При проведенні антиалкогольної кампанії домінували адміністративно-командні, рестриктивно-каральні й показово-декларативні методи, натомість громадська ініціатива не завжди зустрічала розуміння. Такими методами її можна було проводити лише в умовах авторитарного режиму, а з поширенням гласності це стало проблематично. До того ж, значно постраждала репутація Михайла Горбачова. Антиалкогольна кампанія висвітлила трагічну діалектику радянських та пострадянських реформ, коли необхідність змін не викликає сумнівів, але їх методи проведення заводять ситуацію в політичний цугцванг.
Зрештою, добре відома «доктрина Ґедройця» мала більше спільного зі спадщиною давньої Речі Посполитої, ніж міжвоєнної Польщі. З цієї перспективи виходив і Оскар Галецький, який, критикуючи національну політику польського уряду, радив звернутися до спадку Ягеллонів – примирення з сусідами на засаді «рівного з рівним, вільного з вільним».Польсько-український діалог істориків, активним учасником якого безперечно є Генрік Літвін, допоможе обом сторонам відмовитися від нав’язаних минулим упереджень. Причому не слід зосереджуватися винятково на XX столітті. Бо як слушно писав талановитий львівський медієвіст Тадеуш Войчеховський: «Не можна зрозуміти, ані досліджувати, ані писати, ані навчати польської історії без руської, і навпаки – руської без польської».
Я проводила дослідження релігійної культури у конфесійно змішаних локальних спільнотах, приділяючи увагу релігійній експресії загалом, мові літургії й мові щоденної комунікації, сусідським стосункам римо-католиків і православних (або ж римо-католиків і греко-католиків), фольклору, що стосувався чудесних зцілень і об’яв Матері Божої тощо. Втім, підчас моєї комунікації з людьми на поверхню розмов про релігійне життя, випливали теми з релігійністю мало пов’язані. Той факт, що я українка, а навіть точніше – той факт, що я молода самотня жінка з України, викликав до життя низку теплих, зворушливих, часом смішних і дратівливих, а іноді й відверто болісних ситуацій у полі. З деяких я могла вийти з гумором, інші ж діяли на мою трьохвимірну вразливість – жінки, дослідниці, українки – досить боляче і вимагали неабиякої мужності, щоби відсторонитися й подивитися на них з певної дистанції та, попри все, крізь скельця очей антрополога. Описати і відрефлектувати моє «польське поле» мене надихнула «рефлективна антропологія» як метод, і тексти, у яких етнографи і етнографки рефлексували над своєю особистістю і буттям у терені – від неперевершеного Поля Рабіноу з його «Роздумами про польову працю у Марокко» (1977) до монографії Кірстен Гаструп «Дорога до антропології» (1995) й низки новіших розвідок.
У попередні роки неодноразово доводилось чути, що літня школа, присвячена митрополиту Шептицькому має дещо пропагандистський характер. Нарешті вдалося на власні очі побачити її організацію, змістовне наповнення, ідеологічне спрямування і відповідно скласти власну думку, якою і намагатимусь поділитись з читачем. Офіційною метою заходу виступає доволі амбітний намір сприяти вихованню нової еліти на базі християнських цінностей, намагання змінити учасників і головним інструментом тут покликана виступити постать митрополита Андрея Шептицького. В шкільному та університетському курсах він епізодично згадується і не більше того. Тому цільова аудиторія, географія і немала конкуренція заявок учасників для такої школи практично завжди забезпечена.
Майже в кожній доповіді йшлося про емансипаційні можливості й водночас обмеження. Воркшоп показав, що тема про досвід міст під час Першої світової війни приховує чимало дослідницьких сюжетів – ідентичності, відносин населення і влади, повсякдення, комунікації, полону, біженства тощо. У центрі всіх тем з’являється Людина різного віку, статі, соціального стану. Такі дослідження вимагають міждисциплінарного підходу й методологічного розмаїття. Історія війни – це також історія емоцій, бо де б Людина не жила, їй доводилося долати страх перед смертю, пристосовуватися до складних умов, шукати способи вижити і водночас будувати плани на майбутнє.
Саме при розгляді даного типу злочинів, задіяння підлітка у крадіжках, ми натрапляємо на істотну проблему, якої годі уникнути і яку необхідно висвітлити: місто як осередок функціонування злочинності. Тут наявні істотні методологічні проблеми. Насамперед чи є міська злочинність також виявленням соціального протесту, чи носить винятково кримінальний контекст? Ерик Гобсбаум, висвітлюючи «соціальний бандитизм», виразно зазначав тяжіння «бандита» до сільської економіки та традиційної спільноти, «бандитизм вільний настільки, наскільки він може бути вільний у селянському світі».
Польські політики, на догоду своїм виборчим інтересам, випустили демона ксенофобії. Запахло атмосферою 1930-х років. Це сталося не раптом, і це не є справою лише одного політичного напряму чи, тим більше, партії. Ніхто не наважився публічно сказати, що король голий: політики наввипередки змагалися за голоси виборців, спекулюючи на страхах і фобіях, поклавши на передвиборчий вівтар не лише громадський мир, а й інтереси держави… Я не переоцінюю власних сил, середовища моїх друзів чи, ширше, людей доброї волі, відданих справі порозуміння. Я не маю ілюзій. Самим лише писанням годі затримати небезпечної тенденції й не зробити політиків відповідальнішими. Але, якби таких голосів було більше, принаймні ніхто б не дивувався нині, що в Польщі, країні-члені ЄС, законодавство якої щодо національних меншин наводять як приклад для інших держав, громадяни якої так охоче покликаються на традиції толерантності Речі Посполитої, частина мешканців української національності відчула себе загроженою.
Загалом хочеться сподіватися, що проведена дискусія була корисною. Звичайно, всі її учасники залишилися при своїх точках зору. Я власне не мав жодних ілюзій, що В’ятрович або його прихильники змінять свій світогляд та оцінки минулого. Цього, ймовірно, ніколи не станеться. Голова УІНП не зможе змінити свою риторику, бо йому не дасть це зробити радикальна частина його спонсорів та однодумців. Про прихильників я просто мовчу. Тому, звичайно, ніяких «спільних декларацій» з УІНП з його сучасним керівництвом та складом в академічних науковців і мови бути не може. Головною метою заходу було показати українському суспільству альтернативну точку зору на проблему ставлення ОУН до євреїв, яка не співпадає ані з позицією сучасного УІНП, ані з світоглядом носіїв ідей «русского мира».
Ідея провести дискусії про ставлення ОУН до євреїв у мене та моїх колег виникла давно. Невід’ємною частиною цього заходу для мене був з одного боку діалог академічних науковців, а з другого – офіційних творців «політики пам’яті» в сучасній Україні. Незважаючи на те, що з’явилися про круглий стіл цікаві огляди та я вже коментував захід у ЗМІ, все ж таки хотів ширше розказати про своє бачення тієї зустрічі та підготовку до неї.
Нещодавно вийшов фільм про Берестецьку битву 1651 року (автор ідеї Петро Опанасюк, режисер Андрій Смусь, оповідач Валентин Дем’янів (він основний у цьому колективі)). Нібито добра справа, але після перегляду думаєш: що це? Жарт, хвора маячня? Автори пропонують нібито нове бачення битви, гостро дорікають попереднім історикам за «вигадки, підтасовки фактів». Внаслідок цього історія України як мінімум ХVІ-ХVІІ ст. начебто злісно викривлялася та замовчувалася ворогами України, ставала «заштампованою», а історики нібито не хочуть знати нічого нового і сліпо йдуть за фальсифікаторами.
Joomla! Україна

Additional information