Владислав Яценко: Доброго дня. Дякую, що погодилися надати інтерв’ю українському історичному порталу historians.in.ua. Перше питання, розкажіть, будь ласка, як Ви стали істориком, хто вплинув на вибір професії.

   Андрей Котлярчук: Це довга історія. Я вступив на історичний факультет у 1986 р. Ще був Радянський Союз. Маю сказати, що спочатку я вступав до Москви, а потім  до Мінська в Білоруський державний університет (БДУ), але не вступив. Вступив я до Брянського університету. Місто зараз знаходиться у РФ.

   Чому я хотів бути істориком? Тоді, можливо, я й не знав відповідь на це питання, зараз, гадаю, вплинуло те, що матір і батько походять з Полісся, з Турова. Там завжди було цікаво послухати оповідання дідуся й бабусі про старі часи, як там було, і про Другу  світову війну. Може, це й вплинуло, так мені здається. Проте, в мене і мама закінчила історичний факультет БДУ у свій час, втім не можу сказати, що вона впливала на мій вибір. Вона працювала все життя викладачем. Я теж викладач, але мене цікавить і наука.

   У 1986 р. у Брянському університеті, хто знає, цілком панував Совєтський Союз. Офіційно «перебудова» розпочалася у 1985 р., але в Брянську і в 1986 р. ще нічого не розпочалось. Зміни почали відчуватися лише у 1989 р, а повністю стали помітними у 1990 р. Офіційно головним предметом на першому курсі була історія КПРС, а значна частина студентів вступала на історичний факультет не для того, щоб займатися наукою, а щоб робити партійну кар’єру, бо це було так само важливо. Я до останніх не належав (сміється).

   В. Я. Після навчання у Брянську Ви потрапили до РАН?

   А. К. Так, я вступив до аспірантури у Петербурзі. Чому Петербург? Справа в тому, що до мене зателефонував видатний історик, на жаль, вже покійний -  Алєксандр Сєргєєвіч Мильніков. Він був моїм керівником в аспірантурі. Він мені зателефонував і запропонував приїхати до Петербургу, поговорити про подальші плани. Цікаво,що я вже тоді мав добрі стосунки із істориками і науковцями в Мінську. Був ще такий історик Валентин Гріцкєвіч. Він мешкав у Петербурзі, але був білорус за походженням. Саме він розповів Мильнікову, що є такий Андрей Котлярчук, який написав дещо про XVII ст., де порівнює Білорусь і Московію: міста, культуру. Мильніков зацікавився цим і зателефонував мені, так я опинився у Петербурзі.

   В. Я. А коли у Вас виникла зацікавленість ранньомодерною добою і яку тему дослідження Вам затвердили у Петербурзі?

   А.К. Зацікавленість ранньомодерною добою у мене була перманентна з 1986 р.  Маю зазначити, що я навчався із перервою на службу в армії(1987-1989 р.). Для мене було зрозуміло, якщо хочу займатися наукою, треба «заходити» саме з Новітньої доби, на жаль. Хоча зараз мене цікавить саме Новітня доба.

   Новітній час - це уся історія СРСР,  була заідеологізована. Її викладали люди із промитими мізками. Якщо хотів перестріти справжніх науковців, то мав звертатися до людей, що займалися добою Великої французької революції і більш ранніми подіями. Середньовіччя було слабо презентоване, але воно мало місце, хоча і не посідало провідної ролі у висвітленні історії. А ранньомодерна доба була краще представлена. Були дослідники, що займалися цим періодом. У мене викладали такі науковці, як Алєксандр Журавєль і Гєннадій  Нєвелєв. Останній був культурологом широкого профілю, який перед тим, як потрапити до Брянська, викладав у Віленському університеті. Одним словом були люди фахово зацікавлені ранньомодерною добою. Я чув що там не було потреби весь час покликатися на Лєніна і Маркса , тож можна було займатися наукою. Мій науковий керівник у Санкт-Петербурзі  А. С. Мильніков як раз займався переважно ранньомодерною тематикою. Він написав монографію «Картины славянского мира»¹. Це була остання його книга, вона вийшла у двох томах. Третій том, на жаль, не вийшов, бо А. С. Мильніков помер.

   В. Я. То яку Вам затвердили тему в аспірантурі?

   А.К. Я фактично продовжив свою дипломну роботу. Тема мого диплому була «Официальные праздничные церемонии в городах Белоруссии XVII в.» Порадившись із Мильніковим я зайнявся  темою «Праздничная культура в городах России и Белоруссии XVII в.: официальные церемонии». Мені довелось порівнювати правову і соціально-економічну структуру міст, що цілком між собою різнилися. Тоді це було для мене дуже цікавим. Принаймні, тоді це було цікаво, бо існували певні стереотипи, що міста у Білорусі – це щось,  на кшталт, до міст у Московії. Утім, як знаємо, Білорусь була складовою частиною Великого князівства Литовського і Речі Посполитої Обох Народів. Там були аспекти, що споріднювали. Насамперед, були великі міста із значним православним населенням, як, наприклад, Могильов, що увесь час залишався переважно православним. Однак, було чимало і відмінностей, геть інша структура міст і демографічна, і політична, і соціально-економічна.

   В. Я. Як довго тривало Ваше навчання в Петербурзі?

   А. К. Я захистив роботу в 1999 р. і фактично одразу виїхав до Швеції. Тож можна сказати, що як науковець, як викладач я й не працював у РФ. Натомість і надалі навчався у Швеції, закінчив тут докторантуру і надалі вже як науковець працював у Швеції. Хоча ті праці, які написав до еміграції, були опубліковані. Коли вже був у Швеції у 2001 р., моя кандидатська дисертація була надрукована окремою книжкою.

Алєксандр Сєргєєвіч Мильніков   

Хочу сказати кілька слів про свого наукового керівника А. С. Мильнікова. Мені з ним дуже пощастило, бо він був ідеальним професором старих часів у найкращому значенні цього слова. Це була людина енциклопедичних знань, яка знала кілька давніх і сучасних европейських мов, полюбляла оперу і балет. Пригадую, ми могли з ним обговорювати якесь історичне питання, а в кінці розмови він казав, що має встигнути доїхати й послухати оперу в Марїнці, що давали в той день. Зараз подібних людей вкрай не вистачає. Коли вступав до аспірантури, я ще застав у кунсткамері, у РАН, у вченій раді науковців, що були не на пряму пов’язані з царськими часами. Тобто через своїх наукових керівників вони були пов’язані із нерадянською традицією.

   Якщо подивимось біографію А. С. Мильнікова, то він закінчив не історичний, а юридичний факультет Лєнінградського державного університету. Запитаєте чому? Тому що на історичному факультеті наприкінці 40-х на початку 50-х рр. ХХ ст. історичної науки фактично не було, був короткий курс історії ВКП(б). Усі історики йшли на юридичний факультет, нормальні, тобто фахові, я маю на увазі, історики, там викладали історію держави і право, аби залишатися науковцями. Тож він закінчив юридичний факультет.

   В. Я. А поїздка до Швеції, як Ви до неї підійшли, це було б цікаво молодим науковцям?  

   А. К. Це було доволі банально. Я захистився у 1999 р., але у 1998 р. у мене дисертація була вже підготовлена, але рік був дуже складний. Гадаю, що Вам знайома ситуація, коли у тебе вже все готове, а ти чекаєш на призначення тобі захисту, бо опонент досі не прочитав твій текст. Тому я вже тоді розпочав думати чим займатися надалі і радитися із приводу цього із А. С. Мильніковим. Він мені сказав, що скандинавістика виглядає дуже привабливо, особливо, коли дивитися на неї не крізь призму Москви чи Петербурга, а умовно кажучи – з Мінська чи з Києва, тобто із східної частини Центрально-Східної Европи, бо ніхто, принаймні з радянських науковців, не займався цією проблематикою.

А.С.Мильніков та А.Котлярчук   

Це мене захопило, бо я одразу зрозумів вже тоді, що  якщо ми візьмемо сто різних книжок з історії, присвячених Білорусії, Україні та навіть Польщі і Литві, ми завжди будемо споглядати лінію Схід-Захід. Цю лінію видно навіть за архівними джерелами. Коли ви дивитеся бібліографію будь якого якісного дослідження, історик, якщо припустимо він писав працю в Києві,  обов’язково опрацьовуватиме архіви Києва, Варшави, Львова, Кракова, Москви, Санкт-Петербурга. А тут я наче відчув, що існує інша географічна спрямованість: не Схід-Захід, а Північ-Південь. Я відчув потенціал у цій темі.

   У А. С. Мильнікова були численні контакти з науковцями не лише у Швеції, а й в багатьох інших європейських країнах. Він сказав так: «Скандинавістика – добре, підтримую, але Андрею, Вам потрібно поїхати до Швеції і там можна набути необхідні базові знання аби рухатися далі». Звісно, до Швеції виїхав, як часто буває у подібних випадках, із думкою, що повернуся, а сталося так, що не повернувся. У Швеції вже 15 років і гадаю це надовго.

   В. Я. Коли прибули до Швеції, вже були знайомі із західною історіографією, чи відкрили її для себе вже безпосередньо перебуваючи тут?

   Можна сказати, що найголовніші історіографічні праці відкрив для себе вже у Швеції. Бо те, що у нас звалося західною історіографією, презентувалося читачам зі значним запізненням. Навіть сьогодні я дивлюся якусь статтю дотичну Швеції, написану російським чи білоруським дослідником, звертаю увагу на бібліографічні покликання, а науковець покликається на літературу 1880-х, 1930-х, 1956 р. видання. Тобто новітньої історіографії останніх років вони не знають. Подібна ситуація була і в мене. Коли приїхав, я вже читав звісно польською та англійською, але не шведською У 90-ті рр. ХХ ст. в РФ вже перекладали деяких шведських авторів. Проте, спершу було відчуття, що значну частину потрібних тобі книжок, ще не прочитав. До того ж не забувайте, 1999 р. у Швеції це все одно, що 2013 р. сьогодні в Україні чи Білорусії. Маю на увазі інтернет- забезпечення. Вже у 1999 р., коли приходив до університетської бібліотеки, я тоді писав працю в Упсалі, замовити книгу на паперовому бланку було не можливо. Все через інтернет, все через комп’ютер. При цьому уся пошукова система працювала лише шведською, зараз вже і англійською. Тоді поставала низка практичних питань і я почував себе цілком безпорадним. Бо тотальна комп’ютеризація вже відбулася, а ти не пристосований до цього. Це приголомшувало. Ну і плюс наша радянська школа, вона була звісно не дитячою, але мала прив’язку до класичної історіографії. Скандинавська історіографія дуже модерна, відрізняється в підходах, методології, формулюванні дослідницьких завдань. Відрізняється від пострадянських наукових просторів, у тому як треба  писати наукові тексти, на усвідомлення цього йде багато часу.

   В. Я. Коли вперше потрапили до Швеції, то в якому університеті розпочали своє стажування?

   А.К. Це була Упсала.

   В. Я. А скільки минуло часу, перш ніж шведською написали свою першу розвідку?

   А.К. Знаєте, шведською не пишу. Тобто пишу шведською лише ті матеріали, що дотичні викладання: лекції, методичний матеріал. А наукової потреби немає, бо у нас, в Швеції, існують міцні рекомендації друкуватися англійською, що ми і робимо. У мене є статті надруковані шведською, але вони перекладені, і не я робив переклад. Існує вже понад десять років посилена рекомендація друкуватися англійською, зокрема англійською публікуються усі дисертації. При цьому існує стимул. Він полягає у тому, що коли напишеш працю англійською, вона для шведів звісно не рідна, тож не буде досконалою з філологічного боку, але дослідник, майже «залізно» отримує від університету кошти на language check – коректуру англійського тексту. А якщо писати шведською кошти не здобудеш. Тоді може постати проблема, що праця написана шведською, а автор зазнає критики через стиль викладу, бо людина, якщо вона не швед, може мати труднощі із опануванням шведського наукового стилю. А працю, написану англійською якісно відредагують і постане добре стилістично написана праця.

   Захищати роботу можна або англійською, або шведською Раніше була можливість захищатися також французькою або німецькою, але зараз захист цими мовами вже не передбачений. При цьому історія в цьому аспекті дещо відстає. Праці з соціології у Швеції, філософії і політології майже на 99% виконуються англійською. Наукові часописи в Швеції виходять англійською. Я вже не кажу про природничі науки, про фізику, хімію. Йдеться про гуманітарні. Історія - це один з останніх бастіонів національної/шведської мови.

   В. Я. Перша Ваша праця написана в Швеції була присвячена створенню Балтійської унії і мала назву «Making the Baltic Union»², чи не так?

   А.К. Так, як наукова монографія так. Але до появи цієї монографії, написаної на базі докторської дисертації, я видав науково-популярну книгу  «Швэды ўгісторыі й культуры беларусаў»³. Я її написав так само в Швеції, але це не суто наукова праця. Хоча вона витримала два видання в Білорусії і там вона доволі популярна. А наукова монографія присвячена Кейданській унії між Швецією і ВКЛ – це моя докторська. Після роботи в Упсалі я вступив до докторантури Стокгольмського університету і навчався там. Докторантура в Швеції передбачає не лише написання дисертації. Вона також передбачає прослуховування різних курсів. Протягом першого року ти маєш набрати 60 пунктів, скласти теорію, методику, інші дисципліни і одночасно написати докторську дисертацію. Таким чином я навчався і в Швеції, в докторантурі, а шведську мову опановував  в університетах Упсали і Стокгольма.

   В. Я. Я, на жаль, не зміг ознайомитися із текстом «Making the Baltic Union», але мав нагоду прочитати іншу Вашу працю «In the shadows of Poland and Russia»⁴, вониобидвідотичніКейданськоїунії. Чимвонирізнятьсяміжсобою.

   А.К. Можна сказати, що «Making the Baltic Union», це редагована версія моєї докторської дисертації, що мала назву «In the shadows of Poland and Russia». Після того, як була опублікована моя докторська, мені надійшла пропозиція з Німеччини. Німецькі видавці повідомляли, що хотіли б опублікувати мою працю і запитували, чи зацікавлений я у цьому. Відмінність «Making the Baltic Union» полягає у тому, що там є один розділ якого не має в докторській. У ньому я висвітлюю на більш тривалій історичній відстані, що відбувалося після кризи середини XVII ст. у ВКЛ. У тексті виклад захопив дещо і  XVIIІ ст. А так, на 85% це ідентичні праці.

   В. Я. У 2010 «In the shadows of Poland and Russia» була перекладена і опублікована в Білорусії. Коли Ви над нею працювали,наскільки її написання для Вас, порівняно із досвідом до 1999 р., було пов’язане із новим прочитанням минулого.

   А.К. Там була низка відкриттів, бо тема була не розроблена. В Білорусії праця вийшла у м’якій обкладинці, наче кишенькова серія, без наукового апарату. Англійською вона дещо більша, в твердій обкладинці і має 345 сторінок. Я вже не планую надалі писати такі величенькі праці.

   У Швеції за винятком однієї статті на 10 сторінок 1930 р. з історіографії Кейданської унії 1655 р. нічого не було. Дещо було в польській історіографії, найбільше за всіх писали литовці, я навіть знайшов одну статтю французькою 1920-х рр., ну і звісно доробок Адольфуса Шапоки, що працював у Стокгольмі. В тім мене цікавили дещо інші аспекти, литовські історики зосереджувалися на перспективі ВКЛ, а мене цікавила Швеція і шведська політика. Я брав окрім ВКЛ до уваги і інші держави. Бо зрозумів, що не можна оминути увагою Україну, український Гетьманат і, навіть, Трансильванію, що була надзвичайно залежною від османів державою, а прагнула нової для себе ролі. Це був надзвичайно різний калейдоскоп інтересів, тож писати було дуже цікаво.

   В. Я. А з поняттям европейська криза середини XVII ст. познайомилися вже у Швеції?

   А. К. Так.  

   В. Я. У сучасній російській історіографії є тенденція вписування подій російського минулого в европейський контекст. При цьому дослідники намагаються застосовувати концепти кризи середини XVII ст., мілітарної революції, тощо. При цьому, знов таки існує тенденція стверджувати, що в радянські часи російські науковці подібні тенденції вже зазначали. Згадуючи про кризу середини XVII ст.,  доволі часто апелюють до доробку Боріса Поршнєва? Наскільки це доцільно на Вашу думку?

   А.К. У Поршнєва були доволі харизматичні праці. Він намагався продемонструвати більш широку панораму подій. Але концептом загальної кризи середини XVII ст. не послуговувався. Завжди є відчуття, що щось подібне вже хтось використовував. Коли сьогодні читаю певних постсовєтських авторів, маю зазначити, що вони не обізнані з історією України чи Білорусії, а Росія для них перетворилася на певний самодостатній острів. Люди не були в Україні чи Білорусії, не працювали у місцевих архівах, до яких їм можливо фізично складно добратися. Відтак їх роботи позбавлені певної узагальнюючої картини, бо не враховані різноманітні регіональні аспекти.

   Вже доволі давно стало зрозумілим, що не можна писати суто національну тему. Завжди треба як мінімум враховувати регіональні аспекти. Успішні історики розуміють, що мають досліджувати саме певний регіон. А це не так, мовляв ткнув пальцем і написав докладно, що коїлося ось у цій конкретній точці.

   Не можу сказати, щоб творчість Поршнєва вплинула на мене. Методологічно зазнав впливу від праць західних авторів. Завдяки їм зросла зацікавленість ранньомодерним періодам, коли посилилося протистояння малих Батьківщин і централізованих монархій, зростав політичний сепаратизм різних політичних еліт в усій Европі. Це мало місце фактично в кожній европейській державі.

   В. Я. Про українські сюжети. У «In the shadows» Гетьманщина зображена, як самостійний політичний гравець і суб’єкт міжнародної політики в 50-х рр. XVII ст. У сучасній російській історіографії подібний підхід досі сприймається вкрай скептично. Коли писали свою дисертацію, яким чином дійшли до вище зазначених візій?

   А.К. Мені в цьому допомогла, звісно, українська історіографія із якою почасти ознайомився, але насамперед я йшов від джерел. Я бачив, що в шведських джерелах середини  XVII ст. завжди розрізнялися Московія і козаки. Шведи завжди підкреслювали і брали до уваги наявну мілітарну міць козаків, що мали велике і славетне військо, і які провадили власну політичну гру. Це було цілком зрозумілим шведам. Тому так і виходить, що книга побудована передусім на джерелах. Можливо в описі українських сюжетів вони дещо менше зустрічаються, втім все одно вони там є.

   Я не ставив за мету продемонструвати, що Гетьманат був незалежним, але Гетьманат провадив власну гру. Так само як провадила власну гру фракція Радзивілів у ВКЛ, чи як Ракоци у Трансильванії домагався свого.

   Вважаю, що сюжет про осаду Берестя, блискуче демонструє як в Шведів злетів дах, коли вони усвідомили, що не все так просто. Що усі їх союзники, коли вони віддали Берестя Ракоци, виявилися невдоволеними: і Радзівіл і козаки, що провадили власну гру. Шведам відверто не вистачало фахівців у справах Східної Европи і відчувається, що їм було складно знайти правильне рішення. Бо усі їх союзники сильно відрізнялися від шведів і через відмінності у політичних системах і через різні мови їм було складно розібратися. Тут так само є пояснення, чому Швеція програла. Бо і польська і, навіть, російська дипломатія набагато краще були обізнані насамперед із  політичною елітою України та історичної Литви, зокрема і сучасної Білорусії.

   В. Я. Пишучи про історичні сюжети, Ви часто покликаєтесь на праці Богдана Кентржинського.

   А. К. Так, так …

   В. Я. Українського історика, на жаль малознаного в Україні. Лише в 2013 р. його праця «Мазепа» була опублікована в українському перекладі…

   А. К. Так я знаю. Мені у Львові казали, що книга вже вийшла. Врешті-решт, я зробив власний внесок у публікацію цієї книги. Наскільки мені відомо Ярослав Федорук опікувався цим проектом. Так ось, кілька років тому я казав Ярославові, що книгу обов’язково треба опублікувати українською. Кентржинський був видатним істориком і видатним стилістом, а насамперед дослідником, що дійсно завзято працював у державному архіві Швеції, де він дуже довго «капав» - вишукував документи. До мене зверталися на стадії підготовки до видання «Мазепи» Кентржинського і я надавав консультації щодо шведської частини праці. Богдан Кентржинський дуже цікавий історик.

   В. Я. Як гадаєте, чи його прочитання взаємин Швеції і Гетьманату, не втратило своєї актуальності?. Наскільки спадщина Б. Кентржинського може бути корисна сучасним науковцям для ретельного опрацювання?

   А. К. Знов таки зазначу, що він працював у свій час. Вам же відома його біографія? Він потрапив до Швеції, ніколи не був пов'язаний із Совєтскім Союзом, походив із Західної України, що перед Другою світовою війною була під владою Другої Речі посполитої. Він був у Фінляндії в роки війни видавав там низку праць про Україну. Те саме робив у Швеції. Він оборонив дисертацію в Українському вільному університеті в Мюнхені, але із академічною кар’єрою в нього не склалось у Швеції. Все життя він працював вчителем, викладав історію в гімназії у Стокгольмі. Але він добре увійшов наприкінці 50-х на початку  60-х рр. ХХ ст до кола шведських істориків тих років.

   Слід зазначити, що тоді міжнародні взаємини були головним об’єктом досліджень у шведській історіографії. Сьогодні дуже мало шведських істориків займається історією дипломатії та міжнародними відносинами. Цим тепер переважно опікуються політологи, це не популярна тема, а тоді навпаки, вона була дуже популярна. Маю зазначити, що є доброго в доробку Богдана Кентержинського, передусім це був перший історик, що володів шведською мовою і старанно опрацьовував шведські джерела. Мені також дуже сподобався коли читав його «Мазепу», стиль викладу матеріалу. Він був у найкращих традиціях Михайла Грушевського, чи Васілія Ключєвского, бо відчувається увесь драматизм. Я читав «Мазепу»  наче детектив, в найкращому значені цього слова. Відчувається драматизм подій, постійний вибір. Історик відчув, що все не було так просто, усе не було «чорно-білим», найціннішим у його монографії «Мазепа», що є корисним для молодих науковців, полягає в заклику не робити чорно-білий аналіз подій, а робити його кольоровим. У Богдана Кентржинського цей позитивний аспект має місце.

   В. Я. Повертаючись до методології. Коли Ви прибули до Щвеції наскільки легко і швидко ви засвоїли термін і розуміння подій европейської кризи середини XVII ст.?

   А. К. Маю сказати, що це питання вже мало поважну історіографію. Були дуже такі цікаві регіони, як Шотландія у складі Великої Британії. Можливо в бібліографії моєї книги цього і не багато, але я познайомився із шотландськими істориками, вони мені пояснили низку важливих речей. Була Іспанська імперія і там завжди мав місце сепаратизм. Було питання Трансильванії, воно має власну історіографію.

   Ця концепція, загальної европейської кризи XVII ст. не лише допомогла висвітити міжнародний контекст, але й вписати мою книгу у більш широку концепцію. Книга не лише  про ВКЛ і Україну, вона про змагання регіональних еліт із центральними елітами , а також про змагання регіональних еліт за свою Батьківщину, за свої давні права. Можна сказати, що вже відбувався перехід від феодальної політичної системи до більш модерної. Певні початки її вже набирають силу, коли наприклад ,декларується принцип – один монарх, одна віра. Для мене це вже початок модернізації, коли держава хоче впливати на формування населення у зручному і вигідному їй форматі. Це починає відчуватися, зокрема і в Швеції. У 1618 році вона отримала Інгерманландію і Карелію і видно, що з кінця XVII cт. в Швеції точилися дискусії: а що нам робити із православними росіянами і православними фінами, які там мешкають і не є інтегрованими до Шведського королівства. І що роблять шведи - вони починають випускати для росіян книги російською. Але там пропагувалися лютеранські, а не православні догмати. Існує наприклад, фінський православний катехізис, що був надрукований у Стокгольмі фінською, але за допомогою кирилиці. Обговорювалося питання підготовки священників лояльних Шведській державі із тим щоб поступово, але прихилити їх до лютеранської церкви. Щось подібне можемо бачити в той самий час і у Варшаві. Коли кажуть, що церковна унія 1596 р.  була суто релігійним проектом, це не правда. Легко можемо бачити, що і шляхта, і Польська держава були зацікавлені в цьому проекті. Вже тоді мали місце модерні дискусії щодо безпеки. Мені вдалося це відчути і вибудовувати лінію аналізу у власній монографії. З цього боку «In the Shadows» вкладається у певну концепцію. Її цікаво читати людям, які не цікавляться ані Україною, ані ВКЛ і не палають бажанням про них дізнатися. Проте, припустимо, певний дослідник пише про змагання Шотландії із центральною владою і їм стає у нагоді, в цьому аспекті мій погляд на подібні процеси в іншій частині Европи. Не сам матеріял, а концепція і узагальнення.

   В. Я. А з ким з шотландських істориків спілкувалися, дискутували, хто на Вас вплинув?

   А. К. Стів Мюрдох (Steve Murdoch)  з університету Сент Андрю в Сполученому Королівстві (St Andrews University), зараз він у Стокгольмі на стажуванні. Шотландець за походженням він є знаним фахівцем із вище згаданих «підводних каменів». Ми із ним багато зустрічалися і спілкувалися, а також із іншим моїм добрим товаришем професором Стокгольмського університету Леошем Мюллером (Leos Müller), чехом за походженням.

   Хотів би наголосити, що читання книжок і участь у конференціях  далеко не єдиний спосіб для розширення власних інтелектуальних обріїв. Ми із Вами знаємо, що приємна розмова за кухлем пива буває не менш корисна,  ніж тривале у часі читання історіографічної традиції. Саме так було у випадку знайомства із шотландцем.

   Потім я вже не пригадаю імен, але коли був докторантом брав участь у різних конференціях, перестрічав багато людей у тій самій Іспанії, Португалії, Бельгії і Шотландії. Завжди було цікаво подивитися на держави, що мають подібне до Речі Посполитої минуле. Дізнатися від  істориків із цих держав як їх національні історіографії висвітлюють на ці події, що вони думають із цього приводу. Це було цікаво.

   В. Я. А Вам відома праця Ореста Субтельного «Domination in Eastern Europe»?

   А. К. На жаль, ні.

   В. Я. А як постав білоруський переклад «In the shadows of Poland and Russia»⁴, чи в цьому випадку «У ценю Польші і Расеі».

   А. К. У Білорусії може ви знаєте, є такий часопис «Архе».

   В. Я. Так знаю, в 2008 році у 7-8 номерах там вперше з’явився переклад вище згаданої монографії?

   А. К. Так, головний редактор часопису Валєрка Булгаков,  робить величезну справу. Цей часопис, був час закривався, а проти Валєрки Булгакова порушували кримінальну справу за наклеп на президента. Валєрка певний час жив у Литві, зараз повернувся до Білорусії і відновив діяльність часопису. На сьогодні це єдиний незалежний цікавий білоруський гуманітарний часопис, який регулярно виходить і має велику авдиторію, його читають не 5-10 людей. Часопис робить поважну справу, у ньому друкуються білоруською переклади з різних мов.          В. Булгаков, як редактор «Архе», запропонував мені видати монографію білоруською і сказав, що вони усе зроблять самі, лише надай дозвіл. Це рідкісний випадок для Білорусії , бо там, якщо хочеш щось надрукувати, сам маєш шукати кошти. Сам я текст не перекладав, лише вичитав, наданий мені білоруський переклад. Маю визнати, що переклад там дуже професійний, я б навіть так не написав.

   Валєрка сам знайшов фінансування, я знаю, що допомогло посольство Шведського королівства в Мінську. Воно й організувало у 2010 р. презентацію не лише в Національній бібліотеці у Мінську, але я також проїхав із презентацією туром  десятьма університетськими містами Білорусії. Тому проект був вдалий. Це була остання презентація в Національній бібліотеці, потім посольство в Мінську закрили і «Архе» також.

   Після презентації в Мінську було дуже цікаво. Ми проїхали Полоцьк, Вітебськ, Могильов, Гомєль, Пінськ, Барановичі. Там відбувалися презентації в обласних бібліотеках і університетах. У Могильов, до речі, коли приїхали усе було підготовлено, а в останню хвилину дозвіл на презентацію в університеті скасували, бува і таке (сміється). Презентація в обласній бібліотеці мала місце.

   Ну, а що в XVII cт. також була політика. Я розмірковував про причини відмови і припускаю, що він міг бути пов'язаний із наявною у книзі присвятою. Вона дотична світлої пам’яті білоруських істориків, знищених у роки сталінського терору. Тож може хтось подумав, що і книга про це, я не знаю, але факт є факт.

Переклад з білоруської – Владислав Яценко

   Андрей Котлярчук – доктор історіі (PhD), доцент Стокгольмського університету і університету Сьодерторн.

   Владислав Яценко – кандидат історичних наук, голова історичної секції Харківського історико-філологічного товариства.  

¹ Мыльников А. С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Представления об этнической номинации и этничности XVI – начала XVIII вв. / А. С. Мыльников. — СПб.: Петербургское востоковедение, 1999. — 400 с.

² Andrej Kotljarchuk. Making the Baltic Union: The 1655 Federation of Kedainiai between Sweden and the Grand Duchy of Lithuania. - Saarbröcken: VDM, 2008. – 348 p.

³ Андрэй Катлярчук. Швэды ў гісторыі й культуры беларусаў. _ Менск: Энцыклыпедыкс, 2002. – 272. – Режим доступу

http://kamunikat.org/usie_knihi.html?pubid=25430

⁴ Kotljarchuk, Andrej. In the shadows of Poland and Russia: the Grand Duchy of Lithuania and Sweden in the European crisis of the mid-17th century. – Södertörn  högskola, 2006 – 347 p. – Режим доступу:

http://sh.diva-portal.org/smash/get/diva2:16352/FULLTEXT01.pdf