Текст рецензії
Жодним чином не виправдовуючи пані О. Заплетнюк, і вважаючи, що насамперед вона несе індивідуальну відповідальність за недоброчесну академічну поведінку, хочу сказати, що даний казус із захистом дисертації з єгиптології із плагіатно-мозаїчною начинкою та видаванням результатів інших єгиптологів за власні – це фокус, який показує хиби сучасної організації нашої історичної науки і її плачевний стан.
Рівень роботи залежить не лише від здобувача, а й від його оточення. Принаймні коли науковий керівник, наукові опоненти, кафедра чи інший колектив, який має заслуховувати і рекомендувати дисертацію до захисту, зрештою, спецрада пропускають роботу сумнівної якості – то говорити варто про колективну відповідальність також.
Звісно, що сучасні обставини, в яких відбувається розвиток молодих істориків, – не найкращі. В Україні відсутні матеріальні умови для становлення молодого єгиптолога – нема нових єгиптологічних періодичних видань і книг, і взагалі майже повна відсутність будь-якої єгиптологічної літератури в бібліотеках України, і ще брак дуже багато чого іншого, потрібного єгиптологу щоб стати дійсно спеціалістом.
Свій негативний вплив тут зробили і З роки аспірантури, натомість, для європейської та більшої частини світової єгиптології – норма не менше 7 років докторантури, це після шести років ґрунтовної програми бакалаврату та магістеріуму, розробленої саме для єгиптологів, що включає як вивчення мови, так і історії та культури Єгипту, додатково вивчення ще однієї стародавньої мови та археологічну практику в Єгипті, залучення аспіранта до обробки джерел вже на початкових рівнях навчання.
Зрозуміло, що дисертантка написала те, що змогла, в умовах, в які була поставлена – відсутність систематичної освіти з єгиптології, як і погана якість викладання фахових дисциплін та відсутність ґрунтовної історичної освіти, яку нашим студентам, схоже, надають не скрізь, а натомість, почасти допускають можливість скомпілювати щось і видати за власне дослідження.
Текст дисертації показує, що вона так і не зрозуміла, що переказ здобутків інших, навіть ретельний – це не дослідження, хоча про ретельність переказу в багатьох місцях цієї дисертації говорити не можливо. Дисертантка не зрозуміла, також, чим відрізняється аналіз джерельної бази та стану історіографії від переказування змісту робіт попередників, які методи використовує історична наука і як вони називаються, що таке методика і що таке методологія, і що подавати як авторський висновок та нове слово в науці твердження про те, що Тутанхамон прийшов до влади у дитячому віці, – нонсенс, а видавати результати інших дослідників за свої здобутки – порушення академічної доброчесності.
Мабуть найбільш деструктивним фактором тут є відсутність серед її осередку саме фахівців з єгиптології (не зважаючи на формальні ознаки, у вигляді докторських ступенів), як серед керівників дисертації та рецензентів, і відсутність серед викладачів університету людей, які б розбирались в тематиці і могли б їй допомогти оволодіти хоч якимось знаннями. Ніхто їй не порекомендував доступні академічні ресурси, фахові конференції, стипендії, гранти, ніхто не порадив дійсно наукові журнали для молодих єгиптологів, такі теж є, де вона могла б спробувати опублікувати свої роботи, замість того, щоб переплачувати хижацьким виданням.
Відсутність середовища і, фактична байдужість тих, хто мав відповідати за її оволодіння фаховими навичками в галузі єгиптології, призвела до того, що дисертаційне дослідження фактично залишилось не апробованим в середовищі спеціалістів, хоча формальний ритуал «апробації» через участь у «міднародних» конференціях, круглих столах, було проведено.
Насправді ж апробації її доповідей на єгиптологічних конференціях теж не було. Звертаю увагу на те, що в авторефераті вказано неповну інформацію про ті ніби-то міжнародні конференції, які дисертантка відвідала, пропущено інформацію про організаторів. Не буду гадати, чи це зроблено через недбалість, чи навмисно, для того, щоб приховати, що всі ці «міжнародні» заходи відбулися в Києві. Більше того, міжнародні конфереції можуть виявитись і не міжнародними і не єгиптологічними, що дуже важливо для даного випадку.
Розглянемо що то були за конференції.
1. Міжнародний науковий круглий стіл «Доісламський Близький Схід: історія, релігія, культура» (Київ, 2013). Організатори – Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ та кафедра історії стародавнього світу Київського Національного Університету ім. Т. Г. Шевченка.
Перепрошую у тих учасників, які там брали участь, але це дуже маленький «міжсобойчик», який на міжнародну конференцію зовсім не тягне. Учасниками окрім українських вчених, були декілька дослідників із Росії (потім в матеріалах приписали ще декількох західноєвропейських та російських, які насправді в цьому круглому столі не брали участі).
2. І Міжнародна наукова конференція «Україна-Єгипет: проблеми вивчення мови, історії, культури та економіки» (Київ, 2014). Організатор – Університет «Україна».
З усією повагою до її учасників, єгиптологів там окрім пані О. Заплетнюк і пана М. Тарасенка, та відомого українського єгиптолога В. Бебика я не побачила.
3–4. Міжнародна наукова конференція «XVIII Сходознавчі читання А. Кримського» (Київ, 2014), Міжнародна наукова конференція «XIX Сходознавчі читання А. Кримського» (Київ, 2015).
Думаю, нема потреби окремо говорити, що ці дві конференції – теж українські, організатором є Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, але ця конференція – дуже широкого плану, а не суто єгиптологічна, і при всій повазі до моїх колег по Інституту, маю з сумом визнати, вона нині значно втрачає свою вагу як міжнародний захід.
5. ІІ Міжнародний круглий стіл на тему: «Текст і образ: особливості взаємодії між наративом і візуальністю» (Київ, 2015). Організатор – Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Київського Національного Університету ім.Т.Г.Шевченка.
З усією повагою до організаторів і учасників цього заходу, але якщо в цьому заході взяла участь 21 особа (як це сказано у їх звіті), в тому числі 2- дослідники із закордону, то великим міжнародним заходом його навряд чи можна вважати. Варто сказати, що започаткування таких круглих столів, де розглядаються проблеми співвідношення текстуальних та візуальних історичних джерел – це дуже хороша і потрібна в Україні справа. Але разом з тим, цей захід – теж не єгиптологічний, і прочитання там єгиптологічної доповіді не може вважатись апробацією результатів єгиптологічного дослідження.
Таким чином, ця робота не проходила апробації на жодній египтологічній конференції. Пані Заплетнюк виступала на заходах загальної тематики в Києві, в яких беруть всі доповіді, і учасники яких мають дуже різні сфери своїх наукових досліджень, а отже, перепрошую, не в змозі відрізнити дійсно наукову роботу в галузі єгиптології від імітації.
Також варто звернути увагу ще на такий абзац із автореферата (С. 3):
«Основні положення були підтверджені, а підходи до вивчення апробовані під час перебування в Арабській Республіці Єгипет, зокрема у Тель-ель-Амарні».
Таким високим штилем дисертантка оповідає про свою фактично ознайомчо-туристичну поїздку до Єгипту, про те, як ці «підходи апробовувались», вона оповідає на сайті Історичного факультету.
Цей пасаж засвідчує, що пані Заплетнюк не розуміє в чому різниця між туристично-ознайомчою поїздкою та науковим стажування чи виконанням наукової роботи в Єгипті. Окрім того, незрозуміло, як дисертантка, яка сама відвідувала Ахетатон, могла поплутати, на якому березі Нілу він стоїть.
Отже, виходить, що «участь у (міжнародних) закордонних конференціях в цій дисертації – зімітована, як і «закордонне міжнародне стажування», але спецрада як і ВАК-ДАК на те не зважила.
Поглянемо на публікації О. Заплетнюк. По перше, звісно що тут немає жодної публікації в журналах WofS чи SCOPUS, але, як я вже колись зауважувала, включення чи не включення журналу до цих баз в єгиптології нічого не важить.
Але, разом з тим, у дисертантки немає жодних публікацій в спеціалізованих журналах, визнаних єгиптологічною спільнотою фаховими, як і жодної публікації англійською (чи французькою, чи німецькою) мовою. Ба, більше, список основних публікацій показує, що більшість з них розміщені в хижацьких журналах, окремі з яких, правда, освячені МОН як «фахові видання»:
1. Заплетнюк О. А. Малий Гімн Атону / О. А. Заплетнюк // Сходознавство. – 2014. – № 67. – С. 39–46.
2. Заплетнюк О. А. Колоси Ехнатона : інтерпретації божественого образу фараона / О. А. Заплетнюк // Гілея. Науковий вісник. – 2015. – № 95 (4) – С. 10–13.
3. Заплетнюк О. А. Пограничные стелы «Позднего провозглашения» в Ахетатоне / О. А. Заплетнюк // Гуманитарные и юридические исследования. – Ставрополь, 2015. – № 2 – С. 7-12.
4. Заплетнюк О. А. Порівняльна характеристика та стилістичні відмінності прикордонних стел “Раннього проголошення” / О. А. Заплетнюк // Гілея. Науковий вісник. – 2015. – № 103 (12). – С. 10–13.
5. Заплетнюк О. А. Роль сім’ї фараона Ехнатона у новому релігійному культі / О. А. Заплетнюк // Гілея. Науковий вісник. – Київ, 2016. – № 105 – С. 9-12.
6. Заплетнюк О. А. Єгипет на міжнародній арені в період правління фараона Ехнатона / О. А. Заплетнюк // Гілея. Науковий вісник. – 2016. – № 106 (3) – С. 25-28.
Стаття в «Сходознавстві» з’явилась, бо мені не давали її на рецензію, я б не пропустила такого грубого «перекладу» з англійського перекладу, виданого за власний переклад із давньоєгипетської. Зазначу, що поява її там стала однією із причин, чому я відмовилась увійти до редколегії цього журналу – я не хочу щоб моє ім’я з такими роботами асоціювалось.
Далі, «Гілея» (див також відповідний розділ на сайті НБУ ім. Вернадського) в якій опубліковано чотири роботи дисертантки. Це хижацький журнал, не зважаючи на його статус «фахового» видання МОН, який бере все, за що платять. Зараз його сайт чомусь недоступний, але є скріни архіву, де задокументовано той факт, що для публікації автору роботи варто прислати рецензію на роботу та квитанцію про оплату.
Російський журнал «Гуманитарные и юридические исследования» (Ставрополь, 2015) до єгиптології не має жодного стосунку. Це російська «мурзилка», який вимагає відгук наукового керівника та ще один від доктора наук.
Зауважу, що всі статті за темою дисертації – мають 3 чи 4 сторінки тексту, почасти разом із ілюстраціями. Найбільшою є стаття в «Сходознавстві», яка займає аж 8 сторінок разом із 2 ілюстраціями, і це є «переклад» тексту з давньоєгипетської, а не власне дослідження. Строго кажучи, для гуманітаристики це дуже маленький об’єм, бо викласти власну думку і її аргументацію на основі розгляду джерел на трьох чи п’яти сторінках проблематично, хіба що це дуже вузьке і маленьке дослідження. Зауважу, що в єгиптології статті на трьох-чотирьох сторінках класифікуються радше як brief report чи brief communications ніж як papers.
Але зауважу іще й той момент, що нині, в зв’язку із орієнтацією на комерціалізацію наукової діяльності та вимірювання вкладу науковця у наукометричних показниках, в сфері української наукової періодики із гуманітаристики постала велика проблема із можливістю а фактично неможливістю публікувати великі статті, більшість журналів – мають вимоги що значно обмежують об’єм статей. Ця проблема зараз гостро стоїть і в світовій гуманітарній науці. У погоні за рейтингами і цитуванням, дослідник часто обирає не ґрунтовне велике дослідження, яке довго готувати і важко потім опублікувати, а серію маленьких статей, кожна з яких присвячена вузькому аспекту якоїсь проблеми, або якомусь новому «концепту», але без ґрунтовного обґрунтування того «концепту». Такі статті легше опублікувати, бо, скажімо, їх можна подати навіть не в peer-review journals, або ж вони потрапляють у серію brief communications журналів із рецензуванням. Зауважу, що ці журнали часто відділяють серію brief communications від частини, до якої зараховують peer-reviewed papers. Хоча багато хто із науковців зрозумів, що таким чином – публікація в brief communications високо-рейтингових журналів із рецензуванням може бути видана за певний еквівалент peer-reviewed paper.
В Україні ситуація ускладнюється тим, що значна кількість, якщо не більшість українських журналів в історичній галузі - взагалі є платні, де розцінки виставляються за кількість знаків чи кількість сторінок – такий факт звісно не сприяє появі ґрунтовних досліджень, із детальним аналізом джерельної бази, бо така ґрунтовна наука буде дорого коштувати її автору.
Серед додаткових статей дисертації О. Заплетнюк вказано журнал «Virtus: Scientific Journal» – український журнал з усіх наук, судячи зі складу редколегії, і хижацький, який бере гроші за публікації.
Таким чином, жодної статті в світових фахових єгиптологічних журналах не було, як і звісно, в журналах із WofS чи SCOPUS, хоча єгиптологія там представлена погано, але є все ж загальні журнали із сходознавчих дисциплін чи історії чи археології там є. Ба, для закордонної публікації вибрано скажімо, не російський «Вестник древней истории» (який нині вже у WofS і SCOPUS), а російський хижацький журнал.
Все ще засвідчує, фактично публікації О.Заплетнюк ніколи не рецензувались фахівцями з єгиптології, більше того, сумнівно, що вони хоч кимось рецензувались.
Отже, виходить, що всі, починаючи від наукового керівника, а також опонентів, науковці-колег по кафедрі, зрештою спецради не звернули увагу ні на якість дисертації, ні на той момент що О.Заплетнюк не має виступу на жодній (міжнародній) єгиптологічній конференції, і у неї відсутні публікації англійською (німецькою, французькою) мовою, а роль публікації в закордонному фаховому журналі виконує російська хижацька «мурзилка».
У такому випадку науковці мали б засумніватись, в тому наскільки фаховою є ця дисертація, і чи є вона науковою роботою з єгиптології взагалі. Але, складається враження, що всім, хто до того був причетний, чи то байдуже, якої якості дисертації вони захищають, чи то є якісь додаткові мотиви для захисту робіт сумнівної якості.
Хочу зазначить ще й такий момент, як зазначено у звіті ректора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (С. 173) за 2016 р.:
«Система запозичення текстів "Антиплагіат" системно працює в Університеті з 2015 року для перевірки дисертаційних робіт. Наразі в системі розміщено та перевірено більше 1200 робіт із різних напрямків знань. Для оприлюднення дисертаційних робіт та авторефератів запроваджено спеціальний функціонал (http://scc.univ.kiev.ua)».
Тобто, з 2015 р. всі дисертації у них проходять перевірку на плагіат через використання антиплагіатної комп’ютерної програми. Отже, виходить, що робота О.Заплетнюк теж таку перевірку проходила, і, оскільки вона вже захищена, то виходить, жодна комп’ютерна програма не знайшла текстових запозичень ні із Ю.Я. Пєрєпьолкіна, ні із інших дослідників, скажімо, із англомовних робіт Л. Манніч, К. Рутледж, О. Ґолдвассер. Звісно, тому що ніякі антиплагіатні програми не мають для цього вичерпної бази для порівнянь, і не можуть порівняти тексти між двома мовами, українською та російською та українською та англійською, якщо ж до того, там зроблено частковий рерайтинг.
Окрім того, хоч книга Ю.Я. Пєрєпьолкіна є в інтернеті, а от робіт Л. Манніч, К. Рутледж, О. Ґолдвассер, та інших, у кого там були запозичення, у вільному доступі може й не бути через права копірайту та суміжні права видавців. Таким чином, застосування антиплагіатної перевірки, можливе лише як додатковий захід, який трохи полегшує роботу у відсіканні дуже грубого текстового плагіату. Програми комп’ютерної перевірки на плагіат можуть виявити текстові запозичення лише із порівняння текстів одними мовами, хоч зараз декларується, що ніби-то розробляються і вже існують можливості для порівняння текстів різними мовами (кожен перекладач тут просто посміхнеться), і лише коли плагіатили із тексту, який наявний у базі антиплагітної програми, в кращому випадку – із текстів у вільному доступі в Інтернеті. І вони будуть безпорадні перед випадками більш продумано організованої системи плагіату, наприклад, як у цьому випадку плагіату-мозаїки (із вказуванням звідки копіювався текст) із серії текстів різних авторів, різними мовами, із перекладом (часто спотвореним) та рерайтінгом. Тобто, досліджуваний тут випадок із дисертацією з єгиптології показує, що користі від антиплагіатної комп’ютерної перевірки нема ніякої, або ж вона настільки незначна (я припускаю, що, можливо, якісь інші дисертації ця перевірка таки зупинила), що не варта тих грошей, які на неї виділяються вузами та іншими державними інституціями. Комп’ютерні перевірки на текстові збіги ніяк не можуть замінити ретельну роботу людини-експерта, тому на їх даних базувати висновки про наявність чи відсутність в роботі плагіату – абсурдно, як і сама ідея вимагати від здобувача довідку про «відсутність плагіату».
Подібні довідки, які зараз почали спецради вимагати від здобувачів, є фікцією, яка прикриває небажання самим читати та аналізувати тексти дисертацій, поданих до розгляду, і переведення цієї важливої частини оцінювання дисертації у імітацію перевірки на плагіат. Коли ж це пов’язано із потребою звернутись до бізнес-компаній які такі «довідки» надають, чи коли здобувачам наукових ступенів чи студентам, які готуються стати бакалаврами чи магістрами, пропонується оплатити цю «послугу», то це вже перетворюється на корупційну схему із викачування грошей.
Окрім того, що повсюдне запровадження необхідності надання таких «довідок» створює сприятливе підґрунтя для різних зловживань та поборів. Вони можуть використовуватись як виправдання плагіату, коли «довідка», чи сам факт того, що робота пройшла комп’ютерну перевірку яка не виявила текстових збігів, може бути використано плагіатором та його оборонцями для заперечення реального факту, що плагіат таки там було знайдено. Саме так було у випадку плагіату в дисертації К.Кириленко, той випадок показав що проти оприлюднених аргументів Т.Пархоменко щодо того, що значні текстові запозичення без посилань на авторів в дисертації К.Кириленко є, було виставлено «аргумент», що ніби-то була здійснена комп’ютерна перевірка, яка не знайшла текстових збігів чи вони незначні.
Не здивуюсь, якщо пані О. Заплетнюк чи спецрада у відповідь на цю рецензію теж покаже довідку, що дисертація О. Заплетнюк пройшла антиплагіатну перевірку, і має «антиплагіатний сертифікат».
Як показує текст дисертації О.Заплетнюк, поряд із здобувачкою навіть не виявилось просто колег, які хоча б вичитали чи прочитали той текст, поправили і проконсультували, щоб зменшити ту кількість помилок та неузгоджених із логікою тверджень, яка там присутня, чи хоча б очевидні ляпи. Дивно що ні науковий керівник ні обидва опоненти не помітили ні перекручень, ні тим більше великої маси некоректних текстових запозичень в тексті дисертації . Не буду гадати що тут послужило причиною – відсутність належної компетенції у справі, яку взялися опонувати чи керувати як науковий керівник, чи, можливо якісь інші мотиви, скажімо, бажання захистити «свою людину», навіть якщо вона представила плагіат-мозаїку і компіляцію із неоковирними фразами і повною невідповідністю вимогам до наукових робіт.
Зазначу ще декілька моментів, які сприяють появі робіт сумнівного характеру та робіт, із порушеннями етики наукового дослідження:
1. Загальноприйнята позиція серед колег-істориків України щодо єгиптології, - «та й так пройде», бо це ж щось екзотичне, «червонокнижне» і, разом з тим таке, в чому геть усі розбираються. Окрім того, панує думка, що потрібно пропускати будь-що, кваліфікаційні роботи будь якої якості, чи взагалі імітацію наукової роботи, засновану на компіляції та плагіаризмі, бо єгиптологів в Україні мало. Отже потрібно збільшувати їх кількість, тому згодиться будь-який імітатор, чи В. Бебик в якості єгиптолога. Про небезпеку поширення псевдо-єгиптології в Україні я вже говорила, повторювала, навіть неодноразово, тепер бачимо її перші паростки.
2. Широко поширене в історичному середовищі, особливо університетів та вузів, переконання, що будь-який історик може читати лектуру за будь-якою історичною темою та галуззю, без спеціальної підготовки, і знання джерел і історіографії, основних трендів, і найновіших здобутків в певній дисципліні. Як і писати статті, монографії, підручники, і т.д., по всіх темах та всіх історіях всіх країн, керувати кваліфікаційною роботою за будь-якою темою, навіть кандидатськими та докторськими, опонувати, чи приймати рішення як експерт і член спеціалізованої вченої ради, чи відповідає та чи інша дисертація за своєю суттю, а не за формальними вимогами, вимогам бути дійсно науковою роботою, яка вносить нові результати в заявлену тему, а не є школярським переказуванням загальновідомих банальностей, чи взагалі імітацією або плагіатом.
3. Додам до цього, ще існування сучасної процедури захисту дисертації, зокрема те, що шифр спецради із захисту 07.00.02 – Всесвітня історія, дозволяє брати до захисту все, по всій історії, навіть роботу, в якій спецрада може бути повністю некомпетентна, перефразовуючи вислів одного мого закордонного колеги-єгиптолога, можна сказати, що таким експертам байдуже, чи в тексті стоїть «гусак Амона», чи «білий ведмідь Амона», вони дадуть позитивний висновок бо не вловлюють ніякої різниці.
Олена Романова – єгиптолог, канд. історичних наук, старший науковий співробітник віддділу Близького і Середнього Сходу, Інституту сходознавства ім.А.Ю. Кримського
Інформація на сайті Інституту сходознавства ім.А.Ю. Кримського