У Німеччині з’явився новий Інститут досліджень Східної Європи: наприкінці березня 2017 р. у Берліні відкрився Центр східноєвропейських та міжнародних студій. Його річний бюджет становить 2,5 мільйони євро, котрі фінансує Міністерство закордонних справ. Проте Центр не буде підпорядкованою установою, яка проводить дослідження на замовлення. Фонд, єдиною метою якого є фінансування Центру, повинен гарантувати його незалежність. Всі працівники зобов’язані виключно лише свободі науки. Перед інститутом поставлено три завдання: він повинен проводити суспільно-наукові фундаментальні дослідження Росії та пострадянського простору, інформувати політиків та громадськість про тамтешні тенденції розвитку в політиці, економіці та суспільстві, а також сприяти молодим кадрам на академічному рівні.1
Підписуючи у 2013 р Договір про створення коаліції, Християнсько-демократичний союз/ Християнсько-соціальний союз та Соціал-демократична партія Німеччини домовилися про те, щоб «поставити на солідний фундамент обізнаність щодо Росії та Східної Європи» і підсилити «науково-аналітичну експертизу цих регіонів».2 Для цього у грудні 2015 р. Бундестаґ вирішив заснувати інститут. Уже у жовтні 2016 р., новопризначена директорка, політолог Ґвендолін Зассе, яка раніше викладала і проводила дослідження в Англії, розпочала зі своєю командою роботу в Центрі. Той, кому доводилося якось дотикатися до політики та до управління з їх особливим перебігом часу, одразу визнає: на темп варто звернути увагу. Варто звернути увагу і на те, що ще в 2013 р. Федеральне міністерство освіти та наукових досліджень Німеччини, відхилило пропозицію створити такий інститут. Що ж стало причиною того, що Будестаґ так швидко взявся за цю справу?
Незрілість і криза
Не буде перебільшенням, якщо скажемо, що народитися Центрові допомогло двоє акушерів: по-перше, усвідомлення з боку депутатів і дипломатів стану незрілості, що виник з їхньої вини; по-друге, криза в Україні, на яку Росія навесні 2014 р. відреагувала анексією Криму та війною на сході України. Політики й громадськість в Німеччині та в ЄС поставилися до цього байдуже. Мабуть, ніхто в Міністерстві закордонних справ не міг собі уявити, що уряд Росії наважиться переступити через основу мирного порядку в Європі та анексувати частину території сусідньої суверенної держави.
Берлін занадто довго в своїй політиці щодо Росії видавав бажане за дійсне. Мова про «партнерство для модернізації» і «зміни завдяки взаємопов’язаності» йшла тоді, коли всі вже бачили, що для російської еліти важлива не суспільна та економічна модернізація країни, а передусім здобуття влади та мільярдів від продажу нафти і газу. Про «зміну» правляча еліта мала свої власні уявлення відтоді, відколи Путін став президентом у 1999 р.: вона підпорядкувала собі ключові галузі економіки, зруйнувала початки демократії та правової держави, поховала самоуправління в регіонах, обмежила свободу преси та громадянські свободи, криміналізувала опозицію, скоротила вільний простір суспільства та стигматизувала правозахисників і незалежні від уряду організації як «іноземних агентів». Так було встановлено авторитарний лад. Очевидно, що це мало свій вплив на зовнішню політику Росії. Однак, аналізуючи зовнішню політику Росії та її наслідки для ЄС, цього майже не брали до уваги. В чинній політиці західно-європейських держав занадто домінує державоцентричне, прагматичне мислення. У ній керуються правилом: краще мовчати, ніж критикою погіршити ситуацію ще більше.
Іронією історії можна вважати те, що саме Євромайдан в Україні дав зрозуміти політикам і громадськості, наскільки великою є потреба знань про Росію та пострадянський простір. Коли вся Європа зачаровано дивилася на Київ, Крим та війну на Донеччині й Луганщині, з’ясувалося, що ЄС зовсім нічого не знає про Україну, мотиви російського уряду та його уявлення про світ, а також про взаємини між Росією та Україною. На жаль, Німеччина теж не була винятком. Адже поки фахові знання доступні тільки подекуди і бракує критичної маси, щоб визначати теми, відкрито проводити роз’яснювальну роботута оцінювати зміни в суспільстві, їх майже ніхто не сприймає.
Необізнаність зайшла настільки далеко, що навіть колишній федеральний канцлер сумнівався разом із Гельмутом Шмідтом щодо існування української нації. Хоча утворення кожної європейської нації, також і німецької, відбувалося в такій самій послідовності, як і запізніле націотворення тепер в Україні. А колишній федеральний міністр разом із Ергардом Епплером, згадуючи про 27 мільйонів жертв війни, яких оплакувала Росія, коли на неї в Другій світовій війні напала Німеччина, вимагав припинити критикувати Росію – так ніби війна не зачепила також і білорусів, українців, євреїв, прибалтів чи татар. Тоді говорили про розкол України на україномовну та російськомовну частину – так ніби мова рівнозначна з політичною орієнтацією.
Брак знань відчувався передусім в таких телепередачах як ток-шоу, наприклад тоді, коли треба було розрізняти між етносом і демосом, а також розпізнавати громадян Росії і російськомовних громадян України. Бо з існування останніх аж ніяк не випливає, що Росії можна доручати законний захист своїх «співвітчизників» по той бік кордонів. Не бракувало й натяків на те, що колиска Росії була в Києві і тому «природно», що Росія має свої інтереси в сусідній державі. Ця теза така сама стійка, як і уявлення про те, що Німеччина, оскільки має спільне з Францією минуле, пов’язане з Каролінгами, може дозволити собі територіальні претензії на Ельзас і Лотарінгію. Словом, в питаннях, що стосувалися Східної Європи, в громадській думці і в політиці все перемішалося.3 Повна необізнаність підсилювалася тим, що в дисциплінах, пов’язаних із сучасністю, скажімо, в політології, бракувало експертів, які могли б внести ясність. До сьогодні, наприклад, жоден університет в Німеччині не має кафедри українознавства.4
Хибний вибір напряму та тривалі традиції
Так сталося через неправильний вибір напряму. Після дивовижного 1989 року і після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. була поширена думка, що тепер всюди, від Одеру до Владивостока, настала пора демократії та ринкової економіки, а держава й суспільство діятимуть так, як діють держави й суспільство на Заході. Вважалося, що можна не знати мов, країн і регіонів. Керівництва університетів скасовували відповідні кафедри, щоб заощадити кошти, факультети перейменовували кафедри: там, де вчора в програмі було дослідження зовнішньої політики Радянського Союзу, тепер ішла мова про європейську інтеграцію. Якщо говорити про історію Східної Європи, як дисципліну, підготовка наукових кадрів, що спеціалізувалися на Росії, помітно скоротилася. Координації між університетами не було. Духові часу відповідало і те, що наприкінці 2000 року федеральний уряд закрив Федеральний інститут східних і міжнародних досліджень у Кельні.
Припущення, що після краху комуністичного режиму вивчення Росії та Східної Європи застаріло, було аісторичним. Адже схід Європи через свою власну важливість та тісну взаємопов’язаність має особливе значення для Німеччини. Німецькі засновники досліджень Росії знали це з самого початку, коли в 1892 р. при Берлінському університеті Фридриха Вільгельма відкрили окрему кафедру історії Східної Європи та країнознавства, з якої в 1902 р. розвинувся перший семінар історії Східної Європи. Цим вони заклали фундамент для розвитку в Німеччині досліджень історії Східної Європи. У часи Ваймарської республіки Берлін був всесвітньовідомим центром досліджень Росії.5 Звідти історія Східної Європи як дисципліна розійшлася по всій Німеччині. Кількість кафедр непомірно зросла.6
До сьогоднішнього дня дослідження Росії в Німеччині дуже зорієнтовані на історію. У двох третіх німецьких університетів є відповідні кафедри, більшість із яких вивчають історію Радянського Союзу та Росії в ХІХ ст. Це дорогоцінний капітал, адже всі ці історики пропонують найкращі для орієнтації знання. Серед них можна назвати Карла Шльоґеля (Берлін) і Мартіна Шульце Весселя (Мюнхен).
Для досліджень історії Східної Європи в Німеччині характерні тривалі традиції. З 1913 р. існує Німецьке товариство з вивчення Росії, з якого вийшло Німецьке товариство з вивчення Східної Європи. Воно сьогодні є вузловим пунктом для передачі «ноу-хау» між наукою та громадськістю. У 1925 р. історик Отто Гетцш, натхненник досліджень Росії в Німеччині, заснував журнал «Osteuropa». Він існує донині.7 У цьому всьому виявляється особливе становище Східної Європи в історії Німеччини, яка починається від німецьких східних поселень близько 1000 року. Подібних установ, скажімо, таких як «Німецьке товариство вивчення Західної Європи» або журналу «Westeuropa» не було і нема. Своєю «Довгою дорогою на Захід» (Гайнріх Авґуст Вінклер) Німеччина зайшла недалеко.
Більше чи менше Росії
Незважаючи на теперішнє відчуження, Німеччина сьогодні тісніше переплетена з Росією, ніж це було протягом тривалих періодів минулого століття. Як постачальник енергії і як торговельний партнер, Росія – попри санкції і антисанкції – має неабияке значення. Німеччина займає ключову позицію в ЄС і формує політику ЄС щодо Росії. Про це виразно свідчать Мінські домовленості про перемир’я на сході України. Навряд чи якась інша країна Європейського Союзу так тісно пов’язана з Росією як Німеччина. Близько трьох мільйонів російськомовних осіб живуть у Німеччині і підтримують зв’язки зі своєю першою батьківщиною.8
Хоча правда і те, що Росія на сьогоднішній день не має такого значення, як колись Радянський Союз. Але з цього не варто робити висновки, що наявних досліджень цілком вистачає. Політолог Клаус Зеґберс стверджує таке: «Не треба поводитися так, ніби Росія – глобальний діяч. Це неправда. Так, вона є постійним членом ООН, має ядерну зброю, а також нафту і газ. Окрім них нема майже нічого на експорт, а «м’якої» та «розумної сили» нема й поготів. Культурний вплив незначний. Словом, Росію переоцінюють». Однак його висновок: «Ми могли б (і повинні б) все менш і менш хвилюватися,коли дивимось на цю країну», – вказує не той напрям.9
Адже, власне втрата глобальної ролі, відносна слабкість і занепад країни визначає політику Росії сьогодні. Розпад Радянського Союзу не відійшов у минуле. Якщо Путін, як відомо, розцінює його як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.», то хіба ж не велич Радянського Союзу неодмінно визначає політичне мислення і діяльність? У світогляді еліти та більшої частини населення Росії кінець СРСР не став прийнятим фактом, наслідки якого вже опрацьовано. Де пролягають кордони Росії? Які люди належать до Росії? Такі і подібні питання до сьогодні залишаються актуальними.
І звідки, якщо не з досвіду радянсько-американської біполярності, походить фіксація російської еліти на США, вимога вести діалог нарівні? Хто регулярно бере участь в німецько-російських форумах, таких скажімо як «Schlangenbader Gesprächen», тому з року в рік доводиться чути як кращі російські дипломати, політики й політтехнологи ображено скаржаться на Америку. Стає зрозуміло, що маємо справу з глибоко ображеною елітою. До цього додається обурення через те, що колишній президент США Барак Обама назвав Росію «регіональною силою», а також через стабільність теорії змови – за кожною демонстрацією в пострадянському просторі обов’язково стоять США.
Однак рефлекс збереження влади і постімперський синдром пояснює не все. Не можна не брати до уваги етнонаціональне і державно-територіальне мислення, що склалося історично, і попри всі кризи збереглося в історії і в політиці – воно власне переконує багатьох мешканців Росії у слушності анексії Криму – та зв’язки із Сирією багатьох військовиків і членів еліти, соціалізованої на радянський штиб, що посилювалися від 1960-их років. Врешті Росія зі своїм військовим потенціалом має в своєму розпорядженні належну «жорстку силу», яку уряд готовий застосовувати.
Все це слід проаналізувати й пояснити. Виклики, поставлені перед інтердисциплінарним дослідженням Росії, надзвичайно великі. Осмислення подій в 2012 р. виявило, що в Німеччині відомості про Росію у сфері народного господарства, правознавства, соціології і політології є мізерними.10 По суті ці результати дійсні й до сьогодні. Створення нової наукової експертизи вимагає часу і потребує закріпленості за інституцією. Деякі нові структури вже виникли.
Проблеми структури та формування структури
Спочатку в Мюнхенському університеті була розміщена мережа компетентних інституцій та інституцій, які зазнали змін в добу постсоціалізму. Це об’єднання 13 дослідницьких проектів фінансувало Федеральне міністерство освіти та наукових досліджень Німеччини з 2010 по 2013 р. Завдяки елітному навчальному курсові «Osteuropastudien» і аспірантській школі Реґенсбурзького університету, тепер вдалося розширити обсяг компетенцій щодо Росії. Історик Андреас Реннер розглядає взаємодію Росії та Північно-Східної Азії. У 2016 р. економіст Александр Лібман був призначений професором із суспільно-наукових досліджень. Він вивчає неофіційні практики та бюрократію в пострадянському просторі, розглядає регіони та регіоналізацію, а також значення історичної спадщини (legacies) для сучасного розвитку. Однак думка, що це призначення сприятиме тому, щоб урешті подолати брак досліджень народного господарства Росії, надто поспішна. Адже існують структурні обмеження.
Хоча у дослідженнях народного господарства Росії є велика потреба: коли і за яких умов функціонують санкції? Які їхні наслідки для економіки? Чи можливе співробітництво між ЄС та Євразійським економічним союзом? Однак саме в економічних науках попит, скажімо, на галузеву експертизу енергетики Росії чи військової економіки немає впливу на пропозицію. Адже в економічній науці методологічні вимоги до наукових кадрів не узгоджуються з фокусуванням на країні: хто у своїй дисципліні хоче чогось досягнути, той вимушений застосовувати майже канонічний експериментальний підхід, за яким економічні процеси універсальні, а закономірності можна довести економетричними методами. Спеціалізація на країні вважається контрпродуктивною. Отож, економісти, що спеціалізуються на Росії, залишаються рідкістю. Хто хоче щось у цьому змінити, тому треба створити інші, більш привабливі інституційні структури.
У Ляйпциґу під керівництвом Інституту країнознавства виникло Наукове містечко імені Ляйбніца під назвою «Eastern Europe – Global Area».11 Підтримуване вісьмома партнерськими установами із Саксонії, Тюрінгії та Саксонії-Ангальту містечко повинне розвинути нові перспективи в дослідженнях Східної Європи та сприяти молодим науковим кадрам. Суть у тому, щоб подолати євроцентричний погляд на глобалізацію та з внутрішньої перспективи проаналізувати, як східно-європейські суспільства пристосовуються до глобалізації або як відбувається міграція та який рівень мобільності. Тут Росія та Східна Європа включені в тісні взаємозв’язки. На створення структури впливає також Наукове товариство імені Ляйбніца, до якого недавно увійшов Реґенсбурзький інститут східно- та південноєвропейських досліджень і Ляйпцизький Гуманітарний центр історії та культури Центрально-Східної Європи, завдяки чому підсилюються гуманітарні та історичні дослідження Східної Європи.12 Окрім цього Наукове товариство імені Ляйбніца покликало до життя проектну групу «Östliches Europa», щоб об’єднати додаткові компетенції інститутів, організувати співпрацю у сфері міжнародних досліджень і послідовно пропонувати політичну консультацію.
Окрім такого роду структур та інституцій є більш чи менш незалежні воїни-самітники, що поєднують інтелектуальне завзяття із солідними емпіричними пізнаннями. Для прикладу можна назвати трьох із них: соціолог Міша Ґабович з Форуму Ейнштейна в Потсдамі досліджує, застосовуючи порівняльний підхід, поведінку протестів, практики й культури пам’яті, а також соціальні зміни.13 Політолог Андреас Гайнеман-Ґрюдер присвятив себе порівняльним дослідженням федералізму у Боннському міжнародному центрі конверсіїі, застосовуючи метод задавання питань, досліджує мирі конфлікти, а також соціологію насильства в Росії, Україні та країнах Центральної Азії.14 І ще швейцарський культурознавець Ульрих Шмід з університету Санкт-Гален зі своїм широчезним діапазоном досліджень та продуктивністю є своєрідним аналітичним центром.15
Однак є такі сфери політики, які в академічному світі майже не опрацьовуються. Кому потрібна солідна експертиза з таких питань, той нехай шукає собі нових поручителів. Це стосується цілої сфери засобів масової інформації, починаючи від свободи преси, переходячи до регулювання засобів масової інформації і закінчуючи діалектикою цифрових технологій, які водночас є обіцянкою свободи та інструментами нагляду.
Те саме стосується сфери громадянського суспільства: після кон’юнктури ранніх 90-их років її, як тему академічного вивчення, можна вважати мертвою. Це абсурдно – з огляду на волю володарів від Азербайджану до Центральної Азії контролювати свої суспільства, дошкуляти їм і вдавати, що суспільство – це захід, який організовує держава. Ще такою сферою є права людини і питання правової держави. У всіх цих сферах недержавні організації такі як «Репортери без кордонів», «Громадянський форум Росія-ЄС» або суспільні діячі, як експерт з питань Росії Пітер Френк з організації «Міжнародна амністія», провели солідні дослідження. І все-таки, вони – воїни-самітники в повному значенні цього слова.
Нові пріоритети
Врешті варто було б розпочати нові дослідження тих сфер, на які до цього часу майже не зважали. Тут слід назвати, скажімо, богослов’я та історію ідей: відколи Путін втретє став президентом, Росія все більше позиціонує себе як захисниця нібито традиційних цінностей. Уряд Росії пояснює цим своє відмежування від «занепадницького Заходу», на якому буцімто переслідується релігія, підриваються основи сім’ї, а також пропагується педофілія і гомосексуалізм для руйнування подружжя.16 З огляду на це Росія належить до противників модернізму. Російська Православна Церква функціонує як союзник і допоміжний правовий ресурс держави. Складається враження, що вона все більше стає ідеологічним ресурсом і в питаннях зовнішньої політики. Саме тому важливим є знання про православну Церкву та богословське підґрунтя її уявлень про Європу та антимодерністичного мислення. Важливе значення мають праці соціолога Крістіни Штекль (Іннсбрук), богословів Томаса Бремера (Мюнстер) і Василія Н. Макрідеса (Ерфурт), церковного історика Альфонса Брюнінґа (Неймеґен) та релігієзнавчині Реґіни Ельстер (Берлін).17
На цей час є зовсім мало знань про аргументаційні постаті російської релігійної філософії та історії ідей. Хай які вони важливі, їх майже ніхто не сприймає. Філософи Бохумського університету Ніколай Плотніков і Міхаель Гаґельмайстер могли б багато чого про це розказати. Особливо скрупульозній роботі Гаґельмайстера ми завдячуємо основні пізнання про філософію Ніколая Фьодорова чи біополітичну утопію в Росії на початку ХХ ст. Він дав відповідь на останні,відкриті, питання до класичного твору антисемітської теорії змови «Протоколів сіонських мудреців».18 Кожна з його робіт може бути зразком емпіричної насиченості та розсудливості. Шкода тільки, що до цього часу не знайшлося нікого, хто міг би стати його послідовником. Зміна поколінь теж належить до викликів, які постали перед дослідниками Росії. Сумнівно, чи зможе Центр східноєвропейських та міжнародних студій чимось у цьому допомогти. Надто великих сподівань покладати не варто. Центр для цього надто малий, простір для досліджень надто великий, а діапазон тем надто широкий. Однак заснування Центру – це політичний сигнал, що нас цікавить те, що відбувається в Росії та в пострадянській частині Європи. У нас є на це достатньо причин.
Манфред Заппер – історик, політолог, головний редактор журналу «Osteuropa», Берлін.
Уперше опубліковано в: Aus Politik und Zeitgeschichte. 2017. No. 21-22. S. 33-38. Перекладено з дозволу Автора і Видавництва.
З німецької переклала Софія Матіяш
1. Див.www.zois-berlin.de.
2. Deutschlands Zukunftgestalten. Договір про створення коаліції між, Християнсько-демократичним союзом, Християнсько-соціальним союзом і Соціал-демократичною партією Німеччини, 18-те скликання, 13. 12. 2013, с. 169.
3. Пор. Anna Veronika Wendland. Hilflos im Dunkeln. «Experten» in der Ukraine-Krise: eine Polemik, // Osteuropa 9–10/2014, с. 13–34.
4. Університет Віадрина у Франкфурті на Одері хоче відкрити пів(!)кафедри українознавства. У Центрі дослідження Східної Європи при Бременському університеті під керівництвом Гейко Пляйнеса, що сам має фундаментальні знання про Україну, було написано декілька дисертацій, що стосувалися України. У Фонді «Наука та політика» в Берліні працює експерт з питань України Сюзан Стюарт. Академічної експертизи з питань Білорусі в Німеччині нема.
5. Пор. Karl Schlögel.Berlin Ostbahnhof Europas. Russen und Deutsche in ihrem Jahrhundert. Berlin, 1998. с. 308-324.
6. Пор. Dittmar Dahlmann (упорядник). Hundert Jahre Osteuropäische Geschichte. Stuttgart, 2005.
7. Див.www.dgo-online.orgіwww.zeitschrift-osteuropa.de
8. Найбільшою групою серед них, що налічує близько 2,3 мільйона осіб, є «російські німці» Пор. Jannis Panagiotidis. Postsowjetische Migranten in Deutschland. Perspektiven auf eine heterogene «Diaspora» //APuZ 11-12/2017, с 23-30.
9. Klaus Segbers. Mit Moskau gibt es nichts zu bereden // Frankfurter Allgemeine Zeitung, 21. 10. 2016, с. 8.APuZ 21–22/2017
10. Пор. Manfred Sapper. Niedergang und Neuanfang. Die Krise der deutschen Russlandexpertise // Osteuropa 6–8/2012, с. 505-520.
11. Див.www.leibniz-eega.de.
12. До інститутів Наукового товариства імені Ляйбніца, які проводять дослідження Східної Європи, належить ще Марбурзький Інститут Гердера, Інститут аргарного розвитку в країнах з перехідною економікою в Галле на Залле, а також з обмеженнями Ляйпцизький Інститут країнознавства та Потсдамський дослідницький центр новітньої історії.
13. Пор. Mischa Gabowitsch. Putin kaputt!? Russlands neue Protestkultur. Berlin, 2013.
14. Див. також статтю Андреаса Гайнемана-Ґрюдера у цьому виданні (прим. ред.).
15. Пор. Ulrich Schmid. Technologien der Seele. Vom Verfertigen der Wahrheit in der russischen Gegenwartskultur. Berlin, 2015. Того самого автора. Die Ukraine zwischen Ost und West. Z?rich, 2015.
16. Пор. Hans Joachim Spanger. Unheilige Allianz. Putin und die Werte // Osteuropa 1/2014, с. 43-62.
17. Пор. Kristina Stoeckl. The Russian Orthodox Church and Human Rights.New York, 2014; Thomas Bremer. Diffuses Konzept: Die Russische Orthodoxe Kirche und die «Russische Welt» // Osteuropa 3/2016, с. 3-8; того самого автора, Kreuz und Kreml, Freiburg/Br. 20162; Regina Elsner. Herausforderung Moderne. Die Russische Orthodoxe Kirche im Spannungsfeld von Einheit und Vielfalt. Würzburg, 2017.
18. Пор. Michael Hagemeister.«Bereit fuer die Endzeit». Neobyzantinismus im postsowjetischen Russland // Osteuropa 11–12/2016, с. 15–43; того самого автора. Die «Protokolle der Weisen von Zion» vor Gericht. Der Berner Prozess 1933–1937 und die «antisemitische Internationale». Zürich, 2017.APuZ 21–22/2017
