Особисте

Я перебував у Сендаї в Японії, куди мене запросив викладати Університет Тохоку, коли відбулися напади на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку та Пентагон у Вашингтоні 11 вересня 2001 року. Я саме дивився телевізор, коли з’явилася вражаюча картинка, на якій дим валував із першого хмарочоса. Щойно я переконався, що це не канал, на якому демонструють науково-фантастичні фільми, і не голлівудський блокбастер про паніку в мегаполісі, що все це відбувається насправді, – я не зміг не відчути зловтіхи, хоч і намагався стримати, придушити і приховати її. Це первісне почуття охопило мене, хоча в арабо-ісламській культурі строго заборонено так реагувати на смертельні випадки (арабською це називається шаматех), навіть якщо це жорстока і заслужена смерть твого найзапеклішого ворога. У той момент я відчував, що мільйони людей в арабському світі й поза ним відчувають те саме. Усі вони мимоволі промовляли, вголос і мовчки, традиційну формулу «Аллагумма ла шамата» (О Боже, не те щоб це зі зловтіхи), щоб приглушити власне збентеження від цього несподівано сильного забороненого почуття.

Поки розгорталася жахлива драма двох веж, я знову повернув собі здатність мислити тверезо, і тоді мені на думку спали дві ідеї й одне питання. Перша ідея була про те, що ісламісти вчинили саме так, бо глибоко в серці зачаїли ненависть до Світового торгового центру, який не змогли підірвати 1993 року. Як зазвичай буває тоді, коли помсти бажають араби або жителі Близького Сходу, переможена сторона особливо ревно прагне повернутися в те саме місце, щоб помститися, зрівняти рахунки і таки довести, що їхнє буде зверху. Я пригадав, що коли 2000 року Аль-Каїда зазнала поразки, атакуючи американський військовий корабель ВМС «Салліван» у єменському порту Аден, її бойовики повернулися туди через приблизно вісім місяців і провели розгромний напад на американський винищувач ВМС «Коул». Був іще один схожий випадок: коли Аль-Каїді не вдалося здійснити заплановане вбивство американського дипломата в Аммані в Йорданії, її кілери повернулися в те саме місце пізніше і «зрівняли рахунки», вбивши іншого американського дипломата, Лоренса Фолі, на майже тому самому місці. Пам’ятаючи про все це, я не мав жодних сумнівів, хто вчинив жахливий злочин у Нью-Йорку.

Я араб і знаю, наскільки сильним є бажання помститися в нашій культурі, і як йому підкоряються всі дії й усі думки, не залишаючи місця ніяким інакшим міркуванням. Щоб усвідомити це, досить поглянути на нескінченні криваві стосунки між Палестиною й Ізраїлем, відколи почалася друга інтіфада. Іще одна ідея, що спала мені тоді на думку, була: тепер США у всеозброєнні рушать у наступ на ілсамістський рух, щоб стерти його з лиця землі.

А питання в мене було таке. Звідки в мені особисто взялася ця зловтіха? Звідки цей ниций і гідний осуду захват – хай навіть ніяковий, сором’язливий і усвідомлений – у відповідь на знущання над невинними людьми? На думку спадали найрізноманітніші відповіді. Уже кілька днів із Палестини приходили жахливі повідомлення. Мабуть, десь у глибині душі мені було приємно бачити, як грубо принижують (хай і ненадовго) силу, таку певну себе. Мабуть, це було видовище Франкенштейнів джихаду, що їх так дбайливо виростили, вигодували й використовували Сполучені Штати, і чия вбивча  майстерність раптово обернулася проти власних хазяїв, дресувальників і маніпуляторів. Авжеж, моя арабо-ісламська культура має і леґітимні підстави для такої зловтіхи: коли «чорна магія врешті повертається проти злого чарівника», як ми кажемо арабською – тут я згадую про неймовірний цинізм та підступність зустрічі Роналда Рейґана з лідерами талібів, яких він запросив до Білого Дому і вітав як «людей, рівних за силою моралі батькам-засновникам Америки». Крім того, я мав природне для жителів імперських периферій і окраїн відчуття образи на центр, а в цьому випадку – на такий самовдоволений і пихатий центр самого центру.

Перелякані японські колеги та друзі не знали, що робити в цій ситуації. Наприклад, вони по телевізору бачили палестинців – і серед них малих дівчат і хлопців – які влаштували справжнє свято з нагоди нападів 11 вересня, публічно обмінюючись вітаннями, роздаючи на вулицях цукерки, наче під час якогось фестивалю. Разом із тим вони чули, як офіційна Палестина відмовлялася від цих святкувань і наполягала на їх розпуску, називаючи їх забавками нерозумних, невинних дітей; бачили, як Ясир Арафат висловлював найглибше співчуття американському народові та керівництву і здавав власну кров – під пильним оком телевізійних камер – для жертв терактів у Нью-Йорку.

Я чесно пояснював своїм збентеженим японським колегам і друзям, що палестинці й нерозумні діти, що святкували на вулицях, дуже точно висловлювали щирі почуття більшості населення арабського світу, і що відмови, співчуття та пози Арафата були чистої води прикладом лицемірності тогочасної політики. Щоб підкреслити власну правоту, я також пояснював, що в ці дні важко було би знайти араба, хай навіть дуже об’єктивного, культурного та мудрого, у чиєму серці не було б місця для зловтіхи щодо того, що сталося з американцями 11 вересня.

Невже відбулося Гантінгтонівське зіткнення цивілізацій, і то так швидко? Що ж, японці, з якими мені довелося говорити на цю тему, думали інакше. Усі події здавалися їм релігійною війною, яка повстала з якоїсь давньої темряви. Ісламський джихад здійснив сенсаційний і безпрецедентний акт насильства над серцем Західного світу, і президент Сполучених Штатів не зволікаючи мобілізує християнський світ, щоб рушити війною на іслам. Тому ми не здивувалися, коли одна культурна японка прошепотіла моїй дружині: «Що за жорстокі релігії у вас там на тому боці світу? Нині найкраще бути буддистом». Насправді, для мене було досить повчально стати свідком шоку 11 вересня та його перших наслідків у культурі, такій не схожій на мою рідну, культурі, де такі звичні вигуки, як «my God», «mon Dieu», «mein Gott», «ya Rabbi», «ya Ilahi» та інші зовсім нічого не означають.

У жовтні 2001 року я повернувся додому в Дамаск (Сирія), де мене втягнули в активні суперечки про події 11 вересня – ті дебати точилися в усьому арабському світі – та в обговорення теорій змов, що просто-таки розквітли навколо. Усі погоджувалися в тому, що потрібно відмежувати арабів, іслам та мусульман від трагедії у Світовому торговому центрі та Пентагоні, звинувачуючи в усьому, як завжди, Мосада, СІА, сам Пентагон, імперську змову євреїв-сіоністів, верховних інтриганів глобалізації, американський військово-промисловий комплекс тощо.

Найцікавіше питання, що його обговорювали в Дамаску, Каїрі та інших арабських столицях, було таке: відколи це араби здатні до такого стратегічного планування, тривалих приготувань, блискучої розробки тактики, безпомилкового координування, синхронізації та втілення планів? Одразу робили обнадійливий висновок: якщо сучасні араби – це не німці й не японці, то вони не могли мати нічого спільного з тим, що сталося в Нью-Йорку та Вашингтоні. Щодо мене, то я мав простіше пояснення: американці так добре натренували моджахедів в Афганістані, а крім того, араби були такими здібними їхніми учнями, що за першої ж нагоди обернули свої руйнівні вміння проти власних учителів.

Варто згадати чотири точки зору, що їх можна виділити серед складніших форм таких арабських обговорень і суперечок:

1. Теорії змов поступово, але неухильно втрачали позиції перед лицем усе більш очевидних фактів, які вказували на партію, яка була відповідальна за теракти 11 вересня, хоча сумніви, застереження та питання продовжували виникати то тут то там. Втім, звісно, найзапекліших теоретиків змов ніколи не можна переконати в тому, що вони не праві, незважаючи ні на які найочевидніші докази.
2. Лунали застереження не захоплюватися аж надто гучними розмовами про 11 вересня. Цей день почали вважати мало не поворотним пунктом історії людства: ми схильні говорити про світ до і після 11 вересня, так як говоримо про світ до і після Христа, до і після Мухаммедової хіджри, до і після Першої та Другої світової воєн, до і після вибуху атомної бомби в Гіросімі. Підкреслювали, що якщо допустити, щоб така псевдоапокаліптична риторика визначала терміни міжнародних дебатів навколо вересневих подій, або якщо допустити, щоб вона домінувала в місцевому мовленні та програмах, то це буде просто сприяти успіхові США в поширенні власної риторики на весь світ. Це також стане підтримкою для лідера Ізраїлю Аріеля Шарона, який намагається поширити свою не менш агресивну риторику щодо арабського світу й решти країн Близького Сходу.
3. Дехто висловлював тривогу (доволі егоїстичного характеру) щодо того, які наслідки матимуть дії, що їх прихильники правих ідеологій намагаються скерувати на обмеження й урізання загальновизнаних прав і свобод у США та Західній Європі в ім'я національної безпеки та виправдання війни з тероризмом.  Будь-яке видиме скорочення громадських прав і свобод у західних демократіях – це жаданий привід для наших військових режимів та шаріатських урядів пожвавити власну репресивну політику й судочинство. Якщо вже найпрогресивніші демократії світу вдаються до таких заходів перед лицем відчутної небезпеки, то що ж казати про наші власні авторитарні суспільства й диктаторські уряди з їхньою постійною одержимістю питанням «національної безпеки» та вічним списком справжніх та вигаданих внутрішніх загроз і зовнішніх небезпек?
4. Багато хто тривожився за безпеку, стан і майбутнє мусульманських та близькосхідних меншин (доволі численних) у західних країнах, особливо в Європі. Та найвиразніша точка зору, що постала в цих дискусіях, полягала в тому, що після кожної хвилі антиарабської й антимусульманської істерії в Європі прояви ворожості, расизму, дискримінації цих меншин повертаються до попередніх рівнів і звичних форм. Так сталося після жорстокого нападу палестинців на команду Ізраїлю під час Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені. Так було після перемоги ісламської революції в Ірані 1979-го, а також після сенсаційної драми фатви імама Хомейні проти Салмана Рушді 1989 року. Чи буде так само після того, як відшумлять пристрасті навколо 11 вересня?

Політика

У розпалі глобальної – під проводом США – війни з тероризмом чи має сенс шукати «прийнятне» визначення тероризму? А точніше, чи нинішня наполеглива вимога арабів та мусульман до панівного Заходу дати таке визначення справді матиме успіх? Поки світом править воля до влади, відповідь однозначна: «ні».

Та все ж ми всі розуміємо, що тероризм – це найчастіше зброя слабких, хоча й сильні світу цього ніколи не вагалися звернутися до неї, коли вважали за потрібне. Сьогодні США наполегливо намагаються розширити загальновизнане значення «тероризму», щоб включити до нього будь-який акт насильства, заколот, повстання, громадянську війну, збройний опір і все решту, що Захід вважатиме небажаними явищами. Внаслідок цих спроб розширити значення терміну дуже вибірково й довільно встановлюються межі між тероризмом з одного боку – і різними формами насильницького опору іноземній окупації, національними визвольними змаганнями, заколотами проти пригноблення з другого боку. Поняття тероризму позбавляється всього свого специфічного змісту та цінності, перетворюючись на таку собі «ідею на власний розсуд», яка служитиме сьогочасним інтересам тих, хто має владу. Більш диференційне і ретельніше визначене поняття тероризму – це якраз те, чого сильні світу цього нині уникають, адже їхня війна з тероризмом простягається далеко за межі боротьби з конкретними терористичними актами, організаціями та структурами.

Цей процес набув просто-таки абсурдних пропорцій, коли Ізраїль повторно окупував Західний берег ріки Йордан, а також коли було зруйновано Палестинську національну адміністрацію в ім’я продовження американської війни з тероризмом. Абсурдність ситуації було відзначено навіть у «Вашингтон Пост» у колонці редактора в числі від 25 квітня 2002 року – автор вирішив нагадати президентові Джорджу Бушу про необхідність проводити певні розрізнення, якщо він прагне, щоб його загальна війна з тероризмом мала успіх:

Безкомпромісне протистояння тероризмові, що його продемонструвала адміністрація Буша після подій 11 вересня, політично й морально дуже потужне, завдяки йому досягнуто надзвичайних результатів ув Афганістані й в інших частинах світу. Проте щоб протидія тероризму залишалася ефективною, адміністрація повинна розрізняти тероризм і деякі легітимні політичні випадки, коли його доводиться застосовувати; вона також повинна розрізняти легітимну боротьбу проти тероризму і спроби використати цю боротьбу, щоб виправдати неприйнятні цілі¹.

Ізраїльський письменник Амос Оз звернув увагу, що його країна бере участь у двох окремих кампаніях проти палестинців – легітимній війні проти тероризму й «несправедливих і марних» домаганнях контролювати Західний Берег і Сектор Газа. Адміністрації Буша потрібна політика, що змогла би дати пояснення, яка між ними різниця.

***

У пошуках альтернативного підходу я натрапив на характеристику ідеального терориста, що її Джозеф Конрад дав у романі «Секретний агент»: «Але що можна сказати про акт деструктивної жорстокості, такої абсурдної, що її неможливо збагнути, неможливо пояснити, майже неможливо навіть помислити; фактично, божевільної? Одне тільки божевілля справді жахаюче, оскільки його неможливо вгамувати погрозами, переконаннями чи підкупом»². Це зауваження озвучує Владімір, поштивий перший секретар російського посольства у Лондоні. Він намагається переконати млявого анархіста й поліційного інформатора пана Велрока здійснити такий жорстокий і незвичайний терористичний акт, щоби шокувати всю Англію (на той момент – надпотужну державу і владаря світу), вивести її з самовдоволеного стану, в той час, коли має розпочатися міжнародна конференція з питань «придушення політичної злочинності», як тоді називали транс-європейський тероризм. За сюжетом роману, терористи підірвали Королівську обсерваторію в Ґрінвічі, цей величний символ наукової потужності Британії та хранилище міжнародного часу.

Якщо колись і відбувся конкретний, жорстокий acte gratuit «божевілля й розпачу», який би повністю відповідав Конрадовому визначенню ідеального терористичного вчинку, то це був ефектний напад ісламістів на Всесвітній торговий центр, цей величний символ нинішнього світового верховенства США й передового міжнародного комерційного та фінансового розрахунку. Перший складник божевілля – нищівне самодемонстрування розробників і виконавців злочину: світового ісламізму загалом, а також мережі організацій та систем підтримки Аль-Каїди зокрема (включно з режимом Талібан в Афганістані). Другий складник – демонстрування, як найпотужніша суперсила на землі стоїть беззахисна проти зброї, фактично інструменту, не складнішого за ножиці та цивільні літаки, якраз у той момент, коли вона взялася будувати високотехнологічну й небачену доти протиракетну установку майбутнього.

Інші порівняно недавні випадки насильницьких актів, які відповідали, свого часу і у своєму місці, Конрадовому визначенню, – це викрадення і вбивство німецького підприємця Ганса-Мартина Шлеєра, яке здійснила банда Баадер-Майнгоф улітку 1977 року, і схоже викрадення та політичне вбивство на рік пізніше Альдо Моро, старшини дипломатичного корпусу найвищих політичних лідерів Італії періоду після Другої світової війни, яке здійснили італійські Червоні бригади. У цих випадках також не менш руйнівними були наслідки для розробників та виконавців злочинів, їхніх організацій та мережі підтримки, протекціоністських комуністичних режимів, а також світових радикальних лівих рухів.

У художніх творах можна знайти навіть деякі підказки для реальності щодо того, як насильство прийшло у Нью-Йорк. Наприклад, ось уривок із твору Герберта Велса «Як почалася війна у Нью-Йорку»:

Багато поколінь нью-йоркців ставилися до війни несерйозно, вважаючи її чимось далеким, що хіба впливає на ціни і дає газетам матеріал для гучних заголовків і фотографій. Жителі міста були навіть іще більш певні, ніж англійці, що затівати війну на власній землі – неможлива річ. У цьому вони так само помилялися, як і вся Північна Америка. Вони почувалися так само спокійно, як глядачі на кориді; може, вони й ризикували грошима, поставивши на результат, – але не більше... Вони думали, що Америка в безпеці серед усіх цих вибухів то тут то там. Вони вітали прапор лише за звичкою та традицією, зневажали інші нації, а коли виникали якісь міжнародні конфлікти, ставали палкими патріотами, тобто серйозно засуджували будь-якого національного політика, який не погрожував і не вдавався до суворих і безкомпромісних заходів щодо противників...

А потім раптом у світ, який спокійно собі працював над озброєнням і вдосконаленням вибухівки, прийшла війна... Потім сліпучі язики полум'я розлетілися навсібіч із того місця, куди влучила бомба, і маленький чоловік, який щойно стрибав, перетворився на мить на спалах вогню – і зник, зник повністю. Люди, які вибігали на дорогу, незграбно і безпорадно підстрибували, потім падали на землю і лежали непорушно, а їхній розірваний одяг помалу жеврів... Центр Нью-Йорка скоро перетворився на горно, де палав малиновий вогонь, із якого врятуватися було годі... Вулиці заповнював пил і чорний дим, який час від часу прорізав червоний вогонь... Машини, залізниці, пороми – все зупинилося, і навіть найменшого вогника не було, щоб вивести ошалілих біженців із того темного місива, крім вогню пожежі... Унизу вони залишали руїни, охоплені яскравим полум'ям пожариська, мерців, які лежали купами й окремо; чоловіки, жінки й діти змішалися, наче це були якісь араби, або зулуси, або китайці... Величезні натовпи зібралися... послухати і підтримати криками патріотичні промови, почалася справжня епідемія прапорців і значків... сильні чоловіки ридали, коли бачили національний стяг... торгівля ручною вогнепальною зброєю набула небувалого розмаху... і небезпечно було не носити значок на підтримку війни... Газети і журнали, що живили американські уми, сяяли від фотографій війни та від заголовків, що злітали, як ракети, і вибухали, як снаряди.

«Як почалася війна у Нью-Йорку» – це шостий розділ науково-фантастичного роману початку двадцятого століття, «Війна в повітрі». Незайве буде тут зазначити, що Конрад присвятив свого «Секретного агента» нікому іншому, як Велсу³.

Я переконаний, що «лівий» тероризм 1970-х у Європі став розпачливою спробою вийти з глухого кута історії й побороти глибоку структурну кризу, що в ній перебував комунізм, радикальні робітничі рухи, ідея про третій світ і загалом революційні рухи по всьому світу – і ця спроба втілилася в жорстоку action directe, дивовижну та надзвичайну. Тепер очевидно, що тогочасний тероризм був (1) тоді заледве зрозумілим проявом уже згаданого глухого кута і кризи, а також (2) прелюдією до остаточної кончини усіх цих рухів і напрямів, зокрема й самого світового комунізму.

Очевидно, надзвичайна action directe, що її найяскравішим виявом стали напади 11 вересня, – не менш розпачлива спроба частини лідерів ісламістського руху вийти з глухого кута історії й побороти глибоку структурну кризу, що в ній опинився ісламістський рух у другій половині двадцятого століття. Я вважаю, що це так само стане прелюдією до розкладу та остаточної кончини військового ісламізму загалом. Збройні угруповання і фракції, прихильники action directe, зневірилися в суспільстві, системі політичних партій, реформах, пролетарській революції, традиційній комуністичній організації та в інертних масах, надавши перевагу сліпим та видовищним діям, нехтуючи та зневажаючи наслідки, розрахунки шансів на успіх і провал у довгостроковій перспективі тощо. Так само й ісламісти, прихильники action directe, зневірилися в сучасному мусульманському суспільстві, його соціополітичних рухах, природній релігійності мас, у їхньому гаданому місцевому патріотизмі, панівних ісламських організаціях, політиці вичікування, що її провадив оригінальний та традиційний Союз братів-мусульман (із якого вони в більшості походили, так як первісно action directe походила від європейського комунізму), вирішивши йти власним шляхом сліпих й видовищних дій, так само зневаживши наслідки, шанси на успіх і провал тощо.

Колись Мішеля Фуко запитали про соціальне й революційне значення його книжок. Він відповів щось на зразок того, що це не більше ніж коктейлі Молотова, ручні гранати або звукові бомби, що падають у систему, яка ковтає їх у момент вибуху, і які не лишають жодного сліду, крім спалахів. Це розпачливе повстання, що не має ні причини, ні чітко визначеного чи досяжного об’єкта. Ця думка – частина загальнішої ідеї Фуко про те, що в нинішніх обставинах єдиною можливістю протидіяти є застосовувати action directe у формі локальних нападів, періодичних сутичок, партизанських рейдів, невпорядкованих бунтів, опору без сенсу, нетерплячих вибухів, анархічних атак, несподіваних повстань.

Якщо перевести це на рівень мінімальних запитів дещо примітивнішого розуміння ісламістських активістів, то отримаємо перш за все те, що деякі ісламісти називають «учинком люті на честь Божої справи» і проти системи, вчинок, що не обов’язково мусить мати якесь значення тут і тепер – окрім самоцінності, і ніхто не очікує, що він матиме якусь вагу – окрім спалаху. А по-друге, це нетерпляче заперечення і презирство до політики  у практично будь-якій формі – конвенційній, радикальній, агітаційній, революційній – і натомість вибору жорстокої тактики нігілізму та розпачу. Для них можливі тільки три альтернативи – кооптація, виведення військ або визнання поразки.

Якщо ж ту саму ідею Фуко перевести в максималістські запити ісламізму, то отримаємо тероризм action directe глобального рівня, де єдина дозволена політика – це прямий і негайний збройний напад на ворога. Переконання, що на нього спираються ісламісти, коли в такий апокаліптичний спосіб відстоюють власні права, полягає в тому, що такі дії мають (1) зруйнувати обставини, які заважають світовому тріумфові ісламу, (2) подолати структурну кризу, в якій перебуває нині ісламістський проект, (3) розробити кращі об’єктивні обставини для успіху цього проекту, (4) активізувати сили мусульман різних національностей, щоб підтримати цей проект, (5) створити поля притягання, навколо яких зможуть негайно згуртуватися мусульмани всього світу, наприклад, мережа організацій і тренувальних таборів  Аль-Каїди, а також модель першого (як вважається) автентичного мусульманського суспільства та уряду сучасності, розроблена в рамках руху Талібан.

Як стало видно після нападів 11 вересня, ісламісти-прихильники action directe, як і їхні європейські двійники, не складають масового руху. Найчастіше це заможні, здатні рухатися вгору соціальною драбиною, освічені в університетах молоді люди, які несвідомо поділяють відчуття своїх європейських побратимів – відчуття, що вони потрапили в пастку монолітної соціополітичної реальності, яка, ворожа до них, примушує і їх до ворожості, онтологію тотального заперечення цієї реальності, трагічний погляд на світ, сфокусований на рятівному потенціалі найвищого моменту кризи, моменту істини в довколишньому світі неправди й хибної свідомості, а також оманливих зовнішніх оболонок. Втеча від цього «société du spectacle» (цитуючи назву знаменитої в Європі книжки⁴) набирає форми наближення волею-неволею до моменту кризи, з якого врешті постане момент ісламської (або якоїсь іншої) Істини. Цю ілюзію поділяють і прихильники короткого курсу на відновлення автентичного ісламського порядку (редукціонізм гасел на зразок «Іслам – це Вирішення» або «Іслам – це Відповідь»), і первісно людяні й егалітарні соціалістичні суспільства в Європі.

Наприклад, у Саудівській Аравії керівна племінна верхівка намагається огорнути і себе, і суспільство, і всю його структуру шатами суворої мусульманської ортодоксії, моральної чистоти, соціальної чесності та бедуїнського аскетизму. Протиріччя між цією зовнішньою офіційною вдаваністю й реальним життям у країні поглиблюється і загострюється до точки, в якій може статися вибух. У подібних обставинах ті сини й дочки системи, які серйозно сприймали цей релігійний обман, організували повстання, захопивши святиню Мекки 1979 року, і їхні дії потрясли королівство до самих основ. В ісламському світі ніякий вчинок не може зрівнятися за видовищністю і силою потрясіння з нападом і захопленням самої Кааби. Як і молоді люди, які брали участь у нападах 11 вересня, ті, хто захопили святиню Мекки, були типовими продуктами тієї самої шизофренічної системи. Їхній очільник, Джугайман Аль-Утайбі, чітко пояснив, що метою того драматичного повстання та вражаючого дійства було покласти край безглуздій розбіжності між офіційною ідеологією Саудівської Аравії та станом життя в королівстві – привівши це життя у строгу відповідність до релігійних норм, офіційно проголошених і затверджених.

Насправді Бен Ладена можна вважати небезпечнішою, серйознішою та складнішою версією Джугаймана Аль-Утайбі, яка виросла до глобальних масштабів і стала міжнародною. Якщо Джугайман скерував своє розпачливе видовищне вторгнення проти найважливішого місцевого символу, що надавав легітимності саудівській системі, то Бен Ладен посягнув на серце Америки, без якого місцева система не змогла би, напевно, ні вижити, ні розвиватися.

Див. частину 2 >>

Переклала з англійської Антоніна Ящук

Садик Аль-Азм – дослідник західноєвропейської та арабської філософії та політичної культури, критик актуальних політичних дискурсів арабського світу, професор-емерит Університету в Дамаску.

1. Editorial, Washington Post, 25 квітня 2002.
2. Joseph Conrad, The Secret Agent, chap. 2, www.gutenberg.net/dirs/etext97/agent10.txt
3. H. G. Wells, The war in the air (1907), chap. 6, www.online-literature.com/welshg/warinair/. Дякую Маркові Девісу за  посилання на текст у час, коли я зацікавився Конрадовою присвятою і цим конкретним романом Велса. Див. Mark Davis, «The Flames of New York», New Left Review 12 (November-December 2001): 34-72.
4. Книжку автора Guy Debord La société du spectacle доступна в перекладі англійською під назвою Society of the Spectacle (New York: Zone, 1995).