Владислав Яценко: Повертаючись до Вашого викладання в Швеції. Наскільки статус і праця шведського викладача відрізняється від праці і статусу його колеги з Республіки Білорусь чи сучасної РФ?
Андрей Котлярчук: Я мало знаю про стан справ у вишах Білорусі. Але відчуття, що там сталося мало змін порівняно із тим, що було 20 років тому. У РФ може і є певні зміни. Якщо порівнювати мої відчуття, знаєте, як то кажуть «небо і земля». Мені мій попередній досвід до 1999 р. мало став у нагоді. Все треба було опановувати від самого початку. Коли мене запитують білоруські колеги як їм реформувати білоруські університети, я відповідаю, що вони не підлягають реформуванню – це не можливо. Реформувати можна те, що має певну частину, що потребує реформ, а тут доречніше усе викинути і розбудовувати новий університет. Розбудовувати в фаховому, інтелектуальному плані.
Коли я почав викладати у 2006 р., мені довелося вчитися усього наново. Мені допомагало те, що я сам був учнем.
В. Я. Як не секрет скільки у Вас годин річного навантаження у виші і скільки груп маєте протягом року?
А. К. Не знаю. У нас на рік припадає 1700 годин навантаження, але це не суто викладання. Зрештою знайти тих, хто викладає на 100% складно. Я ніколи на 100% не викладав. Маю зазначити, що коли ти шукаєш наукові проекти, подаєш заяви на конкурси, отримуєш проектні кошти, кількість годин викладання зменшується. Зараз я маю два проекти, тож викладаю трохи більше, ніж на 30%, але основне у виші це викладання. Бувають роки, коли в тебе не має проектових коштів, тоді ти лише те й робиш, що викладаєш.
Проте в нас інша система обрахунку годин. На кожну реальну годину викладання надається 3-и години підготовки до викладання, яка зараховується у навантаження. Можу сказати, що психологічно, коли в тебе 80% годин припадає на викладання, це поглинає увесь твій час, на наукову діяльність його не залишається. Інша справа, що навантаження такого коли в тебе три лекції на день і чотири семінари не існує. Вдень буває один-два семінари і одна – дві лекції. До того ж є дистанційне навчання, яке розвивається дуже стрімко в Швеції. Воно передбачає відсутність прямих зустрічей зі студентами, заняття проводяться за допомогою інтернету.
Особливість навчання в Швеції полягає у тому, що набір студентів здійснюється двічі на рік. Кожні півроку ми набираємо нових студентів. Згадуючи свій досвід викладання в РФ, мені видається, що аудиторно в Швеції я працюю більше. Інша справа, що є науковці які працюють у дослідних центрах, а інші суто викладають, проте таких мало. А є науковці, що мають низку дослідницьких проектів і можуть не викладати,або мають якісь маленькі курси. Усе залежить чи маєш ти дослідницькі проекти і скільки в тебе проектних коштів, наскільки ти успішний як науковець.
В. Я. Остання Ваша книга спершу з’явилася в російському перекладі і мала назву «В кузнице Сталина». У ній розповідається історія старошведських поселенців, що мешкали і почасти мешкають на півдні України. А коли і чому у своїй творчості Ви здійснили перехід від ранньомодерної тематики до модерної?
А. К. Маю зазначити, що в Швеції історики не сидять увесь час на одній темі, як це мало місце в СРСР або і досі розповсюджено в сучасних Україні, Білорусії і РФ. Хоча мій керівник А. Мильніков увесь час змінював теми. І мій шведський керівник Девід Гонт (David Gaunt) також часто змінював тему досліджень. Але тут, в Швеції, це загальна тенденція, бо все залежить від проекту. Так сталося, що після захисту я подався разом із іншими науковцями на всебічне дослідження старошведської колонії, що розташовується в Херсонській області. Для її дослідження була сформована потужна команда. Усім проектом керував Д. Гонт, до складу входили також науковці з Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара: Олександр Бєзносов, Оксана Бєзносова, професор Світлана Йосифівна Бобильова. Була дослідниця з Пєтєрбурга Татьяна Алєксєєвна Шрадер, був лінгвіст з Москви Алєксандр Маньков, який безпосередньо писав про старошведські діалект. Були залучені також мої шведські колеги, науковці. Кожен мав свою частину праці. Я після захисту дисертації працював у цьому проекті і викладав. Це був 2007-2009 рр. Потім я вже здобув власне додаткове фінансування, з іншого університету в Уміо. Там працював і продовжував дослідження теми, писав книгу.
Тут вийшов цікавий казус: книга російською побачила світ раніше за шведське видання. Бо шведське видання з’явилося англійською лише в 2014 р. в історичній серії Стокгольмського університету «Stockholms Studies in History»1. Щодо російського видання, то отримав пропозицію від «РОССПЕНУ», тож книга побачила світ у цікавій і відомій серії «История сталинизма» 2013 р.
Ось таким чином і відбувся мій перехід до вивчення модерних часів. У мене були спроби здобути фінансування для вивчення ранньомодерного часу, але, на жаль, я не зміг здобути фінансування.
Без фінансування можна, звичайно, самотужки проводити дослідження, писати, ніхто тобі не перешкоджатиме, але я перебуваю у Стокгольмі, задля здійснення досліджень мені потрібні не лише місцеві архіви, а й інші архівні установи Центрально-Східної Европи. Без наукового фінансування мешкати і працювати у Варшаві, Києві, Санкт-Петербурзі, Москві – для цього не вистачить жодної шведської зарплатні.
Маю зазначити, що історія перебуває на маргінесі листа наукових заявок і на історичні дослідження надають усе менше коштів. Це загальна тенденція, котируються насамперед природничі науки, фізика, хімія. Щодо історії, то є такий мінус, що питання ранньомодерного часу дуже мало цікавлять тих, хто надає фінансування на дослідницькі проекти. Мій досвід наступний,я писав дуже гарні подання на дослідження ранньомодерного часу і не отримував кошти. Як тільки написав подання із проектом на модерний час – одразу їх здобув. Це не значить, що я не повертаюся до ранньомодерних студій, але наразі працюю із модерною добою.
В. Я. А як Ви вийшли на співпрацю із «РОСПЕНОМ»?
А. К. Це було так. В Італії є відомий історик – професор Андреа Граціозі. Я його добре знаю, ми із ним давні знайомі, він знав мої статті і монографію над якою я працюю. А. Граціозі цікавиться Україною, полюбляє її, працює зараз в українських архівах. Взагалі, чужоземні історики дуже полюбляють українські архіви, бо там простіше працювати. У Білорусії фактично не можливо працювати із фондами 30-х – 50-х рр. ХХ ст., у РФ проблематично, а в Україні набагато простіше.
Мені особисто в цьому питанні надзвичайно пощастило, у Херсонеському архіві отримав максимальне сприяння щодо ознайомлення із документами. Уявити подібну ситуацію в РФ і Білорусії майже не можливо.
Так ось, Андреа мені сказав, що існує відповідна серія «История cталинизма», вона є дуже цікавою, видавництво шукає дослідників, які пишуть на цю тему. Водночас, видавці зацікавлені аби презентовані у серії праці були дотичні не лише Росії, а в серії мало сюжетів про Україну. Він має низку приятелів у редакційній раді «РОССПЕНу» і запропонував мені подати туди монографію. Я написав до редакції, що можу швидко написати цю книгу, бо опрацьовані матеріали вже є, низка статей за темою дослідження також були вже надруковані, тож мав лише їх перекласти. Книга складається з 4-х частин, дві з них були фактично опубліковані в моїх статтях, що побачили світ одна шведською, а інша англійською, їх треба було лише перекласти. Тож я підписав контракт і надрукував. Звісно, переважно видавництво узяло на себе питання фінансування книги, але я так само знайшов час зайнятися цим питанням у Швеції.
А серія є дуже знаною. Я звернув увагу, що вона є усюди. Її містять бібліотеки Швеції, в 2013 я був на семінарі у Львові і Центрі міської історії там вона теж є. Був в Естонії, у Тарту там є ця серія, це є добре, бо люди її читають.
Отже, мав реальний контракт, обумовлені строки подання матеріалу, почалася реальна співпраця. Я відклав підготовку шведського видання і переключився на підготовку російського, бо воно мало реальний план підготовки до друку. Протягом другої половини 2013 на початку 2014 рр. завершив підготовку шведського видання5. Фактично я сам собі визначив остаточну дату подання матеріалу.
В. Я. Дослідження про старошведське поселення в Україні були здійснені в межах якого наукового проекту?
А. К. У межах проекту, що мав назву «Шведські колонії в Україні». Він був розрахований у часі на три роки. Потім я ще на два здобув індивідуальне фінансування, тож книга писалась протягом п’яти років. Я задоволений цією книгою. Мені здається, на її сторінках я зумів продемонструвати дуже цікаву концепцію «примусової нормалізації», коли маємо релігійну ізольовану групу шведських колоністів Херсонських степів. Цілком ізольовані від навколишніх поселень, трохи, звісно, інтегровані, але в цілому вони дотримувались ізоляції. Підтримували міцні стосунки зі Швецією. Проте в життя поселення постійно втручаються великі держави, як то СРСР і нацистська Німеччина зі своїми проектами, що прагнуть їх «нормалізувати». У 20-х роках ХХ ст., які описані на початку книги, це була «українізація», коли більшовики намагалися перетворити шведських колоністів на лояльну етнічну меншість України. Другу частину монографії, присвячено проекту Комінтерна і Шведської комуністичної партії, що намагалися з колонії за допомогою шведських комуністів створити плацдарм для ширення комунізму в Швеції. Третя – присвячена терору. Це «нормалізація» через терор, коли людей вбивали і намагалися за допомогою терору «нормалізувати» колоністів, навернувши їх на радянських громадян. Четверта частина розповідає про депортацію старошведів до Комі. Вона також містить цікавий сюжет про гітлерівську окупацію, коли їх робили фольксдойчами і онімечували. Методологічно мені стали в нагоді концепції французького науковця Мішеля Фуко і італійського соціолога Белучі.
Остаточним результатом я цілком задоволений. Маю зазначити, коли я вже опрацював архіви Одеси, Херсона, Москви, Стокгольма і почасти Санкт-Пєтєрбурга, газети того періоду, у мене в гаражі гадаю було складовано десять картонних коробок із напрацюваннями. Я із задоволенням написав книгу на 224 сторінки, де виклав за допомогою яких механізмів держава намагалася змінити колективну ідентичність старошведів.
В. Я. Зі змісту книги я так зрозумів, що частина старошведів, які у 20-х рр. ХХ ст. були переправлені до Швеції, невдовзі повернулись в Україну і продовжують зі своїми нащадками тут мешкати й надалі. Це так?
А. К. Так. Вони жили і живуть. Я перестрів останніх шведськомовних людей, в яких брав інтерв’ю шведською. Воно легше йшло, бо вони дещо лякалися, якщо до них говорили українською чи російською. Маю зазначити, що старошведи живуть в Україні із 1782 р., це фактично одна з перших, якщо не перша чужоземна колонія на Півдні України, у так званій «Новоросії». Вони прибули раніше за німців. В імперського уряду були амбітні плани. За допомогою колег у Херсоні мені вдалося знайти план 1781 р., за рік до прибуття шведів, який передбачав за допомогою 1000 колоністів створити місто на Дніпрі. Колоністи були рибалками з Балтійського моря, поряд із майбутнім поселенням пролягав славетний Чумацький шлях, з Криму йшов оселедець. Тож був задум створити промислове місто, але плани зазнали невдачі, через пошесть вдалося заснувати лише невеличке поселення. Поступово воно зростало і на початок ХХ ст. – це було квітуче шведське село, близько 1000 дворів із шведською церквою, бібліотекою, школою, де викладалась також російська. Вони мали добрі стосунки зі шведами Російської імперії в Фінляндії, де шведи і досі мешкають, становлячи національну меншість безпосередньо зі Швецією.
Це була цікава група людей із цікавими перспективами – скандинавська перспектива – усю радянську історію можна було розкрутити через цей матеріал. Кількість матеріалів щодо них була величезна. Велика кількість матеріалів знаходиться в Одесі, Херсоні, у Швеції; цими матеріалами переповнений державний архів у Стокгольмі, бо був створений щодо них спеціальний комітет. Сім селян із села написали мемуари. Ви знаєте ще якесь село, що могло б похизуватися такою кількістю спогадів?
Ранньомодерний час у монографії теж представлений, бо він допомагає висвітлити певну концепцію. Справа в тому, що в Швеції селяни були частиною політичної нації із ранньомодерного часу, вони брали участь у засіданнях парламенту, були політично активні. Отже, у селян-переселенців був досвід як боротися із державою пером, а не сокирою. Вони писали колективні звернення. Я знайшов їх понад двадцять. Звернення пращурів цих селян у Швеції були спрямовані до шведського короля, а в умовах Російської імперії вони писали до найвищих імперських сановників. В Одесі я знайшов звернення, що вони писали Кочубею міністру внутрішніх справ Російської імперії. Вони містили скарги на губернатора Ришельє, що мовляв обіцяв нам «це і це, і це», але нічого не надав. І Кочубей писав до Ришельє: «Чому вони пишуть просто до мене, оминаючи тебе – вирішуй проблему, чому вони не задоволені». Так ось старошведські поселенці адаптували і застосовували на землях нової Батьківщини весь час стратегію, що існувала з XVI ст. Вони напряму писали до українського уряду в Харкові, до Москви, шведському урядові в Швеції і завжди це були колективні листи. Колись я планую написати окрему статтю із аналізом цих колективних звернень. Бо в них видно, що пишуть селяни і потім йде 400 підписів усіх дорослих поселенців. Це дуже важливий матеріал. Він демонструє як практики ранньомодерного часу працюють у нових реаліях.
В. Я. Які Ваші подальші наукові плани?
А. К. Зараз у мене два наукових проекти. Перший – пов'язаний із низкою колег і шведських, і українських і ним керує Пьотр Вавженюк (Piotr Wawrzeniuk). Цей проект присвячений нацистському геноциду ромів в Україні і в ньому задіяні чотири історики. Вже згаданий Пьотр Вавженюк досліджує питання переслідування ромів у окупованому німцямі Львові, Андерс Блумквіст (Anders Blomqvist), реприсивну політику Угорщини протии ромів в окупованому мадярами Закарпаті, Девід Гонт висвітлює як сучасні роми України трактують геноцид їх народу за часів Другої світової, нарешті я висвітлюю питання політики пам’яті. Ми підіймаємо вельми важливі аспекти, пов’язані із політикою пам’яті, дотичні радянського періоду сучасної України.
Зараз у мене готуються до друку три статті2. Із цієї теми ми нещодавно розмовляли у Львові в Центрі міської історії, де мав місце дуже цікавий семінар. У межах цього проекту я висвітлював політику пам’яті геноциду ромів у сучасній Україні і Білорусії.
Другий проект дотичний висвітлення життя скандинавських колоністів на Кольському півострові в Мурманській області. Він перегукується із сюжетами про українських шведів, але тут я з’ясовую інші питання. Була колонізація в ХІХ ст., у Петербурзі це знають, зараз, щоправда, не всі, що була колонізація Кольського півострова норвежцями, фінами і шведами. І завжди там були саами, на 1926 р. 20% населення півострова скандинавські колоністи, що осіли там під час колонізації у ХІХ ст. Потім, у сталінські часи, їх знищили. У новому проекті я фокусую увагу не на тому як їх знищували, бо ми вже в теорії знаємо низку практик депортацій, про «Великий терор», мене цікавить, як складався комплекс заходів цих, можна сказати етнічних чисток, як йшов перебіг підготовки і подальшої реєстрації, ізоляції людності від Норвегії, Швеції і Фінляндії, про пропаганду в ЗМІ і дивлюся, що там відбувалось далі. Бо у 1940 р. за наказом Лаврєнтія Берії усіх колоністів депортували, але залишилися будинки, церкви, цвинтарі із похованнями, географічні назви, тож я висвітлюю як відбувалася зачистка культурного ландшафту. Мені цікаво3.
У планах також є проект, побачимо, що із того буде, але цікавий проект дотичний Білорусії, України і Німеччини. Терени дослідження – міжвоєнна Друга Річ Посполита. Вже розроблене подання, нас три дослідники: Пьотр Вавженюк (Piotr Wawrzeniuk), шведський історик українського походження висвітлюватиме Львів, я – Вільно і Мaдлен Хард (Madeleine Hurd), американка, що після захисту в Гарварді вже років із 20 працює в Швеції – Познань. Географічно – це три великі міста міжвоєнної Польщі, а матеріал – це газети, відповідно у Львові – українські, у Вільно – білоруські в Познані – німецькі. Нас цікавить як національні меншини, відповідно українська, білоруська і німецька змагалися за своє місце в містах і створювали історичний наратив: український наратив Львова, білоруський – Вільна і німецький – Познані. Мені це видається цікавим, якщо здобудемо фінансування, читатиму білоруські газети і часописи 30-х рр. ХХ ст. Матеріал вкрай цікавий, бо із ним мало хто працював. Ось такі плани.
В. Я. Останнє питання, Ви себе відчуваєте істориком шведським чи білоруським?
А. К. Вже відповідав на подібне питання, бо його полюбляють ставити білоруські колеги (сміється). Я не полюбляю національні дефініції. У фізиці, наприклад, є фізики, немає японської фізики, немає білоруської фізики чи української. Так само, мені здається, що історія як наука вона глобальна і міжнародна. На заході ти це розумієш одразу, бо є історики, які увесь час мандрують світом. Сьогодні працюють у Стокгольмі, завтра в Америці, післязавтра прилітають до Голландії. Я відчуваю себе істориком, як фізик зараховує себе до фізиків, а лікар до лікарів. Коли мене в Білорусії вважають білоруським, вони вкладають у це власний сенс. Добре, будь ласка, я дійсно маю білоруське походження, але формально я не білоруський історик, бо я не вихованець білоруської освітньої системи. Маю на увазі, що не вчився там в університеті, не захищав там дисертацію. У Білорусії маю власні корені, за походженням білорус. Маю радянську освіту (сміється). Тому я усвідомлюю себе як історика. Але у нас тут, в Швеції, усі колеги так себе ідентифікують. У Швеції, коли людині треба відрекомендуватися вона стисло каже – історик. Мені це подобається!
В. Я. Добре. Дуже дякую за приділений час і Ваші відповіді.
Переклад з білоруської – Владислав Яценко
Андрей Котлярчук – доктор історіі (PhD), доцент Стокгольмського університету і університету Сьодерторн.
Владислав Яценко – кандидат історичних наук, голова історичної секції Харківського історико-філологічного товариства.
1 Kotljarchuk, Andrej. In Forge of Stalin. Swedish colonists of Ukraine in the totalitarian expe . riments of the twenties century- Stockholm, 2014. - 387 р.
http://sh.diva-portal.org/smash/get/diva2:770629/FULLTEXT02.pdf
Варто зазначити, що про долю шведських поселенців в Україні розповідає також колективна монографія: The Lost Swedish Tribe. Reapproaching the history of Gammalsvenskby in Ukraine. / Ed. by Piotr Wawrzeniuk & Julia Malitska. Huddinge: Södertörns högskola; 2014 – 151 p. Pежим доступу:
http://www.diva-portal.org/smash/get/diva2:703599/FULLTEXT02.pdf
2 На сьогодні в мене вже вийшла одна стаття про геноцид розмів в окупованій німцями Україні:
Котлярчук А. Нацистский геноцид цыган на территории оккупированной Украины: роль советского прошлого в современной политике памяти // Голокост і сучасність. - 2014. – № 1 (12) – С. 24-50 // Режим доступу:
http://holocaust.kiev.ua/news/jurnal_nodostup/Kotljarchuk12.pdf
3В межах цього наукового проекту вже є публікація із якою можна ознайомитися за цим лінком – Режим доступу :
http://www.diva-portal.org/smash/get/diva2:748534/FULLTEXT01.pdf