Тетяна Водотика - кандидатка історичних наук (2014), наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка е-журналу урбаністичних студій «Місто: історія, культура, суспільство» (mics.org.ua). Авторка низки наукових статей з історії підприємництва в Україні та історичної урбаністики: “Міграційні й модернізаційні процеси в містах Наддніпрянської України за даними першого загального перепису Російської імперії 1897 р.” (УІЖ. 2013’5); “Типологія міст Наддніпрянської України в контексті формування культури підприємництва в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Регіональна історія України. Зб. наук. ст. К., 2014. Вип. 8); “Підприємці в соціальній структурі міського населення Наддніпрянської України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” (Український історичний збірник. Вип. 18, 2015). Співавторка книги "Ігри відображень. Якою Україну бачить світ". (2016, співавтор Євген Магда). Сфера наукових інтересів: бізнес-історія, економічна історія, урбаністичні студії.

Володимир Маслійчук: Ваш шлях до дослідження історії, що було визначальним (книжки, батьки, друзі, вчителі)?

Тетяна Водотика: Визначальним був татко і наше з ним спілкування. І вибір ліцею після 8 класу – або гуманітарне спрямування, або технічне (при двох відповідно університетах в Херсоні). При виборі ліцею визначальну роль зіграли чисті вбиральні та українська мова навчання. Так з 9 класу я вчилась на спеціалізації «Право, історія, філософія». Там були вже пари та менша кількість годин на природничі предмети, зате більше – на історію та право. З 9 класу були вже олімпіади та МАН і тут наше спілкування з татком вилилось в професійну так би мовити співпрацю – ми разом ходили в архів, бібліотеку, писали тексти і завдяки цьому я мала базову підготовку.

В. М.: Чому Вас цікавить тематика, якою Ви займаєтеся?

Т.В.: Бо це цікаво, перспективно і «обіцяє лаври» насправді, економічна та соціальна історія – «цікаві штуки», але радянський спадок не дає поглянути на них як на «цікаві штуки». Люди схильні бачити в підприємцях лише крутих освічених та багатих благодійників. Але ж це лише один бік багатогранної фігури. Там ще є і невігластво, і зверхність, і корпоративізм, і здирництво. А є ще робітники, яких дурили і недоплачували. Багато чого було, але цього всього не дуже видно в публікаціях.

В.М.: Чи помічаєте Ви узагалі зміну «парадигми» щодо історій підприємців та капіталістів кінця ХІХ – поч. ХХ ст., від захоплення ними на початку 90-х до певного розчарування, можливо це пов’язано з сучасними реаліями «соціальної політики» У даному разі як сучасність впливає на дослідника?

Т.В.: Одна з останніх кандидатських дисертацій, на яку писала відгук, присвячена була постаті Миколи фон Дітмара. Підприємець, політичний та громадський діяч, інноватор. Попри визнання неідеальності героя, захоплений тон залишається. Може, це пов’язано з традицією написання біографічних робіт, мені важко судити.

Щодо впливу на сучасність – для мене очевидно, що традиція безвідповідальності та бажання відкупитись від проблем меценатством воістину незнищенна. Втім, я стараюсь уникати спокуси пояснити сучасні проблеми недалекоглядністю дійових осіб XIX століття.

Цікаво буде подивитись, яким чином проблема буде висвітлена у давно очікуваній роботі «Праця, виснаження та успіх. Промислові мономіста Донбасу». Наскільки мені відомо, автори прагнули показати еволюцію регіону та людей в регіоні від ХІХ до початку ХХІ століття. Проілюструвати роль підприємців у такий складний період у непростому регіоні, який завдяки праці та успіху підприємців власне і постав (а потім і зазнав таких випробувань) – виклик.

В.М.: Роль марксизму в підходах до вивчення капіталізму на цих теренах?

Т.В.: Марксизм справив надзвичайний вплив звісно. В дечому треба починати наново (наприклад, у визначенні кількості тих самих підприємців та визначення їх ролі). В дечому заміни так і не змогли знайти. Економічна історія та історія капіталізму – все ще захопливі речі, але для того щоб результат їх досліджень був цікавим, треба постаратись.

В.М.: Своєрідне питання, але насправді, дуже важливе – вивчення історії комунікацій залізниць та, скажімо, пароплавів на Дніпрі? Для мене поява залізниці у Харкові 1869 р. – початок нової доби в історії міста. Тобто, зваживши, що дати щодо історичних та економічних процесів справа умовна усе ж як Ви можете охарактеризувати рубіж нової доби, початок нових відносин, яка дати чи дата найреальніша для українських земель?

Т.В.: Для деяких міст початком нової доби став порт, для деяких порт плюс залізниця, для деяких регіонів та поселень залізниця не дорівнювала новому старту.

Формула приблизно така – шляхи сполучення+мобільність. Шляхи сполучення (залізниці) непогано вивчались за радянської доби. Є праця О.Б. Шляхова про судноплавство в Азово-Чорноморському басейні.

Зараз знаю про проект дослідження річкових шляхів сполучення.

Якщо говорити про умовну дату старту, я би назвала 1870 рік. Залізниці вже пройшли через Харків, Київ, Одесу. Стало зрозуміло, що Донбас – перспективний район і там теж потрібні залізниці, які потім і будуть побудовані. Вже заснована Юзівка. Олександр Поль вже активно досліджує корисні копалини Криворізького басейну. Вже є банки та іноземні інвестиції, а через 10 років після відміни кріпацтва мобільність населення зросла. Вже прийнято «Положение о пошлинах за право торговли и других промыслов», яке ліквідує станові обмеження на заняття підприємництвом. Тобто, це така собі точка неповернення – ще не злетіли, але вже ясно, що політ буде.

В.М.: Ваше ставлення до терміну «промисловий переворот»?

Т.В.: Не думаю, що це підходящий термін для опису процесів впровадження технічних інновацій. Є інший – «промислова революція», може, більш вдалий, але не менш умовний, адже одна річ – темп та масштаб впровадження машин в Англії, інша – на території України. Втім, про терміни домовляються, а в дослідженні самого процесу переходу від ручного до машинного виробництва важливий локальний контекст.

В.М.: Говорячи про «надбудову». Говорити про поблажливість капіталізму не випадає, але усе ж складається враження, що селянський світ на даних теренах не був зруйнований. Мій прадід мріяв переселитися з-під Харкова до Таврії, «бо там багато землі», а не йти працювати до міста. Селянин, переселившись до міста, залишався переважно дрібним власником і прихильником своїх коренів. Селянськість визначила історію українського міста?

Т.В.: Ой, яка дражлива тема (для мене). На одній з конференцій була почула, що справжня «українськість» – в селі, а місто руйнує коріння ідентичності так би мовити і яка ж українська нація без села? В селі колиска….

Урбанізація часом бувала оманливою, адже і правда, існували цілі райони в містах, де робітники жили в хатинках, тримаючи курей та городик. Але – це місто, і це робітники заводів та фабрик. Урбанізація бувала і маятниковою (Владислав Верстюк описував селян передреволюційних, які приїздили в місто продавати щось, дитину відправляли вчитись у місто – Проня Прокопівна, вічний образ напрсавді, і загалом були дуже інтегровані в міську економіку). І я дуже люблю наводити відсоток урбанізації – в межах 12-13% на 1897 рік. Це первісний рівень ефективності, для подальшого розвитку індустріального суспільства треба більше. Більше стало вже в радянський час.

З іншого боку – про небажання працювати в місті та неприязнь до «робітничої кар’єри» свідчить вал скарг підприємців на найманих робітників з села, які покидали роботи, бо почались жнива, наприклад. Робота на фабриці – не робота. І контракт та зароблені гроші чи перспектива штрафу їх не обходила. Але тут можна говорити також про правовий нігілізм, повагу до права традиції, а не права закону.

Тож селянськість впливала на міста. Не завжди найкращим чином. Адже у випадку нехтування контрактом на фабриці це вело до проблем у виробництві, конфліктів тощо.

В.М.: Продовжуючи про специфіку. Українські марксисти 20-х рр. вважали, що в Україні не сформувалося «національної міської буржуазії», що революція 1917 р. була дрібнобуржуазною, а не пролетарською. Усе ж, як бачиться ця революція економічним істориком?

Т.В.: Я підтримую думку, що національної міської буржуазії (я б краще сказала – економічної еліти) не сформувалось. Хоча це дуже дискусійне питання і мені хотілося б дослідити його глибше. Бо наприклад, Терещенки, – національна буржуазія, але в революційну добу інтелектуальний ресурс М.Терещенка служив Тимчасовому уряду, а не УЦР. І спосіб визначення національної приналежності – за мовою по перепису 1897 року – не надто адекватний. Як написав у своєму тексті у МІКСі Степан Величенко – not so rural, not so russified

Щодо того як мені бачиться революція. Дуже подобається точка зору російського історика Бориса Миронова – дисонанс між реальними змінами в рівні життя, рівень свобод та можливостей не встигав за очікуваннями. Тобто, не те щоби жилось погано, жилось добре, але хотілось набагато краще. І то не всім. Працівнику заводу братів Ельворті вистачало на візника доїхати після зарплати додому.

Щодо жилось добре та рівня економічного розвитку Росії напередодні 1917 – є роботи Пола Грегорі.

Плюс небажання та невміння шукати компроміс та нерозуміння того, що його взагалі треба шукати – це про робітників та підприємців.

В.М.: Яку б художню книжку Ви б радили б прочитати щодо ваших зацікавлень, який письменник, на Вашу думку, зобразив щонайкраще досліджувані Вами процеси ?

Т.В.: Не можу сказати. Я б до художньої книжки віднесла «Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко (1886-1956): Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся» Мішеля Терещенка. Це така уявна мемуаристика.

В. М.: Чи змінилися Ваші плани і підходи після захисту дисертації?

Т.В.: Змінились. Раніше був принцип «достатньої підстави» – дисертація не має бути геніальним чи дуже стилістично вишуканим текстом. А от книжка – зовсім інша історія. Тепер я пишу з одного боку для свого задоволення, з іншого – для того аби іншим було цікаво та естетично. Тепер історія – точно мій фах.

В.М.: Які основні проблеми в молодого українського науковця-історика (крім матеріальних) ?

Т.В.: Комунікація з колегами як українськими так і закордонними. Знання мов.

В.М.: Слід поговорити про електронний часопис МІКС (Місто: історія, культура, суспільство; www.mics.org.ua) як виникла ідея, які бачите перспективи, власне, з якими проблемами доводиться стикатися, редагуючи електронний історичний часопис?

Т.В.: Ідея виникла після того як мої колеги збирали текст на проект «Гардаріка» - там вийшов один випуск. Після цього стало ясно, що треба робити журнал, при чому за всіма стандартами – редколегія, рецензування. Десь рік ми «засновувались» – робили сайт, перші два номери, стиль спілкування з авторами та рецензентами, тощо. Тепер ясно, що журнал вдався. І головне тримати планку і планувати стратегію розвитку на кілька років наперед.

Тут я маю подякувати команді яка працює над журналом. Це головред Мирослав Борисенко, відповідальні секретарі Ігор Постольник та Володимир Шевченко. Їхня віра в проект роблять його існування можливим та небезцільним.

Проблеми стандартні – автори та якісні тексти, пошук фахових рецензентів, пошук фінансового ресурсу.

Перспектива для мене як для шеф-редактора очевидна – має бути баланс між публічністю та фаховою роботою вкупі із залізним дотриманням стандартів рецензування.

В.М.: Українська історична урбаністика розвивається чи перебуває у полоні «історичності» за панування мультидисциплінарних підходів. Тобто у нас панує урбаністика (студії над міським простором) чи «історія міста»?

Т.В.: Щодо мого журналу – панує історія міста. І це не зовсім те, що мені самій хотілося б бачити. Намагаємось підбирати теми та тексти за межами історичної науки. І один з вдалих прикладів, як на мене, – число, присвячене музеям в міському просторі.

Видається, що урбаністика в Україні ще має пройти свій шлях зі своїми камінцями в черевиках. Зараз доволі цікавий етап – є суто урбаністичні ініціативи, десь у вузах вже є спеціалізації з урбаністики. В Інституті історії розробляють тему, присвячену містам 19 століття. Має вийти велика колективна монографія.

В.М.: Коли в Україні з’являється модерне місто чи міський простір на Вашу думку? І продовжуючи, питання про радянську модернізацію, більшість міст – це продукт тієї доби, про попередній досвід майже не йдеться?

Т.В.: Щоб знати коли з’являється модерне місто, треба знати що таке модерне місто. Для мене реперами є поява інфраструктури (трамваї, сфера послуг, каналізація/водогін/електрика) плюс трансформація соціальної структури – вже не купець/міщанин, а підприємець/чиновник/робітник/.

Якщо так говорити, то модерне місто в Україні це період між 1870-1917 рр. І то не в усіх містах звісно.

Але це все дискусійні речі і презентація номера МІКС про ранньомодерне місто в Україні та дискусія про те, що таке ранньомодерне місто, свідчить про те, який довгий шлях пошуку критеріїв.

Хрестоматійний приклад з Юзівкою, яка мала телеграф та модерну промисловість, а навіть і містом не була за офіційними критеріями.

В.М.: Ваш розклад роботи?

Т.В.: Зазвичай я маю дні для зустрічей в місті та роботи в архіві та дні для роботи вдома з текстами. Найпродуктивніший час – або ранній ранок або пізня ніч. Або години в кав’ярнях. Але це рідко.

В.М.: Плани та перспективи в українського історика та загалом української гуманітаристики?

Шукати межу між наукою та нон-фікшн. Шукати власний стиль, але не в наукоподібній малозрозумілій царині соборної регіональної патріотичної гібридної мультимегадисциплінарної….. Бути свідомим принципу «еволюціонуй, або вимри».

В.М.: Які останні кілька історичних книжок чи публікацій, що Вас вразили?

Рецензія О.Мусіна на книжку О.Толочка у збірнику «Княжа доба: історія та культура » за 2016 рік (Вип.10) (це дуже крута рецензія, крутіша за багато статей).

«Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності» (Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон (пер. з англ. Оксани Дем’янчук. – К.: Наш формат, 2016. – 440 с.) – це не суто історична книжка, але цікава і повчальна – як можна зібрати такий масив матеріалу і обробити його відповідним чином

Маґочій, П.-Р., Петровський-Штерн Й. Євреї та українці: тисячоліття співіснування (переклад з англ. Оксани Форостини; ред. укр. вид. Валерій Падяк. – Вид. друге, доповн. – Ужгород : Вид-во Валерія Падяка, 2018. – 340 с.) – яскрава, легка за стилем (а насправді товста, з якісною поліграфією) і дуже потрібна книжка про те, як два етноси жили та взаємодіяли. Виклад сягає початку ХХІ ст.

Книжка Олександра Лупієнка про публічний простір Варшави. Дослідник з Інституту історії Польської академії наук 2012 року видав книжку «Przestrzeń publiczna Warszawy w pierwszej połowie XIX wieku». В ній аналізується концепція публічного простору міст і власне подається кейс Варшави до 1850-х рр. Поєднання просторової історії та урбаністики видається цікавим і хочеться поглянути на українські міста в такому контексті. Звісно, не копіювати підхід. Але змінити фокус – не історія архітектури та стилів, а історія самопрезентації нової еліти в міському просторі. Не історія будинку з химерами та згадка про цементний завод, а історія про те, як новий матеріал та його виробництво стало вигідним бізнесом. Думаю про огляд цієї книжки, хоч вона і не дуже нова.

В.М.: Дякую за відповіді !

Питання історії України періоду Визвольних змагань 1917-1921 рр. набувають особливої гостроти та актуальності, як в зв’язку з ювілейною датою Української національно-демократичної революції, так і в контексті кризи, яку нині переживає українська держава. Це зумовлює дискусію в історіографії щодо базових питань бачення революційного процесу сторічної давнини, а також висвітлення маловідомих сторінок суспільно-політичного та військово-політичного протистояння, що забезпечується залученням регіонального матеріалу. В даному сенсі вельми цікавими є дослідження конкретних військових операцій, які здійснювали ворогуючі сторони взимку 1918-1919 рр. на Слобожанщині, а також причин, що зумовлювали перемогу чи поразку тієї чи іншої сторони.

Відмітимо, що попри доступність хрестоматійних, особистих та архівних джерел, далеко не всі військові дії на території колишньої Харківської губернії дістали широкого висвітлення в науковій літературі. Цілком справедливим це зауваження є щодо північної частини регіону – Сумського, Охтирського та Лебединського повітів, які під час другого більшовицького наступу в Україні перетворилися на театр військових дій. Зокрема, один із важливих епізодів протистояння – бій за місто Суми 5 січня 1919 р. – лише побіжно висвітлювався в краєзнавстві радянського періоду, причому виключно в науково-популярних нарисах О. Косарева, С. Малкієля, Г. Петрова, В. Сіряченка та М. Стожка (Косарев, Петров, 1980; Малкиель, 1963; Сіряченко, 1980; Стожок, 1967). Не аналізується він і в творах сучасних науковців, навіть тих, що географічно локалізовані Слобожанщиною або Сумщиною. А це значно збіднює наше уявлення про розгортання радянського наступу в регіоні, значення сумського фасу українсько-більшовицького фронту, динаміку й характер прорадянського повстанського селянського руху в регіоні та його зв’язок із українськими військовими радянськими формуваннями.

Джерельну базу даної публікації становлять оригінальні документи Державного архіву Сумської області з фондів “Колекції окремих документів дореволюційного періоду та періоду Жовтневої революції” (Ф. Р-2362), “Сумської міської думи” (Ф. 354), “Сумської науково-дослідницької комісії по складанню історії місцевої партійної організації. “Істпарт” КП(б)У. м. Суми” (Ф. П-9), “Хатаєвої Є.І. та Гусєва-Оренбургського С.І.” (Ф. Р-7627), збірки документів, матеріали преси та мемуари активних учасників військових дій в Україні. При цьому основними джерелами відтворення загальної картини збройного конфлікту є спогади очевидців цих подій – представників червоного табору – колишнього командира розвідки та зв’язку партизанського загону Багацького, а згодом 9-го стрілецького полку Української радянської армії (УРА), сумського робітника М.Д. Ковальова, колишнього очільника могричанського сільського комітету РКП(б) А.І. Коваленка, учасника робітничого руху в Сумах, секретаря першого складу Сумської ради робітничих та солдатських депутатів І.Х. Корнієнка, колишнього боротьбиста й сумського робітничого активіста В.Д. Обозного, зібрані працівниками Істпарту на початку 1930-х років, а також ветерана загону Багацького І.Д. Нечипоренка, надруковані у 1963 р. в газеті “Вперед”. Надзвичайно інформативними є мемуари колишнього очільника Українського фронту радянських військ В.О. Антонова-Овсієнка, який у підготовці свого матеріалу використав чимало документів штабу фронту. Комплексне використання вказаних джерел та природній дослідницький інтерес до обраної теми обумовили постановку мети наукової розвідки – по можливості максимально повно розкрити деталі військового протистояння навколо м. Суми взимку 1918-1919 рр. та обґрунтувати причини поразки республіканських військ.

Сергій Гребенщиков (Сумський повітовий староста 1918 р.) з дружиною

Місто Суми в 1917-1921 рр. неодноразово ставало об’єктом зазіхання тієї чи іншої сторони конфлікту. Початок захопленню влади в місті збройним шляхом заклали прибічники радянської влади, які у січні 1918 р. роззброїли загони міської думи, сил Центральної Ради й встановили свій контроль над містом. У березні 1918 р. групою офіцерів та солдат слабосильної команди за підтримки селян Сумської волості було здійснено антирадянський виступ, що був швидко придушений добре озброєними формуваннями червоногвардійців. Після вступу в Суми німецьких військ 1 квітня 1918 р., низка сутичок германців та червоногвардійців відбулася в районі Харківських гребель та станції Баси. Встановлення влади Директорії в Сумах у листопаді того ж року завдяки позиції німецького командування відбулося без збройного протистояння. Проте, менше ніж через два місяця після цього округа міста та його вулиці перетворилися на поле бою.

Передумовами наступу “червоних” на Суми слугувала радикальна зміна ситуації на українському фланзі більшовицької Росії після поразки Центральних державу Першій світовій війні, з початком Листопадової революції в Німеччині та анулюванням радянським ВЦВК Брест-Литовського мирного договору. 14 листопада 1918 р. член Реввійськради РСФРР В.О. Антонов-Овсієнко у доповідній записці радянському керівництву запропонував розгорнути широку агітаційну роботу серед українського селянства, нейтралізувати німецькі частини та негайно розпочати бойові дії силами повстанських дивізій, що малися в розпорядженні українських комуністів. Зрештою, відповідно до директиви Реввійськради “Повстанським організаціям України про мобілізацію сил повстанців і планів їхніх дій з метою звільнення України” Групи військ Курського напряму (ГВКН, за словами В.О. Антонова-Овсієнка, – “замасковано названа” Реввійськрада Українського фронту, утворена 17 листопада 1918 р.) передбачалися глибоке проникнення на українську територію більшовицьких загонів, організація повстань в промислових центрах та блокування інсургентами великих населених пунктів. Утім, на відміну від ГВКН, керівництво Червоної Армії спочатку не планувало широкого наступу проти УНР (це пояснювалось початими переговорами Кремля з представниками Директорії, намаганням розібратися в ситуації, що склалася в Україні в ході антигетьманського повстання, пріоритетом боротьби проти Донської армії та добровольців). “Але прискорене зростання революційного процесу на Україні змусило не лише розширити рамки попередніх завдань цієї групи (ГВКН – Д.К.), – але й змінити їхній характер”, – зауважував радянський військовий історик М.Є. Какурін. У цьому, насамперед більшовиків, “переконав”, селянський повстанський рух на Слобожанщині, що наприкінці 1918 р. не без впливу ззовні розвивався саме під радянськими гаслами. Крім того, перші сутички з “петлюрівцями” довели слабкість військової організації УНР. Тож у другій половині грудня 1918 р. більшовицькі війська отримали наказ про активні дії на українській ділянці фронту, залишаючи при цьому харківський напрям удару на початковому етапі операції за головний.

Іван Бочкін. Командир одного з партизанських загонів

Військові операції ГВКН узгоджувалися зі створеним у Курську Тимчасовим робітничо-селянського урядом України, що у своєму “Маніфесті” від 29 листопада 1918 р. оголошував гетьмана та його уряд “скинутим та поза законом”, відновлював радянську владу в Україні, а також закликав її трудящі маси до негайного повстання. Вагомими аргументами у залученні їх до борні слугували пункти про відібрання поміщицьких земель з усім майном на них з подальшою їх безумовною передачею селянам, проголошен ня всіх заводів, фабрик, банків, рудників та шахт загальнонародною власністю. Нарешті, 14 грудня 1918 р. радянський уряд України у своєму зверненні відверто проголосив Директорію “ворогом народу”, що наче має на меті ствердити владу буржуазії (Гражданская, 1967: 424-425, 444, 449-450, 459-462, 501; Какурин, 1926; Рибалка, 1957: 36; Солдатенко, 2011: 253, 256).

Революційні настрої проникали не лише в міста та села України, але й в німецькі частини, дислоковані вздовж демаркаційної лінії, від якої вони почали відходити під тиском більшовиків. В результаті, до кінця листопада 1918 р. під контролем українських радянських повстанських загонів опинився суміжний із Сумським Суджанський повіт (у Суджі з 29 листопада 1918 р. розмістився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України); активізувалися дії червоних партизан та окремих частин, підпорядкованих військраді ГВКН, й на території Харківської губернії. 20 грудня 1918 р. представниками радянського Тимчасового уряду та Ради солдатських депутатів німецького 1-го резервного корпусу була підписана угода про очищення німцями до 24 грудня 10-верстної смуги на північ від залізниці Луганськ-Білопілля, що за відсутності заслону з українських військ давало змогу радянським угрупованням фактично впритул підійти до населених пунктів Сумської лінії Харково-Миколаївської залізниці. Пізніше німецькі переговорники Ради солдатських депутатів погодилися за умови надання рухомого складу для транспортування їхніх частин до Німеччини передати “обом радянським урядам… всю наявну в неї зброю, артилерійське та інженерне майно” (Антонов-Овсиенко, 1929: 172-173, 176). Все це об’єктивно сприяло розгортанню наступальних дій більшовиків вглиб України, послабленої черговим військово-політичним переворотом.

Особливістю наступу “червоних” на Сумській ділянці Українського фронту було те, що воно здійснювалося нерегулярними частинами, набраними на добровільній основі. Це цілком відповідало директиві від 21 листопада 1918 р. командувача військ ГВКН В.О. Антонова-Овсієнко про подальше поповнення сил саме за рахунок “революційного елементу харківського та донецького районів” (Какурин, 1990: 43). Подібною військовою одиницею було партизанське з’єднання, яке наприкінці 1918 р. взяло під свій контроль значну частину Сумського та Охтирського повітів. Її основою стали утворені восени того ж року загони під проводом колишніх робітників Бельгійського машинобудівного заводу Панаса Семеновича Багацького та Костянтина Григоровича Лепехи.

Більшовик П.С. Багацький у серпні 1918 р. таємно пробрався з Петрограду на батьківщину в с. Покровське Охтирського повіту з наказом організувати антигетьманські виступи на півночі Харківської губернії. У Покровському ним був створений загін з 26-28 погано озброєних місцевих жителів, ядро якого склали колишні фронтовики. Першою акцією комбатантів стало роззброєння стражі та підрив мосту на залізничній лінії Готня-Суми. Наприкінці жовтня партизани підняли повстання та звільнили Покровське та його округу від німців та стражі, що підняло їхній авторитет серед селянства округи. А після нової перемоги на каральним загоном партизанам загалом вдалося поширити межі своєї “республіки” на сусідні сільські округи Михайлівки та Тур’ї.

Подальші дії червоних партизан стали можливими завдяки допомозі боєприпасами та зброєю, які вони отримали від командира полку Червоного козацтва В.М. Примакова, дислокованого неподалік від зайнятої ними території. Крім того, П.С. Багацький та його заступник І.Г. Максименко потурбувалися й про те, щоб надати загонові правильну військову організацію, поділивши його на чотири взводи. Після цього повстанці розгорнули активні наступальні дії, підтримані партизанами К.Г. Лепехи (загін, сформований на Курщині, до якого також пристало 120 мешканців с. Могриця Сумського повіту), що вирушив назустріч Багацькому з території Суджанського повіту. 18 грудня партизани Лепехи зайняли с. Успенка, а наступного дня обидва загони вибили противника зі сл. Краснопілля, де й об’єднали свої сили. Невдовзі, за домовленістю партизан із німцями від українських стражників було очищене й с. Угроїди.

Низка цих акцій (з пісні партизан: “Били німців під Покровкою, / Варту в Угроїдах / Всіх карателів по селах, / Хто був в дармоїдах”) створила природну загрозу й Сумам, хоча сили “червоних” навіть після об’єднання ніяк не можна було визнати значними. Відомо, що загін Лепехи на момент виступу на зустріч Багацькому нараховував при одному кулеметі 160-180 бійців, переважно піхотинців. Загін Багацького, вочевидь, був більшим і краще організованим, бо з’єднання відбулося саме під його керівництвом. Отже, невелика партизанська армія мала становити у другій половині грудня 1918 р. щонайменше 400 осіб, а пізніше за рахунок мобілізації селянської молоді в зайнятих населених пунктах, припустимо, могла зрости ще на кілька сотень. “У кожному селі, – писав М.Д. Ковальов, – відбувалися велелюдні мітинги, на які приходило все населення – старе й мале. Найкраща революційна частина села вступала в наш загін”; “Робітники цукрових заводів, революційно настроєні селяни-бідняки десятками вступали в наші ряди”. Притік подібного контингенту до партизан відзначив і І.Х. Корнієнко, побачивши їх на вулицях Сум: “молоді хлопці сільські, кілька робітників поміж ними”. Нарешті, до “полку Багацького” приєдналися ще два невеликі партизанські загони – Орлова й Валієва (ДАСО, Ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 16-17; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 23-26, 69, 188; Ковальов, 1958: 34; Косарев, Петров, 1980: 302; Малкиель, 1963: 6; Нечипоренко, 1963; Сіряченко, 1980).

Прикметно, що вказаних сил військрадою ГВКН було визнано достатніми для стримування сил противника, оскільки 2-га Українська радянська дивізія, що в листопаді- грудні 1918 р. розміщувалася в Суджанському повіті (а 1-й полк Червоного козацтва В.М. Примакова, де перебувало чимало вихідців із Сумського повіту, загалом, на відстані денного переходу до Сум), була спрямована на Харків, свідомо обходячи північний повітовий центр Слобожанщини стороною. “Обстановка нам сприяла і ми вирішили розвити стрімкий наступ до Харкова, – до Сум – Білопілля залишити лише прикордонні частини”, – пояснював це рішення В.О. Антонов-Овсієнко. І хоча в штабі 2-ї Української радянської дивізії певне занепокоєння викликало зосередження республіканських військ в Сумському повіті (“ці сили можуть загрожувати глибокому тилу нашого просування”), командування щойно створеної УРА все ж наполягло спрямувати всі сили дивізії саме на харківському напрямку, оскільки захоплення губернського центру, на переконання головкома українських радянських військ, повинно було забезпечити удар у фланг білогвардійським військам Краснова та роздмухати революційне повстання на Донбасі (Антонов-Овсиенко, 1929: 181-182; Харьковщина, 1973: 62-63).

Віталій Примаков. Фото 1925 р.

Тим часом партизани Багацького та Лепехи зайняли населені пункти неподалік від Сум – Тимофіївку, Залізняк, Самотоївку, Верхню Сироватку та до 2 січня станцію Баси, перервавши зв’язок по Сумській лінії Харково-Миколаївської залізниці. Також 29 грудня партизанами була здійснена спроба зайняти с. Великий Бобрик. У той же день Лепеха висунув перед військовою комендатурою Сум ультиматум здати місто без бою, скласти зброю або вивести українські війська. У противному випадку він обіцяв піддати місто бомбардуванню (ДАСО, ф. 354,оп. 1, спр. 56: 8; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 23: 38; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 24; Ковальов, 1958: 33).

Попри блеф партизанського ватажка, який насправді не мав у своєму розпорядженні жодної гармати, перспектива оборони Сум для сил республіканців вимальовувалася вкрай непростою, оскільки з півночі на їхні позиції тиснули 7-й стрілецький радянський український полк, сформований з двох сумських повстанських батальйонів (до 1100 багнетів, 6 кулеметів) та партизанів загону І.Ю. Бочкіна. У другій половині грудня ним була зайнята північна частина повіту. Басівка, Битиця, Волфіно, Вакалівщина, Писарівка, Юнаківка, Нова Січ, Корчаківка, Річки, Яструбине, Руднівка, Могриця та ряд інших дрібніших населених пунктів опинилися під контролем більшовиків. 23 грудня “червоними” також була здійснена невдала спроба захопити Кияницю. Загалом, станом на 24 грудня передові частини 2-ї бригади 2-ї Української радянської дивізії знаходилися на відстані 2 верст від Ворожби та 12 верст від Сум (Гражданская, 1967: 519; Сумской вестник, 1918b; Сумской вестник, 1918c).

Бійці партиканського загону Бочкіна 1918 р.

Наближення більшовицьких військ примусило представників як УНР, так і органів місцевої влади вживати заходів по забезпеченню оборони Сум. Ще за ініціативою повітового старости доби Гетьманату міська дума сформувала власний загін охорони з трьох рот (командир – штабс-капітан Басов). На засіданні 17 грудня нею була утворена особлива комісія з охорони міста в складі чотирьох гласних. Через кілька днів цей орган звернувся по військову допомогу до німецького командування, а наприкінці того ж місяця розгорнув підготовку евакуації фінансово-кредитних установ. У свою чергу, військове відомство потурбувалося про переведення вихованців Сумського кадетського корпусу до подібного закладу в Києві. Повітова земська управа на своєму засіданні 21 грудня обговорювала питання мобілізації мешканців регіону до війська, а також налагодження постійного зв’язку із Києвом, перерваного через порушення телеграфного та телефонного сполучення (ДАСО, ф. 354, оп. 1, спр. 57: 8-18; Яконовский, 1953: 16).

У той самий час чисельність основного гаранту стабільності в регіоні – німецьких військ стрімко зменшувалася з кожним потягом, що відправлявся на захід. До початку наступу партизан на місто в Сумах залишалася лише невелика частина рейхсверу, розміщена поблизу станції, особовий склад якої вже не виявляв ніякого інтересу до українських реалій. Нарешті, німецьке командування 29 грудня цілком офіційно відмовило місцевій владі в будь-якій допомозі проти більшовиків. Це сіяло паніку не лише серед населення, але й вселяло непевність у представників місцевої влади, що й випливає з огляду на протокол останнього в 1918 р. засідання міської думи. Після того, як присутній на ньому повітовий комісар Є. Колодяжний зізнався, що “місто залишається без достатньої збройної охорони” і повідомив присутнім про вірогідну 10-тисячну армію “червоних” по той бік Псла (така цифра приблизно у 20 разів перевищувала їхні реальні сили), більшість гласних “усвідомила” безперспективність оборони Сум (ДАСО, ф. 354, оп. 1, спр. 56: 8-10).

Попри наростання песимістичних настроїв республіканська влада вживала заходів до заспокоєння населення, яке було збентежене новинами про просування більшовицьких військ. 21 грудня Сумський повітовий комендант полковник П. Соболь запевнив гласних повітового земського зібрання в очищенні найближчим часом повіту від “банд” частинами Болбочана, що тимчасово підняло настрій земцям (“Собрание выражает Коменданту благодарность аплодисментами”). 31 грудня представники Директорії звернулися до мешканців Сумського повіту із закликом не вірити “неправдивим чуткам про великі сили більшовиків, про недостачу української оборони” і запевнили їх в тому, що “в Суми з години на годину мають прибути війська з Харкова”. В місті також поширювалася листівка “Самозванці”, де заперечувалися бойові дії проти Червоної Армії й наголошувалося на тому, що в Україні нині діють “не більшовики, а звичайні грабіжники, які примазалися до армії більшовиків, щоб пограбувати населення”. Відповідно, впоратися з ними, переконували представники влади, – справа нескладна, слід лише дочекатися військ, які от-от вирушать до кордону (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 151; Українське відродження, 2010: 134-135; Українська революція, 2005: 39). Задля імітації мирного життя всіляко підтримувалися культурні заходи. Зокрема, у переддень захоплення міста 4 січня в Сумах глядачі мали змогу відвідати дві вистави – еротичну п’єсу “Морський воїн” у театрі Корепанова та “Жидівку-вихверстку” в постановці “Товариства українських артистів П.М. Білокурова” (Луч, 1919: 1).

Підготовка республіканців до штурму “червоних” відбувалася в стислі строки, що помітили й їхні противники: “Петлюрівське командування гарячково (виділено нами – Д.К.) збирало свої сили, зосереджувало в місті збройний кулак, щоб дати відсіч більшовикам” (Ковальов, 1958: 33). Це було пов’язано, насамперед, і з тим фактом, що за рішенням німецької “Великої солдатської Ради військової групи” на початку грудня й без того малі частини Директорії були виведені з Сум і повернуті лише всередині того ж місяця (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 113; Українське відродження, 2010: 132). Отже, коли в Сумах відновилася повна юрисдикція УНР, у її представників виявилося обмаль часу для створення потужної оборони.

Зважаючи на неможливість покладання сподівань на німців, П. Соболь 20 грудня оголосив мобілізацію обер- та унтер-офіцерів, військових лікарів віком до 35 років, а також козаків 1897 та 1898 років народження. З набраних осіб почали формувати два стрілецькі батальйони, а також оновлювати кінний регімент під командою колишнього начальника учбової команди 10-го Новгородського драгунського полку, а згодом начальника кінної стражі (у свій час до неї, за словами колишнього Сумського повітового старости С.Я. Гребенщикова, “вдалося залучити доволі пристойний елемент”), полковника М.Г. Кобеляцького (скоріше за все мова йде про сили не більші за ескадрон). Загальне командування частинами, що готувалися відстоювати Суми, зосереджувалося в руках “начальника бойових операцій Сумщини” військового старшини В.З. Филоновича.

До справи оборони міста долучилися й сумські меншовики, які мали представництво в міській думі. Ними була створена “Комісія з організації в Сумах робітничо-соціалістичних дружин для охорони безпеки жителів”. Кандидати до цих загонів повинні були заручитися рекомендацією від профспілки або “трьох відомих членів соціалістичних партій”, зареєструватися в міській управі й застрахуватися. За службу дружинникам встановлювалася плата 40 руб./день. Але оскільки їхнє формування почалося лише за добу до вирішального бою з більшовиками, то ніякої ролі в обороні міста вони, звісно, відіграти вже не змогли (Луч, 1919: 2; Сумской вестник, 1918b: 4).

У цілому, М.Д. Ковальов попри визнання значного поповнення сил партизанів, оцінював сили противника як переважаючі по відношенню до “полку Багацького”: 500- 600 стрільців при 4 кулеметах і ще певна кількість кіннотників. Дещо більшу кількість наводив В.О. Антонов-Овсієнко – в ході мобілізації до багнету “петлюрівцями” в місті було поставлено 700 бійців, з них 200 офіцерів. Крім того, 26 грудня із Харкова до Сум прибув загін з 300 республіканців з числа гімназистів та реалістів під командою старшини Азаського. Ще 50 офіцерів, вочевидь з команди Басова, здійснювали охорону банку та військового складу. Більше того, поблизу Сум знаходився загін гайдамаків (338 осіб, 2 кулемета). Отже, на деякий час в руках УНР зосередилися значні на той час сили для здійснення відсічі зовнішній небезпеці, що визнавали й їхні противники: “в Сумах для формування петлюрівських військових частин були надзвичайно сприятливі умови щодо командних кадрів, озброєння та військового спорядження, бо в розпорядження петлюрівського командування перейшло все військове майно гетьманських частин, кадетського корпусу, те, що залишилося в порохових погребах і цейхгаузах драгунського полку й те, що залишили німці” (Антонов-Овсиенко, 1929: 179-180; ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 18; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 148; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 23-27, 159). Насправді, це не відповідало дійсності у повній мірі. Так, запаси драгунського полку переважно були експропрійовані ще сумськими червоногвардійцями на початку 1918 р. Після цього був демілітаризований і кадетський корпус. Як наслідок, республіканцям вкрай не вистачало зброї, а німці принципово не погоджувалися передати їм будь-які військові припаси. Зрештою, не був подоланий і основний недолік технічної частини військ УНР – відсутність артилерії, що значно звужувало можливості оборони. Більше того, командування республіканських військ вирішило не залишати значні сили на захисті Сум і вже 27 грудня відвело частину мобілізованих до Конотопу, якому загрожувала 1-а Українська радянська дивізія та можливість повстання на самому залізничному вузлі.

Перед початком наступу на Суми керівництво партизан налагодило жваву розвідувальну діяльність. Цінні дані по той бік фронту передавали пов’язані з “червоними” робітники міської електростанції по телефону, а також телеграфіст ст. Баси Г. Чорний і боєць загону Т. Вовк. “Ми були значною мірою в курсі того, що робиться в Сумах в стані петлюрівської залоги”, – визнавав М.Д. Ковальов (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 26; Ковальов, 1958: 34). Оперативне надходження інформації з протилежної сторони на Сумській ділянці фронту підтверджував і В.О. Антонов-Овсієнко (Антонов-Овсиенко, 1929: 179). Також таємні канали проникнення в місто дозволили командуванню партизанів через підпільну групу більшовиків налагодити агітацію населення, особливо робітників, яким висилалася пропагандистська література, а також бійців республіканської армії. Цьому дуже сприяли симпатії трудових елементів міста до відновлення робітничих рад депутатів, що й засвідчила робітнича конференція в Сумах 12 грудня (ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 93-94; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 23: 38).

Цілком логічним виглядає й тимчасове підпорядкування селянського руху в Сумському повіті більшовицькому впливу. Руйнівні дії селянства, як-то підпал колишнього маєтку Строганових в Хотіні в травні 1918 р., знаходили підтримку з “нейтральної смуги”, де мали змогу переховуватися учасники акцій витискування дідичів із землі (Гражданская, 1967: 170). Противники соціальної політики Гетьманату чи УНР на Слобожанщині, насамперед знаходили їм альтернативу в радянській системі й приставали до українських більшовицьких збройних формувань, що не могли не відзначити лідери російських комуністів. Зокрема, голова Раднаркому РСФРР В.І. Ленін у інтерв’ю одній зі шведських газет небезпідставно заявляв, що саме “завдяки німецькій окупації, більшовизм на Україні став свого роду національним рухом” (Гражданская, 1967: 203).

Труднощі оборони міста полягали не лише у відсутності достатніх ресурсів, у диверсійній та пропагандистській діяльності більшовиків, але й в низці інших обставин, що загалом зумовили короткочасність влади УНР на Слобожанщині. На думку учасника революційних подій в Україні Т.М. Євтушенка, відносна легкість, з якою червоні партизани здобули Суми, пояснювалася саме непопулярністю Директорії, що за час панування в Сумському повіті не добилася авторитету серед селянства. Її представники нерідко сприймалися частиною сільського населення в якості спадкоємців Гетьманату, які свого часу разом із німцями брали участь у каральних акціях, накладали контрибуції на цілі села, а також відстоювали інтереси місцевих поміщиків. Така пересторога підкріплювалася тим, що колишні гетьманці продовжили службу вже при новій владі, а ще й тим, що випадки неправомірних продовольчих реквізицій з боку німецьких частин, які мали місце у Сумах в середині грудня, не мали наслідком захисту населення з боку представників УНР на місцях (Гребенщиков; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 220). Подібної точки зору дотримується й сучасний дослідник селянського повстанського руху в Україні В.В. Рєзніков: на Слобожанщині Директорія володіла лише номінальною владою, радикальні пропозиції вирішення аграрно-селянського питання були проголошені запізно й не встигли сформувати позитивне ставлення до УНР з боку сільського населення (Рєзніков, 2016: 94, 97). Не сприяли встановленню контактів із населенням і суперечливі рішення місцевого керівництва. Так, 5 грудня за допомогою німецьких військ були розігнані делегати, що з’їхалися на повітовий селянський з’їзд, який мав відбутися в кінотеатрі “Художеств”. 14 грудня в.о. Сумського повітового коменданта В.З. Филонович “усіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищення народного добра: економії та цукроварень”, обіцяв заарештовувати і притягувати до військово-польового суду, що, звісно, нагадувало селянству про “старі порядки”. Натомість 2 січня 1919 р. був оголошений протилежний за змістом наказ Сумського повітового комісара Є. Колодяжного про розшук осіб, особливо з числа військових, які “брали участь в карних загонах гетьманських, німецьких та інших по придушенню селянських повстань проти поміщиків”. Подібні заклики з’являлися занадто пізно, щоб на них встигли відреагувати селяни, як і на опубліковану в Харкові 31 грудня Декларацію Директорії УНР, що проголошувала націоналізацію землі й закликала селян обирати делегатів до Трудового Конгресу України. Водночас соціалістичні проекти нової української влади не сприяли підтримці УНР з боку “буржуазних” кіл населення. Особливою ненадійністю відзначався дезорієнтований через політичну нестабільність військовий контингент, зокрема колишні кадрові офіцери царської армії. Зазвичай “петлюрівці” розцінювалися ними як “попередники більшовиків” – тільки-но республіканці зіштовхнуться з ними, “то, напевно, перейдуть на бік останніх, аж надто вони близькі за своїми поглядами”. Деякі з офіцерів зголошувалися виключно на охорону порядку в місті й не бажали заступатися за ту чи іншу політичну силу. Значною частиною офіцерства оволоділа ідея приєднання до Добровольчої армії, тоді як служба в гетьманських чи республіканських військах сприймалася як вимушений крок. Зокрема, командир кавалерійського полку в Сумах часів Гетьманату Яненко в розмові з Гребенщиковим повідомив йому, що надійних для України офіцерів у підлеглій йому частині немає – вони “за першої нагоди вирвуться або до загону Келлера, або на Дон”. Звісно, наказ Головного отамана Українських народних республіканських військ С. Петлюри від 9 грудня 1918 р. про категоричну заборону “формування військ на Україні для інших країн” не приймався ними до уваги (Гребенщиков; ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 93; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 33: 6; Українська революція, 2005: 39; Україна, 2000: 65; Українське відродження, 2010: 130).

Не менш вагомим чинником відсутності міцного тилу спротиву наступу більшовицьких сил було й скептичне ставлення значної частини міського населення до самої ідеї української самостійності, поширення українофобських настроїв тощо. Свідчення цьому знаходимо в джерелах особистого походження та в місцевій пресі. Так, колишній вихованець Сумського кадетського корпусу Є.М. Яконовський згадував загальне негативне сприйняття української державності в колі своїх товаришів, педагогів та офіцерів навчального закладу, їхню загальну орієнтацію на “білий рух”: “генерал Саранчов стійко не бажав надягати не лише “кукіша” (герб УНР – Д.К.) на погони, але й “жовто-блакитну кокарду”, хоча сам походив зі старої української старшини часів Богдана Хмельницького”; “у Жмеринці та Вінниці бунт проти Гетьмана? – нехай собі гризуться опереточні сепаратисти”; “Після Різдва – до Денікіна, якщо не прийдуть союзники” (Яконовский, 1953: 12-15). Організатори благодійного концерту у грудні 1918 р. на честь полонених у роки Першої світової війни земляків, які поверталися додому, відверто заявляли свою позицію: “Уже наша радість тремтить знаменами Добровольчої армії”. А сам захід кваліфікувався ними як “ще одна позика на користь Нової Росії” (Благотворительный концерт, 1918: 4). Відверте глузування над “українським сепаратизмом”, мовою, стереотипне бачення української державності як взагалі несерйозного задуму, знаходимо в листі невідомого автора (підпис – “генерал Петлюра”), адресованого із Сум 30 грудня 1918 р. російській співачці Є. Хатаєвій: “теперь годы на самоопределенія Украиньских голоштанцев. Так как мы, велыкый украинскій народ, самоопределылысь, то годи вам, бурзуям, пыты нашу юшку, давно вы нам лылы на голову помои, пора нам и рот открыть. Хай живе самостийна Украина! Ганьба! Бый жидив! Жинка моя здорова, вона ко мени шо той, а я ей ку шо ни, на значіть и Секретаріат” (ДАСО, ф.Р-7627, оп. 1, спр. 28: 27). Масовим явищем було негативне сприйняття містянами українізації. Колишня учениця “Нової школи” в Сумах І.А. Літкевич згадувала, що впровадження в навчальний процес української мови викликало протести серед вихованців, оскільки вони сприймали її виключно в якості “базарно-обивательського жаргону” (Литкевич: 6).

Отже, напередодні партизанського наступу республіканські війська відчували брак зброї та набоїв, не були достатньо дисциплінованими й організованими, а також не могли опертися на широку моральну підтримку з боку містян. Не дивлячись на це, командуванням військ УНР в Сумах було прийняте рішення про перехід до активних дій проти більшовиків. Оскільки захоплення станції Баси створювало загрозливу ситуацію зі східного боку для повітового центру, республіканські сили (півтори роти піхоти та один ескадрон) 3-4 січня спробували їх звідти вибити, але через запеклий опір противника вимушені були із втратами повернутися назад. Натомість, увечері 4 січня військова рада партизанів після дозволу командувача ГВКН ухвалила план взяття міста: передбачалося нанесення як фронтального, так і флангових ударів. Перша колона під командою Багацького мала просуватися з півночі вздовж залізниці з метою захоплення станції Суми, Павлівського та Бельгійського заводів. Друга колона Орлова на південній ділянці через Пришиб та Баси повинна була вийти на територію Сумського кадетського корпусу. Колона Лепехи мала наступати через Замостя, Харківські греблі на центральну частину міста. Нарешті, передбачалося розміщення резервної колони та штабу в с. Василівка під Сумами. Загальна кількість наступаючих, якщо приймати на віру дані М.Д. Ковальова, не перевищувала 350 осіб при незначній кількості набоїв (“партизанам навіть було дано спеціального наказу берегти патрони і стріляти тільки у вірну мішень”) та двох кулеметах (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 27; Стожок, 1967). Прикметно, що своїми діями сумські партизани упередили іншого радянського воєначальника – командира 1-ї запасної дивізії О.М. Беленковича, якому 2 січня Реввійськрадою УРА було доручено взяти Путивль, Ворожбу, Суми та вже після цього йти на з’єднання з військами харківського напряму (Антонов-Овсиенко, 1929: 183; Антонов-Овсиенко, 1930: 113-115).

Наступ партизанів почався вранці 5 січня зі станції Баси й здійснювався вельми вдало для них: залізничний міст вдалося захопити без бою, а розосереджені кулеметні точки бійців УНР на широкій ділянці фронту (по одному у Павлівському заводі й Троїцькому соборі, два у кадетському корпусі) не змогли зупинити лави атакуючих. Перешкодою для них не став і Псел, який навпроти Нового Міста не був вкритий льодом. І.Х. Корнієнко згадував, що українським бійцям, які відступали з боку Гусинців, приходилося рятуватися на лівий берег ріки вплав, а от партизани форсували ріку на човнах, які їм надали місцеві мешканці, стурбовані стріляниною поблизу їхніх дворів (припустимо, мемуарист за цими словами приховав факт реквізиції плавзасобів в жителів садиб на березі ріки) (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 188).

Задум атаки кількома колонами на різних напрямах став несподіванкою для оборонців (“петлюрівське командування навіть не думало, що партизани насміляться наступати на місто”) і виправдав себе повною мірою. В результаті, республіканці були дезорієнтовані й не змогли вчинити адекватний опір. Нарешті, лобова атака групи Лепехи довершила розгром сумської залоги. “На плечах відступаючих петлюрівців наша кіннота з голими клинками шабель, з червоними стрічками в кінських гривах і на шапках, з гиком в скаженім галопі через Харківські мости вривається на Покровську площу і Соборну вулицю й врізається в петлюрівську кінноту, яка від несподіваної атаки на весь кар’єр у паніці через базар по Іллінській вулиці тікає на Роменський шлях”, – описував рішучий момент атаки М.Д. Ковальов. Тим часом загін Багацького штурмом взяв Павлівський завод та з другої спроби станцію, а група Орлова – територію Сумського кадетського корпусу (“Як взяли ми місто Суми / Прямо з ходу, з бою, /То дали куті хрещенській / Ворогові вволю. / Партизанській наш загін / Панаса Багацького / Розбив в Сумах офіцерів, / Кінноту Кобіляцького!”). Картина бою у середмісті доповнюється уривками зі спогадів свідка – сумського педагога В. Бирченко, яка згадувала перестрілки в Харитоненківському сквері навпроти її будинку, балкон якого також слугував вогневою точкою для оборонців.

Просування партизанів містом цілком виправдало побоювання багатьох містян щодо асоціальних вчинків “червоних”. Навіть І.Х. Корнієнко вимушений був визнати, що бої вулицями супроводжувалися грабунками “буржуазних будинків”, а також пияцтвом партизанів. Нарешті, після того, як невеликий відступаючий загін “гайдамаків” на Роменському шляху був оточений, бранці були жорстоко побиті переможцями. Серед загиблих опинився син диякона Іллінської церкви Бібик (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 188-189; Ковальов, 1958: 34; Манько, 2010: 436).

Manu militari Суми були здобуті партизанами за кілька годин (у мемуарах тривалість баталії варіюється від двох до семи годин). За даними М.Д. Ковальова, втрати “червоних” становили 3 загиблих і 6-8 поранених, “петлюрівців” – близько 15 вбитих. Республіканці вимушені були відступити розрізненими групами на Стецьківку, Лебедин та Ромни. Частина з них потрапила у полон. Також партизанами було захоплено певну кількість зброї та різного військового майна. “Постраждалою” стороною конфлікту виявилися й німецькі військовики, які принципово не втручалися в двобій (близько 200 бійців, 3 кулемети, кінна батарея). У них переможцями була вилучена частина зброї. А наступного дня – 6 січня “червоні” додатково роззброїли два ешелони німецьких військ, які рухалися з боку Харкова, причому один з німецьких загонів погодився видати бійцям Лепехи три гармати, набої до них й 16 кулеметів, що дозволило доукомплектувати партизанські загони, сформувати кулеметну й артилерійську команди та загін зв’язківців. Посилені трофеями, партизани невдовзі зайняли Білопілля (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 152; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 29-31; Ковальов, 1958: 35).

Успішна операція партизанів сприяла перетворенню їхнього загону в регулярну частину УРА. На його основі був створений 9-й Сумський стрілецький полк, що брав участь в боях за Охтирку, Лебедин (обидва міста взяті 22 січня), Гадяч, Лохвицю, Пирятин, Гребінку, Яготин, Бориспіль та Київ. В українській столиці В.О. Антонов-Овсієнко особисто вручив сум’янам червоний прапор. Після цього полк відзначився в боях за Фастів та Житомир, а за успішні дії проти січових стрільців був нагороджений орденом Червоного прапора вдруге. У 1920 р. частина у складі Щорсівської дивізії брала участь у невдалій битві Червоної Армії за Варшаву. По інший від них бік фронту воювали сумські республіканці, які, відступивши від рідного міста в межі Полтавської губернії, де сформували Сумський окремий курінь (1500 багнетів), приєдналися до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. Невдовзі командир куреня В.З. Филонович був призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного Отамана (Іванущенко).

Загалом, успіх військової кампанії червоних партизанів був зумовлений здебільшого політичним чинником. Влада Директорії не отримала широкої підтримки в регіоні: селянство опинилося під впливом ідеологічного полю більшовизму, містяни роз’єднувалися в уподобаннях між панівними силами громадянської війни – “білими” консерваторами та “червоними” радикалами й мало довіряли українській владі, через що прошарок симпатиків Директорії виявився надто вузьким для опори її режиму у регіоні. У свою чергу, це вплинуло на те, що військові сили республіканців опинилися організаційно, морально та технічно непідготовленими до боїв із загартованими в попередніх сутичках партизанами, недостатньо мотивованими для захисту влади УНР в місті. Варті уваги й допущені прорахунки в українській обороні: не була налагоджена розвідка сил противника, через що вони уявно “зростали” за допомогою поширення чуток; ділянка фронту навпроти Харківських гребель була залишена командуванням без прикриття кулеметного розрахунку; кіннота займала центральну передню ділянку оборони, а не була відтягнута вглиб оборони для забезпечення оперативного простору її дій; при сутичці із ворогом командирами приймалися невмотивовані рішення про відступ. З іншого боку, противник виявив чимало винахідливості та наполегливості в бою. Перевагою партизанів слугувала також обізнаність реальних сил противника, використання фактору несподіванки й невірного розрахунку їхніх сил республіканцями.

Захоплення Сум більшовицькими частинами сприяло розриву фронту армії УНР, розгортанню широкого наступу радянських військ вглиб Наддніпрянщини й оформленню окремого Українського фронту радянських військ.

Вперше опубліковано в:
Сумський історико-архівний журнал. - 2017. - № XXІХ. -  С. 55-68.

КУДІНОВ Д.В., Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, доктор історичних наук, доцент.

Література:

Антонов-Овсиенко, 1929 – Антонов-Овсиенко В.А. В борьбе против Директории // Літопис революції. 1929. № 5-6. С. 142-186.
Антонов-Овсиенко, 1930 – Антонов-Овсиенко В.А. В борьбе против Директории // Літопис революції. 1930. № 1. С. 103-132.
Благотворительный концерт, 1918. – Благотворитый концерт // Сумской вестник. 1918, 10 декабря. С. 4.
Гражданская, 1967 – Гражданская война на Украине. 1918-1920: Сборник документов и материалов: В 3 т., 4 кн. / Отв. ред. проф. С.М. Короливский. К., 1967. Т. 1, кн. 1. XXXVI, 875 с.
Гребенщиков – Воспоминания генерала Сергея Яковлевича Гребенщикова. Симферополь, 2009. 343 с. Режим доступа: www.kajuta.net/node/1261. – Дата звернення: 12.11.2017.
ДАСО – Державний архів Сумської області.
Іванущенко – Іванущенко Г. Сумський повіт в Українській революції 1917-1920 років (політико-правовий аспект). Режим доступу: http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=90&Itemid=81. – Дата звернення: 12.11.2017.
Какурин, 1990 – Какурин Н.Е. Как сражалась революция. М., 1990. Т. 2. 431 с.
Какурин, 1926 – Какурин Н.Е. Стратегический очерк гражданской войны. М.-Л., 1926. 160 с. Режим доступа: www.e-reading.club/book.php?book=70103.– Дата звернення: 10.11.2017.
Ковальов, 1958 – Ковальов М.Д. За щастя народне // Жовтень на Сумщині: спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. Суми, 1958. С. 32-35.
Косарев, Петров, 1980 – Косарев А.Г., Петров Г.Т. Краснополье // История городов и сел Украинской ССР: Сумская область. К., 1980. С. 297-313.
Литкевич – Литкевич-Лаврентьева И. Детский сад и Новая школа. г. Сумы. 1911-1922 гг.: воспоминания: рукопись. 18 л.
Луч, 1919 – Объявления // Луч. 1919, 2 января. С. 1-2.
Малкиель, 1963 – Малкиель С.В. Партийное и советское строительство на Сумщине в годы иностранной военной интервенции и гражданской войны (1918-1920 гг.). Сумы, 1963. 36 с.
Манько, 2010 – Манько М.О. Суми та сумчани у документах сучасників. Книга третя (1655-2010). Суми, 2010. 516 с.
Нечипоренко, 1963 – Нечипоренко І. Ми боролись за щастя народне // Вперед. 1963. № 144. С. 4.
Рєзніков, 2016 – Рєзніков В.В. Селянський повстанський рух на Слобожанщині (1918-1923 рр.): дис. … канд. істор. наук: 07.00.01. Харків, 2016. 237 с.
Рибалка, 1957 – Рибалка І. К. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України і його діяльність //Труди історичного факультету Харківського Ордена Трудового Червоного Прапора державного університету ім. О.М. Горького. 1957. Т. 5. С. 35-48.
Сіряченко, 1980 – Сіряченко В. Багацькі // Ленінська правда. 1980. № 27. С. 4.
Солдатенко, 2011 – Солдатенко В.Ф. Революційна доба в Україні (1917-1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди. К., 2011. 568 с.
Стожок, 1967 – Стожок М. Сьомий Сумський полк в боях за владу Рад // Вперед. 1967. № 96. С. 3.
Сумской вестник, 1918а – Об’ява // Сумской вестник. 1918, 21 декабря. С. 1.
Сумской вестник, 1918b – Местная жизнь // Сумской вестник. 1918, 22 декабря. С. 4.
Сумской вестник, 1918c – Местная жизнь // Сумской вестник. 1918, 24 декабря. С. 3-4.
Україна, 2000 – Україна в ХХ столітті. Збірник документів та матеріалів / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король [та ін.]. К., 2000. 351 с.
Українська революція, 2005 – Українська революція 1917-1920 рр. в листівках та газетах: Альбом / Автор-упорядник: Г. Іванущенко. Суми, 2005. 88 с.
Українське відродження, 2010 – Українське відродження 1917-1920 рр. на Сумщині / Автор-упорядник: Г.М. Іванущенко. Суми, 2010. Т. 1.280 с.
Харьковщина. 1973 – Харьковщина в период гражданской войны и иностранной военной интервенции. 1918-1920 гг.: Сборник документов и материалов / Под ред. И.К. Рыбалки. Х., 1973. 323 с.
Яконовский, 1953 – Яконовский Е. Сумы в восемнадцатом году // Военная быль. 1953. № 5. С. 11-16.

DMYTRO V. KUDINOV
Sumy Regional Institute of Postgraduate Education, Dr (History), Associate Professor (Ukraine)

MILITARY STANDOFF BETWEEN BOLSHEVIK AND REPUBLICAN FORCES FOR
SUMY CITY IN DECEMBER 1918 – JANUARY 1919

Abstract. This publication deals with a poorly researched page of national military history – the confrontation between Republican and Bolshevik armed groups for the city of Sumy in the late 1918 – early 1919. The groups of sources used by the author in the writing of the article are outlined, the aim of the publication is defined, specifically: “to disclose as fully as possible the details of the military confrontation around the city of Sumy in the winter of 1918-1919 and to justify the reasons for the defeat of the republican troops.”

The major content blocks of the main part of the article are: the description of the geopolitical and military-political situation that emerged in the last quarter of 1918 and preceded the change of power in Sumy district; the deployment of pro-Bolshevik partisan movement in the territories of Okhtyrka and Sumy districts, offensive actions of red partisans near Sumy; preparation of Sumy training for defense by the armed forces of the Ukrainian People’s Republic and local authorities; the situation in the city on the eve of the Bolshevik offense; assault of Sumy by red partisans; the results and consequences of the breakthrough of the front in the Sumy area. Thus, the author not only has covered solely military actions of the combatants, but also has drawn attention to the socio-political and ideological aspects of the confrontation, which, in his opinion, were noless important than the military training of the warring parties. In particular, ideological atmosphere in the city is analyzed, the polarization of city dwellers is distinguished in accordance to adherence of conservative or radical views on solving urgent issues of socio-economic and political life, the weakness of the position of Ukrainian democracy is emphasized, which could not but affect the support of the logistics and moral support of the defenders of Sumy. Description of the preparation and implementation of the offensive operation of the red partisans or defense measures of the Republicans includes an assessment of the troops of the adversaries, the armament, the phased mobilization of the contingent, its social composition. The description of the offense itself includes its planning, the implementation of tasks, specification of the episodes of the fight. Reconstruction of the picture of firefight is carried out on the basis of memoirs and the song of the 9th Sumy Rifle Regiment of the Ukrainian Soviet Army, the successor of the guerrill ad etachment of Bagatsky.

Сьогоріч побачила світ монографія Олександри Гайдай «Кам’яний гість. Ленін у Центральній Україні» (Київ: К. І. С., 2018). Авторці йдеться, звісно, не про самого більшовицького лідера, а про пам’ятники йому в областях на Середньому Подніпров’ї. Ці реґіони перебувають поміж полюсами «Галичина–Донбас», що на них наголошували аналітики різних царин до 2014 року включно.

  
    Актуальність вивченої Авторкою теми та мого огляду її книжки посилює ближча річниця – у квітні 2015 року Верховна Рада України ухвалила так звані «закони про декомунізацію». На виконання закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», зокрема, відбувся демонтаж пам’ятників Владіміру Лєніну в багатьох містах країни.
    Представлена праця викликала в мене низку питань та міркувань, якими хочу поділитися з читальниками. Не всі з цих питань «до» книжки, деякі стосуються всієї дисципліни Memory Studies у наших палестинах. Саме тому кажу про питання «над» книжкою, а не «до» неї, хоч і «до» монографії також. Праця складається з десяти глав та постскриптуму з післямовою, над якими і до яких задаю свої питання:

    1. Колективна пам’ять і політика пам’яті. Цій проблематиці присвячена перша глава книжки. Авторка описує становлення та проблематики Memory Studies за працями, передусім, Моріса Гальбвакса, П’єра Нора та Яна Ассмана, щоправда, без звернення до популярних тепер книжок Аляйди Ассман. Виклад настільки лаконічний і чіткий, що я би порадив університетським педагогам, які мають справу з викладанням студентам питань історичної пам’яті, публічної історії та історичної політики, звернутися до цього фрагменту монографії.

  
    Моріс Гальбвакс у карикатурі Анджелки Дюкіч (Сербія)

    Теоретична глава викликає теоретичні ж питання. Сучасній історіографії, на мою думку, притаманна «двоповерхова» термінологія. Другий її поверх – термінологія істориків, яка покликана узагальнити та пояснити історичну дійсність. Наприклад, середньовічні французькі феодали не знали, що вони: а) середньовічні; б) французькі; в) феодали. Ці три поняття потрібні історикам, щоби зрозуміти: а) епоху; б) країну; в) суспільство. Так само історики (разом з іншими гуманітаріями) використовують поняття «колективна пам’ять», «історична пам’ять», «національна пам’ять», «комунікативна пам’ять», «культурна пам’ять», «політика пам’яті», «історична політика», «публічна історія» тощо, а також звертаються до відносин між цими поняттями. Так, у «Кам’яному гості» йдеться про те, що в разі втрати «місцями пам’яті» емоційного впливу на сучасників – вони стають «місцями історії» (с. 18)¹. Простіше кажучи: історія – це «холодна» пам’ять, а пам’ять – це «гаряча» історія.

    Перший історіографічний поверх – термінологія сучасників. Саме на неї зважає поширений нині розділ історичного знання – історія понять. Повертаючись до нашого прикладу, історики не можуть зрозуміти «середньовічних французьких феодалів» без з’ясування того, ким вони самі себе вважали, причому в різних ситуаціях. Зрозуміло, що неможливо обмежитися першим поверхом. Інакше позбавимо історичного пізнання його часопросторових горизонтів і здатности рухатися слідом за динамікою історичних процесів.
    Звідси питання: який перший термінологічний поверх Memory Studies? Сучасники, особливо різні політики та медійники, застосовують поняття «історія» і «пам’ять», «наша історія» та «історична правда». Що вони під усім цим розуміють? Звісно, не те саме, що й історики та інші гуманітарії.

    Для обивателів історія – це не знання про минуле, а саме минуле, позаяк для них «об’єктивне» знання відповідає історичній дійсности. Тому для обивателів історична пам’ять – це емоційне переживання визначального минулого. Якщо людина згодна з певною політикою пам’яті, то протилежні погляди може вважати за фальсифікацію історії, а дискусії про пам’ять – за намагання позбавити народ історичної пам’яті, тобто спільного відчуття «нашої історії». Було би цікаво побачити аналіз понять про історію та пам’ять, яких дотримуються «аґенти» (політики, медійники, громадські діячі) та, наскільки це можливо, «адресати» – різні верстви місцевого населення. Не варто забувати, що для інформаційного суспільства перший і другий поверхи не є протилежними.

    2. Европа і пам’ять. Ситуацію в Україні неможливо зрозуміти без загальноевропейського контексту: як пам’ятають у різних країнах і частинах Европи? В другій главі показані особливості політики пам’яті в «двох европах» – Західній (на прикладі Німеччини та Франції) і Центрально-Східній (у колишніх сателітах колишнього Радянського Союзу). Можливо, до останньої категорії, відповідно до матеріялу розглянутої праці, варто додати три балтійських країни.

    Европа на захід од Сяну – в усьому своєму розмаїтті – є джерелом взірців для України. Так, історична політика сучасної Польщі перебуває на порядку денного українських обговорень, позаяк напряму стосується української історії, а «політика провини» Німеччини за Другу світову війну, насамперед – Голокост, є навіть феноменом світового рівня. Однак, «класифікуючи Европу», більш доречним здається чітке виділення третьої частини – пострадянського простору, що зробив Георгій Касьянов у новій праці «Past continuous: Історична політика 1980-х–2000-х. Україна та сусіди» (Київ: Laurus, Антропос-Логос-Фільм, 2018). Окремі глави з монографії були попередньо опубліковані на порталі HISTORIANS.IN.UA².
   

    Моє питання: якою є специфіка української пам’яті (пам’ятей!) в загальноевропейському контексті? Пострадянську ситуацію визначають наявність історичної спадщини ХХ століття, з якою незрозуміло, що нам робити. Можна піти умовно східноевропейським шляхом і вважати радянську владу за окупаційну. На цю дорогу нас закликають різні націонал-демократи, націонал-консерватори та націонал-радикали. Можна піти умовно російським шляхом і вбачати у собі продовжувачів радянських героїв. Донедавна цей вибір був бажаним для кіл та осіб, які політично підтримували колишню «Партію реґіонів» і «старі» ліві партії.

    Про всяк випадок наголошу на двох моментах. По-перше, голосування за політичного лідера або партію з певними поглядами на політику пам’яті не означає ані підтримки саме такої політики, ані важливости для виборця політики пам’яті взагалі. По-друге, обидва вектори історичної політики, про які йшлось у попередньому абзаці, мають своїх прибічників, навіть без артикуляції можновладцями, депутатами, медійниками, не кажучи про інтелектуалів.

    Українська специфіка полягає в тому, що згадані два напрями не є прямими та перетинаються між собою, будучи взаємозалежними. Певен, існує і суто українське «поле гри» з урахуванням різноманітних досвідів із вітчизняної історії. Ваш покірний слуга звертався до критики «некритичної» та пропозиції «критичної» нормалізації української історії на порталі HISTORIANS.IN.UA³.

    3. Музей і пам’ять. Авторка, як і оглядач її книжки, працює в музеї, а тому не дивно, – і варто це вітати, – що окрема глава присвячена презентації історичної пам’яті у східноевропейських і пострадянських музеях. У цій главі читач познайомиться з особливостями пам’ятання радянського періоду на пострадянському просторі, відображеного в експозиції нових музеїв. На жаль, поза увагою залишилися численні краєзнавчі музеї. Наприклад, в обласних і районних центрах Центральної України, якій присвячена ця книжка.
    На прикладі нових музеїв бачимо втілення панівних – не обов’язково державних – політик пам’яті. Слушною є загальна характеристика ролі музеїв у формуванні історичної пам’яті:
    
    «Музеї дають упереджену інтерпретацію минулого, часто суперечливі історичні епізоди та постаті піддаються замовчуванню. Це наслідок домінування сучасності в конструюванні уявлення про минуле. Музеї є відображенням сучасної політики як у царині пам’яті, так і у сфері державотворення та зовнішньополітичної діяльності» (с. 36).
    
    Не важко було передбачити: будучи музейником, я погоджуюсь, але з певними застереженнями. По-перше, музейні наративи, представлені в експозиціях і екскурсіях по них, – теж двоповерхові. Другий поверх – офіціозний, як правило, історичний наратив. А перший поверх – об’ємні чи виразні експонати та реконструкції, які мають власні «історії» та/або розповідають власні «історії» певних людей і груп. По-друге, робота сучасних музеїв із відвідувачами стає дедалі більш розмаїтою, не стільки просвітницькою, скільки освітньою та, водночас, розважальною. Загалом питання про форми роботи музеїв з історією та пам’яттю, а також відображення в музейній діяльності «локального компоненту» залишаю відкритим.

    4. Пам’ятники Лєніну в українських містах. Авторка відводить главу для опису того, як виглядали пам’ятники «пролетарському вождю» в обласних і районних центрах Центральної України, де їх установлювали і яку роль вони відігравали в культурному ландшафті міст, і що сталося із символічною роллю пам’ятників (та й із самими пам’ятниками) у 1990–2010-ті роки.

    Мене цікавить парадокс: дедалі більше стандартизованих Лєнінських скульптур установлювали за пізньорадянських часів, коли сама ідеологія ставала банальною, коли майже ніхто з дорослих людей не вірив у негайну побудову комунізму та не сприймав за правду все те, що лунало з трибун і телеекранів. Зате «великодержавницькі» космічні та спортивні досягнення й історична пам’ять про «Велику Вітчизняну війну» насправді сполучали радянське суспільство. Від такої «декомунізації» радянської ідеології залишався один крок до її націоналізації – осмислення радянського періоду в категоріях нації–держави–імперії.

    Говорячи про поширення пам’ятників Лєніну, доречно провести аналогію з релігією, за Морісом Гальбваксом: з плином часу відбувався перехід містичного в догматичне⁴. Простіше кажучи: чим менше Лєніна було в головах – чим більше Лєніна було на площах. Звідси можливий новий парадокс: чим більше задаємо питань про Лєніна на площах – тим більше виникає питань про Лєніна в головах.

    5. Культ Лєніна і його розвінчання. Авторка висвітлює політичні зміни останніх двох років існування Радянського Союзу. Того часу відбувалося падіння культу Лєніна в громадському просторі. На тлі вікопомних змін – у галицькій Україні сколихнулася перша хвиля знесення пам’ятників Лєніну. Ба більше, в деяких населених пунктах символічне місце не залишалося порожнім: скинутого «вождя» заступив піднесений «провідник» – Степан Бандера. А в 1991 році, після проголошення незалежності України, був демонтований пам’ятник Іллічу на площі Жовтневої революції – сучасному Майдані незалежності. В подальші роки загальна криза і посилення лівих партій (разом із «відродженою» Комуністичною партією України), як продемонстровано в книжці, не сприяли наголошенню питання про долю скульптурного компоненту радянської спадщини. Однак, за використаною О. Гайдай тезою Г. Касьянова, бюрократично-олігархічні клани леґітимізували свою владу, завдяки використанню національної символіки та риторики⁵.

  
    Пізньорадянська поштівка із зображенням київської Площі Жовтневої революції з пам’ятником Владіміру Лєніну

    Задам два питання без відповіді. По-перше: як пов’язані політичні ідеології та суспільний цинізм? Як ішлося вище, чим більш цинічним ставало радянське суспільство, тим меншим було значення ідеології. У 1990-х роках, за Євгеном Головахою, тривало зростання цинізму в українському суспільстві⁶. Чи існує залежність між рівнем суспільного цинізму та пошуком ідеології суспільної єдности? Наприклад, чи зумовлене повсюдним цинізмом звернення політиків до «нашої спільної історії»? А найбільші цінники – самі політики.

    Друге питання: як політичні сили, будучи виразниками панівних кланів, використовували історичну риторику? Загалом усі погодилися з незалежністю України, але між собою відрізнялись у «деталях». Навіть національна символіка остаточно була затверджена тільки Конституцією 1996 року. Нагадаю, що спікер Верховної Ради України другого скликання, яка ухвалила Конституцію, і багаторічний лідер Соціялістичної партії України Олександр Мороз пропонував запровадити трикольоровий прапор – синьо-червоно-жовтий – для символічного відзначення радянського періоду в українській історії.

    6. Історична політика періоду президентства Віктора Ющенка. Олександра Гайдай докладно характеризує історичну політику, яку проводив Віктор Ющенко, так би мовити, за націонал-демократичними лекалами. Як слушно зазначає Авторка:
    
    «Розглядаючи минуле як надзвичайно важливий елемент державотворення, Президент Віктор Ющенко зробив інтерпретацію українського минулого центральним елементом державної політики, що призвело до виразнішої політизації історичних питань. На відміну від виступів попередніх президентів, його публічні промови пронизані апелюванням до історії, особливо до досвіду боротьби за українську державність у ХХ столітті» (с. 86).
    
    Результатами тогочасної політики щодо радянської спадщини стала поява президентського Указу 2007 року про демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків особам, причетним до організації Голодомору 1932–1933 років і політичних репресій. А в 2009 році уряд, очолюваний Юлією Тимошенко, ухвалив рішення переглянути список об’єктів культурної спадщини, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, що позбавило охорони близько 2800 пам’ятників радянським діячам (с. 93–96).

    Як на мене, варто було би у цій главі приділити увагу й історико-політичним рішенням часів президентства Віктора Януковича. Для нього, за винятком окремих «голосних» представників його оточення, історична політика не була самостійною цариною, як для його попередника. Однак дії Януковича і його соратників були протидіями до попередніх кроків Ющенка.

    7. Бої за пам’ять у Центральній Україні. В окремій главі розглянута реалізація політики пам’яті, власне, у Центральній Україні після 1991 і до 2014 року. Аґентами пам’яті ставали ліві та праві партії, які змагалися за місця в місцевих радах і вдавалися до історичної риторики. Пам’ятники Леніну опинились у полі уваги радикальних сил, як і обговорювані можливості встановити пам’ятники новим героям, наприклад, Симону Петлюрі в Полтаві.

    Моє питання: як історичні події та постаті ХХ століття відображені в місцевих наративах «малої батьківщини»? У навчальних посібниках з краєзнавства, шкільних заходах, музейній роботі. Було би корисно подивитися, як на локальному рівні намагалися визначити ставлення до радянської періоду та радянських героїв.

    8. Іконоборство щодо Лєніна. Олександра Гайдай слушно називає вандалізм щодо Лєнінських скульптур до 2014 року «іконоборством», й описує індивідуальне та партійне іконоборство на теренах Центральної України в окремій главі. До цього в мене немає питань.

    9. Лєнін із нами. В книжці приділена увага ставленню до постаті Лєніна і загалом радянського періоду в масовій культурі та масовій свідомости – на підставі різних опитувань громадської думки в Україні, а також опитувань та інтерв’ювань населення Центральної України. Для осмислення свого матеріялу Авторка звертається до феномену «радянської людини», визначеного в дослідженнях російського «Лєвада-Центру» під керівництвом Льва Ґудкова⁷, а також до концепції «подвійної інституалізації» Євгена Головахи і Наталії Паніної, за якою старі радянські інститути зазнали мімікрії та поєдналися з новими соціяльно-економічними інститутами⁸. Відповідно до цих досліджень, саме тому ми пострадянські, що надто радянські, незалежно від ідей у наших головах і символів перед нашими очима.

    Питання про тяглість радянських інституцій і рольових моделей спричиняє питання про зв’язок «символічного» та «соціяльного». Так, російський дослідник історичної політики Ніколай Копосов у книзі «Память строгого режима: история и политика в России» (Москва: Новое литературное обозрение, 2011) висловився, що ті, хто отримують прибутки від нафтогазової галузі, створеної за радянських часів, не можуть виступати проти радянської спадщини. Натомість для мене залежність між «символічним» і «соціяльним» не є прямою. За інституціями та практиками, Україна і Росія не настільки відрізняються одна від одної, як історична політика в обох країнах.

    Як на мене, засадниче питання полягає у відкритости/демократичности чи закритости/недемократичности політичної системи. Відома в Росії політологиня Єкатєріна Шульман характеризує російський політичний режим яко гібридний: він імітує демократію, бо сучасна держава не може не виглядати демократичною, а до того ж і симулює диктатуру. Мета гібридного режиму – забезпечити незмінність влади. Один із засобів її досягнення – політична пасивність населення. У цьому Росія не самотня і подібна до десятків інших держав⁹.

   
    Карикатура Сєрґєя Йолкіна на типологію політичних режимів

    Український режим, за тою таки Шульман, є анократією – слабкою державою. Ця оцінка імпонує мені тим, що в Україні більш-менш демократичний режим є результатом не стільки свідомих зусиль, скільки слабкости політичних акторів. Скажу не без каламбуру: зазначена слабкість може бути сильною стороною українських реалій, оскільки робить Україну відкритою до нових віянь і старих дискусій. Чи народиться в них істина? Сумнівно, але можливо. Все це напряму стосується історичної політики.

    10. Евромайдан і Лєнін. Щастить чи не щастить історику, який береться за злободенну тему? З погляду захисту дисертацій – ні, а для читацької авдиторії – так! Винятком із вітчизняної дисертаційної культури стала наша Авторка: представлена монографія є продовженням її кандидатської дисертації¹⁰.

    Глава монографії розпочинається зі знесення пам’ятника Лєніну на Бессарабській площі в грудні 2013 року – під час Евромайдану та продовжується «лєнінопадом» у лютому 2014 року, особливо в Центральній Україні, – на тлі крайнього загострення політичної ситуації. Завершується виклад початком «декомунізації» в 2015 році. Завважимо, що Авторка висвітлює роль «правих» партій та їхніх симпатиків у стихійному «лєнінопаді».
   

    Мапа «лєнінопаду» і «декомунізаційного» демонтажу пам’ятників
    Джерело: сайт «Памятники Ленину»

    Наступні мої питання є надзвичайно банальними, що не робить їх простішими: які політики пам’яті діють в Україні? яка історична політика потрібна Україні? і як не повторити помилки Польщі, якій ми наслідуємо? Як і в Польщі, в Україні найбільшого впливу набув націонал-консервативний вектор, який декларує анти-радянськість, а реально намагається встановити свою монополію в інформаційному просторі.

    Насамкінець: чи робить державу сильнішою, а суспільство злагодженим – пошук больових точок у публічній історії, притаманний нашим «правим»? Чи мобілізує це націю? Чи тільки окремі групи? Ось які питання! Наразі оминаю питання про імідж України у світі. Це питання, а також різні вектори історичної політики – теми окремих розмов.

    11. Що далі?  В постскриптумі Авторка ділиться спостереженнями від об’їзду Центральної України після «лєнінопаду»: як по-різному поставилися до місць знаходження демонтованих скульптур і незнищенних п’єдесталів. А в післямові Гайдай звертається до боїв за скульптури лідерам американської Конфедерації, які спалахнули під час їхнього демонтажу в 2017 році. Навіть упорядкована Америка має такі ж самі проблеми, як і хаотична Україна!

    На останніх сторінках Авторка говорить про створення парків скульптур радянського періоду, в яких би знайшли свій вічний притулок демонтовані «кам’яні гості» з радянських часів. Завершую огляд цитатою з передостаннього абзацу книжки:
    
    «Було б чудово, якби зі знесенням пам’ятника зникли й інші проблеми пов’язані з інтерпретацією минулого. Зараз дискусії щодо радянського періоду в Україні нагадують боротьбу Дон Кіхота з вітряками: вони такі ж відчайдушні і приречені на поразку, адже рано чи пізно нам все ж таки доведеться мати справу зі складними темами. Пристрасть, з якою окремі актори намагаються нав’язати бачення радянського періоду лише як часу утисків та репресій, підштовхує до думки, що минуле несе загрозу для теперішнього, адже минуле визначає теперішнє і майбутнє. Проте минуле не може бути виправданням за теперішні помилки і невдачі» (с. 208).
    
    Певен: бої за пам’ять – тільки-но розпочалися…
    
    Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел.

1. Тут і далі в круглих дужках – посилання на сторінки розглянутої монографії.

2. Див.: Георгій Касьянов. Про стереотипи «Західна Європа». «Східна Європа». Пострадянський простір. Частина 1. Про стереотипи. Західна Європа (29 березня 2017 року); Його ж. Частина 2. «Східна Європа» (2 квітня 2017 року); Його ж. Частина 3. Пострадянський простір (3 квітня 2017 року).

3. Михайло Гаухман. Некритична нормалізація: лаконічна характеристика історичної політики (1 квітня 2017 року); Його ж. Гоголь наш: пошуки засад критичної нормалізації української історії (24 квітня 2017 року).

4. Морис Хальбвакс. Социальные рамки памяти / Пер. с фр. и вступ. статья С. Н. Зенкина. – Москва: Новое издательство, 2007. – С. 243–256.

5. Про олігархічну систему та «групи інтересу», до яких належать великі бізнесмени, популярні політики та впливові чиновники, див.: Георгій Касьянов. Система владних відносин у сучасній Україні: групи інтересу, клани та олігархія // Український історичний журнал. – 2009. – № 1. – С. 160–180.

6. Див., напр.: Євген Головаха. Соціальний цинізм і аномія в українському суспільстві: загальна динаміка і останні зміни // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. – 2014. – Вип. 1. – С. 49–56.

7. Див.: тематичний список публікацій 2011–2017 років на сайті «Лєвада-Центру».

8. Євген Головаха, Наталія Паніна. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до «помаранчевої літератури» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 3. – С. 42–44.

9. Див., напр.: Екатерина Шульман. Царство политической имитации (15 августа 2014 года) // Ведомости; Гибка, как гусеница, гибридная Россия: [интервью Дмитрия Губина с Екатериной Шульман] (2 января 2017 года) // Росбалт.

10. Олександра Гайдай. Радянська спадщина в політиці пам’яті та свідомості населення України 1991‒2014 рр. (на матеріалах Вінницької, Житомирської, Черкаської та Полтавської областей): автореферат дис. ... канд. іст. наук. – К., 2015. – 17 с.

Цей текст є вступом до книжки «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» (за редакції Володимира Кулікова й Ірини Склокіної), що має вийти друком у квітні 2018 р. Видання здійснено у співпраці Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) і Програми Ковальських Канадського інституту українських студій (Харків).

Зміст:

Царство вугілля й заліза. Роль індустріалізації в процесі суспільних змін на Донбасі (Марта Студенна-Скруква);

Ландшафти Донбасу (Тетяна Портнова);

Міський розвиток та містобудівні експерименти (Михайло Ільченко);

Люди мономіст: парадокси єдності та поділів (Володимир Куліков, Ірина Склокіна);

Після роботи (Олена Стяжкіна, Ірина Склокіна);

Ціна успіху (Ксенія Кузіна, Володимир Куліков, Ірина Склокіна);

Фото-образи Донбасу: створення, соціальне життя, архівування (Ірина Склокіна).

До цього вступу додаємо таблицю «Промислові мономіста Донеччини і Луганщини», складену Ксенією Кузіною, де представлено інформацію про рік заснування, зміни назв міст, їхні містотвірні підприємства та основні галузі виробництва. Завантажити таблицю у форматі PDF>>

Менше двох століть тому донбаський степ став територією, де було реалізовано один із найамбітніших промислових проектів Європи, який наприкінці ХІХ ст. об’єднав імперських чиновників, підприємців, інвесторів, інженерів і майбутніх робітників. Відкриття багатих покладів вугілля й заліза привабило людей з різних куточків Російської імперії та Європи. Регіон, який до середини ХІХ ст. був на периферії бізнесових інтересів, п’ятдесят років потому став головною паливною та металургійною базою Російської імперії й одним із найбільших промислових центрів Європи. Запаморочливе промислове піднесення стало можливим завдяки праці людей заводських і шахтарських поселень – форпостів індустріалізації, що рухали її фронтири у нові райони імперії.

Більшість великих центрів сучасних Донеччини й Луганщини – Донецьк, Луганськ, Краматорськ, Алчевськ, Горлівка, Єнакієве, Лисичанськ та інші – постали як заводські або шахтарські поселення, де весь ритм життя, інфраструктура й відносини між людьми були тісно пов’язані з містотвірними підприємствами. Незважаючи на те, що в радянський період низка міст поступово перетворювалися на великі й середні багатогалузеві міста, багато що в них структурно лишилося незмінним: містотвірні підприємства зберігали свій вплив і контроль, а промислове виробництво, праця, політика й усі аспекти щоденного життя залишалися тісно переплетеними.

 

Лисичанський содовий завод, поч. ХХ ст. (худ. невід.). Лисичанський краєзнавчий музей

Ця книга розповідає, як домінування містотвірного підприємства впливало на формування соціальних та економічних умов, природного середовища й міського ландшафту, а також на розвиток культури і на щоденне життя населення Донеччини й Луганщини протягом майже столітнього періоду.

Міста, контрольовані промисловими підприємствами, стали символом бізнесових успіхів та індустріального розвитку, з одного боку, і виснаження природних ресурсів, тяжкої фізичної праці та громадянського безправ’я – з другого. У художній та академічній літературі більшою мірою описано важкі умови праці й життя у таких поселеннях. Натомість у мемуарах жителів цих міст є чимало світлих спогадів. Навіть у промислових мономістах, орієнтованих на експлуатацію людських і природних ресурсів, їхні мешканці мали радощі й щасливі моменти. Тому ця книга є спробою зважено розказати про історію промислових мономіст, уникаючи і крайнощів зображення їх як суцільної експлуатації та пригнічення робітництва, і романтизації підприємництва та його турботи про населення міст, що їх контролювало підприємство.

Книга запрошує поміркувати над низкою непростих питань, які стосуються історичного розвитку регіону. Чому на межі XIX та ХХ ст. Донбас і в офіційній політичній риториці, і в мас-медіях розглядають як економічно стратегічний регіон, а через сто років все частіше його характеризують словосполученнями «соціально неблагополучний», «депресивний», «проблемний», «немодернізований» тощо? Як змінюється роль та сприйняття регіону зі зміною глобальної економічної, енергетичної та технологічної кон’юнктури? Як життя людей у промислових мономістах відрізнялось від життя у звичайних (публічних) містах? Як взаємодіяли соціальні й фізичні ландшафти? Нарешті, як можна розвивати і використовувати індустріальну культурну спадщину регіону?

Працюючи над книжкою, ми думали про можливу прагматичну мету – запропонувати експертну оцінку, що допоможе у виробленні рішень щодо напрямків змін у монофункційних містах. Сьогодні політики, підприємці, науковці, жителі Донбасу й інших регіонів мають непросте завдання: зрозуміти, які політичні, економічні, людські й культурні ресурси є необхідними для подолання конфліктів і вирішення проблем – і нових, і давніх. Ця книга має на меті допомоги широкому колу читачів краще й глибше зрозуміти один із найстаріших промислових регіонів сучасної України та Європи загалом.

Промислові мономіста

Поява великої кількості заводських і шахтарських міст не була унікальним донбаським явищем. Такі міста були поширені майже в усіх країнах, що розпочали індустріалізацію; певною мірою вони стали одним із символів індустріальної епохи¹. Оскільки за багатьма параметрами життя міського населення залежало від промислових підприємств, навколо яких розбудовувалося поселення, такі міста називали в Іспанії «індустріальними колоніями» (colonias industriales), у Нідерландах та Німеччині – «фабричними» (Fabrieksnederzetting) й «робітничими» (Arbeitersiedlung) поселеннями, у США та Британії – «містами, що належать компанії», або «корпоративними містами» (company towns). У Східній Європі здебільшого використовують терміни «заводські/шахтарські поселення» або «промислові мономіста»². Яскравими прикладами таких міст стали у ХІХ ст. Пульман в Іллінойсі, США (місто, що заснував Джордж Пульман для виробництва залізничних вагонів)³; Бурнвіль в Англії (місто виробників шоколаду, яке заснувала родина Кедбері)⁴, Нью-Ланарк у Шотландії (“model village” при текстильному виробництві, де реалізовував свої утопічні ідеї Роберт Оуен)⁵, у ХХ ст. – Вольфсбург у Німеччині (при найбільшому на той час автомобільному заводі у світі, компанії «Фольксваген»)⁶, Тойота в Японії (місто при автомобільному виробництві, що його заснувала родина Тойода), Баренцбург (шахтарське поселення на Шпіцбергені, де вугілля спершу видобували голландці, а потім СРСР), Нова Гута біля Кракова (ідеальне соціалістичне місто при сталеливарному заводі)⁷, численні супутники атомних електростанцій, як-от Прип’ять і Славутич (супутники Чорнобильської АС)⁸ і багато інших.

Серед типових рис мономіст дослідники називають домінування одного підприємства або однієї індустрії, ізольованість від великих населених пунктів, корпоративний патерналізм тощо. Проте зовсім небагато міст, які в літературі прийнято називати корпоративними, або мономістами, мали усі названі характеристики. Деякі з них було засновано навколо лише одного підприємства, між тим як інші мали низку підприємств споріднених галузей. Деякі було засновано в географічно ізольованих, малонаселених регіонах, тоді як інші розташовувались поблизу інших населених пунктів. Містотвірні підприємства у деяких поселеннях забезпечували робітників усім необхідним – від житла і товарів найпершої потреби до розваг; інші заохочували жителів будувати власне житло й утворювати споживчі кооперативи. Залежність більшої або принаймні значної частини населення міста від містотвірного підприємства – це те, що було притаманне всім мономістам і що робить їх унікальними. Ступінь залежності був різний, але він охоплював усі аспекти життя – економічний, культурний, емоційний тощо.

Причини виникнення

Мономіста виникали в різних обставинах, але зрештою, головною метою їхнього існування було стабільне забезпечення містотвірних підприємств робочою силою. В індустріальну епоху важливу роль відігравав географічний чинник. Промисловий переворот (що почався у другій половині XVIII ст. в Англії, а протягом ХІХ ст. поширився на інші країни) і початок індустріалізації спричинили масштабні проекти освоєння природних ресурсів. Поклади корисних копалин часто фіксували в необжитих місцевостях. До того ж розроблення копалень було трудомісткою справою й потребувало значної кількості робочих рук. Тому поставала нагальна необхідність створення робітничих поселень у пішохідній доступності до місць виробництва. Перші корпоративні міста виникли в Західній Європі та США у кін. XVIII ст., а їхній розквіт у західному світі припадає на 1880-ті – 1920-ті рр.

Намагання позбутися соціальних негараздів робітничого середовища, притаманних індустріальним містам XIX ст., було ще однією причиною, яка спонукала підприємців будувати міста поза межами великих населених пунктів. Перед очима «людей справи» XIX ст. стояв образ Манчестера, який, з одного боку, став символом індустріалізації, а з другого – уособлював усі негативні явища, що супроводжували становлення промислових міст у тому столітті: важка праця, перенаселення, робітничі нетрі, пияцтво, проституція, злидні, насильство.

«Манчестер підносить пару», малюнок із журналу “The Builder”, 1853
Джерело >>

Творці робітничих поселень сподівалися вберегти робітників своїх підприємств від згубного впливу великих індустріальних міст і створити робітничі спільноти на основі соціальної гармонії. На практиці це означало створення робітництва, позбавленого шкідливих звичок, а також лояльного до корпорації. Завдяки створенню контрольованих компанією міст підприємці сподівалися також убезпечити себе від робітничих рухів.

Домінування однієї індустрії

Лише справді невеликі та ізольовані поселення були монопромисловими в буквальному розумінні. Навіть у невеликих шахтарських містах Донбасу виникали додаткові підприємства, а також розвивався сектор послуг. У деяких, як-от у Горлівці, Єнакієвому та Юзівці ще за імперської доби виникли машинобудівні та коксохімічні підприємства. У цих містах значна частина населення була задіяна у сфері послуг та на додаткових виробництвах. Але всі підприємства, що з’являлись у мономістах після містотвірного підприємства, були економічно з ним пов’язані. Коксохімічні виробляли кокс для металургійних заводів, машинобудівні – обладнання для шахт і заводів, а сфера послуг була орієнтована на робітників базових підприємств та членів їхніх родин. Добробут жителів мономіст, як і економічний успіх додаткових підприємств, були безпосередньо пов’язані із успіхами містотвірного підприємства.

Ступінь домінування вугільно-металургійного сектора в економіці міст Донбасу видно з таких цифр: у паливній галузі промисловості Донбасу працювали від 41 % у 1962 р. до 32 % у 1974 р. від загальної чисельності промислових робітників регіону. У металургії тоді ж були задіяні 14 % робітників. Вартість основних фондів вугільної галузі становила відповідно 40 % та 36 %, а чорної металургії – 23 % та 22 % від основних виробничих фондів Донбасу⁹. Тобто через сто років після становлення модерної промисловості на Донбасі вугільна промисловість та металургія поглинали понад половину промислових робітників та капіталів. У Луганській області на частку вугільної промисловості наприкінці ХХ ст. припадало 22 % від усього промислового виробництва та 18 % робочих місць. Третина податків, зібраних в області, надходила з вугільних підприємств¹⁰.

Корпоратократія

У повісті «Стара Юзівка» радянський письменник Ілля Гонімов приписав Джону Юзу слова, які той нібито сказав про статус міста Юзівка: «Це – не Росія. Це – завод!»¹¹. Попри те, що цей сюжет схожий на художню вигадку, він багаторазово відтворений в академічних текстах, тому що описана в повісті ситуація є доволі правдоподібною. Справді, адміністрація Юзівки та інших заводських та шахтарських міст XIX – початку ХХ ст. переймалася різними аспектами розвитку економічної, соціальної та культурної інфраструктури міста, які у звичайних (публічних) містах перебували у віданні муніципалітету.

Упродовж 1890-х рр. частина мешканців Юзівки спробувала переконати державну владу в тому, що поселенню слід надати статус міста з відповідними правами на самоврядування. Проте кількаразові спроби місцевих активістів вивести місто з-під влади корпорації зазнали краху. Такий статус-кво влаштовував уряд, що не поспішав брати на себе соціальні обов’язки, виконувані приватним бізнесом. Тільки 1917 р. постановою Тимчасового уряду Юзівка разом із кількома іншими заводськими та шахтарськими поселеннями Донбасу отримала статус міста. Проте нові органи міської влади ще тривалий час після появи муніципалітетів перебували під сильним впливом заводської адміністрації.

Соціальні теорії початку ХХ ст. переконували в необхідності максимально пильного контролю адміністрації підприємства над діями співробітників заради підвищення ефективності виробництва та блага самого робітника. Виробничий простір мав відповідати цим ідеям, тому спостерігалася тенденція до зменшення місць, де працівник міг би сховатися від пильного ока менеджера. У відомій стрічці «Нові часи» (1936 р.) з Чарлі Чапліном, який грає роль робітника на конвеєрі, адміністратор фабрики контролює кожен рух працівників через відеоспостереження. Чимало соціальних ідеологів першої чверті ХХ ст., натхнені ідеями основоположника наукової організації праці Фредерика Тейлора, розглядали завод як ідеальну модель, основні принципи якої мають бути перенесені на соціальну систему. У моноіндустріальних містах ці принципи поширювались і на залежне від підприємства місто.

Запропонована американським дослідником і інженером Фредериком Тейлором система наукової організації праці (названа пізніше за його ім’ям тейлоризмом) досягла піку свого впливу в 1910-х рр. Ця система передбачала створення умов для максимальної ефективності праці: зручну просторову організацію цехів, максимальну віддачу від вивірених рухів робітника через економію зусиль і часу, необхідність відпочинку як відновлення робочої сили, та спеціалізацію. Ці ідеї у зміненій формі проникли також у інші сфери, від принципів містобудування до облаштування простору кухні.

«15 непотрібних рухів, здійснених для виконання поцілунку», антитейлористська карикатура, 1913 Джерело>>

Відбиттям значущості містотвірного підприємства в житті населення промислових мономіст були особливості просторової структури – зокрема сегрегація, базована на професійній ієрархії. Технічна еліта – адміністрація заводу й вищий інженерний склад – проживали в найкраще облаштованих районах у будинках з елементами розкоші. Менш кваліфіковані працівники мешкали в не таких комфортних умовах. Некваліфіковані робітники нерідко животіли, не маючи доступу до елементарних комунальних послуг. Сегрегація мала захистити простір з особливо комфортними умовами для місцевої еліти – адміністрації підприємств і найбільш кваліфікованих робітників. Крім того, вона відображала технократичний принцип устрою суспільства промислових мономіст, ґрунтований на професіоналізмі та службовому ранзі.

Символічним проявом залежності від підприємства ставали назви міст – похідні від прізвищ директорів або засновників, як-от: Юзівка, Єнакієве, Горлівка. Іншим наочним прикладом ставлення адміністрації підприємств до супутнього міста як до одного з ресурсів виробництва були корпоративні ювілейні альбоми, що набули популярності у другій половині ХІХ ст. Часто вони містили описи помешкань робітників та соціально-рекреаційної інфраструктури поряд із описом цехів та інших виробничих відділень підприємства.

Корпоративний патерналізм

Наслідком абсолютної влади підприємства у місті ставала необхідність брати на себе витрати зі створення соціальної інфраструктури. Адміністрації заводів та копалень мали налагоджувати умови для тривалого проживання робітників у своїх поселеннях. Окрім житла, ішлося про опалення, водопостачання, інші комунальні послуги, забезпечення харчуванням, транспорт, освітні й медичні заклади, пожежні команди, органи охорони порядку тощо. Траплялися випадки, коли компанії витрачали кошти на такі менш життєво необхідні проекти, як театри, парки, оркестри, бібліотеки.

Патерналізм – протекція над кимось, що здійснюється задля добра протегованого, «батьківська» позиція, що несе як захист, так і обмеження прав. У випадку мономіст це, по суті, м’яка форма соціальної інженерії – намагань перетворювати міську громаду згідно уявних позитивних зразків. Розвинені західні економіки пережили перехід від нормативної (або ж моральної) моделі соціальної відповідальності до моделі утилітарної. Тобто, якщо у класичних мономістах власник вважав, що перебуває у моральному зв’язку зі «своїми» мешканцями і повинен творити добро задля них (у його власному розумінні), то сьогодні підприємці розуміють соціальні проекти для робітників і ширшої громади не як прояв власної «доброти», а в суто раціональному ключі – як запоруку більшої успішності свого бізнесу в майбутньому¹². Пострадянські економіки, однак, все ще мають схильність до відносин патерналізму.

Група робітників і службовців Рутченківських механічних майстерень рудоуправління французької компанії, 1906 р. Портрет в овалі, що бовванить над колективом, – француз А. Лебрен, керівник Рутченківського рудоуправління. ЦДКФФА ім. Г. С. Пшеничного.

Капітальні соціальні інвестиції були типові передусім для підприємств, базованих на високотехнологічному виробництві, оскільки їм треба було привабити й утримати кваліфіковану робочу силу. Створення привабливих для фахівців умов життя коштувало дорого, але для підприємств це була не тільки соціальна відповідальність, але й інвестиція, адже розвинена соціальна інфраструктура була важливим стимулом праці. Вона мала допомогти зменшити плинність кадрів, підвищити продуктивність праці та корпоративну лояльність робітників. Додатковою причиною соціальних витрат було бажання підприємців створити позитивний образ компанії, що дбає про життя своїх робітників. Це мало сприяти поліпшенню враження від бренду, підвищувати лояльність споживачів.

На практиці витрати компаній на соціальну інфраструктуру сильно варіювались і залежали від багатьох чинників. Серед найважливіших були виробничі успіхи та прибутки й відповідно можливість витрачати кошти на соціальні програми; переважання коротко- або довгострокової стратегії розвитку; рівень дефіциту робочої сили в цьому регіоні та її мобільності; готовність директорів підприємств утілювати в життя певні соціальні ідеї. Важливу роль відігравав також тип виробництва і тривалість потенційного життєвого циклу підприємства в певній місцевості.

Контроль об’єктів соціальної інфраструктури давав адміністраціям підприємств додаткові механізми здійснення влади в містах. Корпоративна власність на житло робітників, з одного боку, дозволяла легко позбуватися небажаних мешканців. З другого – підвищувати залежність робітників від підприємства. Контроль робітника як на виробництві, так і поза ним призводив до корпоративної гегемонії – фактично повного контролю компанії над жителями.

Керівники підприємств у ранніх заводських та шахтарських поселеннях широко вдавалися до патерналістської моделі відносин зі своїми робітниками – серед іншого, слідуючи за усталеними тоді зразками стосунків суверена (наприклад царя) із підданими, релігійними і патріархальними цінностями, та імперськими амбіціями «виховання тубільців». Чимало підприємців ХІХ ст. вважали за свій релігійний обов’язок та моральну відповідальність опіку над життям робітників як на виробництві, так і поза ним. Підприємець виступав у ролі батька, який переймається добробутом своїх підопічних так, ніби вони були його власні діти. Патерналізм полягав передусім у впровадженні освіти, у матеріальному достатку, а також моральному контролі. «Турбота» підприємця могла сягати далеко за виробничі потреби, поширюючись навіть на контроль сімейних стосунків. Майже безмежна влада власника підприємства в такому місті надавала унікальну можливість для впровадження різного роду соціальних експериментів.

Залежно від поглядів власника міста на «правильну» форму відповідної поведінки, в одних ситуаціях наявність родини в робітника заохочувалася, в інших, навпаки, заборонялося навіть запрошувати до житла особу протилежної статі. Особливо завзято боролися підприємці з пияцтвом. Набір методів був широким: від радикальних – разом із абсолютною забороною продажу й уживання алкоголю в місті – до «м’яких», на кшталт пропаганди здорового способу життя, культу спорту, організації товариств тверезості. Подеколи патерналізм міг набувати майже буквальних форм – наприклад, коли керівник підприємства ставав хрещеним батьком дітей своїх робітників¹³.

Патерналізм був притаманний передусім невеликим організаціям, таким, де встановлювались особистісні відносини між підприємцем і робітниками. З появою великих корпорацій та ієрархії найманих менеджерів відносини між адміністрацією та робітниками ставали все більш формалізованими.

Соціальна відповідальність містотвірного підприємства щодо жителів міста збереглась і в радянську добу. В умовах економіки дефіциту радянські підприємства надавали підтримку робітникам у забезпеченні різних потреб – від фізіологічних до соціальних та потреб у самореалізації. Попри відсутність капіталістичних корпорацій, модель корпоративного міста значною мірою лишилася, тільки тепер її реалізовували державні підприємства¹⁴. Промислові підприємства будували помешкання для робітників, розвивали рекреаційну інфраструктуру та забезпечували населення товарами найпершої потреби. Керівники містотвірних підприємств співпрацювали із колгоспами у справі забезпечення населення продуктами харчування. Підприємства здійснювали соціальну підтримку робітників буквально від народження до могили: вони будували ясла для малюків і оплачували поховання загиблих або померлих робітників¹⁵. Це зовсім не означає, що жителі радянських мономіст ні в чому не мали потреби: блага розподілялись нерівномірно. Як і в імперську добу, корпоративний патерналізм був покликаний утримати найбільш цінних працівників, тому поширювався переважно на кваліфікованих робітників. Саме вони були пріоритетом у розподіленні таких дефіцитних товарів, як автомобілі, телевізори й путівки на відпочинок¹⁶.

«Група гірників передової дільниці №6 шахти №5-6 ім. Г. Димитрова тресту «Красноармійськвугілля», що виїхали на власних автомашинах, з родинами, в лісі на відпочинку». 1950 р. ЦДКФФА ім. Г.С. Пшеничного.

Мономіста – міста без майбутнього?

Перші ознаки зникнення мономіст з’явилися ще у 1920-ті рр. у США: там на фоні загального зростання добробуту та самоорганізації робітників, а також автомобілізації, працівники все частіше ставали власниками житла, вільніше обирали місце праці, а отже ставали менш залежними від одного підприємства. Наступний період Великої Депресії додатково змусив промисловців відмовлятися від утримання соціальної інфраструктури та відповідних претензій на виховання і контроль. У деяких країнах, як-от США (у 1930-х – 1940-х рр.) і Бразилії (у 1940-х – 1950-х рр.), держава втрутилася законодавчо, аби власники містотвірних підприємств передали житловий фонд громадам, а також встановила загальнонаціональне трудове законодавство, що зменшило владу корпорацій¹⁷. У 1960-х рр. у багатьох західних країнах почався процес зникнення промислових мономіст через деіндустріалізацію. Зокрема, масове закриття вугільних шахт протягом 1980-х у Великій Британії та Німеччині (що було викликано і змінами в паливній структурі економіки, і політичними причинами, так і нерентабельністю видобутку у старих промислових регіонах) вело до занепаду вугільних містечок. Частина колишніх мономіст перетворилась на міста-примари, деякі інкорпорували сусідні мегаполіси, інші змінили економічний профіль – передусім у зв’язку із зростанням сфери послуг і переміщенням важкої індустрії у країни третього світу. Мономіста, у яких містотвірні підприємства втрачали монополію та абсолютну владу, перетворювалися на звичайні публічні міста з муніципалітетами, а житловий фонд переходив у власність містян.

Особливо складно було виживати мономістам, що виникли при видобувних підприємствах. Вичерпання ресурсів зазвичай ставило питання про доцільність існування самого міста. У багатьох шахтарських містах Донбасу у другій половині ХХ ст. відбувалось поступове зменшення ресурсів. У пошуках вугілля шахтарі спускалися все нижче під землю. Якщо у період 1960–70-х рр. середня глибина розробки вугільних пластів становила близько 400 м, то наприкінці ХХ ст. вона збільшилась до 800–900 м. Ускладнення гірничо-геологічних умов видобутку вугілля призводило до зростання вартості видобування: якщо 1958 р. вона становила 8,5 руб., то 1974 р. збільшилася вже до 14,4 руб.¹⁸ Чимало міст, заснованих навколо підприємств обробної промисловості, також зазнали занепаду внаслідок глобальних змін економічної кон’юнктури.

Однак, феномен мономіста рано записувати до розряду історичних явищ. За деякими підрахунками, 2008 р. з загальної кількості 1 100 міст Російської Федерації 460 залежали від однієї промислової галузі, тобто були мономістами. У російських мономістах мешкає 25 % від усього населення країни і вони виробляють 40 % валового внутрішнього продукту¹⁹. Найбільшим російським мономістом (із населенням 700 тис. осіб) є Тольятті, де кожний сьомий мешканець працює на збитковому підприємстві АвтоВАЗ²⁰. Інший відомий приклад – Магнітогорськ, у якому Магнітогорський металургійний комбінат виробляє 82 % від усієї продукції міста і дає понад 60 % надходжень у міський бюджет²¹. Символом соціально-економічного занепаду та екологічної катастрофи став Карабаш – мономісто в Челябінській області Російської Федерації. З моменту пуску в місті у 1910 р. мідноливарного заводу технологія виробництва істотно не змінювалась, підприємство не встановило очисні споруди. Унаслідок цього впродовж 1980-х рр. екологія погіршилась настільки, що в місті вимирає рослинність.

Тоді як у країнах колишнього СРСР ламають голови над тим, як позбутись проблемного радянського спадку, китайський уряд розпочав програму створення нового покоління мономіст. Упродовж 2010-х рр. у Китаї реалізується проект утворення tese xiaozhen – «спеціалізованих міст»²². Місцевим чиновникам пропонують визначитись із тим, що робить їхнє місто унікальним – сполучення промислової спеціалізації, туристичних атракцій та місцевого способу життя, а потім розвинути ці особливості. Йдеться про поселення, що фокусуються на виробництві певних товарів або послуг, як-от «шоколадні», «фінансові» або «атомні» міста. Метою цього масштабного проекту є стримування зростання мегаполісів і заохочення розселення у відносно невеликих за розміром містах. Також спеціалізація міст має дати економічний ефект на основі спеціалізації праці.

Численні приклади як з історії Донбасу, так і інших промислових регіонів світу показують, що майбутнє мономіст не тільки в повному занепаді чи перетворенні на культурну спадщину. Є приклади, коли завдяки вчасним рішенням у містах розвивались легка промисловість та сектор послуг, перетворюючи в такий спосіб «моно-» на поліфункціональні міста. Особливо важливим чинником при цьому є розвиток сучасної освіти та науково-дослідні розробки. Самим містам складно здійснити диверсифікацію економічного профілю, щоб досягти сталого розвитку. Таке завдання вимагає стратегії та підтримки на державному рівні.

Ідея створення міста спеціально для певного підприємства, хоча й у зміненому вигляді, вижила також і в західному світі. Її реінкарнацією стали, зокрема, селища айтішників, що їх розбудовують найбільші ІТ-компанії, як-от ІВМ, «Гугл» і «Амазон». Якщо деякі з них починають будівництво посеред уже існуючої міської інфраструктури, як-от «Амазон» із його експансією в Сіетлі, то інші будують і житло, й інфраструктуру²³. Наприклад, «Фейсбук» планує у місцевості Менло Парк у Каліфорнії до 2021 р. добудувати кампус для своїх співробітників на 1 500 домогосподарств, із готелем, торгівельними точками та зеленими зонами²⁴.

Візуалізація майбутнього кампусу для співробітників «Фейсбуку» в Менло Парк, Каліфорнія.  Джерело>>

На зламі ХХ і ХХІ ст., з початком процесів, що їх деякі науковці іменують Четвертою індустріальною революцією²⁵, а також дальшим переміщенням трудомістких виробництв у країни з низькими витратами на робочу силу, загрозою масового безробіття в містах, орієнтованих на «традиційне» промислове виробництво, постав виклик політикам, ученим і підприємцям: у який спосіб можливо подолати економічні й соціальні проблеми промислових мономіст? Як знайти нове місце для старого промислового регіону в економіці й культурі всієї країни? Як промисловим підприємствам адаптуватися до Четвертої індустріальної революції, якщо вони не хочуть загинути від її наслідків? Як подолати кризу ідентичності та знайти новий сенс і мету існування мономіст, що деградують? Як зберегти їхню культурну спадщину? Книгою «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» її автори роблять свій вклад в обговорення цих непростих питань.

1. Див.: Dinius O. J., Vergara A. Company Towns in the Americas. An Introduction // Company Towns in the Americas: Landscape, Power, and Working-Class Communities (Geographies of Justice and Social Transformation). Athens, GA, 2011. Pp. 1–16; Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches // Company Towns: Labor, Space, and Power Relations across Time and Continents. NY, 2012. Pp. 1–40; Куліков В. О. Корпоративні міста: визначення, характерні риси, історична доля // Укр. іст. журн. 2017. № 1. C. 41–59.
   
2. 2000 р. Кабінет міністрів України офіційно запровадив термін «мале монофункціональне місто»: мале місто, спеціалізацію праці економічно активного населення в якому визначають підприємства здебільшого однієї-двох профілюючих галузей економіки, що формують дохідну частину бюджету міста, забезпечують функціонування соціальної інфраструктури та інших об’єктів життєзабезпечення населення. Джерело: Постанова КМУ «Про Основні напрями забезпечення комплексного розвитку малих монофункціональних міст» від 18.07.2012. http://bit.ly/2FMd85O
   
3. Green H. The Company Town. The Industrial Edens and Satanic Mills That Shaped the American Economy. NY, 2010.
   
4. Luks T. Social Engineering, the Factory and Urban Environment: Cadbury/Bournville and Opel/Rüsselsheim (1878–1960) // Industrial Cities. History and Culture / Ed. by C. Zimmerman. Frankfurt; NY, 2013. Pp. 263–282.
   
5. Harrison J. F. C. Robert Owen and the Owenites in Britain and America: Quest for the New Moral World. NY, 1969.
   
6. Schneider Ch. Stadtgründung im Dritten Reich: Wolfsburg und Salzgitter: Ideologie, Ressortpolitik, Representation. Munich, 1979.
   
7. Golonka-Czajkowska M. Nowe miasto nowych ludzi. Mitologie nowohuckie. Kraków, 2013; Lebow K. Unfinished Utopia. Nowa Huta, Stalinism, and Polish Society. Ithaca, NY, 2013.
   
8. Губкіна Є. Славутич: архітектурний путівник / Slavutych: Architectural Guide. Berlin, 2016.
   
9. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. Шахтерские города Донбасса в период реструктуризации угольной промышленности: социальное и экологическое измерения. Луганск, 2001. С. 3
   
10. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. С. 4.
    
11. Гонимов И. А. Старая Юзовка: 1869–1905. Сталино, 1955. С. 88. У виданні 1930-х рр. (див.: Гонимов И. А. Старая Юзовка, 1869–1905. Сталинский металлургический завод. М.; К., 1937) цього сюжету немає.
    
12. Див. про ці дві умовні моделі соціальної відповідальності бізнесу: Iankova E. A. From Corporate Paternalism to Corporate Social Responsibility in Post-Communist Europe // The Journal of Corporate Citizenship. 2008. Spring. № 29. Pp. 75– 89.
    
13. Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches. Р. 26.
    
14. Див.: Taubman W. Governing Soviet Cities: Bureaucratic Politics and Urban Development in the USSR. London, 1973. P. 54.
    
15. Crowley S. Barriers to Collective Action: Steelworkers and Mutual Dependence in the Former Soviet Union // World Politics. 1994. Vol. 46. №. 4. Pp. 598–599.
    
16. Crowley S. Barriers to Collective Action. P. 599.
    
17. Borges M. J., Torres S. B. Company Towns: Concepts, Historiography, and Approaches // Company Towns: Labor, Space, and Power Relations across Time and Continents. NY, 2012. P. 11.
    
18. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. С. 3.
    
19. Crowley S. Monotowns and the Political Economy of Industrial Restructuring in Russia // Post-Soviet Affairs. 2016. Vol. 32. № 5. P. 400.
    
20. Crowley S. Monotowns and the Political Economy. P. 401.
    
21. Ишимов В., Капицын В. Акторы устойчивого развития крупного монопрофильного города // Государственная служба. 2011. № 5. С. 31.
    
22. The Economist. China pushes towns to brand themselves, then regrets it. [19.12.2017, Haiyan] Retrieved from: https://www.economist.com/news/china/21732826-officials-beijing-fret-local-boosters-are-getting-carried-away-china-pushes-towns-brand
    
23. Garfield L. Facebook and Amazon Are So Big They’re Creating Their Own Company Towns – Here’s the 200-Years History // Business Insider. September 24, 2017, http://www.businessinsider.com/company-town-history-facebook-2017-9
    
24. Там само.
    
25. На думку адептів цього терміна, ця революція полягає у радикальних змінах усіх сфер життя передусім через пришестя цифрових технологій, із відповідною експансією інтернету, менших і ефективніших комп’ютерних процесорів і штучного інтелекту. Schwab K. The Fourth Industrial Revolution. Cologni/Geneva, 2016.