Цей матеріал є фрагментом монографії «PAST CONTINUOUS: Історична політика 1980-х – 2000-х рр. (Україна та сусіди)» (робоча назва), що готується у видавництві Лаурус. Інший розділ: К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) уже розміщувався на historians.in.ua
Ця глава присвячена опису й аналізу політичних, культурних і соціальних загальноєвропейських контекстів, які стосуються формування історичної політики в Україні. Розуміння цих контекстів дозволить знайти місце України на європейській карті історичної політики. Вираз «загальноєвропейські контексти» не має вводити в оману – «загальними» вони були лише тоді, коли мали схожу динаміку і спрямованість (наприклад, ідеологічну), або ж коли вони ставали результатом цілеспрямованих дій чи згоди між національними урядами або транснаціональними і національними державними та громадськими інститутами.
Варто врахувати й те, що з 1945 року Європа тричі перебувала у стані «після». Першим був післявоєнний стан, коли пам'ять про війну та її спадок були головною темою історичної політики. Далі це був період після краху комунізму (тобто всі 1990-ті – початок 2000-х), коли до клопотів щодо «післявоєнного» облаштування Європи додалися питання розрахунку з комуністичним минулим та його спадком (посткомуністичний період). Третім був стан після «возз'єднання» Європи в 2004–2007 роках, коли історія і пам'ять, що їх промоутери історичної політики розглядали як інтеграційні інструменти, раптом стали схиблювати. Можливо, зараз, після краху ялтинсько-потсдамської системи, масштабної міграційної кризи і наростання політичної кризи Євросоюзу ми стоїмо на порозі нового «після»… Але це не є предметом нашого дослідження.
Про стереотипи
Огляд культурних і політичних контекстів, в яких існує і розвивається українська історична політика варто розпочати з одного з найпоширеніших стереотипів, який впливає на ці контексти і єїх частиною. Його можна окреслити так: успільства «Західної Європи» вправно впоралися з формуванням національних історій та національної історичної самосвідомості. Це остаточно «укомплектовані» нації, у яких минуле розташоване там, де йому належить бути: у підручниках, історичних романах, на полицях бібліотек, у творах мистецтва, музеях тощо. Минуле, кодифіковане у національних наративах, не обтяжує сучасність, «старі» європейські нації «не хворіють на минуле».
Водночас суспільства і нації, що й досі мають проблеми із самоствердженням, визначенням національної ідентичності, активно тяжіють до минулого. Їхні історичні наративи перебувають у стані постійного концептуального перегляду, при тому, що тут домінує етнонаціональний наратив. Історія і пам'ять є предметом політико-ідеологічних маніпуляцій, їх активно використовують суспільні групи, що борються за владу. Крилатий вислів Вінстона Черчилля про Балкани, які продукують історії більше, ніж здатні спожити, охоче поширюють на весь регіон, що називається «Східна Європа»1.
Цей стереотип2 добре вписується у відому дихотомію «Захід – Схід». Ця заяложена схема й досі багато в чому визначає спосіб мислення інтелектуалів, політиків, дослідників, колективні уявлення культурних, політичних, професійних, релігійних та інших спільнот. В той час як суспільства і країни, розташовані на схід від лінії, накресленої майже сімдесят років тому у знаменитій «фултонській» промові Черчилля (лінії, здавалося б стертої «возз'єднанням» Європи у 1990-х – першому десятилітті 2000-х), все ще «хворіють на історію» (зазначимо, що останні 20–25 років дають вагомі підстави для такого висновку), «Західна Європа» нібито демонструє неабияке здоров'я.
Цей погляд змушує пригадати інший стереотип: поділ націй та націоналізмів на «політичні/громадянські» та «етнічні/культурні», що у свою чергу не дає шансів не згадати знаменитий геґелівский поділ націй на «історичні» та «неісторичні». Зараз колишні «неісторичні» (тобто такі, що не мали державності, а отже і політичного даху) нації стали «історичними» не лише у гегелівському (здобули державність), але й у гоголівському сенсі: вони хронічно «потрапляють в історію», оскільки ще обтяжені порахунками з минулим, досі вкрай важливим для самовизначення. У цей час солідні традиційно «історичні» нації, що вчасно порозумілися з минулим, нібито залишили історію історикам.
Ця доволі комфортна схема цілком прийнятна як певний пояснювальний шаблон, необхідний для початкового ознайомлення з темою «історія і політика». Вона добре вписується у культурні й просторові стереотипи, які побутують і в політичних дискурсах, і у повсякденних уявленнях, що баналізують великі теми до рівня «політично некоректних» анекдотів про польського сантехніка у Лондоні чи молдавського будівельника в Україні.
Теза про певну одержимість минулим і надмірну залежність колективної ідентичності від інтерпретації минулого має фактичні підстави. Вона підтверджується історією як «довгого дев’ятнадцятого», так і «короткого двадцятого» століття. Цей погляд зумовлений культурним стереотипом, що визначив політичну карту світу, створену ще в дев’ятнадцятому столітті. Він посилюється і тією обставиною, що чимало новоспечених історичних націй охоче звертається до культурних шаблонів і практик того ж таки дев’ятнадцятого століття, шукаючи там міцної опори для ідентичності.
"Європа в русі". Карикатура Клауса Штутманна 2011 р.
Проте, зі збільшенням масштабу і переходом від історичної та культурно-політичної географії до топографії ця схема виглядає вже не такою стрункою. Якщо й не одержимість минулим, то сталий політично вмотивований інтерес до «питань історії» притаманний і для «просунутих» спільнот «Західної Європи». Передусім впадає у вічі культурне розмаїття самого регіону, яке визначає різну ступінь обтяженості минулим. Варто лише поцікавитися «питаннями історії» у географічно найбільш західних західноєвропейських країнах – Іспанії і Португалії: у першому випадку дізнатися про те, як інтерпретують минуле в контексті єдності країни або ж як «згадують» там громадянську війну 1930-х, яку нібито домовилися забути, чи період правління Франко, який забути не домовлялися. У другому – як обговорють колоніальне минуле або ж часи Салазара3. Про знамениту «суперечку істориків» у Німеччині ми вже згадували. Дискусії про колоніальне минуле Франції можуть слугувати класичним прикладом взаємодії історії та політики4.
Навіть побіжного погляду на післявоєнну історію «Західної Європи», тобто певної уявлено єдної спільноти, що порівнюється і у різний спосіб співставляється з Європою «Східною» достатньо, аби виявити перманентну наявність взаємодії і взаємопроникнення історії і політики, безперервну інструменталізацію історії в політичних інтересах. Навряд чи можна собі уявити масштабне політичне, ідеологічне, військове протистояння двох систем – капіталізму і комунізму (і «холодну війну») – без постійного звернення політиків і державних мужів до історичних сюжетів, без присутності цих сюжетів в ідеології та політиці – як у комуністичній «Східній Європі», так і в капіталістичній «Західній».
Так само важко уявити післявоєнну Європу без сталого і щодалі розмаїтішого інтересу до спадщини Другої світової війни, її переоцінки і «переформатування» в залежності від геополітичної кон'юнктури – того, що Тоні Джадт називав «довгою тінню Другої світової»5. Десять років тому Р. Лібоу писав: «більш як півсторіччя минуло після закінчення Другої світової війни, і майже кожній країні довелося пережити різного роду болісні дебати про її роль у цьому конфлікті та відповідальність за злочини, скоєні чи то її урядом, чи то її громадянами. В одних країнах дискусії не забарилися, а в інших минули десятиліття, перш ніж вони почалися»6.
Спершу актуальність і зміст цих дискусій визначала повоєнна політична кон'юнктура, позиції та політичні стратегії переможців і переможених, геополітична ситуація й атмосфера «холодної війни». В одних випадках (нації-переможці) відбувався ренесанс і розширення національних наративів, пов'язаних із героїчним міфом (Франція, Великобританія), в інших (нації-переможені) переважав віктимний наратив (Німеччина, Італія). В обох випадках історія була напряму залучена до процесу «перезавантаження» національної ідентичності7. Не менш важливою темою була переоцінка і формулювання оновлених (або наново винайдених) міфів – як національних, так і загальноєвропейських8. Останні декілька десятиліть спостерігалося активне просування загальноєвропейської ідентичності саме за допомогою історичної політики.
Якщо ж звернутися до по таких явищ як перетворення пам'яті про Голокост на загальноєвропейський феномен, «суперечка істориків» в Німеччині, що не завершилася й досі, дискусії про спадок комунізму, дебати щодо зрівнювання нацизму і сталінізму, поява загальноєвропейських структур, що намагаються просувати загальноєвропейську історичну політику, можна сформувати таку тезу: ані у більш віддаленому, ані у недавньому минулому, ані в сучасності не має суттєвої різниці у наркотичній залежності різних спільнот від проблем інтерпретації і репрезентації минулого. Це стосується як пам'яті, так й історії – коли йдеться про схильність різних суспільних груп звертатися до минулого задля потреб сьогодення. Логіка й динаміка використання історії та пам'яті для політичних потреб дуже подібні.
Власне, тут особливо не важить те, як ці потреби формулюються: чи йдеться про творення «європейської ідентичності» в рамках «об'єднаної Європи», чи про «відновлення прав» певної спільноти як повноправної «європейської» нації, чи ж про самоствердження нації, що «прокинулася» або «відроджується». Спільним є одне: минуле, викладене чи то у вигляді історичного мастер-наративу, чи то у вигляді панівного наративу культурної пам'яті, присутнє у сучасності, афірмативна і дидактична історія активно діють в політичному і культурному просторах.
Але ж є й відмінності, які неможливо не помітити. Вони передусім стосуються інтенсивності переживань проблем минулого, ступеня впливу інтерпретацій і репрезентацій минулого на сучасність, в можливостях доступу до засобів реалізації історичної політики. Тут уже діють такі чинники, як традиція, рівень розвитку громадянського суспільства та демократичних інститутів, політична і правова культура тощо – тобто певні історично зумовлені чинники.
До відмінностей можна віднести і вектор «стурбованості»: у «Західній Європі» більш помітною тенденцією була інструменталізація минулого в інтересах побудови уявної загальноєвропейської ідентичності, подолання ксенофобії, расизму, етнічної, культурної, релігійної нетерпимості. У «Східній Європі» використання минулого в інтересах сучасності мало іншу спрямованість. Передусім це відновлення «історичної справедливості», реставрація й укріплення національної ідентичності (що «постраждала» у період комунізму), повернення в «європейську сім'ю» в ролі самодостатньої культурної та політичної одиниці.
Варто пам’ятати й ту обставину, що рух «Західної Європи» на схід і творення «нової Європи» у 2000-і роки не лише спричинили «підтягування» політичних, громадських та економічних інститутів і практик посткомуністичних країн до рівня правил, процедурі цінностей Євросоюзу (який був синонімом «Західної Європи»), а й спровокували зворотній вплив. «Стурбованість минулим» як культурний стандарт, як невід'ємна частина буття, була трансльовна і до «старої Європи». Наслідком «об’єднання Європи» став безпосередній контакт у чомусь подібних, у чомусь дуже різних культур пам'яті, що спричинило серйозні якісні зсуви в історичній політиці на континенті.
Як наслідок «болісні дискусії» з приводу минулого не тільки не завершились, але й періодично спалахують із новою силою – як у «новій» об'єднаній Європі9, так і по її периметру. Виникає враження що «виробництво історії» та історичної пам'яті в обсягах, що явно перевищують потреби, стає транснаціональною тенденцією об'єднаної «нової Європи».
«Західна» Європа
Неважко помітити, що інтеграційні процеси в Європі (стирання кордонів всередині Євросоюзу, творення загальноєвропейських структур управління, єдиної фінансової системи, спроби впровадження загальноєвропейської Конституції та законодавства) супроводжувалися дедалі інтенсивнішими зусиллями з формування єдиної «європейської» ідентичності.
Усвідомлення і реалізація цього завдання відбувалися на тлі тектонічних зсувів на континенті: розпаду комуністичної системи, Радянського Союзу і Югославії, «цивілізованого розлучення» Чехії та Словаччини, об'єднання Німеччини, війни та етнічних чисток на Балканах, розширення Євросоюзу і створення «нової Європи». Усі ці зрушення формально усували класичний поділ Європи на «Західну» і «Східну».
Переформатування геополітичного і уявного «європейського» простору відбувалося одночасно зі становленням і зміцненням ідеї об'єднаної Європи як мирного континенту, без внутрішніх кордонів – як політичних, так і культурних. Звісно, важливу роль у формуванні ідентичності «об'єднаної Європи» мала зіграти певна «спільна історія» і спільна колективна/історична пам'ять (у цьому випадку поняття «історія» та «пам’ять» не лише тісно перепліталися, але й нерідко ставали тотожними). Ця тема усталилася в історичній політиці транснаціональних європейських структур і дістала підтримку національних урядів «старої Європи».
Дослідники «загальноєвропейської історії» виділяють тут такі головні теми: по-перше, спроби створення певних транс- чи наднаціональних загальноєвропейських наративів – як історичних, так і наративів та місць пам'яті. По-друге, конструювання і впровадження «наскрізних» тем, спільних для європейських націй. По-третє, формування наднаціональних інституцій і структур, які створюють загальноєвропейські моделі і стратегії, спільні ціннісні і політичні настанови як стосовно минулого, так і стосовно його репрезентацій у сьогоденні. І нарешті, не можна не згадати і таке явище як намагання регулювати інтерпретації низки проблем минулого через законодавчі акти, зокрема й так звані «меморіальні закони».
Коротко розглянемо ці сюжети.
Спроби творення «загальноєвропейських» історичних наративів в епоху націоналізму спостерігаються ще в 19 столітті. З цих часів походить традиція написання «загальноєвропейської» історії як суми чи набору національних наративів, взаємодії національних акторів. Поява (або нове (пере)видання) ідеї об'єднаної Європи після Другої світової війни створила політичний попит на історіографічні проекти, пов'язані вже з транснаціональною загальноєвропейською історією, що просуває ідею інтеграції – при цьому цілком у дусі «афірмативної історії», це виразно політичний проект. Як правило, ініціаторами і спонсорами таких проектів і відповідно, головними агентами інтеграційної історичної політики виступають наднаціональні європейські структури, рідше – національні інститути (тут лідерство за Німеччиною). Як резонно зауважила А. Ассман, формування стійкої національної та транснаціональної пам'яті не відбувається автоматично, воно є результатом впливу публічних дискурсів чи/та медіа-репрезентацій. Воно вимагає політичних рішень, бюрократичних інституцій, організаційних мереж і відповідного фінансування10.
У 1952 році Рада Європи запропонувала групі істориків із різних країн обговорити проект створення загальноєвропейської історії, яка би просувала і обґрунтовувала ідею європейської єдності. І вже тоді історики зійшлися на тому, що проект із такою ідеологією буде неможливим без включення до нього таких регіонів, як Іберійський півострів та Східна Європа... 11
Усі наступні ініціативи зі створення «загальноєвропейських» наративів, нерідко заохочувані з боку європейських транснаціональних інституцій, натрапляли на цілу низку перешкод як суто технічного, так і культурного й політичного характеру. По-перше, головною перешкодою була і є наявність у всіх країнах Європи традиційних національних майстер-наративів, які за визначенням суперечать будь-яким спробам запропонувати або нав'язати загальноєвропейський. наднаціональний наратив (він, своєю чергою у разі імплементації фатально перетворюється на суму національних). По-друге, спроби впровадження наднаціональних, «спільних» історій зазвичай викликали свого роду захисну реакцію: посилення інтересу саме до національних історій, або ж активізацію «автономістських» національних наративів (Каталонія, Шотландія, Фландрія)12, покликаних обґрунтувати власний варіант «європейськості» для націй, що не мають власного державного суверенітету.
Дослідники звертають увагу на труднощі зі спільним розумінням того, чим, власне, є «Європа» як універсалія13 (щоправда, в останні десятиліття чітко простежувалась стратегія бачення і репрезентації Європи як мирного, стабільного континенту). Є й складнощі з визначенням спільних об'єднавчих тем, неясності щодо подолання євроцентричного підходу до європейського минулого (у світлі постколоніальної критики євроцентризму й оспівування «цивілізаторської» ролі Європи), врешті-решт, проблеми з визначенням тих самих «загальноєвропейських» цінностей, здатних забезпечити афірмативний і дидактичний компоненти такої історії14.
Дидактична (у прямому сенсі цього слова) історія може слугувати прикладом названих суперечностей. У 1950-х роках почали діяти двосторонні франко-німецька, німецько-польська та німецько-ізраїльська комісії. Їх діяльність тривала з перервами впродовж десятиліть без особливого прогресу: хоча певні спільні позиції представників Німеччини і Франції (з приводу причин й передумов Першої світової війни) були викладені у німецько-французькій «Угоді щодо спірних проблем європейської історії» й ухвалені ще у 1951 р., до остаточного «примирення» у вигляді спільного підручника довелося рухатися майже шістдесят років. Рекомендації німецько-ізраїльської комісії були оприлюднені у 198515, однак у 2010 році довелося створювати нову комісію. Узгоджені рекомендації польсько-німецької комісії з'явилися у 1972 році, про їхню реальну імплементацію в той час можна було хіба що поговорити – аж до 2000-х, коли для цього з'явилися реальні можливості – вже у «новій Європі». На початку 1990-х спробували створити щось на кшталт загальноєвропейського підручника (European Schoolbook)16, але спроба не була успішною.
Діяльність створеного у 1951 році у Брауншвейзі Міжнародного інституту підручників (сучасна назва – Міжнародний інститут дослідження підручників ім. Георга Екерта) початково мала на меті подолання конфліктнів між національними наративами, викладеними у шкільних програмах і підручниках історії, й відбувалась під гаслом «Примирення і взаєморозуміння». Після 1989 року інститутові додалося роботи у «Східній Європі», оскільки «новостворені держави, особливо південно-східної Європи, змінили одні упередження на інші, засновані на етнічних і національних особливостях, їхньою характерною рисою була націоналістична інтерпретація історії»17. А у 2000-і роки в інституті з'являються проекти, пов'язані вже з «європейською ідентичністю». Найновіший проект, що стартував у 2016 році, так і називається: «європейська ідентичність». Його мета — виявляти в підручниках з історії і географії риторику й термінологію, які дозволяють формувати «нову гнучку сучасну європейську ідентичність»18. Важливий нюанс: предметом дослідження стали підручники Німеччини та Польщі.
У 1992–1993 роках під егідою Ради Європи була створена Європейська асоціація викладачів історії (EUROCLIO)19, яка спочатку об’єднала вчительські асоціації одинадцяти західноєвропейських і трьох східноєвропейських країн. Головна спрямованість цієї недержавної організації, що отримує фінансування і політичну підтримку від транснаціональних європейських структур – подолання крайнощів національних наративів викладання історії у Східній Європі. Кількісна перевага представників «Західної Європи» серед засновників початково передбачала трансляцію «правильних» практик і цінностей у ті регіони, де повернення до класичних національних наративів загрожувало зростанням ксенофобії, етнічної і культурної нетерпимості. Звичайно, відкритим текстом це не повідомлялося, але зміст діяльності асоціації та її пріоритети промовляють самі за себе. Звісно, асоціація не лишилася осторонь і від «інтеграційних» проектів, метою яких було «формування європейської ідентичності, заснованої на спільних цінностях, історії і культурному розмаїтті»20. Назва одного з досі чинних проектів «Викладання [історії] «Європи» для посилення єдності ЄС», присвяченого аналізу історії євроінтеграції у шкільних курсах держав-членів ЄС є достатньо промовистою21.
Варто звернути увагу на те, що саме після розширення Євросоюзу в 2004–2007 рр. до програми «Європа для громадян», фінансованої Європейською комісією, додали компонент із назвою «активна пам'ять»22, мету якого поясненили так: «Підтримка дій, дискусій і роздумів на тему європейської громадянськості і демократії, спільних цінностей, спільної історії і культури ... зближення Європи з її громадянами через просування її цінностей і досягнень, з одночасним збереженням пам'яті про її минуле»23. Програма фінансувала проекти недержавних організацій.
У 2007–2013 роках було підтримано 322 проекти на загальну суму 13 949 985 євро (з додатковим фінансуванням – 14 203 000), з них 178 – у країнах Західної Європи (включно з Італією, Іспанією та Грецією) – тут домінували теми злочинів нацизму, Голокосту і пам’яті про Другу світову війну; і 144 – у Східній Європі (включно з Балканами та Балтією)24 – тут переважали сюжети про «злочини тоталітарних режимів» – нацистського і комуністичного.
У квітні 2014 року програму продовжили до 2020 року, і в ній збереглися два компоненти (замість чотирьох) – один із них, «Європейська пам'ять», був зосереджений на «Європі як мирному проекті». Як повідомлялося, програмамала підтримувати ініціативи, зосереджені на виявленні передумов появи «тоталітарних режимів, що спотворили сучасну історію Європи», і проекти, «які висвітлюють інші визначальні моменти і визначні події, а також такі, що пропонують різні історичні підходи. Пам'ять про уроки минулого є передумовою для світлого майбутнього»25.
Як приклад спроби створення загальноєвропейського «простору пам'яті» можна згадати грандіозний проект «Дім європейської історії». Ідею створення музею висловив у 2007 році новообраний президент Європарламенту Ганс-Герт Пьоттерінг (Hans-Gert Pöttering). На його думку, Дім європейської історії мав стати місцем історії розвитку «концепції європейської ідеї»26. Перипетії створення концепції музею можуть слугувати ілюстрацією вже звичних перешкод і суперечностей у творенні «загальноєвропейського» історичний наратив. До них додалися суто технічні перешкоди. Наприклад, експозиції, згідно з правилами Євросоюзу, мають бути представлені усіма мовами країн-членів ЄС. Проект виглядає доволі витратним – лише на його старт знадобилося п’ятдесят шість мільйонів євро.
Судячи з усього, міжнародна команда експертів вирішила подолати перешкоди ідеологічного і методологічного характеру за допомогою звернення до принципу «єдності через розмаїття». На офіційному сайті проекту музей представлений як місце дискусії про історію Європи в «усьому її розмаїтті», а історія континенту змальована у «транснаціональній перспективі»27. Головними темами постійної експозиції мали стати історія Європи у ХХ столітті та історія європейської інтеграції28.
Музей "Дім європейської історії" в Брюсселі 2014 р.
Мабуть, найбільш універсальним прикладом, який об'єднує в собі і формування транснаціонального наративу пам'яті/історії, і «наскрізну» тему, і діяльність інституцій, покликаних впроваджувати згаданий наратив, і зразок політики регулювання інтерпретацій історії через закони і юридичну практику, можна вважати Голокост. Канонізований історичний наратив про Голокост можна також вважати класичним прикладом поєднання афірмативної та дидактичної історії29. Пов'язану з ним практику зазвичай представляють як класичний приклад транснаціональної історичної політики. Процес перетворення Голокосту на «глобальну ікону» або універсальну транснаціональну форму колективної/історичної пам'яті тривав майже сорок років, з 1960-х років30.
Основними промоутерами репрезентацій Голокосту як морально і політично вагомої форми колективної пам'яті спершу виступали Німеччина, Ізраїль та США31. У 1990-х формування канонічної версії колективної пам'яті про Голокост і становлення відповідного дидактичного історичного наративу активізувалися у зв'язку з війною на Балканах та етнічними чистками в цьому регіоні (Косово), а також у зв'язку з пошуком фундаментального символу, що забезпечував би єдність «європейської ідентичності». Уніфікована, кодифікована і канонізована колективна/історична пам'ять про Голокост разом із відповідним історичним наративом перетворилася на транснаціональне явище.
Зрозуміло, що такий масштабний проект був неможливий без міжнародної співпраці на найвищому рівні.
Меморіал жертвам Голокосту у Майямі (США) (скульптор Кеннет Трейстер 1990 р.)
Міжнародна робоча група з налагодження співпраці у викладанні, дослідженні і увічненні Голокосту була створена 1998–1999 роках за ініціативою прем'єр-міністра Швеції Гьорана Перссона за підтримки прем'єр-міністра Великобританії Тоні Блера та президента США Білла Клінтона. Зараз вона перетворилася на Міжнародний альянс увічнення пам'яті про Голокост (International Holocaust Remembrance Alliance) 32 який об'єднує тридцять одну країну світу (як постійних членів) і десять країн-спостерігачів, із цієї загальної кількості тридцять три – це країни Європи33. Представництво в альянсі здійснюють тільки урядові органи, що перетворює його на виразно політичний проект і вочевидь, має забезпечити єдність методів роботи.
Організація має виховні, освітні (дослідження і викладання історії Голокосту) і політичні завдання: боротьбу з ксенофобією, расизмом і антисемітизмом. У 2010–2014 роках альянс профінансував дев’яносто три проекти у сорока двох країнах світу, у тому числі у двадцяти дев’яти країнах Європи. Головними цільовими групами проектів стали представники урядових структур і недержавних організацій, викладачі і представники органів управління освітою – вони склали 56,7% аудиторії34.
Достатньо впевнено можна стверджувати, що існує загальноєвропейська історична політика у царині увіковічення пам'яті про Голокост, покликана сформувати наднаціональну спільноту пам'яті. З 2005 року в календарі пам'ятних дат Європейського Союзу 27 січня (день звільнення в'язнів табору смерті в Аушвіці) позначено як Міжнародний день пам'яті Голокосту. Меморіальні комплекси національного рівня, присвячені Голокосту, є в сімнадцяти європейських країнах (включно з Україною,яка не є членом альянсу), з них 11 – це спеціалізовані музеї35.
Голокост як канонічна форма загальноєвропейської колективної/історичної пам'яті прийнятий практично всіма урядами країн - членів ЄС. У 2010 р. Міжнародний день пам'яті Голокосту офіційно відзначали у вісімнадцяти країнах Євросоюзу, в шести країнах була своя окрема дата відзначення36.
Втім, коли йдеться про сприйняття Голокосту на рівні суспільства, неважко помітити низку очевидних проблем. Навіть у країнах, що стояли біля витоків репрезентації Голокосту як загальноєвропейського явища (наприклад, у Швеції та Великобританії), зафіксовані серйозні прогалини у знаннях про нього – у тому числі серед вчителів37 - основної цільової групи Holocaust education. Навіть більше, спроби запровадити певний загальний стандарт репрезентації та інтерпретації Голокосту наражаються «на місцях» на заяви про те, що досвід Голокосту в різних країнах має свою специфіку, і відповідно, пам'ять про нього теж має бути диверсифікована38.
У країнах «Східної Європи» загальноєвропейська версія колективної/історичної пам'яті про Голокост нерідко вступає в конфлікт із національними наративами – як через наявність власних віктимних або героїчних наративів (де жертви і герої сторінок національної міфології можуть бути злочинцями в понятійних рамках Голокосту), так і з причини наявності власних «скелетів у шафі» у вигляді власного досвіду участі у знищенні євреїв (тут найбільш характерними прикладами можуть бути Польща, Україна, Молдова). Разом з тим, участь у запровадженні загальноєвропейської моделі пам’яті про Голокост була частиною «перепустки до Євросоюзу»39.
Варто звернути увагу і на ту обставину, що саме Голокост найчастіше згадують у контексті законодавства, що регулює питання інтерпретацій минулого. Закони, які безпосередньо встановлюють кримінальну відповідальність за «заперечення Голокосту» (зазвичай у контексті тривалізації самої трагедії чи ймовірного виправдання злочинів нацизму), ухвалені у чотирнадцяти європейських країнах. У 2007 р. за ініціативою представника Німеччини в Європейському парламенті була здійснена спроба запровадити загальноєвропейську норму, спрямовану на криміналізацію «заперечення Голокосту»40. 19 квітня 2007 року Європарламент ухвалив проект закону, який мав запровадити кримінальну відповідальність (позбавлення волі строком до трьох років) за зумисні дії, що заохочують до насилля чи ненависті на підставі раси, кольору шкіри, релігії, походження, національності чи етнічних ознак. Така ж відповідальність передбачена була за заперечення чи навмисну тривіалізацію (gross trivialization) злочину геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Хоча проект закону стосувався ширшого кола питань, його сприйняли передовсім у руслі заборони на «заперечення Голокосту»41. Щоправда, дія такого закону як «загальноєвропейського» була мінімізована вказівкою на те, що його реалізація в кожній конкретній країні залежить від норм національного законодавства.
Ухвалення цього проекту було радше політично-символічним актом, так само як і Рамкове рішення Ради Європейського Союзу щодо боротьби з певними формами і проявами расизму і ксенофобії42: Голокост у ньому також не згадано (наведено посилання на статті актів міжнародного права, що мають справу з геноцидом і злочинами проти людяності), але оскільки саме Голокост вже звично розглядають як «парадигматичний випадок геноциду» (А. Ассман), неважко здогадатися, що мова йде передусім саме про нього.
Зауважимо, що спроби кодифікувати й регулювати питання інтерпретації знакових подій минулого (тут до Голокосту додаються і масові депортації та загибель вірменів у 1915 р. в Османській імперії визнані у низці країн геноцидом вірмен, і різанина народу тутсі в Руанді у 1994 році, і масове знищення босняків у Сребрениці у 1995 році) викликали спротив ліберальної громадськості. Головним чином стурбованість викликали перспективи обмеження свободи слова, пов'язані із інтерпретацією згаданих подій, і можливості для надмірно розширеного тлумачення терміну «заперечення». Професійні історики угледіли в таких спробах також тенденцію до втручання держави у їхню професійну діяльність. У 2005 році у Франції виник рух істориків «Свободу історії», що початково був протестом проти регулювання державою інтерпретації минулого саме у Франції (де точилися дебати про ухвалення закону про покарання за заперечення «геноциду вірменів 1915 року»). Цікаво, що саме після ухвалення згаданого «рамкового рішення» Ради Євросоюзу цей рух перетворився на міжнародний. У 2008 році ініціатори руху оприлюднили «Відозву з Блуа»43: «Історія не може бути служницею поточної політики, так само як вона не може писатися на догоду конкуруючим версіям пам'яті. У вільній державі жодна політична сила не має права визначати історичну правду та обмежувати свободу істориків загрозою кримінального переслідування.
Ми пропонуємо урядам визнати, що хоч вони несуть відповідальність за збереження колективної пам’яті, вони не мають встановлювати певну офіційну істину за допомогою законів, застосування яких може мати серйозні наслідки для професії історика і для інтелектуальної свободи в цілому. У демократичному суспільстві свобода для історії – це свобода для всіх»44.
Можливо, позиція професійних істориків якось вплинула на саме «рамкове рішення» 2008 року та на його імплементацію. За словами П'єра Нора, саме представники «Свободи історії» переконали міністра у справах Європи Жана-П'єра Жуйє внести в «рамкове рішення» зміни, що сприяли обмеженню сфери його застосування45. У доповіді 2014 року констатується, що чимало країн Євросоюзу не адаптували повністю або достатньо коректно вказівки рамкового рішення у частині порушень, що стосуються заперечення, виправдання чи прямої тривіалізації певних злочинів46.
Ми розглянули різні прояви історичної політики у «Західній Європі». Як бачимо, чималі зусилля і ресурси спрямовувалися на формування спільної історичної пам'яті і пов'язаної з неї нової європейської ідентичності, що поки що була проектом для майбутнього. Інтеграційний пафос історичної політики спрямовувався на ідею осмислення минулого (особливо трагедій) заради сучасного добробуту і світлого майбутнього. Піднесення етнічного націоналізму в посткомуністичних суспільствах з найбільш екстремальними проявами на Балканах ще більше актуалізувало цю тему: «інтеграційна» історична політика мала бути й запобіжником етнічних конфліктів, які щедро постачав регіон, що готувався до «воз’єднання».
Передбачалося, що ідею спільної європейської пам’яті в її танснаціональних формах підхоплять суспільства та держави-кандидати до «нової Європи». Ці очікування справдились лише частково і очевидно не так, як планувалося. «Східна Європа» привнесла в загальноєвропейську історичну політику свої сюжети і свій порядок денний.
ДАЛІ БУДЕ
1. Звісно, існує багато версій поняття «Східна Європа». Після Другої світової війни під цю категорію автоматично підпала вся територія на схід від «залізної завіси» до західних кордонів Радянського Союзу, яку контролювали комуністичні режими. Зрозуміло що у думках і уявленнях інтелектуалів-нонконформістів жила також Центральна Європа, «викрадена» комуністами з мовчазної згоди «Заходу» (М. Кундера) і Балкани (або Південно-Східна Європа) з їхньою історико-культурної специфікою, Балтія (Естонія, Латвія, Литва), країни, які були поглиненні Радянським Союзом під час Другої світової війни. Праці, присвячені історії формування і концептуалізації просторових культурних і політичних уявлень про «Східну Європу» вже стали свого роду класикою, обов'язковою літературою для будь-якого студента, що цікавиться цим регіоном. Для проформи згадаємо два «базові» тексти: Wolff, L. Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of Enlightenment. Stanford: Stanford University Press, 1994; Todorova M. Imagining the Balkans, New York: Oxford University Press, 1997. Після розпаду комуністичної системи термін «Східна Європа» став більш хитким, «центральноєвропейська четвірка» (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) доклали чималих зусиль, щоби позбутися непривабливого ярлика (вдаючись навіть до політичних проектів на кшталт «Вишеградської групи») і повісили на вітрину іншу неонову вивіску – «Центральна Європа», полишивши в такий спосіб уявні околиці. Латвія, Литва, Естонія тим часом відтворили затишний простір «Балтії», а Південно-Східна Європа в особі Румунії, Болгарії і Хорватії надибали «справжню» європейську ідентичність, стали «рівноправною» частиною Євросоюзу і полишили малопривабливий «балканський» маркер тим сусідам, які претендують на місце у передпокої ЄС. У результаті у перші десятиліття 2000-х уявна «Східна Європа» пересунулась на території Білорусі, України і Молдови.
2. Див. розлогий опис цієї схеми тут: Scöhpflin G. The politics of national identities. In: National History and Identity, Studia Fennica Ethnologica 6, 1999, pp.48 – 61.
3. Див., наприклад, статті, присвячені осмисленню спадщини авторитарних режимів у цих країнах у: Troebst S. (ed). Postdiktatorische Geschichtskulturen in Europa. Bestandsaufnahme und Forschungsperspektiven. Wallstein Verlag: Göttingen, 2010, 648 s.
4. Див., наприклад: Jansen J. Politics of Remembrance, Colonialism and the Algerian War of Independence in France. In: Pakier M., Stråth B. A European Memory? Contested Histories and Politics of Remembrance, Berghahn Books, 2010, pp. 275 – 293.
5. Judt T. Postwar: A History of Europe Since 1945, Penguin Books, 2005. За версією Джадта, вся історія після 1945 року і до падіння комунізму була «повоєнною».
6. Lebow R. N., Kansteiner W., Fogu C. (eds) The Politics of Memory in Postwar Europe Duke university Press, Durham and London, 2006, p. 21.
7. Див. цікавий огляд розвитку європейської історіографії: Berger S. The Power of National Pasts: Writing National History in Nineteenth- and Twentieth-Century Europe. In: Berger S. (ed) Writing the Nation. A Global Perspective, Palgrave Macmillan, 2007, pp.30 – 62. (про історіографію після Другої світової війни: pp. 47 – 56)
8. Ifversen J. Myth in the Writing of European History, In: Berger S., Lorenz C. Nationalizing the Past. Historians as Nation Builders in Modern Europe. Palgrave Macmillan, 2010, pp. 452 – 479. Варто звернути увагу на вже звичний поділ загальноєвропейської історії на «темну» (Європа як епіцентр двох світових воєн, етнічних чисток, геноцидів), і «світлу» Європу злагоди, стабільності, соціальної держави, Європу спільних цінностей - післявоєнну, єдину чи об’єднану.
9. Коли йдеться про професійну історіографію, варто звернути увагу на недавню публікацію американського історика, вихідця зі Східної Європи, І. Деака, яка вочевидь виходить за рамки низки звичних уявлень про колабораціонізм, військові злочини, етнічні чистки, спротив і відплату. Див.: Deák I. Europe on Trial. The Story of Collaboration, Resistance, and Retribution during World War II, Westview Press, 2015, 263 p.
10. Assmann E. The Holocaust – A Global Memory? Extensions and Limits of a New Community Assmann E. Conrad S. Memory in a Global Age. Discourses, Practices and Trajectories Palgrave, Macmillan, 2010, p. 103.
11. Berger S. with Conrad C. The Past as History. National Identity and Historical Consciousness in Modern Europe, Palgrave Macmillan, 2015, p. 344.
12. Ibid., p.341 – 342.
13. Jarausch Konrad H., Lindenberger T. Contours of a critical History of Contemporary Europe: A Transnational Agenda In: Jarausch Konrad H. Lindenberger T. (in collaboration with Annelie Ramsbrock) Conflicted Memories. Europeanizing Contemporary Histories Berghahn Books, 2007, p. 7.
14. Ibid., pp. 7 – 8.
15. Korostelina K. History Education in the Formation of Social Identity, Towards a Culture of Peace, Palgrave-Macmillan, 2013, p.7.
16. Jarausch Konrad H., Lindenberger T. Contours of a critical History of Contemporary Europe: A Transnational Agenda In: Jarausch Konrad H. Lindenberger T. (in collaboration with Annelie Ramsbrock) Conflicted Memories. Europeanizing Contemporary Histories Berghahn Books, 2007, p. 6.
17. Fuchs E., Sammler S. Textbooks between tradition and innovation. A journey through the history of Georg Ekkert Institute, p. 10 http://www.gei.de/fileadmin/gei.de/pdf/institut/Textbooks_between_innovation_and_tradition.pdf (Режим доступу 20 квітня 2016)
18. http://www.gei.de/en/departments/europe-narratives-images-spaces/europe-and-the-national-factor/europaeische-identitaet.html (Режим доступу 16 квітня 2016)
19. Сайт організації: http://euroclio.eu/
20. Так окреслювали одну з цілей проекту «Багатогранна пам’ять», присвяченого пам’яті про нацизм і сталінізм. Див.: Multi-faceted Memory http://euroclio.eu/projects/multi-faceted-memory/ (Режим доступу 17 квітня 2016)
21. http://euroclio.eu/projects/teaching-europe-enhance-eu-cohesion/ (Режим доступу 16 квітня 2016)
22. Повна назва: Active European Remembrance aiming at preserving the sites and archives associated with the deportations as well as the commemorating of victims of Nazism and Stalinism
23 Europe for Citizens Programme http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/programme/action4_en.php (Режим доступу 16 квітня 2016)
24 Підраховано за:
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2007/selections/documents/selection_action4_2007.pdf; http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2008/selections/documents/sucproj_p4.pdf;
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2009/selection/documents/action_4_list_selected_projects.pdf;
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2010/selection/docs/citizen_action4_selection_2010.pdf;
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2011/selection/selection_action4_en.php;
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2012/selection/documents/20120905_list_result.pdf;
http://eacea.ec.europa.eu/citizenship/funding/2013/selection/documents/action4/rem-selected-2013.pdf (Режим доступу 17 квітня 2016)
25. http://ec.europa.eu/citizenship/about-the-europe-for-citizens-programme/future-programme-2014-2020/index_en.htm (Режим доступу 17 квітня 2016)
26. Vovk van Gaal T., Dupont C. The House of European History, (2012), p. 44 http://www.ep.liu.se/ecp/083/008/ecp12083008.pdf (Режим доступу 18 квітня 2012)
27. http://www.europarl.europa.eu/visiting/en/visits/historyhouse.html (Режим доступу 18 квітня 2016)
28. Там само.
29. Вже саме центральне гасло цього нарративу: «Ніколи знову!» (Never again!) вказує на це.
30. Див. дискусію на цю тему: Alexander J. C. Remembering the Holocaust. A Debate, Oxford University Press, 2009
31. Див. більш докладно: Levy D., Sznaider N. Memory Unbound: The Holocaust and the Formation of Cosmopolitan Memory, European Journal of Social Theory, 2002, № 1 (5), pp. 87 – 106
32. З 2013 вона називається Міжнародний альянс увіковічнення пам'яті про Голокост (International Holocaust Remembrance Alliance).
33. Офіційний сайт організації: https://www.holocaustremembrance.com/about-us
34. https://www.holocaustremembrance.com/funding-grant-programme/funding-overview
35. http://www.science.co.il/Holocaust-Museums.asp (Режим доступу 18 квітня 2016)
36. REPORT FROM THE COMMISSION TO THE EUROPEAN PARLIAMENT AND TO THE COUNCIL The memory of the crimes committed by totalitarian regimes in Europe, Brussels, 22.12.2010 COM(2010) 783 final, p. 4.
37. Див. дані про опитування вчителів: Gray M. Contemporary Debates on Holocaust Education, Palgrave Macmillan, 2014, pp.4 -5.
38. Assmann E. Op. cit. pp. 100 – 102.
39. Ibid. Метафора про «перепустку» належить Тоні Джадту.
40. Hayden Robert M. “Genocide Denial» Laws as Secular Heresy: A Critical Analysis with Reference to Bosnia // Slavic Review 67, no. 2 (Summer 2008), p.384
41. Bilefsky D. EU adapts measures outlawing Holocaust denial, New York Times, 2007, 19 April, http://www.nytimes.com/2007/04/19/world/europe/19iht-eu.4.5359640.html?_r=2 (Режим доступу 18 квітня 2016)
42. COUNCIL FRAMEWORK DECISION 2008/913/JHA of 28 November 2008 on combating certain forms and expressions of racism and xenophobia by means of criminal law http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex:32008F0913
43. Декларацію підписали більше 1300 істориків із 49 країн світу.
44. Blois appeal
http://www.lph-asso.fr/index.php?option=com_content&view=article&id=47&Itemid=14&lang=en (Режим доступу 18 квітня 2016)
45. President’s report, presented by Pierre Nora, president of Libert? pour l’histoire, to the association’s annual meeting, 2 June 2012, http://www.lph-asso.fr/index.php?option=com_content&view=article&id=181%3Aune-lourde-annee-pour-les-lois-memorielles&catid=53%3Aactualites&Itemid=170&lang=en (Режим доступу 18 квітня 2016)
46. REPORT FROM THE COMMISSION TO THE EUROPEAN PARLIAMENT AND THE COUNCIL on the implementation of Council Framework Decision 2008/913/JHA on combating certain forms and expressions of racism and xenophobia by means of criminal law, http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex:52014DC0027