Чи існують закони історії? Історики вважають, що складність минулого не піддається спрощенню, а майбутнє залишається надзвичайно непередбачуваним. Науковці не згодні. Хто правий?

Загальновідомою є думка, що ті, хто не вчиться з історії, приречені повторювати її. Але набагато рідше можна знайти пояснення того, як історія здатна допомогти нам будувати краще майбутнє. Звісно, це не зупиняє істориків, таких як Ювал Ной Харарі, що консультують світових лідерів у Давосі, або таких науковців, як Джаред Даймонд, що пишуть бестселери про занепад традиційних суспільств. Але люди рідко розуміють механізми, які могли б дозволити знанням минулого змінити нинішні дії, а історики, які знайомлять широку читацьку аудиторію з великою історією, зводячи багатоголосся минулого людства в єдину людську історію, часто стають об’єктом критики, як продемонстрував американський журналіст Іен Паркер у своїй недавній статті «Історія від Ювала Ноя Харарі для всіх і назавжди» у «Нью-Йоркері», де він звинуватив Харарі, серед іншого, у «самовпевненому узагальненні». Чи полягає проблема в самому акті розповіді? Якби великі дані дали нам можливість перетворити велику історію на математику, а не наративи, чи полегшило б це операціоналізацію нашого минулого? Деякі науковці саме так і вважають.

У лютому 2010 року Пітер Турчин, еколог з Університету Коннектикуту, передбачив, що у 2020 році відбудеться різке зростання політичної нестабільності в західних демократіях. Турчин розкритикував оптимістичні спекуляції щодо наукового прогресу в журналі Nature: Сполучені Штати, за його словами, наближаються до піку ще одного спалаху нестабільності, що регулярно трапляється приблизно кожні 50 років, тоді як світова економіка починає фазу низхідної кондратьєвської хвилі, тобто стрімкого спаду в суперциклі зростання. Разом із низкою, здавалося б, не пов’язаних між собою соціальних показників, усе свідчило про те, що насуваються серйозні проблеми. Через десять років після цього прогнозу «кількісний історичний аналіз» Турчина видається надзвичайно далекоглядним на тлі гострих, часто жорстоких соціальних, економічних та політичних конфліктів, що все більше охоплюють суспільства Північної Америки та Європи.

За пару років до того, у липні 2008 року, Турчин висунув ряд сміливих тверджень про природу та майбутнє історії. Нарахувавши понад «200 пояснень», запропонованих для падіння Римської імперії, він обурювався тим, що історики не змогли домовитися, «які пояснення правдоподібні, а які слід відкинути». На його думку, ситуація була «такою ж безглуздою, як якщо б фізики однаково використовували теорію флогістону та термодинаміку». Турчин хотів знати, чому зусилля медицини та екології щодо формування здорових тіл та навколишніх середовищ не відображаються в роботі зі створення стабільних суспільств. Певно, прийшов час «історії стати аналітичною і навіть прогностичною наукою». Знаючи, що самі історики навряд чи застосують такі аналітичні підходи до минулого, він запропонував нову дисципліну: «теоретичну історичну соціальну науку» або «кліодинаміку» – науку про історію.

Як і Чарлз Персі Сноу за 60 років до нього, Турчин хотів подолати поділи між науками та гуманітаристикою – хоча навіть періодичні спроби застосувати теорії природничих наук для вивчення поведінки людини (наприклад, соціобіології) або піддати природничі науки методологічному дослідженню соціальних наук (Ви, можливо, чули про «наукові війни»?) часто призводять до запеклої боротьби за сфери впливу. Тож які перспективи, що зусилля Турчина в майбутньому створять краще суспільство за допомогою розвитку науки про історію?

Існує давня традиція наукового моделювання історії, вивчення минулого з метою формування майбутнього. У ХІХ столітті англійський історик Генрі Томас Бакл (Бокль) застосував широкий підхід до минулого, намагаючись визначити «природні закони», які керували суспільством, виклавши свої висновки в серії дуже популярних публічних лекцій, а також у надзвичайно амбітній, хоч і незавершеній, книзі «Історія цивілізації в Англії» (1857). Сучасник Бакла, французький позитивіст Оґюст Конт раніше запропонував свій «закон трьох стадій», який передбачав проходження людського суспільства через «теологічну» та «метафізичну» стадії, перш ніж дійти до наукового саморозуміння, завдяки якому побудують краще суспільство. Конт був перекладений англійською соціологинею Гаррієт Мартіно, яка хотіла довести «до відома громадськості про “великі, загальні, незмінні закони,” що діють у суспільстві». Вчення Конта спровокувало низку відгуків, включно з більш детальною теорією соціального дарвінізму Герберта Спенсера, який створив вираз «виживання найпристосованіших». Спенсер був значно менш оптимістичним, ніж Конт, щодо майбутнього як людства, так і наук про людину, вважаючи, що людство – принципово егоїстичне.

Органічні аналогії між біологічною та соціальною еволюцією, які проводила впливова і дуже популярна теорія Спенсера, відображалися та переломлювалися в працях інших вчених вікторіанської доби, часто таким чином, що їхні погляди ми сьогодні б вважали явно або неявно расистськими. Джон Леббок, який, як і Спенсер, був членом «Х-клубу» Томаса Генрі Гакслі в Лондоні – групи з дев’яти інтелектуалів, заснованої для обговорення еволюції та політики та до якої входили виключно білі чоловіки, використовував «манери та звичаї сучасних дикунів», щоб проілюструвати його дослідження первісної історії людства. Леббок сподівався на розуміння читачів, що місцеві народи, з якими стикалися європейці під час своїх глобальних експедиційних подорожей, могли вважатися справжніми викопними рештками, живими втіленнями ранніх стадій еволюції людини.

Усі ці моделі, зрештою, спиралися на ідею «прогресу», за якою, коли людство і людські суспільства ставали складнішими, вони також ставали «кращими» – більш раціональними, більш ліберальними, більш сучасними та більш здатними керувати природою. Ба більше, вони містили в собі ідею, що майбутнє стане ще краще, осмислене чи то як комуністичне суспільство Карла Маркса, чи то як евгенічна меритократія Френсіса Ґолтена, чи то як соціалістична утопія Едварда Белламі.

Ідею про те, що такий прогрес неминучий, рішуче спростували геноциди та тоталітаризм середини XX століття, але поняття загальних законів соціальної еволюції все ще знаходило відгук у модерних дослідженнях. Наприклад, у терміні «третій світ», який 1952 року ввів французький історик Альфред Сові. Іншу сторону цього пошуку загальних законів можна було побачити у спробі визначити конкретні послідовності в історії. У своїй багатотомній праці «Дослідження історії» (1934-61) британський історик Арнольд Джозеф Тойнбі прагнув знайти такі послідовності шляхом порівняльного вивчення цивілізацій, як це зробив і німецький вчений Освальд Шпенґлер. 1925 року радянський економіст Микола Кондратьєв заявив, що виявив цикли, або хвилі, у світовій економіці, що охоплювали 40-60 років, а Ернест Мандель енергійно повернув цю ідею до життя на Заході у своїй статті «Економіка неокапіталізму» (1964) в часописі «Соціалістичний реєстр».

З кінця 1960-х років оптимізм щодо здатності людства керувати майбутнім стає досить туманним. Занепокоєння ядерним Армагеддоном змішалися з новими екологічними страхами, тоді як стрімке зростання обчислювальної потужності полегшило використання складних історичних наборів даних для створення реалістичних апокаліптичних сценаріїв. Дослідниця в галузі охорони довкілля Донелла Медоуз та її чоловік Денніс зробили особливо важливий внесок у розробку стратегій моделювання глобального екологічного майбутнього за допомогою комп’ютерної програми «World3», яка створила симуляції взаємодії між зростанням населення та промисловим / сільськогосподарським виробництвом. Їхні симуляції послужили основою для дуже впливової книги-бестселера Римського клубу «Межі зростання» (1972), яка стверджувала, що економічне зростання є нестійким, і якщо б воно продовжувалося на тогочасному рівні, то це призвело би до катастрофи. Моделювання ізольованих систем робилося й раніше, але цього разу дослідники створили модель їх глобальної взаємодії. Чим потужніші комп’ютери, тим складніші системи вони могли моделювати. Але, звичайно, точність будь-якої моделі залежала від початкових припущень програмістів і характеру даних, які вони вносили – про це не забували нагадувати численні критики «Меж зростання».

Коли створюють набори даних й архіви з цифровим доступом, користувачі бачать не просто факсиміле оригінальних матеріалів. Вони дивляться на комп’ютерні файли, які зазнали низки трансформацій, що приховують припущення, вбудовані в цифрову архітектуру, а також умови, за яких вироблялися дані. До того ж для більшості істориків «історичні факти» не є окремими предметами, які існують самостійно, в очікуванні на вчених, які їх знайдуть, зберуть і ретельно каталогізують. Їх потрібно створити та інтерпретувати. Наприклад, текстові архіви можуть здаватися відносно легкими для відтворення, але, як і для археологічних знахідок, для їх інтерпретації суттєвим є фізичний контекст, в якому знаходяться документи: які групи чи предмети чи досвід цінували та задокументовували минулі покоління, і які з них потрібно шукати серед покрайніх записів в архівах? Що розповідають нам марґіналії про те, як змінилися значення слів?

Наскільки суперечливим може бути перенесення історичного почуття або чуттєвості, дивлячись на значення слів, яскраво продемонстрував нещодавній фурор навколо дослідницьких тверджень, які зробили двоє психологів, економічний історик і науковець з даних з Університету Ворика. У статті «Історичний аналіз національного суб’єктивного добробуту з використанням мільйонів оцифрованих книг» (2019) для журналу Nature Human Behavior Томас Гіллз, Евґеніо Прото, Даніель Сґрой та Чанукі Іллюшка Сересіньє використали методи комп’ютерної лінгвістики для визначення взаємозв’язку між публічною політикою та індивідуальним щастям протягом останніх 200 років. Але чи справді можна оцінити суб’єктивне щастя, порахувавши, скільки разів такі слова, як «насолода» або «задоволення», зустрічаються у понад восьми мільйонах книг, які оцифрував Google?

Навіть щось настільки очевидне, як словосполучення «зафіксована смерть» потрібно тлумачити в контексті. Знаходячи його в оцифрованих історичних записах кримінального суду Олд-Бейлі в Лондоні, американська авторка Наомі Вульф подумала, ніби ця фраза означає, що наприкінці ХІХ століття британська держава все ще страчувала чоловіків, яких звинувачували в содомії. Але як пояснив громадськості англійський історик Меттью Світ, цей вираз, насправді, вказував на те, як суддя міг уникнути винесення смертного вироку чоловікам-геям.

Контекст та інтерпретація набувають ще більшого значення при виході за межі тексту до матеріальної культури минулого. Вчені, що досліджують історію сільського господарства (ключового елементу екологічно орієнтованих наративів Харарі та Даймонда), повинні з’ясувати з контексту та через акт уяви інтерпретатора, як оцінювали ландшафти, як використовували знаряддя, хто ними користувався та хто отримував від них прибуток. Або навіть поставити питання, хто був об’єктом цих знарядь.

Історичні свідчення неминуче обмежені, оскільки досвід одних груп набагато доступніший за досвід інших. Це добре ілюструє кліометрія – підхід до історії, який має деяку схожість з кліодинамікою Турчина. Тісно пов’язана з Дуґласом Нортом і Робертом Фогелем (які в 1993 році спільно отримали Нобелівську премію за дослідження в галузі економічної історії), кліометрія застосовує кількісну економічну теорію та методи до історії: кліометрики, наприклад, використовують масштабні та лонгітюдні набори даних та набори даних поперечного перерізу для вивчення ключових проблем політики. Цій дисципліні приписують перетворення економічної історії з дослідження на основі наративів на математично визначену діяльність, але вона також стала об’єктом постійних запеклих суперечок.

Як і серед науковців ХІХ століття, раса відіграла тут вирішальну роль. Головна праця Фогеля (у співавторстві зі Стенлі Енґерманом) – «Час на хресті» (1974), кількісне дослідження американського рабства, в якому Фогель використав дані з плантацій, аби показати, що рабство було економічно ефективним способом виробництва, і припустити, що раби американського півдня були заможніші за багатьох заробітчан півночі. Передбачуване обурення, яке вибухнуло після публікації книги, в основному зосередилося на критичному зауваженні (яке Фогель та Енґерман визнавали, але не досліджували), що економічні дані з плантацій не повністю відображали природу рабства. Це було неможливо, тому що їх створила одна група людей за рахунок іншої.

Саме з цієї причини, серед інших, позитивістська мова науки (про перевірку гіпотез на основі даних) погано підходить для практики історії. Кліометрики розглядають історію як лабораторію, що містить багато послідовностей наборів даних, на основі яких можна перевірити різні економічні теорії. Але з часів Леопольда фон Ранке, німецького вченого ХІХ століття, який заснував професійну історію, історіографічна практика приділяла пильну увагу та критично оцінювала джерела, якими користуються історики, демонструючи необхідне усвідомлення важливості нерівного розподілу соціальної, економічної, політичної та технологічної влади, коли мова йде про їх створення. Якщо перефразувати Еміля Дюркгайма, ви не повинні ставитися до історичних фактів як до речей.

Але саме це 2003 року запропонував Турчин. Спочатку він став екологом популяцій, а потім відвернувся від цієї дисципліни, вирішивши, що всі цікаві проблеми тут вже розв’язані. Натхненний працями американського соціолога Джека Ґолдстоуна, який у 1990-х намагався перекласти філософію Алексіса де Токвіля на математичні рівняння, Турчин почав співвідносити чисельність населення з обсягом економічного виробництва (і, що важливо, рівнем економічної нерівності), а також соціальною та політичною нестабільністю. Для вимірювання показників цих трьох змінних протягом часу, він мав визначити цілий ряд різних джерел даних. Наприклад, соціальну структуру можна розглядати як добуток нерівності у здоров’ї та багатстві, але щоб виміряти одне чи інше, потрібно вибрати приблизні та відповідні проксі-змінні. Процес ще більше ускладнював той факт, що коли ви працюєте з хронологією, яка охоплює тисячоліття, ці проксі-змінні повинні змінюватися з часом. Характер цих змін може бути як якісним, так і кількісним, а якщо він якісний, то постає питання, чи справді ви все ще вимірюєте те саме явище.

Спираючись на дані про розмір будинків, крижані керни Ґренландії, скелетні порушення, рівень нагромадження монет тощо, Турчин стверджував, що виявив корисні набори даних, які дозволяли йому оцінювати кількість населення, економіку та політичні зміни протягом тисячоліть. Зокрема, він визначив дві повторювані послідовності, критично важливі для осмислення політичної історії: світські соціодемографічні цикли та цикли батько-син. Перші охоплювали багатовікові періоди часу, коли хвилі соціально-політичної нестабільності піднімалися і падали на тлі зростання населення. Коли чисельність населення досягала межі ємності середовища, рівень життя знижувався. Колишні еліти, що втратили ресурси чи статус, повставали проти усталеної політичної системи. У подальшому хаосі кількість населення зменшувалася. Потім могли відкрити нові технології або нові стратегії використання старих, і починалася нова хвиля. Всередині цих багатовікових циклів можна було знайти коротші, 50-річні коливання «батько-син», коли, наприклад, досвід війни одного покоління приводить наступне до відмови від насильства, тоді як третє покоління (онуки), не маючи прямого досвіду жахів конфлікту, готове розпочати новий цикл. Цей цикл, до речі, був головною основою прогнозу Турчина щодо хаосу в 2020 році.

2010 року з’явився провідний часопис цієї нової дисципліни «Кліодинаміка», в якому перша стаття (американського соціолога Рендалла Коллінза) зосереджувала увагу на моделюванні перемоги та поразки в бою відносно матеріальних ресурсів та організаційного духу. За аналогією з попереднім аргументом Конта щодо послідовних стадій наукової складності (від фізики через хімію та біологію до соціології), Турчин рішуче відкинув думку про те, що складність робить людські суспільства непридатними для кількісного аналізу, стверджуючи, що саме ця складність робить математику важливою. Прогнози погоди колись вважалися ненадійними через високу складність управління необхідними даними. Але завдяки технологічним досягненням (супутникам, комп’ютерам) тепер можна математично описати, а отже, і моделювати взаємодії між різними частинами системи – і тому знати, коли краще взяти з собою парасольку. Турчин однаково наполягав на тому, що кліодинамічний підхід не був детерміністичним. Він не передбачав майбутнього, а натомість попереджав уряди та політичних лідерів про можливі наслідки суперечливих політичних рішень.

Принципово, і знову на тлі наявності великої кількості дешевої обчислювальної потужності, кліодинаміка виграла від зростання інтересу до цифрової гуманітаристики. Наявні архіви оцифровували, завантажували та відкривали можливість для їх пошуку: здавалося, кожен день все більше даних представляли у форматі, що сприяв кількісній оцінці та уможливлював математичний аналіз, включно з онлайн-базою даних Олд-Бейлі, яку неправильно тлумачила Вульф. Водночас, кліодинамісти змінювали свої позиції. Через чотири роки після його відкриття, підзаголовок їхнього флагманського часопису змінився з «Журнал теоретичної та математичної історії» на «Журнал кількісної історії та культурної еволюції». У редакційній статті «Культурна еволюція і кліодинаміка» (2014) Турчин зазначив, що цей крок мав позиціонувати кліодинаміку в рамках ширшого еволюційного аналізу; перефразовуючи російсько-американського генетика Феодосія Добжанського, він стверджував, що «ніщо в історії людства не має сенсу, крім як у світлі культурної еволюції». Зважаючи на екологічну освіту Турчина, цей еволюційний підхід до історії не дивує. Але з огляду на історичні наслідки біологізації політики він викликає занепокоєння.

Ще більше занепокоєння може викликати те, що цей очевидний еволюційний поворот відбувся одночасно з більш загальним наближенням (деяких представників) гуманітаристики до природничих наук. Як зазначалося, досвід Другої світової війни та загалом імперіалізму привчив західних учених з великою пересторогою ставитися до використання біології та еволюції для пояснення культури та суспільства: незручні зв’язки з ксенофобською та сексистською політикою здавалися надто близькими. Спроби в 1970-х роках встановити біосоціальні правила, які могли б застосовуватись до людського та нелюдського суспільства, також призвели до жорстоких інтелектуальних розколів, які розділили навпіл дисципліни, такі як антропологію. У 1990-х роках могло здатися, що основна увага змістилася з раси на показник коефіцієнта інтелекту (IQ), з появою книги «Дзвіно-видна крива. Інтелект і класова структура в американському житті» (1994) Річарда Геррнштайна та Чарльза Мюррея, де вони стверджували, ніби емпірично продемонстрували, що бідні дурніші за багатих. Проте, наступна серія запеклих інтелектуальних та політичних баталій викрила давній расизм.

І все ж мультидисциплінарний еволюційний підхід, що включає як кількісну, так і якісну методологію, також характеризує нові інтелектуальні програми, відомі чи то як «глибока історія», чи то як «велика історія». Ці дисципліни кидають виклик класичним хронологічним та географічним спеціалізаціям традиційної кафедри історії, поєднуючи природничі науки з гуманітаристикою для розвитку наративу про людський досвід, що починається з Великого вибуху і закінчується постлюдською добою. Примітно, що при розробці емпіричних досліджень та теоретичних рамок, які можуть допомогти їм проаналізувати якнайдовший тривалий час (фр. longue durée), вони так само звертаються до непрофесійної аудиторії, як до академічних колег. Як зазначалося раніше, від «Піднесення і падіння третього шимпанзе» (1991) Даймонда до «Людини розумної» (2011) Харарі, письменники цієї традиції створили чіткі, зрозумілі історії про те, звідки походить людство (і куди воно може йти), які чітко структуровані навколо наративів еволюційної адаптації.

Небезпека, звичайно, полягає в тому, що ці підходи, як правило, припускають, що природничі науки здатні виробляти об’єктивні знання, і відображення їхніх методологій дасть «кращі» знання для решти академічної спільноти. Півстоліття досліджень історії науки показали, що ці припущення є глибоко хибними. Науки мають власну історію, як має її поняття об’єктивності, і ця історія тісно переплетена з владою, політикою і, що важливо, натуралізацією соціальної нерівності шляхом посилання на біологічну неповноцінність. Жодна програма розуміння поведінки людини за допомогою математичного моделювання еволюційної теорії не може дозволити собі ігнорувати цей момент.

Історикам також потрібно осмислити власну позицію щодо кількісної оцінки та ролі цифрових ресурсів у розумінні минулого. Як не дивно, один із успіхів кліометрії, реформування економічної історії, призвів до того, що економічні історики значною мірою залишили історію та перейшли до економіки. Як у своїй книжці «Практика історії» (2000; друге видання – 2006) справедливо зазначає британо-болгарська історикиня Людмила Йорданова, кафедри історії нехтують кількісною історією, оскільки студенти замість цього обирають для навчання новомодні модулі з історії взаємин людей і тварин. Налагодження взаємин між «великою» та «малою» історією не є неможливим, але набагато важче це зробити за відсутності спільних методологічних припущень та мовних значень. Наприклад, чи припускають історики, що «держава» означає процес і склад уряду, або – країну в межах національних кордонів? Як «оптичне розпізнавання символів» (технологія, завдяки якій тексти оцифровуються та стають доступними для пошуку) змінює форму оригінального тексту при створенні файлів розширюваної мови розмітки (XML-файлів), які, звичайно, не є факсиміле оригінальних матеріалів? Процес оцифрування – це творчий та трансформаційний процес, який означає, що історики в своїй роботі все частіше покладаються на соціотехнічну працю, яка залишається не повністю зрозумілою, не завжди адекватно проаналізованою, ба навіть не поміченою.

Беручи до уваги вищезазначене, кліодинамісти та їхні колеги насправді мають більше спільного з диванними антропологами ХІХ століття, ніж вони, можливо, готові визнати. Їх метааналіз та абстрактні математичні моделі неодмінно залежать від маніпулювання даними, які збирають інші вчені, а основна критика їхньої програми полягає в тому, що кліодинамісти не чутливі до нюансів та обмежень цих даних. Ця ситуація виглядає дуже дивно, оскільки вже зараз існує група еволюційних вчених, які справді мають надзвичайно добре розвинене критичне відчуття необхідності інтерпретувати та контекстуалізувати дані, особливо якщо це стосується соціальної поведінки – це польові дослідники. Коли вони вивчають поведінкову біологію чи екологію, польові дослідники часто застосовують глибоко рефлексивний підхід до фіксації та тлумачення даних, завжди замислюючись над тим, як їхні записи спостережень відображають події, що відбулися. Польові дослідники мають постійно звертати увагу на інтерпретаційну суб’єктивність, оскільки ключові змінні їхніх досліджень знаходяться поза їх контролем. У ситуаціях, коли дані критично неповні, як, наприклад, коли західні вчені працюють на постколоніальній території: вони використовують місцевих помічників та добровольців для збору даних для подальшої інтерпретації вдома.

Отже, зовсім не очевидно, що створення науки про історію – це справді хороша ідея. Але справжня небезпека – це дозволити одній певній точці зору на те, що означає науково щось досліджувати, зайняти центральне місце в обговоренні цього питання. Методологічні роздуми польових дослідників про те, як займатися наукою поза лабораторією та як співвідносити математичні моделі з поведінкою в реальному житті, повинні бути безцінними для будь-яких серйозних зусиль з розвитку еволюційного розуміння історії. І оскільки єдина людина, яка провела тривале дослідження того, що відбувається, коли застосовують кліодинаміку для вирішення проблем соціальної політики – це Айзек Азімов (тут я маю на увазі його опис використання «психоісторії» в серії романів «Фундація» (1942-93)), то, можливо, нам також слід запросити романістів до участі в цьому експерименті. 2010 року Турчин, можливо, передбачив політичний хаос в 2020 році, але саме американська екофеміністська письменниця-фантастка Октавія Батлер у романі «Притча про таланти» (1998) передбачила появу президента США, який спричинить руйнування соціального договору, все в ім’я того, шоб «зробити Америку знову великою».

Математичні, кількісні моделі людського досвіду, які керуються даними та претендують на відстороненість, об’єктивність і здатність розробляти й перевіряти гіпотези, повинні бути врівноважені виразно художніми, якісними та уявними зусиллями щодо створення та проектування майбутнього життя, що дасть змогу їхній аудиторії емпатично обґрунтувати себе надіями і страхами про те, що може статися. Зрештою, обидва підходи однозначно роблять одне і те ж – використовують історію та історичний досвід, щоб передбачити глобальне майбутнє, аби ми могли, якщо захочемо, уникнути краху цивілізації. Однак питання про те, хто є «ми», завжди залишається відкритим.

 

Авторка: Аманда Різ, історикиня науки на кафедрі соціології Йоркського університету та редакторка «Британського журналу історії науки».

Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі славістики та унгарології Гумбольдтського університету Берліна.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «If history was more like science, would it predict the future?» в журналі «Aeon» 12 травня 2020 р. Редакція журналу надала Павлу Шопіну право зробити й опублікувати переклад статті українською мовою.

 

У своїх роздумах про картину Альбрехта Альтдорфера «Alexanderschlacht» або «Битва Александра при Іссі» (1529 р.) німецький історик Райнгарт Козеллек писав, що в середньовічній Європі час позначався «очікуваннями», і тому картина була сповнена знамень. Коли німецький поет і критик Фрідріх Шлегель (1772-1829) натрапив на «Alexanderschlacht» у Луврі майже через три століття після її створення, він був засліплений, «побачивши це диво», але для нього картина не мала глибшого значення – це був просто витвір мистецтва певної історичної доби. Як стверджував Козеллек, за триста років сама ідея «часу» зазнала трансформації.

Коли Альтдорфер малював сцену битви, бурхливе повсякденне життя змішувалося зі страхами перед неминучим "кінцем світу" (кінцем днів, як його називає Єврейська Біблія). Підйом Османської імперії, зокрема, став прямою причиною занепокоєння, а антихрист, у більш теологічному сенсі, викликав повсюдну тривогу. На початку ХІХ століття час для європейців вже не передбачав неминучого кінця світу. Швидше, він розпочав свою подорож у тисячу лі від «абсолютного, істинного і математичного часу» Ісаака Ньютона до сучасних цезієвих годинників.

«Час» став лінійним, і після Французької революції 1789 року майбутнє загомоніло обіцянням утопії. Щоб пришвидшити розвиток подій, післяреволюційна Франція серйозно заявила, що 1792 рік стане першим роком за новим календарем. Місяці були розділені на три «декади», тривалістю по десять днів, а дні розділили на десять годин і кожну годину на сто десяткових хвилин тощо. Потім 1929 року СРСР за Сталіна скасував семиденний тиждень і замінив його п’ятиденним, а дні назвали жовтим, рожевим, червоним, фіолетовим і зеленим. А 2002 року Президент Туркменістану заявив, що січень відтепер називатиметься «Туркменбаші», так само як його офіційне звання «Голови туркмен». Знову і знову наші годинники та календарі стають заручниками ідеологічних потреб держави.

Що ще важливіше, як зазначає німецький історик Юрґен Остергаммель у своїй книзі «Трансформація світу. Історія дев’ятнадцятого століття» (2009), демократизація часу – завдяки годинникам на міських площах і пізніше завдяки появі наручних годинників – змінила те, як у ХІХ столітті північноатлантичні регіони розуміли свій зв’язок з цим поширенням однорідного часу. Але це також створювало проблеми. Так у Німеччині, де існували п’ять стандартів часу, знадобилася смілива кампанія пруського фельдмаршала Гельмута фон Мольтке Старшого, щоб переконати парламент встановити єдиний час з відліком від Гринвіцького меридіану. Як пише в своїй книзі «Глобальна трансформація часу» (2015) історикиня Ванесса Оґл: «Подолання регіоналізму, що притаманний дотриманню п’яти різних місцевих часів, було питанням стільки ж національної безпеки, скільки й національного будівництва».

За межами Європи значна частина світу дотримувалася різних правил та інтерпретацій того, що означав час. В Індії різноманітні індуїстські альманахи пропонували надзвичайно складний поділ часу, один всередині іншого – від мікросекунд, що використовувалися для ритуалів, до великих космологічних епох для опису Всесвіту та самого простору. Для індіанців племені Лакота в Америці час включав години, які відповідали руху Місяця; жовтень для них був «Місяцем листя, що опадає», як пише авторка Джей Ґріффітс у своїй книжці «Тік-так. Погляд на час збоку» (1999). У Бурунді ті темні, непроглядні ночі, коли обличчя вже не можна було розпізнати, називали «Хто ти?» ночі. В ісламському світі перша молитва дня мала читатися, коли «білу нитку (світло) світанку можна відрізнити від чорної нитки (темряви ночі)».

У Раджастані досі існує «година коров’ячого пилу». Цей вираз використовують для опису меланхолії вечорів, коли корови, наприкінці дня, повертаються з пасовищ, вкриті шаром пилу; Майкл Ондатже описує це у вірші: «Це година, коли ми рухаємось помалу / в останніх можливостях світла». Для традиційних японців рік був розділений на 72 мікросезони під назвою «ко», кожен з яких тривав п’ять днів (наприклад, дні з 16 по 20 березня – це коли «гусениці стають метеликами»). Ці градації часу достатньо довгі, щоб їх запам’ятати, але досить короткі, щоб нагадати нам про те, як швидкоплинне сьогодення. Час народжувався з інтуїцій, ритмів природи, релігійних приписів та потреб сільського господарства.

До середини XIX століття залізнична революція, що сполучила далекі частини Європи та США, дала зрозуміти, що всі міста та містечка дотримуються власного часу. Чим більша територія країни, тим більша неузгодженість. Тільки в Північній Америці було щонайменше 75 стандартів часу. 1884 року у Вашингтоні (округ Колумбія) завдяки зусиллям шотландсько-канадського інженера Сендфорда Флемінґа відбулася Міжнародна меридіанна конференція, яка спробувала раціоналізувати час – для всього світу. Відтоді мав з’явитися єдиний «світовий час» з 24 часовими поясами. Політичний опір всередині країн проти запровадження будь-яких змін навіть у механічні особливості вимірювання часу був вражаючим.

У колоніальному світі зусилля щодо стандартизації часу були невіддільними від антиколоніальних настроїв та викликів об’єднання нових націоналізмів. 1 грудня 1881 року британський губернатор Бомбея Джеймс Ферґюссон повідомив місто про те, що з цього дня: «Усі заклади під контролем уряду використовують мадраський час, який вважається офіційним часом для всіх цілей.» Мадраський час, за яким жили у південному прибережному місті Мадрас, на 40 хвилин випереджав місцевий час Бомбея. У газетах розгорнулася запекла дискусія щодо того, де використовувати той чи інший час. Торгово-промислова палата Бомбея провела кампанію за референдум щодо того, чи повинен годинник на університетській вежі показувати мадраський або бомбейський час. Як можна було очікувати, мешканці Бомбея проголосували за показ бомбейського часу, а адміністрація Ферґюссона, прагнучи продемонструвати місцевому населенню наслідки нехтування наказами, припинила фінансування освітлення годинника вночі через злочин показу «неофіційного часу». Як нагадує Оґл, знадобилося майже 44 роки після встановлення індійського стандартного часу в 1906 році, поки «Бомбейська муніципальна корпорація» нарешті відмовилася від використання бомбейського часу і таким чином поклала кінець маловідомій «битві годинників».

З середини XX століття стандартизація часу стала вагомою складовою постколоніального державотворення. Наприклад, Північна Корея протягом останнього десятиліття неодноразово на півгодини змінювала місцевий час, щоб відобразити примирення або напруження у відносинах з південними родичами. Навпаки, Індія, яка простягається з заходу на схід на майже 3000 кілометрів, а отже різні частини країни спостерігають схід сонця з майже двогодинною різницею, вперто відмовляється встановлювати більше ніж один часовий пояс. У недавньому дослідженні «Поганий сон. Час заходу сонця і виробництво людського капіталу» (2018) економіст Мавлік Джаньяні стверджував, що затримка середнього часу заходу сонця на одну годину скорочує освіту дітей на 0,8 року через нестачу сну та ранній початок уроків. Він підрахував, що завдяки переходу від одного до двох часових поясів приріст людського капіталу може скласти приблизно 4,2 мільярда доларів.

 

На тлі всіх цих трансформацій часу, опосередкованих розумом, історією та державою, людський досвід сучасності продовжує свідчити про неможливість простої категоризації. Як нагадує нам грецький філософ Геракліт: «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму річку» Через більше ніж тисячу років, Святий Августин розмірковував про час на більш особистий, навіть сповідальний манір: він знав, що таке час, але коли намагався описати його, то не міг. Минуло ще тисячоліття, і французький філософ Мішель Серр писав, що «час не тече, він просочується». На думку Серра, час вже не був потоком, що вільно тече, а скоріше коагулянтом, який частково проходить крізь сито людського розуму як свідок наших хитких самозапевнень, що це унікальна мить, а також як причина нашого найпотаємнішого страху, що ми приречені переживати теперішнє знову і знову.

Постійний, пильний погляд алгоритмів, якими керує держава, корпорації та технології, що документують усі наші дії, здається, робить ставку на цю концепцію вічного повернення – за умови достатнього часу для спостереження, їхні алгоритми навчання повністю зрозуміють нас. Час стає вогнем, в якому гартується сталь спостереження. Серед усіх цих великих, могутніх сил, що борються за можливість керувати та впливати на нас, ми живемо своїм життям так, ніби ми безсмертні. Епізодичні пошуки свободи, які ми починаємо, щоб віднайти невловиму самість, залишаються нашим єдиним способом засвідчити нашу присутність на цій землі. Все інше, як ми знаємо десь глибоко всередині, зрештою підвладне часу.

 

Автор: Кертік Сасідхаран, письменник та інвестиційний банкір з Нью-Йорка. Він пише для газети The Hindu, журналу OPEN та є автором книги «Ліс Дхарми»(2019).

Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі славістики та унгарології Гумбольдтського університету Берліна.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «How time stopped circling and percolating and started running on tracks» в журналі «Aeon» 6 вересня 2019 р.