«Завдячуючи полякам я залишився живим» – розповідає про свій досвід порятунку під час Голокосту Меїр Велтфройнд[1]. Поневіряючись в лісах та селах Західної Волині, він змінив кільканадцять місць переховування. Таку ж долю розділили сотні інших євреїв, які в жовтні 1942 р. втекли під час розгрому мізоцького гетто[2]. Однак, історія Велтфройнда зі щасливим кінцем – виключення з-поміж інших жахливих історій. Лише невелика частина втікачів лишилася в живих. Адже вирватися з рук катів – ще не означало бути врятованим, – на жертв Голокосту чекало випробування соціумом, в яке вони потрапляли, а шанси на виживання залежати від ставлення місцевих жителів, сусідів та ступеня їхньої емпатії до втікачів.

Для більшості потенційних рятівників переховувати євреїв означало наражати свої сім’ї на небезпеку – смертельне покарання чекало на всю родину рятівника. Тому найчастіше люди, що симпатизували євреям – допомагали їм харчами і просили йти далі. Тих, що наважувалися переховувати втікачів у власних домівках – була абсолютна меншість.

Через 55 років після згадуваних подій (1997 р.), Меїр Велтфройнд поділився своєю історією інтерв’юерам Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США[3]. Він з вдячністю згадував про сім’ї поляків (с. Гурби) та чехів (с. Борщівка) поблизу Мізоча, завдяки яким врятувався[4]. Однак наслідком пережитого трагічного досвіду є його психологічна травма, яка переслідує і через пів століття: «Я кричу вночі, коли бачу, як нас оточили у гетто, пройшли той шлях, ті рви, розстріли... Я також не сплю від лісу, а також не можу забути чехів, що нам допомагали. Я не можу забути одну сім’ю на ім’я Петровські, дуже сильно, з його дочкою Регіною... Я завжди мрію поїхати розшукати одну родину, і Ліщинського також. Я відчайдушно хочу зустрітися, щоб компенсувати те, що вони заслуговують. Дякуючи їм, я живий і можу розповісти, що я пережив»[5].

Наступна історія, де першорядну роль в порятунку зіграли поляки та чехи належить Ісааку Розенблату. В Мізочі йому не вдалося знайти місце переховування – навпаки втікача переслідували місцеві жителі[6]. Після тривалих поневірянь його шляхи зійшлися з родинами чехів та поляків в селах навколо Мізоча. В чехів він переховувався в діжці в сараї. Господар приносив йому їжу, а згодом направив переховуватися в ліс, де знаходилися інші євреї. В польській родині він опинився в кінці 1943 р. в розпал «Волинської трагедії». Для Ісаака це означало ще більші складнощі та непередбачувані труднощі у переховуванні, адже у війні «всіх проти всіх» на Волині його рятівників також переслідували. Поляки зробити схованку в полі під землею – вдень були вдома, а вночі ночувати в полі. Міжнаціональні стосунки в цей період Розенблат згадував так: «вночі їх [поляків] також переслідували, скажімо, так як євреїв, українці до них погано ставилися»[7]. Згодом поляки виїхали до міста, бо там відчували себе в більшій безпеці. Ісаак з ними виїхати не міг, бо єврея швидко б викрили^[8]. Все ж йому вдалося врятуватися та осісти в Аргентині. Власний порятунок у його спогадах асоціюється насамперед з поляками та чехами.

 

Клер Борен. Джерело: Jewish Survivor Claire Boren Testimony. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw&t=3613s&ab_channel=USCShoahFoundation

 

Такі ж позитивні відгуки про чехів зазначають інші мізоцькі євреї, що пережили Голокост. Клер Борен, поневіряючись з матір’ю по лісах та селах та перебуваючи в різних людей, згадуючи чехів, зазначала, що «це було найкраще місце, де нас коли-небудь ховали»[9]. Джордж Ганзберг[10] наголошував на чудовому ставленні та їхній терпимості: «Чеське населення було більш терпимим ніж українське. Отже, зазвичай ми вибирали чехів»[11]. Відомо, що восени 1943 р. група євреїв, що переховувалася на півдні Мізоча приєдналася до чеської самооборони в с. Будераж[12].

Крім поляків та чехів, в Мізочі рятували євреїв українці, росіяни, німці. Так, росіянин Ігор Іванов був причетний до переховування рівненського єврея в Мізочі зі змішаної (українсько-єврейській) сім’ї. Коли народилася єврейська дитина – їй підробили документи на польське прізвище з Кафталь на Кофта, а також похрестили як поляка[13].

Герман Фрідріх Гребе. Джерело: Герман Фридрих Гребе. Режим доступу: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/stories/graebe.html

 

Відомий в історіографії Голокосту Праведник світу німець Герман Фрідріх Гребе був причетний до порятунку мізоцьких євреїв[14]. Він був єдиним німцем, що свідчив проти нацистів на Нюрнберзькому процесі[15]. Згадуваний Джордж Ганзберг свідчив, що приблизно 100-150 євреїв з Мізоча спочатку працювали на Здолбунівській залізниці, а потім їх перевели в Рівне. Коли Гребе дізнався про намір позбавити життя євреїв, він різними способами намагався їх врятувати. «Він відправив нас додому. Отже, цього Гребе я ніколи не забуду, бо він був, він був гуманною людиною. І я думаю про 18 осіб з нашого містечка, які вижили [завдяки йому] – згадував Джордж Ганзберг^[16].

Марія Слободюк (Мосійчук). Джерело: приватний архів Михальчука Р.Ю.

 

Сім’я Праведників світу – українці Сидір, Юстина та їх донька Марія Слободюки[17] врятували Софію Горнштейн – однокласницю Марії. Єврейку переховували в Мізочі на горищі в сіні. В сховищі Слободюків Софія перебувала з 14 жовтня 1942 р. до 1 липня 1943 р., а після небезпеки викриття та обшуків окупантів, її направили в безпечніше місце до родичів Сидора Слободюка в с. Верхів[18].

 Софія Горнштейн. Джерело: приватний архів Михальчука Р.Ю.

 

Яд Вашем нагородив почесним званням Праведників народів світу Сидора, Юстину та Марію Слободюків в 1992 р. У свідченнях справи на рятівників Софія зазначала: «Це була некористолюбна сім’я, це були прекрасні люди, вони мене називали дитина. Коли мені щось боліло, то питали – дитино, що тобі болить, ділились ячмінним хлібом, бо другого не було»[19]. З вдячністю згадуючи своїх рятівників, вона стала ініціаторкою визнання їхніх заслуг та надання їм почесного звання Праведників.

Таким чином, проаналізований мізоцький кейс рятівників представлений п’ятьма національностями (українцями, чехами, поляками, росіянами, і навіть німцями). Наведені приклади волинського містечка відображають не лише багатонаціональний західний регіон. Вони також є своєрідним маркером і для інших українських теренів, де в порятунку євреїв брали участь представники багатьох національностей[20].

Актуальність вшанування рятівників жертв Голокосту очевидна. Нагальність такої потреби в українському суспільстві визріла давно, однак лише нещодавно її було офіційно оформлено в нормативних документах. Зокрема, завдяки законотворчій діяльності народних депутатів І.  Констанкевичу, Є.  Кравчуку, В. В’ятровичу, А. Бобляху, С. Федині, М.  Княжицькому, М.  Потураєву, Д.  Нальотову, О. Абдулліну, Т. Рябухій прийнято постанову[21] Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни», який слід відзначати щороку 14 травня[22].

На перший погляд чудова ініціатива у вшануванні рятівників євреїв нажаль виявилася прикладом того, як цю прекрасну ідею можна знівелювати. Автори постанови у її формулюванні не змогли вийти далі за рамки націоналістичного концепту і в багатонаціональній проблематиці питання вбачають україноцентричну візію.

Євреїв рятували представники багатьох національностей, що проживали на території України, а не лише українці (що показано в першій половині статті). У першому абзаці постанови про це йдеться: «віддаючи шану усім людям, які, проживаючи на території України, ризикуючи своїм життям та життям рідних, допомагали євреям уникнути терору нацистів у роки Голокосту». На цьому декларація про «усіх людей» закінчується. Далі йдеться лише про українців – «Установити в Україні День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни». Тобто, в такому формулюванні постанова монополізувала право вшановувати українців як рятівників євреїв.

Крім того, в зазначеному документі йдеться про рекомендації Міністерству освіти і науки України забезпечити проведення у закладах освіти уроків, виховних годин, круглих столів, науково-практичних конференцій, і т.п., присвячених Дню пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни та включати теми, присвячені Дню пам’яті українців до переліку тем конкурсів МАН, курсових, дипломних робіт у закладах вищої освіти тощо.

Тобто, і назва постанова і рекомендації МОН – констатація вибірковості висвітлення теми порятунку за національним принципом, надання переваги тематиці порятунку представникам титульної нації. Як же тоді бути з досвідами, що не вписуються в рамки українських рятівників (чехів, поляків, росіян, німців)? Невже це задекларований європейський мультикультурний принцип висвітлення історії? Чи, можливо – продовження совкових традицій? В СРСР всі нації були рівні, але одна рівніша, всі нації долучилися до перемоги на нацизмом, але одна долучилася більше.

Проблема порятунку євреїв під час Голокосту в Україні – це не лише історії про українців-рятівників, а історії рятівників різних національностей, які проживали на території України і рятували євреїв в роки Катастрофи. Виходячи з цього, слід фахово та відповідально формулювати концепції визначення даної проблематики, тим паче – коли це стосується нормативних документів, які регламентують вищевказані процеси вшанування на загальнодержавному рівні. Формулювання постанови в своїй назві повинно відображати всіх осіб, які долучилися до порятунку жертв геноциду. Непрофесійним підходом в цій справі можна спаплюжити самі благі наміри.

* У тексті публікації використані транскрипти та переклади відеоінтерв’ю Інституту візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США, отримані в рамках реалізації проєкту «Мережа пам’яті» за підтримки Міністерства іноземних справ Німеччини.

---

[1] USC SFI VHA, Testimony 38537. Меїр Велтфройнд [in Hebrew].

[2] За даними історика Олександра Круглова – таких втікачів було 50%. (Круглов А. Энциклопедия Холокоста: Еврейская енциклопедия Украины. Ред.: И. Левитас. – К., 2000. С. 149).

[3] Відеоколекція фонду «Шоа» містить понад 52 тисяч свідчень тих, хто пережив Голокост, та тих, хто рятував жертв нацизму, а також ромів, гомосексуалів, свідків Єгови, опитаних у 56 країн світу. Створена завдяки проекту американського кінорежисера Стівена Спілберга в 1994 р.

[4] Меїр Велтфройнд розповідав і про інших євреїв, які навідувалося до чехів і отримували від них продукти харчування, які ті потім приносили в ліс для інших євреїв (USC SFI VHA, Testimony 38537. Меїр Велтфройнд [in Hebrew]).

[5] USC SFI VHA, Testimony 38537.001. Меїр Велтфройнд [in Hebrew].

[6] Один з яскравих прикладів переслідування – згадка про українця з Мізоча по прізвищу Шуляк: «він схопив мене, і почав бити так, що мені самому захотілося здатися німцям. Але він був таким п’яним, він бив мене дуже сильно, так сильно, що я перестав дихати. Я був майже мертвим, весь у крові. А він штовхав мене ногами, він штовхав мене, щоб привести до цього села, тому що ми знаходилося поза його межами. Він бив мене до тих пір, поки сам не втомився і пішов» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[7] USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[8] Викриття за національністю могло чекало на кожному кроці. Наприклад, Ісаак Розенблат згадував випадок на річці, де були кілька українських хлопчиків. «Я не хотів знімати одяг, щоб купатися, тому що вони б відразу дізналися, що я єврей. Але вони помітили щось і донесли на мене поліцейському» (USC SFI VHA, Testimony 38507. Isaac Rozenblat [in Spanish]).

[9] USC SFI VHA, Testimony 18572. Claire Boren [in English]; Jewish Survivor Claire Boren Testimony. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw&t=3613s&ab_channel=USCShoahFoundation

[10] USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English].

[11] USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English].

[12] Spector S. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944. – Jerusalem, 1990. р. 252.

[13] USC SFI VHA, Testimony 37515. Игорь Иванов [in Russian].

[14] Huneke Douglas K. The Moses of Rovno: The Stirring Story of Fritz Graebe, a German Christian Who Risked His Life to Lead Hundreds of Jews to Safety During the Holocaust. – New York : Dodd Mead, 1985. 204 p.

[15] Герман Фридрих Гребе. Режим доступу: https://www.yadvashem.org/ru/righteous/stories/graebe.html

[16] Джордж Ганзберг згадував про гуманне ставлення з боку Гребе до євреїв. Він вступався за них, коли виникала така потреба, наприклад коли євреїв-робітників били німці: «Він був дуже доброю людиною». (USC SFI VHA, Testimony 46431. George Ganzberg [in English]).

[17] USC SFI VHA, Testimony 38193. Марія Мосійчук [in Ukrainian]; Михальчук Роман. Відеосвідчення Праведниці народів світу Марії Мосійчук як джерело вивчення Катастрофи та місцевої історії // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – № 2 (10). – К.: «Зовнішторгвидав України», 2011. С. 97–165.

[18] Інтерв’ю з Мосійчук Марією Сидорівною, 1927 р.н. Запис Романа Михальчука, 2006 р. // Архів автора.

[19] YVA. M.31/5445. Р. 10.

[20] Різні фактори впливали на поведінку рятівників. Далеко не завжди по відношенню до жертв вона була канонічно-зразковою та альтруїстичною. Багато людей на певний час рятували євреїв з меркантильних економічних інтересів доти, доки отримували вигоду. Однак вказана проблематика не являється метою дослідження цієї статті, а є предметом більш ширшого окремого обговорення. Завдання розвідки полягає в демонстрації різноманіття національностей в процесі порятунку жертв Голокосту.

[21] Як виняток від усталеної практики, коли дні пам’яті визначаються указами Президента України, дана Постанова ВРУ встановлювала День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни 14 травня. Постанова набрала чинності з дня її прийняття, тобто 2 лютого 2021 р.

[22] Постанова Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни». Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1178-IX#Text

 

І Стефаник не дався. Далі лишився сам собою

– спостерігачем, викривачем і оборонцем.

Костащук В. Володар дум селянських.

Ужгород:Карапти, 1958. С. 161

 

Писати про Василя Стефаника важко. Особливо не просто. Укладаючи текст про ВЕЛИКОГО ПОКУТЯНИНА, переживаєш благоговійну повагу заразом зі щемом і біллю. Можливо не так оголено-емоційно, як писав і звучав він сам. Але хай і соту долю при творенні образу генія переживати важко. Не тільки тому, що потрібно писати про нього об’єктивно, максимально неупереджено як про величину світового масштабу, неперевершеного і найкращого українського письменника-експресіоніста. А значить з повагою і розумінням. Тому і перше, що застерігає: чи розумієш Василеву душу? Чи дано тобі осягнути цього велета духу і страждальця водночас?

А ще й тому, що був він людиною глибоко чуттєвою, тонкої натури, водночас наділений твердим і вбивчим словом. “ Стефаник – лірик, людина тонкого складу душі, вразливий на своє і чуже страждання, а водночас повен якоїсь специфічної селянської твердості.”[1] – писав син письменника Юрій Гаморак у спробі створення біографії батька. А ще крім того – земляк, покутянин (село Топорівці, звідки родина мого батька, розташоване поряд зі Стефаниковим Русовом і є так само “козацьким”, як і мала вітчина письменника). Тому, беручись за творення власної рецепції образу Василя Стефаника доводиться не те що не легковажити, а зважувати кожне слово, кожен текстовий пасаж. Щоб не вразити болем невігластва, поверховості і стереотипності.

Ідея написати наукову розвідку про Василя Стефаника і Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) прийшла не випадково. Ще наприкінці 90-х років минулого ХХ століття, працюючи над книгою про ще одного великого земляка Дмитра Вітовського вперше зустрівся з документами, які свідчили про політичну діяльність Василя Стефаника. Таких згадок було небагато. Це викликало що найменше здивування і нерозуміння. Чому? Бо в часи радянської дійсності твердо склався в юначій голові образ революціонера Василя Стефаника, що все поклав на вівтар боротьби за народне щастя, нещадно критикував поневолювачів і відстоював всім своїм єством простолюдинів – покутських, галицьких селян. Образ самозреченого політичного діяча-письменника ніяк не корелювався з тим, що в час боротьби за українську державу слідів його діяльності так мало. В рік ювілею Василя Стефаника не спробувати простудіювати цю проблему було б не правильно, не виправдано і боягузливо.

 

Одне з найважливіших питань, на яке хотілося б знайти відповідь: чому Василя Стефаника “так мало” в подіях часів ЗУНР/ЗОУНР? А ще: що робив він у цей час, коли якраз і слід було творити свою молоду державу? Що спонукало його обрати саме таку позицію малопомітності? (саме позицію, а не позу ображеного чи обійденого, бо таким не був і не відчував до себе подібного ставлення).

 

Цілком усвідомлюючи всю складність і відповідальність розпочатого, все ж, спробуємо.

 

Вітчизняна історична наука на сьогодні не спромоглася на окреме наукове монографічне видання, присвячене політичній діяльності Василя Стефаника. Можемо лише констатувати той факт, що ця грань життя письменника, депутата трьох парламентів (одного австро-угорського і двох українських), активного партійного і громадського діяча лише частково студіювалася в окремих статтях[2], творах біографічного характеру[3], була складовою літературознавчих студій[4], і навіть художніх романів сучасних письменників[5].

 

На нашу думку, доконче спотребованою є наукова праця про Василя Стефаника і Українську революцію 1914-1923 рр. Однак ця проблема виходить за межі короткої статті і, сподіваємося, в недовгім часі стане реальністю. Ми ж зосередимо свою увагу на проблемі участі письменника в державотворчих процесах на західноукраїнських землях в період Західно–Української Народної Республіки (ЗУНР) і Західної Области Української Народної Республіки (ЗОУНР).

 

1918 року Василь Стефаник, як і у довоєнний час, перебуває то у Відні, то у Львові, то в рідному Русові. Як посол австро-угорського парламенту - Рейхсрату (Державної ради), а точніше – її нижньої палати, Abgеordnetenhaus (Палати послів), він ще з 1916 року перебрався до столиці імперії[6]. Вважав, що більш потрібний саме тут, на своєму робочому місці. Отримував платню парламентаря, пересилав кошти синам до Русова. Водночас, саме з Відня міг допомагати українцям-галичанам і українцям-наддніпрянцям. Першим – як втікачам від воєнних дій (нагадаємо, що Галичина стала їх ареною в ході Першої світової війни і тричі краєм прокочувалася хвиля наступу та контрнаступу противників, несла з собою розруху, голод, страждання, переслідування переможців). Другим – як полоненим та інтернованим у таборах. І для перших, і для других потрібні були кошти на виживання, для нормалізації власного життя, для подолання наслідків особистих трагедій.

 

Тому Василь Стефаник вимагає ці кошти від австрійського уряду, бере участь у засіданні загальноукраїнських політичних об’єднань з метою покращення засобів і способів такої допомоги. Так, на одному із засідань Загальної Української Ради (ЗУР), Василь Стефаник як запрошений досить гостро висловився про діяльність цієї організації й української інтелігенції у Відні в царині захисту прав співвітчизників і українців з Наддніпрянщини: “Яка наруга! Народ гине від щура, блощиць, а інтеліґенція робить патріотичні наради!.. Нас ніхто не любить,- казали мені мужики” [7].

 

С.Процюк художнім словом описує цей час: “Мучився. Говорив сам із собою, особливо вночі.

- Василю, може ти просто втік? Залишив усе - і втік, ховаючись від Білої Пані (смерті – В.В.) Діти вдома, співвітчизники – у бараках, а де ти?

- Але було би ліпше, якби я був у бараках? Я підтримую родину матеріально. І не лише родину… Я вирішив сотки скарг, змінив безлік несправедливих рішень… я тут гарую, а не кавую… Хто буде тут як не я?” [8].

 

Все своє свідоме життя, життя в політиці, Василь Стефаник пов’язав з Русько-Української радикальною партією (РУРП), засновниками якої були Михайло Павлик, Іван Франко, Северин Данилович [9]. Партія сповідувала соціалістичні ідеї і представляла головно українське галицьке селянство. До соціалізму Василь Стефаник не мав відношення. А от захист прав і свобод селянства завжди був для нього важливим і навіть необхідним.

 

Тож на початку 1918 року В.Стефаник активно відновлює політичну і громадську роботу на Покутті, осередком якої стає мальовничий Снятин. Сам Василь Семенович у новелі “Слава-Йсу” згадує про це: “ Я став головою філії „Сільського Господаря“, головою філії „Просвіти“, головою повітової управи радикальної партії і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Берестя-Литовського. Поляки знижилися й говорили кожному будячкові „Слава - йсу". Я їх успокоюю : „Не бійтеся, ми лиш ваш ґрунт заберемо, а самі ви будете жити як у раю без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі”[10].

 

Тут дозволимо собі висловити кілька зауважень. В мемуарній літературі, присвяченій Василеві Стефанику, вже склався певний стереотип вживання цієї цитати як такої, що характеризує участь письменника у політичних подіях 1921-1922 рр. Так, відомий біограф Роман Горак використовує її у своєму творі “Кров на чорній ріллі”[11] про пізніший період життя письменника, навіть після 1923 р.[12]. Він, на нашу думку, запозичив її з уже згаданої праці Ю.Гаморака “Василь Стефаника. Спроба біографії”. Тобто, що спочатку Ю. Гаморак – син В. Стефаника, не для того періоду життя Василя Семеновича використав його ж цитату з новели Слава-Йсу. А згодом і Роман Горак у ще пізнішому хронотопі використовує її у своїй спробі есе-біографії письменника.

 

Чому припускаємо, що ця цитата стосується першої половини 1918 року? Насамперед тому, що Василь Стефаник пише, що роз’яснює членам віч, селянам про Берестейський мир. І, водночас, з сарказмом та іронією “заспокоює” поляків, що не зазнають особистих кривд в українській державі. Якщо другу частину цитати цілком можна було б використати безпосередньо до процесу виникнення ЗУНР ( а це , ймовірно, і стало причиною використання її Ю.Гамораком ), то у вересні-жовтні 1918 року говорити про результати Берестейського миру було просто недоречно.

 

У березні 1918 року в Східній Галичині справді пройшли масові віча як “св’ята миру і державності”. Аналіз матеріалів тогочасної преси[13] показує, що це була широкомасштабна і масова акція. Вона пройшла в 31 населеному пункті краю, а її учасниками були, за нашими підрахунками, 515 тисяч осіб. Активну громадянську позицію в цей час зайняло і українське греко-католицьке духовенство, провівши майже в кожному селі Східної Галичини святкові богослужіння, присвячені вище зазначеній події. Ці факти та цифри красномовно свідчать про справжній всенародний характер підтримки дій Української Центральної Ради західноукраїнською громадськістю та урочисте відзначення нею акту підписання Берестейського миру.

 

А от у вересні-жовтні 1918 року принципово змінюються як суспільно-політична ситуація в Австро-Угорщині, так і геополітичні “розклади”: країни Четвертного блоку вже не диктували своїх умов при завершенні Першої (Великої) світової війни, як це було на початку 1918 року. Тому цілком логічно припустити, що і Ю.Гаморак, а за ним - і Р.Горак помилися, ідентифікуючи частину спогадів Василя Стефаника у новелі “Слава Йсу”.

 

Весною і влітку 1918 року Василь Стефаник виконує обов’язки посла Віденського парламенту й водночас не полишає своєї громадської роботи. Долею селян він був завжди перейнятий.

 

Восени 1918 року краєм прокочується друга хвиля народних віч, які активно ініціювалися українськими національно-політичними чинниками – політичними партіями. Документи і матеріали, що підтверджують і розкривають як сам факт, так і хід цього історичного процесу, відклались у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАЛ)[14], а також знайшли своє висвітлення у тогочасній галицькій періодичній пресі[15]. Так, починаючи з 20 вересня 1918 р., редакція газети “Діло” подавала інформацію з означеної проблеми під рубрикою “В обороні української землі”. В кожній із заміток зазначено, що організаторами віч чи народних зборів були або українські повітові політичні організації[16], або керівні органи національних політичних партій, як, наприклад, Народний Комітет Національно-демократичної партії[17]. Крім того, в кожній з інформацій вказано і на кількість учасників віч та рішення, які на них приймались. Матеріали газети “Діло” дають можливість встановити, що осіння кампанія вічового руху в Східній Галичині теж мала масовий характер. В ній взяло учать, за нашими підрахунками, приблизно стільки ж учасників, як і весною 1918 року - близько пів мільйона.

 

Провідною, домінуючою і найбільш характерною в рішеннях віч була ідея створення окремого автономного коронного українського краю в складі Австро-Угорщини з обов’язковим включенням до нього всіх етнічних українських земель монархії: “Домагаємось поділу Галичини і сполуки всіх українських областий нашої держави в один український коронний край з власним сеймом, намісником і з окремою українською адміністрацією”[18]. Це ще раз підтверджує факт організації вічового руху українськими галицькими політиками, для більшості яких визначальною була саме ця ідея. Провідною вона була і для українських політиків Північної Буковини, які на своїй міжпартійній нараді 15 жовтня 1918 р. в Чернівцях чітко заявили про те, що, виходячи з права “на самоозначення також для українського народа”, бажають “разом з прочими Українцями Австро-Угорщини ... самостійно рішати про свою долю”[19].

 

Активну участь і у цій хвилі вічового руху бере Василь Стефаник, хоч сам про це і не згадує у своїх біографічних працях. Свідченням цьому є текст резолюції віча в Снятині від 21 вересня 1918 року. В його постановляючій частині наголошується на несприйнятті в будь-якій формі приєднання Східної Галичини і Північної Буковини до відроджуваної Польської держави, відкидається навіть будь-яка можливість такого розвитку подій. Тобто, демонстранти на Снятинському повітовому вічу висловлювалися за здобуття національної державності в межах Австро-Угорської держави. Водночас, у другій частині цієї резолюції постановлялося: “Виражається гаряче бажання, на случай коли б Австрія нас від себе відтручувала мимо наших жертв в людях і майні, щоб Східна Галичина і Буковина прилучені були до Матері України”. Резолюцію віча підписав як керівник органу, що його організовував - “Президент Українського повітового комітету” - Василь Стефаник[20].

 

Восени 1918 року Василь Стефаник “розривається” між Снятином, Львовом і Віднем. В останньому він перебуває найбільшу частину часу, займається громадською роботою, парламентськими справами, відстоює інтереси інтернованих і полонених українців в Австрії.

 

Саме в цей час національно-визвольна боротьба в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті особливо активізується. Ставало зрозумілим, що імперський уряд має на меті не лише сприяти відродженню польської держави, але й “не заперечує” щодо включення до неї західноукраїнських земель. Це обурювало українських парламентарів, змушувало їх до активних дій в нижній палаті австрійського парламенту. Так, голова Української парламентарної репрезентації (УПР) Євген Петрушевич 4 жовтня 1918 року, виступаючи в Рехсраті, наголосив: “Ніяка сила не може нас приневолити, щоб ми стали підданими Польського королівства. Вже сам намір перевести се уважаємо як найбільший міжнародно-правний злочин…Наш нарід не дається втиснути в рамки польської держави. Він є досить сильний, щоб від сего оборонитися”[21]. На випадок, якщо все ж австро-угорський імперський уряд відмовить українцям у праві на державність в межах етнічних українських земель монархії, Є.Петрушевич заявляв уже досить радикально: “ Коли Австрія схоче остатися старою Австрією, Австрією з сегодня, і не схоче перевести поділу Галичини, тоді український нарід в Австрії мусить стратити послідну надію на луччу будущину в цій державі і на сей случай вже нині реклямуємо для себе нічо инше, як найсвятіше для кожного народу право на злучення всіх українських земель в одну українську независиму державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, в сім також українських земель, положених в Угорщині, до української держави”[22].

 

Відчуваючи швидкий розпад імперії, українські парламентарі роблять доволі революційний крок: 10 жовтня на засіданні УПР за участю віце-президента австрійського Рехсрату Юліана Романчука приймають рішення про скликання до Львова на 18 жовтня цього ж року “всіх українських парламентарних послів з Галичини і Буковини, бувших соймових послів розв’язаного Галицького Сойму, членів Буковинського Сойму і членів палати панів та по трьох відпоручників з кожної політичної партії з Галичини й Буковини в ціли утворення української конституанти і проголошення української держави, утвореної з українських етнографічних областей Австро-Угорщини”[23].

 

Маніфест цісаря Австро-Угорщини Карла І “До моїх вірних австрійських народів”[24] від 16 жовтня фактично “розв’язав” руки українським політикам в частині реалізації їх планів щодо проголошення національної державності в рамках австрійської, тепер уже федеративної держави, фактично узаконив їх дії, перевів з площини антидержавної у законодавчу. 18-19 жовтня 1918 року у Львові відбулося засідання Конституанти – установчих зборів, на яких було обрано Українську національну раду (УНРаду) як представницький орган західноукраїнської держави, прийнято її Статут. Ці кроки українських політиків були абсолютно законними, легітимними з точки зору австрійського права і водночас – нагальними з точки зору реалізації національно-визвольних завдань в ході Української революції 1914-1923 рр.

 

В засіданнях УНРади взяло участь 66 учасників з правом голосу[25]. Серед них, на жаль, не було Василя Стефаника. І причини його неучасті у такому форумі доленосного характеру нам встановити не вдалося.

 

Відомо зі спогадів самого письменника, що в період з 1 по, ймовірно, 20-21 листопада 1918 року В.Стефаник перебував у Львові. Змушений був його залишити разом з військами ЗУНР. Він коротко пригадує: “ Війна. Львів наш. Мужики тікають з фронту. Треба покидати Львів, починається велика трагедія, яка до тепер трива”[26].

 

Ю.Гаморак не прямо дає зрозуміти, що в час утворення західноукраїнської держави Василь Стефаник перебуває в Русові. А також досить коротко говорить про цей період в житті письменника: “ Аж розвал Австрії восени 1918 року і проголошення Західно-Української Народної Республіки   (виділення - наше) витягає його з села. Як колишнього посла до австрійського парляменту його покликають до Української Національної Ради у Львові. Під градом польських куль він, разом з іншими послами, тікає зі Львова до Станиславова ”[27].

 

В.Костащук, натомість, говорить про те, що письменник і політик покидає Львів 10 листопада 1918 р. і перебирається знову до рідного Русова. “Серед різних пригод, вуличних боїв, під градом польських куль Стефаник залишає Львів і 10 листопада прибуває до Русова”[28].

 

Політична і державницька діяльність Василя Стефаника в час становлення і функціонування ЗУНР, а згодом – ЗОУНР, досить незначна. Василь Семенович є делегатом УНРади, але до жодної з її комісій не входить. Швидше за все – не бере активної участі у засіданнях західноукраїнського парламенту. Матеріали тогочасної української преси, які нам вдалося опрацювати, а це газети “Діло”, “Українське слово”, “Нове життя”, які, як правило, виконували функцію офіційних видань владних державних структур, не містять відомостей про активну чи будь-яку іншу діяльність члена парламенту ЗУНР/ЗОУНР Василя Стефаника.

 

Тут, припускаємо, спрацьовував певний поведінковий стереотип політика. Він, ще будучи депутатом австрійського парламенту, не завжди брав у них участь, а якщо і брав, то жодного разу не виступав з трибуни, не проголошував промов, не пропонував публічно проекти законів тощо. Депутат В.Стефаник соромився того, як його співвітчизники-депутати промовляли з трибуни поганою німецькою. Не хотів їм уподібнюватися. А, зрештою, на думку Ю. Гаморака “Свого послування він ціле життя соромився, може, тому, що за громадську роботу, яку вважав за свій святий обов’язок, одержував гроші, а може тому, що ніколи не виголосив у парляменті ані одної промови. – (курсив наш). Та свої посольські обов’язки виконував дуже сумлінно: скликав часто звітні посольські віча, вносив інтерпеляції в справі різних зловживань адміністраційної влади, а селянам допомагав, як тільки міг”[29].

 

Тут доречно пригадати також й рецепцію В. Стефаника-державного діяча і політика Ю.Гамораком : “ Стефаник не був політичним діячем у широкому розумінні цього слова, не створив ніякої політичної програми... хребет його політичних переконань, його політичне “вірую” не змінялося за ціле його життя ні разу. Він усе був представником і оборонцем, у житті і літературі, селянського стану, з якого сам походив і якому віддав до решти свій талант і своє серце Коли під час світової війни і після неї український селянин став найбільшою опорою нації в боротьбі за її державність, він усвідомив собі, що він не поет села, яке загибає, а поет цілої нації. Аж тоді він у нарисі “Серце” посмів назвати себе “малим наслідником” Івана Франка. І саме ця свідомість зродила патос, що дав українській літературі “Синів ” і “Марію” [30].

 

Час від часу, як пише В.Костащук, Василь Стефаник навідувався до Станиславова (нині – Івано-Франківськ). Ймовірно, автор спогадів має на увазі час від кінця листопада 1918 р. до 4-5 січня 1919 року. В цей час відбувалося переміщення владних структур ЗУНР з окупованого поляками Львова до, спочатку – Тернополя, а з 30 грудня 1918 року – до Станиславова. Водночас у Станиславові в перші дні 1919 року відбулося і формування нового складу уряду ЗУНР – Ради Державних Секретарів на чолі з Сидоров/Ізидором Голубовичем. Припускаємо, що саме в цей час Василеві Стефанику, за його ж словами, пропонували посаду Державного Секретаря (міністра – В.В.) земельних справ. І як він відреагував на таку пропозицію? Пригадує В. Костащук: “ Там, у тім Станіславі, зовсім подуріли – каже Стефаник.- Пропонують мені посаду секретаря земельних справ. Думають, що як я є кепським господарем у Русові, то зараз можу бути добрим міністром земельних справ. Доконче хочуть зробити мене урядником, не знають, що я такий бідний зі своїми нервами.”[31]. І В.Стефаник відмовляється.

 

Причин тут, ймовірно, кілька. Головну визначив сам Василь Семенович. Робота на землі його ніколи не приваблювала. Не було в нього тієї “ґаздівської жилки”, що була у його батька Семена чи брата Володимира. На останнього Василь залишав своє господарство тоді, коли 1916 року перебирався до Відня для виконання депутатських повноважень і забезпечення фінансово родини. Але не менш важливою, на нашу думку, була й інша, більш глибинна причина.

 

Вона, вважаємо, криється і в психологічному стані нашого героя – його неподоланому інфантилізмі. Про це досить вдало пише С.Процюк: “Напевне, ще однією причиною моральних тортур (і небажання узалежнити себе від відповідальності за результат державницької діяльності – В.В.) Василя Стефаника був інфантилізм як зворотня сторона ідеалістичного “я”. “Хлопчик”, який листовно просить Вацлава Морачевського не покидати його,- це не лише людина, задивлена у верхогір’я чоловічої дружби, Це і ляклива темна сторона його/нашого “я”, дитина і недорозвинута, що боїться цілковито відповідати за власне життя”[32]. Цей інфантилізм “незрідка є однією з ознак якоїсь відрубності, напівдитячої закостенілості”[33]. Така риса була органічною складовою характеру Василя Семеновича. Нарешті, не можна не погодитися зі Степаном Процюком в тому, що “Він-людина слабший, ніж він письменник. Письменник у ньому вищий від людини ”[34]. Але, чи переміг “письменник” “державного діяча” Василя Стефаника проаналізуємо згодом.

 

Досить відомим є факт участі Василя Стефаника у складі делегації ЗУНР для підписання і урочистого проголошення Акту злуки в Києві 21 січня 1919 року. Досить детально описує подорож Галицької делегації до Києва Лонгин Цегельський у своїй відомій праці “Від легенд до правди”[35]. Одразу зазначимо, що маємо досить критичне ставлення до оціночних суджень Л.Цегельським тогочасних подій, а особливо – місця і ролі в них його самого. Та не дивлячись на це, все ж наважимося стверджувати, що при описі перебування делегації ЗУНР в Києві автор досить точно зумів передати атмосферу, що панувала тоді, оприлюднив маловідомі факти.

 

Зокрема, Л. Цегельський оповідає про зруйнований залізничний вокзал і дерев’яні сараї, які “зустрічали” Галицько-Буковинську делегацію в Києві, про бородатих, на російський манер, і патлатих “извозчиков” в довгих тулупах, про їх засоби пересування, які теж за виглядом і способом облаштування нагадували російську упряж[36]. Тобто “русский мир” зустрічав навіть побутово делегацію ЗУНР. Тому навіть сама присутність галичан і буковинців була важливою в Києві, для тих людей, які лише чули про “українців на заході”, але не знали про них майже нічого. А тим більше, не представляли їх політичної культури і не мали поняття про їх політичний досвід.

   

Л.Цегельський наводить маловідомий факт про Василя Стефаника. Ввечері 21 січня 1919 року, напередодні Акту Злуки відбулася нарада представників УНР і ЗУНР. В ній брало участь, за даними автора, 35 осіб: 8 представників УНР, в тому числі 4 члени Директорії (крім С.Петлюри), 8 представників від ЗУНР та “ще яких 20 учасників, Придніпрянців і Галичан”. Серед учасників нарад був і В.Стефаник.[37]

 

Перемовини стосувалися того, що С.Вітик висловлювався за негайне входження ЗУНР до складу УНР на принципах централізму. А це мало означати ліквідацію УНРади, Ради Державних Секретарів, тобто повну ліквідацію західноукраїнської державності. Делегати ЗУНР опротестували такий підхід до вирішення справ Злуки і настоювали на тому, що вповноважені реалізувати соборність лише на умовах Попереднього договору від 1 грудня 1918 р. у Фастові та Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. В іншому випадку попереджали про припинення будь-яких перемовин. Здоровий глузд переміг. 22 січня 1919 року урочисте проголошення Злуки таки відбулося і супроводжувалося величними урочистостями.

 

Наступного дня, 23 січня 1919 р. відбулося засідання Всеукраїнського Трудового конгресу, який, як всеукраїнський передпарламент, верифікував Акт Злуки. На Конгресі розглядалося чимало важливих питань загальноукраїнського життя. Основна робота була зосереджена в комісіях. Однак в жодній з них ми не побачимо Василя Стефаника[38]. Заради справедливості зазначимо, що не всіх делегатів від ЗУНР/ЗОУНР включили до складу робочих комісій Трудового Конгресу. Але питання, яке поки що залишається без відповіді: чи просився до будь-якої з них В.Стефаник? Ймовірно – ні. Знову зайняв позицію “відрубності”, спостерігача.

 

У своїх спогадах В.Стефаник майже не згадує про поїздку до Києва в січні 1919 року. Дізнаємося про рецепцію письменника тих подій і його враження від побаченого зі слів В.Костащука. Читаємо у нього: “ В січні 1919 року в складі делегації зі Станіслава Стефаник поїхав до Києва. Хотів на власні очі бачити, що діється на українській землі, мріяв зустрітися з письменниками, яких не бачив ще від полтавських свят 1903 року. Але Стефаник швидко розчаровується – в дорозі і в самому Києві, тимчасово захопленому українськими буржуазними націоналістами.

 

До Русова приїхав блідий і знервований. Про свою поїздку говорив скупо і стримано.

Коли хто питав його про новини, на обличчі письменника відбивався біль: -  Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити ”[39].

 

Дозволимо собі кілька зауваг щодо цього фрагменту. Насамперед, слід пам’ятати, в який час і при яких обставинах вийшли спогади Василя Костащука. Чи можна було в радянську добу в Україні не вживати в літературі терміни “українські буржуазні націоналісти” при характеристиці УНР чи ЗУНР/ЗОУНР? Звичайно, ні. Тобто, розраховувати на публікацію твору без такого кліше було просто не реально. А вже, використавши такі терміни, автор змушений був і загальний текст формувати “під загальне враження”. Як можна було бути захопленим Злукою, коли її реалізували “українські буржуазні націоналісти”? Тому не виключено, що реакція В.Стефаника на його поїздку до Києва могла бути не зовсім такою. На сьогодні аналіз інших джерел, як от листування письменника, не дають відповіді на це питання.

 

Досить критично і навіть з сарказмом віднісся до цього епізоду з твору В.Костащука В.Луців. Він зазначає: “ Костащук згадав про виїзд письменника до Києва, але написав, що Стефаник їздив туди, бо „хотів на власні очі бачити, що діється на українській землі, мріяв зустрітися з письменниками, яких не бачив ще від полтавських свят 1903 р.” (Тоді саме був підхожий час побачення з письменниками! — Л.Л.) ”[40] – резюмує В.Луців.

 

Як би там не було, участь Василя Стефаника в соборницьких заходах січня 1919 року говорить нам про його позицію державника і українця. Для нього відбулося щось нове, омріяне. Те, про що не міг і мріяти, пишучи свою “Марію”. В цьому творі він описує процес безпосереднього знайомства українців Сходу і Заходу між собою в страшних умовах війни. Ідея єдності виглядає далекою, майже нездійсненою, але точно не сьогочасною. Адже чужі війська грабують, стріляють, вбивають. В їх складі є, правда, українці, але вони під Московщиною, не вільні, а змушені робити те, що їм наказують.

 

В новелі “Марія” ідея того, що українці по різних боках барикад воюють за чужі інтереси, часто вбиваючи і рабуючи одноплемінників (“Де вони годні нам помогти?”) – то фраза, яка дуже точно відтворює атмосферу дійсності і українського розпачу. Але водночас в творі вселяє надію те, що козаки не рабують, просять попоїсти, обігріти. Показують китайки, які їм дали їх дружини, щоб за давнім козацьким звичаєм накрити очі вбитого від орла чи ворона, що мають намір їх видзьобати. Вони співають українською, шанують Кобзаря. Головне – спілкують одні з одними, пізнають одні одних. І СЕБЕ.

І ось фінал історії. Коли душа пізнає душу – гармати перестають стріляти. Особливо, коли ці душі споріднені корінням. Тому і просять жінки козаків:

“Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:

— Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають...”[41].

Уже ніхто ні на кого не ображається, не гнівається, не попрікає. Просто і по людськи, по родинному, хай і з далекою родиною – розмовляють, просять, домовляються. А з під вишитих рушників, дивлячись на козацькі китайки, гірко посміхається задуманий Тарас: “Думи мої, думи мої. Лихо мені з вами…”.

Тому вважаємо малоймовірною таку суху і навіть заперечливу реакцію Василя Стефаника на події Злуки січня 1919 року. Погодитися можемо хіба з враженням письменника від загальної атмосфери, що панувала на берегах Дніпра в контексті “важких пологів” національної української держави і її одночасної боротьби з російщиною. Не можемо не погодитися з Лонгином Цегельським в його оцінці загального враження галичан від втрати Києва і евакуації Директорії УНР до Вінниці: “Наші галичани та буковинці верталися похнюплені та прибиті. Деякі з них, як ось Левко Бачинський, Стефаник, Старух – на очах постарілися, а деякий, як старий Сандуляк та слабого здоров’я Шмігельський, таки важко розхворілися ”[42].

 

Делегація ЗУНР/ЗОУНР поверталася з Києва кілька днів. Ймовірно, як можна зробити висновок зі спогадів Лонгина Цегельського, ця подорож тривала до 4-5 лютого 1919 року.

 

В.Стефаник знову в Русові. Гнітюче враження від ходу становлення національної державності по обидва боки Дніпра справді оволодіває емоційно вразливим письменником. Чим інакше пояснити той факт, що він, один з лідерів і керівників Радикальної партії на Снятищині, не бере участі в заходах загальнопартійного характеру? Так, 16 лютого 1919 року у Коломиї відбувається конференція Української радикальної партії. У повідомленні партійної газети “Громадський голос” за 19 лютого[43] про цю подію жодного слова немає про участь в ній Василя Стефаника. Він – занадто знакова постать, щоб партійна преса промовчала про нього і його участь у суспільному житті держави.

 

Більше того, 22-24 березня у Станиславові відбувся черговий з’їзд Українсько радикальної партії(УРП). Про це повідомляла газета “Народ”. Аналізуючи присутність делегованих учасників від повітових партійних організацій, редакція газети писала: “Не уважаючи на те, що особовий рух на залізницях був припинений і треба було побороти незвичайні трудности, щоби проїхати до Станиславова, — приїхали делегати з найдальших закутин краю. Делегати з Сокальщини пробиралися 4 дні то залізницею, то підводами, а таки ставилися на час на радикальний з’їзд. Подібні трудности прийшлося поборювати всім иншим делегатам з дальших околиць. І всеж таки на 28 наших партійних повітових організацій 22 прислали своїх делегатів на з’їзд. Про деякі, як от про Городенщину, знаємо, що не прислали делегатів тільки тому, що їх не приняли на потяг”. На з’їзд не прибули “не оправдали своєї неприсутности тільки організації Коломийщини, Печеніжинщини, Косівщини і Снятинщини.... ”[44].

 

Таким чином, констатуємо, що весною 1919 року Василь Стефаник фактично “випадає” з політичного життя ЗУНР/ЗОУНР. Чи це було пов’язано з його загальними враженнями від того, що побачив на Великій Україні (дитяча хвороба становлення державно-політичних інституцій молодої держави, уособлена відсутністю політичного і законотворчого досвіду її політичної еліти, домінування демагогії під приводом впровадження демократії, постійне загравання соціалістичними лозунгами, незначна підтримка державних структур УНР українським суспільством, зрештою – відступ Директорії УНР з Києва до Вінниці, який більше нагадував втечу), чи звична для письменника поведінка “стороннього спостерігача” - відповісти однозначно важко. Ймовірно, тут ці причини “наклалися” одна на одну. Фактом залишається лише те, що Василь Стефаник в останні місяці територіального існування ЗУНР/ЗОУНР був малопомітним. Не можемо стверджувати, що письменник “розчарувався” чи мав якісь окремі думки і щодо партійного курсу. Адже відомо, що до останніх років свого життя він залишався прибічником і членом УРП, не виходив з неї.

 

З деяким докором щодо пасивності позиції окремих членів партії і західноукраїнської інтелігенції загалом на з’їзді виступив Іван Макух, на той час Державний Секретар внутрішніх справ. Він, зокрема, зазначав : “ Селянство не завело наших надій. Та - на жаль - не можемо сего сказати про загал інтелігенції. Є серед інтелігенції не мало людей, що щиро і самовідречено працюють над будовою держави, але більшість станула з боку та дивиться за своєю власною користю”[45]. Навряд чи ці слова державного діяча стосувалися В.Стефаника хоча б тому, що він ніколи не шукав особистої вигоди з загальнонаціональної справи, часто навіть жертвуючи особистим. І цьому є досить прикладів. Але відсутність активності депутата УНРади, активного і авторитетного члена УРП є, вважаємо, доконаним фактом і викликає, щонайменше нерозуміння.

 

Відверто негативно про Василя Стефаника висловився інший його однопартієць, державний діяч часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського і ЗУНР/ЗОУНР Осип Назарук. В листі до В’ячеслава Липинського від 12 квітня 1922 року він, зокрема, дав таку характеристику “малому насліднику І.Франка” : “Стефаник - типовий артист, як організатор без почуття обов’язку, в парляменті показувався дуже рідко, як посол навіть найважніші засідання пропускав. Як артист і психолог він гострий і великий (знаю його особисто)”[46].

 

Чи була ця оцінка пов’язана також з діяльністю письменника в часи ЗУНР/ЗОУНР? Питання риторичне, адже О.Назарук писав листа до В.Липинського 1922 року, ще в час Української революції 1914-1923 рр, але вже після того, як західноукраїнська держава хоч і втратила свою територію, все ж продовжувала боротьбу на дипломатичному фронті.

 

Василю Стефанику довелося пережити і румунську окупацію рідного Покуття, яка тривала з 24 травня до 25 серпня 1919 року[47]. Перебував у Русові разом з сім’єю і родиною. Надії на відновлення національної державності не залишалося. В серпні на Покутті була встановлена влада ІІ Речі Посполитої, узаконена згодом рішенням Ради Послів Антанти від 14 березня 1923 рр.

 

Знову окупаційна влада, знову не своя держава, знову становище національної меншини для автохтона. Наступає новий період в житті і творчості письменника, який вимагає і заслуговує окремого дослідження.

 

Тепер повернімося до оцінки активності В.Сефаника в час ЗУНР/ЗОУНР. Малопомітність його політичної діяльності можна було б пояснити більш активною творчою роботою. Але й тут спостерігаємо протилежне. В час Української революції 1914-1923 рр. виходить лише 6 (шість!!!) творів. Зокрема: 1916 року – “Марія”, “ Перший твір Леся Мартовича. (Спомин)”, 1917р. – “Дитяча пригода”, “Пістунка”, 1922р – “Вона- земля”, “Сини”. Від 1917 по 1922 рр., якраз в часи існування ЗУНР/ЗОУНР – жодного твору. Письменник не продукує в цей час. Зрештою, пригадаймо, що до скарбниці його творів входять лише понад 6 десятків новел загалом. Тому вимагати від нього активного творення в час складних суспільно-політичних пертурбацій щонайменше не виправдано. Не можемо також сказати, що про часи національно-державного будівництва другого десятиліття ХХ століття Василь Стефаник пише у своїх творах художнього характеру згодом.

 

Отже, в часи ЗУНР/ЗОУНР (1918 - осінь 1919 р.) Василь Стефаник   не виявив значної активності, хоч і був членом УНРади, брав участь в проголошенні Акту Злуки ЗУНР та УНР в Києві, був учасником Трудового Конгресу. Не можна сказати, що В.Стефаник був боягузливим чи ховався за спинами товаришів. Це в принципі собі уявити важко, щоб нащадок козацького роду був боягузом. У 1895 році, під час виборчої кампанії до австрійського парламенту Василя Стефаника за активну агітаторську діяльність за доносом москвофілів було затримано[48] на Обертинщині в с. Герасимові і винесено покарання в 13 діб арешту. Та вже на наступний день після того, як цього новітнього “політичного в’язня” випустили, він знову взявся агітувати.

 

В час створення і становлення ЗУНР Василь Стефаник має розуміння того, чого хоче (в плані державно-політичного майбутнього своєї русинсько-української нації). Була певна підготовча робота, зокрема просвітницька і в обороні соціальних, майнових, політичних прав представників своєї нації. Але все це – в умовах попередньої державно-політичної системи, яку, на думку самого В.Стефаника, слід змінити. Адже саме вона, ця державна машина і витворена нею державно-політична система гнітить покутського селянина (а в його особі – і всю українську націю). Значить, треба збудувати власну систему. Такий шанс приходить з проголошенням Української держави на західноукраїнських землях Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у жовтні 1918 року. Та ось на це, виявляється, не має достатньої потуги.

 

 

Тут треба перебудувати свою свідомість, підходи до зони внутрішнього і зовнішнього комфорту. Борець не завжди будівничий. Стефаник – більше лідер емоційного типу, але не пасіонарна особистість. І він може бути типовим представником загалом не пасіонарного суспільства. На той час Василь, син Семена, залишається більше спостерігачем, ніж діячем. Що притаманно, на жаль, і українській спільноті того часу, яка лише утверджується, як нація. Такою вона стане в результаті пережитого Голодомору 1932-1933 рр., перемоги у Другій світовій війні, самозреченій героїчній боротьбі УПА, діяльності дисидентів і шестидесятників, Революції на граніті, двох революцій ХХІ століття – Помаранчевої і Гідності, боротьбі на власну незалежність в ході російсько-української війни з 2014р. - до сьогодні.

 

 

І постать Василя Стефаника в цих процесах є незамінною, важливою і спотребованою.

 

---

[1] Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака.Регенсбург,1948.-С.XIII

[2] Бачинський Л. Спогад про поїздку до Києва на проголошення Акту Злуки// Громадський голос.Львів.1928; Вавжонек М. Василь Стефаник як представник галицьких радикалів// Український історичний журнал.2014.№5.С.49-60; Мокляк Я. Василь Стефаник і політика//Чорноморський літопис. - 2011.Вип. 4. - С.27-31; Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спогади про події в Україні, зв’язані з першим листопада 1918 року. Нью-Йорк ; Філядельфія, 1960. – 313 с.; Чубатий М. Десять днів у Києві в січні 1919// Літопис Червоної Калини. 1931.ч.5, ч.6.

[3] Василь Стефаник у критиці та спогадах.-К.: “Дніпро”,1970.482 с.; Стефаник В. Слава –Йсу// Червоний прапор.1927.№5.С.7-8; Василь Стефаник. Автобіографія// Виноградник Т. Нащадки Василя Стефаника: статті, спомини, нариси.Івано-Франківськ: “Нова Зоря”.2001.-150с.; Костащук В. Володар дум селянських.Ужгород:Карапти,1958.190 с.; Костащук В. Різдво у Василя Стефаника// Снятин.2004. №1(15). С.42-45;   Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака. Регенсбург,1948.-С.ІІІ-ХLVIII; Равлюк В. Спогади про Василя Стефаника// Ямгорів. Літературно-краєзнавчий і мистецький альманах.2005.Ч.13-14.С.108-114; Харитон В., Тимофійчук М. Суспільно-культурна праця Василя Стефаника // Снятин над Прутом. - Снятин, 2003. - С.158-162.

[4] Баран Є. Дві рецензії на романи про Василя Стефаника. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2010/06/09/dvi-knyhy-pro-vasylja-stefanyka/; Його ж. Василь Стефаник: витоки літературної творчості//Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2019. No 2(54). С.484- 491; Луців В. Василь Стефаник – співець української землі. Нью-Йорк – Джерсі Сіті: В-во “Свобода”.1971. 488с.; Гоян Я. Дорога : Літ. портрет Василя Стефаника.К.: Веселка, 2005. - 70 с.; Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника.К. : Дніпро, 1980. - 350 с.

[5] Піхманець Р. Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби. Львів,2009.-269 с.; Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника.К.:ВЦ “Академія”.2010.-184 с.; Горак Р. Кров на чорній ріллі. Есе-біографія Василя Стефаника.К.:Видавничий центр “Академія”,2010.- 601 с.

[6] Рудяченко О. Василь Стефаник: хрест долі.[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2020/12/blog-post_8.html

[7] Адамович С. Наддніпрянська політична еміграція в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель (1914-1918 рр). Івано-Франківськ: Місто НВ, 2003. 148 с (с.82)

[8] Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника.К.:ВЦ “Академія”.2010.- С. 147

[9] Шкраб'юк П.В. Русько-Українська радикальна партія (РУРП) [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Rusko_ukrainska (останній перегляд: 29.01.2021)

[10] Стефаник В. Слава –Йсу// Червоний прапор.1927.№5.С.7-8

[11] Горак Р. Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника.-К.ВЦ “Академія”,2010.-610 с.

[12] Там само.-С.391.

[13] //Діло.-1918 .-5,7-9, 13 берез.; Українське слово.-1918 .-8,10,12-21,23 берез.

[14] ЦДІА України у м. Львові, ф.146,оп.4,од.зб.5193,арк.142,144,146,148,150, 152,153, 157,159,161,163,165,166,168,170.

[15] Див.: // Діло, Український голос, Kurjer Lwowski, Gaseta Lwowska, Rabotnik та інші за вересень-жовтень 1918 р.

[16] //Діло.-1918.-22-23 верес.

[17] //Там само. -З жовт.

[18] // Там само.-3 жовт.

[19] // Там само. -19 жовт.

[20] Резолюція народного віча у Снятині за підписом Василя Стефаника з вимогою возз’єднання Східної Галичини і Буковини з Україною// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.138.

[21] Інформація газети “Діло” про заяву Голови Української парламентарної репрезентації Євгена Петрушевича в Австрійському парламенті про домагання возз’єднання в єдиній українській державі// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.173.

[22] Там само.-С.174

[23] Інформація газети “Українське слово” про утворення і перше засідання Української Національної Ради у Львові// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.173.

[24] Маніфест цісаря Австро-Угорщини Карла І Габзбурзького про перебудову монархії на федеративних засадах// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.1174-175.

[25] Інформація газети “Українське слово” про утворення і перше засідання Української Національної Ради у Львові// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.192-193.

[26] Стефаник В. Слава Йсу // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://zbruc.eu/node/37325.

[27] Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака.Регенсбург,1948.- – С.XXXV.

[28] Костащук В. Володар дум селянських.Ужгород:Карапти, 1958.- С.161.

[29] Гаморак Ю. Вказана праця.-С.ХХХ

[30] Гаморак Ю. Вказ. праця – С. ІХ-Х.

[31] Костащук В. Вказана праця.- С.161

[32] Процюк С. Вказана праця.- С.152.

[33] Там само. – С.156.

[34] Там само.-С.165.

[35] Цегельський Л. Від легенд – до правди. Спогади про події в Україні, зв’язані з Першим листопада 1918 року.Нью-Йорк-Філадельфія: “Булава”, 1960.-С.249-284

[36] Там само.-С.252-253.

[37] Там само.-С. 260

[38] Павлишин О. Комісії Трудового Конгресу України (1919 р.): формування та діяльність.// Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр.2014. Вип.10.-С.172-190.

[39] Костащук В. Вказана праця.- С.161

[40] Луців В. Василь Стефаник – співець української землі. Нью-Йорк – Джерсі Сіті: В-во “Свобода”.1971.-С.274.

[41] Стефаник В. Марія. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=338.

[42] Цегельський Л. Вказана праця.- С. 302-303.

[43] Інформаційне повідомлення газети “Громадський голос” про конференцію Уукраїнської радикальної партії в Коломиї 16 лютого 1919 р.// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.42-43

[44] Кореспеонденція газети “Народ” “Краєвий з’їзд УРП”// Західно-Українська Народна Республіка 1918-192. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.111-112.

[45] Повідомлення газети “Република” про відкриття з’єїзду Української радикальної партії// Західно-Українська Народна Республіка 1918-192. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.83.

[46] З листа О. Назарука до В’ячеслава Липинського від 12 квітня 1924 р //Липинський В. Твори, архів, студії. За загальну редакцію Євген Зиблікевич. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського; редактор Іван Лисяк-Рудницький. Філяделфія: Східньо-Европейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1976.-С. 98. 

[47]Королько А. Румунська окупація Покуття у ході національно-визвольних змагань західних українців (травень-серпень 1919 р.)// Питання історії України. 2011. Т. 14. - С.78-83.

[48] Гуйванюк В. Участь Василя Стефаника у виборчому процесі у виборчому процесі в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.// Науковий вісник Чернівецького університету: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини.2014. Вип. 702-703.-С.33 (31-35).

 

У Сполучених Штатах ім’я Ноя Вебстера (1758–1843) є синонімом слова «словник». Але воно також є синонімом самої ідеї Америки, оскільки його перший повний «Американський словник англійської мови», опублікований в 1828 році, коли Вебстеру було 70, пробудив у молодої нації бурхливу жагу до культурної незалежності від Великобританії.

Вебстер вважав себе спасителем американської мови, що має вберегти її від розбещуючого впливу британської англійської і запобігти її дробленню на безліч діалектів. Але як лінгвіст і лексикограф він швидко зіткнувся з супротивом з боку критиків, педагогів, літераторів, законодавців і широкого кола читацької аудиторії через дивний характер запропонованих ним мовних новацій. Ці реформи правопису – наприклад, wimmen для women (жінки), greve для grieve (сумувати), meen для mean (підлий) та bred для bread (хліб) – мали на меті спростити написання, щоб можна було читати слова так, як вони пишуться. Проте це новаторство натомість принесло йому десятиліття болісних глузувань.

Його визначення вважалися його сильною стороною, але навіть вони часто перетворювалися на розлогі есеї, і багато читачів знаходили їх занадто пристосованими до новоанглійських слововживань, аж до спотворення. Через перенасичення християнським прочитанням слів його релігійна та моральна програма також перетворила багато його визначень на міні-проповіді або читання моралі, а не тлумачення сенсу. Прикладом є одне з його пояснень цілі: «Ми віримо, що Вища Істота створила розумних істот заради благородної і славної цілі, і якщо це так, то наскільки славною і благородною повинна бути його ціль в задумі викуплення!». Загалом, його словник був скоріше прескриптивним (нормативним), ніж дескриптивним (описовим), що можна вважати порушенням головного принципу лексикографії, за яким словники повинні відображати практичне використання мови, а не уявлення лексикографів про правильність використання тієї чи іншої лексичної одиниці.

В той же час, етимологія Вебстера, яку він вигадував протягом цілого десятиліття, мала серйозні вади через неврахування низки важливих відкриттів, здійснених провідними європейськими філологами в галузі розвитку індоєвропейських мов, починаючі від їхніх витоків, таких як санскрит. Його етимологічні пояснення повністю відповідають тлумаченням слів, поданим у Біблії. Так він був переконаний, що «мовою первісних людей», якою розмовляли «нащадки Ноя… напевне, була халдейська».

Вебстер вів битви за мову не в філологічних колах, а в широкому контексті розвитку американського діалекту (що принизливо сприймався британцями як провінціалізми). Він вважав, що збільшення імміграції, примноження унікальних американських слів, нові значення, що надаються англійським словам, і поширення сленгу – або, як це бачили англійці, вульгарної та неприйнятної мови – роблять американський словник важливим для американського життя.

Нові слова надійшли з кількох джерел. Корінні американці внесли wampum (вампум), moccasin (мокасин), canoe (каное), moose (лось), toboggan (тобоган) та maize (кукурудза); з Мексики прийшли hoosegow (тюрма), stampede (тиснява) та cafeteria (кафетерій); з французької – prairie (прерія) та dime (дайм); тим часом як cookie (печиво) та landscape (краєвид) прийшли від голландців. Існуючі слова поєднували для створення нових, наприклад, rattlesnake (гримуча змія; rattle – гриміти, snake – змій), eggplant (баклажан; egg – яйце, plant – рослина) та bullfrog («жаба-бик» або велика зелена жаба; bull – бик, frog – жаба). Поселенці Заходу запозичили mesa (меса) та canyon (каньйон) з іспанської мови і придумали сталі слова та вирази, такі як cahoots (змова) і kick the bucket (відкинути копита). Були також цілком нові слова: gimmick (трюк), fudge (вигадка), notify (сповіщати), currency (валюта), hindsight (ретроспектива), graveyard (кладовище), roundabout (обхідний). Повернулися шекспірівські та інші слова Старого Світу: gotten (got; отримав), platter (plate; тарілка), mad (angry; сердитий). Також були нові написання, деякі з них Вебстер винайшов самостійно. Одні слова збереглися і до сьогодні, наприклад: specter (spectre; примара) і offense (offence; образа). А інші слова, такі як wimmen (women; жінки), blud (blood; кров), dawter (daughter; дочка), стали предметом насмішок. Принципова неформальність і «зухвала життєрадісність», які Даніел Бурстін у своїй книзі «Американці» (1965) називає сталим виразом «tall talk» (вихваляння або перебільшення) та які часто критикували британці як вульгарні американізми, процвітали – особливо на далекому Заході: down-and-out (убогий), flat-footed (плоскостопий), to affiliate (приєднатись), down-town (центр міста), scrumptious (чудовий), true-blue (відданий). Не дивно, що британці хвилювалися, що одного дня через поширення американізмів вони навряд чи зможуть зрозуміти американців.

Цього не сталося. Через високу мобільність та поєднання різних культур і звичаїв у США виникло набагато менше діалектів чи суттєво різних вимов, ніж в Англії, де ізоляція була більш поширеною, незважаючи на невеликі розміри країни.

Британці вважали, що для Америки, як і для Британії, буде достатньо великого «Словника англійської мови» (1755) Семюеля Джонсона. Багато хто з американців погоджувався, але набагато більше людей хотіли, щоб їх власний національний словник надав їм тип світської влади, аналогічний духовному авторитету Біблії. Але тоді постало питання про те, чий американський словник забезпечить таку владу – його розгляд викликав «американські війни словників». Чи заслуговує на перемогу позиція Вебстера щодо американізації англійської мови та укладання словників, які фіксували б таке вживання? Чи гору візьме головний суперник Вебстера Джозеф Емерсон Вустер (1784–1865) зі своїм більш традиційним, добре обґрунтованим та надійним дослідницьким підходом? Їхній конфлікт сколихнув американське суспільство. Це призвело до виникнення у країні ворожнечі щодо культури мовлення, в якій американці билися між собою в словесній громадянській війні. Це також була частково ідеологічна війна, в якій протистояли різні сфери суспільства (політичні, соціальні, освітні, релігійні) щодо напряму, який повинна обрати американська англійська.

Вебстер помер ще до завершення війни з відчуттям того, що він зазнав невдачі як лексикограф (і провидець), і засмучений незначним продажем своїх словників. Його спадщину та подальшу культову репутацію забезпечили його редактори (а саме його зять Чонсі Аллен Ґудріч) та видавці (Чарльз та Джордж Мерріами), які почали вилучати більшу частину його новацій зі словника ще за його життя і продовжували це робити протягом 20 років після його смерті. Мерріами усвідомлювали, що Вустер кращий лексикограф за Вебстера, але визнавали, що останній міг стати більш комерційно успішним завдяки його репутації патріота, тому вони присвятили себе редагуванню його словника з метою перемогти Вустера на ринку.

Зрештою, Мерріами стали справжніми переможцями в американських війнах словників, добре заробивши на імені Вебстера. Якби сьогодні Вебстер повернувся подивитися, що трапилося з його словником, він, можливо, подумав би, що саме він найбільше програв. Тим часом американська англійська продовжувала свій власний неминучий національний розвиток без особливої допомоги з боку її найвідомішого упорядника.

Пітер Мартін, американський дослідник англійської літератури, викладав в Університеті Маямі в штаті Огайо, Коледжі Вільгельма і Марії та Принципійському коледжі. Нині живе і працює в графстві Західний Сассекс, Англія, та в Іспанії. Серед його численних книг є визнані біографії «Семюел Джонсон» (2008) і «Життя Джеймса Босвелла» (1999), а також його остання книга «Війни словників. Американська боротьба за англійську мову» (2019).

Перекладачка: Каріна Булацел, студентка Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Noah Webster’s civil war of words over American English» в журналі «Aeon» 24 червня 2019 р.

 

Так історично склалось, що дослідження розумових здібностей дельфінів відбувалися одночасно з пошуками позаземного життя. Що на нас чекає в майбутньому?

Незважаючи на постановку питань до природи, як це колись пропонував філософ Френсіс Бекон, наука відкрила нам на диво мовчазний світ. Хоча в минулому люди знаходили божественні послання в структурі самого космосу, нині космічний простір відповідає на сигнали з Землі лише непорушним мовчанням. На наше запрошення немає відповіді. Там, де колись бестіарії та байки дозволяли всякій тварині розповідати нам повчальні історії, тепер ми усвідомлюємо, що ще ніколи не мали філософського діалогу з іншими видами. Тварини не говорять з нами. Раніше ми були впевнені, що ведемо невимушену розмову з Природою, де можуть виникати непорозуміння, але спілкування триває безперервно. А зараз ми найбільше боїмося особливого мовчання – нашого потенційного вимирання.

Ці три сучасні мовчання – космічного простору, інших істот і нашого кінця – можуть лягти важким тягарем на нас. Але в історії наших вдалих чи невдалих спроб спілкуватися з цим Всесвітом, в якому ми опинилися, можна знайти важливі й обнадійливі уроки.

1961 року, коли напруження в холодній війні досягає свого піку, американський нейробіолог на ім’я Джон Каннінгем Ліллі робить сміливу заяву. Він повідомляє, що вперше вступив у контакт із «іншим» розумом. Але Ліллі говорив не про маленьких зелених чоловічків з Тау Кита, а про розум набагато ближчий до Землі – дельфінів-афалін.

Попереднє десятиліття Ліллі займався імплантацією електродів у мозок тварин, намагаючись картографувати систему винагород мозку. Почавши досліджувати сіру речовину мозку макак, він був вражений результатами тестування придбаних ним дельфінів. Він швидко переконався в їх розумності. Коли йому здалося, що він почув, як дельфіни імітують вокалізації людини «високим крякаючим голосом Дональда Дака», він вирішив, що вони також розмовляють між собою «дельфінською».

Ліллі першим переконливо продемонстрував, наскільки ці істоти соціально розумні. Звичайно, інші вже давно висували подібні твердження. Давньогрецькі автори відзначали благородство та людинолюбство китоподібних, розповідаючи історії про товариські стосунки між людьми та дельфінами. Але в модерну добу репутація водних ссавців зіпсувалась. У XIX столітті британський натураліст і мореплавець капітан Томас Браун у своїй книжці «Історії тваринного царства» (1833) назвав їх «войовничими та ненажерливими». 1836 року французький зоолог Фредерік Кюв’є зауважив про це перетворення доброзичливих ангелів на хижих звірів, затаврувавши диких дельфінів «дурними ненажерами». Але, зважаючи на їх великий мозок, він був упевнений у можливостях їхнього розуму. В них немає природної конкуренції, тому немає потреби розвивати свій інтелект. Припускаючи, що люди, які виросли в таких умовах, також були б дикими, Кюв’є запропонував цивілізувати дельфінів – тим самим розкриваючи потенціал їхньої раціональності.

Більше століття потому, у 1960-х, Ліллі робив подібні твердження щодо здібності дельфінів до навчання. Але він був впевнений, що незабаром у нього з’являться незаперечні докази – міжвидова комунікація. Він охоче робив сміливі прогнози й передбачав, що дельфінів використовуватимуть у глибоководних рятувальних групах або для картографування дна океану. Можливо, вони могли б вести «психологічну війну» проти ворожих підводних човнів. Ліллі навіть говорив про можливість міжвидового «психоаналізу».

«Поки що дельфіни мають хорошу репутацію серед широкої публіки», – розмірковував він. Але якщо вони швидко «досягнуть двостороннього мовленнєвого рівня», на нас «чекають проблеми», бо вони зможуть здобути накопичені людством знання, і відбудеться «вибуховий розвиток» інтелекту дельфінів.

Аби ця проблема стала ще актуальнішою, він запропонував розігнати свою «дослідницьку програму до її максимальної швидкості», щоб ми отримали певне розуміння міжвидового спілкування до того, як настане справжнє випробування – контакт із інопланетянами. Ми повинні бути впевнені, що наша міжвидова дипломатія знаходиться на належному рівні, перш ніж контактувати зі справжніми прибульцями. Спілкування з дельфінами дозволяє пройти попереднє випробування. З огляду на можливі результати непорозуміння з іншою цивілізацією, нехтування цим «може бути більш руйнівним..., ніж нехтування політичними наслідками атомної бомби».

Ліллі був далеко не єдиним, хто вважав, що контакт з прибульцями може відбутися дуже скоро. Такої ж думки дотримувались й інші вчені. На початку 1960-х років розпочався серйозний науковий пошук позаземного розуму, який очолював американський астроном Френк Дрейк і молодий науковець Карл Саґан. Ліллі навіть запросили виступити з доповіддю на конференції у Ґрін-Бенку, Західна Вірджинія, де відбувався проєкт «Озма» – перша організована спроба використовувати радіотелескопи для виявлення повідомлень від позаземних цивілізацій у Чумацькому Шляху. Ліллі протягом трьох годин розповідав про власні дослідження спілкування з іншим видом. Група вчених вбачала в його праці чіткий аналог власних спроб встановити контакт з інопланетянами. За його натхнення вони охрестили себе орденом Дельфіна. Великі надії покладалися на те, що їх пошуки незабаром дозволять почути гомін у галактиці.

Але так само, як не виправдалися пророцтва Ліллі про «двосторонню розмову», так само будь-які подальші спроби пошуку позаземного інтелекту (SETI – від англ. Search for Extraterrestrial Intelligence) не знайшли жодних доказів розумного життя в Чумацькому Шляху: у відповідь – лише мовчання. Ми не цивілізували дельфінів і не почули радіосигналів цивілізованої галактики. Проте, дослідження Ліллі допомогли кардинально змінити те, як ми бачимо своє місце в космосі, підкресливши серйозність найгіршого мовчання з усіх – потенційного вимирання людства.

На думку попередніх поколінь, інтелект, ідентичний нашому, безперечно був настільки корисним і адаптивним, що він став неминучим переможним результатом природної історії. Вважалося, що цей закон діє тут і деінде, на нашій планеті та за її межами, а також часто припускали, що повсюди у Всесвіті переважають гуманоїди, які володіють мовою.

Наприклад, у своєму трактаті «Космотеорос», опублікованому посмертно у 1698 році, нідерландський полімат Християн Гюйґенс оголосив, що на інших планетах живуть людиноподібні істоти. Вони можуть мати інший вигляд – можливо, навіть бути ракоподібними – але, крім поверхневих косметичних відмінностей, вони будуть двоногими з руками, ногами та бінокулярними очима. Вони також матимуть когнітивні здібності, подібні до людських – будуть займатися наукою, винаходити технології та насолоджуватися музикою.

Пізніше, коли з’явилися докази еволюційної історії, натуралістам здалося, ніби відбувався невпинний підйом до антропоїдів. 1813 року французький економіст Анрі де Сен-Сімон стверджував: «якщо людина є єдиною твариною, яка досягла досконалості, це лише тому, що вона зупинила можливий розвиток інтелекту інших тварин». Ми займаємо інтелектуальну нішу як головні мислителі нашої планети, але якщо ми залишимо це місце, хтось інший, зрештою, впевнено стане на дві ноги. Та й палеонтологи незабаром помітили, що відносні розміри мозку викопних тварин, як здавалося, постійно зростали. Це трактувалося як палеонтологічна прелюдія, що пророкувала неминучу появу великих людських черепів.

У своїй книзі 1855 року «Всесвіт – не пустеля. Земля – не монополія» американський письменник Вільям Вільямс стверджував, що цей неминучий еволюційний підйом – до впізнаваного людського виду – так само стосується «хребетних на Юпітері чи Нептуні». Такий розвиток повторюється у всьому Всесвіті. Кілька років по тому датський фізик і хімік Ганс Крістіан Ерстед оголосив, що ми можемо очікувати, що наші «Закони краси» і «Принципи моралі» також виявляться універсаліями космосу. Зважаючи на цю впевненість у космічній неминучості появи людства, існував приглушений страх щодо нашого вимирання. На початку 1900-х років англійський письменник-фантаст і журналіст Герберт Джордж Веллс у своїй філософській лекції «Відкриття майбутнього» (1902) сміливо заявив, що «cвіти можуть замерзнути, і сонця можуть загинути, але зараз почався рух в нас самих, що вже ніколи не зупиниться». Цей «рух» був технологічною цивілізацією.

Герберт Веллз

Потім, 1914 року, механізований конфлікт охопив планету. Перша світова війна підштовхнула декого до передбачення, що зі зростанням науково-технічної сили людство може знищити себе. Вінстон Черчилль був одним з таких голосів: 1924 року він писав, що «вперше» наш вид, здається, володіє «знаряддями... свого власного знищення». Лише за рік до цього італійський прозаїк Італо Свево так само попереджав, що траєкторія науково-технічного розвитку може виявитися фатальною: він уявляв, що одного разу якийсь недалекоглядний учений випадково винайде «унікальну вибухівку», яку застосують для знищення Землі, знову перетворивши її на «туманність». На іншому боці Атлантики, в США, вчений Луїc Берман відзначив, що «спекуляції» про природні ризики, такі як комети або «згасання сонця», стають «дитячою забавкою» порівняно з розвитком вогневої потужності цивілізації.

Проте, таких прогнозів було дуже мало. Ба більше, багато хто залишався впевненим, що, навіть якщо Homo sapiens знищить себе, цивілізація знову розквітне на Землі. 1928 року канадсько-американський палеонтолог Вільям Діллер Метью радісно зауважив, що вимирання людства просто поверне «еволюційний годинник» на кілька мільйонів років назад. Він припустив, що «в далекому майбутньому доля світу може опинитися в лапах надрозумної собаки чи ведмедя або поважної ласки». Якщо ссавці загинуть разом з нами, то, можливо, «ящірки можуть відродити добу рептилій», і світом керуватимуть розумні плазуни.

Знову ж таки, припускали, що ця еволюційна неминучість появи технічного та дискурсивного інтелекту сягає далеко за межі Землі. Один з колег Метью, французький палеонтолог і священик-єзуїт П’єр Теяр де Шарден заявив, що, як нашу планету можуть помітити спостережливі інопланетяни завдяки «фосфоресценції мислення», так само нам потрібно лише правильно налаштувати радіотелескопи, щоб виявити, що Чумацький Шлях – це «хмара мислячих зірок».

Однак 1932 року британсько-індійський біолог Джон Бердон Сандерсон Голдейн мудро зауважив, що немає жодних гарантій того, що передова цивілізація обов’язково відродиться, якщо вона випадково знищить себе. Отже, нам пощастило, відзначив він, що вивільнення людством енергії атома здається «надзвичайно малоймовірним». Через рік американський фізик угорського походження Лео Сілард припустив можливість здійснення ланцюгової ядерної реакції. Енергія атома незабаром стала великою загрозою у світі, який ще нічого не підозрював.

1955 року британський письменник, уродженець Угорщини єврейського походження, Артур Кестлер зазначив, що з часу перших випробувань водневої бомби раптово з’явився «інтерес до життя на інших зірках». Пояснюючи цей ажіотаж тим фактом, що ми відчуваємо, ніби «приречені на вимирання» на Землі, він стверджував, що ми можемо сподіватися лише на те, що інші цивілізації деінде у Всесвіті виявляться мудрішими.

Залишалась одна проблема – де вони всі? На початку 1960-х років орден Дельфіна був збентежений, коли стало зрозуміло, що Чумацький Шлях не є галасливою хмарою мислячих зірок. Незважаючи на це, газети з радістю повідомляли про проєкт «Озма» і, зокрема, про участь Ліллі у пошуку інопланетян. Повідомлялося, що Ліллі виявив «інший» інтелект на Землі: єдина причина, чому ми поки що не помітили їхньої розумності, полягає в тому, що дельфіни, «на відміну від людей, не схильні до техніки». Один журналіст, наслідуючи звичку Ліллі до яскравого перебільшення, написав, що китоподібні можуть «володіти набагато більшим інтелектом, ніж [люди]», але, оскільки вони не мають рук, ці надрозумні океанічні істоти ніколи не зможуть створити телескопи або «ініціювати зв’язок». Подібний сценарій вважали можливою причиною відсутності сигналів від прибульців.

Казали, ніби тут, на нашій планеті, передові інтелекти розвинулися без жодних спонукань або прагнень ходити прямо, здійнятися в небо або забруднювати планету радіацією. Раптом «схильний до техніки» розум, подібний до нашого, більше не здавався неминучим явищем у космосі: його поява могла бути більш випадковою, а існування – більш вразливим. За словами самого Ліллі: «Чи немає інших шляхів для розвитку великого мозку?»

Розмовляючи з пресою, Дрейк стверджував, що технологічна цивілізація, безсумнівно, вміє добре адаптуватися до різних обставин, тому «здається розумним вважати, [що вона виникне] на більшості планет, що підтримують життя». Однак він зазначив, що «не всі експерти з еволюції погоджуються з цим», і вказав на дельфінів-афалін як на доказ того, що інтелект може не бути технічним.

1960 року газета The Baltimore Sun опублікувала сатиричний матеріал про те, як проєкт «Озма» нібито встановлює контакт з жителями Тау Кита. Коли тау-китянцям передають, що земляни – це «безпері двоногі», у відповідь людство чує лише «космічний сміх». Інопланетяни пояснюють, що й на їхній планеті колись жили технологічні людиноподібні мавпи, поки не знищили себе власними винаходами. Потім іде кульмінація жарту. Виявляється, що тау-китянці є «морськими свинями» – «досконалою, остаточною формою, до якої прагне Природа всюди у Всесвіті, де є життя».

Через рік Лео Сілард – архітектор атомної доби – опублікував збірку творів «Голос дельфінів» (1961). Титульне оповідання описує альтернативний перебіг холодної війни. Прямо посилаючись на Ліллі, автор уявляє заснування науково-дослідного інституту, який доводить, що китоподібні значно розумніші за людей. У них просто немає мотивації використовувати свій величезний інтелект, оскільки вони цілком задоволені своїм «підводним способом життя». Тож вчені знаходять для них стимул «виконувати складні інтелектуальні завдання», задіявши їхню геніальність, що пропадає дарма. Вони заманюють дельфінів ласим делікатесом – терріном. Заради обіцянки нагодувати їх паштетом дельфіни негайно починають здобувати Нобелівські премії. Швидко розв’язавши всі наукові проблеми, вони беруться за вирішення болючого питання миру у світі, тим самим запобігаючи загрозі термоядерного самознищення людства.

Інший твір у книзі Сіларда розповідає про те, як увагу інопланетян привертають «таємничі спалахи» на Землі, що в їхніх телескопічних дослідженнях виділяються на тлі глибин космосу. Це не милозвучна «фосфоресценція мислення», а скоріше жахливе відлуння ядерної війни, про що свідчать спектрографічні показники вибуху урану.

У грудні 1961 року журнал Science опублікував знакову статтю Джона Ліллі та Еліс Міллер про спілкування дельфінів. У тому ж номері вийшов есей німецького астрофізика Себастіана фон Гернера, який пропонував різні причини мовчання галактики. В умовах холодної війни самознищення раптом здалося очевидним винуватцем. Поширеною стала думка, що інопланетні цивілізації, можливо, розробили водневу бомбу, а потім знищили себе. Тому у космосі панує мертва тиша.

Лорен Айзлі

 

«Сьогодні, як ніколи, небо видається загрозливим, – писав американський антрополог і натураліст Лорен Айзлі. – Минулого століття ліхтарники, що йшли вулицями темної пори, з байдужістю дивилися на зоряне небо. Нині зірки хвилюють покоління, яке зростало під звуки сирен повітряної тривоги». Без доказів існування більш розвинених позаземних цивілізацій ми не можемо втішити себе, що людство має шанс на мирне майбутнє. Тому Айзлі звернув свою увагу на наших «братів-ссавців», щоб краще зрозуміти можливу долю людства. Проте їх незбагненність давала мало розради. Натомість тварини виявились чистим полотном, на яке можна проектувати власні уявлення. Айзлі захоплено романтизував первісну невинність дельфінів як альтернативу людському падінню, описуючи їх як «безтілесний інтелект, що плаває у зелених хвилях казкового моря – інтелект, який, можливо, близький чи подібний до нашого, але не має рук для створення чогось нового… або забруднення стронцієм планетарних вітрів». А що, як на інших планетах живуть філософськи налаштовані морські свині, яких ніколи не спокусити небезпеками та обіцянками індустріалізації? Айзлі робить висновок, що «у Всесвіті немає нікого самотнішого за людину».

Якщо раніше інтелект, подібний до людського, здавався таким надзвичайно корисним й адаптивним, що його повсюдна поява була неминучою, то тепер дельфін став символічним поштовхом до усвідомлення того, що технологічні цивілізації цілком можуть бути космічною випадковістю. Зрештою, крок до технологій, можливо, не є таким неминучим. Ні космічний простір, ні наші родичі-ссавці не виправдали наших очікувань знайти ознаки розуму, подібного до людського, а тому з’явилося відчуття вразливості – і цінності – людського буття.

1960 року американський антрополог Вільям Вайт Гавелс поставив пряме запитання: «Припустимо, що людство безглуздо знищить себе внаслідок технологічного прогресу. Чи з’явиться Homo sapiens знову?» Розглядаючи дерево життя, він вважав, що інші розумні ссавці прекрасно справляються з виживанням без винайдення сільського господарства чи комп’ютерів: «Тож усі наші надії на відродження марні, і нам краще зняти руку з ядерної кнопки». Морські свині не зможуть зайняти наше місце.

Пошук причин космічного мовчання змусив експертів почати серйозно замислюватися про різні технічні винаходи, які можуть скоротити тривалість життя цивілізації. Винаходи, які можуть чекати на нас у майбутньому. До середини 1960-х років український радянський астрофізик Йосип Шкловський та польський письменник Станіслав Лем запропонували на додаток до атомної бомби ще багато інших потенційних руйнівників цивілізації – від «створення штучного інтелекту» до «перевиробництва інформації».

Проте дехто давав інше пояснення. Можливо, на зникнення приречені не технонаукові організми, а лише їхній науково-технічний «склад розуму». Фон Гернер припускав, що не знищують себе ті цивілізації, які «втрачають інтерес до науки і техніки». За його логікою, тільки це дозволяє людині встановити стабільний і стійкий зв’язок з довкіллям у довгостроковій перспективі.

Пізніше, 1971 року, на першій радянсько-американській конференції «Спілкування з позаземним інтелектом» (CETI – від англ. Communication with Extraterrestrial Intelligence), деякі учасники припустили, що ми не знаходимо доказів суперцивілізацій у галактиці, бо виживають лише ті, що відмовляються від ризикованого технологічного розвитку, натомість занурюючись в природу. Згідно цієї гіпотези, розвинуті цивілізації або самознищуються, або зосереджують свою увагу на чомусь на кшталт дзен-буддизму заради духовного та особистого самовдосконалення – втрачаючи будь-який інтерес до зовнішньої реальності або «кількісного» зростання. Російський астрофізик Володимир Ліпунов допускав, що у Всесвіті науковий розум періодично розвивається, здобуває всі можливі знання і, задовольнивши свою сильну цікавість, відмирає. 1978 року філософи Аркадій Урсул і Юрій Школенко писали про такі теорії щодо «можливої відмови у майбутньому від “технологічного шляху” розвитку» і вважали, що для людства це означало б «перетворення на щось на зразок дельфінів».

У своїй книжці «Метальник зірок» (1978) Айзлі розмірковував: «Якби людина пожертвувала руками заради плавців... вона все одно була б філософом, але втратила б руйнівну силу закарбовувати свою думку на тілі світу».

На жаль або на щастя, але це не відповідає дійсності. Як 1986 року заявив американський астрофізик Дейвід Брін, дельфіни розумні, але повідомлення 1960-х років про те, ніби вони були прихованими геніями, є лише «казками». За іронією долі, окрім того, що він був консультантом NASA, Брін також відомий тим, що пише науково-фантастичні епопеї, в яких фігурують освічені дельфіни. Але Брін підкреслює, що це просто вигадка: «навички вирішення проблем навіть найрозумнішої морської свині не можуть зрівнятися з навичками маленької дитини».

Дейвід Брін

 

Дельфін – ідеальний плаваючий означник – став мирним «чужинцем», голосом якого ми озвучуємо наше відчуття власного технологічного падіння. (Хоча колись ми називали його «войовничим та ненажерливим».) Але технологічність є невід’ємною ознакою людства. Можливо ще з часів Homo erectus, наша фізіологія формувалася під впливом наших винаходів. До того ж саме технології зробили людей філософами. Полегшивши для наших предків задоволення нагальних потреб та інтересів завдяки більшим врожаям і безпечності міст, підйом технологічної цивілізації першим сприяв цікавості до неупереджених досліджень. Без технологій ми би надто переймалися пошуком їжі, щоб стати етичними істотами. Звичайно, ми не могли б думати про мовчання космосу.

І звідки це відчуття унікального падіння людства? Інші тварини також кардинально змінювали, навіть отруювали, планету. Більше 2 мільярдів років тому фотосинтез ціанобактерій, можливо, спричинив перше масове вимирання на Землі, забруднивши атмосферу киснем, яким ми нині дихаємо. Різниця між нами та ціанобактеріями полягає в тому, що ми розуміємо свій екологічний вплив і починаємо брати на себе відповідальність за нього. У цієї медалі дві сторони. Усвідомлюючи потенційні наслідки наших вчинків, ми можемо однаково добре розпізнавати в них і погане, і хороше – від найменших до найбільших масштабів. Без свободи впасти ми не можемо стояти: наша здатність до справді послідовного альтруїзму і здатність отруїти стронцієм планетарні вітри мають той самий корінь. Хочемо ми цього чи ні, ми – доглядачі.

Сьогодні, завдяки притаманному людству технічному розвитку, вчені досягли успіху у розумінні безпосереднього спілкування дельфінів. Ми знаємо, що дельфіни-афаліни мають індивідуальні свистки, щоб звертатися один до одного. Морські біологи, такі як Деніз Герцинг, застосовують методи машинного навчання для пошуку наборів даних вокалізації дельфінів, сподіваючись визначити, чи можна в них знайти складніші мовні структури. Але думка про те, що китоподібні є певними прихованими суперфілософами, більше не знаходить підтримки серед науковців. Експерт зі спілкування тварин Арік Кершенбаум стверджує, що дельфіни не мають справжньої мови, і якщо людство зникне, вони (або будь-які інші тварини) не зможуть розвинути лінгвістичні здібності. Інші, як-от біолог і філософ Рассел Пауелл та астробіолог Кевін Генд, наголошують, що життя у водному середовищі створює серйозні перешкоди для здатності створювати знаряддя і технології. Це стосується нашої планети та інших – як в океанах Землі, так і Європи.

Щодо Ліллі, то він згодом дискредитував себе дедалі дивнішими заявами. Винайшовши камеру сенсорної депривації, він поринув у психоделічні експерименти над собою. Його подальші праці сповнені дивних мілленаристських бачень міжзоряної змови. Він вірив, що злий позаземний надрозум впливає на Землю, підштовхуючи людство до занепаду через добровільну відмову від власної суб’єктності на користь комп’ютерів. Для Ліллі нашим єдиним шансом на порятунок від машинного апокаліпсису було розуміння мови дельфінів, які весь цей час спілкувались з дружніми НЛО. Як тільки ми навчимося дельфінcької, китоподібні навчать нас давніх знань прибульців – це наш єдиний шлях до порятунку від вимирання.

Таке прагнення здобути для людства повну бібліотеку галактичної мудрості – це просто ностальгічне бажання повернутися до визначеності непорушного теїстичного авторитету. Дрейк оприявнює цей релігійний підтекст у своєму есеї «На руках і колінах у пошуках Елізіуму» (1976), припускаючи, що від прибульців ми отримаємо інструкції, як досягти безсмертя. Такі настрої суперечать фундаментальному положенню, згідно з яким ми мусимо мати сміливість використовувати власний розум, sapere aude, й брати на себе всі ризики, які з цим пов’язані. Ми сподіваємось, що на інших планетах є мудріші істоти, але якщо ми хочемо кращого світу, нам потрібно побудувати його самостійно, завдяки досвіду власних помилок минулого та майбутнього, а не чекати готових відповідей від Всесвіту.

Почесний член ордену Дельфіна Шкловський залишався переконаним, що відмова від науки і техніки стане долею гіршою за вимирання. Він зазначив, що якщо інші придатні для життя планети населяють спокійні пост-технологічні істоти схожі на морських свиней, то можемо вважати, що ми самі у Всесвіті: в тому сенсі, що ми єдині, хто прагне змінити світ на краще.

У 1960-х роках Шкловський ще сподівався, що ми живемо в густонаселеній галактиці. Але до 1980 року він переконався, що ми могли бути єдиною технологічною цивілізацією. На думку Шкловського, це означає, що ми не отримаємо посібників з інструкціями чи дорожніх карт з інших планет. Але це не привід для відчаю. Це може покласти на нас титанічний обов’язок – адже «відповідальність людства» зростає разом із «винятковістю завдань, що стоять перед ним», – але це також означає, що ми маємо змогу досягти не менш титанічних звершень. Шкловський припускав, що ми могли бути «авангардом матерії», іншими словами – одним єдиним тендітним зернятком, яке могло пустити своє коріння по всій галактиці, а можливо, й за її межі, запліднюючи та збагачуючи до того стерильний та мовчазний космос життям, свідомістю та навіть спілкуванням. Якщо ми справді самі в цьому німому Всесвіті, позитивні наслідки наших дій можуть мати без перебільшення астрономічні масштаби.

Це важкий тягар, який ми можемо не винести. Але бажання жити життям морської свині – це наш особливий – людський, надто людський – спосіб уникнути відповідальності. Ось чому ми повинні продовжувати ставити запитання до природи, хоч би якою некомунікабельною та мовчазною вона може виявитися. Бо, за словами американського філософа Вілфріда Селларса, неважливо, чи ми уявляємо, що це відбувається з «марсіянином», «безперим двоногим» чи навіть «дельфіном», але як тільки будь-яка істота вкусила яблуко з дерева пізнання й усвідомила потребу знайти ціннісну опору у Всесвіті німих фактів, шляху назад немає. Єдине рішення – «з’їсти яблуко до останнього зернятка».

Автор: Томас Мойніган, британський дослідник і письменник, який нині працює в Інституті майбутнього людства Оксфордського університету.

Перекладач: Павло Шопін, старший викладач кафедри прикладної лінгвістики, порівняльного мовознавства та перекладу Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Dolphin intelligence and humanity’s cosmic future» в журналі «Aeon» 18 березня 2021 року. Український переклад публікується з дозволу редакції.