Влада та вплив в зонах oспорюваного суверенiтету
У своїй визначній роботі про громадянську війну в Греції відомий політолог С. Каливас ввів поняття фрагментованого суверенітету1 Фундаментально, цей концепт окреслює нездатність тієї чи іншої сили "оволодіти територією," що, в свою чергу робить можливим виникнення конкуретних озброєнних угруповань, здатних здійснювати примус та вимагати від населення певної поведінки. Іншими словами, фрагментація суверенітету є одночасно функцією недостатньої силової присутності "на землі" і передумовою для інструменталізації насилля з метою утвердження політичного домінування та контролю над населенням. Цей концепт виглядає досить обнадійливим також і в контексті аналізу подій на "радянській території," включаючи Україну, що під час Другої Світової війни втрапила під повний чи частковий контроль держав Вісі. На цих неосяжних просторах між Чорним та Балтійським морями, в залежності від місця та часу, етнічно та політично гетерогенне населення стало об’єктом суверенних запитів з боку Вермахту, німецької цивільної адміністрації, німецьких поліцейських органів та Ваффен СС, збройних сил держав-сателітів (Румунія, Угорщина, Італія, Словаччина та Фінляндія), міліції ОУН (в Галичині, Волині, та Буковині), литовських, латвійських та естонських націоналісів, Поліської Січі Т. Бульби-Боровця, численних та різноманітних колаборантських формувань, УПА, Армії Крайовoї, польских груп самооборони і, не в останню чергу, радянських партизанiв та сил спеціальних операцій. Вже простий перелік цих потуг, для інформованого спостерігача, сигналізує про складність ситуації "на землі," місцеву варіативність досвіду війни, ситуативні союзи, нестійкість політичних уподобань та важливість встановлення обставин за яких відбувались оспорювання та фрагментація суверенітету. Власне, питання про те як різні сили реалізовували суверенні права та здійнювали вплив на населення з тим, щоб добитися переваги над політичними супротивниками є основним предметом цього дослідження. Ця тема була і в центрі роботи Василя Хондошка, хоч в своїх спогадах він фокусував увагу на діяльності однієї спецгрупи НКВС. Ми повернемося до "Унітарців" невдовзі. Наразі розглянемо контексти, що слугували ширшим тлом цієї історії.
Нацистська окупація України мала декілька важливих характеристик. Мною вже згадувалась участь у вторгненні та адміністрації різних частин окупованої території румунськими, угорськими, італійськими, словацькими та фінськими військами. Зі свого боку, в намаганні створити структури української держави, бандерівське крило Організації Українських націоналістів не лише підняло антирадянське повстання після початку німецько-радянської війни, але й взяло активну участь у створенні адміністративних та поліцейських структур на території сьогоднішніх Західної та частково Центральної України, подекуди в безпосередній конкуренції з іншими націоналістичними угрупуваннями2. ОУН-Б залишилася фактичної владою в багатьох сільських громадах Східної Галичини та Волині навіть після того як німці відмовилися визнати самопроголошений уряд Я.Стецька, включили Галичину в склад Генерал-губернаторства та розпочали арешти активістів. В інших місцевостях, специфіка розподілу влади була радше функцією блискавичності німецького наступу та нестачі ресурсів для убезпечення тилових районів. Німецька військова та поліцейська присутність та ефективний контроль фактично обмежувались містами та основними комунікаціями. За межами ж територій, що знаходилися під контролем союзників (Закарпаття, Буковина, т.зв. Трансністрія, деякі райони північно-східної України та Донбасу), німці віддавали перевагу непрямому правлінню через місцеві колабораціоністські структури, незважаючи на добре задокументовану ворожість Гітлера до озброєння місцевого населення. Нарешті, не варто втрачати з поля зору і добряче послаблену радянську державу та її зусилля певними засобами впливати на населення "тимчасово окупованих територій"3. Відсутність суцільної лінії фронту та сучасна авіація надавали радянському уряду певні можливості військового та політичного впливу впродовж всієї війни.
У цьому контексті важливо зазначити, що радянське керівництво не готувалося до ведення партизанської війни до початку нацистського вторгнення. Як свого часу влучно зазначив Джон Армстронг, жоден уряд не може дозволити собі зробити поразницьке визнання, що він очікує втратити контроль над територією, а надто уряд, в якого вже були значні проблеми з легітимністю4. Як наслідок, радянське керівництво не лише позбавилось матеріальної бази потенційного партизанського руху, але й репресувало чимало фахівців в буремні передвоєнні роки5. Створення нових структур опору відбувалося вже після 22 червня 1941 р., часто в надзвичайно несприятливих умовах. Скажімо, на територіях інкорпорованих в 1939-1940 рр., блискавичність німецького наступу, націоналістичні заколоти та широка делегітимація радянського уряду через арешти, депортації та масові страти в’язнів фактично унеможливили створення партизанських загонів та підпільних організацій комуністичної партії. Зi свого боку, розвідувальні мережі НКВС/НКДБ не пережили відступ на схід багатьох офіцерів та втрати зв’язку з секретними агентами. Як наслідок, навіть у 1944 р. органам держбезпеки не залишалось нічого іншого як використовувати рейдові партизанські з’єднання як прикриття для розвідувально-диверсійних резидентур та оперативних груп на кшталт "Унітарців.", що у свою чергу створювали диверсійні групи на місцях.
Далі на схід ситуація була сприятливішою, але в цілому системні зусилля органів радянської влади організувати ефективні структури спротиву впродовж 1941 р. зазнали невдачі. Наприкінці 1941-на початку 1942 р. невеликі партизанські загони існували лише в важкодоступних лісових районах центральної та північно-західної Росії, в Білорусії, північно-східних районах України та в Криму. Вони складали не більш ніж 10% від загальної кількості партизанських загонів і груп, що залишалися на окупованій території від початку вторгнення. Більшість розпалась, відступила на радянську територію, перейшла в більш сприятливі для підпільної діяльності регіони або була знищена німцями та місцевими колаборантами6. Фактичний крах партизанського руху в перші місяці війни підкреслював загальну кризу радянської легітимності на фоні важких воєнних поразок 1941 р. Один ветеран партизанської боротьби пізніше згадував, що в 1941 р. навіть на Сумщині більшість населення або підтримувала окупантів, або зайняла вичікувальну позицію7. Важких ударів зазнали і структури комуністичного підпілля8. Ретельно законспіровані розвідувально-диверсійні мережі НКВС/НКДБ, напевно, збереглися в більшій мірі, але й вони зазнали тяжких втрат або знаходилися в досить жалюгідному стані через відсутність матеріальних ресурсів та зв’язку з керівними органами9.
Одна з численних партизанських груп, сформованих пiсля початку нацистського вторгнення (Схiдна Украïна, 1941р., колекцiя ЦДКФФАУ)
У цьому контексті варто зазначити і те, що деякі окуповані регіони не стали ареною відкритих конфліктів і характеризувалися відносно стабільною системою управління впродовж більшої частини окупації. У таких місцях систематичне насилля довгий час було спрямоване насамперед на функціонерів комуністичної партії, учасників руху опору, євреїв, ромів, військовополонених та пацієнтів психіатричних лікарень. Більш того, в деяких районах, де партизанський рух не набув значного поширення і де частка єврейського населення було відносно низькою (напр. в багатьох сільських поселеннях центральної та південної України та південних районах РPФСР), політичні вбивства були малопоширеними10. З другого боку, деякі регіони майже одразу опинилися в епіцентрі жорстокого збройного протистояння, навіть якщо далі на схід окупація тривала відносно недовго, в деяких випадках не довше, ніж декілька тижнів. Лісиста сільська місцевість чимдалі на захід від лінії фронту підпала під вплив різних озброєнних чинників поступово, впродовж 1943-1944 рр., головним чином в результаті зростання, централізації та інтеграції партизанського руху в радянську стратегію війни; шляхом збільшення кількості та чисельності колабораціоністських формувань; та в зв’язку з становленням Української Повстанської Армії та початком збройної фази українсько-польського конфлікту.
Поза глобальною стратегічною конфігурацією та загальною ситуацією на радянсько-німецькому фронті наприкінці 1941-на початку 1942 р., найважливішим чинником дестабілізації структур окупаційної влади стала присутність значної кількості червоноармійців-оточенців – особливо в тилових районах армійської групи "Центр" в Білорусії та центральних районах РРФСР. В той час як війська Вермахту швидко просувались на схід впродовж 1941 р., багато бійців та командирів осіли на окупованих територіях, як в наслідок військових поразок так і після втеч з таборів військовополонених. Станом на першу половину 1942 р., німецькі репресії та початок депортацій на примусову роботу до Німеччини змусили цих чоловіків шукати прихистку в лісах. Там вони нерідко гуртувалися з метою самозахисту чи приєднувалися до вже наявних партизанських загонів під проводом С. Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, Д.Ємлютіна, М.Попудренка та інших функціонерів комуністичної партії, офіцерів держбезпеки та колишніх командирів Червоної армії. По мірі зростання чисельності та військової сили таких загонів, на порядок денний вийшли питання реквізиції продуктів у населення, атаки на поліцейські дільниці, та періодичні вбивства представників окупаційного апарату11. Партизанські загони, як магніт, притягували до себе всіх, кого окупанти цiлеспрямовано поставили в небезпечну ситуацiю – комуністичних функціонерів, колишніх військовополонених, євреїв, молодь, якій загрожували депортації на примусову роботу, а з часом і людей, що пережили німецькі каральні акції в контексті боротьби з партизанським рухом. Вже навесні 1942 р. рух набув такої сили, що в деяких районах Чернігівської та Сумської областей, не говорячи вже про суміжні райони Білорусії та Брянських лісів, партизани стали повноправними господарями окремих територій (території, на яких була відновлена радянська влада, отримали назву "партизанських країв"). У той же час, поразка німців під Москвою зарядила енергією радянські спецслужби. Вже 30 листопада 1941 р. нарком внутрішніх справ УРСР С.Савченко, наказував своїм підлеглим активізувати вбивства функціонерів німецької окупаційної адміністрації та значних колаборантів, щоб таким чином дестабілізувати окупаційний апарат12. Радянські органи також поступово відновили контакт зі значною частиною партизанських загонів і комуністичним підпіллям та розпочали централізацію партизанського руху. Станом на середину 1942 р. відповідальність за координацію дій та матеріальну підтримку партизанських загонів було покладено на щойно створений Центральний Штаб Партизанського руху та його республіканські та регіональні представництва.
Відповіддю окупаційної влади на зростання безпекової кризи в тилу німецьких військ стало переведення на боротьбу з партизанами низки підрозділів вермахту, німецької поліції та Ваффен СС, збільшення присутності збройних формувань союзників, посилення вербування колаборантів з числа місцевих жителів та військовополонених, та розгортання в проблемних районах колабораціоністських формувань з інших регіонів. Проти радянських партизанів в Білорусії, наприклад, діяли підрозділи "Російської Національної Народної Армії" та різноманітні литовські, латвійські та українські поліцейські батальони13. Так само і в різних частинах України, вели протипартизанську боротьбу та здійснювали охоронні функції литовські, латвійські, козачі, тюркські, татарські та калмицькі підрозділи14. Іншими словами, посилення опору знижувало безпеку німецького окупаційного апарату і ненароком, але цілком в логіці політичної боротьби, призводило до зростання кількості колаборантів та інтенсивності їх залучення в силові акції окупантів15. Посилення радянського впливу на окупованих територіях також мало наслідком iнтенсифiкацiю антипартизанської боротьби, репресивних заходів, та насильства щодо цивільного населення. У результаті, в умовах відсутності точних розвідувальних данних та під впливом ідей расової вищості, боротьба проти партизанів все менше нагадувала точкові удари 1941 р., що завдавали мінімальної шкоди некомбатантам. Натомість, починаючи з 1942 р. все частіше траплялися масові вбивства та руйнування цілих населених пунктів16. Такого роду насилля набуло особливого поширення в Білорусії, але й українське Полісся та лісові райони РРФСР також зазнали значних втрат17 Втім, брутальні каральні заходи не поклали край опору. Якщо вони і мали якийсь ефект, то лише ефект збільшення кількості потенційних рекрутів та посилення політичних позицій радянського уряду на окупованій території.
Варто зауважити і те, що наприкінці 1942- на початку 1943 р., на додачу до атак на поліцейські дільниці, вбивств чиновників окупаційної влади та місцевих колаборантів, обструкції економічної експлуатації території та диверсій на комунікаціях, партизани почали здійснювати цілеспрямовані рейди на захід та на південь, таким чином сигналізуючи релевантність радянської влади та її претензій на територіальний суверенітет. В результаті таких рейдів та діяльності організаційно-диверсійних підрозділів НКДБ впродовж 1943-1944 рр., вплив радянської влади поширився з географічно обмеженої бази в Брянських лісах на значну частину українсько-білоруського Полісся, окремі райони Центральної України, а по мірі руху фронтів і в Прибалтику, Східну Галичину, Польщу, Словаччину, Угорщину та Румунію. У цьому процесі, великі партизанські з’єднання кооптували значну кількість місцевих колаборантів, персонал угорських та словацьких військових підрозділів та колишніх учасників озброєнних націоналістичних груп. На жаль для політично незаангажованої частини населення, зміна балансу сил не обов’язково конвертувалася в особисту безпеку. Скажімо на Волині, в Галичині та в південно-східних районах сучасної Польщі, послаблення німців стало провісником, якщо не передумовою кривавого етнічного конфлікту, що забрав життя від 60,000 до 100,000 поляків та від 10,000 до 15,000 українців18. Спроби радянських партизанських загонів проникнути до Литви, Латвії та Естонії впродовж 1943 та 1944 рр. сприяли мобілізації та радикалізацiї місцевих добровольчих формувань. Коли ж нацисти застосували ці підрозіли проти радянських партизанів в Білорусії та на території РРФСР, немало з них взяли безпосередню участь в розправах над місцевим цивільним населенням19. Що стосується радянських партизанів на території України, то хоча вони й уникали етнічних концептуалізацій політичних конфліктів та в цілому не були схильні до масових вбивств на основі принципу колективної відповідальності, вони теж вбивали активних націоналістів, колаборантів та членів їх сімей, подекуди в підкреслено жорстокій формі. Однак, видимість колаборантів в структурах влади зазвичай робила такі вбивства цілком спрямованими. Не потребували "відплатні акти" і значної розвідувальної роботи. У результаті, безрозбірливі масові вбивства, якими знеславили себе німці та місцеві націоналісти, були відносно нечастими і відбувались головним чином там, де політичні опоненти радянських партизанів нібито проживали компактно (напр. в т.зв. "поліцейських селах")20.
Страта жiнки, звинуваченоï в колаборацiï, партизанами з’єднання О.Сабурова, 1943 (кадр кiнохронiки, колекцiя ЦДКФФАУ)
Офіційні документи того часу говорять про те, що радянське керівництво концептуалізувало партизанські рейди як військові та полiтичнi починання. На фундаментальному рівні, Сталін і його соратники розуміли, що ефективний контроль над територією в довгостроковій перспективі означає контроль над політичними настроями та поведінкою населення. Спрямовуючи, через активних учасників опору невдоволення окупантами в створення нових партизанських загонів, радянське керівництво, з одного боку, намагалося дестабілізувати німецьку окупаційну адміністрацію на окупованих територіях, не допустити використання місцевих економічних та людських ресурсів, та, через диверсії на комунікаціях, порушити доставку військових матеріалів та підкріплення на лінію фронту. Так само, радянські керівники були свідомими дiяльностi політичних суперників і розглядали військову присутність як важливий елемент підриву альтернативних претензій на легітимність та суверенітет.
Як ця стратегія працювала на практиці видно на прикладі Київського регіону, де радянська влада традиційнo мала серйозні проблеми з легітимністю і де до весни 1943 р. не було значного спротиву окупаційній владі. Політичний ландшафт радикально змінився під впливом партизанського з’єднання Сидора Ковпака, що на початку 1943 р. прибуло з Білорусії. Скоро на Київщині почали з'являтися озброєнні групи, які до літа 1943 р. об’єднaлися в більшу силу, партизанське формування під командуванням колишнього комуністичного функціонера та нацистського колаборанта Івана Хитриченка21. Хитриченко та його люди теж не сиділи склавши руки. Їм вдалося не лише консолідувати розрізнені прорадянські групи, але й силою кооптувати слабкіший загін українських націоналістів під командою Івана Сарапуки, харизматичного колишнього начальника поліції та активного члена ОУН-Б в м. Медвин, Богуславського району. При цьому Сарапука залишився командиром медвинського загону, не зважаючи на свою активну участь в Голокостi22. У той же самий час, далі на захід, деякі партизанські командири вели переговори з Т. Бульбою-Боровцем, без сумніву, сподіваючись на те, що їм вдасться навернути його або значну частину його загону на свій бік23. Теж саме можна було сказати і про низку підрозділів словацької та угорської армій та про різні колаборантські формування. Коли ситуація устаткувалася, більшість партизанських з’єднань мали в своєму складі чимало колишніх поліцейських та учасників батальонів шуцманшафту24.
Українські націоналісти не лише розуміли логіку радянських візаві, але й мали схожі уявлення про владу. Поява на Волині партизанського з’єднання А.Бринського ("Дядя Петя") в листопаді 1942 р., наприклад, зіграла визначну роль в появі Української Повстанської Армії, основу якої на початковому етапі склали дезертири з лав допоміжної поліції, що ще з 1941 р. знаходились під впливом бандерівців25. Так само і Карпатський рейд партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака, влітку 1943 р. каталізував створення підрозділів Української Народної Самооборони (УНС) в Галичині. У подальшому відділи УНС складуть основу збройних формувань УПА-Захід26. Керівництво ОУН-Б, вочевидь, переймалося, що частина українського населення, незадоволена політикою нацистів, може опинитися під впливом "червоних." І підстави для таких побоювань були. Антинімецькі настрої в регіоні набули значного поширення. Більш того, частина низового активу ОУН на Волині подекуди почала організовувати активні виступи проти німців вже наприкінці 1942-на початку 1943 рр.27 На певному етапі існувала також і можливість того, що саме керівництво ОУН-Б оголосить курс на антинімецьке повстання і здійснить геополітичну реорієнтацію націоналістичного руху в напрямку Великобританії та США. Дискусії з цих питань відбувалися в лютому 1943 р. Але врешті під впливом Романа Шухевича та Дмитра Клячківського гору взяла інша позиція. Бандерівці обрали курс на етнічні чистки поляків, продовження співпраці з структурами Третього Райху та боротьбу проти СРСР та його представників на місцях28 .
На кінець 1943 р. українські націоналісти стали фактичними господарями в сільській місцевості Галичини та частково Волині і навіть намагалися проектувати владу в окремі райони Центральної України, та сучасних Польщі та Словаччини. Польські групи були сильнішими далі на захід, в східній частині сучасної Польщі. Радянські партизани поступово перетворювалися на помітний чинник впливу навіть в Галичині, як показав Карпатський рейд з’єднання Ковпака (червень-вересень 1943 р.), хоч і ціною великих втрат. "Червоні" та націоналісти постійно зіштовхувалися на Волині. Однак, основні бази партизанського руху все ж були розташовані далі на схід, на території українсько-білоруського Полісся. Влітку та восени 1943 р., за мірою наближення Червоної армії до Дніпра, Український Штаб Партизанського руху підтримував зв’язок з більш ніж сотнею різних загонів та груп (понад 25,000 партизанів), багато з яких в той час оперували на захід вiд Києва, в районах сучасних Житомирської, Рівненської та Хмельницької областей29. Постійно створювалися і нові формування шляхом виділення окремих загонів з великих з’єднань та перетворення їх на організаційні структури майбутніх партизанських бригад та з’єднань. Важливу роль в цьому процесі відігравали і організаційно-диверсійні підроздiли НКВС/НКДБ та Українського Штабу Партизанського руху. В короткостроковій перспективі, завдання багатьох партизанських підрозділів складалось в підтримці наступальних дій Червоної армії поблизу Києвa. Надалі вони мали стати інструментом радянської влади в західних регіонах. Спецгрупі "Унітарці" ІV Управління НКДБ УРСР судилося взяти безпосередню участь в бойових операціях та здійсненні розвідувальної діяльності в Рівненській області, як тоді часто бувало, під прикриттям великого партизанського з’єднання.
Спецiaльна група “Унiтарцi”
Василь Хондошко прибув до м. Калач (Воронезька область) на початку 1943 р. Його новий начальник, майор держбезпеки Решетов, одразу провів з ним співбесіду. Для Хондошка було очевидним, що Решетов був добре знайомий з його особовою справою і не заперечував проти його направлення в окуповану Полтавську область як керівника спеціальної організаційної групи із завданням встановити контакт та очолити роботу по координації діяльності підпільних організацій та партизанських загонів. У наступні тижні, Хондошко займався вивченням матеріалів ІV управління про ситуацію на окупованих територіях та підбирав учасників оперативної групи, виключно жителів Полтавської області. Спецгрупа отримала назву "Унітарці." Група Хондошка не була єдиною в своєму роді. В той самий час в Калачі проходили підготовку ще 5 аналогічних відділів під керівництвом ІV Управління НКВС УРСР. На чолі деяких стояли офіцери, які в майбутньому заявлять про себе як офіцери-розвідники та організатори партизанського руху в Західній Україні та в різних країнах Східної Європи. Але до квітня 1943 р. оперативна ситуація на Полтавщині нібито змінилась і потреба в групі Хондошка відпала. Принаймні так він розумів ситуацію. Відповідно, офіцерові довелось шукати нових членів групи. Завдання, як виявилось, не з простих. Спроба завербувати кількох робітників Саратовського заводу "Серп і молот" у липні 1943 р. закінчилась скандалом. Заводом почали ширитися чутки про спроби НКВС завербувати секретних агентів з числа працівників30. Врешті-решт, спецгрупа "Унітарці" складалася з 4 осіб" сам Василь Хондошко (оперативний псевдонім "Юхно"), його заступник, молодший офiцер-чекicт Данило Муха ("Міх") та дві радистки - 20-рiчна Анастасiя Краснобаєва (“Ласточка”) з Донбасу та 21-рiчна Катерина Алєксєєва (“Людмила”), мешканка м. Горький31. Підготовка продовжувалась, але час йшов, а наказу на виліт все не надходило. Оперативні групи Храпка, Бурлаченка, Форманчука, Онищука та Пономарьова відправились в партизанські загони ще в травні 1943 р.32 Влiтку, “Унiтарцi” готувались до вiдправки в Кам'янець-Подiльську область, в партизанське з’єднання Ковпака33.
Анастасiя Краснобаєва, фото з особовоï справи агента
Тим часом стосунки Хондошка з керівництвом ІV Управління почали псуватися. Постійні питання про його попередні перебування на окупованій території і скасування в останній момент вильоту літака з членами оперативної групи на борту, створювали відчуття невпевненності. Капітану держбезпеки здавалось, що його постійно випробовують34. Наразі неочевидно як інтерпретувати деякі моменти в спогадах автора. Можливо, він занадто близько сприймав окремі слова та дії свого керівництва, чи був не зовсім щирим описуючи цей період багато років потому. Але деякі питання видаються достатньо серйозними, щоб їх виокремити як потенційну дослідницьку проблему для майбутніх істориків. Скажімо, після скасованого вильоту літака з "Унітарцями" на борту, розчарованого Хондошка, який і так був впевнений, що за ним ведеться агентурне спостереження, запитали яким чином його документи опинились у відділі німецького СД в щойно "звільненому" м.Міловому (Ворошиловградська область)35. Хондошко нібито знову повторив те, що він говорив раніше про передачу документів у відділ кадрів Полтавського УНКВС в 1941 р. Але коли Хондошко зустрів нового начальника ІV Управління Сидорова, останній зробив вигляд, що йому про цю ситуацію нічого не відомо.
Іншим разом, тодішній Нарком Внутрішніх Справ УРСР, Сергій Савченко, нібито запропонував Хондошкові включити в склад групи такого собі Семена Барановського і двох інших агентів. Барановський не був невідомою величиною. Від знайомих офіцерів в апараті IV Управління та УНКВС в Полтавській області Хондошко знав, що Барановський раніше займав досить високу посаду в органах міліції, але його кар’єра зазнала краху в 1936 р. Наслідком троцкістського минулого та проблемних соціальних зв’язків став арешт. Звільнили Барановського в 1939 р., в процессі згортання масових репресій. А вже в 1941 р., як багатьох колишніх репресованих Барановського залишили на чолі розвідувально-диверсійної резидентури в Сумській області, з наказом проникнути в структури місцевої поліції. І ocтаннiй справді став начальником допоміжної поліції в одному з районів Сумської області, залишаючись на цій посаді до 1943 р. Потім він втік до лісу і проголосив себе командиром партизанського загону, який складався з колишніх поліцейських. Після повернення радянської влади, Барановського заарештували органи НКВС, але після того як втрутився хтось впливовий, його звільнили. А зараз Савченко запропонував його та двох інших поліцаїв Хондошкові як досвідчених агентів. Хондошко, описуючи цю ситуацію, нібито сприйняв пропозицію як черговий тест і, вважаючи, що керівництву НКВС було незручно репресувати Барановського судовим шляхом, запропонував ліквідувати його за лінією фронту. "Начальство" (очевидно сам Савченко) нібито образилось і виразило невдоволення його "незрілістю в такому важливому питанні." Барановський був нібито цінним агентом, якого НКДБ УРСР планував використати в комбінаціях проти німецьких спецслужб. Кілька місяців потому, перебуваючи поблизу Любліна, Хондошко чув про розвідувально-диверсійну резидентуру Барановського, що діяла поруч. Неймовірна історія подвійного агента нібито закінчилась після війни. У своїх спогадах Хондошко стверджує, що Барановського заарештували і засудили до смерті за його злочини під час окупації36 Теоретично, такі твердження можна перевірити, використовуючи документи архівів в Сумскій області, архівно-слідчі справи, та розсекречені матеріали ІV Управління НКВС/НКДБ УРСР в ГДА СБУ37.
У травні 1943 р. "Унітарців" перекинули до Москви, а в жовтні до Харкова та Конотопа, звідки вони мали відправитись в один з партизанських загонів. Натомість, вони опинились в щойно "звільненому" Києві. Існувала можливість, що групу взагалі розформують, враховуючи, що Хондошко почав працювати в Управлінні НКДБ в Києвській області. Але сталося по іншому. В середині листопада підрозділи Червоної Армії та партизани з’єднання Олександра Сабурова оволоділи містом Овруч, в сучасній Житомирській області. А вже в кінці грудня 1943 р. "Унітарці" отримали наказ вирушити до нової столиці партизан України. Невдовзі перед відправкою, Хондошкові присвоїли звання майора держбезпеки (еквiвалент загальноармійського звання полковника) та нагородили медаллю "Партизану Вітчизняної війни," очевидно, намагаючись підняти його в очах партизанів. Місцем призначення було обране “Тернопільське партизанське з’єднання ім. Хрущова” під командуванням Івана Шитова.
Рейд
Іван Іванович Шитов (1916-1945) був ветераном партизанської боротьби. Почавши війну як звичайний мобілізований, Шитов був одним з багатьох солдатів-червоноармійців, що в 1941 р. мимоволі опинилися на окупованій території. Але на відміну від багатьох інших, Шитов не зрадив військовій присязі і продовжив боротьбу в лавах брянських партизанів, під командуванням Олександра Сабурова. Рядовий партизан Шитов брав участь у всіх основних операціях і скоро зарекомендував себе відважним бійцем та вмілим командиром. В кінці 1942 р., у той час як бригада Сабурова передислокувалася з Білорусії в Житомирську область, Шитов очолював загін, що складався з кількох сотень бійців38. Саме під час перебування в українському Поліссі, на початку 1943 р. Сабуров виділив батальон Шитова в окремий підрозділ, з наказом створити нову бригаду з числа радянських лоялістів, оточенців, колишніх військовополонених та місцевих жителів, невдоволених німецькою владою. В червні 1943 р. нову бригаду підчинили Кам’янець-Подільському підпільному комітету комуністичної партії, а в жовтні, Українському Штабу Партизанського руху (УШПР). Невдовзі потому, щоб створити враження, що з’єднання складається з жителів Західної України, підрозділи Шитова перейменували в "Тернопільське партизанське з’єднання імені Хрущова". Наприкінці 1943 р., коли загони під командуванням А.Одухи, І.Скубка та І. Шишка виділили для формування нових підрозділів, з’єднання Шитова включало принаймні 1,500 бійців, дехто зі значним досвідом операцій в Брянських лісах, Білорусії, Поліссі, Поділлі та на Волині39. Цей досвід, з поміж іншого, включав диверсії, бойові зіткнення з німцями, колабораціонтськими формуваннями, підрозділами Бульби-Боровця, та відділами Військового округу "Заграва" (УПА-Північ)40. Також вони збирали розвідувальні данні для УШПР та впродовж 1943 р. спостерігали наслідки етнічної чистки поляків підрозділами УПА на Волині41. Як командир, Шитов був відомий значним «его» та частими конфліктами з іншими партизанськими командирами та функціонерами УШПР. Його бійцям закидали мародерство, насильницький збір продовольства з населення, та вбивства цивільних, що симпатизували націоналістам42.
"Унітарці" відправились до Овруча 28 грудня 1943 р., на вантажівках, що везли зброю та боеприпаси. Їх супроводжував офіцер ІV Управління НКДБ УРСР, Олександр Карташов. Овруч в той час виглядав прифронтовим містом. Партизанські загони з усього регіону звозили в Овруч своїх поранених та хворих, а забирали боєприпаси, вибухівку та інші вантажі, які потрібно було доправити на основні бази відповідних з’єднань. Хондошко з захопленням відзначав для себе силу партизанського руху в порівнянні з тим, що він спостерігав далекого 1941 р. в Полтавській області. У пункті призначення Карташов нiбито передав групу Іванові Ділько, командиру батальону в з’єднанні Шитова43. Батальон Ділько саме направлявся на базу з’єднання в селі Червона Воля, в Городницькому районі, приблизно 140 км на захід від Овруча. Перед початком важкого маршу, Ділько звернувся до партизанів і проінструктував їх бути максимально пильними через присутність в регіоні рейдових підрозділів УПА. Партизанам, зокрема, заборонялося заходити до сіл; основним завданням батальону була доставка боєприпасів для всього з’єднання. Але незважаючи на суворі заходи безпеки, зіткнень та деяких втрат уникнути не вдалось. "Унітарці" не брали участі в перестрілках, але Хондошко та Муха пізніше мали нагоду оглянути трупи націоналістів. На думку мемуариста, вони виглядали добре вгодованими і мали при собі німецьке спорядження.
По дорозі коміссар батальону, Костянтин Дюков, проявляв значний інтерес до членів групи, але ігнорував самого "капітана Юхно." Він навіть висловив подив, що офіцерів-розвідників вiдкомандирували саме в з’єднання Шитова, адже у Шитова вже був розвідувальний відділ, який добре виконував поставлені перед ним завдання. Дюков також говорив про бойові операції і в разі потреби радив Хондошкові звертатися з усіх побутових та організаційних питань до коміссара з’єднання Миколи Шумака. В наступні дні, про Шумака добре відгукуватимуться й інші командири, включаючи самого Шитова. Пізніше Хондошко дізнався, що Шумак і дехто з його людей колись служили в поліції і що після арешту НКДБ, їх, як колишніх партизанів, відправили в штрафний батальон замість таборів44. Можна припустити, що Шитов та його підлеглі намагалися "вписатися" за свого бойового товариша перед представником НКДБ. Що ж стосується нашого автора, то на всьому шляху до Червоної Волі він відчував себе невпевненно. Його непокоїла і відсутність вiйськових знань, і нестача бойового досвіду, і можливість підпасти під контроль Шитова та його офіцерів, і очікування майбутніх конфліктів. Частково ці занепокоєння випливали з проблем керівництва НКДБ та відбивали певну соціалізацію. Партизанські командири загалом славилися своїм свавіллям і не завжди мали гарні стосунки з офіцерами держбезпеки та функціонерами штабів партизанского руху45. А статус деяких командирів, таких як Сидір Ковпак та Олександр Сабуров, був настільки високим, що Сталін їх приймав особисто і отримував інформацію про ситуацію на окупованих територіях безпосередньо від них, в обхід керівництва спецслужб46. Підпорядкування розвідувальному відділу Шитова, як думав Хондошко, зведе його роль до функції пішака і дасть Шитову можливість відфільтровувати розвідувальні данні, як він того бажав. Хондошко навіть розмірковував про можливість відокремлення від Шитова і перетворення "Унітарців" на організаційно-диверсійний підрозділ, але швидко відмовився від цієї ідеї через характеристики інших членів групи. "Унітарці" просто не були придатні для виконання таких завдань. Занепокоєння Хондошка про свій статус всередині з’єднання мали під собою певні підстави, але й грунтувалися вони на помилкових припущеннях, як покажуть наступні події.
Загін прибув на базу шитівського з’єднання в Червоній волі 7 січня 1944 р. Прийом "Унітарців" командуванням з’єднання був приязним. Офіцери розвідвідділу, Лещенко та Тарарієв, на початку вiйни служили в особливих вiддiлах, потрапили в оточення і врешті-решт опинилися в партизанських загонах. "Колеги" завзято знайомили Хондошка з оперативною ситуацією, незважаючи на те, що розвідвідділ з’єднання займався майже виключно військовою розвідкою. Робота з агентурою та питання контррозвідки не отримували належної уваги. Більш того, коли кілька тижнів потому Хондошко звернув на це увагу Шитова, останній відрубав: "Нам тут не треба Єжовщини."47. Не поспішав Шитов і знайомити "капітана Юхно" з оперативною інформацією в штабi з’єднання. Дуже скоро "Унітарців" відрядили у віддалений батальон Трохима Котлярова, а звідти ще далі – в роту колишнього матроса Зиновія Макарченка, за 15 кілометрів від бази з’єднання, без можливості контакту з більшістю командирів48. Хондошко не сумнівався, що Шитов та його люди побоювалися, що офіцери НКДБ прибули, так би мовити, "по їхню душу.” Шитов навiть запропонував Хондошковi перейти в “cпорiднене формування” полковника-чекiста Медвєдєва49. Стосунки з рядовими партизанами теж не були оптимальними. І хоча до "Унітарців" ставилися в цілому доброзичливо, вважаючи їx, згiдно з легендою НКДБ, представниками штабу партизанського руху, з них нерідко й насміхалися. Варто лишень згадати жартівливе прізвисько "Діти капітана Гранта," що відсилало не тільки до роману Жуля Верна, а й до погонів Хондошка та юності мініатюрних дівчат-радисток. Не варто і говорити, що вести агентурну розвідку в таких умовах було не просто.
Але "капітан Юхно" мав значний досвiд роботи i, головне, сильні козирі у формі радіозв’язку з НКДБ УРСР. Не пройшло й кількох днів, як радисти вийшли в ефір й запросили списки секретних агентів НКДБ в Житомирській області напередодні війни. Хондошко лишень промовчав у спогадах, що саме такими були i iнструкцiї керiвництва НКДБ, таким чином перебiльшуючи свою iнiцiaтиву та кмітливість чи приховуючи icнування наказiв згори в очiкуваннi публiкацiї матерiaлу. Не мав вiн i права контактувати з агентами без санкцiї керiвництва50. Списки агентури в розташування з’єднання мав доставити один з офіцерів розвідки Шитова, що саме отримував в Овручі боєприпаси51. Порівнявши ці списки зі списками партизанів з'єднання, які він отримав у штабі під приводом знайомства з особовим складом, Хондошко досить швидко встановив, що 12 секретних агентів НКДБ зараз служили в різних підрозділах шитівського з’єднання. Через завербованого ним ординарця штабу, 16-літнього Євгена Мартиненка, Хондошко встановив таємний контакт з цими людьми. За кілька днів у нього вже була мережа агентів всередині з’єднання. Мав вiн i можливість встановити контакт з агентами НКДБ, що проживали в навколишніх селах. Коли йому було треба зв’язатися з цими людьми, він посилав до них Мартиненка або когось з дівчат-радисток. Розвідданні поступали до НКДБ УРСР по декілька разів на день, оминаючи розвідвідділ Шитова. При цьому, щоб не викликати підозри у рядових партизанів, їм говорили, що дівчата тренуються (таким чином з'явилися партизанські жарти про передачу в штаб партизанського руху "Казки про золоту рибку")52. Що ж стосується розвідувальних данних, то інформація яка надходила від агентів свідчила про активну діяльність українських націоналістів. Останні з’явилися в Житомирській області вже влітку 1941 р. і одразу приступили до створення підпільних організацій. Ставку ОУН-Б робила на антирадянськи налаштованих українців, жертв політичних репресій, та сільську інтелігенцію. Чимало націоналістів служило в адміністративних органах та поліції53. Саме в ті дні, Хондошко та Муха, у яких, як видається був певний простір у формулюванні розвідувальних завдань, вирішили сконцентруватися на зборі інформації про діяльність ОУН. Запланований рейд шитівського з’єднання в Рівненську область обіцяв ще більше можливостей. У спогадах Хондошко стверджує, що вже під час самого рейду стало зрозумілим, що оперативники не могли покладатися на радянських лоялістів. Більшість з останніх або втекли під час відступу або загинули від рук німців та українських націоналістів ще в 1941 р. Розуміючи переплетенність ОУН, колаборантських структур, та німецьких спецслужб, Хондошко нiбито вирішив зробити ставку на вербування більшості агентів з числа активних націоналістів54. Але тут вiн, здається, знову трохи кривить душею. У його завданнi прямо оговорювалась орiєнтацiя на вербування агентiв насамперед з числа полiтичних опонентiв.
Перед початком рейду 14 січня, "Юхно" знову запросив списки передвоєнних агентів, цього разу у Рівненській області. У той же час він передав інформацію про агентів в Житомирській області, які йому були непотрібними, в розвідвідділ Шитова. Ввечері першого дня рейду, партизанські з’єднання Шитова та Наумова захопили районний центр Березне (38 км на захід від Червоної волі і приблизно 60 км на північний схід від Рівного). Батальйон Котлярова, з яким були і "Унітарці," зайняв сусіднє село Моквин, де, як було відомо Хондошкові, проживав один з агентів НКДБ. Пробувши в районі Березного кілька днів, з'єднання вирушило в напрямку Чарторийських лісів (приблизно 80 км на північний захід від Березного).
Вірогідно, що розповідь Хондошка про перебування партизан в Моквині та інших волинських селах містить багато недомовленностей. Але є в спогадах і багато цікавої інформації про рейд та діяльність "Унітарців." Після того як партизани зайшли в Моквин, дізнаємося від Хондошка, вони швидко затримали кілька чоловіків, які намагалися непомітно вислизнути з села. Вранці, користуючись відсутністю Лещенка та Тарарієва, Хондошко та Муха приступили до “фільтрації" затриманих. Затримані виявились українськими націоналістами. Крім того, щоб встановити зв’язок з секретним агентом НКДБ і розпитати його без привернення уваги, вони наказали зібрати весь адміністративний персонал та робітників паперової фабрики для опитування нібито про роботу фабрики. Агент, що працював механіком на фабриці, теж з’явився. Саме він розказав "Унітарцям" про районного провідника ОУН, що ховався в одному з будинків. Звали націоналістичного функціонера Михайло Радиван і він був районним референтом з пропаганди. Маючи таку інформацію, вони по тихому заарештували Радивана і, очевидно під страхом смерті та з обіцянками реінтеграції в радянське суспільство після очікуваної перемоги, завербували його під агентурною кличкою “Шило”55 Радивана аргументи офіцерів НКДБ, вочевидь, переконали і він одразу пішов на співпрацю. Того дня він повідомив "Унітарцям" імена членів ОУН в районній мережі, розповів про загальну структуру організації та про вбивства прорадянських осіб службою безпеки ОУН напередодні німецького відступу56. Надалі і до свого зникнення у Львові в другiй половинi 1944 р., він стане корисним агентом, що періодично інформував "капітана Юхно" про організаційні справи, включаючи діяльність служби безпеки ОУН та офіційні інструкції щодо документування і публікації інформації про злочини радянських партизанів, Червоної армії та органів радянської влади57.
Діяльність "Унітарців" в інших місцях видавала їх уявлення про себе як авангард радянських органів держбезпеки на окупованих територіях. Зi свого боку, НКДБ вимагало протоколювати допити укрaїнських та польських нацioналiстiв i якщо не було змоги доправити документи до Києва, створювати спецiaльнi потайники для документiв58. Сам Хондошко згадував як вони використовували старих агентів НКДБ і місцевих жителів для ідентифікації членів ОУН. Після допитів і вербувань націоналістів як секретних агентів, останні отримували вказівки після відновлення радянської влади з’явитися в управління НКДБ і розповісти про себе. Персональні данні нових агентів регулярно відсилались до Києва. Втім, наразі виглядає очевидним, що така стратегія не завжди спрацьовувала і органи держбезпеки пізніше марно намагалися знайти деяких “агентів.”
Невiдомий пiдроздiл УПА на початковому етапi розвитку руху (орієнтовно 1943 р.). Чимало iнсургентiв на цьому фото одягнениi в форму полiцейських формувань та пiдроздiлiв шуцманшафту (колекцiя ЦДКФФАУ)
З мемуарів Хондошка, однак, не ясно, що ставалося з членами ОУН та їх симпатиками, якщо вони відмовлялися від співпраці. Такі звісно були і в нас немає жодних причин вважати, що досвідчений оперативник як Хондошко був достатньо наївним, щоб вірити обіцянкам про співпрацю отриманим під тиском. Більш того, достеменно відомо, що деякі бранці чинили опір. Наш автор спогадів згадував як один достатньо високопоставлений функціонер ОУН, на прізвисько “Рудий," кинувся на нього під час допиту, намагаючись задушити, і майже заволодів автоматичною зброєю, яку члени оперативної групи необережно залишили коло дверей. В метушні, в умовах тісної кімнати, Лещенко, Тарарієв та Муха марно намагалися звільнити Хондошка з обіймів масивного опонента. Якби "Рудому" вдалося дотягтися до зброї, напевне, ми б говорили про передчасну загибель не лише "Унітарців," але й розвідників Шитова. Врятував всiх Муха, який один зумів зорієнтуватися в ситуації і з близької відстані вистрілити "Рудому" в голову59. Цілком можливо, що деяких націоналістів страчували після допитів. Сам Хондошко натякав на таку можливість, коли описував невдалі спроби розвідвідділу Шитова в січні 1944 р. знайти та ліквідувати керівника служби безпеки ОУН на прізвисько "Моряк," якого вони вважали відповідальним за чисельні вбивства в районі селища Колки60.
Деякі дослідники стверджують, що партизани Шитова страчували політичних опонентів61. Ну і вже точно немає ніяких сумнівів в тому, що це робили інші партизанські загони62. Спеціальні служби ОУН також не сиділи без діла. Мотивовані інтересами безпеки, вбивства радянських лоялістів, євреїв, колишніх військовополонених та "неблагонадійних" в рядах УПА, що значно зросла кількісно в результаті масових мобілізацій 1943 р., відбувались впродовж 1944 р.63 Крім цього, з появою радянських партизанів та з наближенням лінії фронту, керівництво ОУН видало низку наказів про зміну конспіративних квартир та псевдонімів провідників та рядових підпільників. Селянам наказувалось зарiзати всю надлишкову худобу та створити прихованi запаси зерна для УПА64. Боротьба за територію та за серця місцевого населення лише починала набирати оберти.
Після операції в Березному та в Чарторийських лісах, з’єднання Шитова направилось в район Дрогобича, з наказом здійснити ряд диверсій на нафтопромислах та паралізувати діяльність місцевих відділів УПА. Але все одразу пішло не так. Щойно партизани спробували перейти залізничну колiю Ковель-Рівне поблизу Ківерців та Рожища, 22 січня 1944 р., як одразу зіткнулися з сильними підрозділами німецьких військ та колаборантськими відділами "Російської Визвольної Армії” (РВА), озброєнних в тому числі танками та бронетранспортерами. У результаті, партизани були вимушені поспішно відійти в напрямку Колки, де вони і залишалися на протязі кількох днів, очікуючи подальших інструкцій від УШПР. Дехто з дослiдникiв пiзнiше закидав Шитову небажання ризикувати. Якби там не було, зазнаючи подальшого тиску з боку німецьких частин, партизани відступили з Колок в район Цуманських лiciв, а звідти в бік Степані. Після відпочинку в Степані, з’єднання провело кілька тижнів на марші в Рівненській та Волинській областях, не маючи якоїсь особливої мети. Нарешті, 18 лютого Шитов отримав наказ відвести з’єднання в нещодавно звільнений/"звільнений" Луцьк на переформування65.
Петро Форманчук (крайнiй справа), учасники спецгрупи “Волинцi” серед партизанів з’єднання О.Федорова (сам Федоров у центрі) (Джерело ГДА СБУ, ф.60, спр.28442, т.3)
На протязі рейду, що тривав більше місяця партизани з’єднання пройшли сотні кілометрів по поборюваній території Волині та Східної Галичині. Окрім німців, українських націоналістів та підрозділів "РВА," їм зустрічалися різноманітні підрозділи радянських партизанів. Зокрема значні сили були зосереджені поблиз Млинова, в очікуванні рейду до Польщі (з’єднання С.Малікова, М.Наумова, І.Федорова-"Ровенського" та менші партизанські загони і розвідувально-диверсійні підрозділи Червоної армії)66. Військова присутність радянської держави на "окупованих територіях" зростала і поширювалась на захід та південь, за досить передбачуваною схемою, хоч і не без періодичних невдач. Василь Хондошко знав, що так було не завжди. І немовби щоб підкреслити цей момент для невідомої майбутньої аудиторії, майор держбезпеки згадав "сотні" розбитих радянських танків в Цуманських лісах, з залишками екіпажів всередині--болюче нагадування про руйнівну поразку в танковій битві під Дубно в червні 1941р.67 А ще в багатьох селах Західної України височили кургани з хрестами, що їх в 1941р. насипали українські націоналісти для відзначення "звільнення від єврейсько-більшовицького гніту."68 Проходили партизани і через "мертві зони" – власний термін Хондошка. У багатох місцях підрозділи УПА та мобілізовані українськi селяни винищили все польське населення і напіврозкладені тіла ще можна було спостерігати в відкритих масових могилах. Трупи худоби доповнювали апокаліптичну картину. Польські озброєні відділи платили тією самою монетою69. Партизани Шитова дісталися Луцька без особливих проблем, як здавалось Хондошкові, лише тому, що УПА припинила активні операції, очікуючи на наближення фронту70. Історія цього партизанського з’єднання та спеціальної групи НКДБ "Унітарці" продовжиться в березні-серпні 1944 р. за Бугом, на території сучасної Польщі.
За Бугом
"Тернопільске партизанське з’єднання імені Хрущова," можливо, не виконало всіх поставлених завдань, але "Унітарці" показали себе добре в конкуренції з розвідувальним відділом, особливо під час невдалого рейду в район Дрогобича. Їх внесок в безпеку з’єднання не залишився непомічений Данилом Миколайчиком та Борисом Шангіним, що очолили шитівське з'єднання після переформування у Луцьку. Саме Миколайчик та Шангін запросили "майора Юхно" приєднатися до них під час рейду в Білгорайські ліси (південно-східна Польща). Він погодився, хоча і мав пропозицію від НКДБ УРСР очолити невеликий організаційно-диверсійний загін, що направлявся в Закарпаття. Хід думок автора був досить зрозумілий. Закарпаття в той час було "терра інкогніта" і Хондошко відчував, що відсутність бойового досвіду стане перепоною в справі організації партизанського загону71. Небезпечна місія в Закарпаття випала Петру Форманчуку та спецгрупі НКДБ УРСР "Волинці," що також перебувала в Луцьку після кількох місяців роботи в Чернігівсько-Волинському партизанському з’єднанні під командуванням Олексія Федорова72.
22 лютого, "відремонтоване" з’єднання Миколайчика, що тепер називалось "Львівське партизанське з’єднання імені Хрущова" та складалось з 3 батальйонів (понад 1,000 бійців) розпочало важкий шлях в напрямку майбутнього радянсько-польського кордону. Дорога вела через Волинь та північну частину Львівської області. Зокрема, після невдалої спроби переправитися через Буг між Ковелем та Каменем-Каширським, підрозділи з’єднання повернули на південь, в напрямку Лопатина, і вже на Львівщині почали шукати можливості переправи. Кілька тижнів потому, 26 березня 1944 р., партизани нарешті перетнули річку в Угнівському районі. На шляху з Луцька до Камінь-Каширського та з Камінь-Каширського до Лопатина і далі в Угнівські ліси, відбувалися періодичні зустрічі та збройні зіткнення з озброєними формуваннями УПА. Регулярність таких контактів і знання командирів УПА про маршрут з’єднання наводили на думку, що ОУН мала багато агентів серед місцевого населення, які підслуховували розмови партизан і відповідно інформували націоналістів, які, в свою чергу, могли інформувати німців про пересування з’єднання73. Знову зруйновані польські поселення. Польські та українські групи самооборони, які просили допомоги та захисту74. У одному з сіл неподалік Луцька до війни була чешська колонія. Під час окупації чехи створили власну групу самооборони і нібито мали непогані стосунки з німцями. Партизанів чехи приймали приязно, але Хондошко розумів, що в них свої інтереси і що вони не були прихильниками радянської влади75.
Та простори фрагментованого суверенітету були не лише про війну, діяльність ворожої агентури, насилля над цивільним населенням та удавані ідентичності. Було там і багато можливостей для торгу та переговорів між різними антагоністичними та не надто антагоністичними силами. Історикам добре відомі факти переговорів та співпраці між відступалими німцями та УПА, між УПА та угорськими військовими, і навіть, на завершальному етапі війни, між УПА та АК76. Зі свого боку, радянські командири вели переговори не лише з УПА, але й з підрозділами Бульби-Боровця, словацькими та угорськими військовими відділами і різноманітними колабораціоністськими формуваннями, співпрацювали з АК та польскою самообороною на Волині, і навіть інкорпорували деякі з цих підрозділів як окремі партизанські загони в складі великих з’єднань77.Чимало місцевих українців, поляків, євреїв, колишніх поліцейських, словацьких та угорських солдат та бійців націоналістичних формувань приєдналися до радянських партизанів в індивідуальному порядку.
Рейдове з'єднання Миколайчика та Шангіна не було винятком. Скажімо, поблизу Камінь-Каширського партизани перетнули залізничну колію без бою, в результаті переговорів з угорськими військами, що виконували охоронні функції на цьому відрізку залізниці78. В Угнівському районі на шляху партизанів 25 березня 1944 р. став відділ УПА під командуванням "Тараса," з яким вони ще не раз будуть стикатися в наступні тижні. Одразу розпочалися перемовини про можливості переходу через територію контрольовану націоналістами. Хондошко згадував як представники УПА запропонували провести людей Миколайчика у Білгорайські ліси, але лише за умови, що вони обійдуть стороною село Мости Вєлкі. Політичні питання не уникались. Представники націоналістів намагались навернути партизанів на свій бік, апелюючи до українського походження багатьох бійців. Партизани закидали націоналістам співпрацю з німцями. Довіри явно не вистачало. За півгодини після завершення перемовин, обидві сторони обстріляли один одного з мінометів. Пізніше Хондошкові стало відомо, що пропозиції УПА провести їх у Білгорайські ліси мотивувалися бажанням виграти час. Інша група інсургентів в цей час поспішно евакуювала поранених з польового шпиталю в Мостах Вєлкіх, що саме лежали на шляху бійців Миколайчика79. Наступного дня, щоб переправитися через Буг в районі Кам’янки Струмилової (тепер Кам’янка Бузька, Львівська область) партизанам довелося вести перемовини з поліцаями, використовуючи як посередників щойно завербованих агентів, що самі були активними членами ОУН80. За Бугом, Шангіну та його людям доведеться мати справу з іншими підрозділами УПА, вести переговори та ситуативно співпрацювати з представниками Армії Крайової та "батальйонів хлопських," та спробувати включити в склад з'єднання окремі збройні відділи місцевих "русинів" та євреїв.
Фрагментація суверенітету це також про прогинання під силою, про часті зміни політичних преференцій, про недомовленності, та про придушення приватних спогадів особами, які невільно опинились всередині вогняного шторму. В селі Кам’януха, на дорозі між Луцьком та Каменем-Каширським, від арештованих членів ОУН "Унітарцям" стало відомо про двох братів, жителів сусіднього села. Старший, колишній член КПЗУ, був публічно страчений українськими націоналістами влітку 1941 р. Молодшого примусили вступити до ОУН і згодом приєднатися до їхньої служби безпеки. Прибувши до села, "Унітарці" навмисно розташувались в домі матері двох братів. В розмовах з партизанами, літня жінка розповідала про долю старшого сина, але нічого не казала про зайняття молодшого, який жив разом з нею. Аж ось з’явився і сам хлопець. Під час вечері Хондошко та інші члени оперативної групи підвели розмову до теми злочинів українських націоналістів. В цей момент, молодий чоловік нiбито погодився розповісти Хондошкові про своє минуле, про ОУН та про участь у вбивствах, виконаних службою безпеки ОУН, про примусову мобілізацію багатьох чоловіків в УПА, про контакти УПА з німцями. Вони швидко завербували його як агента і, як і під час рейду шитівського з'єднання, наказали йому прийти до НКДБ після відновлення радянської влади81.
А ще були німці і інколи вони проводили концентровані антипартизанські операції. Окремі підрозділи з’єднання потрапили під сильний удар вже невдовзі після переправи через Буг 26 березня 1944 р. Один з батальонів, на чолі з Миколайчиком та начальником розвідки з’єднання майором Сєдовим, не змiг переправитися і був вимушений повернути на схід в розташування підрозділів Червоної армії82. Надалі рейд відбувався під командуванням Бориса Шангіна, досвідченого командира, чиє партизанське життя почалося ще в 1941 р. в нікопольських плавнях. Після того як німці розбили партизанські підрозділи у плавнях, Шангін з групою партизанів направився на північ, у напрямку Брянських лісів і врешті-решт, так само як і Іван Шитов, приєднався до загону Олександра Сабурова. Призначення Шангіна командиром з’єднання позначилося і на статусі Хондошка. На відміну від Шитова, Шангін розумів важливість контррозвідки і довіряв представнику НКДБ більше за своїх попередників83. Як наслідок, "майор Юхно" не лише став заступником командира з’єднання з розвідки, але й отримав дозвіл реструктурувати розвідувальний апарат як він вважав за потрібне. Скоро в кожному батальоні з'явилися уповноважені. Крiм цього, радистки Краснобаєва та Алексєєва почали виконувати функції резидентів, координуючи роботу секретних агентів всередині з’єднання. Багато років потому, Хондошко хвалився, що їм разом вдалося виявити понад 20 агентів німецьких спецслужб, які намагалися проникнути в лави партизан під час перебування в Білгорайських лісах. "Унітарці" продовжували працювати під командуванням Хондошка як окремий підрозділ84.
Метою цієї короткої роботи не є детальна реконструкція діяльності з’єднання Шангіна, інших партизанських формувань, їх супротивників, та ситуативних союзників. Можливо це зроблять інші історики в майбутньому. Моя мета наразі привернути увагу до особливостей оперативної ситуації в Білгорайських лісах в порівнянні з Поліссям та Волиню та визначити вплив системних та екзогенних факторів на процеси збору розвідувальної інформації на території Польщі. Вибір ареалу операцій не був випадковим. Розташований всередині неправильного чотирикутника між Львовом, Любліном, Варшавою та Краковом, великий лісовий масив пропонував широкі можливості для диверсій на основних комунікаціях. Радянське керівництво було особливо зацікавлене в залізничних та авто-шляхах, що сполучали Варшаву, Люблін і Львів та Краків, Люблін і Львів. Німці використовували ці мережі для транспортування військ та спорядження на Львівський сектор фронту. З’єднання Шангіна також було не єдиним радянським з’єднанням в цьому районi. Велике партизанське з’єднання під командуванням Петра Вершигори (колишня Ковпаківська дивізія) напередодні відправилось рейдом на Віслу85. Чимало радянських та польських загонів Армії Людової діяли в Янівських лісах, приблизно в 30 км на північний захід від Білгораю і в Парчевських лісах поблизу Хелма. У цілому радянські партизани вважали оперативну ситуацію на території Польщі сприятливішою, ніж в Галичині. Власне, несприятливе політичне середовище, як наслідок присутності збройних формувань УПА та діяльності підпілля ОУН, тісно переплетеного з структурами місцевого українського суспільства, одного разу змусило Петра Вершигору прирівняти Галичину до Німеччини86.
У цьому контексті, завдання з’єднання Шангіна включали важливий політичний компонент, виходячи з того, що партизанам доводилося ділити територію з іншими збройними групами – різні загони АК, "хлопські батальони," деякі підрозділи місцевих "русинів" та євреїв. В Угнівських лісах, приблизно в 50 км на схід, базувалися значні сили УПА. Зокрема, партизани мали встановити гарні стосунки з польським населенням і спонукати різні озброєні групи, в тому числі і УПА, повести боротьбу проти німців, в разі потреби інкорпоруючи окремі загони і постачаючи їм озброєння, що прибувало літаками з "великої землі." Хондошко стверджує, що їм вдалося залучити на свій бік невеликий загін "русинів" під командуванням ватажка "Панаса"87. Вони також спробували кооптувати єврейський сімейний загін, запропонувавши евакуювати жінок та дітей до СРСР за умови, що чоловіки поведуть активну боротьбу против німців поряд з партизанами. Але домовленності досягти не вдалось, нібито через відмову жінок евакуюватися, а насправді тому що пріоритетом сімейного загону було виживання, а не диверсії на німецьких комунікаціях. Згадуючи про ці події в контексті політики державного антисемітизму 1960-1970-х років, Хондошко, однак, приписував невдачу в перемовинах “полiтицi сіоністів”88.
Василь Хондошко (червень 1944, Тарногруд, Польща)
Стосунки з підрозділами Армії Крайової, з іншого боку, були досить складними. На відміну від УПА, учасники АК не виражали явної ворожості до радянських партизанів. Але й вони не вели активної боротьби проти німців. Наразі польських офіцерів влаштовувала ситуація підготовки до загального повстання, під час якого передбачалося відновлення Польської держави в межах до 1939 року. Відділи АК були численнішими за інші польські формування, мали в своєму складі значну кількість армійських офіцерів та функціонерів розвідувальних органів, підтримували зв'язок з польським урядом у вигнанні і, на відміну від інших польських підрозділів, отримували військову допомогу з Англії. Хондошко згадував, що у стосунках з командирами АК, Шангін від початку волів діяти з позиції сили. "Майор Юхно" був в числі офіцерів, які направилися на переговори з місцевим командиром АК [майор "Лось", справжнє ім’я нiбито Вільгельм Щепанкєвіч] в день прибуття радянських партизан у Білгорайські ліси. Перемовини не встигли початися, як радянські партизани за наказом Шангіна захопили сусіднє село, де відділи АК створили свою базу. Протестувати не мало ніякого сенсу. У Шангіна було близько 1,000 добре озброєних бійців. Апеляції офіцерів АК до свого статусу як легальних представникiв Польської держави наштовхнулися на контр-аргумент, що Польщі не існує з 1939 р. і всі вони знаходяться на території Генерал-Губернаторства, під контролем Третього Райху, з яким СРСР перебуває в стані війни89. Іншим разом, Шангін та його люди скористалися тим, що, намагаючись зберегти таємність своїх контактів з англійцями, офіцери АК не повідомили про заплановані поставки озброєння. Дізнавшись про це від агентів в польському офіцерському середовищі, Шангін наказав захопити вантаж і щоб ще дужче дошкулити полякам, розпорядився передати певну кількість автоматів одному з командирів АК, що весь час просив зброю в радянських партизан90. Надалі, радянські і польскі партизани проводили сумісні операції проти німців, але в цілому стосунки несли в собі багато недовіри та прихованої ворожості. Командири АК, наприклад, використовували Катинську справу в пропаганді спрямованій на польське населення і нібито погрожували смертю всім, хто допомагав радянським партизанам91. Хондошко також стверджував, без доказів, що командир АК "Гром" намагався його вбити92. Партизани ж в боротьбі за серця польських селян робили ставку на технічну допомогу, зокрема через розподіл під час польових робiт тяглової сили93.
Що ж стосується розвідувальної роботи, то на відміну від Полісся та Волині, "Унітарці" не могли покладатися на передвоєнні мережі секретних агентів НКДБ (Білгорайський район з 1939 р. знаходився в німецькій зоні окупації). Вони, правда, підтримували зв'язок з агентами завербованими в січні-лютому (напр. агент "Шило" у Львові) та заагентурили нових помічників з середовища українських націоналістів. До переходу за Буг, всі ці люди надавали інформацію про склад підпільних мереж ОУН в Камінь-Каширському та Угнівському районах, а також про розташування німецьких гарнізонів та про можливості переправи через Буг. Але в самих Білгорайських лісах, увага перемістилася з українських націоналістів на АК та органи німецької окупаційної адміністрації. Значні зусилля були спрямовані на створення агентурних мереж у Львові, Грубешові та деяких інших містах. Відповідно, нові агенти належали до інших соціальних середовищ. Серед них були етнічні поляки, в тому числі командири деяких збройних формувань, невдоволені політикою командування АК; колишні члени комуністичних партій Польщі та Західної України; політичні емігранти, що осіли в Польщі після 1921 р.; колишні радянськi вiйськовополоненi та, нарешті, українські колаборанти, що встигли розчаруватися в німецькій владі і вже передбачали перемогу СРСР. У деяких агентів була складна ідентичність і цікаві життєві траєкторії, що самі по собі відображали складність політичного вибору, плинність лояльностей, та симулятивний характер політичної культури в умовах фрагментованого суверенітету. Варто лише згадати Бориса Варфоломєєва, російськомовного жителя Житомира і колишнього червоноармійця, який під час окупації оселився поблизу Новоград-Волинського – у поляків, родичів його матері, і став видавати себе за етнічного поляка. Під час антипольської кампанії ОУН та УПА на Волині, Варфоломєєв приєднався до місцевої групи самооборони, що, в свою чергу, знаходилась під впливом АК і навіть з часом зайняв командну посаду. Хондошко дізнався про Варфоломєєва від секретного агента ІV Управління НКДБ, який в той час був членом ОУН в Камінь-Каширському районі. Поручика "Хана" – Варфоломєєва – нібито активно розшукувала служба безпеки ОУН. Коли "Унітарці" встановили офіцера в одному з польських сіл, Хондошко використав знання про справжню ідентичність Варфоломєєва як важіль і, погрожуючи видати візаві польським націоналістам, оформив вербування94. А ще був Петро Дацько, колишній член КПЗУ, якого українські націоналісти кооптували в 1941р.95 А офіцер АК, на ім'я "Зенон" просто представився в приватній бесіді з Хондошком як далекий родич Ф.Дзержинського. Цей факт нібито заважав його кар’єрі в польських колах і викликав знічення як у самого Хондошка, так і в керівництві НКДБ УРСР96.
Комбінації, які закінчувалися вербуванням агентів подекуди були досить складними і, інколи, включали в себе елементи прихованої боротьби з контррозвідниками АК, що намагалися ідентифікувати потенційних радянських агентів до того, як вони попали в руки Шангіна та його людей. Цілком можливо, що декого з цих людей стратили. Показовий епізод стався навесні 1944 р. Після перемовин з місцевими командирами АК, радянські та польські партизани здійснили диверсію на залізниці – підірвали ешелон з харчами і розібрали 5 км колії на лісовій ділянці між Львовом та Любліном. Не маючи в розпорядженні значних силових ресурсів та не знаючи реальної сили партизанiв, німці не поспішали ремонтувати лінію. Натомість, вони оголосили відновлення руху пасажирських поїздів. Потяги зупинялися на крайніх станціях з обох боків розриву колії. Потім пасажири, серед яких, очевидно, були і німецькі агенти, йшли до потягів сполучення, більше 5 км через ліс, який контролювали радянські та польські партизани. Хондошко зрозумів, що це була чудова нагода провести "фільтрацію" всіх цивільних пасажирів, що рухалися зі Львова у Люблін і навпаки і таким чином провести вербування нових агентів. Але контррозвідники АК його переграли. Вони примудрились організувати "фільтрацію" ще до того як пасажири попадали в руки людей Хондошка. В результаті, АК нiбито вдалося ідентифікувати та ліквідувати як "німецьких агентів" багатьох колишніх членів КПЗУ та потенційних радянських симпатиків з числа місцевих українців та росіян до того як втрутився Шангін. Тим не менш, Хондошко зміг рекрутувати корисного агента, з широкими контактами в колабораціоністських структурах дистрикту “Люблін” та дистрикту “Галичина” Генерал-губернаторства, таким чином створивши передумови для розбудови розвiдувальної резидентури “Лic.”97
Що ж стосується наслідків розвідувальної діяльності спецгрупи "Унітарці," то її найбільшим досягненням напевно була інформація про дiяльнiсть українських i польських нацioналiстiв та про розташування штаб-квартири Гiтлера поблизу Пшемишля та Центрального штабу УПА в селi Угринiв на Львiвщинi98. Важливі розвідданні вiйськового та полiтичного характеру надходили від агентів зі Львова та Грубешова99. Згiдно з наказами НКДБ, шукалися пiдходи до голови Українського Центрального Комiтету Володимира Кубiйовича, з метою його фiзичного усунення100. Хондошко також стверджував, що він інформував Шангіна про плани німців розпочати велику антипартизанську операцію в Білгорайських лісах в червнi 1944 р. Але його попередження нібито були проігноровані не лише командиром з’єднання, але і керівниками спецзагонів НКДБ СРСР, Прокопюком та Карасьовим101. Такі твердження, звісно, потребують перевірки. Якби там не було, в другiй половинi червня, німці силами кiлькох дивiзiй, за пiдтримки угорських частин, Калмицького кавалерiйського корпусу та вiддiлiв УПА, змогли заблокувати кілька партизанських формувань і почали стискувати кільце. Партизанам вдалося вирватися з оточення лише кiлька днiв потому ціною значних втрат102. Історія "Львівського партизанського з’єднання імені Хрущова" і оперативної групи "Унітарці" закінчилася в серпні 1944 р., після того як Червона Армія просунулась вглиб Польщі, а УШПР видав наказ партизанським загонам, які тепер опинилися в тилу радянських вiйськ, повернутися в Раву-Руську для розформування103.
***
Мені б хотілося завершити цю статтю коротким резюме історіографічної значимості неопублікованих спогадів Василя Хондошка. Перш за все, у разі з цим манускриптом, ми маємо справу з унікальним джерелом – детальним, тверезим, самокритичним і в значній мірі позбавленим перекручень та драматичних перебільшень характерних для радянської воєнної мемуаристики того часу. Це мимоволі створює відчуття достовірності, незважаючи на вплив інституційних традицій, замовчування певних елементiв з iстoрiї cпецгрупи чи епізодів власної біграфії (напр. про свою участь в репресивних заходах напередодні та під час Другої Світової війни), та окремих фактичних неточностей104. Орієнтація Хондошка на уникнення драми, якщо не на повну відвертість, проявилась навіть у такій дрібниці як вибір оперативного псевдоніма. За лінією фронту він використовував прізвище дружини – "Юхно." Яскравіше прізвисько, як він пояснював в другому варіанті спогадів, в критичних умовах могло поставити його носія в незручне становище105. Особиста скромність, звісно, була однією з публічно декларованих цінностей радянських чекістів ще з часів Дзержинського.
Важливо відмітити і те, що мемуар знаходився в значному дисонансі з політикою інституційного знання, про що прямо говориться в доповіді Інспекторату КДБ і про що можна виснувати з рясних позначок в тексті. І це правда, що, незважаючи на велику кількість недомовленностей, мемуар містить в собі багато інсайдерського знання. Проблеми, що освiтлюються в текстi включають в себе радянські репресивні заходи в сьогоднішній Західній Україні; нецензуровані розмови між офіцерами держбезпеки; особливості організації руху опору на початковому етапі війни; кризу радянської легітимності в 1941 р.; внутрішню політику та інституційну культуру НКВС/НКДБ; створення оперативних груп та організаційно-диверсійних загонів НКВС/НКДБ; проникнення в інститути окупаційної влади, використання як агентів нацистських колаборантів, і політику відплати за воєнні злочини; розвідувальну і контррозвідувальну діяльность за лінією фронту; стосунки між НКВС/НКДБ та партизанськими командирами; боротьбу за владу на просторах "неочевидного" суверенітету та вплив партизанських рейдів на німецьку політику та на тактику дій українських та польських націоналістів.
Наприклад, не є широко відомою участь оперативних груп НКВС з інших регіонів в організації депортацій та інших репресивних акцій в західних прикордонних районах перед початком нацистського вторгнення. Не говорять історики і про інституційну та кадрову тяглість в контексті репресивних заходів 1929-1933 рр., масових операцій 1937-1938 рр., встановлення радянської влади на територіях інкорпорованих в СРСР в 1939-1940 рр., політичного контролю та масових репресій на території під контролем радянського уряду під час війни, та розвідувальної діяльності за лінією фронту. У разі Василя Хондошка, мова йде про людину, яка брала безпосередню участь в усіх цих подіях, навіть якщо публічні дискурси того часу та інституційний етос не дозволили йому розповісти все, про що він знав. Відтворені Хондошком діалоги та соціальні інтеракції між офіцерами держбезпеки показують з незвичного ракурсу радянський апарат у визначальний момент його історії.
Історики Другої Світової війни, Голокосту та українського націоналістичного руху, без сумніву, зацікавляться операціями спецгрупи "Унітарці" та ряду подібних структур. Зокрема, діяльність В.Хондошка та його людей на Волині в 1944 р. дозволяє розглянути в ширшому контексті поведінку служби безпеки ОУН-Б. Остання, як відомо історикам, напередодні переходу лінії фронту та відновлення радянської влади, вбила чимало радянських лоялістів, євреїв, колишніх радянських військовополонених та "неблагонадійних" бійців УПА та членів ОУН. Наявність на даному етапі матеріалів різноманітних оперативних груп та організаційно-диверсійних підрозділів НКДБ УРСР уможливлює ретельне дослідження цих питань в майбутньому. Плинність лояльностей та тісне переплетіння різних організацій та озброєнних груп є іншою важливою темою, що відображається в роботі Хондошка.
Ну і на завершення, історія В.Хондошка містить важливі підказки для розуміння онтологічної еволюції радянської держави після війни та стійкість ідентичностей, на які вона опиралася. Етнічний росіянин за походженням, хоча і народжений матір’ю-полькою, Хондошко був і сином і солдатом радянської імперії, в створенні якої безпосередню участь брав його батько. Враховуючи, що наш протагоніст більшу частину життя провів на Україні та одружився з українкою, немає нічого дивного в тому, що йому припали до душі ідеї радянського "пролетарського інтернаціоналізму," який він буквально уособлював. А недвозначне заперечення легітимності українських націоналістів як представників "українського народу" та участь в насильницькому нав’язуванні ментальної географії та радянської державницької ідентичності витікали, в тому числі, і з життєвого досвіду героя. У підсумку, спогади Хондошка виглядають конденсованою хронікою часу і їх можна рекомендувати для ознайомлення всім дослідникам політичного насилля та історії України, Росії та Польщі в ХХ та ХХІ століттях.
1Stathis Kalyvas, The Logic of Violence in the Civil War (New York: Cambridge University Press, 2006).
2Іван Патриляк, Військова діяльність ОУН(б) у 1940-1942 роках (Київ: Київських національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут історії НАНУ, 2004). Про ОУН-М: Yuri Radchenko and Mark Tauger, “The Organization of Ukrainian Nationalists (Melnyk Faction) and the Holocaust,” Holocaust and Genocide Studies 31, No.2 (2017), 215-239.
3 Karel Berkhoff, Harvest of Despair, chapter 5.
4John-Armstrong, ed., Soviet Partisans in WWII (Madison: University of Wisconsin Press, 1964), 13.
5Aнатолій Чайковський, Невідома війна: партизанський рух в Україні 1941-1944рр. Мовою документів, очима історика (Київ: Видавництво "Україна," 1994), 11.
6Михайло Коваль, "Рік 1941-й: партизани України," Український історичний журнал, No.3 (1996): 53-61; Чайковський, Невідома війна, 17-20.
7 Свiдчення Павла Фесюна, 29 вересня 1944 (ЦДАГОУ, ф.166, оп.2, спр.98, арк.6-6ob).
8 Чайковський, Невiдома вiйна, 18; Aнатолjй Скоробогатов, Харкiв у часи нiмецької oкупацiї (1941-1943) (Xaркiв: “Прапор,” 2004), 237-239.
9Melnyk, “Rezidentura ‘Maksim’.”
10Велико-Лепетиський район (Херсонська область), наприклад, втратив 279 жителів під час окупації (0,8% від кількості населення, що напередодні війни складало 36,980 чол.). Але з 15 сільських громад, 2 не зазнали жодних втрат, 2 втратили по 1 чоловіку, а ще 3 втратили менше, ніж 10 (ДАХО, ф. р-1479, оп.1, спр.13, арк.273-273об). Втрати були ще меншими в Білозерському районі--220 чол. (населення 35,833--0,6%), в Новотроїцькому районі--80 (34,182 -0.2%), а Іванівський район виглядає взагалі тихою гаваню для того часу--за весь час окупації було страчено лише 14 чоловік (населення 26,459 чол.--менше ніж 0.06%). Для порівнянн, в м.Херсон (передвоєнне населення 96,000) втрати склали близько 20,000 жителів (понад 20%), більшість були євреями (ДАХО, ф.р-1479, оп.1, спр.2, арк.30-30об).
11Див. напр. щоденники партизанських командирів: Владимир Лозицкий, Ольга Бажан, С.Власенко, Анатолий Кентий и Любовь Легасова, ред., Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941-1944 (Москва: Центрполиграф, 2010). Про ситуацію в Білорусії та Центральній Росії: Masha Cerovic “‘Au chien une mort de chien’: les partisans face aux traîtres à la Partie,” Cahiers du monde russe 49, No.2/3 (April-September 2008): 239-262.
12ГДА СБУ, ф.16, оп.1 (1948), спр.2, арк.3-5.
13Knut Stang, “Hilfspolizisten und Soldaten: Das 2./12 litauische Schutzmannschaftsbataillion in Kaunas und Weissrussland,” in Die Wehrmacht: Mythos und Realität, edited by Rolf-Dieter Müller and Hannes Erich Volkmann (München: Oldenburg, 1999), 858-878; Georg Tessin and Norbert Kannapin, eds., Waffen-SS und Ordnungspolizei im Kriegseinsatz 1939-1945 (Osnabrück: Biblio Verlag, 2000), 646;Іван Дерейко, "Від колаборації до резистансу: діяльність 115/62-го українського батальону шуцманншафту на теренах Білорусі і Франції у 1942-1944рр.," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.20 (2003): 179-193; Пэр Андэрс Рудлинг, “Навука забіваць. 201-ы батальён ахоўнай паліцыі і гаўптман Раман Шухевіч у Беларусі ў 1942 годзе,” ARCHE, Nos.7-8 (2012): 67-87; Idem,“Tерор i mясцовая калабарация у акупаванай Беларуси: приклад 118-га батальёна ахоунай палицыi,” ARCHE, Nos.7-8 (2012): 101-150.
14Tessin und Kannapin, Waffen-SS und Ordnungspolizei, 638-640. Про калмицький кавалерiйський корпус: Joachim Hoffmann, Deutsche und Kalmyken 1942 bis 1945 (Freiburg im Breisgau: Verlag Rombach, 1986); про татарський легioн: Искандер Гилязов, Легион “Идель-Урал” (Москва: Вече, 2009).
15 Про зв’язок мiж вiдчуттям небезпеки та схильнiстю до насильства: Ben Shepherd, War in the Wild East: the German Army and Soviet Partisans (Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2004).
16 Самi партизани були свiдомi того, що їxні дiї викликали репресiї проти населення. Напр. О.Сабуров, в груднi 1942 р. iнформував УШПР про початок руйнування нiмцями сiл пiсля появи його з’єднання на Житомирщинi (ЦДАГОУ, ф.62, оп.1, спр.1272, арк.119).
17В.Адамушко, ред., Хатынь: трагедия и память: документы и материалы (Минск: Национальный архив Республики Беларусь, 2014); Сергій Бутко і Олександр Лисенко, ред., Спалені села Чернігівщини в 1941-1943 рр.: злочини проти цивільного населення (Чернігів: Видавництво "Десна Поліграф," 2013); В. Адамушко и др., ред., "Зимнее волшебство": нацистская карательная операция в белорусско-латвийском приграничье, февраль-март 1943 г. (Минск-Москва: Историческая память, 2013); Л.Жуковская, Н.Кириллова, Т.Лин, В.Селеменев, и М.Тумаш, ред., Сожженные деревни России 1941-1944. Документы и материалы (Москва: фонд "Историческая память," 2017).
18Snyder, Reconstruction of Nations, 170, 176; Grzegorz Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji "Wisła". Konflikt polsko-ukraiński 1943- 1947 (Kraków: Wydawnictwo literackie, 2011), 447-448.
19Див. напр. В.Адамушко и др., ред., “Зимнее волшебство. ; Н.Кириллова и В.Селеменев, ред., Сожженные деревни России 1941-1944, 224-226.
20 Про масові вбивства, вчинені партизанами в містечку Давид-Городок на Волині, що до війни був заселений переважно євреями, а після вбивств останніх - поліцейськими та їх сімями: Александр Гогун и Анатолий Кентий, ред., "Создавать невиносимые условия для врага и всех его пособников...": Красные партизаны Украины 1941-1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы (Киев: Украинский издательский союз, 2006), 155. Про руйнування "поліцейського села" Зерново в Суземському районі Брянської області партизанами О.Сабурова, О.Федорова, В.Ушакова та С.Гнибіди: свідчення В.Ушакова (ЦДАГОУ, ф.166, оп.3, спр.87, арк.9). Див. також Игорь Ермолов, Русское государство в немецком тылу: История Локотского самоупавления 1941-1943 (Москва: Центрполиграф, 2009), 186.
21 Иван Хитриченко, “О подпольно-партизанской борьбе с фашистскими оккупантами в 1941 -1943гг. в Киевской области,” 5 грудня 1975 (ЦДАГОУ, ф.59, оп.1, спр.1439, арк.1-19). Арх.-сл. справа Хитриченка знаходиться в ГДА СБУ, ф.6, спр. 46175-fp, 6 томiв. Див. Також Тетяна Самадова, “‘Скільки часу Ви прожили на окупованій території не приносячи користі Батьківщині?’ Потенційна колаборація як категорія конструювання антирадянськості (на прикладі Івана Хитриченка,” Historians-in-UA, 7 вересня 2016 (
http://www.historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/1990-tetiana-samadova-skilky-chasu-vy-prozhyly-na-okupovanii-terytorii-ne-prynosiachy-korysti-batkivshchyni-potentsiina-kolaboratsiia-iak-katehoriia-konstruiuvannia-antyradianskosti-na-prykladi-ivana-khytrychenka-kerivnyka-kyivskoho-partyzanskoho-z-iednannia-i).
22М.Харченко, "Пояснення про роботу Медвинського партизанського загону Богуславського райoну Київської області," 5 червня 1945 (Державний архів Київської області [ДАКО], ф. п-4, оп.1, спр.82, арк. 195-200); I.Коломієць, "Справка про діяльність 6-го партизанського батальону Київського з'єднання ім. М.С. Хрущова, що діяв на терені Богуславського району Київськоі області за часів німецької окупації," 28 травня 1945 (ДАКО, ф.п-4, оп.1, спр.84, арк.9-13).
23Про Бульбу-Боровця та його збройні формування: Володимир Дзьобак, Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі Опору (1941-1944 рр.) (Київ: НАНУ, Інститут історії України, 2002).
24Slepyan, Stalin’s Guerillas, 219-223.
25Про роль поліцейських-дезертирів у формуванні УПА на початковому етапi: Snyder, Reconstruction of Nations, 162.
26Протокол допиту О.Луцького, 1-2 серпня 1945 (Літопис УПА. Нова серія, т.9, 333-348).
27Протокол допиту О.Луцького, 11 вересня 1945 (Літопис УПА. Нова серія, т.9, 379-380).
28Протокол допиту M.Степаняка, 25 серпня 1945 (Літопис УПА. Нова серія, т.9, 84-94).
29Анатолій Кентій, Війна без пощади і милосердя. Партизанський фронт в тилу вермахту в Україні 1941-1944 (Київ: Генеза, 2005), 164.
30 Рапорт начальника УНКДБ в Саратовськiй областi полковника д/б Макар’єва Наркому внутрiшнix справ УРСР, С.Савченку, 20 липня 1943 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.46-47).
31 Особова справи Алєксєєвої в ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.14; Краснобаєвої (Там само, т.24).
32 Хондошко, “Унитарцы,” 45. Микола Онiщук керував оперативною групою “Дружба,” з’єднання С.Ковпака (ГДА СБУ, ф.60, спр.28428); Петро Форманчук, оперативна група “Волинцi,” партизанське з’єднання О.Федорова (Taм само, спр.28442); Вiктор Храпко, оперативна група “За Батькiщину,” з’єднання О.Сабурова (Там само, спр.28461); Григорiй Бурлаченко, оперативна група “Розгром,” з’єднання В.Бегми (Там само, спр.28479). Особу Пономарьова поки що не встановлено.
33 “План мероприятий по делу ‘Унитарцы,’ 11 серпня 1943 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.20, арк.11-12).
34 Там само, 32.
35 Про пошук нiмецьких архiвних документiв органами НКВС: Oleksandr Melnyk, “Historical Politics, Legitimacy Contests, and (Re-) Construction of Political Communities in Ukraine during the Second World War (PhD dissertation, University of Toronto, 20016), chapter 3.
36 Хондошко, “Унитарцы,” 149-153.
37 Про Барановського трохи писав в своїx блогах колишнiй директор Державного Архiву Сумської областi, Геннадiй Iванущенко: “Пiд червоними прапорами. Обома…: (коротка iсторiя професiйного зрадника), ВсiСуми.com, 17 травня 2011.
38Свiдчення колишнього партизана з’єднання О.Сабурова, I. Борисова (ЦДАГОУ, ф.166, оп.2, спр.29, арк.19).
39Володимир Лозицький та інш., ред., Україна партизанська 1941-1945: партизанські формування та органи керівництва ними. Науково-довідкове видання (Київ: Паламентське видавницство, 2001), 69-71.
40Див., напр., свідчення колишнього комісара шитівської бригади Івана Скубко та партизанів Григорія Харитоненка та Олександра Глотова (ЦДАГОУ, ф.166, оп.3, спр.56, ark.17-19, 21-28). Андрій Сухих, "Боротьба Тернопільського партизанського з'єднання ім. Хрущова проти військової округи УПА Заграва (1943-1944)," Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету, No.39 (2014): 149-155. В кінці 1943 р. підрозділи Шитова навіть захопили частину документів військової округи "Заграва" - в січні 1944 р. їх доправили до НКДБ УРСР (ЦДАГОУ, ф.62, оп.1, спр.293, арк.25).
41 Див. “Спецсообщение о деятельности украинских националистов,” 21 квiтня 1943 (ЦДАГОУ, ф.1, оп.23, спр.523, ark.43-46).
42Андрій Сухих, "Командир Тернопільського партизанського з’єднання ім.Хрущова І.І.Шитов: морально-психологічний портрет," Наукові записки Національного університету Острозька академія. Серія "Історичні науки," No.25 (2016): 105-113.
43 Рапорт О.Карташева вiд 5 сiчня 1944р. вiдрiзняється однією деталю. Він стверджує, що передав "Унітарців" Федорову, командиру полка у з’єднанні Шитова [oчевидно мова про Iвана Федорова, одного з командирiв у з’єднанні Сабурова, що тоді контролювало Овруч—О.М.] (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, t.20, ark.39-40)
44 Хондошко, “Унитарцы,” 55.
45 Деяких посланцiв центру, можливо, вбили самi партизани. Див. свiдчення I. Мединського, 5 березня 1944 (ЦДАГОУ, ф.166, оп.3, спр.76, ark.49-52).
46 Зустрiчi командирiв зi Сталiним вiдбулись 1 та 4 вересня 1942 (Анатолий Чернобаев, ред., На приеме у Сталина. Тетради (журналы) записей лиц, принятых И.В. Сталиным (1942-1953гг.) . Справочник (Москва: Новый хронограф, 2008), 383; Чайковський, Невiдома вiйна, 91; Виталий Пережогин, “Партизаны на приеме у Сталина,” Отечественная история, No.3 (1999): 186-199.
47 Хондошко, “Унитарцы,” 63.
48 Там само, 55.
49 див. також “Отчет о проделанной работе опергруппой ‘Унитарцы’ в тылу противника за время с 2.1.1944 по 6.8.1944г.,” 25 серпня 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.20, арк.102-110oб).
50 “Задание руководителю опергруппы НКГБ УССР ‘Унитарцы’ ‘Юхно’,” 17 листопада 1943 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.20, арк.32-34oб).
51 текст радioграми, 10 ciчня 1944 (Там само, т. 18, арк.11).
52 Хондошко, “Унитарцы,” 58-59.
53 Про ОУН на Житомирщинi: Вiкторiя Жилюк, Дiяльнiсть ОУН та УПА на Житомирщинi у 1941-1945 рр. (Рiвне: Волинськi обереги, 2008).
54 Хондошко, “Унитарцы,” 62-63.
55 Особова справа Радивана (“Шило”) в ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.1.
56 Списки нацioналicтiв присутнi в справах багатьох агентiв. Загалом спецгрупа зiбрала установчi даннi на понад 600 членiв ОУН.
57 Хондошко, “Унитарцы,” 66-68, 80.
58 Радioграма вiд 29 сiчня 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28433, арк.19).
59 Хондошко, “Унитарцы,” 77-78.
60 Tам само, 76.
61 Сухих, “Командир Тернопiльського партизанського з’єднання.”
62 Кентiй i Гогун, “Создавать невыносимые условия,” 123, 125, 134.
63 Див., напр. Наказ номер 2 командувача вiйськового округу “УПА-Карпати,” Олександра Луцького, 28 серпня 1944 (Лiтопис УПА, т.9, 395-397). Про вбивства пiдроздiлами УПА євреїв: John-Paul Himka, “The Ukrainian Insurgent Army and the Holocaust,” Сonference paper, 41st National Convention of the American Association for the Advancement of Slavic Studies, Boston, 12-15 November 2009.
64 “Спецсообщение,” березень 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.21, арк.38).
65 Хондошко, “Унитарцы,” 73-76.
66 Там само, 79.
67 Там само, 76. Про танкову битву под Дубно в червнi 1941р.: Микола Пашковець, "Перша танкова битва в районі Луцьк-Броди-Дубно," Воєнна історія 57, No.3(2011): 26-32; Алексей Исаев, Дубно 1941. Величайшее танковое сражение (Москва: Эксмо, 2013).
68 Хондошко, “Разведывательная и контрразведывательная деятельность,” 271.
69Про українсько-польський конфлікт та роль ОУН і УПА: Snyder, Reconstruction of Nations; Ігор Ільюшин, Волинська трагедія 1943-1944 рр. (Київ: НАНУ, Інститут Історії України, 2003); Grzegorz Motyka, Ukraińska partyzantka 1942-1960: działalnść Organizacji Ukraińskich Nacjonalistow i Ukraińskiej Powstańcziej Armii (Warszawa: Instytut Studiów politychnykh PAN : RYTM, 2006).
70 Хондошко, “Унитарцы,” 82.
71 Там само, 83.
72 Mатерiaли спецгрупи “Волинцi” в ГДА СБУ, ф.60, спр.28442.
73 Хондошко, “Унитарцы,” 106.
74 Там само, 90.
75 Там само, 84. Див. також радioграму вiд 19 березня 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28433, т.18, арк.65) та “Спецсообщение о чешском отряде самообороны,” 23 березня 1944 (Там же, т.21, арк.28).
76Киричук, Український національний рух; Iгор Ільюшин, Українська Повстанська армія і Армія Крайова: протистояння у Західній Україні, 1939-1945 (Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія, 2009); Олександр Пагіря, Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939-1945) (Торонто-Львів: Літопис УПА, 2014).
77Найвідомішим прикладом, напевно, був перехід до з’єднання Сабурова підрозділу словацької армії під командуванням майбутнього Героя Радянського Союзу Яна Налєпки. Налєпка загинув під час штурму Овруча в листопаді 1943 р. У Сабурова був і польський загін під командуванням Роберта Сатановського. Спогади Сатановського є в фондах ЦДАГОУ, ф.166, оп.2, спр.87.
78 Хондошко, “Унитарцы,” 85. Питання контактiв УПА з нiмцями вiдображенi i в матерiaлах оперативної групи. Див. напр. “Спецсообщение о снабжении немцами оружием отрядов УПА,” 26 березня 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.21, арк.27).
79 Хондошко, “Унитарцы,” 105-106.
80 Там само, 99, 108-109.
81 Хондошко, “Унитарцы,” 86-88.
82 Taм само, 110-111.
83 В травнi 1944 р. Шангiн просив керiвництво НКДБ УРСР нагородити Хондошка за “надання важливої розвiдувальної iнформацiї пiд час переправи через Буг” (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.71).
84 Хондошко, “Унитарцы,” 112-113.
85 Петр Вершигора, Рейд на Сан и Вислу (Москва: Воениздат, 1961).
86 ЦДАГОУ, ф.1, оп.22, спр.22, арк.151.
87 З внутрiшнiх документiв НКДБ можна виснувати, що повне iмя цього чоловiка було Михайло Михайлович Панас, а його загiн пicля приєднання до партизанiв Шангiна носив iм’я Устима Кармелюка (“Справка,” 23 сiчня 1945 (ГДА СБУ, ф.28443, т.11, арк.11).
88 Хондошко, “Унитарцы,” 137, 143.
89 Там само, 122.
90 Там само, 139-140.
91 Taм само, 144.
92 Там само, 157.
93 Там само, 145.
94 Там само, 91-93; особова справа агента “Воронова” (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.17).
95 Хондошко, “Унитарцы,” 98; особова справа агента “Чистого” (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.15).
96 Особова справа Зенона Дзержинського (агентурна кличка “Фелiкс”) в ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.2. Див. Зокрема “Специальное сообщение о вербовке агента ‘Феликс’,” 15 червня 1944 (Там само, 9, 9об).
97 Хондошко, “Унитарцы,” 166-174. Aгента звали Павло Боровських, агентурна кличка “Лiс.”
98 “Справка на оперативно-чекистскую группу IV Управления НКГБ УССР “Унитарцы,” без дати (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.20, арк.56-57); “Спецсообщение о дислокации Центрального Штаба УПА в настоящее время,” 18 травня 1944 (Там само, т.21, арк.33); ““Специальное сообщение о месте дислокации Главной квартиры Гитлера на Восточном фронте,” 20 травня 1944 (Там само, т.21, арк.118-120).
99 “Доклад об итогах деятельности разведывательно-диверсионной резидентуры ‘Лес’ на территории Львовской области и Польши,” 17 лютого 1945 (Там само, т.20, арк.138-155).
100 Там само, т.18, арк.186, 188.
101 Хондошко, “Унитарцы,” 211.
102 Радioграма “Юхно” вiд 28 червня 1944 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.18, арк.365, 366, 370).
103 “Отчет о проделанной работе” (Там же, т.20, арк.103об).
104 Хондошко, наприклад, чомусь змiшував пiдроздiли УПА та дивiзiї Ваффен-СС “Галичина,” стверджуючи, що залишки розбитої пiд Бродами дивiзiї дiяли разом з УПА в Угнiвських лicax в лютому 1944 р. (Хондошко, “Унитарцы,” 117). Якщо це й мало мiсце, то, вочевидь, набагато пiзнiше, бо битва пiд Бродами сталася лише в липнi 1944 р. А, можливо, Хондошко просто переплутав окремi факти. Пiдроздiли дивiзiї на той час дiйсно вели боротьбу з партизанами.
105 Хондошко, “Разведывательная и контрразведывательная деятельность,” 298.
