Пропагандируемый Кремлём нарратив почти единодушной поддержки среди населения и исторического оправдания аннексии имеет много сторонников не только в России, но и среди политиков, журналистов, экспертов и дипломатов на Западе. Часто эти комментаторы считают себя – в отличие от «идеалистических» защитников международного права – геополитическими «реалистами» или даже, в отличии от своих слишком эмоциональных коллег, более сбалансированными и неангажированными наблюдателями (Umland 2017). Эта проблема еще больше касается различных немецких и других европейских т.н. «Russland- / Putin-Versteher» или «понимающих Россию / Путина», то есть заинтересованных в Восточной Европе публицистов, которые считают, что они лучше других экспертов знают русскую «душу». На базе этих якобы глубинных знаний России данные «Russland- / Putin-Versteher» имеют определенную симпатию, или по крайней мере «эмпатию» к внешней политике сегодняшнего Кремля (Heinemann-Grüder 2015).

Но различные апологетические нарративы аншлюса Крыма не только часто оставляют без внимания то, что российская пропагандистская подготовка, операция спецслужб и военная интервенция уже начались в феврале 2014-го года – если не раньше (Головченко/Дорошко 2016; Центр глобалистики «Стратегия XXI» 2016; Дорошко 2018). В западных комментариях зачастую забывается, что фактический аншлюс Россией полуострова уже произошёл за несколько дней до мнимого «провозглашения независимости» Автономной Республики Крым (АРК) 11-го марта 2014 и официальной (противоправной) аннексии этих территорий РФ 18-го марта 2014-го года; и что только внезапная военная оккупация полуострова Москвой в конце февраля и начале марта 2014-го года сделала возможным это изменение границ и предопределила официальный процесс сецессии полуострова и его формального захвата РФ (Березовец 2015). Общий ход отделения Крыма от Украины и аншлюса в Россию не только грубо нарушил несколько фундаментальных международно-правовых норм и конституций Украины, АРК и даже самой РФ – факты которые уже относительно хорошо освещены в западной научной юридической литературе¹. Различные политические детали т.н. «референдума», организованного Кремлём 16-го марта 2014 также ставят под сомнение популярный среди удивительно многих западных политиков, журналистов и дипломатов тезис, согласно которому подавляющее большинство жителей Крыма якобы настоятельно требовало «воссоединения» РФ с полуостровом, и что для этого аншлюсса были веские исторические причины.

Сомнительные результаты «референдума»

Как ни странно, но один из особо критичных ранних комментариев по поводу фиктивного референдума в Крыму был высказан тремя представителями Совета при президенте Российской Федерации по развитию гражданского общества и правам человека, то есть официального консультативного органа Владимира Путина (Бобров 2014)². Один из членов этого авторитетного учреждения России посетил Крым в середине апреля 2014-го года как частное лицо. Опираясь на наблюдения и разговоры, которые состоялись во время его неофициального визита, а также на другие исследования, три члена Совета по правам человека впоследствии публично выступили с сообщением, что по оценкам «практически всех опрошенных экспертов и жителей» процент людей, которые приняли участие в «референдуме» в АРК, составлял не 83,1%, как сообщалось – тогда уже подконтрольным Кремлю – крымскими органами власти, а от 30% до 50%. По оценке трех видных российских правозащитников, среди жителей АРК, принявших участие в референдуме, аннексию поддержали не 96,77%, как сообщали верные Москве органы власти АРК, а от 50% до 60% (Бобров 2014; Peters 2014).
Эти цифры не сильно отличаются от среднего результата различных опросов о присоединении Крыма к России, проводившихся на полуострове до аннексии³. Критическая оценка голосования в Крыму 16-го марта 2014-го года тремя членами Совета по правам человека при президенте Российской Федерации также поддерживается статистическим анализом временной динамики официально указанной явки предполагаемых участников псевдореферендума. Это исследование указывает на вероятную масштабную фальсификацию результатов голосования (Киреев 2014). Итоги неофициального доклада российских правозащитников тоже подтверждаются еще более низкой оценкой участия избирателей Крыма в голосовании Меджлисом крымских татар⁴.
Даже если учесть вероятную значительно более высокую явку и бóльшую поддержку аннексии в городе Севастополь, как базы российского Черноморского флота, получается, что за присоединение полуострова к России свои голоса возможно отдали менее трети всего населения Крыма. Это слишком малый процент для хотя бы частичного оправдания такого существенного изменения границ Европы после конца «холодной войны». К тому же, доклад членов российского Совета по правам человека цитировал политических экспертов в Крыму, которые отмечали что «жители Крыма голосовали не столько за присоединение к России, сколько за прекращение, по их словам, 'коррупционного беспредела и воровского засилья донецких ставленников'» (Бобров 2014)⁵.

Почему опросы, проведённые позднее, не легитимизируют «референдум»

По данным последнего релевантного опроса, состоявшейся в середине февраля 2014 года, – т.е. за несколько дней до начала оккупации Крыма российскими солдатами без опознавательных знаков – объединение России и Украины в одно государство (такой вопрос был поставлен социологической службой) тогда поддержал 41% опрошенных в АРК, не считая город Севастополь (KIIS 2014). Этот результат более или менее соответствует результатам ранних опросов относительно возможного присоединения полуострова к России (Podolian 2015). Зато, различные опросы, которые проводились уже после военного и политического захвата Россией черноморского полуострова, кажется, демонстрируют более чем в два раза бльшую поддержку аннексии жителями Крыма: этот показатель после 2014-го года, как правило, выше, а иногда и существенно выше 80%⁶. Однако такие якобы однозначные результаты, полученные уже после аннексии, по ряду ниже изложенных причин имеют лишь частичную значимость при трактовке событий, которые имели место в Крыму в начале 2014-го года (Sasse 2017).
Это связано с тем, что результаты последних опросов надо не только рассматривать как прямое следствие влияния мощной антиукраинской кампании травли, проведённой прокремлевскими СМИ – единственными источниками действительно массовой информации, которые доступны жителям Крыма с марта 2014-го года (Fedor 2015). Некоторые интерпретации последних опросов, в которых подавляющее большинство респондентов, видимо, поддерживает аннексию, не берут в достаточной мере во внимание известную тенденцию к принятию избирателями позиции, обусловленные предыдущими событиями, и к поддержке в данный момент действующего статуса-кво. Решения, принятые на народных голосованиях, вызваны не только политическими предпочтениями голосующих, но и такими факторами как общественный конформизм или стратегический расчёт.
Приняты в какой-либо ситуации значимый политический выбор в значительной мере зависит от до того пройденного пути (т.н. «path-dependency») и тяжести, неудобств и рисков изменения этого ранее вольно или невольно избранного направления развития. Во многих опросах по наиболее фундаментальным вопросам о государственности, границах и безопасности отражаются не только идеологические предпочтения, но также и общая склонность к поддержке действующего государственного порядка и желание сохранения общественного спокойствия – если, конечно, они есть. Частичным примером этого явления был референдум о независимости Шотландии в 2014 году, когда 55,3% населения, в котором около 84% себя считают шотландцами и среди которого всегда были сильны сепаратистские тенденции, проголосовало против независимости своего региона от Объединённого королевства.  
В этой связи стоит напомнить, что фактор приверженности избирателей к данному статусу-кво имел на территории Крыма до начала 2014-го года впечатляющие «проукраинские» последствия. Эффект зависимости политического поведения от ранее выбранного пути и тенденция поддержки любого действующего порядка, если он не противоречит коренным интересам людей, обеспечивал относительно высокий уровень политической стабильности на полуострове за последние 20 лет, несмотря на бесспорно сильное присутствие промосковских настроений среди многих этнически русских крымчан ещё до прямой медийной и общественной подготовки аннексии Кремлем с начала 2014-го года (Sasse 2014). Как выявили глубокие интервью в рамках серьёзного полевого исследования британского политолога Элеонор Нотт за несколько месяцев до Евромайдана, даже те жители Крыма, которые придерживались однозначно пророссийских взглядов в 2012-2013-х годах при постановке вопроса «или-или» высказывались скорее конформистски, т.е. за сохранение полуострова как части Украины, а не за его включение в РФ (Knott 2018). Эта, на первый взгляд, неожиданная преференция среди промосковски настроенных крымчан, наверное, чаще всего не была результатом каких-то особых симпатий к украинскому государству, а скорее следствием желания сохранить стабильность, предсказуемость и спокойствие в своем родном регионе.
Более того, некоторые наблюдатели, которые ссылаются на исследования, проведенные уже после аннексии, кажется, недооценивают или вообще игнорируют возможные риски, с которыми приходится считаться потенциально проукраински или просто непромосковски настроенным респондентам опросов о желаемой принадлежности Крыма. Такие респонденты на оккупированном полуострове должны сегодня иметь значимую степень мужественности и быть готовы к возможным неприятностям для себя и своих близких, если они открыто выразят перед незнакомцам – т.е. предполагаемым сотрудникам социологических служб – свои сомнения касательно российской аннексии, свое сожаление об отделении полуострова от Украины, или даже свое одобрение возвращения Крыма под контроль Киева. Учитывая новую политическую и правовую ситуацию на полуострове с начала российской оккупации, такое поведение может привести к различным «проблемам».
После аннексии черноморского полуострова Москвой, он превратился в один из тех регионов Европы, где уровень обеспечения базовых политических и гражданских прав является наиболее ограниченным (UNHCR 2017). С 2014-го года неодобрение так называемого «воссоединения» стало на территории Крыма всё больше политически стигматизировано прокремлевскими СМИ и властью. В худшем случае, выражение такой позиции может иметь серьезные последствия для респондентов - если, например, опрос прослушивается, или же вообще просто инсценируется спецслужбами. Помня советский порядок и репрессивную практику КГБ, из которого вышли Путин и Ко, некоторые крымчане, пожалуй, не готовы к выражению своих возможных нонконформистских взглядов перед людьми, которые себя представляют как всего-навсего «исследователи».
С 2014-го года в Крыму действует достаточно жесткое «анти-экстремистское» и «анти-сепаратистское» российское законодательство, направленное на ущемление общего политического диссидентства. Москва и ее представители в Крыму постоянно преследуют политических инакомыслящих в Крыму. Это особенно касается анти-московски настроенных членов крымскотатарского меньшинства – да часто и просто сторонников украинской символики и культуры (Halbach 2015; KHPG 2016-2018; UNHCR 2017)⁷. По этим и подобным причинам, возможные последствия критики аннексии, сожаление об отделении от Украины, или же признание принадлежности к украинскому государству в опросах невозможно предусмотреть для респондентов.
Наверняка опасения о непредсказуемых последующих угроз – вне зависимости от реальной вероятности их будущего воплощения – существуют среди многих проукраински настроенных опрошенных. По этой причине вероятно, что некоторые или даже многие проукраинские жители Крыма отказываются от участия в опросах о статусе полуострова. По всем этим причинам следует осторожно относиться к результатам исследований отношения избирателей Крыма, проведенных даже известными западными социологическим институтами на полуострове после российской аннексии 2014-го года. Эти данные имеют только ограниченное значение для оценки реальной народной поддержки для российской аннексии Крыма до начала её систематичной подготовки Москвой с начала 2014-го года.

Сомнительное прохождение «референдума»

Возвращаясь к событиям весны 2014-го года, существуют и другие причины, по которым проведенный Россией псевдо-референдум не может быть даже частичным оправданием снисходительного отношения к России в вопросе аннексии Крыма. Подготовка, процедура, медийная поддержка и формулировка «референдума» были настолько явно тенденциозными, что этот процесс голосования можно использовать в учебниках как классический пример манипуляции голосованием. Так, дату проведения «референдума» в течение короткого периода времени дважды меняли. У жителей Крыма не было ни времени, ни возможности открыто, свободно и критически обсудить альтернативы, среди которых они могли выбрать на предполагаемом народном голосовании 16-го марта 2014-го года (Podolian 2015).
До проведения «референдума» ОБСЕ озвучила причину, по которой она не посылала своих представителей наблюдателями на это голосование: «Международный опыт [...] показал, что процессы, направленные на изменение конституционного порядка, и обсуждение региональной автономии сложные и требуют много времени. Иногда они могут длиться несколько месяцев и даже лет [...]. Политические и правовые изменения такого характера должны обсуждаться в рамках инклюзивного и структурированного диалога на национальном, региональном и локальном уровнях.»⁸ Эти условия не были соблюдены. Поэтому ОБСЕ и все другие сколько-нибудь компетентные международные правительственные и неправительственные организации, наблюдающие за подобными голосованиями, отказались присылать своих представителей. Вместо них Кремль пригласил несколько десятков членов различных иностранных радикальных и, в большинстве случаев, особенно маргинальных нероссийских политических группировок и представил этих гостей российским телезрителям как «международных наблюдателей» (Shekhovtsov 2014, 2015; Coynash 2016).
Голосование проходило под ощутимым психологическим давлением, создаваемым демонстративным присутствием российских солдат без опознавательных знаков («зеленые человечки», или же «вежливые люди») и пророссийских бойцов разных нерегулярных военизированных групп. Странным является и то, что среди предложенных на «референдуме» вариантов голосования не было шанса проголосовать за простое сохранение статуса-кво, то есть Конституции АРК, действующей с 1998-го года. Зато у крымских избирателей были две возможности изменить правовой статус Крыма: проголосовать или за присоединение полуострова к РФ или за возврат к более старой конституции АРК 1992-го года. К тому же, обе возможности были сформулированы на бюллетенях амбивалентно – и, в определенном смысле, даже абсурдно.

«Россия», Российская империя и Российская Федерация

Первый вариант на псевдо-референдуме обещал жителям Крыма «воссоединение» полуострова с «Россией». Однако, как хорошо известно, Крым никогда не был частью какой-либо «России», которая бы была отделена от большинства территории постсоветского украинского государства, в состав которой полуостров входил с 1991-го года. Большая часть современной материковой Украины примерно столько же, сколько и Крым, была сначала частью царской империи, а затем – СССР, то есть тех государств, которые, очевидно, имелись в виду под словом «Россия» в «референдуме» 2014-го года. Своим употреблением слова «Россия» в крымском «референдуме» – так же, как и во многих других случаях – Кремль играется с понятиями и терминами. Несмотря на примитивность этих словесных игр («фашизм», «путч» и т.д.) такая очевидная манипуляция на многих западных обозревателей в той или иной мере действует.
С 1783-го года по 1991 год Крым принадлежал к Всероссийской империи, которую иногда называют «Россией». Но эта бывшая «Россия», конечно, не соответствует сегодняшнему российскому национальному государству (Furman 2011). Большая часть всей территории современной Украины, а не только Крыма, когда-то входила в состав царского и советского государств – так же, как и территория почти всей сегодняшней Российской Федерации. Обе постсоветские республики, РФ и независимая Украина, являются государствами-преемниками той «России», воссоединение с которой было обещано крымчанам на псевдо-референдуме 2014-го года.
На Западе многие до сих пор не понимают, что крымский полуостров никогда не входил в состав какого-то мифического российского государства, которое бы существовало отдельно от большинства территории сегодняшней материковой Украины. Единственным наземным сообщением между Крымом и территорией современной РФ в имперские и советские времена, очевидно, была юго-восточная сухопутная часть Украины, по территории которой, собственно, и произошёл захват Крыма Екатериной Великой в восемнадцатом веке. По этим причинам, Крым не мог быть отдельно разделён с «Россией» в 1991-м году и, соответственно, не мог быть «воссоединён» с РФ в 2014-м. В 1991-м году вся Украина, включая черноморский полуостров, входивший в её состав как геологически, так и исторически, отделилась от «России».
Правда, как после присоединения полуострова к царской империи в 1783-ом году, так и позже после его включения в советскую империю, этнические украинцы никогда не доминировали среди населения Крыма. До конца XIX-го века большинство крымчан составляли крымские татары, сегодня настроенные в своём большинстве решительно проукраински. Только позже, в результате многолетнего изгнания, угнетения и депортации татар, - большинством в населении Крыма стали этнические русские. Относительная демографическая «русскость» Крыма таким образом – довольно юный феномен, который является в значительной мере результатом применения Москвой массового насилия против крымских татар.
Историческая связь Крыма с сегодняшней России, а не предпочтённой татарами Украиной, и по другой причине хрупкая. В составе царской империи после 1802-го года Крым принадлежал к Таврической губернии. Этот большой административный округ охватывал не только территорию черноморского полуострова, но и значительную часть современной юго-восточной материковой Украины, соединенной с Крымом Перекопским перешейком.
Сухопутная часть Таврической губернии была демографически больше Крыма, а ее население преимущественно составляли, по царской терминологии, «малороссы» (Головченко/Дорошко 2016, 75). По данным переписи населения 1897-го года из 1,4 миллиона жителей всей Таврической губернии (т.е. Крыма и её материковой части к северу от него), около 0,4 миллиона были русскоязычными, а около 0,6 миллиона – украиноязычными⁹. Из 0,55 миллиона жителей Крыма же, 35,5% тогда были татарами, 33,1% – русскими, а 11,8% – украинцами¹⁰. Таким образом, более чем 100-летний таврический-царский период крымского прошлого свидетельствует скорее об административно-исторической связанности полуострова с территорией современной материковой Украины и с проукраинскими крымскими татарами, чем с современной Российской Федерацией и с русской нацией¹¹.
Принадлежности Крыма к РСФСР в 1921-1954-х годах, на которую часто ссылаются российские сторонники и западные апологеты аннексии, следует противопоставить 37-летнюю принадлежность Крыма к УССР в 1954-1991-х годах. К тому же, на период принадлежности к РСФСР приходится наибольшая и самая жестокая смена населения полуострова. В 1944-ом году по приказу Сталина состоялась зверская массовая депортация крымских татар и несколько других меньшинств полуострова в Центральную Азию. При и в результате этой этнической чистки погибла большая часть коренного населения Крыма.
История депортаций, многолетнего изгнания, возвращения и реинтеграции крымских татар в их родину в составе поздне- и послесоветской Украины, а также культ Сталина в советской и постсоветской России сформировали, среди других факторов, геополитические предпочтения крымских татар, которые на сегодняшний день составляют около 12% населения полуострова (Magocsi 2014; Белицер 2016; Hottop-Riecke 2016). Исторический опыт объясняет поддержку крымскими татарами и их организациями суверенности и целостности постсоветского украинского государства и их согласие с возвращением Крыма в состав Украины – и в значительно меньшей степени с независимостью Крыма. Проукраинская позиция крымских татар и история их депортации были коротко продемонстрированы широкой европейской публики победой на конкурсе Евровидения в 2016 году крымскотатарской певицы Джамалы, которая представляла Украину с песней «1944» (Wilson 2017, стр. 15).
Какие-либо события советского периода, подобно событиям дореволюционного периода, в целом не могут приводиться как исторические аргументы в пользу российской аннексии 2014-го года. Они мало касаются сути сегодняшнего дела, поскольку относятся к развитиям внутри былой империи. Советский Союз был тоталитарным государством, в котором экономически мотивированная передача Крыма от РСФСР в УССР в 1954-м году имел исключительно административное, а не политическое значение (Jilge 2015).
Более того, таких случаев административного перехода территорий внутри СССР было много. Так при изменении административных границ республик молодого СССР в 1925-ом году УССР потеряла в пользу российской и белорусской ССР территории, большие по объему, чем территория Крыма, который она получила в 1954-ом году (Головченко/Дорошко 2016, 91). Однако до аннексий 2014-го никто из украинской политической элиты не выдвигал официальных территориальных претензий к соседним странам, опираясь на эти факты, или на многочисленные карты дореволюционного периода, на которых территория «Украины» значительно превосходит территорию современного украинского государства. Такого рода исторические нарративы, мегаломанские видения и ирредентистские планы, как и в большинстве стран, в Украине оставались до российской агрессии прерогативой крайних и маргинальных политических течений. Только после начала российско-украинской войны публичная украинская риторика, например, касательно Кубани, стала более провокационной.

По этим и другим причинам постсоветское руководство России, несмотря на большое количество споров, до 2014-го года никогда официально не ставило под сомнение принадлежность Крыма к постсоветской Украине. Оно утвердило эту принадлежность во многих договорах и соглашениях, несмотря на многочисленные неофициальные политические претензии российских политиков и некоторых реваншистских деклараций российского парламента, имевших место после 1991 года (Kuzio 2007). Двумя юридически наиболее весомыми документами, подчеркивающими принадлежность Крыма к Украине, являются трехстороннее российско-украинско-белорусское Беловежское соглашение о роспуске СССР 1991-го года и двустороннее российско-украинское соглашение о прохождении границы между двумя странами, подписанное в 2003-ом году. Оба договора были ратифицированы российским и украинским парламентами согласно всем нормам и подписаны тогдашним президентами России и Украины. В официальной Справке администрации Президента РФ по поводу подписания Путиным закона о ратификации договора о государственной границе между Россией и Украиной в 2004-ом году сообщалось: «За основу была принята существовавшая административная граница между РСФСР и УССР на момент распада СССР с учетом ее оформления соответствующими государственными правовыми актами.»¹².

Непонятная альтернатива аннексии на «референдуме»

Второй предложенный на «референдуме» 16-го марта 2014-го года вектор развития обещал крымчанам возвращение к «Конституции Республики Крым 1992 года». Эта формулировка еще больше сбивала с толку, чем первый вариант о «воссоединении» полуострова с «Россией». Парадокс второго вопроса «референдума» к жителям Крыма заключался в том, что в течение 1992-го года на территории Крыма были приняты две относительно разные версии конституции полуострова¹³. Умышленно или нет, но в 2014-ом году избирателям не разъяснили, какого из двух вариантов альтернативы аннексии, представленных на «референдуме», собственно будет касаться их выбор. Их просто спросили: «Вы за восстановление действия Конституции Республики Крым 1992 года и за статус Крыма как части Украины?»  
Однако осталось непонятным, о каком именно тексте конституции 1992-го года шла речь. О более «конфедеративной» версии конституции Крыма, принятой в мае 1992-го года, или о значительно измененном скорее «федеративном» варианте конституции, принятом в  сентябре 1992-го года? В обоих случаях эти конституции определяют Крым как часть Украины. В майском варианте это указано в статье 9 фразой «входит в государство Украина»¹⁴. В существенно модифицированной сентябрьской версии это дополнительно указано в статье 1 словами «в составе Украины»¹⁵.
Если бы на «референдуме» большинство избрало второй вариант, то созданное РФ новое сателлитное правительство в Симферополе могло бы само выбирать между двумя разными версиями конституции Республики Крым 1992-го года. Ставленники Москвы, а не население Крыма, тогда смогли бы решить, какой именно текст основного закона Крыма им больше подходит. Возникает подозрение, что этот странный вопрос – вместо более обычной опции в таких голосованиях о простом сохранении статуса-кво – был целенаправленно нечётко сформулирован. Возможно, такая непонятная альтернатива поддержке аннексии должна была привести к увеличению вероятности выбора первого более понятного варианта – присоединения к РФ. Выбор, который стоял в марте 2014-го года перед жителями Крыма, в определённой степени был выбором не столько между Россией и Украиной, сколько между понятным и непонятным будущим.
Приведённая в этой статье информация не является необычной, тайной или новой¹⁶. Перечисленные факты и ряд других показательных аспектов знаменательных событий  февраля-марта 2014-го года известны как в Украине, так и среди экспертов по Восточной Европе в европейских университетов и исследовательских центров, а также среди соответствующих специалистов внутри правительств, политических и общественных организаций Запада. Тем не менее, многие западные наблюдатели, которые не стесняются озвучивать комментарий по поводу прошлого, аннексии и будущего Крыма, не знают, либо же игнорируют большинство приведённых фактов. Вместо этого, многие из них, по крайней мере частично, следуют кремлёвскому апологетичному нарративу: возможно, немного криво инициированный референдум всё же привёл к изменению границ, которого (якобы) подавляющее большинство крымчан страстно ожидало, и который исправил некую (мифическую) историческую несправедливость.

Андреас Умланд - старший научный сотрудник Института евро-атлантического сотрудничества в Киеве и редактор книжной серии «Советская и постсоветская политика и общество», издаваемой ibidem Press в Штутгарте и также распространяемой издательством Колумбийского университета в Нью-Йорке.

Библиография

Беліцер, Наталя (2016): Кримські татари як корінний народ. Історія питання і сучасні реалії. Київ. http://mip.gov.ua/files/pdf/blicer_pro_krimtat.pdf.

Березовець, Тарас (2015): Анексія: острів Крим. Хроніки «гібридної війни». Київ.

Бобров, Евгений (2014): Проблемы жителей Крыма // Блоги членов Совета, 22.4.2014. http://president-sovet.ru/members/blogs/bobrov_e_a/problemy-zhiteley-kryma-/.

Дорошко, Микола (2018): Неоголошені війни Росії проти України у ХХ – на початку ХХІ ст. Причини і наслідки. Київ.

Головченко, Володимир / Дорошко, Микола (2016): Гібридна війна Росії проти України. Історико-політичне дослідження. Київ.

Громенко, Сергій, ред. (2016): Наш Крим. Неросійські історії українського півострова. Київ.

Киреев, Александр (2014): О неправдоподобной динамике явки по районам и городам Крыма // Livejournal, 16.3.2014. https://kireev.livejournal.com/1005294.html.

Смолій, Валерій, ред. (2015): Історія Криму в запитаннях та відповідях. Київ.

Умланд, Андреас (2016): Странности кремлёвского «референдума» в Крыму // Новое время, 19.9.2016. https://nv.ua/opinion/umland/strannosti-kremlevskogo-referenduma-v-krymu-223716.html.

Центр глобалистики «Стратегия XXI» (2016): Гибпрессия Путина. Невоенные аспекты войн нового поколения. Киев.

Behlert, Benedikt (2015): Die Unabhängigkeit der Krim. Annexion oder Sezession? // IFHV Working Paper. Vol. 5. № 2. www.ifhv.de/documents/workingpapers/wp5_2.pdf.

Bílková, Veronika (2015): The Use of Force by the Russian Federation in Crimea // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 75. P. 27-50.

Coynash, Halya (2016): Myth, „Observers“ and Victims of Russia’s Fake Crimean Referendum // Human Rights in Ukraine, 16.3.2016. http://khpg.org/ en/index.php?id=1458089893&w=referendum.

Fedor, Julie, Ed. (2015): Russian Media and the War in Ukraine // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. Vol. 1. № 1. P. 1-300.

Furman, Dmitrij (2011): Russlands Entwicklungspfad. Vom Imperium zum Nationalstaat // Osteuropa. Vol. 61. № 10. P. 3–20.

Grant, Thomas D. (2015): Aggression against Ukraine. Territory, Responsibility, and International Law. London.

Halbach, Uwe (2014): Repression nach der Annexion. Russlands Umgang mit den Krimtataren // Osteuropa. Vol. 64. №№ 9-10. P. 179–190.

Heinemann-Grüder, Andreas (2015): Lehren aus dem Ukrainekonflikt. Das Stockholm-Syndrom der Putin-Versteher // Osteuropa. Vol. 65. № 4. P. 3-24.

Heintze, Hans-Joachim (2014): Völkerrecht und Sezession – Ist die Annexion der Krim eine zulässige Wiedergutmachung sowjetischen Unrechts? // Humanitäres Völkerrecht. Informationsschriften. Vol. 27. № 3. P. 129-138

Hottop-Riecke, Mieste (2016): Die Tataren der Krim zwischen Assimilation und Selbstbehauptung. Der Aufbau des krimtatarischen Bildungswesens nach Deportation und Heimkehr (1990-2005). Stuttgart.

Jilge, Wilfried (2015): Geschichtspolitik statt Völkerrecht. Anmerkungen zur historischen Legitimation der Krim-Annexion in Russland // Bundeszentrale für politische Bildung, 27.2.2015. www.bpb.de/internationales/europa/russland/analysen/202223/analyse-geschichtspolitik-statt-voelkerrecht-anmerkungen-zur-historischen-legitimation-der-krim-annexion-in-russland.

KHPG (2016-2018): Human Rights Abuses in Russian-Occupied Crimea // Human Rights in Ukraine. http://khpg.org/en/index.php?r=2.5.44.

KIIS (2014): How relations between Ukraine and Russia should look like? [sic] Public opinion polls’ results // Kiev [sic] International Institute of Sociology, 4.3.2014. http://www.kiis.com.ua/?lang=eng&cat=reports&id=236&page=1.

Knott, Eleanor (2018): Identity in Crimea before Annexation. A Bottom-up Perspective // Pål Kolstø / Helge Blakkisrud, Eds.: Russia Before and After Crimea. Nationalism and Identity, 2010–17. Edinburgh. P. 282-305.

Kuzio, Taras (2007): Ukraine – Crimea – Russia. Triangle of Conflict. Stuttgart.

Luchterhandt, Otto (2014a): Die Krim-Krise von 2014. Staats- und völkerrechtliche Aspekte // Osteuropa. Vol. 64. №№ 5-6. P. 61–86.

Luchterhandt, Otto (2014b): Der Anschluss der Krim an Russland aus völkerrechtlicher Sicht // Archiv des Völkerrechts. Vol. 52. № 2. P. 137-174.

Magocsi, Paul Robert (2014): This Blessed Land. Crimea and the Crimean Tatars. Toronto.

Marxsen, Christian (2014): The Crimea Crisis. An International Law Perspective // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 74. P. 367-391.

Marxsen, Christian (2015): Territorial Integrity in International Law – Its Concept and Implications for Crimea // Zeitschrift für ausländisches öffentliches Recht und Völkerrecht. Vol. 75. P. 7-26.

Peters, Anne (2014): Das Völkerrecht der Gebietsreferenden. Das Beispiel der Ukraine 1991-2014 // Osteuropa. Vol. 64. №№ 5-6. P. 101–134.

Podolian, Olena (2015): The 2014 Referendum in Crimea // East European Quarterly. Vol. 43. № 1. P. 111-128.

Sasse, Gwendolyn (2014): The Crimea Question. Identity, Transition, and Conflict. Cambridge, Mass.

Sasse, Gwendolyn (2017): Terra Incognita. The Public Mood in Crimea // ZOiS Report. № 3.   www.zois-berlin.de/fileadmin/media/Dateien/ZOiS_Reports/ZOiS_Report_3_2017.pdf.

Shekhovtsov, Anton (2014): Pro-Russian Extremists Observe the Illegitimate Crimean „Referendum“. 17.3.2014. http://anton-shekhovtsov.blogspot.com/2014/03/pro-russian-extremists-observe.html.

Shekhovtsov, Anton (2015): Far-Right Election Observation Monitors in the Service of the Kremlin's Foreign Policy // Marlene Laruelle, Ed.: Eurasianism and the European Far Right. Reshaping the Europe-Russia Relationship. Lanham. P. 223-243.

Singer, Tassilo (2015): Intervention auf Einladung // Evgeniya Bakalova / Tobias Endrich / Khrystyna Shlyakhtovska / Galyna Spodarets, Eds.: Ukraine. Krisen. Perspektiven. Interdisziplinäre Betrachtungen eines Landes im Umbruch. Berlin. P. 235-260.

Transitions Online (2015): Crimea. The Anatomy of a Crisis. Prague.

Umland, Andreas (2017): Kremlin narratives on Crimea resurface in German election debate // European Council on Foreign Relations, 19.9.2017 www.ecfr.eu/article/commentary_kremlin_narratives_on_crimea_resurface_in_german_election_7225.

UNHCR (2017): The situation of human rights in the temporarily occupied Autonomous Republic of Crimea and the city of Sevastopol (Ukraine), Kyiv.

Wilson, Andrew (2017): The Crimean Tatar Question. A Prism for Changing and Rival Versions of Eurasianism // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. Vol. 3. № 2. P. 1-46.

Zadorozhnii, Oleksandr (2016): Russian Doctrine of International Law after the Annexation of Crimea. Amazon.

*     Авторизованный перевод с немецкого группой VoxUkraine. Статья была написана для немецкоязычных западных читателей и параллельно выходит в ФРГ в открытом политологическом журнале «Sirius: Zeitschrift für Strategische Analysen» (Сириус: журнал стратегических анализов).

1.     Напр.: Heintze 2014; Peters 2014; Luchterhandt 2014a, 2014b; Marxsen 2014, 2015; Behlert 2015; Bilková 2015; Grant 2015; Singer 2015; Zadorozhnii 2016.
2.     Список некоторых ранних релевантных комментариев критических западных экспертов по псевдо-референдуму можно найти в списке источников статьи: Podolian 2015, стр. 122-128.
3.    Неполный англоязычный обзор некоторых релевантных опросов можно найти здесь: https://en.wikipedia.org/wiki/Crimean_status_referendum,_2014#Polling. Дальнейшие результаты опросов см.: Podolian 2015.
4.    С кратким изложением содержания на английском можно ознакомиться по следующей ссылке: https://en.wikipedia.org/wiki/Crimean_status_referendum,_2014#Alternative_estimates_of_results.
5.     Подробнее об этом аспекте в статье: Wilson 2017.
6.    Некоторые количественные показатели, цитаты, источники и другую англоязычную информацию по этому вопросу можно найти в списке ссылок статьи Википедии: https://en.wikipedia.org/wiki/Crimean_status_referendum,_2014#Post-referendum_polls.
7.     «Скоро начнут сажать за мысли об Украине» – из крымских сетей // Крым.Реалии, 5.5.2018. ru.krymr.com/amp/29210198.html..
8.     OSCE Chair says Crimean referendum in its current form is illegal and calls for alternative ways to address the Crimean issue // ОБСЄ, 11.3.2014. https://www.osce.org/cio/116313.
9.     Первая всеобщая перепись населения Российской Империи 1897 г. Распределение населения по родному языку, губерниям и областям // Демоскоп Weekly,  http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/rus_lan_97.php?reg=71.
10.     Данные и их источники можно найти здесь: https://en.wikipedia.org/wiki/Crimea.
11.     «Украинские историки указывают [к тому же] на долгую историю более ранних отношений [Крыма с материковой Украиной до 1783 г.]; в то время украинские казаки имели более тесные отношения с полуостровом, чем Московское государство, находившееся севернее.» Wilson 2017, стр. 5, со ссылкой на: Смолий 2015. См. также: Громенко 2016.
12.    Справка к Федеральному закону «О ратификации Договора между Российской Федерацией и Украиной о российско-украинской государственной границе» // Президент России, 23.4.2004. kremlin.ru/supplement/1909.
13 .    Для более детальной информации, см.: Умланд 2016.
14 .    Конституция Республики Крым // Верховная Рада Украины, 6.5.1992. http://zakon5.rada.gov.ua/krym/show/rb076a002-92.
15.     Закон Республики Крым «О внесении изменений и дополнений в Конституцию Республики Крым» // Верховна Рада України, 25.9.1992. http://zakon5.rada.gov.ua/krym/show/rb0155002-92.
16.     Дополнительная информация на английском языке в книге: Transitions Online 2015.

Володимир Маслійчук: Ваш шлях до дослідження історії, що було визначальним (книжки, батьки, друзі, вчителі)?

Назар Білецький: Батько мій за фахом педагог-історик, але далі за педагогічний підхід і загальний інтерес до популярної історії він не заходив. Мої родичі по маминій лінії, у яких певною цінністю є культурно-родинна спадщина навколо прабабиної хати в селі, теж певною мірою культивували інтерес, принаймні до родинної історії (мій двоюрідний дядько якраз історик-любитель, колекціонер, присвятив багато часу вивченню історії родини, робив власні замітки, тобто намагався писати історію родини, склав чудовий родовід десь на 7 чи 8 колін).
  У дитинстві мені дуже подобалася історія. Я читав багато історичних енциклопедій, тому загальну базу мав. Учителі в школі хороші були. Та й допитливості, як мені здавалося, не бракувало. У десятому-одинадцятому класах мені хотілося вивчати античні мови. Так мені хотілося поєднувати своє бажання бути філологом із можливим фахом історика, адже я спершу хотів іти до «Могилянки» на філолога, але брат мене відмовив, сказавши, що там давніх мов не навчать. Ще в мене був варіант піти на інформатику, але мене раніше зарахували на історію, тому я, не гаючи миті, подав документи на історію.
  Упродовж навчання на бакалавраті я зрозумів, що маю хист до вивчення історії, хоча завжди цікавився питаннями лінгвістики та її аплікації до вивчення певної історичної проблематики (як-от титулатура). Мені дуже довподоби історична література (разом із історіографією), я майже не читаю художньої літератури. У «Могилянці» мене вчили й вчать першокласні викладачі.

В.М.: Чому Вас цікавить тематика, якою Ви займаєтеся?

Н.Б.: Упродовж навчання на бакалавраті я завжди хотів займатися якоюсь чудернацько-складною темою (від філософії історії до епістемології історії). На це значний вплив, мабуть, чинив мій брат, який вчився на філософії і від якого в мене з’явився глибокий інтерес до філософії, зокрема, аналітичної та філософії мови. Ця філософська база визначала загальний філософсько-лінгвістичний напрям. З другого боку, мій друг, колега-історик, натягав мене по ранньомодерній історії (зокрема, події повстання Хмельницького), люб’язно мені надавав (і надає) літературу (і просто історіографію, і з теорії історії, зокрема, історії понять).
  Книга Райнгардта Козеллека «Часові пласти», пам’ятаю, яку я прочитав у кінці першого чи другого курсу, зчинила на мене феноменальний вплив. Тоді ж я почав читати книги по прагматичній лінгвістиці й гадав, як це аплікувати до вивчення титулатури в листах Богдана Хмельницького. На кінець бакалаврату я вже залучав деякі праці з історії дипломатії, але розумів, що мені бракує чогось глибшого для розуміння раньомодерної титулатури.
  Це призвело до того, що на магістерці мені довелося проглянути, яким чином загалом сформувалася модель титулатури в Римській імперії й якими шляхами вона могла поширюватися на периферійні регіони та монархії. Я виробив певною мірою унікальний (але, певне, ще не завершений) апарат аналізу домодерної титулатури, фундаментом якого були соціальна теорія, теорія звертань, постколоніальні студії (тут саме феномен «культурного імперіалізму»). Утім, за браком часу, не зміг його якісно аплікувати в дипломі.
  Натомість зараз, пишучи свої перші статті, намагаюся надолужити невиконане в дипломі. З другого боку, на дисертаційне дослідження я вирішив покласти значно складніші завдання. Зрозумівши, що титулатура може слугувати яскравим маркером культурного впливу/запозичення, я вирішив подивитися комплексніше на формуляр актового документа як елемент поширення комунікативних практик.
  Для цього я планую порівняти структуру й термінологічний функціонал актового документа «західних варіантів» й проглянути його вплив на зміну руського актового документа, і все це для того, щоб спостерігти культурні впливи із «заходу» на руські землі протягом 14 – сер. 15 ст. Робоча назва дисертації: «Уподібнення актового формуляра на руських землях до «західних» варіантів у другій пол. XIV – пер. пол. XVI ст.»
 
В. М.: Одним із важливих питань, почасти пройдених, почасти перспективних для студій буде питання «історії понять» (Begriffsgeschichte). Розуміння предметів чи процесів, між тим, має свій час і надто змінне. У випадку моїх студій це поняття «революції», «школи», «історіографії». Чи, працюючи з семантикою понять та титулів, історик не попадає у певні пастки мовного та понятійного характеру, і як із них виходити?
 
Н.Б.: Попадає, безумовно. Це одна з причин, чому я вирішив переглянути, чим є домодерна титулатура. Її чомусь не характерно вписувати до кола проблем «історії понять». Король – от собі й король. Так у слов’янських мовах перекладається латинський rex (і все, що з ним асоційовано). Насправді тут пастка в тому, що в ХІХ ст., коли створювався історичний канон, ніхто з істориків сильно не переживав, як перекладати чи тлумачити титули. Вони знали (!) як це робити, адже самі жили в імперіях і королівствах, де нобілітет був давно розкладений по поличках у всіх європейських мовах. На те й існує історія понять, щоб завжди пам’ятати, що семантика слів змінна, навіть якщо мова йде про такі стандартні й зрозумілі речі як поняття «король», що позначає фундаментальну соціальну інституцію для домодерних суспільств.
  Мої пошуки в цій титулатурній проблематиці почалися, з одного боку, з банального розуміння поняття «dux cohortis zaporoviensis». От здається, що dux це те поняття, яке ми перекладаємо «князь», але яке, ну, ніяк не влазить в контекст фрази. Ну ж, не «князь війська запорозького». Там же має бути «гетьман». Звичайно, «гетьман», і це ще тільки одна з варіацій, як це слово перекладається. Якщо глянути в синхронні джерела, то побачимо, що «гетьман великий коронний» теж «dux supremus» – і ми не будемо приплітати сюди «князівський» переклад. У пастку дуже легко попасти, коли очікуєш, що в джерелах є відповідь і підтвердження думки історика. Але досвід показує, що, навпаки, в джерелах тільки питання і більше питань до думки історика.
 
В.М.: Виникає низка важливих питань за таких підходів, і основне з яких взаємовідносини «центр-периферія» чи незрідка «метрополія - колонія». Чи буває «мавпування» у даному разі важливішим і значимішим за оригінал? Тобто провінційні практики призводять до вагоміших тлумачень і наслідків, аніж столичні приклади?

Н.Б.: У даному разі я шукаю голосу того, кому «затуляють рот». Модель «центр-периферія», поняття «культурний імперіалізм» є дуже фундаментальними для моїх спостережень. Якщо враховувати те, що є оцей дисбаланс і гетерогенність голосів, різні рівні комунікативної влади, то можна мигцем побачити оту периферію і те, як вона репрезентує себе через слова й поняття центру. Але ключовим є те, що за такого підходу історик хоча б із себе може зняти «оману» центрового (чи серцевинного) дискурсу.
  Сусідньою до проблеми «центр-периферія» можна вважати проблему «себе-іншого». Немовби ці напрямки говорять про те ж саме, але перший акцентує на уподібненості, коли другий на розрізненні. Утім, як через «іншого», починають усвідомлювати «себе», так само через центр усвідомлюється периферія, що, власне, такою її й робить. Провінційні практики є не менш важливими для розуміння суспільства, ніж центрові. Вони хіба хронологічно можуть бути пізнішими. Варто завжди пам’ятати, що «провінційність» чи «периферійність» – це голос центру, а «центровість» – це мова і центру, і периферії, яка, ще раз скажу, робить центр центром.
  На мою думку, найбільш змістовним є історичний матеріал періоду, коли відбувається розрив між центром і периферією, його причини, перехід, трансформація. Саме тоді починають зринати всі ті голоси, що були затуманені й замовчувані центром, а також створюються (відтворюються) інші зв’язки центрів-периферій, які водночас латентно присутні у суспільствах.
  Можна не зовсім згодитися з терміном «мавпування» (як варіант «мімезис», «мімікрія», хоча це просто красиві іншомовні слова на позначення того ж мавпування), який звучить трохи зверхньо, але часто воно таким і є. Це вже стосується того, чи ставиться історик до історії і її персонажів як до «дітей часів», чи проникається її «духом» і ставить себе як одного з гравців.
 
В.М.: Чи треба в класичних університетах (на гуманітарних факультетах) вивчати латину і греку (мертві мови) як частину основного курсу?

Н.Б.: Моя відповідь на це питання: безумовно, так. Мені не до кінця зрозумілий розрив між історією та філологією. Сучасні історики, які не знають мов, на мою думку, навіть якщо вони користуються тричі кращими методологіями і підходами, однозначно програють історикам ХІХ ст., для яких філологічний вишкіл був обов’язковим як абетка. Одразу зринає перед очима номер ЗНТШ із написом «секція історико-фільолоґічна». Поправді, саме так має й бути. Можливо, розрив був спричинений втручанням марксизму-ленінізму, який дозволяв історії возвеличуватися над іншими гуманітарними науками, адже пояснював саме «буття». Після незалежності ні НАН України, ні університети не спромоглися вирішити цю проблему. Тому займатися, наприклад, домодерною історією хоче все менше й менше студентів, адже бояться, що це буде заскладно. Проте, річ не в домодерній історії. Якщо подивитися на англомовні видання по модерній історії та їхньому лексичному запасу (оці банальні ad hoc, mutatis mutandis, quid pro quo, ipso facto, bona fide, vice versa, terminus post (ante) quem і т. д.), зрозуміло, що людина хоч не хоч, але має хоча б шкільну освіту латиною. Те, що англійська мова, як губка, всмоктує чужі слова, не міняє того, що можна відрізнити англійську без впливу іноземних мов і зі впливом. Англійська, звичайно, рятує, бо вона інтернаціональна, але якщо український історик-домодерник не усвідомить, що йому обов’язково (!) треба знати латину й греку, то, на жаль, він і далі сидітиме в «платоновій печері».

В.М.: Важливий момент: у колі запозичень, де залишається самобутність, це питання виринає у розмовах з істориками. Релігія, соціальний устрій, право виглядають часто дуже запозиченими. Де грань між принесеним і тубільним, скажімо, у пізнє Середньовіччя на українських теренах?

Н.Б.: Nihil novi sub sole. Я не схильний вірити в надмірну автохтонність і не бачу в ній якоїсь особливої цінності. Фрази «ми першими відкрили», «у нас з’явилось найраніше» мені нічого не говорять. «Тубільне» – це спільне для всіх, неоригінальне. Тут до прикладу одразу винайдення вогоню, мови і письма, міст, права, філософії, науки і т. п. Ці речі – не заслуга якогось народу. Вони виникають, по-перше, через певні екологічні трансформації, а по-друге, через ускладнення й розширення комунікативних зв’язків. Якщо говорити про Пізнє Середньовіччя, то, як на мене, відповідь дуже проста. Ті, хто апплікував і «запозичував» чужі соціокультурні практики просто не вважав їх чужими, а якраз своїми чи, принаймні, загальновідомими. Це, мабуть, сильно різнить Середньовіччя з Ранньомодерним часом, адже в останньому реформаційні чи просвітницькі нововведення справді були чужими й насадженими певною мірою насильно. Ще яскравіше це насаджування помітне в модерний період, адже воно передбачає руйнування «старого», «звичного», «вічного». Мені здається, що «грань» в цьому випадку дуже умовна річ. Якщо в нас є підтвердження того, що цю «грань» бачили тоді, то, можливо, вона і є, якщо ні – то ні. Хоча тут варто знову згадати про центр і периферію. Тобто, хто визначає ці межі навіть у давній період? Наостанок, перефразую Шевченка: «І свого навчайтесь, і чужого не цурайтесь, бо воно таке саме своє».

В.М.: Загалом, чи можна використовувати термін Середньовіччя щодо української історії?

Н.Б.: На мою думку, так. Тільки хронологія сильно різнитиметься від стандартної європейської (кін. V ст. – XV ст.). Я схиляюся до історіографічної думки, що Русь не так уже й сильно різнилася від сусідніх середньовічних монархій. Мені здається, що цю «різницю» вигадали радянські історики, для яких, мабуть, важливо було показати самобутність «русской» історії, яка мала би бути не такою ж «поганою феодальною» і «мракобісною» як європейське Середньовіччя.
Утім, якщо ближче вивчаєш останнє, то бачиш, що не так вже вони й різнилися. Звичайно, в Х – ХIV ст. на теренах України не було імператорів, непомірної кількості хронік, ілюмінованих манускриптів, і т. д. Але вони все більше з’являлися в XV – XVII ст. Цей останній період дуже гібридизованим постає на наших землях. Я б не називав би історію XVI ст. на теренах сучасної України ранньомодерним періодом. Що ж тут такого ранньомодерного було? Масовий друк? Філософсько-наукова революція? Військово-інженерна революція? Нова одягова чи етикетна мода? У крайньому випадку XVI – XVII ст. для мене може асоціюватися з європейським Ренесансом. Але відомо, що він лише серед найвищих еліт проявлявся відмінно від Середньовіччя. Якщо почитати ґродські судові акти, то ми натрапляємо на типово середньовічну поведінку місцевої шляхти: «бий-забий», «чого шапки не зоймаєш?» і т.д. У нас не з’являється аж до Ґалятовського купи правничо-теологічних єзуїтських трактатів, які ширилися Європою за 100 років до того. І тут річ не у «відсталості», а якраз у тому як історія проявляє себе в оцих часових пластах. Це чудово, що в нас Середньовіччя затягнулося, це значить, що ми краще можемо зрозуміти цей історичний період, і не тільки через призму європейського (яке, загалом теж на декілька «середньовіч» можна поділити). На раньомодерно-просвітницький значно більше схожий період від «Руїни» (з Чигирнськими походами й «патріками гордонами») і аж до першої третини ХІХ ст. (з його «Історією Русів»).
      
В.М.: Які основні проблеми в молодого українського науковця-історика (крім матеріальних) ?

Н.Б.: Якщо не матеріальні, то хіба адміністративні й бюрократичні. Ієрархічність у науковій сфері зберігається. Особливо помітний радянський підхід до цієї проблеми. Молодий науковець наперед сприймається як недосконалий, «ще багато вчитися», «не до кінця розумієш», етс. Хоча, на мою думку, могилянський молодий історик, заледве випускник (якщо він/вона старанно вчиться), переганяє будь-якого середньостатистичного українського історика хоча б тим, що знає англійську. За англійською мовою, навіть не самим знанням мови, а доступом до літератури нею приховується (а я б сказав, відкривається) безліч самоосвітньої, методологічної, компаративної, модельної та інших перспектив. Я згоден з тим, що молодий історик врази відстає від хорошого й продуктивного викладача-науковця, але потенційно має шанси перегнати його семимильними кроками.
  Ще одним плюсом для молодого дослідника є обізнаність в комп’ютерній техніці та навички пошуку літератури через інтернет. Але тут виринає ще одна проблема, яка стосується як і матеріального боку, так і питання доступності наукової літератури загалом. Я не підтримую платний доступ до будь-яких наукових ресурсів, адже вважаю неприпустимою монополію на знання, хоча б вона й була прихована за гаданим правом авторства. Це, тим не менш, не значить, що я схвалюю будь-яким чином плагіат, який для мене ще з першого курсу асоціюється з банальним невіглаством, непрофесійністю й відсутністю креативної потуги, яку має мати кожен митець слова, зокрема, й історик.
  Річ у тім, що плата за ресурси, хоч і представляється собою як правочинний й солідний підхід, насправді просто ускладнює академічну кооперацію. Більше того, на цьому наживаються переважно треті особи, що не мають безпосереднього стосунку до науки.
  Стосовно цього варто зазначити, що така ситуація виникає, зокрема, через те, що історична наука не має в собі профітабельності, що вибиває її з конкурентноспроможності в сучасному капіталістичному світі. Не зважаючи на те, що методологія сучасної гуманітаристики переважно зуміла відірвати себе від надмірної ідеологізації та «патронажу держави», історикам до сих пір не відкриті шляхи до нормальної монетизації своєї праці на ринку послуг. Звичайно, така монетизація не має бути сплутана з загальною комерціоналізацією, а радше історичний продукт має бути покликаний заробляти більші гроші, ніж витрачати, виключно для свого наукового розвитку, а не перетворювати істориків у типових бізнесменів, які просто накопичують капітал.
  Бюрократична проблема для молодого історика приблизно рівнозначна, як для будь-якого громадянина. Безпосередньо це стосується архівів, режим роботи в якому, опалення, ставлення до дослідника, зазвичай, жахливі. Також мене дратує те, що дослідникам заборонено фотографувати матеріал. Типова ситуація «собака на сіні». Замість того, щоб навчити дослідників, як треба фотографувати пам’ятку, щоб її не пошкодити, наводяться всеможливі заборони, і це при тому, що архів палець об палець не вдарить, щоб оцифрувати навіть ті ж самі мікрофільми, щоб уже значно полегшило працю історика.
  Також вражає рівень невігластва бюрократичних службовців, які й гадки не мають, чого вони просять у дослідників (наприклад, при складанні проекту НДР, звітів, планів). Оцінка виконання роботи полягає в механічному стандарті, затвердженим МОН, а не особистою цінністю дослідника. Це й, зокрема, призводить до «урівнялівки» поганих дослідників до хороших, адже самоціллю є виконати план, а не створити якісний науковий продукт. Важлива кількість статей (бажано будь-де, лиш би багато; ще й паршивенькою англійською в третьосортному зарубіжному журналі), а не їхній зміст.
  І ці згадані проблеми ще без врахування соціальних (які, зокрема, перетворюються в матеріальні), адже кожен історик – людина й має сім’ю, батьків, сиблінгів, дітей. А шлях історика радше схожий на целібат священника. І нехай вже діти, без яких можна обійтися, але забезпечення батьків чи молодших братів/сестер, це теж те, що зрідка може собі дозволити український історик. Згадую це як соціальну проблему, оскільки не раз чув від родичів: «не йди на історію», «що ти там заробиш» (проблема зменшення авторитетності фаху історика). Дитині байдуже, що вона заробить, бо її весь час годували батьки. Абітурієнт, хіба собі на кишенькові працював, тому може віддатися бажанню. Але з віком починаєш розуміти, що замість того, щоб ділитися з родичами фінансами, тою чи тою мірою продовжуєш паразитувати, що ніяк не покращує самооцінку.
 
В.М.: Однак історична освіта не означає, що ті, хто її отримав, мають займатися давньоримськими граматиками. Це лише шлях до певних досягнень: журналістика (загалом медіа-простір), політика, соціальна сфера, за додаткових зусиль – юриспруденція. У будь-якому разі, обираючи улюблену справу, людина приречена відмовитися від багатьох благ. Попри Ваші зауваги історичні факультети не порожніють. Чому?
 
Н.Б.: Я би сказав, трохи інакше. Освіта (!) per se не значить, що той, хто її отримав, має займатися тими граматиками. Мені здається, що вивчивши гуманітарні науки, запросто можна отримати найрізноманітніші роботу й життя. В Україні університети існують не для забезпечення країни науковцями, а як бізнес-проекти, які продукують «освічених» людей задля пташечки. Тому не дивно, що абітурієнти, закінчуючи ВНЗ, рідко займаються тим, на що вчилися. Навіть магістратура функціонує як другий бакалаврат. На мою думку, це нормально, але не зовсім правильно. Це просто профанізує саму науку. Мене дуже радує, що моя кафедра робить зі студентів істориків, чим би вони в майбутньому не займалися. Але мені шкода, що хороші студенти покидають історію через малоперспективність (в економічному плані) заняття. Факультети не порожніють через те, що, якщо в тебе не склалося з логарифмами, то єдиний шанс отримати пташечку – йти на гуманітарний. Загалом, я приймаю шлях «відмовитися від багатьох благ», але в сучасному світі – це дуже оманлива фраза. Вона має внутрішню гідність і честь, але виглядає банально. Історикам треба боротися за своє право бути фахом аналогічним до космічних інженерів. На це необхідна маса зусиль...
 
 В.М.: Ваш розклад роботи?

Н.Б.: Мій розклад роботи залежить від авторитету, який я заробив у своїх робочих середовищах, і величини зарплати. Розумію, що зарплата в дві мінімальних півставки в принципі не дорівнює праці, яка вимагається за ці копійки (а історик, перепрошую за зухвальство, – це не будівельник чи прибиральник). Тому мій розклад залежить від людських домовленостей.

В.М.: Плани та перспективи в українського історика та загалом української гуманітаристики?

Н.Б.: Уже по зазначених вище проблемах можна сказати, що перспективи дуже туманні. Благо, що зовнішні партнери завжди готові допомогти й розвинути українську гуманітаристику (та й науку загалом). Цифрові технології є феноменально впливовим фактором для збільшення кількості й поширення ідей у науковій спільноті.
  Україна в стані війни, з прогнилим урядом і парламентом, та й загальним культурно-політичним настроєм населення, непридатна для розвитку науки, що проявляється у втраті величезної кількості наукових кадрів. Ті, хто мають фінанси й важелі виробництва в державі, просто ще не достатньо зрілі, просвічені й виховані, щоб забезпечувати науковий потенціал країни.
  Та й як можна поєднувати проблематику сучасної гуманітаристики в країні, де історична свідомість населення закинута в безодні минулих віків, за якими люди не бачать викликів сучасності. Історик «після Майдану», як громадянин, тепер може хіба «ходити в народ» і виключно завдяки своїй майстерності залучати населення в дискусії про «ким ми є», «куди йдемо», і т. д. Шкода, але радикальні зміни залишатимуться ще багато років виключно в академічній сфері, але благо (і надія на) міжнародню співпрацю.

В.М.: Які останні п’ять історичних книжок чи публікацій, що Вас вразили?

Н.Б.: Дозволю назвати трошки більше.
Dumézil G. Mitra-Varuna. (1988)
Chrysos E. The title Basileus (1978)
Regna et Gentes (ed. by H.-W. Goetz, J. Jarnut, W. Pohl) (2003)
Reuter T. Medieval Polities and Modern Mentalities (2006)
Bisson Th. The Crisis of the Twelfth Century (2009)
Raffensperger Ch. Reimagining Europe (2012)
Garipzanov I. The Symbolic Language of Authority in Carolingian World (2008)
Kantorowicz E. The king’s two bodies (1997)
Leyser K.J. Rule and Conflict in an Early Medieval Society. Ottonian Saxony. (1979)
Leyser K.J. Communications and Power in Medieval Europe (vol. 1 і vol. 2) (1994)

В.М.: Дякую!

Назар Білецький
Коротка біографія:
нар. 01.02.1994. м. Вінниця
2000–2011 навчався в ЗОШ «АІСТ», м. Вінниця
2011–2015 бакалаврат історії в НаУКМА
2015–2017 магістратура історії в НаУКМА
з 2017 навчається в PhD School NaUKMA
з 2015 працює в НДІУ молодшим наук. співробітником
з 2017 працює в Науковій бібліотеці НаУКМА бібліотекарем

Нейронаука була частиною нашої сімейної бесіди за обідом, часто – передумовою знаходження істини. Хочете поговорити про мистецтво? Не без нейронауки. Цікавитеся правосуддям? Ви не можете визначити чиюсь осудність без аналізу сканування мозку. І хоча наука допомагає нам вдосконалити наше мислення, ми обмежені її рамками: поза математикою, врешті-решт, жодне бачення реальності не може стати абсолютно достовірним. Прогрес створює ілюзію, що ми поглиблюємо наші знання, у той час як, насправді, недосконалі теорії постійно зводять нас на манівці.

Цей конфлікт стає актуальним у добу анти-науки, коли право-радикальні активісти заперечують кліматичні зміни, еволюцію та інші сучасні відкриття. У своїй книжці «Просвітництво зараз» (2018) Стівен Пінкер описує другий наступ на науку зсередини традиційної вченості та мистецтва. Але чи це так погано? Романтизм ХIX-го століття був першим рухом, який кинув виклик Просвітництву – і ми досі бачимо наслідки його впливу в таких областях, як екологія, аскетизм та етичне використання совісті.

В нашу нову добу Просвітництва нам знову потрібен Романтизм. Чеський дисидент Вацлав Гавел у свої промові «Політика і совість» (1984), говорячи про фабрики та димоходи на горизонті, пояснює навіщо: «Люди вважали, що можуть пояснити та підкорити природу – проте... вони знищили й відхрестилося від неї». Гавел не був проти промисловості, він просто виступав за трудові відносини та захист навколишнього середовища.

Проблеми залишаються. Від використання ГМО насіння й аквакультури, до встановлення контролю над харчовими ланцюгами та військових стратегій генно-інженерної біологічної зброї – влада затверджується через патенти та фінансовий контроль над основними аспектами життя. Французький філософ Мішель Фуко у «Жазі пізнання» (1976) назвав такі досягнення «методами підкорення тіл та контролю за населенням». З появою переможців та переможених на новій арені не дивно, що дехто починає чинити опір.

Зараз ми на межі нової революції в контролюванні життя за допомогою інструмента для модифікації генів Crispr-Cas9, який дає нам можливість змінювати колір крил метелика та переписувати спадковий генетичний код людини. На цій незвіданій території, де багато етичних проблем, ми можемо бути засліплені зануренням у занадто сильну віру в науку та втратити людяність або віру у права людини.

Наука повинна формувати такі важливі ідеї як вакцинація та кліматична політика, але не визначати всі цінності. Наприклад, учені галузей науки про життя оцінюють нові ліки настільки високо, наскільки дозволить ринок: генна терапія для відновлення зору коштує $850 000, перша Т-клітина імунної системи, створена за допомогою генної інженерії заради боротьби з раком – $475 000, що у вісім разів перевищує середній дохід у США, незважаючи на вартість виробничих витрат у розмірі $25 000. Медицина чи здирництво? Вирішувати повинні гуманітарії, а не науковці.

Оскільки наука стає брутальною грою ринкових сил та контролю над патентами, скептики та романтики серед нас повинні втрутитися, і ми вже це робимо. В одному дослідженні, що пропонувало безкоштовне секвенування геному для новонароджених, тільки 7% батьків виявили бажання взяти участь. Це наводить на думку, що громадськість обережно ставиться до того, як страховики, бізнесмени та урядовці можуть зловживати такими даними. Засіб Пінкера від спотворення науки – це залучення до неї світського гуманізму, гнучкої концепції доброти, що працює проти фінансового тиску. Проте чи можемо ми покладатися на технологів у такому доброзичливому дусі? Зараз у біотехнології головним є тільки ринок. Сучасні романтики мають право перейматися мотивами науковців, якщо навіть не самої науки.

Рушійна сила Романтизму полягає в тому, що він обстоює людяність на противагу науковому прогресу та розвитку сцієнтизму – широкої, комерційної та поверхневої маніпуляції наукою за межею того, що дозволяють докази. Митці-романтики, що прийняли нашу децентралізовану позицію у всесвіті Галілея, зображали людей маленькими на величному фоні природи – сам простір підкреслював напруженість між наукою як принципом організації та загадками природного світу, що неможливо пояснити. На думку історика науки Стівена Шапіна з Гарвардського університету, наше сучасне захоплення наукою походить від занепокоєння цією напругою – або, мабуть, відчуття того, що оскільки нічого не має особливого значення, повинна мати значення хоча б наука. «Сцієнтизм, що зараз відроджується, – писав він у 2015 році, – це не стільки ефективне вирішення проблем, які створює відношення між тим, що є і тим, що повинно бути, скільки симптом хвороби, що супроводжує їхнє розділення.»

Індустріалізація 20-го століття покінчила з Романтизмом, але з його завершенням, ми ризикуємо також втратити силу самоаналізу, і навіть совісті та відповідальності. Напруга, що визначала Романтизм, коли природа існує поза пануванням людського розуму, вимагає активного осмислення та сумління. Еволюція існує, і наука є значущою, але пласкі або корисливі тлумачення наукових знань ставлять наше життя під загрозу.

Ще у 1817 році поет Джон Кітс назвав це «негативною здатністю»: підтримувати невпевненість та сумнів. У своїй лекції «Воля до віри» (1896) психолог Вільям Джеймс нарікав, що «наукові абсолютисти роблять вигляд, що регулюють наше життя», і пояснив у своєму запереченні, що «наука перетворила цю нервозність на звичайну техніку, так званий метод верифікації; вона настільки закохалась у нього, що можна навіть сказати, що наука зовсім перестала піклуватися про саму істину».

Напруга залишається. Найбільше перетягування канату відбувається не між наукою та владою інституційної релігії, а скоріше між первинним зв’язком природи та владою інституційної науки. Багато хто каже, що Романтизм помер. Проте знову зростає напруга між Романтизмом та «солдатами» справжнього Просвітництва. Ми переживаємо культурне пробудження – своєрідне романтичне відродження – оскільки наукові дослідження не здатні цілком зобразити повну картину природи, «теорії всього» продовжують зазнавати невдачі, а науку експлуатують заради дистопічної реальності таких суперечливих галузей і явищ, як нео-євгеніка, а також генна інженерія та нерівний доступ до ліків та медичної допомоги.

Саме тому, що авторитет інституту науки став парадигмою, він повинен мати контркультуру.

 Переклад з англійської мови

Джим Козубек, науковий письменник та обчислювальний біолог, живе в Кембриджі, штат Массачусетс.

Перекладачка: Владислава Ющенко, студентка Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Enlightenment rationality is not enough: we need a new Romanticism» в журналі «Aeon» 18 квітня 2018 р.

Шановні друзі і шанувальники!

Хочеться висловити слова великої вдячності тим нашим прихильникам, що підтримали наш проект. Завдяки Вашій підтримці ми продовжили публікації, здійснили певні технічні зміни, провели низку заходів у Полтаві «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава» 3-4 квітня 2018 р., продовжили наш відео і фото-проект, низку матеріалів, над якою працюємо, буде розміщено незабаром.

Чехарін Артем – 270 грн.

Левін Костянтин – 500 грн.

Орел Андрій – 500 грн.

Касьянов Георгій – 500 грн.

Здоров Андрій – 200 грн.

Хаустов Віктор – 500 грн.

Шаталов Денис – 300 грн.

Танатарова Катерина – 250 грн.

Золотарьов Євген – 200 грн.

Леньо Павло – 150 грн.

Кривошея Ігор – 200 грн.

Тахтаулова Марія - 500 грн.

Білоус Тарас - 300 грн.

Михальчук Роман - 300 грн.

У наших ближчих планах кілька перекладів з історії Східної Європи та політики пам’яті. Організація конференції з історії радянського дитинства «між споживанням та ідеологією» у Харкові. Низка довготермінових ініціатив як інтерв’ю з молодими істориками та вивчення особливостей політичного життя «на провінції», поза губернськими центрами на початку ХХ ст.

Зараз ми опрацьовуємо розширення міжнародної співпраці на ширшому полі. Ще раз хочемо щиро подякувати за підтримку і побажати наснаги та успіху нашим симпатикам!

Ми існуємо сьомий рік, маючи свою аудиторію, бачення концепції та широкі плани. Незважаючи на великі труднощі характерні для гуманітарного поля знань, вдалося зберегти проект та основу команди. Ми залишаємося важливим не масовим, але науково-освітнім ресурсом.

www. historians.in.ua – некомерційний проект. Незважаючи на широке партнерство і пошуки грантових підтримок, проведення публічних заходів, адміністрування, комунікація, технічне забезпечення, переклади та видавнича діяльність потребують певних ресурсів. Ми верифікуємо нашу діяльність і будемо вдячні за Вашу допомогу.

Підтримати проект можна:

Рахунок у банку:

Харківська обласна громадська організація        

Центр підтримки реформ                                     

ПАТ “Ідея Банк” м.Харків                                          

р/р 26001310414419                                                                                     

МФО 336310

Картка Приватбанку:

5168 7422 0858 6705

Маслійчук Володимир Леонтійович