В історико-партологічній науковій літературі важливе місце посідає питання про розгалуженість партійних організацій та особливості їхньої діяльності на місцях. І хоча, як правило, розвідки останнього часу мають здебільшого уточнюючий характер (розкриття певних сторін діяльності осередків, перелік імен їхніх членів, конкретизація часу виникнення та зникнення організацій), все ж таки залишається простір й для відкриттів. Це, безперечно, відноситься й до висвітлення діяльності окремих груп Революційної української партії – Української соціал-демократичної робітничої партії в Харківській губернії.

     Основу даної публікації складає перлюстрований лист активіста РУП-УСДРП та керівника її Сумської групи Антона Короткевича – реальне свідчення існування структури партії на півночі Харківської губернії в 1905 році. Цей документ зберігається в справі «Українська соціал-демократична робітнича партія» фонду Департаменту поліції Державного архіву Російської Федерації. Вперше було введене в науковий обіг автором актуальної публікації¹. За змістом та призначенням послання є не стільки вільними роздумами автора чи звичайним повідомленням, а, скоріше, рапортом партійця вищій за ієрархією інстанції, хоча й написаної в дружній та неформальномій формі.

     Оскільки зазначене джерело відбиває ситуацію революційного підйому в регіоні, особливості відносин із іншими опозиційними групами та селянством – основним об`єктом революційної пропаганди, – а також певною мірою вказує на тактику української лівої партії в організації селянства, то аналіз документу неможливий виключно сам по собі, відірваний від інших матеріалів, що більш повно відтворюють картину як розвитку партії, так і суспільно-політичного життя Сумщини в роки Першої російської революції (ПРР). Його основою є історіографічні та документальні джерела. Озброєння подібною інформацією дозволяє поставити за мету даного дослідження як констатацію факту існування Сумської групи РУП-УСДРП, так і визначення її місця та ролі в революційних процесах на півночі Слобожанщини в 1905 році. Конкретизація цілі передбачає розкриття наступних питань: 1) суперечність даних про мережу осередків РУП-УСДРП на Харківщині у вітчизняній історико-партологічній літературі; 2) особa автора листа і час його написання; 3) відомості про діяльність організації та її порівняння із тактичними настановами керівництва партії; 4) характер відносин Сумської групи із іншими організаціями; 5) ступінь впливовості партії в Сумському повіті в період найвищого підйому революції.

     Наразі у дослідженнях з історії українських політичних сил початку ХХ ст. Сумська група РУП-УСДРП не згадується в переліку місцевих осередків партії. Більше того, вітчизняний історик С. Наумов на основі вивчених документів українських архівів дійшов висновку, що на Харківщині «крім губернського міста, в жодному іншому не вдалося створити партійну організацію». Але в одній зі своїх публікацій він все ж таки визнав – «у жандармських документах є інформація про осередки УСДРП у Охтирському та Сумському повітах, але її слід вважати – принаймні поки що – непідтвердженою, оскільки жодних реальних доказів існування цих організацій (література, документація, згадки у партійних виданнях, спогадах тощо) виявити не вдалось» (курсив наш) ². Вочевидь, подібні висновки обумовлені відсутністю ґрунтовних свідчень про існування повітових осередків РУП-УСДРП на Слобожанщині в українських архівах, а також не досить виразною її діяльністю (наприклад, у Сумах ерупісти не виступали на мітингах), яку затьмарювали більш міцні організації російських партій та Всеросійського селянського союзу (ВСС). Крім того, бідність свідчень про Сумську групу РУП-УСДРП можна пояснити браком поліцейських матеріалів – одного з основних джерел вивчення минулого партій. У квітні 1906 р. помічник начальника Харківського губернського жандармського управління в Сумському повіті підполковник М. Краснощоков скаржився начальству на те, що йому «встановити зв’язок [революційних] організацій, віднайти самі нитки контактів не вдалося через повну відсутність агентури в такому великому пункті як Суми» ³. Останнє і зумовлює те, що значна частина деталей розвитку революційного руху, дій окремих груп та осіб виявилися непоміченими МВС, а, отже, залишилися невідомими й дослідникові.

     Через це майже нічого не відомо й про Антона Короткевича. Його прізвище не зустрічається у відомих історикам документах поліції. Немає його і в списках МВС серед переліку осіб, що внаслідок поліцейського трусу вільної громади у Харкові 19 листопада 1903 р. потрапили у поле зору правоохоронців, серед членів харківського осередку УСДРП за даними Харківського охоронного відділення на 8 червня 1906 р., серед осіб, які притягалися до судової відповідальності та виселялися за межі Харківської губернії в 1906 р., а також в окремому «чорному списку» революціонерів Сумського повіту. Невідомий і час його вступу до складу РУП. Не згадується ім'я А. Короткевича й в спогадах колишнього ерупіста Ю. Колларда, який наводив списки членів партії. У дисертації Л. Стромилюк міститься інформація про обшук студента Харківського ветеринарного інституту Є. Короткевича. Проте, у наведеному документі поліції він значиться в списках ПСР і, вочевидь, був лише однофамільцем А. Короткевича ⁴. У описі справ постійного зберігання фонду відділу охорони  громадської безпеки та порядку в Москві за 1909 р. (Ф. 63) Державного архіву Російської Федерації міститься справа про селянина Антона Михайловича Короткевича; дехто Антон Короткевич фігурує й в одній із довідкових справ фонду Третього відділу (Ф. 109) того ж архіву. Проте з'ясувати чи йдеться в усіх названих документах про одну й ту саму особу можна, звісно, лише після безпосереднього ознайомлення з названими матеріалами.

     Певне уявлення про особистість А. Короткевича можна відтворити лише за листом. Вочевидь, його гарячкуватий автор був людиною молодою віком до 25 років, яка вступила в класичний конфлікт «батьки-діти» з представниками старшого покоління зі складу опозиційного табору в повітовому місті. У тексті відчутні нотки сатири, сарказму, що видає особу схильну до гострослів'я, але водночас самовпевнену та необережну. Це, до речі, можна пов'язати із недостатньо високими якостями А. Короткевича, як «професійного революціонера». Вочевидь, він був не надто переконливим ідеологом та організатором, оскільки після його виїзду з повіту група, що трималася його ініціативою, швидко розпалася. Проте лист, який припав на пік діяльності групи, був написаний задовго до цього моменту. Час його написання можна конкретизувати другою половиною листопада – початком грудня 1905 р. У ньому вже присутня згадка про завершений страйк в економії Г. Строганової у с. Хотінь (середина листопада) й водночас немає й натяку на застосування репресивних заходів проти опозиції, що почалися в середині грудня 1905 р. Навпаки адресантові невідоме почуття насування небезпеки. На факт того, що лист писав ще член РУП, а не УСДРП, указує те, що адресант у переказі критичних закидів зі сторони членів місцевих осередків російських опозиційних партій у бік своєї організації вказував відсутність в неї ідейно-практичної платформи («у них немає програми»), яка, як відомо, була ухвалена наприкінці грудня 1905 р. на ІІ з'їзді партії.

 Відчувається, що автор листа посідав ґрунтовну марксистську позицію, але при цьому в питаннях агітації та організації селянства здебільшого орієнтувався на місцеві умови та процеси, що переважно спрямовувалися Сумським повітовим комітетом ВСС (бойкот легітимних органів влади та поміщиків, переобрання волосної та сільської старшини, припустимість силового варіанту у відібранні землі в дідичів), що входило в певні протиріччя з ідейними та програмовими засадами партії з аграрно-селянського питання (делегування його розв'зання Установчим Зборам, спрямування селянського руху в мирне русло й негативне ставлення до «селянських розрухів»: «Добивайтеся свого спокійно, грізною згуртованою силою. Ні руйнувань і грабежу економій, ні пожеж… не потрібно»; «Коли почнеться страйк, потрібно, щоб було тихо і мирно»; «Беручи до уваги, що селянський стихійний рух, який останнім часом вилився у форму захоплення селянами приватновласницьких земель є виразом дрібнобуржуазних інстинктів, намагається повернути колесо історії назад… ІІ черговий з?їзд постановив: 1) Не тільки не підтримувати такий селянський рух, але й використовувати всі сили для того, щоб знищити селянські ілюзії з приводу цього руху й переконати селян, що тільки організація та планомірна боротьба за соціалістичний лад є й для них, як і для робітників, єдиним виходом з теперішнього пригніченого стану. 2) Енергійною агітацією відволікти сільський пролетаріат від цього селянського руху, пробудити його до класової боротьби…») ⁵. Більше того, автор усвідомлював марність мирних засобів боротьби, на яких наполягали в Сумах осередки КДП та ВСС. Пряма установка А. Короткевича на неминучість збройного повстання («трудовому народу не треба чекати, а слід готуватися вимагати свого силою зброї») була радикальною навіть для його партії, хоча в таких поглядах він не був самотнім. Легкий тон, з яким він ділився своїми революційними думками з адресатом, свідчив про те, що кореспонденти між собою були в згоді з питання самих крайніх засобів боротьби із царатом.

     Відповідно до тактичних настанов партії («безземельна й малоземельна селянська маса» є матеріалом, «на який може опертися революційний рух», партійна робота на селі «мусить провадитися по лінії національного освідомлення селянських мас і приєднування їх до національно-революційного руху, який при перемозі над існуючим політичним ладом створить ліпші політичні умови життя для українського народу й облегшить дальшу його боротьбу за досягнення економічні», «РУП сподівається, що сільські обивателі стануть під її прапор, причому селянам вказуються наступні засоби політичної боротьби: відмова від сплати податків і від виконання повинностей, а також влаштування політичних демонстрацій», «агітація в масі; утворення [і керівництво] гуртків, в котрих ведеця читання по програмі; улаштування віч селянських зі своїх зв'язків; збирання відомостей з життя і відносин на селі; поширення літератури», «з'їзди сільських агітаторів і представників сільських організацій та роз'яснення на цих з'їздах програми УСДРП, особливо пунктів аграрної та організаційної роботи в селі», «видавання листків… особливо політично-програмового характеру», «бесіди на поточні теми», «організація і підготовка рухомих агітаторів»), а також рішень самої групи («агітація та пропаганда шляхом сільських сходів і за Установчі Збори», «організація комітетів по селах, вербування членів в Селянський союз»), Сумська група розгорнула агітаційну діяльність, спрямовану, передусім, на сільчан: «Наші усі як один їздять по селах, наполегливо агітують (й навіть пішки ходять). Зустрічають усюди добре» ⁶. При цьому нічого не говориться про роботу в місті. Навпаки, автор чітко відмежовував за настроєм «поміркованих» містян від «радикальних» селян, що в цілому відбивало розстановку сил у регіоні, де селянство виявилося більш рішучим та згуртованим елементом, аніж робітництво та міська інтелігенція.

Отже, діяльність  революціонерів сум'ян була дотичною іншим осередкам РУП: створення агітаційних груп для роботи на селі, поширення прокламацій та іншої партійної друкованої продукції, влаштування мітингів, відрядження на сходи агітаторів, організація груп свідомих селян, через яких поширювалася пропаганда й на решту хліборобів на користь влаштування страйків, бойкоту уряду й ухвалення резолюцій із політичними гаслами.

     Чи вдалося завдяки переліченим заходам добитися пріоритету серед політичних сил регіону? Провідною політичною силою регіону була організація Селянського союзу, якій вдалося підняти на високий рівень згуртованості масовий селянський рух у Сумському та сусідньому з ним повітах. Тому спілка з ВСС була цілком логічним кроком українських лівих. Діючі правила «відкритих дверей» Союзу для представників усіх політичних сил, чиї погляди на демократизацію суспільства й «оселянення» землі збігалися з настановами ВСС, вплинули на те, що в ньому активно діяли есери, соціал-демократи, російські та українські ліберали. Осторонь не стояла й РУП-УСДРП, яка намагалася використати революційну селянську організацію для розширення власної організаційної бази (резолюція ІІ з'їзду рекомендувала партійним осередкам енергійно включитися в «організацію революційних сил села, провадити енергійну агітацію за необхідність організації революційних сил села, нести в цю організацію селянства свої політичні й соціальні гасла й тим привести як найскоріше селянську спілку до соціально-політичного самовизначення і до розмежування пролетаріату й буржуазії»). При цьому заявки А. Короткевича про певне лідерство партії в селі («народ охоче приймає на сходках нашу бойову програму, постановляє бойкотувати поміщиків, змушує попів виправдовуватися») є перебільшенням її впливовості, враховуючи всезагальний авторитет Селянського союзу в регіоні, тоді як ліві партії, хоча б вони й проводили роботу всередині селянської організації, відігравали скоріше допоміжну, аніж провідну роль. Оцінку готовності селянства до революційної боротьби скоріше варто сприймати не як заслугу тієї чи іншої політичної сили, а як свідчення консолідованої діяльності лівих в регіоні й поступ громадянської свідомості селянства ⁷.

     Якщо відносини з ВСС у сумських ерупістів розвивалися гармонійно, то контакти з впливовим ліберальним крилом опозиції в повіті (в епітеті «культурные затылки» неважко впізнати членів та прибічників КДП, лібералів чи поміркованих демократів по духу загалом) навряд чи можна назвати безхмарними. Лист просякнутий мотивом конфлікту, що розгорівся між лібералами та особисто А. Короткевичем. Відчувається, що недовіра до кадетів і передчуття їхньої неминучої «зради» має здебільшого не консеквентний, а емоційний характер. Причому розбіжностям з лібералами автор приділив більшої уваги, ніж боротьбі із прибічниками та представниками сил «старого порядку».

    Варто мовити, підозри А. Короткевича в тому, що ліберали діють разом із урядниками й попами, що вони стурбовані виключно охороною власного майна від нападів селян (зафіксований лише один незначний конфлікт між жителями с. Рогізного та власником маєтку кадетом О. Прянишниковим), насправді, не мали ніякої основи. Інститут приватної власності не долав принципових політичних розбіжностей між лібералами та консерваторами. Лідер сумських кадетів, голова повітової земської управи П. Линтварьов на одному із засідань Сумського відділення Всеросійського учительського союзу навіть звертався до присутніх із закликом «триматися до кінця визвольних принципів і не зупиняти в подальшому розвиток революції» ⁸. І якщо очільники кадетів погоджувалися на співробітництво з владою, то лише з метою боротьби з вірогідними ініціаторами погромів. Зокрема, в телеграмі від 25 жовтня 1905 р. на ім'я голови Ради міністрів С. Вітте та за підписами повітового предводителя дворянства І. Траскіна та П. Линтварьова зазначалося наступне: «У місті тривожний настрій, завтра передбачаються маніфестації, помітна діяльність зловмисних осіб, які підштовхують населення й закликають народ до побиття російської інтелігенції й до влаштування єврейського погрому… Ми твердо переконані, що при старанні місцевої влади й дій її проти підбурювачів безладдя можна уникнути. Ми просимо Ваше Сіятельство зробити відповідне розпорядження для попередження громадського лиха» (це звернення не було секретом від громадськості, про що віднаходимо підтвердження в листі А. Короткевича – «посилають телеграми губернатору й міністру з закликом завадити «чорній сотні») ⁹. Таким чином, П. Линтварьов намагався попередити не стільки непередбачувані дії ще недостатньо організованого селянства, яке могло захопитися погромною стихією, скільки очікувані добре сплановані атаки контрреволюційних сил. Але саме відмова від насильницьких дій – головна умова співробітництва опозиції в регіоні – як раз і викликала роздратування серед частини соціалістів (серед них і А. Короткевича), які закликали радикалізувати селянство й підняти його на збройний виступ.

     Тон та зміст листа дає підстави стверджувати про несамостійність та внутрішню слабкість організації: 1) вона могла більш-менш успішно діяти виключно в рамках співробітництва із ВСС і не планувала яких-небудь акцій по відношенню до міського пролетаріату; 2) вона залежала від сприйняття «культурных затылков» (інакше не зовсім ясно чому розбіжності із їх представниками видавалися загрозливими для А. Короткевича); 3) вона не мала власної друкарні або фінансів на видання пропагандистської літератури (видання РУП–УСДРП не містяться в протоколах винайдення забороненої літератури по Сумському повіту за 1905–1906 рр. – свідчення низького «покриття» друкованими агітматеріалами регіону), тому змушена була задовольнятися від посилок «пропаганди» із Харкова, вочевидь, невеликих за обсягом (адресант непевно просить товаришів: «пришліть принаймні 100 екземплярів»). Для прикладу: за далеко неповними даними поліції, за останній квартал 1905 р. Сумський повітовий комітет ВСС і місцеві групи РСДРП та ПСР видали прокламацій накладом до 11 тис. екземплярів. Крім того, агітаційна література у великій кількості надходила їм із Харкова та інших міст ¹⁰.

     Проте, попри явне домінування російських партій автор листа дотримувався оптимістичної тональності в оцінці значення діяльності групи. Панівною ознакою її активності виступає охоплення всіх членів («всі наші») агітаційною роботою. Іншим прикладом служило непряме свідчення причетності партійців до влаштування страйків в маєтках Строганової в Хотіні (Сумський повіт) та спадкоємців Кьоніга в Тростянці (Охтирський повіт). Перше піддається певній перевірці – в сусідніх із Сумським повітом Рильському та Грайворонському повітах поліція винайшла агітаційні матеріали РУП, які, вочевидь, тут поширювалися саме завдяки сум'янам ¹¹. При цьому в межах Сумського, Лебединського та Охтирського повітів винайдення прокламацій РУП-УСДРП протягом 1905–1906 рр. поліцією не фіксувалося, що можна пояснити не відсутністю друкованої пропаганди взагалі (прохання висилки літератури суперечить цьому), а саме обмеженою кількістю поширених Сумською та Охтирською групами партії матеріалів і, припустимо, недостатньою інтенсивністю пропаганди з боку їхніх членів ¹². Останнє важко аргументувати. В документах МВС та спогадах учасників революційного руху на Сумщині відсутня яка-небудь згадка про членів РУП у влаштуванні страйків. Натомість усюди підкреслюється робота активу Селянського союзу. Звісно, сумські ерупісти не керували обома виступами наймитів, але могли бути причетними до них. У такому випадку її представники, припустимо, входили до складу ініціативної групи спротиву, тоді як загальне керівництво страйком здійснював Сумський повітовий комітет ВСС.

     У цілому, представлене джерело міцно засвідчує існування Сумської групи РУП-УСДРП, яка діяла в Сумському повіті принаймні в останньому кварталі 1905 р. і, вочевидь, припинила своє існування з моменту оголошення в ньому військового стану (26 грудня 1905 р.) та проведення масових арештів взимку 1905–1906 рр. Відсутність даних про затриманих ерупістів можна пояснити як своєчасним виїздом її активістів, зокрема, А. Короткевича, так і тим, що чинні члени партії могли проходити в поліцейських справах як представники Селянського союзу. Інтеграція до останнього підживлювала активність групи, але не виводила її з тіні, не робила її помітною політичною організацією. Не сприяли виразній партійній агітації й конфлікти з ліберальним елементом опозиції в повіті, який хоча й був малочисельним, проте прямо чи манівцем впливав на розвиток суспільно-політичного життя регіону. Вочевидь, українська партійна організація відчувала брак матеріальних ресурсів та не мала дійсно досвідчених професійних членів. Власне це й відбилося у типових «хворобах», притаманних українським партіям періоду ПРР («інертність та неактивність», «млявість і незначна продуктивність внутрішнього життя», спричинені низькою «національною свідомістю нації», що природно екстраполювалося на її громадські політичні структури; «дезорганізованість й слабкість» РУП, що із запізненням включилася в агітацію селянства в нових суспільно-політичних умовах, і навіть «втратила свою популярність між селянськими масами й добровільно здала свої становища росіянам») 13. Проте, організаційному зміцненню та зростанню ідеологічного впливу партії на півночі Харківської губернії, головним чином, завадили не серединні причини, а саме репресивні дії влади, що на довгий час перервали природний розвиток українського політичного руху на Сумщині.

     Державний архів Російської Федерації. Ф. 102: Департамент поліції. Оп. 235. Спр. 25. Ч. 41: Про Українську соціал-демократичну робітничу партію. Арк. 40.

     Лист Антона Короткевича, керівника Сумської групи РУП-УСДРП, невідомому харківському адресату ¹⁴

     … «Культурные затылки» и теперь пускают со усердием в ход все средства, чтобы скомпрометировать нас в глазах населения. Либералы уже выставили знаменитую формулу французских буржуа «Право, закон и порядок». А мы «право» собственности на землю игнорируем. Вот и рисуют нас черными красками: «у них нет программы, это просто люди, жаждущие крови, проповедующие бунты, грабежи, разбои и что еще хотите…» За ними вторят попы, урядники. Сами они требуют себе в экономии казаков, драгунов, нанимают краснобаев, чтобы те поддержали их кандидатуру в народе (25 руб. в месяц). Шлют телеграммы губернатору и министру с призывом помешать «черной сотне», «рабочим», требуют усиления полиции и жандармерии. Обещают народу великий закон и просят ждать и верить им: «вот будет закон, тогда всем станет легче и лучше». Такие речи, такие действия и мысли – «вот прийдет барин, барин нас рассудит» – такие мысли и такая программа в провинциальном нашем городе наиболее, конечно, воспринимаема. Революционные мысли, мысли о том, что трудовому народу не должно ждать, а должно готовиться потребовать силой оружия, хотя бы в смысле самообороны, силой политической забастовки, хотя бы в виде отказа от податей и рекрутов, силой бойкота, подобно гурийцам, бойкота помещиков и пр., потребовать земли, если пресловутый и все решающий закон разрешит этот вопрос в пользу буржуазии, такая мысль здесь становится все более и более нетерпимой. Говорят здесь, т. е. у «культурных затылков» и разрешается не у народа. Народ охотно принимает на сходках нашу боевую программу, делает свои постановления о бойкоте помещиков (забастовка в экономии графини Строгановой), стачка в Тростянце, бойкотирование урядников, стражников (отказывают в квартире, езде), заставляют попов оправдываться всенародно, доказывать, что оратор на сходке говорит неправду. Состоялся съезд небольшой. Принята программа практической деятельности: 1) агитация и пропаганда путем сельских сходов идеи Учредительного Собрания; 2) выработка основ самоуправления (сельское общество, волостное земство, уездное земство); 3) земельный вопрос в духе партии; 4) милиция; 5) налоговая система. Решено на сельских сходах выработать наказы депутатам в Учредительное Собрание, которые охватили бы вышеупомянутые вопросы. Организация кампании по селам, вербовка членов в Крестьянский Союз. Возможно частые сельские сходы. «Если не дадут по закону земли, возьмем силой» – вот решение уже состоявшихся сельских сходов. Здесь в уезде немало экономий, сахарных плантаций. Все это отражается на поведении крестьян. Они охотно устраивают пока стачки за повышение заработной платы, забастовка и бойкот входит в круг их поведения, хорошо знакомы им; ведут их дружно до невероятности. Все как один наши ездят по селам усиленно агитируют (а то и пешком ходят). Встречают всюду хорошо. Мои отношения со здешним обществом натянулись. По всему видно – малый не ко двору и чем дальше, тем яснее станет политический горизонт, тем скорее и резче придется нам размежевываться. Восторжествует «Право, закон и порядок» – и новое самодержавие, всевластная буржуазия защелкает зубами; станет благоразумнее и здешнее общество… Антон
     P. S.: Достаньте, если можно «Сицилийские крестьяне» и пришлите хотя бы 100 экземпляров ¹⁵.

        1. Кудинов Д. В. Сумские либералы в российском освободительном движении, 1901–1906 гг.: региональное измерение: монография. – Сумы: ООО «Печатный дом «Папирус», 2013. – С. 108–110; Кудінов Д. В. Селянський рух у Лівобережній Україні в 1905–1907 рр.: дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – Київ, 2009. – С. 152–154.
        2. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – К.: Книгоспілка, 1926. – Т. І: Революційна українська партія (РУП). – С. 122. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. – Х.: Майдан, 1996. – С. 28, 64, 66; Залевский К. Национальные партии в России // Общественное движение в России в начале ХХ-го века. – СПб.: Общественная польза, 1914. – Т. 3. – Кн. 5. – С. 297; Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.): монографія. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. – С. 103; Наумов С. О. Діяльність українських політичних організацій на Сумщині (кінець ХІХ ст. – 1907 р.) // Матеріали Другої Сумської обласної історико-краєзнавчої конференції. – Ч. І. – Суми: Мрія, 1994. – С. 140–141; Наумов С. О. Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець – початок ХХ ст.)) // Сумська старовина. – 2005. – № 16–17. – С. 114; Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ – початок ХХ століття: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець ХІХ століття – лютий 1917 р. – К.: Знання України, 1999. – С. 129; Стромилюк Л. В. Боротьба таємної поліції Російської імперії проти українських політичних партій (1900–1914 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – Київ, 2007. – С. 91, 94; Христюк П. 1905 рік на Україні. – Х.: Державне видавництво України, 1925. – С. 57.
        3. Державний архів Сумської області (ДАСО). – Ф. Р-2362. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 113.
        4. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. – Х.: Майдан, 1996. – С. 66; Історія українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – Ч. 1. – С. 132; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897–1906, Українська студентська громада у Харкові і РУП. – Торонто: Срібна сурма, 1972. – С. 83–86; Стромилюк Л. В. Боротьба таємної поліції Російської імперії проти українських політичних партій (1900–1914 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – Київ, 2007. – С. 134–135.
        5. Курас І. Ф. Повчальний урок історії: Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії. – К.: Політвидав України, 1986. – С. 32–33; Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). – Ф. 334. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 2–3.
        6. Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. – К.: Основні цінності, 2004. – С. 31; Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). – Ф. 102. – Оп. 235. – Спр. 25. – Ч. 41. – Арк. 7, 40; Історія українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – Ч. 1. – С. 115, 141.
        7. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. – Х.: Майдан, 1996. – С. 59; ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 235. – Спр. 25. – Ч. 41. – Арк. 40; ДАСО. – Ф. Р-2362. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 83–88; Качинський В. Селянський рух на Україні в 1905–1907 рр. – Полтава: Держполітвидав УСРР, 1927. – С. 181–183; Магась В. О. «Селянська республіка» на Сумщині в роки Першої російської революції // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний науковий збірник. – 2008. – Вип. 11. Серія: історія. – С. 44–53; Мазуренко В. Наше село в 1905 году // Пролетарская революция. – 1925. – № 2. – С. 45; РДАСПІ. – Ф. 334. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 12; Свідзінський М. Селянські спілки на Україні в революції 1905 року // Літопис революції. – 1928. –№ 6. – С. 152, 161–162; Свідзінський М. Селянські спілки на Україні в революції 1905 року // Літопис революції. 1929. – № 1. – С. 158; Харьков и Харьковская губерния в первой русской революции 1905–1907 гг.: Сборник документов и материалов. – Х.: Харьковское областное издательство, 1955. – С. 305; Щербак А. П. 1905 год в Сумском уезде // Пролетарская революция. – 1926. – № 7. – С. 131–139.
        8. ДАСО. – Ф. Р-2362. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 33.
        9. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 233. – Д. 1350. – Ч. 64. – Л. 68.
        10. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 336. – Оп. 1. – Спр. 1891–1892. – Арк. 8.
        11. Державний архів Курської області. – Ф. 1642. – Оп. 1. – Спр. 288. Арк. 591–592, 865, 888; ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 233. – Спр. 5. – Арк. 81–135; ДАСО. – Ф. Р-2362. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 112–113; Кудінов Д. В. Свідоцтва пропаганди українських партій серед селян Курщини в 1905 році (за документами Державного архіву Курської області) // Сумська старовина: Всеукраїнський науковий історичний журнал. – 2017. – № L. – С. 46–56.
        12. ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234. – Спр. 5. – Ч. 48. – Арк. 21–27, 83–140; ДАРФ. – Ф. 102. – Оп. 234. – Спр. 20. – Ч. 88. – Арк. 5–14.
        13. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897–1906, Українська студентська громада у Харкові і РУП. – Торонто: Срібна сурма, 1972. – С. 170–171; Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ – початок ХХ століття: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець ХІХ століття – лютий 1917 р. – К.: Знання України, 1999. – С. 77; Петлюра С. З українського життя // Україна. – 1907. – Т. ІІ. – С. 49–50.
        14. Орфографічні, синтаксичні та стилістичні особливості тексту збережені. Текст передається в копії, зробленої співробітниками МВС, які упустили приватні уривки листа. Звідси – пропуск початку й кінця адресу.
        15. Згадувана брошура «Сицилийские крестьяне» – скорочена назва неонародницького видання «Крестьянские союзы в Сицилии» (Лондон: Агр.-соц. лига, 1900. 54 с.; Женева: Партия социалистов-революционеров и Агр.-соц. лига, 1902. 62 с.) або «Как сицилийские крестьяне боролись за свои интересы» (Ростов-на-Дону: «Донская речь» Н. Парамонова, 1905. 54 с.). Прикметно, що ерупісти не гребували користуватися літературою своїх конкурентів, які до того ж скептично ставилися до української лівиці.
---------------

Опубліковано: Дмитро Кудінов. До питання про існування Сумського осередку РУП-УСРДП в період революції 1905 - 1907 рр. // Краєзнавство. 2018. №3. С. 151 - 158.

Четвертий рік як продовження попередніх семінарів та обговорень в Інституті історії триває семінар щодо осмислення спадщини «Середньовіччя» на території Східної Європи, складних тлумачень та джерелознавчих дискусій під керівництвом Тетяни Л. Вілкул. Кількість учасників та гостей семінару залежить від автора доповіді, і ще від багатьох чинників. Як правило, семінар збирає від 5 до 25 учасників.

Proposals Submission Deadline: April 14, 2019

Notification of the Applicants: May 10, 2019
Full Chapters Drafts due: October 10, 2019
Workshop Date: December 5-6, 2019

Completed Chapters due: April 15, 2020.

Хоча кривавий знак епохи

не майорить більше над містом -

Не можу бути оптимістом.

Василь Кузан. Ого і угу. 1996 р.

Після Ленінопаду та прийняття т. зв. «декомунізаційних законів» поширилися заклики також до де-радянізації свідомості. Але, як з’ясувалося, це наче шукати чорну кішку у темній кімнаті, при чому кішка аж ніяк не хоче, щоб її знайшли. Йдеться зокрема про практики та моделі поведінки, які виникли як складові «стратегій виживання» та збереження «інакшості» у радянській системі, а тому вони досить адаптивні та стійкі до змін. Феномен «радянської людини» уже привертав до себе увагу антропологів та істориків¹. Не применшуючи ваги цих досліджень, зазначу, що в них радше йдеться про характеристики радянськості та особливості життя у СРСР, а не про ситуацію пострадянськості. Минуло 27 років з часу розпаду СРСР, і сьогодні в Україні маємо справу з проявами радянськості, які часом суттєво трансформувалися та набули до крайньої/деструктивної форми.

Серед праць періоду незалежності України переважають дослідження, які зосереджуються на виняткових подіях 1990-х – 2000-х років, що виходили за рамки звичного і типового досвіду або на окремих аспектах суспільно-політичного життя країни, найчастіше на питанні ідентичності. У цьому контексті надзвичайно актуальною (і, на мій погляд, недостатньо відрефлексованою) є стаття Євгенія Головахи та Наталії Паніної про подвійну пострадянську інституалізацію, опублікована ще у 2001 році². Стаття пропонує багато важливих тез до обміркування, і створює рамку осмислення ситуації пострадянськості3. Увагу вчених привернула здавалося б парадоксальна ситуація: крах радянської системи (і, як наслідок, ревізія всіх соціальних інституцій) мав би призвести до масштабної кризи, однак Україна загалом зберегла соціальну та політичну стабільність в 1990-х роках. Аби з’ясувати причини такої  ситуації, науковці дослідили як (не)змінювалися радянські соціальні інститути і (не)формувалися нові. Словом, проаналізували особливості пострадянської деінституалізації, що дозволило їм виокремити такі базові характеристики пострадянськості, як: амбівалентність свідомості та існування паралельної соціальної структури.

Амбівалентність свідомості. Особа підтримує засадничо несумісні позиції і не бачить між ними суперечностей (демократичні цілі у поєднанні з тоталітарними методами їх реалізації, сильний лідер/держава та максимальна особиста свобода). У пострадянському мисленні багато протиріч, тому його складно описати. Особа може підтримувати  як старі, так і нові соціальні інституції, або ж виступати «проти всіх», демонструючи нігілістичну позицію та розчарування в соціальних ідеалах. Ці характеристики особливо помітні під час виборів, адже їх використовують у політичних маніпуляціях.

Існування двох соціальних структур. Утворення нової соціальної структури при збереженні елементів радянської. З одного боку, після здобуття Україною незалежності більшість не була зацікавлена у докорінних змінах, а з іншого, – найбільш активні індивіди, зокрема і представники партійної номенклатури та «червоні директори», долучилися до формування нової соціальної структури. Останні становили меншість, але отримали найбільший прибуток. Існування двох соціальних структур створює подвійне навантаження на інституційну сферу, але спроби змінити ситуацію викликають страх у суспільстві, що помітно на прикладі опору державних інституцій реформам.

Пострадянськість проявляється по-різному, знайомі з радянського часу практики та стереотипи мислення поєднуються з іншими (традиційними чи новими) установками. Тому у контексті осмислення ситуації пострадянськості варто взяти до уваги такий процес як архаїзація культури, елементи якого можна знайти і в радянському минулому, але типово радянськими вони не є. Україна, як і решта республік СРСР, після 1991 року прагнула до модернізації (побудови демократії, капіталізму та індивідуалізму), але масштаб трансформацій, бідність, корупція, незахищеність викликали опір у суспільстві. У спробі стабілізувати ситуацію політична верхівка вдалася до часткової де-модернізації, зокрема до таких її складових як непотизм, сімейність при вирішенні важливих питань, підвищеній релігійності. Дослідником модернізаційних процесів на пострадянському просторі є Михайло Мінаков, який розглядає їх в контексті глобальних тенденцій модернізації. Не маючи змоги послатися на останню книгу дослідника «Development and Dystopia»⁴, скористаюся іншими його публікаціями⁵. Де-модернізація передбачає стирання межі між приватною і публічною сферою (наприклад, задоволення приватного інтересу публічними засобами⁶), централізм управління, бюрократизм, нерозривність влади і власності, обмеження автономії особистості, неформальні зв’язки, патерналізм та інше. Важливо зазначити, що модернізація не є заданим лінійним процесом, вона має різні форми, може перериватися, а також не тотожна озахідненню. Йдеться про засадничий конфлікт між свободою і контролем, між приватним і публічним.

У цьому огляді я розгляну негативні практики та установки, які, на мій погляд, становлять найбільший виклик у сфері організації робочого процесу, адже вони можуть частково чи повністю відтворюватися не тільки у державних установах, але і у бізнес середовищі чи недержавному секторі. У статті вони подані з аналітичною метою, а тому часто мають крайнє, майже карикатурне вираження, що рідко трапляється у реальності. Ці та інші негативні прояви ситуації пострадянськості були виокремлені під час розмов з представниками управлінської, правоохоронної та культурної сфер. З їхнього дозволу я публікую цей текст, зазначивши, що за висновки та спосіб представлення матеріалу відповідальність несу лише я.

Кожен з тих, хто працює в державних установах та організаціях  більшою чи меншою мірою стикався з описаними практиками та установками, але цей досвід часто не відрефлексовується. Тому ця стаття є спробою артикулювати його з метою покращити наше розуміння пострадянськості і тих викликів, які вона створює для українського суспільства.

Принцип «инициатива наказуема». Всі питання вирішує керівництво, і від нього ж виходить ініціатива. Більшість працівників мають бути «тихіше води, нижче трави». За відсутності визначених критеріїв оцінки роботи і низьких зарплат головним є прихильність вищого керівництва, і саме на уявленні про його очікування формується ініціатива підзвітних інституцій. Працівники продовжують остерігатися відкрито суперечити позиції керівництва, висловлювати ідеї чи критикувати. Відсутність ініціативності поєднується з непевненістю власного  становища, відчуттям беззахисності, а також із сумнівом, що ініціативу буде належно оцінено і винагороджено. Загалом, при оцінці роботи важать лише кількісні статистичні показники (відпрацьовані години, прийняті відвідувачі), які легше виміряти і представити. Як вважається, вони позбавлені суб’єктивності, хоча ними так само легко маніпулювати, і часто керівники на місцях орієнтують підлеглих працівників до створення так званого статистичного благополуччя.

«Одни слова для кухонь, другие – для улиц». Йдеться не тільки про політичну сферу, але і про збори трудового колективу, робочі наради. Часто стикаємося з тим, що «в кулуарах» чи «на кухні» особа говорить про недоліки й прорахунки, але публічно (або в офіційних документах) згадує лише здобутки та (пере)виконаний план. Будь-яка критика сприймається негативно. Установи та організації не «заточені» на те, аби виявляти та усувати недоліки у своїй роботі. Цьому сприяє і офіційна мова, навантажена безособовими зворотами та канцеляризмами, вона надає загальну, ні до чого не зобов’язуючу інформацію. Амбівалентність у ставленні проявляється і тоді, коли особа «на словах» приймає нові процедури, але вважає їх не обов’язковими до виконання. За відсутності безпосереднього контролю (чи немає небезпеки появи такого контролю) виконавці вважають за можливе не дотримуватися встановлених правил і процедур, на які вони формально погодилися.

   
«Мерилом работы считают усталость». В оцінці роботи важить, перш за все, перебування на робочому місці, а не результативність. Працівник також «пишається» кількістю прикладених зусиль, не залежно від того, чи принесли вони результат чи ні. Про планування як таке не йдеться, краще розпочати роботу без будь-якої підготовки наявними засобами, а потім цими ж засобами по-геройськи вирішувати тривіальну проблему. Звідси і неможливість виконання великих проектів, які потребують значного часу на підготовку та роботу над помилками, а також брак розуміння у суспільстві тривалих процедур, коли рішення потребує часу та обговорення (притягнення до відповідальності, створення нових органів, громадських слухань, проходження закону в декількох читаннях, наприклад). Службовець сприймає себе як «охоронця» інформації, з підозрою ставиться до спроб відкрити та полегшити доступ громадянам до неї. У спілкуванні з ними він відповідає лише на поставлені питання і не ставить перед собою завдання вирішити проблему відвідувача. Адже результати роботи оцінює не відвідувач, а профільне міністерство або інший керівний орган, тому задоволеність клієнта чи якість наданих послуг не є головним критерієм. Орієнтація – не на вирішення проблеми, а на збереження уставленого порядку.

«Добровільно-примусово». Вже сам цей вислів містить протиріччя і є оксюмороном. Без можливості протистояти керівництву, побоюючись втратити місце роботи, працівник погоджується на виконання завдань, які не входять до сфери його обов’язків (наприклад, залучення до безкоштовної праці, збір коштів на придбання книг якогось керівника чи викладача вишу), чи навіть є протиправними. Цей тип керівництва передбачає жорстку дисципліну, посилений контроль за працівником, велику кількість паперової звітності, а також супроводжується авторитарним, часом брутальним, стилем спілкування з підлеглим.

«То, что вытворяет ваше правление, — это произвол!». Централізація навіть тих сфер, які мали б працювати на самоорганізаційних засадах, наприклад, різні спілки та асоціації. Держава створює і підтримує такі об’єднання, роблячи їх залежними від себе та місцем для втілення своїх рішень. Відповідно вони не виконують тих цілей, для яких були створені, словом, не є об’єднанням з метою захисту колективних інтересів, удосконалення певної сфери чи місцем вирішення конфліктів. Наприклад, профспілка не захищає права працівників, а лише збирає позабюджетні кошти, які у подальшому використовуються згідно з вказівкою адміністрації. Остання також відзначає «трудові заслуги» та внесок у розвиток певної сфери, присуджує нагороди та премії, нагороджує грамотами з квітами, зазвичай, під час святкового» концерту до ювілею чи дня працівника певної галузі. У СРСР «героям» видавали посвідчення «Героя СРСР», «Герой Соціалістичної Праці», що унормовувало та регламентувало поняття геройства. У незалежній Україні збережена система за якою заслуги та статус визначаються виключно керівним органом, а не колегами чи професійною спільнотою. Звідси і акцентування у комунікації саме посади особи: «гучні» і довгі назви ніби надають статусу та поважності особі, характеризують її. Централізація також проявляється у способі вирішення конфліктних ситуацій. Керівництво часто вирішує питання методом примусу, а не сприяє налагодження комунікації та співпраці між зацікавленими особами. Останні, у свою чергу, делегуючи питання державним органам чи вищому керівництву, «звільняються» від обов’язку діяти та нести відповідальність за свої рішення.

«Одна маленькая, но гордая птичка… или никто из нас как би высоко не летал, никогда не отрывался бы от коллектива». Відсутність толерантності до «іншого», небажання з повагою ставитися до чужих переконань та способу життя. Поведінку, яка відрізняється (наприклад, відмова від алкоголю чи відмова підписувати «спільну» заяву), сприймають як неповагу до колективу. «Піти» проти колективу – найгірше, тому донос гірше, ніж крадіжка. Сюди ж можна віднести негативне ставлення до питань пов’язаних з гендерною сферою, коли піддається сумніву уставлений образ жіночого і чоловічого. На цій основі розвивається колективна (без)відповідальність та безособовість, коли особа розчиняється у колективі.

«Гонять чаи», йдеться про негативну практику частих чаювань протягом робочого дня з обговоренням питань, які мало стосуються роботи. До цього варто додати обмежені години прийому відвідувачів та обідню перерву тривалістю в одну годину, протягом якої припиняється прийом відвідувачів, навіть коли є працівники з однаковими трудовими обов’язками, а отже з можливістю обідати по черзі і не зупиняти роботу. В установах, зазвичай, не передбачений  простір для комунікації та відпочинку, як наслідок поширеною є практика обідів та чаювання по кабінетах, що лише сприяє формування окремих груп та відособленості в колективі.

Культурний провінціалізм та «стиль Пшонки», що виражається у бажанні наслідувати певний зразок, замість того, щоб розвивати власний стиль та експериментувати у культурній сфері. Йдеться про копіювання мистецьких зразків у доволі спрощеному вигляді. До цього варто додати деформацію мистецького смаку, коли перевага надається зовнішній формі, цінується пишність, масштабність, вичурність. Інколи здається, що авторитет особи ставиться у залежність від її зовнішнього вигляду, аксесуарів, обстановки кабінету. З огляду на це, державні резиденції та суди наповнюються фальшивими колонами і ліпниною з позолотою, що різко контрастує з обшарпаністю робочих приміщень та уніформи охоронців. У той же час працівники державних установ віддають перевагу картинам з простим впізнаваним сюжетом, таким який одразу може бути «прочитаний». Відповідно «патріотичні», але доволі низької мистецької якості з претензією на реалізм картини «прикрашають» парадні зали навіть Міністерства культури.

Перераховані практики можна також розглядати як прояв незгоди і опору до ситуації, яка склалася. За певних умов, це негативне ставлення може набути форми протесту, як відбулося під час Євромайдану. Однак, загалом вони є тим захисним механізмом, який дозволяє унормувати ситуацію та надати системі стабільності. Видається, що основною проблемою є розповсюдженість цих практик і установок не тільки у малооплачуваній бюджетній сфері, але і в сферах, які не підлягають державному контролю. З огляду на те, що зараз реформується державний сектор, я приділила увагу саме йому. Більшість з реформ зосереджуються на питанні процедур, найчастіше на механізмі призначення на посаду та відбору кандидатів, натомість питання установок та організації робочого процесу часто залишається поза фокусом. Останні набагато важче виявити та описати, але для сталості та успішності реформ, вони мають пріоритетне значення. Знайомою є ситуація, коли нові люди потрапляють в державні структури за конкурсом, але змін не відбувається. Всі ми є певною мірою «носіями» згаданих установок та практик, хтось більшою, а хтось меншою мірою, інше питання, наскільки кожен з нас їх усвідомлює і готовий змінюватися. Цим невеликим оглядом я запрошую долучатися до обговорення даної проблематики та поділитися власним досвідом, що дозволить не лише започаткувати вирішення цих проблем, але й зрозуміти власне ситуацію пострадянськості.

1. До класичних праць з дослідження «радянської людини» відносять книгу Олексія Юрчака про останнє радянське покоління: Alexei Yurchak. Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation (2006). Переклад російською: Юрчак В. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. М.: НЛО, 2014.
2. Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе. // Социология: теория, методы, маркетинг, 2001, №1, с.5-22
3. Соціальний інститут науковці визначають як упорядковане і доволі стабільне соціальне утворення, що включає соціальні організації, які підтримують (офіційно чи ні) правила з регулювання соціальної поведінки на основі вимушеної чи добровільної згоди більшості членів суспільства з існуванням цих соціальних правил і соціальних організацій. // Головаха Е., Панина Н. Постсоветская деинституционализация и становление новых социальных институтов в украинском обществе. // Социология: теория, методы, маркетинг, 2001, №1, с.6. Якщо спростити, то соціальні інститути – це наші очікування та дії в соціальній інтеграції, вони «скріплюють» суспільство.
4. Mikhail Minakov Development and Dystopia. Studies in Post-Soviet Ukraine and Eastern Europe. Іbidem Press, 2018.280 p.
5. Мінаков М. Рамки пострадянської демодернізації // Критика вересень –жовтень 2013, с.2-3, Mikhail Minakov Demodernization in Post-Soviet Eastern Europe // Dеmodernization. A Future in the Past / Yakov Rabkin, Mikhail Minakov (eds.) Stuttgart: Ibidem, 2018.  P.241- 261.
6. Мінаков М. Рамки пострадянської демодернізації // Критика вересень –жовтень 2013, с.3.

Олександра Гайдай - кандидатка історичних наук, наукова працівниця Музею історії міста Києва.

Ілюстрації взято з відкритих джерел: Перша і остання - карикатури підготовлені у рамках кампанії "Є інша сторона Європи!" Інституту світової політики.  Інші - сатиричний журнал "Перець" 80-х рр. ХХ ст.