27 жовтня у Варшаві розпочала свою роботу Міжнародна конференція «Чи беремо ми уроки з історії? Культура пам’яті як шлях до європейського порозуміння». Головними організаторами зібрання є Міжнародний освітній центр у Дортмунді (Internationales Bildungs – und Begegnungswerk, IBB Dortmund) та товариство «Польсько-Німецька співпраця молоді» (Polsko-Niemiecka Współpraca Młodzieży, PNWM / Deutsch-Polnisches Jugendwerk, DPJW) з партнерами з інших країн. Організаційним партнером з боку України виступає Український центр вивчення історії Голокосту.

Конференція орієнтована передусім на молодих дослідників. Лист учасників нараховує понад 120 істориків, освітян, журналістів, музейників з Білорусі, Німеччини, Польщі, Росії, США та України. Захід покликаний звернути детальний погляд на складну історію ХХ століття (сталінізм, Друга світова війна, Голокост). Що ми в Україні знаємо про сучасну культуру пам’яті в Польщі та Німеччині, а також в Білорусі та Росії в пострадянський час? Яке суспільне значення має історична пам’ять сьогодні в цих країнах, які традиції та нові форми роботи в царині пам’яті?

Петер Юнґе-Вентруп (Peter Junge-Wentrup)

Якщо точніше, то зібрання не є конференцією у її традиційному форматі, а, радше, має форму воркшопу, коли більшість учасників виступають у ролі активних слухачів. Іншою особливістю є ретельний добір спікерів за якого навіть обов’язкові вступні відкриваючі реляції носили науковий характер. Першою з таких була промова Петера Юнґе-Вентрупа, директора Міжнародного освітнього центру в Дортмунді. Він ознайомив з діяльністю своєї організації, а також поділився мрією про «спільний дім-Європу». Особливістю цього «дому» якраз має бути спільна пам’ять про Війну. Однак, така спільність стане реальною тоді, коли будуть заповнені білі плями, про які не прийнято говорити. На думку Петера Юнґе-Вентрупа, Польща (і Варшава зокрема) є найбільш підходящим місцем для подібних конференцій. Саме на Польщу прийшовся перший удар Другої світової, саме Польща була повністю знищена, але це знищення пов’язане й з іншими країнами Пактом Молотова-Ріббентоппа. Варшава – це велика спільна драма варшавського гетто і знищених у Треблінці, це велика трагедія повністю знищеного міста, але, разом з тим і повністю відбудованого спільною працею. Пам’ять і пам’яті про ці трагедії ставлять багато питань, з яких виходять інші питання, як то «Де ми зараз знаходимось в сенсі взаєморозуміння?», або ж «Чи закінчується Європа на східному кордоні Польщі?».

Павел Морас (Paweł Moras)

Директор товариства «Польсько-Німецька співпраця молоді» Павел Морас більше сконцентрувався на діяльності своєї організації. Важливо, що вона має істотний стосунок і до України, оскільки в діалозі між польською та німецькою молоддю важлива й третя сторона, котрою часто виступають саме українці. Знову ж таки йшлося й про місце діалогу, адже Варшава просто таки сповнена символами важких сторінок німецько-польських відносин, котрі необхідно осмислювати. До досягнень свого товариства Павел Морас зарахував зокрема те, що сьогодні молоді німці й поляки можуть перебувати в одній аудиторії і говорити про минуле, у тому числі й дуже трагічне. Вочевидь таке близьке перебування і розмова не є такими вже простими речами, адже про них згадав і посол Німеччини в Польщі Рольф Нікель (Rolf Nikel). Його вітання почалося з розповіді, як напередодні йому – представникові нащадків «народу-злочинця» потиснув руку 80-річний колишній в’язень концтабору Аушвіц. Посол наголосив на тому, що пам’ять зовсім не рівнозначна тому, що відбувалося «насправді», а тому щоб зрозуміти один одного ми повинні говорити.

Рольф Нікель (Rolf Nikel)

Про те, як саме відбувається розмова про пам’ять, йшлося у великій доповіді д-р Роберта Траби (Robert Traba) – директора Центра історичних досліджень в Берліні Польської академії наук. Професор Траба вийшов за рамки заявленої теми: «Розвиток польської культури пам’яті після 1982 року (традиції, тенденції, суперечки)». Вже на початку він поділився відчуттям того, що «пам’ять» (як слово чи явище) часто недоречно використовується істориками та політиками. Зокрема, останні користуються нею як фіговим листком, котрим прикривають те, про що насправді не хочуть говорити. Відтак, коли у 2015 році Європа відзначала річницю закінчення Другої світової війни, то кожна країна осібно святкувала свою, власну перемогу, або ж свою, власну поразку, а не припинення загальної трагедії.

д-р Роберт Траба (Robert Traba)

З іншого боку чи можлива спільна пам’ять у міжнародному вимірі, адже тут має йтися про багато пам’ятей? Роберт Траба тут покликається на Алейду Ассман (Aleida Assmann), котра говорить, що нам потрібна діалогічна пам’ять. Але для цього ми повинні відмовитися від концентрації на собі, інакше наша пам’ять буде нам важливіша ніж пам’ять співрозмовника.

Професор Траба також подав власну візію розвитку сучасної політики пам’яті в Польщі, коріння котрої він виводить з початку 1980-х років, з’явилася можливість говорити про раніше табуйовані теми. Доповідач навів приклади знакових доповідей чи засадничих статей, зокрема й таких, що стосувалися тем не надто зручних для самих поляків. Так, у 1993 р. з’явився перша помітна польська стаття про депортацію німців з Мазурів. З іншого боку на трансформації пам’яті могли впливати й спонтанні події. На думку Роберта Траби, катастрофа під Смоленськом (поряд з фільмом) актуалізувала Катинь як місце пам’яті. Це дає підстави замислитися про роль катастроф у просуванні певного способу історичного мислення.

У доповіді багато говорилося про польсько-німецький діалог пам’ятей, котрий дуже ускладнений вже через семантичні розходження, адже важливі поняття викликають різні асоціації. Мовляв, для німців «окупація» проходила мирно, а Польщу – знищила, або ж унаслідок «поділів» Німеччина залишилася існувати (нехай і в двох частинах), а Річ Посполита – припинила існування. З іншого боку є поняття (у тому числі й негативні) котрі викликають спільні емоції – «бомбардування», «вигнання», «втрачені території». Вони і можуть бути основою для спільної історії.

У підсумку Роберт Траба зазначив, що Польща уповні не справилась з переосмисленням минулого та відповідними викликами. Однак, світло в кінці тунелю є, це – спільний польсько-німецький підручник історії. Так, не посібник, а саме повноцінний підручник, котрий працює у школах. В цьому контексті польського-німецький діалог почався з удачі. Як метафорично зауважив доповідач, вдалому розвитку подій після відомого звернення польських єпископів до німецьких «колег» можливо допоміг сам Дух Святий. Так само Віллі Брант ще не знав, чого він доб’ється схиливши коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто.

В обговоренні, з поміж іншого, прогнозовано прозвучало запитання про Єдвабне (артикульоване німецькою мовою). Також йшлося про афірмативну і критичну пам’яті, й про те чи не помилилася Польща, коли вибрала саме критичний варіант.

У відповідях Роберт Траба апелював до того, що в Європі немає іншої такої країни як Польща, котра б так критично віднеслась до свого ставлення до євреїв. Його міркування торкнулися й обговорення довкола фільму «Волинь» і самої цієї проблеми. Тут професор був більш категоричним, мовляв не треба шукати виправдань на кшталт «це комунізм винен у тому, що я став алкоголіком». Необхідно звільнити національні наративи країн колишнього соцтабору від радянськості. Також треба говорити, цього не можна було робити 40 років,тому зараз не можна втрачати час на напівправду.

Завершальна частина першого робочого дня передбачала презентації практичних напрацювань двох конкретних проектів дотичних до політики пам’яті. Д-р Павєл Укєльські (Paweł Ukielski) розповів про Музей Варшавського повстання і його вплив на комеморацію. Музей вирізняється з поміж інших своєю наративною частиною, а для його діяльності засадничим є не експонат, а розповідь про історію, розповідь за допомогою інсталяцій, фото, відео, звуків і т.д. Такого музею в країні раніше не було.

д-р Павєл Укєльські (Paweł Ukielski)

Сам процес створення музею виявився унікальним. Була проведена велика робота з громадськістю, а тому шикувалися цілі черги, вперше не для того, щоб щось взяти, а щоб віддати матеріали. Музей відкривався до ювілею (60 років) Варшавського повстання, але організатори прагнули, щоб ювілей не звівся до покладання вінків і промов. Вони хотіли через музейні засоби дати можливість розповісти свою власну історію кожному учасникові Варшавського повстання. У цьому контексті музей йде в розріз із звичними канонами музейної роботи. Незвичними виглядають і експозиції сформовані за участі науковців, сценографів, художників, айтішників. Завдяки цьому музей став місцем зустрічі поколінь, в котрому учасники Варшавського повстання не гості, а – господарі.

Інший презентований проект – центр «Карта» - незалежна організація, котра документує новітню історію Польщі та Центрально-Східної Європи. Проект виріс із самвидаву. Далі його учасники першими почали записувати усну історію Польщі, про яку раніше не говорили (репресії, ГУЛАГ). З 1988 р. вони переросли у громадську ініціативу, котра почала вимагати повернення пам’яті, але при цьому сконцентрувалися на долях конкретних людей. Сьогодні на ресурсах «Карти» зібрано понад 5 тисяч інтерв’ю, 290 тисяч фотографій та документів. За результатами діяльності, зокрема, було видано багато книг про польсько-українські відносини. Цікаво, що за заувагою Аліції Ванцеж-Ґлюза (Alicja Wancerz-Gluza), саме з їхніх матеріалів Войцех Смажовський дізнавався про Волинську трагедію. Але вони давали слово й українцям, котрі постраждали від поляків, чим наразилися на гостру критику в Польщі. Все ж українських голосів звучало менше. Показово, що причиною цього доповідачка назвала брак фінансування з українського боку попри попередні домовленості. Що до самого фільму, то, на думку Аліції Ванцеж-Ґлюзи, він з’явився у непідходящий час. Цю проблему треба було обговорювати раніше. Сьогодні ж не варто чекати на урядові рішення. Краще говорити громадянам.

Другий день роботи конференції розпочався зі знайомством з особливостями політики пам’яті в Німеччині. Модератор панелі Ізольда Баумгертнер (Isolde Baumgärtner) доволі рішуче заявила, що німці є сьогодні є чемпіонами у подоланні минулого. Починаючи із 1970-х років їм довелося багато зробити, щоб перетворитися з «парій» на нормальних учасників світового співтовариства. Про досвід такого перетворення і йшлося у доповіді основного спікера німецького кейсу професора Ґельмута Кьоніґа (Helmut König), котрий представляє Рейнсько-Вестфальский технічний університет Ахену (RWTH Aachen). Замість епіграфу він процитував відомий вислів Теодора Адорно, що поезія після Аушвіца – варварство (в Адорно насправді йшлося про Освенцім – І.С.), але наголосив, мовляв, Адорно пізніше змінив свою думку. Доповідач розпочав із обговорення самого поняття «подолання минулого», котре свого часу було об’єктом критики, оскільки має насильницьку семантику, до того ж подолати минуле неможливо. Відтак, сьогодні це поняття втратило свою актуальність поступившись «культурі пам’яті». Гельмут Кьоніґ позиціонує себе як політичного філософа, а тому говорив про базові речі. Його доповідь концентрувалася довкола 5 моментів.

1. Що таке пам’ять і що таке спогади? Тут особливо наголошувалося на взаємовпливах пам’яті і моральної ідентичності, а також про суперечку пам’яті та гордості, в котрій остання зазвичай бере гору.

2. Чи треба державам пам’ятати, як та скільки? Пам’ятати треба, однак держави хочуть згадувати великі події та уникають спогадів про сором. Однак важкі питання треба «розробляти/пропрацьовувати», так ми приходимо до культури пам’яті.

3. Як держава взаємодіє зі своїм історичним тягарем? Від античності й до Першої світової війни діяв принцип амнезії та амністії. Тезу «амністія – мати миру» Гельмут Кьоніґ ілюстрував прикладами Вестфальського миру та Віденського конгресу. Цей принцип уперше був порушений при укладанні Версальського договору (де прямо йшлося про вину) й утвердився після Другої світової війни. Тепер держави повинні пам’ятати.

4. Що краще – забути чи пам’ятати? Цей сюжет доповідач розкрив найбільш метафорично. Він говорив про пам’ять, як про алібі, котре, однак, не завжди спрацьовує. Зрештою, якщо ми цілеспрямовано хочемо щось забути, то спочатку маємо це щось добре пригадати, інакше забування перетвориться на брехню.

5. Якою була політика пам’яті ФРН? У її еволюції Гельмут Кьоніґ виділив кілька умовних етапів. Перший тривав одразу у повоєнні роки й характеризувався дебатами про розмір провини німців. Показово, що ініціаторами дебатів були німці-жертви нацизму, або ж ті, хто повернувся з імміграції (одну з перших скрипок тут зіграв Карл Ясперс). Наступний етап випав на 1950-ті роки, тоді на болючі теми вдягли покривало мовчання, а минуле спробували віддати минулому. В цей час на свої попередні професійні позиції масово поверталися колишні нацисти, говорити про нацистське минуле яких було не прийнято. Ситуація змінилася після осквернення синагоги в Кельні (1959 р.), котру розмалювали свастикою. Відтоді розпочалися серйозні дебати, публічні дискусії, в яких, однак, історики були майже на останніх ролях. Ця фаза стала можливою завдяки дистанції в часі. До обговорення підключилися студенти і молодь народжені після 1945 року. Точкою відліку наступного періоду стала знаменита промова Ріхарда фон Вайцзеккера (1985 р.). Показово, що колись він захищав свого батька на Нюрнберзькому трибуналі, однак у березні 1985 року будучи Президентом він говорив про німецьке минуле як член ХДС, і те, що він говорив від імені своєї партії, на думку професора Кьоніґа, виявилося справжньою несподіванкою. Власне, після цієї промови почалася робота з пам’яттю про Голокост, або ж з пам’яттю НДР.

д-р Ґельмут Кьоніґ (Helmut König)

Завершальна частина доповіді була істотно змазана дедлайном. Безжальні модератори викроїли трохи часу на запитання. З них особисто мені найбільше запам’яталося про ставлення доповідача до радянських пам’ятників на території Німеччини (переважно колишньої НДР). Доповідач відповів, що для нього вони є пам’ятниками «другого порядку». У них вже відсутній елемент пошанування, але вони нагадують про те, як це пошанування відбувалося раніше, або ж про те, що в історії Німеччини був період, коли таке пошанування відбувалося.

Наступною частиною німецького кейсу конференції була презентація двох практичних проектів роботи зі спільною пам’яттю. Йшлося про проект «По іншу сторону Аушвіца» Німецького федерального центру громадської освіти (Bundeszentrale für Politische Bildung, bpb) та діяльність Товариства польсько-німецької співпраці. Ці презентації носили оглядовий характер, тому детально на них зупинятися не буду.

Найважливішою складовою білоруського кейсу конференції, особисто для мене, стала доповідь Олексія Браточкіна (Аляксей Браточкін) «Культура пам’яті в Білорусі (1988-2016 рр.): від розколу до консенсусу». Умовною точкою відліку постання нової пострадянської пам’яті Білорусі є відкриття меморіального комплексу «Куропати» (1988 р.). Ця подія знаменувала початок першого періоду (1988-93 рр.), котрий характеризувався спробами деколонізації (за П’єром Нора) пам’яті. У ці роки в публічному і науковому просторі з’являється термін «геноцид», відбуваються перші практики реабілітації, виникає національний дискурс та специфічний релігійний дискурс «покаяння». Однак такі процеси істотно спрощувала політика, яка врешті звела пам’ять до ритуальних фраз.

Олексій Браточкін (Аляксей Браточкін)

У 1994 році до влади прийшов Олександр Лукашенко. Він почав відновлювати колективну гідність білоруського суспільства на основі радянського дискурсу. Врешті, така колективна гідність з’явилася, однак індивідуальна пропала. З 1994 по 2003 рік влада всіляко консолідує авторитарний режим, змінює свята, формує нові шкільні підручники. У них вихолощуються теми «розкручені» в попередній період, як то ВКЛ чи сталінізм.

З 2003 р. в Білорусі наступає новий період політики пам’яті. Режим почав використовувати нові стратегії, наприклад, вибіркове присвоєння риторики політичних опонентів, а також перекодування радянських місць пам’яті. Як приклад такого перекодування Олексій Браточкін згадав меморіал «Лінія Сталіна», створений ветеранами війни в Афганістані. У цей період до шкільних підручників повертається ВКЛ та сталінізм, однак, із відповідною цензурою. Останнє явище розглядається з тієї точки зору, що сталінська модернізація перемогла ГУЛАГ. Такі підходи є складовими нового проекту конструювання власного минулого, для котрого вже не характерна ностальгія за радянським часом. Сучасна Білорусі присвоює радянські місця пам’яті та пристосовує наратив до нових умов (напр. говориться, що у Другій світовій війні перемогли білоруси, без наголосу на їх радянськості). Так само використовуються міфи націоналізовані ще у радянський період, як то трапилося з партизанським рухом. Відтак, сьогодні сформований офіційний дискурс пам’яті, ґрунтований на радянському наративі з новим наповненням. Є також альтернативний дискурс опозиційних політичних партій, для котрого характерна увага до негативу сталінізму, аварії на ЧАЕС, тощо. Цей дискурс використовує патріархальну версію національної історії – вона зовсім позбавлена жінок. В цьому сенсі офіційний і опозиційний дискурсі зближуються, ба, їх більше об’єднує ніж розділяє – патріархальність, гомофобія, консерватизм, небажання брати на себе відповідальність.

Доповідь, насичена багатьма цікавими конкретними прикладами, спровокувала й конкретику запитань. Наприклад, одне з них стосувалося відомого мему «Спасибо деду за победу» із зображенням князя Костянтина Острозького. На це Олексій Браточкін відповів, що сьогодні історія ВКЛ це те місце, де відбулося зближення опозиції і влади, цензура є, але вона стосується тільки найбільш політизованих і дражливих моментів, зокрема і битви під Оршею.

Аудиторну частину другого дня конференції завершили презентації двох білоруських проектів. Перший з них – «Історична майстерня імені Леоніда Лєвіна» – презентував д-р Олександр Долговський. Другий проект – «Білоруський архів усної історії» – стосується усної історії в Білорусі. За висловом його координатора Андрія Мостики, білоруська офіційна наука зовсім не визнає oral hisrory. Академічна спільнота вважає подібні дослідження міфами та оповідками, це ще більше актуалізує громадські наукові ініціативи.