Метою цієї статті є проаналізувати, як виконавці етнічної чистки поляків на Волині фігурують в польській і українській історіографіях та спробувати подивитися, наскільки продуктивними у цьому випадку були б підходи до політичного, етнічного, геноцидального насильства, що використовуються у контексті інших подібних конфліктів. Те, що в назві статті фігурує слово “інтелектуальна” не означає, що автор не бачить у даних подіях проблеми моральної, або, що вірить у можливість сепарації інтелектуального інтересу від моральної позиції. Навпаки, будь-яка дискусія подібних проблем вимагає від автора ясної моральної позиції. Щодо позиції автора цієї статті, то вона проста - вбивство, незалежно від обставин, інституцій, нібито легітимізуючих його факторів, не можна ні виправдовувати, ні схвалювати, особливо, це стосується масового вбивства. Проте про нього варто говорити і думати. Будь-яке вбивство - зло, а тим більше, коли вбивство стає масовим, стає фактом щоденного життя, частиною не тільки особистого, а й колективного досвіду як жертв, так і виконавців.

Теперішнє обговорення кривавих подій на Волині структурується рядом чинників, зовнішніх щодо чисто академічного зацікавлення. Най- сильнішим з цих чинників є націоналізм. Націоналізм в сенсі визнання існуючих націй-держав природніми детермінантами історій, які в них пишуться, а національної ідентичності історика такою, що природно визначає його позицію з даного питання. Нації у цій дискусії, цілком у відповідності до націоналістичного символу віри, вважаються реально існуючими і триваючими у часі спільнотами, що як і люди, мають свою пам’ять, досвід, і несуть колективну відповідальність за свої вчинки.

Саме через це майже кожна дискусія Волинських подій останніх десяти років передбачала існування “польської” і “української” позицій, а сама проблема мала б закритися узгодженням цих позицій і досягненням певного компромісу. Проте, як показали дискусії, узгодження певних фактів саме по собі не приводить до узгодження інтерпретацій¹.

Спроби скласти спільні “хронології” подій унеможливлює постійне привнесення нових фактів і відсилання до них.² Єдиним досягненням “узгодження” позицій стала фіксація дискусії у рамках, що задаються національною ідентичністю і визначають інтерпретацію. Кожна сторона виробила свій набір стратегій щодо уникнення дискомфортних питань. В цьому випадку мене цікавлять українські стратегії і українська позиція.

Перед тим, як перейти до самої проблеми, обговорюваної в даній статті, варто звернути увагу на термінологію. Для означення брутальних масових вбивств польського цивільного населення на Волині у 1943-1944 pp. автор даної статті використовує термін “етнічна чистка.” Деякі польські історики надають перевагу терміну “геноцид”, в той час, як українські переважно говорять про “збройний конфлікт”, або, навіть, повстання. Бачимо, що однією з головних відмінностей між цими крайніми точками зору є їх погляд на співвідношення сили між сторонами конфлікту. З одного боку, коннотаціями геноциду є повна беззахисність жертв і наявність апарату влади, переважно державної, на стороні виконавців. З іншого боку, збройний конфлікт, або повстання передбачають паритет сили, або навіть зображають виконавців слабшою стороною, яка виступає проти гнобителів, що автоматично мало б виправдати вбивства і жорстокості, які у такій інтерпретації перетворюються у просто ексцеси³. Термін “етнічна чистка” видається придатнішим для ситуації, де баланс сил є різним на різних територіях, в різний час, де форми проведення включають як фізичне винищення, так і виселення, де виконавці не мають підтримки державного апарату, а жертви можуть чинити збройний опір. Термін “етнічна чистка” не означає щось менш криваве, чи менш брутальне, ніж геноцид, ідеться радше про “закінченість” процесу і відмінності у соціально-політичному і інституційному контексті.

В недавній українській історіографії Волинські події 1943 року представляються за допомогою кількох стратегій для уникнення питань про відповідальність і злочинність дій УПА, ОУН, СБ ОУН та певної частини місцевого українського населення щодо польського цивільного населення. Однією такою стратегією є наголошення власної ролі жертв - пошук українських жертв німецьких акцій, в яких часто особливо зловісну роль відігравала польська поліція, “відплатних” акцій загонів АК і баз самооборони, українських сіл, які б постраждали до того, як почалася антипольська “акція” УПА, складання власної мартирології жертв і т. п. Переважно в цих репрезентаціях будь-які злочини, вчинені поляками, чи за участю поляків, зараховуються до злочинів “польських”⁴.

Другою стратегією є наголошування “причин” конфлікту і пошук за ними в “історії польсько-українських стосунків”, починаючи від часів Богдана Хмельницького. Хоча, переважно, корінь всіх бід воєнного часу все-таки бачиться у міжвоєнній Польщі, її несправедливій щодо національних меншин політиці, культурно-національних утисках. Вважається, що така нерівність і несправедливість цілком природно викликала протидію і привела до кривавих подій 1943 року. При цьому ніхто не зачіпає однієї з найбільших проблем писання історії - співвідношення між макрофакторами, чи причинами, і конкретними діями конкретних осіб. Як саме ці ширші “причини” транслювалися у винищення беззахисного цивільного населення? Ще гірше те, що в такому разі цілковито зникає питання про моральну відповідальність за вбивство. Воно, фактично, виправдовується як прийнятна реакція на дискримінацію і утиск. Навіть ті, хто засуджує вбивства та жорстокість, часто представляють їх як ексцеси під час подій, загалом “спровокованих” чи то міжвоєнною політикою польського уряду, чи рішенням не віддавати “кресів”, прийнятим лондонським урядом.

Третьою стратегією є втеча від розгляду конкретної історичної проб-леми - антипольських “акцій” на Волині у 1943 р. і наголошування потреби розглядати їх в комплексі з іншими моментами “українсько-польських стосунків” під час Другої світової війни. Так, ніби виокремлення часто дуже абстрактних українсько-польських стосунків є якимось чином більш виправдане, ніж виокремлення Волині у 1943 р. За такою логікою могла б існувати тільки якась тотальна історія, яка брала б до уваги одночасно все і всіх, одночасно пояснюючи плетиво взаємозв’язків між безмежною множиною подій і осіб.

Четвертою стратегією, яка з’явилася останнім часом, є спроба описати події 1943 р. на Волині як своєрідну селянську “жакерію”, як бунт, позбавлений ідеологічної мотивації, викликаний класовою ненавистю, чи жаданням землі. Наприклад, таке пояснення конфлікту: “Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтегральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. ...За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року”⁵. Така репрезентація мала б виправдати ідеологію українського інтегрального націоналізму і показати насильство, винищення цивільного населення як таке, що ґрунтується у примітивних порухах неокультуреної маси⁶.

Спільним для цих всіх підходів є уникання образу виконавця. “Українська сторона” не хоче говорити про виконавців, бо боїться роз-чарування у своїх героях і кризи власної, ще твореної ідентичности, частиною якої мала б бути впевненість у героїчності і справедливості своєї “національно-визвольної боротьби”⁷. Або боїться виявити, що у винищенні польського населення були задіяні ширші маси простих українців, що нанесло б тій ідентичності ще гірший удар. “Польська сторона” не хоче займатися виконавцями, бо вони, з її точки зору, є злочинцями, якими повинні займатися відповідні правоохоронні органи. Або боїться, що більша увага до виконавців і намагання зрозуміти їх вчинки відкриють у них цілком звичайних людей, а значить потенційно симпатичних. Щонайбільше, польська історіографія пробує просто ідентифікувати винних.

Цікаво, що хоч історіографія Волинської трагедії набагато менша, ніж історіографія Гол окосту (українські і польські історики змогли зайнятися цими питаннями тільки після падіння комуністичного режиму), питання, з якими вона стикається, і тенденції у відповідях на них дуже подібні до питань і тенденцій в історіографії Голокосту. З одного боку, ми зустрічаємо тут і демонізацію виконавців, і приписування вирішальної ролі ідеології та намірам лідерів, які втілюються в життя за допомогою злочинної організації. Часто такі інтерпретації, просякнуті антиукраїнськістю, змальовують усіх українців Західної України як підступну, брехливу і готову вбивати своїх добрих сусідів і друзів масу.⁸ З іншого боку, бачимо звинувачення проти польського уряду, проти польської меншини, які “спровокували” вбивства, а то й заперечення самого факту етнічної чистки.⁹ М’якший варіант полягає у звинувачуванні третьої сторони - німців, а то і радянської влади¹⁰. Ґжеґож Мотика зробив вирішальний крок для того, щоб залишити ці інтерпретації, вивести дискусію проблеми поза подієву історію, де політичні декларації, терористичні акти і події дуже легко пояснюють масові вбивства. Він старається контекстуалізувати винищення польського населення в динаміці подій, збігу обставин, у ставленні одне до одного різних національних і політичних груп. А що найголовніше, Мотика пробує шукати відповіді на питання - як так сталося, що звичайні люди масово вбивали інших звичайних людей?"¹¹ Щодо цього, то праці Ґжегожа Мотики нагадують роботи Рауля Гільберґа “Знищення європейських євреїв” і Ганни Арендт “Айхман в Єрусалимі: доповідь про банальність зла”.

Книги Гільберґа і Арендт, які з’явилися у 1960-х роках, показали, що виконавці нацистських злочинів не були патологічно інакшими, радше навпаки - типовою частиною суспільства. За Гільберґом, “машинерія знищення структурно ніяк не відрізнялася від організованого німецького суспільства в цілому”. Тому і “виконавець-німець не був особливим видом німця”¹². Обидві праці покінчили з воєнною і повоєнною практикою демонізації нацизму і виконавців нацистських злочинів. Обидві праці започаткували широкі дебати щодо виконавців, а точніше - щодо пояснення їхньої поведінки. Знайомство з цими дебатами може дозволити історіографії Волинських подій уникнути певних глухих кутів і вийти на рівень, який дозволить включитися в загальну історіографічну дискусію про масакри і геноциди.

Праці Гільберґа і Арендт дали нам зрозуміти, що участь у винищенні цивільного населення не можна пояснити якоюсь патологією, - у всіх геноцидах виконавцями є не люди з психічними відхиленнями, а пересічні молоді чоловіки (жінки в геноцидах фігурують тільки у допоміжній ролі). Проте сама констатація цього факту не дає аж надто багато. Проблема полягає у визначенні того, що робить з людей добровільних вбивць і катів собі подібних. Уже в рецензіях на роботи Гільберґа і Арендт, критики заявляли, що ці праці не дозволяють проникнути у особистий світ виконавців, у мотивації, їх власні відчуття, виправдання і пояснення.

Заперечення пояснення через фанатизм вело, як і в українському випадку, до применшення ролі ідеології загалом. Дихотомія інтенціо- налізм-функціоналізм, яку бачимо в історіографії Голокосту¹³, у модифікованому вигляді проявляється у випадку Волині. Роль інтенціоналістів тут грають польські історики, які вбачають першопричину Волинських подій у націоналістичній ідеології і текстах ідеологів українського інтегрального націоналізму, написаних у міжвоєнний період. Українські ж історики, що грають роль функціоналістів, схильні пояснювати Волинські події ескалацією напруги у стосунках між двома народами, а також втручанням третіх сил - Німеччини чи Радянського Союзу. В той час, як крайні “інтенціоналісти” наголошують на тому, що волинське “вирішення” польської проблеми було закладене в ідеології ОУН від самого її заснування, і українські націоналісти у 1943 році просто скористалися сприятливими воєнними обставинами, щоб його зреалізувати, “функціоналісти” наголошують на тому, що рішення приймалося і виконувалося окремими командирами УПА на Волині, незалежно від керівництва ОУН, яке радше просто було поставлено перед фактом¹⁴.

Очевидно, що історіографія Волинських подій не просто повторює історіографію Голокосту. В той час, як ніхто з серйозних вчених не буде заперечувати нацистського геноциду проти євреїв, в українському випадку багато істориків продовжують говорити про “збройне українсько-польське протистояння”, в якому Волинь була лише окремим, особливо жорстоким випадком. Як вже згадувалося раніше, в українсько-польському випадку не було такого контрасту у співвідношенні сили і влади як у випадку з німцями і євреями. В українському випадку насильство виконувалося не державним апаратом, а партизанськими з’єднаннями чи парамілітарними структурами з можливим широким залученням цивільного населення. Це, проте, не змінює факту, що напади на польські поселення не були сутичками з озброєним противником, а розправами з фактично без-збройними людьми, в тому числі дітьми, жінками і старцями. Очевидно, що під час Другої світової війни етнічна чистка застосовувалася не тільки українцями щодо поляків, а й поляками щодо українців. Проблема в тому, що концепція “збройного протистояння” чи “збройного конфлікту” заважає українським дослідникам розглянути і одну, і другу саме як організоване і брутальне насильство над цивільним населенням, застосоване в ім’я певних ідей і мотивоване певними концепціями.

Останнім часом окремі автори наголошують на потребі відійти від “стандартних” випадків масового терору, таких, як нацистська Німеччина, чи сталінський Радянський Союз і враховувати глобальний контекст, у якому насильство часто не пов’язане ні з концепцією “сучасности” (modernity), ні з всесильним державним апаратом¹⁵. Волинь 1943-го року теж може розглядатися в такому глобальному ракурсі. Маємо партизанську армію, яка діє без підтримки держави (типове для багатьох держав Латинської Америки), маємо армію, яка воює для створення власної держави (випадок Ізраїлю), маємо винищення поселенців, які прибули порівняно недавно і під захистом держави (випадок колишніїх колоній), маємо колишніх чи просто селян, які користуються не надто софістикованою вогнепальною і холодною зброєю. Проте не варто просто відкидати два згадані “класичні” випадки масового насильства. Треба враховувати, що дослідження геноциду у нацистській Німеччині і сталінському Радянському Союзі дають можливість використовувати широку джерельну базу. Обидва випадки, особливо перший, мають солідну історіографію проблеми, відкриття якої можна використовувати, розглядаючи геноциди в інших контекстах.

До волинського випадку і нацистський, і радянський геноцид мають безпосереднє відношення. Її територія служила полем як для радянських “чисток,” масових розстрілів і депортацій, так і для нацистського “остаточного вирішення” єврейської проблеми, при чому все це відбувалося безпосередньо перед українськими “акціями” проти польського населення 1943-го року. Безпосереднім контекстом Волинської трагедії була тотальна війна між нацистською і радянською системами. Історія масового терору на Волині не закінчилася з припиненням антипольських акцій ОУН-УПА. Тільки в перші чотири роки радянської окупації на Західній Україні було вбито майже 60 000 “українських націоналістів”¹⁶.

В історіографії Голокосту ні інтенціоналізм, ні функціоналізм не змогли адекватно підійти до проблеми простих виконавців. Виглядає, що найбільшою проблемою обох підходів було причинно-наслідкове розуміння події. І інтенціоналізм, і функціоналізм сепарували причини і наслідки, пояснювали унікальність і надзвичайність події чи то надзвичайними намірами, чи трансформацією теж дещо незвичайної бюрократичної машини і всесильної держави. За кадром, знову ж таки, залишався особистий досвід, мотиви і дії виконавців як окремих осіб. Суспільство прийшло до масового вбивства чи то завдяки зловісним намірам Гітлера і нацистської верхівки, чи то завдяки налагодженій бюрократичній і технічній машині, які водночас ставали і першопричиною зла, і несли головну відповідальність, знімаючи її з суспільства загалом.

Новим поворотом до виконавців і проривом у цьому напрямку стала праця Крістофера Бравнінґа “Звичайні люди. 101-й резервний батальйон поліції і “остаточне розв’язання” у Польщі”¹⁷. Для поліцейських цього батальйону “остаточне розв’язання” єврейської проблеми означало не доставку жертв до концентраційних таборів, подачі смертельного газу, охорону і підтримання дисципліни, а безпосередній і власноручний розстріл євреїв, з близької відстані.

Найцікавіше те, що на відміну від членів айнзацгруп, які займалися тим самим, але нібито мали спеціальну підготовку і спеціальну увагу з боку нацистського режиму, поліцейські 101-го батальйону походили з Гамбурга, найменш пронацистського регіону Німеччини. Вони були рекрутовані з робітничого класу і дрібної буржуазії, мали, переважно, 30-50 років, - а це означає, що як особистості вони сформувалися ще перед приходом Гітлера до влади. Тим не менше, більшість батальйону (близько 80%) вв’язалася у геноцидальні вбивства, в той час, як меншість (близько 20%) змогли уникнути цього  без якихось особливих репресій. За Бравнінґом, подібні цифри бачимо і в інших поліцейських батальйонах.

Книга Бравнінга змістила акценти у баченні і розумінні Голокосту, як каже автор: “кінець-кінців Голокост мав місце тому, що на найбільш фундаментальному рівні людські істоти вбивали інших людських істот у великій кількості і протягом довшого періоду часу”¹⁸. При чому робилося це не під прямим примусом чи через загрозу власному життю. Очевидно, що з такої перспективи стає мало важливим, чи Гітлер планував знищення євреїв з самого початку, чи ні, чи він дав відкритий наказ, чи ні, чи існувала складна бюрократична і технічна машинерія, робота якої не брала до уваги цінність людського життя. Важливою стає здатність вбивати беззахисних людей і фактори, які до цього ведуть.

У інтерпретації самого Бравнінґа головну роль відіграють психологічні фактори. Поліцейських 101-го батальйону змушував убивати натиск інших членів групи. Ця атмосфера чоловічої групи, об’єднаної майже військовою дисципліною, привела до ситуації, в якій навіть ті, що уникнули участі у вбивствах, пояснювали це не своєю добротою чи моральністю, а своєю слабкістю. Інтерпретація Бравнінґа багатьом здавалася незадовільною, бо цілком викидала з пояснення вбивства ідеологію і попередній досвід виконавців. Людська воля занадто легко перетворювалася в об’єкт маніпуляції позасуб’єктивної динаміки колективу. Окрім того, сам Голокост ставав занадто універсальним - мотивації Бравнінґа могли бути мотиваціями людей з будь-якого суспільства. Хоча заради справедливості треба сказати, що Бравнінґ вважає, що тиск групи був особливо інтенсивним через умови війни і специфічно нацистський расизм.

Одним з критиків Бравнінґа був Даніель Йона Ґольдгаґен, чию книгу можна розглядати як контраргумент Бравнінґу. Ґольдгаґен вважав, що Бравнінґ занадто некритично сприйняв соціально-психологічне пояс¬нення, запропоноване як виправдання самими виконавцями. Багато з тих, хто ніби-то уникнув вбивств, насправді могли просто краще їх приховати. Відраза поліцейських до вбивства була радше психо¬соматичною реакцією, а не спротивом до самої ідеї вбивства євреїв. Поліцейські резервного батальйону не були звичайними людьми, а звичайними представниками екстраординарної культури антисемітизму¹⁹. Інший критик, Омер Бартов звернув увагу на проблему “репрезентативносте” загалом - так, за віком, місцем проживання і соціальним походженням поліцейські 101-го батальйону виглядають, як найменш придатний на виконавців масового вбивства людський матеріал, проте де гарантія, що ці фактори взагалі мають вплив на поведінку під час геноциду. За якими критеріями взагалі рекрутувався батальйон? Чому так багато цих поліцейських опинилися у поліції ФРН? Чому так мало знаємо про їхні долі у міжвоєнному Гамбургу?²⁰

Тут ми знову повертаємося до питання мотивації, яке є центральним для книги Ґольдгаґена “Гітлерівські кати з власної волі. Пересічні німці і Голокост”²¹. Ґольдгаґен вважає, що німці - виконавці “остаточного вирішення” мали вибір і робили його на користь знищення євреїв, таким чином стаючи катами з власної волі. Вони вбивали євреїв тому, що мали певну культурну систему знання про світ, яка передбачала певний образ єврея. Ця система ненависти до євреїв репродукувалася в головах пересічних німців і чекала, коли перестануть діяти різні стримуючі фактори. Одним словом, німці вбивали євреїв тому, що вони їх ненавиділи. Така ненависть, за Ґольдгаґеном є необхідним моментом будь-якого геноциду минулого століття. Іншим необхідним моментом є наявність політичного керівництва, схильного застосувати масове вбивство. Правда, за Ґольдгаґеном, якщо в інших геноцидах ненависть ґрунтувалася у певному реальному соціальному конфлікті, то у німецькому - суто у світі вірувань і ідей. Єдине, чого хотіли німецькі євреї - бути добрими громадянами Німеччини.

Книга Ґольдгаґена викликала бурю контроверсії і була піддана критиці, навіть більш нищівній, як книга Бравнінґа. Поза пошуками окре¬мих емпіричних помилок, критикою підбору та інтерпретації джерел, рецензенти звернули увагу і на кілька концептуальних проблем. По-перше, інтерпретація антисемітизму, який часто представляється автором як вроджена німецька риса. Ми знаємо, що реакція пересічних німців у Німеччині 1930-х років до антисемітських акцій уряду була неодно-значною, і виглядає, що основна маса німців не дуже переймалась анти-семітизмом, найбільш типовою відповіддю на нацистські антисемітські заходи був просто індиферентизм. Нацистський антисемітизм був частиною расистської ідеології та науки і цим відрізнявся від “побутового антисемітизму”.

Расова доктрина не обов’язково базується на примітивному етно- центризмі і ксенофобії. Детлеф Пойкерт показав, що у випадку з нацист-ською Німеччиною расизм був науковим. Це був расизм, який фокусувався на ідеї про расово чисте тіло нації і визначав тих, що йому шкодять (більше, менше і абсолютно). Етика і риторика нацистського антисемітизму була модерною і науковою, а не традиційною²². Нацистський образ єврея не націлювався на його особливі характеристичні риси - інша релігія, звичаї, багатство, освіта, як це робив традиційний чи побутовий антисемітизм, а творила всеохоплюючий образ небезпечного і хитромудрого ворога, ворога, що добре маскується і прикидається невинним, а насправді є лишаєм на тілі людства і смертельно небезпечним вірусом у тілі німецької нації²³. Єврей у нацистській пропаганді поєднував елементи расового, класового і національного ворога, він кидав дурних американців у імперіалістичну бойню, яка мала його збагатити, і затуманював комуністичними гаслами народи Радянського Союзу, щоб задовільнити свою жагу влади і контролю.

Проте ці аспекти антисемітизму, модифікація і трансформація по-бутового антисемітизму під впливом нацистського ідеологічного анти-семітизму залишаються поза увагою Ґольдгаґена. Окрім того, дедалі більше сумнівів з’являється щодо того, чи історія певних ідей може легко поєднуватися з екстермінаційними акціями причинно-наслідковим ланцюжком. Як каже Зиґмунт Бауман, “расизму, навіть коли він подвоєний технологічною предиспозицією сучасного розуму, не вистачить для того, щоб здійснити Голокост. Щоб здійснити це, він би мав бути здатним забезпечити перехід від теорії до практики - і це, мабуть, мало б означати активізацію, за допомогою чисто мобілізаційної влади ідей, кількості людей, достатньої, щоб могти дати собі раду з масштабом завдання, і підтримування їх посвяти цій справі так довго, як того вимагатиме завдання”²⁴.

Цілком можливо, що така комплексна мобілізація, втілення ідей через практики як структур, так і окремих людей, є ключем до розуміння геноцидальних механізмів. Практика стає категорією, яка дозволяє подолати дихотомію розуму і тіла, наміру і дії, причини і наслідку. Прак-тика передбачає увагу до малопомітних деталей щоденного життя, до знаків і символів, які надають йому значення в очах людей. Ця увага до структур сиґнифікації дозволить показати, що “уявний” характер конф¬лікту між жертвами і виконавцями не є унікальною рисою Голокосту. Будь-який соціальний конфлікт, будучи практикою, насичений значен¬нями, які продукуються (виписуються) навіть під час нього. Геноцидальне вбивство не є голим інстинктом, і не обмежується до суто технічного аспекту процесу. Саме тут, у поясненні конкретних практик, пошуку закономірностей у розстановці конкретних значень, у поясненні механізму ставання виконавцями стоїть завдання історії геноцидів. І саме тут вона зустрічається з найбільшими труднощами.

Дослідження причин і політики у традиційному історичному ключі мало що дадуть. Тім Мейсон, один з найбільших спеціалістів з соціальної історії нацистської Німеччини, в епілозі до своєї “Соціальної політики у Третьому Райху. Робітничий клас і “національна спільнота” (1977), написаному пізніше від книжки, у 1980-х роках, визнав, що “расове мислення і расова політика в найширшому значенні мали бути основою чи метою нового соціального порядку в національному і в континентальному масштабі. їм має належати передній план у будь-якому загальному аналізі, і я не міг знайти потрібного місця”²⁵.

Див. частину 2 >>

1    Це добре показують опубліковані матеріали міжнародного наукового семінару “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”.
2    На це звернув увагу Ґжеґож Мотика, за чиїм влучним визначенням відсилання до “фактів” у контексті обговорення українсько-польських стосунків під час Другої світової війни перетворюється у своєрідний “пінг-понг”, коли на приведений факт відсилається до іншого “факту”, а таких “фактів” “є понад 100 тисяч.., якими історики можуть розкидатися направо і наліво, доводячи різні тези”. Україна-Польща: важкі питання. Т.З. Варшава, 1998. С.117.
3    Ті, що наголошують на тому, що дані події повинні представлятися як збройна боротьба і збройний конфлікт, не помічають, що така героїзація минулого зміщує акценти з людського досвіду і пережиття на схематизоване протистояння, затушовує страждання і вип’ячує момент змагання. За такою логікою і радянський терор на Західній Україні перестає бути злочинним та перетворюється на цілком виправдану збройну боротьбу.
4    Потрібно сказати, що в цьому українські історики часто копіюють польську сторону, яка робить подібні-ж речі зі складанням власної мартирології, в якій часто різні злочини, скоєні за участю українців, зливаються в один образ зловісного українця, готового мордувати поляків. Такий образ чітко малюється авторами у: Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko. Ludobyjstwo dokonane przez nacjonalistyw ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. T.l i 2. Warszawa, 2000.
5    Редакція незалежного культурологічного часопису “ї”. Переднє слово // 1.4.28.2003. С.10.
6    Вищенаведені тенденції не означають, що немає українців, які відкриті до обговорення не надто привабливої сторінки, яку вперто намагаються вирізати з української національної історії. Прикладом цього може служити Мирослав Попович. Волинь: наше і не наше горе // Критика. 2003. 4.5. С.2-3. Та і чи не єдиний український історик, який справді досліджує дану проблему, Ігор Ільюшин, не пробує приховати проблему. Для прикладу див.: Ільюшин І. Волинська трагедія (1943-1944). Київ, 2003.
7    Щодо цього страху, то варто зацитувати слова Світлани Бойм про провину і відпові-дальність, сказані нею про “національне примирення”, ініційоване в сучасній Росії й небажання говорити про злочини радянського часу - “Історична провина може бути тільки конкретною і індивідуальною, винними можуть бути тільки ті люди, які безпосередньо брали участь в репресіях і стратах. Проте відповідальність за те, що творилося під час сталінського терору і після нього, стосується всіх, і полягає перш за все в збереженні і обговоренні своєї історії. В Росії, на відміну від багатьох країн Західної і Східної Європи, розмови про абстрактну колективну провину перейшли у впевненість про колективну невинність, котра знімає зі всього населення будь-яку особисту відповідальність за минуле і за майбутнє.” Светлана Бойм. Общие места. Мифология повседневной жизни. Москва: НЛО, 2002. С.294-295.
8    Тут можна привести уже цитовану працю: Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko. Ludobyjstwo dokonane przez nacjonalistyw ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939- 1945. Цікаво, що видавництво, у якому вийшов цей двотомник, що легко кидає звинувачення на українців загалом, і українських “сусідів” зокрема, видало книгу-заперечення участі “простих” поляків у Голокості: Jerzy Robert Nowak. Sto kłamstw J. T. Grossa o Jedwabnem i żydowskich sąsiadach. Warszawa, 2001.
9    Навіть у працях тих істориків, які наголошують на складності і багатокомпонентності описуваних подій, можна зустріти редукцію проблеми до простого звинувачення: "... за великим рахунком її спровокували ті, хто зробив волинських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі...”: Ісаєвич Я. З    хроніки трагічного протистояння. Замість передмови // Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 pp. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. Львів, 2003. С. 8.
10    Для прикладу див.: Сергійчук В. Трагедія Волині (Причини й перебіг польсько- українського конфлікту в роки Другої світової війни) (Частина 1) // Визвольний Шлях. Лютий 2003. Кн.2. С.50. Також див.: Трофимович В. Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939-1945 pp. // Україна-Польща: важкі питання. Т.5. Варшава, 1999. С.181-207.
11    Порівняй його: Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943-1948. Warszawa, 1999 з його Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w zależności od przynależności etnicznej, państwowej i religijnej // Tygiel narodów. Melting Pot of Nations. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczy¬pospolitej 1939-1953. (Pod red. Krzysztof Jasiewicz). Warszawa; Londyn: Instytut Studiyw Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza RYTM, Polonia Aid Foundation Trust, 2002. C.279-408.
12    Hilberg R. The Destruction of European Jews. Chicago, 1961. P.640.
13    Щодо цього поділу в історіографії Голокосту див. Browning, С. Beyond “Intentionalism” and “Functionalism”: The decision for the Final Solution Reconsidered // Browning C. The Path to Genocide. Essays on Launching Final Solution. Cambridge University press, 1995. P.86.
14    Ця інтерпретація базується на нових даних про різні тенденції в середовищі бандерівського ОУН, зокрема про Волинську фракцію, яка почала діяти на власну руку, незалежно від центрального керівництва організації. Див.: Ільюшин І. Волинська трагедія (1943-1944).
15    Mazower М. Violence and the State in the Twentieth Century // American Historical Review. October 2002. P. 1160, 1177.
16    Пальський 3. Втрати українського населення на Волині та в Східній Малопольщі в період з лютого 1944 до кінця 1947 pp. // Україна-Польща: важкі питання. Т.5. Варшава, 1999. С.271-290.
17    Browning С. Ordinary Men. Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland. New York, 1992.
18    Там само, C. 17. Потрібно сказати, що те саме відноситься і до випадку з Волинню, тільки тут історіографія ще чекає історика, який би змістив акценти і заявив, що кривава чистка сталася не через політику польського уряду, не через рішення лідерів ОУН певного рівня, а через те, що люди вбивали один одного.
19    Goldhagen D. J. The Evil of Banality // The New Republic. 13/20 July 1992. R49-52.
20    Bartov O. An Idiot’s Tale: Memories and Histories of the Holocaust // The Journal of Modem History. V.67. March 1995. C.55-82. Треба зауважити, що всі ці питання Омера Бартова, як і інші, більш підставові, треба поставити щодо українських виконавців етнічних чисток на Волині.
21    Goldhagen D. J. Hitler’s Willing Executioners. Ordinary Germans and the Holocaust. New York, 1997.
22    Peukert D. J. К. The Genesis of the “Final Solution” from the Spirit of Science // Childers T. and Caplan J. (eds.) Reevaluating the Third Reich, 1993. P.236.
23    Peukert D. J. K. Inside Nazi Germany. Conformity, Opposition and Racism in Everyday Life. Yale University Press, 1987. P.58.
24    Bauman Z. Modernity and Holocaust. P.73.
25    Mason Т. Social Policy in the Third Reich. The Working Class and the “National Community”. Oxford; New York, 1993. P.280.