Кожна книга є відображенням як суспільно-політичної кон’юнктури, так і засвідчує певний зріз знань про наукову проблему. Про погіршення свободи слова й умов для творчості в РФ відомо. З огляду на науково-політичну кон’юнктуру в сучасній Росії навряд чи варто очікувати появи у найближчому майбутньому досліджень, автори яких абстрагувалися б від офіційної візії сучасної війни і випадали з російського ідеологічного оркестру. Праць, які б максимально використовували величезний потенціал московських архівосховищ, які б не розглядали Україну як «ісконно русскіє землі» та зображували не лише спільну, але й окремішню історію. Добре буде, якщо «Історія Новоросії» так і залишиться тією одинокою книжковою ластівкою, яка не принесе ще одну пекельну весну в Україну. Віктор Мироненко дає свою відповідь на актуальні питання української історії, і вона не найгірша. «Маємо те, що маємо», – мабуть, цей вислів Леоніда Кравчука влучно передає загальну оцінку частини В. Мироненка. Маємо спробу спокійного прочитання історії України в усій її драматиці без імперських, упереджених оцінок «молодшого брата», а наявні недоліки лише підкреслюють потребу справжнього вивчення України в Росії.
Тирновська конституція 1879 р. гарантувала широкі політичні права громадянам Болгарії. Відповідно до статті 86 можливістю брати участь у голосуванні на парламентських виборах користувалися чоловіки, котрі досягли двадцятиоднорічного віку, а балотуватися кандидатами у народні депутати могли писемні особи чоловічої статі, яким виповнилося тридцять років. Майнового цензу, як у тогочасній Великій Британії, Італії чи Нідерландах, не було передбачено. Окрім Конституції виборчий процес у Болгарії регулювався «Виборчим законом про Звичайні й Великі народні збори Болгарського князівства» від 5 грудня 1880 р. Під час регентства і прем’єрства Стамболова дія зазначених юридичних норм формально не скасовувалась і не обмежувалась. При цьому проурядова партія жодного разу не поступилася першим місцем за підсумками парламентських виборів. Такий результат забезпечувався завдяки моральному впливу на електорат чиновників, маніпуляціям, пов’язаним із формуванням виборчих округів, фальсифікаціям і обмеженню поліцією участі у голосуванні прихильників опозиційних сил.
Семь послевоенных десятилетий в анализе и описаниях Курской битвы заметен прочно укоренившийся парадокс. Рассказывая о её завершении в ходе Белгородско-Харьковской операции, большинство историков охотно повествует о событиях, происходивших при освобождении Белгорода и Харькова. И лишь мельком упоминают о жестоких боях, полыхавших совсем рядом – на правом фланге советского наступления, на территории Сумской области Украины. Именно там войска Воронежского фронта столкнулись с упорным сопротивлением и встречными танковыми ударами вермахта.
На відміну від Києва, Берлін є містом, яке живе в пам’яті, тут вона вплетена в міський ландшафт. Сучасні німці намагаються вибудовувати свою меморіальну політику про ІІ світову через принцип: «особисто ми є невинними, але це частина нашої історії і відповідальності». Незалежно від того, будеш ти дивитись собі під ноги, прямо чи вгору, в око все одно впаде щось таке, що нагадає не тільки про якусь трагічну подію, але і про соціальну відповідальність за неї.
Разом з тим випалення не було тотальним. Низка джерел дають підставу говорити про піддання вогню насамперед фортифікаційних споруд, частоколів населених пунктів. Віктор Шестаков у своєму «Мартиролозі» пище, що «село Котельва спалене під час Слобожанського походу Карла ХІІ зимою 1709 року». Натомість О. Меншиков у листі до Петра І зазначав, «що «генерал-лейтнант Рен отправлен от нас в Котелву с четырмя полками, в котором месте, хотя крепость от неприятеля и разорена, однакож, дворы не вызжены». У «спаленій» в лютому Рублівці, де розміщувалася фортеця, у червні цар наказав розмістити « обозы и протчие тягости от всех 3-х дивизей». «И для того командующему при тех обозех посланному инженеру, чтоб он, как скоро к Рублевке прибудет, писал и осмотр тамошней ситуации и где обозы поставятца, априс к нам прислал немедленно», – давав розпорядження Борис Шереметєв своєму підлеглому. У «частково спаленому» Зінькові, за Адлерфельдом, всього-на всього генерал Gyllenkla (Гілленкрок? – Авт.) «підпалив кілька домівок у передмісті».
Результатом ставлення польських еліт до питання Волині стала радикалізація кресових середовищ. Згадану радикалізацію посилювала постановка знаку рівності між злочинами ОУН і УПА та злочинами польської сторони. Спроба нав’язати наратив про вдавану симетрію злочинів була не тільки неправдивою, але й виявилася пасткою, завдяки якій зросли впливи ультраправих. Факт, що до цього дійшло, є провиною як лівої інтелігенції, котра вважала, що маючи «правління над душами» можна оминути пам’ять та закономірний смуток значної частини народу, так і поміркованих правих, котрі прийнявши гасло «немає ворогів з правого боку» толерували у своїх шеренгах радикальних персонажів, які були схильні утримувати контакти з екстремістами. Ультраправі тим відрізняються від поміркованих правих діячів, які називають Волинську різанину геноцидом, але одночасно докладають старань задля поєднання з Україною і підтримують Україну у боротьбі з російською агресією, що поєднання не хочуть, а в українсько-російських війні прямо чи завуальовано підтримують Москву. Тимчасом загрозою ж як для Польщі, для регіону, так і для архітектури європейської безпеки є не Україна, що захищається від агресії, а Росія. Хто цього не розуміє — діє на шкоду національним інтересам Польщі.
Пропонований нижче матеріал є, по суті, історією одного будинку. Розташованого у Харкові по вул. Сумській, 61 і відомого, як «Палац Одруження» з 1963 року. Та мало хто знає, що місцем позбавлення волі він був і раніше: з серпня 1920-го по лютий 1922-го там знаходився концентраційний табір. Занадто комфортний, якщо вірити газеті «Коммунист».
Історія цього закладу, на диво, видається доволі актуальною. Бо в ній присутні не лише лиходії-чекісти, а й добре знайомі нашим сучасникам явища – державний рекет, міжвідомчі «гойдалки», невиконані обіцянки комунальників. Чого там немає – так це традиційного для наукових праць «огляду історіографії»: не вдалося знайти попередників! Концтабором 1920-го спеціально не цікавився ніхто.
У своєму тексті спробую проаналізувати складні конфігурації дослідницької теорії і джерел на прикладі досліджень становища жінки в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині, і ширше – на українських теренах, що від 1569 р. за умовами Люблінської унії входили до Польської Корони. Маємо досить широкий спектр суджень – від тверджень про її упослідженість до декларацій про практично необмежену свободу. І якщо в другому варіанті може йтися про певну ідеологему, слабко підкріплену джерельним матеріалом і ширшими компаративістськими студіями, то в першому – зазвичай про висновки з ретельно опрацьованих судових джерел. Утім, актові джерела достатньо еластичні, щоб забезпечити вибірковими аргументами прихильників обох, на перший погляд, взаємовиключних концепцій.
З 3 по 13 липня 2016 р. на базі Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка у співпраці з центром перспективних досліджень з вивчення Голокосту ім. Джека, Джозефа і Мортона Манделя Меморіального музею Голокосту США відбулася літня школа за програмою «Історія Голокосту в Європі та Україні». Як відомо, до цього часу такі форуми проводили недержавні громадські інституції – Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ, м. Київ) та Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпропетровськ). Відтак, організація даного форуму державною науковою інституцією засвідчила поступові, але невідворотні кроки в подоланні дискурсу «непомічання» теми в незалежній Україні.У роботі школі взяли участь 22 учасники з Києва, Львова, Рівного, Ніжина, Херсона, Острога, Житомира, Одеси, Запоріжжя, Черкас, Харкова, з яких майже половина – кандидати наук.
Joomla! Україна

Additional information