Випадок Л. Цегельського мало чим різнився від йому подібних політичних тварин західноукраїнського масштабу, особливо за доби їх лоялізму і «лисячого» пристосуванства до імперського режиму, адже він, як і решта моїх фігурантів, швидко поповнив ряди західноукраїнської владної команди «гусаків». Згадуючи про перипетії творення першого уряду, С. Баран підкреслював бажання цього політика вже у листопаді 1918 р. очолити майбутнє зовнішньополітичне відомство, однак той мусив тривалий час займатися вирішенням внутрішніх справ. Та й сам Л. Цегельський оцінювався сучасниками, як «особа мало реальна»1. Додаймо сюди й недвозначну оцінку політика, яку дав Сергій Єфремов ще у липні того ж року: «мушу пояснити: д. Цегельський хоче, щоб українську державу будувати без українського народу, бо за хитромудрими людьми типа Цегельського, що рятували б державність без землі для народу, він ніколи не пішов би і не піде. І в цьому може найбільша трагедія нашого становища, яку в фарс повертають усякі наїзжі гастролери-комівояжери од політики […]»2. А от сам політик згодом переконував: «Можемо ділитися на партії і на орієнтації, та не забуваймо одного, що всі ми Українці, що Україну хочемо бачити якнайвільніщою, як найсильнішою та як найщасливішою»3.
Іншою є оцінка, яку дав Л. Цегельському як співробітникові Діла ще один мій фігурант, В. Панейко: «Всі знаєте Льонгина Цегельського, його живий темперамент, його фізичну привабливість, його особистий чар, його товариськість. Він нам був начальником симпатичним, без сліду верховодження, справжнім товаришем, готовим стати у пригоді. Хиба його […] була його проречистість. Він вимовний і важко йому загатити струю своєї вимови, покінчити свою бесіду. Це хиба у вічевого чи парламентарного бесідника […] А друга, ще більша, вже не тільки редактора, а й людини […] була надзвичайна живість і меткість його інтеліґенції, його небуденна легкість в одну мить розуміти сказане чи прочитане, розуміти, звязати нитками асоціяцій […]»4.
Це, так би мовити, «прижиттєві» оцінки діяльності Л. Цегельського. А от показовою буде й оцінка І. Кедрина, який відштовхуючись від засади De mortius aut bene, aut hihil («про померлих – або добре, або нічого»), зауважував, що вона не стосується видатних політичних діячів, які «самі в своїх творах не тримались тієї засади і різним померлим людям ставили найгостріші закиди»5. Тому для І. Кедрина цей політик, «людина суперечностей. Гарний постаттю й обличчям, першорядний промовець, з великою не лише формальною, але й дійсною освітою, чоловік бездоганних товариських форм, джентлмен, політичний – як він сам себе слушно називав, реаліст, був він водночас людиною дуже химерною і в поглядах своїх та в поведінці змінливою»6.
Тож дискусія 1960-х точилася більшою мірою над подіями Української революції 1918–1919 рр. на Галичині й почасти на Наддніпрянщині, інтерпретацію яких очевидці назвали «кривим дзеркалом»: «Весь твір (Від леґенд до правди Л. Цегельського. – І. М.) є виявом хвилевого настрою незрівноваженого автора та є пересичений такою масою суб’єктивних почувань, односторонних і фальшивих насвітлень та образливих і знеславлюючих висловів під адресою поодиноких заслужених, а померлих уже осіб, і певних суспільних груп, немилих авторові із особистих, чи партійно-політичних мотивів, що в тім масовім вибуху всякого роду ресентиментів є дуже трудно найти підставу для серіозного трактування тих “споминів”, як історичного джерела, побудованого на правдомовності автора»7.
Те, що Л. Цегельський зазвичай видавав свої власні враження за чисту монету, спостеріг ще О. Кузьма: «справа представлялася інакше, ніж про це оповідав д-р Цегельський»8. А те, що він «оповідав» з помилками, було видно неозброєним оком, хоча, як сам заявляв, щоправда у посмертному (а тому ще й без відповідних покликань на джерела) виданні Від леґенд до правди, «хто недописав у нас, то це були політики. Наші політичні провідники були знаменитими організаторами мас, високоідейними, самовідреченими, безкорисними мужами. Були досвідченими адміністраторами. Але вони не мали досвіду в міжнародній політиці; […] З таким політичним проводом ми (а, отже, і сам Л. Цегельський! – І. М.) мусіли програти. Наші лідери ані не вміли зловити хвилини, використати моменту, ані орієнтуватися, що в наших силах, а що ні. […] Не думали реально, жили патріотичним сантиментом. […] до проводу держави самого патріотизму та ідейности рішуче замало. Ось так і програли ми. Були на порозі обітованої землі, бачили її і не дійшли до неї. З власної вини»9.
Отже, вочевидь, Л. Цегельський – це приклад Мак’явеллівського «лиса», великого вдавальника, лицеміра і ошуканця, на якого перетворила його новітня історія – від Берлінової «лисиці», через Лоренцового «гусака» до Мак’явелівського «лиса». Прикметно, що «звірину» лексику використовував й сам Л. Цегельський. Зокрема, коли у січні 1920 р. твердив: «Думати, що вовк із західного берега Збруча переміниться у ягня на його східнім березі, […] це очевидний самообман»10. Трагізм його як політика полягав ще й у тому, що 1922 р. «свої» звинуватять його у фінансових зловживаннях11. Це додатково сприятиме витворенню негативного реноме Л. Цегельського в українській діаспорі, адже саме «чесність чистих рук» (вислів С. Мендус) є третім необхідним чинником політика поряд із картиною цілісної самості та картиною ідентичності12.
Тож у Зоосаді «ЗУНР» цей політик міг би цілком справедливо вважатися ще й Лисом Микитою – і не лише за мотивами Франкової поеми, а ще й твору О. Турянського. В останнього Лис Микита «уважав потрібним поставити […] кілька питань, якими думав морально добити вовка перед обличчям громадської думки»13, аналогічно, як Л. Цегельський («Лис Микита») дискутував з Є. Петрушевичем («вовком»), вважаючи йог політику «максималістською», «нереальною»14. Хоча, звісно, легко воювати одне з одним, враховуючи те, що на час публікації Від леґенд до правди обидва вже були небіжчиками, а тому кривда одного, заподіяна другому, була мінімальною.
Натомість шкідництвом (більшою мірою поза Галичиною) займався інший фігурант мого дослідження, держсекретар зовнішніх справ В. Панейко – найконтроверсійніша постать серед урядовців ЗУНР.
Його діяльність заслужила на совєтський фразеологізм «панки Панейки»15, який, насправді, не був цілковитою вигадкою більшовицького режиму, а лише фрагментом великої драми крутійства, єдину роль у якій грав сам політик. Бо, як підкреслювала більшовицька пропаганда, «на теж він і Панейко, щоб не здаватись»16. Тож, як зауважував О. Назарук, «Панейко […] не “свідомо бреше”, […] а як типовий публіцист, котрий мусить більшу частину писати про все […], привик писати з самопевністю і про те, чого не міг пізнати»17. Скажімо, ще у пізньогабсбурзькі часи, коли дописував до Літературно-наукового вістника зокрема про соціалізм, при цьому згадуючи цілком інше, виказуючи власні риси: «[…] ми, виходячи з ґімназії, мали вже „твердий, науковий, єдино достойний поступової новітної людини” сьвітогляд: ми були по своїм суспільним поглядам соціялісти, по своїм реліґійним атеісти, по етичним „еґоісти”, загальне-ж „розумінє” cьвіта дав нам ніхто иньший, як – природничий матеріялізм. Сплітало ся все те може в трохи претенсійну, бомбастичну цілість […]»18.
Додаймо сюди ж Панейкове масонство і радянофільство, змішане з політичним русофільством у міжвоєнний період19. Останнє – відгомін його проросійських позицій, адже 1922 р. він заявив: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською (курсив мій. – І. М.) […], щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли-б уґрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Европи й північної Азії – на просторі між Карпатами й східними границями етноґрафічної Польщі аж до Тихого Океану»20. Ці думки могли бути й наслідком початкової орієнтації В. Панейка на «білу» Росію, адже, як зауважив А. Марголін: «Что-же касается Панейко, то онъ, къ сожаленію, слишкомъ увлекся планомъ спасенія украинской Галиціи при помощи союза съ Деникинымъ»21. Очевидець подій зауважував, що, «дехто звязує крок розпуки армії з тенденціями нашої заграничної “політики”, з заявами парижського посла Дра Панейка, словом: надає цілій справі підклад політичний…»22.
Показовою у цьому сенсі є роль В. Панейка як члена української делегації у Парижі 1919 року і не лише тому, що він відрізнявся від інших знанням іноземних мов і необхідним тактом для ведення перемовин23. Власне «російський» фактор став каменем спотикання для трьох головних західноукраїнських делегатів на ПМК – В. Панейка, М. Лозинського і С. Томашівського. Про це, як ймовірну причину міжособистісної конкуренції, а відтак і сварки між ними, свідчив І. Кедрин: «чув я, що Панейко теоретизував на тему орієнтації на Москву, Лозинський – на ближче неозначений Київ, Томашівський – на порозуміння з Варшавою»24.
Не лише тому виникала й ситуація дуалізму в українській дипломатії – «постання й заіснування двох паралельних закордонних апаратів – галицького і придніпрянського – та двох окремих українських місій у Парижі»25. Позаяк, як згадували очевидці подій, «ріжні ґрупи Української Делєґації ведуть кожда свою окрему політику»26, важливим тут буде такий собі «професійний портрет» представника «нішової» дипломатії. «Казус Панейка» тут буде більш, ніж промовистим: «В сім відношенню Панейка […] грала ролю також справа особистого престіжу (курсив мій. – І. М.). Панейко не бажав собі приїзду нових делєґатів Державного Секретаріяту з дипльоматичними повновластями, які робили їх рівнорядними з ним, а його тільки першим між рівними […]»27. Як згадував М. Лозинський про свій приїзд до Парижа, «З яким настроєм Панейко і Томашівський зустріли наш приїзд, видно з того, що зараз по першій нараді, яка була в день нашого приїзду […], Панейко привитав нас заявою, що наш приїзд, се для нього “удар ножем ззаду”»28.
Саме тому говорити про особливості «групової» дипломатії ЗУНР від самого її початку досить складно29. Зокрема про відсутність злагодженої і єдиної дипломатії свідчить той факт, що, з одного боку, делегація УНР і Західної Області УНР у травні 1919 р. на перемовинах у Парижі була формально єдиною, а другого – сповідування принципу окремішности «галицької справи». Зауважмо: ані УНР, ані ЗУНР не були представлені серед 27 країн-учасниць ПМК, хоча там діяло представництво УНР.
Як згадував М. Лозинський, «приїхавши до Парижа, я застав між членами Делєґації, висланими Директорією, і делєґатами Державного Секретаріяту різкий внутрішній розлім. Для Панейка і Томашівського проголошенє з’єдинення (злуки ЗУНР і УНР. – І. М.) неначе не істнувало: вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава, яку тільки вони мають право заступати на Мировій Конференції і якої справу треба трактувати окремо від справи Української Народньої Республики»30. Показовою є й репліка М. Лозинського про те, що «Побачивши на наших повновластях (тут – доручення, уповноваження. – І. М.) назву “Західна Область УНР”, Томашівський з гнівом сказав: Ми тут докладаємо всіх сил, щоби переконати Мирову Конференцію, що ми є окрема держава (курсив мій. – І. М.), а Ви тут приходите з тим ідіотизмом!»31.
Цікава деталь: 2 липня 1919 р. В. Панейко відмовився підписати ноту протесту делегації УНР щодо рішення Найвищої Ради ПМК від 25 червня 1919 р. про дозвіл Польщі зайняти Галичину. Політик пояснив це тим, мовляв, «се смішно виглядає, коли на ноті є більше підписів»32. З цього приводу М. Лозинський зазначив, що «не могучи заставити Панейка підписати ноту і не хотячи, щоб недостача підпису галицьких делєґатів на ноті могла дати привід до толків, що галицькі члени Делєґації не протестуть проти рішення Найвисшої Ради, Сидоренко (Г. Сидоренко, голова делегації УНР на ПМК. – І. М.), Вітовський і я рішили всі три підписати ноту»33.
Ба більше: наступного дня, під час розгляду скандальної поведінки В. Панейка в ході подальшого розгляду проєкту статуту для Східної Галичини, той зважився погрожувати Д. Вітовському і М. Лозинському, голослівно заявивши: «Сі панове взагалі не мають тут нічого до говорення і я радив би їм бути скромнійшими, бо я маю уповноваженнє мого правительства, на якого основі можу їх кождої хвилі викинути з Парижа»34.
Зауважмо дві принципові речі. Перша: В. Панейко, який іменував себе «Шеф Української Делєгації Східної Галичини»35, вдало маніпулював Диктатором ЗОУНР Є. Петрушевичем, небезпідставно сподіваючись на підтримку своєї діяльності, адже навіть ідеологічні супротивники підкреслювали спільність їх дій («Петрушевич з Панейком хотіли запродати вас царським генералам та посіпакам»36). Чи не тому в одному з листів до Диктатора у серпні 1919 р. В. Панейко патосно відзначав «мужеську рішучість», «самопосвяту», «політичний розум» Є. Петрушевича37.
Друга річ: сучасники відзначали взаємозалежність галицьких політиків одне від одного, а тому їх взаємини можна вважати прикладом такої конкуренції, яку К. Лоренц називає «щурячими перегонами». Зокрема О. Назарук 1924 р. згадував, нібито М. Лозинський просив В. Панейка, щоб той «виробив йому місце урядовця при гетьмані», зауважуючи про М. Лозинського, що «се тип – не одиниця! Се тип, що належить до провідних! Уявіть собі тепер масу!»38. Додаймо сюди й репліку Євгена Онацького 1922 р., який запитував: «Чи починається якийсь новий розкол і взаємне поборювання на тлі міжнародної конференції, як це ми вже мали в Парижі завдяки Панейкові і Томашівському?»39. Тезу про змагальність галичан і їх взаємне поборювання підхопили й на Підсовєтській Україні: «У глибокій ненависти до робітника й селянина до їх радянської влади українська дрібна буржуазія бажала передовсім для себе влади, хоча-б навіть під Денікіним. Панейки, Петрушевичі, Назаруки і Бачинські йшли і до Денікіна і до поляків, брали й автономію, щоби лише всюди бути зверху та урядувати, при цьому кожний із них уважав себе здатнійшим і важливіших від инших»40.
Як бачимо, не останню роль у тих обставинах відігравало публічне і/або особисте спілкування між західноукраїнським політиками. Тож яким був В. Панейко у спілкуванні?
Сучасники стверджували, що він «мав м’яку вдачу й у поведінці з людьми був надзвичайно делікатним. Але ця чутливість поєднувалася з його неврастенічною вдачею і через те він був страшенно важкий у співжитті та ще важчий у громадсько-політичній співпраці. Наприклад він міг умовитися прийти на засідання, на якому мав проводити, або звітувати, але замість того він втікав кудись, де його не можна було знайти. Він утікав не від обов’язків, а від людей»41. Й далі І. Кедрин виснує таке: «При всій пошані до інтелекту Василя Панейка, до його громадсько-політичного й журналістського стажу і навіть віку […] я ставився до Василя Панейка не тільки байдуже, але й із нехіттю. Він відштовхував передусім своєю трудною вдачею неврастеніка-відлюдка. Він відштовхував і політично, як один із тих галицьких політиків з-перед Першої світової війни, що їх світогляд формувався в щоденній морочливій і безперервній борні з поляками у бороненні одних дрібних позицій і здобуванні інших та ідеалізуванні всеукраїнського змагу до волі – без насправжнього знання Наддніпрянської України і зовнішнього світу»42.
А якщо візьмемо за основу Фройдове вчення, побачимо деяку схожість Панейкового випадку із застереженнями засновника психоаналізу: «дії, що їх він виконує у своєму невротичному нав’язливому стані, породжені якоюсь енергією, що, либонь, не має відповідників у нормальному психічному житті. Він може тільки одне: зсунути і поміняти, замість однієї дурнуватої ідеї засвоїти другу в трохи пом’якшеній формі, перейти від однієї застороги чи заборони до іншої, виконувати замість одного церемоніалу другий»43.
Тут вистачить два приклади. Перший – відповідь В. Панейка щодо його політичного русофільства й запозичення чужих думок (плагіат): «Не будь цих крадених джерел, не булоб і моїх дописів […] А коли хочете зацькувати зусилля політичної критики і провірки теоретичної, коли хочете затровити людину, яка в добрій вірі, не претендуючи на непомильність, силкується служити своєму народові зі своїми відомостями і своїм досвідом, […] то для мене це хіба познака, що Ви далі хочете варитись у своїй політичній юшці»44. Слід зазначити, що напередодні Є. Онацький різко відгукнувся на Панейкові провокативні дописи, заявивши, що «для п. Панейка […] істнують чужі імперії (курсив в оригіналі. – І. М.), супроти яких його батьківщина все “не має рації”… […] Розписуватися в “русофільстві”, коли наш народ терпить під російським ярмом нечувані знущання!»45. Як тут не зауважити тенденцію, про яку в 1970-х написав Ізраїль Крейнер: «[…] принижування національних проблем, як другорядних, є характерною рисою виступів та документів діячів російського ліберально-демократичного руху»46. Її можна вважати доброю ілюстрацією до вище згаданої статті Є. Онацького, адже В. Панейко ще у 1919 р. в Парижі нав’язав контакти з представниками Російської політичної наради, а тому йшов у фарватері проросійського Українського національного комітету47. Про це так виснували М. Лозинський («Панейко і тов[ариші]. в Парижі з цілим розмахом кинулися в обійми Москалів»48) і В. Кучабський («Панейко намагався порозумітися також і з російською контрреволюцією, проте це виявилося би безперспективним, оскільки на його шляху опинилася іредентно-сепаратистська Східна Україна»49).
Другий приклад – справа Василя Вишиваного (насправді – Вільгельма Габсбурґа) у Парижі, в якій «єдиним свідком, який обтяжує архикнязя» українська преса назвала В. Панейка, приятеля і політичного радника В. Габсбурґа, наголошуючи, що «ця поведінка зрозуміла на тлі останніх яскраво москвофільських виступів» політика50. Йшлося про зраду В. Панейка (разом із французькою авантюристкою і коханкою В. Габсбурґа в Парижі Полєтт Куйба) у листопаді 1934 р., внаслідок чого ерцгерцог опинився в епіцентрі гучного скандалу. І саме В. Панейко був, за словами Тимоті Снайдера, «справжнім змовником й удаваним приятелем Вільгельма», адже написав фальшиве запрошення архикнязеві від Анрі Детердінґа, під яким підписався як «Паркер»51. А вже під час суду із В. Панейком відбулося справжнє перевтілення із змовника у жертву шахрайства. Показовими є слова Панейкового адвоката, який під час судового засідання заявив: «На щастя […] ми можемо засудити цього коронованого злочинця (В. Габсбурґа. – І. М.), перш ніж в Австрії відбудеться реставрація»52. До того ж В. Панейко і його адвокат наголошували на одностатевому сексі В. Габсбурґа, щоб виставити цілу австрійську династію як звироднілу. Для біографа Василя Вишиваного Т. Снайдера, «Панейко перебільшував подробиці задля власних цілей і використовував неспростовні факти приватного життя Вільгельма, подаючи їх як стереотипи»53. Цілком можливо, припускає дослідник, В. Панейко працював на іноземну державу: «Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією»54.
Підсумовуючи «казус Панейка» можна, ґрунтуючись на Веберівській праці Покликання до політики55, зауважити у В. Панейка не лише один із смертних гріхів будь-якого політика – «відсутність дистанції», а ще й нездоланність цілком тривіальної і занадто людської для політика вади – марнославства.
Мабуть не даремно Є. Онацький підсумував поразку Української революції такими рядками, зокрема натякаючи й на злий геній В. Панейка:
«Крах української державности по революції 1917-20 рр. фатально відбився і на соборницькій ідеї […]
“Нащо нам ті галичани?!” – галасували недавні малороси з-під українських прапорів.
“Нащо нам ті анархістичні наддніпрянці?!” – вигукували теж різні галицькі провінціяли з-під прапора Панейка»56.
Тож керуючись тезою С. Томашівського про специфіку героїв ідеї і політики57, слід визнати, що В. Панейко був класичним антигероєм з-поміж досліджуваних мною політичних тварин Зоосаду «ЗУНР». А от взявши за основу типологію К. Лоренца, його випадок більшою мірою заслуговує на «щурячу» подобу. Вона, звісно, не така психічно неврівноважена, як у відомого Фройдового пацієнта Людини-Щура, але цілком вписується у логіку неодмінної агресії до ворога, не важливо «своїх», а чи «чужих».
Дилемою, однак, залишатиметься питання, чи ця трансформація a la Панейко мусила б відбутися з деякими політиками a priori поза вже фактично неіснуючою ЗУНР-ЗОУНР, або ж a posteriori – через виключно зовнішній вплив на слабкі у політичному сенсі фігури на еміграційній шахівниці? Адже йтиметься руйнування міту, який вже став Прокрустовим ложем, в який вкладали, вкладають і, на жаль, вкладатимуть в український наратив національних Суперменів – творців Української революції. Залишається очікувати, коли ж нарешті деякі «персонажі» себе вичерпають; хоча існує небезпека т. зв. «повторюваності схеми»58.
Не далеко від В. Панейка в хитросплетіннях паризьких дипломатичних пертурбацій перебував й товариш Держсекретаря заграничних справ М. Лозинський (від 10 березня 1919 р.). Їхній своєрідний тандем (хоча, як виявиться згодом, лише у видавничій царині) проявився ще в перші дні ЗУНР, коли 29 листопада 1918 р. до редакції Діла увірвалися польські жандарми, розшукуючи В. Панейка і М. Лозинського. Останнього, на той час члена Спільного польсько-українського комітету (який, між іншим, не пропустив жодного засідання)59, жандарми намагалися упізнати на фотографіях, що знаходилися на робочому місці головного редактора60. А додавши той факт, що ще 20 листопада М. Лозинський під час переговорів з поляками заявив, що «рада українських державних секретарів не могла прийняти умовин, предложених поляками, бо вони суперечні з принціптом суверенности української держави»61, стає зрозумілим активний розшук його поляками як співредактора львівського часопису.
Згодом у редакції того ж таки Діла, про М. Лозинського говорили, що він, «довголітній рутинований передовик», що відзначався «аналітичним умом, легким ядерним стилем та вмілістю достроїти свої вільнодумні погляди до вимог націоналістичної політики»62. Щоправда, згідно із розповідями Степана Витвицького про перипетії галицької делегації у Парижі, «д-р Панейко скаржився йому на постійне намагання Михайла Лозинського верховодити»63. А враховуючи те, що С. Витвицький, за свідченням О. Назарука, був людиною «дуже слабеньких здібностей, яка любила студіювати свої міни перед зеркалом (докладніше сказав би Панейко)»64, можна засумніватися у правдивості такої оцінки М. Лозинського.
Ймовірно, що ключ до зрозуміння його місця в Зоосаді «ЗУНР» міститься у свідченнях про участь галичан на ПМК в 1919 р. Зокрема М. Лозинський зазначав, що «Панейко все-таки відкривав де-що з своєї діяльности, то нас (М. Лозинського і Д. Вітовського. – І. М.) уважав за неістнуючих (курсив мій. – І. М.), зазначуючи се з особливим натиском перед нами. […] Так само унеможливлювано нам зносини з галицьким правительством»65. Адже М. Лозинський чітко артикулював ідею здобуття незалежності західноукраїнських земель власними силами, а після втрати їх суверенітету внаслідок польської окупації Галичини, важливим визначив «культ державної традиції»: «Коли ми хочемо виховувати нові і нові покоління в здатности до дальшої боротьби за державну незалежність, то мусимо ставити перед їх очи геройство тих, що були перед ними, мусимо впоювати в них віру у власні сили народу, мусимо напоїти їх ненавистю до ворога, яка в боротьбі є так само творчим елєментом як любов до Рідного Краю»66.
Тому я припускаю, що М. Лозинський не став заручником «щурячих перегонів» західноукраїнських політиків, передусім в еміграційних умовах, а, скоріш за все, уподобав собі місію «нічної чаплі». Саме ця Лоренцова істота якнайкраще показує наміри політика: він не об’єднується у жодну мережу/групу, попри те, що у політиків-галичан були й надалі спільні інтереси, однак відчуває потребу захищати спільну територію гніздування (Галичину).
Схожу потребу мав і О. Назарук, який з самого початку ЗУНР хоча і перебував поза її фактичними кордонами (адже 5 листопада 1918 р. виїхав на Наддніпрянщину за військовою допомогою для української Галичини67, тож лише у березні або квітні 1919 р. міг бути у Станиславові68), спричинився до будівництва західноукраїнської державности. Адже згідно з його свідченнями, «амуніція, зброя, воєнний і санітарний матерял, борошно, цукор, сало, десятки […] ваґонів йшло з Наддніпрянщини в Галичину переважно через мої руки, бо я один з Галичан був при джерелі наддніпрянської влади. І сим я днями й ночами займався»69. Як начальник Головного управління преси та пропаганди УНР (1919) політик сприяв фінансуванню Директорією УНР культурних інституцій галицьких, буковинських (НТШ, Просвіта, Учительська Спілка та ін.) і закарпатських українців на загальну суму 22 млн гривень, а також фінансовій підтримці (1 млн грн) Української радикальної партії на Галичині70.
І саме про цей період Української революції О. Назарук зауважував: «Як розум політика пізнається головно по тім, чи він знає, коли усунутися, таксамо пізнається розум кождого діяча, що представляє якусь групу, все одно – цивільну чи військову»71. Це твердження є доброю ілюстрацією державницького імперативу політика і того, що говорив О. Назарук у вересні 1932 р. під час суду над членами ОУН як один з їх захисників. Зокрема він назвав абсурдом «примінювання злочину державної зради до підсудних», адже «цей параґраф відноситься лише до ґенералів з військом, які мають змогу дійсно перевести свій намір у чин», підкресливши, що «закид неетичної боротьби спадає в першу чергу на польську культуру і літературу, на якій виховується українське покоління»72.
Але якщо повернутися у рік 1920-й, побачимо О. Назарука серед співробітників Є. Петрушевича – в ролі Уповноваженого для справ преси і пропаганди Колегії Уповноважених (1920–1922)73. Щоправда, політик зберігав критичність щодо ходу і наслідків Української революції. Так 20 червня 1922 р. на засіданні Національної Ради у Відні він заявив: «Три роки сидимо на чужині. Ми є відламом, тріски колись одної хати, однак наш збір є позитивний, реальний. Коли ми тут зійшлися, то не як вічевики звичайні, але як вибранці народу, які в цей тяжкий мент одинокі представляють його волю. […] Диктатура поповнила два блуди і то не зі своєї вини, а під прапором ідеольогії, ідучи за волею укр[аїнського]. народа, а саме: 1/ Похід на Київ, бо ми влізли в мішок, в якім мусіли задуситися і 2/ за пізно злучилися з Денікіном, бо місяць вперед, коли він був ще сильний, моглисмо прогнати большевиків. Це були не такти політичні і ці два блуди падуть на карк української суспільности. Диктатура не зламала політичної лінії, бо по законам затвердженим Директорією, по проголошенню злуки з Україною 22. І. 1919 і по ухвалам Національної Ради з 3. І. 1919 року Галичина входила як державне тіло з власним державним апаратом в злуку з Україною […]»74.
Як зауважував І. Кедрин, «д-р Назарук став в тому закордонному уряді ЗУНР міністром преси й пропаґанди і був одним із провідних мужів у […] злощасній галицько-наддніпрянській гризні»75. Показовою буде оцінка О. Назарука, яку дав відомий історик: «так чи сяк – це була надзвичайно талановита людина, з ерудицією та величезним політичним і журналістичним темпераментом. […] А втім, Назарук відзначався одвертою вдачею і сам признавав, що він цинік, бо циніками, мовляв, можуть бути тільки інтеліґентні люди. Але у тому самому цинізмі він інколи перетягав струну»76. Однак вчений визнавав, що «Назарук не задовольнявся готовим запасом знань, але постійно вчився: багато читав і передискутовував проблеми, які його цікавили, з довіреними людьми. […] Сила Назарука, як публіциста, спочивала в його хисті обсервувати актуальні суспільно-політичні явища»77.
В силу ритму свого життя політик нагадував Лоренцевого «малька», адже постійно подорожував, про що сам зізнавався В. Липинському у січні 1924 р.: «Та ба – від 22 років (від коли мене викинули з ґімназії в родиннім місті Бучачі з семої кляси) не розпакував я ще подорожньої валізи як слід – розумійте се дослівно! Нераз сміюся, що перейшов у літах блукання казкового Одіссея»78. Щоправда О. Назарук називав себе по-різному: «Тимчасом, – я буквальне перекотиполе, перелетний журавель від 22-ох літ!»79 або «я той крук, котрого Ной випустив з ковчега ще на хаос вод і він не вернувся»80. Вочевидь, політик таким чином, обравши за приклад старозавітний символізм, акцентував й на власних невдачах зокрема й під час перебування на Новому континенті.
Поза власними зізнаннями, в очах сучасників О. Назарук був складною політичною фігурою. Не випадково його називали «українським Катоном», «ґанґстером серед католиків», «смішним ментором» і «клеветником України»81.
Приміром, для А. Чернецького, «він цинічно міняв своє політичне вірую, із соціаліста перейшов до гетьманців, а потім до партії єпископа Г. Хомишина в Станіславі, коли Петрушевич чи Скоропадський вже не мали грошей. […] Назарук був цинік, свідомо ширив наклепи. […] Що нині хвалив, то завтра обпльовував»82. А от Василь Мудрий твердив: «Усім на Галицькій Землі відомо, що Назарук, цей галицький Тартюф, є дуже мстивий і тому жадоба помсти за його невдачу (на виборах до сенату Другої Річипосполитої. – І. М.) позбавила його рівноваги та витрутила його нікчемну душу з нормальних рейок»83. Натомість для І. Кедрина-Рудницького, який написав 1940 р. некролог з приводу смерти О. Назарука, той був «переконаний український “западник”. Вірив у державницьку місію Західних земель. […] Як діяч і як людина відзначався […] великими прикметами. Муравлина працьовитість, рівновага духа, незвичайно сильне почуття гумору. Але може найцінніша прикмета його була лояльність»84.
В цих оцінках бачимо не лише превалювання ідеологічних і/або партійних належностей авторів, а ще й констатацію того, що О. Назарук після поразки Української революції був активним учасником політичного життя в еміграції й на Галичині. Саме тому майже неможливо «вписати» політика у іпостась якоїсь однієї політичної тварини Зоосаду «ЗУНР». Мабуть, його тип коливається між Бeрліновою «лисицею» і Лоренцовою «нічною чаплею» з центром тяжіння у бік останньої. У Назаруковому випадку йшлося, поза сумнівом, про західноукраїнську державність, хай навіть в обмеженій формі.
(З)розуміння О. Назарука ускладнюють його твердження: «Я недемократ, бо думаю, що демократії ніколи не було й нема. […] Україна се типова країна руїни. Тому в ній була таки маса диктаторів і ще більше карикатур диктаторів. Ми діти нашої землі – мусимо з тим рахуватися. […] Я зі становища черні, в котру мене доля зіпхнула родово і з котрої походжу»85 (1924), або, «коли я сегодня розпамятую всі документи і справи, котрі я літ тому десять з таким болем переживав […] мимохіть приходить на думку те, що прикро сказати, але сказати треба: Велике було милосердя Боже, котре не дало нашій провідній верстві тягару званого державою, який був не під силу її духови» (1930)86.
І, насамкінець, зауважмо: марґінальною в Зоосаді «ЗУНР» була роль легендарного «Січового батька» К. Трильовського, однак не його місце. Адже навіть критики визнавали, що, по-перше, «подиву гідна енерґія й творча рухливість д-ра К. Трильовського, який в одній руці цупко придержував скипетр політичного руху, а в другій булаву січової орґанізації», а, по-друге, «темперамент і бравурна енерґія доказували чудес. Цікаво, що коли в політиці д-ра К. Трильовського можна було добачувати деяку зиґзаковатість, хиткість, то у будівництві вирощеної ним січової орґанізації він був незломно послідовний»87.
Тож слід, мабуть, розрізняти Трильовського-політика і Трильовського-січовика, адже слід пригадати його показово-зухвалу позицію щодо замаху і вбивства Мирославом Січинським намісника Анджея Потоцького 1908 р., або його антисемітизм, пов’язаний із «заболотівською справою» (антиєврейським погромом у Заболотові 1903 р.) і ще кількома політичними процесами 1903–1905 рр., спричиненими етносоціальними суперечностями і конфліктами на Галичині88.
Додаймо сюди ще й характеристику, яку дав йому К. Левицький: «Трильовський мав добру нагоду розвинути свій демаґоґічний хист під гаслом, що радикальна партія дасть хлопам безплатно всю землю, як також виповідженням війни духовенству й безнастанним накликуванням селян “нищити попів”. Так наче би спасення українського народу залежало від погублення священників, з котрих зрештою вийшов сам д-р Кирило Трильовський… Отсі демаґоґічні вискоки д-ра Трильовського, що навіть не підходили ні під програму радикальну, ні під соціяльно-демократичну та його погоня за тим, щоб у свої руки взяти безоглядний провід радикальної партії, підкопали вкінці його значіння таки в радикальній партії і між народом, так, що він відтак став цілком відокремленим політичним діячем»89.
Цікаве спостереження про особливості поведінки К. Трильовського знаходимо й у листуванні В. Липинського із О. Назаруком. Зокрема автор Листів до Братів Хліборобів згадував, що свого часу у Львові (найправдоподібніше 1904 р.) його «болюче вкололи» публічно мовлені слова К. Трильовського, що, мовляв, «видко Ви не наш, що так просто (не згорблено!) тримаєтесь! (підкреслення в оригіналі. – І. М.)»90. Згадуючи про цей випадок, В. Липинський зауважив, що «це міг сказати попівський ренеґат, на цькуванню своїх власних батьків робивший свою політичну і адвокатську карієру»91. А от про 1918 рік В. Липинський згадував, що К. Трильовський, «це типовий укр[аїнський] інтеліґент. За часів Гетьманства в 1918 р. він був ніби сторонником нашим і приходив до мене з ріжними доносами на ворогів Пана Гетьмана»92. Розмірковуючи згодом про політику в еміграції В. Липинський зауважив: «він (К. Трильовський. – І. М.) тільки потайки “риє” і одверто не виступає, оставляючи очевидно за собою можливість приходу до нас»93.
Не забували пригадати К. Трильовському й Січам такої риси як вірнопідданство (австролоялізм) щодо Габсбурґів: «Бо вдача у них така: слабого лаяти а перед сильним на череві повзти – до Цісаря Австрійського, коли він був сильний, депутації водити а над Гетьманом Українським (П. Скоропадським. – І. М.) насміхатись»94. Зауважмо: навіть влітку 1918 р. К. Трильовський був ініціатором аудієнції в імператора Карла І, разом із депутацією гуцулів Косівщини і Печеніжинщини (22 селянами і двома селянками)95.
Поза тим ритми активності К. Трильовського в Українській революції були різними. Скажімо, він почувався краще у складі віденської експозитури УНРади (з 25 жовтня 1918 р.)96, адже до Львова з Відня дістався лише після Листопадового зриву. Так і не доїхавши до галицької столиці (1 листопада був у Ряшеві), 2 листопада увечері К. Трильовський зупинився у Городку, в якому провів цілий наступний день (неділя), і лише 4 листопада виїхав військовою фірою в напрямку Львова, використовуючи посвідчення на ім’я Станіслава Лєщинського (sic!). По дорозі у Скнилові, за його ж свідченнями, «пішов я в сад їсти величезні осінні малини»97, врешті-решт потрапивши до міста 5 листопада, однак, через військові дії, він повернув у напрямку Сихова, а вже наступного дня опинився у Старому Селі. Цікаво, що тут політик промовляв до українських вояків98, які йшли боронити Львів від поляків, але потім поїхав у протилежному від Львова напрямку, через Ходорів і Станиславів до Коломиї. Ось як він про це згадував: «По заприсяженню пішла мужва і старшини на обід, а мене запросив отаман (Осип Микитка. – І. М.) до свого ваґону також на перекуску. Вскорі зложено потяг призначений в напрямі до Буковини і я ним відїхав. У Ходорові ми вже побачили потяг, що віз зі Станиславова гармати, за котрими так тужили наші старшини. Тимчасом другий курінь, не ждучи на артилєрію, поїхав вже цієї ночі на славні бої у Львові. Я приїхав до Коломиї […]»99.
Зауважмо: у своїх спогадах 1936-го політик був набагато відвертіший (зокрема інформація про фальшиве посвідчення, виписане на ім’я польського короля, чи про малину й перекуску тощо), аніж у спогадах про ті ж самі події, вперше опубліковані 1919-го100. А от у виданих 1999 р. спогадах К. Трильовського З мого життя... ці факти взагалі відсутні.
А що життя в ЗУНР було, мабуть, не таке «стабільне», як за Габсбурґів, 7 січня 1919 р. К. Трильовський увійшов відразу до двох із дев’яти Комісій УНРади – Заграничних справ і Військових справ101, а от до Законодатної Комісії (у якій міг фахово працювати як правник), – чомусь ні. Та й 5 лютого (другий день нарад ІІ-ої сесії УНРади), політик «виступає проти неузасадненої критики правительства, жадає від суспільности більше самокритики і почуття обовязку. В відношеннях до Поляків не треба наслідувати їх поведення супроти Українців. Жадає, щоби Поляків та Жидів у військовім віці ужити до військових робіт. Вказує на потребу заложення бюра пропаганди, введення в життя військових комісарів. Звертається до інтелігенції з зазивом, щоби зайнялася простим народом і направила те, що занедбано»102. Як бачимо, до кінця не зрозумілим є позиціонування К. Трильовського в УНРаді, адже теза В. Кучабського, що «селянські радикали під керівництвом Кирила Трильовського були більшою мірою налаштованими націоналістично, аніж соціально-радикально»103, не є переконливою.
Сучасники стверджували марґінальність «селянсько-радикальної групи», яка під проводом К. Трильовського «відкололася від радикальної партії», а тому називали членів «дрібнійших партійних формацій» «дикими»104. Однак це не заважало 1919 р. Українській радикальній партії отримати фінансування від наддніпрянського уряду – вже згадані у цьому дослідженні мільйон (!) гривень105 (уважний читач може провести пряму аналогію до сучасних партій-марґіналок у політичній системі України, які теж фінансуються державою). Це й стало причиною конфлікту К. Трильовського з О. Назаруком: «З того приводу попав я в конфлікт з Д-ром Трильовським, який тимчасом покликав до життя нову радікальну орґанізацію»106. Вже в еміграції О. Назарук писав, що, хоча, «Трильовський се хора людина (його покійний батько, священник, також був нарваний)», але «се одинокий з живучих тепер послів українських, що мають освіту… […] Страшне, але правдиве»107.
Чи відповідав К. Трильовський певною мірою тим політикам/політиканам революційної доби, яких В. Липинський називав «скунсами», питання наразі відкрите, однак йому точно не пасували б порівняння з «лисицею», «їжаком» і т. д. Адже в еміграційній дійсности, як член віденської Національної Ради у 1922 р., цей політик мусив (можливо, сам того не бажаючи) грати в «командну гру», заявляючи, що «Диктатура повинна конче уступити, а на її місце повинна прийти Національна Рада і то віденська група, бо галицька не може зі[стати]тися під польською окупацією»108. Тож, услід за дописувачем Львівських вістей у 1941 р., слід констатувати: «Особа д-ра Кирила Трильовського, влучно названого “Січовим батьком”, чекає свого біографа і дослідника (курсив мій. – І. М.)»109.
Відтак підводячи деякі риски (але не ставлячи крапки над «і»), можна було б зробити кілька узагальнень про «збірний» образ Зоосаду «ЗУНР».
По-перше, усі його політичні тварини були не надто впевненими у собі і/або своїх потугах на користь Української революції.
По-друге, майже усім фігурантам (за винятком військовиків) мого дослідження був притаманний інфантилізм, така собі «дитяча» хвороба австролоялізму.
По-третє, трансформація ролей політичних тварин відбулася, головним чином, унаслідок дії зовнішніх факторів, а не ідейних переконань і/або ціннісних орієнтацій.
Виснуючи про особливості Зоосаду «ЗУНР» мусимо визнати й таке: життя серед тварин передбачає боротьбу, а у випадку тварин політичних, боротьбу міжпартійну (не кажучи вже про міжособистісну взаємодію, якої, вочевидь, не було), однак, здається, перебування в цьому уявленому мною Зоосаді, було більшою мірою втечею від активної політики, аніж, меншою мірою, використання її як дефіцитного ресурсу. «Статусність» політиків витворювалася не лише їх психотипами, компетентностями, рівно- і різносюжетністю в координатах взаємин Галичини і Наддніпрянщиною, а ще й тією незначною, на перший погляд, обставиною, а чи читали вони твори Н. Мак’явеллі, або М. Вебера, чи може, лише цісарське послання До моїх любих народів?
А що мій Зоосад виявився в цілому чоловічим, мускулінним (читай – Зоосадом самців), його моностатевість виявлася ще й Ахіллесовою п’ятою. Додаймо сюди ще й вік моїх «самців» – побачимо їхнє «згасання», ймовірність не лише фізичної, а й політичної імпотенції «першої статі» західноукраїнської державности, особливо в умовах її фактичної втрати вже у 1919 р.
Резюмуючи усі мої суб’єктивні «за» і «проти» пропоную у таблиці 3 подивитися на питомців Зоосаду «ЗУНР», керуючись їхніми ролями політичних тварин у фактичній ЗУНР, пост-ЗУНР, а далі – згідно із Веберівською типологією «легітимного панування». Тут побачимо ще одну особливість – неможливість використання «чистих» типів еліт, вкорінених у західній науці, для «чистоти» експерименту над діячами Української революції.
Насамкінець, пригадаймо слова Валентини, героїні містерії Ігоря Костецького Дійство про велику людину, яка твердила таке: «Ні, блощице, не зраджує мене пам’ять. В останньому ділі “Під чотирма вітрами” твого лисячого личка справді ніхто не бачив. Але ти видатна людина, не сумнівайся» (тут курсив мій. – І. М.)110. Так, звісно, для одних мої фігуранти «видатні» люди, для других – ні, а треті – до них взагалі байдужі.
Переконаний, що це дослідження не те місце, аби навішувати ярлики тій генерації політиків, діяльність яких (здобутки і втрати) національна історіографія оцінює вже упродовж сторіччя від початку Української революції. Інша справа – якість таких оцінок, їх прагматизм, адже, здається, що й далі ходимо спіралеподібно у своїх оцінках, достоту в зачарованому колі вітчизняної Кліо, боячись відвертої розмови про світла і тіні людського фактору в історії. Саме про це зауважував й О. Назарук у листі до В. Липинського 5 квітня 1924 р.: «Бо Самі знаєте, що на ґрунті, управлюванім старим Мамаєм, можуть вирости тільки “історики”, здібні рахувати нпр. ґудзики на одежі Маркіяна Шашкевича, або канти на козацькім пірначі, але рішуче не до конструктивної думки і якім небудь напрамі. Се будуть збирачі матеріялів (навіть дуже потрібні), але не історики і не мислителі»111.
Відтак досвід Зоосаду «ЗУНР» певною мірою промовляє словами К. Поппера: «Ми можемо знову стати тваринами. Але, якщо ми хочемо залишитися людьми, тоді є лише один шлях – це шлях відкритого суспільства»112. А от це «відкрите суспільство» для істориків не лише Української революції – це, завжди, наукова дискусія. Коли ж її не буде, ризикуємо перетворитися на старозавітного Левіатана, яким, подібно до Творця, «бавитимуться» не конче дослідники.
Почати говорити про «іншу» історію Української революції 1914–1923 рр., переконаний, таки треба…
Травень – червень 2020 р.
* Ця частина назви третього розділу дослідження запозичена зі слів В. Липинського («Першзавсе, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика») у листі до О. Назарука від 15 квітня 1926 р. (Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. За загальну редакцію Євген Зиблікевич. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського; редактор Іван Лисяк-Рудницький. Філяделфія: Східньо-Европейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1976. С. XLVII).
1 Баран С. У листопадові роковини. Як творився перший галицький уряд (Спомини зперед 13 літ). С. 1.
2 Єфремов С. Політичне комівояжерство. “Нова Рада”. 1918. 21 (8) липня. № 120. С. 1.
3 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 2. С. 209, док. № 108.
4 Панейко В. Писане червоною кровю. (Докінчення). “Діло”. 1930. 17 січня. Ч. 11. С. 3.
5 Кедрин І. Викривлена правда. Події в Україні у 1918 р. у кривому дзеркалі споминів д-ра Лонгина Цегельського. Ню Йорк: Видання і наклад Братства Українських Січових Стрільців, 1963. С. 3.
6 Там-таки.
7 Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – у кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Ню Йорк – Дітройт: Видання і наклад Братства Українських Січових Стрільців, 1961. С. 4.
8 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 54.
9 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 309-310.
10 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 2. С. 206-207, док. № 108.
11 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 2. С. 605-606, док. № 348; Там-таки. Т. 3, кн. 2. С. 486-490, док. № 190.
12 Мендус С. Політика та мораль. С. 32.
13 Дума Пралісу. Написав Осип Турянський. С. 114.
14 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 309-310.
15 Луцкевич М. Панейкають знов. “Вісти Всеукр. Центр. Викон. Ком. Рад. Роб., Селянськ. і Червоноарм. Депутатів”. 1925. 22 січня. № 17. С. 1.
16 Ф. Т. Замісць програми – апокаліптичний Панейко. “Вісти Всеукр. Центр. Викон. Ком. Рад. Роб., Селянськ. і Червоноарм. Депутатів”. 1925. 25 жовтня. № 245. С. 1.
17 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 458.
18 Панейко В. Із проблємів соціяліста. У: “Літературно-науковий вістник”. Львів, 1906. Т. 35, Кн. ІХ. С. 410.
19 Див.: Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 85, 108, 426; В. Панейко, Д. Паліїв і масони. “Діло”. 1935. 12 квітня. Ч. 96. С. 4; Під крилами Мілюкова. Жалюгідне завершення національно-політичної еволюції Василя Панейка. “Діло”. 1935. 5 квітня. Ч. 89. С. 2.
20 Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. Відень: З друкарні Христофора Райсера Синів у Відні, 1922. С. 36.
21 Марголинъ А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). С. 188.
22 Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні (Спомини з часу від липня до грудня 1919). С. 186.
23 Марголинъ А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). С. 134.
24 Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. С. 116.
25 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 241.
26 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 116.
27 Там-таки.
28 Там-таки. Прим. 3.
29 Див.: Монолатій І. Сила ЗУНР. Вибрані питання потенціалу, безпеки і дипломатії держави. С. 52-58.
30 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 115.
31 Там-таки. Прим. 3.
32 Там-таки. С. 147.
33 Там-таки.
34 Там-таки. С. 151, прим. 2.
35 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 5, Кн. 2: Зовнішня політика і міжнародне становище. 1920–1921 рр. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2011. С. 25, док. № 10.
36 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 2. С. 230, док. № 115.
37 Панейко В. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. С. 66.
38 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 102.
39 Онацький Є. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Частина ІІ. Мюнхен: Дніпрова хвиля, [1969]. С. 143-144.
40 Вітик С. Від Денікіна, Антанти – до УНДО. “Вісти Всеукр. Центр. Викон. Ком. Рад. Роб., Селянськ. і Червоноарм. Депутатів”. 1925. 24 листопада. № 268. С. 2.
41 Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. С. 119.
42 Там-таки. С. 114.
43 Фройд З. Вступ до психоаналізу. Лекції зі вступу до психоаналізу з новими висновками. С. 256.
44 Відгомін «Листів з Анґлії». Д-р Панейко у власній обороні. “Діло”. 1932. 9 жовтня. Ч. 224. С. 3.
45 Онацький Е. Імперія, москвофільство й українська пропаґанда. (Кореспондеція з Риму). “Діло”. 1932. 25 серпня. Ч. 187. С. 2.
46 Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії (Національне питання в СРСР очима радянських дисидентів). Paris: Перша Українська Друкарня у Франції, 1978. С. 46.
47 Соляр І. Василь Панейко. У: Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. С. 228-229.
48 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 209.
49 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 241.
50 Справа полк. Василя Вишиваного. “Діло”. 1935. 25 червня. Ч. 165. С. 1.
51 Снайдер Т. Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа; пер. з англ. П. Грицака. К.: «Грані-Т», 2011. С. 163.
52 Там-таки. С. 169.
53 Там-таки. С. 170.
54 Там-таки. С. 172.
55 Див.: Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика; пер. з нім., післямов., комент. О. Погорілого. К.: Основи, 1998. С. 174.
56 Онацький Є. У Вічному місті. Записки українського журналіста. [Том ІV]. 1934 рік. Торонто: Видавництво «Новий Шлях», 1989. С. 19.
57 Див.: Томашівський С. Про ідеї героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського (З додатками). Львів: Накладом автора, 1929. С. 49.
58 Див. роздуми про Міт про Супермена: Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів; пер. з англ. М. Гірняк. Львів: Літопис, 2004. С. 158-181.
59 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 108, 342.
60 Федорців Ф. Два моменти. 1914:1918. “Діло”. 1928. 14 січня. Ч. 10. С. 6.
61 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 388.
62 Кузьма О. Хто вони були? Ревія редакторів і співробітників «Діла».“Діло”. 1938. 14 січня. Ч. 9. С. 7.
63 Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. С. 116.
64 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 28, прим.*
65 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 116.
66 Лозинський М. З Новим 1924 роком. Теперішній стан будови Української Держави і задачі західно-українських земель. Женева: Наклад автора, 1924. С. 74.
67 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. С. 5.
68 Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту. У Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. ХVІ.
69 Назарук О. Про новий тип кирині. Причинок до історії еміґрації. Відень: Накладом «Українського прапора», 1922. С. 9.
70 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. С. 144; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920). В чотирьох частинах. Друге видання. С. 444, прим.*
71 Назарук О. Про новий тип кирині. Причинок до історії еміґрації. С. 10.
72 Конґрес ОУН перед судом. “Діло”. 1932. 13 вересня. Ч. 203. С. 3.
73 Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940). Ілюстрований біографічний нарис. С. 211, 215.
74 Діяльність УНР 1920-1930 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки. (Частина І). К.: Служба Зовнішньої Розвідки України; Галузевий державний архів, 2019. С. 206-207, № 56 (ГДА СЗРУ. Ф. 1. Спр. 11012. Т. 12. Арк. 122-123).
75 Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. С. 76.
76 Там-таки. С. 77.
77 Лисяк-Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту. У Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. ХСV.
78 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 43.
79 Там-таки. С. 44.
80 Там-таки. С. 88.
81 Див.: Неофіт у ролі Катона. Новозорянський полєміст в обіймах «католицької екстази». “Діло”. 1931. 1 квітня. Ч. 72. С. 2-3; Кедрин І. Ґанґстер серед католиків. “Діло”. 1934. 12 падолиста. Ч. 304. С. 4-5; Баран С. Проти публіцистичного ґанґстерства. “Діло”. 1936. 27 лютого. Ч. 44. С. 1-2.
82 Чернецький А. Спомини з мого життя. С. 71.
83 Мудрий В. До чого змагав д-р Назарук у часі виборів і до чого змагає тепер. Причинок до діяґнози назаруківської недуги. “Діло”. 1936. 5 березня. Ч. 50. С. 3.
84 Іван Брусний [Лисяк-Рудницький І.]. Склонім чола! “На відсіч! Орган місцевої Організації Гетьманців Державників у Берліні”. 1940. Червень. С. 5, 6.
85 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 87, 89.
86 [Назарук О.] Галицька Делєґація в Ризі 1920 р. С. 147-148.
87 Ювилей чи поминки? “Діло”. 1925. 21 червня. Ч. 135. С. 1.
88 Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 415-417, 438-440.
89 Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів. “Діло”. 1936. 13 жовтня. Ч. 230. С. 2.
90 З епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського. У В’ячеслав Липинський та його доба. Науковий збірник під редакцією Юрія Терещенка. Книга 5. К.: Темпора, 2017. С. 214.
91 Там-таки.
92 Там-таки. С. 283.
93 Там-таки. С. 314.
94 Там-таки. С. 589.
95 Монолатій І. «Прощання з віденством»: кінець Дунайської монархії і проголошення ЗУНР. С. 33.
96 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 32-33.
97 Трильовський К. Мої перші дні у ЗУНР. С. 18.
98 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 161.
99 Трильовський К. Мої перші дні у ЗУНР. С. 19.
100 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 1. С. 479-500, док. № 274.
101 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 2. С. 157, док. № 103.
102 Там-таки. С. 197-198, док. № 123.
103 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 123.
104 Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 62.
105 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. С. 144.
106 Там-таки.
107 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 86.
108 Діяльність УНР 1920-1930 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки. (Частина І). С. 216, № 58 (ГДА СЗРУ. Ф. 1. Спр. 11012. Т. 12. Арк. 132).
109 Др. Кирило Трильовський не живе. “Львівські вісти”. 1941. 21 жовтня. Ч. 63. С. 4.
110 Костецький І. Театр перед твоїм порогом. Три п’єси. Мюнхен: Видання «на горі», 1963. С. 238-239.
111 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 75.
112 Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. С. 225.