16 березня в «Україні молодій» оприлюднено статтю завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, провідного наукового співробітника відділу дослідження соціо-демографічних та правових аспектів Голодомору-геноциду "Інституту дослідження Голодомору" Національного музею Голодомору-Геноциду Володимира Сергійчука «Кремлівська статистика: чому деякі українські науковці занижують кількість жертв Голодомору»[i]. У ній Автор вкотре намагається визначити кількість втрат від Голодомору. Тепер, як він сам заявляє, за допомогою «історико-статистичного методу».
Не буду аналізувати емоційно-маніпулятивну складову статті, що адресується насамперед необізнаному з фактами та особливостями наукової праці читачеві. Зазначу лише, що саме ця характерна для текстів В.Сергійчука складова становить основний обсяг статті і розпочинається з назви, яка по суті є наклепом щодо згадуваних у ній науковців. Також залишу поза увагою оцінку тих повторюваних автором тез, на необґрунтованість яких раніше вже неодноразово вказувалося. Зокрема, це стосується цифри 32 680,7 тис осіб як чисельності населення УСРР станом на 1 січня 1932 року. Про її некоректність неодноразово йшлося, зокрема, і в моїх текстах на шпальтах Гісторіанс[ii]. Детальніше це питання аналізувалося на шпальтах holodomorstudies у статті, присвяченій аналізу збірника матеріалів Міжнародної конференції 2016 року.[iii] Науково вивірена інформація про чисельність населення УСРР станом на 1 січня протягом 1930-х років подається в статті, подається в дослідженні фахівців-демографів.[iv] З огляду на вказане, у своєму аналізі статті В.Сергійчука від 16 березня 2021 року зупинюся лише на двох абзацах тексту, які і продемонстровані на скані. Адже це єдина частина тексту, яка підлягає науковому аналізу, бо все інше – або емоції, частину з яких розділяють усі українці (в тому числі і науковці, про яких згадується в тексті), або маніпуляції та образи.
01_Контраверсійні твердження Володимира Сергійчука щодо підрахунку кількості, оприлюднені в статті «Кремлівська статистика: чому деякі українські науковці занижують кількість жертв Голодомору»
Почнемо з першого абзацу із зазначених двох. Бачимо згадану паном Сергійчуком цифру населення УСРР станом на 1 січня 1934 року - 26 812 000 осіб. Звичайно, така «точність» із вказаними нулями вражає, але не про це мова. Цю цифру вирахувано на основі двох показників - не названих у тексті «уточнених даних перепису населення 1937 року» та відомостей про «приріст населення за 1934-1936 роки», які, як випливає з тексту, взяті з «документів з колишнього спецхрану». Принагідно зауважу, що уточнені дані переписів 1926, 1937 та 1939 років порахували ті, кому це належить робити за фахом, тобто українські демографи. Детальніше про методику їхнього підрахунку можна дізнатися в статті за посиланням[v], а в цьому тексті продемонструю основний результат стосовно переписів 1926 та 1937 років, який самі демографи оформили у вигляді таблиці. Важливий спойлер: поправка на недооблік (у бік збільшення) у переписі 1926 року виявилася вагомішою ніж у переписі 1937 року.
02_Уточнені дані результатів перепису 1926 та 1937 років, якими оперують у своїх працях українські демографи
Бачимо, що уточнена фахівцями загальна кількість населення за переписом 1937 року становить 28 858,1 тис осіб, а за переписом 1926 – 29 288 тис. осіб. Але, ймовірно, пан Сергійчук має на увазі якусь іншу «уточнену» цифру, та й говорить він лише про перепис 1937 року. Поясню своє припущення. Для цього проводжу зворотні підрахунки - до «обрахованої» ним чисельності населення станом на 1 січня 1934 року (26 812 000 осіб) додаю дані про приріст населення в УСРР за 1934-1936 роки, які, як згадує пан Сергійчук, взято з «документів з колишнього спецхрану». Цей приріст населення за три роки становить 1039,1 тис осіб. На підтвердження надаю скан із тексту Станіслава Кульчицького 2003 року[vi] зі зробленими мною відповідними підрахунками (див.п.1.) щодо приросту за 1934-1936 рр. Додам, що в своїй монографії С.Кульчицький вперше оприлюднив ці цифри - тоді справді з «документів з колишнього спецхрану» - ще в 1991 році[vii].
03_ Таблиця з даними про зафіксований органами обліку населення природній рух населення в УСРР в міжпереписний період 1927-1936 років
Отже, зі слів В.Сергійчука випливає, що населення УСРР станом на початок січня 1937 становило 27 851 тис осіб. Звідки в нього взагалі така цифра – то не предмет сьогоднішнього аналізу. Зауважимо лише, що вона неодноразово спростована демографами і майже на мільйон менша за уточнені ними цифри. Мало того, вона майже на 400 тис. менша за показники, озвучені у доповідній записці про попередні підрахунки результатів перепису 1937 р. Цей документ склав і 15 січня 1937 року надіслав керівництву УСРР очільник УНГО УСРР Олександр Асаткін. Зміст доповідної записки було введено в науковий обіг ще в 2003 році[viii], а в сьогоднішньому тексті для наочності подаю скан з архівного джерела[ix]. У ньому (ще у 1937 році!) спеціально підкреслено слова «без кадрів РСЧА та НКВС». Думаю, кожному навіть неісторику має бути зрозуміло, що кадрів НКВС та військових на території УСРР було чимало, тобто що реальна кількість населення у будь-якому випадку істотно вища за згадані у записці 28,2 млн. Щоб попередити можливі для необізнаного з тогочасною термінологією читача непорозуміння уточню, що поняття «контингент НКВС» означало в’язнів, а не співробітників цього відомства.
04_Витяг з адресованої керівництву УСРР доповідної записки про попередні результати перепису населення 1937 року, надісланої О.Асаткіним 15 січня 1937 року
Отже, чисельність населення УСРР за переписом 1937 року, якою оперує Володимир Сергійчук, відчутно нижча за ту, яку називають фахівці і яка згадана в джерелах. Вказівка саме на цю чисельність населення УСРР за переписом 1937 року (близько 27 850 тис) є одним з традиційних «аргументів» теперішнього завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка на користь завищення прямих втрат від Голодомору. Тобто ця цифра у його текстах називається не вперше. Зокрема, у статті 2017 року він писав: «Що ж стосується поданих з Москви результатів перепису 1937 року […] цифру, за нашими підрахунками, збільшено на 532 тис осіб – до 28 387 609»і[x]. І якщо від другої цифри відняти першу, то виходить 27 855,609 осіб, тобто по суті, та ж сама цифра чисельності населення УСРР за переписом 1937 року від Сергійчука, що й обрахована вище (27 851 тис.)
Підсумовуючи розгляд першого абзацу взятої нами до аналізу частини статті з «України молодої», слід підкреслити таке: один з використаних паном Сергійчуком аргументів (природній приріст) цілком слушний і відповідає наявним даним, а інший (чисельність населення УСРР за переписом населення УСРР 1937) хибний. Відповідно, і вжиті ним дані про чисельність населення УСРР станом на 1 січня 1934 року теж хибні.
Але куди цікавіше друга частина аналізованого нами тексту. У ній до вже до вказаної управлінцями 1930-х як неточної та аргументовано спростованої сучасними демографами цифри у 32 680 700 осіб в УСРР станом на 1 січня 1932 року пан Сергійчук механічно доплюсовує …. «народжених у 1932—1933 роках у кількості 1 252 700». Сама по собі ця цифра цілком релевантна, адже саме така кількість народжених була зафіксована органами обліку у протягом 1932 та 1933 років, на що вказується у наведеному нами вище скані з книги (ілюстр.3, п.2). Однак її використання Автором аналізованої статті… Але про це нижче, а наразі наведемо ілюстрацію того, як сам керівник УНГО УСРР у квітні 1935 року оцінював якість обліку населення на початку 1930-х і яким часом датував та яким рішеннями пояснював його погіршення. Зауважимо важливу деталь: з грудня 1930 до липня 1934 взагалі не існувало НКВС, органи якого раніше і здійснювали облік[xi].
05_Витяг з датованої 22 квітня доповідної записки О.Астакіна до ЦК КП(б)У
Повернемося до написаного В.Сергійчуком. Ну, додає він один показник до іншого, так додає, що тут такого? Адже без арифметичної дії додавання у з’ясуванні кількості населення справді не обійтися. Тим більше, що цього разу, на відміну від інших випадків[xii], арифметичну дію науковець з провідного університету України виконав без помилки: результатом додавання справді є 33 933 400.
Але є і «але».
Здавалося б, навіть школяру зрозуміло, що у будь-якому суспільстві щороку люди не лише народжуються, а й вмирають. Однак пан Сергійчук, схоже, вважає інакше, тому його наступне речення у позначеному нами абзаці просто таки ошелешує: «І не треба нашим демографам придумувати ніяких формул, щоб відняти від 33 933 400 цифру наявних на 1 січня 1934 року 26 812 000 осіб — різниця 7 121 400!». Тобто завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка просто ігнорує той факт, що люди у 1932 та 1933 роках, як і в кожному іншому, мали не лише народжуватися, а й помирати навіть без вчиненого Кремлем Голодомору і вказав цифри прямих втрат від Голодомору без врахування приблизної кількості неминучих смертей! Щоб був зрозумілим порядок цифр тогочасної щорічної смертності, зауважимо, що, приміром, за два попередні роки (1930 та 1931) органами обліку населення було зафіксовано смерть близько 1052, 8 осіб (див. розташовану вище ілюстр. 3 ), тобто всього на 200 тис. менше, ніж згаданих В.Сергійчуком народжень у 1932-1933 р.! І цей показник, як видно з тієї ж таки розміщеної вище ілюстрації 3, був близьким до середньої смертності.
Отже, у другому абзаці виділеного нами для аналізу тексту пан Сергійчук у своїх показниках не лише використовує нерелевантні показники кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932, а й фальсифікує (можливо, не спеціально, а через проблеми з фаховістю) дані можливого приросту населення у 1932-1933 роках, виключаючи із підрахунків можливість того, що певна кількість людей у ці роки неминуче вмерла б навіть без Голодомору. Оскільки хибними були обидва додані ним показники, то говорити про яку-небудь обґрунтованість або науковість чи бодай якесь наближення до них згаданих у статті підрахунків Володимира Сергійчука, на жаль, не доводиться.
На вже допущених раніше помилках та прорахунках завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка зупинятися, схоже, не збирається. Адже одразу після двох проаналізованих нами абзаців його тексту В.Сергійчук зазначає, що «подальший науковий пошук неодмінно дасть нову [цифру] — щонайменше 9 мільйонів тільки в УСРР». Можливо, він у своїх підрахунках виключить смертність ще й прирості населення у 1934-1936 років, записавши таким чином їх у втрати від Голодомору? Не знаю.
Раніше сказав би, що це неможливо, але після прочитання статті від 16 березня 2021 року такої впевненості вже не маю.
Мабуть, далі – буде?
[i] Сергійчук Володимир. Кремлівська статистика: чому деякі українські науковці занижують кількість жертв Голодомору // Україна Молода. – 2021. – 16 березня. Режим доступу: https://umoloda.kyiv.ua/number/3705/196/155313/?fbclid=IwAR24ZdLtWCe_yIeq91Ff963hp7YO9UkkNEKAxkqCyXNvxyeMYr22eLaPZMM#
[ii] Єфіменко, Геннадій. Старий міф краще нових двох? Про деякі «нові аргументи» щодо втрат від семи до десяти мільйонів українців під час Голодомору. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2024-henadii-yefimenko-staryi-mif-krashche-novykh-dvokh-pro-deiaki-novi-arhumenty-shchodo-7-10-milionnykh-vtrat-ukraintsiv-vid-holodomoru; Необізнаність чи маніпуляції? Ще раз про "аргументи" на користь тези про 7–10 мільйонні демографічні втрати українців внаслідок Голодомору // Інтернет-портал «Historians.in.ua». – 2018. – 24 вересня. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2518-gennadij-efimenko-neobiznanist-chi-manipulyatsiji-shche-raz-pro-argumenti-na-korist-tezi-pro-7-10-miljonni-demografichni-vtrati-ukrajintsiv-vnaslidok-golodomoru
[iii] Єфіменко Геннадій Політична доцільність VS наука: що в пріоритеті? [Огляд збірки: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації». Київ, 4 жовтня 2016 року (Київ., 2017), 200] // Студії Голодомору / Holodomor Sudies: Міждисциплінарний часопис: [Електронний ресурс]. – 2018. – 30 серпня. Режим доступу: https://holodomorstudies.com/review2.html
[iv] Наталія Левчук, Тетяна Боряк, Олег Воловина, Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк. «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки» // Український історичний журнал. - 2015. - № 4. - С.91.
[v] Рудницький О. П. Демографія штучно викликаної людської катастрофи: масовий голод 1932–1933 рр. в Україні / О. П. Рудницький, Н. М. Левчук, О. Воловина, П. Є. Шевчук, А. Б. Ковбасюк // Демографія та соціальна економіка. - 2015. - № 3. - С.17. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dse_2015_3_5
[vi] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2003. – С.45. Режим доступу: https://www.academia.edu/28855027/
[vii] Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». Київ, 1991. - С.346.
[viii] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2003. – С.89. Режим доступу: https://www.academia.edu/28855027
[ix] ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.7163, арк.14.
[x] Сергійчук В. Оцінка людських втрат УСРР від Голодомору 1932-1933 років за документами українських архівів // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року) – Київ: Видавець Олег Філюк, 2017 – С.16.
[xi] Кульчицький С.В., Єфіменко Г.Г. Структура державної влади в умовах формування тоталітарного ладу //Історія державної служби в Україні: у 5 т. // відп. ред. Т. В. Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) . – К.: Ніка-Центр, 2009. – Т. 2. – С.255-260. Режим доступу: https://www.academia.edu/30963525/
[xii] Про ті випадки тут: Єфіменко Геннадій. Прорахунки у розрахунках або як Володимир Сергійчук власні твердження спростував. // Інтернет-портал «Historians.in.ua». – 2019. – 29 червня. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2648-gennadij-efimenko-prorakhunki-u-rozrakhunkakh-abo-yak-volodimir-sergijchuk-vlasni-tverdzhennya-sprostuvav
Меморіальна дошка на приміщенні колишньої коломийської гімназії
Загальновідомим є вплив літератури на ідеологію і політику, а також навпаки. Сенси, що їх можна виявити в літературних текстах, можна проаналізувати з урахуванням зв’язку зі структурами політики, ідеології та історії, адже йдеться про «вписування» літератури в діалектичний зв’язок концепції модерної нації через перспективу антиколоніалізму. А що літературні тексти становлять важливу частину дискурсу ідентичності, а модерні нації створили ідеології та літератури, привабливою є ідея, що культурна ідентичність лежить на перетині історії культури й культурної антропології, історії ідей та історії політичної думки, соціології і політології. Щоправда з цього приводу Дьордь Конрад категоричний: «влада будь-яких політичних концепцій над твором є насильницькою, вона є насильством» [5, 147]. Натомість для Жака Рансьєра, «політика літератури засвідчує існування потрібного зв’язку між політикою як специфічною формою колективної діяльности та літературою як визначеним практикою мистецтвом слова» [19, 350].
Сутність моєї гіпотези полягає у тому, що Василь Стефаник, як, приміром, і Микола Костомаров – зі студією про дві «руські» народности» [7, 14–15] чи Михайло Драгоманов – з його «чудацькими» думками про українську національну справу [1, 245–246], певною мірою може розглядатися як одна з багатьох творчих особистостей, твори якої можна спробувати розглянути через призму взаємодії літератури та ідеології і/або політики. Йдеться про те, що у Стефаникових текстах можна віднайти елементи сучасних теорій еліт й елітизму, які сьогодні є складовими політичної науки, як в Україні, так і на Заході. Адже, як показує дослідження засад Стефаникового художнього мислення, його цікавила дихотомічна природа галицької національно-української еліти, виродження у ній «провідної верстви» [14, 557]. Адже «руську громаду» В. Стефаник не вважав дієвим і позитивним фактором українського національного руху, зокрема діяльність тогочасної еліти зводив до «складочок, товариствечок, жебранинок, літературок і т. д.» [14, 166].
Додаймо сюди й концептуальне запитання британського теоретика Террі Іґлтона про те «як читати літературу», адже він твердить, що художні твори можуть генерувати у собі цілі репертуари значень, а деякі з них змінюються разом з історичними подіями, показуючи цілком іншу картину світу будь-якого творця художнього тексту [18, 184]. А що у контексті запитання без відповіді «чи можлива політологія літератури?», політологічний підхід в літературознавстві міг би бути цілком ефективним у дослідженнях «літературного» канону, мати теоретичне і практичне значення для з’ясування природи політичного у художніх текстах – джерелах націєрозповідностей – в умовах глобалізації та інтернаціоналізації світу [13, 9], пошуки рецепції художніх творів Василя Стефаника у політологічній візії В’ячеслава Липинського, на мою думку, є цілком виправданими.
Впровід. У середині 1930-х рр. Юрій Липа, з огляду на поширені тоді расові теорії, зауважив цікаве літературне й політико-соціальне явище в українській літературі, яке він назвав «походом постатей». На його думку, це «найсильніша зброя письменства в боротьбі за духовий зміст власної крови» [8, 131]. Вочевидь йдеться про факт зокрема й політичної акції, саме тих типів áкторів (під акторами в політології розуміють формалізовані та неформалізовані суб’єкти політики), котрі запропонував у 1920-х рр. ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський – «войовників» і «невойовників». Перший тип – того, який хоче і може ризикувати власним життям і «взяти меч персонально у свої руки», другий – той, який зокрема й за допомогою слова, хоче «заволодіти, але не хоче ризикувати своїм життям і брати цього меча в свої власні руки» [9, 404]. Погодьмося, що для В. Липинського, вочевидь, кожен, хто користується словом задля реалізації своїх бажань, наприклад письменник, апріорі – «невойовник». Зауважмо, що вимоги до письменника у того ж В. Липинського цілком посередні: «Яка роля письменника в орґанізації перемоги для армії, до якої він належить […] і яка, щоб перемогти, мусить мати в собі найбільше людей діла, людей руху, і можливо менше людей тільки слова, тоб-то якраз письменників?» [9, 114].
Згодом інтерпретації типу «войовників і «невойовників» набули нового значення – мистецтва «касти меча» («людей і осередків, які належать до провідних, елітарних елементів нації») і «касти плуга» («люди субстратного, лагідно-провітянського стилю» з «хуторянською» ментальністю) у студії театрознавиці Наталії Ґеркен-Русової [2, 87]. А узявши на озброєння ще й міркування В. Липинського про учасників політичної акції, як-от «продуцентів» і «непродуцентів» [9, 406–407], побачимо, що йдеться про підґрунтя міжгрупової конкуренції, конфліктної взаємодії. Зокрема «продуцент», згідно з теорією В. Липинського, «не живе з ідеолоґії», а «непродуцент», «захопивши владу, буде завжди змагати до сполучення в своїх руках влади меча і влади ідеолоґії» [9, 406]. Це вже значно пізніше, на початку ХХІ ст. оксфордські вчені Майкл Бернгард і Ян Кубік запропонували типологію «мнемонічних акторів», з-поміж яких виокремили «войовників», «плюралістів», «ухильників» і «прожекторів» [4, 101]. Зокрема мнемонічні «войовники» (warriors) прагнуть встановити єдину і незмінну версію минулого; «плюралісти» (pluralists) визнають і приймають наявність різних версій минулого; «ухильники» (abnegotors) свідомо уникають активної участи в дебатах з приводу репрезентацій минулого; «прожектори» (prospectives) звертаються до минулого як до реєстру помилок, які слід врахувати у майбутньому. Сучасне літературознавство має приклади вивчення мнемонічних акторів в творах української літератури ХХ ст. – через типологізацію мнемофігур, мнемоінструментів й топосів [12, 236–237].
Відтак моє завдання – показати як, і яким чином, політологічні категорії можуть бути «інтерпретаторами» художніх творів, артикулювати їхні головні ідеї.
Підстави рецепції досвіду В. Липинського і В. Стефаника. На них наштовхують скупі рядки у творах і епістолярна спадщина В. Липинського, який захоплювався творами В. Стефаника. Зауважмо, що творець української консервативної доктрини мав багато спільного з Іваном Франком [16, 365], а тому зацікавлення його, представника шляхетської верстви, громадською та інтелектуальною працею представників галицьких українців, не є випадковим. Однак для В. Липинського лише В. Стефаник з його творами мав найвищу вартість з точки зору творця художніх текстів [3, 214]. А от В. Стефаник, дякуючи за привітання з 30-літтям літературної творчости, невипадково запрошував у знаному листі, поряд з іншими дорогими йому людьми, зосібна й В. Липинського за «великий дубовий стіл у моїй хаті», тобто у Русові, звідки він писав до своїх друзів: «Стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки» [10, 311]. І це зважаючи на те, що обидва діячі – ідеології й літератури – бачилися лише одного разу в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) [10, 312], тоді, як написав В. Липинський, «коли горе від нашої руїни наддніпрянської чорним туманом сповивало душу» [3, 657]. Натомість В. Стефаник, навіть у 1927 р. не полишав надій на їхню зустріч: «Якеб було щастя стрінутися нам двом, вороним коням українського ідеалу. […] Ех, колиб ми оба могли ще зійтися на Батьківщині і з великою любовю переказувати собі взаїмно обопільні блуди. Я виїхав би добре приготований на смерть з Вашої Русалівки або Ви з мойого Русова» [3, 801].
Тож недаремно у листі до свого галицького соратника, політичного і клерикального діяча Осипа Назарука В. Липинський зауважував, що «Стефаник – це одинокий український письменник (з красного письменства), якого поруч Шевченка я люблю і читаю» [3, 214]. Адже у 1927 р. він писав до В. Стефаника, що «од ранньої моєї молодости Ви були моїм улюбленим письменником» [3, 657], а у своєму найбільшому політичному трактаті «Листи до братів-хліборобів» твердив, що В. Стефаник – «найглибший український письменник» [9, 407], вочевидь, вважаючи його ще й одним з тих «хліборобів», до яких писав своє послання. Адже не лише письменникові «новий» світ був, як зауважує Роман Піхманець, «чужим» і ворожим, а й «усій одвічній хліборобській культурі, а також далеким від “покоління мужицького”» [14, 167]. І це також важливо ще й з огляду на те, що В. Липинський (волинянин і римо-католик), застерігав галичан: «з цілої ідеї України робите лише один з додаткових способиків полагоджування своїх особистих справ…» [9, ХХХ].
Тож історія взаємин В. Липинського і В. Стефаника є, вочевидь, цікавою і повчальною. Пригадаймо й рядки з листа останнього від 4 березня 1927 р. до творця класократичної концепції: «Все, що я зміг прочитати під Вашим іменем, я читав не з цікавости, а з любови. Все, що Ви написали, я читав також з обов’язку, бо Ваше слово зв’язує консерватизм Великої землі з новим здеклясованим елеметом» [10, 312]. Це саме В. Стефаник символічно називав В. Липинського «правою рукою української нації», натякаючи на її більш як трьохсотлітнє «лівацтво», одночасно вважаючи його «найбільш трагічною особою наших істориків» [10, 313]. І справа тут не у тому, що В. Стефаник щиро зізнавався, що не вірить у концепцію В. Липинського, але точно у тому, що передбачав можливість того, що його, Стефаникова, ліва рука колись «знайдеться» у його, Липинського, руці правій [10, 313]. А отже, – компромісу буде досягнуто, – того, що письменник називав «бойовою цілістю» [10, 313]. Натомість В. Липинський, вказуючи на «припізнений взагалі політично розвиток України», відповідав письменникові, що «без правої руки, як Ви так гарно висловилися, не може бути Держави Української» [3, 657]. Тож найбільшим побажанням В. Липинського для В. Стефаника, яке виразно оцінює його письменницьку працю, є рядки з листа від 24 червня 1927 р.: «нехай благословенно буде імя Ваше на Вкраїні по віки» [3, 657].
Важливою обставиною є, що обидва публічні інтелектуали (перший – знавець глибин української історії доби Хмельниччини; другий – знавець глибин життя передмодерного українського села) знали публікації і твори одне одного – турбуючись, щоб їх отримати і обов’язково прочитати, зокрема В. Липинський турбувався про отримання В. Стефаником його «України на переломі» й трьох випусків «Хліборобської України», а також обіцяв надіслати окреме видання «Листів до братів хліборобів» [3, 541, 656, 657], факт отримання яких підтверджував й сам письменник у січні 1922 р. [3, 799]. А вже у березні того ж року В. Стефаник писав: «Ваші видання я поширив тут між нашими людьми і вони зацікавили та сподобалися їм. Важне те, що Ви на нашу історію глядите з іншого боку, чим наші історики дотепер і що Ваша віра і любов до свойого народу така дужа, що вона будує в серцях читачів такуж любов до вітчизни. Я се і я особисто Вам дякую. Я лагоджу до друку збірку оповідань і по надрукуваню Вам вишлю» [3, 800].
Недаремно й В. Стефаник дякував творцеві класократичної теорії за те, що «по століттях взялися відшукувати нашу давню славу, забуту та незнану – що зуміли слухати голосу давніх часів та й дали їм заговорити до нас» [3, 799]. І, нарешті, обидва герої нашої студії відчували особливий зв’язок з українським селянством. Найперше, В. Стефаник який ніколи не відмовлявся від свого селянського походження, а вже й за ним – В. Липинський, який, бувши шляхтичем, присвятив свою розвідку про Хмельниччину «Україна на переломі 1657–1659» пам’яти селянина з Русалівки на Уманщині Левка Зануди, який загинув напровесні 1918 р.
Новела «Давнина» (1900 р.) як пролог до елітистської теорії В. Липинського. Щоб зрозуміти, яким є вплив політологічних категорій щодо інтерпретацій сюжету новели «Давнина» В. Стефаника, слід зазирнути у творчі майстерні обох інтелектуалів, спробувавши видобути з їхньої спадщини (або спадщини про них) згадки про політику як таку. Звісно, що у випадку з В. Липинським тут буде значно простіше, адже маємо його «Листи до братів хліборобів». Тут політика – це «умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереження окремої Держави на Українській землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації» [9, 347]. А от зі В. Стефаником буде складніше, незважаючи, що він був і членом Української радикальної партії або депутатом віденського Райхсрату чи Української Національної Ради у Станиславові за часів ЗУНР. Бо, як зауважував його син Юрій Гаморак, «Стефаник не був політичним діячем у широкому розумінні цього слова, не створив ніякої політичної програми» [15, ІХ]. А й дійсно, якщо порівняти В. Стефаника з В. Липинським, побачимо в останнього і «вибір», і «метод», які складають сутність політики, чого, звісно, не знайдемо у нашого класика. Однак, все ж таки, «як і кожна людина, Стефаник мав певні політичні переконання, які в дрібних справах, залежно від часу і обставин, змінювалися. Та хребет його політичних переконань, його політичне “вірую” не змінялось за ціле його життя ні разу» [15, ІХ]. Тому вже хрестоматійним стало твердження, що В. Стефаник завжди був представником і захисником – у житті та літературі – селянського стану, «покоління мужицького» [14, 167]. І у цьому міркуванні, зваживши на того ж В. Липинського, який проєктував свої «Листи…» до «братів-хліборобів» є їхня, авторська, взаємозалежність. Адже, як і для В. Липинського, так і для В. Стефаника, лише вільна українська людина може збудувати власну державність: «під час світової війни і після неї (а це доба Української революції 1914–1923 рр. – Авт.) український селянин став найбільшою опорою нації в боротьбі за її державність, він (В. Стефаник) усвідомив собі, що він не поет села, яке загибає, а поет цілої нації» [15, ІХ].
І саме Стефаникова «Давнина» є цікавим текстом для цілком політологічного аналізу, адже у ній «багато слів від прихованого оповідача (автора) і менше діялогів. […] дія в цій новелі не відбувається, це спогади бідняків про давні добрі часи» [10, 212].
Не лише у цьому її, сказати б, «загерметизованість», яку можна ототожнювати з «консервацією» протоганістів: «Люди за них давно забули, бо то вже не нині (письмівка наша. – Авт.) […]» [15, 147]. Бо саме минуле, давнє, як і у дослідженнях В. Липинського, стає у цій новелі зовнішнім тлом для оцінювання «політичної акції» (вислів В. Липинського). Адже у минулому, в новелі «Давнина», бере свій початок сучасна для оповідача сільська читальня товариства «Просвіти» («То сам почєток читальні заходит ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дєка Базя» [15, 148]), а, отже, сказати б мовою політології, відбувається її інституціалізація. Зауважмо: з самого початку і до кінця розповіді наратора, у «Давнині» використовується минулий час («поклав», «годував», «смотрив», «вернувся», «балакала», «кудкудакала», «плакала», «цілувала», «прочитав», «купив», «банувала», «не попасав довго» та ін.) [15, 142-147], який, як мовили люди, «конем не здогониш!» [15, 148].
Між тим, автор новели й не збирався наздоганяти минувшину, він нею оперує як символом і/або фігурою, які можуть дати відповідь про, щонайменше, два типи людських бажань – діяти й байдикувати в західноукраїнському хронотопі. А що перше бажання цілком «вписується» у логіку культу власної землі, то друге схоже на Бахтінський культ карнавалу (байдикування). Додаймо, що і перше, і друге були особливостями культури ЗУНР/ЗОУНР – т. зв. «культури вертепної драми 1919–1919» на ширшому тлі т. зв. «культури вбивства 1914–1923 рр.»[1]
«Отілеснення» тріади персонажів Стефаникової новели відбувається засобами пам’ятання про минулий час: «Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітують і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо» [15, 142]. Подивімося: хоча, з самого початку новели і вже з її назви, йдеться про акцентування на минувшині, а, отже, повільному забутті, символом «позагробового» життя трійці героїв є вишня, яке цвіте і родить. Мабуть, так вже на початку твору письменник хотів показати значущість теперішнього часу над минулим, в межах якого розгортається дія його новели.
Відомо, що В. Стефаник не любив своїх літературних героїв за те, що вони були або багаті, або бідні, він, як твердив Л. Луців, «симпатизував із ними тому, що вони були самими собою, не вирікалися самих себе» [10, 417]. Самим цим прийомом письменник робив себе мовби стороннім глядачем драми покутського села. Тож у драмі в одній дії, новелі «Давнина», можна вбачати й Стефаникове бачення конфліктної взаємодії тогочасних страт – заможних господарів-ґаздів і безземельних, але шанованих в сільській ієрархії найнижчих церковних служителів. З огляду на сучасне розуміння дихотомії політики та моралі [11, 115-143], можна припустити, що йдеться також й про проблему чесности і соціальні ролі українських селян, байдуже, що у «Давнині» вони вже небіжчики. А що про небіжчиків або добре, або зовсім ніяк, письменницька уява розглядає своїх героїв/антигероїв лише переказуючи сюжет (почасти взятий зі свого повсякдення) і констатуючи їх, героїв, характеристики. Адже Т. Іґлтон застерігає: «Письменник може не досвідчувати нічого поза досвідчуванням чину писання» [18, 186].
Інша справа – В. Липинський, який оцінював «Давнину», як «прекрасну, взяту із нашого селянського життя, ілюстрацію для уявлення собі типу продуцента-войовника і непродуцента-невойовника та їх відношення до ідеолоґії» [9, 407]. Тому для В. Липинського, «дід Дмитро, старий добрий господар […] той войовник-продуцент, що репрезентує всю камінну міць (маємо тут алюзію до Стефаникового «Камінного хреста» і ще одне підтвердження його В. Липинський читав не лише його одну новелу. – Авт.) галицького підгірського села» [9, 407].
Портрет діда Дмитра – своєрідний збірний образ ґазди, який керується у житті власним, неписаним кодексом поведінки: «Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. […] ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню й подвір’я і витинав коло плотів будяки. […] Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двісті ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині. Збіжжя не молотив по кільканадцять років […] Як котрий (стіжок збіжжя. – Авт.) треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку і замикав на колодку. До церкви ходив щодругої неділі […] В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми. […] Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно» [15, 142-143, 144].
Важливим атрибутом опису діда Дмитра є те, що він заощаджує кошти, виручені з продажу чи то худоби, чи то врожаю, щоб залишити дітям: «Він лишит вам гроший, що мете гратиси в них…» [15, 145]. Єдине, що не робить дід – не розмовляє («– Діду, ви забудете говорити, – казали люди»), адже не має з ким («– Моя верства вімерла і на войнах поглибла, я не маю з ким говорити») [15, 143]. Не розмовляв старий і з власною дружиною, яка полюбляла балачки: «Баба Дмитриха то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно (письмівка моя. – І. М.), а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї» [15, 144]. Тому й мав дід свої дивацтва: «він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої не мало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв» [15, 142]. Скидається на те, що дід Дмитро все намагався полагодити те, що давно минуло. Про те, що минуло прочитаємо ще наприкінці новели, коли В. Стефаник, як оповідач, виснує про книжечки під стріхою хати Дмитра і Дмитрихи (в якій міститься читальня), які «тепер ніхто вже […] не читає, минулиси. – Ой, минулиси (письмівка наша. – Авт.) [15, 148]. Відтак дід Дмитро може розглядатися ще й як мнемонічна фігура, адже, як показує українська література ХХ ст., у такій іпостасі «дід» присутній у численних текстах про пам’ять-забуття [12, 236–237].
Протилежною дідові фігурою є значно молодший і бідніший від нього чоловік – дяк Базьо, який, як зауважує В. Липинський, «що при мовчазній згоді діда Дмитра, і повний пошани до нього, читає в його хаті такі книжки, які мають одвертати огонь і гром, і за це одержує од баби Дмитрихи пятаки на своє убоге, але повне віри в чудодійність оцих книжок життя» [9, 407].
Дяк Базьо, в інтерпретації В. Липинського, це приклад «непродуцента-невойовника». Як оповідає В. Стефаник, «А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів (письмівка моя. – І. М.) з ними через город» [15, 146]. Цікавим тут є оце Базьове «сидіння», адже, згідно із теорією В. Липинського, «непродуцент-невойовник» стихійно схильний до «кочовництва» [9, 407], – бачимо тут невідповідність щодо Стефаникової «Давнини». Чи не тому В. Липинський називає дяка прикладом другого типу («непродуцент-невойовник»), але в його «позитивній, творчій формі» [9, 407]. Адже, вочевидь, Базьо – такий же місцевий, як і дід з бабою, а, отже, цілком ймовірно, що й він прив’язаний до «місця осідку» (вислів В. Липинського), що має «величезне значіння для розвитку патріотизму (почуття своєї території) серед даної нації» [9, 407]. І хоча Базьо – з місцевих, він одинокий і старий, тому баба Дмитриха його годувала і давала грошей на горілку. Чому саме він п’є, пояснював тим, що йому «книжки в голові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться як хмара малих дітей, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. […] Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мині дали трошки супокою!» [15, 146].
Тож пошук Базьом спокою – це читання вголос: «він неодної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості» [15, 146]. Але одного разу дяк читав якусь «страшну книжку», «що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли» [15, 146]. Ось цей уривок, що його цитує автор: «Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет, як камень, і не видасть плода із себе…» [15, 147]. І хоча наратор не зізнається, що це за «страшна книжка», з якої віє лише погрозами, можна відгадати, що це були уривки стихів Святого Письма, які дяк Базьо читав, перескакуючи і/або перекручуючи на свій копил стихи, адже, зазвичай, був нетверезий. Оригінальна версія тексту «страшної книжки» могла бути такою: «І будете марнувати силу вашу, і не давати ме земля ваша жнива свого, а дерево на полї вашому не давати ме плоду свого; І пущу зьвірину польову на вас, що вигубить дїтей ваших, і пожере скотину вашу, і вас поменьшить, та й опустїють шляхи ваші» (Третя книга Мойсея, 26: 20, 22) (переклад Пантелеймона Куліша) (письмівка наша. – І. М.).
Відтак можна припустити, що у Стефаникова новела містить відсилання до Святого Письма, отож, біблійних ґлокалізмів. А враховуючи факт, що перше повне видання українського перекладу Біблії з’явилося у Відні 1903 р. накладом Англійського Біблійного Товариства, а Стефаникова новела була опублікована 1900 р., лише на перший погляд зрозуміло, чому дяк Базьо читає недоладний текст. До того ж під час Базьового читання, у хаті присутні лише жінки [10, 341], а той факт, що діда Дмитра там немає [15, 147], лише загострює опозицію «продуцент – непродуцент». Адже лякаючи односельців уривками з Святого Письма, зібравши гроші з усіх жінок з села, накупив їм книжок, «аби і їх хати були заасекуровані (застраховані. – І.М.) від вогню і грому» [15, 147]. А що була ця «страшна книжка» саме Біблією, підтвердженням є згадка, що «потім щонеділі читав тоту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горілку і колач, аби мав чим закусити» [15, 147]. Між тим саме дяк заклав традицію читання у селі і став неофіційним засновником читальні, адже саме у хаті Дмитра і Дмитрихи, «зачєв дяк перший раз читати книжечки» [15, 148].
Саме тому читання і саму книгу (церковну, світську) можна розглядати як певною мірою компроміс взаємодії «войовників-продуцентів» і «невойовників-непродуцентів», який закладений у Стефаниковій новелі. Адже, згідно теорії В. Липинського, «свою основну рису, яка спільна кожному з цих типів, вони можуть обертати на зло і на добро; […] можуть виявляти її в боротьбі за якусь ідею і виявляти її без всякої ідеї; можуть по тому становищу, що вони в данім часі і місці в громадському житті займають, бути консерватистами, або поступовцями (письмівка моя. – І. М.) і т.д. і т. д.» [9, 405].
Отже, діда Дмитра і дяка Базя можна було б розглядати, керуючись типологією В. Липинського, саме так. Якщо дід Дмитро – репрезентант верстви, яка «вімерла і на войнах поглибла» [15, 143], це «консерватист», то дяк Базьо – «одинокий і старий» [15, 146], але активний і завжди бажаний у громаді через свій фах (дяка) – це «поступовець». Однак для засновника класократичної доктрини дід Дмитро є уособленням страти, яка, у силу обставин, не може себе реалізувати: «дід Дмитро не мав змоги ще себе досі на Україні проявити, і що “войнам” – державним змаганням – нашим, замість нього, почали провід давати (забувши про своє инше, великоважне призначення і діда Дмитра од його діла усунувши) сучасні наші дяки (невойовничі та непродукуючі інтеліґенти) – ми не маємо власної держави» [9, 407]. Власне вкотре озвучується проблема тогочасної української інтеліґенції, яка на Галичині. І тут важливим причинком будуть рядки В. Стефаника у його статті 1890 р. «Жолудки наших робітних людей і читальні»: «Ті патріоти ледве чи були коли в життю голодні і не знають, що як чоловік голоден, то тогди не тільки що не хоче “Руси”, але навіть сонечка божого не хоче бачити. […] Спитайте його, чому він не йде до читальні, а він: “Та чого, каже, піду, там не урадять, аби я завтра узяв дорожче за день, ані аби-х не платив вікнове, відумерщину, шкільне, дорогове і т. ін.”» [10, 77]. Додаймо ще й Стефаникові спостереження 1897 р., якими він ділиться в листі до Ольги Гаморак: «Лиш руські мужики тепер двигають цілу вагу посвяти, кроваву і невольничу, за поступ цілої нації» [14, 165].
Але погодьмося: ані дід Дмитро, ані дяк Базьо не були тими «руськими мужиками», які «двигали» «поступ цілої нації». Вони, а радше, їх пситхотипи і/або реальні протопити стояли на суспільній драбині тогочасного суспільства, у порівнянні з упослідженими селянами, значно вище – трохи далі від простих селян і трохи ближче до освічених прошарків (шляхти, духовенства). То ж де тут пояснення? Письменник, розповідаючи про бабу Дмитриху з її дивацтвами, записує промовисту фразу: «– У кожді перекладині є все однако, там, і там, і там» [15, 145]. Позаяк відомо, що ані ритм, ані довжина, ані кількість силаб (усі елементи, які можуть бути й у прозі) не є достанім визначником будь-якого тексту [17, 23], ми вважаємо, що саме тут криється відповідь про місце і роль наших героїв/антигероїв у соціальній системі координат адже тут є «войовники-продуценти» і «невойовники-непродуценти», а, отже, «чистих» взірців, немає a priori. Тому новелу «Давнина» можна розглядати ще й як приклад літературного опису – зображеного світу і дійсності, яку творить текст [6, 196].
Отож, окрім ідеологічних, історичних і культурологічних контекстів, можемо говорити про політологічне прочитання Стефаникової новели «Давнина». Її зміст та позалітературні підтексти для В. Липинського мали елітаристське спрямування. Художні ідеї класика української літератури ХХ ст. виразно позначені концептами тогочасних гуманістичних наук (політології, соціології, історії), а їх відлуння можна відшукати й у сучасних трактуваннях інституціалізації етнічних політичних акторів, що стають «мнемонічними акторами». Відтак прочитання новели «Давнина» через політологічну візію В. Липинського відображає найперше його ідейну заангажованість, свідчить про авторське розуміння теорії політичних еліт, зокрема дихотомію «провідної верстви», яка на Галичині початку ХХ ст. була одночасно і рушійною, і гальмівною силою соціального і культурного розвитку.
Іван Монолатій,
доктор політичних наук, професор
[1] Див.: Монолатій І. Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918-1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХ сторіч. Есеї. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. С. 286.
(Важливо! Слова “прим. X” у цьому тексті відсилають до відповідного номеру примітки до моєї рецензії на працю Олександра Охріменка; у цій примітці та/або у фрагменті тексту, до якого цю примітку зроблено, можна знайти більше інформації. Примітки під номерами 1-170 слід шукати в першій частині рецензії - http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2807-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i , під номерами 171-327 – у другій: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2808-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i-2 )
Передусім хочу висловити подяку панові Олександру за ознайомлення з моєю рецензією на його книжку та надану відповідь. Будь-який відгук кращий за його відсутність, адже є ознакою готовності до наукової дискусії – готовності, якої, на жаль, в українській академічній науці спостерігаємо не завжди.
Втім, прочитавши відповідь Олександра Охріменка, я вагався, чи слід подавати репліку на текст, у якому по суті не міститься жодної конкретної відповіді на мої численні зауваження до його роботи (яку, попри ці самі зауваження, я, нагадаю, оцінив у цілому позитивно). Власне, цей факт, а також обіцянка пана Олександра врахувати у гіпотетичному – на превеликий жаль, дуже гіпотетичному, судячи зі слів самого автора – другому виданні своєї книжки всі висловлені мною зауваги (отже, їхня слушність під сумнів не ставиться?), мабуть, міг би звільнити мене від необхідності якоїсь додаткової реакції. Тим паче, заслужено чи ні, до жанру «відповіді на відповідь» у науковому світі зазвичай ставляться несхвально: широко відома історія, коли тривале «листування» між двома запеклими науковими опонентами в царині таксономії один з них зрештою перервав «відповіддю» з усього двох слів, які не посоромився надрукувати цілком респектабельний науковий журнал: «Enough already» (“Годі вже”)[1]. Крім того, важко також не погодитися з паном Олександром, що робота над власним науковим доробком у кінцевому підсумку є, як правило, більш раціональним витрачанням часу, ніж над чужим.
Однак з відповіді пана Охріменка можна виснувати, що він, навіть не заперечуючи слушності моїх конкретних аргументів, все ж відкидає рецензію в цілому. Причому відкидає настільки, що вважає за можливе протиставити моїм 327 приміткам свою одну, в якій категорично відкидає мою характеристику ділянки досліджень західноєвропейського середньовіччя в Україні як доволі бідної (обмежуючись у якості контраргументу лише одним контрприкладом, і тим радше про Центральну Європу (з чим у нас справді дещо краще), ніж про Західну, та посиланням на довідник Олександра Головка, де зібрано інформацію про всіх медієвістів України – включно з русистами, літуаністами, орієнталістами тощо).
Чи існує і чи має існувати «право на наукову критику»?
Олександр Охріменко стверджує, що мої доволі конкретні критичні зауваження до його праці якимось чином підважуються тим, що я навчався в університеті, не більш престижному за його (власне, в тому ж самому), і моїм доволі скромним переліком наукових публікацій. Мушу зізнатися, що ніколи не вважав за гідну аргументацію апелювання до наукових регалій (якщо лишень не йдеться про суперечки з представниками фолк-гісторі - до яких, маю сподівання, пан Олександр мене не зараховує, - і то не завжди), хоча на нього, на щастя чи на жаль, українські науковці монополії, за моїми власними спостереженнями, аж ніяк не мають. Ба більше, в іншій своїй роботі пан Охріменко, обгрунтовано чи ні вирішивши, що подібний argumentum ad auctoritatem, що зливається з argumentum ad hominem, було використано проти нього, сам виступав проти такого аргументу зі словами, під якими (припускаючи задля простоти, що причину та контекст їх появи пан Олександр описує вповні коректно), я цілком міг би підписатися: «Прикро, що стаття С. Зінченко, Є. Чернухіна, О. Гальченко є неаргументованою критикою на мою публікацію та мало сприяє поступу медієвістики в Україні… Їм досить назвати когось «молодим дослідником», що ніби автоматично додає їм «досвідченості». «Повчальний» виклад статті – ось дивіться, як треба робити справжнє дослідження рукопису – повністю підмінює ті наукові основи, які є в історичних дисциплінах… Це виглядає як «закон Шевченка», коли інший, нехай «молодий», вчений не має права досліджувати те, що вже «зарезервував» за собоюпопередній, хоч з того часу пройшло 25 років, а часу виправити свої помилки «досвідчений» не знайшов. На жаль, ця ситуація скидається на «недопущення до клубу відомих та досвідчених», якто часто було за совєтських часів».
Сподіваюся, що до проблем української медієвістики і, ширше, науки загалом, на які я вказував у своїй рецензії, мені не доведеться додавати використання в якості «вагомого аргументу» в наукових дискусіях наукометричних показників, дедалі більше поширюваних нині як критерій оцінювання якості наукової діяльності.
Суто з власної любові до логічного мислення завважу також, що при використанні подібної «лінії захисту» від критики конкретних тез - «я не менш фаховий за рецензента науковець, бо ж навчався в тому самому університеті та опублікував більше статей» - не випадає без впадання у внутрішню суперечність виправдовувати допущені помилки тим, що вони є «результатом «самоосвіти - аргументацією, характерною й логічною якраз для аматорів. Або «фахівець з університетом і публікаціями», або «самоосвіта» - you can’t have your cake and eat it. Утім, якщо вважати, що «самоосвіта» є єдиним для університетського фахівця шляхом здобуття необхідних знань
А втім, не приховуватиму, що тішуся з того, що пан Олександр мимохідь експліцитно висловив ту проблему в царині українських досліджень західноєвропейського середньовіччя (все-таки праця Охріменка слугувала для мене передовсім напрочуд зручним матеріалом для насвітлення цих, загальніших проблем), до якої я поступово підводив, не надто бажаючи озвучувати її вголос, вдумливого читача моєї рецензії через акцент на численні лінгвістичні, палеографічні, іконографічні та інші прогалини в праці Олександра Охріменка. А саме: брак в Україні адекватних можливостей здобути ці знання принаймні стосовно західноєвропейських культур, їхніх мов, писемності тощо в системі української формальної історичної освіти. Справді, українському дослідникові доводиться ставати на шлях (повної?) самоосвіти, що, як бачимо, може призводити до вельми негативних наслідків.
Чому акцент на деталях?
Олександр Охріменко також закидає мені, що моя рецензія звелася до дріб’язкового редагування: «Він не заперечує моїх концепцій, висновків, суджень чи припущень, методів й методології». Не можу погодитися з такою оцінкою. Але годі заперечувати, що я й справді приділив подробицям чимало уваги в своїй рецензії – настільки, що значно ускладнив «доступ» до того самого заперечення читачеві, змусивши його пробиратися через часом непролазні хащі лінгвістики, палеографії тощо. Що ж, спробую заповнити цю реальну чи гадану лакуну цим текстом. Але спершу маю все-таки відповісти на сам закид як такий: чому в своїй рецензії я й справді не сконцентрувався на висновках?
На мою думку, вимога критикувати не окремі аспекти, а винятково кінцеві висновки, до яких дійшов Автор, випускає з уваги специфіку його праці. Адже вона не носить аналітичного характеру і не грунтується на перевірці дослідницьких гіпотез. Навпаки, як влучно висловився в своєму інтерв’ю (на яке послався і у відповіді на мою рецензію) сам пан Олександр, «концепції, які розширюють нашу уяву про певні речі, показують закономірності, а краще просто «ворушать» нашу уяву, спираючись на наукові факти, - це чудово. Однак перед тим слід вивчити всі «дрібниці» - конкретні випадки конкретних людей».
Інший приклад: цілий підрозділ «Дитинство» (с. 166-169) побудований на експліцитній полеміці з Філіппом Ар’єсом, якого, мовляв, досі підтримують «деякі історики» (імена яких Охріменко завбачливо не називає). Це попри те, що боротьба з давно спростованою боротьбою Ар’єса про дитинство чимдалі більше нагадує боротьбу з теорією флогістону. Ба більше, через штучне обмеження кола джерел винятково візуальними Охріменко навіть у цих обставинах не може здобути над ним однозначну перемогу, бо ж «візуальні джерела з цієї проблеми доволі неоднозначні». У результаті у висновках до розділу проблема дитинства ніяк не відбилася взагалі. Питання: про що й навіщо ці чотири сторінки тексту? У цьому випадку можу лише обернути слова пана Олександра («яких висновків дійшов О.Чередніченко у своїй критиці, на які конкретні зауваження мені давати відповідь?»): часом важко сформулювати предметну критику через відсутність предмету критики.
Там, де висновки таки сформульовані, вони часто є доволі тривіальними і такими, що не потребують ні коментарів, ні розмірковувань - на кшталт «в XI-XIII ст. в Англії сформувалися умови для розвитку нового явища – моди». Певно, «хрестоматійний» приклад – підрозділ книжки на с. 68 під назвою «Гардероб науковця». Наведу його практично повністю: «[початок підрозділу] Набір одягу розглянемо на прикладі науковця. Так, магістр Джон Гарландський у своєму словнику повідомляє, що має [далі йде довгий перелік різних видів одягу, який має Жан де Гарланд]…» І висновок Охріменка: «Тобто речей у гардеробі жителів міста Англії доби розвинутого середньовіччя – значна кількість, можлива варіативність строю [кінець тексту]». Особливо не посперечаєшся (навіть без переліку). Але чи означає той факт, що подібний висновок мало залежить від конкретного переліку речей, що ми маємо позначити як «дріб’язкове вичитування тексту» вказівку на наявність у цьому спискові «церемоніального халату» (!) та «капоту» (!!)? Радше банальність самого висновку робить значно цікавішими за нього ті підвалини, на яких він формально грунтується.
Там, де висновки можна вважати значущими, автор іде здебільшого у відомому річищі наукового мейнстриму – навіть там, де напозір йому опирається. див., наприклад, примітку моєї рецензії, що розкриває безсенсовність «протистояння» автора задовго до нього розвінчаній теорії Філіппа Ар’єса; те саме можна було б сказати про У деяких випадках автор просто повторює висновки, запозичені в цитованих ним авторів ,як-от стосовно «фаст-фуду» - пор. с. 60, де зустрічається твердження про фаст-фуд з посиланням на Марту Карлін, і с. 63, де фактично це саме твердження подано вже як висновок автора; у мене немає підстав оспорювати ці висновки, однак і нема підстав приписувати честь їх відкриття власне панові Олександру. А проте через те, що рецензент, як зрозуміло з заключної частини його рецензії, не страждає на культ наукової новизни, у своєму відгукові він не заакцентовував на вторинному чи тривіальному характері висновків, а просто оминув їх увагою (відзначивши лишень, що лейтмотив цілої книжки – твердження про потяг середньовічних людей до індивідуальності – не вирізняється оригінальністю, але й не викликає заперечень – прим. 5).
Отже, не у висновках головна сила та цікавість справа, а в тих самих «деталях», які . Головна перевага Охріменкової книжки, отже, полягає не у висновках, а саме в тому величезному й цікавезному конкретному матеріалі, який збирає автор для ілюстрування окремих деталей побуту та повсякдення англійських середньовічних містян. Чимала кількість цих деталей, на яких наголошує автор, не знаходять ніякого відображення у тезах чи висновках, як-от твердження Охріменка «Атмосферу міського навчання яскраво передав Вільям Фіц-Стефен: «Школярі ведуть диспути, одні з наочними доведеннями, інші – роздумують логічно; ці роблять висновки від протилежного, а інші чудово використовують силогізми…». А проте саме такі описи теж створюють, якщо можна так сказати, «атмосферу» - атмосферу Охріменкової книжки, без якої годі скласти про неї адекватне враження. Та зрештою, і складно було б очікувати іншого від книжки, яка подає детальний огляд (а не теоретичну схему) різних аспектів повсякденного життя.
І про головне
Але повернемося до цікавішого, важливішого та, направду кажучи, чи не єдиного потенційно науково вартісного завдання цього тексту - критики тез Охріменкової книжки. На прохання пана Олександра, якому не вдалося побачити в моїй рецензії жодного (!) заперечення бодай одного свого «судження та припущення», не кажучи вже про методи чи концепції, виділю ті конкретні найважливіші моменти у його книжці, які викликали в мене незгоду. Ще раз зазначу, що, за незначними винятками, уся ключова інформація міститься щодо цих пунктів, властиво, вже в моїй рецензії. Тож аби надто не повторюватися, задля економії місця та часу після загального опису кожного підважуваного положення відсилатиму до тексту моєї рецензії (для зручності читача відсилатиму до тієї її примітки, у якій і навколо якої міститься відповідний текст). .
Тут нагадаю також, що цей самий «Джон Гарландський», якого Охріменко представляє як питомого лондонського науковця і на цитуванні якого грунтується чимало тверджень дослідника про англійське середньовічне місто (про одяг містян, їхні жести тощо), насправді мешкав у… Парижі й описував французькі, а не англійські реалії (прим. 257-259).
Наостанок
Нарешті, зверну увагу на те, на що вже натякав у своїй рецензії: у силі-силенній кандидатських дисертацій можна знайти надзвичайно прикрі та болючі недоліки; до певної міри, як на мене, це є закладеним у самому характері кандидатської дисертації як передовсім кваліфікаційної роботи. Тим паче у випадку кандидатської наявність ґанджів часто пояснюється «родовими плямами» курсових і дипломних робіт ще студентських років дисертанта. Одним словом, рецензент, на відміну від багатьох своїх колег, не схильний надміру прискіпливо дивитися на тексти кандидатських дисертацій як такі.
А проте лише незначна меншість їх публікуються згодом як окремі комерційні книжкові видання. Винесення власного дисертаційного дослідження на загал, значно ширший за власне історичний цех (навіть якщо в підсумку наклад, як зазначає пан Олександр, не розкуповується), накладає на автора відповідальність уже не лише перед наукою, а й перед суспільством у цілому, і просто-таки вимагає повернення до тексту та його грунтовне редагування. Ба більше, сам пан Олександр натякав в інтерв’ю, що здійснював якусь роботу з підготовки книжки до друку - треба б думати, вона включала й поліпшення в тексті також. А між тим практично всі вказані мною в рецензії хиби – за очевидним винятком пов’язаних з видавцями проблем з покажчиком – «перекочували» до книжки саме з дисертації (це, між іншим, до твердження автора, що в книжки «немає наукового редактора й рецензентів»); і навпаки, надзвичайно мала кількість з тих помилок, які були присутні в тексті дисертації, не опинилися зрештою в книжці (винятки стосуються, наскільки мені вдалося помітити, лише деякої орфографічної коректури). І якщо панові Олександру, як можна припускати з його наведених вище слів про відсутність оригінальності у висловлених у моїй рецензії заувагах, був давно відомий текст мого дисертаційного дослідження з розбором помилкових тверджень у його дисертації, чому він не вніс жодних виправлень у свою базовану на цій-таки дисертації книжку?
Під цим-таки кутом зору пропоную поглянути на саме по собі цілком слушне твердження дослідника про необхідність постійного розвитку та вдосконалення науковця і після «галочки» у вигляді кандидатської дисертації – адже між захистом Охріменкової дисертації та виходом фактично тотожної їй за текстом (і, як фактично визнав пан Олександр, сповненої «помилок, одруків і неточностей») книжки минуло майже три роки… Тож принагідно відзначу ще одну проблему з українською наукою – відсутність нормального інституту т.зв. «постдоку», завдання якого якраз і полягає в належній підготовці дисертації до друку.
P. S.: Користуючись нагодою і подякою Автора за мою «редакторську роботу», вкажу ще на одну помилку, яка випала з поля мого зору під час написання первинної рецензії: причетний до будівництва Солсберійського собору Еліас насправді походив не з Дарема (Durham), як в Охріменка (с. 36), а з Дірема (Dereham)[4].
[1] Посилання на «статтю»: Ian Tattersall. Higher Taxa: Reply to Cartmill // Evolutionary Anthropology: Issues, News, and Reviews. – Volume 22. – Issue 6 (November/December 2013). – P. 293.
[2] Herman Pleij. Dreaming of Cockaigne: Medieval Fantasies of the Perfect Life / Trans. by Diane Webb. - New York: Columbia University Press, 2001. – P. 55-61.
[3] У моїй опублікованій рецензії не зазначено, звідки Александр Неккам запозичив таку дивакувату ідею. Імовірно, має рацію Тереза Фріш, стверджуючи, що ця ідея, вірогідно, ґрунтувалася на буквалістичному прочитанні Арістотелевого трактату “Про небо”, переклад якого на латинську мову на той час уже досягнув Західної Європи (Teresa G. Frisch. Gothic Art 1140 – c. 1450: Sources and Documents. (Medieval Academy Reprints for Teaching. – Volume 20.) – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press in association with the Medieval Academy of America, 1987 (оригінальне видання – 1971). – P. 31-32, n. 29). Цікаво, що на цю працю Терези Фріш – і саме в контексті будівництва - є посилання і в Олександра Охріменка (с. 36, прим. 5), проте він, схоже, не зауважив її тезу щодо химерної теорії Неккама.
[4] Josiah Cox Russell. The Many-Sided Career of Master Elias of Dereham // Speculum. – Volume 5. – Number 4 (October 1930). – P. 378-387.
