Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє
Українське народне прислів’я
Вступ
Вже у першому розділі свого Державця (1532) Ніколло Мак’явеллі зауважив, що «Всі панства, всі власті, які панували і панують над людьми, були і є або республіки, або монархії. […] Підкорені в такий спосіб краї звикли або жити під Рукою Державця, або здавна бути вільними; здобуваються вони чужою силою чи своєю зброєю, ласкою фортуни чи власною силою (письмівка моя. – І. М.)»[1].
Для українського національного державотворення ХХ ст. ця теза є більш, аніж промовистою, адже саме сила (потуга, потенціял) (в інших европейських мовах – power, Macht, puissance, potestas, potęga) держави, досі зокрема не зауважена дослідниками Української революції, є центральним елементом будівництва новітньої української державности. Саме тому сучасний Словник української мови пояснює слово «сила», як могутність, владу, авторитет; здатність впливати на кого- чи що-небудь. Найпершим показником для укладачів словника є «сила держави»[2]. Не випадково виданий український історіософ В’ячеслав Липинський у Листах до Братів-Хліборобів (1926), у вступному слові для «читачів з ворожих таборів» стверджував:
«Що з того, що в імя здобуття Держави, він (В. Липинський. – І. М.) панів кликав до національної єдности з народом і його представниками – інтеліґентами, а інтеліґентів – до піддержування українських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо. Більшість панів відповідала: “варвар український шанує тільки силу (письмівка тут і далі моя. – І. М.). Сепаратизм нас позбавить сили. Силу нам дає піддержка московської чи варшавської метрополії. Коли ми з ними в боротьбу за незалежність нашої Батьківщини вступимо, інтеліґенти українські, не дивлячись на наше українство, підіймуть проти нас народ тому, що ми будем слабші ніж ці, що Москви чи Варшави держаться”»[3].
А що метою будь-якої держави є існування і розвиток, що у підсумку стають максималізацією її сили, оцінка місця і ролі країни на геополітичній шахівниці завжди матиме практичний вимір, адже йтиметься про перевірку найважливіших моделей вимірювання сили держави. Саме остання, як політична інституція й головний політичний áктор, мусить володіти необхідним для її функціонування набором засобів, застосовувати відповідну стратегію розвитку, що її науковці нині називають потенціялом, силою, енергією чи владою. Відтак сила держави або її різноманітні прояви сьогодні стали предметом зацікавлення соціології, культурної антропології, психології, історії, геополітики і політичної науки, адже сила держави ґрунтується довкола трьох чинників – політичного, військового й економічного.
Саме тому зацікавлення, а відповідно – висновки і узагальнення, що їх можна отримати унаслідок вивчення особливостей потенціялу українських державних утворень періоду Української революції 1914–1923 рр., дозволить по-новому інтерпретувати вже «класичні» відомости, факти й події, увиразнити морфологію сили через з’ясування природи політичної влади, можливостей функціонування державного організму, реалізації його стратегічних цілей тощо.
З огляду на це актуальним є з’ясування питання про таксономію сили Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в 1918–1919 роках (адже мені йтиметься про фактичну державність західних українців, а не її «еміграційну» форму). Адже сучасну історіографію не може влаштовувати теза Михайла Лозинського, висловлена ним 1922 р., що «Проти змагання Галичини до незалежности і злуки з Великою Україною виступила Польща. Так стали проти себе до війни дві сили: Польща й Галичина. Вистане порівнати територію, населенє, матеріяльні засоби (письмівка моя. – І. М.), можливість звязків зі світом у сих двох сил, а про кінцевий вислід війни між ними не могло бути сумніву: Галичина мусіла улягти»[4].
Для цього пропоную свої міркування, в осередді яких – спроба вимірювання і моделювання сили ЗУНР через використання як загальних відомостей, так і формальних моделей та конкретних емпіричних (експериментальних) досліджень. Щоправда, при цьому мусимо, по-перше, пам’ятати тезу В. Липинського, котрий стверджував, що «в приложені до реального життя (яке завжди далеке від абсолюту), в ці алґебраїчні знаки, в ці ідеї, повязані в більше або менше лоґічно вірні (але завжди абсолютні) формули, вкладаються зовсім инші реальні величини»[5]. А, по-друге, як застерігав 1920 р. Микола Чубатий, «Такий перегляд потрібний, щоби ми могли тепер безсторонно осудити вартість сеї будівлі (ЗУНР. – І. М.), працю наших рук, приглянутися, в якім углі була вона найслабша, чого у нас бракувало, а чого було подостатком, та чи браки походили з нашої вини, чи ні, й витягнути науку на будуче»[6].
1. Сила/потенціял ЗУНР: формальні показники
Досі в українській історіографії історії ЗУНР (так само як і в історіографії історії УНР чи Української Держави) фактично відсутні дослідження, або їх спроби щодо з’ясування проблеми сили цієї української держави. Зрозуміло, що вже сама постановка такого питання збуджуватиме уяву істориків, котрі, щоправда, забувають, що ця дослідницька ідея, що, назагал, чітко підпорядковується сучасній методології політичної науки і зокрема міжнародних відносин, сприятиме більшій об’єктивізації історії Української революції, показуватиме її справжні лакуни.
Тож взявши за підґрунтя для нашої студії відомі натепер атрибути сили, що їх запропонував ще 1969 р. американський геополітик Джон Джордж Стоесінґер (J. G. Stoessinger) – географію, корисні копалини, населення, форму урядів, національний характер, ідеологію і національні еліти[7], а 1973 р. їх доповнив інший американський дослідник – Вейн Ферріс (Wayne Ferris), вказавши на площу держави, загальну кількість населення, доходи уряду, видатки на військо, вартість закордонного товарообігу, чисельність Збройних сил[8], слід спробувати сконструювати певний образ сили ЗУНР.
Зауважмо: деякі із зазначених вище показників сили натепер відсутні, що значно утруднює не скільки вивчення досліджуваної тематики, а деформує уявлення про ЗУНР як повноцінний державний організм.
1.1.Територія, населення, Збройні сили
Якщо відштовхуватимемося від сучасних знань про ЗУНР, узагальнених у виданнях довідкового характеру, виявиться, що ця українська держава обіймала українські етнічні землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття площею 70 тис. км2 з населенням 6 млн. осіб, хоча на рубежі 1918–1919 рр. сфера дії органів державної влади охоплювала лише частину території Східної Галичини[9]. Схожі відомости (бл. 70 тис. км2 – задекларованої території; 6, 2 млн. осіб) містяться у спеціяльній карті «Західно-Українська Народна Республіка» (керівник проєкту – Микола Литвин), що вийшла 2019 р. у серії карт «Українська революція 1917–1921» ТОВ «Українська Картографічна Група»[10].
Щоправда, такі показники є позірно спрощеними. Як стверджує історик українського війська Лев Шанковський, з 1 січня 1919 р. й до кінця польсько-української війни територія ЗУНР максимально нараховувала 40 тис. км2 з 4 млн. осіб, у т. ч. 3 млн. українців (натомість у межах проголошеної ЗУНР, її площа мала б складати 76,6 км2 з населенням понад 6,2 млн. осіб)[11]. У впорядкованій істориком таблиці «Військово-територіяльний поділ ЗУНР» вказано цілком конкретну цифру – 6 203, 4 тис. осіб (у т. ч. в трьох військових областях – Львів, Станиславів і Коломия – 5 607, 4 тис. осіб та Карпатській Україні 596 тис. осіб) з покликанням на останній перепис населення Габсбурзької монархії 1910 р.[12] Звісно, що демографічні показники 1918–1919 рр. значно відрізнялися від показників 1910 р., однак інших даних у дослідників просто немає. Зауважмо й на ту обставину, що, згідно з німецькомовним дослідженням Василя Кучабського, оприлюдненим у 1934 р., територія ЗУНР складала площу понад 40 тис. км2 із 4 млн. осіб (у т.ч. 3 млн. українців)[13]. Промовистими є дані, що містяться в урядовому рефераті «Основи самостійної галицької державности» (1922): простір «української Галичини», станом на 1914 р. виносив 55 тис. км2, а її населення обрахували як 5 450 тис. осіб[14].
Подібна тенденція характерна й для сучасної відповіді щодо чисельности Збройних сил ЗУНР, зокрема Галицької Армії: сучасні дослідники стверджують, що до весни 1919 р. лави ГА зросли до 125 тис. осіб[15]. Однак вже згадуваний Л. Шанковський зафіксував у лавах ГА у листопаді 1918 р. 120 старшин і 3 185 вояків т.зв. «бойового стану» (проти 161 старшини і 4 517 вояків т. зв. «харчового стану»), натомість у березні 1919 р. – «харчового стану» 6 тис. старшин і 120 тис. вояків та 4 тис. старшин і 65 тис. вояків «бойового стану»[16] (останні цифри теж можуть бути «заокругленими», як у випадку сучасної енциклопедичної статті). Тож єдиним достовірним джерелом чисельности ГА може бути т. зв. «Ордебатай» (з анг. «Order of Battle») станом на 1 квітня 1919 р., який враховував 51 стрілецький курінь, 7 кінних сотень і 68 гарматних батарей[17]. Натомість сучасні підрахунки Василя Кучерука, здійснені на підставі архівних документів, показують, що станом на 30 листопада 1919 р. (коли ЗУНР вже давно перестала існувати як держава у власних територіяльно-адміністративних межах) Українська Галицька Армія (УГА) в трьох Галицьких корпусах налічувала в «харчовому стані» 1617 старшин і 28 148 вояків; в «бойовому стані» – відповідно 388 і 5 032; в «багнетах» – 170 і 2 983[18].
Також відсутні вкрай важливі для дослідження сили ЗУНР відомости про видатки на Збройні сили: натепер відоме розпорядження від 13 листопада 1918 р. (затверджене 5 грудня 1918 р.) про порядок виплат військовикам ЗУНР, доповнене 1 березня 1919 р.[19] Лише у серпні 1919 р. на військові потреби УГА, коли вже, фактично, ЗУНР не існувала як держава, виділили 70 млн. гривень[20].
Тож маємо першу дилему – брак достовірности показників площі держави, загальної чисельности населення й Збройних сил ЗУНР.
1.2.Форма правління
Про форму правління, а відтак уряду ЗУНР доречно говорити з моменту постанови Української Національної Ради (УНРади) щодо проголошення Української держави «на українських областях Австрії і Угорщини» 19 жовтня 1918 р. Саме у цьому документі проголошувалося, що «Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної […] держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступства при правительстві для національних меншостей»[21].
Вже 27 жовтня Виконавча делегація УНРади заявила про, назагал, демократичні основи формування новопосталої держави, окресливши їх твердженням, що «Будуємо свою державу в верхах, будуймо її також на широких демократичних основах з низу»[22]. А 14 листопада львівська газета Діло повідомила про засідання УНРади і проголошення ЗУНР, яке відбулося день перед тим, зауважуючи про характер нового державного організму:
«Від нинішнього дня наша держава є Народною Републикою.
Републиканських держав маємо в культурнім світі більше, одначе ні одна з них не є Народньою Републикою в повнім значінню слова, бо ні в одній з них народні потреби не є першою і найважнішою основою їх устрою.
Правда, в усіх дотеперішніх републиках власть виконує нарід, одначе сій політичній будові не відповідає будова господарська. Політично свобідний нарід дотеперішніх републик є під господарським оглядом менше або більше поневолений капіталізмом, так що з господарського становища ті републики є не народні, тільки капіталістичні. […]
Нині Українська Національна Рада тільки рішила, що Західно-Українська Держава є Народньою Републикою. За сим піде державно-творча праця, яка цю державу зробить справді Народньою Републикою, – державою, в якій не тільки політичні, але також господарські основи мати-муть єдину ціль: свободу і добробут тих широких мас народніх, які творять нарід»[23].
Того ж дня, 13 листопада 1918 р. був схвалений «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність Західно-Української Народної Республіки», який закріпив постулати новопроголошеної української держави, визначивши її, фактично, парламентською республікою[24]. Лише 9 червня 1919 р. Актом УНРади і Державного Секретаріату було оприлюднено постанову про введення Диктатури в Західній Области УНР, а уповноваженим Диктатором проголошено Євгена Петрушевича[25]. Відтак крайні точки ЗУНР як парламентської республіки коливаються між 13.11.1918 – 09.06.1919 рр.
Тож, відзначаючи в цілому демократичність державних інститутів ЗУНР, слід зважити на тезу авторів Історії ЗУНР, які виснують: «ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі і поступовому утвердженні демократичних засад у суспільстві»[26]. Прагматичніше звучать висновки Христини Томенчук, яка стверджує, що генетично пов’язані з австро-угорськими монархічними структурами центральні й місцеві представницькі та виконавчі органи влади намагалися модернізувати політичні інститутів ЗУНР згідно з республіканським устроєм, демократичними формами правління і надати їм національного характеру[27].
1.3.Економічний потенціял
Питання ресурсів і потенціялу ЗУНР є, мабуть, найпроблематичнішим для цієї частини нашого дослідження, оскільки будь-які показники, котрі мають у своєму розпорядженні історики, є, з одного боку, певним «екскурсом» в попередню добу, а відтак й політичний режим (Габсбурзька монархія), а з другого – прогностичними, такими, що лише передбачали майбутній стан економіки цієї держави, зводячи її до меж східної частини Галичини (що її інкорпорували до складу ІІ Речі Посполитої). Адже після поразки ЗУНР її діячі констували, що «Єсли що до перед воєнного положення розпоряджається скупими бодай числами, то о теперішнім стані навіть того не сказати. Є це вислідом трактовання Сх[ідної]. Галичини польським Урядом як інтеґральної части Польщі»[28].
Саме ця обставина, як нам бачиться, й була наслідком того, про що вже зауважили автори урядового реферату «Основи самостійної галицької державности» (1922): «Противники Західно-Української держави голосять все й всюди, що її територія й населення, її економічні і соціяльні відносини недостаточні й непригідні для збудування самостійної держави»[29].
Зазначивши важливість географічного положення Галичини, її значення для військової географії, кліматичні, рослинно-географічні й звіринно-географічні відносини, автори, наводячи статистичні відомости про ліси, рибні господарства, продукцію хліба, скотарство, бджільництво й поклади корисних копалин, виснували, що
«Своєю територією і природними богацтвами має українська Галичина всі матеріяльні дані життя спосібною самостійною державою. Ще гарнійші дані має українська Галичина на національнім і соціяльнім полі. Головною основою галицької державности є українське селянство (78%) одинока національно свідома й переворотовим мріям недоступна частина східно-европейського селянства. Мимо страшних страт світової війни, воно збудувало свою самостійну державу (1918–1919) і боронило її 9 місяців проти Польщі, Румунів і російських більшовиків»[30].
Та все-таки для нашого дослідження важливими є показники видобутку природного газу і нафти – відповідно 6 млрд м3 щорічно[31] і 14 250 тис. м3 у 1911 р.[32] А от показники щодо імпорту і експорту Галичини становили б щорічно відповідно 250 і 300 млн. золотих корон (в цінах 1918 р.)[33] (в обрахунку на сучасні ціни – 123.932.500 і 148.719.000 тис. євро відповідно). Важливими є й дані про сплату податків (станом на 1916 р.): безпосередніх– 23 640 тис. і посередніх – 57 510 тис. золотих корон (в цінах 1916 р.)[34] (в перерахунку – 38.155.196 і 92.821.715 євро відповідно) (обидва розрахунки за калькулятором валют на сайті www.eurologisch.at – Finanzbildung durch die Oesterreichische Nationalbank). Що ж до оцінки торговельного балансу ЗУНР, то тогочасні економісти відразу заявили, що «Зіставлення торговельного білянсу в краю, який не то, що не був самостійною державою, але навіть не творив окремої части держави, можна вважати за неудале. […] Сьогодня отже можна що найвище приблизно скалькульовати висоту експорту і імпорту Східної Галичини»[35].
Значення обрахунку фінансових показників у т. зв. «золотій валюті» є важливими, оскільки ще у 1920-х український правознавець Олексій Одарченко зауважував, що «Зміни в економічному і політичному життю сьогочасних цивілізованих держав, звязані з подіями світової війни 1914–1918 років, поставили на чергу питання про утворення такої грошевої системи, яка одповідала-б сьогочасним обставинам життя і була-б такою-ж правильною, держкою і здоровою, якою була попередня золота грошева система (письмівка моя. – І. М.)»[36].
Та все ж таки, як бачимо, показники економічного потенціялу держави також досить обмежені у часі і/або конкретних показниках. Зокрема цю проблему й відзначають сучасні дослідження особливостей економіки ЗУНР[37]. Відтак це вже друга дилема дослідження сили цієї української держави.
[1] Мак’явеллі Н. Державець, [у:] Ніколло Мак’явеллі. Флорентійські хроніки; Державець; пер. з італ. А. Перепаді. Харків: Фоліо, 2013, с. 419.
[2] Словник української мови; кер. В. Німчук та ін. К.: ВД «Просвіта», 2016, с. 1041.
[3] Липинський В. Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 Р. Нью – Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1954, с. VII.
[4] Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. Відень: Український Соціольоґічний Інститут, 1922, с. 218.
[5] Липинський В. Листи до Братів-Хліборобів, с. 355.
[6] Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики, [у:] У пошуках історичної правди. Збірник на пошану Миколи Чубатого 1889–1975. Редакція: Григор Лужницький і Ярослав Падох. Ню-Йорк – Париж – Сидней – Торонто: НТШ у ЗСА, 1987, с. 3.
[7] Stoessinger J. R. The Might of Nations. Word Politics in Our Time. New York, 1969, p. 16–27.
[8] Ferris W. The Power Capability of Nation-State. Lexington, 1973, p. 58.
[9] Литвин М., Рубльов О. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), [у:] Енциклопедія історії України: В 5 т. Редкол.: В. Смолій (голова) та ін. Т. 3 (Е–Й). К.: Наукова думка, 2005, с. 299.
[10] Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) (листопад 1918 р. – березень 1923 р.). Серія карт: Українська революція 1917–1921. ТОВ «Українська Картографічна Група». 2019. ISBN 978-617-7447-21-3
[11] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. Вінніпеґ: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1974, с. 18, 22.
[12] Там само, с. 53, табл. 8.
[13] Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках; пер. з нім. Т. Лісної; наук. ред. С. Гелей. Львів: Дослідно-видавничий центр НТШ, 2015, с. 122.
[14] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 2: Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001, с. 624, док. № 359.
[15] Литвин М. Галицька Армія (ГА), [у:] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 1 (А–Ж). Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018, с. 313.
[16] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія, с. 24, табл. 3.
[17] Там само, с. 57, табл. 9.
[18] Кучерук В. Українська Галицька Армія: довідник. К.: Київська нотна фабрика, 2010, с. 294, табл. 29.
[19] Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ, Ч. 2, Тернопіль, 14 грудня 1918 р., с. 5, табл.; Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ, Ч. 7, Станиславів, 15 березня 1919 р., с. 6, табл.
[20] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 4: Збройні сили у боротьбі за свободу, незалежність, соборність. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008, с. 520, док. № 281.
[21] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 1: Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001, с. 181, док. № 76.
[22] Там само, с. 211, док. № 91.
[23] Там само, с. 430–431, док. № 226.
[24] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 2. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001, с. 5–6, док. № 1.
[25] Там само, с. 397, док. № 246.
[26] Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства НАНУ; Видавнича фірма «ОЛІР», 1995, с. 353.
[27] Томенчук Х. Інституціоналізація політичної системи Західно-Української Народної Республіки: дис. … канд. політ. наук; 23.00.02 – політичні інститути та процеси. Івано-Франківськ: ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», 2014, с. 189.
[28] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 3, кн. 1: Соціально-економічні відносини і Визвольні змагання. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005, с. 373, док. № 169.
[29] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 2. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001, с. 624, док. № 359.
[30] Там само, с. 628.
[31] Там само, с. 627.
[32] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 3, кн. 1, с. 372, док. № 169.
[33] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 2, с. 628, док. № 359.
[34] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 1, с. 346, док. № 164.
[35] Там само, с. 369, док. № 169.
[36] Одарченко О. Основи номінальної валюти, [у:] Хліборобська Україна. Книжка пята. Рік 1924–1925. Відень: Видання Українського Союза Хліборобів Державників, 1925, с. 217.
[37] Клапчук В. Економіка ЗУНР, [у:] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 1 (А–Ж). Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018, с. 614–621.
Див. першу частину: Про «батоги» та «пряники» для українських гуманітаріїв. Пролегомени
Пропозиції щодо
вимог до здобувачів наукового ступеня кандидат наук, доктор філософії чи доктор наук для гуманітарних дисциплін
Пропоную відмовитись від єдиних вимог для захисту кандидатських і докторських дисертацій для всіх наукових дисциплін і створити декілька таких нормативних документів, з вимогами, виписаними під певну галузь наукового знання, і прописані фаховою спільнотою, а не представниками інших наукових дисциплін. Нинішні єдині вимоги до порядку захисту кандидатських і докторських дисертацій виписані під певні дисципліни (фізико-математичного напрямку) і є руйнівними для інших дисциплін, в першу чергу для гуманітарних наук.
Визначення чи відповідають дисертаційне дослідження та опубліковані результати пошукача наукового ступеню також мають оцінювати представники наукової спільноти, і ніяких додаткових затверджень вони не потребують.
Це пропозиції насамперед для істориків, вони - відкриті для обговорення, змін та доповнень. Якщо до обговорення долучаться інші гуманітарії, чи представники соціо-економічних наук, буду рада. Хоча не виключаю можливості, що для соціо-економічних наук, як для інших дисциплін, які відносять дот гуманітарних у широкому значенні, можуть бути зовсім інші критерії оцінки, і наші пропозиції їм не підійдуть.
Також прошу не вважати це остаточним проектом якогось юридичного акту, для такого потрібно грамотна робота юристів із текстом.
1.Дисертація – є кваліфікаційним науковим дослідженням, на основі оцінки наукової якості якого спільнота науковців робить висновок про те, чи має автор дисертації належний рівень компетенції, чи ні, щоб присудити йому науковий ступінь. Тобто, підставою для такого висновку є текст дисертації, і відповідь тут можлива лише - так або -ні.
1.2. В тексті дисертації не може повторюватись текст, який вже опублікований дослідником раніше чи частини текстів, опубліковані раніше.
1.3. Перейти від вимірювання об’єму дисертації (як і монографії та інших видів наукової продукції) в сторінках до вимірювання в тисячах знаків авторського тексту, не враховуючи список джерел, літератури та додатків. Визначити лише мінімальний об’єм тексту, нижче якого текст не може бути визнаний текстом дисертації в гуманітарних дисциплінах, не встановлюючи верхніх обмежень.
2. З першого пункту випливає, що ніяких додаткових балів, рангів, гіршів, публікацій у періодиці, включеній до науковометричних базах, для захисту не потрібно. Відповідно, всі ці підрахунки квартилів і кількості публікацій мають були прибрані в законодавстві про порядок захисту дисертацій, принаймні для гуманітарних дисциплін, як такі, що мають корупціогенну природу, і як мінімум запускають розвиток імітації наукових досліджень в гуманітаристиці.
Я б пропонувала взагалі не зважати на те, чи має автор дисертації на здобуття ступеню кандидата наук (чи ступеня доктор філософії) публікації взагалі, чи не має, і вже тим паче звертати увагу на місце, де він опублікувався. Якщо має – добре, якщо не має, це не значить погано, бо оцінювати належить його текст дисертації, а не публікації, які, в наших реаліях – часто, на жаль, є просто шматком тексту тієї ж дисертації. Розуміючи, що такий крок багато хто буде вважати занадто радикальним, можна запропонувати м’якший варіант – скажімо, наявність публікації чи двох, до трьох в науковому журналі, або наявність монографії, чи участь у колективній публікації, чи колективному серійному виданні або у матеріалах за темою конференції (не плутати з тезами конференції).
3. Прибрати із вимог до гуманітарних наук вимоги щодо публікацій в періодичних виданнях, що індексуються в наукометричних базах.
Всі публікації в наукових виданнях будь-якої країни мають оцінюватися теж лише за змістом самої публікації, та з тим, яку наукову цінність вона має.
Разом з тим, як вже зазначалось, публікації в хижацьких журналах чи журналах, що практикують інші види не доброчесної публікаційної діяльності –не можуть бути визнані за наукові публікації взагалі.
4. Ввести пункт, що умовою захисту кандидатської, (доктор філософії) чи докторської дисертації є закінчена вища освіта за цією спеціалізацією (магістр, спеціаліст), наявність якої засвідчує диплом про вищу освіту.
4.1.Зауважу, що варто розглянути навіть таку можливість, як доповнити цей пункт вимогою надавати свідчення про прослуховування певних спеціалізованих курсів за спеціальністю із певною кількістю годин, відповідних семінарів та складання іспитів у вищому навчальному закладі чи/та в аспірантурі за тематикою обраного дисертаційного дослідження. Йдеться про те, що якщо хтось хоче захищати дисертацію за спеціалізацією «Історія України», та темою періоду Гетьманщини, то він має надати довідку про проходження курсу лекцій та семінарів, скажімо 300 годин (цифра просто для прикладу) та складання іспитів за тематикою Гетьманщини, чи виписку із відповідних протоколів. Таким чином, інформація про прослухані спеціальні курси, їх обсяг та складені іспити відразу робить видимим рівень підготовки пошукача.
Вважала б доцільним таке зробити з огляду на те, що у нас дуже широкі спеціалізації: «Історія України», «Всесвітня історія», які дозволяють не прослухавши жодних спеціальних курсів, писати роботу з будь-якої історичної тематики, особливо ця проблема стосується всесвітньої історії та такої її галузі, як стародавня історія. Тобто, якщо пошукач не прослухав відповідний спеціалізований (а не загальний) курс лекцій з історії (і мови) Стародавньої Греції в виші та/чи в аспірантурі, то він не має права захищатись за тематикою історії Стародавньої Греції. Ця вимога також була б певним заслоном для педагогів-істориків чи представників інших гуманітарних чи і навіть технічних наук робити неякісні або імітаційні роботи з історії чи з історії науки чи окремої наукової галузі і обирати історичні теми для своїх дисертацій.
4.2. Опцію можливості до-здавати якісь додаткові екзамени, у випадку, коли пошукач не має профільної освіти, варто зняти, як таку, що призводить до появи робіт ненаукового характеру. Передбачаючи заперечення тих, хто буде наголошувати, що є роботи міждисциплінарного характеру, маю зауважити, що для того, щоб якісно робити такі роботи, автор має бути фахівцем в тих, дисциплінах, на стику яких він робить свою роботу, підтвердженням чого можуть бути знову лише документи про вищу освіту та відомості про прослухані спеціалізовані лекційні курси і семінарські заняття та здані іспити (в відповідних вишах, а не десь в лівих конторах) і ніякі доздавання екзаменів тут не врятують.
5. Найвагомішою формою наукового результату в гуманітарних науках є монографія (одноосібна). Наукові монографії можуть писатися і у співавторстві, але як роботи кваліфікаційного характеру варто визнати все ж лише монографії одноосібного авторства. Наукова монографія - це авторське дослідження певної наукової проблеми, із викладеними авторськими концептами, їх аргументуванням та висновками.
5.1 Саме вона має бути підставою для надання наукового ступеня д.н., і вагомою підставою для надання ступеня кандидата (доктора філософії). Пропоную щодо захистів кандидатських визначити два можливі способи захисту - захист за текстом дисертації і захист за текстом наукової монографії.
Щодо захисту докторської дисертації – то наявність монографії має бути обов’язковою умовою для надання ступеня д.н. Про докторський ступінь скажу ще окремо нижче по тексту.
5.2. Прирівнювання ваги монографії до однієї статті – варто вилучити із нормативних актів, які існують нині.
Якщо вже так потрібно вираховувати співвідношення, скільком статтям дорівнює монографія - пропоную прирівнювати вагу монографії до тієї кількості середньостатистичних статей (обсяг такої статті в гуманітаристиці приблизно 40 тис. зн. – саме на нього розраховані і західні і наші нормальні журнали), які умістяться в об’ємі монографії, вираженої в тих же тисячах знаків. Тобто, якщо монографія має 120 тис. зн., то це – 3 умовні статті, а якщо 800 тис. зн. – то 20 умовних статей.
5.3. Пропонується також вважати наявність двох наукових монографій, випущених після отримання ступеня к.н.(д.ф.), достатньою умовою для присвоєння докторського ступеня.
5.4. Необхідно зазначити пункт, що не можуть вважатися роботами кваліфікаційного характеру для здобуття наукового ступеню кандидата наук (доктора філософії) чи доктора наук монографії, які є передруком низки окремих вже виданих текстів здобувача, чи в які включені фрагменти вже раніше опублікованих текстів автора. В нашому законодавстві довго існували і продовжують існувати нині нормативи, які взагалі диктують робити таку «монографію» із шматків текстів вже виданих статей, - така вимога чи навіть допуск такої можливості – це примус до недоброчесних практик наукової роботи, від цього потрібно відмовитись. Якщо хтось хоче включити в свою книгу частину своїх попередніх текстів, то, за відповідного оформлення і зазначення, він може такі книги видавати, але вони не можуть вважатися роботами кваліфікаційного характеру.
6. Форми наукової продукції в гуманітарних науках, які мають бути визнані як такі, що відображають наукові результати, і які можуть слугувати підставою для кваліфікації, надання наукового ступеня, присвоєння наукового звання чи атестації наукового співробітника в гуманітарних галузях:
6.1. Наукова монографія видана в Україні чи в іншій країні.
6.2. Співавторство у колективній монографії у формі статті чи розділу роботи.
6.3. Співавторство у колективних серійних виданнях (у формі статті чи розділу): альманахах, щорічниках, повторюваних тематичних збірниках та колективних монографіях. Такий різновид наукової публікації, також має бути доданий. За нинішніх умов він може випадати із переліку, оскільки серійні видання можуть публікуються із частотністю рік або більшою ніж рік, або із порушенням регулярності, що не задовольняє наукометричні бази.
6.4. Участь у збірниках матеріалів конференцій (йдеться про збірники, до яких входять повноцінні статті, а не збірки тези чи анотацій конференції).
6.5. Авторське чи у співавторстві видання історичних джерел, документів, текстів, матеріалів іншого роду тощо, у супроводі критичного аналізу, та видання академічних перекладів на українську історичних джерел, документів, літературних текстів.
6.6. Авторське чи у співавторстві видання наукових каталогів, покажчиків, словників, енциклопедій та інших видань довідкового характеру.
6.7. Участь у створенні електронних каталогів, баз даних наукового характеру, тощо. Як приклад наведу окремі українські наукові проекти, які існують як електронні бази даних.
І окремі закордонні єгиптологічні:
Думаю, що в подальшому у нас таких баз та електронних ресурсів стане більше, бо така організація інформації спрощує наукове дослідження і вводить нові перспективи для досліджень.
6.8. Статті, опубліковані в наукових журналах України та/або інших країн.
6.9. Статті, опубліковані в наукових електронних виданнях України та/або інших країн.
Тут важливою вимогою є зазначення, що до наукових результатів не можуть бути зараховані статті в періодичних виданнях чи збірниках, матеріалах конференцій, видавці яких практикують недоброчесну модель публікаційної діяльності (журнали і періодичні видання, видання матеріалів конференцій, які є хижацькими виданнями, тобто, які не роблять належної рецензування, беруть із авторів гроші за публікацію, рецензування, чи за вільний онлайн-доступ, чи вимагають оплати будь-якої іншої послуги) а також не скасовують статті, які були опубліковані в журналі, і в яких виявлено плагіат, чи практикують імітування публікацій, створення дзеркальних журналів до назв високо-рейтингових наукових журналів, створення фейкових номерів у відомих журналах із дописаними сторінками, та інші маніпуляції, фальсифікації даних, тощо.
Всі вище перелічені форми, в яких викладаються наукові результати в гуманітарних дисциплінах, мають однакову цінність (як вираховувати цінність монографій див. вище), наукові статті не мають тут переваги над іншими формами публікації наукових результатів.
Роботи навчального характеру: підручники, хрестоматії, програми викладання, курси лекцій, тощо не мають бути включені до цього переліку, бо все це не є науковим дослідженням. Це може бути важливо тільки для педагогіки, але не для інших галузей гуманітаристики.
Не вважаються науковими результатами статті, чи інші тексти, які вже раніше були опубліковані пошукачем наукового ступеню чи подані науковцем для звіту чи атестації, чи компіляції із його попередніх робіт.
Щодо всіх перелічених вище пунктів, варто зазначити що вони мають стосуватися як видань, виданих на території України, так і видань, виданих в інших країнах.
Окремо варто оговорити, мови, якими має бути викладено наукові результати. Я б не ставила мовних обмежень, можна лише сказати, що українській та англійський мовам надається перевага.
Також пропонується вилучити із актів законодавчо-нормативного характеру необхідність дублювати українською мовою текст монографії, чи статті, чи іншого наукового продукту, виданого іншою мовою, особливо якщо ця мова є мовою міжнародного спілкування ЄС.
Взагалі, якщо у спецраді сидять спеціалісти з тематики, якою захищається дисертація, то для них мова – не має становити проблеми, і не має потребувати перекладу. Тобто, якщо китаїст видав свою статтю китайською мовою – то для китаїстів – то не є проблема ту статтю прочитати. Якщо ж спецрада, яка захищає роботу з історії Китаю, чи китайського мовознавства, чи китайської культури тощо, не в змозі прочитати текст статті китайською – то це значить, що спецрада взялась захищати те, в чому не тямить. Не думаю, що ситуації коли китаїст видав результати в’єтнамською чи мовою кечуа, і представив ці результати в Україні на розгляд, можливі, і що вони потребують окремого обговорення необхідності робити переклад на українську.
Щодо докторського ступеню
Нині він перетворився не на науковий ступінь, а швидше на перепустку в деякий клуб обраних, які мають першочерговий вплив на вирішення проблем науки.
Разом з тим, спостерігається девальвація обох наукових ступенів, як і наукових звань, через з одного боку, велику кількість захистів робіт мало-фахових, або взагалі імітаційного, компілятивного характеру та із наявним там плагіатом. Багаторічне закривання очей на цю проблему на рівні Міністерства науки і освіти сприяли такій девальвації.
Іншою проблемою, яка сприяла девальвації наукових ступенів та звань, стала фактично торгівля ступенями, запропонована можновладцям та грошовитим особам, уможливлення захистів особами, які не працювали в наукових установах і не займались науковою діяльністю, і захищались не відходячи від основного місця роботи чи занять, і навіть не маючи спеціальної фахової освіти за спеціальністю своєї дисертації: політиками різного роду, народними депутатами, чиновниками, суддями, прокурорами, як і відомими публічними особами тощо.
Окрім того, скринькою Пандори, яка відкрила потік імітаційних та плагіатних робіт, і показала, що науковий ступінь можна отримати за повну нісенітницю, псевдонауку і плагіат, якщо є можливість використати адміністративний ресурс та в силу корумпованості системи наукових інституцій, що опікуються присудженням наукових ступенів та звань, став скандал із захистом плагіатної роботи К. Кириленко, дружини тодішнього високопосадовця В. Кириленко. В процесі розвитку цього скандалу два попередні очільники МОН С. Квіт та Л. Гриневич стали на захист цієї плагіатної та псевдонаукової роботи. Щоб у пані Кириленко не відняли науковий ступінь із законодавства прибрали всі пункти, які б дозволяли відмінити ступінь, отриманий за псевдонауку та плагіат. Як результат не тільки сама Кириленко, а і інші плагіатори виявились захищеними від посягань активістів на їх ступені та звання, здобуті нечесним шляхом. Таким чином, наукові ступені, здобуті шахрайським способом були прирівняні до тих, які отримані в результаті дійсно проведеного наукового дослідження, і у наукового співтовариства була забрана можливість самоочищення.
Проблему девальвації наукових ступенів намагаються вирішити шляхом посилення формальних вимог до процедури захистів. Але посилення вимог, зокрема збільшення кількості публікацій чи наявності публікацій в певних виданнях, скажімо, які обраховуються в наукометричних базах, як і різні умови щодо квартилів, і т.д. – це все не веде до покращення ситуації.
Навпаки, посилення вимог, відповідна наявність більшої кількості формальних перешкод для здобувачів цього ступеня консервує плачевну ситуацію, яка утворилась в результаті негативного відбору, коли вже наявна значна маса докторів наук із поганими, недоброякісними чи плагіатними дисертаціями, які перебувають на владних посадах в науці, як і значна частина політикуму і владців «при ступенях» (які нині неможливо скасувати), завдяки сумнівним чи відверто поганим дисертаціям. Завдяки перепонам на шляху отримання докторських ступенів новим пошукачам ця маса малокваліфікованих та недоброчесних докторів наук зберігає і продовжує свій вплив на українську науку, бо поява нових молодих докторів ускладнена цими вимогами.
Про те, що вишукування нових вимог тільки продовжить девальвацію цього ступеня, вже неодноразово казали мої колеги-гуманітарії. Тому замість нагромадження нової єгипетської піраміди із нових бюрократичних вимог, пропонується саму цю процедуру значно спростити.
Витворення все більш ієрархізованої Табелі о рангах, додавання до неї нових щаблів - це позавчорашній день в науці. В більшості країн Європи відмовились навіть від двох наукових ступенів. Цю феодальну ієрархію із ступенями, званнями, і ще присвоєннями титулів «почесних», і «заслужених», потрібно спрощувати, бо в системі ієрархічної драбини, прив’язаної до різних титулів та рангів, інститут репутації не працює. Він запрацює лише в системі, де не титули і ранги, а якраз конкретний вклад в науку будуть оцінювати, і де практично відсутня формальна ієрархія.
Я пропоную відмінити систему присудження звань докторів наук в Україні взагалі, і замість неї встановити систему габілітації.
Пропоную відмовитись від захмарним вимог та міряння «значного впливу на розвиток науки» для докторів габілітованих, як і від багато-ланкової ієрархічної системи затверджень наукових ступенів, як докторських, так і кандидатських (чи докторів філософії).
Габілітацію пропоную розглядати як підтвердження певним науковим осередком вагомості доробку певного науковця. Тому пропонується передати проведення габілітації в руки вчених рад інституцій, в яких працюють дослідники – здобувачі звання доктор габілітований. Можна відображати це в назві диплома, де буде вказуватись, доктор габілітований такої-то інституції. Таким чином репутація доктора габілітованого буде прив’язана до репутації інституції, яка йому ту габілітацію надала. Окрім того, здобути габілітацію можна буде тільки за тією спеціальністю, за якою захищена кандидатська (чи дисертація на ступінь доктор філософії).
Габілітація однієї інституції може визнаватись чи не визнаватись іншою інституцією, якщо доктор габілітований змінює роботу.
Умовами габілітації для гуманітарних дисциплін має бути наявність монографії, виданої після захисту кандидатської (доктора філософії) дисертації (чи після монографії, яка була захищена як дисертація), а також наявність певного наукового доробку – результати обраховуються не лише в наявності певної кількості статей, а і й інших форм представлення наукових результатів, зазначених у тексті вище.
Кількість пунктів – однозначно не 20 статей, пропоную значно скоротити кількість пунктів скажімо, до 5 пунктів, окрім монографії.
При габілітації написання другої дисертації не потрібне, а сама процедура має проводитись спеціально створеною комісією, або разовою спецрадою, і затверджуватись вченою радою наукової інституції.
Разом з тим, має бути створено спеціальний загальнодержавний електронний реєстр всіх габілітацій, як і всіх захистів кандидатських дисертацій (докторів філософії), які проводяться чи були проведені в Україні, або нострифіковані в Україні, із необхідною інформацією про здобувача, його дисертацію, наукові результати та про членів комісії, наукову спецраду, і інституцію, яка надала науковий ступінь чи звання. Цей реєстр мав би бути із суцільним нумерування тих справ, за порядком їх надходження від секретарів спецрад, кожен з яких мав би доступ до внесення в базу даних відомостей про тих, хто подавався в цих спецрадах та захищався чи дисертація була відхилена. Такий реєстр мав би бути з різним рівнем доступу різних зацікавлених осіб (він не може бути повністю у вільному доступі для всіх, оскільки містить інформацію приватного характеру, як і тексти, на які поширюється авторське право), із розсилкою за підпискою фахівцям у певній галузі оновлень, із повідомленнями, коли в базі з’являється нова дисертація за їх фахом. Така розсилка дозволить зацікавленим фахівцям відстежувати і виловлювати погані дисертації, і давати відповідні відгуки, які відразу могли б ставати причиною для спецради ретельно дослідити справу, а для централізованого контролюючого органу (краще незалежного від МОН), перевірити дисертацію і спецраду та вжити відповідних заходів щодо як недоброчесного науковця, так і недоброчесної спецради.
Пропонується відмовитись від окремого затвердження кожної дисертації на рівні АК МОН, НАЗЯВО, чи деінде, але передбачається контроль за процедурою присвоєння і контролюючі функції певного центрального органу, зокрема можливість вибіркової перевірки діяльності спецрад окремих інституцій, чи перевірки у випадку скарг на безпідставне чи неправомірне присвоєння наукового звання, чи габілітації, чи порушень процедури габілітації, чи інших порушень наукової етики, або ж за ново-виявленими обставинами, скажімо в разі виявлення плагіату чи інших порушень наукової доброчесності в роботах які вже захищені.
Як показує досвід, АК МОН чи інша структура не має фізичних можливостей перевірити тисячі дисертацій, які вона затверджує, не кажучи вже про те, що серед членів АК нема спеціалістів по всіх спеціальностях. Тому сама ідея централізованого затвердження дисертацій АК МОН чи іншою структурою є непродуктивна, все одно будуть завернуті тільки ті дисертації, на які звернули увагу небайдужі активісти, а у них теж нема ні сил ні ресурсу перевірити систематично всі дисертації за своєю спеціальністю.
Як показує багаторічна практика, існування централізованих і постійно діючих експертних комісій ВАК, потім ДАК, МОН АК теж малоефективне. Пропоную від постійно діючих експертних комісій перейти до разових, які б формувались під кожну проблемну дисертацію, чи для перевірки проблемної спецради, і в яких би були дійсно експерти не просто по широкому фаху, а по тематиці дисертації. Це б унеможливило той випадок, який ми мали із захистом дисертації Ф. Туранли, коли думка фахівців - османістів, що працюють в наукових інституціях декількох держав (України, Польщі, Канади) про дисертацію з османістики була оспорена на основі «експертної оцінки» істориків історії України та інших історичних дисциплін, які в османістичних студіях не розбираються.
І дуже важливою умовою, за якої нова система здобуття наукових ступенів має запрацювати – має бути очищення науки від тих, хто здобули свої наукові ступені шахрайським шляхом – без цього якісного переходу до нових практик в науковій діяльності не може бути. І починати потрібно із скасування ступенів тим віп-плагіторам, фальсифікаторам, імітаторам та іншим хитрунам, кейси публічного викриття яких вже загальновідомі в суспільстві. Бо наукова спільнота має знати, що нечесні методи здобуття наукових ступенів завжди будуть покарані.
Исторические мифы в Украине и России жёстко разделяют национальные движения и прессу в Российской империи по языковому признаку. Газеты на русском – это русское, на украинском – украинское1. С этим можно согласиться если русские националисты имели бы эксклюзив на русский язык. Но агитация на «чужом» русском украинских националистов говорит об обратном. На украинских землях империи выходили двуязычные газеты на русском и украинском языках. Украинские материалы распространялись в полностью русскоязычных газетах. Русские имперские националисты тоже могли использовать украинский язык вместе с русским2.
Националисты использовали несколько языков и в других регионах Европы. В Ирландии национальный язык – это гэльский и английский. В Шотландии английский, гэльский и англо-шотландский. До 1918 г. в Чехии языком общения и просвещения был чешский и немецкий. Чешский национальный символ Йозеф Швейк из романа Гашека говорил на двух языках и предпочитал ругаться на немецком. В Украине было то же самое.
Русский язык помогал украинским националистам привлекать новых сторонников и вовлекать в украинский дискурс пассивное большинство населения. Хорошее светское образование имело не более 1–2 % населения и оно было на русском. В империи просто отсутствовало школьное образование на украинском. В программе православных церковно-приходских школ доминировал церковно-славянский язык, который был языком молитв и священных книг. Он плохо подходил для любой националистической агитации. Православные священники стремились обучить детей прежде всего молитвам и чтению священных книг на этом древнем книжном языке. Часть образованных этнических украинцев не имели навыков чтения украинских газет и журналов. В похожей ситуации находились польские и еврейские националисты в Украине.
В начале 1914 г. Симон Петлюра написал, что украинцев было гораздо больше, чем аудитория газет и журналов на украинском языке. Для вовлечения больше украинцев в «сознательное украинское общество»» он предложил агитировать в газетах и журналах на русском3. Это была не новая идея. В Российской империи украинские националисты использовали украинский и русский язык по крайней мере уже с середины XIX в. Двуязычными были члены первой украинской организации Кирилло-Мефодиевского братства в 1840-е гг. На украинском и русском писали Тарас Шевченко и Пантелеймон Кулиш. На русском и украинском издавались книги Михаила Грушевского и Дмитрия Яворницкого.
На русском языке в юности говорил самый известный идеолог украинского интегрального национализма ХХ в. Дмитрий Донцов. Он вспоминал о своем детстве в Мелитополе в 1880–1890-е гг.: «Украинца из меня сделали: Гоголь, Шевченко, Кулиш и Стороженко, которых я знаю с того времени, как научился читать, то есть с 6 года жизни (они были у отца в библиотеке)»4. Из этого списка Гоголь точно был на русском. Также могли быть на русском Кулиш и Стороженко. «Библия» украинского национализма «Кобзарь» Тараса Шевченко скорее всего была на украинском. Но и она массово издавалась на русском.
Использование русского языка в украинском национализме усилилось после революции 1905 г. Царский манифест 17 октября 1905 г. объявил свободу слова и печати. В империи начался бум частных газет и журналов. Страницы газет стали Твиттером и Фэйсбуком того времени. Хотя царские власти начали ограничивать свободу слова уже в 1905–1906 гг., они снова ввели тотальную цензуру только летом 1914 г. после начала 1-й Мировой войны. В годы относительной свободы между началом революции 1905 г. и 1-й Мировой войной в городах и местечках Украины каждый год появлялись и быстро умирали десятки газет. Только немногие существовали больше года, а ещё меньше несколько лет. Успешные газеты выживали в основном за счёт политических партий, местных властей и богатых частных спонсоров. Земства, городские думы, партийные боссы, православная, католическая и протестантская церкви сами издавали газеты и давали деньги «своим» редакторам внешне независимых СМИ. Часть региональных элит находилась под влиянием украинского национализма и газеты под их влиянием публиковали проукраинские материалы на русском и украинском языках.
Распространение украинского национализма на русском языке в украинских землях особенно хорошо видно в сравнении с газетами из других регионов империи. В монархистских газетах Ярославля, Орла и Астрахани, Тифлиса и Казани статей на украинском почти нет. Их газетные редакторы и читатели словно убеждены, что украинские территории не отличаются от русских. Вестник Орловского союза русского народа «Орёл» в 1911 г. сообщил о девушке из Житомира, которая пришла на богослужение и гуляла по городу в «русской народной одежде». Офицеры подарили ей букет роз с бело-сине-красными лентами, а местные обыватели, в «жидовских костюмах пиджаках и мешках вместо платьев» её высмеивали5. Редактор «Орла» явно не ожидал от читателей вопроса о «русском народном костюме» в Житомире. Был ли это сарафан и кокошник или украинское платье и венок? На украинских землях это бы не прошло. Местные газеты в статьях, стихах, иллюстрациях и карикатурах всегда уточняли какой народный костюм имеется в виду – малорусский/украинский или великорусский.
Лучше с украинскими новостями обстояло в газетах Петербурга и Москвы. Всё-таки этнических украинцев там было больше. Питер особенно славился своими национальными колониями поляков, украинцев, немцев и т.д. Они писали в местную прессу. Плюс свои заметки присылали корреспонденты с украинских губерний. В феврале 1914 г. Вестник Союзов русского народа «Русское знамя» напечатал в Петербурге заметку «Привет Украины». Автор под псевдонимом «Запорожец» рассказал о торжествах в честь Переяславской рады 1654 г. и восторженно говорил о «лазуревой Украине», «украинских красавицах» и «Малороссии»6. В том же месяце «Русское знамя» напечатало статью о «известном «украинском» поэте» Тарасе Шевченко авторства бывшего лидера Союза русского народа в Харькове и председателя правой фракции в Государственной думе Андрея Вязигина. Он назвал Тараса Шевченко «любимым поэтом моего детства» и сокрушался о его стихотворениях против «поганых москалей», царя, христианства и «власть имущих»7.
На фоне газет из других регионов империи, в газетах Волыни, Киева, Полтавы, Умани, Черкасс или Екатеринослава украинский национальный дискурс иногда просто бурлит. Самый простой способ не заглядывая в название и место издания убедиться в принадлежности газеты к украинскому региону, это просматривать номера за февраль-март. В больше чем половине газет есть статья на русском или украинском языке в честь юбилея «поэта Украины» Тараса Шевченка. И не важно какая это газета черносотенная, либеральная или левая. Кроме статей о Шевченко регулярно встречаются на русском и украинском языках рассказы и стихи на украинскую тему. В новостных разделах газеты сообщали о мероприятиях украинских активистов. Отдельно могли подаваться новости под рубрикой «На Украине». В русскоязычных газетах печаталась реклама газет и журналов на украинском языке.
Часть газет на украинских землях были русскими только по названию и двуязычными русскими и украинскими по факту. Часто использовали украинский язык в своих газетах руководители Почаевского отдела Союза русского народа. В 1909 г. часть номеров «Почаевского листка» почти полностью напечатаны на украинском. Материалы тоже не оставляют сомнений в принадлежности к украинскому дискурсу и национализму. Это большая статья на украинском языке о борьбе украинцев за свои права в Галиции, столкновениях во Львове украинских и польских студентов, убийстве поляками украинского студента Адама Коцко8 и т.д. «Почаевский листок» стандартно имеет общий признак принадлежности к украинскому дискурсу: портрет Тараса Шевченка9 и статью о нём на русском языке в 1911 г. Шевченко назван «певцом» и «поэтом Украины»10. Не оставляет сомнений в присутствии украинского национализма в почаевской газете в 1910 г. юбилейная статья на украинском языке о «сыне Украины» и «апостоле правды и науки» Пантейлемоне Кулише11. Съезд Почаевского отдела Союза русского народа в октябре 1910 г. обсуждал полный переход «Почаевского листка» на украинский12. Волынские черносотенцы массированно использовали украинский язык в своей прессе минимум до 1911 г., когда царские власти начали запрещать их издания и требовать отказаться от социального радикализма13.
Другой центр издания русско-украинских газет в 1906–1914 гг. находился в Полтавской губернии. В местном самоуправлении доминировал либерально-монархический Союз 17 октября. Губернское земство и местное отделение Союза 17-го октября возглавлял меценат украинской культуры и будущий премьер-министр Украинской державы в 1918 г. Фёдор Лизогуб. Он и однопартийцы официально заявляли, что выступают за свободу украинского языка14. Подконтрольная ему «Полтавская земская газета» печатала в переводе на украинский манифесты императора Николая Второго15 и новостной раздел на русском языке «По Украине»16. Предвыборная газета полтавских октябристов «Народный листок» печатала призывы октябристов распространять украинский язык17. Газеты на русском и украинском языке выходили также в других городах Полтавской губернии – Гадяче 18 и Лохвице19.
Статьи на украинскую тему печатались в самой популярной газете Екатеринослава «Русская правда». Она имела «правую» репутацию и была рупором местной элиты и земства. В екатеринославской элите мирно уживались черносотенцы, октябристы, украинские поступовцы и организаторы украинской просветительской организации «Просвита». Местная элита регулярно собиралась на светском рауте в честь Шевченко в элитарном Английском клубе. На страницах газеты соседствуют информация и агитация либерально-монархического Союза 17 октября и радикального Союза русского народа. В 1908 г. была напечатана статья в честь очередного юбилея «великого украинского поэта Тараса Шевченко»20. В начальный период существования газеты к её изданию был причастен известный украинский историк и «козацкий батько» Дмитрий Эварницкий (Яворницкий). В «Русской правде» печатались его статьи о истории украинского козачества21. Без проблем в «Русской правде» давал рекламу украинских мероприятий будущий министр правительства гетмана Скоропадского Петро Дорошенко22. В 1907 г. газета напечатала программную статью на украинском языке «От украинского отдела Союза 17 октября»23.
На русском и украинском языке выходил журнал Киевского союза учреждений мелкого кредита «Комашня» («Муравейник»). Он пользовался поддержкой государственной администрации Киевской губернии24.
Одна из первых газет Умани «Народная жизнь» выходила на русском и украинском. Редакция сообщала, что газета должна издаваться на украинском языке, но из-за малого количества грамотных на украинском, газета будет выходить на украинском и русском языках25.
Газета «Принеднепровье» из Черкасс в 1913-1914 гг. не печатала тексты на украинском. Тем не менее, она опубликовала благодарность бывшему кременецкому епископу Никону за поддержку украинских интересов26, статью в честь столетия со дня рождения Т. Г. Шевченко27, критику противников украинского движения28 и т.д. После чтения уманьских и черкасских газет сразу понимаешь, почему радикальные русские националисты обвиняли украинских националистов в «жидовстве» и «жидовском антирусском заговоре». Большинством читателей местной прессы были евреи и в газетах вовсю чувствуется местечковый колорит из смеси рекламы еврейских бизнесменов, зарисовок еврейской жизни, перепалок корреспондентов на тему финансирования хедеров, еврейских больниц и т.п.
Украинский национализм на украинских землях не был не одинок когда использовал русский язык. В похожей ситуации находились польские националисты в Украине. Они могли агитировать на русском и польском29. Школьное образование на родном языке для почти миллиона этнических поляков отсутствовало. Часть поляков не умела читать на польском, но зато могла читать на русском30.
Похожая ситуация была у еврейских националистов. Они использовали русский вместе с идиш31. Из-за отсутствия школьного образования на идиш все больше евреев от него отказывались. Тем более, что для них священным языком Торы оставался древний иврит, а не идиш. Когда польские власти в 1920-е гг. начали полонизацию бывшей царской Западной Волыни, они столкнулись с доминированием русского языка на улицах городов. На русском говорили местные евреи, которые составляли большинство городского населения. Шолом Алейхем писал свои известные рассказы на языке, на котором многие его соплеменники уже не говорили. Его Тевье Молочник получил мировую известность в переводе на русский и другие языке, а не на языке оригинала.
Реальные практики языков агитации украинских, польских, еврейских и русских националистов на украинских землях Российской империи явно показывают отсутствие у русских националистов эксклюзива на русский язык. Украинские националисты постоянно использовали русский язык для общения и агитации вместе с украинским. В национализме идея и групповые интересы важнее чем язык. Языки используются какие есть. Даже если это якобы «чужой» для украинских националистов русский язык.
1. Один из последних примеров – видеоблог Алексея Миллера и Алексея Тесли в январе 2019 г. ("Украинский вопрос" в Российской империи. Беседуют Алексей Миллер и Андрей Тесля).
2. Часть стихотворений в честь царя, Российской империи, Союза русского народа и его лидеров в газетах Почаевского отдела Союза русского народа украинские только по языку и русские националистические по содержанию. Но использование украинского языка даже в таком контексте свидетельствовало о их принадлежности одновременно к сфере влияния русского и украинского национализма. Официально царские власти не признавали украинский язык. Его использование в имперской русской агитации было проявлением украинства. С примерами можно ознакомиться в книге «За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905-1917 роки)».
3. Симон Петлюра. К практическим задачам украинства. Украинская жизнь. Ежемесячный научно-литературный и общественно-политический журнал. 1914. № 1. Москва. 1914.
4. Зайцев Олександр. Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова. 1922-1939 роки. Критика. Київ. 2019. С. 38.
5. Русская народная одежда. Орел. Вестник Орловского Союза русского народа. 1911. №1. Орел.10.12.1911. С. 3
6. Запорожец. Привет Украины. (г. Переяслав Полтавский) Русское знамя. Вестник Союзов русского народа. 1914. № 29. С.-Петербург. 5.02.1914. С. 2.
7. Гласный Харьков. Город. Думы. А. Вязигин. О предстоящем чествовании Шевченко. Русское знамя. Вестник Союзов русского народа. 1914. № 30. С.-Петербург. 6.02.1914. С. 2.
8. Клим Лавріонович Поліщук «Наші приятелі». Почаевский листок. № 33. Почаев. 1910. С. 5-8.
9. Портрет Т.Г, Шевченко с подписью «Т.Г. Шевченко + 26 февраля 1861 года (По случаю пятидесятилетя со дня его смерти). Почаевский листок. № 6. 1911. Почаев, 24.02.1911.С. 17.
10. Памяти Т. Г. Шевченко. Почаевский листок. № 6. 1911. Почаев, 24.02.1911. С. 17.
11. Клим Лавріонович Поліщук. Апостол правди і науки (Пантелеймон Оліксандрович Кулиш). Почаевский листок. № 28. Почаев. 1910. С. 11-13.
12. Клим Полищук. Доклад № 5. Об издании газеты на народном языке. Второй съезд ОО Союзных старост и ревнителей на Волыни в Почаеве с 6 по 8 октября 1910 года. Почаевский листок. № 40-41. Почаев. 1910. С. 25-26.
13. Более детально о украинском национализме и дискурсе в черносотенном прессе на украинских землях можно ознакомиться в книге «За Віру, Царя і Кобзаря. Малоросійські монархісти і український національний рух (1905-1917 роки)».
14. Національне питання у полтавських октябристів. / Рада. 1906. № 68. 2.12..1906. С. 2-3.
15. Помещаем малороссийский перевод речи Государя: Тронна промова. (Що сказав Царь). Полтавская земская газета. Полтава. 1906. Приложение к № 1 «Полтавской земской газеты. Ред. Ф. Лизогуб. С. 1-2.; Височайший маніфест з ласки божої. Полтавская земская газета. 1906. № 4. Полтава. 16 июля 1906 г. С. 1.
16. По Украине. Полтавская земская газета. 1906. № 62. Полтава. 28 ноября 1906 г. С. 4.; По Украине. Полтавская земская газета. 1906. № 63. Полтава. 30 ноября 1906 г. С. 4.
17. Ф. Щаглавский. Славянская лига. Народный листок. 1906. № 5. Полтава. 27 января 1906 г. С. 1-2.
18. Газета Гадячского земства. Гадяч. 1906-1914.
19. Лохвицкое слово. . Еженедельная газета Лохвицкого общества сельских хозяев. Лохвица. 1912.
20. Вас. Кожин. Т. Г. Шевченко. (К 50-летию со дня смерти). Русская правда. 1908. № 1253. Екатеринослав. 28 февраля 1911 г. С. 2.
21. Д. И. Эварницкий. Суд, наказения и казни у запорожцев. Русская правда. Екатеринослав. 1906. № 1. Екатеринослав 15 (28).11.1906. С. 2-3.
22. Дмитро Дорошенко. Мої спомини про давнє-минуле. Винипег. 1949.
23. Од украиньского «Союза 17 октября». Русская правда. 1907. № 54. Екатеринослав. 23 января 1907 г. С. 2.
24. Протокол Очередного Собрания Уполмоченных Киевского Союза Учреждений Мелкого Кредита, состоявшегося в г. Киеве в Киевской конторе Государственного банка 4-6 мая 1913 года. «Муравейник» («Комашня»). Еженедельный кооперативный журнал .издаваемый Киевским союзом учреждений мелкого кредита на русском и малорусском языках. 1913. № 19. 16.05.1913. С. 7-12.
25. До читачів украінцівъ. Народная жизнь. Ежедневная Общественно-политическая и литературная газета. 1907. № 1. Умань. 20.02.1907. С. 1.
26. М.Н. Касьяненко. Открытое письмо Преосвященному Никону, Епископу Енисейскому и Красноярскому. Приднепровье. Ежедневная общественно-политико-экономическая и литературная газета. 1913. № 5. Черкассы. 23.11.1913. С. 3.
27. Памяти Т. Г. Шевченка. Столетие со дня рождения. Приднепровье. Ежедневная общественно-политико-экономическая и литературная газета. 1914. № 65. Черкассы. 25.02.1914. С. 2-4.
28. Е. В-ай. По украинскому вопросу. Различие типов великорусского и малорусского как результат исторической жизни. Приднепровье. Ежедневная общественно-политико-экономическая и литературная газета. 1914. № 118. Черкассы. 9.05.1914. С. 2. ; Е. В-ай. По украинскому вопросу. Антропологические и этнологические различия. Приднепровье. Ежедневная общественно-политико-экономическая и литературная газета. 1914. № 120. Черкассы. 14.05.1914. С. 2.; С. Касяненко. «Идейна» борьба с украинством. («Рада» 3 мая № 99) Приднепровье. Ежедневная общественно-политико-экономическая и литературная газета. 1914. № 131. Черкассы.11.06.1914. С. 2.
29. Коженьовський Маріуш. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905-1920 роках. Київ. 2015. С. 305
30. Коженьовський Маріуш. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905-1920 роках. Київ. 2015. С. 275.
31. Украина. Евреи в населенных украинцами регионах Российской и Австрийской империй (конец 18 в. – 1914 г.). Электронная еврейская энциклопедия. https://eleven.co.il/diaspora/regions-and-countries/15409/
