Процес «самоліквідації» ГКЦ вступав у завершальну фазу. 6 лютого 1946 р. С. Савченко підписав «План агентурно-оперативних заходів з проведення у місті Львові собору греко-католицької уніатської церкви в західних областях України» в період з 7 до 10 березня цього ж року. До міста прибула спеціальна оперативна група зі співробітників контррозвідувальних підрозділів на чолі з заступником міністра держбезпеки УРСР П. Дроздецьким. Для роботи з «мобілізованою» агентурою надавалося 10 конспіративних квартир, а в районі проведення собору виставлялися приховані пости розвідки й відкриті міліцейські пости. До складу «гостей собору» вводилися штатні співробітники опервідділу НКДБ УРСР. До 23 лютого Прокуратура УРСР мала опублікувати матеріали «про склад злочинів» Й. Сліпого та інших ієрархів Греко-католицької церкви» [65].
19 лютого В. Меркулов надіслав до Києва заключні міркування до плану, в яких рекомендувалося на чолі делегації РПЦ поставити екзарха України митрополита Іоана (Соколова). Скорочувався порядок денний форуму. До Львова відрядили співробітників 5-го (антирелігійного) відділу 2-го Управління МДБ СРСР на чолі з полковником Бартошевичем. Вказувалося на необхідність встановлення оперативно-технічних засобів контролю за організаторами собору на «ненадійними» кліриками. Одночасно в чотирьох обласних УНКДБ регіону підбирали священиків-уніатів, готували довідки на учасників собору – негласних помічників спецслужби. Пропонувалося найбільш кваліфікованим конфідентам видати по 800-1000 руб. на витрати [66].
Паралельно з підготовкою ліквідації унії шляхом «обробки» через агентуру, систематичні виклики до органів держбезпеки, адмінзаходи та податковий прес підривалися позиції Римо-католицької церкви. Лише у Львові було закрито 26 костьолів і 33 монастирі, а два ешелони священнослужителів у процесі обміну населенням виїхали до Польщі [67].
Згідно з планом підготовки собору у лютому 1946 р. до Києва прибула делегація ГКЦ з метою рукопокладання в єпископи М. Мельника й А. Пельвецького. 22 лютого вона прибула до Києво-Печерської Ларви, де в печерному храмі передбачалося здійснити архієрейську хіротонію. Але в печерах М. Мельник витратив свідомість. Члени делегації запитували супроводжуючих, чи не є мощі святих Печерських «фальсифікацією».
23 лютого Г. Костельник, кандидати в єпископи та кілька кліриків сповідались у лаврі, відреклися від Папи і «блудного вчення» та присягнули на вірність РПЦ й патріарху Алексію. Г. Костельник заявив, що галичан примусово відірвали від матері Російської православної церкви, та завдяки перемогам Червоної армії відтепер вони зможуть жити однією сім’єю. Автор цих слів та кілька присутніх просльозилися. Отці Михайло й Антоній прийняли чернечий постриг зі збереженням імен і 25 лютого у Володимирському соборі відбулася хіротонія в єпископи Дрогобицького й Самбірського М. Мельника та Станіславського й Коломийського А. Пельвецького. Пресвітера Г. Костельника нагородили правом носити два наперсних хрести й митру.
Про те, наскільки щирим був перехід у православ’я значної частини греко-католицькому кліру, які настрої та гострий внутрішній дисонанс панували у внутрішньому світі навіть щойно висвячених архієреїв, промовисто свідчить повідомлення агента Одеського УМДБ «Петрова» про бесіду в липні 1952 р. з єпископом Станіславським Антонієм (Пельвецьким). Останній відверто «виявив свою ворожість до російського народу», називаючи його представників «кацапами» й «москалями». Російська мова, за його словами, - «перевернута українська», змішана з іншомовними словами. Архієрей РПЦ, який 5 років навчався у Ватикані, вихваляв Папу («це гарна і добра людина».), високо оцінював постать А. Шептицького («це був батько всієї молоді та покровитель усіх бідних студентів, чудова людина, гігант духовної сили».). Він бажав, аби в Україні постала «незалежна церква», а не «московська», негативно висловився щодо про радянських «країн народної демократії» у Східній Європі та колгоспне будівництво в СРСР. Водночас єпископ критикував націоналістичний рух, оскільки після арештів «бандерівці втратили ідею», а «їх рух перетворився на бандитизм» (цікаво, що патріарх Алексій інформації «Петрова» не надав особливого значення). Тим часом чекісти резюмували: «Вивченням єпископа Антонія Пеловецького встановлено, що він дійсно є за переконанням українським націоналістом і прихильником католицизму» [68].
До березня 1946 р. УМДБ західних областей УРСР мали по лінії роботи проти Греко-католицької церкви 279 агентів, та 475 інформаторів. 287 осіб були арештовані, серед них – 182 священики, 11 настоятелів монастирів, 23 ченці. У результаті агітації «Ініціативної групи» й паралельних заходів МДБ до 5 березня 1946р. бажання возз’єднатися з РПЦ висловив 871 благочинний священик з 1167, які обслуговували 1805 прходів. Більшість деканатів (благочиній) ГКЦ посідали прихильники «возз’єднання» з РПЦ [69].
Напередодні відкриття Львівського собору С. Савченко надіслав до Москви доповідь про стан його підготовки, в якому повідомлялося, що до трьох єпархій ГКЦ – Львівської, Самбірсько-Дрогобицької і Станіславської – прибудуть 225 делегатів (серед яких – 144 агенти, або 64% загальної чисельності) та 30 мирян (22 конфіденти, або 73%). Висловлювалася пропозиція про зведення єпископа Макарія до сану архієпископа, а Г. Костельника – протопресвітера [70].
Після відкриття собору 8 березня 1946р. митрополичому кафедральному соборі Св. Юра спецслужба розпочала його моніторинг [71]. Головну доповідь «Про мотиви возз’єднання УГКЦ з РПЦ» виголосив Г Костельник який обґрунтував правочинність ліквідації унії з богословської та історичної точок зору. Того ж дня собор ухвалив основні положення майбутньої постанови, що передбачали відмову від Брестської унії 1956р., розрив з Папою Римським, повернення до «прадідівської православної віри» і в лоно Російської православної церкви. Наступного дня греко-католицькі священики сповідались у 12 душпастирів, які раніше перейшли у православ’я, а єпископи РПЦ на чолі з Макарієм прийняли відречення від католицизму у 204 священників та після відповідної молитви взяли участь у Божественній літургії.
Органи НКДБ зафіксували як позитивну реакцію на діяння собору, так і численні різкі висловлювання, особливо з боку національно-свідомої інтелігенції Львова. На першому богослужінні за православним обрядом о. Іванчук (м. Борислав на Дрогобиччині) у своїй проповіді сказав: «Ми про цей день мріяли віки. Наша православна віра переслідувалась і лише за радянської влади ми отримали свободу повернутися до своєї православної віри. Я закликаю всіх припинити братовбивство, не надавати підтримки бандитам і вірно служити радянській владі [72].
Доктор філософських наук М. Деркач у присутності інформатора сказала: «Нам наплювали в душу. О, якби ви знали, з яким презирством ми ставимося до Костельника – цього анархіста, христопродавця. Немає більш ненависного імені в Галичині, ніж ім’я Костельника. Бог його покарає, знайдеться сміливець і вб’є його». Майбутній академік АН УРСР І. Крип’якевич заявив: «Більшовики знущаються над церквою і взагалі над усіма галичанами. Ми всі почуваємо себе в окупованій країні. Або тікати зі Львова, або повіситися». Академік АН УРСР М. Возняк схарактеризував рішення собору як удар по Папі, а роль котельника – як «пішака в руках більшовиків». Старші наукові співробітники В. Огоновський та І. Грабар назвали членів «Ініціативної групи» «угодовцями, які нещиро ставилися до православ’я: мовляв, «сиділи на теплих місцях, от і продали свою віру» [73].
Оцінюючи місце Г. Костельника в справі ліквідації унії, очільник МДБ УРСР С. Савченко в доповідній записці М. Хрущову зазначав: «Як людина за своїми поглядами безумовно антирадянська, але в галузі церковній – безумовно противник Риму, Костельник щиро став на шлях реальної церковної політики… Втягуючись поступово в справу возз’єднання греко-католиків з православ’ям, спершу обережно, а потім, увійшовши в свою стихію, – бурхливо і, плекаючи мрію увійти в історію як видатна особа, а ми цю мрію як один з впливових засобів усіляко в ньому збуджували, Костельник проводив накреслені заходи до закінчення собору активно і з захопленням». Однак органи держбезпеки продовжать його контролювати й вивчати його можливий «небажаний шлях» [74].
Згідно з донесенням агента «Підбузького», активного учасника підготовки Львівського собору, Г. Костельник не полишав спроб висунути вікарним єпископом при архієпископі Макарії свого колишнього учня по духовній семінарії, котрий мав виконувати вказівки самого Костельника як очільника «Ново-православної церкви в Галичині». Більше того, за завданням протопресвітера С. Хруцький намагався переконати владику Макарія виїхати на управління Тернопільською єпархією й Почаївською Лаврою, оскільки через відмінну обрядність та мову богослужіння саме пресвітер Костельник повинен був керувати «Ново-православною церквою».
І після собору Г. Костельник та С. Хруцький не залишили канцелярії «Ініціативної групи», приймаючи священників колишньої ГКЦ і не допускаючи до справ єпископа Макарія. В МДБ вже розглядали план відсторонення С. Хруцького від справ і його арешту, а самого Костельника передбачалося відрядити до Києва, для служіння в екзархаті РПЦ.
Однак вирішено було трохи зачекати і Г. Костельник став благочинним Львова. 5 квітня 1946 р. його та кількох учасників собору, нових єпископів РПЦ прийняв патріарх Алексій, якому вони спів служили за літургією у Єлоховському соборі Москви. Г. Костельнику присвоїли найвищий для «білого» духовенства сан протопресвітера. Та за донесенням агентури, о. Гавриїл, як і раніше, виношував концепцію створення в Галичині «модерністської церкви», працював над рукописами трактатів «Сучасність і християнство», «Сучасний священик і культура», в яких мав намір «громити комунізм». По агентурній справі «Відродженці» була отримана інформація про невдоволення священика тим, що йому не довірили очолити пастирські курси у Львові. Він скаржився, що його «не розуміють ні більшовики, ні націоналісти» [75].
Численні висловлювання Г. Костельника «не для протоколу», зафіксовані інформаторами МДБ («для висвітлення» священика цільовим способом завербували 10 «джерел»), переконували в тому, що своїх поглядів він не змінив. Як повідомляв агент «Прес» (диякон) на банкеті 26 серпня 1946 р. Г. Костельник переконував присутніх – ми повинні були приєднатися до РПЦ «хоча б для того, щоб урятувати себе від репресій з боку більшовиків» [76]. Непокірна поведінка й амбіції протопресвітера викликали роздратування в Москві. 16 серпня 1946 р. начальник відділу «О» МДБ СРСР генерал-майор Г. Карпов у листі до голови МДБ УРСР С. Савченка пропонував переселити бодай на кілька місяців непередбачуваного богослова в інше місто республіки під приводом лікування.
Про внутрішній психологічний стан священик восени 1946 р. доповідав агент «Футурист». Під час розмови з ним у Г. Костельника «очі горіли ненавистю, злістю, і в той же час безсиллям», він «здійснював наклеп на керівників радянської держави». Львівський собор – це «тактична гра», визнавав один з його організаторів. Він говорив, що «боїться Москва галичан, боїться сили колишнього П’ємонту», тому «вбиває особистість», насаджує «тупе варварське непорозуміння» [77].
З часом Г. Костельник на грунті хворобливого марнославства став втрачати відчуття реальності й міри. «Це я вдарив ножем у спину Папі», «мій акт в історії не помре», «я зробив для вітчизни більше, ніж патріарх Алексій», – фіксував просторікування протопресвітера «Футурист», – «мені слід дати орден золотої зірки, а не митру», «Макарій порівняно зі мною – маленький гвинтик». Перебуваючи в Москві на нараді першоієрархів помісних православних Церков, він висловив чимало шокуючи одкровень агентам з середовища єпископату і кліру (вони увійшли до меморандуму агентурних повідомлень відділу «О» МДБ СРСР від 3 серпня 1948 р.) Архієпископ Макарій, переконував Г. Костельник співбесідника, залежить від мене, це я домігся у патріарха сану архієпископа для нього. «Західна культура – висока, а всі ми повинні вчитися у Заходу… Ми, галичани – авангард культури в православ’ї, стара православна ієрархія повинна тягнутися за нами», – заявляв священик. На підставі цих та інших матеріалів начальник відділу «О» МДБ СРСР полковник Дубровін рекомендував МДБ УРСР активізувати розробку цього «об’єкта» з метою виявлення можливих зв’язків підпілля ОУН та катакомбним духовенством ГКЦ [78].
Спостерігалася невідповідність побутової поведінки Г. Костельника та його духовному сану. 28 березня 1947 р. «джерело» «Слов’янський» повідомив начальнику 1-го відділення (оперативна робота по РПЦ) відділу «О» МДБ УРСР підполковнику Савочкіну деталі їхньої з протопресвітером поїздки до Москви на запрошення патріарха Алексія. Гості вечеряли в резиденції екзарха України митрополита Іоанна. Похмурий Г. Костельник скаржився на втрату приходами половини доходів, труднощі з видавничою справою, «занепадницькі настрої» у Львові. Черниць з обслуги вразило те, що священик у Великий Піст п’є горілку, їсть ковбаси та яйця, багато палить [79].
Систематичні донесення про «політично шкідливі» висловлювання і настрої Г. Костельника (на тлі активної катакомбної діяльності греко-католиків, їх контактів зі збройним самостійницьким підпіллям, ще жорсткішої лінії керівництва держави щодо релігійних об’єднань в СРСР) підштовхнуло спецслужбу до рішучіших дій проти невгамовного протопресвітера. З цією метою С. Савченко консультувався зі своїм московським шефом В. Абакумовим. У спецповідомленні, що надійшло до Москви у січні 1948 р., міністр держбезпеки республіки зазначив, що після створення у травні 1945 р. «Ініціативної групи» вербування о. Гавриїла не диктувалася необхідністю: його діяльність спрямовувалася й контролювалася через агентуру з членів групи та оперпрацівником, який діяв під виглядом представника уповноваженого Ради у справах релігійних культів (С. Карін-Даниленко). Прагнучи до реабілітації перед владою і «маючи намір увійти до історії як видатна особа», налаштований проти Ватикану богослов очолив «Ініціативну групу» і провів значну роботу з возз’єднання ГКЦ з РПЦ. Як «розвинена особистість» він «підпорядковував своєму впливу єпископат західних областей (насправді, це – перебільшення – Авт.) і значну частину колишнього уніатського духовенства», не полишаючи задуму створити в Галичині «самостійну Українську православну церкву».
При цьому він мав намір «модернізувати» православ’я, залишивши уніатські обряди. Далі в документі перелічувалися факти про «антирадянську діяльність» священика в період німецької окупації, згадувалися його знайомства з Р. Шухевичем та іншими лідерами ОУН. С. Савченко вважав, що органи державної безпеки мали достатньо підстав для арешту Г. Костельника. Та, «враховуючи його авторитет серед колишнього уніатського духовенства» і можливість використати його «для проведення нашої церковної політики, остаточної ліквідації греко-католицької церкви», МДБ УРСР просило санкції на його «перевербування». Пропонувалося доручити це начальнику відділення відділу «О» МДБ УРСР К. Бріккеру [80].
Реалізувати цей план передбачалося, поставивши його в жорсткі рамки вибору між свободою і притягненням до відповідальності за колишні «гріхи». Вирішальним важелем впливу, покликаного зламати свавільного душпастиря, мали стати свідчення начальника одного з відділів СД і поліції безпеки в підокупаційній Галичині – Герберта-Ернста Кнорра, гауптштурмфюрера СС, якого утримували у внутрішній в’язниці МДБ СРСР. На допиті 16 січня 1948 р. Кнорр сказав, що у другій половині 1943 р., після низки невдач вермахта на фронтах з метою стимулювання антирадянських настроїв у Західній Україні було вирішено використати різних «пророків», «юродивих», «кликуш». Кнорр викликав о. Гавриїла і зобов’язав його «забезпечити винятково пронімецькі пророцтва» стигматиків, зокрема Насті Волошиної. Есесівець висловив сподівання, що священик і надалі буде повідомляти важливу інформацію, на що той дав згоду й вважався, зі слів Кнорра, «агентом СД». Г. Костельник повідомив СД про трьох найвпливовіших стигматиків, котрі надалі (як повідомляла агентура політичної поліції) давала «потрібні пророцтва». Згодом богослов передав ще 7–8 донесень про настрої у Львові.
30 січня 1948 р. у Львові відбувся допит пресвітера заступником міністра держбезпеки республіки М. Поперекою. Після очної ставки Г. Костельника з Г.-Е. Кнорром священик визнав, що під час німецької окупації був задіяний у Раді сеньорів, Українському національному комітеті, створенні дивізії СС «Галичина», до якої пішли служити його сини, а також каявся у публікації «різко антирадянських статей» [81].
У справі відсутні матеріали, спроможні пролити світло на результат чергової спроби вербування Г. Костельника. На допиті він усіляко ухилявся від такої перспективи, вів себе вперто. Відомо лише, що влітку того ж року він брав участь у згаданій нараді очільників православних Церков, причому спецслужба продовжувала узагальнювати агентурні матеріали на нього.
Тим часом наближалась трагічна розв’язка. «Об’єднавча» діяльність Г. Костельника не могла не викликати гострої реакції провідників українського національного підпілля, а також Ватикану й «непримиренної» частини греко-католицького духовенства. Протопресвітер став символом духовної зради, а його прізвище в самостійницькій літературі – нарицательним. Та лише пропагандистськими акціями не обійшлося.
Ще у 1945 р. співробітники органів держбезпеки зуміли попередити спрямований проти священика теракт. Його готували керівник Тернопільського обласного проводу. Володимир Ординець («Вуйко») та референт СБ Львівського проводу Йосип Паньків («Гонта»). Бойовики обговорювали свій план з К. Шептицьким та кількома наближеними до нього священнослужителями в присутності конфідента «Тихого». Виконуючи вказівки чекістів, «Тихий» намагався відмовити підпільників від виконання задуму, мотивуючи це тим, що влада «повністю розгромить залишки греко-католицької церкви». За повідомленнями «Тихого» обидва націоналісти були заарештовані чекістами і засуджені до вищої міри покарання [82]. Г. Костельник отримав два листи – попередження від підпілля, але продовжував попередню лінію поведінки. Частина духовенства, усвідомлюючи неоднозначність становища, в яке потрапив о. Гавриїл, вступилася за нього перед оунівцями, які вже ліквідували кількох священиків «за зраду»». У серпні 1945 р. вони звернулися з листом до «вищого проводу українських націоналістів» (його вилучили під час операції проти підпілля у березні 1945 р. на території Станіславщини). Автори листа зазначали, що дізнавшись про смертний вирок для Г. Костельника, вони вирішили звернутися до лідерів визвольного руху з інформацією про те, що ця людина є «сердечним патріотом» та «світовим мислителем», автором значних за вагомістю філософських праць. Було б «небаченим злочином» убити його, адже «благородні починання» і працю о. Гавриїла «не можна вимірювати сучасним моментом, її слід розглядати з перспективи століть» [83].
У листопаді 1945 р. сам пресвітер повідомив агенту «Григор’єву» про присуд «трибуналу» УПА чи Проводу ОУН на його ліквідацію [84].
Зафіксовано й інші спроби убивства очільника «Ініціативної групи». У 1945 р. колишній професор Львівської духовної академії В. Чехович підмовив студента-богослова В. Петрицю знищити «відступника». Чекісти попередили теракт, арештували Чеховича, а потенційний виконавець теракту при затриманні перерізав собі горло лезом [85].
Публічна активність такого авторитетного священика й богослова, яким був Г. Костельник, викликали настільки серйозну стурбованість католицьких кіл та керівників ОУН, що вони по суті готували спільну операцію з вивезення лідера «Ініціативної групи» за кордон. Про це, зокрема, йшлося в «Довідці по справі Костельника Гавриїла», підготовленій начальником 1-го (розвідувального) Управління МДБ УРСР полковником М.Погребним 21 серпня 1948 р. Як з’ясувалося, ще у жовтні 1945 р. за завданням Проводу ОУН (Бандери) з Мюнхена в Галичину нелегально прибув емісар «Зірчин» (раніше завербований радянською спецслужбою). Ще в Мюнхені він зустрівся з апостольським візитатором ГКЦ в Німеччині о. Миколою Вояківським і за його дорученням з прибуттям до Львова відвідав священиків І. Котіва й Г Костельника. Від о. Івана «Зірчин» отримав зразки всіх видань Костельника з проблем «возз’єднання» ГКЦ й РПЦ, детальну інформацію про становище уніатів регіону. Під час серйозної розмови «Зірчин» передав пресвітеру від імені Проводу ОУН та особисто М. Вояківського попередження і вимогу негайно припинити діяльність в рамках «Ініціативної групи», порвати з радянською владою і за допомогою підпілля виїхати за кордон. В обмін на це гарантувалися повне прощення та безпека. Пропозиція перебратися за кордон надходила від ОУН і через підпільницю Надію Пришляк.
На зустрічі з заступником шефа Львівського Крайового проводу ОУН («Буг-2») «Федором» (З. Тершаковцем) «Зірчина» поінформували про винесення Костельнику смертного вироку «за зраду». У відповідь емісар в категоричній формі передав заборону на вбивство священика, мотивуючи це волею Проводу ОУН. У лютому 1946 р. «Зірчин» знову з’явився в Галичині й повторно передав Костельнику пересторогу від М. Вояківського [86].
Існування планів викрадення й вивезення Г. Костельника за кордон підтвердив і затриманий 3 серпня 1946 р. емісар С. Бандери Теодор Мороз [87].
На думку дослідника О. Пагірі, своєрідним індикатором ужорсточення позиції оунівського підпілля стосовно священнослужителів – «зрадників» та передвістям убивства С. Костельника стала листівка ОУН зі зверненням голови нелегального зверхника ГКЦ у регіоні отця М. Хмелевського («Аксіоса»), в якій різко засуджувалась діяльність «Ініціативної групи», а самих пастирів закликали порвати РПЦ і йти вчителювати. Та, судячи з вивчених цим істориком документів, вірогідність ухвалення рішення про ліквідацію «відступника» особисто керівником самостійницького підпілля Р. Шухевичем є вкрай маловірогідною. Ймовірно, теракт став несподіванкою і для «генерала Чупринки», а його ініціатива виходила від Львівського проводу ОУН [88].
Про вбивство священика Львівське обласне управління МДБ запискою по ВЧ одразу доповідало міністру держбезпеки УРСР, а той 21 вересня в особистому рукописному повідомленні доповів про цей випадок заступнику міністра держбезпеки Союзу РСР генерал-лейтенанту С. Огольцову. С. Савченко інформував центр про те, що після богослужіння в Преображенській церкві 20 вересня 1948 р. близько 10 год. 20 хв. Гавриїл Костельник повертався додому. На вул. Краківській в 10–12 метрах від під’їзду будинку № 17 до нього наблизився молодик років 20–23 і двічі вистрілив з пістолета марки ТТ. Протопресвітер помер на місці від поранень у голову.
Терорист кинувся втікати, а коли його майже наздогнали, – застрелився. Схоже, що він заздалегідь готувався до ролі смертника: під заношену ватянку одягнув чисту білизну, на шию повісив образок [89]. Як показала судмедекспертиза – вбивця страждав хронічною гонореєю (відомо, що СБ ОУН підбирала терористів – смертників з тих, хто мав серйозні провини, венеричні захворювання, або добровольців).
Оперативну групу з розслідування теракту очолив заступник начальника відділу «О» МДБ УРСР Іван Богданов. До її складу включили оперпрацівників відділів «О», 2-Н (боротьба з націоналізмом), 2-го (контррозвідка), 4-го (таємно-політичного), 5-го (активні оперативні заходи), двох слідчих, а також начальника львівського УМДБ генерал-лейтенанта Вороніна. На її засіданнях були присутніми заступник міністра держбезпеки УРСР, генерал-майор Дроздов і Поперека. 21 вересня слідчі допитали 18 свідків трагедії, а до 20 жовтня під час розшукових операцій тільки у Львові заарештували 162 підпільників та їх помічників з місцевого населення.
Найзагадковіше почалося коїтися пізніше: одразу троє (!) утримуваних під вартою оунівців, а також агенти УМДБ «Свобода» та «Хмара» (бували в будинку священика) впізнали у терористі на фото … сина Костельника Іринея (1916 р.н.), хоча той мав у цей час перебувати в Австрії. Черниця Міріам (Настя Волошин) також стверджувала, що вбивця – син загиблого [90].
Дружина убитого священика розповідала знайомим, що в органах держбезпеки на неї чинили тиск, аби вона впізнала у терористі свого сина, який служив у дивізії СС «Галичина» [91].
Натомість підпільниця С. Регусевич заявила, що впізнала на знімку 23-річного члена Миколаївського районного проводу Олексу Любинського («Бориса»), особистого секретаря шефа Львівського районного проводу ОУН «Федора» (Тершаковця). Крім того «активний націоналісти С. Батурін (його тесть «ультра-католик» Матвій Мокрівський відмовився від возз’єднання з РПЦ й підтримував зв'язок з повстанцями) під час зустрічі з агентом «Грімом» повідомив тому, що Г. Костельника ліквідували за наказом «гори» (тобто, керівництва підпілля), причому теракт здійснювала ціла група нелегалів з автомашиною. Це тільки початок терору, – наголосив Батурін і додав, що після цього в сільській місцевості завдяки ореолу мученика авторитет Костельника зріс [92].
В основу провідної версії загибелі лідера «Ініціативної групи» лягли свідчення «арештованого № 33» – колишнього керівника Дрогобицького обласного проводу ОУН. Той упевнено впізнав у загиблому свого колишнього секретаря «Яворенка», який пізніше перейшов на підпільну роботу до згаданого «Федора». Потім вбивцю ідентифікував як секретаря «Федора» колишній підпільник, агент-бойовик «Петро». Фото надіслали в с. Черче Станіславської області, де односельці й вітчим Д. Дмитрієв визнали його як сина селянина Паньківа – Василя. У 1941 р. хлопець очолив молодіжну групу при ОУН, служив у допоміжній поліції, а в 1944 р. став нелегалом [93].
До 19 жовтня 1948 р. офіційна версія про особу вбивці була остаточно усталена у «Висновку по матеріалах попереднього розслідування убивства Костельника…», в якому терористом фігурував Василь Паньків («Яворенко», «Яремко», 1923 р.н.), а сам теракт готувала «спеціальна група бандитів». Головною причиною вбивства визначалося «активна робота з возз’єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою», яку провадив о. Гавриїл. Того самого дня С. Савченко підписав і «План додаткових агентурних заходів» з розслідування вбивства, яким, зокрема, передбачались арешт «низки реакційно налаштованих священиків» ГКЦ [94].
Таким чином, співробітники МДБ сходилися на тому, що безпосереднім ініціатором та організатором ліквідації Г. Костельника виступив керівник Крайового проводу ОУН «Буг-2» Зиновій Тершаковець («Федір»). Радянські контррозвідники характеризували його (члена ОУН з 1930 р.) як «одного з найдосвідченіших конспіраторів націоналістичного підпілля й відчайдушного терориста» (опосередкованим підтвердженням цього стали 853 партійно-радянських працівників та активістів, убитих бойовиками підпілля у 1947–1948 рр. лише на Львівщині) [95].
23 вересня посмертну «Довідку на протопресвітера доктора Костельника Гавриїла Теодоровича» підготував начальник відділу «О» Л. Готовцев [96]. Виникало враження, що органи держбезпеки прагнули максимально сконцентрувати «компрометуючі матеріали» на керівника «Ініціативної групи», який став їм непотрібним, і тим самим пом’якшити реакцію вищих властей на цей гучний «недогляд». У такий спосіб формувався образ Г. Костельника як «українського націоналіста», людини з авантюрними нахилами, добре знайомого з майбутнім командувачем УПА Р. Шухевичем, колишнім керівником СБ ОУН. М. Лебедем, діяча, який підтримував пронімецькі звернення львівської інтелігенції в часи окупації.
При цьому, як наголошувалось у довідці, він був опозиційно налаштований до Ватикану та його латинізаційної політики, шовіністичного курсу правлячих кіл ІІ Річпосполитої, користувався авторитетом у митрополита А. Шептицького, частини єпископату і кліру ГКЦ. Як стверджувалось у документі, «для реабілітації себе перед радянською владою» й усвідомлюючи неминучий крах унії, він пішов на співпрацю й МДБ вирішило скористатися його кар’єризмом. Однак агентурна розробка 1946–1947 рр. довела, що священик залишився на «ворожих позиціях щодо радянської держави», як і до того прагнув створити «модернізовану українську церкву», зберігав греко-католицьку обрядність. У близькому колі він заявляв, що «возз’єднанням уніатської церкви з православною, він переслідував мету збереження уніатського духовенства від репресій органами радянської влади», працював над книгами, покликаними «розбити марксизм».
23 вересня 1948 р. настоятеля Преображенської церкви, завідувача кафедри філософії Львівської богословської академії, доктора філософії, богослов’я і права Гавриїла Костельника проводжали в останню путь. За 3-годинною скорботою спостерігали тисячі міліціонерів, солдатів, курсантів школи МВС, співробітників органів держбезпеки.
За даними «компетентних» структур, у траурній процесії брало участь майже 50 тис. громадян. Відспівував покійного архієпископ Макарій (фізичну й агентурну охорону якого терміново посилили), єпископи Дрогобицький і Самбірський Михайло та Станіславський і Коломийський Антоній за співслужіння 40 священиків. У громадській панахиді взяли участь уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів УРСР П. Ходченко та його львівський підлеглий А. Вишневський. Були оприлюднені телеграми, що надійшли від Патріарха Московського та Всієї Русі Алексія, Патріаршого екзарха України митрополита Іоанна.
Одночасно агентура відстежувала реакцію населення на вбивство Костельника – більшість висловлювань містили осуд теракту. Агент «Автор» (давній учасник національно-демократичного руху) повідомляв про оцінки провідних представників науки. Професор І. Крип’якевич вважав, що терористом виступив месник-одинак, але вбивство спричинить «багато негарних наслідків» для національно свідомих українців. Академік М. Возняк висловив оригінальну здогадку: теракт – справа рук польських націоналістів, які прагнули загострити репресії радянських властей проти українського населення. Співробітник історичного музею В. Бандровський припускав, що вбивство організоване радикальною католицькою молоддю, оскільки через діяльність Г. Костельника Ватикан «втрачав такий великий плацдарм, що вважався вірним католицизму». Очільник спілки медичних працівників Львова Бутель зазначив, що протопресвітер був «відомим діячем і такого за 50 років у Галичині більше не буде» [97].
З піввікової історичної відстані прозвучала оцінка діяльності Г. Костельника в посланні патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ учасникам конференції «Протопресвітер Гавриїл Костельник і його роль у відродженні Православ’я на Галичині», що відбулась у Львові 20 вересня 1998 р.: «На долю отця Гавриїла і його однодумців випала виняткова за своєю трагічною складністю планида, багато обставин їхнього життя визначалися далекою від загальноприйнятих норм внутрішньою політикою авторитарної атеїстичної влади нашої країни, включаючи і ставлення держави до Церкви. Ця і слугувало спотворенню органічного за сутністю процесу, завершенню якого і був присвячений Львівський Церковний Собор» [98].
Проблема ліквідації ГКЦ і донині залишається дискусійного, несе відчутне суспільно-політичне забарвлення і конфронтаційний потенціал. Доволі зважений підхід в оцінці цієї історичної драми містить «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви» [99]. У цьому документі зазначено, що вибачення, які Папа Римський Іван-Павло ІІ приніс християнським народам, постраждалим від попередників, повною мірою відносяться і до визнання помилковості методів насаджування Брестської унії на землях Західної України в минулому. При цьому УПЦ жодним чином не виправдовує ті історичні обставини і тоталітарні засоби, якими здійснювалась ліквідація унії та скликався Львівський собор.
Більшість сучасних греко-католиків різко негативно оцінює дії більшовицьких властей у 40-і роки ХХ ст., спрямовані на уніфікацію конфесійного простору і нищення всього, що потенційно могло перебувати в опозиції до тоталітарного режиму. Ліквідувавши Греко-католицьку церкву де-юре, Кремль фактично перевів її у статус «катакомбної». За даними КДБ УРСР, до 1 листопада 1987 р. в Західінй Україні нелегально існувало 4 дієцезії ГКЦ, служило до 250 священників, до 500 ченців (з 1946 р. таємно рукопоклали 119 пастирів та постригли 165 ченців) [100].
Наприкінці 80-х - на по. 90-х років ця «міна сповільненої дії» вибухнула хвилею конфліктів, спричинених спробами греко-католиків повернути собі храми і майно, передане РПЦ у другій половині 40-х рр. Так, у с. Новий Роздол Львівщини 7 листопада 1990 р. відбулася бійка за храм за участю понад 300 осіб, 9 громадян опинилися в шпиталі. До кінця року у Західній Україні вірними УГКЦ було силою захоплено 822 храмів, адептами УАПЦ – 817 [101]. Це було болісним ударом тепер вже по правах православних, адже найбільшою єпархією РПЦ була Львівсько-Тернопільська (понад 1000 приходів), і навіть у Ленінградській духовній семінарії до 1985 р. 58% абітурієнтів становили українці (росіяне – 34,5%) [102]. Це зайвий раз засвідчило небезпеку розв’язання суто конфесійних проблем силовими методами і має слугувати уроком для тих, хто і сьогодні демонструє готовність і «політичну волю» творити конфесійну карту України на власний смак, або на догоду тій чи іншій політичній силі. Релігійна сфера і в глобалізованому, інформаційному світі залишається доволі інерційною і консервативною, а, отже, малопридатною для застосування політичного інструментарію і технологій маніпулювання масовою свідомістю з метою отримання сьогочасного кон’юнктурного результату.
Дослідження авторами документи органів держбезпеки свідчать, що фігура Г. Костельника розглядалась як ключова в процесі розшарування кліру ГКЦ, створення групи для агітації за перехід греко-католиків у православ’я. Увагу спецслужби, що отримувала високоінформативні агентурні матеріали, привертало принципове несприйняття пресвітером диктату Ватикана, розробка ним наукової критики унії 1596 р. та її наслідків, певні елементи традиційного русофільства, високий авторитете серед єпископату й кліру, національно свідомої інтелігенції, солідний богословський багаж, публіцистичний талант.
З урахуванням критичного чи негативного сприйняття священнослужителями й інтелігенцією нової влади з її форсованою радянізацією, утисканнями релігії, прагненням уніфікувати соціокультурний ландшафт у щойно «возз’єднаній», цивілізаційно специфічній Західній Україні, Г. Костельник став практично безальтернативною кандидатурою на роль очільники «неформального» органу з організації переходу у православ’я. Той же Й. Сліпий відкинув подібні пропозиції в обмін на високе місце в ієрархії РПЦ, а священики старшого покоління, які виявляли прихильність до православ’я і Росії з низки причин не могли виконати складну місію впливу на вибір основної маси уніатського кліру.
Разом з тим, Костельник виступав лише яскравим і богословсько освіченим виразником настроїв частини архієреїв та клірків ГКЦ, які прагнули позбутися омофору Апостольської Столиці. Окрім корпоративних мотивів ця тенденція, що до повної міри віддзеркалювала й міркуваннями митрополита А. Шептицького, могла бути спричинена політичними раціями – шовіністичною політикою урядів міжвоєнної Польщі щодо духовно-культурної сфери української спільноти, оформленням суспільно-політичного проекту національно-державного відродження (що охоплював і радикально-націоналістичний вектор з його надзвичайною історією відносин з ГКЦ). Давалася взнаки й історична пам’ять про православний період, тривогу, відчайдушну боротьбу населення західноукраїнських земель за збереження власної етноконфесійної ідентичності.
По суті, до 1941 р. у керівників радянської контррозвідки склалося стійке розуміння пріоритетної ролі пресвітера в зафіксованій на рівні стратегічної лінії на ліквідацію ГКЦ за допомогою «внутрішньої опозиції». У повоєнний період методи «роботи» з Г. Костельником оперативних співробітників та агентури стали набагато витонченішими, психологічно вивіреними та підступними, а розгорнуті арешти духовенства, тягар антикомуністичних і пронімецьких кроків прозоро давали зрозуміти можливі варіанти життєвого шляху.
З іншого боку, контррозвідники майстерно використали гіпертрофовану амбіційність, марнославство і неприховане бажання Г. Костельника «увійти в історію». Від них не вдалося приховати й поступове розкладання особистості священика, втрата ним психологічної рівноваги, спричинені смертю сина, страхом перед можливим арештом і вимушене продавлення справжніх поглядів і переконань, у кінцевому рахунку, необхідність діяти за сценарієм радянської спецслужби, що до того вчинила небачений погром Православної церкви.
Нестандартний спосіб мислення й дій, висока ерудиція Г. Костельника, його зверхнє ставлення до оточуючих, розхитана втратою дітей (загибель Богдана, еміграція Зенона й Іринея, виїзд доньки з чоловіком до Югославії) і тиском всесильних «органів» психіка, індивідуальні комплекси, зверхність і навіть деякий снобізм, складність нюансів його богословсько-філософського світобачення та «перспективної лінії» церковного будівництва викликали відчуження від сучасників, конфлікт з багатьма оточуючими, учасниками українського визвольного руху, а також представниками радянської влади й спецслужби (С. Карін став за рівнем розуміння церковної «специфіки» та відповідності інтелекту Г. Костельника швидше винятком).
Документи НКВС-НКДБ свідчать, що в дійсності Г. Костельник виношував власні плани, засновані на розриві ГКЦ з Папською курією і створенням не підпорядкованої Москві «Української церкви» (незалежної чи автономної), а також досягнення особистого високого становища в цьому новоутворенні. При цьому він виявляв твердість в обстоюванні особистої (формальної) незалежності від органів держбезпеки, наївно сподіваючись на те, що зможе вести «власний курс». Чекісти ж мали всі підстави вважати, що в глибині душі лідер «Ініціативної групи» не сприймає політику радянської влади, охоплений розповсюдженими в регіоні на рівні побутової свідомості ідеями націоналізму й етносоціальними фобіями.
Період 1939–1944 рр. дав змогу спецслужб прискіпливо вивчити Г. Костельника, зав’язати з ним ділові контакти, визначити його вагому функціональну роль перед «вирішальним наступом на унію». З 1945 р., після остаточного вибору керівництвом СРСР лінії на ліквідацію унії, було форсовано залучення священика до активних організаційних заходів, інструментом й однозначним прикриттям яких виступала «Ініціативна група». На загал, пресвітер виявив здатність до результативного співробітництва, а подальший агентурно-оперативний моніторинг суперечливої поведінки амбіційного церковного діяча поступово підштовхував спецслужбу до засобів «присікання» благочинного Львова, який так і не «розброївся».
[65] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк.1–8. 1 марта в республиканских и областных газетах Украинской ССР вышел материал «От прокурора УССР», где шла речь «об активной предательской деятельности» верхушки и части клира УГКЦ, их сотрудничестве с оккупантами.
[66] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк. 12–13, 135–145.
[67] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 28. – Арк. 58.
[68] За даними УКДБ по Станіславській області (1956 р.), архієрей Антоній (Пельвецький) «активних заходів зі зміцнення православ’я не здійснює, і боротьби з уніатськими священиками, які не перейшли у православ’я, не веде», а деяким надає матеріальну допомогу. Сам Пельвецький серед духовенства авторитетом не користується.
[69] ГДА СБУ. – Ф.16. – Електронна копія № 0566-0560
[70] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.27. – Арк.72–77.
[71] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.27. –.188, 304.
[72] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України – Ф.4648. – Оп.3. – Спр.24. – Арк.73.
[73] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.27.– Арк.252–253; Т.28. – Арк.52–53.
[74] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.27. – Арк.344.
[75] ГДА СБУ. – Ф.3. – Оп.145.– Спр.7. – Т.2 – Арк.24–25.
[76] ГДА СБУ. – Ф.3. – Оп.145.– Спр.7. – Т.2.– Арк.77.
[77] ГДА СБУ. – Ф.3. – Оп.145.– Спр.7. – Т.2. – Арк. 75, 99–102.
[78] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 75–76, 211–212; ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 28. – Арк. 515.
[79] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 128.
[80] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 158–161; Бріккер Костянтин Олексійович (1910–?). Майор держбезпеки. Один з провідних організаторів оперативних заходів по релігійній лінії. В органах НКВС з 1934 р. З листопада 1939 г. до лютого 1941 р. – заст. нач., т.в.о. начальника 5-го відділення (робота в релігійній сфері) 2-го (контррозвідувального) відділу УДБ Управління НКВС по Львовскій області. В повоєнні роки – нач. 2-го відділення відділу «О» МДБ УРСР. Активний учасник чекістських операцій й розпуску ГКЦ в Галичині й Закарпатті.
[81] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 166–197.
[82] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 32. – Арк. 176–177.
[83] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 54–55, 125.
[84] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк. 20.
[85] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 21. – Арк. 132.
[86] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 1–2.
[87] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк.17–19; Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 32. – Арк. 177.
[88] Пагіря О. Гавриїл Костельник та ОУН…. – С. 411, 414.
[89] В літературі поширений помилковий, емоційно забарвлений опис загибелі Костельника на сходах Преображенської церкви.
[90] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 18–19.
[91] Органи МДБ доручили архієпископу Макарію, єпископам Михайлу й Антонію «обробляти» вдову, Елеонору Костельник, аби вона вирішила піти в монастир.
[92] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 13–13 зв.
[93] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 34.
[94] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 144–151, 155–160.
[95] 4 листопада 1948 р. поблизу с. Любень Великий (Львівщина) оперативно-військова група наткнулася на «Федора» з охороною. У перестрілці загинуло троє підпільників, а поранений у ноги З. Тершаковець застрелився (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 22. – Спр. 3. – Т. 26. – Арк. 259–260).
[96] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 94–98.
[97] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 8. – Т. 1. – Арк. 25–28; Ф. 16. – Оп. 22. – Спр. 3. – Т. 28. – Арк. 273.
[98] Цит по: Ярема Р., протоиерей. Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества Православия в Западной Украине. – К.: КИТ, 2012. – С. 173.
[99] [Електрон. ресурс]. – Режим доступа: http://archiv.orthodox.org.ua/page-2149.html
[100] ГДА СБУ. – Ф.16.– Оп.13.– Спр.3. – Арк.254–255.
[101] Сборник КГБ СССР. – 1990. – № 152. – С.35–36.
[102] Иннокентий, игумен, Батыгин Г.С. «Время благоприятно…» // В человеческом измерении. –М., 1989. – С. 418–419.