«Енний університет запрошує вас узяти участь у конференції «Актуальні питання всього на світі». Форма участі – заочна. Організаційний внесок – стільки-то гривень». Такого роду оголошення, мабуть, отримував кожен науковець-гуманітарій, електронна пошта якого є у відкритому доступі й через це потрапляє до списків розсилки оргкомітетів різних конференцій. Такі листи промовисто говорять про стан вітчизняної науки. Імітація досліджень (і знань), конвеєрне виробництво макулатури, яку гордо називають науковими тезами та статтями, нівеляція гуманітарного знання, і – через це – скептичне ставлення до нього суспільства. Таких конференцій багато. Можна не їхати, не виголошувати доповідь, отримати поштою збірника й мати «галочку» в графах «публікації» та «участь у…». Сказати правду, автор теж має такий сумний досвід. Після цього починаєш цінувати справжні наукові зібрання, де тебе можуть заслужено розкритикувати, дати корисні поради; де питають не аби просто запитати («як же так, людина зробила доповідь, то треба щось же спитати»); де є справжня дискусія, а не її імітація; куди приїжджають знані науковці з різних куточків країни та зарубіжжя, а не один іноземець у ролі весільного генерала (щоби захід отримав статус «міжнародного»).
Влітку цього року мені пощастило відвідати конгрес Міжнародної асоціації гуманітаріїв (у Львові), враженнями про який я і хотів би поділитися.
Вже вдруге конгрес MAG приймав Український католицький університет – молодий, але дуже динамічний і амбіційний навчальний заклад. Якщо двома роками раніше засідання панелей конгресу МАГ відбувалися в корпусі гуманітарного факультету, то цього разу половина засідань відбувалася в новозбудованому Центрі митрополита Андрея Шептицького, знайомство з яким викликає захват і білу заздрість. Цьогорічний конгрес був присвячений темі «образ себе». Відповідно до формату заходу, учасники секцій самі саморганізуватися в секції(панелі) і надіслати їх на розгляд організаторів.
Не таємниця, що однією з проблем вітчизняної науки є фінансування. Для викладача вітчизняного ВНЗ, працівника інституту чи музею, не кажучи вже про студентів і аспірантів, не завжди по кишені оплатити поїздку через пів-, а то і всю Україну та за проживання в готелі на кілька днів, зробити оргвнесок (кількадесят доларів)… Добре, що організатори (МАГ, УКУ) таких заходів завжди враховують українські реалії: багато учасників конференції отримали тревел-гранти, які покривали оргвнесок і транспортні витрати, а також мали змогу безплатно проживати кілька днів в університетському готелі.
Всього в конгресі взяло участь 392 учасники з України (172), США (42), РФ (35), Білорусі (26), Польщі (24), Німеччини (13), Угорщини (8), Канади (7), Чехії (6), Латвії (6) та багатьох інших країн (загалом - науковці із 32 держав). Під час конгресу працювало 119 панелей, які були згруповані за такими блоками: «Історія: загальна тематика», «Історія: Центрально-Східної Європи», «Історія імперської доби», «Єврейські студії», «Історія Радянської доби», «Мова й лінгвістика», «Література», «Антропологія», «Здоров’я та тіло», «Медіастудії», «Наратив, дискурс, репрезентація», «Політика, політологія», «Соціальна пам’ять», «Соціологія та суспільствої», «Студії ідентичності», «Релігієзнавство», «Урбаністика»1.
Кожен із блоків поділявся на менші. Наприклад, блок «Соціологія…», крім, власне, соціологічних тем, містив панелі з політики пам’яті, декомунізації, історії жінок на війні, самопрезентації жителів Львова у XVII–XVIII ст.». Блок «Ідентичності, наративи й дискурси» містив панелі на тему участі українських письменників у подіях революції 1917–1921 рр, білоруської ідентичності в XVI–XX ст. Доповіді на історичні теми можна було почути й на засіданнях секцій із політології та філософії (наприклад, про церковні братства ХІХ– початку ХХ ст.).
Не беруся судити, про що більше свідчить перелік панелей і назв доповідей: про певні тенденції розвитку гуманітаристики в Східній Європі чи про більшу інтеграційну здатність науковців, що вивчають певні теми (адже, як зазначалося, учасники панелей самі мали самі їх створити). Такі питання виникають і при аналізі персонально-інституційного складу учасників. Одні наукові заклади представлені одним-двома учасниками, інші – ледь не повним складом своїх своїх наукових осередків (наприклад, кафедра історії Києво-Могилянської академії).
Серед історичних тем, що розглядали на конгресі, хотілося б виділити доволі потужні «блоки» з історії церкви, історії Гетьманщини, вивчення особливостей інтеграції окремих регіонів до складу імперій, історичної урбаністики, гендерних та єврейських студій, усної історії, дослідження пам’яті та декомнунізаційних процесів в Україні.
Власне, велика кількість цікавих панелей водночас була головною «проблемою» для учасника конгресу. Автору цих рядків постійно доводилося обирати між двома-трьома панелями, які засідали одночасно. Крім того, я не потрапив на кілька цікавих панелей, бо саме в цей час мав робити доповідь чи бути дискутантом. Єдиним виходом із цієї ситуації стали знайомі науковці, які для мене записали на диктофон засідання тих панелей, на які мені не пощастило потрапити.
На конгресі було також проведено кілька круглих столів та загальних засідань. Загальні засідання відбувалися щодня після засідань панелей. Першого дня конгресу прозвучала доповідь дослідниці Тетяни Щитцової, на якій би я хотів зупинити увагу, адже доповідь стосувалася актуальної (куди ще актуальнішої!) теми ролі гуманітарних наук під час соціокультурних трансформацій на пострадянському просторі2. Далі я б хотів більш докладно розповісти в реферованому вигляді про цей виступ3.
Одним із головних понять, що звучало під час доповіді, була «гуманітарна рефлексія» – «інтелектуальна робота з пояснення історичних передумов, соціокультурних підґрунть і філософських принципів, що визначають життя людини й суспільства (людей і суспільств)». Щитцова наголосила, що за наявної економічної та політичної ситуації у світі гуманітарна рефлексія є другорядним елементом і її дефіцит є органічною характеристикою виробництва і відтворення влади в найрізноманітніших сферах суспільного життя. Важко не погодитися із твердженням дослідниці про те, що «чим більше гуманітарна рефлексія ідеологізується з огляду на усталену системи влади, тим більше вона затребувана в різних контекстах життєвого світу (і навпаки: чим більше вона затребувана, тим більше вона ідеологізується)».
Щитцова зазначила, що ця гуманітарна рефлексія необхідна, потреба в ній маніфестує себе сьогодні в критичному запиті на осмисленість (а, отже, й обґрунтованість) тих чи інших дій/рішень, особливо у сферах, що стосуються дотримання справедливості (структури управління, освітні установи, установи культури, охорони здоров’я). За словами дослідниці, такий запит «можна назвати екзистенційним», бо ж йдеться не про потреби в якомусь додатковому знанні, як такому, а про те, щоби сама практична діяльність людей визнавалася залученими в неї особами, як осмислена (доцільна й обґрунтована). Сам дефіцит осмисленості та обґрунтованості призводить до дегуманізації суспільства. Щоб уникнути цього, потрібна робота гуманітаріїв, які мають виконувати завдання посередника між виробництвом наукового знання і виробництвом сенсу (культивуванням осмисленості) в різноманітних практичних контекстах життєвого світу. Однак сьогодні можливість такого роду медіації для гуманітаріїв поставлена під питання.
На думку Щитцової, відстуність цієї медіації можна розглядати, як локальний прояв глобальної кризи гуманітарних наук – кризи, зумовленої, з одного боку, поширенням неоліберальної ідеології, з іншого – технологічною революцією (гуманітарне знання виявляється дуже вразливим унаслідок «коммодифікації, дигіталізації, надлишку інформації, а також бюрократизації інститутів вищої освіти»). Водночас соціально-політичний контекст пострадянських країн, зі свого боку, також зумовлює кризу гуманітарних наук, надаючи їй специфічну локальну форму. Цей дефіцит медіації між виробництвом гуманітарного знання і виробництвом сенсу (і осмисленості) в різних практичних контекстах життєвого світу вказує також і на специфіку трансформаційних процесів, що відбуваються в пострадянських суспільствах (Володимир Фурс називає це «регресивною соціальністю», а Михайло Мінаков «демодернізацією»).
Щитцова зазначила, що зафіксована Фурсом і Мінаковим «негативна логіка соціальних процесів, що відбуваються в пострадянських (східноєвропейських) країнах, прямо зумовлена тим, як спочатку розумілася позитивна (бажана) логіка соціального розвитку для нових пост-комуністичних країн»: вона визначалася в термінах переходу до демократії й ринкової економіки. Серед безлічі спроб пояснити, чому цей «перехід» виявився вкрай складним процесом із непередбачуваним кінцем, можна зустріти вказівки на те, що деякі реформи проводилися за моделлю прямого перенесення відповідних західних норм без урахування й розуміння культурно-історичного контексту (з яким якраз пов’язана робота гуманітаріїв). Щитцова пропонує поглянути на складнощі, характерні для «перехідних суспільств», не для викриття в них тенденції до руху «в протилежну сторону», а для виявлення проблемних зон (структурних розладів). Однією із таких проблемних зон сьогодні є «об’єктивність» і «належність». На думку, дослідниці, вказана проблема може бути виявлена і в глобальному вимірі (критика європоцентризму, постколоніальні дослідження, дискусії про космополітизм). Щитцова, зокрема, звернулася до локального виміру названої проблеми, а саме до того, в «яких формах, через які канали та диспозиції вона проявляється в наших суспільствах і перешкоджає осмисленої соціальної інтеграції», бо у такий спосіб свідчить про катастрофу традиційних режимів саморозуміння і стає причиною підвищення градусу соціальної напруги й конфліктності.
За словами доповідачки, ніхто сьогодні не усвідомлює проблематичність відносини між об’єктивністю під час досліджень і належністю до певної соціальної групи так гостро, як історики та інші вчені, залучені в так звані «війни пам’яті», а також у дослідження націєбудування та його історичних передумов. Щитцова зазначила, що розпад СРСР поклав початок динаміці, яка (вже в рамках пострадянських держав) призвела до внутрішнього розщеплення. Головними складовими цього розщеплення стали національна свідомість і ставлення до минулого (різні версії національних міфів і різні типи націоналізмів, конфлікти в оцінці та осмисленні радянського минулого). Вони негайно політизувалися й політизуються досі. Тому, навіть якщо вчені утримуються від участі в політичних або публіцистичних дискусіях, будь-яке їхнє наукове висловлювання де-факто вступає в певні відносини (згоди або незгоди) з офіційною державною позицією з питань національної свідомості й політики пам’яті.
За словами дослідниці, в умовах авторитарних систем влади, які склалися, наприклад, у Білорусі й Росії, ця імпліцитна політизація стає перешкодою для виконання гуманітаріями зазначеної раніше завдання медіації. Щитцова, особливо, наголосила на тому, що «державна ідеологія є системною реакцією авторитарних режимів на описане вище внутрішнє розщеплення». Завдання ідеології – надати когерентний світогляд, спираючись на який народ/громадяни відповідної країни зможуть знаходити для себе відповідь на питання «хто Ми як нація?» і «хто Я як особиста ідентичність»? Вдавана міцність цього світогляду пояснює привабливість і ефективність ідеології (й ідеологічної пропаганди). У ситуації соціальної дезінтеграціі і смислової дезорієнтації ідентичність знаходить почуття безпеки, опиняючись під захистом. У такий спосіб політичний режим стає домінуючим серед можливих рівнів належності: історична спільнота, громадянське суспільство, суверенна держав — усі ці рівні належності виявляються підпорядковані ідеологічної картині світу.
На думку Щитцової, для уникнення негативних наслідків має здійснюватися взаємодія між гуманітарними науками і громадянським суспільством, яке «орієнтоване на прояснення смислових підстав/орієнтирів для спільного життя людей у відповідних суспільствах». При цьому, значення гуманітарної рефлексії полягає аж ніяк не тільки в її здатності здійснювати критику ідеології (викривати ідеологічні ілюзії й маніпулювання). Названа критична функція є допоміжною щодо здатності гуманітарних наук: через опис і аналіз людської ситуації намічати систему координат, яка б дала змогу йти від протистоянь і зіткнень ідентичностей і вибудовувати спільний життєвий світ у більш кооперативному дусі.….
Надворі грудень. Час підбиття підсумків року. Конгрес МАG-2018 став важливою науковою подією року, що минає. На цьому заході було обговорено і продискутовано багато старих і нових тем. Це відбувалося не лише на засіданнях секцій чи панелей, але й у кулуарах (там, можливо, навіть більше): у перервах між засіданнями, на кава-брейках (якщо вірити статистиці на сайті УКУ, то за час конгресу було випити 2220 чашок кави) чи за келихом вина під час закриття заходу. Конгрес, зокрема, продемонстрував, що перед гуманітаріями стоїть багато викликів: і суто практичних, і більш глобальних (власне, перші – породження других). Але насамперед – довести й показати важливість гуманітарного знання й залишитися водночас об’єктивним... За день до поїздки у Львів я побував на відкритті конгресу асоціації україністів. На пленарному засіданні багато говорили про загальні проблеми гуманітарних наук: скорочення фінансування, загроза для багатьох науковців поповнити ряди академічного прекаріату, проблеми із запровадженням наукометрії4. Доповідь Тетяни Щитцової у Львові про вибір між «об’єктивністю» і «належністю» для гуманітаріїв ніби доповнила сказане Міхаелем Мозером: голова МАУ говорив про більше матеріальний бік проблеми, Т. Щитцова — більше про світоглядний. Обидві складові впливають на порядок денний для істориків, котрі працюють над темами, які так інакше можуть політизуватися і, очевидно, для одних уже постало, а для багатьох інших постане питання вибору (особливо в умовах, коли багато дослідників залежить від державних бюджетних інституцій, які мають доводити державі свою корисність, зокрема й на «фронті гуманітаристики»5)… Робити негативних прогнозів не хочеться, тому напишу просто — «час покаже».
1. З програмою заходів MAG-2018 можна ознайомитися на сайті УКУ: https://s3-eu-central-1.amazonaws.com/uu.edu.ua/wp-content/uploads/sites/32/2017/11/Program-Book_Final.pdf
2. Співдоповідачем Т. Щитцової була В. Корабльова.
3. Повний текст виступу Тетяни Щитцової на конгресі МАГ можна прочитати на сайті academia.edu https://www.academia.edu/37034122/%D0%9C%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83_%D0%BE%D0%B1%D1%8A%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8E_%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8E_%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D1%8F_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BA%D1%83_%D0%B4%D0%BB%D1%8F_%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D1%8B%D1%85_%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA
4. Тексти виступів на пленарному засіданні ІХ Міжнародного конгресу україністів можна прочитати на сайті МАУ: http://www.etnolog.org.ua/pdf/stories/zbirnyky/2018/ist.pdf
5. На конгресі україністів з вітальним словом виступив віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко, який сказав, зокрема, таке: «І гуманітарне знання, ваша (україністів — В.Н.) робота, яка скерована на те, щоб українці пізнали самих себе, спрямована на поширення знання й розуміння української національної ідентичності, давно, принаймні з 2014 року, перестала бути лише науковою. Це робота, скерована на зміцнення національної безпеки України. Адже там, де було мало України, де було мало нашої української мови, де було мало любові до України, – там тепер чобіт російського окупанта, який, звичайно, буде вигнаний з нашої території, зокрема й завдяки вашим науковим надбанням, розвідкам та науковій позиції. Однак ця боротьба триває. І всі ми (у тому числі й люди гуманітарного знання, українознавці, україністи) – учасники боротьби на цьому фронті – фронті за нашу ідентичність та за нашу незалежність».
Цивілізація повернулася. Але вона перестала бути винятковою прерогативою «людини Ренесансу» або «Заходу», чи навіть грамотних суспільств. Цивілізація – це спосіб говорити про людську історію в найбільшому масштабі. Від наскальних малюнків у печерах Ласко до останньої виставки в Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк) вона пов’язує історію людства разом.
Але принаймні в одному суттєвому аспекті концепт цивілізації зберігає фундаментальні обмеження. Цивілізація як і раніше залишається справою галерей, музеїв та об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; сюди належать цінні зображення, предмети і споруди, а не життя людства. Доісторичні кам’яні споруди Ґьобеклі-Тепе біля кордону між Туреччиною і Сирією, де нещодавно відкрився парк спадщини, розглядають як усе, що тільки можливо – від Едемського саду до колиски цивілізації та першого в світі храму. Ми все ще хочемо, щоб цивілізація піднімалася високо над повсякденними реаліями людей, які її створюють і зберігають. У конфліктних регіонах, таких як сирійсько-турецький кордон, монументи, подібні до цих, швидко перетворюються на вівтарі для жертвоприношення реальних людських життів.
Важливо те, що завжди існували інші способи розуміння «цивілізації». Французький антрополог 20-го століття Марсель Мосс вважав, що цивілізацію не слід зводити до переліку технічних або естетичних досягнень. Вона також не повинна представляти особливий етап культурного розвитку («цивілізація» проти «варварства» тощо). Цивілізацію можна було знайти в матеріальних речах, але перш за все вона означала потенціал людських суспільств. На думку Мосса, цивілізація – це те, що відбувається, коли окремі суспільства виходять за свої межі та діляться одне з одним моральними та матеріальними цінностями, встановлюючи міцні відносини, які долають розбіжності. Це може здатися абстрактною дискусією, але це не так. Дозвольте мені спробувати пояснити.
На час написання статті, минуло близько чотирьох років після військового піднесення Даіш або ІДІЛ на Близькому Сході. ІДІЛ регулярно знищувала або продавала античні пам’ятки; кульмінацією цього став їхній напад на стародавнє караванне місто Пальміра в Сирії, що є об’єктом всесвітньої спадщини. Під окупацією ІДІЛ Римський театр у Пальмірі перетворився на сцену для жахливих звірств, включно з публічним обезглавленням Халеда аль-Асаада, уродженця сучасної Пальміри і на той час її директора з питань історичних пам’яток. Навесні 2016 року, після (як виявилося, тимчасового) звільнення за російської підтримки, Пальміра приймала симфонічний оркестр Маріїнського театру (Санкт-Петербург). На їх виступ зібрали аудиторію російських солдатів, щоб ті послухали Баха, Прокоф’єва та Щедріна. Захід організували таким чином, аби представити своєрідну, і я думаю помилкову, ідею цивілізації. За словами президента Росії Владіміра Путіна, що він виголосив у своїй промові з Москви під час прямого зв’язку, Пальміра є «надбанням всього людства». Протягом століть Пальміра відкривала свої ворота всяким богам. У своїй статті «Караванні боги Пальміри» (1932) в «Журналі римських студій» російський історик античного світу Михаїл Ростовцев писав: «Усе дивує в дивному місті Пальміра.» Проте, можливо, ніщо так не дивує, як ці події 2015-16 років.
Чи можна назвати «цивілізованим» виконання музики Прокоф’єва на тлі прекрасних уламків одного стародавнього сирійського міста, якщо в той самий час живі мешканці іншого, Алеппо, на північ від Пальміри, знаходилися під ударом? Античні храми Пальміри не будували як витвори мистецтва, щоб їх пасивно оглядати або милуватися ними; так само, як печери Ласко або Фон-де-Ґом не замислювалися як галереї, а комплекс Ґьобеклі-Тепе не був доісторичною версією Сікстинської капели. У давнину їхні культові статуї вимагали живих дарів і жертв, і тепер здавалося, що вони знову вимагають їх. Жертвоприношення такого роду, здається, мають певний зв'язок з нашим сучасним розумінням «спадщини», «мистецтва» та «цивілізації», який рідко намагаються осмислити або сформулювати. Безсумнівно, це говорить нам про те, що за своєю суттю вони є нашими власними сучасними богами – богами глобальної півночі.
Коли люди використовують термін «рання цивілізація», вони в основному мають на увазі Стародавній Єгипет, імперію Інків, Ацтекську імперію, Китай династії Хань, Римську імперію, Стародавню Грецію або інші древні суспільства певного масштабу і монументальності. Усі вони були глибоко стратифікованими суспільствами, які разом тримали переважно авторитарний уряд, насилля та радикальне підпорядкування жінок. Жертовність – це тінь, що ховається за цією концепцією цивілізації; принесення в жертву свобод, самого життя заради чогось, що завжди залишається недосяжним – ідеї світового порядку, гарантії потрапляння до раю, благословення від цих ненаситних богів.
Щось тут не так. Слово «цивілізація» походить від зовсім іншого джерела та ідеалу. У часи античності прикметник civilis означав ті якості політичної мудрості та взаємодопомоги, які дозволяють суспільствам організовувати себе через добровільну коаліцію. Сучасний Близький Схід дає багато надихаючих прикладів. Влітку 2014 року коаліція курдських підрозділів прорвала облогу гори Синджар в Іраку, щоб надати безпечний прохід, їжу та притулок тисячам біженців-єзидів. Навіть коли я пишу ці рядки, населення Мосула повертає до життя нове місто з понівечених війною руїн старого, вулицю за вулицею, за мінімальної підтримки уряду.
Взаємна допомога, соціальна співпраця, громадянська активність, гостинність або просто турбота про інших – це ті речі, які дійсно створюють цивілізації. У такому разі справжня історія цивілізації тільки починає писатися. Вона може починатися з того, що археологи називають «культурними регіонами» або «сферами взаємодії», - величезних просторів культурного обміну та інновацій, які заслуговують на більш помітне місце в нашій історії цивілізації. На Близькому Сході вони мають глибоке коріння, яке стало помітним в кінці останнього льодовикового періоду, близько 10000 р. до н.е. Тисячі років до виникнення міст (приблизно 4000 р. до н.е.) сільські громади вже мали спільне розуміння основних понять соціального порядку в регіоні, відомому як «родючий півмісяць». Матеріальні свідчення, що залишили спільні форми побутового життя, ритуалів та гостинності, показують нам цю глибоку історію цивілізації. У певному сенсі вони надихають набагато більше, ніж монументи. Насправді, найважливішими знахідками сучасної археології можуть бути ці динамічні та розгалужені мережі, де інші очікували виявити лише відсталі та ізольовані «племена».
Ці маленькі доісторичні спільноти формували цивілізації в істинному значенні широких моральних спільнот. Без постійних королів, бюрократів або армії вони сприяли розвитку математичних і календарних знань, металургії, вирощуванню олив, винограду та фінікових пальм, винаходу квасного хліба та пшеничного пива. Вони розробили основні текстильні технології, які застосовують для створення тканин та плетіння кошиків, гончарне коло, кам’яну промисловість та бісероплетіння, вітрило та морську навігацію. Через зв’язки спорідненості та торгівлі вони поширили ці безцінні та бажані якості справжньої цивілізації. З постійно зростаючою точністю археологічні дані дозволяють нам відстежити основні нитки в цій тканині цивілізації, що постає перед нами, коли вона перетинає рівнини Месопотамської низовини, петляє туди-сюди між берегів Середиземного та Чорного морів, через передгір’я Таврських і Загроських гір та вниз до болотистого верхів’я Перської затоки. У цьому новому сенсі цивілізація утворює культурне полотно вражаючої складності та величі, без центру, початку чи кінця, сплетене з мільйона малих соціальних зв’язків.
Якщо на хвилинку замислитися, то треба визнати, що жінки, їхня праця, їхні турботи та інновації лежать в основі цього більш точного розуміння цивілізації. Дослідження місця жінок у суспільствах без писемності часто означає використання свідчень, які зберігаються у буквальному сенсі в тканині матеріальної культури, таких як пофарбована кераміка, що імітує як текстильні візерунки, так і форми жіночого тіла та вишукані декоративні конструкції. Візьмемо лише один приклад: важко повірити, що складні математичні знання, які з’являються в ранніх клинописних документах або знаходять своє втілення в структурах міських храмів, постали повністю сформованими з уяви чоловіка-писаря, наче Афіна з голови Зевса. Набагато більш імовірно, що вони являють собою знання, накопичені в дописемні часи через конкретні практики, такі як прикладне числення й стереометрія ткацтва та бісероплетіння. Те, що до цих пір вважали «цивілізацією», може, насправді, бути нічим іншим, як гендерним привласненням чоловіками, що закарбували свої претензії в камені, певної більш ранньої системи знань, в центрі якої знаходилися жінки.
З такої відправної точки ми бачимо справжню історію живої цивілізації. Вона сягає в минуле набагато глибше за перші монархії та імперії й чинить опір навіть найжорстокішим втручанням сучасної держави. Це цивілізація, яку ми дійсно можемо впізнати, коли ми бачимо її, куштуємо її, торкаємося її – навіть у ці найтемніші часи. Не може бути виправдання безглуздому знищенню стародавніх монументів. Але давайте не плутати їх з живим пульсом цивілізації, яка часто криється в тому, що на перший погляд здається дрібним, побутовим та звичним. Тут ми знайдемо її пульс, що терпляче б’ється в очікуванні світла.
Автор: Девід Венґров, професор порівняльної археології Університетського коледжу Лондона.
Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі англійської філології Фрайбурзького університету.
Ілюстрація: Виступ симфонічного оркестру Маріїнського театру в Пальмірі в 2016 р. Джерело: Wikimedia
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «A history of true civilisation is not one of monuments» в журналі «Aeon» 2 жовтня 2018 р.
Call For Participation – First Announcement
Call for Participation opens: 1 December 2018
Deadline for Submissions: 28 February 2019
The First Workshop “B/Orders Of Ukrainian Diasporas Cultural Representations” is to be held in Mykolaiv on 17 – 18 May 2019. It is launched by the Center for Governance and Culture in Europe at the University of St. Gallen and will be hosted by Petro Mohyla Black Sea National University.
Літня школа присвячена проблемам осмислення явищ насилля та пам’яті про травматичний досвід ХХ та початку ХХІ ст., фізичний та психологічний. Фізичне насильство продовжувалося також через стирання пам'яті, замовчування, забуття, страх, байдужість і маніпулювання суспільною свідомістю. Академія плануєголовний фокус на проблемах презентації та замовчування травм у різних видах наративів (спогади, художня література, журналістські тексти, історіографія, кіно, графіка, картини, пам'ятники та інші символічні структури). Трансрегіональна академія буде зосереджена в першу чергу на минулому та сьогоденні України, яка глибоко постраждала протягом ХХ ст. від революцій, двох світових війн і Голокосту і є простором як військового, так і символічного конфлікту зараз. До участі в Академії запрошуються також молоді вчені, які вивчають аналогічні явища у східноєвропейському регіоні, або працюють у ширшій компаративній перспективі.
