В контексті дискусій про історичну освіту в Україні, вирішила подивитись, як представлена історія стародавнього світу, і зокрема Стародавнього Єгипту в шкільному підручнику. На теперішній момент Міністерством освіти та науки рекомендовано два підручники для шостого класу, обоє поєднують стародавню історію світу та України. Спочатку я ознайомилась із підручником О.Г. Бандровського та В.С. Власова, бо дізналась про нього раніше, а лише після закінчення цієї статті, ознайомилась із підручником О.І. Пометун, думаю, що напишу свої роздуми і про тей підручник також.

     Отже:

     Всесвітня історія. Історія України: підручник для 6 класу. Українська мова навчання./ О. Г. Бандровський, В. С. Власов. Видавництво: Генеза, 2014.

     http://ru.calameo.com/read/003645654bbf5856b87d9

     Наукову експертизу проводив Інститут всесвітньої історії НАН України, експерт кан. іст. наук, старший наук. співр. Чорногор Я.О. Зауважу, що він є науковим експертом обох підручників.   

     Роздуми, до яких спонукав мене перегляд цього підручника, викладаю в цій статті. Я не розглядаю її як строгу рецензію, швидше як мої враження, роздуми та поради, які я спробувала записати.

    Насамперед хочу підкреслити, що перед упорядниками підручника стояло дуже непросте завдання як просто розповісти дітям про давні цивілізації, які відрізняються від нашої сучасної глобалізованої цивілізації більше за інші.

     Також зауважу, що цілком усвідомлюю, що підручник для шостого класу має бути написаний мовою, яка зрозуміла дітям цього віку, і текст має складатись з урахуванням порад педагогів та психологів. Але однозначно спрощення тексту не має вести до перекручення.

     Зазначу, що я дозволяю собі критику в основному того розділу, який стосується Стародавнього Єгипту, висловлювати претензії щодо свого бачення інших стародавніх культур не вважаю за можливе. Вкажу лише, на окремі моменти, які мені видаються дивними в інших розділах. Зокрема, в розділі про первісну історію плутаються терміни – то община, то громада, а також чому спочатку йде Трипільска культура, а потім Мізинська стоянка і Кирилівська стоянка. І чому в місці де говориться про: «люди сучасного типу», не дописано, що це кроманьонці, хоча у запитаннях вони уже називаються кроманьонцями.    

     В підручнику історії Стародавнього Єпипту присвячено чи не найбільше місця серед стародавніх цивілізацій, але на мене цей розділ справив негативне враження.

     По-перше величезна кількість перекручень і помилок, як щодо фактологічного наповнення, так і щодо загального бачення. Спочатку я занотовувала все, що хотіла б поправити, але потім зрозуміла, що вказати всі помилки в рецензії не зможу. Можу констатувати потребу в деконструкції фактично всього змістовного наповнення розділу про Стародавній Єгипет цього підручника, та перегляду термінологічної бази і концепції викладу матеріалу. В підручнику відтворюється застаріле бачення стародавньої історії, оперте на історичну науку ще позаминулого століття, з усіма її «смаколиками»: європоцентризм і моделювання за єропейськими зразками єгипетського державного та суспільного устрою, культурного досвіду та світогляду, «імперія – наше все», з додаванням стереотипів радянського періоду: підведення до суспільного поділу на «багаті та бідні», «знать», «селяни та ремісники», тощо.

     Присутнє нав’язування бачення cтародавнього Єгипту з точки зору стародавніх греків, скрізь цитується, що сказав Геродот про Єгипет, що говорили про нього греки, і т.д. Автори підручника дають собі разу з тим, що Геродот міг перекрутити чи неточно зрозуміти щось? І що твори грецьких авторів далеко не єдині і зовсім не бездоганні джерела з історії Єгипту? Може в підручнику ХХ століття спробувати щось написати, як бачили себе самі єгиптяни?

     Без геліополітичних штампів про «світові держави» обійтися ніяк не можна? Як і без акценту на імперії як «золотому віці Єгипту»? Таке бачення історій цивілізацій панувало в європейській науці в ХІХ столітті, найважливішим в розвитку цивілізації було її перетворення на імперію, хто не зміг, той не цивілізація. Розквітом цивілізації оголошувався період, коли вона загарбала найбільшу територію, яку змогла. А звичайно, найбільш вартими на увагу школярів та вивчення вважались походи царів в інші країни та битви. За інших періодів, в історії, очевидно, «нічого не трапилось», таке речення теж є в підручнику, я про нього скажу трохи згодом. Відмічу і оповідь за спрощеною системою: розквіт – занепад.

     Простежується орієнтація на російські та застарілі, а часто спотворені варіанти вокалізації власних імен та назв: Рамзес, Озіріс, Хатшепсут, Фіви, тощо. Не позбавлений підручник і граматичних помилок та русизмів, зокрема: «управляючий» – українською буде «управитель»; «погребальний храм – українською або «поховальний», але краще «заупокійний храм», адже основною його функцією була постійна заупокійна служба царю чи цариці (йдеться про храм Гатшепсут).

     Датування подій поставлено за хронологією, яка зараз вже є застарілою. Більше того, основні періоди визначені по «умовній», або «конвенційній» хронології, а основні дати – по старій хронології. Датування ілюстрацій теж викликає запитання, звідки його взяли. На самому початку розділу про Стародавній Єгипет періодизація єгипетської історії зображена так:

      «Раннє та Давнє царство (31-22 століття д н.е), Середнє та Нове царство – періоди розквіту, перетворення Єгипту на світову державу (21-11 ст. до н.е), та Пізнє царство (10-4 століття до н.е.).» (С. 47)

     Тут явно видно, що спрощення, веде до перекручення, окремі періоди викинуті, інші механічно об’єднані. Раннє, Давнє Царства, як і Середнє та Нове – окремі історичні періоди, між якими були інші історичні епохи, так звані перехідні періоди, Перший перехідний період – між Давнім та Середнім, Другий – між Середнім та Новим, Третій – між Новим і Пізньою добою. А от Пізнього Царства не було, тому що Пізня доба – це епоха, що включає в себе низку іноземних правлінь на території Єгипту, які переривались періодами незалежності. Політична роздрібленість зовсім не означала повний занепад усіх сфер людського життя, таке бачення – дуже спрощене.

     Плутання із сучасною топографією і знаннями стародавньої топографії.

     Так, учням пропонується роздивитись по карті (С. 66.) «якими країнами пролягав шлях Рамзеса ІІ до північних кордонів Хеттського царства». Але Хеттське (можливо правильно Гіттітське?) царство було на північний схід від Єгипту, дійти до їх північних кордонів, що майже доходили до південного узбережжя Чорного моря,– означає або повністю підкорити цю державу, ну або ще зайти їм з тилу зробивши великий огин на південний схід через держави Межиріччя і Кавказ, чи висадивши морський десант з Чорного моря.

     Нечіткість, а іноді плутання назв стародавніх і сучасних територій. Так, стародавня Ефіопія, і сучасна країна з такою назвою – різні території. Пасаж про єгипетські завоювання до «Ефіопії», без пояснення, спотворює уявлення про межі завоювань.

     С. 65. Запитання 2. «Визначте місце розташування країн, з якими воювали єгипетські фараони, Нубії, Лівії, Палестини, Сирії. Покажіть кордони єгипетської держави за Тутмоса ІІІ, визначте територіальні межі цих володінь».

     Назви стародавніх країн не є назвами державних утворень, одне з одним не співпадає. Так, на території стародавньої Сирії в різні епохи існували різні держави, з якими воювали єгиптяни: Мітанні, Гіттіти, аморейські держави, тощо, або ж ця територія входила до складу держав Межиріччя. Тому пассаж про те, що Тутмос І (С. 63) «Вийшов на кордони Сирії», викликає запитання: на які кордони? Якої Сирії? Сирії як держави ще не існувало.

     Тут потрібно систематизувати, за яким принципом все має бути подано в підручнику. Мабуть варто також пояснити, що держава і країна – не завжди синоніми, і що межи стародавніх країн і сучасних не співпадають.

     Плутанина існує і із сучасною топографією, так на С. 48. вміщено фото: «Піраміди Хефрена та Хеопса неподалік Каїра». Піраміди стояли неподалік Каїра сто років тому, зараз кожен турист, хто відвідує піраміди в Гіза, виявляє, що вони стоять уже в межах сучасного Каїру, і новобудови оточують їх звідусіль.

     Плутанина із змістом того, про що оповідається, зустрічаються вигадки:

     З подивом дізналась, що єгиптяни знали манго, та «Одомашнили верблюда, що полегшило торгівлю та дало змогу перевозити вантажі пустелею». Цікаво, як це їм вдалося одомашнити те, що в Єгипті не росло, і приручити тварин, які в Єгипті не водились. Манго походить із Південної Азії, до Єгипту ця рослина потрапила не раніше ніж у 10 столітті н.е. Одногорбі верблюди водились на території так званого Рогу Африки та на півдні Аравійського півострова, саме жителі цих територій їх і одомашнили, в Єгипет верблюдів привели стародавні арабські народи, чи не перша їх згадка припадає на часи Ксеркса. Араби, які селились в Стародавньому Єгипті, розводили там верблюдів, вони ж заробляли тим, що перевозили верблюдами торгові каравани вже за греко-римської доби, стародавні єгиптяни «веблюдячими перевезеннями» не займались, вони традиційно використовували для цього ослів.

     В багатьох місцях простежується, що ті, хто написав текст, не розуміють про що пишуть. Так, на С. 51. є: «Першу піраміду було споруджено близько 2650 року для фараона Джосера. Піраміди, споруджені потім, мали правильну геометричну форму. Їх будували із суцільних кам’яних блоків масою від 25 до 500 центнерів. Грані пірамід чітко орієнтовано за сторонами світу».

     Отже піраміда Джосера мала «неправильну геометричну форму»? Очевидно, йдеться про те, що піраміда Джосера була шестистутінчатою, а потім (не відразу після Джосера, а через майже століття експериментів із побудовою пірамідальних архітектурних споруд) навчились будувати споруду у формі справжньої квадратної в основі піраміди, із похилими стінками, без уступів.

     Також «Грані пірамід чітко орієнтовані», це про що? Похилі площини, які звужуються до центру – теж є гранями піраміди. А на С. 70 уже є інше тлумачення: «Адже піраміди точно орієнтовані своїми кутами за сторонами світу». Так чим же орієнтовані піраміди за сторонами світу – кутами чи гранями? Може «квадратні основи пірамід були розташовані у просторі враховуючи орієнтацію за сторонами світу»?

      Ще трохи про піраміди та гробниці: С. 51. «Казковою розкішшю відзначались поховання фараонів. За часів розквіту Єгипту традиція споруджувати піраміди урвалася, а померлих фараонів стали ховати в гробницях у Долині царів. Найвідомішою є гробниця фараона Тутанхамона. Фараоном він став у 9 років і володарював десятиліття, упродовж якого, щоправда, нічого примітного не сталося.»

     Отже, епохи, коли єгипетські царі споруджували піраміди, – не є часами «розквіту Єгипту», як тоді їх назвуть упорядники підручника, епохою занепаду? Адже саме таку спрощену бінарну систему бачення історії всіх стародавніх культур «розквіт-занепад» вони пропонують.

     Тепер коментар на: «нічого примітного не сталося». Це такий же застарілий шаблон сприйняття історії як переліку діянь царів, переважно військового характеру, причому за «сильного царя» щось стається, а за слабких – в історії утворюється «вакуум»?

     Саме на період правління Тутанхамона припадає процес, який мав вирішальний вплив на подальшу долю єгипетської цивілізації, і всього людства взагалі. Йдеться про суперництво у боротьбі двох партій при дворі: продовжувачів справи Аменготепа IV Ехнатона (умовно кажучи поборників монотеїстичної релігії) та адептів традиційної релігійної системи (умовно – політеїзму), хоч сам правитель, можливо, не був сильним гравцем чи взагалі суб’єктом в політично-ідеологічному протистоянні різних угрупувань тогочасної політичної еліти. Зійшовши на престол як Тутанхатон, він згодом «виправив» ідеологічну доктрину, девізом якої було його ім’я, на те, під яким його знають в сучасному світі.

     Проблема в тому, що дійсно, зараз Тутанхмона знають здебільшого через «скарб Тутанхамона», а не через важливість історичної епохи, кінець якої і трагічні перипетії якої він уособлює, оскільки про Ехнатона та його реформу відомо зазвичай лише спеціалістам. Я не закликаю вводити всі ці перипетії політико-ідеологічної боротьби до підручника для 6 класу, я застерігаю проти таких висловів: «нічого примітного не сталось», які є відлунням застарілого та спрощеного бачення історії. Щодо самого Тутанхамона та його гробниці, може доречніше оповісти як і хто її відкрив, і що там знайли, в одному місці, а не розкидати фрагменти цієї розповіді по окремим параграфам.

     Назву ще декілька перекручень подієвої історії, так на С. 63 говориться, що: «Першим фараоном, який здійснив великий завойовницький похід за межі Єгипту, став Тутмос І.» Твердження не відповідає дійсності, як і твердження на С. 64 про царицю Гатшепсут: «Це був перший в історії випадок утвердження жінки на найвищих щаблях влади». І походи здійснювали, і завойовували навколишні території, ще від додинастики, царі XVIII династії проводили свої походи, бажаючи відновити свою владу над вже завойованими попередниками та втраченими землями. Так і жінки на престолі Єгипту були задовго до Гатшепсут, починаючи від першої династії (Мерет-Нейт), та ще низка інших цариць.

     Нижче в тексті підручника читаємо: «Після смерті Хатшепсут престол посів Тутмос ІІІ (1504-1450 рр. до н.е.).» Тутмос ІІІ зійшов на престол разом із Гатшепсут, він був її співправителем весь час її правління.

     З того опису Рамсеса ІІ та Кадешської битви, що маємо в підручнику, зовсім не очевидно, за що його названо воїном у назві підрозділу (С. 66. «Чому фараона Рамзеса ІІ називають воїном та будівничим?»). Бо тут оповідається, що під Кадешем «війська фараона були розбиті», а сам він «дивом урятувавася від загибелі», мабуть, втік? Учні так і не дізнаються, що врятувало Рамсеса не диво, а його хоробрість і воїнська звитяга, він сам взяв участь у битві, і був у найнебезпечнішому її місці. Єгиптяни зуміли перегрупуватись і організувати нанесення контр-ударів. Скажу, що ця битва складалась із декількох етапів, і що це одна із найбільших битв колісниць в історії. Битва по-суті привела до відчутних втрат з обох боків, і не закінчилась остаточною перемогою жодної із сторін, Рамсес відбивши гіттітів не став здійснювати облоги Кадешу бо не мав таких можливостей, а правитель гіттітів не наважився знову напасти на єгиптян. До речі, це ще й один із найдавніших випадків задукемонтованого перебріхування фактів, і іноформаційної війни та пропаганди: і Рамсес і правитель гіттітів Мутаваллі ІІ писали про власну перемогу в цій битві. Рамсес красиво представив її як благовоління та участь бога Амона. Ну і звичайно, окрім цієї битви, у нього була ще серія інших битв та походів у різних напрямках. Я розумію, що розповісти дітям про цю битву буде складно, але Кадешська битва (якщо її взагалі протрібно включати до підручника) також чудова нагода для руйнації багатьох штампів, зокрема, щодо спрощеного бачення війни і історії взагалі.

     Перекручення фактів і грубі помилки трапляються особливо при спробі «перекласти» щось з давньоєгипетської. Наприклад, на С. 50: «Бл. 3000 р. до.н. е. між Верхнім та Нижнім Єгиптом тривало протистояння. Боротьба закінчилася перемогою правителя Верхнього Єгипту Міни. Він став засновником першої династії єгипетських царів і першої загальнодержавної столиці, яку єгиптяни називали Хет-ка-Птах (у перекладі – «храм душі Птаха»), а греки – Мемфіс (білі стіни). Згодом своїх правителів єгиптяни стали називати фараонами.»

      Окрім того, що про царя Менеса (грецьке слово) розповідає пізніша єгипетська історична традиція (під іменем Мені, читання Міна – давно застаріло), а не синхронні епосі джерела, поділ на династії теж є витвором тієї ж пізнішої традиції, яка пов’язувала «династії», а правильно – «доми», із місцем резиденції її правителів, а не з династіями в європейському значенні. Тобто, цар Гор Ага (він же, можливо, і Нармер (?), і Мені (?)), який заснував нову (ще одну) столицю на півночі, мабуть би здивувався дізнатися, що він заснував першу династію. Зазначу, що є ще низка царів, яких єгиптологи об‘єднують в нульову династію. Щоб розібратись із династіями, мабуть потрібно в підручнику трохи сказати, як і хто ділить історію Єгипту на періоди та династії.

     Єгиптяни не називали свою столицю, яка нині відома як стародавній Мемфіс, «Хет-ка-Птах», це спотворена упорядниками підручника назва словосполучення Гут-ка Птаг – «храм (бога) Птага»¹, який спочатку був розташований на південь від міста. Етимологія грецької та сучасних назв європейськими мовами цієї країни (Єгипет), яку виводив з назви цього храму Манетон, є спірною і навряд чи настільки важливою, щоб писати про неї в підручнику. Місто, яке заснував цар першої династії Гор Ага мало назву, яку умовно можна прочитати: «Інебу-гедж(у)», саме ця назва і значить «Білі стіни». Через декілька століть місто отримало ще одну назву, це скорочення від назви піраміди Пепі І – «Мен-нефер-Пепі», перекласти яку можна приблизно «Стабільний/тривалий красою/довершеністю Пепі». Спочатку назва застосовувалась для піраміди та для припірамідного міста, а потім, у скороченому вигляді «Меннефер» – для всього міста Інебу-гедж(у), як друга назва, очевидно, коли припірамідне місто зрослось із Інебу-гедж(у). Греки цю назву вимовляли як Мемфіс.

     Єгиптяни ніколи не називали своїх царів фараонами, це грецьке запозичення давньоєгипетського «пер-аа» «великий дім», що означав приблизно «державна адміністрація», «державне господарство». Для того, щоб назвати посаду свого царя, єгиптяни використовували декілька понять, найрелевантнішим можна вважати «нісут», але чи потрібно писати цей термін в підручнику, чи може краще зупиниться на «цар»², з вказівкою, що обидва терміни: і наше старе «цар» і грецьке «фараон», яке прийшло і в нашу мову, є синонімами.

     Взагалі, про інститут монархії варто було б сказати декілька слів, зокрема про те, що типологічно схожі інституції монархів-царів у країнах стародавнього світу мали різні назви, але по суті були монархіями. Також варто було б сказати, що царську владу стародавні народи, і єгиптяни зокрема, розглядали взагалі як сакральний інститут, тобто царі – були богами, це обожнення влади мало в різних культурах і в різні епохи різний ступінь, але воно було. І відповідно до цього, варто відкоригувати пасаж: (С. 56.) «Єгиптяни вірили, що їхні царі мають божественне походження. В давніші часи першим фараоном вважали бога Гора, що зійшов на землю. Пізніше фараона стали величати сином бога Амона-Ра».

     У підручнику плутано розповідається і про вищі державні посади. У розділі «Хто і як керував єгипетською державою» на С. 51. зазначено: «Другою людиною після фараона був головний суддя та управляючий господарством країни». А на ст. 60. говориться, що найвпливовішим серед державних чиновників був «візир (чаті)». Насправді ж йдеться про одну й ту ж посаду візира, найвищого після царя чиновника (можна казати чаті, повна назва її «таїті заб чаті» хоч може без цього слова можна обійтись взагалі), який очолював державну адміністрацію і серед інших своїх функцій мав нагляд над судочинством. Але головним суддею (може все-таки краще верховним) був цар.

     Я б рекомендувала розповідь про державну структуру і суспільні верстви об’єднати в один розділ. Спочатку розказати про державу, сказати, що державна адміністрація мала різні ранги і посади вищих, середніх і нижчих ланок. І що є центральна адміністрація, і місцева. Адже, по-суті, через державну структуру Єгипту учень вперше знайомиться із ідеєю державної структури взагалі. Потім перейти до соціальної структури, сказати, що саме чиновники займали тут вищі щаблі.

     Хочеться спитати, де знайшли такий малюнок «суспільної піраміди»,  представлений на С. 61, де під верхньою фігурою царя іще два царі були зображені? І ще одна фігура з атрибутами божества (?!). На тому малюнку взагалі веселий «набір» персонажів, який він має стосунок до соціальної структури Стародавнього Єгипту?

     Зазначу, що твердження у розділі про соціальну структуру: «До верхніх щаблів належали вельможі (найбільш знатні та заможні люди) та державні чиновники», є некоректним. Справа в тому, що вельможі і є чиновниками виших щаблів. На відміну від європейських держав середньовіччя, саме статус людини в державній ранговій системі Єгипту, а не знатність народження чи заможність визначали її суспільний статус, поза державною структурою не існувало ні знаті ні багатих людей. Щодо тих, хто посідали нижчі сходинки, класичну спадщину класової теорії: «селяни й ремісники», та поміщення між чиновниками і «нижчими» класами представників творчих професій (мабуть «інтелігенція» – як прошарок), варто трохи відредагувати. Зазначу ще один момент, Єгипет не був етнічно гомогенним, поряд із єгиптянами тут проживала низка інших народів, може це варто використати в підручнику, щоб сформувати у школярів уявлення про національні меншини, імігрантів та співжиття етносів?

     Методика викладу розповіді про богів і єгипетську релігію, яка винесена на практичне заняття: Міфи та релігія Давнього Єгипту. (С. 53-54), швидше заплутує, ніж щось пояснює. Тут теж є помилкові твердження або неповні твердження, що спотворюють уявлення, наприклад: «Бог Гор став покровителем влади фараона, він уособлював небо та світло», «Особливою повагою користувався бог мудрості Тот – у нього голова птаха ібіса з довгим дзьобом», “Найшанованішим богом давніх єгиптян був бог Ра. Інші його імена – Амон і Амон-Ра.”

     Є речення незрозумілі: C. 53. «Єгиптяни вшановували божества, утілені в образі людини, тварини або в образах, які поєднували ті і ті риси. Обожнювали також явища природи, небесні тіла». «Віру Озіріса втілено в господарському календарі давніх єгиптян».

     Мені не зрозуміло як можна втілити віру в Осіріса в господарському календарі.

     Як видно із наведених прикладів по всьому тексту постійно мелькає «втілення», але не зовсім зрозуміло, що це «втілення» має пояснити учням. Про вшанування божеств “утілених в образах людини, тварини або в образах, які поєднували ті і ті риси», йдеться на самому початку підрозділу, очевидно хотіли сказати, що богів зображали в образах людей, тварин чи напів-людей напів-тварин. Але хіба це виділяє єгипетську релігію серед інших стародавніх релігій?

     Може потрібно подумати, як розповісти дітям про релігійну систему взагалі, про релігії стародавнього світу, як і про те, що релігія має не лише міфологію та пантеон богів, а ще ритуальну практику, для якої споруджували храми, та корпус літератури, яку вважали сакральною. А також що релігія має особистісний вимір, який пов’язується з етикою, та з уявленнями про потойбіччя.

     Не справляє краще враження і розділ (С. 57.) 3 Господарське, суспільне та повсякденне життя давніх єгиптян. Це практичне заняття і знання про сільськогосподарскі роботи пропонується черпати із розгляду давньоєгипетських зображень, і відповідно, ставляться питання до дітей, які мають здогадатись, якими заняттями займались люди, зображені на ілюстраціях: (С. 57) «Роздивіться давньоєгипетський розпис. Про які заняття давніх єгиптян свідчать малюнки? Як організовано працю єгиптян? Про що це свідчить? Чому перше зображення іноді називають «календарем хліборобських робіт»?

     У мене ж виникає запитання до укладачів, а сучасні діти в 6 класі знають що таке сільськогосподарскі роботи? Вони їх часто бачили? І в якому вигляді? Збирання комбайном зерна відрізняється від жнив серпом. І укладачі підручника точно впевнені, що діти зможуть точно визначити, що саме зображено на єгипетських зображеннях? А вони самі впевнені, що точно знають, що саме там зображено? Так, на запитання що робить у полі перед початком жнив єгиптянин з мотузкою, я не змогла відповісти, бо я на тих зображеннях такого персонажу не знайшла (всі ілюстрації тут, до речі, не пронумеровані). Йдеться про другий знизу регістр першої ілюстрації, там де два персонажі збирають в  мотузяний лантух колоски (але це не початок жнив)? Про другу ілюстрацію, яка зображає полив саду шадуфом (там жнив нема взагалі)? Чи про обрізаний фрагмент давньоєгипетської сцени на третьому зображенні? Діти зможуть за цим шматком шось визначити?

     В багатьох місцях спостерігається занадто сильне спрощення загальної картини, що може вести до викривленого сприйняття, наприклад: (С. 57) «У Долині Нілу люди вирощували зернові культури, а в його Дельті розкинулися пасовиська. Нижній Єгипет славився садами і виноградниками».

     І що на всьому протязі нільської долини ніде не вирощували жодного дерева і не тримали жодної тварини? І крім того, так що ж було у Дельті, бо це і є Нижній Єгипет, пасовища чи сади і виноградники?

     Розповідаючи про ремесла, вміщено таке речення: «У горах було багато будівельного каменю (базальту та граніту)» (С. 58) Ні граніт ні базальт не належать до основних будівельних каменів стародавніх єгиптян. Єгиптяни будували свої споруди в основному із вапняку або піщанику, а граніт та базальт використовували переважно для оздоблення споруд, а також для виготовлення окремих об’єктів: колон, обелісків, статуй, олтарів, стел. При цьому, під тим, що в старих працях з історії Єгипту називали «базальт», ховаються як мінімум п’ять різних каменів. Сам базальт єгиптяни до епохи греко-римської обробляли мало.

     На с. 60. запропоновано порівняти дві фотографії, на одній із яких зображена статуя, а на іншій – статуетка, хоч фотографії зроблені так, ніби-то обидві фігури мають однакову довжину: «Роздивіться скульптури: на якій з них (саме така орфографія в оригіналі – ОР) зображено писаря, а на якій гончара?». Це пропонується після цитування перекладу українською мовою (звідки переклад, із російського перекладу ?) уривку із давньоєгипетського твору «Сатира на професії (ремесла)».

     По перше, потрібно говорити про писців, а не про писарів у Стародавньому Єгипті, тут є різниця. Недаремно сучасна англійськомовна єгиптологія не плутає ці два поняття: scribe та clerk, і не намагається осучаснити реалії Стародавнього Єгипту, як і німецькомовна, французькомовна, і навіть російськомовна.

     Писар – це професія і посада, але це слово із реалій більш пізніх епох, ніж Стародавній Єгипет. Воно, окрім того, має цілком тісні конотації з певним періодом історії України та Європи. Слово писець вживається щодо реалій стародавніх народів, здається, вперше – у слов’янському перекладі Біблії, і воно більш релевантне щодо того явища, яке воно номінує. Писець – це більш широке поняття, чим писар, воно означає будь-яку людину, яка вміє писати і читати, причому в культурі, де таке вміння вважається пов’язаним із світом сакрального, оскільки саме знання сакралізовано. Писцями називали авторів, що творять письмена, книги, що зберігають і примножують суспільну мудрість. Тобто, перекладаючи на сучасні терміни, писець – людина інтелектуальної праці. В Стародавньому Єгипті – і все чиновництво взагалі, бо лише освітчена особа могла бути чиновником. Тобто автор Сатири на професії (чи ремесла) хотів сказати, що інтелектуальна праця є більш престижною, ніж фізична, і що оволодіння письмом відкриє можливості кар’єрного зростання та зайняти певне місце на вищих щаблях суспільної ієрархії, стати начальником самому.

     Статуя зображає конкретного індивіда у позі писця, тобто, як інтелектуала, такі статуї мали чиновники вищих рангів, які, власне кажучи писарями-переписувачами чи клерками не були. Чи коректно її порівнювати із статуеткою-моделлю, яка дійсно означає абстрактну фігуру як частину композиції фігурок, що зображали господарчі роботи? Далі, варто сказати, що у мене викликає великі сумніви, чи ця статуетка справа зображає саме гончара. Найімовірніше, що це майстер, що висвердлює середину у кам’яному посуді.

     Насправді, гончарство в Єгипті не було гарно розвинене, в порівнянні із іншими ремеслами, і зовсім не славилось, як про це повідомляється в підручнику. Його автори знову наплутали. Вироби з глини, глиняний посуд зокрема, єгиптяни використовували для повсякденного вжитку, але він не вважався престижним. Єгипет же славився своїм кам’яним посудом, а також своїм фаянсом, фрітою та склом, саме ці вироби були престижними, і їх хотіли мати у себе жителі навколишніх земель. Але єгипетський фаянс не має жодного стосунку до гончарства, тобто до виготовлення виробів із глини. Це штучний матеріал, близький до скла за хімічною структурою та технологією виготовлення. Якраз про виробництво фаянсу і скла можна було б хоч слово сказати в підручнику, як і про те, що з каменю єгиптяни не лише будували храми та гробниці, а навчились його віртуозно обробляти, виготовляючи шедеври, різної форми і з різних каменів, навіть твердих порід, які заворожують відвідувачів музеїв. До речі, на одній із ілюстрацій, на які покликаються в підручнику в розділі щодо ремесел, зображено виготовлення амулетів, найімовірніше – із фаянсу. Цікаво, чи знали автори підручника про це, коли пропонували визначити, якими ремеслами займаються єгиптяни? Чи на уроках дітям показуючи цю картинку, будуть розповідати знову про гончарство?

     Ще про ремесла та технології – обійдено така важлива галузь як кораблебудування та, відповідно, як і інформація про подорожі, експедиції, морські та сухопутні, морську і взагалі торгівлю та міжнародні стосунки. У підручнику дітям сказано, що купців у Єгипті не було, як і торгівлі, і, мабуть, і ринкових відносин, про які нічого на сказано. Іншими словами картина економічного та суспільного життя Стародавнього Єгипту знову спрощена і спотворена.

     А от розділ про досягнення єгиптян (С. 67.) – по-суті нічого нового не додає крім верблюдів, та «освоєння родючих земель у північно-східній частині лівійської пустелі Фаюмського Оазиса» (таке формулювання в оригиналі – ОР), яке чомусь трактується як найбільше їх досягнення, та інших часто перекручених фактів. Я б рекомендувала весь розділ прибрати, а розповідь про сільське господарство і ремесла об’єднати із досягненнями та технологіями.

     Введення до підручника інформації про повсякденне життя – це добре, але тут теж все не бездоганно. Так, в описі одягу, який носили єгиптяни (С. 61), присутнє намагання все звести до «багатих і бідних». Фасон одягу якогось конкретного періоду подається, як соціальна ознака. Так, гофрований одяг єгиптяни носили лише в певний період, вузькі сукні на бретелях носили як бідні так і багаті єгиптянки, скажімо в Давньому Царстві. Можу до цього додати, що існували різні моди, як чоловіча так і жіноча, фасони, кольори, і дрес-коди для різних ситуацій, тощо. І що канон зображень певних фігур в гробничних сценах не завжди правильно відображає реальний стан, скажімо майже не показано людей в галябіях, довгих шитих туніках з рукавами, які, швидше за все, були основним чоловічим одягом в усі періоди.

     Разом з тим, певний одяг як і певні прикраси дійсно можуть використовуватись як показник статусу у суспільстві, не лише давньоєгипетському. Зокрема про намиста, або, якщо бути точним, набірний із намистин комір (а не намисто), як і пекторалі, та інші атрибути царя, як статусні речі, а не як прикраси, варто було сказати. І звичайно, потрібно переписати слова про те що мумія Тутанхамона була прикрашена (С. 52) «амулетами, намистом, підвісками, браслетами, перснями», бо це викликає уявлення, що амулети, браслети та вся інша біжутерія там опинились тому, що єгиптяни хотіли мумію прикрасити, а не тому, що це статусні речі царя.

     У параграфі 13. «Освіта, наукові знання, образотворче мистецтво та архітектура давніх єгиптян» (С. 68 і далі) бракує хоч б слова про єгипетську літературу. Весь розділ написаний геть непрофесійно. Місце, де розповідається про письмо Стародавнього Єгипту, показує, що ті, хто складав текст, просто не володіють інформацією, і перекрутили все, що можна. Зокрема, виявляється, що ієрогліфи – це «схематичні малюнки, що позначають слова й поняття та використовуються для письма», і пояснення, що ієрогліфи можуть позначати цілі речення. Але в нашому письмі в українській мові теж є приклади того, що одна буква позначає ціле речення, наприклад вигук: «О!». Але чи є це підставою казати, що кириличні букви позначають цілі речення?

     «Слово папірус – єгипетською мовою означало те, що належить царю».

      «Давньоєгипетська графіка складалась із 750 знаків»

     «Спочатку написи робили на камені. Потім матеріалом для письма став папірус».

     Звідки така інформація?

     Також пропонується така розповідь про Розеттський камінь: «текст на камені було висічено трьома мовами» (С. 69). Цікаво, якою була третя мова? Судячи з того, що написано в підручнику, що «Співставивши написання імені царя, що було обведене овальною рамкою із грецьким письмом та давньоєгипетськими ієрогліфами, Шампольйон розшифрував окремі знаки», мабуть то була французька.

     Не менше «порадувало»: (С. 70).

     «Палаци, храми, гробниці прикрашено статуями фараонів, вельмож, полководців та верховних жерців».

     «У руку воїну вкладали зброю, писареві – сувій» – це про скульптури.

     «Збереглися давньоєгипетські пейзажі, краєвиди долини Нілу» (С. 71).

     Завдання на цій же сторінці: « 1. Роздивіться картину давньоєгипетского митця. Чи не ускладнюють її сприйняття численні деталі: птахи злітають у небо, кішка полює в хащах папірусу, риба плюскочеться в річці?»

     А мені хочеться запитати, чи дійсно люди, які це писали, зовсім нічого не знають про єгипетське мистецтво, і про мистецтво стародавніх народів взагалі? Вони що дійсно вважають, що мистецтво в Стародавньому Єгипті слугувало для прикрашання та самовираження? Що статуї з’явились в «палацах, храмах та гробницях», бо єгиптяни хотіли скульптурою прикрасити приміщення, а не тому, що вони – культові об’єкти? Ікони в православних храмах теж вішають, щоб прикрасити приміщення? Що образотворче мистецтво давнього Єгипту – це «картини», що там були «пейзажі» та «краєвиди»? Що картиною, тобто завершеною композицією є частина декорації, яку показано на ілюстрації? Що за кожною такою «картиною» стоїть «митець», а не група майстрів, які її створювали? Ну і звичайно, пропозиція учням оцінювати художню композицію давньоєгипетського твору за критеріями сучасного мистецтва виглядає, м’яко кажучи, не зовсім розумною.

     Хочу зазначити, що мені сподобалось.

     Насамперед сподобалась сама ідея поєднання історії всесвітньої та історії України в одному підручнику.

     Щодо розділів поза Стародавнім Єгиптом – добре, що введено розповідь про кимерійців, скіфів та сарматів.

     Також добре, що є багато карт, і ілюстративного матеріалу, власне самих фотографій пам’яток, просто варто більш ретельно підходити до відбору цього матеріалу, і, звичайно, до цифрової обробки, бо судячи із єгипетських ілюстрацій, почасти кольори спотворені, і зображення не чіткі, окремі сцени обрізані. І, звичайно, не плутатись з тим, що там зображено, і з тим, що коли ілюстрація показує скульптуру, то її недоречно називати розписом.

     Також успіхом є те, що із розповіді про Єгипет зникли «секер-анх», тлумачення яких як рабів давно вже вважається помилковим, і «рабство як рушійна сила».

     В підручнику нема ствердження, що іригація – ключовий фактор об’єднання єгипетських територій в єдину державу, як і твердження про єдину іригаційну систему, яка існувала від самого початку єгипетської історії. Правда на С. 58. є запитання: «Чому не прокопуючи каналів та рівчаків, єгиптяни не могли виростити врожай?» На жаль, запитання поставлено не зовсім коректно. Вони могли його виростити, просто іригація дозволяла збільшувати площі посівних земель, її роль зростала із зростанням кількості населення та поступовим розширенням зовнішньої і внутрішньої торгівлі збіжжям.

     Надзвичайно сподобалась ідея з карликом Сенебом і питанням поміркувати над долею людей з вадами у єгиптян.

     Добре, що в підручнику є згадка про першу жінку-лікаря в світі, але там трошки наплутано. Лікарка Песешет (а не Песечет) С. 69. не практикувала в Мемфісі – це перекидання наших уявлень про лікарів, які практикують, на реалії іншої цивілізації. Ця пані мала посаду, яка називається: «начальниця (жінок)-лікарів», швидше за все, начальниця жіночого лікарського персоналу царського палацу.

     Вважаю позитивним моментом поміщення в підручник задач на віднімання та додавання дат, таким чином формується у дитини уявлення про хронологію, хоча самі дати раджу поправити на більш точні.

     Ситуація із доступом до знань в світі змінилась, оскільки сучасні діти вже мають змогу дізнатися більше, ніж написано в підручнику через інтернет, книги, та цілу індустрію ігор та відеоматеріалів. Також вони, хай і не всі, мають можливість з’їздити в Єгипет і самі все перевірити, де що стоїть.

     Перше знайомство з Стародавнім Єгиптом, як і іншими світовими культурам по-суті проходить ще з дошкільних часів завдяки міжнародній індустрії іграшок, ігор, конструкторів, розвиваючих програми, фільмів, в тому числі і дитячих, мультфільмів, не кажучи вже про книжково-журальну продукцію. Все це вже давно існує і в Україні, і діти мають змогу всим цим користуватись, зазначу, щодо текстів та відео, що в більшості – це російськомовні версії західних продуктів, а не україномовні, але то окрема проблема. Зокрема, думаю, батькам доводилось бачити, або і купувати книгу- скриньку із «єгипетськими артефактами» на Петрівці, в якій вкладені «папіруси», «листи лорда Карнарвона» та інші «дивовижі». Зараз в світовій системі продажів запущена навіть програма «замуміфікуй ляльку», з набором для такої муміфікації, ілюстративним матеріалом та навіть відеорозповіддю з поясненнями. Я зараз не беруся обговорювати наскільки штампи сприйняття певної цивілізації присутні в усій цій продукції, чи наскільки вони відповідають дійсності, але продукція існує і формує таке сприйняття.

     Тому існуючий підручник відстав від життя як за своїми змістовним наповненням, так і за концепцією викладу матеріалу, а це власне намагання пристосувати для шкільного підручника структуру підручника для вузів, тільки у дуже спрощеному вигляді.

     Звичайно, що я не збираюсь вимагати того, щоб вся викладена мною інформація щодо окремих фактів потрапила до підручника, вона наведена для того, щоб показати, в чому полягають перекручення. Для того, щоб написати просто і не багато, але вичерпно, достовірно і без помилок та перекручень про Стародавній Єгипет, як і про будь-яку іншу стародавню цивілізацію, потрібно володіти тематикою. Тому може потрібно залучати до створення підручника і фахівців з кожної окремої стародавньої цивілізації, для того, щоб виробити спільне бачення, про що саме має оповідати підручник, і як це має бути відображено.

     Вище я намагалась показати ті можливості, які дає історія Стародавнього Єгипту для формування знань та уявлень, які дійсно потрібні будуть дитині в сучасному світі. На прикладі розповіді про єгипетську державу та суспільство можна формувати уялення про державу та суспільну структуру взагалі. Розповідаючи про повсякдення, можна було б говорити про те, що притаманне і сучасній цивілізації (наприклад, мода, прагнення мати закордонну річ, тощо). Оповідь про Кадешську битву та її обставини можуть слугувати ілюстрацією того, що війну виграють не битвами, а економікою, бо зрештою обидві імперії зрозуміли, що потрібно миритися, цю ж подію можна використати для формування уявлення про інформаціну війну, пропаганду, тощо.

     Хочу сказати ще про одну обставину. Західні музеї вже понад десятиліття створюють все нові програми для дітей для ознайомлення їх із культурою Стародавнього Єгипту, як і з іншими культурами. Діти в музеях мають змогу, скажімо, погратися в фараонів, і надіти на себе відповідний одяг, розмалювати парірус, виліпити із пластичного матеріалу єгипетські речі, тощо, не кажучи вже про можливість купити іграшки, які зроблені як імітація стародавніх речей. Тому що у європейських та північно-американських музейників існує розуміння, що любов чи відраза до музеїв, як і до історії взагалі та потреба ознайомлюватись із культурною спадщиною людства, чи індиферентність до неї, закладається з дитинства. Окремі музеї в Україні також вже мають програми для дітей, поки-що не конкретно з єгипетської культури та історії, але, дуже сподіваюсь, що такі програми з’являться і у нас в майбутньому.

     Тут я пропоную враховувати всі ці обставини, і виробити політику щодо навчання стародавній історії, яка б вписувалась в контекст сучасного осмислення стародавніх цивілізації, в тому числі із залученням власних, українських ресурсів, бо в музеях України теж є єгипетські колекції, і не лише єгипетські. Якщо когось детально цікавить проблема єгипетских колекцій в наших музеях, дозволю собі зіслатись на свою статтю.³

     Тож пропоную, серед ілюстративного матерілу підручника давати і фотографії предметів з наших музеїв, із підписами, звідки ця річ, йдеться не лише про єгипетські артефакти. Окремі пам’ятки, що стосуються українських територій, вже представлені в підручнику, це дуже добре, пропоную активніше залучати матеріали і з інших культур. Окрім того, маленький рядочок, що от такі і такі пам’ятки культури, яку ми зараз вивчаємо, зараз зберігаються в таких і таких музеях України, матиме величезне значення і інформаційне і виховне. По-перше, така інформація формуватиме уявлення про включеність України в світову історію та загальнолюдський характер спадщини давніх цивілізацій. По-друге, це зацікавить і стане поштовхом, для відвідання музеїв рідного міста. Це також сприятиме розвитку знань про історію рідного краю і українську історію теж.

     Наприкінці хочу зазначити, що в підручнику О.І. Поментун, як виявилось, уже є багато з того, я пропоную зробити, що для мене стало приємним сюрпризом. Але сподіваюсь, що напишу про цей підручник окремо. Отже, далі буде.

1. гут-ка, дослідно «обістя двійника» це і є еквівалент для слова «храм».

2. Зазначу, що в єгиптологічних працях зазвичай не називають царів Єгипту фараонами, європейці адаптували для цього назви власних державних монархічних інститутів: King, roi, König. В частині слов'янських мов найвідповіднішим для цього є стародавнє слово «цар».

3. Романова О.О. Проект Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України щодо дослідження пам’яток Стародавнього Єгипту в музеях України // Пам’ятки східного походження в архівах та музейних зібраннях України: зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т сходознавства ім. А.Ю. Кримського. Київ, 2010. С. 113–124.