш престижному за його (власне, в тому ж самому), і моїм доволі скромним переліком наукових публікацій. Мушу зізнатися, що ніколи не вважав за гідну аргументацію апелювання до наукових регалій (якщо лишень не йдеться про суперечки з представниками фолк-гісторі - до яких, маю сподівання, пан Олександр мене не зараховує, - і то не завжди), хоча на нього, на щастя чи на жаль, українські науковці монополії, за моїми власними спостереженнями, аж ніяк не мають. Ба більше, в іншій своїй роботі пан Охріменко, обгрунтовано чи ні вирішивши, що подібний argumentum ad auctoritatem, що зливається з argumentum ad hominem, було використано проти нього, сам виступав проти такого аргументу зі словами, під якими (припускаючи задля простоти, що причину та контекст їх появи пан Олександр описує вповні коректно), я цілком міг би підписатися: «Прикро, що стаття С. Зінченко, Є. Чернухіна, О. Гальченко є неаргументованою критикою на мою публікацію та мало сприяє поступу медієвістики в Україні… Їм досить назвати когось «молодим дослідником», що ніби автоматично додає їм «досвідченості». «Повчальний» виклад статті – ось дивіться, як треба робити справжнє дослідження рукопису – повністю підмінює ті наукові основи, які є в історичних дисциплінах… Це виглядає як «закон Шевченка», коли інший, нехай «молодий», вчений не має права досліджувати те, що вже «зарезервував» за собоюпопередній, хоч з того часу пройшло 25 років, а часу виправити свої помилки «досвідчений» не знайшов. На жаль, ця ситуація скидається на «недопущення до клубу відомих та досвідчених», якто часто було за совєтських часів».

Сподіваюся, що до проблем української медієвістики і, ширше, науки загалом, на які я вказував у своїй рецензії, мені не доведеться додавати використання в якості «вагомого аргументу» в наукових дискусіях наукометричних показників, дедалі більше поширюваних нині як критерій оцінювання якості наукової діяльності.

Суто з власної любові до логічного мислення завважу також, що при використанні подібної «лінії захисту» від критики конкретних тез - «я не менш фаховий за рецензента науковець, бо ж навчався в тому самому університеті та опублікував більше статей» - не випадає без впадання у внутрішню суперечність виправдовувати допущені помилки тим, що вони є «результатом «самоосвіти - аргументацією, характерною й логічною якраз для аматорів. Або «фахівець з університетом і публікаціями», або «самоосвіта» - you can’t have your cake and eat it. Утім, якщо вважати, що «самоосвіта» є єдиним для університетського фахівця шляхом здобуття необхідних знань

А втім, не приховуватиму, що тішуся з того, що пан Олександр мимохідь експліцитно висловив ту проблему в царині українських досліджень західноєвропейського середньовіччя (все-таки праця Охріменка слугувала для мене передовсім напрочуд зручним матеріалом для насвітлення цих, загальніших проблем), до якої я поступово підводив, не надто бажаючи озвучувати її вголос, вдумливого читача моєї рецензії через акцент на численні лінгвістичні, палеографічні, іконографічні та інші прогалини в праці Олександра Охріменка. А саме: брак в Україні адекватних можливостей здобути ці знання принаймні стосовно західноєвропейських культур, їхніх мов, писемності тощо в системі української формальної історичної освіти. Справді, українському дослідникові доводиться ставати на шлях (повної?) самоосвіти, що, як бачимо, може призводити до вельми негативних наслідків.

Чому акцент на деталях?

Олександр Охріменко також закидає мені, що моя рецензія звелася до дріб’язкового редагування: «Він не заперечує моїх концепцій, висновків, суджень чи припущень, методів й методології». Не можу погодитися з такою оцінкою. Але годі заперечувати, що я й справді приділив подробицям чимало уваги в своїй рецензії – настільки, що значно ускладнив «доступ» до того самого заперечення читачеві, змусивши його пробиратися через часом непролазні хащі лінгвістики, палеографії тощо. Що ж, спробую заповнити цю реальну чи гадану лакуну цим текстом. Але спершу маю все-таки відповісти на сам закид як такий: чому в своїй рецензії я й справді не сконцентрувався на висновках?

На мою думку, вимога критикувати не окремі аспекти, а винятково кінцеві висновки, до яких дійшов Автор, випускає з уваги специфіку його праці. Адже вона не носить аналітичного характеру і не грунтується на перевірці дослідницьких гіпотез. Навпаки, як влучно висловився в своєму інтерв’ю (на яке послався і у відповіді на мою рецензію) сам пан Олександр, «концепції, які розширюють нашу уяву про певні речі, показують закономірності, а краще просто «ворушать» нашу уяву, спираючись на наукові факти, - це чудово. Однак перед тим слід вивчити всі «дрібниці» - конкретні випадки конкретних людей».

Інший приклад: цілий підрозділ «Дитинство» (с. 166-169) побудований на експліцитній полеміці з Філіппом Ар’єсом, якого, мовляв, досі підтримують «деякі історики» (імена яких Охріменко завбачливо не називає). Це попри те, що боротьба з давно спростованою боротьбою Ар’єса про дитинство чимдалі більше нагадує боротьбу з теорією флогістону. Ба більше, через штучне обмеження кола джерел винятково візуальними Охріменко навіть у цих обставинах не може здобути над ним однозначну перемогу, бо ж «візуальні джерела з цієї проблеми доволі неоднозначні». У результаті у висновках до розділу проблема дитинства ніяк не відбилася взагалі. Питання: про що й навіщо ці чотири сторінки тексту? У цьому випадку можу лише обернути слова пана Олександра («яких висновків дійшов О.Чередніченко у своїй критиці, на які конкретні зауваження мені давати відповідь?»): часом важко сформулювати предметну критику через відсутність предмету критики.

Там, де висновки таки сформульовані, вони часто є доволі тривіальними і такими, що не потребують ні коментарів, ні розмірковувань - на кшталт «в XI-XIII ст. в Англії сформувалися умови для розвитку нового явища – моди». Певно, «хрестоматійний» приклад – підрозділ книжки на с. 68 під назвою «Гардероб науковця». Наведу його практично повністю: «[початок підрозділу] Набір одягу розглянемо на прикладі науковця. Так, магістр Джон Гарландський у своєму словнику повідомляє, що має [далі йде довгий перелік різних видів одягу, який має Жан де Гарланд]…» І висновок Охріменка: «Тобто речей у гардеробі жителів міста Англії доби розвинутого середньовіччя – значна кількість, можлива варіативність строю [кінець тексту]». Особливо не посперечаєшся (навіть без переліку). Але чи означає той факт, що подібний висновок мало залежить від конкретного переліку речей, що ми маємо позначити як «дріб’язкове вичитування тексту» вказівку на наявність у цьому спискові «церемоніального халату» (!) та «капоту» (!!)? Радше банальність самого висновку робить значно цікавішими за нього ті підвалини, на яких він формально грунтується.

Там, де висновки можна вважати значущими, автор іде здебільшого у відомому річищі наукового мейнстриму – навіть там, де напозір йому опирається. див., наприклад, примітку моєї рецензії, що розкриває безсенсовність «протистояння» автора задовго до нього розвінчаній теорії Філіппа Ар’єса; те саме можна було б сказати про У деяких випадках автор просто повторює висновки, запозичені в цитованих ним авторів ,як-от стосовно «фаст-фуду» - пор. с. 60, де зустрічається твердження про фаст-фуд з посиланням на Марту Карлін, і с. 63, де фактично це саме твердження подано вже як висновок автора; у мене немає підстав оспорювати ці висновки, однак і нема підстав приписувати честь їх відкриття власне панові Олександру. А проте через те, що рецензент, як зрозуміло з заключної частини його рецензії, не страждає на культ наукової новизни, у своєму відгукові він не заакцентовував на вторинному чи тривіальному характері висновків, а просто оминув їх увагою (відзначивши лишень, що лейтмотив цілої книжки – твердження про потяг середньовічних людей до індивідуальності – не вирізняється оригінальністю, але й не викликає заперечень – прим. 5).  

Отже, не у висновках головна сила та цікавість справа, а в тих самих «деталях», які . Головна перевага Охріменкової книжки, отже, полягає не у висновках, а саме в тому величезному й цікавезному конкретному матеріалі, який збирає автор для ілюстрування окремих деталей побуту та повсякдення англійських середньовічних містян. Чимала кількість цих деталей, на яких наголошує автор, не знаходять ніякого відображення у тезах чи висновках, як-от твердження Охріменка «Атмосферу міського навчання яскраво передав Вільям Фіц-Стефен: «Школярі ведуть диспути, одні з наочними доведеннями, інші – роздумують логічно; ці роблять висновки від протилежного, а інші чудово використовують силогізми…». А проте саме такі описи теж створюють, якщо можна так сказати, «атмосферу» - атмосферу Охріменкової книжки, без якої годі скласти про неї адекватне враження. Та зрештою, і складно було б очікувати іншого від книжки, яка подає детальний огляд (а не теоретичну схему) різних аспектів повсякденного життя.

 

І про головне

Але повернемося до цікавішого, важливішого та, направду кажучи, чи не єдиного потенційно науково вартісного завдання цього тексту - критики тез Охріменкової книжки. На прохання пана Олександра, якому не вдалося побачити в моїй рецензії жодного (!) заперечення бодай одного свого «судження та припущення», не кажучи вже про методи чи концепції, виділю ті конкретні найважливіші моменти у його книжці, які викликали в мене незгоду. Ще раз зазначу, що, за незначними винятками, уся ключова інформація міститься щодо цих пунктів, властиво, вже в моїй рецензії. Тож аби надто не повторюватися, задля економії місця та часу після загального опису кожного підважуваного положення відсилатиму до тексту моєї рецензії (для зручності читача відсилатиму до тієї її примітки, у якій і навколо якої міститься відповідний текст).     .

1. Твердження Охріменка про те, що в англійських містах (цікаво, що у висновках воно перетворилося на «по неділях і великих святах») був 231 (!!!) вихідний день на рік, отже, майже дві третини усіх днів у році. З огляду на те, що, як стверджує Охріменко, у мене немає жодних заперечень проти використаних ним методів дослідження, тут головна претензія лежить саме в методологічній площині. Адже Охріменко при обрахунку (ним складено цілу таблицю!) повністю довірився даним календарів, проігнорувавши застереження раніших науковців. Однак навіть і ці дані він інтерпретував неправильно. Фатальною хибою, як я показую в своїй рецензії, стало те, що пан Олександр скопом записав усі наявні в календарі свята до неробочих. Насправді ж найвища можлива цифра тут становить 133,5 – і це з урахуванням неробочої половини дня в суботу та за припущення, що жодне з неробочих свят, крім Великодня та П’ятдесятниці, не припадає на неділю (прим. 242-246).
2. Твердження Охріменка – винесене ним і у висновки – про те, що «церковний дзвін є ознакою села» (!). Насправді ж, як видно з моєї рецензії, це твердження грунтується на безглуздому Охріменковому перекладі вислову зі словника «Джона Гарландського», з якого випливає, що «селян називали дзвонами»(! - до питання про те, чому проблеми з лаиною – це не завжди лише «одруки» та «неточності»). Насправді ж з тексту цього автора можна видобути цікаву інформацію про тогочасну «народну етимологію», ба навіть, за сміливої інтерпретації, про своєрідну гегемонію міста, яке своїми дзвонами задавало ритм власному сільському гінтерланду (власне, про наявність подібної тези у Массімо Монтанарі згадує сам Охріменко на с. 88!), але дуже навряд чи – про те, що церковний дзвін буцімто є «ознакою села» (прим. 76-77).

Тут нагадаю також, що цей самий «Джон Гарландський», якого Охріменко представляє як питомого лондонського науковця і на цитуванні якого грунтується чимало тверджень дослідника про англійське середньовічне місто (про одяг містян, їхні жести тощо), насправді мешкав у… Парижі й описував французькі, а не англійські реалії (прим. 257-259).

1. У висновки до одного з розділів потрапила й безпідставна Охріменкова теза про буцімто розхитування стандартного «тричастинного» суспільного поділу вже в добу Високого Середньовіччя. І знову ж таки йдеться про невдале застосування методу, цього разу вже іконографічного, коли всупереч фактично прямим і джерельним, і історіографічним вказівкам щодо причини й мотивів зображення на славетній мініатюрі про сон Генріха IIособи свідка-лікаря Охріменко подибує в ньому представника «четвертого міського стану» буцімто на противагу трьом іншим. І це при тому, що в іншому місці (с. 76) він сам стверджує, що «в суспільну ієрархію трьох станів… яка проявлена в цій візуалізації сну Генріха I, міщани не увійшли»! Натомість інші джерела, що свідчать проти дослідникової версії, Охріменко ігнорує (прим. 204-206, 311-315)
2. Безпідставна теза Охріменка (що знов-таки потрапила у висновки – до розділу про комунікацію) про проживання в англійських містах представників етносу «русичів» (с. 137), що ґрунтується винятково на спекулятивному прочитанні джерел, які не говорять ні про що інше, як про наявність в англійських містах одиничних євреїв з території Русі (прим. 227-237).
3. Мотив Фортуни в англійському середньовічному місті дослідник уважає за достатньо важливий, аби приділити йому окремий висновок у своєму розділі. Проте його конкретне потрактування в тексті книжки з боку Охріменка суперечить наведеним мною в рецензії джерелам, створюючи надто різкий вододіл між античною й середньовічною ітераціями цього сюжету та безпідставно протиставляючи Фортуну Божій волі (прим. 81-83, 128-129, 295).
4. Охріменко спростовує догматичне прочитання теорії «часу церкви» та «часу купця» Жака Ле Гоффа. Припустимо на хвилину, що в цьому є потреба, попри давно наявні конкретно-історичні праці Дейвіда Лендіса і Герхарда Дорн-ван Россума. Але в цьому контексті він розглядає запровадження в англійських містах Високого Середньовіччя механічних годинників, які фігурують і в його висновках. Лишень одна проблема: сама їх наявність в Англії навіть і кінця XIIIст. достеменно не доведена, а популярний міф про «Вестмінстерський годинник 1288 року» - давно спростовано. Натомість крім «Вестмінстерського годинника», для періоду до кінця XIIIст. Охріменко згадує всього лише один годинник у Кентербері (1292 р.), чого, навіть якщо він справді був механічним, у кожному разі явно замало для того, аби навіть просто ставити питання про якесь серйозне їх розповсюдження. Таким чином, уже сама спроба дослідника всерйоз досліджувати процес переходу до нового «часу купця» виглядає надуманою (прим. 174-177).
5. У висновках до розділу про харчування Охріменко трактує міф про країну Кокань як витвір саме англійського Високого Середньовіччя. Натомість насправді, як показано в моїй рецензії, він не є ані достоту англійським (єдиний англомовний рукопис з цим твором, що дійшов до нас, має ірландське походження і несе на собі вплив місцевої говірки), ані, знову ж в англомовному варіанті, не належить однозначно до Високого Середньовіччя (той-таки рукопис, імовірно, належить уже до XIVстоліття). Так чи так, у рецензії мені варто було наголосити ще й на тому, що в кожному разі в англомовної Кокані є надто близькі паралелі у Франції (де вони були й записані майже в той самий час), Нідерландах і Німеччині[2], аби вважати її саме англійським чи навіть англо-ірландським винаходом (прим. 89)
6. Зрештою, як показано в рецензії, наведеними Охріменком джерелами не підтверджуються сила-силенна його дрібніших «суджень і припущень». Йдеться про такі тези дослідника, як ведмеді/ведмежатина в англійських містах (прим. 123), зміна в добу Високого Середньовіччя суспільного статусу музикантів (прим. 186-190), втрата мініатюрами на маргіналіях наукових трактатів зв’язку з їхнім текстом, ототожнення в Середньовіччі поняття «Альбіону» з Англією, а не цілою Британією (прим. 269), буцімто характерний саме для лікарів якийсь особливий жест вказівним пальцем, відмова від принципу паралельності стін будинку ледь не як досягнення англійської середньовічної інженерної думки (![3]), ужорсточення на початку XIIIст. шлюбних правил щодо дозволеного ступеню спорідненості членів подружжя (прим. 294), наявність у годинників XIII-XIVстоліть хвилинної стрілки (прим. 301-302), наявність у кожного англійського міста прапору (прим. 309-310), відсутність в Англії рицарських турнірів до Річарда Левове Серце (прим. 303-305), вживання віскі в англійських містах XI-XIIIст. (прим. 289-292), робота елітних зодчих – будівельників величних соборів над звичайними житловими будинками, сплата англійськими містами данеґельду з часів Книги Страшного Суду (прим. 260), відсутність задокументованих пожеж у Лондоні до 1135 року (прим. 261) – і таке інше, і тому подібне. У цьому випадку мені йдеться передусім про потребу дотримання науковості. Деякі (очевидно, далеко не всі, як видно з моєї рецензії) з цих тез можуть навіть бути й правдивими, але – і це, на мій погляд, ключовий момент – у наведених дослідником на їх підкріплення джерелах вони, як я показав у рецензії, належного підтвердження не мають.

Наостанок

Нарешті, зверну увагу на те, на що вже натякав у своїй рецензії: у силі-силенній кандидатських дисертацій можна знайти надзвичайно прикрі та болючі недоліки; до певної міри, як на мене, це є закладеним у самому характері кандидатської дисертації як передовсім кваліфікаційної роботи. Тим паче у випадку кандидатської наявність ґанджів часто пояснюється «родовими плямами» курсових і дипломних робіт ще студентських років дисертанта. Одним словом, рецензент, на відміну від багатьох своїх колег, не схильний надміру прискіпливо дивитися на тексти кандидатських дисертацій як такі.

А проте лише незначна меншість їх публікуються згодом як окремі комерційні книжкові видання. Винесення власного дисертаційного дослідження на загал, значно ширший за власне історичний цех (навіть якщо в підсумку наклад, як зазначає пан Олександр, не розкуповується), накладає на автора відповідальність уже не лише перед наукою, а й перед суспільством у цілому, і просто-таки вимагає повернення до тексту та його грунтовне редагування. Ба більше, сам пан Олександр натякав в інтерв’ю, що здійснював якусь роботу з підготовки книжки до друку - треба б думати, вона включала й поліпшення в тексті також. А між тим практично всі вказані мною в рецензії хиби – за очевидним винятком пов’язаних з видавцями проблем з покажчиком – «перекочували» до книжки саме з дисертації (це, між іншим, до твердження автора, що в книжки «немає наукового редактора й рецензентів»); і навпаки, надзвичайно мала кількість з тих помилок, які були присутні в тексті дисертації, не опинилися зрештою в книжці (винятки стосуються, наскільки мені вдалося помітити, лише деякої орфографічної коректури). І якщо панові Олександру, як можна припускати з його наведених вище слів про відсутність оригінальності у висловлених у моїй рецензії заувагах, був давно відомий текст мого дисертаційного дослідження з розбором помилкових тверджень у його дисертації, чому він не вніс жодних виправлень у свою базовану на цій-таки дисертації книжку?

Під цим-таки кутом зору пропоную поглянути на саме по собі цілком слушне твердження дослідника про необхідність постійного розвитку та вдосконалення науковця і після «галочки» у вигляді кандидатської дисертації – адже між захистом Охріменкової дисертації та виходом фактично тотожної їй за текстом (і, як фактично визнав пан Олександр, сповненої «помилок, одруків і неточностей») книжки минуло майже три роки… Тож принагідно відзначу ще одну проблему з українською наукою – відсутність нормального інституту т.зв. «постдоку», завдання якого якраз і полягає в належній підготовці дисертації до друку.

P. S.: Користуючись нагодою і подякою Автора за мою «редакторську роботу», вкажу ще на одну помилку, яка випала з поля мого зору під час написання первинної рецензії: причетний до будівництва Солсберійського собору Еліас насправді походив не з Дарема (Durham), як в Охріменка (с. 36), а з Дірема (Dereham)[4].

 

---

[1] Посилання на «статтю»: Ian Tattersall. Higher Taxa: Reply to Cartmill // Evolutionary Anthropology: Issues, News, and Reviews. – Volume 22. – Issue 6 (November/December 2013). – P. 293.

[2] Herman Pleij. Dreaming of Cockaigne: Medieval Fantasies of the Perfect Life / Trans. by Diane Webb. - New York: Columbia University Press, 2001. – P. 55-61.

[3] У моїй опублікованій рецензії не зазначено, звідки Александр Неккам запозичив таку дивакувату ідею. Імовірно, має рацію Тереза Фріш, стверджуючи, що ця ідея, вірогідно, ґрунтувалася на буквалістичному прочитанні Арістотелевого трактату “Про небо”, переклад якого на латинську мову на той час уже досягнув Західної Європи (Teresa G. Frisch. Gothic Art 1140 – c. 1450: Sources and Documents. (Medieval Academy Reprints for Teaching. – Volume 20.) – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press in association with the Medieval Academy of America, 1987 (оригінальне видання – 1971). – P. 31-32, n. 29). Цікаво, що на цю працю Терези Фріш – і саме в контексті будівництва - є посилання і в Олександра Охріменка (с. 36, прим. 5), проте він, схоже, не зауважив її тезу щодо химерної теорії Неккама.

[4] Josiah Cox Russell. The Many-Sided Career of Master Elias of Dereham // Speculum. – Volume 5. – Number 4 (October 1930). – P. 378-387.

 

Климентій Федевич добре відомий читачам порталу HISTORIANS.IN.UA, завсідникам однойменної Facebook-спільноти й узагалі українському читачеві, який цікавиться історією початку ХХ століття [1]. Тема досліджень Федевича, яка пронизує його публікації 2010-х і вже 2020-х років: «Українство і чорносотенці». Його перекладена українською монографія «За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–1917 роки)» (у співавторстві з батьком – Климентієм Івановичем Федевичем) (Київ: Критика, 2017 рік), попередні та пізніші статті загалом відповідають на питання: як чорносотенці українських губерній Російської імперії популяризували українську культуру та мобілізували українське населення, а заразом – утверджували українську ідентичність?

Відеорецензія соціолога Данила Судина на історичні книжки про український націоналізм XIX століття, який завершується оглядом «За Віру, Царя і Кобзаря» Федевичів

Висновок Климентія Федевича про належність місцевих чорносотенц?в до українського руху та їхню участь в українськом?%3 наці?%Bналізмі неодноразово зазнавав критики з боку українських істориків, зокрема й автора цих рядків. До цією дискусії повернуся нижче.

Републікація на порталі HISTORIANS.IN.UA статті історика Климентія Федевича «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг.», опублікованій у часописі «Ab Imperio», викликала різноманітні заперечення з боку учасників Facebook-спільноти HISTORIANS.IN.UA. Тож наразі пропоную звернутися до тез публікацій Федевича, щоби знову вказати на вартісність його досліджень і наголосити на «лінії розходження» колеґ із ним.

1. Початок серії публікацій

Спершу пропоную згадати, з чого розпочалися публікації Федевича на тему «Українство і чорносотенство». Першою ластівкою стала його публіцистична стаття 2011 року «Українізація через Чорну сотню» на порталі ZAXID.NET про зв’язок поколінь українців та політичну активність на Волині. На початку ХХ століття цей реґіон був центром чорносотенного руху, а в 1943–1944 роках – центром діяльности Української повстанської армії. Причому чорносотенці виступали українськими патріотами, які використовували українську мову та зверталися до козацької спадщини. Звідси історик логічно висновує, що діти учасників чорносотенних товариств могли стати українськими радикальними націоналістами та бійцями УПА, а головне: чи, можливо, не завдяки чорносотенній пропаганді серед своїх батьків?

Климентій Федевич

На таке питання-інтригу неможливо отримати відповіді! Тим паче, між 1914 і 1943 роками – сталося надто багато подій:

• по-перше, Перша світова війна, протягом якої загострилося «українське питання», а сама Волинь між «великим відступом» російської армії 1915 року та Брусиловським/Луцьким проривом 1916 року нетривалий час перебувала під австро-угорською окупацією;
• по-друге, Українська революція – і тут навіть не треба коментувати;
• по-третє, період Другої Речі Посполитої, коли серед польської громадськости були поширені шовінізм та українофобія, хоча на Волині польська влада намагалася співпрацювати з українськими провідниками з-поміж колишніх «петлюрівців».

Однак саме питання-інтрига від історика змушує замислитися про віддалені причини пізніших та далекосяжні наслідки попередніх історичних процесів.

Іще один момент, на якому Федевич наголосив у цій першій статті, але не в пізніших публікаціях, – це контекст: полонофобія місцевих чорносотенців. Перед їхніми очима бовваніла ідейна загроза «полонізму» – невмирущий привид Речі Посполитої та двох польських повстань ХІХ століття. Аґента «полонізму» вони вбачали в польській аристократії, чиє шляхетство отримало російське визнання, а статки і зв’язки дозволяли почуватися «господарями життя» й за чужинської влади. Тай височіли перед ними цілком реальні масові переходи православних українських селян – колишніх уніятів чи нащадків уніятів – у католицтво. На Холмщині після виходу імператорського указу 17 квітня 1905 року про віротерпимість десятки тисяч українських селян перейшли в католицтво. Подібні випадки відбувались і в губерніях Правобережної України. Тож звертатися до «українського» означало для чорносотенців протидіяти уявній загрозі ополячення та реальній тенденції покатоличення місцевих селян.

2. «Локальне» vs. «національне»: що популяризували чорносотенці?

Мій читач запитає: «Чим було те українське, яке плекали чорносотенці? Чи не було те українське – насправді малоросійським?». Ось головне питання!

Дихотомія «українське–малоросійське» була важливою для політичної боротьби початку ХХ століття, коли українські націоналісти вважали за «малоросів» супротивників українства – російських імперців українського походження, а частина з тих «малоросів» – представники київського «Клубу російських націоналістів» і публіцисти газети «Киевлянин» – з гордістю наголошували на власному «малоросійстві» [2]. Передусім згадаймо політиків та публіцистів Василя Шульгіна й Анатолія Савенка. Відзначу, що чорносотенні політики та, певна річ, українські селяни стояли осторонь цієї дискурсивної битви.

Як би з позиції сучасности ми не вважали українських націоналістів початку ХХ століття за непослідовних, надто поміркованих і занадто залежних од влади, навіть долучених до влади – особливо якщо йдеться про Правобережну Україну та протидію згаданому «полонізму» – провідники українства відчували згадану дихотомію на собі.

Початок вододілу між «українським» і «малоросійським» Володимир Маслійчук, відгукуючись на публікації Федевича та їхнє обговорення, пропонує виводити від Михайла Драгоманова, з погляду якого справжній українець мусив бути «радикалом», тобто прибічником соціяльно-політичної модернізації, опозиційним щодо самодержавного консерватизму [3]. А я наголошу на волелюбности та опозиційности ще «кирило-методіївців», які зробили найбільший внесок у модерну українську культуру.

Михайло Драгоманов (1841–1895)

«Малоросійство» виринає і в пізнішій, і в сучасній українській публіцистиці – зусиллями поета Євгена Маланюка, історика Івана Лисяка-Рудницького й нашого сучасника – науковця, літератора та публіциста Миколи Рябчука [4]. «Малоросами», яко пейоративом, українські інтелектуали називали – чи досі називають? – тих своїх одноплемінників раніше та співгромадян пізніше, для яких на першому місці стоїть імперська або радянська ідентичність і для яких вищою культурою є державна чи імперська російська.

Отже, «малороси» в різні періоди ХХ століття – це ті українці, які постають чи не «малими росіянами», себто людьми, для яких «українство» є місцевою тожсамістю та місцевою культурою. Елітарною ідентичністю і престижною культурою для них є – чи залишається по сьогодні – російська. А якщо українські імперці для українських націоналістів – «малороси», то для останніх їхні опоненти: націоналісти «у поганому розумінні», «буржуазні націоналісти», «петлюрівці» чи «бандерівці».

Для уникнення публіцистичних штампів, повторення закидів одних українців щодо інших і заради намагання перейти на «сувору» мову термінів – пропоную говорити не про «українське» та «малоросійське», – тим паче: слово «малорос» майже сто років не вживається тими людьми, яких уважають за малоросів, – а про «національне» та «локальне» в українському громадському житті. Саме «локальне» й сполучається з «імперським», оскільки не суперечить йому та доповнює його.

Мій читальник зупинить мене: «Навіщо вигадувати терміни, якщо можна говорити про “етнічне” та “національне”?». Однак «етнічне» також вимагає дискусії, позаяк воно теж конструюється, особливо щодо великих спільнот. Досить згадати про культурні та лінгвістичні відмінності всередині німців і французів. Тому в сьогоднішньому тексті відкидаю «етнічне» – обираю «локальне».

Маніфестації «локального» за «імперське» і проти «національного» відбувались у різні періоди української історії – від Михайла Юзефовича, який у 1874–1876 роках боровся з українофілами та Південно-Західним відділенням Російського географічного товариства [5], аж до наших сучасників – прибічників Антимайдану 2014 року. Однак контекст у кожної добі – свій власний. Ми ж говоримо про початок ХХ століття.

Михайло Юзефович (1802–1889)

Перейду до фінального питання: чи не є «локальне» підставою не тільки для «імперського», а й для «національного» під час боротьби ідентичностей і переосмислення цінностей? Революційні 1917–1919 роки та не менш революційні 1990–1991 роки показали, що з «локального» підводиться «національне». Можливо, іншого шляху й не існує. Бо, вдаючись до метафор, нації «народжуються», але не «самозароджуються». Тож питання від Федевича про уявлений взаємозв’язок між чорносотенцями та «упівцями» цілком доречне. Нехай мої міркування окреслять обрій над нашими обговореннями!

3. Продовження серії публікацій

Надалі Климентій Федевич випустив низку статтей, зокрема й на HISTORIANS.IN.UA, а згодом і монографію «За Віру, Царя і Кобзаря», співавтором якої став його батько – Климентій І. Федевич. Ця книжка стала подією для української історіографії, на що вказує її обговорення істориками, влаштоване видавництвом – «Критикою», і форум із низкою рецензій у часописі «Ab Imperio». У книжці конкретизовано, як чорносотенці й, меншою мірою, інші російські чи «малоросійські» монархісти друкували видання українською мовою, шанували поезію Тараса Шевченка, застосовували поняття «Україна», публічно відзначали пам’ять українських козаків і річницю Битві під Берестечком 1651 року, намагалися розбудувати кооперативний рух та обстоювати місцеві інтереси українських губерній [6].

Що ж викликало незгоду в колеґ Федевичів? Автори книжки зробили висновок, що українці-монархісти, чи пак «малоросійські монархісти», являли собою праве крило українського національного руху [7]. Натомість, як наголосив Володимир Любченко під час обговорення книжки, організованої видавництвом «Критика», чорносотенці діяли в рамках офіційно прийнятного уявлення про «російський народ», до складу якого належала «малоросійська гілка». А окремого російського етнонаціоналізму в Російській імперії фактично не було – і російські націоналісти діяли саме у вищезгаданих рамках «триєдности» [8].

Виступ Володимира Любченка під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря»

Відзначу також інші виступи на цій публічній дискусії: Оксани Юркової, яка оголосила на проблемах термінології монографії Федевичів [9] і Ольги Мартинюк – про чорносотенний рух, його регулярну співпрацю з місцевою адміністрацією і здійснювану ним політичну пропаганду серед українських селян [10].

Під час дискусії навколо лекції Климентія Федевича в Українському католицькому університеті – Богдан Чума теж не погодився із віднесенням чорносотенців до українського руху. На його погляд, чорносотенство було імперським рухом у ранньомодерній імперії, якому в українських губерніях були властиві певні реґіональні акценти [11].

На сторінках часопису «Ab Imperio» був проведений форум, присвячений монографії «За Віру, Царя і Кобзаря». В рамках форуму, Андрій Заярнюк сформулював контраргументи щодо висновків Федевичів, аналогічні висловлюванням Володимира Любченка. Заярнюк наголосив, що чорносотенці виходили з існування «триєдиного російського народу», визнаною складовою якого й була «малоросійська народність» [12].

Денис Шаталов у своїй рецензії вказав на відсутність у книжці визначених меж між «загальноросійським», «українським» і «малоросійським», що – своєю чергою – відображає невизначеність цих термінів на початку ХХ століття. Однак без цього розмежування неможливо віднести чорносотенців чи взагалі «політичних малоросів» до українського руху [13].

Із висновками Федевичів теж не можу погодитися – і зважаю на фактичну обставину: неможливість співпраці між свідомими українцями та політичними малоросами [14]. Як би не збігалися їхні інтереси і яким би відносно відкритими не були їхні кола і товариства, вочевидь – вони були опонентами.

Бо ж іще до 1905 року розпочалося суперництво між конкурентними рухами: з одного боку, українські націоналісти – ліберали чи соціялісти – з їхнім оптимізмом щодо модерности та скепсисом щодо самодержавства; з іншого боку – малоросійські монархісти з їхнім пієтетом перед самодержавством, скепсисом щодо модерности та непохитною ксенофобією щодо євреїв і поляків. Ці протиріччя постають надто помітними, якщо дивитися не на окремі дії та зусилля, а на всю епоху в цілому. Звідси я пропоную для періоду між 1905 і 1917 роками – звісно, якщо йдеться про Наддніпрянську Україну – розділяти «український проєкт» і «малоросійський проєкт» яко національні проєкти-конкуренти, в яких був спільний адресат – православний український народ, насамперед – селяни [15].

Климентій Федевич у своїй відповіді рецензентам книжки «За Віру, Царя й Кобзаря» на сторінках «Ab Imperio», теж републікованій на HISTORIANS.IN.UA, наголосив на неоднозначности застосування понять «українець», «малорос» та «русин» на початку ХХ століття і фактичну належність місцевих чорносотенців до українського руху за їхніми практичними діями, а також можливість для тогочасних політиків одночасно належати до різних національних рухів та політичних течій [16]. Адже історії різних націоналізмів та рухів були перехресними. А у своїй відповіді Богданові Чумі під час дискусії в Українському католицькому університеті Федевич теж наголосив, що чорносотенці виходили з окремішности українського народу, хай навіть він був для них «малоросійським» [17].

Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)», присвячений дослідженням Климентія Федевича

Змістовним продовженням монографії «За Віру, Царя і Кобзаря» стала згадана на початку цього етюду стаття Климентія Федевича «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914гг.», опублікована у часописі «Ab Imperio» і републікована на HISTORIANS.IN.UA [18]. В розвідці йдеться про широке використання чорносотенними провідниками – православними ієрархами Волині та Холмщини української мови в їхніх друкованих виданнях та церковних проповідях. Але чи робило це радикальний російський націоналізм «українським»? Для мене відповідь неґативна, позаяк чорносотенці працювали на розвиток «локального» та «імперського», а не «національного». Тим паче, перед загрозами «полонізму» та переходу їхніх вірян у католицтво. Інакше мобілізувати місцевих українців/малоросів, ніж закликати до їхньої тожсамости і ворожости щодо євреїв та поляків і католиків, було просто неможливим.

Як мені здається сьогодні, ключовий контраргумент дискусії із Федевичем – гетерогенність чорносотенного руху. Чорносотенці являли собою конгломерат організацій-суперників, а до того ж мали різні локальні версії: не тільки «малоросійський проєкт», про який мені йшлося раніше, – вони ж бо намагалися залучити до свого руху татар-мусульман. Головне, що чорносотенні партії й товариства споріднювали між собою спільні ідеї: чорносотенці були найбільш віддані Уварівській тріяді «православ’я, самодержавство, народність», вони були популістами та шовіністами. Волинські, холмські та інші чорносотенці принципово не відрізнялися, приміром, від московських та казанських, хоча діяли дещо інакше та в інших умовах.

* * *

Привернення Климентієм Федевичем уваги до теми «Українство і чорносотенство» та поставлені ним питання роблять його дослідження надзвичайно вартісними для історіографії української історії. Однак мене його висновки не переконують, позаяк контекст 1905 і пізніших років вимагав у кожного – кажучи сучасною мовою – громадського активіста відповісти на питання: «За що ти і з ким ти?», – і перехрестя перетворювалося на паралелі. Принаймні, на рівні текстів, бодай тільки на рівні текстів.

Насамкінець адресую своєму читальникові риторичне питання: чи не є «локальне» обов’язковою підставою «висококультурної» ідентичности? В одному випадку – «імперської», а в іншому – «національної». Адже «локальна» тожсамість «етнічного» неукраїнця, який обрав українську ідентичність, інакша, ніж «локальне» для «етнічного» українця? Наприклад, «локальне» для росіянина за походженням із Харкова чи угорця за походженням із Мукачево. А замість крапки зверну увагу на нове дослідження Климентія Федевича на тему «Імперська еліта й український рух» – і з читацькою спрагою чекаємо на продовження:

Семінар з інтелектуальної історії «Імперські еліти в українському русі до 1917 року»

Використані ілюстрації запозичені з відкритих інтернет-джерел

Михайло Гаухман – кандидат історичних наук, історик

_______________________________________________________________

1. Див. публікації Климентія Федевича на тему «Українство і чорносотенство» на порталі HISTORIANS.IN.UA:

1) «Тарас Шевченко и малорусские монархисты в империи Романовых» (13 апреля 2016 года);

2) «Термин “Украина” и радикальные монархисты Российской империи» (10 мая 2016 года);

3) «Пропаганда регионализма и автономии Украины черносотенцами и монархистами в начале ХХ в.» (23 июня 2016 года);

4) «Ответ рецензентам» (14 ноября 2018 года);

5) «Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг.» (4 января 2020 года).

2. Див., напр.: Ольга Мартинюк. Російський націоналізм як соціально-політичний феномен у виборчому процесі Правобережної України (1906–1912 рр.): дис. ... канд. іст. наук. – Київ, 2016.

3. Владимир Маслийчук. «Мамо, імперіє, курво, сатрапко!» (1 февраля 2020года) // HISTORIANS.IN.UA.

4. Див.: Євген Маланюк. Малоросійство. – Нью-Йорк, 1959. – С. 5–16; Іван Лисяк-Рудницький. Русифікація чи малоросіянізація // Його ж. Історичні есе. Т. ІІ. / Перекл. з англ. Уляна Гавришків, Ярослав Грицак; упоряд. Ярослав Грицак. – Київ: «Основи», 1994. – С. 474–475; Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – Київ: Критика, 2000. Див. також критичну рецензію на знакові публікації Рябчука: Ярослав Грицак. Дилеми українського націотворення, або ще раз про старе вино у нових міхах. [Рец. на: Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. – Київ: Критика, 2000. – 303 с.; Микола Рябчук. Дилеми українського Фауста. Громадянське суспільство і «розбудова держави». – Київ: Критика, 2000. – 271 с.] // Український гуманітарний огляд. – 2000. – № 4. – С. 11–33.

5. Див. докладніше: Алексей Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – Санкт-Петербург: Алетейя, 2000. – С. 161–181.

6. Див. перші – «оглядові» – частини рецензії Дениса Шаталова і моєї рецензії, републікованих на порталі HISTORIANS.IN.UA: Денис Шаталов. Черносотенные украинофилы? // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 201–207; Михаил Гаухман. Множественная идентичность как исследовательская проблема // Там же. – С. 214–218.

7. Див. третій розділ і висновки книжки: Климентій К. Федевич, Климентій І. Федевич. За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905–1917 роки). – Київ: Критика, 2017. – С. 241–270.

8. (Володимир Любченко). Виступ Володимира Любченка під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

9. (Оксана Юркова). Виступ Оксани Юркової під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) 12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

10. (Ольга Мартинюк). Виступ Ольги Мартинюк під час обговорення книжки «За Віру, Царя і Кобзаря» (12 лютого 2018 року) // Journal Krytyka.

11. Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)» (1 лютого 2018 року) // Олег Дудич.

12. Andriy Zayarnyuk. Supranational Patriots? // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 228–229.

13. Денис Шаталов. Черносотенные украинофилы? – С. 208–210.

14. Михаил Гаухман. Множественная идентичность как исследовательская проблема. – С. 219–221.

15. Там же. – С. 222.

16. Климентий Федевич. Ответ рецензентам // Ab Imperio. – 2018. – № 2. – С. 230–235.

17 Семінар Українського католицького університету «Монархістська Україна в імперії Романових: монархісти та чорносотенці як складова частина українського руху (1905–1917)» (1 лютого 2018 року) // Олег Дудич.

18. Див.: Климентий Федевич. Кейс украинского “русского национализма” в Российской империи, 1905–1914 гг. // Ab Imperio. – 2020. – № 3. – С. 69–97.

 

 

Див. рецензію Олексія Чередніченка: 

Частина 1  

Частина 2

Помилки, одруки або неточності, допущені у моїй праці «Повсякденне життя міст Англії ХІ-ХІІІ ст.» (видавництво «ПЕНМЕН», 2019), слід вважати моїми власними. У цій книжці немає наукового редактора й рецензентів. Дякую панові Олексію Чередніченку за всю виконану ним редакторську роботу в рецензії у двох частинах. Я обов’язково врахую зауваження, поради та припущення кандидата історичних наук, незалежного дослідника Олексія Чередніченка при другому виданні моєї книги.

Чи потрібне друге перевидання?

Моя ідея переробити дисертацію за цією темою (яку я захистив у 2016 році) у науково-популярну книгу (на початку 2019, хоча перша презентація відбувалася в останніх днях грудня 2018-го) навряд чи була наміром, що у рецензії пана Олексія віднесено до «переваг книжки». Як він пише, що це була «знаменна подія на доволі бідній ниві досліджень західноєвропейського середньовіччя» [1]. Ця «знаменна подія» має конкретний тираж – 300 копій, з яких на січень 2021 понад сотня залишається непроданими, а переважна частина придбана людьми, яких я знаю особисто чи опосередковано. Щоб розповсюдити ті дві сотні екземплярів книги Україною довелося провести майже тридцять презентацій та науково-популярних лекцій протягом двох років. Чи вартували всі затрачені мої власні кошти на видання книги та зусилля на її «просування»? Очевидно, що ні. Тому друге видання не проросте «на українській ниві». Водночас я здобув значний досвід у видавничому процесі, що значно покращить наступні інші мої книги.

Ще раз подяки рецензенту та висновки

Окрім власне рецензованої книжки, пан Олексій добре вичитав всі мої інтерв’ю, праці, що вийшли з цієї теми, інші публікації (навіть студентські роботи). Звичайно, йому знадобилося два роки після видання до сьогодні, щоб не минути «ані титли, ніже тії коми». Об’єм роботи рецензента просто колосальний – тільки 327 прикінцевих приміток! Однак майже всі ці зауваження до моїх напрацювань вже були висловлені паном Олексієм у його власній дисертації під назвою «Повсякденне життя англійського пізньосередньовічного міста» (захищена у квітні 2018 року), що повторює зміст та структуру моєї кваліфікаційної роботи, але стосується XIV-XV ст. Якщо у його дисертаційному підряднику було витримано науковий стиль критики, то в рецензії пан Олексій перетнув межу, перейшовши до особистих образ чи популярно-іронічної манери викладу.

Зрештою, до чого спрямоване це «просіювання» моєї праці, яких висновків дійшов О.Чередніченко у своїй критиці, на які конкретні зауваження мені давати відповідь? Цієї заключної частини у тексті рецензії немає. Парадоксально пан Олексій, який так вправно жонглює моїм текстом, проявляє себе у рецензії як (визнаний? фахівець?) лінгвіст, перекладознавець, історіограф та загальноосвічена людина, та не може висловити чітко й лаконічно резолюцію.

Що пропонує пан Олексій натомість?

За такої значної критики моєї діяльності в медієвістиці (бо рецензія стосувалася не тільки опублікованої книжки), очевидно, що пан Олексій має свої значні наукові здобутки (уточнення: ним не було опубліковано жодної наукової праці після захисту дисертації), а наші з ним розвідки у напрямку повсякденного життя міст Англії доби середньовіччя (якщо я насправді помиляюся у прочитанні та інтерпретації джерел) мають різні констатації.

Наведу приклад, коли ми дійсно з ним концептуально розбіжні. Щоб спростити читання та порівнювати рівнозначні тексти за стилем й метою написання, наведу уривки з двох авторефератів дисертацій, підкреслю відмінності.

Можете завантажити самостійно з офіційного сайту, якщо у вас виникли сумніви в правдивості моїх цитат чи номера сторінки, http://scc.univ.kiev.ua/

Розділ 2.1. «Будинок англійського бюргерства» (Охріменко О., Автореферат 2016, с. 7)

Розділ 2.2. «Житлові умови» (Чередніченко О., Автореферат 2018, с. 7-8)

Життя англійського бюргерства високого середньовіччя зосереджувалося навколо дому. Їхній будинок поєднував у собі як приватний, так і публічний простір (холи та крамниці поруч з приватними кімнатами). Конструкція будинку в містах Англії розвинутого середньовіччя з основами-балками та черепицею як накриттям, багатоповерхова, з численними розгалуженнями та, фактично, індивідуальною розбудовою. В ХІ-ХІІІ ст. відбувається закономірний перехід від дерев’яного до кам’яного будівництва, з використанням цегли. Імена майстрів-будівельників увіковічнюють на зведених ними спорудах. Англійці високого середньовіччя в містах не жили в повному смороді чи бруді: в повсякденному житті кожен дбав про середовище, що його оточує, санітарію власного будинку, гігієну побуту. Внутрішнє оздоблення та хатнє начиння будинків бюргерів Англії ХІ-ХІІІ ст. свідчить про прагнення до комфорту та прояви індивідуальності.

Життя англійського пізньосередньовічного бюргерства зосереджувалося навколо дому. Їхній будинок поєднував у собі як приватний, так і публічний простір (холи та крамниці поруч з приватними кімнатами). Конструкція будинку в містах Англії пізнього середньовіччя з основами-балками та черепицею як накриттям, багатоповерхова, з численними розгалуженнями та істотними елементами індивідуальної забудови. В ХІV-ХV ст. відбувається закономірний перехід від дерев’яного до кам’яного будівництва, з використанням цегли. Імена майстрівбудівельників увічнюють на зведених ними спорудах. Англійці пізнього середньовіччя в містах не жили в повному смороді чи бруді: в повсякденному житті кожен дбав про середовище, що його оточує, санітарію власного будинку, гігієну побуту. Внутрішнє оздоблення та хатнє начиння будинків бюргерів Англії XIV-XV ст. свідчить про прагнення до комфорту та прояви індивідуальності.

Думаю, мені варто скоординувати й інші свої висновки з роботами пана Олексія, щоб чільніше рухатися в одному руслі та уникнути таких кричущих розбіжностей. Чекаю на його монографію за цією ж тематикою, що відрізнятиметься науковою досконалістю.

То «що не так з українською медієвістикою»?

Дріб’язкове вичитування текстів паном Олексієм (власне редакторська робота над книжкою), є суттю його рецензії. Він не заперечує моїх концепцій, висновків, суджень чи припущень, методів й методології. З однієї сторони, керуючись китайською філософією, як це робить рецензент, «напад – найкращий захист»: розкритикувати працю, яку дійсно знаєш «до коми». З іншої, О. Чередніченко, не продовжуючи наразі наукову кар’єру, легкий у висловленні своєї критики. Такої критики, ніби він закінчив якийсь інший навчальний заклад з першої десятки світового рейтингу, де йому дали всі знання та навички як медієвіста, які мене позбавлено (і він, і я – випускники одного з його ж навчального закладу, навчалися в одного і того ж наукового керівника).

Дійсно, у праці «Повсякденне життя міст Англії ХІ-ХІІІ ст.» (чи як дисертації, чи як книжки) помилки, одруки або неточності – допущенні мною через мою самоосвіту в давніх мовах, палеографії та інших спеціальних історичних дисциплінах, лінгвістиці, перекладознавстві тощо. І я продовжую вчитись далі.

Зрештою, в цьому і є одна з проблем української медієвістики, виражена змістом рецензії пана Олексія: дисертанти після отримання «для галочки» або через власні амбіції статусу «кандидата наук» / «доктора філософії» й залишаються «на тому ж рівні», не навчаються, не удосконалюються, не вникають в наукове українське чи світове середовище, живуть однією й тією ж науковою темою ще кілька десятиліть. Тому не дивно, що пана Олексія турбує лише «актуальність та наукова новизна». Йому через дерева не вдається побачити лісу.

[1] «Доволі бідною нивою» українська медієвістика була, можливо, у 1990-ті роки. За останні тридцять років захищено кілька десятків дисертацій, так само частина з них опублікована у вигляді монографій чи популярних праць. Наприклад, праця Тимура Горбача «Inter pacem et bellum. Польща і Німецький орден у ХІІІ – на початку ХV ст.» (Київ, 2017), яка перед тим була його дисертацією (захищена у 2013 році). Загалом в Україні зараз понад сотня медієвістів: див. Головко О.Б. Історики-медієвісти сучасної України: довідник [відп. ред. С.А. Копилов]. Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2016. 68 с.