Мало що дасть сама по собі занадто вже неісторична соціальна психологія. Хоча варто ще раз розглянути фактори, які називають соціальні психологи для того, щоб пояснити досить поширену схильність до масового вбивства собі подібних. Загальний підсумок різних психологічних підходів і пояснень недавно був зроблений Джейвсом Воллером26. Його праця цікава тим, що не претендуючи пояснити кожне масове вбивство, і не подаючи ідентифікованих автором факторів як причин, що викликають геноцид, тим не менше, дозволяє історикам у своїх дослідженнях звертати увагу на присутність чи відсутність і значення тих чи інших факторів у конкретних історичних випадках.
Перша група факторів - це так звані “тіні предків”, або спадок, який залишила нам еволюція від наших примітивних предків. Це фактори, які досліджує еволюційна психологія, і які, поза іншим, пояснюють чому людині, на відміну від більшосте ссавців, досить легко вбивати інших особин свого виду. Одне з пояснень еволюційної психології каже, що це спадок не надто сильних, погано озброєних природою тварин, які більшість часу існування свого виду проводили в невеликих, порівняно замкнутих групах, від яких залежало виживання одиниць. Звідси - ксенофобія або несприйняття чужих, етноцентризм чи схильність ідентифікуватися з малою групою, а не з видом в цілому, а також бажання соціальної домінації, яке бачимо в групах вищих тварин.
Друга група факторів - це ідентичності. Вона включає певну систему культурних цінностей і пересудів, специфічне знання про світ, яке твориться певною групою і не є універсальним, потенційне моральне відсторонення від жертв, базоване на власній ідентичності, раціональне зацікавлення одної групи у знищенні іншої, якій протиставляється групова ідентичність. Ці ідентичності можуть бути релігійними, національними чи соціальними, коли видається, що соціальну нерівність можна вирішити коштом іншої групи.
Третя група факторів передбачає наявність “культури жорстокости” як контексту, у якому відбувається геноцид. Це і жорстокість війни, і професійна солідаризація виконавців як членів одної й тієї самої групи. Це прив’язання особи до групи та її діяльносте, а також занадто сильна ідентифікація особи зі своєю роллю - чи то солдата, чи поліцая, чи ката. Це ситуація, коли вбивство виправдовується почуттям обов’язку.
Четвертим блоком є соціальна смерть потенційних жертв. Вона передбачає поділ суспільства на “нас” і “їх”, дегуманізацію жертв через мову, дефініції, які до них застосовуються, звинувачення жертв у проблемах суспільства загалом і у своїй власній долі зокрема. Така соціальна смерть, зокрема, мала місце з євреями напередодні Голокосту. Ежен Вебер, наприклад, показує, що фазу екстермінації антисемітська політика нацистської Німеччини досягнула, пройшовши через попередні фази ізоляції і дегуманізації27.
Проблемою, з якою зіткнуться історики, використовуючи ці соціально-психологічні фактори, буде бажання просто приписати їх наявність певній групі. Це бажання є наслідком причинно-наслідкового мислення, коли події пояснюються як такі, що спричиняються одна одною чи певними властивостями груп і осіб. Важливо берегтися від ессенціалізації понять, з якою часто зустрічаємося у історіографії таких складних проблем - коли вбивство, жорстокість, чи схильність до насильства подаються, як властиві певній групі - чи то етнічній, чи соціальній, чи релігійній, чи цивілізаційній. Категорії людської практики і людського досвіду, погляд на історичні феномени як на відносини, а не речі, дозволяє подолати цю проблему, і вже з’явилися певні дослідження, які стараються це більш чи менш успішно висвітлювати.
Візьмемо для прикладу статтю Альфа Людтке “Привабливість знищення “інших”: німецькі робітники і межі опору”28. Людтке бере добірку листів зі східного фронту, авторами яких були колишні робітники і клерки НИЖЧОГО рівня з Ляйпціга. З цих листів він пробує дослідити шлях робітників від опору до згоди і співучасті, які підтримували нацистський режим навіть у найкритичніший час. Механізм впровадження нацистського режиму в мирний час і потреба щоденного вбивства були дуже подібними. Необхідність якось дати собі раду з новою і неприємною ситуацією вела до прийняття речей такими, якими вони були. При чому ідентичність тих солдатів як чоловіків і робітників сприяла цьому. Категорії, які стояли в центрі тої ідентичности, такі як праця, почуття обов’язку, плеча, легко накладалися на нові умови. Естетизація не тільки політики, а й місця роботи, контроль з боку нацистської партії не загрожували, а навпаки, заохочували ідентифікацію в таких категоріях. На фронті війна стала працею, інструмент замінила зброя, а все решта в індустріальній масакрі було дуже подібним до індустріального суспільства в мирний час. Солдати нацистського режиму в статті Людтке перестають бути простими оглядачами чи маріонетками, а стають акторами. Акторами, які уявляють себе в певній ролі та пояснюють собі свої дії.
Наскільки прикладаються згадані соціально-психологічні й історичні фактори та історіографічні відповіді на питання про виконавців до Волині і як виглядають у їх світлі Волинські події? У чому полягає проблема інтерпретацій Волинських подій, які з’явилися до цього часу? Виглядає, що найбільш крайні праці і з української, і з польської сторони виявляють багато спільного. Обидві сторони говорять про дві нації чи два народи, як про природних акторів історії, про боротьбу між ними, жорстокість одної сторони та героїзм і благородність іншої. Обидві сторони певна політкоректність заставляє переходити з категорій “поляки” й “українці” на “націоналістів” відповідних національностей чи “імперіалістів” і “шовіністів”, коли йдеться про визначення винних. Обидві сторони вбачають причини конфлікту в націоналізмі (шовінізмі) протилежної сторони29.
Іншим блоком пояснень будуть ті, що висвітлюють подію головним чином через ОУН і створену нею геноцидальну машину - УПА. В таких поясненнях можна розрізнити кілька течій - одна виводить цілу справу з ідеології ОУН і шукає причини конфлікту в безпосередньому наказі керівництва ОУН (б)30. Ця позиція, яку ми б назвали інтенціоналіст- ською, зводиться до того, що на початок 1943 р. УПА стала на Волині найсильнішою збройною силою і ефективно провела акцію, заплановану ОУН. Таке пояснення останнім часом зазнає критики з боку більш “функціоналістичних” інтерпретацій. Ті показують, що на початок 1943 року бандерівська УПА як така де-факто не існувала. Вона творилася весною 1943 року в тому числі і в ході протипольських “акцій”31. Під впливом нових джерельних знахідок навіть ті, хто схилялися до “інтенціоналізму” починають інтерпретувати початок етнічної чистки поляків трагічним збігом обставин. Саме цей збіг обставин, а не ідеологія ОУН був вирішальним для кампанії винищення польського населення на Волині українцями. Серед цих обставин ключовим моментом видається перехід української поліції до бандерівської УПА, в ліс32. При чому, у світлі останніх досліджень історії УПА виглядає, що якщо не завищувати дані про чисельність УПА, то виявиться, що ця поліція стала кістяком постійних загонів УПА, в яких, принаймні протягом більшої частини 1943-го року, становила абсолютну більшість33.
Цікаво, що єдина відома мені наукова інтерпретація чистки польського населення Волині, що виходить поза межі “українсько-польської контроверсії”, теж наголошує на ключовій ролі української поліції. Ця інтерпретація належить Тіму Снайдеру34. Снайдер наголошує, що етнічної чистки поляків доконали люди, які протягом 1942 року були задіяні у винищенні єврейського населення. Беручи участь у цих подіях, вони наочно переконалися у можливості фізично “вирішити” національне питання. Окрім того, вони були людьми, які довший час перебували у безпосередньому контакті з нацистською політичною машиною, її ідеологією та расистськими принципами. Вони були людьми, які через участь у винищенні євреїв вивчили певні методи ефективної ізоляції жертв, прочісування населених пунктів, техніку оточення і вбивства35.
З іншого боку, автор не применшує значення політичної еволюції українського табору - через депортації, винищення, розгром організованого політичного життя єдиною дієвою організацією залишилася ОУН, причому ОУН, очолена молодими екстремістами, готова вбивати не тільки поляків, а й інших українців для того, щоб утримати владу й монополію в політичному житті. Ця криза розбитої української еліти призвела до того, що рішення від імені українців почало приймати керівництво ОУН. Одним з таких рішень і було очистити “українську” територію від поляків.
Але Снайдер вказує на ще один момент, який часто залишається поза увагою українських і польських дослідників - він вказує на роль нацистського і сталінського режимів. У той час, як в українській і поль-ській історіографіях цей вплив обмежується розглядом сумнівних гіпотез щодо радянських чи німецьких провокацій, які викликали і підтримували криваві українсько-польські сутички, Снайдер наголошує на принципах і практиках класифікації населення, які, як це не дивно, були спільними і для радянського, і для нацистського режимів. І радянською владою, і німцями населення класифікувалося за національною ознакою. Під час радянської та німецької окупацій репресії і привілеї мали чітко виражений національний характер (незважаючи на те, що за радянської окупації маховик репресій повертався то проти одної, то проти другої національної групи).
Розвиваючи цю інтерпретацію, можна сказати більше - ця класифі-кація прив’язала індивідуальні долі до долі нації більше, ніж будь-яке інше культуртрегерство чи національно-просвітницька діяльність. Вона також утвердила принцип пояснення тих чи інших подій через поведінку тої чи іншої національности та її характеристики. В обох випадках ви-користовувалося поєднання національних образів з класовими, соціальними (чи асоціальними): пани-поляки, партійці-євреї, селяни- українці. Ці поєднання виводили соціальну ідентифікацію виключно в сферу репрезентацій, поза межі реального щоденного досвіду й співвіднесення з реаліями виробництва, в той же час забезпечуючи легке і доступне пояснення власного ущемленого становища.
Очевидно, що ґрунт під такі репрезентації був підготовлений і самим українським національним дискурсом. Дозволю собі зацитувати спогади українського інтелігента селянського походження з Галичини про роки його формування, які припали ще на австрійські часи. Спочатку, в 7-ій клясі гімназії, він відкриває в своєму селянському походженні расовий зміст, який дозволяє йому черпати силу з наділення цього походження певними біологічними асоціяціями:
“У тій книжці я між іншим вичитав, що вищі верстви, якраз через надуживання полового життя, деґенеруються і гинуть, а на їх місце приходять верстви низші, головно селяне, що не дегенеруються... це ствердження з високого наукового місця наповнило мене гидою до всіх тих, що деґенеруються, а пошаною до тих, що не дегенеруються. А крім того воно наповнило мене гордістю, що я син селянина, і причинилося до зменшення того немилого почування. Нехай - казав я собі - той селянин і темний, і всіми покривджений, але він не дегенерат!...
Оце ствердження морального й фізіольогічного здоровля селянина як верстви, до котрої я належав, було для мене теж наче завершенням і заокругленням мойого знання і світогляду, оскільки я мав вражіння, що обняв розумом цілий світ у його минулому й будучому й угадав загадку світа, наче зрозумівши, як він гине й назад відроджується"36.
Але проблема в тому, що будь-яка невдача тепер теж легко викликала подібне ж пояснення через походження:
“Впавши раз на ту ідею, що селянське походження може бути причиною якоїсь хиби в духовости людини, я вишукував у собі більше хиб і клав їх на карб походження... Мені пригадалося, що я знав на селі - не тільки в своїм, але й у других - богато гикавих, божевільних, недоумних, вішальників, топільників і взагалі богато всіляких збочених умово, і-моя віра в монополію душевного здоровля селянина, як і свойого власного, - пропала”37.
І хоча шлях, яким широкі маси населення прийшли до таких расових інтерпретацій, був іншим, ніж шлях цитованого автора, їх переживання власної ідентичности, пояснюваної расово і біологічно, були, напевне, не менш глибокими. Важливо зрозуміти, що такі інтерпретації подій через нації і расово забарвлені образи стали частиною особистого досвіду на дуже підставовому рівні. Тому легко стало приписати донос на українську поліцію полякам (як комуністам), бачити репресії проти родин колишніх поліцейських як помсту поляків, а спільні з польською поліцією акції німців проти польських сіл - як справу поляків. Коли говорилося про поляків, то з’являлися коннотації “валенродизму”, культури пихатої і гіпокритичної, готової ламати слово й співпрацювати з ворогом, зіпсованої міщанством і дегенерованим шляхетством. При чому, не грало ніякої ролі те, що жертви нападів на польські поселення за будь-якою соціологічною класифікацією були в основному селянами, навіть якщо й трохи заможнішими.
У світлі вищесказаного стає зрозумілим, що будь-які інтерпретації українсько-польського геноцидального насильства повинні брати до уваги репрезентацій, що оточували вбивства і частиною яких ці вбивства ставали. Вбивство не було інстинктивним відрухом, не відбувалося в ситуації, коли призупинялися будь-які пояснення. Як каже Беатріс Гансен, “якщо насильство, з одного боку є вічним і універсальним, воно теж, видається, є дивним чином історичним і специфічним, оскільки кожне покоління, кожен історичний період продукує не тільки свої власні способи насильства, а і свій власний дискурс щодо цього феномену.” І далі - “...чи справді насильство є завжди німим? Хіба що як травма, та й навіть тоді, як ми знаємо з психоаналізу, травма продовжує говорити через тіло, через жести чи через те, що Бурдьє назвав габітус (втілені акти)”38.
Можна бути певним, що, крім інституалізації й інтерналізації націо-нальних і расових класифікацій, були й інші фактори. По-перше, у випадку селянського суспільства, яке страждало від контакту з “ширшим світом і від включення в капіталістичну економіку, досить сильним мало б бути несприйняття “інших”, етноцентризм як відмінний від націоналізму і обмежений до простого поділу на своїх і чужих. Для цього етноцентризму золотим віком були дні після падіння російської монархії і до встановлення польської влади в регіоні, коли сільські громади могли жити незалежно і від центральної державної влади, і від великих землевласників, епоха “свободи”. В перші роки польської влади багато ексцесів можна було пояснити саме цим етноцентризмом39. Також важливо зауважити, що такий етноцентризм має мало спільного з класовою ненавистю і класовою боротьбою - ті, проти кого він був спрямований, не були поміщиками, просто “іншими”, які прийшли разом з державними структурами, панами й податками. В. Менджецкі каже, що 1917-1921 pp. показали селянам, що життя “без хлопа і пана” є цілком реальною можливістю40. Свідомість такої можливості накладалася на ідею свободи національної спільноти в Українській Самостійній Соборній Державі, що, мабуть, і використовувалося ОУН41.
Хоча виглядає, що геноцид як такий є модерним винаходом, інтег-ральною частиною формації, підвалини якої були закладені капіталізмом і Просвітництвом, “традиційне” суспільство ні в якому разі не було позбавлене знання і досвіду масакри. На тій самій Волині біблійний сюжет про масове вбивство Іродом маленьких дітей був інтегральною частиною традиційного бачення світу, розігрувався в Різдвяних вертепах, і не-зважаючи на те, що це вбивство засуджувалося, воно становило готову модель масакри як засобу, який може застосовувати влада для політичних цілей. Більше того, масакра в даному конкретному випадку асоціювалася з сильною владою і фігурувала як засіб її збереження.
Якщо відійти від цих традиційних факторів і повернутися до факторів більш модерних - а саме ідентичностей, то вони були не тільки расовими і національними. Ці ідентичності були також пов’язані з досвідом грома-дянства у національній державі, у чию титулярну і привілейовану націю не вписувалися українськомовні волинські селяни. їх ідентичність була ідентичністю дискримінованої і скривдженої меншини. їх досвід був досвідом ущемлення прав, дрібних ситуацій, у яких підкреслювалося, часто навмисне грубо і брутально, що вони були громадянами другої категорії. їх досвід був досвідом “м’якого насильства” держави над особою (термін позичений від П’єра Бурдьє). І це м’яке насильство викликало потенційне контрнасильство, контр-насильство не проти абстрактної держави, а проти тих, з ким вона асоціювалася в місцевому контексті. Правда, можливість реалізувати це потенційне контр-насильство як правило з’являється тоді, коли дискриміновані самі потрапляють в позицію влади - як це мало місце в 1943 р.
Мабуть не випадково, командири двох перших груп УПА ( а протягом 1943 року і єдиних одиниць УПА такого калібру з більш-менш повно зорганізованими структурними вертикалями), які організовували проти- польські акції - Іван Литвинчук (Дубовий) і Юрій Стельмащук (Рудий) виросли і виховалися у польській міжвоєнній Волині: обоє були 1920 року народження42. І хоч ідеологією, яку вони сповідували був неприйнятний для міжвоєнної польської держави український націоналізм, не підлягає сумніву, що польська держава була сприятливим місцем для його поши-рення. Якщо командири найвищого ешелону в УПА у 1943 році мали по 23 p., то що говорити про простих козаків (стрільців). Всупереч тому, що кажуть інтерпретатори польських спогадів про ці події, виглядає, що як і в багатьох інших масакрах у Волинському випадку відзначилися молоді неодружені чоловіки.
Якщо перейти до третьої групи факторів - загальної культури жорстокості, в котрій відбуваються геноциди, то стає зрозумілим, чому винищення польського населення почалося не в Галичині, де український націоналізм був набагато сильнішим, а в Райхскомісаріаті, де становище українців було найбільш несприятливим43. Через присутність партизанських загонів Волинь була тереном Східного фронту, навіть коли той фронт не проходив через територію Волині безпосередньо. А багато істориків вважають, що саме Східний фронт був місцем, де попередня політика нацистських переслідувань і погромів перетворилася в кампанію прямої екстермінації44.
Волинь була місцем, де український націоналізм навесні 1943 року отримав у своє розпорядження не просто підпільну оунівську сітку, не просто сільські групи самооборони, а дисципліновані загони, члени яких ділили одне з одним досвід перебування в одній напівмілітарній одиниці, довший час перебували в товаристві одне одного, і, очевидно, довший час мусили пояснювати своїй совісті участь у вчинках, неприйнятних для християнської моралі, свою колаборацію з окупаційним режимом, підтримувати і цінити певну етику чоловічої камрадерії, етику військового досвіду, певного виправдання жорстокості і брутальності власних вчинків тим, “що ми пережили”. Все таки видається, що винищення польських сіл вимагало дисципліни і координації, яку могли мати тільки організовані загони. Звіти підрозділів УПА відкрито говорять про акції проти польських колоній. Щодо участи українських селян, то здається, що в польських “реляціях” вона перебільшується. Частково вона мала б пояснюватися наказами УПА, яка старалася контролювати дії цивільного населення, мала в селах свої бази, і використовувала селян для транспортування ресурсів, налагодження інфраструктури і тому подібного. З іншого боку, частина селян, безпосередньо не зв’язаних з УПА, могла використовувати “акції” проти польських колоній з метою особистої наживи чи, принаймні, намагалася збільшити власні шанси вижити за рахунок інших.
Четверта група факторів, дегуманізація потенційних жертв теж мала місце. Функіонували національні стереотипи і націоналістична пропаганда, які приписували полякам зрадливість, жорстокість, аморальність і т. п. І радянська, і німецька окупації ефективно ізолювали польське суспільство від контактів з українцями, або принаймні різко їх зменшили, особливо, що стосується контактів не приватних, а громадських, відкритих для спостереження і відчитання. Це створило сприятливий ґрунт для приписування полякам антиукраїнських намірів і акцій. У мові документів видно, як евфемістично представлялося знищення польських сіл - “акції-” (що мало б відчитуватися, як те ж саме, що й військові дії), “чистки поляків” (що носить виразні сліди німецького і радянського дискурсу, сліди соціальної інженерії), поляки часто ставляться в один ряд з більшовиками, сексотами та іншим “ворожим елементом.” Найголовніше, що про них перестають говорити як про людей45.
По-друге, відсторонення від жертв відбувалося за допомогою створення нового власного образу. Відбувалася не просто дегуманізація жертв, а й створення власного образу надлюдини. Уявлення про героїчне, надзвичайні погляди і надзвичайну посвяту дуже легко використовуються при вбивстві цивільного і безборонного населення. Не штука відповісти пострілом на постріл - набагато важче знищувати беззахисних людей в ім’я вищого ідеалу. Цей момент бачимо в багатьох революціях і війнах, що мотивуються надзвичайною ідеологією46. У ситуації з ОУН, то її претензії на переворот у сфері суб’єктивного, ставлень, свідомости і т. п. були не меншими, а може і більш амбітними, ніж у випадку з нацизмом. Революція свідомости для ОУН була, може, важливішою, ніж зміна об’єктивної реальности, бо остання для ОУН визначалася тою першою. З неї мала початися українська національна революція. Для багатьох “шуцманів” саме перебування в поліції було суб’єктивним надзусиллям, кроком поза межі добра і зла, зробленим на вимогу Організації, кроком, який передбачав подвійні стандарти, виправдовував гіпокризію і вимагав відсторонення від деяких своїх вчинків.
Поза розглядом цих окремих, присутніх у Волинських подіях факторів, важливо розглядати їх взаємодію, процес, у якому творили реальність. Переплетіння факторів давало нові значення подіям, і самі події були не просто наслідком цих факторів, а творенням нових значень і нових факторів. Таким новим значенням, що творилося в зоні подій, була УССД. Паралельно зі зміною суб’єктивного світу відбувався процес становлення нової держави українського народу, держави, яка, на відміну відутопійних експериментів Центральної Ради, опереткового гетьманату, чи зам’якої ЗУНР, мала бути справжньою, мала мати тотальну владу сучасної держави. Ішлося не про те, щоб створити державу, яка проводитиме політику, а про те, щоб проводити політику з правом і безоглядністю сучасної держави, політику, яка де-факто буде рівнозначною з існуванням держави - “здобуде” її. Проблема в тому, що як кажуть деякі дослідники, будь-яка сучасна “суверенна держава вимагає як інтегральну частину своєї суверенности право чинити геноцид, чи принаймні проводити геноцидальні масакри проти своєї людності...”47.
Саме ця присутність будованої національної держави у Волинських подіях відрізняє їх від випадків просто етнічного насильства, чи, скажімо, насильства ранньомодерних часів. Мішель Фуко наголошує, що геноцид тісно пов’язаний з модерним уявленням про індивідуума, його тіло, з суверенною особою, тіло якої є одночасно продуктом влади і її медіумом. Контроль над життям, продовження і підтримування життя через оптимізацію, і адміністрацію, помноження його засобами детальної ре-гуляції, які є характерними для сучасної держави, своєю другою стороною має незнані до того масштаби смерті: “Війни більше не ведуться в імені суверена, якого треба захищати; вони ведуться в імені кожного; ціле населення мобілізується для масової різанини в ім’я життєвої необхідности: масакри стали справою життя”48.
Проектована українська держава теж представлялася і сприймалася, як справа життя і смерти. Насильство виписувало її межі - на тілах тих, кого знаходили в її потенційних межах. Принцип національної належ- ности, територіальности і права нації-держави вирішувати долю її суб’єктів стоїть за багатьма випадками жорстокості з символічним значенням, з якими зустрічаємося у Волинській різанині - розпилювання пилами, буквальне виписування на тілах, демонстративне вбивання одних, а то й обох партнерів у мішаних подружжях, не кажучи вже про чисто “технічні” моменти - атаки на села “польського пасу” коло Львова, які б мали відірвати місто від територій, де польське сільське населення становило більшість, чи знищення польського населення як потенційно небезпечного у зоні під фактичним контролем УПА.
Важливо пам’ятати, що націоналістичне насильство не обов’язково вимагає повністю національно свідомого населення. Все, що потрібно - це сітка націоналістичної організації. Населення націоналізуватиметься в процесі організованого насильства, коли кожен зіткнеться з неуникною необхідністю задекларувати свою національну приналежність і підтвердити національну свідомість. Етнічне насильство є потужним інструментом націоналізації, а у випадку Волині антипольське насильство супроводжувалося знищенням політичних опонентів і ненадійних елементів з української сторони. Не перед, а саме в ході антипольських акцій ОУН(б) вдалося фактично знешкодити своїх конкурентів з табору партизанів Бульби (Боровця) і ОУН(м).
На закінчення хочу ще раз нагадати, що дана стаття - лише спроба постановки питань щодо вивчення виконавців. Можливі пояснення окреслені тут на базі опублікованих матеріалів і наявної історіографії. Для того, щоб їх випробувати потрібно зробити глибше дослідження саме виконавців - і ми знаємо наскільки важко це зробити щодо партизанської армії, якою була УПА, партизанської армії, яка програла війну. Важливим кроком у цьому напрямку може бути прозопографія, яка дозволила краще розрізняти між різними людьми, структурними одиницями націоналістичного руху і загонами УПА в різні періоди. Ключем до Волинських подій, як виглядає з напрямку, в якому рухається сучасна історіографія проблеми, мала б стати прозопографія української поліції на службі в німців, поліції, що перебувала під впливом ОУН(б) і, перейшовши в ліс, стала основою постійних загонів УПА49. Іншим напрямком мала б стати історія конкретних околиць і сіл - не на рівні запису в загальній історії, а на рівні автономного дослідження.
Те, що ми маємо зараз у вигляді гіпотез, вимагає скрупульозного співставлення з місцевим матеріалом. Вимагають підтвердження описи нападів на польські села, які знаходимо в польських спогадах, і їх ретельніший і софістикований аналіз. Можна співвіднести географію нападів з географією формування і бойових дій УПА, впливами різних партій і організацій у міжвоєнний час, демографічною і політичною ситуацією. Часто дослідники, які працюють над даною проблематикою елементарно не співставляють фактів, які знаходять у документах, з даними інших джерел, виказують дуже слабке знання локального кон-тексту, концентруються чи то на політичній, чи то на мілітарній історії, в той час, як проблематика вимагає методів історії соціальної і культурної50. Чи справді акції проти польських сіл використовували досвід і методи, розроблені під час винищення єврейського населення? Наскільки поширеними були знущання над жертвами, і як це співвідноситься з іншими подібними масакрами - наприклад, хорватсько- сербською? Наскільки у вбивствах поляків використовувалися певні локальні конфлікти, що йшли назад, до міжвоєнного часу, а наскільки це було справою особисто незаангажованих людей?
Важливий не просто мікропідхід, а те, що ми очікуємо від нього, чи що ми хочемо ним осягнути. Мікродослідження, на мою думку, не просто мають доповнити вже існуючу картину, а дати те, чого макро- образам, які маємо тепер, не вистачає, або чого вони не можуть досягнути в принципі. “Мікро” відноситься тільки до фокусу дослідження, а не до поставлених у ньому проблем і висновків. “Мікро” цілком логічно приводить до самого процесу, в той час, як традиційна історія, причинно- наслідковість, розмови про все і ні про що конкретно, приводить до захоплення абстракціями, які створені й підтримувані певними дискурсами, зацікавленими в тому, щоб приховати нестабільність, плинність, перервність і применшити відповідальність за допомогою примарної об’єктивності.
Друкується за виданням: Волинь і Холмщина 1938-1947: польсько-українське протистояння та його відлуння (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Т. 10), Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича, 2003, с. 261-286.
26 Waller J. Becoming Evil. How Ordinary People Commit Genocide and Mass Killing. Oxford, UK, 2002.
27 Weber Е. Modem Anti-Semitism // The Holocaust: Ideology, Bureaucracy, and Genocide. Millwood. New York, 1980.
28 Lüdtke A. The Appeal of Exterminating “Others”: German Workers and the Limits of Resistance // Journal of Modem History, 64, supplement (December 1992). R46-67.
29 3 польського боку дивись “Передмову” Ришарда Шавловського до: Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. T.l. (Warszawa: Wydawnictwo von borowiecki, 2000). C. 11 -33. У передмові йдеться про український геноцид, традиції якого сягають Коліївщини і Хмельниччини, про варварський і особливо брутальний характер убивств, якому ніби-то не можна знайти нічого відповідного ні серед нацистських, ні серед радянських злочинів. У той же сам час, коли доходить до тих, хто здійснили геноцид, Шавловський називає “українських націоналістів”. Щодо української версії подібного зображення дивись виступ В. Сергійчука, у якому поляки зображаються як пришельці на споконвічно українську землю і таким чином стають самі винні у своїй загибелі - Депортації українців і поляків. Кінець 1939 - початок 50-х років. Львів, 1998. С.11.
30 Така версія обстоююється у: Filar W. “Burza” na Wołyniu: z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armiji Krajowej: studium historyczno-wojskowe. 1997; Filar W. Eksterminacja ludności polskiej na Wołyniu w drugiej wojnie światowej. Warszawa, 1999; Piotrowski T. (ed.) Genocide and Rescue in Wolyn: Recolections of the Ukrainian Nationalist Ethnic Cleansing Campaign against the Poles during World War II. Jefferson, 2000.
31 Кентій А. В. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 pp. Київ, 1999. Див. також Г. М. Стародубець. ОУН (б) в українському національно-визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (1941-1943 pp.). Тернопіль, 2002. Також: Ільюшин І. Волинська трагедія (1943-1944).
32 Motyka G. Postawy wobec konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1939-1953 w zależności od przynależności etnicznej, państwowej i religijnej // Tygiel narodów. Melting Pot of Nations. Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939-1953. (pod red. Krzysztof Jasiewicz). Warszawa, Londyn: Instytut Studiyw Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza RYTM, Polonia Aid Foundation Trust, 2002. C.279-408.
33 Ця інтерпретація, яку знаходимо в працях Кентія, Стародубець, Ільюшина і Мотики підтверджується документами УПА, опублікованими у Волинь і Полісся: УПА та запілля, 1943-1944. Документи і матеріали. Київ; Торонто, 1990 (Літопис УПА; нова серія. Т.2).
34 Snyder Т. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569- 1999. Yale University Press, 2003. P. 154-178.
35 Правда, вже кілька разів згадані відмінності між етнічною чисткою на Волині і Голокостом щодо співвідношення сили між сторонами знайшли своє відображення і тут. У доповідній записці Хрущову від 21.09.1943 (Документ № 6 цього збірника) детально описується тактика, яку використовують „націоналісти”. З неї бачимо, що сокири, пили і піки, які широко застосовувалися у акціях, були наслідком не якоїсь особливої “кровожерливості”, а браком амуніції. Ця ж сама записка показує, що “пили і сокири” не є свідченням участі у чистках якогось ширшого „посполитого рушення” - у записці ними користуються менш озброєні “націоналісти”, в той час, як більш озброєні ідуть попереду і придушують опір.
36 Іван Билина. Моя сповідь (Зі споминів інтелігента селянського походження). Тернопіль: “Будучність”, 1928. С.50.
37 Там само. С.66, 69.
38 Hanssen В. The Violence of Language. The Contemporary Study of Culture. Herausgegeben von Bundesministerium fur Wissenschaft und Verehr und Internationales Forschungszentrum Kulturwissenschaften. Wien, 1999. S.61,68.
39 Це добре показано Влодзімєжем Менджецкім: Mędrzecki W. Wojewódstwo Wołyńskie 1921-1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łodź, 1988. Також див. там про повоєнні акти насильства - С.84. Ці акти насильства теж відзначалися жорстокістю, яка мала цілком певне символічне навантаження - наприклад, відрізання геніталій новоприбулому колоністові групою селян.
40 Mędrzecki W. Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944 // Grzegorz Motyka i Dariusz Libionka (red.) Antypolska akcja OUN- UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje. Warszawa, 2002. S.14-18.
41 Принаймні, знаємо, що знищення поляків не становило секрету для українського населення і питання ставлення УПА до поляків піднімалося на зустрічах з політичними працівниками УПА як стрільцями, так і населенням. - Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи і матеріали. (Літопис УПА. Нова серія, т.2), (Київ; Торонто, 1999). С.378.
42 Кентій А. В. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 pp. С.79, 81.
43 Це, звичайно, не виключає інших факторів, які привели до того, що протипольска „акція” почалася і була особливо жорстокою на Волині. Поза тим, що Волинь була „партизанським” краєм, який УПА хотіла забезпечити для себе і де польська присутність була не такою значною, як в Галичині, а значить більш придатною для знищення. Деякі можливі пояснення див.: Stępień S. Antypolska akcja UPA na Wołyniu i w Galicji Wschodniej. Propozycja dla autorów podręczników szkolnych // Grzegorz Motyka i Dariusz Libionka (red.). Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje. Warszawa, 2002. S. 157-159.
44 Streit С. The German Army and the Policies of Genocide // Hirschfeld G. (ed.) Policies of Genocide. London, 1986. P. 15-29.
41 На жаль, дуже часто подібні евфемізми використовуються в сучасній українській історіографії. В точно такий сам спосіб вона пробує виелімінувати людський вимір цих подій, говорячи про “причини”, “протистояння”, “сторони”, “конфлікт” і т. д.
44 В українському випадку на це вперше звернув увагу Микола Хвильовий - див. його повість “Я (Романтика)”.
47 Kuper L. Genocide. Its Political Use in the Twentieth Century. Yale University press, 1981. P. 161.
48 Foucault M. The History of Sexuality. V.l. New York, 1990. P.137.
49 Дослідником, який найбільше покликається на особисті свідчення виконавців, взяті зі справ, які велися проти них радянськими каральними органами, є Владислав Філяр. Проблема в тому, що він цитує тільки свідчення щодо участі в акціях, а не заглядає глибше в їх біографії. Див., наприклад: Filar W. Działania UPA przeciwko Polakom na Wołyniu i w Galicji Wschodniej w latach 1943-1944. Podobieństwa i różnice // Grzegorz Motyka i Dariusz Libionka (red.) Antypolska akcja OUN-UPA 1943-1944. Fakty i interpretacje. Warszawa, 2002. S.49-50. Єдине дотепер дослідження місцевої поліції на службі в німців у Білорусії та Україні і їх участі в Голокості, включає більше білоруського матеріалу і показує слабше знання українського контексту - Dean М. Collaboration in the Holocaust. Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-44. New York, 2000.
50 Навіть роботи найкращого українського спеціаліста з Волинської проблеми виказують недостатнє знання локального контексту. Вони рясніють полонізованими і перекрученими назвами місцевостей Галичини і Волині, які взяті з польської мови. Див.: Ільюшин І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. Київ, 2001.