2020 05 29 borovyk
 
 
Пропонований текст з’явився в ході роботи над біографією Ірини Хорошунової, автора відомого воєнного щоденника «Київські записки». Намагаючись дати собі раду з її множинними ідентичностями, я пробував знайти якісь концептуальні основи для їх інтерпретації. Зрештою, дійшов висновку, що по-перше, результат цієї роботи очевидно не вкладається в задуману біографію за своїми обсягами, а по-друге, що наявні теоретичні рамки, які домінують нині в історіографії, не тільки не допомагають, а радше шкодять розумінню того, як був побудований світ національних ідентичностей радянських людей. З цього народилася ідея опублікувати цей текст як окрему статтю з аналізом концептуальних основ сучасної історіографії про радянську національну політику. Скорочений варіант цього тексту вийшов днями в «Українському історичному журналі». Тут пропонується повна версія.
 
   Тематично огляд сфокусований на поширеній в західній історіографії ідеї про вирішальну роль більшовицької національної політики у формуванні радянських націй, включно з українською. Ця ідея має не лише історіографічне значення, а й активно присутня у політичному дискурсі. Відповідно, цей текст може бути корисним не лише для професійного кола дослідників, але й для ширшого загалу читачів1
 
Націоналізуючи радянське: радянська національна політика в західній історіографії
 
 
До останнього часу тих, хто на Заході намагався вивчати, як функціонує радянське суспільство, національне питання цікавило мало. Впродовж десятиліть західна історіографія була майже без виключень русоцентрична і національні периферії радянської імперії практично не потрапляли в поле зору дослідників. Якоюсь мірою національною проблемою цікавилися історики так званої «тоталітарної школи», для яких питання національної дискримінації в СРСР було ще однією, хоча загалом другорядною, лінією критики радянського режиму. Історики цього напряму описували СРСР як фундаментально репресивний колоніальний режим, який силою зброї приніс комунізм до національної периферії і надалі терором придушував вільний розвиток пригноблених націй2. Хоча основні праці, що задавали таку концептуальну рамку для розгляду міжнаціональних відносин в СРСР, були написані ще 1950-х, цей підхід пізніше проявився в інтерпретації великого голоду 1933 року як акту тоталітарного терору проти українців.
 
Певну альтернативу інтерпретаціям «тоталітаристів» пропонувала теорія модернізації, яка орієнтувала на те, що розвиток індустріалізму однаковим чином міняє традиційні суспільства, незалежно від того, йдеться про капіталістичну чи комуністичну модернізації. Серед таких спільних наслідків передбачалося також і послаблення етнічних відмінностей та формування громадянських націй3. Саме з таких позицій були проінтерпретовані і результати так званого Гарвардського проекту, який мав на меті вивчення настроїв колишніх радянських громадян, що після Другої світової війни залишили СРСР4. Історики «ревізіоністи», які намагалися аналізувати радянське суспільство з точки зору соціальної історії, здебільшого прийняли такий висновок і не звертали на національний фактор особливої уваги.  
 
Коли з початком політичної лібералізації, ініційованої Михайлом Горбачовим, в СРСР раптом вибухнули міжнаціональні конфлікти, а згодом радянська держава взагалі розпалася на національні складові, західний світ з подивом помітив, що там існували ще якісь нації, крім російської. Ці події принесли тимчасову сатисфакцію прибічникам «тоталітарної» теорії, яка з падінням комунізму запанувала також і в колишньому СРСР, насамперед у нових незалежних державах. З цієї теорії логічно випливало, що розпад СРСР був спричинений вибухом пригніченої доти енергії національних рухів, які імперський центр більше не в змозі був стримувати. Крім того, крах радянської імперії став морально виправданою розплатою за десятиліття національного гноблення.
 
Істориків «ревізіоністського» спрямування таке пояснення не могло влаштувати. Вони здебільшого поділяють і більш позитивне ставлення до Росії/СРСР, і менш критичний погляд на радянський соціалізм. До всього, коли з’явився інтерес до національної проблеми в СРСР, вже існувала добре розроблена теоретична база у вигляді ряду конструктивістських концепцій націєтворення, які добре надавалися для зміни парадигми історичних досліджень у цій сфері.
 
Конструктивістський зсув у теоретичному осмисленні проблеми націй і націоналізмів був започаткований ще в 1950-х – 1960-х роках. Новий підхід відкидав претензії націоналістів представити нації як природні і мало не вічні варіації людської раси та пропонував погляд на нації, як на соціальні феномени, що з’явилися внаслідок певного збігу суспільних обставин. У 1983 році, якраз напередодні початку горбачовської перестройки, вийшли друком головні праці Бенедикта Андерсона, Ернеста Гелнера та Еріка Гобсбаума5, які досі визначають концептуальну рамку досліджень у цій сфері. За всіх розбіжностей у деталях, всі вони сходяться на тому, що поява націй пов’язана з капіталізмом і модернізацією і що нації не виникають самі по собі, але творяться більш чи менш свідомими зусиллями політичних і культурних еліт.
 
Маючи до послуг таку теоретичну базу, історикам залишалося лиш реалізувати ці ідеї на конкретному історичному матеріалі. Майже все, що написано в останні два десятки років на тему радянської національної політики англійською, німецькою чи російською мовами, перебуває у межах конструктивістської парадигми. Внутрішня логіка цієї парадигми диктує головну лінію дослідницького пошуку: оскільки нації творяться елітами на тлі модернізації і капіталізму, а дореволюційна Росія була ще далека як від першого, так і від другого та пережила справжню модернізацію вже при радянській владі, створити радянські нації було більше нікому, як тільки більшовикам. Відповідно, починаючи з середини 1990-х років, з’явилася величезна кількість наукових праць про те, як саме і навіщо вони це зробили6.
 
2020 05 09 borovyk7
 
Ідея, що саме радянська влада цілеспрямовано творила радянські нації, яка нині вже стала чимось на зразок історіографічної ортодоксії, є проблематичною з кількох перспектив. Перш за все, проблематичним є пояснення мотивів. Навіщо переконаним інтернаціоналістами більшовикам взагалі знадобилося творити нації? Рональд Суні та, особливо, Франсин Гірш розглядають цей процес як частину більшовицького комуністичного проекту. Гірш вважає, що більшовики хотіли підтягнути «відсталі» народи до стану розвинених націй, аби вони були готові до здійснення комуністичних перетворень7.
   
Безумовно, політика «коренізації» перебувала у прямому зв’язку з планами модернізації, що їх мали більшовики8. Освіта рідними мовами розглядалася як найкоротший шлях підвищити культурний рівень людей і поширити серед населення ідеї комунізму. Але цілком вписати цю політику в комуністичний проект дуже складно. Нації ніколи не мали якогось визначеного місця у теорії комуністичного будівництва. Важко пояснити, зважаючи лише на міркування ідеології, чому Леніну, а пізніше Сталіну доводилося буквально примушувати партію комуністів приймати «комуністичну» національну політику? Непросто також пояснити, чому націонал-комуністи, як от Султан Галієв чи Микола Скрипник - та невелика частина партії, яка справді щиро прийняла обидві ідеї – ідею комуністичної революції та ідею національної емансипації як частини одного проекту, самі стали першими жертвами такої політики? Окрім того, з такої перспективи дуже складно пояснити, чому апогей сталінського комуністичного штурму кінця 1920-х – початку 1930-х років став радше кінцем, ніж новим висхідним щаблем такої політики? Як справедливо відзначив історик Джордж Лібер, партійне проникнення на село  зробило наголос на мультикультуралізмі другорядним за значенням9. Отже, центральним було радше питання влади і контролю, а не модернізації та комунізму.
   
У цьому зв’язку значно ближчими до істини виглядають пояснення Роджерса Брубейкера та Тері Мартіна, які наголошують на прагненні більшовиків насамперед нейтралізувати загрозу націоналізму. Брубейкер, зокрема, вважає, що радянська політика була спрямована на те, аби стримувати, послаблювати, тримати під контролем і каналізувати потенційно небезпечні прояви національності через створення національно-територіальних структур та кооптацію національних еліт, а також, у перспективі, надаючи національності форми, вихолостити її зміст і, зрештою, ліквідувати національність як важливий фактор суспільного життя10. З цієї перспективи поява радянських «територіальних націй» стала наслідком хибного рішення більшовицьких вождів, які або переоцінили загрозу, або обрали невідповідний засіб боротьби з нею. «Аннали неочікуваних наслідків справді багаті, – дотепно відзначив Брубейкер, – але рідко коли наміри і наслідки розходилися так радикально» 11.
 
 
2020 05 09 borovyk10
 
Таке пояснення виглядає цілком вірогідним, але воно також вимагає глибшої контекстуалізації. Обидві названі версії ґрунтуються на дуже проблематичному уявленні про більшовицький режим, як про всесильну і майже вільну у своїх діях державну машину, що на власний розсуд трансформує підвладне їй суспільство. Чи то виходячи зі своїх ідеологічних прожектів, чи то з міркувань практичної політики, більшовики ніби то навмисно (deliberetly) творили радянські нації, хоча, як припускається, могли би цього і не робити. «Радянський режим міг би ліквідувати національні республіки і етнотериторіальний федералізм; він міг би ліквідувати легальну категорію персональної національності; він міг би безжально русифікувати радянську освітню систему; він міг би примусово викорінювати національні еліти і не дозволити їм робити кар’єри в «їх власних» республіках», – пише, зокрема, Брубейкер12.
 
 
2020 05 09 borovyk8
 
 
Але наскільки насправді більшовицькі керівники були вільні у своєму виборі? Вони очевидно не творили нового суспільства з чистого аркуша, але з того матеріалу, який дістався їм у спадок від імперії і в тих політичних умовах, в яких вони опинились. Можна дискутувати, пов’язано це чи ні, але Радянський Союз розпався саме тоді, коли радянський режим почав проводити політику, що в багатьох відношеннях відповідала гіпотетичному переліку можливостей, про які написав Брубейкер13
 
Не викликає сумнівів, що більшовики більш чи менш ефективно нав’язували підданим комуністичної держави свою політичну мову і свою ідеологію, але вони і самі залежали від тієї картини реальності, яку творила їх ідеологія і та політична мова, якою вони користувалися. У рамках цієї ідеології саме поняття свободи вибору існувало лиш як усвідомлена необхідність. 
  
  Марксизм і нації
   
З точки зору ідеології, формування більшовицької позиції було ускладнене тим, що ні Маркс, ні Енгельс не створили нічого, що можна було би назвати марксистською теорією нації. Маркс починав свою інтелектуальну еволюцію, шукаючи інструменти для національної емансипації Німеччини, але, зрештою, зміг піднести свою теорію до рівня універсального вчення14. Дивним чином майже всі його послідовники, яким вдавалося здобути владу, пророблювали зворотну еволюцію. Починаючи з ідеї інтернаціонального соціалізму, вони зрештою переоцінювали марксизм радше як засіб для модернізації своїх власних націй, з тим аби забезпечити їх незалежність та міжнародний престиж. Саме в такому варіанті, у поєднанні з більш чи менш відверто артикульованим націоналізмом, марксизм здобувався зазвичай на ширшу підтримку поза межами вузького кола революційних фанатиків.
   
Навряд чи сам творець марксистської доктрини міг передбачити такий результат розвитку своїх ідей. Маркс сприймав нації як небажаний, але водночас і як не дуже суттєвий продукт капіталістичного світу. Відповідно до «Комуністичного маніфесту» пролетарі «не мали вітчизни» і національна ворожнеча, яка мали слабшати вже за капіталізму, через розвиток інтернаціональних економічних зв’язків, мала зникнути після перемоги комуністичної революції. 
   2020 05 09 borovyk9
 
 
У практичній політиці Маркс ставився до націй і націоналізмів цілком інструментально. Якщо націоналізми сприяли прогресу і розвитку капіталізму, що мало би наблизити комуністичну революцію, такі націоналізми вважалися прогресивними, якщо ні – реакційними і неісторичними. Він підтримував створення великих централізованих держав і навіть деякі колоніальні завоювання15.
   
Серед Марксових адептів у східній Європі Ленін виявився, можливо, найбільш послідовним марксистом у тому, що ліві революціонери тоді називали «національним питанням». Подібно до Маркса, він ніколи не прагнув творити жодної теорії націй і також ставився до націоналізму суто інструментально. Але при цьому, на відміну від Маркса, Ленін змінив знак у ставленні до націоналізмів пригноблених і бездержавних націй з мінуса на плюс. Вважаючи, що час для комуністичної революції вже настав, він сподівався використати націоналізми не для максимального поширення світу капіталу, а для його підриву. Ленін, очевидно, був першим з марксистів, хто усвідомив потенціал національного фактора в підриві колоніальної системи, яку вважав однією з головних основ тогочасного капіталізму. Звідси походила Ленінова підтримка ідеї «права народів на самовизначення».
   
Оскільки сам засновник більшовицької партії не написав нічого спеціально присвяченого теоретичним аспектам національного питання, найбільше про ставлення партії до цієї проблеми ми можемо дізнатися зі статті Сталіна «Марксизм і національне питання». Написання статті було інспіроване Леніним і після публікації у 1913 році вона вважалася офіційною позицією більшовицької партії.
   
Перше, що звертає на себе увагу в цьому тексті, це цілком есенціалістське визначення нації. Автор відкинув припущення про расову прив’язку чи про споконвічність націй і визначив їх як історичні утворення, поява яких була пов’язана з піднесенням капіталізму. Водночас, утворені внаслідок тривалої взаємодії людей на певній території, нації для Сталіна ставали «сталими спільнотами», які можна розпізнати за обов’язковим набором цілком об’єктивних ознак – мова, територія, спільне економічне життя і, нарешті, психічний склад, що проявляється в спільності культури16.
   
На той час, коли з’явилася Сталінова стаття, таке трактування природи націй не було єдино можливим. Більш як за тридцять років до того вже була прочитана знаменита лекція Ернеста Ренана «Що таке нація?» з часто нині цитованим пасажем про націю як щоденний плебісцит. Цей текст навіть був перекладений російською і виданий у Росії, хоча невідомо, чи Ленін і Сталін були знайомі з ним. У цій лекції французький історик відкинув усі поширені на той час ознаки нації – як то раса, мова, культура чи територія, оскільки кожна з них служила виправданням німецького панування в Ельзасі та Лотарингії, підважити яке і мав намір Ренан своєю ідеєю17.
   
Прийде час, коли жодна праця про національну проблему не обійдеться без згадки про метафору Ренана, але тоді, коли Сталін писав свою статтю, жодне з поширених уявлень про націю не передбачало такого наголосу на суб’єктивному виборі членів національних спільнот. Більшовицьке бачення нації також здебільшого лишало індивідуальний вибір за дужками. Як можна буде бачити з розвитку радянських адміністративних практик, навіть за великого бажання, набути чи позбутися «вродженої» національності для радянських громадян буде непростою задачею.  
   
Очевидно, що таке сприйняття природи націй дуже складно сполучити з будь-якими конструктивістськими версіями. Думка про те, що нації є не більше, ніж уявленими спільнотами, або, тим більше, що їх можна конструювати, а отже і деконструювати дискурсивно, була би цілком чужою для Леніна, Сталіна і взагалі для людей їхнього часу.  Марксизм учив їх, що буття мало визначати свідомість, отже для формування нації можна було створити кращі умови, але неможливо було фабрикувати нації на власний розсуд або просто поводитися так, ніби їх не існує. Сталін прямо заперечив саму ідею «створення націй»18, полемізуючи у своїй статті з австро-марксистами Отто Бауером і Рудольфом Шпрінгером, які, втім, теж не пропонували нічого такого, що хоча би віддалено могло нагадувати сучасний конструктивізм. 
   
Більшовицькі вожді сприймали нації як соціальні явища, які хоча і є минущими, але існують цілком об’єктивно, а тому, як писав Сталін, «змушують рахуватися з собою» 19. Надалі, під час партійних дискусій з національного питання, саме така «об’єктивна» реальність націй була для Леніна головним аргументом проти закликів ігнорувати національні відмінності. Зокрема, під час першої такої дискусії, що відбулася на VIII з’їзді партії у березні 1919 року, у відповідь на ідеологічно мотивовані заклики лівих комуністів відмовитися від гасла «самовизначення націй», Ленін заявив, що нації існують «об’єктивно» і що «не визнавати щось, що існує, неможливо» 20.
   
Ще одна проблема, яка виникає у зв’язку з ідеєю «навмисного» творення радянських націй, пов’язана з більшовицьким розумінням історії. Сучасні теоретики-конструктивісти вважають, що поява націй, як усіх разом, так і кожної окремо, стала наслідком більш чи менш випадкового збігу обставин і, в принципі, цілком могла і не відбутися. Більшовики ж були послідовними історичними детерміністами. Віра в закони історії була основою їхньої ідеології, оскільки саме вона наділяла їх упевненістю у кінцевій перемозі своєї справи. Якщо на певному етапі прогресивного розвитку людства нації мали утворитися, то вони неминуче утворяться і ніхто не може зупинити цей процес.
   
Характерним у цьому плані є поняття «запізнілих націй» зі Сталінового аналізу. Народи, які з якихось причин ще не встигли розвинутися у нації, потенційно все одно мали ними стати. Загальмувавши в розвитку, вони ставали об’єктами експлуатації, а отже і потенційним джерелом небезпечного націоналізму. Сталін бачив вирішення цієї проблеми для соціал-демократів у тому, щоби прискорити національний розвиток таких народів шляхом залучення «в загальне русло вищої культури» 21.
 
2020 05 09 borovyk6
 
   
Зв’язок між національним гнобленням і націоналізмом, про який пише Сталін, є ще однією тезою, ключовою для розуміння подальшої більшовицької політики. Оскільки націоналізм, як вважали марксисти, не містив ніякого позитивного ідеалу для народних мас, а був лиш прикриттям для панування буржуазії, єдиною причиною для його виникнення була національна дискримінація. «Борячись за право націй на самовизначення, – писав Сталін, – соціал-демократія ставить собі за мету покласти край політиці гноблення націй, зробити її неможливою, і тим підірвати боротьбу націй, притупити її, довести її до мінімуму» 22. Тобто, якщо соціал-демократи і мають сприяти національному розвитку, то аж ніяк не для того, аби творити нації та націоналізми, але навпаки, для того, аби вибити зброю з рук їх націоналістичних супротивників. У цьому сенсі практична політика була ще одним фактором, який змушував більшовиків підтримувати національні рухи у надії, що в такий спосіб вдасться знешкодити націоналізм.
   
   Нації і революція
   
Тривалий час, власне аж до моменту приходу більшовиків до влади, їхні лідери національне питання особливо не наголошували. Головна політика робилася в столицях і гасло самовизначення націй було радше інструментом підриву Тимчасового уряду, ніж більшовицькою стратегією, подібно до того, як передача землі селянам аж ніяк не відображала їх кінцевих планів у царині землекористування. Ленін, очевидно, щиро засуджував імперіалістичне гноблення «малих» націй. Але ще напередодні Першої світової війни він засуджував водночас і ідею федералізації, виступаючи за централізацію економіки та безроздільну «диктатуру пролетаріату» без особливих прав для пригноблених народів23
   
Але, закріпившись при владі в Росії, вже після перших спроб вести політику, ігноруючи локальні націоналізми, керівники комуністичної партії швидко зрозуміли, що  національні рухи можуть бути не меншою загрозою і для їхньої влади також. Поворот до більш уважного ставлення до запитів національних меншин дався партії непросто. «Рештки (інколи несвідомі) великоруського імперіалізму і шовінізму у «російських (русских)» комуністів», на які звертав увагу Ленін24, часто знаходили виправдання в інтернаціоналістській фразеології комуністичної доктрини.  Як писав Володимир Затонський, один з небагатьох більшовиків українського походження, що належав до більшовицької партійної еліти: «В товщі партії… багато хто бачить націоналізм у вживанні не-російської мови, не помічаючи, як у їх власній свідомості під червоним прапором Інтернаціоналу, поряд з безумовною революційністю і сміливістю думки, уживається звичний російський патріотизм, лиш посилений і підрум’янений російською революцією» 25
   
Вирішальну роль в усвідомленні політичної ваги національного питання відіграв, очевидно, український фактор, зокрема літня катастрофа 1919 року. Тоді масове селянське повстання проти більшовиків під національними гаслами повалило їх владу в Україні і мало не призвело до падіння їх режиму в Росії. У переданих Леніну 19 листопада 1919 р. «Тезах з українського питання» тодішній більшовицький керівник України Християн Раковський був змушений визнати: «Лозунг «самостійної української держави» став знову популярним і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух» 26
   
Долаючи опір, вождь більшовицької партії наприкінці 1919 року добився зміни курсу і примусив партію йти на поступки, принаймні декларативні, у національному питанні. Відкидаючи звинувачення у «выпячивании» національного питання в Україні, Ленін апелював до результатів виборів до Установчих зборів, які ще у листопаді 1917 року дали в Україні вирішальну перевагу українським партіям і найнижчий відсоток для більшовиків у цілій імперії, а також до досвіду громадянської війни27. Більшовицькі лідери у внутріпартійних дискусіях на цю тему також і пізніше постійно зверталися до досвіду 1919 року28.
   
Йосип Сталін, який після хвороби і відходу Леніна від керівництва у 1922 році, визначав партійну і державну політику в цій сфері, поділяв його позицію і в українському питанні, і в питанні національностей загалом. Для Сталіна існування націй, зокрема й української, було доконаним фактом, з яким більшовики не могли не рахуватися29. Сам людина імперського «бордерленду», який починав свою політичну кар’єру як грузинський націоналіст30, Сталін, очевидно, краще за Леніна розумів стійкість і політичний потенціал національних сентиментів31. І може саме тому він не поділяв ні Ленінових прожектів всесвітньої пролетарської федерації32, ні властивої вождю різкості в засудженні російської великодержавності.
   
   Політика націоналізації
 
   
Більшовики здобули перемогу, не в останню чергу, завдяки своїй прагматичній позиції щодо національного питання. Ця перемога, однак, далася дуже дорогою ціною. Усвідомлюючи необхідність певної «передышки» перед новим комуністичним штурмом, партія змушена була певний час проводити компромісну політику. Суть цієї політики історик Юрій Сльозкін дуже влучно визначив як «тимчасове примирення з «відсталістю» у вигляді селян, торговців, жінок і неросійських народностей» 33.
   На примирення з «націоналами», як іменували більшовики всіх неросіян, мала працювати політика «коренізації». Її головний промоутер Сталін називав цю політику частіше «націоналізацією» 34. Український її варіант відомий як «українізація». Головна ідея, яка лежала в основі «коренізації», полягала в тому, аби через демонстративну підтримку зовнішніх, символічних форм національності, запобігти її політизації і втримати багатонаціональну державу, що опинилася в руках більшовиків, від розпаду. 
   На практиці така політика, яка окрім творення територіальних автономій, розширення сфери використання національних мов та підтримки національних культур, передбачала також рекрутування “націоналів”35, тобто представників усіх неросійських народів, до партійного і державного апаратів. Таке рекрутування «тубільців» (ще одне поняття з офіційного партійного лексикону того часу) до партії та державного апарату за задумом мало створити у місцевих мешканців «відчуття», що вони управляються своїми людьми, а не російськими колонізаторами, як це було раніше.
   
Але для розуміння суті і меж цієї політики, як справедливо відзначив Мартін, більше значення має не стільки політика щодо «націоналів», скільки так зване «російське питання». Від початку політики націоналізації і аж до розпаду Радянського Союзу проблема статусу росіян і російського націоналізму була центральною проблемою радянської національної політики. Питання полягало в тому, аби держава, в якій російська більшість ефективно контролювала партійний і державний апарат, де російська мова домінувала у сфері освіти і високої культури, попри те, що майже половину всіх її мешканців становили національні меншини, не мала виглядала при цьому імперією. Тобто, центральній владі слід було знайти певний баланс, за якого вона не втрачала би легітимності серед росіян і вони продовжували вважати цю владу своєю і СРСР – Росією, але національні меншини при цьому не почувалися б дискримінованими.
   
Дехто з істориків, як от Суні, головний наголос Ленінської (а, власне, не меншою мірою по факту Сталінської) національної політики вважає русофобським36.  Мартін, автор найбільш цитованого на сьогодні дослідження «коренізації», висловив цю думку в найбільш радикальний спосіб, написавши, що «для російського народу ніколи не знаходилося достойного місця (в СССР)»37. Ця думка не нова. Ще в 1930-х роках, коли відбувалася реабілітації російського національного минулого, розширення Російської імперії почали визнавати «меншим злом» для завойованих народів. І водночас проголошувалося, що російський народ і сам був жертвою імперської держави38
 
2020 05 09 borovyk2
   
У повоєнний час у російських творчих колах, а також у комсомолі і навіть у партії з’явилася впливова націоналістична течія, яку в літературі найчастіше називають «російською партією»39. Хоча головним «питанням», яке перебувало в центрі уваги адептів цього руху, було єврейське, думка, що росіяни займають дискриміноване становище щодо національних меншин імперії, теж була дуже поширена. Зараз навряд чи можливо сказати, наскільки такі ідеї резонували в широких масах, але можна припустити, що переконання у тому, що «Каждый чучмек русскому человеку в зенки плюет!», – описане в романі Василя Аксьонова «Ожог», не обмежувалося вузьким колом російських літераторів та комсомольських активістів, які становили основу російського націоналістичного руху в той час.
   
І навіть для ліберальної частини російської інтелігенції думка про те, що Росія може вважатися колоніальною імперією, у якій росіяни займали домінуюче становище, була цілком чужою. Саме в таке середовище потрапляли західні історики-русисти, які в 1960-1970-х роках по обміну або для архівної роботи почали потрапляти до СРСР. Вони працювали майже виключно в Москві чи Ленінграді і їх коло спілкування, до якого входила столична російська інтелігенція, значною мірою визначила сприйняття ними радянської дійсності, в тому числі і щодо міжнаціональних відносин в СРСР.    
 
 У реальності, в різний час, залежно від ситуації, фокус радянської національної політики зміщувався то в один, то в інший бік. Коли йдеться про 1920-ті роки, в пріоритет, принаймні на символічному рівні, були поставлені «націонали». Росіян більше не заохочували пишатися своєю історичною традицією. Росіяни національних окраїн повинні були вчити в школах національні мови. Значні території, заселені в більшості росіянами, були передані національним республікам. Крім того, аж до початку 1930-х років російський імперський націоналізм, здебільшого іменований на більшовицькому «новоязі» великодержавним шовінізмом, декларувався як «найбільша загроза» у національній сфері, проти якої мала боротися партія40.
   
Водночас така політика ніколи не заходила аж так далеко, аби поставити під сумнів етнічні і культурні ієрархії, які радянська держава успадкувала ще з імперських часів. Більшовицькою партією очевидно не керували російські націоналісти, але більшовицькі вожді добре розуміли, на чию підтримку спирається їхня влада в Росії. І річ не тільки в тому, що партія офіційно проголошувала себе виразником інтересів пролетаріату, що автоматично означало російського пролетаріату, оскільки іншого в Росії просто не існувало. Важливо, що більшовицькі керівники добре усвідомлювали, що саме центральні регіони Росії, заселені росіянами, впродовж громадянської війни, яка була формотворчим досвідом для більшовицького режиму, стали їх найбільш надійною базою41
   
Сталін неодноразово повертався до цього факту у свої виступах у пресі і на партійних форумах. Зокрема, на ХІІ з’їзді партії, який вирішував питання про курс партії щодо національностей, Сталін, окрім основної доповіді з національного питання, яку часто цитують, мав ще заключне слово. Якщо основна доповідь мала обґрунтувати доцільність «коренізації», то заключне слово мало чітко визначити її межі і остудити деякі «гарячі голови», які, як от Бухарін і Раковський, пішли, як вважав Сталін, занадто далеко в наголошенні ваги цього питання, «перебільшили його і за національним питанням прогледіли питання соціальне, - питання влади робітничого класу». «Слід пам’ятати, – наголосив Сталін, що крім права народів на самовизначення, є ще право робітничого класу на зміцнення своєї влади, і цьому останньому праву підпорядковане право на самовизначення» 42
   
Це означало не лише те, що влада робітничого класу – читай – партії, була «основою нашої роботи», але і що російських чи зрусифікованих робітників «націоналізація» ніяк не мала стосуватися: «Говорять нам, що не можна ображати націоналів. Це цілком вірно, я згоден з цим, — не треба їх ображати. Але створювати з цього нову теорію про те, що нам треба поставити великоруський пролетаріат у становище нерівноправного стосовно колишніх пригноблених націй, — це значить сказати нісенітницю» 43.
2020 05 09 borovyk4
 
 
 Важливо відзначити, що більшовицькі вожді – не лише Сталін, але і його тодішній суперник Троцький, національне питання трактували, насамперед, як питання селянське, як питання «змички», політичного союзу між великоросійським пролетаріатом та селянством національних окраїн44. В цьому зв’язку, очевидно, не випадково, що після кризи кінця 1920-х – 1930-х відбувся поворот до більш «русоцентричної» політики. У Москві тоді вирішили, що потурання «націоналам», насамперед в Україні, не лише не поборює, а швидше посилює націоналізм. Але крім того, після розв’язання через колективізацію і голод селянського питання, проблема взагалі більше не видавалася такою гострою45. Якщо у 1927 році на Х з’їзді КП(б)У Андрій Хвиля заявляв, що без українізації «ми мали би на Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами» 46, то вже у грудні 1932 року «петлюрівську українізацію» припинили, а особливо активних її поборників заарештували.
   
Причини такої зміни курсу, безумовно, крилися не лише в розв’язанні «селянського питання» та зміцненні політичного контролю над окраїнами. Мали значення також зміна балансу влади в самій партії, а також міжнародні фактори, зокрема наростання загрози фашизму. В більшовицькій партії дискусії про те, чи була російська революція за своїм значенням і характером більше національною чи інтернаціональною, точилися досить довго47. До кінця 1920-х років фракційні групи, які розглядали Росію не більше як плацдарм для міжнародного комуністичного проекту, остаточно втратили вплив. Сталінова група, яка закріпилася при владі, не відкидала міжнародної революційної перспективи, але водночас робила ставку на політичну мобілізацію російської більшості імперії не лише на основі соціальних, а також і національних мотивів. В 1936 році Сталін у листі Дем’яну Бєдному писав про «почуття революційної національної гордості, яке здатне рухати гори, здатне творити чудеса» 48.
   
У 1931 році Сталін уперше відкрито запропонував національну інтерпретацію політики, яку в партії найчастіше називали «реконструкція народного господарства на базі соціалізму» і яка більш відома під назвою «великого стрибка» чи сталінської «революції згори». Виступаючи на Першій Всесоюзній конференції працівників соціалістичної промисловості, Сталін говорив про подолання «вікової відсталості» Росії, яка була причиною її поразок у боротьбі з національними ворогами, в якості головного завдання радянської модернізації. «Історія старої Росії полягала, між іншим, у тому, що її безперервно били за відсталість», – заявив Сталін і наголосив, що для подолання такої відсталості той шлях, який розвинені капіталістичні країни пройшли за 50-100 років, Росія має «пробігти» за 10 років. Більше того, Сталін тоді вперше публічно відкинув один з популярних марксистських постулатів, який проголошував, що пролетаріат не має батьківщини. Він наголосив, що з моменту перемоги соціалістичної революції та повалення капіталізму ситуація змінилася радикально і пролетаріат тепер здобув свою власну батьківщину49
   
Той варіант російського націоналізму, який просувала радянська пропаганда, починаючи щонайменше з середини 1930-х років50, визнавав існування інших радянських націй, але ставив їх у другорядну позицію по відношенню до росіян. Саме російська культура була визнана загальносоюзною радянською культурою, а за російською мовою було визнано статус lingua franca СРСР. Все це було новацією хіба що на символічному рівні, просто закріпляло існуючий статус кво, якого раніше соромилися і намагалися приховати, тоді як тепер ним пишалися.
 
2020 05 09 borovyk5
   
 
Такий націоналізм, однак, не називався націоналізмом. Це поняття навіть на піку політики «націоналізації» не застосовувалося щодо росіян, а лиш до національних меншин. У 1920-х роках російський націоналізм іменувався «великодержавним шовінізмом». В 1930-х було винайдено інший, але тепер вже позитивний термін «радянський патріотизм». Використання поняття патріотизму, яке вживається як позитивний замінник для поняття націоналізм, взагалі характерне для сформованих націй51. У такий спосіб нормалізований, позитивний націоналізм панівної нації протиставляється націоналізмові дисидентів і представляється дискурсивно не як протистояння одного націоналізму іншому, а як протистояння інтернаціоналізму і агресивного націоналізму. Відтворюючи такий дискурс, багато російських націоналістів, наприклад, були цілком щиро впевнені, що відстоювали інтернаціоналізм.
 
Дана версія є повнішим варіантом статті в Українському історичному журналі. Боровик М. Хто створив "радянські нації" (теоретико-історіографічні нотатки) // Український історичний журнал. 2020. №2. С. 169 - 186. 
 
 
1 Автор висловлює щиру подяку Геннадію Єфіменку, Івану Патриляку та Володимиру Сергійчуку за зауваження і коментарі, дані під час підготовки цього тексту.
2 See: Kolarz W. Russia and Her Colonies. – London: Philip. – 1952. – 334 p.; Pipes R. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, Cambridge, Mass: Harvard University Press, 1954. – 355 p.
3 Suny R.G., Martin T. Introduction // A State of Nations: Empire and Nation-Making in the Age of Lenin and Stalin / R. Grigor Suny and T. Martin (ed.). – New York: Oxford University Press, 2001. – P. 5.
4 Про «Гарвардський проект» див.: Inkeles A., Bauer R.A. The Soviet citizen: Daily life in a Totalitarian Society, Cambridge. – MA: Harvard Un. Press, 1959. – 533 p.; Лаас Н. Із закордонних архівів: Невідоме інтерв’ю Юрія Лавріненка (Нью-Йорк, 1951 р.) // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика. Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 357-362.
5 Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. – London: Verso, 1983. – 160 p.; Gellner E. Nations and Nationalism, Ithaca et al.: Cornell Univ. Press, 1983. – 150 p.; The Invention of Tradition / Hobsbawm E., Ranger T. (ed.). – Cambridge et al.: Cambridge University Press, 1983. – 320 p. 
6 Найбільш ґрунтовні пояснення можна знайти в: Slezkine Y. The USSR as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism // Slavic Review. – 1994. – № 53 (2). – P. 414 – 52; Suny R.G. The Revenge of the Past: Nationalism, Revolution, and the Collapse of the Soviеt Union. – Stanford: Stanford University Press, 1993. – 200 p.; Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923 – 1939, Ithaca, NY et al.: Cornell Univ. Press, 2001. – 496 p.
7 Suny R.G. The Revenge of the Past… – P. 103; Hirsch F. Empire of Nations. Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union. – Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005. – 389 p.; Eadem. The Soviet Union as a Work-in-Progress: Ethnographers and the Category Nationality in the 1926, 1937, and 1939 Censuses // Slavic Review. – 1997. – Vol. 56. – No. 2. – P. 251-279. 
8 Див.: Єфіменко Г. Національно-культурна політика як один з основних засобів модернізації радянського суспільства у 1920-1930-ті роки // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – 2003. — Вип. 9. — С. 251-278.
9 Liber G. Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR: 1923 – 1934. – Cambridge et al.: Cambridge Univ. Press, 1992. – P. 103.
10 Історик Богдан Кравченко також вважає, що партія пішла на українізацію вимушено. Але він пропонує розглядати її результати не лише як наслідки урядової політики. На його думку, її успіхи були зумовлені тим, що ця політика вивільнила енергію тисяч місцевих активістів (Krawchenko B. Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine. – New York: St. Martin's Press, 1985. – P. 148). З іншого боку, літературознавець Юрій Шевельов, який сам був свідком цих процесів, не схильний переоцінювати низової ініціативи (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус, Нью-Йорк: Сучасність, 1987. – C. 148.
11 Brubaker R. Nationhood and National Question in the Soviet Union and in post-Soviet Eurasia: an institutional account // Theory and Society. – 1994. – № 23. – P. 43 – 78.
12 Brubaker R. Nationhood and the national question… – P. 58.
13 Про радянську політику щодо «українського питання» у кінці 1960-х – першій половині 1980-х років див: Kuzio T. Soviet and Russian anti-(Ukrainian) nationalism and re-Stalinization // Communist and Post-Communist Studies. – 2016. – № 49. – P. 91.
14 Slezkine Y. The House of Government: a saga of the Russian Revolution, Princeton: Princeton University Press, 2017. – P. 109 -113.
15 Обговорення розвитку марксистської інтерпретації національного питання див.: Smith J. The Bolsheviks and the National Question, 1917 – 1923. – London: Macmillan Press, 1999. – P. 7 -19.
16 Сталин И.В. Марксизм и национальный вопрос // Сталин И.В. Cочинения. – Т. 2 (1907-1913). – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1954. – С. 296.
17 Данжеев М. Понятие нации в философии Эрнеста Ренана. – https://www.academia.edu/25742351/Понятие_нации_в_философии_Эрнеста_Ренана
18 Сталин И.В. Марксизм и национальный вопрос… – 327.
19 Там же. – 302.
20 Kotkin S. Stalin: Paradoxes of power: 1878 – 1928, Band: 1, New York [et al.]: Penguin Press, 2014. – P. 351.
21 Сталин И.В. Марксизм и национальный вопрос. – C. 351.
22 Там же. – C. 311.
23 Ленин В.И. О национальной гордости великороссов // Ленин В.И. Полное собрание сочинений / Изд. 5-е. – М.: Издательство политической литературы, 1969. – T. 26 (Июль 1914 — август 1915). – С. 106—110.
24 Ленин В.И. Выборы в Учредительное собрание и диктатура пролетариата // Ленин В.И. Полн. собр. соч./ Изд. 5. – М.: Издательство политической литературы, 1974. – T. 40 (Декабрь 1919 - апрель 1920). – C. 19.
25 Єфіменко Г. Україна радянська. Ілюзії та катастрофи "комуністичного раю” / Заг. ред. Г. Єфіменка; Авт. кол.: Єфіменко Г., Примаченко Я., Юркова О.   Х., 2017.   С.189.
26 Yefimenko H. Bolshevik Language Policy as a Reflection of the Ideas and Practice of Communist Construction, 1919–1933 // The Battle for Ukrainian: A Comparative Perspective / Edited by Michael S. Flier and Andrea Graziosi. – Cambridge, Mass. : Harvard Harvard Ukrainian Research Institute, 2016. – P. 167–194, here 171.
27 Ленин В.И. Выборы в Учредительное собрание… – C. 1-24. 
28 Martin T. Op. cit. – P. 78.
29 Kotkin S. Op. cit. – P. 351, 388.
30 Ibid. – P. 31 - 35.
31 «Нації і національні мови відзначаються надзвичайною стійкістю і колосальною силою опору політиці асиміляції», писав Сталін у 1929 році, наголошуючи на тому, що навіть на початковому етапі «всесвітньої диктатури пролетаріату» не варто сподіватися на послаблення національних відмінностей (Сталин И.В. Национальный вопрос и ленинизм: Ответ товарищам Мешкову, Ковальчуку и другим // Сталин И.В. Cочинения. – Т. 11. – М.: ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы,1949. – С. 346).
32 Smith J. Op. cit. – P. 176-178.
33 Slezkine Y. The USSR as a Communal Apartment… – P. 424.
34 Про історію вироблення відповідної термінології див.: "Українізація” 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки / Відп. ред. В. А. Смолій; Авт. кол.: В. М. Даниленко (кер. авт. кол.), Я. В. Верменич (заст. кер. авт. кол.), П. М. Бондарчук, Л. В. Гриневич, О. О. Ковальчук, В. В. Масненко, В. М. Чумак. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2003. – C. 21 – 22.
35 До числа «націоналів» зараховували всіх неросіян. Це мало означати, що росіяни не були об’єктом особливої національної політики. Росіяни вважалися «колишньою державною нацією», національні права якої не були загрожені.
36 Suny R. Constructing Primordialism: Old Histories for New Nations // The Journal of Modern History. – 2001. – № 73(4). – P. 873.
37 Martin T. Op. cit. – P. 395.
38 Синицын Ф. Советская нация и война: национальный вопрос в СССР, 1933-1945. – Москва: Центрполиграф, 2018. – C. 20.
39 Див.: Митрохин Н. «Русская партия». Фрагменты исследования // НЛО. – 2001. – № 2, https://magazines.gorky.media/nlo/2001/2/russkaya-partiya.html
40 Martin T. Op. cit. – P. 356-362
41 Показовим відображенням політико-географічних уявлень більшовиків може служити публікація результатів партійного перепису 1922 року, в якій всі дані розбиті на дві частини – «Центральна Росія» і «Окраїни» (Всероссийская перепись членов РКП 1922 года / РКП (б); Стат. отд. ЦК РКП. - Вып. 4: Состав РКП(б-ов) по итогам предварительной разработки. - М.: Изд. отд-ние ЦК РКП, 1923. Режим доступу: 
http://elib.shpl.ru/ru/nodes/22662-vyp-4-sostav-rkp-b-ov-po-itogam-predvaritelnoy-razrabotki-1923#mode/inspect/page/36/zoom/4).
42 Двенадцатый съезд Российской коммунистической партии (большевиков). 17-25 апреля 1923 г. Стенографический отчет. – Москва: Политиздат, 1968. – C. 649-50.
43 Там же. – С. 650
44 Троцкий Л. Еще раз: воспитание молодежи и национальный вопрос // Правда. – № 95 – 1 мая 1923; Аналогічна позиція в доповіді Сталіна: Двенадцатый съезд Российской коммунистической партии (большевиков). Стенографический отчет. – Москва: Политиздат. – 1968 – C. 481.
45 Саме до такого пояснення схилявся, зокрема, Юрій Шевельов. Див.: Шевельов Ю. Вказ. праця. – С. 197.
46 Krawchenko B. Op. cit. – P. 147. 
47 Дискусію з цього питання під час обговорення програми Комінтерну див.: Как ломали нэп. Стенограммы пленумов ЦК ВКП(б) 1928–1929 гг. В 5-ти т. – Т. 2. Пленум ЦК ВКП(б) 4–12 июля 1928 г. / В. П. Данилов, О. В. Хлевнюк, А. Ю. Ватлин (ответственные редакторы), Е. Е. Кириллова, Л. Н. Малашенко. – М.: МФД, 2000. – C. 153-162.
48 Синицын Ф. Указ. соч. – С. 17.
49 Сталин И.В. О задачах хозяйственников: Речь на Первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г. // Сталин И.В. Cочинения. – Т. 13, М.: Государственное издательство политической литературы, 1951. – С. 38-39.
50 Цей ідеологічний тренд деякі дослідники визначають використовуючи «зміновіховське» поняття «націонал-більшовизм», але з наголосом радше на імперському компоненті, аніж на етнічному націоналізмі. See: Brandenburger D.L., Dubrovsky A.M. '"The People Need a Tsar": The Emergence of National Bolshevism as Stalinist Ideology, 1931-1941 // Europe-Asia Studies. – 1998. – Vol.50(5). – 873-892. Інше поняття, яке використовується в науковій літературі – «великий відступ», запропонване в: Timasheff N. The Great Retreat: The Growth and Decline of Communism in Russia. – New York: E.P.Dutton, 1947. – 486 p.
51 Billig M. Banal nationalism. – London, New Deli: SAGE Publications, 1995. – P. 57.