2020 06 20 persha
 
 
 
 
Сумнівно, щоб один лише Листопадовий зрив миттєво змінив світогляд та ціннісні орієнтації політичних тварин, які разом і порізно творили Зоосад «ЗУНР». Адже ще напередодні повстання 1 листопада 1918 р. галичани перебували в системі координат реалізму й ідеалізму: «Літо 1918 року було навантажене грізними розходженнями між одним і другим. Реалізм, репрезентований головно тодішньою парляментарною репрезентацією в Відні, рахувався з існуючою ще австрійською державною апаратурою, і все ще стояв на ґрунті розвинутої, змодернізованої, але все ж сімдесятилітньої ідеології 1848 року. […] Тодішній політичний ідеалізм, репрезентований Українським Січовим Стрілецтвом, задивлений в українську державність на сході, вже не хотів миритися з дотеперішнім станом і його ідеологічними надбудовами, але нісся тужливим бажанням до здійснення соборної, самостійної державности, спертої на Кавказ і вперезаної Бескидом»1.
   
Тож саме Зоосад «ЗУНР», якщо йти спогадами Вальтера Беньяміна про берлінський зооосад, зокрема ту його частину, яка берегла «прикмети прийдешнього» і була «пророчим куточком», де траплялися «здебільшого жителі пограничної території»2, став тією сценою, на якій відбувалася нова дія Української революції. Чи ж не був Зоосад «ЗУНР» – тим «пророчим куточком» різносюжетних взаємин між жителями «пограничної території» (Східної Галичини), тим місцем, де конструювалися «прикмети прийдешнього» (передусім західноукраїнська державність і як відповідь їй польська аґресія)? І хоча, як писав Лєон Васілєвський, українці, лише на мить, стали «панами ситуації» у столиці Галичини, а «польський Львів не піддався владі меншості (українців. – І. М.), вступив у бій і, кривавлячись рясно, дочекався відсічі, надісланої Пілсудським»3, польсько-українські відносини після рішень Верховної ради Антанти 1919 р. чи Варшавського договору 1920 р. не могли похвалитися сталим modus vivendi4
   
А що восени 1918 р. битва за Галичину як національний П’ємонт українців і поляків увійшла в нову, активну, фазу, галицьким українцям, зокрема їх «провідникам», дався взнаки цілий «мікс» проблем: корпоративність у станово-професійному, фінансовому і майновому відношеннях, світоглядні зміни і ліворадикальні впливи, соціальна поляризація у середовищі станово-професійних груп, а головним чином, – відсутність нової політичної еліти5. Відтак ці чинники повною мірою шкодили творенню нового типу політичної культури, про яку В. Липинський зауважував: «Світ остається все в своїй правді однаковим, чи дивиться на нього бджола, собака, дикун, чи цивілізована людина. Але уявлення про світ у всіх цих живих сотворінь зовсім инші, тобто-то одна і та сама правда приймає для кожного з них инші образи»6
   
Хотілося б повірити, що тогочасні політики, репрезентовані більшою мірою в УНРаді, ніж поза нею (зокрема військовики), з Бeрлінових «лисиць» у ніч Листопадового повстання дивним чином перетворяться, скажімо, в Лоренцових «гусаків», однак не віриться.  І навіть, якщо візьмемо за тезу слова якогось священника, мовлені до Адама Кисіля, мовляв, «лисиця – звір […] але й та не піде вдруге в капкан, і птах не полетить вдруге на приманку»7, сумнівно, що більшість моїх фігурантів ураз спам’яталися і відійшли від притаманного їм підданства і/або пристосуванства. 
   
Бо, все ж таки, ці політики були уособленням тієї Ніцшеанської людини, яку він «повертав» до тварин («це найсильніша – бо найхитріша тварина»): «[…] коли йдеться про людину, стверджуємо таке: проти всіх інших істот людина, – навіть з усім її цікавущим змістом, – найбезпорадніший і найхоровитіший звір, що, збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях»8
   
А що люди – істоти складні, а мотиви їх дій не такі прості, західноукраїнському соціуму кінця 1918 р. притаманною була метафорична спільність – спорідненість через етнічну ідентичність, національність і конфесійну належність. Тогочасна суспільна організація на Галичині просто не могла не передбачати боротьбу/конкуренцію за дефіцитний ресурс – владу. Тому, якщо використаємо розуміння елементів влади Е. Канетті9, побачимо таке: після насилля (переворот на Галичині 31.10 – 1.11.1918 р.), яке відразу почало зволікати (в умовах польсько-української війни), ставши владою, очевидною стала тенденція до утворення ворожих зграй – груп-конкуренток.  
   
Можливо, це свідчило про Берґсонову «творчу еволюцію»: «сутність тваринного життя, […] здатність використовувати механізм розряду, аби перетворити на вибухові реакції якомога більшу кількість накопиченої енергії»?10 Допоможе тут погляд Жіля Дельоза і Фелікса Ґваттарі на неможливість «справжнього» перетворення на тварину через здоровий глузд: «Способи ставання твариною – не сни і не фантазії. Вони вкрай реальні. Але про яку реальність йдеться? Адже якщо ставання твариною не полягає у виконанні ролі тварини, тоді зрозуміло, що людина стає не “справжньою” твариною, так само як і тварина не стає “справжньою” людиною. Таке ставання породжує само себе. Ми помиляємося, кажучи: або ти наслідуєш щось, або ти ним є. Важить лише процес ставання, а не уявні кінцеві стани, в які начебто занурюється той, хто перетворюється. Ставання і мус називати ставанням твариною, не прагнучи того кінцевого стану, в якому мала б бути тварина. Ставання людини твариною реальне без реальности тварин, якою вона стає (курсив мій. – І. М.11
 
 
2020 06 20 vitovsky
   
 
Зауважмо цікаву деталь: відразу після Листопадового зриву спостерігається трансформація окремих фігурантів моєї студії, найперше Д. Вітовського, адже ще під час Першої світової війни, він, згідно зі спогадами М. Тарнавського, «вдача палка, ідейно-фанатична, змальовував міцними словами міражі з недалекого прийдешнього, барвисто, переконливо, поетично»12.  
   
Однак зміну ролей, вочевидь першим, запримітив у 1930-х Василь Кучабський, який підкреслював, що «наскільки хорошими заколотниками були українці, наскільки ж вони були поганими воєначальниками»13. Взоруючись, ясна річ, на Д. Вітовського, він твердив, що той був «палкий патріот, проте не солдат і не державний діяч, він зі своїми соратниками спрямував усю увагу на те, щоб переворот вдався й українці вирвали для себе владу. Однак вони жодним чином не виявилися готовими ні до того, щоб безпосередньо після перевороту повинна розпочати свою діяльність у країні єдина військова організація з єдиним командуванням, […]. Вони готували революцію й очікували, що все решта відбудеться само собою, шляхом певного містичного процесу “виходу з народу”. Проте цей процес вимагав надзвичайного вміння у сфері державного управління та потужної дієздатності всієї спільноти»14. Цей епізод пригадує розмисли Томаса Гоббса про «кругообіг верховної влади», яка, в суто англійських обставинах XVII ст., не брала до уваги тимчасової влади Ради Офіцерів15, що нею подібно була влада Української генеральної команди на Галичині в першолистопадову ніч. А ще й далі, якщо згадаємо складення Д. Вітовським своїх повноважень перед К. Левицьким 2 листопада 1918 р., нам допоможе знову-таки Т. Гоббс: «ті, що маючи армію, не вміють її собі підкорити, мусять їй коритися, так само як і той, хто тримає в своєму домі лева»16. А далі, коли формувався перший західноукраїнський уряд, «Центральний Український Військовий Комітет, хоча він перевів збройний виступ і мав найбільше зв’язків, не виставляв претенсій на владу»17
   
За таких обставин Д. Вітовський перетворюється з «їжака» (І. Берліна) в «гусака» (К. Лоренца). В цій іпостасі, як один з репрезентантів Лоренцової групи, яка «розвиває стійкі дружні та приязні взаємозв’язки»18, Д. Вітовський як Держсекретар військових справ, увійшов 9 листопада до першого Кабінету Міністрів ЗУНР – Ради Державних Секретарів. На цій посаді він «забрався енерґійно до організації збройних сил. Він поклав у тій ділянці великі заслуги, бо ж усі осяги перших важливих місяців, це його діло. Тут виявив він справжній організаційний талант і велику працьовитість»19. Це підтверджує чимала його організаційна праця на чолі Держсекретаріату військових справ20
   
Пишучи статтю до Нового життя про особу вже колишнього держсекретаря (після відставки Д. Вітовського: демісія 12 лютого, рішення уряду 13 лютого 1919 р.), К. Трильовський зауважив: «Будь що будь не все стане у чоловіка нервів, коли при шаленій праці, – при кольосально напруженій енергії не знаходиться піддержки і морального признання у сеї власне верстви, котра передовсім покликана йти на чолі народу… […] Вітовський – се чоловік явного діла, прямої, до ціли ведучої дороги […]»21
   
Згодом, після загибелі Д. Вітовського 4 серпня 1919 р. внаслідок авіакатастрофи, українські ЗМІ назвали його «першим героєм» в «отсім важнім моменті історії українського народу»22, а також твердили, що він, «рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан. І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів»23, а у чергові роковини загибелі «одного з перших героїв УГА», – прирівняли до «лєґендарного царя у нашій памяти»24
   
Трагізм цієї події, а також творення легенди про Д. Вітовського, de facto трансформували вкотре піддатливий на зміни образ цього військовика і державного діяча – з «гусака» (яким він був під час своєї каденції в уряді ЗУНР) до «їжака».
 
2020 06 20 konovslec 
   
Дещо іншою, скажімо, була поведінка Є. Коновальця та Січових Стрільців на заклик допомогти українському Львову, в якому і довкола якого розпочалася польсько-українська війна. Адже, згідно зі спогадами О. Назарука, «“Стрілецька Рада” відкинула проєкт висилки до Галичини якої небудь частини, виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, звязане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важніщий чим Львів»25. Згодом Є. Коновалець, пояснюючи таке рішення, зауважував: «Лєґенда про “зраду” Січових Стрільців не тільки фальшиво освітлює їхнє тодішнє становище, але недостає їй фактичного ґрунту для роблення докору Січовим Стрільцям, ніби то вони погіршили становище галицьких військ»26
   
Різняться й оцінки постаті самого Є. Коновальця та його діяльності. Якщо для одних учасників визвольних змагань Є. Коновалець, «революціонер, політик і вояк-старшина здорового розсудку, сильної індивідуальности, невсупущої енергії та незвичайних організаційних здібностей. […] Коновалець був майстер у вихованні у вояка бойового духа до меж фанатизму і вірности відродженій Батьківщині»27, для других – «Розумна людина, дуже честолюбна, чудово орієнтувався в різних політичних течіях. […] Взагалі більше політик і дипльомат аніж військовик (розбивка в оригіналі. – І. М.)»28. А от для В. Мартинця, «в постаті й у поведінці полк[овника]. Коновальця не було нічого “марсового”, військового, “диктаторського”. […] Він робив враження скорше флеґматика ніж холерика, яким він був: настільки був у собі опанований. […] Він був надзвичайним тактиком. Ні один із знаних мені політичних діячів йому в цьому не дорівнював. […] Полковник був людиною з комбінаторськими здібностями, з розрахунками на далеку мету й з хистом передбачення»29
   
Так чи сяк, але у своєму відношенні до Галичини 1918 р. Є. Коновалець вже нагадував не «їжака», а більшою мірою «лисицю» (за І. Берліном), адже, як констатував один з його друзів, «умів  майстерно маневрувати, оминати підводні скелі, знав, коли треба недочути й примружити око»30
   
Ба більше: після фактичного падіння ЗУНР у 1919 р. і перебування уряду цієї української держави на еміграції, уряд Є. Петрушевича і середовище Є. Коновальця не переставали між собою конфліктувати, публічний вияв чого відбувся у другій половині 1921 р. на сторінках тогочасної преси31. З одного боку, давалася взнаки «обстоювана Диктатурою концепція самостійної Східньої Галичини; надмірна віра Диктатури у спасіння для Галичини з боку Антанти; нав’язування зв’язків членами уряду Диктатури з російськими організаціями закордоном; велика кампанія Диктатури проти Січових Стрільців і полк. Є. Коновальця, яка відбувалася словесно, через пресу й листами»32. А з другого боку, «протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму; боротися в Галичині з русофільством і польонофільством, підносячи гасла чистого націоналізму; остерігати народ перед надмірним оптимізмом щодо успіху дипломатичної акції Галицького уряду; спонукати до організації всіх живих сил народу у всіх ділянках його життя; забезпечити молодь, селянство і робітництво перед гаслами, ворожими всеукраїнській національній ідеології»33
   
Тож взаємне поборювання «двох Євгенів», які репрезентували два цілком різні ідеологічні табори, могло бути й продовженням їх «невлаштованості» в Зоосаді ЗУНР – фактичної відсутності у «галицьких» справах Є. Коновальця і фактичного засилля Є. Петрушевича як Диктатора ЗОУНР, до оцінки постаті якого ще дійдемо.
 
2020 06 20 tarnavskii 
   
Натомість найвиразніше перетворення відбулося з М. Тарнавським, який, навіть через двадцять років по своїй смерті, вважався прикладом таких рис, як-от «полум’яна любов до батьківщини, непохитна аж до самопожертви відданість визвольній справі, абсолютна чесність, безкомпромісова вимогливість до самого себе й батьківська опіка над своїми вояками»34. А що нині «класичні» Гоббсові вимоги до командирів, – «він має бути розумним, хоробрим, привітним, щедрим і удачливим, аби в армії про нього склалася думка, як про такого, який відповідає своєму призначенню і любить своїх вояків»35, – можна було б поспішно вважати чеснотами для усіх трьох моїх військовиків (М. Тарнавський, Д. Вітовський, Є. Коновалець), проте лише перший з цієї трійці, про якого мова вище, відповідав і званням, і статусові, і ролі, які відіграв в моєму символічному Зоосаді після 1 листопада 1918 р.  Хоча, слід віддати належне самому М. Тарнавському, який уважав, що, «коли б не злощасна доля, що постигла наші визвольні зусилля, та передчасна смерть Вітовського, його прізвище стало би поруч прізвищ наших найвидатніших світочів»36. А от що написали про нього – також з точки зору посмертної згадки: «На обличчі Тарнавського ніхто ніколи не відчитав безрадности чи тривоги. Зрівноважений у найтяжчих хвилинах, ґенерал впливав на самопочуття Армії, як олива на розбурхані филі моря. З подивугідним стоїцизмом Він зносив удари, що їх доля зовсім не щадила. Коли йшло про добра Армії, Він був здібний на всякий вчинок, навіть, якщо це переходило Його компетенції. Коли ж йшло про Нього самого, Він – уступав»37
   
Як запевняв Д. Паліїв, це найяскравіше виявилося під час т. зв. «Денікіяди»38, адже, окрім різних внутрішніх суперечностей і зовнішніх факторів, що вплинули на цей епізод в історії УГА, проявилось ще й те, про що застерігав Томас Гоббс: «любов вояків […] небезпечна для верховної влади, особливо коли вона знаходиться в руках непопулярного зібрання. Тому безпека народу вимагає, щоб ті, кому суверен доручає свої армії, були водночас і хорошими полководцями і вірнопідданими»39
   
Отже, пригадавши історію з воєнно-польовим судом Начальної Команди УГА над М. Тарнавським40, уважний читач віднайде у його матеріалах зокрема й відповіді на дражливе питання про характер взаємин вищого військового командування УГА, керівництва ЗОУНР і Директорії УНР. Очільник останньої, С. Петлюра вимагав негайно розстріляти М. Тарнавського та інших «виновних»41. З приводу «Денікіяди» Осип Левицький не без сенсу зазначав: «Ґен[ерал]. Тарнавський був поставлений перед суд під закидом зради […] тільки за першу часть переговорів, за ту, що я її називаю вступною, інформаційною, отже за саме навязання переговорів. Цеж навязання зносин з денікінською армією відбулося виключно по приказу катастрофальних відносин, як матеріяльних так і військових(розбивка в оригіналі. – І. М.), на які ні придніпрянський уряд ні Диктатор ніяк не реаґували. Перший тому, що не хотів нічого видіти ні розуміти, другий тому, що будучи в полоні не мав сили та змоги (тут автор не має рації: Є. Петрушевич не був у жодному полоні. – І. М.42
   
Якщо ж взяти до уваги Гоббсові міркування, що «чесноти володарів полягають у тім, щоб зберегти внутрішній мир та боронити країну від іноземних ворогів», а «мужність […] потрібна людям, які стають вояками»43, екстраполювавши їх на особу і чин М. Тарнавського, побачимо його еволюцію з Бeрлінового «їжака» у Мак’явелівського «лева». Зосібна Євген Яворівський стверджував: «Основою для всього життя, для всього політикування, для всякого державного твору він уважав боєздатну, здисципліновану й сильну армію! […] Начальний Вождь ген. М. Тарнавський жив і помер “ідеалістом”, хоч виявив у дійсності найбільше “реалізму” з усіх тоді живучих провідників»44. Саме тому сучасники називали його «великим сином України, українським Гарібальді», місце якого в «Пантеоні безсмертних», «ґенералом ґенералів»45.
   
Тому, якщо з-поміж фігурантів-військовиків можна виокремити «лева» у постаті М. Тарнавського, серед цивільних ще мусимо відшукати ті особистості, які б могли відіграти свої нові ролі, враховуючи перебіг творення держави західних українців у 1918–1919 роках. Тим паче, що уже в 1930-х В. Кучабський невтішно охарактеризував «недолугість західноукраїнського політичного керівництва», стверджуючи, що «в українських керівних політичних колах не існувало жодної до певної міри визначної особистості, здатної у складній ситуації взяти кермо влади в свої руки та змінити хід подій»46, адже, на його переконання, «нікому з керівних українських політиків не було притаманне […] всеохоплююче бачення, яке дозволяє за деталями бачити цілісну картину, бачення, без якого неможливі жодні досягнення»47. (Чи не тому, після поразки Української революції, її творці, перебуваючи на еміграції, вірили, що «прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю»48, натякаючи, щонайменше, на УВО Є. Коновальця?).  
   
Йшлося тут повною мірою про цивільну владу та її очільників у новопосталій державі, оскільки, як зазначав О. Кузьма, «великі історичні дні застали у нас малих людей, що хотіли творити державу мирним, бюрократичним способом, часто самі не вірячи в успіх своєї роботи»49. Адже проблемою був й факт, що «створення реально дієвого державного апарату було значною мірою справою особистої дієздатності кожного нового чиновника»50
 
2020 06 20 levyckii
   
Не знати, чи таке зауваження добре пасує щодо  першого уряду західних українців – Тимчасового Державного Секретаріату, створеного лише 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький, постать, безперечно, легендарна в політичній історії Галичини початку ХХ ст. (Наважуся ствердити, що цю легенду він власноруч створив своїми ґрунтовними студіями з «політичної думки» і «визвольних змагань» галицьких українців). Тож, якщо для одних – це саме та особа, яка поміж безлічі «пігмеїв великої доби», була «одностайним, суцільним монолітом, що наче обеліск вистрілює понад незугарно тесані стовпці тих, яким вередлива доля впхала до рук громадсько-диригентські палички»51, для других – «ясні, живі, прислонені густими бровами, очі. […] Ці очі вміли пронизувати людину наскрізь, вони були тверді, суворі, але раз-у-раз теж сміялися у ваш бік ласкавим, а то й лукавим блиском»52
   
Сучасники політика зауважували, що він, ще із 1910-х, «дуже дорожив тим впливом, що він його мав у Львові. Він старався не допустити до того, щоб хтось вибився наверх і дорівняв йому. […] Що діялося в якім товаристві, він усе знав, бо в кожнім товаристві мав довірених, що йому складали звіт про те, що де діється»53. Чималий вплив на К. Левицького як політика мала його дружина, яка нераз запитувала його, коли він уже нарешті буде «австрійським міністром»54. А до того ж під час Першої світової війни він, за спогадами І. Макуха, вів власну політичну гру (подібно до барона Миколи Василька), не втаємничуючи членів Головної Української Ради у які-небудь деталі55, а тому за часів ЗУНР, «при всім його політичнім досвіді […] він не мав ширших горизонтів, потрібних прем’єрові в такий переломовий час нашого народу та цілого світу»56. Окрім цього, цілком зважаючи на своє австрофільство, К. Левицький, за умови, насправді малоймовірного, поділу Габсбурґами Галичини між українцями і поляками, готувався стати намісником її східної, української частини57. Ба більше: на Наддніпрянщині поширювалася інформація, що «Д-р Кость Левицький – Президент Галицької Землі» чи «цісар Левицький»58.  
   
Тож і надалі цей політик, навіть за фактичної державности ЗУНР, більшою мірою відповідав Бeрліновій «лисиці», аніж іншій політичній тварині. Зосібна Л. Цегельський так охарактеризував його тип і поведінку як політика: «Д-ра Костя Левицького, мужа величезної працездатности і витревалости, я ніколи не вважав рішучим та далекозорим політиком. Я не годився з його безмежним опортунізмом і часто політичною непослідовністю, а так само з його інтриґами внутрі національно-демократичної партії […] Він не був ні трохи доктринером-максималістом, мав практичний змисл реальности та завжди відкрите вухо для порад і думки інших людей. Можна сказати, що тією останньою прикметою він держався при проводі. […] Розмахом не грішив. Але зате мав практичний “хлопський розум сільського війта” на краєву скалю. […] все руководився в політиці адвокатською засадою: брати, що можна, що дають, а потім жадати решти […] свою життєву засаду […] сформулював […] “В політиці треба брати що можна і поки час, щоб не було запізно”»59.  
   
Додамо сюди й наради над персональним складом першого уряду ЗУНР, що відбувалися 6-8 листопада саме в адвокатській канцелярії К. Левицького. Саме там і визначили персональний його склад60. А вже у момент присяги членів уряду 10 листопада він заявив: «Ми свідомі цього обов’язку, який ми прийняли на себе серед граду куль і незвичайно важких обставин. Вступаючи в уряд уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім прінціпі. Ми вийшли з народу і для народу буде присвячена наша праця. […] Лад в нашій державі буде коротко кажучи “без холопа і без пана”»61. Ця та інші заяви тогочасних політиків можна було б назвати «кривим дзеркалом» тези Т. Гоббса, що «наступним вчинком (парламентарів, політиків. – І. М.) було проголошення публічної декларації про свою тверду рішучість зберігати основні закони нації щодо охорони життя, свободи і власності народу»62, адже О. Кузьма підсумував, що «замісць трафаретних національних вольностей слід було показати тим масам землю, колись їм відібрану (курсив мій. – І. М.) а тепер повернену, та новий господарський лад, відповідний до інтересів головної верстви народу. На жаль, українські провідники де вміли зараз на самому початку підійти до селянських і робітничих мас, а проголошені енунціяції (досл. «благі вістки». – І. М.) в цьому напрямі були або занадто загальні або спізнені […]»63
   
Зауважмо: 1921 р. ця обставина стала підставою для звинувачень/маніпулювань східногалицькими комуністами політиків ЗУНР у тому, що, мовляв, ті досі тримають у своїх руках землю і торгівлю, адже «це все резервується для панських фамілій левицьких, петрушевичів, голубовичів, цегельських, бачинських, федаків і їм подібної зграї, котра своїм походження з другого або третього покоління вийшла вже з фамілій панських (інтелігентних) з білими ручками і аристократичними манерами»64 (див. вище тезу «з народу і для народу»).
   
Відомо, що перший керівник уряду ЗУНР не пробув на своїй посаді надто довго, адже у грудні 1918 р., К. Левицького, «скинула […] нагло верхівка власної партії (УНДП. – І. М.), рішивши відкликати його з уряду. […] ходили тоді вістки, що це сталося з причин якихось внутрішніх особистих спорів у його партії…»65. В цьому, як припускав сучасний біограф К. Левицького Ігор Андрухів, міг відіграти негативну роль Є. Петрушевич з його амбітним характером66. Зауважмо: досі достеменно невідомо, чому саме відставка К. Левицького відбулася так швидко 67. Мабуть, цей політик був не те що занадто популярною і/або сильною фігурою, а волів грати власну гру, ставши на заваді іншим акторам тогочасної політики з Зоосаду «ЗУНР». Адже, як писав А. Берґсон, «на весь діапазон тваринного світу […] свідомість постає пропорційною до широти вибору, яким наділена жива істота»68. Адже, як переконував невідомий дописувач Нашого Шляху в 1923 р., характеризуючи політиків, які вже наприкінці листопада 1918 р. втратили Львів, «політичний провід лежав у руках К. Левицького, неумолимого ворога будь яких „несупокоїв”. Він дрожав о своє особисте безпеченство і тих саме мотивів він уже з 21 дні боротьби був склонний капітулювати…»69. Тож в нашому уявному зоосаді мусили відбутися зміни. 
   
Новим очільником уряду став С. Голубович, якому сучасники закидали, що він, «не то що не розумів часу революційних дій, але просто не вірив, що ми зможемо вдержатися, як самостійна держава»70. Щоправда після втрати державности, за якийсь час почулися інші голоси, які наголошували на тотожності трагедії нації і трагедії особистості, обравши за приклад С. Голубовича: «Мабуть ні одна особа з галицько-українських діячів останньої доби наших визвольних змагань і близьких передвоєнних та повоєнних часів, що мають своє ім’я на сторінках нашої найновішої історії, особисто не оповита таким траґізмом, як особа д-ра Сидора Голубовича […]»71.  Цілком ймовірно, що призначення С. Голубовича Президентом Ради Державних Секретарів було не випадковим, адже ще 1914 р. він перебував у лавах опозиції Є. Петрушевича до тогочасного політичного тріумвірату К. Левицького, Є. Олесницького і М. Василька72. Тому, як згадував Л. Цегельський, коли наприкінці грудня 1918 р. з Відня повернувся Є. Петрушевич, «типовий максималіст і різкий контраст до д-ра К. Левицького», С. Голубович, «уповні пішов по лінії його (Є. Петрушевича. – І. М.) максималістичної, нереальної політики»73.  
   
Про політичну програму не лише уряду ЗУНР, а й самого його очільника свідчило експозе, виголошене С. Голубовичем на засіданні УНРади 4 лютого 1919 р., через місяць після призначення його очільником уряду. Зокрема програма уряду завершувалася закликом про необхідність підтримки: «Будучи правительством стисло діловим, покликаним до впровадження в життя цілого адміністраційного апарату, до удержання ладу і порядку на нашій области, до очищення нашої землі від ворожого наїзду, – просимо Високу УНР і цілий Український народ, щоби без ріжниці партій щиро і діяльно нас в наших змаганнях підперли (довготривалі оплески74. Однак вже за якийсь час політик був розчарований, коли заявив: «Очевидно, що народ на Великій Україні ще національно неосвідомлений. […] Катастрофа повна. До порозуміння з наддніпрянським урядом не прийде […] Тутешні впевняють нас, що скрізь можуть викликати повстання, але тут – не можуть змобілізувати народу» 75.   
   
Натомість повсякдення прем’єра було іншим, адже, як згадував І. Макух, С. Голубович мусив концентруватися на справах політичних, однак, «не мав часу, бо його щодня, від рана до вечора, облягали різні прохачі, а він їх приймав та вислуховував. […] з того приводу походили занедбання та був брак загальної політичної напрямної дії»76. Взнаки давався характер політика, адже він був «товариської, погідної вдачі» (С. Баран)77, «Політик-практик, що знає дійсність на галицькій провінції, людина з окремим зацікавленням для економічних питань, а водночас людина виїмкової погоди Духа, виїмкових товариських прикмет, стихійний оптиміст, що ніколи не піддається паніці, що не знає безвихідних ситуацій (М. Струтинський)78
   
Тож, підсумовуючи мову про С. Голубовича, припускаю, що він з символічної «лисиці» переходить у стан «гусаків», адже його діяльність у владній команді ЗУНР мала антируйнівний і антиагресивний, якщо послуговуватимемося критеріями К. Лоренца, характер. Ба більше: попри усі негаразди державного управління в 1918–1919 рр. кабінет С. Голубовича спромігся стати реґулярним (замінивши Тимчасовий Держсекретаріат К. Левицького) і утриматися до аж до часу захоплення поляками Східної Галичини79
 
 
2020 06 20 petrushevych
   
 
Не останню, а радше першу роль у цих та інших подіях відігравав глава держави – Президент УНРади Є. Петрушевич, який обіймав найвищу представницьку посаду в ЗОУНР. Саме цей політик є, ймовірно, якщо не головною, то однією з чільних проблем «вписування» в канон Української революції, зокрема у її західноукраїнській площині. Маємо тут подібну до знаної історії де Ґоля дилему, описану П. Нора: «Як займатися історією міфу, історією персонажа, який хотів бути і був міфом, не потрапляючи в тенета цього міфу, але й не залишаючись назовні аж настільки, щоб замаскувати правду про персонажа?»80. Адже, справді, в оцінках Є. Петрушевича, цієї Бeрлінової «лисиці», вже плуталися його сучасники – політичні партнери, ідеологічні вороги й просто люди, які з ним зустрічалися. Тому найперше слід відкинути ґлорифіковане судження про нього, мовляв, був він «людиною совершенної чесности й бездоганности, людиною сильним моральних основ, яких уперто тримався»81. Та й для В. Кучабського він залишався загадкою: «провінційного адвоката та одночасно основну фігуру західноукраїнської націонал-демократичної партії, колишнього члена Віденського парламенту, як людину дт. (диктатора. – І. М.) Петрушевича характеризували гідні поваги риси, такі як кришталева чесність та неупередженість у стилі ідеального нотаріуса та хранителя печатки, а також тісно з цим взаємопов’язана та вперта непохитність, яку нерідко помилково називають “характером”. Вже з огляду на незламність Є. Петрушевич не надавався на роль державного діяча»82. А от для його сучасного біографа, політик, попри прорахунки і фатальні помилки, «залишався прикладом шляхетності та чесності у вчинках, жертовності в національно-визвольній боротьбі. Імператив його політичної діяльності – це усвідомлення своєї історичної місії, що є першорядною рисою керівника держави»83
   
Тож чого не можна заперечити, то це «вписування» Є. Петрушевича у пантеон національних героїв, мовби беручи за основу тезу Е. Дюркгайма, що «хай тільки спільнота захопиться людиною […] і цю людину буде поставлено так високо, що вона не матиме собі рівних, ніби її обоготворено»84. Але при цьому мусимо пам’ятати міркування Клода Леві-Строса: «Якщо в якійсь системі міфів відводиться важливе місце певному персонажеві, скажімо, недоброзичливій бабі, то нам пояснюватимуть, що в такому-то суспільстві баби вороже ставляться до своїх онуків, міфологія стає відображенням соціальної структури й суспільних відносин»85. Мітологізація Є. Петрушевича розпочалася ще за його життя. Найкращим прикладом тут буде його образ, який можна прочитати у Сильветці Ярослава Окуневського, датованій 1924 р., оприлюдненій Юрієм Плеканом 2009 р.: «Лице в нього біле, як з мармору виковане, виразисте, черти правильні, як на тих грецьких камеях. Очі в глубоких ямках, так якби завше в глубину своэї душі звернені. Стрункий високий ростом. Елэганція вроджена. Тип секціоншефа в міністерстві закордонних справ, тих давних передвоэнних часів. Джентлэмен від стіп до голови, так і чуэся. […]  Петрушевич вірить, він вірить в правоту нашої справи, яка побідити повинна і мусить. Його віра незломна і тверда, як камінь. […] Петрушевич був би пречудним Президентом у впорядкованій республиці […] Джентльмен Петрушевич сів до стола в карти грати, а партнери його оказалися шулэрами. Обіграли його фальшивими картами (виділення в оригіналі. – І. М.86.
   
Натомість демітологізатором, розвінчувачем міту Є. Петрушевича виступив Степан Баран, який у 1947 р. стверджував, що «великою хибою його було те, що не знав він людей, дуже мало в Галичині, а до першої війни з наддніпрянців буквально нікого. Не був ніколи в управах наших центральних установ у Львові, а коли увійшов до Нар[одного]. Комітету (УНДП. – І. М.), то з правила не бував на його засіданнях. Товариських зносин з ніким з наших людей не удержував і через те мало розумівся на громадській психології. […] Петрушевич мало впливав конструктивно на наше громадянство в краю. […] був чесною і характерною людиною, але на становище керманича українського державного судна в ті часи не надавався, не знаючи ні людей, ні обставин – це трагедія і його і наша»87
   
А от маніпулювати західноукраїнськими політиками, зокрема й Є. Петрушевичем пробували у Совєтській Україні руками «своїх», вказуючи на спротив галицького політичного проводу «революційним» подіям на Галичині, а також, нібито, вони назвали Листопадовий зрив, «нерозважним кроком молодих біснуватих хлопців»88. А коли взяти до уваги факт орієнтації Є. Петрушевича на Совєтську Україну й отримання ним фінансової допомоги – лише у 1929–1930 рр. 2200 американських доларів від більшовиків89 («Петрушевич вмотався у зносини з большевиками й навіть узяв від них гроші […] большевики підійшли його: прирекли на “військову акцію” постійно давати, а дали раз і маючи квит […] можуть уже компромітувати в потребі»90), контроверсійними нині є слова про те, що «послідувач чесної політики мусів жити скитальцем на чужині»91
   
Показовими є оцінки Є. Петрушевича його колегами-політиками. Так для К. Левицького, Є. Петрушевич як депутат ще напередодні Першої світової війни, «виявляв велику енерґію у важніших хвилинах наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону»92. А от О. Назарук стверджував, що «Петрушевичови як чоловікови й українському патріотови годі щось закинути. Але як Диктаторови закинувби я йому, що він не підписав ні одного вироку смерти, хоч треба було підписати. […] Не треба думати, що на Петрушевича легко було мати вплив. […] В дійсности Петрушевич мав свої погляди на все – слушні, або ні, але свої»93. І далі такі спостереження: «Галицький Уряд представити легко. Його становила одна особа – Др. Евген Петрушевич. […] Форми поведення елєґантні, европейські, почуття відповідальности велике, активність з природи й культури […] досить слаба, але витревала. Етика висока. Чудово надавався б на президента республики в мирних часах і упорядкованих відносинах. […] Він страшенно терпів і говорив про – самовбийство, хоч був зрівноважений чоловік. […]»94.
   
Додаткові відомости про Є. Петрушевича як політика і людину містять згадки про нього у спогадах тих відомих діячів Української революції, які з ним безпосередньо контактували чи зустрічалися. Зокрема для Арнольда Марголіна («Петрушевичъ произвелъ на меня самое хорошое впечатл?ніе. Благородный, рыцарскій тонъ, страстная любовъ къ родной Галиціи и галицко-украинской арміи»95), Дмитра Дорошенка («Він зробив на мене враження дуже щирої й симпатичної людини, безмежно відданої своїй справі, в яку він вірив фанатично»96) і Євгена Чикаленка («Він зустрів мене при самих дверях. Високого росту, худий, трохи похилий. Він лагідно привітався, попросив сісти, сам сів. З перших слів мені стало ясно, що прийняли мене так швидко через моє прізвище»97) Є. Петрушевич був, сказати б, «позитивним» героєм. Натомість Микола Галаган свідчив про неврівноваженість політика, його «хвилеву нестриманість», при цьому зауважуючи, що не може з упевненістю твердити, чи Є. Петрушевич, «умисне вигукував свої доволі різкі фрази на адресу уряду (УНР. – І. М.) та Директорії в нашій присутності, щоб показати своє зневажливе відношення й до нашого уряду, й до нас»98, адже, згодом той розмовляв досить спокійно. 
   
Були й надто поверхові оцінки. Зосібна Володимир Винниченко оцінював галицьких політиків з чималим особистим упередженням («вони в безпорадности й у паніці передали всю повновласть одному чоловікові Є. Петрушевичу, назвавши його “диктатором”. Купка втікачів, кулуарних борців узурпувала владу й передала її одному кулуарному герою»)99, чи ж користувався інформаціями сторонніх осіб про Є. Петрушевича, які порівнювали його з Симоном Петлюрою («два смішних, маленьких диктатори»)100
   
Тож, як бути з Є. Петрушевичем? Адже проблема його ролі у Зоосаді «ЗУНР» цілком очевидна. Як, керуючись міркуваннями П. Нора, спробувати переоцінити взірцеву фігуру і/або сильний образ національної ідентичності, применшуючи саму людину, але піднісши її історичну вагу?101 А чи була вона такою насправді, адже ще Петрушевичів сучасник Стефан Томашівський застерігав: «як не кождий сучасний громадянин є авторитетом, так не кожда історична фіґура є історичним героєм. Сама особиста визначність, сам талант, сама лицарськість, хоробрість або слава – ще не роблять даної людини національно-історичним героєм»102. Тому, знову таки, скористаймося пропозицією П. Нора про три умови критичної дистанції «віддаленого погляду» на персонажа: 1) поставити запитання щодо умов пам’ятання про героя; 2) зміряти контраст між тим, що належить історії, й тим, що залежить від пам’яті; 3) помістити явище в довгу тривалість, діяльність якої значно вивищувалась над перипетіями моменту103
   
Найперше, що побачимо у випадку Є. Петрушевича, винятковість його як історичного персонажа, його власну репрезентацію, при абсолютній відсутності реальних довготривалих наслідків для історії національно-визвольної боротьби на Галичині. Вочевидь, суттєвим чинником тут виступали, з одного боку, переплетіння особистої історії політика й пам’яті про неї, а з другого – заплутана гра мітів (його власних і мітів про нього) й реалій (істини). 
   
Для узагальненої характеристики Є. Петрушевича як політика добре пасуватиме оцінка, що її дав Іван Кедрин: «Євген Петрушевич безумовно був українським патріотом – але у більшій мірі – патріотом галицьким. Він мав безумовно добру волю, але він, як і його найближчі співробітники, розгубився, прибувши на Наддніпрянщину після переходу УГА за Збруч, не зрозумів тамошньої революції, але не розумів людей, що їх винесла революція до керми УНР, не вмів і не міг переставитися із психіки адвоката у Скольому на психіку державного діяча одної Української Народньої Республіки. […] не визнавав гнучности у політиці. Він поставив усе на карту Антанти – і програв»104. Зокрема й Петрушевичів співробітник О. Назарук так оцінював його: «Диктатор був чоловік мягкий і нерішучий та не міг відважитися на ніяку рішучу лінію в нашій заграничній політиці, ні в напрямі якогось трівкого порозуміння з большевиками, ні з денікінцями (на що в свій час напирав особливо д-р В. Панейко з Парижа), ні з поляками: всего боявся»105
   
Тож чи відбулася трансформація ролей Є. Петрушевича, головним чином, з перед-ЗУНР-івських «лиса» (Н. Мак’явеллі) чи «лисиці» (І. Берлін) в якогось іншого представника тваринного світу? Напевно, що так. І не тому, що, як писав О. Турянський у Думі Пралісу, що «мати природа визначила кожному звіреві точне званнє, докладний круг ділання, поза який жадне створіннє не виходить, не може й не сміє вийти. Отже силою сього закону вовк ніколи не перекинеться в соловейка, соловейко в зайчика, гієна в голуба, кертиця у критика, кабан у естета, блоха в коника-стрибунця й навпаки. Якжеж воно в людей? Се тяжко висловити»106. А тому, що у випадку Зоосаду «ЗУНР» не спрацював Мак’явеллівський принцип про лева, який мусить лякати вовків. Адже лева, який був би беззахисним  проти вовків, тут просто не було (не беру до уваги ймовірне бажання К. Левицького бути саме таким «левом». А між тим цей політик більшою мірою міг би бути «царем-пастухом», про тип якого, керуючись Платоновими ідеями, твердив Карл Поппер107). А от вовком тут цілком міг бути Є. Петрушевич. Правда, не у сенсі невротичного стану Фройдівської Людини-Вовка, чи новозавітнього вовка-лжепророка («Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі») (Мт. 7: 15; і тут  далі – пер. о. Івана Хоменка). Не йдеться й про нібито позитивний сенс старозавітнього вірша («Веніямин – вовк хижий: вранці він добич пожирає, а ввечері награбоване ділить») (Бут. 49: 27), що передрікає, що з плем’я Веніямина походитимуть здібні воїни. 
   
Скоріш за все, Петрушевич-вовк – це політична тварина у сенсі Франкового «Вовка Неситого», мирового судді з Лиса Микити108, або особа, наділена рисами Степового вовка Германа Гессе. А що життя людей, подібних до Степового вовка, «невпинний страдницький рух і горіння, воно нещасливе, сповнене тяжких внутрішніх протиріч, страшне й немає сенсу», а у них постає думка, що «людина не просто тварина, […] а дитина богів і їй судилося безсмертя»109, Є. Петрушевич в уявленому мною Зоосаді «ЗУНР» є ще й протилежністю до слів Степового вовка, що, зокрема, батьківщина і держава втратили для нього свою вартість110. Однак він – не такий собі «провіденціальний герой», адже як показало дослідження сили ЗУНР, на її шахівниці політик залишався слабкою фігурою111
    Зауважмо: ймовірність перетворення Є. Петрушевича у вовка-самітника спостерігається вже наприкінці Габсбурзької монархії. Пригадаймо його відому заяву влітку 1918 року: «Зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»112. В цьому сюжеті політик нагадує Ізеґріма-вовка з Ґетевого Райнеке-Лиса, який, хоча й є фігурою негативною, все ж таки першим подав королеві чолобитну, а за якийсь час усамітнився в монастирі113 (sic! – Диктатор Є. Петрушевич на вигнанні, в еміграції). А чи не була така поведінка ще одним доказом того, що політик, бувши «лисицею», мав одночасно і риси «вовка», підтверджуючи своєю діяльністю Сковородинівську байку Собаки и Волк, в якій вовк заявляє: «В одном только не таюся, что у меня Лисей Хвост, а Волчей Взор»114. Тому, взоруючись на Е. Канетті з його тезою, що «люди багато переймали у вовків. У різноманітних танках вони вправлялися, так би мовити, бути вовками (курсив в оригіналі. – І. М.115, можна припустити, що Є. Петрушевич ще напередодні Листопадового зриву став «вовком», залишаючись ним упродовж і опісля Української революції. 
 
2020 06 20 makuch
   
І саме вона, Українська революція 1914–1923 рр., що заклала підвалини українських держав (УНР, Української Держави, ЗУНР), могла бути успішною лише за умови, яку Т. Гоббс сформулював у своєму Бегемоті: «держава може бути добре забезпечена тільки винятково дбайливою службою своїх урядовців і їхньою відданістю своєму володарю»116. Відтак, мова про ще один щабель влади – міністерський, репрезентований різними, за мірками тваринного світу, звірами. Передусім – справи внутрішні, реалізовані, в порівнянні з Наддніпрянщиною, у цілком інший спосіб, адже, як резюмував Іван Лисяк-Рудницький, «Галичина 1918-19 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку (курсив в оригіналі. – І. М.)»117. Чільне місце у цих процесах посідав Державний секретар внутрішніх справ у 1919 р. І. Макух, якого політикум знав із пізньогабсбурзьких часів. Скажімо, К. Левицький, характеризуючи діяльність І. Макуха напередодні Великої війни, підкреслював, що він «у політичній роботі був завжди людиною характеру, свої думки висказував просто і явно. На Макуха можна було завжди числити, що на свому становищі видержить послідовно»118. Ці важливі риси політик зберіг і на постімперському просторі: «Д-р Макух відповідав за лад і порядок в державі, за здушення пошестей, які принесла з собою війна і за достатнє прохарчування міського і сільського населення. Від справного діяння його секретаріяту залежала у великій мірі доля галицької державности. Макух вив’язався з своїх завдань найкраще. Д-р Макух не був бездушним бюрократом, що урядував через своїх урядовців декретами і розпорядками»119. Однак політикові ставили в докір те, що він, «дуже солідний і чемний, але він без освіти, потрібної провідникови»120. Щоправда сам І. Макух визнавав, що «особисто був дуже перевантажений внутрішніми справами […] треба зовсім одверто сказати, що ми історичними подіями були заскочені і до великого революційного зриву, будови й оборони своєї держави були замало приготовані»121
   
Переконаний, що випадок І. Макуха, чи не єдиний у своєму роді, показує, що цей політик черпав свій авторитет більшою мірою у вмінні єднання з командою/колективом, а не, як зазвичай бувало і буває, піднесенні завдяки особистій вищості. Тож І. Макух в Зоосаді «ЗУНР», без перебільшення, класичний зразок Лоренцевого «гусака». 
   
А що це створило вразливу ситуацію, показав вже досвід іншого чільного урядовця – у січні – лютому 1919 р. керівника секретаріату зовнішніх справ Л. Цегельського (перед тим – Держсекретаря внутрішніх справ). Йшлося про дві ролі у характерах політиків з перспективи чесності, які виявила в сучасних державних діячів С’юзен Мендус: першу, безсторонність, яка підриває ту частину чесності, яка змушує дотримуватися власних цінностей і другу, підкреслення важливості наслідків, яке руйнує відчуття, що дії людини – це вираження її цінностей122. Тож проблеми для Зоосаду «ЗУНР» почалися щойно тоді, коли індивідуальна конкуренція стала головною метою людської діяльності. Цю конкуренцію можна трактувати ще й почасти як підтвердження тези Миколи Шлемкевича про галичанство: «ми, галичани, це не плем’я геніїв і героїв, але плем’я організованої пересічі (курсив в оригіналі. – І. М.). І в цьому наша сила. Наша роля служебна […]»123
 
 
Закінчення буде
 
 
 
* Ця частина назви третього розділу дослідження запозичена зі слів В. Липинського («Першзавсе, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика») у листі до О. Назарука від 15 квітня 1926 р. (Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. За загальну редакцію Євген Зиблікевич. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського; редактор Іван Лисяк-Рудницький. Філяделфія: Східньо-Европейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1976. С. XLVII).
1 Шлемкевич М. Галичанство. С. 62-63. 
2 Беньямін В. Берлінське дитинство на зламі ХХ сторіччя; пер. з нім. Н. Лозинської. У: Вальтер Беньямін. Вибране. Пер. з нім. Ю. Рибачука і Н. Лозинської. Львів: Літопис, 2002. С. 155.
3 Wasilewski L. Kwestia ukrainska jako zagadnienie miédzynarodowe. [Лєон Васілєвський. Справа українська як міжнороднє питання] / Праці Українського Наукового Інституту. Том ХХVIII; Серія праць Комісії для дослідів над польсько-українськими питаннями, книга 1. Warszawa: Drukarnia Piotr Ruz i S-ka, 1934. S. 126. Переклад з польської мій. – І. М.
4 Ibidem. S. 133-135.
5 Див.: Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918–1919 рр. С. 244-245.
6 Липинський В. Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. С. 354.  
7 Цит. за: Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. Видання друге. Львів: Українське видавництво, 1941. С. 27.  
8 Ніцше Ф. Жадання влади. Спроба переоцінки всіх цінностей; пер. з нім. П. Таращук. У: Фридрих Ніцше. Так казав Заратустра. Жадання влади. Пер. з нім. А. Онишко, П. Таращук. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. С. 357.
9 Див.: Канетті Е. Маса і влада. С. 233, 248.
10 Берґсон А. Творча еволюція; пер. з фр. Р. Осадчука. К.: Видавництво Жупанського, 2010. С. 99. 
11 Цит. за: Фрідль К. Тваринне, надто тваринне. Про «Перетворення» Еліаса Канетті. У: Маска і метаморфоза. (Де)конструювання діалогічного мовлення і філософія метаморфози Еліаса Канетті / Студії Австрійської Літератури; упор. і ред. Тимофій Гаврилів. Т. 2. Львів: ВНТЛ-Класика, 2006. С. 46. 
12 Заклинський М. Дмитро Вітовський. Громадський діяч – стрілецький ідеолог – вождь Листопадового Зриву – Секретар Військових Справ ЗОУНР. С. 54.  
13 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках; пер. з нім. Т. Лісної. Львів: ДВЦ НТШ, 2015. С. 98.
14 Там-таки.
15 Гоббс Т. Бегемот; пер. з англ., упор., передм., прим. Л. Біласа. К.: Абрис, 1996. С. 238.
16 Там-таки. С. 226.
17 Макух І. На народній службі. С. 229.
18 Гессен Д. О., Еріксен Т. Г. Біг на місці: парадокси конкуренції. С. 166.
19 Сохоцький І. Полк. Дмитро Вітовський. У: Історичні постаті Галичини ХІХ – ХХ ст. Ню-Йорк – Париж – Сидней – Торонто: Заходом і коштом Осередку праці НТШ у Філядельфії, 1961. С. 228-229. 
20 Див.: Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 4: Збройні сили у боротьбі за свободу, незалежність, соборність. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008. С. 63-66, док. № 38-42; С. 67-68, док. № 43; С. 68-71, док. № 44; С. 72-73, док. № 46; С. 73-74, док. № 47; С. 82, док. № 56; С. 83, док. № 57; С. 119, док. № 76. 
21 Там-таки. С. 161, док. № 97.
22 Там-таки. С. 537, док. № 293. 
23 Там-таки. С. 578, док. № 310. 
24 В 4-літні роковини смерти полк. УГА Дмитра Вітовського, першого Міністра Війни ЗУНР. “Український скиталець”. 1923. Ч. 15 (37). С. 1, 3.  
25 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. Відень: Видання «Українського прапору», 1920. С. 8.
26 Див.: Коновалець Е. Причинки до історії Української революції. С. 12. 
27 Зарицький В. Сильветка полковника Євгена Коновальця. Загальна характеристика на тлі збройної боротьби 1917–1919-го і його політичної діяльности 1920–1938 рр. У: Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917–1967. На основі книги «Золоті Ворота» В-ва «Червона Калина» у Львові (1937) з доповненням новими матеріялами. Чікаґо: Ювілейний комітет для відзначення 50-річчя створення формації Січових Стрільців, 1969. С. 466. 
28 Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ – Одесу в 1919 році (Короткий воєнно-історичний огляд). Книга перша (частини І й ІІ). Видання друге. Мюнхен: В-во «Хвильового», 1946. С. 47.
29 Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. С. 181, 182. 
30 Там-таки. С. 181-182. 
31 Васькович Г. Євген Коновалець і Євген Петрушевич в 1920–1921 роках. У: Євген Коновалець та його доба. С. 312.
32 Там-таки. С. 306.
33 Там-таки. С. 308.
34 Від редакції. У: Яворівський Е. Вождь 100,000-ної армії. Пам’яті Начального Вождя Української Галицької Армії генерала-четаря Мирона Тарнавського. З приводу 20-річчя смерти. Вінніпеґ: Видавець Іван Тиктор, 1958. С. 7.
35 Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної; пер. з англ.; наук. ред. Т. Польська. К.: Дух і Літера, 2000. С. 319.
36 Тарнавський М. Спогади. С. 98. 
37 Паліїв Д. Ґенерал Мирон Тарнавський (Спроба характеристики). С. 4.  
38 Там-таки. 
39 Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. С. 319.
40 Див.: Суд над ген[ералом]. Тарнавським. Винниця 13-14 листопада 1919 р. У: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. Нью-Йорк: Українська видавнича кооператива «Червона Калина», 1974. С. 242-308. 
41 Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні (Спомини з часу від липня до грудня 1919). Відень: З друкарні Г. Енґель і Син, 1921. С. 155. 
42 Там-таки. С. 158-159. 
43 Гоббс Т. Бегемот. С. 55.
44 Яворівський Е. Вождь 100,000-ної армії. С. 13.
45 Суд над ген[ералом]. Тарнавським. Винниця 13-14 листопада 1919 р. С. 289; Маґас П. Похорони Начального Вожда. “Літопис Червоної Калини”. 1938. Ч. 9. С. 7.  
46 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 108.
47 Там-таки. С. 109. 
48 Петрів В. Спомини з часів Української революції (1917–1921). Частина І: До Берестейського миру. Львів: Накладом видавничої кооперативи «Червона Калина», 1927. С. 3. 
49 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 437.
50 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 118.
51 Цит. за: Андрухів І. Кость Левицький: сторінки життя. Івано-Франківськ: Державний архів Івано-Франківської області; Обласна асоціація молодих істориків, 1995. С. 3.
52 Там-таки. С. 7.  
53 Макух І. На народній службі. С. 190. 
54 Там-таки. С. 191.  
55 Там-таки. С. 199. 
56 Там-таки. С. 233.
57 Wasilewski L. Kwestia ukrainska jako zagadnienie miédzynarodowe. S. 125.
58 Дмитро В. Листопад в 1918 р. на Україні. (Вирваний листок з воєнних споминів). IV. (Продовження). “Український скиталець”. 1921. Ч. 10. С. 3.  
59 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 170-171.
60 Баран С. У листопадові роковини. Як творився перший галицький уряд (Спомини зперед 13 літ). “Діло”. 1931. 1 листопада. Ч. 246. С. 1. 
61 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 1: Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С. 417, док. № 219. 
62 Гоббс Т. Бегемот. С. 184. 
63 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 437.
64 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 3, кн. 2: Суспільно-політичні процеси. Національно-культурне відродження. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. С. 368, док. № 155. 
65 Макух І. На народній службі. С. 233. 
66 Андрухів І. Кость Левицький: сторінки життя. С. 51. 
67 Литвин М., Науменко К. Кость Левицький. У: Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті; гол. ред. Я. Ісаєвич; упор.: М. Литвин, І. Патер, І. Соляр. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. С. 153.
68 Берґсон А. Творча еволюція. С. 144.  
69 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відповідальний редактор Олександр Карпенко. Т. 2: Державотворчі й адміністративно-організаційні процеси. Укладачі: Олександр Карпенко, Катерина Мицан. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С. 677, док. № 377. 
70 Макух І. На народній службі. С. 233. 
71 Баран С. З траґедії народу і траґедії одиниці. Памяти д-ра Сидора Голубовича. “Діло”. 1938. 30 січня. Ч. 21. С. 5. 
72 Там-таки.  
73 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. С. 171.
74 Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 2. С. 183, док. № 118. 
75 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. С. 274. 
76 Макух І. На народній службі. С. 261. 
77 Баран С. З траґедії народу і траґедії одиниці. Памяти д-ра Сидора Голубовича. С. 5. 
78 Цит. за: Курилишин К. Сидір Голубович. У: Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. С. 120.
79 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 123.
80 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. С. 177. 
81 Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. Шикаґо, 1967. С. 163. 
82 Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918–1923 роках. С. 328.
83 Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940). Ілюстрований біографічний нарис. С. 388.
84 Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії. С. 202. 
85 Леві-Строс К. Структурна антропологія; пер. з фр. З. Борисюк. К.: Основи, 1997. С. 196. 
86 Цит. за:  Плекан Ю. Євген Петрушевич і Ярослав Окуневський. Історія однієї «Сильветки». “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність”. Вип. 18. Львів, 2009. С. 532, 534. 
87 Цит. за: Недрукований лист д-ра Ст. Барана про президента Петрушевича. “Український історик”. 1963. Ч. 2-3. С. 47. 
88 Вітик С. Уроки «Західно-Української Республіки». “Вісти Всеукр. Центр. Викон. Ком. Рад. Роб., Селянськ. і Червоноарм. Депутатів”. 1925. 7 листопада. № 255. С. 4. 
89 Див.: Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940). Ілюстрований біографічний нарис. С. 357.
90 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. Т. 7. С. 165.
91 Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. С. 164. 
92 Левицький К. Українські політики. 1907–1914 рр. “Діло”. 1937. 18 лютого. Ч. 35. С. 3. 
93 Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з Української революції. С. 181.
94 Там-таки. С. 188, 226.
95 Марголинъ А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). Берлинъ: Издательство С. Ефронъ, [1921]. С. 192.
96 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920). В чотирьох частинах. Друге видання. Мюнхен: Українське видавництво, 1969. С. 508. 
97 Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919); передм., прим. Т. Осташко. К.: Темпора, 2011. С. 350  
98 Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.); наук. ред. Ю. Терещенко. К.: Темпора, 2005. С. 410.  
99 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. – грудень 1919 р.]). Частина ІІІ. Київ – Відень: Видавництво «Дзвін», 1920. С. 403.
100 Див.: Винниченко В. Щоденник. Том І: 1911–1920; ред., вступ. ст., прим. Г. Костюка. Едмонтон – Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Українських Студій і Комісії УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка, 1980. С. 374.
101 Див.: Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. С. 179, 183.
102 Томашівський С. Про ідеї героїв і політику. Відкритий лист до В. Липинського (З додатками). Львів: Накладом автора, 1929. С. 48.
103 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. С. 177.
104 Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. Ню Йорк: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1976. С. 58, 81. 
105 [Назарук О.] Галицька Делєґація в Ризі 1920 р. Львів: Накладом Української Христіянської Орґанізації, 1930. С. 13.  
106 Дума Пралісу. Написав Осип Турянський. С. 109-110. 
107 Див.: Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 1: У полоні Платонових чарів; пер. з англ. О. Коваленко. К.: Основи, 1994. С. 170.  
108 Франко І. Лис Микита. У: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 4. С. 68.
109 Гессе Г. Степовий вовк; пер. з нім. Є. Поповича. Харків: Фоліо, 2011. С. 55.
110 Там-таки. С. 86.
111 Див.: Монолатій І. Сила ЗУНР. Вибрані питання потенціалу, безпеки і дипломатії держави. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. С. 66-69.
112 Цит. за: Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. С. 46.
113 Ґете Й. В. Райнеке-Лис; [пер. з нім.], ред. В. Сімович. Львів: Українське видавництво, [б. р.]. С. 4, 70.
114 Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів; за ред. Л. Ушкалова. 2-ге вид., стер. Харків: Видавець Савчук О. О., 2016. С. 169.
115 Див.: Канетті Е. Маса і влада. С. 80.
116 Гоббс Т. Бегемот. С. 55.
117 Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання. У: Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Том 2. К.: Основи, 1994. С. 56.  
118 Левицький К. Українські політики. 1907–1914 рр. “Діло”. 1937. 21 лютого. Ч. 38. С. 5. 
119 Сохоцький І. Д-р Іван Макух. У: Історичні постаті Галичини ХІХ – ХХ ст. С. 216.  
120 Вячеслав Липинський. Твори, архів, студії. За загальну редакцію Євген Зиблікевич. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського; редактор Іван Лисяк-Рудницький. Філяделфія: Східньо-Европейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1976. С. 87. 
121 Макух І. На народній службі. С. 261, 262. 
122 Мендус С. Політика та мораль. С. 64. 
123 Шлемкевич М. Галичанство. С. 70.