Як і багато хто, після захисту кандидатської дисертації я не втратив інтересу до теми, яку свого часу сам вигадав і запропонував науковому керівникові. Цікаво стежити за появою нових імен дослідників, які цікавляться політичними партіями доби Української революції 1917–1921років, та працями колег, із якими познайомився саме завдяки спільності інтересів. Власне, інакше й не може бути, якщо довелося на кілька років зануритися в тему і зжитися з нею.

Отож, одного дня 2019року, переглядаючи у Google Scholar публікації останніх років за звичними ключовими словами, я наштовхнувся на цілу низку статей про пресу політичних партій революційного часу. Ім’я їхньої авторки — Вікторії Георгієвської — нічого мені не казало. Із цього я зробив висновок, що ця проблематика потрапила до її поля зору за короткий час перед тим. Короткий пошук у ґуґлі показав, що колись вона була прес-секретаркою Комуністичної партії України, а у 2013–2014роках за квотою цієї партії входила до Національної ради телебачення й радіомовлення. Проте, після зміни політичної ситуації знайшла «запасний аеродром» як викладачка історії журналістики (у 2009 вона захистила була кандидатську дисертацію з соціальних комунікацій про рекламно-довідкову пресу у Східній Україні).

Читання публікацій дослідниці — а серед них не лише статті й виступи на конференціях, а й книжечка з історії партійної преси в Україні — подарувало мені чимало веселих і не дуже хвилин. Тоді ці тексти сприймалися як курйоз, тож я не став реалізувати задум написання рецензії-огляду. Прочитані статті були схожі на типовий наукоподібний спам для річних звітів про наукову роботу, хоча їхня кількість і наштовхувала на думку на підготовку до захисту докторської. Однак, у 2019 (як і тепер) жодна постійна докторська спецрада зі спеціальності 27.00.04 «Теорія та історія журналістики» в Україні не діяла. Та й тоненька «монографія» «Преса політичних партій України (кінець ХІХ – початок ХХI ст.): від витоків до сьогодення» (К.: Талком, 2018) скидалася радше на навчальний посібник із курсу «Історія журналістики», а не на цеглину під докторську. Крім маленького обсягу (у принципі, це не проблема) надто вже неймовірними для історика є її надширокі хронологічні межі — складно уявити спеціалізовану вчену раду з історичних наук, яка б прийняла до розгляду таку всеохопну роботу. Не може ж бути, щоб «історики журналістики» не переймалися обмеженнями, які є самоочевидними для істориків.

Я згадав про цей випадок, читаючи розповідь львівської журналістки Олесі Яремчук про її намагання захистити кандидатську про репортажі Йозефа Рота (допис у блозі на «Українській правді» від 15 квітня 2021, що став предметом бурхливого обговорення у соцмережах). Вирішивши перевірити, чи, бува, не друкувала Вікторія Георгієвська ще якісь статті про пресу політичних партій за останні два роки, я виявив, що розвиток подій набув ще цікавішого напрямку — 26 лютого 2020 вона захистила докторську дисертацію в разовій спецраді Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Д 26.001.34, утвореній відповідним наказом МОН України від 15 жовтня 2019. Мовчати вже не випадало, тож довелося повернутися до своїх позаторішніх нотаток.

Пропонований увазі читачів текст є рецензією-оглядом, а не офіційним відгуком, тож про формальні особливості публікацій, у яких п. Георгієвська висвітлювала результати свого дослідження, скажу лише побіжно. Курйозно виглядає те, що з 16 статей в українських «фахових виданнях» 10 (!) оприлюднено в одному журналі. Це —заснований Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (одне з місць роботи дисертантки) та кафедрою журналістики та філології Сумського державного університету журнал «Образ»^[1]. У ньому її публікації (короткі, обсягом у 5–6 сторінок) акуратно з’являлися практично в кожному черговому числі — у номерах 1, 2 і 3 за 2015, 1, 2, 3 і 4 за 2016, 2 і 3 за 2017, 2 за 2018. Остання її публікація в «Образі» (вип. 1 за 2020) не значиться в авторефераті, оскільки вийшла друком уже після подання дисертації на захист. Видання, вказані в авторефераті як «внесені до міжнародних наукометричних баз», за винятком двох конференційних збірників, є сумнівними платними журналами, які в науковому середовищі прийнято називати мурзилками. Серед них, зокрема, фігурує «Austrian Journal of Humanities and Social Sciences»^[2]та «Slovak International Science Journal»^[3](відвертий Soviet English у назві одразу зраджує походження останнього).

 

Отож, повернуся до змісту і наперед перепрошую в читача, що подальший виклад скидатиметься на простий реєстр зроблених авторкою помилок і перекручень. Опублікувавши у 2012–2014 перші статті про пресу сучасних політичних партій (їх я не торкатимуся), п. Георгієвська відчула себе історикинею. Почала вона з написання оглядової статті «Преса політичних партій Херсонської губернії на початку ХХ століття». Цей довідковий бібліографічний огляд партійних газет півдня України має серйозні структурні вади, як-от відсутність вказівки на підконтрольність перерахованих газет РСДРП фракціям меншовиків або більшовиків чи констатації нерозділеності партійного осередку в конкретному місті в час видання газети, постійне порушення хронологічних рамок (згадки про видання, які почали виходити після падіння царату), подиву гідна неповнота (говорячи про єврейську партійну пресу, авторка згадує по одній бундівській і поалей-ціоністській газеті, однак не називає сіоністські тижневики «Кадіма» і «Еврейская мысль», а також територіалістську газету «Еврейский голос» — засновниками цих одеських видань були політичні організації партійного типу, хоч це й не зазначалося в їхніх заголовках). Поза тим, цей огляд може бути навіть корисним. Її аналогічний за темою огляд — стаття «Партійна преса на Східній Україні початку XX століття»^[4] — базується на опублікованих покажчиках і працях інших авторів і є суто компілятивним.

Але вершин фантазія п. Георгієвської досягає у статтях і розділі книжки, присвячених добі революції^[5].

Масу помилок містить уже перший її текст із цієї проблематики^[6]. Авторка приписує українським соціалістам-федералістам (УПСФ) прагнення домогтися «незалежної автономії Української республіки в складі федеративної Російської держави» (то незалежності чи автономії вони хотіли?), а також чомусь зараховує до лав цієї партії Михайла Грушевського (!) і Спиридона Черкасенка… Дослідниця вкрай спрощено подає позиції лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (воно було відоме як незалежники, а ще пізніше стало основою Української комуністичної партії — УКП) як «орієнтацію на більшовицьку політику». Цього їй виявилося замало, тож п.Георгієвська ще й приписала їм газети «Харьковский пролетарий» (ліве крило УСДРП не мало видань із такою назвою і не друкувало газет російською мовою) та «Маяк» (м. Кременчук, такої газети взагалі не існувало). Дослідниця вважає заснування газети «Народна воля» винятково заслугою українських есерів. Ясна річ, УПСР мала вплив на це видання з перших днів його існування, однак воно аж ніяк не було її органом.

Із посиланням на Олександра Мукомелу авторка визначає «Киевскую мысль», «Одесский листок» та харківську «Русскую жизнь» як «монархічні видання». На жаль, я не маю під рукою посібника Мукомели «На зламі віків: українська журналістика на початку ХХ ст.», тож не знаю, чи ця більш ніж груба помилка лежить на його сумлінні, чи все ж таки це особиста творчість п. Георгієвської. Далі вона згадує про формування у квітні 1917 УПСР (повну назву подає правильно, а от скорочену помилково як «УПРСР»), приписуючи їй цілу низку видань, заснованих зовсім іншою партією — Партією соціалістів-революціонерів (ПСР, без додатку «українська», тобто мова про територіально українські осередки загальноросійської партії есерів). Додатково заплутує справу згадка в ряду заснованих загальноросійською ПСР органів газети «Конфедераліст», яку дійсно створила одна з фракцій усередині УПСР… Натомість згадку про видання польських, чеських і єврейських партій у її викладі рятує її лаконічність — авторка просто згадує про існування таких політичних сил і факт випуску ними власних газет.

З першої ж статті рецензентові пішла обертом голова, оскільки п. Георгієвська постійно перестрибувала з одного аспекту теми на інший, а деякі назви періодики наче навмисно наводила у формах, які не давали можливости пов’язати їх із якимись реальними виданнями. Наприклад, мені так і не вдалося зрозуміти, що вона має на увазі під «Литературным журналом» (назва російською), який начебто був органом ЦК УПСР у 1917році. Але, якщо голова читача ще не запаморочилася, перейдімо до наступної праці дослідниці.

У праці «Активізація партійної преси національних меншин в Україні (1917–1919)»^[7]авторка припустилася низки нових помилок. Вона, наскільки розумію, не володіє польською, тож постійно пропускає діакритики («Wiadomości Wojskowe» записує як «Wiadomosci Wojskowe», «Głos Polski» як «Glos Polski», «Życie Polskie» як «Zycie Polskie» тощо) чи навіть літери («Dzienik» замість «Dziennik»). Назви грецько- і їдишомовних газет подає винятково в кириличній транскрипції, жодним чином це не обумовлюючи. Відсутність будь-якої системи у цьому кириличному трансліті робить її текст ще більш неакуратним і складним для читання. Під час ознайомлення з цією статтею стає очевидно, що авторка не лише не бачила газет, які «систематизує», а й не володіє їдишем навіть на початковому рівні. Вона подає написання назв відповідно до транслітерації, яку вживали різні автори в різний час від Моше Рафеса в написаній 1927 року для першого видання «Большой советской энциклопедии» статті «Бундовская печать» до авторів XXI ст.

Кострубате формулювання «партії єврейського спрямування» щодо єврейських партій у випадку людини, яка береться про них писати, у контексті сказаного вище також не дивує. Натомість вражає неакуратне ставлення до назв єврейських політичних сил. Для прикладу, згадуючи про газету «Еврейский социалист» (орган луганського осередку Соціалістичної єврейської робітничої партії — СЄРП) Георгієвська приписує його якійсь Єврейській соціал-демократичній партії. Читач може припустити, що йдеться про ЄСДРП (Поалей-Ціон), ідеологія якої була сплавом марксизму, сіонізму й автономізму, тоді як СЄРП була немарксистською антисіоністською автономістською соціалістичною партією і за визначенням не могла вживати щодо себе епітет «соціал-демократична».

Авторка постійно вказує про згадки окремих видань у «певних» або «деяких» джерелах, причому, судячи з апарату її посилань, під джерелами вона має на увазі праці істориків, довідники та покажчики. Це додатково підтверджує, що вона не опрацьовувала згаданих видань de visu. Власне, вона й сама в цьому зізнається, додаючи, що їй було «особливо важко знайти інформацію про єврейську періодику». Звісно важко, якщо джерелами інформації для авторки є один покажчик 90-річної давності, нехай і зразковий за якістю, одна довідка про єврейські газети у фонді юдаїки Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського з сайту книгозбірні та згадки газет у кількох публікаціях науковців. Ясна річ, легше послатися на «відсутність як електронних, так і паперових каталогів; брак перекладачів і фахівців, які б могли прочитати відомості, скажімо, на івриті чи ідиш (sic! авторка вживає саме таке написання) тощо». Фахівців, які читають івритом та їдишем, в Україні дійсно небагато, але для тих, хто справді хоче систематизувати інформацію про партійну пресу єврейськими мовами, знайти їх — чи самій вивчити ці мови бодай на базовому рівні, якщо вже закортіло взятися за таку тему — не проблема. Як і не проблема просто завітати до відділу фонду юдаїки у НБУВ і ознайомитися з його фондами замість переказувати їхню загальну характеристику з бібліотечного сайту (нагадаю, що статтю цю п. Георгієвська писала більш ніж за два роки до локдауну). Якби авторка завдала собі праці це зробити, вона навряд чи припустилася б такої помилки, як згадка про «тривале існування» в Одесі газети «Unzer/Undzer leben/lebn»^[8]«приблизно з 1906 р.». Ця газета дійсно видавалася з 1907, але у Варшаві, тоді як в Одесі видання з такою назвою не існувало до 1917 року. Далі п. Георгієвська некритично переказує з кіусівської «The Encyclopedia of Ukraine» згадку про редагування Соломоном Ґольдельманом газети з такою назвою у 1918 як начебто органу Поалей-Ціон. Проте: а) це видання не було органом Поалей-Ціон; б) воно припинило виходити ще в 1917; в) органом Поалей-Ціон у 1918 була одеська газета «Dos naye lebn», але Ґольдельман не був її редактором, а лише одним із авторів. Повтор п. Георгієвською згадки Володимира Устименка про обрання членом Генерального (він не називався Верховним…) суду УНР «лідера територіалістів Арнольда Марголіна», яке вона ставить у зв’язок із активністю єврейських партій «у межах усіх територій Наддніпрянщини», просто додається до десятків чи сотень її фактичних помилок^[9]. Будь-який фахівець із політичної історії доби Української революції чи людина, яка просто засвоїла шкільний курс історії України, чудово пам’ятає, що Марголін став членом Генерального суду не як помітний територіаліст (у 1918, коли відбулося це призначення, він не брав участі в територіалістському русі, не кажучи вже про лідерство), а як представник УПСФ.

Восени 2018 року п. Георгієвська виступила на конференції у Вінниці з доповіддю про партійну пресу укапістів^[10]. У тексті цієї «студії» прекрасно все починаючи з назви — вказані хронологічні рамки виглядають вкрай дивно для аналізу преси політичної сили, що існувала під вказаною назвою з 1920 до 1925. Більше за те, розкол в УСДРП, унаслідок якого утворилося крило «незалежників» (тобто майбутніх укапістів), стався на початку 1919.

Курйозно виглядає наведений авторкою список «дослідників УКП» — «І. Майстренко, М. Стахів, С. Гірік, Ю. Дірявка». Ані Матвій Стахів (коли йдеться про класиків історіографії), ані я (як сучасний дослідник) укапістами не займалися взагалі, а Іван Майстренко писав про них у спогадах «Історія мого покоління», а не у своїх наукових працях. Із працею Юрія Дірявки п. Георгієвська чомусь знайома лише за авторефератом (невже було так складно погортати його дисертацію у відділі дисертацій НБУВ чи в УкрІНТЕІ, не кажучи про можливість сконтактувати з цим науковцем у соцмережах?), а решту інформації бере з Вікіпедії. Наскільки розумію, з присвяченими історії укапістів працями лондонського дослідника Крістофера Форда вона не знайома через банальне незнання англійської.

У Вікіпедії інформацію про УКП подано коротко, але в цілому коректно — я навмисне перевірив версію статті, що відображалася у 2018році. Це примушує ще більше здивуватися протиріччю між наведеними в одному абзаці метою («з’ясувати проблемно-тематичні особливості преси, що видавалася в Україні під егідою Української комуністичної партії (УКП, популярна назва — «укапісти») у 1918–1920 рр.») та «об’єктом» («преса УКП (боротьбистів) зазначеного періоду, зокрема такі газети, як «Червоний стяг» (Київ, 1919–1920 [Sic! Так у п. Георгієвської, насправді згадане видання припинило виходити після втрати червоними Києва 31серпня 1919року]), «Боротьбист» (Полтава, 1919) та ін.»). Навіть ґрунтуючись винятково на Вікіпедії складно переплутати Українську комуністичну партію (колишнє ліве крило УСДРП) та Українську комуністичну партію (боротьбистів) (колишню ліву течію всередині УПСР, що в серпні 1919 поглинула крихітний уламок лівого крила УСДРП). Обидві ці політичні сили були напрямами українського націонал-комунізму, проте вони представляли різні соціалістичні традиції — народницьку у випадку боротьбистів і марксистську у випадку укапістів, — а пік їхньої діяльності припадає на різні роки.

Саме через плутанину між цими двома партіями п. Георгієвська безапеляційно (і помилково) заявляє:

«У деяких статтях (енциклопедичних, довідкових, навчальних, наукових) зрідка згадується преса укапістів. Передусім це стосується київської газети «Червоний прапор» (останні його номери видавалися в Харкові, що п. Георгієвська не згадує. — С.Г.), а також «губернських газет у Вінниці й Харкові». Насправді, існувало набагато більше видань УКП, про що свідчать каталоги й фонди газетного відділу Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Таким чином можна знайти інформацію про періодичні видання 1919–1920 р., що супроводжували інформаційно-пропагандистські кампанії УКП (боротьбистів): бюлетень Центрального комітету партії «Боротьба» (Київ, 1919), орган Правобережного бюро ЦК УКП (боротьбистів) «Боротьба» (Київ, 1919 – 1920), «Бюлетень газети «Пролетарська правда» як орган парткому Харківщини УКП (боротьбистів) (Харків, 1920, 10 січня), орган Прилуцького райкому УКП «Боротьбист» (Прилуки, 1920), видання літературного відділу Катеринославського губкому УКП (боротьбистів) «Боротьба / Український пролетар» (Катеринослав, 1919–1920) і т.д.»

 

Звісно, крім центрального органу УКП і друкованих органів двох губкомів існували й інші видання, пов’язані з УКП. Наприклад, зв’язок із цією партією у 1920році декларувала Винниченкова віденська «Нова доба» (щоправда, материкові укапісти від цього зв’язку відхрещувалися), а в 1924, за кілька місяців до ліквідації партії, «ліквідаторська» група у її складі почала друкувати «Бюлетень Центрального бюро лівої фракції УКП». Але замість згадати про ці газети авторка просто приписує укапістам боротьбистські видання, які виходили до перейменування УСДРП(н.) на УКП. Робить вона це з претензією на «відкриття» у каталогах та фондах газетного відділу НБУВ, однак боротьбистську періодику (без помилок, саме як боротьбистську) проаналізовано й систематизовано задовго до неї в кандидатській дисертації Олени Любовець (1993) та моїй (2015; додам, що мою дисертацію розміщено у вільному доступі, причому пресі боротьбистів у ній присвячено окремий підрозділ). Кумедні формулювання у висновках («Вважається, що УКП виникла як відгалуження лівого крила незалежних соціалістів-демократів (це зокрема простежується в газеті “Червоний стяг”))» також зумовлено цією плутаниною. Справа в тому, що «Червоний стяг» був органом УСДРП (незалежних лівих) — невеличкої фракції, що відокремилася від УСДРП (незалежних) у квітні 1919 і була поглинута боротьбистами 6 серпня того ж року (відтоді й до кінця серпня «Червоний стяг», відповідно, був одним із органів УКП(б)). Усе це відбулося за півроку до перейменування УСДРП (незалежних) на УКП.

Я розумію, що п. Георгієвська позиціонує себе не як дослідниця історії політичних партій, а як «пресознавиця». Та навіть із поправкою на це, навряд чи людина, яка займається історією преси політичних партій, може з чистим сумлінням плутати чи то самі партії, чи їхні пресові органи. Історія преси усе ж таки єісторієюі вимагає історичного підходу, уважності до фактів, розуміння методології праці з джерелами. Якщо взяти приклад із іншої науки, допущена дослідницею плутанина між УКП і УКП(б) через подібні назви принципово не відрізняється, скажімо, від плутанини між саламандрами і ящірками через зовнішню схожість. Це можна пробачити ненауковцю (у Чапековій «Війні з саламандрами» саламандр неодноразово названо ящірками, але на те він і літератор), однак подібний фейл у дослідженні біолога чи навіть шкільному рефераті неможливо уявити. Нічого страшного, якщо їх переплутає випадкова людина, але ж випадкова людина не називає себе фахівцем і не захищає докторську про предмети, які переплутала…

Того ж 2018року п. Георгієвська надрукувала статтю «Партійна преса українських боротьбистів (1917–1920)»^[11], а на початку 2020 опублікувала своєрідне її продовження — статтю «Преса Української комуністичної партії (боротьбистів)»^[12]. На початку першого з названих текстів авторка пояснює актуальність дослідження твердженням: «Тривалий час в історичних дослідженнях перевага надавалася більшовицьким партіям (зокрема РСДРП, РСДРП(б), КП(б)У)». Шкільного курсу історії України достатньо, щоб зрозуміти, що РСДРП, РСДРП(б) і РКП(б) (до речі, чому останню не згадано в переліку?) — це назви однієї партії, що використовувалися в різний час, а КП(б)У мала статус обласної організації у складі РКП(б)^[13]. Продовжуючи тему, п. Георгієвська додає, що «Лише в останні десятиліття зросло зацікавлення істориків, політологів, журналістикознавців до організаційних, ідеологічних, видавничо-комунікативних стратегій українських партій початку ХХ ст.» (судячи з подальшого викладу, вона не розуміє, що добу Української революції 1917–1921 в історіографії виділяють окремо, а «початком ХХ ст.» називають лише час до 1914 або — залежно від позиції історика — до 1917).

Можна залишити за дужками означення лівих українських есерів (тобто боротьбистів) як просто «лівих есерів»у подальшому викладі. Авторка, вочевидь, не в курсі, що в цей самий час в Україні діяли і просто ліві есери, без позначки «українські», які взагалі не були організаційно пов’язаними з лівими українськими есерами, тож у згадках про ліве крило УПСР слово «українські» додавати необхідно, причому після прикметника «ліві», а не перед ним^[14]. Ця її непоінформованість призводить до чергового курйозу:

«Подальші державно-політичні події на українських землях і розкол УПРС (Sic!) вплинули на розмежування пресових органів. Праві есери видавали журнал «Трудова республіка» і газету «Трудова громада». Ліве крило об’єдналося навколо нових газет із спільною назвою «Борьба» (більшість текстів надруковано російською мовою). Хоча в лавах нової партійної фракції лишалися люди з гострими перами, але на сторінках преси боротьбистів відсутні відомі імена, авторитетна публіцистика. […]. Газета «Борьба» як орган Київського міського комітету УПЛСР (у назву партії додано ще один фрагмент— лівих) виходила у 1919–1920 рр.»

«Трудова республіка» і «Трудова громада» були органами правого крила УПСР чи, як воно себе називало, «центральної течії», якщо вважати правим крилом групу газети «Конфедераліст», яка на час утворення лівого крила вже не існувала. Тільки от «навколо газет зі спільною назвою “Борьба” (більшість текстів надруковано російською мовою)» об’єдналося зовсім не ліве крило УПСР, відоме як боротьбисти, а частина лівого крила територіально українських організацій загальноросійської ПСР. І саме тому ця частина відома як борьбисти (на противагу до боротьбистів), і саме борьбисти, а не боротьбисти, називалися УПЛСР. І більшість текстів російською мовою вони друкували саме тому, що «політичний родовід» їхньої партії виходив із загальноросійської партії есерів. Коли людина, читаючи пресуборьбистів, пише, що «на сторінках преси боротьбистів відсутні відомі (читати — «відомі їй». — С.Г.) імена», стає сумно. Колишні лідери борьбистів реалізовувалися після завершення революції в Росії, а не в Україні. Хтось — як науковці й господарники (Євген Терлецький), хтось — як літератор (Сергій Мстиславський). Але й українським фахівцям їхні імена більш ніж знайомі. Довільна заміна додатку «меншості» на «меншовиків» біля назви УПЛСР є просто черговим свідченням неакуратності авторки, бо ж вона мала ще зі школи винести знання про те, яка ж саме партія (і тільки вона) використовувала назву «меншовики»… Весь подальший виклад у статті присвячено саме борьбистській, а не боротьбистській, пресі.

Звісно, нефахівцю легко розгубитися, зустрівши схожі назви політичних партій столітньої давності. Але бажання писати про пресу цих партій повинно передбачати прагнення спершу розібратися в історії їхніх розколів і перейменувань (тим паче, що ці процеси вже досліджувалися). Та й хіба відсутність знайомих із преси УПСР 1917–1918 імен у пресі УПЛСР (борьбистів) 1919–1920 і російська мова видань останньої не наштовхнули авторку на думку, що УПЛСР є просто зовсім іншою політичною силою?

Слова авторки про те, що окремі згадані нею видання «не збереглися в НБУВ у достатній кількості» додатково підкреслюють обмеженість її джерельної бази. Дослідниці історії преси варто б було знати, що багато відсутніх у фондах НБУВ газет є в Державній науковій архівній бібліотеці та в обласних архівах. Наприклад, у НБУВ можна знайти лише кілька номерів житомирської боротьбистської «Пролєтарської боротьби», тоді як у Державному архіві Житомирської області зберігся практично повний комплект цієї газети. Крім того, окремі номери можна відшукати й у фондах відповідних партій у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), а крім них іще й чернетки статей до цих газет, суми асигнувань на їхній друк, інформацію про наклад поосібних видань. Але навіщо все це людині, яка захищає докторську з «Теорії та історії журналістики»?

У статті про пресу УКП(б) 2020 року^[15]ця плутанина вже відсутня, проте авторка штучно обмежує розгляд винятково виданнями, що вийшли друком після 6 серпня 1919року і перейменування УПСР(комуністів-боротьбистів) на УКП(б) внаслідок поглинання ними крихітної УСДРП(н.-л.). Ясна річ, жодних змін у спрямуванні чи змісті київської газети «Боротьба» (головного органу ЦК партії) 6 серпня 1919 не відбулося, імена авторів залишилися тими ж, що й у липні, рубрики газети тими ж, співпраця з більшовиками в Раднаркомі й ВУЦВК такою ж. Авторка переказує зміст окремих публікацій окремих видань, припускаючись прикрих помилок (як-от називання органу УКП «Червоний прапор» органом УКП(б) та згадка про члена ЦК УКП(б) Василя Чумака як одного з його редакторів поряд із дійсними редакторами Андрієм Річицьким і Михайлом Авдієнком). Дивує зосередження авторки винятково на газетах, немовби журнали не є пресою. А як же російськомовний журнал закордонного бюро УКП(б) «Украинский коммунист», єдине число якого вийшло в Москві в листопаді 1919? Мені відомі принаймні 10 його примірників у російських та українських бібліотеках та ще один у моїй приватній колекції, тож нічого надскладного в його пошуку немає, тим паче, що станом на час написання роботи п. Георгієвської примірник цього журналу з фондів Російської національної бібліотеки уже понад п’ять років був викладений у вільний доступ. Ба більше, у фонді УКП(б) у ЦДАГОУ (ф.43) є й підготовчі матеріали до цього журналу, і підготовлені до друку рукописи до його невиданого другого номера. Суто історичні огріхи авторки, як-от твердження про розстріл (?) Олександра Шумського (насправді помер 1946 року в потязі, вийшовши з тюремної лікарні в Саратові; найімовірніше був отруєний оперативною групою під керівництвом Павла Судоплатова) чи прив’язка арешту лідерів боротьбистів до справи «Української військової організації» 1933 (серед десятків заарештованих за цією справою дійсно було четверо колишніх боротьбистів, але нікого з тих, чиї імена згадує п. Георгієвська) можна навіть не враховувати.

 

На цьому, певно, поставлю крапку — огляд статей і розділів книжки та дисертації п. Георгієвської про сучасну партійну пресу нічого не додасть до цього огляду і взагалі навряд чи буде цікавим історикам. А її тексти про публіцистику Грушевського чи західноукраїнську пресу потребуватимуть ще кількох сторінок простого реєстру помилок у фактажі. Додам лише, що єдина її англомовна стаття «Content Emphasis in Modern Party Press» є прикладом ґуґл-транслейту — англомовний читач її тексту просто не зрозуміє.

Наостанок я вирішив поглянути на відгуки опонентів докторської дисертації п. Георгієвської. Зауваження, висловлені Юрієм Бідзілею (Ужгородський національний університет) і Юрієм Колісником (Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького) є дуже м’якими й обходять увагою принципові хиби роботи. Натомість відгук Олега Богуславського, хоч і оформлений як у цілому позитивний і з рекомендацією до захисту, містить зауваження, достатні для відхилення роботи. Уже перший відзначений п. Богуславським недолік множить на нуль «наукову новизну» роботи п. Георгієвської — опонент обґрунтовано «сумнівається» (тобто просто не вірить), що авторкою вперше «систематизовано й описано періодичні видання різних політичних партій, що видавалися на українських землях», пояснює, які саме праці бібліографів і істориків преси вона не врахувала, і звертає увагу на неможливість включення огляду міжвоєнної західноукраїнської періодики до розділу про пресу УРСР. Олег Богуславський резонно дивується з приводу принципового неврахування дисертанткою видань, не пов’язаних із Комуністичною партією Західної України, тобто більшості(!) західноукраїнської партійної преси цієї епохи, та відзначає відсутність локалізації «введених до наукового обігу» п. Георгієвською видань на місцевості і вказівок на часові межі їхнього виходу. Таке «введення в науковий обіг» жодним «введенням у науковий обіг» не є, бо результатами такого «дослідження» неможливо користуватися. Після подібних зауважень слова опонента про їхнє «невпливання» на «загальну позитивну оцінку» виглядають м’яко кажучи дивно.

На початку свого огляду я схарактеризував розглянуті публікації п. Георгієвської як наукоподібний спам. Інші колеги подібні тексти визначають як імітацію науки. То чи варто на нього реагувати рецензіями, чи краще просто не зважати? Думаю, таки варто. Потік спаму зростає, заповнюючи бібліотеки й академічні депозитарії. Помітити в ньому реальні роботи все більш складно. Захищаються сотні й сотні дисертацій, в основі яких лежить винятково імітаційний спам, і це є не меншою проблемою, ніж епідемія плагіату. Існують ініціативні групи, які боряться з плагіатом, та їхні інструменти безсилі проти формально чистих від крадіжок робіт із нульовим змістом. Поява маси подібного спаму у вигляді статей у «фахових» виданнях та захищених дисертацій неминуче призводить до девальвації наукових ступенів і руйнує й без того ненайвищий авторитет української науки у світі.

Те, що дисертації й наукові видання в одних галузях (природничі науки, математика, історія й археологія, мистецтвознавство, лінгвістика й деякі спеціальності в літературознавстві) більш-менш вільні від імітації, а в інших (педагогіка, психологія, соціальні комунікації, державне управління, економіка) просякнуті ним «трохи більше ніж повністю», не рятує. Корабель довіри до науки тоне (симптомом чого є і ця історія, і кейси Катерини Кириленко та Іллі Киви), а значить під загрозою всі.

Тож поки корабель хоч і опинився під поверхнею, але ще не досяг дна, говорити треба.

^[1]https://obraz.sumdu.edu.ua/, виходить тричі на рік, в окремі роки, як-от 2016, усупереч заявленій періодичності, видано по чотири числа. Цей журнал мав номінацію «Мурзилка року» Антипремії «Академічна негідність року — 2020»,однак програв виданню «Економіка України» (див. Лисенко Л. Українські науковці визначили «академічних негідників» року// Дзеркало тижня. 2021. 13 травня. https://zn.ua/ukr/UKRAINE/naukova-spilnota-viznachila-peremozhtsiv-vidznaki-akademichna-nehidnist-roku.html.

^[2]Видавець цього «австрійського» журналу має офіс у Чехії і видає 12 журналів із прикметниками «European» або «Austrian» у назві. Головний редактор і більшість членів редколегії — російські дослідники. Крім них у складі редколегії присутні кілька імен із Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, України і Грузії, а також один дослідник із Сербії. Вказані імена членів редколегії з Угорщини (одна особа) й Польщі (одна особа) не містять інформації про афіліацію, а пошук за іменами не знаходить ані їхніх профайлів на сайтах академічних установ, ані наукових публікацій. Більшість опублікованих статей є російськомовними, англійською оформлено лише назву й анотації. Усі тексти мають обсяг 2–3 сторінки. Журнал публікує їх винятково на платній основі.

^[3]Редколегія цього журналу виглядає ще більш дивно. Пошук за іменами і вказаною біля них афіліацією неминуче виводить на сторінку згаданого журналу, причому імена осіб із Чехії та Словаччини чомусь подано в польській формі. Жодного академічного профайлу головного редактора теж знайти не вдалося. Серед авторів винятково особи з пострадянських країн. Видання публікує статті лише на платній основі, приймаючи оплату в рублях та гривнях через систему «Interkassa».

^[4]Образ. 2015. Вип. 2. С. 75–81.

^[5]Текст статей здебільшого збігається з текстами відповідних розділів книжки та дисертації, тож усі понижчі зауваження адресовано як першим, так і останнім.

^[6]Георгієвська В. Українська журналістика в умовах багатопартійності (1917–1918 рр.) // Образ. 2015. Вип. 1. С. 90–97.

^[7]Образ. 2017. Вип. 3. С. 39–46. Для історика політичних партій статті такого обсягу було б недостатньо навіть для опису преси однієї довільно обраної політичної сили етнічних меншин, а п.Георгієвська намагається увібгати в нього всі партії і групи, а до того ж згадує про численні непартійні газети (зокрема у випадку польських видань).

^[8]Вживаю латинський трансліт за правилами YIVO. Зазначу, що в різний час у назві цього видання вживалися обидва фонетичні варіанти слова «undzer»/«наше».

^[9]Володимир Устименко згадав це призначення серед інших фактів участі членів єврейських партій в органах влади УНР, не наголошуючи перед цим на активності єврейських партій у колишній підросійській Україні.

^[10]Георгієвська В. Партійна преса укапістів (1918–1920) // Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку: матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (25 жовтня 2018 р.)/ Наук. ред. В.М. Каленич]. Вінниця, 2018. С. 21–24.

^[11]Образ. 2018. Вип. 2. С. 78–84. Залишається загадкою, як п. Георгієвська змогла в червні 2018 (дата надходження статті до редакції — 15.06.2018) написати статтю з коректними хронологічними рамками існування партії боротьбистів (насправді у статті, у тему якої винесено назву «боротьбисти», вона писала про борьбистів, але про це нижче) та без плутанини між ними й укапістами, а уже в жовтні на конференції у Вінниці їх переплутати.

^[12]Молодий вчений. 2020. №9.1 (85.1). С. 12–16. В авторефераті ця стаття не фігурує, імовірно, вона вийшла друком після подання дисертації до захисту. При цьому інша стаття п. Георгієвської в цьому ж журналі («Газета “під вибори”: історія і реальність»), опублікована 2018 року, значиться в розділі «Статті у виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз». Журнал «Молодий вчений» друкує статті на платній основі, розцінки за публікацію вказано на сайті.

^[13]За винятком трьох місяців від її заснування на Таганрозькій нараді у квітні 1918 до Першого з’їзду в липні того ж року. Упродовж цього короткого періоду вона формально вважалася самостійною партією.

^[14]«Ліві українські есери» — це ліве крило УПСР, а «українські ліві есери» — це УПЛСР.

^[15]Георгієвська В. Преса Української комуністичної партії (боротьбистів) // Молодий вчений. 2020. №9.1 (85.1). С. 12–16. Як я згадав вище, інформацію про пресу боротьбистів насправді було описано й систематизовано задовго до неї.

Див. Частину 1

Патріотична опозиція

Епізод зі святкування 238-ї річниці з дня заснування міста Кривого Рога.Джерело: Офіційний вебсайт Криворізької міської ради та її виконавчого комітету

https://kr.gov.ua/fotogalbomi_po_rokakh/2013_rik/svyatkuvannya_238_i_richnitsi_z_dnya_zasnuvannya_mista_krivogo_roga

 

Хоча і підкріплена джерелами, дата «1775» мала один суттєвий «недолік» з точки зору довіри до неї: її пошуки оголошувалися ініціативою міськкому, а сама вона передбачала святкування ювілею зовсім скоро після її визначення. Для людей, далеких від студій історії Степової України у ХVIII ст., але добре знайомих з традиціями радянського ідеологічного апарату, висновок про «замовність» дати «1775» виглядає хіба не самоочевидним. Припускаю, саме тому для зайвої переконливості на пам’ятному обеліску і в газетній публікації^[1] наводилися архівні реквізити цитованих документів. Це мало розвіювати сумніви в тому, що дата є продуктом творчості місцевих партійних керівників, які вирішили вигадати привід для святкувань.

 

Пам’ятний знак заснованому в 1775 році новому поштовому тракту, який дав початок розвитку поселення Кривий Ріг (2013). Фото автора (21 березня 2021 р.)

 

За браком джерел (їх, ймовірно, можна виявити опрацьовуючи документи КДБ) важко визначити, як загал містян сприйняв історію з раптовим «помолодшанням» міста на сотню років та, відповідно, відрізанням пласту запорозької минувшини. Гучно виказувати сумніви ще було не прийнято.

Борис Кравець відтворив (у 2004 р.) реакцію свого батька на прочитання публікації Ракітіна у 1971 р. наступним чином:

– А про Матвія Рога^[2] хоча б тобі півслова […] Пише, що ні в яких документах не згадується про Кривий Ріг часів козаччини. Ще він пише, що Кривий Ріг було засновано за наказом графа П. О. Рум'янцева-Задунайського в той рік, коли руйнували Запорозьку Січ. Дивно, дуже дивно. Нам батюшка в школі не так розказував. Він говорив, що з давніх-давен тут поселилися козаки, і водив нас на козацьку могилу. З двох одне: або Ракітін не там шукав, або погано шукав […] …Нашій садибі.. вже давно перевалило за двісті років… ^[3]

Невідомо, щоправда, наскільки точно автору вдалося пригадати батьківські контраргументи три десятки років потому. Але, очевидно, якась неформальна «опозиція» новій версії походження міста, сперта на попередні уявлення, сполучені зі сприйняттям козацтва як синоніма українства, могла існувати.

Публічне заперечення «радянської» дати розпочалося тільки напередодні розпаду Радянського Союзу. У першому випуску криворізького альманаху «Саксагань» (червень 1991 р.) було вміщено статтю місцевого журналіста та краєзнавця Володимира Стецюка «Есть ли у города прошлое?». У ній автор безапеляційно заявив, що

Даже дата основания Кривого Рога как поселения до сих пор не установлена. Кому-то захотелось отметить в 1975 году его 200-летие и без серьезных научных изысканий за точку отсчета был взят день основания в 1775 году почтовой станции, хотя целый ряд документов свидетельствует о том, что к этому времени Кривой Рог был уже достаточно многолюдным поселением, в котором в 1761 году… была построена Николаевская церковь^[4].

Далі автор посилався на згадки назви Кривий Ріг у 1761 та 1769 р. у січових документах^[5], розміщення тут у 1770 р. Ставки Коша та знахідку на місці битви під Берестечком своєрідних червоних «олівців», виготовлених з криворізького гематиту^[6], що однозначно трактувалося як вказівка наявності поселення. Такий підхід, із ігноруванням аргументів Попова-Ракітіна та джерел, на які вони спиралися й фактичним поверненням до уявлень початку ХХ ст., задав напрямок ініціативі за перегляд версії про походження поселення Кривий Ріг, яка триває і досі.

Яків Ракітін пішов з життя 14 листопада 1990 р.^[7]. Тож «тримати оборону», відстоюючи дату «1775», довелося вже одному Петру Варгатюку (киянину з 1975 р.). Петро Логвинович у своїх текстах продовжував, посилаючись на джерела, наполягати на сформованих станом на 1975 р. положеннях та критично розбирав аргументи прихильників версії про «давне козацьке поселення», зокрема й їхню безсумнівну довіру до даних статистичних видань другої половини ХІХ ст. та загальний логічний рівень доказів. Спираючись на історіографію та джерела XVII-XVIII ст. він також доводив відсутність умов для існування якогось поселення тут у запорозькі часи^[8]. Полеміка за участі Варгатюка на сторінках міської періодики тривала до самої його смерті (31 липня 2000 р.)^[9].

Після цього за відсутністю опонентів «партія козацької давнини» фактично монопольно представлена у міському публічному просторі. Якщо визначення Поповим та підтвердження Ракітіним на підставі джерельних пошуків дати 1775 р. було справжньою революцією для уявлень про виникнення поселення, то позицію противників цієї дати можна назвати «козакофільською реакцією». Головними її провідниками виступають заступник директора Криворізького краєзнавчого музею Олександр Мельник^[10], його колега, старша наукова співробітниця музею Ірина Стеблина^[11] та вже згаданий журналіст Володимир Стецюк.

Положення, які три десятки років транслюють прихильники версії про «давнє козацьке поселення» відзначаються сталістю: починаючи з 1991 р. у численних їхніх текстах та виступах відтворюється загалом один набір аргументів^[12]. Найповнішим їхнім зводом можна вважати працю О. Мельника та І. Стеблини «Про літочислення Кривого Рогу» (2015).

Зусилля авторів книги, рівно як і їхніх однодумців, спрямовані на заперечення аргументів Ракітіна та Варгатюка (у тій частині, коли вони просто не ігноруються) і доведення, що поселення Кривий Ріг виникло як козацький зимівник, а не розвинулося від заснованої Кошем у останні місяці існування Січі на вимогу російського генерала поштової станції. 

Робиться це, щоправда, на підставі дуже дивних побудов та маніпуляцій. Наприклад, Мельник та Стеблина наполягають на тому, що перша згадка про поселення Кривий Ріг відноситься до 1734 р.:

У 1734 році, після повернення козаків у російське підданство, на землях Війська Запорозького було започатковано паланковий поділ. Зокрема, була створена Інгульська (друга назва – Перевізька) паланка, до складу якої увійшов зимівник Кривий Ріг^[13].

Джерелом цих знань, щоправда, вказуються не якісь документи січового архіву, а «Історія запорожських козаків» Д. І. Яворницького. При перевірці посилання стає очевидним, що криворізькі краєзнавці дату «1734» відверто «притягнули за вуха». На відповідних сторінках у Яворницького (с. 15-16) йдеться про обставини повернення запорожців під російську державу у 1734 р. А єдина згадка Кривого Рогу у праці стосується вже опису адміністративного поділу Вольностей «під кінець історичного існування запорозьких козаків». При цьому, наводячи перелік сіл та зимівників Інгульської паланки, з Кривим Рогом серед них, Яворницький обійшовся без жодного посилання (с. 128)^[14]. Тим не менш, дата «1734» просувається прихильниками задавнення місцевої історії як безсумнівна.

«Технологія» цієї побудови розкрита при першій її публічній презентації у 1995 р.:

В розділі «Військовий і територіальний устрій Запорожжя» «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького читаємо: «Інгульська, чи Перевізька, паланка була розташована вздовж лівого берега ріки Інгульця, у північній частині нинішнього Херсонського повіту... Окрім того, до неї належали села та кілька зимівників: Квакове, Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитна. Шестірня, Пономарева, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Тернівка, Ракова та ін.» (т. 1, стор. 128, Львів, 1990 р.). Отже, Кривий Ріг згадується як козацький зимівник у складі Інгульської паланки. Поділ на паланки за припущенням автора, хоч точної дати, звісно, не встановлено, було запроваджено у 1734 р.^[15].

В тому, що у вищенаведених цитатах ми стикаємося не просто з недосконалістю формулювань, які дозволяють двозначно прочитати текст, і дата «1734» означає не тільки час створення паланки, до складу якої колись потім увійшов Кривий Ріг, переконує пряма вказівка у пізнішому тексті, підготованому за участі даних авторів: «ще Дмитро Яворницький, який під 1734 роком у переліку 12 зимівників згадує зокрема й криворізький»^[16],

Приблизно такий же рівень обґрунтованості й переконливості мають й інші аргументи. Як пам’ятаємо, з кінця ХІХ ст. і до 1960-х рр. у текстах про Кривий Ріг згадувалася церква, за Гавриїлом (Розановим) (1848) побудована тут у 1761 р. Щоправда, за відомостями кінця XVIII ст., як це визначив ще Я. Ракітін, раніше 1785 р. церква у поселенні не згадується^[17]. Верифікацію даних праці Розанова здійснив київський дослідник Анатолій Пивовар. За його висновком, у «Хронологико-историческом описаніи церквей епархіи Херсонской и Таврической»

маємо і випадки неперевіреної чи помилкової інформації в результаті редакційних збоїв, коли зазначена дата закладання церкви виходить далеко за межі реалій тогочасної історії краю, що, зокрема, стосується першої за хронологічним переліком Миколаївської церкви міста Новомиргорода, помилкових відомостей про церкви Малої Виски, Куколівки, Кривого Рогу, Іванківців, Андріївки (Любомирського) та ряду інших^[18]

У «Ведомости о церкви Николаевской состоящей Новороссийскаго военнаго поселения 9^го Кавалерийскаго Округа в селении Кривом Рогѣ за 1836 год» зазначено:

Построена 1783 года тщаніем прихожан. Зданіем деревянная, с колокольнею каменною крѣпка. Престол в ней один во имя Святителя Николая^[19]

Щоправда, метричні книги цієї церкви раніше за 1785 р. не відомі^[20], у церковних джерелах вона згадується з 1784-1785 рр.^[21]. Але, усвідомлюючи відсутність інформації про храм у більш ранніх документальних джерелах, Мельник та Стеблина не готові розстатися зі «старою» церквою та визнати можливість помилки у текстах середини-другої половини ХІХ ст. Тож, відзначивши, що починаючи з праці Гавриїла (Розанова) у низці дореволюційних видань спорудження Миколаївської церкви датували 1761-1763 рр., автори пояснюють брак будь-яких згадок про неї у архівних документах тим, що

в грудні 1768 – січні 1769 років на Україну було здійснено один з найбільших за всю історію татарських набігів… На початку січня 1769 року в Кривому Розі знаходився загін козаків на чолі з полковником Скиданом. …Вірогідно, невеликий загін не зміг протистояти навалі, і Кривий Ріг, включаючи церкву, було спалено.

Наступне повідомлення про те, що церква св. Миколая відбудовується, датується 1785 роком. Це також опосередковано підтверджує можливість знищення першої церкви татарами^[22].

Перед цим Мельник та Стеблина, посилаючись на це ж саме джерело, визначили запаси сіна у «зимівнику Кривий Ріг»^[23]:

Про наявність сіна в зимівнику Кривий Ріг на початку 1769 року, підчас найважчої зими 1768-1769 років, вказує документ № XXVII, якого наводить відомий історик І. М. Тернавський у книзі «Из истории Запорожского края» (1904 р.)^[24]. З нього випливає, що полковник Скидан через малі запаси сіна у зимівнику Кривий Ріг був змушений частину козаків свого загону розмістити по інших зимівниках по Саксагані і Базавлуку^[25].

Документ, на основі якого автори змогли зробити всі ці висновки, наведено у якості додатку до книги. Читач може особисто впевнитися у релевантності вишецитованих міркувань:

1769 г. генваря 9-го […] Изсостоящнх пречки Ингульцѣ пригидну войсковом старшннѣ Носане, да вКривом Розѣ вречки Саксаганѣ приполковнику Скыдану Запорожского Войска команди, коѣ-там так, как іпротчіе здѣшніе команди разстапленни для предосторожности отнеприятельского татарского нападешя, что представляет обявленные Носан и Скыдан, яко сѣно для лошадей вкомандах их весма малое число остаетца. то вразсужденіѣ, если сѣна вовсе нестанет втѣх мѣстах илошади находи... пасутца наподножном кормѣ, анеприятел движеніе свое пріимет, топоізнуренію здешних лошадей невосползовалсяб часть казаков приговоренно оттол спроннсанных мѣст, Інгулца іКривого Рога, снять ірасположытца снятым козакам приатаманах порекам Саксагани (и) Базаалуки іКамянкн, призимовныках, насѣнах имеющихся находясь всегда внедриманной осторожности іготовности котпору вслучаѣ неприятельского напаленій іиоиску […]^[26]

До речі, окрім всього іншого, Мельника та Стеблину не бентежить, що вони одночасно твердять про Кривий Ріг як про зимівник, тобто невелике господарство буквально з декількох землянок чи хат^[27], та церкву в ньому, яка має вказувати на солідний розмір поселення («з церковних джерел відомо, що храми зазвичай засновувалися при наявності поселення, де вже було сто ревізьких душ». С. 20).

Такий же рівень має інтерпретація археологічних матеріалів. Досліджене на території історичної частини міста чоловіче поховання автори, на підставі знайденої у ньому денгі 1731 р., датують не пізніше 1733 р. Обґрунтовується це тим, що з цього року такі монети почали масово вилучатися з обігу. А на основі даного твердження зроблено наступний висновок:

…знайдена денга могла потрапити в поховання в 1731-1733 роках. За методологією сучасної регіоналістики достовірним вважається календарне датування на підставі знахідок монет. Згідно з принципом асоціацій, поховання є закритим комплексом, який швидко сформувався в часі (кілька днів), і тому могили датуються тим періодом, що і знайдені в них артефакти (так званий закон Ворсо). Таким чином, маємо достатньо надійне джерело, що вказує на існування населеного пункту на території історичного ядра Кривого Рогу в першій третині XVIII століття^[28].

Відсутність логічних підстав для такого твердження його авторів, схоже, жодним чином не бентежить. Очевидно, що одиничне поховання може бути лише дуже опосередкованим свідченням наявності поселення. Вельми сумнівним видається і його датування – знахідка монети свідчить лише про те, що поховання не може датуватися раніше року її чеканки. Проте може відноситися до майже на сторіччя пізнішої дати. Твердження про вилучення вказаних монет з обігу у 1733 р. підкріплюється у книзі посиланням на працю вел. князя Гєоргія Міхайловіча «Монеты царствования императрицы Анны Иоанновны»^[29] – але при цьому на зазначених сторінках (с. 53, 85) жодних вказівок на вилучення з обігу денег 1731 р. немає^[30]. Більше того, дєнгі зр. 1730 р., що карбувалися до 1754 р., перебували в обігу до кінця 1820-х рр.^[31].

Задля економії обсягу, я не стану вдаватися до детального розбору решти доводів прихильників «давнього козацького поселення» – але з усією відповідальністю зазначу, що подібний вищенаведеним прикладам рівень обґрунтувань має буквально кожний аргумент. До них належать посилання на розрізнені карти західного походження XVI-XVIII ст. із вказівками якихось поселень в районі злиття Інгульця та Саксагані, на кшталт «Gelubova Lugula», інтерпретації всіх згадок назви Кривий Ріг у січових документах як назви поселенця, а не урочища, зокрема коли мова йшла про розміщення там у 1770 р. Ставки Коша^[32]. У одному випадку, щоправда, згадка зимівника Богацького при урочищі Кривий Ріг у 1762 р. не викликає заперечень (С. 6). А разом з тим вона ж зайвий раз підкреслює, що зимівник в урочищі Кривий Ріг називався, подібно до інших, за іменем власника – і проіснував відносно недовго, з огляду на відсутність його пізніших згадок. Археологічні матеріали, зокрема знахідки скла під час шурфування у старій частині міста, датовані авторами XVIІ – початком XVIII ст. (щоправда, як видно з посилань, визначено це просто шляхом порівняння артефактів із промальовками у каталозі знахідок з Новобогородицької фортеці) також мають переконувати у давньому існуванні поселення.

Авторами також пропонується розглядати версію походження назви міста від кошового 1660-х Івана Рога: «можливо, в зимівнику, який йому належав, у цей час господарював його батько, що був, згідно з фольклорними джерелами, “кривим” на одне око»^[33]. Цікаво, що у пізнішій праці Мельник та Стеблина вже однозначно подають Івана Рога як засновника міста – хоча і датують цю подію 1730-ми роками^[34].

Зазначу, що окрім дуже вільної інтерпретації археологічних знахідок, текстів джерел та історичних праць, аргументація «партії давнини» має інший суттєвий недолік – вона повністю «краєзнавча». Події місцевої історії пропонується розглядати фактично у вакуумі, абсолютно відірвано від загального контексту життя регіону у XVII-XVIII ст. Свого часу Авраму Попову вистачило ознайомлення із роботами Мишєцкого, Скальковского та Яворницького, щоб дійти однозначного висновку про відсутність умов для існування поселення при урочищі Кривий Ріг до 1775 р. Мельник та Стеблина, наполягаючи на існуванні біля злиття Інгульця і Саксагані якогось відносно великого населеного пункту у середині XVIII ст., не враховують, що у такому випадку він мав лежати посеред порожніх степів, винесений на півсотні кілометрів південніше за лінію поселень, прикритих Новою Сербією, Новослобідським козацьким полком і російськими фортецями та на півтори сотні західніше зони запорозьких поселень по Дніпру і Самарі. У 1750-ті – 1760-ті засновувалися населені пункти, що розташовані на території сучасних Кіровоградської та півночі Дніпропетровської областей^[35]. Що мали робити мешканці уявленого села Кривий Ріг посеред степів, відірвані від інших поселень та Січі, лишається загадкою. Як загадкою слід вважати і те, чому згадки такого помітного населеного пункту повністю проігноровані у джерелах середини XVIII ст. і доводити його існування приходиться лише за допомоги вищерозглянутих побудов.

Козакофілія як синонім українського патріотизму

Ідеологи задавнення історії Кривого Рогу не приховують, що для них йдеться не про суто наукову історичну суперечку. Зокрема, Мельник та Стеблина твердять, що

Свого часу це питання [визначення дати заснування міста – Д. Ш.] вирішувалося на засадах партійності та існуючих тоді ідеологічних стереотипів. Це сприяло заангажованій систематизації фактів з історії Кривого Рогу та їх інтерпретації в руслі спрямованості проросійської історичної традиції про роль імперії в розвитку півдня України. Накопичені на сьогодення дані історичного краєзнавства, згідно з методологічними засадами української регіоналістики, вимагають розглядати історію будь-якого населеного пункту – військового, економічного, етнічного – з врахуванням адміністративно-територіальної історії Війська Запорозького^[36].

Більш категоричний їхній однодумець Володимир Стецюк. На його переконання (2008), «партійне» визначення дати 1775 р. окрім ювілейної кон’юнктури

мало, очевидно, і більш далекий приціл – відрізати Кривий Ріг від запорозького коріння. Згадаймо, що 1775 рік – це рік руйнації Запорозької Січі Катериною ІІ, а відтак історію виникнення і подальшого розвитку міста пов'язували таким чином виключно з російською колонізацією краю […]

Наслідки цих і їм подібних ідеологічних диверсій, спрямованих на спотворення української історії, відчуваємо й донині. Очевидно, керуючись саме цим радянсько-московським літочисленням і трактуванням історії, …Володимир Путін у приватній розмові з американським президентом Дж. Бушем… дозволив собі заявити, що Україна взагалі ніяка не держава, бо Крим і східна частина її території просто подаровані Росією.

[і т.д.]^[37]

Натомість Стецюк, подавши власну версію минувшини Запорожжя та його відносин із московською владою, пропонує в історії Кривого Рогу «подивитися далі – в героїчне і славне минуле Запорозького краю, туди, де видніються контури козацького зимівника і починається наше коріння»^[38].

Отже, боротьба за давнє козацьке минуле Кривого Рогу для її активістів має очевидний ідеологічний зміст. Характерне ще для світогляду народників другої половини ХІХ ст. ототожнення запорожців із українством, притаманне і сьогоднішній суспільній думці, передбачає проектування на обставини заселення Степової України у XVIII ст. оптики українсько-російського протистояння. Підкреслення запорозького першоосвоєння цих земель та акцент на запорозькому походженні населених пунктів має наголосити український характер територій, в той час як сумніви у причетності запорожців до якихось процесів сприймаються як лояльність до Москви та російської експансії – не залежно від того, які свідчення ми маємо у джерелах кінця XVIII ст.^[39]. Приписувані справі встановлення на початку 1970-х рр. дати «1775» російсько-імперські мотиви були, щоправда, відсутні в риториці публікацій, промов та змісті офіційних заходів під час святкувань 200-річчя міста у 1975 р.^[40], рівно як і у системі аргументації Попова, Варгатюка та Ракітіна. У радянський час ніхто не заперечував запорозької минувшини Криворіжжя та козацьких витоків поселення.

Хиткість власних аргументів криворізькі прихильники «запорозької давнини» компенсують активністю у просуванні своєї версії на публічному та офіційному рівні, яка до того ж відбувається за умов відсутності опонентів. І, варто визнати, мають успіхи.

У «Списку історичних населених місць України», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. №878, Кривий Ріг значиться як поселення, перша згадка про яке відноситься до середини XVII ст.^[41] Щоправда, не відомо, чия конкретно це «заслуга» і на підставі чого визначено час цієї згадки^[42]. Втім, прихильники «давнього козацького поселення» зараз апелюють до цього документу як до прецеденту офіційного визнання їхньої точки зору^[43].

Другим прикладом визнання власної позиції «партія давнини» розглядає статтю про Кривий Ріг в «Енциклопедії історії України» (2008). Авторка матеріалу, Ярослава Верменич, виглядає що довірилася відомостям наявних в її розпорядженні текстів з місцевої історії^[44], і при написанні короткої енциклопедичної статті не стала перевіряти обґрунтованість тверджень про існування зимівника та відношення його до Івана Рога. Тож у її статті фактично переказано аргументи «партії давнини»:

Першим постійним поселенням на тер., що нині входить до меж сучасного міста, був зимівник. Він згадується у складі створеної 1734 Інгульської паланки. Його буд-во пов’язують з іменем козака І. Рога, який в 60-70-х рр. 17 ст. обирався кошовим отаманом Чортомлицької Січі. Від 1770 в цьому зимівнику була розташов. ставка Коша Запорозької Січі^[45].

Але, разом з тим, вона не стала твердити і про його прямий зв’язок із сучасним містом:

Після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 по тутешній тер. проліг новий поштовий тракт, одна зі станцій якого 1775 була заснована в місц. урочищі – К.Р. Біля станції утворилося поселення з однойменною назвою, згодом воно отримало статус держ. слободи^[46].

Подібне визнання, схоже, надихнуло Мельника та Стеблину подати свої обґрунтування передатування офіційної міської історії на розгляд «членів виконкому і громадськості міста» у 2014 р. Ним вони запропонували вести літочислення Кривого Рогу «беручи за базову дату 1730 рік, коли вже існувало поселення (зимівник)», а разом з тим «дату середина XVII ст. вживати в значенні “час першої згадки про Кривий Ріг”»^[47]. Дивність цих пропозицій, рахуючи наявність часу «першої згадки», але відсутність самої згадки, рівно як і безпідставність дати «1730» до уваги не бралися.

Очевидно, як наслідок обговорень пропозиції краєзнавців, наприкінці 2014 р. заступниця криворізького міського голови Валентина Бєрлін звернулася до Інституту Історії АН України із запитом щодо можливості передатування часу заснування Кривого Рогу. Відповідь на нього опублікували Мельник та Стеблина:

Інститут історії України НАН України не заперечує проти уточнення даних щодо утворення міста Кривий Ріг відповідно до відомостей, вміщених у «Енциклопедії історії України» (Т. 5, – С. 322-323). Принагідно просимо звернути увагу на те, що дата 1734 р. – це дата створення Інгульскої паланки у складі якої і згаданий вперше зимівник під назвою «Кривий Ріг». Існував він, якщо пов’язувати його з іменем козака І. Рога, з середини XVІІ ст., (у 60-70-х pp. XVІІ ст, І. Рог обирався кошовим отаманом Січі). Іван Рог згаданий у монографії В. Голобуцького «Запорожское казачество» (К, 1957) у зв’язку з походами запорожців 1667 р. на Крим (С. 315). Очевидно, на підставі цих відомостей, а також датування в «Енциклопедії українознавства» (Т 3) у «Списку історичних населених місць» зафіксована орієнтовна дата (середина XVІІ ст.).

Процес утворений м. Кривий Ріг виявився тривалим. З огляду на сучасні методологічні підходи історичної урбаністики у ньому варто розмежовувати:

1)                         дату першої згадки зимівника (1734 p.)

2)                         початок виконання зимівником адміністративних функцій, як центру розташування Коші Запорозької Січі (1770 р.);

3) дату заснування слободи Кривий Ріг (1775) […]

4) дату набуття слободою функцій волостного центру (1781 р.)

Отже, визначення точного часу заснування міста Кривий Ріг птребує додаткових джерельних та археологічних пошуків…^[48]

Автор офіційної відповіді, схоже, оперував, набором «фактів», запропонованим тими ж криворізькими ентузіастами задавнення міської історії. Тож, «на світ» знову було витягнуто кошового Рога – весь зв’язок якого із міською історією проводиться на основі співзвуччя його імені та назви поселення. І, очевидно, автор відповіді Інституту історії, Геннадій Боряк, має рацію – саме згадка у монографіях з історії козацтва кошового Рога «перетворилася» на першу згадку Кривого Рога у свідомості сучасних авторів. Аналогічно і дата «1734» як час (?) створення паланки, до якої начебто входив колись зимівник «Кривий Ріг» «легким рухом руки» стала визнаним часом його заснування (при цьому, звісно, замовчується, що така хронологія є лише наслідком вільних інтерпретацій тексту Яворницького, а не праці з першоджерелами).

 

 

 

 

Фундамент Церкви Святого Миколая 1862 р. та «підлога» «церкви 1761 р.». Фото автора (21 березня 2021 р.).

Підпис на табличці: «Ділянка підлоги з азбезтового сланцю церкви св. Миколая Чудотворця. 1761-1769» 

Цікаво, що після заяви про знахідку у 2016 р. при розкопках на території колишньої Миколаївської церкви гривеника 1726 р.^[49] вся система аргументації стосовно датування часу виникнення поселення на підставі денги 1731 р. була перенесена вже на цю монету і рік її чеканки^[50]. На думку Олександра Мельника, тепер є підстави вести мову вже про 1726 р. як дату заснування зимівника.

До речі, після згаданих розкопок було музеєфіковано розчищені рештки фундаменту кам’яної церкви 1862 р. І тепер на цьому місці у пояснювальному матеріалі на атріумі містянам розповідається про «церкву 1761 р.», що раніше «існувала» на цьому місці, а за декілька метрів навіть демонструються її «рештки»: «ділянка підлоги з азбезтового сланцю церкви св. Миколая Чудотворця 1761-1769». Виглядає вона явним новотвором, втім цей факт на супроводжувальній табличці «скромно замовчано». Важко визначити, що у авторів цієї «знахідки» превалює – власна впевненість у існуванні цього храму, чи бажання затвердити у свідомості містян «давне козацьке коріння» міста^[51].

Черговий привід публічно підняти питання дати заснування Кривого Рогу місцева «партія давнини» отримала у зв’язку із виказаною Інститутом національної пам’яті на початку 2019 р. ідеєю «деколонізації» історії України і переглядом дат заснування міст Півдня у бік їхнього задавнення, що, відповідно, має нівелювати уявлення про роль Російської імперії у освоєнні причорноморських степів та вплив сучасної російської ідеології «Новоросії» на населення регіону^[52]. Тож 29 березня 2019 р. Олександр Мельник, Ірина Стеблина, Володимир Стецюк та Віталій Стецкевич^[53] направили до УІНП лист, пропонуючи «деколонізувати» і офіційну історію Кривого Рогу. Мотивується це тим, що його дату заснування

з суто ідеологічних міркувань було штучно віднесено до періоду колонізації краю Російською імперією, а не до попередньої доби перебування цих земель у складі Запорозької Січі […] Об’єктивно: внаслідок такого підходу вік Кривого Рогу як поселення значно «укорочено» і дату його народження штучно вписано в російську великодержавну концепцію «освоения земель Малоросийских». Це – по-перше. А по-друге, при такому підході абсолютно ігнорується попередня історія цього козацького краю, зокрема історія його заселення та виникнення козацьких першопоселень-зимівників, які з’явилися тут не пізніше XVII сторіччя – задовго до російського проникнення («інвазії») на ці терени^[54].

На підтвердження давнини козацького поселення у листі наводиться вже відомий нам набір аргументів. Серед них згадка Яворницьким «під 1734 роком у переліку 12 зимівників» криворізького^[55], «свідчення про те, що в цей же час^[56] тут було поселення отамана Івана Рога» і трагічна історія «спаленої татарами» Миколаївської церкви, «відома» з рапорту полковника Скидана. Іншими аргументами виступають «Gelubowa Lugula» та подібні дива західних карт, згадки назви «Кривий Ріг» у документах Кошу середини XVIII ст., які однозначно тлумачаться як назва поселення та результати археологічних розкопок, зокрема нумізматичні знахідки – денга 1731 р. та гривеник 1726 р. Наостанок автори звернення посилаються на вже відомі нам офіційні документи, інтерпретуючи їх як знак підтримки їхньої позиції:

Не випадково й Кабінет міністрів України в постанові «Про затвердження списку історичних населених місць України» від 2001 року (№ 878), cпираючись, у свою чергу, на матеріали Держбуду УРСР, час виникнення Кривого Рогу датує серединою ХVІІ століття. На цій же позиції стоїть й Інститут Історії НАН України (див.: лист ІІ НАН України від 9 грудня 2014 року), де теж вірогідною датою виникнення перших поселень у вказаному місці злиття річок називається середина ХVІІ століття^[57].

Автори листа до УІНП отримали підтвердження, що їхнє звернення прийнято до розгляду – але результати його поки нам не відомі.

Разом з тим, на міському рівні наратив «партії козацької давнини» вже претендує на офіційний статус. Так, в історичній довідці про місто на Офіційному вебсайті Криворізької міської ради та її виконавчого комітету йдеться:

Перша офіційна письмова згадка про Кривий Ріг в «Розписі заснованих поштових станцій по річці Інгулець від Кременчука до Херсона» датована 27 квітня (8 травня) 1775 р. Проте за останні 40 років науковцями введено в обіг значний масив нових документів і знахідок, які вказують на більш ранню дату виникнення поселення біля злиття Інгульця і Саксагані (див. Мельник О.О., Стеблина І.О. «Літочислення Кривого Рогу»)^[58].

А далі у розділі «Історична хроніка подій» наводяться вже відомі нам дати з арсеналу «партії давнини»^[59]. Мабуть ще важливіше, що ця ж версія презентована у найавторитетнішому для загалу користувачів Інтернету джерелі знань – у Вікіпедії:

У середині XVI ст. була створена Запорізька Січ. З XVII ст. починається заселення цих земель козаками. 1734 року було створено Перевізьку паланку, у переліку приналежних їй сіл і зимівників згаданий і Кривий Ріг. 1771 року в Кривому Розі розташовується Ставка Коша Запорізької Січі^[60].

Тож, загалом навіть природнім видається, що і у місцевих краєзнавчих виданнях за потреби подати історичну ретроспективу, автори згадують 1734 р. або і раніші дати^[61], зокрема середину XVII ст. як час заснування поселення^[62].

Козацька ідентичність сучасного міста

Судячи з дат запису легенд про кривого Рога – 1970-ті – 1980-ті роки^[63], цей персонаж не втрачав популярності в уяві криворіжців і після з’ясування історії з поштовою станцією та 1775 роком. Більше того, хоча з початку 1970-х у різних виданнях стосовно походження міста відтворювалася саме версія Попова-Ракітіна – поруч все-одно знаходилося місце старому запорожцю. Після згадки 1775 р. як початку міської історії, подавалися (і подаються досі) 2 версії походження назви поселення – «зуєвська», де ріг – це мис при злитті річок, та «запорозька» із однооким/кульгавим козаком^[64]. Наприклад, у 1992 р. професором Криворізького педагогічного інституту Володимиром Комаровим було видано розрахований на учнів 5, 8-11-х класів навчальний посібник з історії Криворіжжя. П’ятикласникам у ньому пропонували легенди про козака Рога. Виклад же історії козацької доби на Криворіжжі, фіксує все ту ж паралельну презентацію «давньої козацької» та «поштової» версій походження поселення. Посилаючись на текст Варгатюка у путівнику 1969 р., Комаров твердив про 300-річну історію поселення, побудову церкви у 1761 р. і т. ін. – а після цього переповідав історію про пошту, запозичену з видання «Кривому Рогу – 200» (тобто текст того ж Варгатюка та Ракітіна)^[65].

Хоча і явно фантазійний, на моє переконання, кривий козак Ріг не сходить зі сцени тому, що по суті він являє собою локальний відбиток всього феномену модерної української козакофілії. Повсякденні уявлення про козацтво, базовані у сучасних українців в першу на художній літературі, кіно та мультфільмах, зводяться до сприйняття його як явища глибоко національного, глибоко патріотичного, героїчного, але абстрактного. Українці шанують козаків, уявляючи весь їхній побут на рівні гоголівських описів – феноменом яскравим, колоритним – але загалом міфічним, позахронологічним та позаісторичним^[66], без прив’язки їхнього уявленого образ до конкретних умов XV-XVIII ст.^[67] Проявом такої рецепції можна назвати, наприклад, і аматорські «реконструкції» із відтворюваними на них образами козаків із голим торсом або у вишиванках та шапках із довжелезними шликами^[68], й популярні статті про козацьку славу – у якості прикладу «рафінованого» зразка пошлюся на текст Василя Губарця^[69].

Кривий козак, який тримав корчму при злитті степових річок колись у часи розквіту Січі у такому аспекті є прямим родичем популярних у сучасних масових уявленнях характерників.

З початком 1990-х кривий Ріг навіть посилив свої позиції у місті. На початку 2000-х років легенду про козака, що тримав шинок в районі злиття Інгульця та Саксагані, вивчали на уроках української літератури учні середніх класів ЗОШ №22^[70], і, вірогідно, і в інших навчальних закладах міста. І, якщо вірити репрезентативності вибірки опитаних перехожих у телепрограмі «Мiсто над Саксаганню», знятої до 220-річниці заснування Кривого Рогу (1995), більшість криворіжців пов’язували заснування свого населеного пункту саме з легендарним Рогом^[71]. До речі, «саундтреком» у цій передачі звучить пісня на слова Віктора Гриценка «Козацький чародій», присвяченій все тому ж персонажу: «…Повертає валка до кривого Рога – / Гарні в нього кузня й перевіз». Петро Варгатюк у цей же час твердив, що «немало читачів все ще вважають, ніби Кривий Ріг виник набагато раніше» 1775 р.^[72].

У 1998 р. запорозьку ідентичність міста було закріплено в його гербі. Тоді на заміну радянському символу зр. 1972 р. зі стволами шахти та силуетом коксохімічного виробництва міськрада затвердила новий. Його центральним елементом слугує козацька порохівниця-ріг. Згідно тлумачення, вона

передусім вказує на назву міста, а також на славетне минуле краю (до 1775 р. – територія Запорізької Січі)^[73], легенду про засновника міста козака Кривого Рога та іншу версію про походження назви міста – утворення кривого мису (рогу) при злитті, річок Інгулець і Саксагань^[74].

28 травня 2011 р. на честь 236-ї річниці міста біля будівлі міськвиконкому урочисто відкрили пам’ятник Козаку Рогу, виконаний скульптором Олександром Васякіним^[75]. Модель попереднього варіанту монументу (1991) експонується у міському історико-краєзнавчому музеї поруч із бюстом Івана Рога^[76]. Легенди про Рога розміщено на сайті міської ради^[77], вони ж слугують джерелом натхнення для місцевих літераторів^[78]. Ріг виступає одним з персонажів театралізованих дійств до дня міста^[79]. Персонаж, що з’явився у наслідок запиту на знання про криворізьке минуле у 1930-ті – 1950-ті рр., і фантазійність якого загалом очевидна^[80] слугує зараз напівофіційним символом міста. Місто Кривий Ріг лишався у масовій уяві його мешканців містом кривого Рога.

Пам’ятник козаку Рогу, легендарному засновнику міста (Скульптор О. Васякін, 2011). Фото автора (7 березня 2021 р.)

 

Однак сучасне місто пропонує інклюзивну модель рецепції «запорозького міфу», у якій уживаються паралельні версії. Одночасно з кривим Рогом у місті у якості засновника вшановують останнього запорозького кошового Петра Калнишевського.

Якщо на честь 200-річного ювілею міста було відкрито обеліск «на місці перших поселень», то 238-тю його річницю (2013) відзначили встановленням пам’ятного знаку «заснованому в 1775 році новому поштовому тракту, який дав початок розвитку поселення Кривий Ріг»^[81].

У травні 2018 р. чергову (243-тю) річницю міста відзначили відкриттям пам’ятника вже самому Калнишевському^[82] (він стоїть на вулиці, перейменованій у 2016 р. на честь цього ж персонажа; скульптор – Володимир Токар). У тому ж році напередодні Дня незалежності України дислокована у Кривому Розі 21-ша бригада охорони громадського порядку Національної гвардії України отримала найменування «імені Петра Калнишевського»^[83].

 Пам’ятник Петру Калнишевському (скульптор В. Токар, 2018). Фото автора (18 квітня 2021 р.)

 

Теоретично, кривий Ріг та Калнишевський, які презентують різні версії походження поселення, мали б бути взаємовиключними фігурами. На практиці ж у місті їхні образи взаємодіють. При відзначенні Дня міста – тобто дати, офіційно пов’язаної із Калнишевським, героєм театралізованих дійств виступає козак Ріг^[84]. Вірогідно зараз, після отримання фізичного втілення у міському просторі, акцент на Калнишевському у презентаціях міського козацького міфу посилиться. У 2019 р. під його пам’ятником відбулася офіційна церемонія за участі міського голови на честь річниці від дня смерті кошового-засновника міста^[85]. Урочистості до Дня Незалежності у 2020 році передбачали покладання квітів також до монументу Калнишевському, а не до пам’ятника Тарасу Шевченку, як це робилося у попередні роки^[86]. Криворізька православна єпархія (московського патріархату) вшановує канонізованого святого праведного Петра Калнишевського як небесного покровителя Криворіжжя. При цьому у місцевому храмі Святителя Миколая Чудотворця (УПЦ МП) навіть розміщено ікону, яка зображує Калнишевського саме як засновника Кривого Рогу^[87].

Ікона святого праведного Петра Калнишевського, засновника Кривого Рогу, з частицею його святих мощей. Знаходиться у криворізькому храмі Святителя Миколая Чудотворця.

Текст на сувої: «Господи, благослови на месте сем град сей, Кривой Рог, и всех живущих в нем, добре сохрани, благочестием огради, верой укрепи».

Джерело:

http://www.eparhia.com.ua/?page_id=21471

 

А разом з тим, хоча у міських медіа час від часу нагадується про історію заснування місцевої пошти і роль Калнишевського, «титулованого» «хресним батьком» міста^[88], навіть презентація новин про дві вищезгадані новини – встановлення пам’ятника та найменування бригади, вже свідчать про нечіткість уявлень щодо його ролі в історії Кривого Рогу. Так, на сайті криворізької єпархії УПЦ МП зазначено:

славетний отаман Запорізької Січі вважається засновником нашого міста. Адже, Петро Калнишевський написав листа імператриці Катерині ІІ з проханням заснувати поштову станцію Кривий Ріг. Саме від дати, котрою був підписаний цей документ, веде своє літочислення наше місто^[89]

Як бачимо, із виконавця розпорядження російського генерала Калнишевський перетворився на самостійного ініціатора акції.

Більш тьмяно усвідомлюють зв’язок кошового з містом представники Нацгвардії: Калнишевський «є “хресним батьком” Кривого Рогу, оскільки з його згадок станції Кривий Ріг у літописах веде відлік вік міста»^[90].

Цікавою і цілком «деколонізованою» виглядає й інтерпретація журналістів всеукраїнського 5-го каналу: «після ліквідації Січі військами Російської імперії, на місці сучасного Кривого Рогу козаки-переселенці заснували поштову станцію»^[91]. Тож, в принципі і не дивує поява подібних версій:

По дошедшим до нас преданиям, на роге слияния двух полноводных степных рек, Ингульца и Саксагани …возник казацкий Почтовый пост. Его основал казак Рог, прозванный позже запорожскими казаками Кривым Рогом^[92].

Втім, козацька ідентичність міста закріплюється не тільки в образі двох «батьків-засновників». На додачу до них «пантеон» козацьких героїв доповнює також Козак Мамай, пам’ятник якому роботи В. Токаря відкрили 14 жовтня 2016 р.^[93] (як бачимо, навіть раніше за Калнишевського; тобто в перш чергу у місті встановили пам’ятники двом міфічним запорожцям, а потім вже реальному). Ряджені «козаки» масовки неодмінно беруть участь в офіційних міських заходах – байдуже, чи Дні міста, де їхня присутність виглядає логічною, чи ж у параді на 9-те травня^[94] або навіть у відкритті пам’ятника Хрестителю Русі Св. князю Володимиру^[95].

 Пам’ятник козаку Мамаю (скульптор В. Токар, 2016). Фото автора (27 березня 2021 р.)

 

Такі практики та інтерпретації свідчать в першу чергу про те, що минуле поселення Кривий Ріг на загальному рівні мислиться безсумнівно пов’язаним з запорожцями, а разом з тим, цим всі уявлення і обмежуються, вони надзвичайно абстрактні – і реальний Калнишевський і вигаданий кривий Ріг просто зливаються в один образ «запорожця-засновника».

У такій рецепції з одного боку можна побачити вплив ідей Олександра Мельника та його однодумців, які монопольно просувають у міському просторі фактично все ту ж «абстрактно-міфічну» модель сприйняття запорозької давнини. Але з іншого боку – їхня промоція дати «1734» або більш ранніх лягає на родючій грунт – у місті ще з кінця ХІХ ст. і так переконані у його давньому запорозькому походженні.

Висновки

Історія історії походження населеного пункту Кривий Ріг слугує гарною ілюстрацією функціювання «козацького міфу» на локальному рівні. Перші сто років свого буття Кривий Ріг загалом нічим не відрізнявся від більшості сіл та містечок Степової України. І хоча з 1880-х він поступово перетворюється на значний центр гірничо-видобувної та металургійної промисловості, а у 1950-х стає одним з найбільших міст України, до початку 1970-х тут циркулював лише позаджерельний аматорський наратив про походження поселення. Якихось спертих на джерела студій не проводилося, а всі уявлення про коріння міста базувалися на двох компонентах: загальній історії території, частини колишніх Вольностей Запорізьких, та самій «козацькій» назві поселення. З огляду на них і коріння поселення мислилося безсумнівно запорозьким, загубленим у пітьмі віків – тож дані дореволюційних видань про Кривий Ріг 1760-х як великий населений пункт з церквою ні у кого не викликали сумнівів.

У 1950-ті (або ще у 1930-ті, хоча це менш вірогідно) загальні уявлення криворіжців про запорозьке минуле свого міста персоналізувалися в образі вигаданого «батька-засновника» – кривого козака Рога, фігура якого мала пояснити місцеву топоніміку. Оповідання про цього персонажа одразу подавалися у якості «легенд», відсилаючи таким чином до їхнього начебто давнього походження. На початку 1960-х рр., завдяки завідувачу кафедри марксизму-ленінізму у місцевому педагогічному інституті Петру Варгатюку рання криворізька історія нарешті була презентована як цілісний наратив. Сперті на загальні уявлення про запорозьке походження поселення ідеї початку ХХ ст. були поєднані із «свідченнями» свіжих козацьких «легенд».

Відкриття середини 1960-х аматора-краєзнавця Аврама Попова про відсутність якихось сталих поселень при злитті Інгульця та Саксагані до 1775 р. у 1971 р. зацікавили місцеве міське партійне керівництво. Підтверджені завдяки додатковим пошукам Якова Ракітіна, військового пенсіонера, який став директором краєзнавчого музею, вони стали підставою для затвердження офіційної версії заснування поселення. Воно тепер вело свою біографію від організованої навесні 1775 р. запорозької поштової станції. Ці джерельні студії і їхня широка пропаганда на місцевому рівні, здавалося б, мали змінити уявлення про криворізьку давнину. Однак, хоча поселення офіційно прив’язало своє народження до 1975 р. – в уяві мешканців воно так і залишилося містом кривого Рога. Яскрава легенда виграє за популярністю у сухих фактів.

Історія історії Кривого Рогу також гарно унаочнює злиття у модерному українському національному міфі самого поняття козацтва із поняттям українства. Яскравими репрезентантами цієї тенденції виступає група місцевих краєзнавців. Хай і шляхом дивних з точки зору базових уявлень про методологію історії побудов, вони намагаються утвердити уявлення про давне козацьке коріння міста – середини XVII ст., а у крайньому разі – початку 1730-х рр. Початком Кривого Рогу при цьому проголошується не поштова станція, а якийсь козацький зимівник. У цій ініціативі пробивається не тільки «природний» потяг до давнини, притаманний хіба не всім краєзнавцям з будь-якого куточку світу. У обґрунтуванні передатування звучить також неприховуваний ідеологічний підтекст – стара дата «1775» прихильниками «козацької давнини» називається партійним радянським замовленням і частиною ідеології Новоросії, утвердженою щоб заперечити український характер краю (байдуже, що при цьому саме «1775» краще обґрунтовується джерелами, і жодної ідеології російської колонізації краю та заперечення запорозького етапу буття регіону у радянські часи не відбувалося).

Ці зусилля, продиктовані почуттям патріотизму, видаються, тим не менш, «дуттям на воду» – альтернативі «козацькій версії» у міському просторі просто не існує. На відміну від інших великих міст Півдня, Кривий Ріг у імперські часи звичайне село, а згодом – далеко не процвітаюче містечко, з бараками для робітників та калюжами на всю ширину центральних вулиць. Тут не має приводу до «краєзнавчої» імперської ностальгії (зате у місті присутня потужна радянська ностальгія, пов’язана із пам’яттю про інтенсивний розвиток поселення у 1960-1980-ті).

Разом з тим, історія з передатуванням – це також розповідь про те, як виглядає гуманітарне середовище у промисловому місті. Результатом відсутності якоїсь фахової критики з боку опонентів (через фізичний брак самих опонентів), і, відповідно, інформаційна монополія у «партії давнини», стало фактичне утвердження у міському просторі, м’яко кажучи, дуже слабко обґрунтованої версії про виникнення Кривого Рогу у середині XVII або принаймні першій половині XVIII ст. Одночасно цє явище також можна вважати перемогою абстрактно-героїчного козацького міфу над джерельно підтверджуваними знаннями. Не зважаючи на спробу наукової концептуалізації Поповим, Ракітіним та Варгатюком, загальні знання про виникнення населеного пункту, здається, мало змінилися за півтора століття. Як тоді, так і зараз, минуле поселення мислиться вкоріненим у запорозьких часах – і абстрактні дореволюційні уявлення лише візуалізувалися у фантазійному Козаку Рогу. Калнишевський, як батько-засновник виконує поки другорядну функцію у міській версії «козацького міфу».

На всіх рівнях рецепції сучасний Кривий Ріг демонструє запорозьку ідентичність. В уяві містян Калнишевський, козак Ріг та поштова станція зливаються в один загальний образ запорозької старовини. Відчувати зв’язок із запорожцями престижно – це дає почуття долученості до найяскравішої сторінки української минувшини (у сучасній версії національного міфу). Іншу версію свого походження місто не прийме. «Козацький міф» у Кривому Розі самопідтримуючися уявлення – через територію, через назву, через міський простір і міські ритуали. Тож заміна офіційної дати 1775 на будь-яку іншу ранішу, певен, ніяк не вплине на «запорозьке обличчя» міста. Як не вплинуть на нього і студії з ранньої історії казеної слободи осадчика Павла Нагайця.

Павло Нагаєць як проігнорований батько-засновник

Не зважаючи на всю проблемність аргументації «партії давнини», з нею цілком можна погодитися у тому, що витоки міста не варто вести від заснованої навесні 1775 р. поштової станції.

Введені на сьогодні в обіг джерела дозволяють у загальних рисах реконструювати процес виникнення поселення Кривий Ріг. На «Генеральной карте Новороссийской и Азовской губерниев…», укладеній у вересні 1778 р., біля злиття Саксагані з Інгульцем позначено урочище Кривий Ріг, пошту в ньому та зимівник військового старшини Логина Мушенського на протилежному березі Саксагані^[96]. А на карті укладеній 1779 р. на місці зимівника вже стоїть позначка «Нагайцова»^[97]. Це названа за прізвищем осадчого Павла Нагайця державна слобода, яка незабаром отримає офіційну назву «Кривий Ріг».

 

Поселення Кривий Ріг виникло десь наприкінці 1778 – на початку 1779 р. При цьому воно дійсно пов’язано із запорозькими зимівниками, яких не бракувало в окрузі. За даними на 1779 р. «по Ингульцу при устье Саксагана» нараховували 34 зимівника та 247 осіб «мужеска пола» у них^[98]. Але слобода з’явилася не в наслідок розвитку якогось з зимівників, а в наслідок їхньої ліквідації.

В уявленнях російських урядовців, запорозький спосіб життя – розсіяно по степах, без утворення населених пунктів та громад у них, вважався «диким» та асоціальним. Тож, звівши їх у поселення, урядовці вважали, що привчать колишніх запорожців до «нормального» життя^[99]. Звісно, разом з тим був і непроговорюваний у риториці мотив – звільнення від зимівників земель, які планувалися під роздачу дворянам або державним поселянам^[100]. (Варто також зазначити, що умовами козацького землеволодіння було відбування іррегулярної військової служби. Із ліквідації Запорожжя його населення втратило козацький статус, а отже і підстави для володіння угіддями, які отримали статус державних земель).

Одним з таких поселень, куди переселяли з зимівників колишніх запорожців і стала слобода, яку облаштовував при урочищі Кривий Ріг, в 1,5 верстах від пошти, Павло Нагаєць. Нижче наводжу уривок з рапорту Славянської провінційної канцелярії Новоросійському губернатору Н. Л. Язикову, де однозначно йдеться саме про таке походження Кривого Рогу:

Хотя в Саксаганском уѣздѣ по сему новому росписанію п не назначено слобод. но сіє разумеется сверх означенних уже до сего на генералной о сих провинціях карте округ и потому дабы сохранить удобность к соотъветствію в Саксаганском уѣздѣ к обитаемых зимовников, то и перенесть оные: 1-е, в населяемую осадчим Шапошниковым с вершин трех Саксаганских и речки Базавлучка, даже і от урочища Великих Тернов; 2-е в населяемую в тех Тернах с речек Жолтой і Зеленой; 3-е, в урочище Кривом Рогу, перевесть по Малому Ингулцу живушіе…^[101]

Власне, згадки Павла Нагайця саме у якості осадчого також прямо вказують, що слобода була заснована при його прямій участі^[102]. Як приклад, процитую указ губернської межевої канцелярії:

Государственных селений осадчих Лозоватой – Проценка, Кривого Рога – Нагайца и Широкой – Письменного призвав сюда чрез Славянскую провинциальную канцелярию, взять с них показание какой успех они имеют в заселении государственных слобод, и имеют ли в заселении впредь какую надежду, и подтвердить им, чтоб старание к тому заселению действительно употребили^[103].

Отже, ми знаємо реального «батька-засновника» поселення – і це не міфічний козак Ріг, а цілком реальний колишній запорожець Павло Нагаєць^[104]. І (колишні) запорожці ж були першими криворізькими мешканцями. Втім, навряд чи «вихід з тіні» Нагайця може якось вплинути на сприйняття сучасними криворіжцями свого міста як давнього запорозького поселення. Хіба що додасть привід для встановлення ще одного пам’ятника.

 

*Написання цієї розвідки можна вважати результатом подій 2020 року. В першу чергу умови пандемії спричинили те, що цей рік я безвиїзно провів у рідному місті. Випадкові обставини, на кшталт придбання у місцевих букіністів довідника 1969 р., в якій я зустрів «неканонічну» для сучасного криворіжця версію походження міста, та відвідання екскурсії місцевих краєзнавців Володимира Казакова та Едуарда Дворчука, які «топографічно» презентували проблему пошуку витоків поселння, спровокували моє зацікавлення історією формування уявлень про козацький період буття Кривого Рогу. Процес дослідження історіографії індустріального «міста без істориків», коли головними героями краєзнавчого історіографічного процесу виявилися завідувач кафедри марксизму-ленінізму, відставний полковник ВПС та міський чиновник на пенсії, був доволі захопливим – і протягом року від первинного побіжного зацікавлення проблемою я дійшов до формулювання цього тексту.

У його підготовці мені допомогли багато людей, не байдужих до історії міста – Дмитро Антонов, Ганна Віняр, Ольга Гончар, Едуард Дворчук, Геннадій Лазаров, Станіслав Пікуль, Віра Рослікова, Олена Саяпіна, Віра Ясногор. Заступник директора з наукової роботи Артур Дробот та головний зберігач фондів Криворізького історико-краєзнавчого музею Андрій Чубенко дуже посприяли можливості праці із матеріалами фондів свого закладу. Кім того, надзвичайна уважність пана Артура, який став одним з перших читачів цього тексту, дозволила уникнути багатьох помилок у ньому. Прихильність співробітників Бібліотеки на Поштовій (Центральна бібліотека КЗК «Міська бібліотека для дорослих») зробили максимально комфортним процес опрацювання наявної там літератури. Окреме значення для мене мали поради професора Андрія Портнова. Його схвальна реакція на першу версію цього тексту стала вирішальним фактором у рішенні доопрацювати дане писання для можливості публікації.

Всім їм моя щира подяка!

 

---

[1] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[2] Легенда про Матвія Рога опублікована О. Мельником та О. Степаненком із вказівкою «Друкується вперше. Записано Анастасією Степаненко, 30-ті роки». Це варіація стандартного оповідання про кривого козака, однак перенасичене фактографічними подробицями, що видає його нефольклорне походження: Запорожець Матвій Ріг під час Жовтоводської битви закрив собою Богдана Хмельницького від удару піки і так втратив око; згодом одружився на дівчині Оксані (Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. С. 33-34).

[3] Кравець Б. На лагідній ласкавій Саксагані // На землі, на рідній…(Біля витоків. Кн. 4) / упор. Г. Д. Гусейнов. Дніпропетровськ:АРТ-ПРЕС, 2007. С. 105.

[4] Стецюк В. Есть ли у города прошлое? // Саксагань. 1991. №. 1. С. 24.

[5] Про ці згадки, виявлені у археографічній публікації «І. Тарнавського» (1904), у травні 1991 р. повідомляв В. Мартинов, інтерпретуючи їх як доказ існування «зимівника Кривий Ріг». (Мартинов В. У літописах та легендах // Червоний гірник. 1991. 9 травня С. 6). Між іншим, бачимо, що авторами такого «перейменування» «студента Н. Н. Терновского» у місті виступили не О Мельник з І. Стеблиною.

[6] Стецюк В. Есть ли у города прошлое? // Саксагань. 1991. №. 1. С. 24-25.

[7] Коли пішов з життя Авраам Попов (1900 р. н.) з’ясувати не вдалося.

[8] Варгатюк П. Свідчення академіка Василя Зуєва // Червоний гірник, 1994. 30 серпня. С. 2; Варгатюк П. Ще раз про виникнення Кривого Рогу // Червоний гірник. 1996. 23 березня. С. 7; Варгатюк П. Ще раз про виникнення Кривого Рогу // Червоний гірник. 1996. 6 липня. С. 3; Варгатюк П. Л. Ще раз про виникнення Кривого Рогу (до 220-річчя міста) // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 73-74. С. 121-137; Варгатюк П. Від урочища до міста // Червоний гірник. 2000. 21 січня. С. 7.

[9] Загальну канву цих «хронологічних війн» описано Ларисою Дояр. Див. Дояр Л. В. Знакова дата в історії Кривого Рогу // Дояр Л. В. Уславлені ровесники – місто і університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя). 90-річчю Криворізького національного університета присвячується. Кривий Ріг: Видавничий дім, 2012. С. 69-73.

[10] Олександр Мельник, археолог за первинною спеціалізацією, є справжнім подвижником вивчення криворізької старовини. Він виступає зараз неформальним «міським історіографом», продукуючи велику кількість праць з різної проблематики. Зокрема, у його доробку книги «Криворізька міськрада в 1920-1941 рр.» (2005), «Криворіжжя в 1932-1933 роках» (2012), «Кургани Криворіжжя» (2012), «Ямна культура середньої течії Інгульця» (2013), «Криворожье в пламени войны (1941-1944)» (2014), «Про літочислення Кривого Рогу» (2015), «Святилища Криворіжжя» (2016), «Нариси з історії Криворіжжя з найдавніших часів до 1800 року» (2016). «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі 1919–1923 років» (2018), «Криворізька зірка Колачевських» (2018). «Кривий Ріг: погляд через століття» (2019), «Тернівська земля - перлина Криворіжжя (1750-1950)» (2019) та багато інших праць.

[11] Співавторка О. Мельника у роботах «Криворіжжя в 1932-1933 роках» (2012), «Кургани Криворіжжя» (2012), «Ямна культура середньої течії Інгульця» (2013), «Про літочислення Кривого Рогу» (2015), «Нариси з історії Криворіжжя з найдавніших часів до 1800 року» (2016), «Криворізька зірка Колачевських» (2018), «Кривий Ріг: погляд через століття» (2019), «Тернівська земля - перлина Криворіжжя (1750-1950)» (2019) та в інших проектах.

[12]Стецюк В. Есть ли у города прошлое? // Саксагань. 1991. №. 1. С. 23-25; Стецюк В., Мельник О., Титов В. У місці злиття річок… // Кур’єр Кривбасу. 1995. №24. С. 1, 27-31 (перепубліковано: Стецюк В., Мельник О., Титов В. Яку ж дату відзначатимемо? // Червоний гірник. 1995. 18 березня. С. 2; 21 березня С. 2. та http://ppscz.blogspot.com/p/blog-page_9.html); Мельник О. Наше минуле: за матеріалами архівних документів // Саксагань. 2005. № 2. С. 6-12; Кравець Б. На лагідній ласкавій Саксагані // На землі, на рідній…(Біля витоків. Кн. 4) / упор. Г. Д. Гусейнов. Дніпропетровськ:АРТ-ПРЕС, 2007. С. 103-111; Дядюк А. М., Матрос А. А. Історія Криворіжжя у козацьку добу, XV-XVIII ст. // Історія Криворіжжя: сучасний погляд на історичні періоди, постаті та краєзнавчі дослідження. Кривий Ріг: Видавничій дім, 2001. С. 24-31; Стеблина І. Козацький зимівник на території Кривого Рогу // Червоний гірник. 2015. 16 квітня. С. 18; Чубенко А. Криворіжжя козацьке: три паланки // Червоний гірник. 2009. 2 липня. С. 20; Мельник, О. Як у степу Кривий Ріг з’явився // Експедиція XXI. 2010. №9. С. 6; Мельник О. О. Про помилки у визначенні часу заснування Кривого Рогу // Криворіжжя: погляд у минуле… Матеріали Перших Історико-краєзнавчих читань. Том 1: Наукові розвідки науковців, музейних працівників, магістрантів, студентів, членів МАН. Кривий Ріг, 2015. С. 4-7; Стеблина І. Козацький зимівник на території Кривою Рогу // Червоний гірник .2015. 16 квітня. С. 18; Стецюк В. Про фальшування дати заснування Кривого Рогу (2008) http://ppscz.blogspot.com/p/blog-page_9.html; Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015, 68 с.; Мельник О., Стеблина І. Нариси з історії Криворіжжя з найдавніших часів до 1800 року. Кривий Ріг, 2016. С. 61-83; Стецюк В. Таємниці криворізького храму (2016) https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/tayemnyci-kryvorizkogo-hramu; Стецкевич В. В. Наш Кривой Рог как минимум на 100 лет старше (2017) https://domashka1.blogspot.com/2017/05/100.html; Стеблина І. О. Заселення та господарче освоєння Криворіжжя в ХVІІ-ХVІІІ сторіччях // Криворіжжя – славетний гірничий край: матеріали Міської науково-практичної краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю надання Кривому Рогу статусу міста (м. Кривий Ріг, 20 квітня 2018 року) Кривий Ріг, 2018. C. 61-67; Сколько лет Кривому Рогу? (2018) https://34.ua/skolko-let-krivomu-rogu_n63545

Ці ж ідеї транслюються у сюжетах місцевого телебачення. Див, зокрема, Хвостова О., Правицький О. Скільки років Кривому Рогу? ТРК «Рудана» 13.03.2015) https://www.youtube.com/watch?v=VI5yjgokm34&t; Літочислення Кривого Рогу (Церкви) (ТРК «Рудана» 26.03.2015) https://www.youtube.com/watch?v=LpXJ_WeNKQE; Хвостова О., Правицький О. Літочислення Кривого Рогу. Козацькі зимівники (ТРК «Рудана» 3.04.2015) https://www.youtube.com/watch?v=j93qBSmjEMk&t=252s; Телемарафон «День з містом» Олександр Мельник (ТРК «Рудана» 28.05.2016) https://www.youtube.com/watch?v=K-xnnWeQWSU. Вони ж транслюються і через музейні заходи. Див. Виставка архівних документів про Кривий Ріг (ТРК «Рудана» 2.04.2015) (ТРК «Рудана» 3.04.2015) https://www.youtube.com/watch?v=Y3j2iyV8eP4;

[13] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 22, див також С. 34.

[14] Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. І. Львів: Світ, 1990. С. 15-16, 128.

[15] Стецюк В., Мельник О., Титов В. Яку ж дату відзначатимемо? // Червоний гірник. 1995. 18 березня. С. 2.

[16] Стецюк В. Переглядається дата народження Кривого Рогу (2019) http://ukrchas.com/statty/512-kriviy-rg-mozhe-zmniti-datu-svogo-narodzhennya.html

[17] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[18] Пивовар А. В. До питання про церковне будівництво на території краю в другій половині ХVІІІ – першій третині ХІХ століть (Херсонщина і правобережна Катеринославщина). // Інгульський степ. Вип. ІІІ. Київ: Ярославів Вал, 2018. С. 160, див також 149.

[19] Формулярныя ведомости о священноицерковнослужителях вѣдомства Благочиннаго Протоирея Феофилакта Башинскаго за 1836 год // Державний архів Одеської області. Фонд 37, оп. 3, спр. 478, арк. 53 зв. За вказівку на цей документ дякую Станіславу Пікулю.

[20] Спостереження Станіслава Пікуля.

[21] Пивовар А. В. До питання про церковне будівництво на території краю в другій половині ХVІІІ – першій третині ХІХ століть (Херсонщина і правобережна Катеринославщина). // Інгульський степ. Вип. ІІІ. Київ: Ярославів Вал, 2018. С. 149; Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[22] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 20.

[23] До речі, намагаючись довести, що назва «Кривий Ріг» у запорозьких документах відносилася не до урочища, а до зимівника, автори таких побудов абсолютно випускають з уваги обставину, що зимівники означалися за іменами власників і не мали власних назв.

[24] Цікаво, що «відомий історик І. М. Тернавський» у вихідних даних власного видання значиться як студент Н. Н. Терновский (К истории Запорожского края. [Сочинение] Студента Н. Н. Терновского. Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1904). Про нього див. Ченцова Н. В. Маловідомий дослідник історії Запорожжя // Козацька спадщина. 2006. Вип. 3. С. 260-262.

[25] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 6.

[26] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 60.

[27] За спостереженнями О. Олійника, термін «зимівник» об’єднував «і поодиноку землянку – бурдюг престарілого козака, і обширну садибу, в якій мешкало чимало людей. За офіційним описом 1769 року зимівником називали садибу, в котрій було “хат три, одна з кімнатами і дві комори, з льохом і стайнею рубленою, загородь, чотири двори частокільні із доброго різаного дерева, дощаті. Поблизу ж оного зимівника млин на два постава з усім хлібним і іншим припасом”» Олійник О. Л. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734–1775). Запоріжжя: Дике Поле, 2005. 256 с. С. 96.

[28] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 16.

[29] Георгий Михайлович, вел. кн. Корпус русских монет. Том ІІІ. Монеты царствования императрицы Анны Иоанновны. Санкт-Петербург: Типография А. Бенке, 1904. VI+298 с. https://minfin.gov.ru/common/upload/library/2019/04/main/81-e.pdf

[30] Власну інтерпретацію інформації з праці, на яку посилаються, автори навели у додатках. Показово при цьому, що там і вони самі однозначно не твердять про 1733 р. як кінцеву дату обігу згаданої монети. Див. Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 46.

[31] Малежик В.Российская денга выпусков 1730–1754 гг. в кладах, найденных на территории Беларуси // Банкаўскі веснік, Люты 2020. С. 45-50. С. 46.

[32] Схоже, що на «Ставку Коша» у Кривому Розі, уявлену місцевими краєзнавцями огородженою фортифікаціями Ставкою Верховного Головнокомандування, перетворилася поштова ставка – тимчасовий поштовий пост, обслуговуваний запорожцями, дійсно організований в районі Кривого Рогу у 1770 р. Див. Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 32.

[33] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 19.

[34] Мельник О., Стеблина І. Нариси з історії Криворіжжя з найдавніших часів до 1800 року. Кривий Ріг, 2016. С. 66.

[35] Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 9-36.

[36] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 8.

[37] Стецюк В. Про фальшування дати заснування Кривого Рогу http://ppscz.blogspot.com/p/blog-page_9.html

[38] Стецюк В. Про фальшування дати заснування Кривого Рогу http://ppscz.blogspot.com/p/blog-page_9.html

[39] У якості прикладу проявів такого підходу див. Репан О. Дніпро: Форпости пам'яті (2020) https://tyzhden.ua/History/250659 та серію роликів від УІНП «Південь без міфів» (2020) https://www.youtube.com/playlist?list=PLitKIb_cEyqehHHogITFVlll7HsGHIA2- а також видання «Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII ст.: колективна монографія» (за ред. О. Репана; Укр. ін-т нац. пам’яті. Київ: К.І.С., 2020. 288 с.)

Як приклад критики подібних побудов див. Журба О.  І. Історія Катеринослава в історіографії ХІХ – початку ХХ століття // Universum Historiae et Archeologiae. 2019. №. 2(27). Вип. 2. С. 214-222.

[40] Місто трудової мужності. Київ: Дніпро. С. 13-90; Павлов В., Сушкевич В. Святкує трудовий Кривбас // Червоний гірник. 1975. 27 травня. С. 1-2, 4.

[41] Постанова КМУ №878 від 26 липня 2001 р. «Про затвердження Списку історичних населених місць України» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/878-2001-%D0%BF#Text

[42] Очевидно, укладач Списку використовував якийсь текст, із відомостями, поширеними до початку 1970-х рр., наприклад ту ж саму «Історію міст і сіл УРСР» (1969).

[43] Стецюк В. Про фальшування дати заснування Кривого Рогу http://ppscz.blogspot.com/p/blog-page_9.html; Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 34.

[44] В електронній версії публікації статті в розділі «література» вказано 7 позиції: «Рубин П. Криворожский бассейн и его железные руды. СПб., 1900; Описание населенных мест Екатеринославской губернии на 1 января 1925 г. Екатеринослав, 1930; Варгатюк П. Криворіжжя: Путівник. Дніпропетровськ, 1969; ІМіС УРСР. Дніпропетровська область. К., 1969; Кривому Рогу – 200. Дніпропетровськ, 1975; Новик Л. И., Кан Д. И. Кривой Рог: Путеводитель-справочник. Днепропетровск, 1986; Кривий Ріг: Історичний розвиток. Web.: Місто Кривий Ріг: Офіційний сайт Криворізького міськвиконкому (http://www.kryvyirih.dp.ua/index.html)». У статті, очевидно, відтворено відомості в першу чергу з останнього ресурсу, на якому відбита версія Мельника. http://www.history.org.ua/?termin=Krivii_Rig_mst

[45] Верменич Я. Р. Кривий Ріг // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю. Київ.: Наукова думка, 2008. С. 322-323.

[46] Верменич Я. Р. Кривий Ріг // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю. Київ.: Наукова думка, 2008. С. 323.

[47] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 34.

[48] Мельник О., Стеблина І. Літочислення Кривого Рогу. Кривий Ріг, 2015. С. 62-63.

[49] На жаль, оригінал знахідки ніде не експонується – хоча це могла б бути нумізматична сенсація: «Меншиков гривенник» був пробною монетою, її оригінали зараз фактично не відомі Див. https://numismat.ru/articles.shtml?id=240. За вказівку на цю обставину дякую Станіславу Пікулю.

[50] Стецюк В. Таємниці криворізького храму (2016) https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/tayemnyci-kryvorizkogo-hramu; Стецюк В. Переглядається дата народження Кривого Рогу (2019) http://ukrchas.com/statty/512-kriviy-rg-mozhe-zmniti-datu-svogo-narodzhennya.html

[51] Вірогідно, все ж таки другий варіант. Один з користувачів фейсбук-групи «Криворізька старовина» повідомив з приводу цих «решток підлоги»: «как непосредственный очевидец раскопа в качестве волонтера, (даже ложку нашёл:)) этот прекрасный пол меня очень удивил впоследствии. Ибо глубина «ямы» в этом месте была под два метра, и никакого пола там я не видел, и даже приличного скопления камней на небольшой площади не наблюдалось».

[52] Інститут нацпам'яті планує розробити законопроект про деколонізацію (22.02.2019) https://zaxid.net/institut_natspamyati_planuye_rozrobiti_zakonoproekt_pro_dekolonizatsiyu_n1476257; Завершення декомунізації – початок деколонізації (09.04.2019) https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/zavershennya-dekomunizaciyi-pochatok-dekolonizaciyi

[53] Віталій Стецкевич є професором в Криворізькому національному університеті. Основне коло його наукових інтересів – події на території України під час Другої світової війни.

[54] Стецюк В. Переглядається дата народження Кривого Рогу (2019)

http://ukrchas.com/statty/512-kriviy-rg-mozhe-zmniti-datu-svogo-narodzhennya.html

[55] Нагадаю, у праці Яворницького при згадці Кривого Рогу йшлося про «кінець історичного існування запорізьких козаків» і означення його селом.

[56] Тобто у 1734 р.? Рог обирався кошовим у 1666-1667 рр.

[57] Стецюк В. Переглядається дата народження Кривого Рогу (2019)

http://ukrchas.com/statty/512-kriviy-rg-mozhe-zmniti-datu-svogo-narodzhennya.html

[58] Історичний розвиток // https://kr.gov.ua/pro_misto_kriviy_rig/istorichniy_rozvitok (Створено: 2010-02-02; оновлено: 2015-03-30).

[59] Перші поселення (1734 - 1775 ) https://kr.gov.ua/pro_misto_kriviy_rig/istorichniy_rozvitok/istorichna_khronika_podiy_1734_1900/pershi_poselennya_1734_1775

[60] https://uk.wikipedia.org/wiki/Кривий_Ріг#Козацька_доба

[61] Двісті тридцять п’ять? Так. Але це ще не все // Червоний гірник. 2010. 29 травня С. 4; Рукавицын И. А. Исторический путеводитель по Почтовой (1917-2017). Київ: Книга-плюс, 2017 С. 7. Лазаров Г. Б. Селище Карнаватка. Історія та сучасність. Кривий Ріг: Видавець ФОП Чернявський. 2020. С. 4-5.

[62] Чубенко А. Криворіжжя козацьке: три паланки // Червоний гірник. 2009. 2 липня. С. 20; Чубенко А. Де знаходиться «город» // Червоний гірник. 2010. 16 жовтня. С.4 («Часом заснування поселення Кривий Ріг сьогодні офіційно визнано середину XVII століття, а фундаторами – запорозьких козаків».), Чабаненко В Чарівна оаза в степу // На землі, на рідній… (Несказано прекрасні краї… Кн. 6.) / Упор. Г. Гусейнов. Дніпропетровськ: «Арт-Прес» 2011. С. 23.

[63] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. 368 с.

[64] Варгатюк П. Л. Кривому Рогу – 200 років (про заснування і розвиток міста та Криворізького залізорудного басейну) // Архіви України. 1975. № 2. С. 58-64; Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинськой ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286; Новик Л. И., Кан Д. И. Кривой Рог. Путеводитель-справочник. Днепропетровск: Промінь, 1986. С. 34; Кривий Ріг. Фотоальбом. Київ: Мистецтво, 1975. С.3;  Кривий Ріг. Фотоальбом. Київ: Мистецтво, 1983. С. 15; Кривий Ріг. Фотоальбом. Київ: Мистецтво, 1989. С.3;Чи реальна особа козак Ріг? // Червоний Гірник. 2010. 29 травня. С. 4; Гражданину города Кривого Рога / Сост. Ю. И. Болтенко. Днепропетровск: Редотдел облполиграфиздата, 1990. С. 3; Байдужий А. Звідки все ж таки з’явився Кривий Ріг? // На землі, на рідній… (Несказано прекрасні краї… Кн. 6.) / Упор. Г. Гусейнов. Дніпропетровськ: «Арт-Прес» 2011. С. 39-40

[65] Комаров В. О. Історія Криворіжжя: Навчальний посібник з історії для учнів 8-11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів. Дніпропетровськ: Січ, 1992. С. 16-21.

[66] Про гоголівську версію міфу див. Grabowicz G. Three Perspectives on the Cossack Past: Gogol', Ševčenko, Kuliš // Harvard Ukranian studies. Vol. V (2). June 1981. P. 171-194..

[67] З приводу модерної рецепції «козацького міфу» див. публікацію Карела Беркхофа (Berkhoff K. C. Brothers, We Are All of Cossack Stock: The Cossack Campaign in Ukrainian Newpapers on the Eve of Independence // Harvard Ukrainian studies. Vol. XXI. № 1-2. June 1997. P. 119-140), а також презентації Олександра Осіпяна «Uses of the “Cossack Myth” in Ukrainian Politics and its Implications in the Crimea and Donbas» (https://www.youtube.com/watch?v=Pjjg9DZi6Xo) та Ельжбети Ользацької «The Cossack Theme as a Tool for Patriotic Mobilization in Wartime Ukraine» на воркшопі “The Cossack Myth in Eastern Europe in the 19th, 20th and 21st Centuries” (December 12-13, 2019, Forum Transregionale Studien, Berlin, and Prisma Ukraïna – Research Network Eastern Europe).

[68] Див., наприклад, відтворення штурму Збаразького замку (На Тернопільщині «штурмували» Збаразький замок

https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2789934-na-ternopilsini-sturmuvali-zbarazkij-zamok.html, 2019)

або виступи на Дні слави кошового отамана Івана Сірка (2018)

(https://novemisto.info/uk/news/dni-slavi-koshovogo-otamana-ivana-sirka-foto-video-15985).

Для порівняння рекомендую джерельно обґрунтовані реконструкції товариства «Печерська сотня Київськогореєстрового козацького полку»

https://17c.org.ua/

[69] Губарець В. Звідки ми знаємо про козаків (2019) https://tyzhden.ua/History/235212?fbclid=IwAR0kYC9wYyLRduFgACHj7gzcVnTRPFGeuYE96MqdrmTskSR0f3TBgNxQXvE

[70] Спомини автора.

[71] Калинюк С. Мiсто над Саксаганню (Ут-2, 1995) https://www.youtube.com/watch?v=xxyE3JQRukA

[72] Варгатюк П. Л. Ще раз про виникнення Кривого Рогу (до 220-річчя міста) // Кур'єр Кривбасу. 1997. № 73-74. С. 121.

[73] Показова помилка щодо нерозріщзнення власне Січі як укріплення та Вольностей Запорожських як територіального утворення.

[74] Герб. Офіційний вебсайт Криворізької міської ради та її виконавчого комітету. https://kr.gov.ua/pro_misto_kriviy_rig/miska_simvolika/gerb

[75] За твердженнями краєзнавця Олександра Степаненка, ідея встановленя подібного монументу виникла у Олександра Васякіна ще в 1960-ті рр. «Історія на постаменті». Пам’ятник козаку Рогу у (ТРК «Рудана» 4.10.18) https://www.youtube.com/watch?v=YIm943tTQdY В експозиції Криворізького історико-краєзнавчого музею виставлена версія монумента, датована 1991 р.

[76] Спостереження під час відвідання експозиції 10.04.2021 р. Цікаво, що у розміщених поруч матеріалах експозиції викладається версія Попова-Ракітіна та однозначно твердиться про 1775 р. як дату заснування міста.

[77] Легенди Криворіжжя. Офіційний вебсайт Криворізької міської ради та її виконавчого комітету https://kr.gov.ua/pro_misto_kriviy_rig/miska_simvolika/nazva_mista/legendi_krivorizhzhya

[78] Туренко Г. Криворожская легенда // Червоний гірник. 1991. 9 травня. С. 6; Соловйов В. Дума про Кривого Рога // Саксагань. 2014. №1-2, С. 132-135; №3-4. С. 68-106. та інші тексти.

[79] Чубенко А. Є. Формування традиції на Криворіжжі (на прикладі святкування Дня міста) // Криворіжжя: погляд у минуле...: Матеріали VІ Історико-краєзнавчих читань. Том 2. Кривий Ріг, 2020. С. 88.

[80] В статті української Вікіпедії «Іван Ждан-Ріг» у якості портрета героя наведено зображення криворізького пам’ятника, а у тексті зазначена його причетність до заснування міста («вважається початківцем поселення зимівника запорізьких козаків… – згодом міста Кривий Ріг» https://uk.wikipedia.org/wiki/Іван_Ждан-Ріг Тобто, вигаданий кривий козак «легалізується» також через найавторитетніше для багатьох пересічних інтернет-користувачів джерело.

[81] Фото пам’ятника див.

https://www.shukach.com/uk/node/27330

[82] Цікаво, що в образі останнього кошового Запорозької Січі просувається не тільки історичний персонаж, але і «небесний покровитель» міста. Принаймні, саме так Калнишевський інтерпретується на сайті Криворізької єпархій УПЦ МП (Митрополит Єфрем освятив пам’ятник святому праведному отаману Петру Калнишевському (27.05.2018) http://www.eparhia.com.ua/?p=33336).

[83] Указ Президента України від 23 серпня 2018 року № 240/2018 «Про присвоєння імені Петра Калнишевського 21 окремій бригаді охорони громадського порядку Національної гвардії України»

https://www.president.gov.ua/documents/2402018-24702

[84] Інший приклад подібної рецепції – назва концерту «У козака Рога хата гостям рада» (до Дня міста) (25 травня 2013 р.) https://www.krmisto.gov.ua/ua/cultural_events/detail/id/5668.html

[85] Місцевий Е. Отаман трьох століть – засновник Кривого Рогу // Червоний гірник .2019 19 листопада. С. 1-2.

[86] До витоків. Криворіжці вшанували пам'ять козацького отамана Петра Калнишевського (24.08.2020)

https://rudana.com.ua/news/do-vytokiv-kryvorizhci-vshanuvaly-pamyat-kozackogo-otamana-petra-kalnyshevskogo

[87] Митрополит Єфрем благословив створення фільму про святого засновника Кривого Рогу (2018) http://www.eparhia.com.ua/?p=34818 Святий праведний отаман Петро Калнишевський (2016) http://www.eparhia.com.ua/?page_id=21471

[88] Воронова Т. Отаман грізної Січі // Червоний гірник. 1995. 30 травня. С. 2; 1 червня. С. 2; Воронова Т. На їх плечах стоїмо // Червоний гірник. 2000. 30 березня. С. 4; Воронова Т. Рапорт // Червоний гірник. 2000. 20 травня. С. 2; Кривий Ріг згадує свого «хресного батька» Калнишевського (9.07.2011) https://www.radiosvoboda.org/a/24260345.html (повідомлення про виставку у місцевому музеї. У новині зазначалося, що окрім іншого, «на виставці представлені архівні матеріали, що розповідають про самого отамана та його доброчинну діяльність, зокрема, опікування церквами Кривого Рогу»).

«Історія на постаменті». Пам'ятник Петру Калнишевському (ТРК «Рудана» 20.12.18) https://www.youtube.com/watch?v=IVkPm5BDfKg; «Постать. КР» Петро Калнишевський (ТРК «Рудана» 29.05.2020) https://www.youtube.com/watch?v=Rl1YpihthO4

[89] Митрополит Єфрем освятив пам’ятник святому праведному отаману Петру Калнишевському (27.05.2018) http://www.eparhia.com.ua/?p=33336

[90] Дорош С. Криворізькій бригаді присвоєно почесне ім’я Петра Калнишевського (29.08.2018) // https://ngu.gov.ua/ua/news/kryvorizkiy-brygadi-prysvoyeno-pochesne-imya-petra-kalnyshevskogo

[91] У Кривому Розі встановили пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі (28.05.2018) // https://www.5.ua/regiony/kryvyikoshovyi-170758.html

[92] Мец Ю. С любовью к Кривому Рогу и его жителям (2017)

http://puls-gazeta.dp.ua/obshchestvo/7023-s-lyubovyu-k-krivomu-rogu-i-ego-zhitelyam.html

[93] На офіційному вебпорталі міста у описі монументу йдеться: «Оселившись у Кривому Розі він нагадуватиме нам про славне козацьке минуле рідної землі та вселятиме віру і надію на світле майбутнє України» (https://krmisto.gov.ua/ua/monuments/detail/id/166.html).

[94] Парад в Кривом Роге у монумента Победы - 8 мая 2019 г. (Весь Кривой Рог, 8.09.2019)

https://www.youtube.com/watch?v=hUMOmYWdUdU

[95] В Кривом Роге открыли 22-х метровый памятник Владимиру Великому (2018)

https://one.kr.ua/news/17698

[96] Фрагмент території краю на Генеральній карті Новоросійської і Азовської губерній 1778 року // Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 8, 15.

[97] Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. Сочиненная в 1779 году Иваном Исленьевым // Пивовар А. В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 10, 15.

[98] Відомості 1779 року про плани переведення зимівників колишніх запорозьких козаків у повітах Новоросійської губернії у державні слободи // Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 20.

[99] Як відбиття таких явлень див. Рапорт Славянской провинціальной канцеляріи Новороссійскому губернатору Н. Л. Языкову о средствах пooщренія бывших Запорожцев к переходу из зимовников в города и слободы. 1779 года, апрѣля 11. // Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Вып. 9. 1913. С. 204-215.

[100] Про загальний контекст процесу див. Бойко А. В. Запорозький зимівник в останній чверті XVIII століття // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2009. Вип. XXVI. С. 126-130; Бойко П. Козацькі зимівники та слободи у формуванні мережі сіл та міст Південної України // Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII ст. Київ : К.І.С., 2020. С. 257-279.

[101] Рапорт Славянской провинціальной канцеляріи Новороссійскому губернатору Н. Л. Языкову о средствах пooщренія бывших Запорожцев к переходу из зимовников в города и слободы. 1779 года, апрѣля 11. // Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших Запорожских владений // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Вып. 9. 1913. С. 209-210.

[102] Про роль осадчого у контексті заснування державних слобод у регіоні після 1775 р. див. приклад слободи В’язівки. Багалѣй Д. И. Колонизація Новороссійскаго края и первые шаги его по пути культуры. Киев: Типографія Г. Т. Корчак-Новицкаго, 1889. С. 60-62.

[103] Справа 1780-1782 років про переселення жителів Єлисаветградської провінції у новозасновані слободи при Херсонському тракті // Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 24.

[104] Деталі його біографії невідомі. У реєстрі запорожців Рогівського куреня (1756 р.) згадується Павло Нагай. (Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734-1775. Т. 5: Реєстр Війська Запорозького Низового 1756 року. Київ, 2008. С. 42). Однак підстави для надійного ототожнення його з криворізьким осадчим відсутні.

У метричній книзі Миколаївської церкви Кривого Рогу є запис за 6 червня 1785 р.: «погребен священником Николаем Рѣпчинским житель села криваго рога Павел Нагаец, 70 лет» // Державний архів Одеської області. ф. 37 оп. 3 спр. 10. с. 126 зв. 1785 г. № 9, За вказівку на цю інформацію дякую Станіславу Пікулю.

        Нещодавно один мій друг, учасник АТО, писав, що українці серед іншого відрізняються від росіян тим, що не страждають на інфантильність, а вміють брати відповідальність за свої дії на себе. Хотілося би вірити, що це так, але на жаль маю підстави сумніватися, що це завжди вірно. Показовим у цьому плані є ставлення до вбивства Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом в Парижі 25 травня 1926 року, 95-а річниця якого нещодавно минула. До цієї річниці вийшло декілька публікацій, а Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила результати конкурсу на спорудження пам’ятника Симону Петлюрі в Полтаві (поки що пам’ятники йому є в Рівному та Вінниці)[1]. Література про це вбивство, особи Петлюри і Шварцбарда існує вже величезна – різними мовами, і я звісно не претендую на її досконале знання. Але оскільки я також багато років досліджую цей період історії України, то дозволю собі висловити свої зауваження.

   Симон Петлюра

    Мою увагу привернула стаття про цю подію, яку опублікувала доктор(ка) історичних наук Валентина Піскун[2]. Спершу це був допис на її фейсбук-сторінці, потім цей текст розмістили електронні видання «Сумський історичний портал» та (в скороченому вигляді) «Український погляд»[3]. Досить швидко це було поширено і в спеціалізованих історичних спільнотах фейсбуку, де викликало жваву дискусію. Можна було би не звертати на це особливої уваги, якби не підпис: «Валентина Піскун, доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України».

     Як відомо паризький суд в жовтні 1927 р. виправдав Самуїла Шварцбарда, бо його адвокат довів присяжним, що той помстився Петлюрі за єврейські погроми, вчинені армією УНР. Саме під час того судового процесу були сформульовані і оприлюднені основні тези, які й досі є провідними серед істориків різних напрямків. Адвокати родини Петлюри, як і сучасні його захисники, стверджували, що Директорія Української Народної Республіки надала усі права євреям, запровадила для них культурно-національну автономію, й достатньо боролася із погромами за допомогою відповідних відозв і наказів, а Шварцбард просто найманий агент спецслужб більшовицької Москви (ОДПУ чи Комінтерну). Натомість адвокати Шварцбарда й більшість єврейських істориків наголошували, що основна маса цих відозв і наказів була видана «про людське око» тоді, коли армія УНР була вже розгромлена й не контролювала фактично ніякої території, а деякі з цих наказів (проти більшовицьких агітаторів) самі провокували погроми. Сам Шварцбард ніколи більшовиком не був і заявив на процесі, що не належить до жодної партії, а помстився за погроми, від яких загинули зокрема й 15 його родичів[4].

     Дехто з сучасних українських істориків, вважає, що погроми були спровоковані самими більшовиками та масами люмпенізованого єврейства, що виступали проти УНР. Зокрема, доктор історичних наук професор Володимир Сергійчук два роки тому виступив упорядником збірки документів "Проскурівський погром 1919 р. в документах: міфи та реальність", яку випустив Державний архів Хмельницької області. Вступна стаття Володимира Сергійчука там повторює фактично його ж статтю 1999 р.: «Тож збаламучений Троцьким єврейський пролетаріат «мріяв про інтернаціональну панюдейську державу» і тому пішов за цим «месією» й «затопив ніж у крові українського брата, того самого, що перший на землі дав йому право повної свободи: перзональну автономію…». «Євреї виявилися неготовими подолати своє негативне ставлення до УНР і взяти участь в остаточному визволенні України», «За таких обставин їм, як і декому з українського суспільства, легше було повірити в нав’язану загалові думку про нібито природне прагнення євреїв панувати над усім світом, підпорядкувавши собі робітничі маси, котрим мовляв нічого втрачати, окрім кайданів»[5].

 Обкладинка книги «Проскурівський погром 1919 року в документах»

 

   Зокрема, описуючи причини погрому в Проскурові 15 лютого 1919 р., В. Сергійчук подає отакі свідчення сучасника, очевидця (чи може учасника?) підполковника М. Шадрина: «Всі на Вкраїні пам’ятають жахливі дні захоплення Києва в кінці січня 1918 р. червоними бандами Муравйова і Ремньова. Дні, в котрі на чолі майже цілого уряду в Києві стояли самі жиди і коли було замордовано самих тільки офіцерів близько 2447 чоловік. Жиди тоді у значній мірі причинилися до тієї жахливої бойні, особливо з матросами… Жидки-крамарі давали червоним бандитам адреси мешкаючи у сусідніх домах офіцерів й особисто помагали їх мордувати. А одна тільки знаменита жидівка Євгенія Бош чого була варта тоді зі своїми прибічниками – катами-жидами… З певністю можу сказати, що така доля впала б на Проскурів та инші міста, якщо повстання (більшовиків. – А.З.) і дальший плян його вдалися б». Коментар В. Сергійчука до цих свідчень однозначний: «Підполковник Шадрин знав, що писав»[6].

      Цікаво, чи знає професор В. Сергійчук, що в січні-лютому 1918 р. тодішньому українському радянському уряді – Народному Секретаріаті – був лише один єврей Емануїл Лугановський – народний секретар продовольства, який перебував у Харкові? Вигадки про "жидівку" Євгенію Бош спростовано навіть у останньому томі «Енциклопедії українознавства»: насправді її батько Готліб Майш був німець з Вюртембергу, а мати – молдаванка[7]. Жодного іншого прізвища на підтвердження своїх тез ні автор спогадів, ні пан Сергійчук не наводять, хіба що вважати євреями Михайла Муравйова та Афанасія Ремньова. Так само й загальна цифра убитих в цей час в Києві (з усіх сторін й не тільки офіцерів) майже вдвічі менша за наведену Шадриним[8]. Подібні цитати, подані без жодної критики, виглядають як виправдання погромників.

    До цієї ж традиції долучається і Валентина Піскун. Вона зокрема пише: "Переконана, що у будь-якій трагедії, а надто такій як погроми під час надзвичайно складних і переломних подій як то війни, революції etc. є дві сторони, і кожна несе свою міру відповідальності за здійснюване та наслідки". Хочеться запитати: а що таке погром в розумінні авторки? Це бій двох армій чи озброєних загонів? В Україні початку ХХ ст. це слово означало масове насильство над мирними мешканцями – пограбування, убивства, зґвалтування, спалення житла, майна тощо. Саме в цьому значенні слово "погром" увійшло до багатьох мов Європи. Що таке дві сторони погрому? Це погромщик (гвалтівник) і жертва? Це значить вони обидва несуть відповідальність за це?

      Фактично авторка проводить ідею колективної відповідальності євреїв за всі дії радянської влади та більшовизму. На підтвердження цього вона наводить довгу цитату із статті колишнього міністра УНР Микити Шаповала: "Жидівсько-московський сполучений геній намагається виявитися в нечуваному проектові жидівсько-державницьких аспірацій на березі Чорного моря. Зінов’єви і інші подібні, родом з України, жиди знають куди йдуть і тому не зупиняться перед усякими засобами для поборювання українського руху. Москва буде натравлювати українців проти жидів, а жидів проти українців, щоб спаралізувати сили обох народів у взаємній ворожнечі і обома ними керувати… Петлюра попав тому, що не зійшов з своєї позиції, не покинув рядів, не перейшов на службу ( а це значить і під захист) большевиків, більшість лідерів котрих є жиди." Оскільки жодної критики цієї точки зору в статті немає, то виникає запитання: чи авторка повністю поділяє ці тези?

      Подальші міркування дослідниці ведуть до того, що із "двох сторін" провина за погроми покладається виключно на другу: "Єврейські політичні діячі зробили заручниками свого політичного вибору на користь російського більшовизму своїх співгромадян – простих євреїв, жителів маленьких містечок. Фактично вони зрадили їх на користь «великої мети» - захоплення влади в колишній Російській імперії. Серед багатьох і колишні члени Центральної Ради – М.Рафес, І. Хургін, О. Золотарьов, М. Балабанов – перейшли до більшовиків."

       Звідки взято цю "велику мету" – так і не пояснюється. На мої запитання щодо цього, поставлені в двох спеціалізованих історичних групах, авторка нічого не відповіла. З тексту складається враження, ніби євреї були однією громадою, державою в державі, в якій була цілковита єдність. Насправді євреї початку ХХ ст. – це переважно міське населення, розшароване соціально й політично, серед яких були й праві, й ліві, проімперські і проукраїнські, хоч переважна більшість просто обивателі. Феномен українських і проукраїнських євреїв добре описав Йоханан Петровський-Штерн[9]. Був серед них навіть український націонал-комуніст Сергій Мазлах, якого звинувачували в українському націоналізмі, були українські поети і письменники – Ізраїль Кулик, Володимир Коряк, Леонід Первомайський тощо.

 Обкладинка книги: Йоханан Петровський-Штерн. Антиімперський вибір

За даними першого загального перепису членів Російської комуністичної партії (більшовиків) 1922 р. євреї становили 5,2 % від її загального числа, в тому числі серед тих, хто вступив до партії більшовиків до 1917 р. – 9,6 %, а серед тих, хто вступив у 1917 р. – 6,4 %, тобто після приходу до влади більшовиків відсоток євреїв серед них навіть зменшився через наплив представників інших національностей[10]. Серед названих В. Піскун діячів – «М.Рафес, І. Хургін, О. Золотарьов, М. Балабанов» - перші троє вступили до РКП(б) досить пізно (відповідно 1919, 1920 і кінець 1918 р.), а меншовик Михайло Балабанов взагалі ніколи в партію більшовиків не вступав й навіть в 1920 р. був підсудним на процесі меншовиків в Києві. Жоден з них ніколи не належав до вищого партійного і державного керівництва СРСР. Яке вони мають відношення до «великої мети» захоплення влади євреями в Російській імперії?

Чи може єврейським діячем пані В. Піскун вважає названого М. Шаповалом більшовика Григорія Зінов’єва? Він до жодних єврейських організацій не належав, навпаки більшовики із цими організаціями активно боролися. Ворог більшовизму російський революціонер Володимир Бурцев писав у 30-их роках: «В Росії про учасників більшовицького руху реакціонери незмінно без усяких винятків говорили як про євреїв. Євреями в них були і Троцький, і Зінов’єв, і Радек, і всі інші інтернаціоналісти- більшовики. Насправді ж ні Троцький, ні Зінов’єв, ні Радек, звісно, не мають нічого спільного з національним єврейством і ставляться до нього з не меншим запереченням, ніж самі реакціонери-антисеміти. Вони в рівній мірі заперечують і євреїв, і представників інших національностей, оскільки вони не є прибічниками їх інтернаціональних поглядів. Із єврейством як таким більшовики так само борються, як і з іншими національностями, а коли їм було потрібно, відомо, як вони розправилися зі своїми «євреями», як Троцкий, Каменев, Зінов’єв, Радек. З єврейською масою – з їх організаціями і з їх синагогами – вони розправлялися так само, як і з масами неєврейськими і з їх храмами та організаціями»[11].

Серед євреїв як правих, так і лівих поглядів також було чимало ворогів більшовизму, що боролися проти нього як ідейно, так і практично: досить згадати Леоніда Каннегісера, що в серпні 1918 р. убив голову Петроградської ЧК Мойсея Урицького та Фанні Каплан, яка того ж таки року стріляла в Леніна.

Вважати єврейськими діячами Зінов’єва чи Троцького маємо стільки ж підстав, як наприклад вважати українськими діячами відомих більшовиків Володимира Антонова-Овсієнка, Миколу Подвойського, Павла Дибенка чи Миколу Крестинського. Всі вони українці за походженням, в різний час були членами Радн Народних Комісарів РСФСР[12]. М. Подвойський в жовтні 1917 р. був головою Петроградського Військово-революційного комітету, В. Овсієнко (псевдонім – Антонов) – секретарем ВРК, П. Дибенко – головою Центрального комітету Балтійського флоту (Центробалт), саме вони керували жовтневим переворотом і поваленням Тимчасового уряду. М. Крестинський був в 1918-1921 рр. наркомом фінансів РСФРР, в 1919–1921 рр. членом Політбюро та секретарем ЦК РКП(б), В. Антонов-Овсієнко та М. Подвойський – члени Реввійськради РСФРР в 1918-1919 рр. При чому два останніх таки можуть в певному сенсі вважатися українськими діячами, бо в 1919 р. входили до складу уряду формально незалежної Української Соціалістичної Радянської Республіки та очолювали її збройні сили, хоч ця республіка та ці сили й були підпорядковані керівництву більшовицької Росії. Л. Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Каменєв, К. Радек та інші більшовицькі лідери ніколи жодні єврейські державні чи громадські структури не очолювали.

Якщо В. Антонов-Овсієнко, М. Подвойський, П. Дибенко, М. Крестинський були українцями лише за походженням, то нарком внутрішніх справ радянської Росії з кінця 1917 по березень 1919 р. Григорій Петровський, чий підпис до речі стоїть під декретом про червоний терор 5.09.1918 р., цілком усвідомлював себе українцем: він ще в травні 1913 р. з трибуни Державної думи виступав на захист національних прав українців та висловив протест проти переслідування української мови в Російській імперії[13].

Якщо брати власне ВЧК–ОДПУ, то її першими керівниками були поляки Фелікс Дзержинський та Вацлав Менжинський, а провідну роль довгий час грали латиші Яков Петерс та Мартин Лацис (обидва навіть влітку 1918 р. тимчасово виконували обов’язки голови ВЧК). При чому до 1917 р. Дзержинський був керівним діячем польської соціал-демократичної партії СДКПЛ, а Петерс і Лацис – діячами латиської партії Соціал-демократія Латиського краю. Один із засновників латиської соціал-демократії Петер Стучка був у 1918 р. наркомом юстиції РСФСР, а із 1923 по 1932 р. очолював Верховний суд РСФРР. Першим головнокомандувачем Червоної Армії в 1918 р. став латиш Юкумс (рос. Иоаким) Вацієтіс. Може тепер слід звинуватити також українських, польських і латиських діячів у прагненні захопити владу в Російській імперії?

"Нині добре відомо, що вбивство С.Петлюри – це була спецоперація служби зовнішньої розвідки РСФСР – СРСР, якою з 1922 по 1929 р. керував Меєр (Михаил) Абрамович Триліссер (13 березня 1922 - 27 жовтня 1929 року - начальник Іноземного відділу ДПУ НКВС РРФСР (ОДПУ при РНК СРСР), одночасно, 26 березня 1926 - 27 жовтня 1929 року - заступник голови ОДПУ при РНК СРСР). Про це у своїх книжках описує і один із відомих російських розвідників Лев Любимов," – пише В. Піскун. Звідки це "добре відомо", хто й коли це довів? Хто такий Лев Любимов? Можливо авторка мала на увазі Михайла Любимова – радянського розвідника, який поступив на службу в КГБ в 50-х роках, а після виходу у відставку у 80-х став писати пригодницькі романи, повісті та містерії[14]? З якого саме твору «Льва Любимова» це взято?

Насправді версію про те, що Шварцбард був агентом ОДПУ СРСР діячі української еміграції із табору УНР висунули ще під час слідства та судового процесу над ним в 1926-1927 рр., її активно намагалися довести адвокати родини Симона Петлюри та деякі українські історики діаспори, але досі документальних підтверджень цього немає. Можна звісно послатися на закритість архівів колишнього КДБ СРСР, але після падіння СРСР пройшло вже майже тридцять років. Багато таємних операцій ОДПУ-НКВС-КДБ вже давно розкрито: встановлені організатори та виконавці убивств значно ближчих до нас хронологічно, в тому числі за кордонами СРСР – Александра Кутєпова, Євгена Коновальця, Льва Троцького, Льва Ребета, Степана Бандери тощо. Поведінка їх убивць, як вже не раз відзначали дослідники, дуже відрізнялася від поведінки Шварцбарда: він не тікав, не ховався, а навпаки прагнув відкритого судового процесу.

Як ілюстрацію, що має підтверджувати версію про більшовицьких організаторів убивства Петлюри, В. Піскун подає обкладинку брошури «Affaire Petlura-Schwarzbard par E. Dobkovski», виданої французькою мовою в Парижі в 1927 р. Автор цієї брошури колишній російський есер-максималіст Елія (Ілля Гершевич) Добковський виступав свідком обвинувачення на слідстві. Разом із колишнім генералом УНР Миколою Шаповалом, вони стверджували, що справжнім організатором убивства є агент радянських спецслужб Михайло Володін, що нібито спеціально для цього прибув до Парижу в серпні 1925 р., називаючи себе соціалістом-максималістом. Добковський дав письмові свідчення паризьким слідчим, які були оголошені прокурором на судовому процесі. В них зокрема він стверджував, що ЧК утворила в Парижі таємну організацію із метою убивства таких відомих ворогів більшовизму, як колишні президенти Франції Раймон Пуанкаре і Алєксандр Мільєран, очільник УНР Симон Петлюра, російський есер Володимир Бурцев[15]. Розпочати вони вирішили із убивства Петлюри… Справді логічно?

 

Обкладинка книги: Владимир Генис. «Человек патологический»

Володимир Бурцев був відомий тим, що викрив найвідоміших провокаторів та агентів царської охранки – голову Бойової організації партії есерів Євно Азефа та члена ЦК партії більшовиків і депутата Державної думи Романа Малиновського. Бурцев був непримиренний ворог більшовизму, але дізнавшись про показання Добковського підняв їх на сміх, заявивши, що Добковський сам є провокатором. У відповідь Добковський написав листа із погрозами «скаженому собаці» Бурцеву зі словами: «Куля вирішить наш спір». Сучасний російський історик Володимир Геніс, що опублікував в 2018 р. книгу про Добковського, засновану на власному дослідженні архівів, пише, що Добковський не був свідомим провокатором, але вважає його напівбожевільним містифікатором, авантюристом і графоманом, фігурою трагічною й фарсовою водночас. Добковський провів багато років у царських тюрмах, але був визнаний неосудним, психічно неврівноваженою людиною. В 1918 р. він працював заступником керівника єврейського відділу (комісаріату) Наркомату національностей Радянської Росії, а потім розійшовся з більшовиками та виїхав за кордон. В 30-х роках він жив у Польщі, а після її поділу в 1939 р. опинився під владою СРСР, в 1940 р. був заарештований в Ліді (Західна Білорусія), в липні 1941 р. засуджений на п’ять років як «соціально небезпечний елемент» та імовірно розстріляний НКВС при відступі червоної армії з Могильова[16].

23 березня 1927 р. в Паризькій судовій палаті відбувся перехресний допит свідків Добковського, Шаповала і Володіна між собою та перехресний допит їх разом із Шварцбардом. Добковський заявив, що бачив, як Володін і Шварцбард напередодні вбивства разом обідали, але обидва вони це заперечили. Володін визнав лише, що він декілька разів заходив до крамнички Шварцбарда, обираючи собі годинник, але не цікавився прізвищем власника. Хоч прокурор намагався довести протилежне, однак адвокат Шварцбарда легко відкинув це, зауваживши, що більшість парижан ніколи не цікавляться прізвищем власників крамничок, навіть тих, де вони постійні клієнти. Врешті решт слідчі й судді не знайшли підстав для пред’явлення звинувачення М. Володіну та для його арешту[17].

Відомостей про М. Володіна зберелося мало. В доповіді Секретного відділу ОДПУ за лютий 1925 р. згадано лише про те, що Володін був членом Закордонної організації Партії лівих есерів та есерів-максималістів в Берліні, яка вела активну «антирадянську діяльність» проти СРСР[18]. Лідер цієї організації Ісаак Штейнберг як представник лівих есерів був в грудні 1917 – березні 1918 рр. наркомом юстиції РСФРР, але, протестуючи проти політики більшовиків, подав у відставку, згодом в 1919 р. був заарештований ВЧК. В 1923 р. йому дозволили виїхати за кордон, але позбавили радянського громадянства. В листі до М. Шаповала Штейнберг називає Володіна слабохарактерною й хворобливою людиною, не здатною бути організатором убивства. Володін дійсно брав участь в діяльності Союзу есерів-максималістів на Далекому Сході, був навіть заарештований білими, потім жив на Закарпатті, звідки був висланий владою Чехословаччини «за комуністичну пропаганду» в Німеччину. Двічі, в Берліні й Парижі, Володін звертався до радянських консульств із проханням дозволити йому повернутися в СРСР, але двічі отримав відмову. «Поряд із вимушеним неробством живе в ньому зуд цікавості до всіх і всіляких суспільних течій еміграції. Тому його можна зустріти, як це було і в Берліні, в найрізноманітніших колах, хоч він жодною мірою з ними не пов’язаний. Для надання собі значення він полюбляє оточувати себе таємничостю, хоч за нею нічого реального не ховається», – писав про нього І. Штейнберг. Щоправда В. Геніс не виключає, що чекісти могли використати Володіна для убивства Петлюри чи принаймні стеження за ним, але на роль організатора він явно не підходить[19].

  Обкладинка книги: Процес Шварцбарда в Парижском суде. Л.1928

Натомість біографія Самуїла (Шломи) Шварцбарда відома досить докладно, хоч і має низку суперечливих моментів. За його словами він народився в Смоленську близько 1887 року, невдовзі його родина переїхала до містечка Балта на півдні тодішньої Подільської губернії (нині північ Одеської області). За даними «Єврейської енциклопедії», він народився в місті Ізмаїл Бесарабської губернії. Під час революції 1905 р. та влаштованих російськими чорносотенцями погромів Шварцбард бере участь в єврейській самообороні, переймається соціалістичними та анархістськими ідеями, зазнає першого арешту. Після звільнення він змушений був емігрувати до Австро-Угорщини, а звідти – до Франції. Під час першої світової війни він служив солдатом в іноземному легіоні, отримав поранення та був комісований. В 1917 р. Шварцбард повертається до Росії й оселяється в Одесі, де жило чимало його друзів-анархістів. Разом із ними він навесні 1919 р. вступив до Червоної армії, але після її розгрому в Україні у вересні 1919 р. залишив її[20]. Коли саме і як він опинився знов у Франції – достеменно не відомо: наприкінці 1919 р. за допомогою французького консула в Одесі пароплавом чи вже в 1920 р., як вважає В. Савченко. Під час судового процесу встановлено, що жертвами погромів стали близько 15 родичів Шварцбарда, які жили поблизу Балти, в тому числі дві його двоюрідні сестри.

Після виправдального вироку 26 жовтня 1927 р. Шварцбард користувався великою повагою та підтримкою єврейських організацій. Працюючи страховим агентом, він писав спогади, оповідання, вірші, статті для «Єврейської енциклопедії». Восени 1936 р. він побував в Одесі, де зустрічався зі своїми старими знайомими анархістами, більшість яких вже в 1937 р. загинула від рук сталінського НКВС. Одеський історик Віктор Савченко вважає, що чекісти використали ці зустрічі для виявлення прихованих анархістів. Якщо би Шварцбард залишився в СРСР, напевно його би спіткала та ж доля. Помер Шварцбард 3 березня 1938 р. від раптового нападу серця в Кейптауні (Піденна Африка), де і був похований. В 1967 р. його прах було перенесено в Ізраїль.

 

 Самуїл Шварцбард

 

На думку Віктора Савченка, на початку 1920-х років в Парижі зібралася низка відомих більшовицьких і чекістських діячів з Одеси, із якими «не міг не спілкуватися» Шварцбард: Олександр Абрамович (заарештований у Франції в 1921 р.), Володимир Дьоготь (також заарештований і висланий в Радянську Росію), Софія Соколовська тощо. Але жодних свідчень про їх знайомство чи дружбу зі Шварцбардом він не наводить[21]. За таким же принципом можна стверджувати, що оскільки ми із Віктором Савченком живемо в одному місті й навіть декілька разів спілкувалися, то ми також утворюємо якесь злочинне угрупування чи змову.

Дійсно є чимало документальних підтверджень, що більшовики використали убивство Петлюри й процес Шварцбарда в своїх цілях. Але хіба цього достатньо, щоби довести, що вони його організували? Так само той факт, що ми користуємось інтернетом чи фейсбуком не означає, що ми його створили. Політичні убивства публічних осіб виникли задовго до появи більшовиків та приходу їх до влади. Досить згадати тут терористичні акти революціонерів-народовольців проти державних діячів царської Росії в другій половині ХІХ ст., або українця Мирослава Січинського, який в 1908 р. вбив польського намісника Галичини за кривди та насильство над українським населенням краю. Та мабуть найближче хронологічно тут стоїть убивство колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії Мехмеда Таалат-паші 15 березня 1921 р. в Берліні, що здійснив вірменський терорист Соґомон Тейлірян як помсту за організований геноцид вірменського населення в 1915 р. Останній теракт прямо вплинув і на процес Шварцбарда. Берлінський суд виправдав Тейліряна і цей вирок справив враження й на паризьких присяжних[22].

Звісно, що будь-які порівняння умовні й точних аналогій не буває. Характерно в цьому плані, що перший голова уряду та Директорії УНР Володимир Винниченко відмовився свідчити на паризькому процесі як на користь Петлюри, так і на користь Шварцбарда:

«До мене звернулись адвокати Шварцбарта з пропозицією виступити на суді свідком проти Петлюри. Я заявив їм, що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта і головне на захист українського народу, себто і проти Шварцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина. А Шварцбарта я вважав за простого убийника-злочинця, а не терориста і месника за свою расу, як його виставляли адвокати. Вважав і вважаю тепер за такого, бо він не мав ніяких підстав так судити Петлюру, він не мав права брати на себе суд і кару над ним, це було просто убивство. І зрівнювати вчинок Шварцбарта з учинком Мирослава Січинського, який убив польського губернатора, не можна, як те робили адвокати. Мавши таку мою відповідь, вони своє запрошення взяли назад»[23].

Так само відмовився приїхати і дати свідчення колишній керівник контррозвідки Дієвої Армії УНР Микола Чеботарів, хоч у нього були свої причини:

"Знаючи брехуна Доценка й других свідків, які мало й безумовно точних відомостей про отаманів не мають, а давали авторитетно "певні" показання, я просто боюся з'являться на суд, щоби не вийшло неприємностей. Слідство не могло не цікавитися погромщиками Семесенком, Волохом і другими, від яких стогнало жидівське населення і котрі всі в свій час були мною, як начальником Контррозвідки Діючої Армії обеззброєні і заарештовані... Як же я можу виступати на суді, не знаючи, що набрехали наші свідки. І який скандал може статися для нашої оборони, коли показання наших свідків розійдуться." – так пояснював Микола Чеботарів своє небажання виступати на процесі Шварцбарда в Парижі в своєму листі до В. Шевченка від 19.01.1927 р.[24] При цьому Чеботарів в інших листах називає Шварцбарда більшовицьким агентом, а його звинувачення на адресу Петлюри "жидівським наклепом".

На жаль Чеботарів не пояснює, яку саме брехню Олександра Доценка (колишнього ад'ютанта Петлюри) він мав на увазі. Але скоріше за все мова тут іде про заяву адвоката родини Петлюри Цезаря Кампенсі про те, що організатор найкривавішого єврейського погрому в Проскурові в лютому 1919 р. отаман бригади Іван Семесенко був страчений за цей погром на наказом головного отамана того ж таки року. Це очевидно й мав підтвердити О. Доценко. На самому процесі в жовтні 1927 р. Доценко заявив, що Семесенко нібито не підкорявся Петлюрі, у Прокурові були лише загони Семесенка й Петлюра тоді був безсилий його заарештувати, а розстріляли Семесенка у вересні 1920 р.[25]

Насправді загін Семесенка принаймні із січня 1919 р. воював у складі Дієвої Армії УНР на Лівобережжі, й був підпорядкований Петру Болбочану. В лютому 1919 р. Семесенко вже очолював Запорізьку бригаду імені Симона Петлюри Дієвої Армії УНР Окрім бригади Семесенка, в погромі взяли участь сотня коменданта станції Проскурів Юрія Ківерчука та 3-й гайдамацький полк, яким командував тоді Мусій Маслов та в якому служив козаком Володимир Сосюра[26]. Зазвичай українські історики згадують про повстання 14 лютого 1919 р. в Проскурові, підготовлене більшовиками та лівими есерами, яке було придушене Семесенком і стало приводом для погрому. Але ще до того 6 лютого 1919 р. Семесенко видав наказ, яким оголосив місто Проскурів в стані облоги, заборонив страйки, мітинги, збори, будь-яку агітацію. Особливо показовий пункт 6 цього документу: «Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; більше всього зауважаю жидам. Знайте, що ви народ всіма націями нелюбимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом. Хіба ви не бажаєте жить? Хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд»[27]. Хіба це дикунське звернення не пряме розпалення антисемітизму?

 

Павло Христюк. Замітки і матеріали. Т. 4

Хоч основу силу повстання становили солдати 15-го Білгородського та 8-го Подільського полків Дієвої армії УНР, Семесенко всю провину поклав на єврейське населення міста. Вступивши за згодою Ківерчука на посаду начальника гарнізону, Семесенко влаштував 15 лютого своїм козакам щедре застілля, на якому виступив із промовою, лейтмотивом якої було: «Євреї є найбільшими ворогами українського народу і козаків, і тому їх треба вирізати для порятунку України і самих себе». Більше того він закликав козаків урочисто присягнути, що вони виконують священний обов’язок знищити євреїв, а грабувати їх майно не будуть. Один півсотник запропонував накласти на євреїв замість різанини контрибуцію, на що Семесенко пригрозив йому розстрілом, іншого сотника, який заявив, що не дозволить своїй сотні різати неозброєних людей, Семесенко вислав із міста[28].

Як пишуть свідки тих подій: «Розсипавшись по єврейським вулицям, козаки групами від 5 до 15 осіб із цілком спокійними обличчями входили в будинки, виймали шаблі й починали різати євреїв, що були в домі, не розрізняючи ні віку, ні статі. Вони вбивали старих, жінок і навіть немовлят. Вони однак не тільки різали, а й наносили колоті рани багнетами, вогнепальну зброю вони застосовували лише тоді, коли окремими особам вдавалося вирватися на вулицю. Тоді їм навздогін посилалася куля. Коли звістка про різанину, що почалася, поширилася серед євреїв, вони почали ховатися по горищах та льохах, але козаки їм витягали із горищ вниз та вбивали. В льохи ж вони кидали ручні гранати»[29].

 

Жертви Проскурівського погрому

 

Багато жахливих подробиць зі спогадів тих, хто вижив, наведено в книзі Генрі Абрамсона. Про це свідчить і Володимир Сосюра. Подібну ж різню козаки Семесенка влаштували в сусідньому містечку Фельштин, куди втікли деякі бунтівні солдати. Єві Сочин під час погрому було тринадцять:

"Про те, що щось не так, я вперше зрозуміла, коли троє солдатів вдерлися в наш дім десь о пів на десяту ранку в понеділок. У цей час уся наша родина, окрім батька, який не повернувся на ніч, була вдома. Я добре пам’ятаю час, бо саме наставили самовар для чаювання. Побачивши солдатів, родина з переляку кинулася навсібіч. Я забігла в кімнату до нашого пожильця і сховалася в шафі. Зачувши, як мене кличуть вийти, я вилізла, один солдат схопив мене і потяг до їдальні, де почав грубо розпитувати. Я пам’ятаю цього високого й рудого солдата в козацькій шапці з червоним шликом набік. Він запитав мене, християнка я чи юдейка. Я відповіла, що я християнка і донька пожильця. Коли пожилець це заперечив, солдат наказав мені перехреститися, сказавши, що відпустить мене, якщо я християнське дитя, але вб’є, якщо єврейка. З жахом я поцілувала йому руку і назвала його братом, благаючи відпустити мене, але солдат у відповідь вилаявся російською: "Гусь свинье не товарищ". Потім він закричав: "Лягай!" Але я відмовилася це зробити. Він знову наказав мені лягти, а коли я знову відмовилась, звалив мене з ніг ударом у голову. Від цього удару я зомліла і лише пам’ятаю, як прийшла до тями на якусь мить, коли вже була на підлозі.

У шпиталі я довідалася, що окрім рани на голові, мені ампутували руку до ліктя, [в мене була] глибока рана на шиї і декілька порізів на тілі, які зашили. Потім я також дізналася, що мого батька вбили на вулиці напередодні вночі, а його тіло кинули в погріб, де його згодом і знайшли. Як і про те, що солдати, що прийшли до нас у дім, вбили мою матір, мого 28-річного брата, мого 15-річного брата і мою 8-річну сестру, а моя сестра Двойра була поранена вибухом гранати, яку кинули в погріб поблизу хати, де вона ховалася. Від вибуху гранати також загинув наш сусід, його дружина і їхня одна дитина, інша була поранена. І ще одна поранена дитина згодом померла від [цих] поранень"[30].

Зупинити погром намагалися священник К. Кочеровський, якого було вбито, голова міської думи поляк Ставинський та місцевий український соціал-демократ Трохим Верхола, що був гласним міської думи, а раніше головою земської управи та комісаром Проскурова за часів першої УНР 1917–1918 рр. На засіданні міської думи, куди запросили Семесенка, Верхола зокрема звернувся до нього: «Ви боретеся проти більшовиків, але хіба ті старі та діти, яких Ваші гайдамаки різали, є більшовиками? Ви стверджуєте, що тільки євреї дають більшовиків. Хіба Ви не знаєте, що більшовики є і серед інших націй, а так само і серед українців?» На це Семесенко, дивлячись впритул на Верхолу, відповів, що він не сумнівається, що серед українців на жаль теж є більшовики, й він їх не пожаліє[31]. Після телеграми із штаб-квартири Директорії в Кам’янці-Подільському, Семесенко погодився віддати наказ припинити різанину й дозволив поховати трупи. Всього було поховано майже 1500 осіб[32]. Самого Верхолу козаки Семесенка теж намагалися вбити, але цьому зашкодив міський голова та місцеві українські діячі.

 

 Обкладинка книги: Генрі Абрамсон. Молитва за владу

Для розслідування погрому була створена слідча комісія, хоч Семесенко всіляко перешкоджав її роботі, змушуючи її розслідувати більшовицьке повстання, а не погром. Як не дивно, його особиста слідча справа теж збереглася в архівах, її дослідив та використав у своїй монографії "Українська отаманщина 1918–1919 рр." історик Юрій Митрофаненко. Семесенка дійсно заарештували в травні 1919 р., проте постанова слідчого не містила обвинувачень за вчинену розправу над мирними мешканцями. До відповідальності отаман притягувався за невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію потягу на станції Здолбунів та погрози коменданту. Після декількох місяців перебування під вартою і слізних прохань до Петлюри Семесенка звільнили, більше того він став командиром Брацлавської групи військ УНР. Проте з наближенням червоних військ на початку 1920 р. він несподівано оголосив, що бореться за "Українську Радянську Соціалістичну Республіку", хоч це йому й не допомогло, бо червона армія розбила його загін та змусила тікати до Галичини. Розстріляли його лише навесні 1920 р. за невиконання наказів влади УНР[33].

Про те, що Семесенко був заарештований і засуджений в 1920 р. пише у своїх спогадах підполковник армії УНР Михайло Середа в 1930 р. – тобто вже після процесу Шварцбарда. При чому Середа стверджує, що звільнили Семесенка з під варти в 1919 р. денікінці. Цікаво, що свої враження від Семесенка Середа резюмує так: «Можливо при інших обставинах Україна мала би свого Муссоліні в постаті цього залізного диктатора»[34].

Але документальних підтверджень того, що Семесенка звільнили саме денікінці так і не знайдено. Відомий діяч УНР, а в 1919 р. заступник міністра внутрішніх справ Павло Христюк в 1922 р. писав: «Не тільки в контррозвідці, але і взагалі серед військових «отаманів» було чимало відомих погромщиків: Палієнко, Симосенко, Біденко, Козир-Зірка і так далі. Прямим обов’язком вищих військових властей було щонайменше садовити отаманів-погромщиків до в’язниці. Одначе військові власти не виявляли особливого завзяття в боротьбі з погромщиками. Так на домагання правительства названі вище перші три отамани були заарештовані і посаджені до кам’янецької в’язниці, але через деякий час їх випущено (виділено нами – А.З.) без пред’явлення обвинувачення. Старшинський склад української республіканської армії мав в собі багацько старих царських та гетьманських реакціонерів, і з їх отруйним впливом трудно було правительству боротись»[35].

Можна звісно послатися на "важкі умови воєнного часу", як це й роблять апологети Петлюри. Але ці самі важкі умови не завадили тій же владі УНР заарештувати й засудити в червні 1919 р., наприклад, отамана Петра Болбочана за змову та заколот. Змова Болбочана та лідерів партій хліборобів-демократів С. Шемета й соціалістів-самостійників О. Андрієвського становила загрозу владі Директорії та самого Петлюри, була по суті спробою правого державного перевороту, тому Болбочана швидко засудили до страти[36]. А от дії Семесенка до певного часу такої загрози не становили, отже їх можна було пробачити – так напевно тоді здавалося керівництву УНР. Взагалі жодної відповідальності не поніс другий організатор проскурівського погрому – тодішній комендант Проскурова Юрій Ківерчук. Він продовжив службу в армії УНР й помер на еміграції в США в 1968 р.[37]

Як тут не згадати Михайла Муравйова, якого також самі більшовики заарештували в квітні 1918 р. за його криваві безчинства та розстріли в Україні в січні – лютому 1918 р., що кидали тінь на радянську (совітську) владу, але так само самі ж і звільнили, бо потребували військових спеціалістів. Вбили Муравйова більшовики 11 липня 1918 р. в Симбірську за те, що він підняв заколот проти уряду Леніна[38]. Отаманщина була загальною хворобою тодішніх армій. В Червоній Армії її остаточно подолав (випалив розпеченим залізом) Лев Троцький. Це стало одним з головних чинників перемоги більшовиків у громадянській війні.

 

 

Жертви погромів 1919 р. в Україні: статистика. З книги Г. Абрамсона «Молитва за владу»

 

За підрахунками єврейського історика Нахума Гергеля жертвами лише задокументованих погромів 1919 р. в Україні стали близько 31 тисяч євреїв, з них 16,7 тисяч осіб були жертвами військ Директорії УНР[39]. Наведу тут також висновок історика Генрі Абрамсона, автора книги "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу. 1917-1920":

"То що насамкінець можна сказати про особисту відповідальність Петлюри? Довести, що він був відповідальний за погроми як суб’єкт неможливо; всі доступні джерела стверджують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її. Петлюра не спромігся належно покарати свої війська, особливо у визначальний період із січня до квітня 1919 р., коли це могло якось вплинути на непідлеглих отаманів. Більше того, він підтримував зв'язки з відомими погромниками і мало кого карав. Таку поведінку можна списати на його страх втратити лояльність своєї армії, що розпадалася; через відсутність власного досвіду Петлюра нерозсудливо йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням; за це він був відповідальним. Євреї, меноніти та інші меншини відчули на собі наслідки його вагань"[40].

Фактично про те саме писав свого часу і Володимир Винниченко: «Деякі з них (апологетів Петлюри – А.З.) своє обожнювання виправдують одною "якістю" його: він, мовляв, упав жертвою ворогів української нації, убитий жидом з наказу Москви. Але й на це дійсно щирі, дійсно поінформовані українці не можуть спиратися: вони, будучи чесними з собою, мусять сказати собі: ні, він упав жертвою не стільки ворогів, як своєї власної вдачі, отої нещасної честолюбності, яка завдала стільки страждань і йому, й іншим»[41].

«Не доводиться говорити і про перекладену й видану стенограму Паризького судового процесу», – пише В. Піскун. Цікаво, а хто ж має займатися цим, як не та установа, в якій вона працює? Чому про це за майже тридцять років незалежності «не доводиться говорити»? Те саме стосується і слідчої справи організатора найвідомішого погрому у Проскурові 15 лютого 1919 р. отамана Івана Семесенка. Дуже показово, що за всі ці роки не знайшлося ні коштів, ні, що мабуть найголовніше, бажання опублікувати ці важливі документи.

Ще трохи про «велику мету». Згаданий вище Володимир Бурцев в 30-х роках на двох судових процесах у Берні (Швейцарія) та опублікованій згодом книзі довів, що так звані «Протоколи сіонських мудреців» із планами завоювання світу юдеями – є насправді підробкою російських чорносотенців[42]. Чи бува не з цього джерела взято «велику мету» захоплення влади євреями в Російській імперії? Не дивно, що цю ідею активно підхопили нацисти в Німеччині та інших країнах. Кому потрібно зараз повторювати міфи російських чорносотенців-антисемітів про «жидо-більшовицькі аспірації»?

Насамкінець хотів би застерегти від притаманного деяким публіцистам зараз ототожнення Петлюри та українців взагалі. Симон Петлюра дійсно силою обставин став на певному етапі лідером українського національного руху, головою Директорії УНР. Однак було би великою помилкою не бачити інших течій і форм цього руху, що виступали проти Петлюри – навіть в таборі самої УНР, не кажучи вже про інші табори того часу. Тим більше не варто закривати очі на темні чи незручні сторінки його історії. Бо інакше історія знову стане заручницею політики.

 

---

[1] https://poltava.to/news/61085/

[2] Піскун Валентина. Симон Петлюра – його любов до України була сильна і активна (95 років із дня вбивства). 26 травня 2021. Режим доступу: http://history.sumy.ua/actually/9374-piskun-valentina-simon-petlyura-jogo-lyubov-do-ukrajini-bula-silna-i-aktivna-95-rokiv-iz-dnya-vbivstva.html

[3] http://ukrpohliad.org/national-memory/symon-petlyura-jogo-lyubov-do-ukrayiny-bula-sylna-i-aktyvna-95-rokiv-iz-dnya-vbyvstva.html

[4] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – 77 с.; Яковлів А. Паризька трагедія // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). – Прага, 1930. (Репринтне відтворення – К.: МП «Фенікс», 1992) – С.228-258; Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - №7-8. – С.112-123; № 9. – С.122-128; Литвин С. Вбивство С. Петлюри і ГПУ. До історіографії проблеми // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. - №2/4 (13/15). – С. 398-409; Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. – К. : Смолоскип, 2018. – 680 с. Див. також останнє видання матеріалів процесу: Assassination of Symon Petliura and the Trial of Scholem Schwarzbard 1926-1927. A Selection of Documents. Ed. by D. Engel. – Gottingen, 2016 – 483p. (Archiv Judischer Geschicte und Kultur. Band.2). Режим доступу:
https://library.oapen.org/bitstream/handle/20.500.12657/44040/external_content.pdf?sequence=1

[5] Сергійчук В.І. Трагедія двох народів, а урок для всіх сущих // Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.7, 10, 27.

[6] Там само. – С.13-14.

[7] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.11. – Львів: НТШ, 2003. – С.274; Здоров А.А. Український Жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.). – Одеса: Астропринт, 2007. – С.172; Варгатюк П.Л. Подвиг революционерки // Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.5; Ковальчук М.А. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368.

[8] Бетлій О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять // Краєзнавство. – 2018. – № 3. – С.178-195.

[9] Петровський-Штерн Й. Антиімперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності. Пер. з англ. – К.: Критика, 2018. – 432 с.

[10] Всероссийская перепись членов РКП 1922 года / РКП (б) ; Стат. отд. ЦК РКП. - Вып.5. Национальный состав членов партии. – М.: Красная новь, 1924. – С.25, 34.

[11] Бурцев В.Л. В погоне за провокаторами; «Протоколы сионских мудрецов – доказанный подлог». – М.: СП «Слово», 1991. – С.260.

[12] Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. (Энциклопедический словарь Русского Библиографического института Гранат. Т.41. Вып.2). – М.: Книга,1989. – Ч.1. – Стб. 6,128, 232.

[13] Государственная дума. Стенографические отчеты / Гос. дума, четвертый созыв, сессия первая. Ч. 2 : Заседания 31-54 : (с 22 марта по 24 мая 1913 г.) – СПб.: Гос. типография, 1913. – Стб.1779-1782.

[14] Любимов, Михаил Петрович (р. 1934 г.) Википедия:

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2,_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B8%D0%BB_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?fbclid=IwAR1yBmMRTO8p_7cgRySg7pzjL0BPITOgdDngpbCiCb1dvlnEjB2aIZAa7vM

[15] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – С.22.

[16] Генис В.Л. «Человек патологический». Максималист Добковский и провокаторы. – М.: МБА, 2018. – С.271-298; https://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=author&i=2842; https://ru.openlist.wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%98%D0%BB%D1%8C%D1%8F_%D0%93%D0%B8%D1%80%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_(1882)

[17] Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - №7-8. – С.119-120.

[18] Доклад о деятельности партии левых эсеров и союза эсеров-максималистов за ноябрь, декабрь 1924 г. и январь 1925 г. // «Совершенно секретно»: Лубянка — Сталину о положении в стране (1922-1934 гг.): Сб. док. в 10 т. Т. 2. 1924 г. — М.: ИРИ РАН, 2001. — С.401.

[19] Генис В.Л. «Человек патологический». – С.280-281, 292.

[20] Савченко В.А. Маловідомі факти з біографії С. Шварцбарда (до історії співробітництва з органами державної безпеки СРСР) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 1 (32). — С. 120-126.

[21] Там само. С. 130-131.

[22] Соґомон Тейлірян (1897-1960). Вікіпедія:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D2%91%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%BD_%D0%A2%D0%B5%D0%B9%D0%BB%D1%96%D1%80%D1%8F%D0%BD

[23] Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення // Винниченко В.К. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення. – К.: Книга роду, 2008. – С.715.

[24] Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вст. ст. В. Сідак. Упоряд.: Т.В. Вронська, А.В. Кентій, В.С. Лозицький. – К.: Темпора, 2003. – С.224-225.

[25] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – С.23, 33; Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - № 9. – С.123.

[26] Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. – Вид.3-е. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – С. 150; Сосюра В. Третя рота: роман / Упор. С. Гальченко. – К.: Знання, 2010. – С.152-156 (гл.41).

[27] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Т.4. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. – С.105-106.

[28] Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.59.

[29] Там само. – С. 60.

[30] Абрамсон Г. Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917 – 1920). пер. з англ. А. Котенка, О. Надтоки. – К.: Дух і літера, 2017 . – С. 198-199.

[31] Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.69.

[32] Абрамсон Г. Вказ. праця. – С.200-201.

[33] Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. – Вид.3-е. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – С.151-152, 189-190. Див. також: Ковальчук М. Без переможців. Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.203-204.

[34] Середа М. Отаман Семесенко // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – Ч.4. – С.12-14. Цит. за: Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.196.

[35] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції1917-1920 рр. – Т.4. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. (Репринтне відтворення. – К.: Академкнига, 2011). – С.165.

[36]   Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. – К.: Темпора, 2003. – С.168-170; Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. – К.: Темпора, 2009. – С.242-244.

Винниченко В. Відродження нації. Ч.3. – К.1920. (Репринтне відтворення. К.1990). – С.145-148;

[37] Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К.: Темпора, 2007. –Кн.1. – С.197; Гаухман М. Проскурівський погром 07.02. 2019 р. // Цей день в історії. Режим доступу: https://www.jnsm.com.ua/h/0215Q/

[38] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова: Документована історія. – К: Інститут історії України НАН України, 2001. – 336 с.

[39] Абрамсон Г. Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917 – 1920). пер. з англ. А. Котенка, О. Надтоки. – К.: Дух і літера, 2017 . – С.191.

[40] Там само. – С.213.

[41] Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення // Винниченко В.К. Відродженя нації. Заповіт борцям за визволення. – К.: Книга роду, 2008. – С.714.

[42] Бурцев В.Л. В погоне за провокаторами; «Протоколы сионских мудрецов – доказанный подлог». – М.: СП «Слово», 1991. – С.211-352.

Прямуючи якимось з основних шляхів, на в’їзді до Кривого Рогу, подорожувальник зустріне стелу, що складається з назви міста, герба – центральним елементом якого є козацька порохівниця-ріг, та вказівки: «місто засновано в 1775 році». Вже з першого моменту зустрічі населений пункт вказує на своє козацьке походження (на яке, втім, підсвідомо натякає і сама його назва).

 

Кривий Ріг. В’їзд з боку м. Кропивницького. Фото автора (28 березня 2021 р.)

Разом з тим, Кривий Ріг можна назвати «неісторичним» поселенням. Від моменту його виникнення і до початку «залізної лихоманки» 1880-х років тут не трапилося ніяких значних «історичних» подій (щоправда, не багато їх відбулося і після). Виклади першого сторіччя криворізької «біографії» зазвичай займають у краєзнавчих працях всього декілька абзаців. Більше того, до початку 1970-х років у місті не знали навіть точної дати його заснування – хоча ніхто з авторів, починаючи від перших текстів кінця ХІХ ст., не сумнівався у козацькому корінні поселення, яке губиться десь у часах Хмельниччини.

 

Пам’ятник Богдану Хмельницькому у сквері поблизу стадіону «Металург» (1954). Фото автора (7 березня 2021 р.)

Власне, лише з початку 1970-х рр. у Кривому Розі і почалося наукове вивчення доіндустріального етапу його буття. За тодішніми знахідками, поселення веде своє коріння від заснованої наприкінці квітня 1775 р. поштової станції, яка обслуговувалася запорожцями. І за останні півсторіччя історіографічна ситуація у цьому плані мало змінилася. Найповнішим синтетичним викладом міської історії досі лишається відповідний розділ з «Истории городов и сел УССР» (1977), хоча місцеві історики та краєзнавці досить плідно працюють над вивченням сюжетів кінця ХІХ – ХХ ст.[1].

З більш ранніх подій в останні 30 років криворізькі дослідники обговорюють лише дату виникнення Кривого Рогу. Ця суперечка, яка є одним з предметів розгляду у даній розвідці, має не так суто науковий, як суспільний підтекст. Базуючись в першу чергу на палкому патріотичному почутті, частина місцевих краєзнавців вважає доцільним «поглибити» офіційну історію міста Кривий Ріг мінімум на сторіччя. Іншим сюжетом мого дослідження є загальна історія формування уявлень про походження міста та їхнього впливу на (напів)офіційну міську політику пам’яті. Розглянуті у комплексі, ці теми являють непогану ілюстрацію функціювання модерного українського «козацького міфу» на низовому рівні – у просторі індустріального південноукраїнського міста.

Коротка біографія головного героя

У другій половині 1770-х років (про ймовірну дату цієї події мова піде нижче), поблизу поштової станції в урочищі Кривий Ріг виникла державна слобода, яка незабаром стала селом. У 1783 р. воно, нараховуючи вже пару сотень мешканців, раптом опинилося «підвищеним» до статусу повітового центру. Це давало перспективи подальшому розвитку поселення як міського центру. Але «щастя» виявилося недовгим: під час чергових змін адміністративного устрою у Степовій Україні, у 1796 р. Кривий Ріг знову став рядовим селом Херсонського повіту. У 1823 р. (?)[2] він був обернутий на військове поселення 9-го Округу Новоросійських військових поселень і в такому статусі існував до 1857 р. У 1860 р. Кривий Ріг, який на цей момент мав вже понад 3600 мешканців, більшість з яких були державними селянами, отримав статус містечка та волосного центру[3].

Неквапливий розвиток поселення, що лежало посеред південноукраїнських степів, було перервано завдяки Олександру Полю. В першу чергу його ініціативою та зусиллями в околицях Кривого Рогу з початку 1870-х розпочалися розвідки покладів залізної руди. У 1881 р. розпочала роботу перша рудня «Криворізького товариства залізних руд». У 1884 р. новозбудована Катерининська залізниця з’єднала Кривий Ріг з Донбасом, руду з вугіллям. Сюди потягнулися інвестори та робітники. Атмосферу «залізної лихоманки» кінця ХІХ ст. описав Владімір Гіляровскій (1899):

Кривой Рог – это Калифорния в первые годы открытия золота. Только здешнее золото – черное золото.

Поехал я из Екатеринослава в эту Калифорнию с поездом, отходящим в 4 часа дня. Третий класс – битком: едет много рабочих – главным образом, орловских – копать руду в Кривом Роге. Второй класс – тоже битком. Едут французы 2-го разбора и маклера. В первом классе тесно: французы 1-го разбора, за теснотой, с билетами 2-го класса, два горных инженера, я и мой спутник[4].

Життя пожвавішало. Населення Кривого Рогу разом з округою[5] станом на 1916 р. складало близько 40 тисяч осіб. Безпосередньо у містечку нараховувалося близько 26 тисяч жителів[6]. З огляду на розвиток поселення з’являлися плани надати йому статус заштатного або навіть повітового міста – але їх перекреслила війна та революція[7].

Події 1917-1920 рр. для Кривого Рогу, як і для всієї Південної України відзначилися калейдоскопічними змінами режимів. У 1918 р. містечко навіть встигло пару тижнів побути у складі створеної більшовиком тов. Артьомом (Фьодором Сєргєєвим) «Донецько-Криворізької республіки». Під час наступного «червоного» епізоду, 26 лютого 1919 р., З’їзд рад Криворіжжя власним рішенням надав поселенню статус міста та повітового центру у складі Катеринославської губернії (2 місяці потому це рішення було затверджене республіканською владою)[8].

Із утвердженням радянського режиму у 1920 р. місто поверталося до дореволюційного ритму життя. «Вид его имеет форму незаконченного города где, на ряду с двух-этажным зданием городского типа, стоит селянская хата, покрытая соломой» – так Кривий Ріг охарактеризували у 1925 р.[9] Але з початком сталінської індустріалізації траєкторія його розвитку різко змінилася. Будівництво Криворізького металургійного заводу (майбутнього комбінату «Криворіжсталь»[10]) та розвиток інших підприємств спричинили вибуховий приріст населення: за півтора десятиліття, з 1925 по 1941 р. воно збільшилося більш, ніж вчетверо – до 213 тис. осіб[11].

Подібна динаміка збереглася і по війні. Радянський уряд активно вкладав кошти у чорну металургію. Нарощувався видобуток руди, було побудовано декілька гірничо-збагачувальних комбінатів. Розширювалося виробництво на КМЗ, у 1974 р. там було запущено найбільшу в Європі домену піч. Станом на 1959 р. населення міста вже вдвічі перевищувало довоєнний рівень – сягнувши 412 тисяч мешканців. У 1970 р. нараховувалося 641 тис. містян, а на піку зростання – у 1993 р. їхня кількість сягнула 798 тисяч[12]. Кривий Ріг обростав мікрорайонами, у єдиний організм «зшивалися» села, робітничі селища та навіть міста – Терни (1969) та Інгулець (2002) – які лежали уздовж залізорудних покладів.

Місто без історії

Кривий Ріг є відносно новим містом з дуже тонким шаром старовини. Окрім декількох вулиць із дореволюційними та довоєнними будинками, його квартали забудовані дво- або багатоповерхівками типових проектів 1940-х – 1980-х рр. Також Кривий Ріг є містом мігрантів – ними були і прихідці часів «залізної лихоманки», і робітники перших радянських п’ятирічок і прибульці повоєнних часів. Місто без давніх традицій. А крім того, довгий час Кривий Ріг існував навіть без чітких уявлень про власне походження. Мешканці поселення (очевидно, крім перших поколінь кінця XVIII – початку ХІХ ст., які були свідками подій або чули розповіді батьків-дідів) не знали навіть дати його заснування.

Козацький мурал проспекті Поштовому (2018, виконано по малюнку Ольги Злобіної). Фото автора (21 березня 2021 р.)

 

Практично в усіх (загалом дуже нечисленних) опублікованих текстах 1860-х – 1960-х, де таки згадували криворізьку минувшину, про виникнення та етап до-гірничого буття поселення розповідалося дуже загально. Кривий Ріг до 1880-х був напівселянським світом, а з початком індустріального розвитку інтелігенцію в ньому презентували в першу чергу гірничі інженери. В Російській імперії він привертав увагу як явище сьогодення, а давнина колись рядового села не дуже цікавила когось у якості предмету дослідження. Тож виклад сюжету про виникнення Кривого Рогу базувався в першу чергу на загальних уявленнях про минуле регіону.

Першим відомим зверненням до минувшини Кривого Рогу маємо коротку довідку з видання «Городскіе поселенія в Россійской имперіи» (1865). Її автор відзначив давню заселеність місцевості, про що свідчили пам’ятки археології. Разом з тим, про козацькі часи і виникнення Кривого Рогу йшлося наступним чином:

При существованіи запорожскаго Коша, места эти входили в состав Ингульской паланки; но не смотря на близость положенія их к самой Сѣчи, очень поздно стали заселяться. В період строенія Херсона здѣсь проложили дорогу к Кременчугу... При этом случае урочище Кривой Рог назначено было почтовою станціею, от которой расходились в разныя стороны 8 дорог[13]. Это самое обстоятельство чрезвычайно много способствовало быстрому расширению заведеннаго здесь поселка[14].

Цим викладом з довідкового видання (близьким до сучасних уявлень) на найближчі три десятки років і обмежилася вся «історіографія» походження містечка.

Більш розлогі описи Кривого Рогу з’явилися у середині 1870-х. Щоправда, їхні автори цікавилися не криворізькою старовиною, а місцевими надрами[15]. Так, Лєонід Сємєчкін, видається що перший (1874), хто написав спеціально присвячений Криворіжжю текст, стосовно минувшини населеного пункту не зайшов далі згадки про нещодавнє минуле містечка у якості військового поселення. Разом з тим, його виклад показує, що і у той період минувшина Криворіжжя мислилися пов’язаною в першу чергу із запорозькою старовиною. Так, Сємєчкін описав одне з місцевих урочищ, «Гайдамацкую балку, – очень красивое ущелье, поросшее дубовым лѣсом, гдѣ во многих мѣстах видны слѣды Запорожских куреней и конюшен»[16]. Ця однозначна, з першого погляду, ідентифікація залишків якихось будівель видає загальну авторську налаштованість на сприйняття місцевої старовини, не інакшою, як запорозькою. Стосовно іншого урочища у статті переказувалася байка, очевидно почута від місцевих мешканців:

Дубовая балка была когда-то одним из любимых пріютов запорожских гайдамаков. В обоих склонах ея высѣчено нѣсколько больших и малых пещер, гдѣ устроены комнаты, кухни и конюшни. Нѣкоторые из здѣшних стариков помнят эти пещеры еще с остатками убранства, коврами по стѣнам и на полу, диванами и проч. Теперь большая часть пещер обвалилась и дальніе проходы засыпались, главным образом от неосторожных раскопок многочисленных искателей кладов[17].

Отже, місцевість описувалася Сємєчкіним пов’язаною із запорозькою історією (хоча не можна напевно ствердити, що і заснування самого Кривого Рогу ним відносилося до часів Січі). Головною підставою для такої рецепції слугував, очевидно, географічний фактор: Криворіжжя лежало посеред колишніх Вольностей Запорозьких, історія яких з середини ХІХ ст. вже сприймалися як центральне явище історії регіону.

Цікаво. що автор іншого геологічного опису краю (1880), гірничий інженер Станіслав Конткевич також згадав про Дубову Балку та її печери як резиденцію гайдамаків[18]. Десять років потому (1890) про них же з іншими деталями переповів Дмитро Яворницький. За його версією, там «в стѣнах навѣса были ввинчены гайдамаками серебряныя кольца для привязыванія лошадей, a стѣны самой пещеры нѣкогда были обиты черным сукном»[19]. Щоправда, пізніше (1898) до цього пасажу було додано скептичне уточнення: «Впрочем, разсказ этот, как кажется, есть только отголосок народной вѣры в существованіе скопищ тех громадных богатств, которыми будто-бы располагали гайдамаки»[20]. З цією заувагою не погодитися важко. До речі, Яворницький навів і паралельні назви урочища – Дубова або Гайдамацька Балка, та маєтку Олександра Поля там: Дубова Балка або Запорозька Ущелина[21]. А, як загалом писав він про регіон:

По всѣм означенным балкам, оврагам, байракам «и прочнм угодьям запорожское войско владѣло и имѣло промыслы», т. е. другими словами сказать. балки, овраги и байраки служили первыми пунктами у запорожских козаков на пути их послѣдовательной колонизаціи обширнаго, дикаго н пустыинаго края...[22]

Отже, минуле Криворіжжя, відбите у місцевих назвах та переказах, наприкінці ХІХ ст. сприймалося однозначно як запорозька старовина. І, схоже, саме на підставі подібних уявлень, а також виходячи з самої назви поселення та загальних принципів дедукції, козацьке коріння виводилося і для містечка Кривий Ріг. Принаймні, той же Яворницький в «Исторіи запорожских козаков» (1892) згадував «под конец исторической жизни запорожских козаков» Кривий Ріг серед сіл та зимівників Інгульської паланки, щоправда не обтяжуючи при цьому текст посиланням на джерело даних знань[23].

Окрім загальної логіки та місцевої традиції, Яворницький міг спиратися на дані з 6-го тому «Материалов для оценки земель Херсонской губерніи» (1890). У вміщеному у якості додатку до цього видання «Списке населенных мѣст Херсонскаго уѣзда… с замѣчаніями о времени возникновенія поселеній» щодо Кривого Рогу зазначалося:

XVIII в. и может быть раньше. Запорожское село Ингульской паланки. Церковь св. Николая построена 1761 г. В 1781 году было 482 двора (2.184 жит.), тогда здѣсь был узел 8 дорог[24].

Важко визначити, на чому базовані твердження про таку кількість населення. У основній частині того ж видання наводилася запозичена з «Полного собрания законов»[25] таблиця з відомостями по населенню повіту станом на 1787 р. – у Кривому Розі лічилося 68 дворів та 216 мешканців[26]. Свідчення ж про церкву були, очевидно, запозичені з «Хронологико-исторического описанія церквей епархіи Херсонской и Таврической» архієпископа Гавриїла (Розанова) (1848)[27]. До їхньої вірогідності ми звернемося нижче. Але саме вони та ремарка з «Матеріалов…» у наступні 80 років стала основою уявлень про ранню історію поселення Кривий Ріг і не викликала жодних сумнівів[28] до початку 1970-х рр.

Найрозлогіший – на кілька сторінок – виклад історії містечка Кривий Ріг на початку ХХ ст. з’явився у «напівтехнічній» книжці – путівнику «По Екатерининской железной дороге» (1903) (далі у тексті – «По ЕЖД»). У ньому описувалися поселення, обслуговані даною залізницею. Серед авторів чи консультантів виданої у Катеринославі книжки не згаданий замилований у запорожцях тамтешній історик Дмитро Яворницький[29], а разом з тим від цього видання віє не меншою, ніж у нього, запорозькою козакофілією. Наприклад, у загальному нарисі історії Придніпров’я, серед іншого, йшлося про те, що

Вообще запорожцы весьма высоко цѣнили просвѣщеніе и всячески содействовали его распространенію […] Запорожье никак ие может считаться страной дикой и некультурной; несомненно, оно стояло ниже культурной Польши, но настолько же превосходило Великороссію. Есть документы, свндѣтельствующіе, что в послѣдніе годы существованія Сѣчи большая половина сечевиков были люди грамотные; лица же, занимавшія высшія должности (судьи, войсковые писаря и др.), часто обладали прекрасным по тому времени образованіем и широкпм умственным кругозором[30].

У такому ж дусі подавався виклад і всього запорозького буття краю. При описі минувшини безпосередньо місцевості Криворізького рудного району акцент теж робився на запорозькій старовині:

Во времена Запорожской Сѣчи эти мѣста входили в состав Ингульской (или Перевизской) паланки и в описанных рѣчных долинах был расположен ряд запорожских зимовников, из которых впослѣдствіи развились обширныя селенія (м. Кривой Рог, села Анновка, Веселые Терны и др.). Заселенію этого края способствовало, кромѣ счастливых естественных условій, то обстоятельство, что через него или вблизи него проходили главные тракты, соединявшіе западную часть запорожскпх вольностей с Польшей и Гетманской Украйной. Так, по водораздѣлу Ингульца и Саксагани шел Кызыкерменскій шлях […]; нѣсколько восточнѣе его, правым берегом р. Саксагани, шел Микнтинскій шлях, составлявшій продолженіе Батуринскаго; по всей вероятности, этим шляхом шли на встречу друг другу в 1648 году Стефан ІІотоцкій и Богдан Хмѣлницкий, встрѣча которых, столь важная по послѣдствіям для исторіи обоих народов, произошла 4-го мая на верховьях р. Желтой […]. Способствуя заселенію этой местности, близость главных трактов, по которым часто двигались и татарскія орды, и польскіе отряды, дѣлала существованіе здѣсь очень тревожным, а часто и опасным; поэтому мы встречаем здѣсь обширныя пещеры, в которых могли скрываться люди в случаѣ опасности, и подземные ходы, посредством которых они могли убѣгать от неожиданно напавшаго врага[31].

Як бачимо, автору, цілком у дусі пригодницьких повістей про запорожців, посеред степового краю уявлялися і постійні напади ворогів, і навіть підземні ходи та печери. Останні, щоправда, дійсно існували в районі Дубової Балки, але про них вже йшлося.

Сам Кривий Ріг описувався як давне козацьке село. Він

принадлежит к числу древнѣйших запорожских поселеній в этом крае. Время основанія этого поселенія неизвестно, но во всяком случае оно относится к первым годам существованія Сѣчи, ибо в средние XVIII столѣтія оно уже представляло собою многолюдное и богатое селеніе, в котором в 1761 г. была сооружена церковь св. Николая; в 1781 г. в нем числилось 482 двора и 2184 души жителей; в начале XIX столѣтія в нем было устроено аракчеевское военное поселеніе, а в 1860 г. оно было преобразовано в мѣстечко[32].

Не важко помітити, що автор опису поєднав в своєму тексті свідчення з тих же «Матеріалов для оценки земель Херсонской губерніи» та власні козакофільські уявлення, які дозволили «реконструювати» походження поселення.

Із появою цього тексту містечко Кривий Ріг нарешті отримало свою «офіційну» історію. І у виданні «Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог» (1914) вже переказувався:

С каких пор существует Кривой-Рог, точно утверждать нельзя, но по нѣкоторым историческим справкам, время его основанія можно отнести к началу существованія Запорожской Сѣчи. В средних годах 18-го вѣка Кривой-Рог был многочисленным селеніем с церковью (церковь св. Николая сооружена в 1761 году)[33].

Радянські наративи: спадок «старого режиму» та поява козака Рога.

Встановлення радянського режиму та розвиток міста у часи перших п’ятирічок ніяк не позначилися на вивченні його історії. У довоєнний час про Кривий Ріг хоча відносно багато згадували у публічному просторі, це стосувалося лише успіхів його розбудови як бази чорної металургії. В глибину віків при цьому не зазирали, обмежувались хіба описами злиденного життя експлуатованих гірників при царському режимі, які мали краще відтіняти презентоване читачам процвітання за часів сталінського соціалізму[34].

У 1926 р. у Кривому Розі було створено музей при окружній партшколі. Але про нього знаємо лише те, що експозиція складалася з геологічного й археологічного відділів та займала дві невеликих кімнати. Ініціативи 1920-х – 1930-х років щодо заснування міського краєзнавчого музею реалізувати не вдалося[35]. Створення у 1930 р. педагогічного інституту теж не спричинилося до становлення досліджень минувшини краю. Відомо, що у цей період розпочалися краєзнавчі пошуки з ранньої історії міста службовця Аврама Попова, які він закинув із початком репресій та зміг продовжити лише наприкінці 1950-х; але їх результати так і лишилися неопублікованими[36]. Хоча, саме вони мали вирішальний вплив на пізнішу міську політику пам’яті, про що мова піде нижче.

Схоже, що першою і єдиною присвяченою історії Кривого Рогу працею довоєнного періоду був «Нарис історії робітничого руху та революції 1905 року на Криворіжжі» Андрія Пахомова[37] (1932). По війні Пахомов продовжив студії. Його наступна книжка (і наступна книжка з місцевої історії взагалі), «Борьба трудящихся Криворожья за власть Советов» (1958), містила короткий екскурс в давню історію робітничого краю. Пасаж про походження поселення автор майже дослівно запозичив з путівника «По ЕЖД»:

Время основания Кривого Рога неизвестно, но во всяком случае оно относится к первым годам существования Запорожской Сечи. т. к. во второй половине XVIII столетия оно уже представляло собою многолюдное селение. Так, в 1781 году в нем числилось 482 двора и 2184 жителя[38].

Інша книжка автора, «Революційний рух на Криворіжжі в роки першої російської революції (1905-1907 рр.)» (1959), лишилася в рукописі[39]. В ній історичний екскурс у криворізьку давнину був поданий розлогіше: згадувалося запорозьке минуле всієї місцевості та мовилося, що «одні історики[40] передбачали», що назва місцевості походить від імен двох запорожців Кривий та Ріг[41], за іншою версією існував один кривий козак Ріг, або ж назва походить від ландшафтних особливостей місцевості. А загалом Пахомов робив висновок, що

заснування Кривого Рогу належить до прадавніх часів, ймовірно, до початку XVII століття, до часів існування Запорозької Січі. В жодному разі, не виникає сумнівів, що Кривий Ріг заснований запорожцями[42].

Далі слідував опис шляхів, на перетині яких постав давній Кривий Ріг – тобто переказ все того ж путівника «По ЕЖД», виданого залізничниками у 1903 р. Але, як бачимо, виклад Пахомова презентує вже доповнену версію уявлень про коріння міста. Впевненість дореволюційних авторів у запорозькому походженні поселення поєднується тепер з краєзнавчими легендами – які, схоже, були дуже свіжим продуктом.

Криворізькі епонімічні легенди, які стали частиною публічного дискурсу з 1950-х рр., вірогідно були «низовою» спробою закрити «білу пляму» щодо питання виникнення міста. Очевидно, принаймні частину з маси мігрантів цікавила історія поселення – хоча б на рівні пояснення його доволі незвичної назви. А, як ми бачили, доступних масових видань з історії Кривого Рогу на середину 1950-х ще не існувало.

Походження легенд про козака Рога, певен, пояснюється дуже просто. Загальні уявлення про запорозьку минувшину регіону дозволили «розшифрувати» назву міста у стилі «народної етимології». Точний час виникнення легенди та її варіацій невідомий. За спостереженнями Григорія Гусейнова, у довоєнний час вона не згадувалася у місцевій пресі та не фіксувалася етнографами. Разом з тим, за непевними свідченнями. ці легенди могли побутувати ще з кінця 1920-х років[43]. Олександр Мельник та Олександр Степаненко у збірці «Історичний фольклор Криворіжжя» (2001) супроводили деякі з текстів паспортом «Друкується вперше. Записано Анастасією Степаненко у 30-ті роки»[44]. Нічого іншого, нажаль, про походження цих записів не повідомляється. Інші ж тексти видання відносяться вже до 1950-х – 1980-х рр.

Бюст Івана Рога з експозиції Криворізького історико-краєзнавчого музею. Фото автора (10 квітня 2021 р.).

Оригінальний підпис експонату: «Іван Ріг, козацький ватажок, в 60-х роках XVII століття обирався кошовим отаманом Війська Запорозького, організував і очолив разом з Іваном Сірком похід на Крим у 1667 році (вірогідний прототип легендарного козака Кривого Рога). Робота криворізького скульптора В. В. Македонського»

 

Втім, це питання, хто, мігранти першої (1930-ті) чи другої хвилі радянської доби (1950-ті), стали сучасниками «народження» козака Рога, становить у нашому випадку лише другорядний інтерес. Головне інше – ці легенди засвідчують поширеність у «доісторичну добу» міста (себто до початку наукового дослідження ранньої історії поселення) уявлень про його запорозьке походження. Зміст текстів, які відрізняються деталями та ступенем подробиць, зводиться до одного. Колись біля злиття Саксагані та Інгульця оселився кривий (кульгавий або ж одноокий) козак Ріг. Від його призвіська – Кривий Ріг і утворилася назва поселення, яке розвинулося з хутора (чи шинка) цього козака[45]. Інколи уточнюється, що це відбулося після Жовтоводської битви (Пояснити цю обставину неважко – м. Жовті Води зовсім недалеко, а до того фактаж з історії Хмельниччини, очевидно, був реактуалізований у 1954 р. у зв’язку із ювілеєм «возз’єднання», на відзначення якого у місті встановили одразу 3 пам’ятника Богданові)[46]. В одній з варіації легенди «батька-засновника» навіть ототожнюють з реальним персонажем – Іваном Ждан-Рогом, якого обирали кошовим у 1666 р.[47]. Однак у ній не важко впізнати супроводжену прямими текстовими запозиченнями обробку сюжету взятого з праці Д. Яворницького або С. Соловйова[48]. Запорозьку прив’язку зазвичай має і народне пояснення походження інших місцевих топонімів[49].

Запит на знання з історії міста, чиє населення вже перевищило 500 тисяч осіб, нарешті частково був задоволений у 1960-ті. У цей період неформальним «міським історіографом» став завідувач кафедри марксизму-ленінізму Криворізького державного педагогічного інституту Петро Логвинович Варгатюк (1919-2000). У 1935 р. його родина перебралася до Кривого Рогу з Уманщини. У 1938 р. Петро Логвинович вступив на істфак Київського університету, який закінчив вже в евакуації у 1942 р. Після цього випускник був мобілізований до армії, направлений до військового училища, а згодом на фронт. Після демобілізації у лютому 1946 р. Варгатюк повернувся до Кривого Рогу. Працював у КДПІ на кафедрі марксизму-ленінізму, пройшовши всі посадові щаблі: асистент (1946–1949), старший викладач (1949–1951), доцент (1951–1954), завідувач кафедри (1958–1975) рр., у 1954–1958 рр. був заступником ректора з навчальної та наукової роботи. Відповідним посаді було і основне коло дослідницьких інтересів Петра Логвиновича. Він спеціалізувався на партійній історії: захистив кандидатську за темою «Більшовицька організація Катеринослава в роки нового революційного піднесення (1912–1914)» (1951) та докторську – «В. І. Ленін і діяльність більшовицьких організацій Донбасу, Придніпров’я, Криворіжжя в дожовтневий період (1894–1917)» (1970). Темі дисертацій відповідала і тематика його публікацій у 1950-ті – 1960-ті рр. – партійно-комсомольські сюжети з першої половини ХХ ст., з краєзнавчим ухилом. У 1975 р. Петро Логвинович переїхав до Києва, де став старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України[50]. Очевидно, що залучення до «чистого краєзнавства» стало для Варгатюка, якого за займаною посадою можна вважати «старшим міським істориком», у 1960-ті лише «side project».

У текстах 1960-х, при необхідності згадати початки міста, Варгатюк використовував підхід Андрія Пахомова, «творчо поєднуючи» відомості дореволюційних видань із свіжими легендами. Вперше більш-менш розлогий сюжет про походження Кривого Рогу та його історію з’явився у довіднику-путівнику «Криворожье» (1963). Зазначивши, що «О запорожском происхождении селения свидетельствует само его название», Петро Логвинович переказав далі сюжет з «По ЕЖД» та легенди про кривого Рога[51].

Пізніші тексти 1960-х років його авторства, в яких йшлося про початки міської історії, від першого відрізнялися лише стилістично, але не змістовно. Так, у нарисі історії Криворізького залізорудного басейну «Рудна скарбниця Півдня» (1966) йшлося:

На запорізьких землях, крім воєнно-сторожових постів і укріплень, створювались зимівники, хутори та інші поселення, що постачали Січі необхідні припаси, давали людське поповнення. В XVII–XVIII ст. багато таких зимівників і хуторів виникло в долинах Інгульця, Саксагані, Жовтої та інших річок. Частина зимівників, що виникли в середині XVII ст. при злитті Інгульця і Саксагані, поклала початок існуванню Кривого Рога. Через сто років це було велике поселення. В 1781 році в ньому було 2184 жителі[52].

Назва поселення Кривий Ріг настільки давня, що не збереглось ніяких документів про її виникнення. Але безсумнівно, вона має запорізьке походження. Існує легенда, що першим поселенцем тут був козак Ріг […]. Ще інша легенда пов’язує назву цього села і сучасного міста з рельєфом місцевості, яка створює при впадінні Саксагані в Інгулець довгий кривий мис або «ріг», як називались такі миси у запорожців[53].

Розвитку Кривого Рога сприяло його розташування на одній з важливих запорізьких комунікацій – Кизикерменьському шляху, який починався біля Кременчука і йщов через Зибке, Аннівку, Кривий Ріг і Кизикермень (Берислав) на Перекоп, зв’язуючи північні райони України з Запорізькою Січчю. На схід від міста проходив другий, Микитинський шлях. Цими шляхами в квітні 1648 року повсталі селяни і запорожці, під проводом Богдана Хмельницького пройшли назустріч польському військовому авангарду С. Потоцького. В травні поблизу Кривого Рога, біля Жовтих Вод, повстанці вщент розбили польське військо. Ця перша перемога стала початком війни українського народу 1648–1654 років, що закінчилась визволенням з шляхетської неволі і возз’єднанням України з Росією[54].

Посилання на «По ЕЖД» не робилося, але залежність викладу Варгатюка від даного тексту при порівнянні цитат очевидна. У виданому три роки потому довіднику «Криворіжжя» (1969) він переказав тези попередньої книжки, при цьому навіть більш категорично сформулювавши твердження про запорозьке походження міста: «Кривий Ріг має трьохсотрічну історію. […] Першою клітинкою сучасного міста був запорозький зимівник»[55].

Петру Логвиновичу, як «старшому за посадою» міському історику, довелося виступити співредактором та автором низки текстів для виданого у 1969 р. тому по Дніпропетровській області проекту «Історія міст і сіл УРСР». У статті про Кривий Ріг у дещо скороченій формі відтворювався виклад про походження міста з «Рудної скарбниці Півдня»[56].

Відповідний вищенаведеним уявленням наратив презентувався і у відкритій у 1968 р. експозиції місцевого краєзнавчого музею[57].

Очевидно, такі уявлення для 1960-х можна визнати «загально розповсюдженими». Разом з тим, їхня нечіткість схоже, що не задовольняла допитливих містян. Як констатував Яків Ракітін, у цей період «горя желанием помочь в определении даты зарождения нашего города трудящиеся Кривбасса принимали широкое участие в обсуждении этого злободневного вопроса на страницах местной газеты»[58]. Дух цього обговорення відбиває коротка замітка місцевого письменника Панаса Ногіна, в якій автор переказував ідеї криворізьких «ентузіастів старовини» щодо 250-300 річної історії поселення[59].

Отже, на кінець 1960-х рр. криворіжці знали, що мешкають у місті з трьохсотрічною історією, яка розпочалася у часи героїчних запорожців, і яке виникло як козацький зимівник, але деталі його походження губляться у глибині віків. Ці знання відтворювалися у всіх місцевих виданнях та підкріплювалися місцевими легендами. Але буквально за пару років з’ясувалося, що місто має на сотню років коротшу біографію.

Одразу в ювіляри

Місцевим «Шліманом», який «відкопав» історію походження Кривого Рогу вважається директор Криворізького краєзнавчого музею, полковник ВПС у відставці Яків Григорович Ракітін (1914-1990). Останнім місцем служби цього кадрового військового, уродженця Вороніжчини, був штаб базованої у Кривому Розі 6-ї гвардійської транспортної авіаційної дивізії. Після демобілізації у 1961-му р. Ракітін вирішив осісти тут, на Півдні. Він працював начальником військового циклу (кафедри) Криворізького авіаційного училища спецслужб цивільного повітряного флоту, а також був головою Громадської ради Криворізького історико-краєзнавчого музею – опікуючись у ній в першу чергу питаннями увічнення подій війни. Коли у 1968 р. посада директора музею стала вакантною, міськком партії запропонував її Ракітіну[60]. Новому директору, колеги якого відзначали його ентузіазм та адміністративний хист, вдалося надати музею новий імпульс розвитку, перетворивши його на сучасний для 1970-х років заклад[61].

Свою діяльність Ракітін розпочав з роботи над музейною діорамою, присвяченою визволенню міста від нацистів у 1944 р. Потім він звернуся до вивчення бойового шляху червоної 45-ї стрілецької дивізії, що діяла у районі Кривого Рогу у 1920 р. А після цього він же виступив автором криворізької «історичної революції», визначивши дату заснування міста. Для цього довелося зробити те, що раніше ніким не робилося – пошук та опрацювання першоджерел, що відносилися до походження Кривого Рогу.

У статтях Ракітіна початок пошуків проголошувався ініціативою міськкому партії, який у 1971 р. доручив Якову Григоровичу розібратися із питанням[62]. Для цього йому довелося попрацювати у бібліотеках і архівах Києва, Москви, Дніпропетровська та Херсона. Основний перебіг пошуків Ракітін відтворив у газетних публікаціях[63] (також ці відомості наведені у звіті про наукову роботу Ракітіна за 1968-1973 рр.[64]). Інформацію з «Городских поселений Россійской имперіи» (1865) із вказівкою на заснування поштової станції наприкінці XVIII ст. дали Якову Григоровичу вказівку-зачіпку для дати «1775», коли власне і організовувалися пошти. Аналіз картографічних матеріалів засвідчив відсутність на них якихось поселень до 1770-х рр., а при вивченні видань з церковної історії стала очевидною похибка зазначеної Гавриїлом (Розановим) даті заснування місцевої церкви – 1761 р. З інших матеріалів випливало, що ще наприкінці 1778 р. в окрузі не було жодної церкви.

Опрацювавши документи архіву Коша, Ракітін з’ясував, що на початку 1775 р. Калнишевський отримав розпорядження від Григорія Потьомкіна з вимогою облаштувати поштові комунікації із розташованими на новозавойованих південних землях російськими військами. Деталі майбутніх ліній погоджувалися кошовим із командувачем Другої російської армії князем Алєксандром Прозоровскім. В результаті

Уже 27 квітня було готове «Расписание учрежденных от Новороссийской губернии в запорожских пределах до Александровых Шанцев почты с показанием, в каких именно местах и из каких куреней в них казаки по-пароконные находятся. 1775 года апреля 27 дня». В третьому пункті цього «Расписания» вказується: «В Кривом Роге в Саксагане казаков 5, лошадей 10 от куреней Вышестеблецкого, Нижестеблецкого, Деревянковского, Уманского, Полнобелотского» (ЦДІА УРСР, ф. 229, оп. 1, од. зб. 361, арк. 38).

29 квітня отаман надіслав Прозоровському письмовий рапорт про те, що «от слободы Зыбной прямо Ингульцом почты поставлены. А в каких местах именно здесь - записка прилагается».

Отже, пошта в урочищі Кривий Ріг почала діяти 27 квітня 1775 року за старим стилем[65].

Виходячи з цих обставин, Ракітін твердив: «Отже, тепер є всі підстави вважати 27 квітня (8 травня за новим стилем) 1775 року офіційною, документально підтвердженою датою заснування Кривого Рогу»[66]. Щоправда, як бачимо, з документів прямо не випливає, що 5 козаків прибули та почали облаштовуватися в урочищі Кривий Ріг саме в цей день, але загалом дата відповідає принципу «першої документальної згадки», на який орієнтуються при датуванні поселень.

Яків Ракітін звернув увагу і на інший нюанс, важливий для розуміння подальших дискусій довкола коріння міста. Сама назва урочища «Кривий Ріг» вживалася раніше, ніж там виникло поселення[67]. Він також опрацював документи межової канцелярії та інші матеріали, з яких виходило, що станом на вересень 1781 р. у слободі Кривий Ріг було всього 34 двори з 450 планованих, а сама вона лежала у 1,5 верстах від поштової станції[68]. Втім, наголосу на опосередкованості зв’язку між землянками пошти та пізнішим поселенням неподалік не робилося. До 1975 р. у «перед’ювілейних» публікаціях оцінка зв’язку між станцією та виникненням села просто оминалася: після згадок заснування пошти подавалися вже відомості з історії села. Лише у новому (вже російськомовному) виданні «Истории городов и сел УРСР» (1977) вказувалося, що «от образовавшейся около этой почтовой станции селения и ведет начало современный город», що натякає на опосередковану роль станції в походженні міста[69]. Але у 1971 р. акцентувати на цьому, зі зрозумілих причин, ніхто не намагався.

Знахідки Ракітіна та запропонований ним висновок про 27 квітня / 8 травня 1775 р. як день народження міста 29 травня 1971 р. було апробовано на міському рівні. На засіданні «вченої ради міста Кривого Рогу при історико-краєзнавчому музеї», яке відбулося у міськкомі, її члени – секретар міськкому Григорій Осадчук, ректор Гірничорудного інституту Георгій Малахов, Петро Варгатюк та його колега по кафедрі доцент Анатолій Дольчук і Яків Ракітін визнали 27.04/8.05.1775 точною датою заснування Кривого Рогу[70]. Місяць потому (25.06.1971) про визначення «дати народження» міста криворіжців сповістили у міській газеті статтею Ракітіна[71]. З датою погодилася й офіційна республіканська інституція: Іван Слабєєв, завідувач відділу історії міст і сіл Інституту історії АН УРСР у висновку від 13.08.1971 р. визнав, що квітень 1775 р. можна прийняти як дату заснування Кривого Рогу[72]. Місто почало готуватися до урочистостей[73].

Інсценування заснування поштової станції під час відзначення 200-річного ювілею Кривого Рогу, 24 травня 1975 р. Фото А. Іванкіна та Б. Косигіна (Червоний гірник. 1975. № 103. 27 травня. С. 4)

 

Разом з тим, не зважаючи на свою офіційну роль у цій історії, Яків Ракітін не може вважатися першовстановлювачем дати заснування міста. У фондах Криворізького історико-краєзнавчого музею зберігається неопублікований рукопис (машинопис, якщо точніше) книги Аврама Дмитровича Попова «Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1775-1975 гг.)» (1965). І саме у ній вперше було наведено історію про заснування поштової станції 27 квітня 1775 р. і запропоновано цю дату як початок криворізької історії.

Не зважаючи на те, що у «Історичній енциклопедії Криворіжжя» Попов охарактеризований як «відомий краєзнавець», він не фігурує у міських наративах. Авраам Дмитрович народився 1900 р. у селянській родині. З 1927 р. став членом ВКП(б). У 1930-ті працював завідуючим райземвідділом, був секретарем та заступником голови міськради, очолював Цивільбуд, був начальником капбудівництва КМЗ. У березні 1938 р. його зняли з посади та виключили з партії, але реабілітували наступного року. По війні Попов був заступником голови міскради, згодом працював директором маслозаводу[74].

На початку своєї праці Аврам Попов зазначив, що вперше ідея написання історії Кривого Рогу зацікавила його у 1932 р., коли до нього випадково потрапив план поселення від 1852 р. Знахідка стала поштовхом до початку краєзнавчих студій, але в період сталінських репресій пошук матеріалів було призупинено, а у 1941 р. все зібране загинуло у вогні.

До краєзнавчих пошуків Попов повернувся з виходом на пенсію наприкінці 1957 р.

…шли запросы, просьбы во многие исторические учреждения, ведомства, в А.Н.СССР, в ряд городов, и после получения многих не радующих меня ответов, получил сообщение, что план с. Кр-Рог за 1852 год найден, ну, а затем моя поездка в Москву, Ленинград архив исторических документов превзошел ожидаемое[75].

Аврам Попов по праву може вважатися першим істориком міста. Його книга «Из истории моего города» презентує змістовний і джерельно обгрунтований нарис міської історії, починаючи від запорожців і закінчуючи 1965 р. Автор багато працював із малодоступної на початку 1960-х історичною літературою та опрацьовував не введені до нього в обіг архівні джерела. Але разом з тим робота все ж таки має аматорський рівень – із не завжди критичним ставленням до аналізованих текстів і часом надто сміливими висновками.

Розповідь про криворізьку минувшину Попов розпочав із розлогого опису запорозької історії та побуту, базованого на працях Сємьона Мишєцкого, Аполлона Скальковского та Дмитра Яворницького. В загалом компілятивному викладі гордість за давніх земляків сполучається з риторикою «возз’єднання братніх народів». За цим сюжетом слідував огляд історії освоєння Новоросійського краю після 1775 р.

Звертаючись безпосередньо до питання виникнення поселення Кривий Ріг, Попов вдався до критичного аналізу наявної історіографії (себто «По ЕЖД», і сюжетів з текстів Пахомова та Варгатюка) (С. 60-62). Провівши аналіз різних джерел – старовинних мап та довідкових видань ХІХ ст., зробивши запити до архівів, він дійшов висновку про відсутність згадок про Кривий Ріг до 1775 р. (с. 63-65). При цьому, Попов зауважив, що назва урочища «Кривий Ріг» вживалася раніше за виникнення поселення (с. 65-67) а існування у ньому зимівника хоча гіпотетично і можливе, але не може бути підтверджено джерелами (с. 71-72). Інший важливий висновок автора, зроблений на основі відомих йому праць з запорозької історії – неможливість існування церкви 1761 р. з огляду на умови життя у регіоні у той період (с. 67-70).

За всіма цими спостереженнями викладалася історія відкриття у 1775 р. поштової лінії, сперта, щоправда, не безпосередньо на архівні джерела, а на їхню публікацію Аполлоном Скальковскім[76]. З «Исторіи Новой-Сечи» Попов дізнався про 5 козаків, які стали першими постійними мешканцями поштової станції в урочищі Кривий Ріг. Дату заснування пошти – 27 квітня 1775 р. він визначив як початок поселення (с. 73-76). Нагадаю, свій рукопис Аврам Дмитрович завершив ще 1965 р. – на 6 років раніше за початок промоції дати «1775» Ракітіним.

Розповідаючи про історію пошуків дати заснування Кривого Рогу, Ракітін не згадував про факт ознайомлення з «Из истории моего города» і взагалі про якусь дотичність Попова до встановлення обставин заснування міста, про те, що він лише поглибив та доповнив додатковими джерелами спостереження та систему аргументації Аврама Дмитровича. Переорієнтація із дослідження питань військової історії ХХ ст. до пошуків коріння міста Ракітін пояснював зверненням з міськкому партії із відповідною пропозицією. Однак краєзнавчі ініціативи партійного керівництва міста виникли не на порожньому місці:

Предположение о возникновении его [Кривого Рогу – Д. Ш.] в связи с основанием почты высказал бывший зам. председателя горисполкома А. Д. Попов[77]. Горком КП Украины поручил директору историко-краеведческого музея Я. Г. Ракитину проверить достоверность этой версии и по возможности подтвердить ее архивными документами[78].

Очевидно, міське керівництво у 1971 р. зацікавилося перспективою відзначити незабаром ювілей та отримати під цю справу відповідні «бонуси» – а тому і «інвестувало» у історичні пошуки Ракітіна. У публікаціях останнього «скромно» не вказується, що їх автор не був першовідкривачем обставин заснування пошти в Кривому Розі, а спирався на спостереження та аргументацію Попова. (Власне, єдину пряму вказівку на залежність активності Ракітіна від знахідок Попова ми знаходимо у вищецитованому абзаці з брошури Г. Осадчука та А. Дольчука «Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском басейне» (1974))

Не відомо, як сам Аврам Дмитрович віднісся до того, що єдиним автором криворізької «історичної революції» було «висунуто» Ракітіна. Реакцією Попова на публікацію у червні 1971 р. статті Ракітіна у міській газеті «Червоний гірник» із обґрунтуванням дати «1775» (ця публікація фактично була початком офіційної міської кампанії з промоції майбутнього ювілею) став власний допис у цьому виданні півтора місяці потому[79]. У ньому коротко переказувалися вже відомі нам знахідки та висновки Аврама Дмитровича – без жодних натяків на першість автора у визначенні дати «1775».

Як би то не було, у якості одного з етапів підготовки ювілейних святкувань у 1971 р. розпочалася широка пропаганда нової дати[80]. Зокрема у вересні під час відзначення міського Свята трудової слави у театралізованому дійстві на тему криворізької історії відтворювалися події Хмельниччини та «возз’єднання», а після цього йшлося про заснування поштової станції біля злиття Інгульця та Саксагані[81].

Протягом п’яти років про події 1775 р. розповідалося на сторінках місцевої преси[82], у трудових колективах[83], на виставках та у спеціально підготованому виданні «Кривому Рогу 200»[84]. У останньому промоутером «поштової» версії разом з Яковом Ракітіним став Петро Варгатюк. Він же популяризував її у статті в «Архівах України»[85]. В усіх текстах відтворювалася, із різним ступенем детальності, вже знайомі нам відомості про 27.04. (8.05.) 1775 р. як дату заснування пошти і подальший розвиток села при ній.

До речі, принагідно зауважу іншу обставину – схоже, що саме в «Архівах України» на публічну сцену у якості «батька-засновника» вперше вийшов отаман Іван Ждан-Ріг, згаданий потім і в «Истории городов и сел» (1977). Констатувавши наявність епонімічної легенди про козака, Варгатюк зауважив, що можливою основою для неї послугувала реальна постать – Іван Рог, який на Січі обирався кошовим у 1660-1670-ті рр.[86]. У журнальній статті при цьому скромно зауважувалося, що «про його оселення на Криворіжжі нічого невідомо»[87], але в «Истории городов и сел» ця ремарка вже зникла. Ототожнення, що постало на простому співзвуччі, матиме помітний вплив на «бої за минуле» вже у часи незалежності. Разом з тим, така пізня згадка Івана Рога місцевим істориком[88] додатково підкріплює сумніви у поширеності легенди про цього персонажа ще в 1930-ті рр.

Самі урочистості 1975 р. хоча формально і стосувалися подій давнини, містили не багато відсилок до неї. 8 травня нового стилю, дата, визнана «днем народження» міста, накладалася на заходи з приводу 30-річчя Перемоги. Тож ювілейні урочистості були перенесені на кінець мсяця. Розпочалися вони у четвер 22.05 (?) з відкриття пам’ятного знаку – двометрового обеліску з граніту, розташованого біля місця злиття Саксагані[89] та Інгульця[90]. На одній його стороні зазначено, що «Пам'ятний знак встановлений на ознаменування 200-річчя з дня заснування міста Кривого Рога на місці перших поселень». На другій процитовано слова Калнишевського: «Попочтеннъйшемь Вашего сиятелства писанию для коммунѣкаціи къ инбурну почты отъ новороссійской губернїи во владѣнияхъ Запорожского войска до шанца Александровского прямо ингулцом посьтавленны… …27 апреля 1775 году… первой станъ в курячой балки … в Крывомъ Рогѣ всаксаганы», а нижче, доволі незвично для подібного роду пам’яток, наведено повні архівні реквізити цитованого документу[91]. Складається враження, що таким чином намагалися надати найбільшої авторитетності та «науковості» новій даті заснування міста.

Іншим, більш опосередкованим, шляхом закріплення у свідомості містян дати заснування поселення стало найменування новозбудованої магістралі «Проспектом 200-річчя Кривого Рогу» – який веде до мікрорайону «Ювілейний». З’явився у місті і «Парк імені 200-річчя Кривого Рогу», відомий також під неофіційною назвою «Ювілейний». Ці найменування непогано віддзеркалюють ідеологію святкувань, у яких головне місце грав саме факт ювілею. Тому під час основних урочистостей події двовікової давності майже не згадувалися.

Офіційне святкування ювілею міста відбулося у п’ятницю 23 травня. Заходи включали покладання квітів до пам’ятника Леніну та урочисте зібрання у міському театрі[92]. Топ-гостем свята був перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. «За великі успіхи, досягнуті трудящими міста в господарському і культурному будівництві, і в зв’язку з 200-річчям з дня заснування» він вручив місту Орден Трудового Червоного Прапора[93]. Слова з вітальної промови Щербицького можна вважати девізом всього святкування: «Справжня історія Кривого Рога почалася тільки після Великого Жовтня»[94].

«Для широких мас» наступного дня, у суботу 24 травня, на міському стадіоні було влаштоване святкове дійство. Воно включало урочисту ходу ветеранів війни та праці, почесних громадян міста та колон підприємств у супроводі духового оркестру й промову голови міськвиконкому Юрія Бабича. Наступним елементом свята стала театралізована програма, що ілюструвала основні етапи розвитку Кривого Рогу: заснування козацької поштової станції, початок видобутку руди, події революції та Великої Вітчизняної війни, сучасні досягнення робітників Кривбасу[95]. Увінчував все концерт за участі тодішніх зірок естради – Юрія Гуляєва, Мусліма Магомаєва та Софії Ротару[96].

 

 Плакати на честь 200-річчя Кривого Рогу (1975). З архіву Олени Саяпіної

 

Єдиним (принаймні з тих, що мені вдалося відшукати) зразком сувенірної довколоювілейної продукції, який відсилав до козацької теми, є мальований плакат, відомий у трьох версіях[97]. На одній стереотипний «мультяшний» козак, що стоїть біля своєї хати-мазанки на річковому мисі, зі здивуванням – він навіть випустив люльку з рота та схопився за оселедця – дивиться на новозбудовані багатоповерхівки, шахти та металургійний завод на протилежному березі. Композиція супроводжується гаслом «Кривому Рогу 200» та віршованими рядками: «Козак цей Рогу ім’я дав, / А потім місто збудували, / Дорогу до руди проклали. / І щоб він красивішим став, / На шахтах зорі запалали»[98]. Плакат з одного боку відбиває загальну ідеологію святкувань – індустріальні досягнення як контраст до хутірця 200-річної давнини. А разом з тим, текст свідчить, що, не зважаючи на знахідки Попова-Ракітіна та їхню промоцію на міському рівні, як мінімум не всі містяни сприйняли нову версію походження міста – або ж одразу «творчо поєднали» її в уяві з попередніми. Судячи з підпису, ми маємо мікс топонімічних легенд – козак на зображенні – якийсь Кривий, що дав ім’я мису-рогу. Це доволі далеко від поштової станції та Калнишевського – хоча композиція містить напис саме з пов’язаною з ними датою.

* Написання цієї розвідки можна вважати результатом подій 2020 року. В першу чергу умови пандемії спричинили те, що цей рік я безвиїзно провів у рідному місті. Випадкові обставини, на кшталт придбання у місцевих букіністів довідника 1969 р., в якій я зустрів «неканонічну» для сучасного криворіжця версію походження міста, та відвідання екскурсії місцевих краєзнавців Володимира Казакова та Едуарда Дворчука, які «топографічно» презентували проблему пошуку витоків поселння, спровокували моє зацікавлення історією формування уявлень про козацький період буття Кривого Рогу. Процес дослідження історіографії індустріального «міста без істориків», коли головними героями краєзнавчого історіографічного процесу виявилися завідувач кафедри марксизму-ленінізму, відставний полковник ВПС та міський чиновник на пенсії, був доволі захопливим – і протягом року від первинного побіжного зацікавлення проблемою я дійшов до формулювання цього тексту.

У його підготовці мені допомогли багато людей, не байдужих до історії міста – Дмитро Антонов, Ганна Віняр, Ольга Гончар, Едуард Дворчук, Геннадій Лазаров, Станіслав Пікуль, Віра Рослікова, Олена Саяпіна, Віра Ясногор. Заступник директора з наукової роботи Артур Дробот та головний зберігач фондів Криворізького історико-краєзнавчого музею Андрій Чубенко дуже посприяли можливості праці із матеріалами фондів свого закладу. Крім того, надзвичайна уважність пана Артура, який став одним з перших читачів цього тексту, дозволила уникнути багатьох помилок у ньому. Прихильність співробітників Бібліотеки на Поштовій (Центральна бібліотека КЗК «Міська бібліотека для дорослих») зробили максимально комфортним процес опрацювання наявної там літератури. Окреме значення для мене мали поради професора Андрія Портнова. Його схвальна реакція на першу версію цього тексту стала вирішальним фактором у рішенні доопрацювати дане писання для можливості публікації.

Всім їм моя щира подяка!

---

[1] Загалом, на сьогодні відсутні якісь історіографічні огляди вивчення минувшини Кривого Рогу. В абсолютній більшості наявних праць вивчення місцевої історії відбувається з локального краєзнавчого ракурсу, часто на аматорському методологічному рівні. Показово також, що ці тексти публікуються майже виключно у місцевих видавництвах, чим ще раз підкреслюється і закріплюється їхнє суто локальне значення. Скласти уявлення про дослідницькі пріоритети криворізьких істориків можна з бібліографічного списку, укладеного Віктором Петренком (http://encyclopedia-krivoyrog.blogspot.com/p/blog-page_6378.html) та зі змісту збірок краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле…» (2015-2020) (http://elibrary.kdpu.edu.ua/handle/0564/319/browse?type=title&sort_by=1&order=ASC&rpp=20&etal=-1&starts_with=%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B6%D0%B6%D1%8F).

[2] У краєзнавчих виданнях трапляються розбіжності у даті, 1823 р. бачу найбільш вірогідним варіантом

[3] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286.

[4] Гиляровский В. Железная горячка http://dugward.ru/library/gilarovskiy/gilarovskiy_jeleznaya_gorachka.html

[5] Більшість поселень волості складали селища при руднях.

[6] Список населенных мѣст Херсонской губерніи: (по данным Всероссійской сел.-хоз. переписи 1916 г.). Александрия: Типографія Ф. Х. Райхельсона, 1917. С. 92-94. Див. також Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С. 22.

[7] Мельник О. О. Боротьба за зміну статусу Кривого Рогу // Криворіжжя – славетний гірничий край: матеріали Міської науково-практичної краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю надання Кривому Рогу статусу міста (м. Кривий Ріг, 20 квітня 2018 року). Кривий Ріг, 2018. С. 7-10.

[8] Мельник О. О. Боротьба за зміну статусу Кривого Рогу // Криворіжжя – славетний гірничий край: матеріали Міської науково-практичної краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю надання Кривому Рогу статусу міста (м. Кривий Ріг, 20 квітня 2018 року). Кривий Ріг, 2018. С. 9.

[9] Вся Екатеринославщина. Справочная книга на 1925 год. Екатеринослав: издание Екатеринославского губкомпомдета, [б. г.]. С. 193.

[10] Не втримаюся від зауваги: назви місцевих підприємств українською звучать як доволі дивні заклики – Криво-ріж-хліб, Криво-ріж-газ, Криво-ріж-сталь і т.д.

[11] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 302.

[12] Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С. 22.

[13] Інформацію про 8 шляхів подавав у історичній довідці складеного у 1863 р. тому матеріалів по Херсонській губернії підполковник А. Шмідт. Описуючи початковий період імперського освоєння регіону, він відзначав: «В тоже время было обращено вниманіе на устройство почтовых дорог которыя покрыли всю губернію густою сѣтью; Кривой-Рог был их узлом от него дороги расходились в восьми направленіях в Крюков, Петриковку, Елисаветград, Ново-Павловск, Херсон, Кизикермен, Никополь и к р Самарѣ». Матеріалы для географіи и статистики Россіи, собранные офицерами Генеральнаго штаба. Херсонская губернія / Составил Генеральнаго штаба подполковник А. Шмидт. Часть І. Санктпетербург: в военной типографии. С. 49.

[14] Городскіе поселенія в Россійской имперіи. Том 5. Часть ІІ. С.-Петербург: в типографіи К. Вульфа, 1865. С. 228.

[15] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 1-22; Новыя мѣсторожденія желѣза (Кривой Рог) // Журнал министерства путей сообщения, 1875. Кн. 3. Отдѣлъ экономическій. С. 63-68. Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губерніш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 341-375; Шимановскій М. Криворогскія залежи желѣзных руд и их разработка // Горный журнал. 1892. № 10. Октябрь. С. 72-97.

[16] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 11.

[17] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 4-5.

Ці свідчення сумнівні одразу з двох аспектів. По-перше, обчислюючи вік старожилів у 70-80 років, ми маємо визнати, що коштовно обставлені гайдамацькі схованки стояли не розграбованими декілька десятиріч, щоб їх могли побачити у такому вигляді інформанти Сємєчкіна. Вірогідніше, що ніяких гайдамацьких печер вони вже не застали, а переказували місцеві байки. По друге, в каталозі колекції Олександра Поля відсутні згадки про предмети запорозької старовини, які походять з дубової Балки (див. Каталог коллекціи древностей А. Н. Поль, в Екатеринославе. Вып. 1 / сост. К. Мельник. Киев: Типография С. В. Кульженко, 1893. С. 123-135).

[18] Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губернш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 349.

[19] Эварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петегбург: Типографія И. Н. Сороходова, 1890. С. 215.

[20] Эварницкий, Д. И. Вольности запорожских казаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петербург: Типо-литогр. и фото П. И. Бабкина, 1898. С. 230.

[21] Назва поселення «Запорожское ущелье», яке виникло вже десь у 1850-ті рр., очевидно обумовлюється не пам’яттю про козацтво, а місцевою топографією – на Саксагані в районі Кривого Рогу існували пороги. Див., наприклад схему залізничного мосту через ріку з «Собрания чертежей сооружений Екатерининской железной дороги. 1881-1884» (публікація у фейсбук-спільноті «Криворізька старовина» https://www.facebook.com/photo/?fbid=2073454216125290&set=gm.3855313827862820). Загальний опис геологічної будови русла Саксагані у районі Дубової Балки та нижче див у Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губернш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 349-352.

[22] Эвапницкий Д. И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петегбург: Типографія И. Н. Сороходова, 1890. С. 215.

[23] Эварницкій Д. И. История запорожских козаков. Т. 1. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1892. С. 203-204.

[24] Спискок населенных мѣст Херсонскаго уѣзда с указанім числа дворов, жителів, церквей, школ, промышленных и торговых заведеній и скота по разрядам, а также с замѣчаніями о времени возникновенія поселеній // Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи. Т. VI: Херсонскій уѣзд: статистико-экономическое описание уѣзда / Херсонская губернская земская управа. Статистическое отделение. Херсон: Типография О. Д. Ходушиной, 1890. С. 259.

[25] Вѣдомость о числе казенных поселян, жительствующих Екатеринославского наместничества при городах, містечках, селах и деревнях // Полное собраніе законов Россійской имперіи, с 1649 года. Т. ХХІІ. 1784-1788. [б. м.], 1830. С. 1005.

[26] Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи. Т. VI: Херсонскій уѣзд: статистико-экономическое описание уѣзда / Херсонская губернская земская управа. Статистическое отделение. Херсон: Типография О. Д. Ходушиной, 1890. С. 134. Вперше увагу на невідповідність даних по Кривому Рогу у різних місцях тому «Материалов» звернув Петро Варгатюк (Варгатюк П. Свідчення академіка Василя Зуєва // Червоний гірник, 1994. 30 серпня. С. 2).

[27] Розанов Г. Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической // Записки Одесскаго общества истории и древностей. 1848. Т. ІІ. С. 140-210.

[28] Окрім Аврама Попова, мова про неопубліковану розвідку якого піде далі.

[29] Їх перелік див По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. VI.

[30] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 8. Порівн. з Эварницкій Д. И. Исторія запорожских козаков. Т. 1. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1892. С. 518-526.

[31] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 36.

[32] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 55.

[33] Минухин Э. А., Стецовский Я. І. Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог: Справочная книга и адрес-календарь за 1914 г. [б. м.], 1914. С. 117.

[34] Див, напр. Адамчук В. Криворожье // Вестник знания. 1938. №5. С. 28-33.

Показово також, що у короткій статті з Великої радянської енциклопедії (1937) про походження міста нічого не згадувалося – хоча стосовно інших міст, наприклад Курська та Кронштадту, цим питанням приділяли увагу. Кривой Рог // Большая советская энциклопедия. Т. 35: «Крестьянская газета» – Ларсон. Москва: Государственный институт «Советская энциклопедия»; ОГИЗ СССР, 1937. Стб. 60.

[35] Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С 107-109.

[36] Попов А. Д. Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1765-1975 гг.). Кривой Рог. 1965 г. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-5815. С. 2-3.

[37] Андрій Пахомов (1901-1984) був місцевим уродженцем. З 1917 р. долучився до більшовицького руху, був активним учасником Громадянської війни. У 1929 р. закінчив криворізький Гірничій інститут, після цього працював на різних господарчих посадах. Збирав матеріали з історії робітничого і революційного руху на Криворіжжі на початку ХХ ст. Див про нього Чурко Г. Ф. Андрій Пахомов та Авраам Попов – дослідники історії революційного руху на Криворіжжі 1917-1920-х років // Матеріали Третіх Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2017. С. 42-50.

[38] Пахомов А. Г. Борьба трудящихся Криворожья за власть советов. Днепропетровск: Днепропетровское областное издательство, 1958. С. 12-13. http://krivoyrog-history.blogspot.com/2012/07/1.html

[39] Можливо, атрибуція публікатора фрагменту неточна й йдеться про «Нарис із історії пролетарської революції та громадянської війни на Криворіжжі. 1917-1922 рр.», першу версію рукопису книги «Борьба трудящихся Криворожья за власть советов». Див. Чурко Г. Ф. Андрій Пахомов та Авраам Попов – дослідники історії революційного руху на Криворіжжі 1917-1920-х років // Матеріали Третіх Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2017. С. 46.

[40] Цікаво які? – очевидно твердження має риторичний характер,

[41] У пізніших краєзнавчих публікаціях така версія не згадувалася.

[42] Пахомов А. З історії виникнення Криворіжжя // На землі, на рідній… (На древньому Кизикерменському тракті. Кн. 5). Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. С. 25.

[43] Гусейнов Г. А степ все світиться. Передмова // На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 1. Дніпропетровськ: «Січ», 2005. С. 28-32, 52.

[44] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. С. 11-14, 20, 23, 33-34.

[45] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 10-12. Разом з тим, відзначу некоректність посилання авторами згаданого видання на збірку «Савур-Могила», як книгу, «де опубліковано легенди, зібрані у регіоні у ХІХ столітті» (с. 11). Легенда про Кривого Рога, на яку із таким коментарем покликаються О. Мельник та І. Стеблина, позначена у виданні як запис 1970 р. (Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. Київ: Дніпро, 1990. С. 217, 253).

[46] Нікитенко М. П. Криворізькі пам’ятники, які не підлягають занесенню до державного реєстру нерухомих пам’яток України // Матеріали Других Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2016. С. 28.

[47] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. С. 40

[48] Яворницький запозичив, вказавши джерело, інформацію у Соловйова, але невідомо, яку з робіт читав автор «легенди». Див. Эварницкій Д. И. Исторія запорожских козаков. Т. 2. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1895. С. 372; Соловьев С. История Россіи с древнейших времен. Кн. 3. Т. ХІ. С.-Петербург: издание Высочайше утвержденного Товарищества «Общественная польза», [ценз. 1895-1896], Стб. 159.

[49] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. 368 с.; На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 1. Дніпропетровськ: «Січ», 2005. 360 с.; Славутич Я. Кривий Ріг – козацька назва // На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 2. Кривий Ріг: Видавничій дім, 2000. С. 107.

[50] Див. Петро Логвинович Варгатюк – український учений-історик, дослідник історії Криворіжжя (до 100-річного ювілею доктора історичних наук, професора, вченого-краєзнавця, викладача Криворізького державного педагогічного інституту (1946–1975 рр.): біобібліографічний покажчик. Кривий Ріг, 2019. 42 с.

[51] Криворожье. Справочник-путеводитель. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1963. С. 13-14.

[52] Тут зроблено посилання на вже згадані «Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи» (1890).

[53] Дана версія першоосновою має думку академіка Васілія Зуєва. В описі своєї мандрівки 1781 р. він писав: «прїѣхали мы к рѣке Саксаганке […] При впаденїй ея в Ингулец стоит почта Кривой рог называемая. Имя рог здѣсь вѣзде означат каменной мыс, который производит рѣка или своею излучиною, или сходясь с другою; так здесь кривой рог не иное что значит, как мыс вышедшїй между Саксаганом и Ингульцем, который рѣка Саксаган обходит вокруг длиною верст на пять, а между двумя колѣнами не будет и четверти версты, а потому и называется кривым рогом» (Зуев В. Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. Санктпетербург: при Императорской Академии Наук, 1787. С. 268-269).

Загалом думка про «роги» як річкові миси не викликає сумнівів, подібні топоніми зустрічаються і в інших місцях. Разом з тим, більш вірогідно, що назва Кривий Ріг відносилася до гори, що стоїть трохи вище місця злиття Саксагані з Інгульцем (її сучасна назва, Тарапак, походить від прізвища пізнішого власника ділянки). Вперше цю версію я почув від криворізьких краєзнавців Едуарда Дворчука та Володимира Казакова. Вона підтверджується джерельно. Зокрема, у описі мандрівки Шарля-Жильбера Ромма (1786) зазначалося, що Кривий Ріг «является деревней, расположенной на небольшой речке Саксагани, которая впадает в Ингулец, протекая у подножия горы, носящей то же название, что и деревня» (Ромм Ш.-Ж. Путешествие в Крым в 1786 г. // http://az.lib.ru/r/romm_s/text_1941_puteshestvie-v_krym_v_1786_godu.shtml). Васілій Ізмайлов, який побував тут у 1799 р. писав: «В нѣскольких верстах от Кременчуга открылись частички гор которыя составляют может быть одну цѣпь с Крымскими горами. Здѣшнія не велики и невысоки, но довольно пространны. Онѣ состоять по большой части из аспида, и, хребет их окружает деревню со всех сторон в видѣ криваго рога…». (Измайлов В. Путешествие в Полуденную Россию. Москва: В Университетской типографии, у Ридигера и Клаудия, 1800. Ч. 1. С. 269). Подібно йшлося й у довіднику «Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог» (1914): «Свое названіе Кривой-Рог получил, вѣроятно, от того, что часть его занимает возвышенность и имѣет форму полумѣсяца» (с. 117). На «ріг» як гору вказує місце позначення урочища Кривий Ріг на «Генеральной карте Новороссийской и Азовской губерниев…», укладеній у вересні 1778 р. (Фрагмент території краю на Генеральній карті Новоросійської і Азовської губерній 1778 року // Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 8) та згадки назви урочища у запорозьких документах у зв’язку лише з однією річкою, на кшталт «в Крывомъ Рогѣ в Саксаганы».

[54] Варгатюк П., Дольчук А. Рудна скарбниця Півдня. Дніпропетровськ: Промінь, 1966. С. 13-14.

У 1965 р. дуже лаконічно ця ж версія подавалася у статті з «Советской исторической энциклопедии». Варгатюк П. Л. Кривой Рог // Советская историческая энциклопедия. Москва: Советская энциклопедия, 1965. Т. 8: Кошала-Мальта. С. 150-151.

[55] Варгатюк П. Л. Криворіжжя. Путівник. Дніпропетровськ: Промінь, 1969. С. 6, весь сюжет – С. 6-7.

[56] Варгатюк П. Л., Горяний В. Д., Кан Д. І., Малахов Г. М., Осадчук Г. С. Кривий Ріг // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. Київ: Українська радянська енциклопедія, 1969. С. 285-286.

[57] Криворізький історико-краєзнавчий музей. Путівник по експозиції. Дніпропетровськ: Промінь, 1970. С. 17-19.

[58] Ракитин Я. Г. Сколько лет Кривому Рогу? // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. С. 7 (108).

[59] Ногін П. Скільки літ місту // Червоний гірник. 1970. 4 березня. С. 4.

[60] У довіднику 1963 р. зазначалося, що музей «рассчитан на показ и популяризацию богатого революционного наследия и трудовой доблести горняков, ознакомление посетителей с животным и растительным миром, полезными ископаемыми Криворожья». При цьому у фондах значилося більше 2000 експонатів (Криворожье. Справочник-путеводитель. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1963. С. 131). У сучасному вигляді, музей веде відлік своєї біографії від 21 лютого 1968 р., коли у новій будівлі було відкрито музейну експозицію з 7 залів. (Криворізький історико-краєзнавчий музей. Путівник по експозиції. Дніпропетровськ: Промінь, 1970. С. 4).

[61] Бібліографія про Я. Г. Ракітіна обмежується короткою статтею у «Енциклопедії Криворіжжя» (2007). Відомості про призначення Рікітіна директором музею у 1961 р. у ній очевидно хибні (див. Ракітін Яків Григорович // Енциклопедія Криворіжжя / упор. В. П. Бухтіяров. Кривий Ріг: Явва, 2007. Т. І.: А-К. С. 372-373). Детальніше біографія Я. Ракітіна викладена у документальному фільмі криворізької журналістки Ольги Чистякової «Дело жизни Ракитина» (ТРК «Рудана», 2005) https://www.youtube.com/watch?v=ceuvs1qro6c, однак подається там теж доволі плутано. За уточнення обставин біографії Якова Ракітіна дякую Геннадію Лазарову та Андрію Чубенку,

[62] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[63] Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2, Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[64] Цей звіт оформлено як підшивку різнорідних матеріалів авторства Ракітіна, зокрема рукописи статей, у яких також детально розписано перебіг пошуків дати заснування поселення. Див., зокрема Ракитин Я. Сколько лет Кривому Рогу? // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. С. 1-32 (102-133).

[65] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[66] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[67] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[68] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[69] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинськой ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286.

[70] Протокол №1 заседания ученого совета города Кривого Рога при историко-краеведческом музее. 29 мая 1971 года (копия) // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. // 2 с. (С. 134-135).

[71] Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2.

[72] Чистякова О. Дело жизни Ракитина. (ТРК «Рудана», 2005) https://www.youtube.com/watch?v=ceuvs1qro6c 30:10-30.24

[73] Пікантності ситуації додавала паралельна історія з Дніпропетровська. Хоча його сторічний ювілей відзначили у 1887 р., місцеві історики, мотивовані місцевим керівництвом, змогли обґрунтувати 1976 р. як дату 200-річчя. У Кривому Розі, як бачимо, змогли випередити свій обласний центр у справі святкування ювілею.

[74] Попов Аврам Дмитрович // Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя. Т. ІІ. Кривий Ріг: СТПРЕС, 2009. С. 433.

[75] Попов А. Д. Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1765-1975 гг.). Кривой Рог. 1965 г. (машинопись) // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-5815. С. 2-4, цит. С. 3.

[76] Скальковский А. История Новой-Сѣчи или последняго Коша Запорожскаго / 3-е изд. Ч. 1. Одесса: В типографіи А. Шульце, 1886. С. 254-256.

[77] Цікаво що у рукописі Попова лише напроти абзаців, присвячених походженню поселення Кривий Ріг на полях стоять позначки (галочки або хрестики) синім чорнилом (авторські правки Попов робив олівцем).

[78] Осадчук Г. С. Дольчук А. В. Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском бассейне. Кривой Рог. 1974, С. 4.

[79] Попов А. Документи свідчать // Червоний гірник. 1971. 8 серпня. С. 4.

[80] Про підготовку і відзначення 200-річчя Кривого Рогу // Червоний гірник. 1974. 13 липня. С. 1; Кичаєв О. Готуємось до ювілею // Червоний гірник. 1975. №45. 4 березня. С. 2.

[81] Кальченко Ю., Сушкевич В. Наше місто – наша гордість // Червоний гірник. 1971. 29 вересня. С. 4.

[82] Попов А. Документи свідчать // Червоний гірник. 1971. 8 серпня. С. 4, Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2; Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3; Ракітін Я. Сколько лет Кривому Рогу // Социалистическая индустрия. 1972. 13 марта С. 3.

[83] Осадчук Г. С. Дольчук А. Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском бассейне. Кривой Рог. 1974, 77 с. Стаття Я. Ракітіна «Кривий Ріг починався так» вийшла у рубриці «На допомогу агітаторам».

[84] Кривому Рогу 200. Историко-экономический очерк. Днепропетровск: Промінь, 1975. 208 с. Див. також Бережний А. Святковий подарунок // Червоний гірник. 1975. 17 травня. С. 4

[85] Варгатюк П. Л. Кривому Рогу – 200 років (про заснування і розвиток міста та Криворізького залізорудного басейну) // Архіви України. 1975. № 2. С. 58-64. Цікаво, що у цій статті автор писав просто про краєзнавців, які за дорученням міськкому та міськвиконкому здійснили архівні пошуки, не згадуючи прізвища Ракітіна.

[86] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинськой ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286. Таке пізнє «відкриття» прототипу робить сумнівним датування відповідної «легенди», опублікованої О. Мельником та О. Степаненком 1930-ми рр.

[87] Варгатюк П. Л. Кривому Рогу – 200 років (про заснування і розвиток міста та Криворізького залізорудного басейну) // Архіви України. 1975. № 2. С. 59.

[88] Джерелом знань про Івана Рога автор вказав працю Володимира Голобуцького «Запорожское казачество» (1957).

[89] Мається на увазі старе русло Саксагані. У 1957 р. задля уможливлення рудних розробок річка в межах міста частково була переведена в дериваційний тунель. Вірогідне місце розташування поштової станції зараз зайняте забудовою, тож обеліск спорудили у найбільш зручному з архітектурної точки зору місці – перед входом до популярного серед містян парку ім. газети «Правда» (зараз – Парк імені Федора Мершавцева).

[90] Борщова Є. Закарбуємо в пам’яті // Червоний гірник. 1975. 24 травня. С. 4.

[91] «З донесення отамана Коша Запорізького Генерал-поручику Прозоровському 29.ІV.1775г. ЦДІА УРСР ф. 229 оп. 1. од. 361 арк 34 34 зв., 38».

[92] Репортаж з зібрання див. у Бедренець В., Чухан Л. Висока нагорода – місту гірницької слави // Червоний гірник. 1975. 24 травня. С. 1-2, 4.

[93] Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження міста Кривого Рога Дніпропетровської області орденом Трудового Червоного прапора // Місто трудової мужності. Київ: Дніпро. С. 12.

Чотири роки перед цим, 18 січня 1971 р. Кривий Ріг нагородили орденом Леніна.

[94] Промова товариша В. В. Щербицького // Місто трудової мужності. Київ: Дніпро. С. 17.

Щоправда, повна цитата виглядає так: «Двісті років вашому місту. Як кажуть, за всіма статтями вік уже чималий. Але якщо оцінювати цей період часу з точки зору того, що зроблено, то справжня історія Кривого Рога почалася тільки після Великого Жовтня».

[95] Павлов В., Сушкевич В. Святкує трудовий Кривбас // Червоний гірник. 1975. 27 травня. С. 1-2, 4; Чубенко А. Є. Формування традиції на Криворіжжі (на прикладі святкування Дня міста) // Криворіжжя: погляд у минуле...: Матеріали VІ Історико-краєзнавчих читань. Том 2. Кривий Ріг, 2020. С. 841-85.

[96] Хроніку святкувань див. у програмі Чистякова О. Городской роман. 200-летие Кривого Рога (ТРК «Рудана» 2006) https://www.youtube.com/watch?v=ucTQGP_9NAs

[97] Дякую Олені Саяпіній, у чиєму архіві зберігаються плакати, за надані їх зображення.

[98] На двох інших плакатах ракурс трохи зміщено – і миса вже не видно, лише хата на березі річки. На одному плакаті присутній лише напис «Кривому Рогу – 200», на іншому «200» та «Домостроительный комбинат 1975»; вірогідно ця організація і була їхнім замовником.