Продовжимо обговорення теми, як в шкільних підручниках відображають історію Стародавнього Єгипту і стародавнього світу. У попередній статті на цю тему розглядався підручник О.Г. Бандровського та В.С. Власова Тут мова піде про другий підручник з історії для шостого класу загальноосвітніх шкіл, який був рекомендований Міністерством освіти та науки, цей підручник складений трьома авторами:
Науковим редактором є док. іст. наук, проф. Г. М. Надтока.
Як і в попередньому випадку, наукову експертизу теж проводив Інститут всесвітньої історії НАН України, експертом зазначено знову кан. іст. наук, старшого наук. співр. Чорногора Я.О.
Насамперед зазначу, що загальне враження від цього підручника більш позитивне, ніж від попереднього. На мій погляд, він більш адаптований для сприйняття дітьми 6 класу інформації, яка в ньому викладена, саме над мовою та манерою подання матеріалу тут попрацювали. Так, підручник розвантажений від надмірної кількості точних дат, вказано лише століття, коли жив і правив певний правитель чи відбулася якась подія, як і від надмірної кількості самих фактів, які мають вивчити школярі. Мова, якою ведеться виклад, легша для сприйняття, зрозуміліша, ніж у підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова, тут більше пояснюється речей, які потребують пояснення, і опущено багато інформації, яка представлена в попередньому підручнику. Хоча не знаю, чи є то є великою перевагою, бо іноді створюється враження, що конкретики у тому чи іншому розділі занадто мало. Тут мають сказати своє слово психологи, скільки інформації дитина здатна запам’ятати в шостому класі.
Зазначу щодо загального дизайну – видно, що тут більше думали над побудовою сторінки, як поєднати текст і зображення, він краще сприймається; але, на жаль, якість ілюстрацій – особливо фотографій автентичних зображень та скульптури – жахливо погана, правда я знайомилась лише із електронною копією підручника, але, боюсь паперова не набагато краща. Багато ілюстрацій були спеціально намальовані чи перемальовані, тобто створені сучасним художником. Таке рішення ілюстративного матеріалу має свої позитивні сторони, адже на ілюстраціях опущені другорядні деталі, що дозволяє учням концентрувати увагу на потрібному.
Але, разом з тим, і повна відмова від підбору автентичних зразків стародавніх зображень, рельєфів, скульптур, як ілюстрацій, була б не бажаною, оскільки візуальне мистецтво саме по собі дуже інформативне. Фотографії стародавніх зображень чи пам’яток – почасти кращі ілюстрації, ніж намальовані сучасним художником картинки, вони дозволяють винести більш повне візуальне враження про культуру народу, який їх створив, ніж сучасні замальовки.
Давньоєгипетські зображення та скульптура, як і окремі споруди, в підручнику теж присутні, у фотографіях. Але, тут почасти є плутанина з розумінням, що зображено на тому чи іншому давньоєгипетському зображенні, і в результаті, виникають курйози. Так на С.50. міститься зображення, підписане: «Землероби». Насправді – це частина декорації із гробниці із ілюстрацією Книги мертвих, що показує щасливе потойбічне життя, яке чекає на «полях іару» (давньоєгипетський варіант раю) на власницю гробниці. На цій ілюстрації зображена пані в пишному одязі, власниця гробниці і чоловік поряд із нею (можливо її чоловік чи інший родич, зображення нечітке, ієрогліфічний текст не читається), який оре плугом. Просто так уявляли буття в потойбіччі самі єгиптяни, але обидва персонажі належать до вищих верств, вони не землероби.
Та ж ситуація з ілюстрацією на С. 61. «Лікування хворих». Боюсь, що то служниця подає дамі парфуми, пані одягнена в святкову сукню і прикраси і тримає в руках лотос, як і її подруга - це однозначно частина сцени бенкетування, а зовсім не лікування хворих.
На 58. Ілюстрація підписана, що це фараон на полюванні, але, на ній насправді, зображено не фараона, а вельможу в човні на полюванні на птиць.
Те з саме із підписом до статуї державного сановника Каї в позі писця на С. 50. «Статуя писаря на ім’я Каї». Тут теж, як і у підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова, є нерозуміння, чим писець відрізняється від писаря; якби Каї був простим писарем (краще все-таки, писцем), то таку статую собі не зміг би дозволити.
Позитивною стороною цього підручника є включення до тексту інформації, яка дозволяє пов’язувати Україну і стародавню історію, наприклад, карти стоянок стародавньої людини, чи скіфів, відкриті археологами на території України. Також тут є повідомлення про музеї України, в яких зберігаються пам’ятки стародавніх культур. Так, добре, що є інформація про український музей, де зберігається найбільша колекція кам’яних баб, але, було б також добре доповнити цей параграф інформацією, в яких музеях України можна побачити скіфські речі, зокрема скіфське золото.
Надзвичайно добре, що автори підручника включили до нього рядки про найбільшу колекцію давньоєгипетських артефактів в Одеському археологічному музеї НАНУ, із лінком на їх сайт, а також, інформацію про те, що Леся Українка створила перший україномовний підручник з історії стародавніх народів для дітей (С. 114). Все це свідчить, що автори підручника опрацювали певний матеріал щодо розвитку української науки в царині дослідження та викладання стародавньої історії.
Такі параграфи, як вже зазначалось у попередній рецензії, допомагають сформувати в школярів уявлення проте, що спадщина стародавнього Єгипту, як і стародавнього світу, – належить усьому світу, і Україні теж. Стародавня історія територій України стає таким чином невід’ємною частиною всесвітньої стародавньої історії, що допомагає перебороти провінційність у погляді на історію України як щось відірване від всесвітнього історичного контексту.
Але враження від таких посилань і згадок про українські музеї було геть попсоване згадкою на першому місці серед музеїв, де зберігаються пам’ятки Трипілля, «музею у Переяславі» із цитуванням сайту цього музею, так цнотливо названо «музей» “Стародавня Аратта”. Невже автори підручника не знайшли дійсно справжніх музеїв, в яких ці пам’ятки зберігаються, що вибрали цей паноптикум свідчень багаторічного грабування української археологічної спадщини та джерело псевдоісторичної пропаганди? Негоже рекламувати музей, який складено із результатів розкопок чорної археології та підробок, бо це порушення власне кажучи наукової та викладацької етики. В шкільному підручнику згадка про цей «музей» – неприпустима, це все одно, що рекламувати якогось злодія як приклад успішної людини. Разом з тим, поява «Стародавньої Аратти» в шкільному підручнику, є симптомом, наскільки глибоко псевдонаукові теорії проникли у загальну свідомість українських науковців та освітян. Виглядає так, що ні автори підручника, ні редактори ні рецензенти не можуть відрізнити що є дійсно наука, а що псевдонаука і чорна археологія.
Завівши мову про Трипілля, хотіла б почути думку дослідників трипільської культури щодо того, наскільки адекватним є розділ, який їй присвячено. Від себе маю кілька зауважень.
Все таки ця культура має назву культура Кукутені-Трипілля, а не просто Трипілля, і вона була поширена не лише на територіях, що належать зараз до нашої держави. У підручнику вона представлена так, що можна винести враження що трипільці мешкали виключно на теренах України.
На ст. 38 є завдання для дітей спираючись на вміщену ілюстрацію, описати одяг трипільських жінок, і подано зображення «історичної реконструкції» цього одягу З. Васіної. Я не знаю, може жінки Трипілля дійсно носили спідниці від Шанель, чи щось подібне до одягу європейських панянок першої половини ХХ ст., але мене ця «історична реконструкція» насторожила, я сумніваюсь в її достовірності.
І ще декілька зауважень, що не стосуються безпосередньо історії Єгипту, але є явними перекрученнями, або згадані недоречно чи певні моменти подані не коректно.
В розділі про стародавні вірування сплутали фетиш і амулет (оберіг, талісман), а також забули про анімізм.
Диск із Фестоса, хоч і був знайдений в палаці Фестосу на Кріті, - є дуже сумнівною пам’яткою, яка стоїть осторонь від решти кріто-мінойської писемності, як ієрогліфічної, так і пам’яток лінеарного письма A та лінеарного письма B.
Скіфи заселяли не лише територію України, а і величезні простори Євразії від Угорщини до Далекого Сходу, про це варто сказати, щоб не створювалось враження, що скіфи жили лише в Україні.
У відповідних розділах з історії стародавньої Індії та Китаю плутаються окремі факти із стародавнього і середньовічного періодів. Також незрозуміло, навіщо у розділі про історію стародавньої Індії з’явилась ілюстрація із реконструкцією Аркаїма, і чому Аркаїм названо арійським містом?
Судячи із того, що написано про індуїзм і буддизм (як найдавнішу світову релігію), автори підручника, схоже вважають індуїзм мертвою релігією. Хоча це третя за чисельністю прибічників сучасна світова релігія, після християнства та ісламу, вона випереджає буддизм. І звісно, індуїзм якраз від релігії Вед і веде свій відлік, будучи найдавнішою. Не будучи знавцем санскриту, тим не менш хочу зауважити що сучасна назва цієї релігії «індуїзм» - це не самоназва, а європейська, вона виникла в XVIII столітті нашої ери, так британці почали називати релігію індусів – жителів Індії. Тому вичитувати з неї «вічна релігія, вічний шлях» – проблематично. Очевидно, автори підручника сплутали цю європейську назву, із назвою, яку використовують самі послідовники цієї релігії – Санатана Дхарма («вічний порядок», «вічна дхарма», «вічний шлях»).
Також сумнівним є твердження, що вбрання стародавніх індійців майже без змін дійшло до наших днів. Як і те, що сарі – було тим стародавнім вбранням, і що сарі носили з блузою та нижньою спідницею. Не буду запитувати, чи бачили стародавні індійські зображення та скульптуру автори підручника. Зазначу лише, що традиційне індійське сарі оголює одну із жіночих грудей, «блузу» під нього стали одягати, коли британська адміністрація заборонила індійським жінкам носити саме сарі без «блузи», і підкладки або сарі із тонкої матерії (саме таким, із найтоншої напівпрозорої матерії воно було у заможних індійських жінок), бо з точки зору християн – воно було нескромне.
Не можу обминути одного важливого місця - в підручнику розповідаючи про походження людини, говориться, що є і релігійна точка зору на це. Далі говориться лише про одну релігію – про Біблійне походження людини. Якщо Україна взяла курс на європейський вектор і на побудову толерантного суспільства, то чому нічого не сказано про коранічне походження людини чи походження людини за Торою, чи за іншими релігіями? Згадка лише про Біблію вивищує християнство перед іншими релігіями, і зовсім не сприяє релігійній толерантності. У нас в Україні живуть не лише християни, а і кримські татари і інші мусульмани, і євреї, і вірні інших релігій, і атеїсти. То як цей пасаж буде сприйнято дітьми та батьками, які не є християнами? Що їх релігії негідні того, щоб про них сказати в підручнику? Чи що в підручнику їм нав’язують релігійну пропаганду?
Може краще сказати, що релігії витлумачують походження людини через створення її богом-творцем. До речі, потім можна було б конкретизувати у відповідних розділах, як це бачить кожна із стародавніх релігій, давньоєгипетська, іудейська, індуїстська, буддійська, як бачили стародавні китайці, греки, римляни (от тут може бути нагода для того, щоб сказати про зародження атеїстичного світогляду і про саме християнство). Так би було логічно, і це б дозволяло школярам побачити як спільне, так і відмінне в різних релігіях, а також зрозуміти зв'язок між давнім минулим та сучасністю.
Те ж саме зауваження щодо відліку літочислення, говориться лише про до н.е./н.е. та до Р.Х./після Р.Х., тобто подається лише християнське літочислення і засноване на ньому – європейське цивільне. А чому б і не розповісти тут, що існують ще декілька сучасних літочислень, наприклад що таке гіджра, і як лічать роки в Китаї? Звідси дуже гарно можна було б перекинути місточок до розповідей про хронологічні періоди, і манеру відліку часу у стародавніх народів, щоб сформувати уявлення, що будь-яке літочислення встановлюють люди, і що стародавні народи не писали «битва така-то відбулася у такому-то році до вашої ери».
Тепер повернемося до власне викладу історії Стародавнього Єгипту в підручнику.
На жаль, цей підручник також не позбавлений значної кількості помилок та перекручень, я вирішила сконцентрувати свою увагу на тих, що є значимими симптомами, які показують як брак відповідної фахової підготовки з історії Стародавнього Єгипту, так і застарілі штампи сприйняття давньої історії взагалі, які мають бути подолані. В цьому на жаль, підручник О.І. Поментун, П. В. Мороз, Ю.Б. Малієнко часто перегукується із підручником О.Г. Бандровського та В.С. Власова.
У поділі на Хронологічні епохи згадано Раннє царство, Давнє Царство та Нове Царство, і викинули Середнє царство (ну і пізню епоху), вказані там хронологічні епохи названо «важливими». На жаль, не зрозумілі критерії, як відбираються важливіші періоди в історії (як Єгипту так в будь-якої країни) від менш важливих, і чому Середнє Царство, з точки зору авторів підручника – таким не є. Зрештою, сам підхід, що є періоди в історії важливі і є не важливі, виглядає антиісторичним. Характеристики кожного періоду - теж не відповідають дійсності.
Як і в підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова, тут віддано данину давньогрецькому орієнталізму, і теж багато цитувань, що сказали греки про Єгипет. Як і в попередньому підручнику, тут плутаються давньоєгипетські терміни, так (С. 44) тут теж є «Та-Кемет» («Чорна земля»). Насправді термін «та-кемет» означає «чорнозем» (якщо бути дуже точним, за сучасною класифікацією ґрунтів, в Єгипті - червонозем), а не слово «Єгипет», а назва Єгипту – просто Кемет (коптський варіант вимови: Кемі).
Тут залишились сумнозвісні привиди «секер-анх» як невільники-раби, які мелькають в підручниках як для школи, так і для вузів, створених на пострадянському просторі. На С. 50 читаємо: «Частиною населення Стародавнього Єгипту були невільники – раби, люди, які не мали особистої свободи. Насамперед, це полонені. Самі єгиптяни називали їх “живими- вбитими”».
Термін «секеру-анху» («вигублені живі») не є релевантним позначенням «невільники» чи тим паче «раби». Він може мати значення «полонений» в окремих контекстах, але сам по собі належить до термінів релігійно-ідеологічної сфери, вони з’являються саме в сценах підкорення царем Єгипту іноземних народів, так позначали ритуально-проклятих ворогів єгипетського царя, не зважаючи на те, захопили їх у полон чи поки-що ні. Для позначення різних форм залежності і в різні періоди єгипетська мова має низку слів, які можна перекласти як «раб», але постає питання, чи варто їх наводити в шкільному підручнику, бо це тягне за собою питання, а чому тоді не даються давньоєгипетські терміни для інших суспільних верств, які набагато численніші, ніж прошарок рабського населення.
Значну вагу в підручнику приділено темі іригації в Єгипті, зауважу що тут є більше нерозуміння, що таке давньоєгипетська іригаційна система, ніж це представлено в підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова. Пасажі про зрошування проходять червоною ниткою по всьому тексту розділу про Стародавній Єгипет. На с. 44 говориться, що поля необхідно було зрошувати, тут же є речення: «Уже в найдавніші часи єгиптяни почали будувати свою зрошувальну систему, розвиваючи іригацію». також тут говориться про «Величезні споруди –дамби, канали, водосховища».
На С. 46 поміщено питання для школярів: «Які зрошувальні споруди і з якою метою споруджувалися в ту епоху?»
С. 50.«З виникненням єдиної держави було створено і об’єднану систему штучного зрошування».
Уявлення про єдину загальнодержавну іригаційну (зрошувальну) систему, яка ніби то існувала від найдавніших періодів існування єгипетської цивілізації, не відповідає дійсності. Протягом Раннього і Давнього Царства йшов процес колонізації Нільської Долини та Дельти, тому єгиптянам вистачало цілинних земель, які зрошувались Нілом, і потреба в створенні великої іригаційної системи не стояла. Лише за епохи Першого перехідного періоду, коли основна маса земель вже була освоєна, та коли суспільні зрушення поєдналися із демографічним зростанням та зі змінами клімату, які приводили до серії низьких розливів Нілу, це викликало потребу в створення додаткової системи каналів, на рівні окремих земель. До Першого перехідного періоду немає слів «дамба», «іригація» в письмових джерелах.
Канали в Єгипті зводили не лише для зрошення, а і для осушення болотистих місцевостей. Це характерно особливо для Дельти Нілу, де канали зводили для дренажу, і відводу зайвої води, щоб перетворити болотисті землі на придатні для обробітку. Зокрема, така дренажна система існувала за Нового Царства в районі стародавнього Аваріса та Пер-Рамсеса і нещодавно була знайдена археологами в місцевості поблизу ель-Даба. Але єдиної загальнодержавної іригаційної системи в Стародавньому Єгипті так і не було створено. Уявлення про неї, як і про її споконвічність – це історичний штамп і орієнтальне упереджене бачення будь-яких східних культур і всього Сходу – як чогось монолітно-єдиного, що не розвивається, а застиг у своїй стародавній історії: як створили на початку своєї історії єдину іригаційну систему, так всі наступні 3000 чи навіть 5000 років її експлуатували без змін. Це упередження виникло внаслідок переконання перших європейських дослідників Стародавнього Єгипту, які ознайомились із станом іригаційної системи на середину ХІХ століття (вони побачили результат багато-тисячолітньої еволюції її, увінчаний зусиллями Мухамеда Алі у галузі меліорації), а тому вирішили, що та система іригації, яку вони побачили у ХІХ столітті – існувала в такому ж вигляді від початків єгипетської цивілізації.
Ну і відповідно, твердження про те, що потреба в централізованому контролі над іригаційною системою викликала необхідність об’єднання єгипетських земель в єдину державу, яке побутує не лише в шкільних підручниках, а і у підручниках для вузів – це міф.
Зазначу, що таким же міфічним є опис утворення єдиної давньоєгипетської держави: (С. 47). «У другій половині 4 тис. до н.е. в долині Нілу утворилися перші невеликі общини –номи.» «Згодом номи ставали невеликими державами на чолі з номархами, які очолювали військо, були верховними жерцями, курували будівництвом дамб та каналів».
На жаль, ці твердження показують застарілі уявлення про те, як мало розвиватися єгипетське суспільство на етапі прото-державності та створення державності. Окрім того, тут жоден термін не вжитий у його правильному значенні.
Номи - це не общини додержавного періоду, а грецький термін-еквівалент до єгипетського відповідника «сепат», яким позначали одиниці територіального поділу самої давньоєгипетської держави (області, або ж регіони). Цей поділ не співпадав із межами прото-державних утворень, які були об’єднані в єдину державу, а базувався на принципі приблизно рівної кількості орних земель які мала мати кожна область (ном). Кількість регіонів-номів дійсно була різною в різний час, і їх межі змінювались також.
Номархи – це грецька назва начальників єгипетських областей, цей термін жодного стосунку до вождівств - протодержавних утворень не має, як і номи.
Військо і військові дружини вождів – це різні речі, війська в прото-державних утвореннях не було, були військові дружини вождів та, коли потрібно, загальне всенародне ополчення.
Твердження що вожді були верховними жерцями – ще більш проблемна річ, очевидно, автори підручника перебувають в полоні застарілих штампів, навіяних Біблією про першосвященників бога. Натомість, давньоєгипетські джерела підтверджують, що найдавніші правителі Єгипту були не першосвященниками бога/богів, а самі вважалися богами. Окрім того, термін «верховний жрець» має означати, що в додержавний період в кожному із протидержавних утворень існував значний і ієрархізований клас жерців, на чолі з «верховним».
Ну і вище вже вказувалось про неправильне бачення іригації, що зумовлює хибне уявлення про те, що ще в додержавну епоху були дамби, які за версією авторів підручника чомусь мали будувати єгиптяни в той час, коли в Єгипті ще була маса цілинних земель, які вони освоювали аж до кінця Давнього Царства.
В підручнику присутня спрощена і спотворена система поглядів на землеробство та землеволодіння. Так, на С. 45.: «Кожна родина мала окрему ділянку землі, яку обробляла самостійно, а врожай збирала лише для себе». Це аж занадто сильне спрощення, яке в результаті виявляється неправильним, – не кожна «родина мала окрему ділянку землі, яку обробляла самостійно», хоча б вже тому, що ні родина царя, ні родини давньоєгипетських чиновників та жерців (вони власне є частиною чиновництва) різних рівнів ніяких ділянок землі самостійно не обробляли. Як і частина ремісників, торговців, та інших міських жителів, осіб, хто займався промислами в оазах та розведенням худоби, тощо.
В Єгипті існувало декілька форм землеволодіння і землекористування, і протягом існування цієї цивілізації їх співвідношення було різним. Специфіка землеволодіння і землекористування також залежала від регіону. Окрім того, уявлення про приватну власність єгиптян відрізнялось від сучасних уявлень про цю правову категорію, землі одночасно могли розглядатися і як державні, і як приватні, в залежності від специфіки ситуації, в якій єгиптяни використовували поняття власність та володіння. Було декілька різновидів державної земельної власності і декілька різновидів приватної власності. Була великі домени приватної земельної власності і господарства середньої категорії і дрібні. Власність могла бути обтяженою різними сервітутами, існувала спадкова посадова власність. Відповідно були і різні форми господарювання, поряд із великими державними та приватними маєтками були індивідуальні середні чи невеликі володіння, які оброблялися або окремою сім’єю чи родиною, або із залученням додаткової робочої сили як із підневільного населення, так і найманих робітників. До речі, поряд із натуральним господарством для власних потреб, були і земельні господарства, орієнтовані на виробництво збіжжя і іншої продукції для реалізації на ринку, як великі, так і середні чи маленькі. Окрім того, тут були розвинуті різні форми оренди, та суборенди землі як орендарями, які обробляли її самі, так і тими, хто для цього залучав додаткову робочу силу, найману чи залежну в різний спосіб, чи використовували і тих і тих. Інформація про це розмаїття землеволодіння, землекористування та господарювання була наведена, щоб показати, що погляд на стародавні цивілізації та їх економічний устрій, як щось примітивне і просте – хибний. Звичайно, що дітям у 6 класі знати таку деталізовану інформацію не потрібно, але спрощувати до рівня банальних казочок теж не варто.
У підручнику бідно представлені ремісничі вміння єгиптян. Вказали лише, що єгиптяни виготовляли скло (про фаянсове виробництво теж ні слова, як і про низку іншого), та що вони добре обізнані в металургії та ковальстві та: (С. 45) «поступово вони навчилися виплавляти з руди мідь і олово».
Ковальство – це основна стародавня технологія обробки заліза, яке єгиптяни використовували більш-менш масово лише від Нового Царства. Чесно кажучи, єгиптяни – не найкращі ковалі із стародавніх народів. Основою єгипетської металургії була мідь та її сплави, а основною формою її обробки – ливарництво, а не ковальство, яке відігравало допоміжну роль. Окрім того, вони не виплавляли олово з руди – на жаль, автори підручника не розібралися, що олово і мідь потрібні для виготовлення бронзи, яку єгиптяни виплавляти навчились теж на пізніх етапах своєї історії, і швидше їх навчили сусіди, можливо кіпріоти. Виплавити саме олово в чистому вигляді єгиптяни не вміли, та їм це і не було потрібно, бо в чистому вигляді – це м’який метал, непридатний для виготовлення знарядь.
Окрім ковальства в підручнику розповідь ведеться лише про будівництво (насправді те будівництво, що описано - саманне, а не цегляне, про цеглу, як і кам’яне будівництво не сказано) та про чинбарство, та ще з такими вузько специфічними термінами, як «міздра» (без пояснення) (С. 46). Не думаю, що діти знають, що це таке, і що цей термін їм настільки необхідний буде в житті.
Добре, що в підручнику розгляд ремесел поєднується із розглядом торгівлі, сам він називається: «ремесла та обмін», не зрозуміло, чому не можна сказати «торгівля». Позитивним моментом є також згадка про Ніл як артерію товарообміну, як і розповідь про інші еквіваленти, які можуть виконувати роль грошей, поряд із монетами. Але дуже дивними є питання, які поставлені дітям у цьому розділі.
С. 45. «Чому в Єгипті швидко розвивалася обмінна торгівля?»
С. 46. «У чому полягали особливості обміну в Єгипті?»
Незрозуміло, яку відповідь на ці запитання очікують отримати від школяра. Тому що із тексту не очевидна відповідь на жодне із них. І тому що обидва вони поставлені некоректно.
Для того, щоб робити висновок, що якийсь процес в економіці розвивався швидко чи повільно, потрібно порівняти його із якимось аналогом. Швидко розвивалась у порівнянні з чим чи з ким, з розвитком обмінної торгівлі в Ассирії? Фінікії? Індії? Розвитком торгів на біржах Лондона в 2000-2015 р? І разом з тим варто було б конкретизувати часові рамки, коли на думку авторів, мав місце цей процес швидкого розвитку обмінної торгівлі в Єгипті. Бо поставлене в такий спосіб питання знову оголює шаблонне сприйняття авторами підручника цивілізації Стародавнього Єгипту як такої, що мала однакові характеристики на всьому протязі свого існування. Сподіваюсь, що додатково пояснювати що стан справ з різними видами торгівлі за понад 5000 років, коли єгиптяни торгували як між собою, так і з Африкою та Азією, був різним.
Розповідаючи про торгівлю в Єгипті можна було б використати тему і трохи розказати про обмінну торгівлю, монетарну торгівлю, та різні гроші, які людство використовувало в різні часи і в різних місцях. Торба з зерном як еквівалент гаманця з грошима, – про яку розповідається у підручнику, – дуже вдалий образ, але було б непогано його доповнити як повідомленням про існування у них також інших грошових еквівалентів, а від VII ст. до н. е.– і монет також.
Те ж саме стосується другого питання цього розділу: «У чому полягали особливості обміну в Єгипті?». Якщо хочуть почути від дітей що у тому, що ремісники і селяни обмінювалися своїми товарами, як про це написано у відповідному параграфі, – то це власне не є специфікою Єгипту. В стародавній Індії, Ірані, Китаї, тощо, землероби (тут краще сказати так, а не «селяни», бо існують і сільські ремесла) і ремісники обмінювались своїми товарами, як до речі, і землероби і скотарі, які також мінялися виробленими продуктами.
Розповідь про соціальну структуру і державний апарат в цьому підручнику об’єднано в одному розділі, що є доречним. Але в цьому розділі теж є помилки і неточності, починаючи від розповіді про походження слова фараон. Тут також є дивне твердження: «Єгиптяни ніколи не вимовляли його імені». Очевидно, що автори підручника не підозрюють, що кожен єгипетський цар мав не одне, а декілька імен, а від середини Давнього Царства склалась традиційна титулатура правителя, до якої входило п’ять імен. І чи задумувались автори підручника, як тоді можна було б оголосити царські накази? Також, наприклад, Ніанхсехмет, лікар царя Сагура закликає у своєму написі молитися богам за царя Сагура, як би це можна було зробити, не вимовляючи його імені?
Екзотичні з точки зору авторів підручника посади в єгипетській адміністративній системі (наприклад «начальник пустелі») - є дилетантським непорозумінням, яке виникло із незнання давньоєгипетської мови та принципів перекладу з цієї мови на сучасні, як і із незнання природи адміністративної структури та рангової і посадової ієрархії Стародавнього Єгипту. Пустеля – це регіон, який відігравав значне місце в господарському житті давньоєгипетської держави, пустеля – це вся територія, поза межею орних земель, які були охоплені поділом на «сепат» (номи), вона займала і займає зараз приблизно 80 процентів площі самої країни. Пустеля була величезними державними угіддями, в яких полювали на тварин, в яких випасали домашніх тварин, в яких займалися різними промислами; мідні руди, малахітові руди і видобування різних мінералів і каменів, мергелевих глин – все це було зосереджено в пустелі. В пустелі також були оази із родючою землею, що давало можливість займатись землеробством, наприклад Фаюмська оаза. По пустелі проходили караванні шляхи, з налагодженою індустрією цих шляхів: колодязями, стоянками, складами, фортецями із гарнізонами охоронців. Ними йшли державні каравани для державної торгівлі з іноземними країнами чи військові загони для завоювання/оборони. В пустелі було організовано прикордонні служби, які охороняли кордони держави, митниці та пропускні пункти на територію Єгипту чи за межі Єгипту. Окрім того, існує ще одне значення для слова «zmjt» - не пустеля, а «некрополь». На цю двозначність накладається ще й той факт, що існувало декілька різних титулів, які можна перекласти як «начальник пустельних земель», чи «управитель пустельних земель/пустелі», тощо. Скажімо, це міг бути начальник місцевого некрополя, що мав юрисдикцію над будівельними роботами в ньому. А міг бути «начальник пустельних земель» – як посада, яка приблизно відповідає сучасному начальнику ДУС – Державного управління справами, плюс, відповідно, начальнику прикордонної служби і плюс начальнику митної служби. Ось така «екзотика», детально описувати в цій статті, що означають інші «екзотичні титули», нема змоги.
Про те, що знову сплутали писарів і писців вже також говорилось, насправді в середовищі писців писарі-клерки займали нижчі ланки, тому твердження: «поважними чиновниками вважалися писарі» – нонсенс. Таким же перекрученням реалій Єгипту є протиставлення чиновників і «писарів»: «Чиновників (окрім писарів) (С. 50)». Писці і є чиновництвом, не вміючи читати і писати, тобто не будучи писцем, людина стати чиновником не могла, це Стародавній Єгипет, а не сучасна Україна, де високі посади можуть займати напівграмотні чи функціонально неграмотні чиновники.
Перекрученням дійсного стану речей є також розповідь про жерців – це перенесення уявлень про структуру християнського кліру на уявлення про Стародавній Єгипет. Жерці – це частина державного чиновництва, яка була зайнята в храмах, часто суміщаючи свої жрецькі посади із іншими чиновницькими чи військовими. Єдиного верховного жерця в Єгипті не існувало, кожна жрецька корпорація мала свого верховного жерця, кожен храм – свого начальника, номархи часто були і начальниками провідного храму (чи всіх храмів) в своєму номі. Цар, власне кажучи, був сам – богом, божеством особливої природи, але не першосвященником бога. Ідея що цар є першосвященником Амона-Ра з’явилась лише за ХХІ династії, коли династія перших жерців Амона власне і зійшла на трон. Назва «слуга бога» - це не назва найвищого жерця, а назва однієї із жрецьких категорій, вона дійсно вища ніж деякі інші, але таких «слуг бога» в державі було тисячі.
На жаль, знову важко далось пояснення, що таке піраміди, зокрема автори підручника побачили в Єгипті навіть «піраміди баштоподібної форми» (С. 51), і розповіли школярам, що піраміду Хеопса охороняє Великий сфінкс (С. 51), і навіть ілюстрацію навели з підписом «Піраміда Хеопса і Великий Сфінкс». Боюсь, що допитливі діти засміють вчителів, які будуть їм про це розповідати, як і авторів цього підручника (як і підручника О.Г. Бандровського та В.С. Власова) за те, що сплутали піраміду Хеопса і піраміду Хефрена. Бо я була свідком того, що маленький хлопчина-школярик висміяв своїх батьків, коли вони побачивши фото піраміди Хефрена із сфінксом, сказали, що це піраміда Хеопса, і правильно вказав, як їх розрізняти.
В принципі розділ про політичну історію, який обмежився лише декількома постатями правителів Нового Царства, цілком пристойно виглядає, не зважаючи на невеликі огріхи, так трохи переоцінили роль Ягмоса І в перетворенні Єгипту на найсильнішу державу тогочасного світу, трохи є непорозуміння із Гатшепсут та Тутмосом ІІІ, таких же як в підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова. Але текст в цілому не викликає великих зауважень, ну окрім того, що на ілюстрації на С. 54 Тутмос ІІІ зображений не у вигляді сфінкса, як написано під ілюстрацією, а у людському вигляді.
Про давньоєгипетське мистецтво написано краще, ніж те, що було написано у підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова, але нарис показує, що автори слабо володіють матеріалом, і в низці випадків неправильно розуміють те, що читали.
На С. 58 є речення: «У гробницях стін були вкриті зображеннями богів». Але в Єгипті були гробниці (царські) і гробниці (приватні). Зображення в обох типах гробниць були різними, до того ж, репертуар сцен декорації був різним в різні історичні періоди; фактично до Нового Царства зображати богів в приватних гробницях було заборонено. Те ж саме стосується оповіді про єгипетську скульптуру: С. 58 «У гробницю ставили одну або дві такі статуї». Тут знову не уточнено, про яку гробницю йдеться, царя чи приватної особи. Щодо останніх – скільки дозволяли фінансові можливості власника гробниці, стільки статуй і ставили у гробниці. Також почасти статуї в гробницях – висічені в товщі материнської породи, а не створені, а потім поставлені. Типи статуй також були різні, як і величина, і матеріали, тощо.
С. 58. «Фараони, вельможі й боги зображалися наче зачарованими. Вони стояли велично і нерухомо, а їхні погляди завжди були спрямовані вперед.»
Автори підручника неправильно зрозуміли якийсь із текстів про давньоєгипетські статуї, який вони читали. При чому тут поєднано відразу два штампи сприйняття давньоєгипетської скульптури: що всі єгипетські статуї зображені статично, що вони лише стояли. Є статуї що стоять, сидять, підносять дар, крокують, греки навчились робити свої крокуючі статуї, дивлячись на єгипетські. Ймовірно, трохи незграбна фраза: «погляди завжди були спрямовані вперед», – це відображення неправильного розуміння, що погляд більшості єгипетських статуй відсторонений від того, хто на них дивиться. Але відстороненість погляду – теж не в усіх скульптурах присутня, тут важив як статус того, кого зображали, так і тип статуї, та епоха її виготовлення, як і майстерність самого скульптора. Статуї Сенусерта І, і взагалі царів ХІІ династії, дивляться таким проникливим поглядом на глядача, що відразу хочеться записатися добровольцем в якусь давньоєгипетську дружину і бігти на побудову його піраміди.
Набагато краще ніж у попередньо рецензованому підручнику викладено оповідь про єгипетське ієрогліфічне письмо. Зауважу, що зображені на С. 59 три хвилясті рисочки, які мають зображати воду – насправді не такі, як мають бути в ієрогліфіці, хвилі там занадто округлі. Також не відповідає дійсності твердження про 750 ієрогліфічних знаків. Ні, близько 700-800 – це число найбільш вживаних ієрогліфів, а всього на сьогодні зафіксовано понад 6000 ієрогліфічних знаків, і їх кількість ще може збільшуватись. Ну іще варто сказати, що є ієрогліфіка і ієратичне письмо, і його пізня форма – демотика. Не зовсім коректним є твердження про те, що «після завоювання Єгипту Арабами ієрогліфічне письмо було забуто» (С. 59). Коли в Єгипет прийшли араби, він вже декілька століть користувався коптським письмом, грецьким письмом і мовою та латиною. Ієрогліфічне письмо повільно помирало протягом перших століть нашої ери, і було в основному забуто ще задовго до VII століття н.е.
В принципі ідея «Спробуйте написати ієрогліфами своє ім’я» - дуже хороша. Але ця спроба була б реальною, якби разом із таблицею одноконсонантних ієрогліфів були поміщені кириличні відповідники щодо них, а не відповідники латинською графікою лише. Окрім того, відповідники латинською графікою там не завжди вказані правильно. Потрібно обов’язково в такому випадку пояснити, що це за табличка, і яка система ієрогліфів, щоб у дітей не виникло враження, що вони можуть будь-що написати і легко прочитати давньоєгипетський ієрогліфічний текст.
Розділ про єгипетську релігію і богів не викликає великих заперечень, але тут дуже видно, що багато чого було запозичено із відповідних статей на Вікіпедії. При цьому запозичувався не лише зміст, але навіть картинки звідти перенесено. Наприклад, не зовсім вдало підібрана картинка для демонстрації образу бога Гапі (в тексті російська транскрипція як Хапі). Авторів підручника не насторожило чомусь, що там дві особи зображено, і як в такому разі вчителям доведеться пояснювати, що оті два дяді – то один (?) бог Гапі? Вибір цієї ілюстрації невдалий, вона стільки ж може пояснити школярам, хто такий бог Гапі, як двохголовий орел на гербі Російської федерації може пояснити, що за птиця така – орел.
Наостанок хотілося б ще раз підсумувати, що є основними недоліками обох підручників.
По-перше, це дуже часте перекручення фактів, подій, процесів, загальне незнання історії Єгипту. Обидва підручники потребують ґрунтовної переробки щодо всього змістовного наповнення розділу про Стародавній Єгипет, і мабуть, не лише його, випадок з музеєм «Стародавня Аратта», сарі як давній одяг індійців, та інші, наведені вище, це засвідчують.
Не менш важливим недоліком є наявність застарілих ідеологічних штампів сприйняття стародавньої історії. Ці два підручники – яскраві приклади присутності таких штампів і упереджень серед спільноти українських істориків, адже підручники готували і рецензували історики. Тому дозволю собі їх узагальнити:
1.Упередження загального характеру, спрощене, схематичне бачення стародавньої історії:
- Єгипет і інші стародавні цивілізації раз виникнувши, мало розвивалися чи не розвивались зовсім.
- Єгипет і стародавні цивілізації мали примітивний державний і суспільний і економічний устрій, який базувався на іригаційному державному землеволодінні і рабській праці.
- Ігнорування специфіки кожної держави, народу, культури, регіону, як і специфіки кожної історичної епохи.
2. Присутність орієнталізму, вивищування античної цивілізації з поміж інших, як особливого носія принципу демократизму, тощо. Східні стародавні держави протиставляються грецьким полісам і Риму, взагалі античній цивілізації, як «деспотичні» і менш розвинуті – «демократичним», і більш розвинутим. Це не зважаючи на те, що і у грецькій історії і в історії римлян, «демократичний» полісний устрій – це лише один із періодів їх історії, який змінився зрештою на монархічний, і навіть на імперію. І що ці дві культури були невід’ємною складовою стародавньої світової культури, вони жили в одному світі із єгиптянами, персами, етрусками, фінікійцями, та іншими народами, у взаємних контактах і взаємних запозиченнях як нових технологій, товарів, так і ідей, релігій, міфів, художніх образів, і художніх технік, візуальних образів, тощо.
3. Бачення стародавньої історії з точки зору парадигми, яка були присутня в світовій історичній науці наприкінці ХІХ в першій половині ХХ століття. В попередньому своєму огляді я вказувала на наявність геополітичних штампів в підручнику. В підручнику О.Г. Бандровського та В.С. Власова вони більш очевидні, в підручнику Поментун О.І., П. В. Мороз, Ю.Б. Малієнко набагато менш, але теж трапляються.
Мова йде про звичку міряти культурний розвиток певної цивілізації військовими здобутками імперії. Імперія вважається найвищою формою розвитку цивілізації, без якої сама цивілізація не можлива. При такому підході історія стародавніх цивілізацій, як і взагалі цивілізацій бачиться і описується як боротьба за виживання біологічних організмів. Кожна культура народжується, розвивається, виплескується за свої первісні кордони, і обов’язково утворює імперію, завойовує навколишні народи. Без стадії «імперія» культура не перетвориться на цивілізацію. Імперія-цивілізація може загинути у боротьбі з іншою імперією-цивілізацією. Причому розвиток культури і будь які інновації і досягнення пов’язувались саме із імперіями, без них культура і цивілізація ніби-то не могли розвиватись. Якщо одна імперія зазнавала краху, то інша – підхоплювала перехідний прапор світової цивілізаційної місії, і несла його далі, успадкувавши також культурне надбання попередниці. Щоб позначити таку гегемонну державу-імперію було введено термін «світова держава». Він відображає расистське по суті упередження геополітики, бо поділяє всі народи і культури на два сорти, культ-трегерів, які вміють створювати імперії, і мають право на завоювання інших, і інші народи і культури, які самі розвиватися не можуть, і мають бути завойовані для їх же блага і культурного розвитку.
Тому стародавня (і не лише) історія описувалась як серія імперсько-цивілізаційних циклів, при якому одна «світова держава» змінює іншу. При цьому Римська імперія оголошувалась спадкоємицею всіх попередніх стародавніх імперій, ну а про другі Рими і численні треті Рими, Райхи, чи «Миры», думаю вже детально розповідати не варто. Таким чином, обидва підручники, на жаль, відтворюють цю застарілу парадигму історичної науки в розповіді про історію Стародавнього Єгипту і взагалі про стародавню історію.
Таке бачення світової історії служило (і служить) для інструменталізації історії – воно дозволяло тодішнім європейським імперіям обґрунтувати свою владу над колоніями. Перша, а потім і друга світові війни і розпад колоніальної системи привели до відмови від такого бачення стародавньої історії на теренах Європи і Заходу взагалі. Але саме така парадигма історичної науки була законсервована на просторах СРСР та пост-радянських країн. Думаю, настав час від цих упереджень відмовитись як в українських підручниках для школи, так і для вузів.
Тому що, таким чином у школярів не просто формуються невірне і застаріле бачення окремих фактів, перебігу історичних процесів та явищ, а і формуються ідеологічні упередження, які просто шкідливі для подальшого життя, причому формуються на дуже ранньому етапі знайомства із історією взагалі.
Окрім того, курс стародавньої історії проходять у школі на ранніх етапах вивчення історії, після закінчення школи, коли студенти приходять на історичні факультети, вони виявляють, що все, що вони вчили в школі – не відповідає дійсності.
Все це дозволяє мені винести враження про необхідність створення нового підручника чи підручників на нових засадах. Думаю, що створювати їх має колектив авторів, як фахівців з окремих ланок всесвітньої стародавньої історії, так і педагогів та психологів. Потрібно повністю переглянути саму концепцію бачення стародавньої історії і викладання її школярам, як і викладання її у вузах теж.
Другою важливою обставиною є створення для таких підручників методичних посібників для вчителів, де була б викладена як нова інформація так і нова концепція викладання стародавньої історії.