Mикола Боровик. Теорія проти історії, або хто створив «радянські нації»? Частина 2

Поняття національності в радянському дискурсі

Радянська національна політика мала два різних виміри – колективний та індивідуальний. На кожному з них поняття національності існувало ніби в різних регістрах. Радянське розуміння нації як колективу передбачало обов’язкову територіальність. Як соціально-історичне явище, нація формувалася «в результаті спільного життя людей з покоління в покоління» ¹. Тому радянська влада творила союзні республіки, в складі яких ще могли існувати автономні республіки та області для національностей, що, з різних міркувань, не були удостоєні окремої радянської державності. Власна територія була нормальною ознакою нації.

Водночас на індивідуальному рівні в радянських практиках національність ніколи не залежала від місця проживання. Вона завжди кріпилася до індивіда і визначалася, насамперед, його біологічним походженням. Нація уявлялася як «стійка спільність людей»², приналежність до якої відбивалася в особистості кожного індивіда. Українці, білоруси чи вірмени, залишаючи свої національні республіки, не втрачали своєї «вродженої» національності, навіть якщо вони мовно та культурно асимілювалися до нового середовища проживання. Радянське уявлення про персональну національність могло допускати культурну і мовну асиміляцію, але не зміну національності. Російськомовні українці залишалися українцями, україномовні поляки залишались поляками.

Таке «об’єктивістське» чи навіть «біологізаторське» уявлення про національність, звісно, не було більшовицьким винаходом. Воно було радше частиною загальноєвропейського національного дискурсу, який наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. домінував у світі з Російською імперією включно. Національна приналежність у Росії визначалася не особистим вибором, а радше походженням. Євреї-вихрести не мали шансів стати повноцінними росіянами. Нікому не спало би на думку зараховувати до числа росіян православних фінів, тоді як католики-українці вважалися такими, що належать до «русского племени». Так само не вважалися вповні росіянами і цілком «обрусевшие» у мовному, культурному і релігійному відношенні німці. Такі люди завжди залишалися «обрусевшими немцами», але ніколи не справжніми «русскими» хай і німецького походження. Коли початок світової війни підніс хвилю російського націоналізму, самого лише німецького прізвища було достатньо для підозр у нелояльності до «російської справи» ³.

Таке «етнографічне» бачення нації відбивалося у мові таким чином, що поняття народ (народність) і нація існували як більш чи менш взаємозамінні терміни (аж від часу появи у першій половині ХІХ ст. знаменитої формули «самодержавство, православ’я, народність»). На початку ХХ ст. з’явилося також поняття етнос, але лиш як наукова категорія для позначення того, що в повсякденному мовленні називалося народом.

Одне з перших визначень етносу дав у 1916 році Микола Могилянський, куратор Російського Етнографічного Музею у Санкт-Петербурзі. Він визначав етнос як набір певних ознак, що поєднуються в індивіді в одне ціле. До таких ознак належали спільні фізичні (антропологічні) характеристики, спільна історична доля, і, нарешті, спільна мова. Ці фактори в сукупності розглядалися як фундамент, на якому етнос виробляв спільний світогляд і народну психологію, іншими словами – цілу духовну культуру⁴.

Якщо порівняти це визначення зі Сталіновим визначенням нації, ми знайдемо там небагато відмінностей. Як мінімум можна бачити, що походили вони з одного дискурсу, який виходив з переконання, що раси, народи і нації є частиною об’єктивно існуючої реальності, доступної спостереженню і приналежність до такого роду спільнот можна виявити за якимись не менш об’єктивними, непідвладними вільному вибору людини ознаками.

Навіяна впливами європейського романтизму ідея «народного характеру», чи то «психічного складу» у Сталіновому варіанті, відбивала певний «натуральний», чи навіть біологічний компонент більшовицького поняття національності. Не випадково, в більшовицькому дискурсі приналежність до нації пов’язувалася насамперед з неусвідомленим, емоційним, а отже природним компонентом. Більшовики говорили про «національні почуття». Приналежність до класу, навпаки, була пов’язана з раціональним, з «класовою свідомістю». Відповідно, класову свідомість можна було виховати чи змінити, хоча і тут існували суттєві обмеження. Але приналежність до національності можливо було лиш успадкувати. Навіть у партії російськомовні і нерелігійні євреї-комуністи все одно залишалися євреями, хоча національні поділи і вважалися неважливими.

Взаємозамінність понять нація, народ, народність, національність також перетривала революцію і збереглася у радянському політичному словнику. Зокрема, в преамбулі до першої союзної конституції поняття національність і народ уживаються як синоніми⁵. З часом була встановлена певна ієрархія націй, народностей і національних груп⁶, але природа явища для всіх цих понять була спільною. У кожному випадку йшлося про певний ступінь у розвитку етнічності, природу якої у радянському варіанті визначав складний баланс між марксистським наголосом на ролі соціально-історичних факторів, з одного боку, та характерною для етнографічної науки того часу увагою до біологічних факторів, з іншого.

Російські етнографи, які в радянський час були важливим чинником формування радянського національного дискурсу, в більшості також поділяли цілком есенціалістський, а часом навіть «біологізаторський» погляд на природу національності. В 1920-х роках під час підготовки до переписів та складання списків народностей СРСР, які мали бути під час перепису застосовані, радянські фізичні антропологи здійснювали обширні дослідження расових рис у межах різних народностей СРСР. Такі дослідження добре вписувалися у загальноєвропейський контекст тогочасної етнографії та антропології. Радянські вчені, зокрема, активно співпрацювали з дослідниками з Німеччини. В 1927 році навіть був створений спільний німецько-радянський Інститут Расових Досліджень. У 1933 році, після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів, інститут перейменували в Інститут географічної патології. Але німецько-радянське співробітництво в цьому інституті тривало аж до 1937 року, хоча і в обмежених масштабах⁷.

З початку 1930-х років на концептуальному рівні ідеологічна загроза з боку нацизму суттєво видозмінила радянські підходи до трактування етнічності. В межах етнографії та публічної презентації національної політики на будь-які звернення до можливих зв’язків між соціальними структурами та біологічними процесами було накладено табу⁸. Радянське «расознавство» з того часу було спрямоване на те, аби довести, що раси, хоча й «існують об’єктивно», маючи зовнішні відмінності, не мають зв’язку з поведінкою⁹. У той же час у національній політиці відбулося повернення до відвертого «примордіалізму», а радянські адміністративні практики і надалі ґрунтувалися перш за все на тому, що саме походження, а не вільний вибір індивіда визначають його національну належність.

Поняття національності в радянських бюрократичних практиках

Запровадження персональної національної ідентичності на офіційному рівні було однією з новацій, введених радянської владою. У Російській імперії людей офіційно ідентифікували за приналежністю до стану (сословия) та релігією. В СРСР головними персональними ідентифікаторами стали соціальне походження (клас) та національність. Коли йдеться про конкретні механізми формування «радянських» націй, у літературі, яка надихалася конструктивістськими теоріями, адміністративним практикам формальної класифікації населення відводиться особлива роль.

Поява конструктивізму стала частиною інтелектуального повороту в гуманітаристиці, який в сукупності найчастіше іменують постмодерном. На відміну від позитивізму доби модерну, соціальний світ, а то навіть і фізичні об’єкти тепер розглядалися не як предмети, які описувалися за допомогою мови, але як конструкти, створені дискурсом. Очевидно, найбільший вплив на гуманітарні студії у цьому плані мали ідеї Мішеля Фуко. Мова, знання і влада поєднувалися у його концепціях у єдину формацію, яка творила не лише соціальний світ, але й людей, що його населяли. Фуко доводив, що сучасні держави, володіючи не лише фізичною, але і символічною владою, класифікують своїх громадян за допомогою виробленої системи категорій, тобто поділяють їх за ознаками статі, релігії, власності, етнічності, душевного здоров’я тощо. Саме переписи населення розподіляють людей за цими категоріями, а різні організації – від шкіл до тюрем – здійснюють сортування. Зрештою, саме такі методи ідентифікації і формують ідентичності підданих модерних держав¹⁰.

Ці ідеї в Андерсонових «Уявлених спільнотах» були розвинуті в красиву і струнку теорію, відповідно до якої перепис, поряд з картою і музеєм, виступає головним інструментом, через який «уява переписувача», тобто уява і потреби колоніальних властей на власний розсуд творили з колоніального населення модерні нації¹¹. Згодом ця теорія була реалізована в працях істориків: Суні, Сльозкіна, Гірш та інших дослідників радянського «націотворення». Вони доводять, хоча і не без застережень, що саме адміністративні практики радянської держави та радянський політичний дискурс створили радянські нації¹². На багатьох прикладах, які стосувалися переважно мешканців азійської частини СРСР, вони показують, як картографування, категорії, що застосовувалися під час переписів, статистичні описи та інші практики модерної держави розмежовували і фіксували більш розмиті відмінності, генеровані населенням, перетворювали нечіткі відмінності в більш видимі, такі, що починали здаватися незмінними¹³.

Водночас, застосування таких теорій щодо всієї колишньої імперії Романових у цілому викликає немало питань. Очевидно, коли йдеться про поширення національних категорій для класифікації населення, ситуація Сибіру чи Центральної Азії суттєво різнилася у порівнянні з ситуацією у європейській Росії чи в Україні, наприклад¹⁴. Якщо в якихось випадках мешканців колишньої імперії доводилося призвичаювати мислити про себе в категоріях національності, то в інших, як от і у випадку з Україною чи Росією, національну свідомість доводилося радше гамувати, ніж стимулювати. Загалом, якщо виключити з аналізу «сформовані нації», як от українців, євреїв, вірмен, поляків тощо, більшовицьке «концептуальне завоювання» в термінології Гірш, тобто призвичаєння людей думати про себе в національних категоріях, мало би стосуватися не більше 30 млн людей зі 147 млн всього населення СРСР і з майже 70 млн неросійського населення за переписом 1926 року.

Коли саме поняття національності стало частиною повсякденного словника основної маси населення Російської імперії, визначити складно. Перший загальноімперський перепис населення 1897 року не містив питання національність, але включав питання про рідну мову. Саме мова тоді вважалася головною ознакою національності і метою такого опитування було встановлення «племінного складу» населення імперії. Надалі, впродовж двох передреволюційних десятиліть, це ж питання з тією ж метою регулярно включалося у переписні листи міських переписів. Офіційно імперська бюрократія не використовувала поняття національності, але коли вибухнула революція 1917 року, це поняття вже було невід’ємною частиною політичного дискурсу на всій території колишньої імперії за виключенням хіба що її найбільш відсталих окраїн.

Хоча питання про те, яким був рівень національної самосвідомості українського селянства досі лишається дискусійним, не доводиться сумніватися, що для переважної більшості мешканців українського села національні відмінності не були позбавлені змісту. Коли на виборах до Всеросійських установчих зборів різні партії змагалися за їхню підтримку, українські селяни легко змогли відрізнити українських есерів від російських. Вони підтримали перших, насамперед сподіваючись, що місцева українська влада зможе швидше вирішити земельне питання. Але також і на те, що їм не доведеться у такому разі ділити багаті українські чорноземи з їх російськими одноклубниками по селянському класу. Пізніше, вже під час підготовки першого радянського загальносоюзного перепису тема землекористування у її зв’язку з проблемою національності постійно спливатиме, не лише в Україні, але повсюдно.

У містах, як от і в Києві, ситуація, очевидно, була ще більш визначена. Щоправда, на початку революції деякий час було актуальним питання про те, яке ім’я мають носити українці. Російські націоналісти наполягали на штучності цього поняття і пропонували зі свого боку поняття «малорос». У відповідь на рішення уряду визнати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради своїм крайовим представником в Україні Василь Шульгін виступив у газеті «Киевлянин» з заявою «Проти українізації Південної Русі». В цій заяві він наголосив, що урядова ухвала фактично означає створення у Російській державі особливої області з присвоєнням їй офіційної назви Україна, а населення цієї області в державних актах тепер буде іменуватися українцями, а мова, якою розмовляє населення цієї області – українською мовою¹⁵. Таким чином, Тимчасовий уряд зайняв одну з позицій у довгому списку підозрюваних у фабрикації української нації. Шульгін наполягав на збереженні назви малоросів для мешканців регіону і організував цілу гучну кампанію підписів і листів, які підтримували його заяву.

Така позиція мала певну підтримку в Києві, хоча мало відомо про те, чи й ще деінде. Під час міського перепису 1917 року малоросами визначили себе 4,4% опитаних (20,5 тис. осіб; українців виявилося більш як 56 тис.). Це була не дуже висока, але все ж суттєва частка населення¹⁶. Але вже перепис 1919 року виявив у місті лиш 8259 малоросів, що на більш як півмільйонне місто становило лиш 1,5% всіх опитаних. Цікаво, що тоді в Києві знайшлося 5,4 тис. людей, які назвали себе білорусами. Хоча Гірш та багато інших дослідників наводять білоруський приклад як один найбільш характерних прикладів більшовицького фабрикування націй, не виглядає так, що більшовицький проект і в цьому випадку починався з чистого аркуша.

Станом на 1920 рік, коли більшовики закріпилися при владі в Україні, поняття українець вже мало в кого викликало заперечення. І хоча російські інтелектуали, навіть позитивно налаштовані до справи української самобутності, як от Володимир Вернадський, все ще погоджувалися з думкою, що «слово Україна старе, але «українець» - нове і видумане»¹⁷, позбутися цього слова вже було навряд чи можливо.

Характерним у цьому зв’язку був міський перепис 1919 року в Києві¹⁸. Він був проведений 16 березня, невдовзі після зайняття міста частинами Червоної армії. Перепис було проведено Київським губернським статистичним бюро, в якому працювали старорежимні спеціалісти-статистики. Метою демографічної розробки, серед іншого, було визначено «якомога більш повне з’ясування національного питання, такого гострого і хворобливого в київському середовищі»¹⁹.

У публікації результатів перепису майже всі демографічні показники прив’язані до національності. Важливо відзначити, що з більш як півмільйона опитаних не змогли визначитися щодо своєї національності менше 4 тис. осіб. Якщо, як пише Гірш, через переписи населення навчалося, як визначати себе в національних категоріях²⁰, у Києві на час приходу радянської влади залишилося дуже небагато людей, кого ще належало призвичаювати до такого способу самоідентифікації. Відповідно до пояснювальної записки та відповідних приміток, національність фіксувалася у тому варіанті, як вона декларувалася мешканцями. За результатами міського перепису 1919 року українцями визначили себе майже 130 тис. мешканців Києва²¹. Зважаючи на те, що менше як за два роки до того такого поняття офіційно взагалі не існувало і люди не могли стикатися з ним у жодних бюрократичних практиках, з точки зору конструктивістських теорій це мав би бути вражаючий результат.

Під час проведення всіх наступних переписів населення (до Другої світової війни переписи проводилися у 1920, 1923 (тільки переписи міського населення) 1926, 1937 та 1939 роках) поняття національності незмінно включалося до переписних листів. Але результати жодного з них вже не містять категорії «малорос». Радянські статистики та державні бюрократи послідовно скорочували число можливих варіантів національності, об’єднуючи категорії, які вважали близькими чи тотожними.

Важко сказати, яку перспективу мала самоназва «малорос» у радянських умовах у тому випадку, якби вона збереглася у радянських статистичних таблицях і персональних документах. За іншої політики радянської влади, вважає історик Олексій Міллер, вона могло би мати майбутнє²². Однак загальна тенденція часів революції радше говорила про протилежне. Навіть у Києві – головному центрі «малоросійської» ідеї, українська та російська ідентичності брали гору ще до утвердження більшовицького режиму, не залишаючи місця жодним проміжним формам. Це поняття культивували десятиліттями, а зникло воно за якихось кілька років. Після революції воно існувало радше у формі пейоратива. Коли комуніст Шумський хотів засудити комуністів з числа етнічних українців, які не підтримували проведення радикальної українізації, він користувався саме цим поняттям і воно було сприйняте однопартійцями як образа²³.

З більшою певністю можна стверджувати, що російські вчені-статистики, демографи, етнографи, які були співтворцями того, що ми знаємо як більшовицька національна політика, не вважали, що їх дослідження можуть визначати конструкцію соціальної реальності. Всі ці люди, так само, як і радянські бюрократи, жили у світі, в якому практично безроздільно панував дискурс позитивізму. Навіть сам успіх марксизму був визначений вирішальною мірою тим, що Маркс виявився, очевидно, першим, якщо не єдиним міленаристським пророком²⁴, який зміг викласти своє провіщення мовою позитивної науки. Марксизм для його адептів був привабливий не стільки тим, що ця ідеологія видавалася їм вигідною чи справедливою, скільки тим, що вона здавалася їм по-науковому вірною.

Позитивістський дискурс ґрунтувався на переконанні, що світ пізнаваний, що слова мають прямий зв'язок з речами, і що мова використовується для того, аби описувати навколишній світ, а не для того, аби його конструювати. Те, що ми з сучасної перспективи можемо визначити як винайдення чи конструкт, для вчених початку ХХ століття було відкриттям. Коли вони складали питання для переписних листів, аналізували отримані дані, вони були впевнені, що вивчають, а не конструюють реальність. У позитивістському дискурсі знання було епістемологічним здобутком, а не дискурсивним конструктом.

Коли під час підготовки до перепису 1937 року обговорювалося включення чи не включення до списку можливих національностей, які мали фігурувати в переписі, тих чи інших позиції, головний мотив для захисників додавання тієї чи іншої назви був такий, що невключення до списку призведе до втрати їх національних прав²⁵. Тобто, нікому би на думку не спало, що невключення до перепису призведе до зникнення самої групи чи зникнення якихось особливостей, які творять групу, але йшлося про те, що права цієї групи не будуть враховані державою. Тобто йшлося про юридичне, але не фактичне існування групи. Так само, додаючи до переписних листів перепису 1937 року пункт про релігійність і віросповідання, радянська влада навряд чи мала на меті включення поняття релігії до «класифікаційної сітки», за якою мали формуватися радянські громадяни²⁶.

У переважній своїй більшості такі вчені, подібно до більшовицьких бюрократів, поділяли також примордіалістське чи то фьолкіш-етнічне уявлення про націю. Етноси та нації були для них спільнотами, що існували об’єктивно. Можна було виявити їхні особливості, можна було дослідити їх географічне розселення, але саме їх існування, у кінцевому підсумку, не залежало від того, що про них знали держава і етнографи. Хтось з комуністичних вождів, як от Анастас Мікоян, могли заявити, що більшовики «створюють і організовують нові нації»²⁷. Але це навряд чи було щось більше, як риторична формула. І радянські чиновники, і науковці незмінно заявляли, що вони не фабрикують «фальшиві національності» з людей, які не мають етнографічної та історичної спільності²⁸.

Таке «примордіалістське» і есенціалістське сприйняття національності проявилося вже від перших переписів, у яких фігурувала ця категорія. Як вже говорилося, переписні листи київського міського перепису 1919 року надавали можливість опитуваним визначати свою національність у тих поняттях, в яких вони вважали за потрібне. Тому, як зазначають автори перепису, до таблиць потрапили такі, очевидно несправжні на їхню думку, національності, як «австрійці» чи «американці». В тих випадках, коли члени однієї, на думку статистиків, нації, називали себе по різному, як наприклад, угорці та мадяри, чи молдовани та румуни, їх заносили в таблицю окремо, але рахували разом. У випадку з українцями ситуація теж була непроста. Близько сотні людей ідентифікували себе як русинів. Підбиваючи статистику, автори перепису обидві категорії зарахували до числа української нації. Цікаво, що малоросів при цьому ні до числа росіян, ні до числа українців не віднесли і рахували як окрему національність.

Незважаючи на те, що національності вважалися чимось, що існує об’єктивно, російські статистики та етнографи в радянський час так ніколи і не змогли виробити надійних критеріїв, за якими можна було би в ході перепису визначити «об’єктивну» приналежність індивіда до певної нації чи національності²⁹. Крім того, в практиках статистиків та демографів постійно відбувалася боротьба між декларованим радянською владою принципом вільного національного самовизначення та бажанням дізнатися «реальний» національний склад населення СРСР.

Під час перепису 1926 року відповідно до рішення Центрального Статистичного Управління СРСР національність мала бути записана відповідно до «суб’єктивного самовизначення опитуваного»³⁰. При цьому, однак, на практиці і переписувані, і переписувачі орієнтувалися перш за все на походження індивіда, тобто на національність його батьків. Переписувачі були також інструктовані для дітей від змішаних шлюбів обирати національність матері. Важливо також, що в переписі 1926 року, окрім питання про національність, було присутнє також питання про рідну мову. Це означало, що народність, успадкована від батьків, та рідна мова, можливо набута внаслідок асиміляції, цілком могли не співпадати. Таким чином у радянській системі категорій знайшлося місце для російськомовних українців, україномовних поляків чи російськомовних євреїв.

Після 1926 року загальні переписи більше не проводилися аж до 1937 року. Але радянська влада запровадила фіксацію персональної національності як рутинну бюрократичну процедуру. Починаючи приблизно з 1924 – 1926 років, національність почали фіксувати в записах актів цивільного стану під час фіксації народжень та реєстрації шлюбів³¹. Ці дані ставали частиною державної статистики, якою користувалися владні органи, але були недоступні, і здебільшого не дуже цікаві звичайним громадянам. У свідоцтві про народження, яке видавалося на руки громадянам, національність ні батьків, ні дитини чомусь зазвичай не вказувалася.

Починаючи з грудня 1932 року, коли в СРСР була запроваджена паспортна система і система прописки, національність увійшла також до числа інформації про особу, яка заносилась у паспорт. Як відзначає Мартін, на той час питання про включення цього пункту не викликало жодних дискусій і було сприйняте як само собою зрозуміле. Водночас і Мартін, і Брубейкер, як і багато інших дослідників відводять так званій «п’ятій графі» радянського паспорта, тобто офіційній фіксації національності в головному документі, що засвідчував персональну ідентичність, особливу роль у «націоналізації» населення СРСР³².

Хоча зарахування такої паспортної національності до числа «культурних технологій панування» у термінології Гірш³³, очевидно, має сенс, ті, хто їх застосовував, радше сприймали їх в інший спосіб. Паспорти, як відзначив історик Мервін Метьюз, були інструментом для інтенсифікації соціального, економічного і політичного контролю³⁴. У 1920-х роках радянська держава потребувала реєстрації етнічності для реалізації програм, які Мартін, за американською аналогією, називає «позитивною діяльністю»³⁵. Зарахування до школи з певною мовою викладання, квоти при вступі до вузів, залучення «націоналів» до адміністративного апарату та до партії, а також статистична оцінка результативності такої політики, все це вимагало бюрократичної фіксації національності.

Від початку 1930-х років, коли паспортна система, власне, була запроваджена, і аж до смерті Сталіна, а певною мірою, аж до завершення існування СРСР, пріоритетом стала потреба нагляду за елементами, національність яких в очах радянського керівництва робила їх потенційно небезпечними для радянської влади. Такі практики дозволяли встановити певну ієрархію «лояльних» та «ворожих» громадян, базуючись на їх національності. В 1930-х роках радянські репресії набули не лише соціального і політичного, але і національного підґрунтя. Сумнозвісні «національні» операції НКВД, спрямовані проти поляків, німців та інших меншин, часто були навіть більш кривавими, ніж переслідування колишніх куркулів чи опозиціонерів³⁶.

Зі зміною функцій, мінялися також і практики визначення національності для внесення у документ. Наскільки це відомо, ніяких формалізованих правил для цього спочатку не існувало. Отримуючи паспорт, так само, як і під час переписів населення, громадяни могли обирати свою національність з довгого списку більше як із ста позицій. При цьому, якщо класове походження ретельно перевірялося, навіть створювалися спеціальні комісії з виявлення справжніх соціальних коренів радянських громадян, національність спочатку не привертала такої уваги.

Хоча, відповідно до інструкції, яка регулювала видачу паспортів, повідомлення завідомо неправдивих особистих даних одержувачем паспорта підлягало покаранню, за дотриманням коректності даних у цьому випадку не стежили надто ретельно, аж поки не дійшли висновку, що політична лояльність радянських громадян може бути пов’язана з їх етнічністю. Відомо немало прикладів, коли мешканці національних республік обирали собі національність титульних націй, очевидно сподіваючись на легший доступ до адміністративних посад у державі «позитивної дискримінації». Найвідомішим серед них є приклад Леоніда Брежнєва, який народився у сім’ї російського походження у місті Кам’янське в Україні. Роблячи успішну партійну кар’єру, він ідентифікував себе як українця, аж поки його кар’єра не сягнула загальносоюзного рівня. Тоді він змінив національність на «росіянин»³⁷.

Такі випадки, однак, були радше винятком, ніж правилом. Ідея, що кожен індивід може цілком вільно обирати власну національність, була чужою для радянського дискурсу. Значення поняття «національність» у радянському дискурсі однозначно орієнтувало громадян на те, що вона не є предметом вільного вибору, але успадковується від батьків і є рисою персональною. Тільки коли батьки належали до різних національностей, можна було обрати для себе одну з них.

У спеціальній інструкції, відповідно до якої мали видаватися паспорти, в 1932 році було окремо відзначено, що національність не слід плутати з назвою регіону проживання³⁸. Після того, як вибір був зроблений, змінити його вже не дозволялося. Щоправда, оскільки радянська адміністративна система ніколи не вирізнялася особливою ефективністю і суворістю дотримання встановлених приписів, як показує приклад Брєжнєва, завжди існували виключення.

Наприкінці 1930-х років процедура визначення національності була чітко формалізована. 2 квітня 1938 року, в розпал проведення «національних операцій», з’явився циркуляр НКВС СССР, за яким національність можна було визначати лиш за національністю батьків, перевіряючи це за їхніми паспортами та іншими документами. Якщо батьки були різної національності і один з них належав до «національності іноземної держави», в паспорті слід було вказати обидві національності³⁹.

Приписані ідентичності та самоідентифікації

До кінця 1930-х років національність вже стала невід’ємною частиною офіційної ідентичності радянських громадян, подібно до статі, віку чи соціального походження⁴⁰. Але значення офіційної національності в стосунках громадян з державою чи у їх відносинах між собою не варто переоцінювати. В радянських умовах сама наявність паспорта, який видавався лиш мешканцям великих міст з околицями та населенню прикордонних районів, значила для соціального статусу значно більше, ніж будь-яка національність, вказана у паспорті.

Крім того, прийняття такої ідентичності навряд чи також означало автоматичну зміну ідентичності суб’єктивної, того, що Роджерс Брубейкер і Фредерик Купер пропонують називати «саморозумінням»⁴¹. Якщо йдеться про роль такого роду адміністративної класифікації у стабілізації національної самосвідомості, слід відзначити, що основна маса сільського населення не мала паспортів аж до 1974 року. Навіть на той час безпаспортні селяни становили близько 20% населення СРСР, а станом на 1932 р., коли паспортна система була введена, селяни становили абсолютну більшість в усіх республіках Радянського Союзу⁴². При цьому, однак, радше село, ніж культурно зрусифіковане місто залишалося аж до проголошення незалежності головним резервуаром української національної ідентичності в УРСР.

Як відзначили Брубейкер і Купер, формальна інституціоналізація і кодифікація етнічних і національних категорій нічого не може сказати досліднику про глибину, резонанс і силу цих категорій у життєвому досвіді людей, які піддаються категоризації⁴³. Приймаючи нову систему класифікації, принесену радянським політичним дискурсом, значна частина населення, якщо не більшість, очевидно продовжували жити у світі власних, часто успадкованих ще з імперських часів, гібридних ідентичностей. Вони могли використовувати ці категорії класифікації на власну користь, грати нав’язані їм владою мовні ігри, але це далеко не обов’язково означало, що їх сприйняття себе і соціального світу навколо цілком визначалося політичною мовою, принесеною більшовицькою революцією.

У практичному сенсі для українців, наприклад, політика українізації відкривала додаткові кар’єрні шанси. Партія активно рекрутувала етнічних українців до адміністративного апарату, відповідно офіційне декларування української етнічності було не лише відповідало офіційному дискурсу, але було практично вигідним. Водночас входження до тих соціальних просторів, які в радянському суспільстві обіцяли найбільше соціальне зростання, як і раніше вимагало мовної та культурної асиміляції. У заводських цехах, у бюрократичних установах, партійних та комсомольських осередках, які відповідно до офіційної політики переходили на ведення документації українською, робочою мовою спілкування залишалася російська⁴⁴.

Показовою у цьому плані є ситуація зі змінами в етнічній структурі комуністичної партії. Такі зміни зазвичай використовуються дослідниками як один з найбільш важливих показників успіхів «коренізації». Статистично зміни справді були дуже помітні. Вже станом на 1927 рік українці становили більш 52 % від усіх членів КП(б)У, тоді як ще у 1923 році їхня частка не перевищувала 24%. Але українську мову як рідну вказали ледь більше половини з них. Вживали ж цю мову, на службі і вдома, очевидно, ще менше число комуністів. На початку 1930 років українці вже досягли майже двох третин загального складу партії, але частка україномовних з них так ніколи і не перевершила третини її складу⁴⁵.

Характеризуючи у 1926 році ситуацію у партії, згаданий вже Олександр Шумський говорив про панування «російського комуніста, який з підозрою ставиться до комуніста-українця. Але найбільше Шумський нападав на «зневажений, шкурницький тип малороса», завдяки позиції якого неукраїнці панували в партії. «Він зараз хизується своїм інтернаціоналізмом, говорив Шумський, бравує своїм байдужим ставленням до всього українського і готовий завжди оплювати його (може, інколи, українською), якщо це дасть можливість вислужитися і отримати тепле містечко»⁴⁶. Шумський вимагав справжньої українізації партії і того, аби українською революцією керували справжні українські комуністи. Але окрім вузького кола «колишніх», як їх називали в партії, тобто членів лівих національних українських партій, що свого часу увійшли до КП(б)У, такої позиції в партії не підтримував майже ніхто.

Важливо, що така ситуація була характерна не лише для старшого покоління. Серед структур, які найактивніше опиралися політиці «коренізації» в Україні, був Комуністичний союз молоді. Це організація, яка об’єднувала молодих, політично активних людей, часто – молодих кар’єристів. У другій половині 1920-х років комсомол активно українізувався етнічно. Багато з новоспечених комсомольців уже встигли повчитися в українських школах. Але тихий саботаж «українізіаційних» заходів у мовній і культурній сферах у комсомолі був навіть сильнішим, ніж у партії⁴⁷.

Як відзначив Лібер, саме русифіковані українські робітники стали головними бенефіціарами партійного курсу на «націоналізацію» і отримали найширшу дорогу для висхідної мобільності внаслідок націоналізації та індустріалізації у комплексі⁴⁸. Тож не дивно, що саме русифіковані українці і чинили найбільший опір українізації освіти, на що з обуренням вказував Микола Скрипник⁴⁹. Це не була тільки українська історія. Єврейські батьки також далеко не завжди були в захваті від навчання дітей на ідиш, а білорусів у Білорусі доводилося примушувати вчити дітей білоруською. Жодну з цих мов просто ніде було потім застосувати ні в подальшій освіті, ні в кар’єрі⁵⁰.

В 1930-ті роки, з початком «великого відступу», на колективному та символічному рівні радянська політика різко змінилася. Ця зміна означала відкрите визнання російського культурного і політичного домінування. Водночас на персональному рівні нова політика створила дуже специфічний контекст, у якому групова ієрархія поєднувалася з індивідуальною рівністю. При тому, що російський народ був проголошений «старшим братом» у сім’ї радянських народів, неросіяни на персональному рівні ніяк не дискримінувалися. Виняток становили лиш представники так званих «інонаціональностей», політична лояльність яких була під питанням.

Українці чи представники інших національних меншин мали рівний доступ до освіти та робочих місць, який не обмежувався за принципом національності, аж поки кар’єрне просування на набувало символічної, а отже і політичної ваги. Така тенденція проіснувала аж до розпаду СРСР і може бути простежена в багатьох індивідуальних біографіях. Одна з них – історія Павла Поповича, четвертої людини в космосі. Попович входив до команди радянських космонавтів, яких готували для першого польоту в космос. Зрештою, першим космонавтом став Юрій Гагарін, а Поповичу довелося чекати свого шансу ще більше року. Після завершення космічної кар’єри, Попович, на той час уже генерал-майор авіації та двічі Герой Радянського Союзу, обирався депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, довгий час аж до виходу на пенсію займав помітну адміністративну посаду. На схилі років, у ході інтерв’ю, яке він давав одному українському виданню, Поповича запитали, чи не було йому прикро, що для першого польоту обрали Гагаріна, а не його. Попович відповів, що сприйняв це рішення як саме собою зрозуміле, оскільки Гагарін був росіянин, а він - українець. «Ми ж розуміли, що до чого», – зізнався космонавт⁵¹. Поза тим, жодних перепон для його кар’єри українська ідентичність Поповича, очевидно, не створила. Прийнявши наявні ієрархії, він відчував себе радянською людиною і українцем одночасно. Жодного конфлікту для нього ці ідентичності не складали.

Подібну картину зафіксували також і автори згаданого вже вище Гарвардського проекту. Оцінюючи на основі опитування “об’єктивну” ситуацію з дискримінацією на національному ґрунті, зокрема, щодо освіти чи кар’єри, американські соціологи дійшли висновку, що українці в СРСР не відчували себе дискримінованою групою. У цьому опитані, незалежно від соціальної групи, до якої вони належали, були цілком одностайні. Крім того, серед опитаних українців стосовно того, що має бути змінено в радянській системі, в режимі вільної відповіді тільки кожен десятий назвав національну політику, а найбільш популярними відповідями були колгоспна система і державний терор.

Відмінності, і то дуже суттєві, з'явилися тоді, коли питання в анкетах прямо фокусувалися на національній проблематиці. Вибираючи респондентів, автори проекту орієнтувалися на їх самоідентифікацію. Останні, в свою чергу, очевидно, виходили в більшості з радянської системи категорій, у якій національність визначалася швидше етнічним походженням, ніж вільним вибором чи громадянством. Унаслідок цього, якась частина опитаних, судячи з відповідей, відчували себе більше частиною російської чи то радянської, ніж української спільноти.

У цілому, за оцінкою соціологів Алекса Інкелеса та Раймонда Бауера, від третини до половини опитаних українців в тій чи іншій мірі демонстрували незадоволення радянською національною політикою і висловлювали негативне ставлення до росіян. Хоча ця пропорція могла суттєво мінятися залежно від поставленого питання. Так, 66 % опитаних вважали, що українська інтелігенція більше страждала від радянських репресій, 50 % – що Україна була більш експлуатована, ніж інші регіони СРСР, і 72 % респондентів стверджували, що українці отримували менше переваг від національної політики, ніж інші етнічні групи. Але при цьому, лиш 30% підтримали думку, що між інтересами українського і російського народів існував прямий конфлікт, тоді як 32% опитаних вважали, що існує спільність інтересів російського та українського народів⁵². Подібні результати, аналізуючи матеріали Гарвардського проекту, отримав також і Сергій Єкельчик. Близько третина авторів проаналізованих ним анкет демонстрували прихильність до політизованого варіанту українського націоналізму, ще третина підтримували ідею східнослов’янської єдності і решта респондентів дали двозначні та суперечливі відповіді⁵³.

Зрозуміло, що матеріали цього проекту є джерелом досить проблематичним з багатьох точок зору. Навряд чи їх можливо використовувати для оцінки того, наскільки кожна з представлених позицій була поширена в довоєнному українському суспільстві. В цьому сенсі, часова дистанція у десять років, досить специфічний склад групи, доступної для соціологів, політична атмосфера у світі, в якій відбувався процес інтерв’ювання, безумовно вплинули на зміст отриманих результатів. Водночас, на основі цих матеріалів можна побачити, як приписувані панівним дискурсом виключні самоідентифікації могли співіснувати з більш розмитими відтінками саморозуміння і спільності, які були чи то успадковані від попередніх епох, чи то сформовані в «плавильному тиглі» комуністичного експерименту.

Повертаючись до головного питання цього огляду, питання про те, хто створив радянські нації, доцільно звернутися до розрізнення у пізнавальних завданнях соціальних наук, яке існує між розумінням і поясненням. Як пишуть Мартін Голліс та Стів Сміт, «зрозуміти – означає відтворити порядок у свідомості соціальних акторів, пояснити – знайти пояснення їх поведінки в науковий спосіб»⁵⁴. У цьому сенсі, конструктивістські пояснення мотивів більшовицької національної політики виглядають очевидним анахронізмом. Якщо вони і творили якісь нації, вони не робили цього зумисно. І навіть якщо вони намагалися підштовхнути національну консолідацію якихось етнічних груп, вони не сприймали своїх дій у конструктивістський спосіб.

Ідея про те, що нація є перш за все дискурсивним конструктом, що вона може бути сконструйована, а отже і деконструйована дискурсивно, докорінно суперечила тим уявленням про націю, які на той час домінували в світі. І зрозуміти мотиви, які визначали рішення більшовицького керівництва, з такої перспективи неможливо. Більшовицькі вожді намагалися дати собі раду з етнічним, мовним і культурним різноманіттям, яке існувало для них об’єктивно і яке розглядалося як політична проблема. Питання може стояти лиш у тому, наскільки ефективним виявився спосіб, який вони обрали і наскільки їх дії у підсумку сприяли чи навпаки стримували становлення націй на теренах колишньої імперії Романових.

З поясненням ситуація виглядає значно складнішою. Очевидно, що радянський політичний дискурс, так само як політичні та адміністративні практики радянської держави у підсумку сприяли консолідації якихось національних спільнот, робили наявні етнічні відмінності більш виразними. В багатьох випадках тільки за радянської влади сама ідея національності почала відігравати для представників певних етнічних спільнот значиму роль.

Водночас ті практики, про які йшлося у цій розвідці і які мали би відіграти вирішальну роль у творенні «радянських» націй, навряд чи можна визначити як суто радянські. Це радше практики, властиві будь-якій модерній державі. Ми можемо лиш спекулювати на тему, що би було, якби переписи, паспортизація і освіта прийшли на Далеку Північ імперії чи в Центральну Азію раніше, ніж туди прийшли більшовики? Чи що було б, якби більшовики не прийшли туди ніколи? Дуже ймовірно, що рано чи пізно модернізація дісталася б до найбільш віддалених куточків імперії. Чи розчинила б вона місцеві етноси без сліду? Можливо і так, але є немало прикладів, коли десятиліть радянської модерності не вистачило для того, аби стерти етнічні поділи, що не співпадали з радянськими адміністративними кордонами. З початком «перестройки» напруження, викликані такими невідповідностями, вибухнуть кривавими конфліктами.

Крім того, навряд чи можливо застосовувати однакові пояснення для ситуації в настільки різних регіонах, як Сибір та Центральна Азія, наприклад, з одного боку, та Україна і Кавказ, з іншого. Український випадок очевидно був інший. Процес «націоналізації» українців запустили аж ніяк не більшовики. На момент їх приходу до влади, національний дискурс був уже частиною повсякденного словника як мінімум значної частини мешканців України. І все ще є великим питанням, чи стала радянська національна політика стимулом чи, навпаки, гальмом подальшої національної консолідації українців?

У цьому випадку ми теж можемо лиш будувати припущення. Але дуже цікаво було б побачити ретельні компаративні дослідження, які порівнювали би процеси національної мобілізації на Волині, наприклад, і в якомусь іншому українському регіоні, що належав після революції до УРСР. У контексті такого порівняння цілком справедливим може виявитися припущення соціолога Всеволода Ісаїва, який доводив, що поширення українського націоналістичного руху в українських землях Другої Речі Посполитої, зокрема і на Волині, було визначене тим, що національна політика польської держави і соціальна структура польського суспільства блокувала висхідну мобільність молодих українців в умовах модернізації⁵⁵. Радянський Союз проводив у цьому сенсі значно розумнішу політику – надаючи меншинам майже рівні можливості для висхідної мобільності, він, можливо саме завдяки цьому, виявився спроможним блокувати будь-які форми політичної мобілізації національності. Ця політика мала тимчасовий, хоча і дуже довготривалий ефект. Вона не ліквідувала національне питання, але довгий час дозволяла тримати його під контролем. Навряд чи, насправді, більшовики мали інший вихід. І не лише через те, що не могли його собі уявити.

Дана версія є повнішим варіантом статті в Українському історичному журналі. Боровик М. Хто створив "радянські нації" (теоретико-історіографічні нотатки) // Український історичний журнал. 2020. №2. С. 169 - 186.

¹ Сталин И.В. Марксизм и национальний вопрос… – С. 295.

² Там же. – C. 295.

³ Про ставлення до «ненадійних» етнічних елементів під час Першої світової війни див.: Holquist P. To Count, to Extract, to Exterminate: Population Satistics and Population Politics in Late Imperial and Soviet Russia // A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin / R. Grigor Suny and T. Martin (ed.). – New York: Oxford University Press, 2001. – P. 124.

⁴ Alimov S.S., Anderson D.G., Arzutov D.V. Live histories of the ethnos concept in Eurasia: an introduction // Ab Imperio. – 2018. – №1. – Р. 27.

⁵ Основной Закон (Конституция) Союза Советских Социалистических Республик. Принят второй сессией ЦИК СССР первого созыва 6 июля 1923 года и в окончательной редакции II съездом Советов СССР 31 января 1924 года. Цит. за: Кукушкин Ю.С., Чистяков О.И. Очерк истории Советской Конституции. – М.: Политиздат, 1987. – C. 264.

⁶ Визначення понять див.: Сталин И.В. Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сборник статей и речей. – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1939. – С. 55, 57, 95.

⁷ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 236-246, 264-265

⁸ Alimov S.S., Anderson D.G., Arzutov D.V. – Op. cit. – P. 40.

⁹ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 236-246, 264-265.

¹⁰ Брубейкер Р., Купер Ф. За пределами “идентичности” // Мифы и заблуждения в изучении империи и национализма / Герасимов И., Могильнер М., Семенов А., Трофимова Т. (ред.). – Москва: Новое издательство, 2010. – С. 151.

¹¹ Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму / Вид. друге, перероблене / Перекл.: Морозов В. – К.: Критика, 2001. – С. 204 – 227.

¹² Перше відоме мені формулювання ідеї, що більшовики умисно створили радянські нації: Minogue K., Williams B. Ethnic Conflict in the Soviet Union: The Revenge of Particularism // Thinking theoretically about Soviet Nationalities: History and Comparison it the Study of the USSR / Motyl A.J. (ed.). – New York, Columbia Un. Press, 1995. – P. 226. Надалі завдяки працям Суні, Сльозкіна, Мартіна, Гірш ця теза стала чимось на зразок наукової ортодоксії в англомовній та німецькомовній історіографії.

¹³ Suny R. Constructing Primordialism… – P. 867.

¹⁴ Гірш також визнає особливість української ситуації: «Український випадок показує, - пише Гірш, як діяли радянські власті, коли вони вважали, що якась національність є надто націоналістичною», see: Hirsch F. Empire of Nations… – P. 155.

¹⁵ Шульгин В. Против насильственной украинизации Южной Руси // Киевлянин. – №170. – 18 июля 1917 года.

¹⁶ Биск И.C. К вопросу о социальном составе населения г. Киева (по данным переписи 1917 г.). – К.: Губернское статистическое бюро,1920. – С. 12.

¹⁷ Вернадский В.И. Дневники 1917 – 1921 (октябрь 1917 – январь 1920) / М. Ю. Сорокина, С.П. Киржаев, А.В. Мемелов, В.С. Неаполитанская (сост.). – K.: Нукова думка, 1994. – С. 152.

¹⁸ Перепись г. Киева 16 марта 1919 г. Перепис м. Киiва 16 березня 1919 р. / Ал. Волков [авт. предисл.]. – Киев: [Б. и.]. – 1920 [Eлектронний ресурс]: https://www.prlib.ru/item/357171?fbclid=IwAR1VyCCHfeMkxA3hqcM9POzsIgjR3kOlF6iWbvu17rQIUF5YLvzS3BYOA9s

¹⁹ Перепись г. Киева 16 марта 1919 г.

²⁰ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 14.

²¹ Перепись г. Киева 16 марта 1919 г.

²² Миллер А. () «Малоросс» // Миллер А., Сдвижков Д., Ширле И. (ред.) «Понятия о России». К исторической семантике имперского периода. – М.: НЛО, 2012. – Т.2. – C. 392-443.

²³ Шаповал Ю. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали / Наук. ред. І. Гирич. - Київ; Львів: Україна модерна; Українські пропілеї, 2017. - C. 142.

²⁴ Інтерпретацію більшовизму як міленаристської секти, а марксизму, як міленаристського провіщення див.: Slezkine Y. The House of Government: a saga of the Russian Revolution, Princeton: Princeton University Press, 2017. – 1128 p.

²⁵ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 279.

²⁶ Про результати перепису щодо релігійності див.: Синицын Ф. Указ. соч. – С. 50 - 51.

²⁷ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 103

²⁸ Ibid. – P. 105-6.

²⁹ Про формування та еволюцію поняття «національність» в радянському дискурсі див.: Кадио Ж. Как упорядочивали разнообразие: Списки и классификации национальностей в Российской империи и в Советском Союзе (1897–1939 гг.) // In Ab Imperio. – 2002. – Vol. 4. – P. 177-206; Hirsch F. The Soviet Union as a Work-in-Progress... – P. 251-278.

³⁰ Ibid. – P. 251-278, 260.

³¹ Шнайдер В.Г. Книги записей гражданского состояния 1920-1930-х гг., как исторический источник // Научно-методический электронный журнал «Концепт». – 2015. – № 26. – С. 51–55 [Електронний ресурс]: http://e-koncept.ru/2015/75357.htm.

³² Martin T. Op. cit. – P. 449.

³³ Тaке поняття щодо радянських переписів пропонує: Hirsch F. Empire of Nations… – P. 12.

³⁴ Mattehews M. The Passport society, Boulder, San Francisco, Oxford: Westview Press, 1993. – P. 26.

³⁵ Martin T. Op. cit. – P. 3.

³⁶ Suny R. Constructing Primordialism… – P. 868.

³⁷ Семанов С. Брежнев: Правитель «золотого века». – М.: Вече, 2006 [Eлектронний ресурс]: https://www.e-reading.club/chapter.php/102434/2/Semanov_-_Brezhnev__Pravitel%27__Zolotogo_veka_.html

³⁸ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 275; Plokhy S. Lost kingdom: a history of Russian nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin. – London: Allen Lane an imprint of Penguin Books, 2017. – P. 243.

³⁹ Hirsch F. Empire of Nations… – P. 294; Синицин Ф. Указ. соч. – С. 28.

⁴⁰ Hirsch F. The Soviet Union as a Work-in-Progress… – P. 268.

⁴¹ Брубейкер і Купер пропонують замість поняття ідентичності поняття «саморозуміння», (self-understanding) або «контекстуальної суб’єктивності» (situated subjectivity): відчуття того, хто ти є, соціальної приналежності, і, як похідна від двох перших, готовності до певного роду дій. Бурдьє для цього використовував поняття sens practique, практичний смисл – водночас і когнітивний, і емоційний, який визначає для людей значення я і власного соціального світу. Вони не вбачають за цим терміном сучасного, чи західного значення «я» як гомогенної, чітко визначеної, нероздільної одиниці. (Брубейкер Р., Купер Ф. Указ. соч. – С. 153.

⁴² Гірка іронія ситуації полягає в тому, що в 1934 році власні паспорти отримали корови, а в 1935 році коні, очевидно з метою, аби їх важче було вкрасти або нелегально забити. Селяни ж власних паспортів не отримали. Їх реєстрували у спеціальних списках у сільраді та в міліції. (Mattehews М. Op. cit. – P. 27, 30, 34

⁴³ Брубейкер Р., Купер Ф. Указ. соч. – С. 165.

⁴⁴ Martin T. Op. cit. – P. 101.

⁴⁵ Liber G.O. Op. cit. – P. 94 – 95.

⁴⁶ Martin T. Op. cit. – P. 212.

⁴⁷ Ibid. – P. 111; Про число українців в комсомолі: "Українізація” 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки… – C. 67.

⁴⁸ Liber G.O. Op. cit. – P. 102-3.

⁴⁹ Martin T. Op. cit. – P. 107.

⁵⁰ Slezkine Y. The USSR as a Communal Apartment… – P. 436.

⁵¹ Через тернии к звездам, интервью с Павлом Пововичем // Бульвар Гордона, 2006. – № 30 (66) (25 июля 2006 г.) [Електронний ресурс], http://bulvar.com.ua/gazeta/archive/s30_4292/2465.html

⁵² Inkeles A., Bauer R.A. Op. cit. – P. 358.

⁵³ Yekelckyk S. “Them” or “us”? How Ukrainians and Russians saw each other under Stalin // Ab Imperio. – 2009. – № 2. – P. 281.

⁵⁴ Hollis M., Smith S. Explaining and Understanding International Relations. – Oxford: Clarendon Press, 1990. – P. 87.

⁵⁵ Isajiw W.W. Community, Class, and Social Mobility as Dynamic Factors in the DP Experience // The Refugee Experience. Ukrainian Displaced Persons after World War II / ed. by W.W. Isajiw, Y. Boshyk, R. Senkus. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. – P. 471 – 479.