Третій день конференції розпочався з українського кейсу. Тут партію "першої скрипки" виконав професор Ярослав Грицак. Українську політику пам’яті він показав на прикладі дискусій довкола постаті Степана Бандери.
Логічно, що чисельна міжнародна і різнопланова (в сенсі фаху, наукових зацікавлень і т.д.) аудиторія потребувала такого собі вступного лікбезу. Цю потребу спікер передбачив, а тому частину доповіді сформулював так: «Що ми знаємо про Бандеру?». Зауважу, що йшлося не про банальний переказ відомої усім українським історикам біографії. Ярослав Грицак радше говорив про Бандеру і середовище, або ж середовище довкола Бандери, а також про найбільш важливі й неоднозначні моменти його діяльності. Відтак, спробую тезово розповісти про цю частину доповіді.
Отож, Степан Бандера народився в сім’ї греко-католицького священика, він представляв покоління народжене в Першій світовій війні, котра тричі прокотилася через його село. Бандера представляв покоління дітей без майбутнього і з пам’яттю про приниження, це покоління було повністю позбавлене досвіду парламентської демократії. Пізніше він став лідером саме цих людей, молодого покоління, що здійняло бунт і, на відміну від поміркованих «кабінетних» націоналістів, перейшло до терору. Наголошу, що за заувагою професора Грицака, основними жертвами цього терору були саме українці, але найбільш помітним стало вбивство Броніслава Перацького (Bronisław Pieracki) – міністра внутрішніх справ Польщі. Судовий процес зробив терориста відомим і популярним, головним чином тому, що він тримався десь так, як нещодавно це робила Надія Савченко. Однак Степан Бандера був засуджений до довічного ув’язнення, але 13 вересня 1939 р. вийшов на свободу.
Точково окреслюючи його діяльність, зокрема Акт проголошення Української Держави, Ярослав Грицак згадав своїх батьків, котрі пізніше пригадували це як велике світле свято. Йшлося й про менш "святкові" речі, як то єврейські погроми у Львові, Волинську різанину, однак із наголосом на тому, що Бандера перебував у цей час в Заксенгаузені. А стосовно УПА, то при усій своїй неоднозначності, у повоєнні роки це був найбільш масовий збройний опір комуністичному режиму. Показово, що про життя Бандери в той час говорять і пишуть мало, концентруючись вже на його смерті. Показово також те, що це вбивство в сучасній історичній пам’яті повністю заступило знищення іншого лідера ОУН – потужного теоретика Льва Ребета, яке агент КДБ Богдан Сташинський здійснив двома роками раніше (1957 р.).
Власне, від вбивства Ребета професор Грицак відштовхнувся, щоб підвести міркування до проблеми пам’яті і пригадування. Радянське (та й пострадянське) суспільство постійно вживало термін «бандерівці», «бандерштат», але не знало хто такий Бандера. Було помітно, що ця теза припала до смаку аудиторії, тим більше, що вона була ілюстрована особистим досвідом доповідача про контакти в студентські роки зі своїми однолітками зі Сходу України. Наприклад, останні вважали, що галичан називають «бандерівцями» за те, що ті їздять в місто Бендери і так далі. Повертаюсь до політики пам’яті про Степана Бандеру, то вона складалася та складається із трьох «А»: амнезія – активізація – амбівалентність. З часом між цими компонентами змінюється тільки співвідношення.
Амнезія переважала в радянському дискурсі де не говорилося про Голодомор чи Бандеру. Активізація простежується на початку 1990-х рр., тоді відбулася спроба ввести ОУН-УПА в шкільні підручники (йдеться про підручник Федора Турченка), однак без згадок про їхніх очільників. Сам підручник наразився на істотну критику, зокрема з боку лівих сил, представлених у парламенті. Амбівалентність найбільш проявилася за президентства Леоніда Кучми, та і в його заграваннях з електоратом Західної України про Бандеру не йшлося. Перша помітна серйозна дискусія про нього сталася тільки в 2003 році, а їх подальша активізація відбувалася в часи Віктора Ющенка. Останній, вже знаючи, що програв вибори, присвоїв Степану Бандері звання «Герой України». За два місяці (вже за президентства Віктора Януковича) указ про присвоєння був скасований Донецьким окружним судом. Ситуація знову стала амбівалентною. До тепер невідомо чи формально залишається Бандера Героєм України і така невизначеність влаштовує усі сторони (для когось залишається, для когось – ні).
Сьогодні Степан Бандера є регіональним, але не головним героєм України. Він домінує тільки в Галичині й Волині. Разом з тим, він не є й основним антигероєм. Українці ним вважають Володимира Путіна, а якщо говорити про історичних постатей, то – Йосифа Сталіна, як винуватця Голодомору. Відтак, Ярослав Грицак рекомендує: «хочеш розділити Україну – говори про Бандеру, хочеш її об’єднати – говори про Сталіна та Голодомор». Як показують дані соціологічних опитувань, бачення пантеону героїв в сучасному українському суспільстві залишається амбівалентним, так, 40% з тих, хто вважає Степана Бандеру героєм, героїзує і ПетраІ.
Однак, така амбівалентність сьогодні може дати Україні дуже цікаве поле для маневру, десь так, як суспільство з гумором пропрацювало таке поєднання непоєднуваного, як поняття «жидобандерівці». На позитивні кроки здатна також і влада, подібно до промови Петра Порошенка у Кнесеті, чи до його символічного вчинку перед пам’ятником польсько-українського конфлікту. Такі акції є наслідком і свідченням появи в Україні третього дискурсу пам’яті – примирення. Важливо, що його сьогодні транслюють помітні публічні авторитети, як то Сергій Жадан, або Святослав Вакарчук. Тому сьогодні в Україні з’являється новий прошарок («третя сила») – молоді люди-носії ліберальних цінностей. Разом з ними з’являється «третя Україна», котра не вважає Бандеру своїм героєм, але і не засуджує його.
Обговорення виявилося доволі жвавим. Зокрема, йшлося про культ Бандери як частину сучасної української ідентичності. Цей аспект професор Грицак прокоментував цитатою: «Я не хотів би жити в Україні, котру збудував Бандера, але сучасної України не було б без Бандери». Для частини слухачів постать Бандери заступила собою головний об’єкт доповіді – культуру пам’яті. Тож доповідачеві закинули (польською мовою) уникання розповіді про співпрацю керівництва ОУН-УПА з німцями й діяльність батальйонів Роланд і Нахтігаль. На це Ярослав Грицак відповів, що колаборацію не можна розглядати як чорне і біле, або футбольний рахунок 1:0. Це був цілий спектр. Бандеру заарештували, а після виходу з концтабору йому пропонували співпрацю, але той відмовився. З іншого боку, такі як він були не зручними для колаборації.
д-р Анатолій Подольський і д-р Ярослав Грицак
Презентаційну частину українського кейсу конференції відкрив д-р Анатолій Подольський – директор Українського центру вивчення історії Голокосту, він, знайомив присутніх з діяльністю свого центру. Доповідач говорив про конфлікт пам’ятей в Україні, а також про важливість включення пам’яті про євреїв у пам’ять про війну. Сьогодні ця пам’ять є маргінальною, все, що зроблено у цій сфері, було зроблено на основі громадських ініціатив, зокрема і його центром. Разом з тим, в Україні вже є покоління людей, котрі можуть говорити про спільну історію.
Основним доповідачем російського кейсу був письменник і тележурналіст Леонід Млєчін. Одразу скажу, що ця доповідь дисонувала з попередніми якраз своїм публіцистичним характером, особливо з тими, котрі стосувалися теорії пам’яті та відповідних методологій. Особливою була й подача інформації – менторський тон, з такими інтонаціями, що я одразу відчув себе глядачем документального циклу передач Леоніда Парфьонова. Можливо цей тон якраз і завадив мені сприйняти наукову складову доповіді, сподіваюсь, що інші слухачі виявилися більш уважнішими за мене.
Леонід Млєчін*
Леонід Млєчін розпочав з того, як поїхав «на Україну» знімати фільм про Західну Україну в роки війни. Перша частина фільму про приєднання територій до СРСР образила національно мислячих росіян, друга частина «про бандерівців» образила національно мислячих українців, третя частина про повоєнні роки образила поляків. Цим доповідач вочевидь хотів показати складність роботи журналіста з пам’яттю. А науковцям в Росії таку роботу довірити не можна, бо, за твердженням Леоніда Млєчіна, їх коло в Росії сформоване із обездолених в радянський час вискочок, котрі зараз позаймали посади, пишуть, говорять, формують історичну політику, але ні в що не вірять. В російську історичну науку прийшли люди, які не знають історії і не вміють нею займатися. Саме тому в Росії не відбулося переосмислення минулого. Великі зміни 1990-х рр. були сприйняті суспільством як поразка, втрата, тому виникла потреба у чарівній пілюлі самообману. Якраз така потреба й матеріальні нестатки підживлюють ностальгію за Перемогою, тому люди дивляться фільми Міхалкова, ліплять на авто наклейки «можем повторить». Але, що вони хочуть повторити? Найбільшу трагедію в історії людства?
Леонід Млєчін розповідав про те, як в сучасній Росії тримаються за радянські історичні міфи. Тут він згадав приклад панфіловців, і, як одкровення, розповів, що це – вигадка та як вона виникла. В цій частині доповіді мені трохи повіяло нафталіном. Можливо, й не тільки мені, бо в обговоренні російські колеги говорили доповідачеві, що ситуація набагато складніша, ніж він намалював. Її не можна малювати як чорне і біле, або ж добро і зло. В сучасній Росії немає прямолінійного наративу на кшталт: «Сталін – добре, а інше – погано».
Сергій Пархоменко
Презентаційну частину російського кейсу представляв Сергій Пархоменко зі своїм проектом «Остання адреса» («Последний адрес»). Він говорив про потребу в динамічних пам’ятниках, котрі можна міняти, переносити і т.д. Також, для ефективності пам’ятники треба «розмазати» на місцевості. Ця ідея реалізована у вигляді камінців на бруківці, чи пам’ятних знаків на стінах будівель з інформацією про тих, хто зазнав репресій. Важливою складовою такою інформації є «остання» адреса людини – місце звідки людину забрати при арешті, щоб більше не повернути. Цю інформацію можна взяти із бази даних товариства «Меморіал». На сьогодні такі знаки встановлені вже в 13 країнах Європи.
Цього дня програма конференції передбачала поїздку до меморіального комплексу Треблінка. Тому презентації ще двох проектів пам’яті (українського і російського) відбувалися вже в наступний (завершальний) день. Першою з них була презентація Анастасії Гайдукевич – співробітниці Українського інституту національної пам’яті, котра презентувала діяльність своєї наукової установи. Ця діяльність була нерівномірною і неоднаковою через зміну влад і статусів. Сьогодні основним завданням УІНП є не так наука, як популяризація науки та налагодження діалогу про минуле. Також йшлося про законотворчу діяльність, у тому числі найбільш «одіозні» та дискутовані декомунізаційні закони. Відповідальність за промахи і болючі моменти декомунізації Анастасія Гайдукевич поклала на «людей», мовляв, закон дав можливість місцевим громадам самим обговорити й обрати нову топоніміку. Але «люди» виявилися обмеженими і не готовими, вони всіма силами чіплялися за старе, як то вийшло з Комсомольськом. Шкода, що тут доповідачка не розділила громаду, котра «повинна обговорити», і владу, котра приймає рішення і може абсолютно не рахуватися з результатами такого обговорення, навіть, якщо воно дійсно було.
Анастасія Гайдукевич
Саме декомунізація стала основним предметом дискусії. В одному з питань говорилося про те, як можна заборонити назву явища, а саме явище лишити? Йшлося про дисонанс, коли колишні керівники комсомолу мають право керувати країною (наводився приклад Турчинова), але при цьому назва «Комсомольськ» заборонена. З іншого боку, хочеться наголосити на великому позитиві презентації в сенсі висвітлення освітніх і музейних проектів УІНП. У такому ракурсі діяльність установи постає більш багатогранною, і вона вже не видається такою одіозною. На моє переконання, цикл презентацій, подібних до цієї, необхідно провести і в Україні.
Марія Шилова
Ще одна презентація знайомила з проектом «Топографія терору», організованим російським «Меморіалом». Як розповіла Марія Шилова, основною метою проекту є виявлення і дослідження об’єктів пов’язаних з історією репресій. Створюється ніби своєрідний реєстр будівель органів безпеки, тюрем, таборів, СІЗО, місць розстрілів, некрополів і т.д. У підсумку планується отримати своєрідний архів альтернативної історії, «просвіту» для нас самих і всіх бажаючих.
Анастасія Гайдукевич та Марія Шилова розповідали про проекти та інституції, котрі діють вже мінімум кілька років і мають значні напрацювання. Натомість остання презентація конференції стосувалася діяльності майбутнього міжнародного порталу присвяченого історії пам’яті. Його створенням опікується (Anton Markschteder) – референт Міжнародного освітнього центру у Дортмунді (IBB Dortmund). Ідея порталу виникла близько року тому, коли IBB організував десятиденну освітню подорож для істориків і журналістів місцями пам’яті Центрально-Східної Європи. Йшлося про вивчення досвіду протидії інструменталізації історії і перетворенні її на пропаганду. Найбільш абсурдними прикладами такого доповідач вважає використання понять «хунта» та «бандеро-фашисти», в котрі населення починає вірити. Це підживлюється купою мас-медіа, які культивують образ оворога, зрештою, в абсурд можна повірити тоді, коли немає іншої інформації. Тому в Росії не знають про українську культуру пам’яті й про те, як українці насправді ставляться до Бандери.
Антон Маркштедер
Унаслідок обговорення результатів поїздки виникла ідея створення ресурсу, на якому б швидко можна було отримати фахову інформацію про культуру пам’яті в різних країнах різною мовою. На сьогодні вже розроблена «клікабельна» версія сайту, однак вона розміщується на приватному сервері і ще не представлена для загального доступу. Портал ще не отримав назву. Її робочий варіант сформульовано як «Розмарин», адже вживання цієї рослини покращує пам’ять, і до того ж її назва звучить однаково всіма мовами.
Питання мови тут дуже важливе, адже робочими мовами порталу є білоруська, німецька, польська, російська, українська. Власне, і основні розділи сайту представляють культуру пам’яті цих п’яти країн. Показово, що такі блоки розміщено в ряд за алфавітом, і пізніше (в обговоренні) на пропозицію зробити клікабельну мапу для переходів у «територіальні» розділи, Антон Маркштедер відповість, що у такому разі за Росією важко буде когось знайти.
Оскільки портал носитиме просвітницький і науковий характер, то на кожному рівні передбачені пояснювальні статті енциклопедичного типу. Наприклад, на головній сторінці підрозділу «тоталітаризм» читач зможе ознайомитися з дефініцією цього явища, а вже потім перейти до конкретних статей і матеріалів. Можу прогнозувати, що «національна» наповненість порталу буде різною, це залежатиме від співпраці редакторів майбутнього порталу з дослідниками з конкретних країн, а поки що у заготовці рубрики «місця пам’яті» для України відведено тільки дві сторінки (вони ще порожні) – Бабин Яр та Харків, як місця масових розстрілів.
Робота конференції завершилася обговоренням того, що (не)вдалося за ці чотири дні, а також спробою окреслити перспективи майбутніх спільних міжнародних проектів у вивченні культури пам’яті (як ми можемо працювати далі?). Як підсумував модератор обговорення Пітер Юнге-Вентруп (Peter Junge-Wentrup): «Я впевнений, що те, що ми називаємо "культура пам’яті", може об’єднувати нас поверх кордонів, не дивлячись на різницю підходів і дефініцій».
* Фото Юлії Ларіної