Запитання не лише фактографічне, але й світоглядне. Друга світова загалом закінчилась 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії. Днем завершення цієї війни в Європі є 8 травня 1945-го, коли набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. А коли ж вона припинилась в Україні?
За указом президента, що виданий десятиліття тому, щорічно 28 жовтня відзначають День визволення України від фашистських загарбників. Український інститут національної пам’яті п’ять років тому запропонував вшановувати вказану дату як День вигнання нацистських окупантів з України.
Насправді ж ідеться про завершення Другої світової війни в Україні. Причому очищення української території від військ Німеччини та її союзників завершилось на Закарпатті не 28 жовтня 1944 року, а місяцем пізніше.
Як відомо, село Соломоново Ужгородського району Закарпатської області є найзахіднішим населеним пунктом сучасної України чи, згідно з україномовною Вікіпедією, її крайньою західною точкою. 23 листопада 1944 року, як зазначено в російськомовній Вікіпедії, його "звільнено від німецько-фашистських військ – одним з останніх населених пунктів на території сучасної України".
За угорськомовною версією того ж енциклопедичного гасла поселення тоді здали угорсько-німецькі війська й окупувала радянська "визвольна" армія. У відповідній україномовній статті цей історичний факт залишився поза увагою.
За часів існування СРСР вважалося, що 8 жовтня 1944 року радянські солдати звільнили останнє поселення Української РСР у довоєнних кордонах – село Лавочне нині Сколівського району Львівської області.
У 1995 році, коли святкували 50-ліття возз’єднання Закарпаття з Україною, трохи скоригували прикру історико-меморіальну помилку. Відтоді "визволення України" припадає на 28 жовтня. Це відбито і в указі президента від 20 жовтня 2009 року «Про День визволення України від фашистських загарбників», де фігурує не наукова термінологія, а ідеологічні штампи. Бо Україну очистили восени 1944 року не від фашистів, які правили в Італії 1922 – 1943 років, а від окупаційних режимів трьох держав – Німеччини, Румунії, Угорщини. І не 28 жовтня 1944-го.
Варто почитати мемуари «Шлях солдата» 1969 року генерал-полковника Антона Гастиловича, котрий у званні генерал-майора командував 17-м корпусом і 18-ою армією у складі 4-го Українського фронту відповідно під час першого і другого взяття Чопа. Генерал свідчив: «Із Мукачева і Берегова корпус продовжував переслідування противника і ввечері 28 жовтня після запеклих боїв оволодів крупним залізничним вузлом Чоп. Тут мене чекала перша воєнна невдача. Чоп українською – затичка в бочці, корок – і, дійсно, він став корком, що закупорив подальший наступ. Почалося з того, що вночі, ледь «Совінформбюро» встигло повідомити про взяття Чопа, противник контратакував наші війська і відкинув їх на 1-1,5 км. Взяти Чоп ні в цю ніч, ні в наступні дні не вдавалося. Та й не дивно. Як потім виявилося, всі армії нашого фронту були зупинені на завчасно підготовленому і зайнятому резервами противника рубежі Станчин, Собранці, Чоп – і затрималися на ньому доволі довго, готуючись до прориву» [Гастилович А. Путь солдата. Москва, 1969. С. 20].
Отже, 28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Майже місяць тривала його облога. Окремі частини поселення декілька разів змінювали господаря. Остаточно Чоп здобуто 23 листопада 1944-го. Того ж дня інформаційне агентство СРСР «Совінформбюро» повідомило, що «місто і залізничний вузол Чоп, який переходив із рук в руки, знову зайнятий нашими військами». Жителі Чопа, тоді села, де проживало близько 3 тисяч осіб, переважно угорців, зазнали великої шкоди. Уціліло менше третини будинків. Вокзал і пристанційні будівлі перетворилися на руїни.
В унісон примітив у мемуарах "Через Карпати" 1970 року маршал Радянського Союзу Андрій Гречко, котрий восени 1944 року в званні генерал-полковника командував 1-ою гвардійською армією в складі 4-го Українського фронту. 28 жовтня 1944 року 237-а стрілецька дивізія (командир – полковник Михайло Тетенко), що входила до 17-го корпусу, оволоділа Чопом. Однак наступного дня, 29 жовтня, "противник підтягнув до двох полків піхоти з 12 танками, примусив 237-му стрілецьку дивізію залишити Чоп. Дивізія відійшла на 2-3 км північніше Чопа" [Гречко А. Через Карпаты. Москва, 1970. С. 200-201].
Ілюстративним підтвердженням сказаного слугує схематична карта розташування військ і бойових дій на Закарпатті та Східній Словаччині від 30 вересня до 30 листопада 1944 року, подана А. Гречком.
Карту взято з видання: Гречко А. Через Карпаты. Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1970. С. 161.
Новий командувач 18-ої армії генерал-майор А. Гастилович (доти очолював 17-й корпус) у середині листопада 1944 року розробив план подальшого наступу з проривом у напрямку від нинішнього села Сторожниця (в мемуарах – Йовро-Дарма, похідне від ойконіма словацькою – Jovra – й угорською – Őrdarma), що межа в межу з Ужгородом. Як відмітив А. Гречко, найважливішим результатом наступу стало те, що підрозділи 4-го Українського фронту досягли лівого берега річки Лаборець і повністю оволоділи Закарпатською Україною [Гречко А. Через Карпаты. Москва, 1970. С. 252-254, 273].
Наступати почали масованими ударами авіації та артилерії 23 листопада 1944 року, а село Страж, яке нині є частиною Соломонова, здобуто наступного дня, 24 листопада. Так записано в журналі бойових дій 18-ої армії за листопад 1944 року.
Те саме зафіксував інший учасник подій – полковник Василь Левченко (командир 838-го стрілецького полку, Герой Радянського Союзу), котрий у Москві 1960 року видав книжку про бойовий шлях 1-ої гвардійської армії у вересні-листопаді 1944-го під назвою "Битва в Карпатах". Свої твердження він підкріпив тематичною картою за 23-30 листопада 1944 року.
Карту взято з видання: Левченко В. Сражение в Карпатах (Наступление 1-й гвардейской армии. Сентябрь-ноябрь 1944 г.). Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1960. С. 128-129.
Дуже мало відомо про здобуття радянськими вояками останнього поселення в межах Закарпатської області. Проте не випадково возз’єднавчий форум (Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України) відбувся 26 листопада 1944 року не в адміністративному центрі краю – місті Ужгород, а в Мукачеві – подалі лінії фронту.
Здобутий 27 жовтня 1944-го Ужгород знаходився занадто близько до зони бойових дій. До того ж, вони продовжувалися в тій частині краю, що адміністративно не входила тоді як до новоствореного перехідного державного утворення Закарпатська Україна, так і до самоврядної землі Підкарпатська Русь міжвоєнної пори.
У складі Чехословаччини Підкарпатська Русь займала 12 694 квадратних кілометрів. Площа Закарпатської області 12 777 квадратних кілометрів. Приріст пояснюється наступним.
Після ратифікації радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 року Чехословаччина поступилася СРСР частиною своєї території. Це – 11 сіл, що називаються нині Батфа, Галоч, Малі Сельменці, Паладь-Комаровці, Палло, Ратовці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, Чоп. Вони не входили у Підкарпатську Русь, а належали до словацької жупи Земплин.
4 квітня 1946 року Радянський Союз передав Чехословаччині зі складу Закарпатської області село Лєкаровці. На цьому територіальний обмін між двома країнами закінчився. До речі, бої за Лєкаровці тривали близько місяці від 27 жовтня до 22 листопада 1944-го.
Автор цих рядків висвітлював зауважену проблематику не раз, зокрема в статті "«Сонце довгожданої волі». Коли ж День визволення і Закарпаття, і всієї України? Та чи визволення?", що на початку 2014 року оприлюднена в щорічнику "Тисячоліття – Millennia", обласній газеті "Новини Закарпаття", а також у книжці "Сталеві нерви тореадора…" (2015) .
Наведені аргументи були почуті. 21 жовтня 2014 року розміщено "Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до 70-ї річниці вигнання нацистських окупантів з України". Передусім розвінчувалися заяложені міфи.
Ця установа порадила використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість «визволення України від фашистських загарбників». Адже в 1944-му Україна не стала вільною, а опинилася під пануванням іншого тоталітарного режиму. Її визволення відбулося з розпадом Радянського Союзу. Пропагандистське словосполучення «фашистські загарбники» замінено коректним терміном «нацистські окупанти». Пояснено, що 28 жовтня 1944-го радянські війська розпочали бої за Чоп, а вигнали нацистських окупантів з України 25-26 листопада того року.
Український інститут національної пам’яті повернувся до важливої теми 28 жовтня 2016 року в публікації "Щодо 28 жовтня й звільнення території України від нацистів" вміщено витяг із колективної книжки "Війна і міф. Невідома Друга світова" (2016).
Насамперед виправлено три неточності в усталеній фразі "Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року". Резонно мовилося, що, по-перше, "не визволили від окупантів, а тільки вигнали їх"; по-друге, "останні бої з окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше"; по-третє, некоректно нацистів називати фашистами.
Складно відповісти на те, що завадило Українському інституту національної пам’яті як центральному органу виконавчої влади домогтися за каденції Петра Порошенка видання президентського указу на заміну чинному – про «День визволення України від фашистських загарбників».
Офіційно 28 жовтня є саме такою датою. Насправді Друга світова в Україні завершилась не раніше 24 листопада 1944-го, коли радянські війська вибили противника з найзахіднішого села в межах її сучасної території.
Втім, встановити істину ніколи не пізно. Надто, коли історичній події ювілейні 75 років.
Див. першу частину: Про «батоги» та «пряники» для українських гуманітаріїв. Пролегомени
Пропозиції щодо
вимог до здобувачів наукового ступеня кандидат наук, доктор філософії чи доктор наук для гуманітарних дисциплін
Пропоную відмовитись від єдиних вимог для захисту кандидатських і докторських дисертацій для всіх наукових дисциплін і створити декілька таких нормативних документів, з вимогами, виписаними під певну галузь наукового знання, і прописані фаховою спільнотою, а не представниками інших наукових дисциплін. Нинішні єдині вимоги до порядку захисту кандидатських і докторських дисертацій виписані під певні дисципліни (фізико-математичного напрямку) і є руйнівними для інших дисциплін, в першу чергу для гуманітарних наук.
Визначення чи відповідають дисертаційне дослідження та опубліковані результати пошукача наукового ступеню також мають оцінювати представники наукової спільноти, і ніяких додаткових затверджень вони не потребують.
Це пропозиції насамперед для істориків, вони - відкриті для обговорення, змін та доповнень. Якщо до обговорення долучаться інші гуманітарії, чи представники соціо-економічних наук, буду рада. Хоча не виключаю можливості, що для соціо-економічних наук, як для інших дисциплін, які відносять дот гуманітарних у широкому значенні, можуть бути зовсім інші критерії оцінки, і наші пропозиції їм не підійдуть.
Також прошу не вважати це остаточним проектом якогось юридичного акту, для такого потрібно грамотна робота юристів із текстом.
1.Дисертація – є кваліфікаційним науковим дослідженням, на основі оцінки наукової якості якого спільнота науковців робить висновок про те, чи має автор дисертації належний рівень компетенції, чи ні, щоб присудити йому науковий ступінь. Тобто, підставою для такого висновку є текст дисертації, і відповідь тут можлива лише - так або -ні.
1.2. В тексті дисертації не може повторюватись текст, який вже опублікований дослідником раніше чи частини текстів, опубліковані раніше.
1.3. Перейти від вимірювання об’єму дисертації (як і монографії та інших видів наукової продукції) в сторінках до вимірювання в тисячах знаків авторського тексту, не враховуючи список джерел, літератури та додатків. Визначити лише мінімальний об’єм тексту, нижче якого текст не може бути визнаний текстом дисертації в гуманітарних дисциплінах, не встановлюючи верхніх обмежень.
2. З першого пункту випливає, що ніяких додаткових балів, рангів, гіршів, публікацій у періодиці, включеній до науковометричних базах, для захисту не потрібно. Відповідно, всі ці підрахунки квартилів і кількості публікацій мають були прибрані в законодавстві про порядок захисту дисертацій, принаймні для гуманітарних дисциплін, як такі, що мають корупціогенну природу, і як мінімум запускають розвиток імітації наукових досліджень в гуманітаристиці.
Я б пропонувала взагалі не зважати на те, чи має автор дисертації на здобуття ступеню кандидата наук (чи ступеня доктор філософії) публікації взагалі, чи не має, і вже тим паче звертати увагу на місце, де він опублікувався. Якщо має – добре, якщо не має, це не значить погано, бо оцінювати належить його текст дисертації, а не публікації, які, в наших реаліях – часто, на жаль, є просто шматком тексту тієї ж дисертації. Розуміючи, що такий крок багато хто буде вважати занадто радикальним, можна запропонувати м’якший варіант – скажімо, наявність публікації чи двох, до трьох в науковому журналі, або наявність монографії, чи участь у колективній публікації, чи колективному серійному виданні або у матеріалах за темою конференції (не плутати з тезами конференції).
3. Прибрати із вимог до гуманітарних наук вимоги щодо публікацій в періодичних виданнях, що індексуються в наукометричних базах.
Всі публікації в наукових виданнях будь-якої країни мають оцінюватися теж лише за змістом самої публікації, та з тим, яку наукову цінність вона має.
Разом з тим, як вже зазначалось, публікації в хижацьких журналах чи журналах, що практикують інші види не доброчесної публікаційної діяльності –не можуть бути визнані за наукові публікації взагалі.
4. Ввести пункт, що умовою захисту кандидатської, (доктор філософії) чи докторської дисертації є закінчена вища освіта за цією спеціалізацією (магістр, спеціаліст), наявність якої засвідчує диплом про вищу освіту.
4.1.Зауважу, що варто розглянути навіть таку можливість, як доповнити цей пункт вимогою надавати свідчення про прослуховування певних спеціалізованих курсів за спеціальністю із певною кількістю годин, відповідних семінарів та складання іспитів у вищому навчальному закладі чи/та в аспірантурі за тематикою обраного дисертаційного дослідження. Йдеться про те, що якщо хтось хоче захищати дисертацію за спеціалізацією «Історія України», та темою періоду Гетьманщини, то він має надати довідку про проходження курсу лекцій та семінарів, скажімо 300 годин (цифра просто для прикладу) та складання іспитів за тематикою Гетьманщини, чи виписку із відповідних протоколів. Таким чином, інформація про прослухані спеціальні курси, їх обсяг та складені іспити відразу робить видимим рівень підготовки пошукача.
Вважала б доцільним таке зробити з огляду на те, що у нас дуже широкі спеціалізації: «Історія України», «Всесвітня історія», які дозволяють не прослухавши жодних спеціальних курсів, писати роботу з будь-якої історичної тематики, особливо ця проблема стосується всесвітньої історії та такої її галузі, як стародавня історія. Тобто, якщо пошукач не прослухав відповідний спеціалізований (а не загальний) курс лекцій з історії (і мови) Стародавньої Греції в виші та/чи в аспірантурі, то він не має права захищатись за тематикою історії Стародавньої Греції. Ця вимога також була б певним заслоном для педагогів-істориків чи представників інших гуманітарних чи і навіть технічних наук робити неякісні або імітаційні роботи з історії чи з історії науки чи окремої наукової галузі і обирати історичні теми для своїх дисертацій.
4.2. Опцію можливості до-здавати якісь додаткові екзамени, у випадку, коли пошукач не має профільної освіти, варто зняти, як таку, що призводить до появи робіт ненаукового характеру. Передбачаючи заперечення тих, хто буде наголошувати, що є роботи міждисциплінарного характеру, маю зауважити, що для того, щоб якісно робити такі роботи, автор має бути фахівцем в тих, дисциплінах, на стику яких він робить свою роботу, підтвердженням чого можуть бути знову лише документи про вищу освіту та відомості про прослухані спеціалізовані лекційні курси і семінарські заняття та здані іспити (в відповідних вишах, а не десь в лівих конторах) і ніякі доздавання екзаменів тут не врятують.
5. Найвагомішою формою наукового результату в гуманітарних науках є монографія (одноосібна). Наукові монографії можуть писатися і у співавторстві, але як роботи кваліфікаційного характеру варто визнати все ж лише монографії одноосібного авторства. Наукова монографія - це авторське дослідження певної наукової проблеми, із викладеними авторськими концептами, їх аргументуванням та висновками.
5.1 Саме вона має бути підставою для надання наукового ступеня д.н., і вагомою підставою для надання ступеня кандидата (доктора філософії). Пропоную щодо захистів кандидатських визначити два можливі способи захисту - захист за текстом дисертації і захист за текстом наукової монографії.
Щодо захисту докторської дисертації – то наявність монографії має бути обов’язковою умовою для надання ступеня д.н. Про докторський ступінь скажу ще окремо нижче по тексту.
5.2. Прирівнювання ваги монографії до однієї статті – варто вилучити із нормативних актів, які існують нині.
Якщо вже так потрібно вираховувати співвідношення, скільком статтям дорівнює монографія - пропоную прирівнювати вагу монографії до тієї кількості середньостатистичних статей (обсяг такої статті в гуманітаристиці приблизно 40 тис. зн. – саме на нього розраховані і західні і наші нормальні журнали), які умістяться в об’ємі монографії, вираженої в тих же тисячах знаків. Тобто, якщо монографія має 120 тис. зн., то це – 3 умовні статті, а якщо 800 тис. зн. – то 20 умовних статей.
5.3. Пропонується також вважати наявність двох наукових монографій, випущених після отримання ступеня к.н.(д.ф.), достатньою умовою для присвоєння докторського ступеня.
5.4. Необхідно зазначити пункт, що не можуть вважатися роботами кваліфікаційного характеру для здобуття наукового ступеню кандидата наук (доктора філософії) чи доктора наук монографії, які є передруком низки окремих вже виданих текстів здобувача, чи в які включені фрагменти вже раніше опублікованих текстів автора. В нашому законодавстві довго існували і продовжують існувати нині нормативи, які взагалі диктують робити таку «монографію» із шматків текстів вже виданих статей, - така вимога чи навіть допуск такої можливості – це примус до недоброчесних практик наукової роботи, від цього потрібно відмовитись. Якщо хтось хоче включити в свою книгу частину своїх попередніх текстів, то, за відповідного оформлення і зазначення, він може такі книги видавати, але вони не можуть вважатися роботами кваліфікаційного характеру.
6. Форми наукової продукції в гуманітарних науках, які мають бути визнані як такі, що відображають наукові результати, і які можуть слугувати підставою для кваліфікації, надання наукового ступеня, присвоєння наукового звання чи атестації наукового співробітника в гуманітарних галузях:
6.1. Наукова монографія видана в Україні чи в іншій країні.
6.2. Співавторство у колективній монографії у формі статті чи розділу роботи.
6.3. Співавторство у колективних серійних виданнях (у формі статті чи розділу): альманахах, щорічниках, повторюваних тематичних збірниках та колективних монографіях. Такий різновид наукової публікації, також має бути доданий. За нинішніх умов він може випадати із переліку, оскільки серійні видання можуть публікуються із частотністю рік або більшою ніж рік, або із порушенням регулярності, що не задовольняє наукометричні бази.
6.4. Участь у збірниках матеріалів конференцій (йдеться про збірники, до яких входять повноцінні статті, а не збірки тези чи анотацій конференції).
6.5. Авторське чи у співавторстві видання історичних джерел, документів, текстів, матеріалів іншого роду тощо, у супроводі критичного аналізу, та видання академічних перекладів на українську історичних джерел, документів, літературних текстів.
6.6. Авторське чи у співавторстві видання наукових каталогів, покажчиків, словників, енциклопедій та інших видань довідкового характеру.
6.7. Участь у створенні електронних каталогів, баз даних наукового характеру, тощо. Як приклад наведу окремі українські наукові проекти, які існують як електронні бази даних.
І окремі закордонні єгиптологічні:
Думаю, що в подальшому у нас таких баз та електронних ресурсів стане більше, бо така організація інформації спрощує наукове дослідження і вводить нові перспективи для досліджень.
6.8. Статті, опубліковані в наукових журналах України та/або інших країн.
6.9. Статті, опубліковані в наукових електронних виданнях України та/або інших країн.
Тут важливою вимогою є зазначення, що до наукових результатів не можуть бути зараховані статті в періодичних виданнях чи збірниках, матеріалах конференцій, видавці яких практикують недоброчесну модель публікаційної діяльності (журнали і періодичні видання, видання матеріалів конференцій, які є хижацькими виданнями, тобто, які не роблять належної рецензування, беруть із авторів гроші за публікацію, рецензування, чи за вільний онлайн-доступ, чи вимагають оплати будь-якої іншої послуги) а також не скасовують статті, які були опубліковані в журналі, і в яких виявлено плагіат, чи практикують імітування публікацій, створення дзеркальних журналів до назв високо-рейтингових наукових журналів, створення фейкових номерів у відомих журналах із дописаними сторінками, та інші маніпуляції, фальсифікації даних, тощо.
Всі вище перелічені форми, в яких викладаються наукові результати в гуманітарних дисциплінах, мають однакову цінність (як вираховувати цінність монографій див. вище), наукові статті не мають тут переваги над іншими формами публікації наукових результатів.
Роботи навчального характеру: підручники, хрестоматії, програми викладання, курси лекцій, тощо не мають бути включені до цього переліку, бо все це не є науковим дослідженням. Це може бути важливо тільки для педагогіки, але не для інших галузей гуманітаристики.
Не вважаються науковими результатами статті, чи інші тексти, які вже раніше були опубліковані пошукачем наукового ступеню чи подані науковцем для звіту чи атестації, чи компіляції із його попередніх робіт.
Щодо всіх перелічених вище пунктів, варто зазначити що вони мають стосуватися як видань, виданих на території України, так і видань, виданих в інших країнах.
Окремо варто оговорити, мови, якими має бути викладено наукові результати. Я б не ставила мовних обмежень, можна лише сказати, що українській та англійський мовам надається перевага.
Також пропонується вилучити із актів законодавчо-нормативного характеру необхідність дублювати українською мовою текст монографії, чи статті, чи іншого наукового продукту, виданого іншою мовою, особливо якщо ця мова є мовою міжнародного спілкування ЄС.
Взагалі, якщо у спецраді сидять спеціалісти з тематики, якою захищається дисертація, то для них мова – не має становити проблеми, і не має потребувати перекладу. Тобто, якщо китаїст видав свою статтю китайською мовою – то для китаїстів – то не є проблема ту статтю прочитати. Якщо ж спецрада, яка захищає роботу з історії Китаю, чи китайського мовознавства, чи китайської культури тощо, не в змозі прочитати текст статті китайською – то це значить, що спецрада взялась захищати те, в чому не тямить. Не думаю, що ситуації коли китаїст видав результати в’єтнамською чи мовою кечуа, і представив ці результати в Україні на розгляд, можливі, і що вони потребують окремого обговорення необхідності робити переклад на українську.
Щодо докторського ступеню
Нині він перетворився не на науковий ступінь, а швидше на перепустку в деякий клуб обраних, які мають першочерговий вплив на вирішення проблем науки.
Разом з тим, спостерігається девальвація обох наукових ступенів, як і наукових звань, через з одного боку, велику кількість захистів робіт мало-фахових, або взагалі імітаційного, компілятивного характеру та із наявним там плагіатом. Багаторічне закривання очей на цю проблему на рівні Міністерства науки і освіти сприяли такій девальвації.
Іншою проблемою, яка сприяла девальвації наукових ступенів та звань, стала фактично торгівля ступенями, запропонована можновладцям та грошовитим особам, уможливлення захистів особами, які не працювали в наукових установах і не займались науковою діяльністю, і захищались не відходячи від основного місця роботи чи занять, і навіть не маючи спеціальної фахової освіти за спеціальністю своєї дисертації: політиками різного роду, народними депутатами, чиновниками, суддями, прокурорами, як і відомими публічними особами тощо.
Окрім того, скринькою Пандори, яка відкрила потік імітаційних та плагіатних робіт, і показала, що науковий ступінь можна отримати за повну нісенітницю, псевдонауку і плагіат, якщо є можливість використати адміністративний ресурс та в силу корумпованості системи наукових інституцій, що опікуються присудженням наукових ступенів та звань, став скандал із захистом плагіатної роботи К. Кириленко, дружини тодішнього високопосадовця В. Кириленко. В процесі розвитку цього скандалу два попередні очільники МОН С. Квіт та Л. Гриневич стали на захист цієї плагіатної та псевдонаукової роботи. Щоб у пані Кириленко не відняли науковий ступінь із законодавства прибрали всі пункти, які б дозволяли відмінити ступінь, отриманий за псевдонауку та плагіат. Як результат не тільки сама Кириленко, а і інші плагіатори виявились захищеними від посягань активістів на їх ступені та звання, здобуті нечесним шляхом. Таким чином, наукові ступені, здобуті шахрайським способом були прирівняні до тих, які отримані в результаті дійсно проведеного наукового дослідження, і у наукового співтовариства була забрана можливість самоочищення.
Проблему девальвації наукових ступенів намагаються вирішити шляхом посилення формальних вимог до процедури захистів. Але посилення вимог, зокрема збільшення кількості публікацій чи наявності публікацій в певних виданнях, скажімо, які обраховуються в наукометричних базах, як і різні умови щодо квартилів, і т.д. – це все не веде до покращення ситуації.
Навпаки, посилення вимог, відповідна наявність більшої кількості формальних перешкод для здобувачів цього ступеня консервує плачевну ситуацію, яка утворилась в результаті негативного відбору, коли вже наявна значна маса докторів наук із поганими, недоброякісними чи плагіатними дисертаціями, які перебувають на владних посадах в науці, як і значна частина політикуму і владців «при ступенях» (які нині неможливо скасувати), завдяки сумнівним чи відверто поганим дисертаціям. Завдяки перепонам на шляху отримання докторських ступенів новим пошукачам ця маса малокваліфікованих та недоброчесних докторів наук зберігає і продовжує свій вплив на українську науку, бо поява нових молодих докторів ускладнена цими вимогами.
Про те, що вишукування нових вимог тільки продовжить девальвацію цього ступеня, вже неодноразово казали мої колеги-гуманітарії. Тому замість нагромадження нової єгипетської піраміди із нових бюрократичних вимог, пропонується саму цю процедуру значно спростити.
Витворення все більш ієрархізованої Табелі о рангах, додавання до неї нових щаблів - це позавчорашній день в науці. В більшості країн Європи відмовились навіть від двох наукових ступенів. Цю феодальну ієрархію із ступенями, званнями, і ще присвоєннями титулів «почесних», і «заслужених», потрібно спрощувати, бо в системі ієрархічної драбини, прив’язаної до різних титулів та рангів, інститут репутації не працює. Він запрацює лише в системі, де не титули і ранги, а якраз конкретний вклад в науку будуть оцінювати, і де практично відсутня формальна ієрархія.
Я пропоную відмінити систему присудження звань докторів наук в Україні взагалі, і замість неї встановити систему габілітації.
Пропоную відмовитись від захмарним вимог та міряння «значного впливу на розвиток науки» для докторів габілітованих, як і від багато-ланкової ієрархічної системи затверджень наукових ступенів, як докторських, так і кандидатських (чи докторів філософії).
Габілітацію пропоную розглядати як підтвердження певним науковим осередком вагомості доробку певного науковця. Тому пропонується передати проведення габілітації в руки вчених рад інституцій, в яких працюють дослідники – здобувачі звання доктор габілітований. Можна відображати це в назві диплома, де буде вказуватись, доктор габілітований такої-то інституції. Таким чином репутація доктора габілітованого буде прив’язана до репутації інституції, яка йому ту габілітацію надала. Окрім того, здобути габілітацію можна буде тільки за тією спеціальністю, за якою захищена кандидатська (чи дисертація на ступінь доктор філософії).
Габілітація однієї інституції може визнаватись чи не визнаватись іншою інституцією, якщо доктор габілітований змінює роботу.
Умовами габілітації для гуманітарних дисциплін має бути наявність монографії, виданої після захисту кандидатської (доктора філософії) дисертації (чи після монографії, яка була захищена як дисертація), а також наявність певного наукового доробку – результати обраховуються не лише в наявності певної кількості статей, а і й інших форм представлення наукових результатів, зазначених у тексті вище.
Кількість пунктів – однозначно не 20 статей, пропоную значно скоротити кількість пунктів скажімо, до 5 пунктів, окрім монографії.
При габілітації написання другої дисертації не потрібне, а сама процедура має проводитись спеціально створеною комісією, або разовою спецрадою, і затверджуватись вченою радою наукової інституції.
Разом з тим, має бути створено спеціальний загальнодержавний електронний реєстр всіх габілітацій, як і всіх захистів кандидатських дисертацій (докторів філософії), які проводяться чи були проведені в Україні, або нострифіковані в Україні, із необхідною інформацією про здобувача, його дисертацію, наукові результати та про членів комісії, наукову спецраду, і інституцію, яка надала науковий ступінь чи звання. Цей реєстр мав би бути із суцільним нумерування тих справ, за порядком їх надходження від секретарів спецрад, кожен з яких мав би доступ до внесення в базу даних відомостей про тих, хто подавався в цих спецрадах та захищався чи дисертація була відхилена. Такий реєстр мав би бути з різним рівнем доступу різних зацікавлених осіб (він не може бути повністю у вільному доступі для всіх, оскільки містить інформацію приватного характеру, як і тексти, на які поширюється авторське право), із розсилкою за підпискою фахівцям у певній галузі оновлень, із повідомленнями, коли в базі з’являється нова дисертація за їх фахом. Така розсилка дозволить зацікавленим фахівцям відстежувати і виловлювати погані дисертації, і давати відповідні відгуки, які відразу могли б ставати причиною для спецради ретельно дослідити справу, а для централізованого контролюючого органу (краще незалежного від МОН), перевірити дисертацію і спецраду та вжити відповідних заходів щодо як недоброчесного науковця, так і недоброчесної спецради.
Пропонується відмовитись від окремого затвердження кожної дисертації на рівні АК МОН, НАЗЯВО, чи деінде, але передбачається контроль за процедурою присвоєння і контролюючі функції певного центрального органу, зокрема можливість вибіркової перевірки діяльності спецрад окремих інституцій, чи перевірки у випадку скарг на безпідставне чи неправомірне присвоєння наукового звання, чи габілітації, чи порушень процедури габілітації, чи інших порушень наукової етики, або ж за ново-виявленими обставинами, скажімо в разі виявлення плагіату чи інших порушень наукової доброчесності в роботах які вже захищені.
Як показує досвід, АК МОН чи інша структура не має фізичних можливостей перевірити тисячі дисертацій, які вона затверджує, не кажучи вже про те, що серед членів АК нема спеціалістів по всіх спеціальностях. Тому сама ідея централізованого затвердження дисертацій АК МОН чи іншою структурою є непродуктивна, все одно будуть завернуті тільки ті дисертації, на які звернули увагу небайдужі активісти, а у них теж нема ні сил ні ресурсу перевірити систематично всі дисертації за своєю спеціальністю.
Як показує багаторічна практика, існування централізованих і постійно діючих експертних комісій ВАК, потім ДАК, МОН АК теж малоефективне. Пропоную від постійно діючих експертних комісій перейти до разових, які б формувались під кожну проблемну дисертацію, чи для перевірки проблемної спецради, і в яких би були дійсно експерти не просто по широкому фаху, а по тематиці дисертації. Це б унеможливило той випадок, який ми мали із захистом дисертації Ф. Туранли, коли думка фахівців - османістів, що працюють в наукових інституціях декількох держав (України, Польщі, Канади) про дисертацію з османістики була оспорена на основі «експертної оцінки» істориків історії України та інших історичних дисциплін, які в османістичних студіях не розбираються.
І дуже важливою умовою, за якої нова система здобуття наукових ступенів має запрацювати – має бути очищення науки від тих, хто здобули свої наукові ступені шахрайським шляхом – без цього якісного переходу до нових практик в науковій діяльності не може бути. І починати потрібно із скасування ступенів тим віп-плагіторам, фальсифікаторам, імітаторам та іншим хитрунам, кейси публічного викриття яких вже загальновідомі в суспільстві. Бо наукова спільнота має знати, що нечесні методи здобуття наукових ступенів завжди будуть покарані.
