Цей матеріал є фрагментом монографії «PAST CONTINUOUS: Історична політика 1980-х – 2000-х рр. (Україна та сусіди)»,  що готується у видавництві Лаурус. Інший розділ: К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) уже розміщувався на historians.in.ua

Див. Частину 1

«Східна Європа»

Лапками у назві регіону, про який піде мова, я намагаюся знайти компроміс між небажанням його політичних і культурних еліт називатися «Східною Європою» (або ж ще гірше – «пост-комуністичною Європою») і необхідністю визначити уявні кордони територій і суспільств, які після 2004–2007 років стали невід'ємною і, якщо вірити промовам політиків, рівноправною і рівноцінною частиною «нової Європи». Оскільки ми розглядаємо історичну політику і розвиток професійної історіографії у динаміці, доводиться використовувати вже наявні рамки (дивись також роздуми на цю тему у посиланні 1).

Якою була ця динаміка? Узагальнюючі дослідження вказують на наявність низки спільних, типових для регіону явищ, практик і тенденцій, що дозволяють говорити про cхідноєвропейський варіант історичної політики і розвитку професійної історіографії.

Передовсім, «східноєвропейська» історична політика, подібно до своєї візаві у «старій Європі», може характеризуватися власним набором «пост»-станів. Автори збірки, що присвячена культурній пам'яті «Східної Європи» 1990-х – початку 2000-х, пропонують розглядати ситуацію в регіоні як «постсоціалістичну, посткатастрофічну і ... постколоніальну»¹. З цим можна погодитись, зауваживши що наведені характеристики є статичними, подекуди синонімічними, а іноді надто суб'єктивними — в тому сенсі, що вони часто відображають не так конкретний стан суспільств, як способи репрезентації «минулого у сучасності» культурними і політичними елітами .

Якщо говорити про динамічні стани, то в 2000-х до ситуації «пост-комунізму» додається стан «пост-вступу». «Возз'єднавшись» з європейською сім'єю, блудні діти Європи, викрадені комунізмом, зіткнулися з необхідністю (само)ствердження поміж старших братів і сестер, що делікатно не нагадували про своє старшинство і демонстративно підкреслювали рівність. Ця делікатність і демонстративність нерідко лише підживлювали культурні комплекси новопосвячених європейців.

Ситуація була дещо парадоксальною: з одного боку, звернення до історії і пам'яті, необхідне для самоствердження, призвело до реставрації культурного (етнічного) націоналізму зразка 19-  початку 20 століття. З іншого, «європеїзація» у варіанті Євросоюзу передбачала нейтралізацію культурних і політичних форм, що несуть загрозу етнонаціоналізму і «балканізації». У 1990-ті головним стимулом було «повернення до витоків» в ім'я відновлення національної самосвідомості. У 2000-і додалася «захисна» функція, пов'язана із бажанням захистити культурну самобутність за умов добровільної втрати частини суверенітету у рамках Євросоюзу. Йшлося і про доведення цінності і важливості свого історичного досвіду, невідомого «Західній Європі», у першу чергу, досвіду страждань і втрат. Треба було сполучити партикуляризм і універсалізм.

Саме у цьому контексті з'явилися і нові імпульси, реальні чи уявні для культивування ідеї подолання комуністичного минулого і комуністичного спадку. Порахунки с комунізмом стали справжньою іdée fixe політичних і культурних еліт регіону. Якщо в 1990-ті спадщину комунізму у «Східній Європі» долали у контексті руху/повернення до Європи, то у 2000-х це робилося для обґрунтування своєї «особливої історичної ролі» й долі, для пояснення «відставання», а також для для консолідації у боротьбі з «російським нео-імперіалізмом». Якщо в 1990-ті ще можна говорити про боротьбу з комунізмом як актуальну справу через наявність рудиментів комуністичного ладу (партії, інститути, традиції, культурні паттерни), то у 2000-ні йдеться вже радше про політтехнологічні стратегії, симулякри та використання їх як символічного капіталу.

На внутрішніх ідеологічних ринках ідея подолання комуністичної спадщини п(р)одається переважно в рамках наявної політичної кон'юнктури: тут сфера ужитку коливається від прямої дискредитації політичних опонентів до застосування політтехнологами спойлерських (відволікаючих) стратегій задля досягнення тактичної мети. Історії зі звинуваченням Леха Валенси (2000, 2016) і Мілана Кундери (2008) у співраці зі спецслужбами комуністичних режимів можна вважати найбільш очевидним підтвердженням ринкової вартості «боротьби з комунізмом» через чверть століття по його зникненню. Наполегливість політичних і культурних еліт у справі зрівнювання/уподібнення комунізму і нацизму – саме післе «воз’єднання» — нарощуванням символічного капіталу на міжнародних ринках.

Навряд чи можна вважати збігом ту обставину, що «боротьба з комуністичним минулим» (навіть коли воно вже насправді стало минулим) зазвичай пожвавлюється з приходом до влади правих і популістських політичних сил – факт занадто очевидний. Достатньо згадати прихід у 2005 році до влади у Польщі право-консервативної коаліції на чолі з партією «Право і справедливість», після якого негайно спалахнули дискусії про «Третю Річ Посполиту» – у цьому випадку частиною порядку денного, серед іншого, були претензії згаданої політичної сили на право бути єдиним спадкоємцем справи «Солідарності»  (на це звернув увагу О. Міллер)

Ситуація «пост-комунізму» (вона ж найчастіше представляється як «посткатастрофічна», а в окремих випадках як «постколоніальна»), характеризується майже тотальним запереченням/засудженням «тоталітарного минулого» (зрозуміло, саме комуністичного), щоправда різним за інтенсивністю у різних країнах регіону. В одних випадках (Болгарія) «засудження комуністичного спадку» сповільнювалось присутністю у владі колишніх партійних функціонерів, в інших (Чехія) відбувся доволі радикальний розрив з «неприроднім» минулим. У третіх (Словаччина, Польща) періодичне повернення до влади колишньої комуністичної номенклатури було запобіжником надто радикальних дій. Території колишнього Радянського Союзу (окрім країн Балтії), де комунуністична номенклатура постійно перебувала при владі після краху комунізму ми згадуємо лише побіжно адже це окрема тема, .

С. Требст розрізняє чотири типи культур пам'яті у «Східній Європі», пов'язані з переоцінкою комуністичного минулого: 1) ті, де наявний антикомуністичний консенсус (країни Балтії); 2) ті, де такий консенсус відсутній (Польща, Угорщина) і комуністичне минуле є предметом запеклих дебатів; 3) де суспільство байдуже до цієї проблеми або фіксується амбівалентне ставлення (Румунія, Болгарія); 4) де комунізм не втратив легітимності (Білорусь, Молдова)².

Зауважимо, що процес подолання комуністичного минулого або його переоцінки не був лінійним і одновекторним: радикальне заперечення кінця1980-х – початку 1990-х дещо вщухло на фоні екстремів ринкової економіки, а блага звістка про пришестя капіталізму, що пролунала на руїнах соціальних благ соціалізму, змусила частину населення ностальгувати за «стабільністю». Аналіз даних Євробарометра, зібраних у п’яти східноєвропейських країнах (Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехія, Словаччина) напередодні і під час вступу до Євросоюзу (2004–2005) показав наявність статистично значимих сегментів населення, що відчувають «ностальгію за комунізмом»³.

У 2009 році 57% респондентів у східній Німеччині висловилися на користь НДР, а 49% – стверджували, що в «тій країні» хорошого було більше, ніж поганого. «Остальгія» охопила не лише людей, що жили в НДР, але й молодь⁴. У Румунії в 2010 році 44% респондентів вважали комунізм хорошою ідеєю, яку було втілено неправильними методами⁵, в Польщі ностальгія за комуністичним минулим була помітним явищем не лише серед старшого покоління, але й серед молоді⁶.

Зрозуміло, ностальгія за комунізмом локалізовувалась переважно серед людей старшого віку і серед соціальних груп, що потерпали від вільного ринку. Коли ж йдеться про молодь не можна виключати впливу моди. У будь-якому разі «декомунізація» у «Східній Європі», не була одностайно підтримана усім суспільством.

З ситуацією «пост-комунізму» тісно пов'язана модель саморепрезентації, яка базується на ідеї «пост-травми». Культурні і політичні еліти усіх «пост-комуністичних» країн завжди готові виконувати мінорну арію про страждання своєї нації у часи комунізму та змагатися з сусідами на тему головної жертви. Зрозуміло, що ця тема не пов'язана лише з «декомунізацією», це вже частина традиції, що зародилася у часи становлення національних історій «неісторичних націй». Образ «нації-жертви-борця», тим популярніший що у деяких випадках має більш ніж півторастолітню історію. Достатньо згадати архетипний образ Польщі-Месії, що був створений романтичним націоналізмом 19 століття.

Пост-комунізм означав також і антикомунізм. (Від)творення національних наративів і національних міфологій у 1990-ті відбувалося з одного боку як заперечення комунізму як чужої, неприродньої, нав'язаної ззовні системи, а з іншого – як компенсація, повернення до «історичної справедливості» та подолання несправедливості, неприроднього порядку, що обмежував чи пригнічував національне самовираження.

Варто погодитися з твердженням, що традиційний спосіб написання національних історій в регіоні передбачає «націоналізм, позитивізм, культурний песимізм, самовіктимізацію та самостигматизацію»⁷. Освоєння досвіду двадцятого століття («травматичного» за визначенням) лише посилило віктимний наратив колективної/історичної пам'яті та його практичне застосування⁸.

Цікаво, що тут жертовно-героїчний наратив прислужився і в часи комунізму. Щоправда тоді головними жертвами-борцями у кожній нації представлялись місцеві комуністи-організатори антинацистського спротиву. Після краху комунізму проблема була вирішена просто: жертвою нацизму і борцем з ним ставала сама нація, комуністичний жертовно-героїчний наратив маргіналізовувався разом з його носіями. Найвідоміший приклад — герой-жертва боротьби з нацизмом Юліус Фучик.

Можна сказати, що усі ці клопоти з комуністичною спадщиною була частиною колективної відповіді на зіткнення із західноєвропейською офіційною культурою пам'яті. Якщо «Західна Європа» об'єднуючим символом обрала Голокост, як найстрашніший злочин нацистського режиму та ідею спільної відповідальності європейців за нього, то «Східна Європа» консолідуючим символом колективної/історичної пам'яті обрала комунізм/сталінізм і радянську окупацію після Другої світової війни. «Східна Європа» возз'єдналася із «Західною» і як аргумент на користь рівності принесла своє «криве горе»⁹.

Початково переоцінка спадщини комунізму і «декомунізація» східноєвропейських націй розглядалися як засіб «оздоровлення», «нормалізації» – такий підхід сповідувався як місцевими політичними елітами, що прагнули возз’єднання Європи, так і загальноєвропейськими інститутами. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЕ) від 27 червня 1996 року фактично є програмою «декомунізації», що включає, поміж іншого, рекомендації щодо люстрації, реституції, реабілітації жертв репресій, відкриття архівів репресивних органів, і — «трансформацію ментальностей (трансформацію почуттів і думок), головною метою якої є подолання страху відповідальності, неповаги до розмаїття, крайнього націоналізму, нетерпимості, расизму і ксенофобії, які є частиною спадщини старих режимів»¹⁰

«Прощання з комунізмом» у переддень і під час вступу до Євросоюзу передбачало визнання загальноєвропейськими інституціями масштабів втрат, які б мали пояснювати певне «відставання» від політичних, культурних, соціальних стандартів «Західної Європи». До того ж, незалежно від намірів різних груп східноєвропейських суспільств, що відстоюють «особливість» регіону у зв'язку з травмою нанесеною їм комуністичним тоталітаризмом, виник своєрідний конфлікт між вже сформованим варіантом «загальноєвропейської» колективної/історичної пам'яті і новою східноєвропейською моделлю, яку не можна було не визнати.

Це визнання невипадково збіглося у часі з розширенням ЄС. Саме в 2005 році загальноєвропейські інституції знову почали перейматися комуністичним тоталітаризмом і ця стурбованість була викликана аж ніяк не академічними інтересами. Чіткі ідеологічні рамки були встановлені від самого початку. Шведський стоматолог і правозахисник Горан Ліндблад, який не приховував своїх антикомуністичних переконань і ставлення до «диявольської Радянської Імперії» був призначений доповідачем Ради Європи з питання «злочинів комуністичних тоталітарних режимів». Його доповідь стала основою для знаменитої резолюції ПАРЕ «Необхідність засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» (25 січня 2006 року). Крім звичайних для таких документів загальних обтічних фраз, резолюція містила ряд формулювань, важливих як для колишньої «Східної Європи» так і для країн нової «Східної Європи» (членів Ради Європи), яка виникла на східному кордоні ЄС.

По-перше, комуністичним партіям та іншим політичним організаціям, що виникли на їхньому місці, пропонувалося оцінити діяльність своїх попередників. По-друге, резолюція вказувала на те, що злочини тоталітарних комуністичних режимів не стали, на відміну від злочинів нацизму, предметом розгляду міжнародних інститутів¹¹. Фактично резолюція ставала аргументом внутрішньополітичної боротьби (серед іншого, у сфері історичної політики) зі згаданими у ній комуністичними партіями та одночасно відкривала дорогу до створення певних «міжнародних організацій», завданням яких ставав розгляд злочинів комунізму. І насамкінець, важливою частиною тексту і контексту документа було згадування цих злочинів на на одному рівні зі злочинами нацизму – така собі реінкарнація давньої ідеї  Х. Арендт про два тоталітаризми.

Можна припустити, що на думку брюсельських бюрократів такий підхід мав інтеграційну перспективу: з одного боку, травматичне минуле «Східної Європи» епохи комунізму визнавалося важливою частиною загальноєвропейської культурної пам'яті (її інклюзивної моделі), з іншого – звична для «Західної Європи» модель репрезентації минулого під гаслом «Ніколи знову» ставала частиною культурної пам'яті колишньої «Східної Європи». Окрім того, це була поступка новим членам ЄС. Варто згадати, що в 2007 році, коли в Європарламенті дебатувалося впровадження загальноєвропейського закону, що встановлював кримінальну відповідальність за заперечення чи тривіалізацію геноциду і злочинів проти людяності, представники країн Балтії вимагали введення подібного покарання для випадків заперечення злочинів комуністичного режиму. Вони отримали відмову¹². Подальша історія зі зрівнюванням комунізму і нацизму виглядає як компенсація за цю відмову.

У січні 2008 року в Європарламенті була створена «неформальна» група депутатів «Об'єднана Європа – об'єднана історія». До групи увійшли представники Естонії, Латвії, Литви, Польщі і Угорщини. У заяві групи і резолюції, підписаній ще п'ятдесятьма депутатами Європарламенту, йшлося про те, що з возз'єднанням Європи також виникла необхідність возз'єднання історії і пам'яті. «Конструювання Європи», йшлося у заяві, до 2004 року відбувалося без знання про травматичну історію Східної Європи під владою комунізму. Цей недолік треба виправити в об'єднаній Європі¹³.

Розлога доповідь «Злочини здійснені тоталітарними режимами»¹⁴ підготовлена більш ніж чотирма десятками дослідників, громадських діячів, правників і політиків (озвучена як «Європейські публічні слухання про злочини тоталітарних режимів», квітень 2008), фактично стала фундаментом для подальшого просування ідеї про зрівнювання/ототожнення нацизму і комунізму.

У червні 2008 року була оприлюднена Празька декларація «Про європейську свідомість і комунізм». Документ достатньо виразно і чітко формулював проблему: Європа мало знає про злочини комунізму і не усвідомлює їхніх масштабів, це незнання є причиною викривлень у європейській свідомості, нерозуміння жахів комунізму пережитих Східною Європою. Різне тлумачення і оцінка комунізму як і раніше поділяє континент на «Схід» і «Захід», злочини комунізму ще чекають на історичну, моральну, політичну і юридичну оцінку. «Європа не буде об'єднаною, – йшлося в декларації, – якщо вона не зможе возз'єднати свою історію, визнати комунізм і нацизм спільною спадщиною і забезпечити чесні й ґрунтовні дискусії про всі тоталітарні злочини минулого століття». Автори декларації вказували на необхідність розуміння загальноєвропейської відповідальності за злочини комунізму. Пам'ятною датою, що мала символізувати тотожність нацизму і комунізму, пропонувалося 23 серпня – День підписання «пакту Ріббентропа – Молотова», цей день мав би стати днем пам'яті жертв комуністичного і нацистського тоталітарних режимів, подібно до того, як 27 січня вже було загальноєвропейським днем пам'яті жертв Голокосту¹⁵.

У вересні 2008 року Європейський парламент опублікував декларацію із закликом підтримати цю ідею, щоправда назва пам'ятного дня була змінена: День пам'яті жертв сталінізму і нацизму¹⁶. У такий спосіб один із тоталітаризмів отримав чітку адресу прописки – Москву¹⁷, звідки одразу ж залунали рішучі, але марні протести («російський вектор» східноєвропейської історичної політики пам'яті – окрема тема). Декларацію підтримала Організація з безпеки і Співробітництва у Європі (ОБСЄ) на Вільнюському саміті 3 липня 2009 року.

18 березня 2009 року в двадцяту річницю «оксамитових революцій», в Європарламенті відбулися публічні слухання «Про європейську свідомість і злочини тоталітарного комунізму: 20 років потому». Перша сесія слухань називалася «Наша спільна історія: спільна європейська платформа». З дев’ятнадцяти заявлених учасників чотирнадцять були дослідниками, політиками і громадськими діячами з країн «Східної Європи»¹⁸. За два тижні, 2 квітня 2009 року Європарламент ухвалив резолюцію «Про європейську свідомість і тоталітаризм», у якій пропонувалося створити Платформу європейської пам'яті і свідомості з метою «підтримки єднання і співпраці між національними дослідницькими інститутами, що спеціалізуються у царині історії тоталітаризму, і для створення загальноєвропейського центру/меморіалу жертв усіх тоталітарних режимів¹⁹.

Після ряду заходів, що вже стали ритуальними (конференцій, доповідей, нових декларацій²⁰), та узгоджувальних процедур у Брюсселі, Платформа європейської пам'яті і сумління була заснована 14 жовтня 2011 року на саміті прем'єр-міністрів «Вишеградської групи»²¹ у Празі. Станом на листопад 2015 року до Платформи входила п'ятдесят одна організація (як державні інституції так і громадські організації) Європи і Північної Америки.

Масштаби впливу Платформи на «європейську пам'ять і сумління» поки що важко оцінити. Її діяльність зводиться до стандартних просвітницьких акцій (видання брошур, конференцій виставок), публічний резонанс яких визначити важко. В 2012 році представники платформи заявили про намір наполягати на створенні міжнародного судового органу, який зосередиться на злочинах комуністичного режиму. Відомостей щодо просування у цьому напрямку покищо немає. Останній звіт про діяльність Платформи за 2015 рік повідомляє про декілька невеликих конференцій, візитів представників платформи одне до одного або до урядових структур, про локальні мистецькі акції та ряд заяв²². Політичні акції та декларації, що передували створенню Платформи, легітимізувати, таку важливу для політичних і частини культурних еліт більшості країн «Східної Європи», ідею ототожнення комунізму і нацизму. На міжнародному рівні це посилило позицію новоспечених членів ЄС, як «подвійних жертв». Це могло бути непоганим аргументом як у поясненнях зі складностями «європеїзації», так і в претензіях на певну особливу роль і місію в Євросоюзі й у відносинах з «новою Східною Європою».

Оцінюючи результати взаємодії «західноєвропейської» і «східноєвропейської» моделей історичної пам'яті О. Міллер зробив такий висновок: «сьогодні можна стверджувати, що східноєвропейська модель, сфокусована на стражданнях своєї нації і мотиві екзистенційної загрози взяла гору над західноєвропейськоє, в якій головну роль грала тема власної провини і відповідальності. Частково це пов'язано з тим, що еліти провідних західноєвропейських країн з різних причин не вважали за потрібне вступати в жорстку конфронтацію з новими членами ЄС щодо питань політики пам'яті. Частково пояснення варто шукати в тому, що за останні 10 років впевненість у собі та в успішності ЄС як інтеграційного проекту похитнулася і в старій Європи»²³.

Цей дещо радикальний висновок можна вважати правильним, якщо сприймати взаємодію двох культур пам'яті як конкуренцію, тобто саме з позиції еліт «Східної Європи». Якщо ж дивитися на ситуацію збоку, не важко помітити, що тут радше йдеться про тимчасовий консенсус: «Західна Європа» формально символічно визнала важливість оцінки спадщини комунізму у «східноєвропейській» культурі аж до таких відверто ідеологічних проектів як зрівнювання нацизму і комунізму, але при цьому встановила чіткі межі такого визнання.

По-перше, замість «комунізму» в офіційних деклараціях з’явився термін «сталінізм». По-друге, дворазова спроба (2005, 2013) депутатів Європарламенту від країн «Східної Європи» домогтися впровадження загальноєвропейської заборони на публічне використання комуністичної символіки, за аналогією із забороною нациської, закінчилиась невдачею²⁴. По-третє, зазнала невдачі спроба розширити європейське законодавство про покарання за заперечення і тривіалізацію злочинів нацизму на подібні практики щодо злочинів комунізму.

Окрім декларацій на вищому політичному рівні, Євросоюз не дуже поспішає з реальною підтримкою проектів, заснованих на ототожненні комунізму і нацизму. Якщо проаналізувати фінансову підтримку, що надається через згадувану раніше програму ЄС «Європа для громадян», де було введено спеціальний компонент за формулою «комунізм = нацизм», можна помітити мінімальну присутність саме таких проектів (1-2 проекти на рік, і всі вони реалізовувалися у «Східній Європі»).

Варто звернути увагу і на ту обставину, що подібно до будь-якого іншого ідеологічного продукту, коктейль «Молотова-Ріббентропа» містив шкідливі для національної самосвідомості домішки і мав побічні ефекти.

Вписування європейського розуміння злочинів нацизму в загальну картину страждань власної нації змусило згадати і про незручні епізоди минулого.

Передусім, про Голокост і співучасть у ньому. Впровадження вже усталеного в «Західній Європі» стандарту пам'яті про Голокост у «Східній Європі», що було однією з негласних умов «возз'єднання з Європою», було і лишається достатньо складним через дві головні причини. Він суперечить канонічному історичному міфу більшості східноєвропейських націй – міфу головної жертви (імперій, тоталітарних режимів, ворожого Іншого). Поява «парадигматичного геноциду» у власому просторі пам’яті (А. Асман) спровокувала «змагання жертв»²⁵, особливо у контексті історії 20 століття: просування образу жертви «подвійного геноциду» (нациського і комуністичного) зіштовхнулися з необхідністю легітимації у власному просторі пам'яті вже визнаного в усій Європі сакрального символу.

Разом з тим, цей стандарт змушував визнати ту чи іншу міру співучасті у Голокості, що затьмарювало образ «головної жертви» – вічного борця за свободу і демократію (зрештою, це можна було б компенсувати наявністю праведників світу). Мабуть у цьому сенсі найяскравішим прикладом можна вважати Польщу, де шокуючі відкриття початку 2000-х щодо ролі поляків у знищенні сусідів-євреїв у Єдвабне стали предметом гострих загальнонаціональних дебатів, які дещо похитнули основи національного міфу про націю «жертву-борця»²⁶. Варто згадати й про те, що дискусії щодо Єдвабне розгорталися майже одночасно з дискусіями про геноцид поляків на Волині: визнавати пряму участь поляків у знищенні євреїв доводилось на тлі компанії про поляків-жертв етнічної чистки, здійсненої українськими націоналістами на Волині в 1943 році. Певна незручність у визнанні і поширенні загальноєвропейської моделі пам'яті про Голокост є спільною рисою всієї «Східної Європи», де, на думку М. Копосова, масштаби знищення євреїв виявились такими значними саме через те, що місцеве населення підтримувало політику геноциду євреїв²⁷.

Досить неприємною темою стала співпраця з нацистами. У багатьох країнах «Східної Європи» борці з комуністичним режимом і його ж таки жертви, одночасно виявлялися чи то співробітниками окупаційних структур, чи то учасниками військових формувань Третього Рейху²⁸, чи то членами організацій занадто вже близьких до італійських фашистів і німецьких нацистів²⁹, чи то запеклими антисемітами та/або співучасниками у Голокості.

Зрештою зрівнювання нацизму і комунізму у своїй основі породжувало асиметрію в історичній політиці, яку неможливо не помітити. Із засудженням злочинів нацизму в свій час досить успішно впоралися комуністичні режими. Виникла парадоксальна ситуація, коли доводилось фактично відтворювати риторичні форми засудження нацизму, вже сформовані «тоталітарним комуністичним режимом» (який, щоправда, замовчував Голокост) для того, аби виконати головне завдання: «засудження комунізму».

Зрівнювання нацизму і комунізму породжувало й певні незручності для представників «Західної Європи», оскільки СРСР був учасником Антигітлерівської коаліції: тут йшлося не лише про моральний борг, але й про необхідність визнати відповідальність за післявоєнне переоблаштування світу, у якому «Східна Європа» опинилася під «п'ятою комунізму».

Ідея «комунізм = нацизм», яку лобіювали представники «викраденої Європи» на вищому політичному рівні, викликала протести певних єврейських організацій. У націоналістичних наративних «Східної Європи» (як і в нацизмі) антикомунізм традиційно, ще за міжвоєнних часів, межував і зливався з антисемітизмом³⁰. На практиці ця ідея релятивізовувала проблему жертв і катів.

Крім того, у ній угледіли зазіхання на пам'ять про Голокост і намір «обілити» співучасників знищення євреїв у «Східній Європі». Представники центру Симона Візенталя, наприклад, побачили у впроваджені нової пам'ятної дати (23 серпня) загрозу відмови від Дня пам'яті жертв Голокосту³¹. Найбільші претензії викликала історична політика у Литві: ідея «подвійного геноциду» (комуністичного), яку пропагували тут, ігнорувала, на думку єврейських організацій, Голокост. Зокрема, Музей жертв геноциду у Вільнюсі взагалі не містив згадок про Голокост³². Найбільш радикальні критики взагалі вбачали у такому ставленні прояв антисемітизму, що глибоко в’ївся у свідомість. Громадська організація, що займається історією Голокосту в Литві, фактично опинилася в опозиції до офіційної історичної політики країни³³.

Отже, у внеску «Східної Європи» до загальноєвропейської історичної політики ми знайшли чотири напрями, об'єднані спільною темою: «націоналізація» історії, відмова від спадщини комунізму, засудження комунізму, зрівнювання комунізму і нацизму з явним дисбалансом на користь першого (КОМУНІЗМ = нацизм). Як ця тема розкривалася на національному рівні?

Якщо говорити про історичну політику, «націоналізація» відбувалася паралельно з «декомунізацією». Остання виходила за рамки переформатування колективної пам’яті та символічного простору і складалася з наступних напрямків:

1. Реабілітація жертв політичних репресій, виплати компенсацій. Практично в усіх країнах «Східної Європи» у кінці 1980-х – початку 1990-х років були ухвалені спеціальні закони про реабілітацію, з карного законодавства вилучали статті, пов'язані з переслідуванням за політичні погляди. В окремих випадках (країни Балтії, Чехія, Угорщина, Румунія) реабілітацію супроводжували матеріальна компенсація і надання соціальних благ.

2. Реституція і матеріальна компенсація як фізичним особам, так й інститутам (наприклад церквам і релігійним громадам). Практично в усіх східноєвропейських країнах, що вступили до Євросоюзу після 2004 року, тема реституцій і компенсацій поширювалася і на жертв Голокосту. В окремих країнах задля реалізації політики компенсацій створювали спеціальні агенції (країни Балтії). У деяких країнах, наприклад, у Польщі, політика компенсацій і надання соціальних благ поширювалась і на тих, хто підпадав під статус борців за незалежність.

3. Судові провадження проти діячів комуністичного режиму. Найкоротший судовий процес (трибунал) відбувся 25 грудня 1989 року – після нього негайно були страчені Ніколає і Єлена Чаушеску. Найгучніші справи – суд над Еріком Гонеккером та п’ятіркою інших вищих чиновників НДР (1992–1993), що так і не закінчився через смертельну хворобу Гонеккера і його переїзд до Чилі (решта підсудних отримали різні терміни ув’язнення), і суд над Войцехом Ярузельським (2008, 2011), що також не закінчився нічим через хворобу підсудного. У Німеччині до 2000 року відбулися судові процеси за двадцятьма трьома тисячами справ, пов'язаних із різними порушеннями прав людини в НДР, за більш ніж шістнадцятьма тисячами з яких було винесено вироки³⁴. Судові процеси над співробіниками репресивних органів і працівниками радянських органів влади відбулися у Латвії ³⁵, Литвії³⁶ і Естонії³⁷, як правило, за звинуваченням у злочинах проти людяності або в геноциді (вбивства і депортації).

4. Заборони на публічне використання комуністичної (та нацистської) символіки. В Угорщині з 1990-х заборонене публічне використання нацистської і комуністичної (серп і молот, червона зірка) символіки. У Литві з 1993 року (з доповненнями у 2008) заборонене публічне використання нацистської і радянської (включно з символами Литовської РСР) символіки. В обох країнах такі дії караються штрафом. У Польщі з 2009 року поширення продукції зі згаданою символіку карається конфіскацію продукції й ув'язненням терміном до двох років. У Румунії з 2002 року тюремним ув'язненням (до трьох років) карається поширення фашистської, расистської, ксенофобської символіки. В Естонії спроби запровадити схожі обмеження (2006) були відкинуті як такі, що звужують свободу слова і самовираження. У Словаччини Кримінальний кодекс 2005 забороняє публічні висловлювання на підтримку рухів, які закликають до насильства і загрожують правам людини карою від 6 місяців до трьох років позбавлення волі³⁸.

5. Заборони на публічне заперечення злочинів комуністичного (і нацистського) режимів. Таке законодавство існує в Польщі (з 1998 року), Чехії (з 2010 року), в Угорщині (з 2010 року) та у Литві.

6. «Меморіальні» закони. Поряд із вже згаданими практиками політичного регулювання публічних інтерпретацій і репрезентацій минулого на загальноєвропейському рівні, а також законами, що впроваджують заборони (дивись пункти 4 – 5), варто згадати про закони та інші акти, що формують офіційний простір пам'яті. У Болгарії, наприклад, 9 вересня, дату встановлення влади комуністів, відзначають як День пам'яті жертв комунізму, а 10 березня – як день Голокосту і День спасіння болгарських євреїв. Дні пам'яті жертв комунізму відзначають у Латвії (14 червня – пам'ять про жертви депортацій, 15 червня – пам'ять про жертви окупації і геноциду, 13 січня – день пам'яті загиблих 1991 році), Латвії (14 червня і 25 березня – дні жертв комуністичного терору, пам’ять про окупацію і депортацію), Угорщині (25 лютого). У багатьох «східноєвропейських» країнах, крім загальноєвропейського дня пам'яті жертв Голокосту, запроваджені національні пам'ятні дати, присвячені цій події. Іноді вони пов'язані не лише з жертовним, але й з героїчним наративом (наприклад, у Польщі це день повстання у варшавському єврейському гетто 19 квітня).

7. Люстрації³⁹. Люстраційні закони були ухвалені в Албанії (1995, 1998), Болгарії (1992), Угорщині (1994, 1996), Східній Німеччині (1990), Латвії (1994), Литві (1991, 1999), Польщі (1997, 2006), Румунії (2006), Словаччині (1991), Чехії (1991), Естонії (1995). Лавінія Стан звертає увагу на те, що сфера застосування і суворість цього законодавства була різною. У Польщі та Угорщині, наприклад, спершу люстрації поширювалися лише на тих, хто співпрацював з репресивними органами. Ба більше, вони не стосувалися виборних посад. У Чехії і Словаччині спершу мова йшла також і про осіб, які перебували на «номенклатурних» посадах у партії та співробітників органів держбезпеки. У Болгарії коло осіб, що підпадали під люстрацію, було вкрай вузьким, оскільки «заборона на професії» стосувалася лише наукових інституцій, а в Албанії люстраційний закон діяв лише кілька років, до перевиборів⁴⁰.

Усе це  не завжди стосується  історичної політики безпосередньо, проте є дуже важливим для розуміння політичного контексту. «Націоналізація» історії та колективної пам'яті відбувалися на тлі політичної «декомунізації» – з різною інтенсивністю, з різними результатами, але загальна тенденція до витіснення «комуністичного» наративу історії пам'яті була всюди, навіть там, де комуністичні партії або реорганізувалися, або трансформувалися у рухи різного ступеню «лівизни»⁴¹.

Варто зауважити, що вже 1990-ті увиразнилося розмежування між професійною історіографією і політикою у сфері історії та пам'яті. Популярний у 1990-ті концепт «націоналізація минулого» («націоналізація історії») зводиться до реставрації стандартних національних майстер-наративів, їхньої ідеологічної і політичної легітимації. Це ціна за використання цих наративів у легітимації націй і країн як суверенних суб'єктів світової історії і політики. Приблизно з середині 1990-х виникає тенденція до ревізії цих майстер-наративів – головним чином на рівні аналітичної історіографії зі спробами або осучаснити й урізноманітнити традиційні національні наративи, або взагалі вийти за їхні межі,  навіть поставити під сумнів їхню пізнавальну і виховну цінність.

На рівні професійної історіографії наростало протистояння між «ревізіонізмом» тих, кого не влаштовували тісні рамки національного майстер-наративу, і тими, для кого цей наратив був альфою і омегою національної ідентичності. Практично в усіх «посткомуністичних» країнах виникли дискусії щодо обмежень національного майстер-наративу. Всюди його прибічники і промоутери виступали як захисники «засадничих цінностей» і хранителі «національної традиції»⁴². Можна охарактеризувати цей процес як протистояння афірмативної та аналітичної історіографії⁴³. Зауважимо, що афірмативна історіографія домінувала у публічних дискурсах і дискусіях.

Якщо ж звернутися до теми репрезентації минулого у сфері колективної/історичної (або культурної) пам'яті, то центральною темою можна назвати протистоянні інклюзивної та ексклюзивної моделей. «Амбівалентна» модель була представлена слабо, передусім через те, що в протистоянні між національним/націоналістичним і комуністичним наративами останній від самого початку був нейтралізований чи/або затаврований як несумісний з національною ідентичністю. І тут йдеться не лише про моральну стигматизацію та засудження (визнання комунізму формою зла), але й про цілком конкретні цілеспрямовані дії, суспільні практики, спрямовані на формування потрібної моделі пам’яті.

О. Міллер пропонує розрізняти п’ять видів таких практик (він їх називає методами): 1) створення спеціалізованих інститутів, покликаних «нав'язувати таку інтерпретацію подій минулого, у якій зацікавлена певна політична сила»; 2) політичне втручання у роботу засобів масової інформації (тут ідеться не стільки про пряму цензуру, скільки про маніпуляції); 3) маніпуляції з архівними документами та архівами загалом; 4) тиск на істориків, як моральний, так і матеріальний, через щедре фінансування потрібних певній політичній силі інтерпретацій минулого (додамо сюди і політичний тиск, наприклад, через «меморіальні закони»); 5) політичне втручання у зміст шкільних курсів і підручників з історії⁴⁴. О. Міллер вказує на те, що подібність цих практик є результатом запозичення і копіювання.

Безумовно можна говорити і про те, що ця подібність є наслідком певного спільного історичного досвіду, зокрема, за період комунізму – адже всі перераховані практики мали місце у часи комунізму, щоправда, в інших масштабах.

За великим рахунком, перераховані методи не були винаходом адептів історичної політики у регіоні, який ми розглядаємо: всі ці методи і практики добре відомі з часів становлення національних держав, а надто в «епоху крайнощів»⁴⁵. Що справді вирізняє сучасну історичну політику (крім уже згаданих у першій главі нових технологічних, політичних і культурних умов), то це створення спеціалізованих інституцій.

Наявність інституції взагалі можна вважати квінтесенцією історичної політики: тут чітко артикулювалася ідеологічна і політична спрямованість та гранично увиразнювалися способи політичного маніпулювання історією. Найбільш показові приклади – це так звані «комісії правди» і подібні до них установи, подекуди їх називають «інститутами пам’яті», а також «профільні», виразно спеціалізовані місця пам'яті (меморіали і музеї).

Найбільш показовим прикладом можна вважати польський Інститут національної пам'яті, який у своїй діяльності об'єднує дослідницькі, просвітницькі, пропагандистські, прокурорські, люстраційні, архівні функції⁴⁶ та вочевидь є чи не єдиною установою такого роду у «Східній Європі», що отримує потужну і стабільну фінансову і політичну підтримку держави.

Цього не можна сказати про решту подібних інститутів і установ. В одних випадках (Естонія, Литва, Німеччина) вони практично вичерпали свої початкові повноваження і припинили діяльність у 1990-ті – початку 2000-х. Їхні функції перейшли до інших інституцій (без зміни ідеологічної спрямованості). В інших випадках вони в принципі виникли як тимчасові утворення, що стали з одного боку наслідком, а з іншого — жертвою політичної кон'юнктури (Молдова, Російська Федерація). У третіх – фактично перетворилися на просвітницькі й архівні проекти (Чехія, Словаччина). Менше з тим, усі вони мають спільну рису – виразну політичну мотивацію у репрезентаціях минулого, чітке політичне замовлення на переформатування минулого в інтересах мінливої політичної кон'юнктури.

Таблиця 1. Спеціалізовані інститути та комісії у «Східній Європі»
            

У загальну лінійку спеціалізованих інституцій вкладаються також нові меморіали та музеї, що мають як згадувалося «вузьку спеціалізацію»: тут, зазвичай, домінує тема «жертви-борця», головним чином ця тема пов'язана з комуністичним режимом. Найвиразнішими формами репрезентації цієї теми можна вважати Дім терору у Будапешті (Угорщина) і музей у Сигеті (Румунія). Петер Апор дав цим установам таку характеристику: «Йдеться не так про те, щоб продемонструвати жорстокість і варварство комуністичного правління, в цих країнах, як про те, щоб показати ці режими таким чином, наче вони виникли й утримувались винятково силою і масштабним примусом. Влада комуністичних партій, таким чином, репрезентується як щось непритаманне для цих суспільств, як результат дії зовнішніх, чужих сил, за які нації не несуть відповідальності. З цього випливає, що диктаторські режими суперечили істинному духу цих націй, адже комуністичні режими були нав'язані методами, яким неможливо було протистояти. Комунізм представлений як фатум, трагічне історичне явище, спричинене непідконтрольними силами: радянською владою, великими державами, комуністами. Історія комунізму в цих музеях обростає міфологічними рисами, стає лихом, що перебуває поза межами людських (національних) можливостяей і розуміння»⁴⁷.

В принципі ця характеристика цілком може стосуватися всіх музеїв такого роду, у першу чергу тих, де тема злочинів комунізму є головною. В цей ряд вписуються також музей жертв геноциду у Вільнюсі, «Тюрма на Лонцького» у Львові, а також меморіал жертв голодоморів у Києві. Тема ототожнення комунізму і нацизму у таких інституціях зазвичай відповідає вже згаданій вище формулі «КОМУНІЗМ = нацизм». Нацизм тут присутній головним чином як тло для головної теми, маркер, який підсилює основну тему: поганий комунізм стає ще гіршим через подібність до нацизму.

Водночас, як зауважила Валентина Хархун, способи репрезентації комуністичного/радянського минулого можуть з часом змінюватись. Наприклад концепція «берлінського муру» як символу трагедії може змінитися на ідею репрезентації муру як символа спротиву. Варто звернути увагу також і на «консюмеризацію» репрезентації пам'яті про комунізм (перетворення музеїв комунізму і «парків радянського періоду» на джерело прибутків)⁴⁸.

Разом з тим, не можна не зазначити, що у певних випадках упорядники «музеїв комунізму» притримуватись більш збалансованого підходу. У талліннському музеї значна частина експозиції демонструє історію повсякденності радянського періоду. У берлінському «музеї НДР» (який є приватним) у частині, що презентує повсякденність, можна навіть знайти ностальгічні нотки. Відвідувачі можуть відпочити на дивані в інтер'єрі 1970-х, переглянути телепередачі того часу на чорно білому телевізорі. У празькому музеї критичне ставлення до комуністичного минулого формується за допомогою демонстрації естетичної і матеріальної вбогості комунізму, експозиція місцями має відверто іронічний характер.

Таблиця 2. Спеціалізовані місця пам’яті: музеї, меморіали
            

Відзначимо, що центральна тема (фаворит) історичної політики «Східної Європи» – «злочини комунізму», в рамках якої так комфортно вміщується синтетичний образ жертви тоталітаризму і борця з ним, порушує інші незручні питання, зокрема все ту саму (спів)участь представників власної нації у комуністичному проекті⁵⁰. Поки що відповідь на це незручне питання вирішуються достатньо просто: комунізм представлений як результат імпорту, як щось нав'язане із зовні, як ідеологія і практика, чужа національним традиціям і національної ідентичності тої чи іншої нації.

Ця тема дещо парадоксальним чином поєднуються з іншим питанням: наскільки боротьба з комуністичним спадком відтворює культурні патерни і практики самого комунізму? Чи не нагадує антикомуністичний іконоклазм і переформатування символічного простору пам’яті дії самих комуністів, коли вони були при владі?⁵¹ Чи не є історична політика у певних своїх найбільш драматичних сюжетах проявом тих самих культурних форм, які відкидають плюралізм і нав'язують ідеологічну одноманітність? Врешті чи не є історична політика «східноєвропейського зразка» в тих самих крайніх проявах поверненням до ідеологічних форм і культурних практик докомуністичного періоду? Чи не маємо ми справу з дивовижною ностальгією за статусом «неісторичної» нації, тільки вже в іншому історичному контексті, коли ця нація вже нібито має непохитний статус історичної?

ДАЛІ БУДЕ

1. Blacker U., Etkind A., Fedor J., Memory and Theory in Eastern Europe. Palgrave Macmillan, 2013, p. 2.
2.   Troebst S. Halecki Revisited: Europe’s Conflicting Cultures of Remembrance. In: Pakier M., Stråth B. A European Memory? Contested Histories and Politics of Remembrance, Berghahn Books, 2010, p. 58.
3.   Gherghina S. Attitudes Towards the Communist Past in Five Central and Eastern European Countries, http://ssrn.com/abstract=1932683 (Режим доступу 20 березня 2016)
4.   Bonstein Y. Homesick for a dictatorship: Majority of Eastern Germans Feel Life Better under Communism, Spiegel Online International, 2009, July 3     http://www.spiegel.de/international/germany/homesick-for-a-dictatorship-majority-of-eastern-germans-feel-life-better-under-communism-a-634122.html (Режим доступу 20 березня 2016)
5.   Dragomir E. In Romania Opinion Polls Shows Nostalgia for Communism, http://www.balkanalysis.com/romania/2011/12/27/in-romania-opinion-polls-show-nostalgia-for-communism/,     (Режим     доступу 23 квітня 2016)
6.   Esche C., Mossiah R. K. (formerly Timm), Topalska S. Lost and Found: Communist Nostalgia and Communist Chic Among Poland’s Old and Young Generations, http://www.humanityinaction.org/knowledgebase/62-lost-and-found-communism-nostalgia-and-communist-chic-among-poland-s-old-and-young-generations
7.   Antohi S. Introduction In: Antohi S., Trencsényi B., Apor P. (eds) Narratives Unbound Historical Studies in Post-Communist Eastern Europe, CEU Press, 2007, p. XII.
8.   Огляди політики пам'яті, зроблені різними авторами з різних країн у різний час, підтверджують це. Див.: Antohi S., Trencsényi B., Apor P. (eds) Op. cit.; Pakier M., Stråth B. A European Memory? Contested Histories and Politics of Remembrance, Berghahn Books, 2010; Miller A., Lipman M. (eds) The Convolutions of Historical Politics, CEU Press, 2012;Tismaneanu V. and Iacob Bogdan C. Remembrance, History, and Justice. Coming to Terms with Traumatic Pasts in Democratic Societies, CEU Press, 2015; Pakier M., Wawrziniak J. (eds) Memory and Change in Europe. Eastern Perspectives, Berghahn Publishers, 2015
9.   Заголовок книги Олександра Еткінда.
10.   Council of Europe, Parliamentary Assembly RESOLUTION 1096 (1996) on measures to dismantle the heritage of former communist totalitarian systems https://archive.is/Z0Uy#selection-675.0-679.79  (Режим доступу 5 травня 2016)
11.   Councilof Europe Parliamentary Assembly Resolution 1481 (2006) Need for     international condemnation of crimes of totalitarian communist regimes, http://archive.is/wOdl#selection-679.0-689.79 (Режим доступу 5 травня 2016)
12.   Rees A. Managing the History of the Past in the Former Communist     States In: Pakier     M., Stråth B. A European Memory? Contested Histories and Politics of Remembrance, Berghahn Books, 2010, p. 231.
13.   “United Europe – United History”: a mission to consolidate a common memory (Wojciech Roszkowski, Gyoergy Schoepflin, Tunne Kelam, Girts Valdis Kristovskis, Vytautas Landsbergis) In: Jambrek P. (ed) Crimes Committed by Totalitarian Regimes Crimes and other gross and large scale human rights violations committed during the reign of totalitarian regimes in Europe: cross-national survey of crimes committed and of their remembrance, recognition, redress, and reconciliation. Reports and proceedings of the 8 April European public hearing on “Crimes committed by totalitarian regimes”, organised by the Slovenian Presidency of the Council of the European Union (January–June 2008) and the European Commission, p. 303 – 304.
14.   Jambrek P. (ed) Crimes Committed by Totalitarian Regimes Crimes and other gross and large scale human rights violations committed during the reign of totalitarian regimes in Europe: cross-national survey of crimes committed and of their remembrance, recognition, redress, and reconciliation. Reports and proceedings of the 8 April European public hearing on “Crimes committed by totalitarian regimes”, organised by the Slovenian Presidency of the Council of the European Union (January–June 2008) and the European Commission. Ljubljana: Slovenian Presidency of the Council of the European Union, 2008
15.   Prague Declaration on European Conscience and Communism, June 3, 2008, http://www.webcitation.org/64otCtAyz (Режим доступу 6 травня 2016)
16.   Declaration of the European Parliament on the proclamation of 23 August as European Day of Remembrance for Victims of Stalinism and Nazism,     http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP//TEXT+TA+P6-TA-2008-0439+0+DOC+XML+V0//EN (Режим доступу 6 травня 2016)
17.   Варто згадати про те, що європарламентарі ще були під свіжим враженням від російського вторгнення до Грузії у серпні 2008 року.
18.   http://www.ustrcr.cz/data/pdf/tiskove_zpravy/hearing-brussels-2009.pdf (Режим доступу 6 травня 2016)
19.   European Parliament resolution of 2 April 2009 on European conscience and totalitarianism, http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP//TEXT+TA+P6-TA-2009-0213+0+DOC+XML+V0//EN (Режим доступу 15 квітня 2016)
20.   Хроніку створення Платформи можна знайти в її першому річному звіті: Platform of European Memory and Conscience. Activity report, October 2011 – October 2012, р. 1 -3,     http://www.memoryandconscience.eu/wp-content/uploads/2014/11/activity_report_2011-2012_PEMC.pdf
21.   Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща.
22.   https://www.memoryandconscience.eu/wp-content/uploads/2017/01/annual_report_2015_web.pdf (Режим доступу 20 лютого 2017)
23.   Миллер А. И. Политика памяти в посткоммунистической Европе и ее воздействие на европейскую культуру памяти, Полития, 2016, №1 (80), С. 117.
24.   The ban of totalitarian symbols is not considered necessary by the President of the EP     https://eureconciliation.eu/tag/reh-group-statement/ (Режим доступу 1 травня 2016)
25.   Пошук «власного» геноциду, який не поступався б за масштабами і наслідками Голокосту – характерна риса історичної політики у «Східній Європі» та на пострадянському просторі. Див.: Finkel E. In Search of Lost Genocide: Historical Policy and International Politics in Post-1989 Eastern Europe, Global Society, 2010, №24 (1), pp. 51 — 70.
26.   Див. огляд учасника дискусії, директора Польського інституту національної пам'яті в 2000 – 2005, а зараз директора музею Другої світової війни у Гданську П. Махцевича. Machcewicz P., Spory o histori ę 2000–2011, Znak, 2012. Анализ дискуссии об Эдвабне: Janowski M. Jedwabne, July 10, 1941: Debating the History of a Single Day. In: ; Miller A., Lipman M. (eds) The Convolutions of Historical Politics, pp. 59 – 89
27.   Копосов Н. Память строгого режима. История и политика в России. М.: Новое литературное обозрение, 2011. С. 70
28.   Йдеться про військові формування, національні легіони Waffen-SS (наприклад, естонські чи латвійські), службу в місцевій поліції чи окупаційній адміністрації.
29.   Наприклад Залізна гвардія у Румунії, «глинківці» у Словаччині, усташі у Хорватії.
30.   У виданому не так давно польським Інститутом національної пам’яті дитячому коміксі про оборону Гродна 1939 року присутній персонаж на прізвище Тотенштайн з характерними антропологічними рисами, що сильно нагадують патерни антисемітської пропаганди. Персонаж допомагає окупантам – Червоній армії. Див.: Wojenna odyseja Antka Srebrnego – 1 – Obrona Grodna 1939 r., http://www.komiks.gildia.pl/komiksy/wojenna-odyseja-antka-srebrnego/1 (Режим доступу 31 травня 2016)
31.   Dropping International Holocaust Memorial Day Would Be World’s Final Insult To Survivors; Would Spur New Wave of Anti-Semitism, http://www.wiesenthal.com/site/apps/nlnet/content2.aspx?c=lsKWLbPJLnF&b=5711859&ct=7873691#.Vyzt4eagauY (Режим доступу 12 квітня 2016)
32.   Freedland J. I see why 'double genocide' is a term Lithuanians want. But it appals me, http://www.theguardian.com/commentisfree/2010/sep/14/double-genocide-lithuania-holocaust-communism     (Режим доступу 6 травня 2016)
33.   Див. сайт: http://holocaustinthebaltics.com/
34.   Bruce G. East Germany. In: Stan L. Op. cit., p. 27.
35.   Найбільш нашумілий процес – справа В. Кононова, радянського партизана, звинуваченого у вбивстві цивільних осіб, яких підозрювали у співробітництві з нацистами у 1944 році. Рішення латвійського суду, який засудив В. Кононова до шести років позбавлення волі, оскаржив Європейський суд з прав людини.
36.   Тут було винесено не менше 90 (судових) вироків за звинуваченням у репресіях проти литовських громадян. Найскандальнішим став позов, висунутий генеральною прокуратурою Литви (на підставі підозри у вбивстві литовських громадян) проти Іцхака Арада, громадянина Ізраїлю, відомого історика, відставного генерала ізраїльської армії, який під час війни вступив до радянського партизанського загону..
37.   Найбільш відомий процес (2007) – над Героєм Радянського Союзу, головою антифашистського комітету Естонії Арнольдом Мері – йому інкримінували участь в організації депортацій естонців у 1949 році. А. Мері не дочекався закінчення процесу, помер від тяжкої хвороби в 2009 р.
38.   Study on how the memory of crimes committed by totalitarian regimes in Europe is dealt with in the Member States. Submitted by Prof. Dr. Carlos Closa Montero Institute for Public Goods and Policy Centre of Human and Social Sciences CSIC Madrid, Spain, 2008, pp. 302 – 305     http://ec.europa.eu/justice/fundamental-rights/files/totalitarian_regimes_final_study_en.pdf
39.   Крім згаданого тут дослідження Лавінії Стан огляд та аналіз політики люстрації можна знайти тут: Dvořáková V., Milardović A. Lustration and Consolidation of Democracy and the Rule of Law in Central and Eastern Europe, Zagreb 2007; Williams K., Fowler B., Szczerbiak A. Explaining Lustration in Central Europe: A ‘Post-communist Politics’ Approach, Democratization, Vol.12, No.1, February 2005, pp.22–43
40.   Stan L. (ed) Transitional Justice in Eastern Europe and the Former Soviet Union. Reckoning with the communist past, Routledge, 2010, pp. 248 – 254
41.   Див. дослідження на цю тему: Bozóki А., Ishiyama John T. (eds) The Communist Successor Parties of Central and Eastern Europe, M. E. Sharpe, 2002.
42.   Див.:     Kopeček М. Past in the Making. Historical Revisionism in Central Europe after 1989. CEU Press, 2007
43.   Достатньо розлогий опис цих процесів в Угорщини, Польщі, Словаччини, Чехії, Румунії и Болгарії в 1990-ті: Antohi S., Trencsényi B., Apor P. (eds) Narratives Unbound Historical Studies in Post-Communist Eastern Europe, CEU Press, 2007, 488 p.; Збірка статей на цю ж тему за матеріалами Південно-Східної Європи (Албанія, Болгарія, Боснія и Герцеговина, Греція, Косово, Македонія, Хорватія, Чорногорія, Румунія, Сербія, Словаччина) див.: Brunnbauer U. (ed.) (Re)Writing History: Historiography in Southeast Europe after Socialism, Munster, LIT Verlag, 2004
44.   Miller A. Introduction. In: Miller A., Lipman M. (eds) The Convolutions of Historical Politics, CEU Press, 2012
45.   Див.,     наприклад: Wilson Keith (ed) Forging the Collective Memory. Government and International Historians through Two World Wars Bergahn Books Providence – Oxford
46.   Див. статтю про інститут: Stola D. Poland’s Institute of National Remembrance: A Ministry of Memory? In: Miller A., Lipman M. (eds) The Convolutions of Historical Politics, CEU Press, 2012, pp. 45 – 58.
47.   Apor P. Eurocommunism. Commemorating Communism in Contemporary Eastern Europe. In: Pakier M., Stråth B. A European Memory? Contested Histories and Politics of Remembrance, p. 236.
48.   Хархун В. Війна пам’ятей в музеях комунізму, http://uamoderna.com/md/memory-wars-muzeum-of-communism (Режим доступу 16 травня 2016)
49.   Сайт не працює станом на 12.04.2016.
50.   Blacker U., Etkind A. Introduction. In: Blacker U., Etkind A. (eds) Memory and Theory in Eastern Europe, Palgrave Macmillan, 2013, p. 8.
51.   Питання, звісно, риторичне. Нещодавно відбулися досить репрезентативні збори польських істориків, метою яких стало обговорення правоконсервативного повороту в історичній політиці Польщі. Зокрема йшлося і про питання подібності актуальних практик у сфері історичної політики з тими, що їх практикували комуністичні уряди: адміністративний тиск, ідеологічне регулювання, кадрові «чистки». Див.: Porter-Szűcs B. Historians and the politics of memory, http://porterszucs.pl/2016/12/10/historians-politics-memory/ (Режим доступу 11 грудня 2016)