70 років тому радянське керівництво реалізувало сценарій «самоліквідації» Греко-католицької церкви, яка на довгі десятиліття стала «катакомбною». Серед центральних дійових осіб, які готували Львівський церковний собор (8–10 березня 1946 р.) вище партійно-політичне керівництво СРСР та УРСР, місцеві органи влади, єпископат РПЦ, профільні територіальні органи наркоматів державної безпеки СРСР та УРСР особлива роль належала Гавриїлу Теодоровичу (Федоровичу) Костельнику – відомому священику, богослову й громадському діячеві. Його життєві траєкторії вивчаються й жваво дискутуються дослідниками історії церкви й державно-церковних відносин радянського періоду, оскільки в них віддзеркалюються складні, неодномірні явища тогочасної доби, а також долі греко-католицького духовенства, втягнутого у вир нерівного протистояння з одіозною атеїстичною системою.

Автори історичних, публіцистичних та пропагандистських публікацій радянської доби, розглядаючи мотивацію і сам процес «ліквідації унії» з позиції офіційних ідеологічних установок, не обійшли увагою постать лідера «Ініціативної групи». При цьому, зі зрозумілих причин залишили осторонь складність та суперечливість його поглядів та вчинків, а також механізм та алгоритм «обробки» й використання Г. Котельника спецслужбою з метою втілення в життя плану знищення ГКЦ [1].

У сучасній вітчизняній історіографії вже склався окремий тематичний сегмент, пов’язаний з цією сторінкою церковної й суспільно-політичної історії. Опубліковані солідні документальні видання й монографічні збірки, в яких чимало місця відведено операціям радянських органів державної безпеки як головного інструмента ліквідації ГКЦ [2]. Одним з векторів зацікавлення дослідників виступає релігійна та громадська діяльність Г. Костельника, з’ясування його мотивації та особистої ролі в подіях, до яких він виявився причетним, зокрема як очільник «Ініціативної групи. У масиві літератури з цієї теми виокремлюються ті, що присвячені «феномену» Костельника, й ті, що в узагальненому вигляді висвітлюють історію ГКЦ та РПЦ у ХХ ст., ліквідацію «унії». У деяких з них репрезентовано праці протопресвітера, що стали одним з ідейно-філософських чинників «злиття» ГКЦ з РПЦ. Чимало публікацій вітчизняних авторів останніх років присвячені науково-філософським поглядам, богословський та публіцистичній діяльності Г. Костельника [3]. Предметом дослідження стають дискусійні аспекти світогляду й біографії священика, його ставлення до ідеології націоналізму, політичні контакти з Організацією українських націоналістів (ОУН) [4].

Нарешті, окремим напрямом життєписів Г. Костельника в контексті історії державно-церковних відносин стає поглиблене вивчення його контактів з органами державної безпеки СРСР. Серед новаторських студій, що позиціонують розвиток цього дослідницького вектора, слід назвати передусім праці Л. Бабенко та Н. Сердюк, підготовлені на основі ретельного опрацювання джерельного спадку спецслужби [5].

В історіографії процесу ліквідації ГКЦ особливе місце відводиться з’ясуванню ролі органів держбезпеки в цій акції, що видається цілком закономірним з огляду на тодішній статус спецслужби як основного інструмента відносин між державню та релігійними інституціями (аж до призначення кадрових контррозвідників на керівні посади у створених після 1943 р. державних органах, до компетенції яких входила релігійна сфера [6]), форсованого й екстремального характеру ліквідації Греко-католицької церкви на фоні жорстокого протиборства радянських силових структур з українським самостійницьким рухом, який підтримувала значна частина греко-католицького кліру.

У зв’язку з цим актуальність постановки проблеми цієї статті полягає в тому, що просопографічний аналіз персоналії Г. Костельника дає змогу не тільки глибше осмислити його роль у доленосній події церковної історії, а й з’ясувати особливості механізму використання спецслужб як знаряддя політики радянської держави в релігійній сфері. Таке спеціальне вивчення вказаних аспектів державно-церковних відносин відкриває додаткової можливості для кращого розуміння інструментарію багаторічної політики радянського керівництва, реакції на неї та моделей поведінки духовенства і релігійної громадськості технологій реалізації нормативно-правових актів у цій сфері, а також для осягнення природи репресивної політики сталінізму як такої.

Оскільки для підготовки статті залучалася інформація специфічного походження, слід зазначити, що документи спецслужб значною мірою базуються на повідомленнях оперативних «джерел» (агентів, інформаторів), як правило, тих, що вимушено працювали на «висвітлення» цієї неординарної фігури. Багато з них давно і близько знали Г. Костельника, здебільшого самі перебували у священницькому сані, володіли високим культурно-освітнім рівнем, займалися інтелектуальною працею, добре орієнтувались не тільки в релігійних, а й у політичних та соціально-економічних питаннях. Тому їхні повідомлення вважаються цінними історичними джерелами, хоча й потребують ретельного аналізу, відсепарування замовлення чи штучно сконструйованих з кон’юнктурною метою компонентів, а також зіставлення зі свідченнями іншого походження.

Автори спиралися на маловідомі або не впроваджені до наукового обігу, донедавна засекречені, документи тих підрозділів контррозвідувальних органів НКДБ – МБД Української РСР та СРСР, обласних управлінь НКДБ – МБД, які займалися «боротьбою з церковною-сектантською контрреволюцією» (підрозділів 2-го (контррозвідувального) управління НКДБ УРСР, 2-х відділів УНКДБ, відділу – відділень «О» МДБ СРСР, МДБ – УМДБ УРСР). Найбільш інформативними з них є архівна справа «Матеріали на Костельника (1940–1947 рр.); багатотомна оперативна розробка «Ходячі» (1939–1945 рр.) на єпископат і клір УГКЦ, одним з фігурантів якого був Г. Костельник; матеріали розслідування загибелі священика, а також інформаційно-довідкові документи спецслужби, що містять узагальнені дані про підготовку ліквідації ГКЦ. Цінність цих джерел підвищує той факт, що, згідно з наказом КДБ УРСР № 00150, у 1990 р. було знищено величезний масив документів колишнього 5-го Управління КДБ УРСР. Серед втрачених виявилися також такі матеріали, як літерні справи 2-го Управління МДБ УРСР «Греко-католицьке духовенство» і «Греко-католики» (1946–1947 рр.), 28 томів справи на «колишнє уніатське духовенство» (1950–1965 рр.), кілька багатотомних оперативних справ на духовенство Греко-католицької та Римо-католицької церков (1947–1973 рр.) та інші [7].

Г. Костельник народився у с. Руський Керестур на території Воєводини (майбутня Сербія), де мешкало багато вихідців з України. Його батько був греко-католицьким священиком, що, очевидно, визначило майбутнє Гавриїла. Тим більше, що Греко-католицька церква мала беззаперечний авторитет серед русинів-українців, одним з важливих чинників їхньої самоідентифікації в часи Австро-Угорської імперії, а пізніше – міжвоєнної Польщі.

На той час на рівні побутової свідомості мешканців Галичини та українських анклавів на території інших держав, навряд чи усвідомлювалися гострі перипетії, реальні причини та складний історичний контекст появи Брестської унії 1596 р. Та при цьому дослідники мають брати до уваги, що у регіоні, міські мешканці і «братства» якого в ХVII ст. були активними адептами православ’я і де у ХІХ ст. сформувався помітний в ідейно-духовному і культурно-освітньому житті «москвофільський» рух, правлячі кола Австро-Угорщини адміністративними й карально-репресивними заходами під час І світової війни практично нівелювали можливості відновлення позицій православ’я у краї, водночас, маргіналізувавши толерантні щодо нього та києво-руської спадщини кола греко-католицького кліру і мирян.

Г. Костельник закінчив уніатську духовну семінарію у Загребі та богословський факультет Загребського університету. З 1907 р. до 1911 р. навчався на богословському факультеті Університету Яна Казимира у Львові, у Фрибурзькому католицькому університеті (Швейцарія), де у 1943 р. захистив докторську дисертацію на тему «Про основні принципи пізнання». Того ж року він назавжди осів у Львові, де прийняв духовний сан, викладав Закон Божий у школах, служив у Преображенському храмі. У 1920 р. він став професором, у 1923 р. – деканом богословського факультету Львівської духовної семінарії, при якій з його ініціативи було започатковане Українське наукове богословське товариство, а в 1928 р. – професором Греко-католицької богословської академії.

Захопившись вивченням проблеми співвідношення латинських та візантійських (грецьких) богослужбових практик, він опублікував статтю «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом», в якій заявив себе противником латинізації унії Ватиканом та прихильником її «східної» обрядовості. Під тиском своїх опонентів церковний дисидент змушений був залишити посади головного редактора журналу «Нива», який редагував упродовж 10 років і в якому публікував «єретичні» щодо Ватикана матеріали, та професора академії.

Незважаючи на це, митрополит Андрей Шептицький призначив ученого душпастира проповідником у кафедральний собор Св. Юра. Тим часом Г. Костельник не полишав працювати над проблемами симбіозу православ’я і католицизму, в результаті дійшовши висновку про неканонічний, штучний характер «уній» другого тисячоліття. До 1939 р. такі погляди набули поширення і серед якоїсь частини галицького уніатського духовенства, що сформувала групу зі створення незалежної від Ватикана «Української народної церкви» на чолі з братом Предстоятеля ГКЦ – архімандритом Климентом Шептицьким.

Г. Костельник мав широке коло зацікавлень і публікував праці не тільки богословського змісту, а й з інших дисциплін: філософії, логіки, геометрії.

Та існували в нього улюблені теми для дискусій та повчань. Професор Ярослав Дашкевич, у якого Г. Костельний був викладачем гімназії, згадував, що «пан-отець» мав неврівноважений характер, легко впадав у гнів: «Посмішка, радість чи доброта ніколи не відображалися на його суворому обличчі». Єдиною можливістю уникнути нудного моралізаторства було перевести розмову на близьких його серцю, «духів» і «стигматиків» [8], перш за все – Настю Волошину [9], про, яку вчитель міг розповідати годинами, забуваючи про нормативний матеріал.

На думку Я. Дашкевича, виступаючи ініціатором створення «Ініціативної групи», Г. Костельний навряд чи пішов на це під тиском НКДБ, оскільки був людиною відважною, а «ідея мучеництва за віру не була йому чужою». До православ’я, на переконання вченого, той переходив цілком свідомо, «не вважаючи це зрадою, а повернення у лоно Східної Церкви». З юних літ він вбирав у себе «наївне простонародне москвофільство, незважаючи на щирий український патріотизм», а пізніше виступав послідовним прибічником традиціоналізму в міжконфесійних конфліктах. «Г. Костельник, – вважав його колишній учень, – був глибоко віруючою людиною, однак віру цю – можливо, і відповідно з філософським неотомізмом, який він визнавав своїм світоглядом – моделював згідно з своїм містичним переконанням про персонально велике і високе посланництво… Він був людиною, зачарованою Сходом, реальним відродженням Святої Русі в Україні». У о. Гавриїла «віра в місію, яку йому потрібно здійснити, об’єднуючи Церкву зі Сходом, не була засобом шантажу, однак тією нав’язливою і маніакальною (враховуючи амбіційність і психопатологічність цієї особи) ідеєю, яку йому дали можливість реалізувати»… При цьому існував і гуманістичний мотив порятунку греко-католицького духовенства проти переслідувань влади. Однак «у національному відношенні, поза сумнівом, він був добровільним колаборантом окупантів» [10].

З приходом в Західну Україну радянської влади і перенесенням туди політики державного атеїзму для Греко-католицької церкви настали важкі часи. Архієреї, рядовий клір, чернецтво і найактивніші віряни стали об’єктом пильної уваги спецслужби. Органи НКВС ретельно збирали відомості про пресвітера, його вплив на релігійну та суспільну ситуацію в краї, що частково увійшли до архівної справи «Матеріали на Костельника (1940–1947 рр.)».  31 грудня 1939 р. начальник контррозвідувального відділу управління держбезпеки (УДБ) Управління НКВС (УНКВС) по Львівській області П. Дроздецький затвердив відкриття агентурної справи № 7 «Ходячі» на групу з митрополита Андрея Шептицького та ще 13 осіб духовного звання, яким інкримінували «антирадянську діяльність з використанням релігії». Проходив у справі і Г. Костельник.

Почалося цілеспрямоване накопичення агентурних матеріалів. В. Целевич, перебуваючи під вартою, у березні 1940 р. підготував доповідь «Про діяльність церковників на Західній Україні» [11]. У рубриці «Деякі впливові священики» Г. Костельник характеризувався ним як «людина дуже здібна, гарний оратор і публіцист…, великий ворог західного напряму греко-католицької церкви… Вороже налаштований стосовно папи і взагалі католицизму, але про це він розповідає тільки в приватних розмовах. Думаю, що Костельник очолив би роботу, спрямовану на незалежність греко-католицької церкви від Ватикана».

У рубриці «Протипапські настрої» В. Целевич також наголосив, що пресвітер є «серед уніатських священиків рішучим ворогом Ватикана й унії», веде активну публіцистичну роботу проти політики Ватикана і латинізації греко-католицької церкви під гаслом «Геть від Ватикану» і здатний очолити рух з розколу єдності ГКЦ. Як бачимо, автор записки недвозначно дав зрозуміти чекістам, що, сама церква посідає особливе місце в житті населення Західної України. За традицією греко-католицька церква є національною церквою галицьких українців у тому розумінні, що тільки українці належать до цієї церкви і що зміна віросповідання рівносильна зміні національності». В. Целевич зазначав, що Андрей Шептицький вів складну політичну гру, бажаючи, з одного боку, підпорядкувати Православну Церкву Ватикану, а з іншого, – намагаючись «стати патріархом Церкви на Сході».

Важливі для спецслужби відомості про переконання Г. Костельника повідомив агент «Щілина» (професор Львівського університету), який довірчо спілкувався з Гавриїлом Теодоровичем. На явках у березні 1940 р. «джерело» повідомило: Костельник – «найосвіченіший і прогресивний» представник духовенства Львова, був «ярим прихильником ідеї культурного і політичного об’єднання колишньої Західної України з Росією. Це – «найбільша особистість серед священиків собору святого Юра…, вчений-теолог, який захищав з давніх часів теорію розриву з Римом з метою зближення зі східною Церквою. Це – експансивний, дуже енергійний і найосвіченіший священик Західної України, здатний до різких переходів та змін».

На питання «Щілини» як він ставиться до приходу Червоної армії, о. Костельник відповів: «Як священик не можу бути вдоволений – церкву роблять приватною особою, але як член суспільства я маю усвідомлювати, що це величезна історична подія… Для мене комунізм – це також релігія». При цьому пресвітер вивчав історію більшовицької партії, праці Леніна і Сталіна, «аби здати собі звіт у новій дійсності». Інформатор підсумовував, що Костельник – єдиний, хто серйозно розмірковував над сучасним становищем духовенства, аби знайти з нього вихід» [12].

Одночасно з планами використання Г. Костельника спецслужба передбачала мобілізувати на створення внутрішньої опозиційної течії серед кліру тих священників, які ще до 1914р. перебували на так званих «москвофільських» позиціях, а також були негативно налаштовані проти Ватикана й архієреїв ГКЦ – апологетів її латинізації. Деяких з них ще у 1939-1940 рр. вдалося залучити до негласної співпраці з органами НКВС. У цьому середовищі чекісти особливо цінували агента-священика «Неспалова», який вважав митрополита Шептицького «зрадником українського народу», (видавав москвофілів на розправу Австро-Угорщині й Польщі) і який вів активну боротьбу за відрив від Ватикану і перехід у православ’я. Конфідент «Полікарп» у 1914–1917 роках був бранцем австрійського концтабору «Талергоф» і виступав за возз’єднання з РПЦ. Негативно ставилися до Апостольської Столиці агенти «Харлампій», «Зірка», «Павлов» та інші. Їм НКВС доручив формування групи священиків, здатної відкрито висунути першоієрарха ГКЦ та за возз’єднання з Російською православною церквою. У руслі виконання цього  плану вони написали листа священникам-уніатам Львівської області [13]. Однак видається, що варіант створення групи ініціаторів возз’єднання з православ’ям з сільських парохів похилого віку, яки не мали ваги в консервативному середовищі священнослужителів ГКЦ навряд чи мав перспективи. Дещо інші можливості відкривало «підключення в гру» такої різнобічної та авторитетної постаті як Г. Костельник.

17 лютого 1940 р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія підписав указівку №2/3866 про активізацію агентурно-оперативної роботи «по церковній контрреволюції». У звязку з цим начальник контррозвідувального відділу Головного Управління Державної Безпеки НКВС П. Федотов віддав відповідні розпорядження українським чекістам. Зокрема, по лінії розробки ГКЦ планувалося набути агентуру в близькому оточенні А. Шептицького (серед осіб, яких передбачалося вербувати, Г. Костельник був третім у списку), вжити заходів з посилення суперечностей між митрополитом та іншими архієреями, створити агентурні позиції в греко-католицьких монастирях та релігійних громадах.

23 травня 1940 р. для кращого вивчення особи Г. Костельника під приводом вилучення метричних книг у храмах та їх передачі РАГСам була організована зустріч з ним співробітника 2-го відділу УДБ УНКВС К. Бріккерa. Чекіст у звіті високо оцінив ерудицію душпастиря, знання іноземних мов і авторитет у середовищі духовенства. Та коли оперативний працівник запитав у пресвітера про існування у Львівській єпархії «течії серед духовенства про відхід від унії і створення Української церкви, отець Гавриїл поцікавився місцем його роботи. Дізнавшись, що той з органів НКВС, заявив про свою незгоду з церковною політикою Папи Римського і «перший підняв питання про відхід від унії та створення суверенної Української церкви». Цю лінію, на думку пресвітера, підтримувала більшість священників, однак найсильніший спротив їй чинив очільник Станіславської єпархії єпископ Г. Хомишин, один з найактивніших провідників лінії на латинізацію ГКЦ. Андрій Шептицький швидше був не проти цього й не чинив перешкоду розвитку цієї течії серед кліру, однак виявляв обережність, остерігаючись гніву Ватикана.

Далі Г. Костельник наголосив, що сприймає звільнення Західної України від поляків як «велику історичну подію», однак вказав, що священнослужителі невдоволені становищем церкви в СРСР. Він піддав критиці видання атеїстичної літератури в СРСР, зазначивши, що «Маркс як одна людина – це ще не наука». На завершення заявив: «Якщо ви хочете зробити з мене свого агента, то з цього нічого не вийде, краще я помру, але не буду з вами працювати». Оперпрацівник за результатами бесіди запропонував зібрати додаткові матеріали і завербувати Костельника «для розкладання церковників». Дроздецький розпорядився зібрати повніший «компрометуючий матеріал», після чого вирішити питання про можливе вербування. 7 червня 1940р. київські чекісти надіслали до Львова відповідні документи «на попа Костельника» [14].

Тим часом агентурна розробка о. Костельника продовжувалася. Підведеному до нього перспективному агенту «Літератору» богослов довірчо сказав, вбачаючи в молодій людині однодумця, що більшовики не змогли перемогти релігію, то ж ви ведіть пояснювальну роботу, але не «захоплюйтеся діями», інакше будете розгромлені. «Таке насильство більшовиків довго продовжуватися не буде», «Схід дасть віру, а Захід культуру, - на цій основі розквітне цивілізація майбутнього». У вересні-жовтні 1940 р. висловлювання «об’єкта» стали ще відвертішими й радикальнішими. Він заявив «Літератору», що більшовики вчинили наругу над релігією. Фінська війна показала, що «їхня хвалена армія нікуди не годиться й німець їм ще покаже». В Академії наук, у Москві, обурювався о. Гавриїл, сидять «одні жиди і москалі». Він закликав чекати кращих часів: мовляв невдовзі вибухне зіткнення з Німеччиною, а в СРСР усе стоїть на насильстві й обмані».

«Літератор» так характеризував пресвітера: «Людина освічена, відомий теоретик серед попів. Усі попи його поважають, крім Сліпого. Творець «нової» філософської системи (витончений ідеалізм з крайнім матеріалістичним відгалуженням, чого він не помічає). Здається, і сам вірить у власну «філософію». Загальновизнаний спеціаліст з «чудес». Користується величезною популярністю серед націоналістичної інтелігенції. Кожної неділі виголошує проповіді на філософські теми. У проповідях Бог фігурує на других ролях. На перший план виступає «природа» [15].

У листопаді 1940 р. нарком внутрішніх справ УРСР І. Сєров затвердив черговий «Оперативний план щодо агентурної справи «Ходячі». Суттєве значення надавалося інспіруванню відокремлення від Андрея Шептицького «осіб, які стояли на позиції відламу від римського папи й відходу від Ватикану», використання «Костельника як ідеолога протипапського руху». До 1941 р. в радянській спецслужбі викристалізувалися концептуальні підходи до поетапного «вирішення уніатського питання» в СРСР, про які Л. Берія доповів Й. Сталіну 11 січня 1941 р.

Затверджений тоді ж очільником НКВС СРСР «План агентурно-оперативних заходів по греко-католицькій уніатській церкві в західних областях УРСР» покладав на органи держбезпеки внесення розколу між «прихильниками західного та східного обрядів», дискредитацію ієрархів ГКЦ «шляхом оприлюднення фактів їхнього побутового розкладу». Для розуміння наступної політики щодо греко-католицької конференції й тактики оперативної роботи радянської спецслужби на цьому напрямі ключовою виступала наступна настанова:

– організація у середовищі віруючих-уніатів керованої течії «за відрив від Ватикану» і створення «незалежної української церкви»;
– досягнення ізоляції предстоятеля ГКЦ митрополита А. Шептицького та єпископату від основної маси віруючих як передумови возз’єднання уніатів з РПЦ;
– створення позицій впливу і контролю за середовищем греко-католицької конфесії шляхом усунення попередніх керівників і заміни їх «надійними агентами» НКВС.

Автори документа націлювали чекістів на грубі, цинічні методи досягнення мети. Так, агент «Пісня» (яка не обтяжувала себе моральниими забобонами) повинна була інсценізувати спробу її «зґвалтування» Й. Сліпим, засудження якого «розчистило» б дорогу на місце очільники ГКЦ агенту НКВС «Філософу». Особливі надії покладалися на оперативне використання Г. Костельника як організатора руху за відокремлення греко-католицької церкви від Ватикана. Вербування Г. Костельника доручили особисто начальнику Львівського УНКВС В. Серієнку і начальнику контррозвідувального відділу Баранову. Патріарший екзарх України, митрополит Волинський і Луцький Микола (Ярушевич,  фігурував у справі як «Православний») мав підтримати Г. Костельника, а також ініціативу «знизу» кількох греко-католицьких приходів Львова і Тернопільщини за возз’єднання з РПЦ [16].

Незважаючи на «нездорові» політичні настрої «об’єкта», 29 січня 1941 р. начальник Львівського УНКВС ст. майор дербезпеки В. Сергієнко (майбутній очільники НКВС УРСР) затвердив «План проведення вербування священика Костельника Гавриїла». «Прелюдією» операції мав стати арешт Богдана (сина протоієрея) співробітниками в міліцейській формі, обшук та вилучення родинних цінностей. На випадок, коли б Г. Костельник побажав поклопотатися про сина, передбачалося запросити його в Управління НКВС, де запропонувати співпрацю під гарантії свободи Богдана. 22 лютого 1941 р. В. Сергієнко вже доповідав у Київ, що Б. Костельник «підпрацьований і заарештований» як учасник нелегальної антирадянської молодіжної організації, розвідник та інструктор з військової справи. Під час обшуку у нього виявили статути Червоної армії, книгу Б Мусоліні «Доктрина фашизму», націоналістичну літературу. Тим часом, співробітники НКВС намагалися «неформально» отримати від Г. Костельника консультативну допомогу, одночасно втягуючи його в негласну співпрацю. 3 лютого 1941 р., принісши для передачі сину речі, він погодився поділитися своїми міркуваннями з історії та тогочасного становища Греко-католицької церкви, одночасно всіляко ухиляючись від «організаційної» роботи з її розлому. Та, відмовляючись від співпраці зі спецслужбою, протоієрей провалив дві спроби його вербування. Якщо син винен, твердив він, треба судити його на законних підставах, але жодних зобов’язань брати на себе священик не погоджувався. Зрештою, Богдана розстріляли без суду 25 червня 1941 р. під час «очищення» в’язниць.

Під час бесіди в УНКВС 3 лютого 1941 р. Г. Костельник нагадав, що він довгі роки вів боротьбу за розрив з Ватиканом і створення Української автокефальної церкви. На питання, чи не міг би він особисто очолити автокефальний процес, Г. Костельник, ухиляючись від прямої відповіді, заявив, що вплив унії на українців-галичан залишається великим, вона у їх свідомості уособлює не тільки релігійні, а й національні почуття. Крім того, у нього – напружені стосунки з А. Шептицьким, Й. Сліпим та їх оточенням. Протоієрею запропонували підготувати план «заходів зі створення автокефальної православної церкви». Співробітники, які безпосередньо «працювали» з Г. Котельником, вказували на те, що він боявся зустрічей з ними, публікації підготовлених ним записок, а також наголошував: допоки живий А. Шептицький, безперспективно займатися ліквідацією унії [17].

На пропозицію чекістів 10 лютого 1941 р. богослов написав українською мовою від руки «таємний реферат» на тему: «Чи можливе перетворення Уніатської церкви в Західній Україні в автокефальну православну церкву?» У ньому, зокрема наголошувалося на сумнівності трансформації церкви за панування лінії, спрямованої на її витіснення з суспільного життя й політики атеїзму. Якби в цій ситуації «будь-який український священик вирішив би відкрито виступити з закликом перетворити західноукраїнську уніатську церкву в автокефальну, то залишився б буквально одиноким …, його вважали б божевільним чи покидьком, який заради власного інтересу взявся руйнувати церкву». Власне, сама ця ідея видавалася йому «передчасною і нереальною», адже галичани багато пережили за свою історію і не виявляли схильності до нововведень [18].

Під час німецької окупації Г. Костельник перебував у Львові, разом з представниками місцевої інтелігенції та греко-католицького кліру підписав заяви про лояльність до «нового порядку». 6 липня 1941 р. він разом з ієрархами ГКЦ підтримав звернення на підтримку акту проголошення незалежної Української держави діячами ОУН (Бандери). Загодом увійшов до складу Ради сеньйорів і до листопада 1941 р. був членом президії Української національної ради. Брав участь у формуванні 14-ї дивізії військ СС «Галичина» у 1943 р., як розповів Г. Костельник агенту «Вишняку», у 1942 р. він як довірена особа митрополита А. Шептицького «задля збереження українського народу» «мирив» дві ворогуючі фракції ОУН – бандерівців та мельниківців, конфлікт між якими супроводжувався взаємним винищенням [19].

Таким чином, у повоєнний період наявність у органів держбезпеки свідчень, що трактувалися як співпраця з окупантами і могли мати процесуальними наслідками, суттєво підвищувала залежність Г. Костельника від властей та обмежувало свободу його «маневру» в церковно-державних відносинах та курсі на ліквідацію ГКЦ.

25 жовтня 1944 р. нарком держбезпеки УРСР С. Савченко затвердив новий «План агентурно-оперативних заходів у справі «Ходячі»». 1 листопада 1944 р. митрополит А. Шептицький помер і ГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий. Відновлення оперативних заходів по католиках східного обряду привело до реанімації розробки Г. Костельника, який відіграв помітну роль у делегації греко-католиків, яка 19 грудня 1944 р. відбула до Москви з напівофіційною поїздкою.

Загальну координацію оперативних заходів з ліквідації Греко-католицької церкви здійснював начальник опергрупи НКДБ УРСР у Західній Україні підполковник С. Карін-Даниленко, провідний організатор витончених комбінацій ОГПУ проти релігійних об’єднань у 20-ті – на поч. 30-х років. Костельник часто розмовляв з чекістом, який працював під прикриттям і знав його як «Даниленка» – керівного «співробітника» апарату уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК УРСР, «інтелігентну, розумно мислячу людину». По-іншому сказав про С. Каріна митрополит Й. Сліпий: «він – усе і нічого» [20].

Про тодішні настрої Г. Костельника можна дізнатися з донесення конфідента «Вишнякова» (професора-юриста), який супроводжував членів делегації греко-католиків, що на шляху до Москви побували на екскурсії в Києві. Богослов дорікав більшовикам за переслідування церкви, вилучення храмових цінностей, покладаючи основну провину за це на євреїв, які «за це зазнали заслуженої кари. Це прояв вищої справедливості». Від проникливого погляду протоієрея не приховалося те, що в СРСР – «загальна бідність», відсутня приватна ініціатива, а «радянська економіка докорінно хибна. «Скрізь москалі й жиди», – скаржився Г. Костельник, якого «Вишняков» характеризував як «найбільш антирадянськи налаштованого» члена делегації. У Москві ж пресвітер сподівався «порушити питання» про відкриття великих парафій ГКЦ у Києві, Харкові та інших великих містах України (за словами джерела, клопотання про це містилося і в листі Й. Сліпого до Й. Сталіна) [21].

У нелегальному спостереженні за майбутнім очільником «Ініціативної групи» був задіяний і багаторічний агент радянської спецслужби «82» - Василь Хом’як [22].

Як свідчать джерела, А. Шептицький, Й. Сліпий, Г. Костельник, інші представники греко-католицької ієрархії та галицької інтелектуальної еліти вбачали в ньому авторитетного й «глибоко законспірованого» ветерана національно-визвольного руху, звертаючись до нього як до «пана полковника».

Користуючись безумовно довірою стовпів ГКЦ і Г. Костельника, В. Хом’як відіграв істотну роль в оперативному забезпеченні ліквідації цієї конфесії. Упродовж 27 жовтня – 4 листопада 1944 р. вони неодноразово зустрічалися. 5 листопада «82» надав начальнику 5-го відділу 2-го Управління НКДБ УРСР майору Хаєту донесення з характеристиками А. Шептицького і його оточення [23].

Під час особистої бесіди пресвітер поділився з «82» своїми міркуваннями про релігійну сферу та інші суспільні проблеми. Він визнав, що «жодної свободи і незалежності Україні німці не принесли». Українська інтелігенція даремно повірила генерал-губернатору Галичини Вехтеру, який обіцяв упродовж року не відправляти дивізію «Галичина» на фронт (симпатики самостійницького руху прагнули зберегти молодь для боротьби проти поляків до завершення німецько-радянської війни).

Щодо радянської влади, то Г. Костельник вважав її спроможною толерантно ставитися до греко-католиків. Та все ж, А. Шептицький, на його переконання, дещо поспішив назустріч більшовикам, підготував листа Й. Сталіну, а також делегацію до Москви, організував збір коштів для Червоної армії.

Пресвітер негативно ставився до радикальних дій українських націоналістів, («Бандерівщина, звичайно, – наше зло, трагедія нації»), але можливості впливу Церкви на них вважав обмеженими, оскільки «бандерівський ліс нас не слухає». Представникам радянського генералітету Костельник і члени делегації обіцяли, що будуть вести «боротьбу з УПА шляхом розкладання і проповіді», а також організацію зустрічі з «елементами з числа бандерівців, які вагаються» для «переговорів про ліквідацію бандитських формувань» (за умови гарантій безпеки). Вони наголошували, що учасники антирадянських формувань боялися і більшовицької адміністрації і служби безпеки ОУН [24].

Через агента «82» вивчалася реакція Г. Костельника та інших членів делегації ГКЦ на події, що супроводжували їхню поїздку до Москви у грудні 1944 р. 26 грудня ця група на чолі з архімандритом Климентієм [25] зустрілись у приміщенні НКДБ на Луб’янці з головою Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР Садовським та керівником профільних підрозділів спецслужби [26]. При цьому під легендою «армійських генералів-політпрацівників» з гостями-уніатами зустрілися начальник контррозвідки НКДБ СРСР генерал-лейтенант А. Леонтьєв і добре обізнаний зсередини з українським самостійницьким рухом начальник 4-го Управління НКДБ (зафронтова розвідувально-диверсійна робота) генерал-лейтенант Судоплатов («Сергєєв»).

Г. Костельник взявся від імені «передових кіл української інтелігенції західних областей» ознайомити високопоставлених візаві з ситуацією в регіоні. «Народ в Західній Україні, – наголосив він, – зустрів повторний прихід радянської влади без ентузіазму… Галичани упродовж довгих віків перебували під впливом західної культури, за своїм устроєм і політичним світоглядом значно відрізняються від українців східних областей. Звідси зрозумілі їхні перестороги щодо Радянської влади, а також сила банлерівського руху». До радянізації регіону залучалися «недосвідченні люди, які не вміли вибудовувати свої відносини з місцевим населенням». Місцева інтелігенція тривалий час орієнтувалася на Німеччину, й пов’язували з нею відновлення Української держави, а пересічні мешканці краю мали неправильне уявлення про життя в СРСР. Інші члени делегації додали, що місцева громадськість «болісно переживає» передачу Холмщини Польщі, хоче бачити й Закарпаття у складі України. Крім того, вони пообіцяли, що Греко-католицька церква «буде вести боротьбу проти УПА шляхом пояснення і проповіді», а також «переговорів про ліквідацію «бандитських формувань» [27].

Як розповів агенту о. Гавриїл, 23 грудня 1944 р. греко-католицьке духовенство зустрілося з місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Алексієм – «високоосвіченою людиною». Під час розмови торкалися проблеми розколів, обновленства, напрямів модернізації церкви, причому Алексій зацікавився останніми напрацюваннями греко-католицьких теологів у цих сферах. 24 – 26 грудня у бесідах з агентом «82» Г. Костельник висловлювався в тому дусі, що «час порвати з Папою», «наш народ ближчий до сходу…, я про з цього питання розмовляв з покійним митрополитом», а от Климентій Шептицький «відданий Риму». Повертаючись до обговорення з радянським генералітетом у Москві теми ОУН і УПА, пресвітер заявив; що вплив верхівки ГКЦ у Галичині «величезний» і вона могла б відірвати народ від симпатій до бандерівського руху. Демонструючи деяку непослідовність і суперечливість в оцінках, він висловив думку про те, що радянський лад – сильний, стабільний, а його характеристика націоналістичною пропагандою є неправдивою. «Краще російське море, ніж польське болото», – наголосив священик [28].

Для розуміння еволюції в роздумах Г Костельника про нову соціальну дійсність становлять інтерес його думки висловлені під час спілкування з агентом «82»: «Українці лише в рамках Радянського Союзу можуть розвинути свою державність», а з галицької молоді вийшли б «непогані більшовики», якби вони «знали радянську дійсність не з чуток» [29]. Схоже на те, що ці «реверанси» в бік диктаторського режиму вмотивовувалися інстинктом самозбереження, адже «об’єкт» міг відчувати, що він перебуває «під ковпаком» спецслужби. Підтвердженням цього є те, що після вживання алкоголю він впадав у похмурий настрій, згадував «убитого більшовиками» сина, передбачав, що через 10 – 15 років від України нічого не залишиться, адже її заполонили «москалі», а демагогія й «мітингова культура» руйнують традиційні культурні підвалини українського народу [30].

Очевидно, передчуваючи, що запущений механізм небаченої потужності робить «возз’єднання» ГКЦ і РПЦ лише справою часу і чинити йому спротив смертельно небезпечно, Г. Костельник обрав для себе шлях конформізму. У цьому сенсі є доволі показовою тональність його бесіди з С. Каріним про поїздки до Москви. На цій зустрічі, що відбулась 8 січня 1945 р. у приміщені Львівського облвиконкому, о. Гавриїло  схарактеризував візит як «історичний». Київ він назва «чудовим містом», де в основному чути російську мову, а Москву – «чимось грандіозним», чого учасники делегації й «уявити не могли». Кинулась у вічі їм і велика кількість тих, хто молився і причащався в столичних храмах. Розчулений священик після повернення до готелю запитав членів делегації: «Ви були під володарюванням Відня, Кракова, Варшави, а тепер бачите Москву. Під чиєю зверхністю Ви бажали би бути? Всі мої колеги підняли руки – «воліємо бути під Москвою». С. Карін жартома запитав, чи не вчинили ви там «другу Переяславську раду?» На це Костельник серйозно відповів, що це дійсно була «наша маленька Переяславська рада» [31].

16 січня 1945 р. Й. Сліпий запросив до митрополичої резиденції членів капітули, священиків Львова і доповів їй про результати поїздки до Москви. Повідомлення про те, що греко-католицькому духовенству запропонували здійснити «миротворчий» вплив на УПА, присутні зустріли негативно, адже значна частина кліру співчувала українському самостійницькому руху. На початку лютого Й. Сліпий на зустріч у вузькому колі архієреїв за участю К. Шептицького висловився на користь затягування консультацій з повстанськими командирами, оскільки навесні 1945 р., за його даними, очікувався потужний наступ Вермахту, підтриманий повстанням УПА в тилу радянських військ [32].

Тема можливого впливу ГКЦ на повстанський рух постійно була присутньою в контактах Г. Костельника і С. Каріна. Пресвітер зізнався, що він був особисто знайомий з командувачем УПА Р. Шухевичем (колишнім своїм учнем), вони бачилися у 1942 р. перед виїздом того до Білорусії для участі в боротьбі проти радянських партизанів. Священик запевняв чекіста у тому, що греко-католицький клір охоче взявся за посередництво в переговорах з УПА (насправді він видавав бажане за дійсне), оскільки «треба покласти край тим стражданням, яких зазнає народ Західної України від цього лісу, і врятувати … молодь». «Безумовно, благородна місія», – підтримав С. Карін. [33]

24 січня 1945 р за прямою вказівкою С. Савченка С. Карін викликав Г. Костельника й І. Котіва [34] в приміщення облвиконкому і з притиском став вимагати даної ними в Москві обіцянки встановити контакти з Проводом ОУН (Бандери). У випадку, коли керівники Проводу дадуть згоду, на зустріч з ними прибуде повноважна делегація з Москви. І. Котів ухилявся від прямої розмови, а Г. Костельник висловив перестороги щодо можливих арештів осіб, пов’язаних з націоналістами. У відповідь С. Карін дав запевнення у безпеці й недоторканості всіх учасників переговорів.

1 лютого 1945 р. відбулась чергова зустріч у цьому ж колі на квартирі пресвітера, який повідомив, що ОУН відкинула пропозицію про переговори через їх запізнілість [35]. С. Карін роздратовано кинув: тим гірше для ОУН, лідери якої не усвідомлюють всіх наслідків такої позиції і даремно сподіваються на підтримку Заходу. Збуджений господар різко висловився про оунівське керівництво, галичан і Й. Сліпого, який прагнув утримувати Греко-католицьку церкву під егідою Ватикана [36].

17 березня 1945 р. під час зустрічі Г. Костельника й І. Котіва з В. Хом’яком, останньому довірливо повідомили про спроби контактів з провідниками ОУН, однак серед них переважала група на чолі з М. Лебедем, що вважала неможливими перемовинами з властями. Натомість Р. Шухевич «як далекоглядний політик і розумна людина» вважав, що тактика, яку застосовувало в той час підпілля, була згубною, необхідно зберегти національно свідому частину суспільства, шляхом легалізації «замаскувати кадри», впровадити своїх прихильників до апарату управління, армії, в економіку і заклади культури, відмовившись від терористичних способів боротьби та «перейти до глибшої роботи» [37].

Та все ж головною лінією в контактах спецслужби з Г. Костельником залишалися заходи, спрямовані на ліквідацію ГКЦ. Значення цієї фігури зросло у зв’язку з кристалізацією планів Кремля щодо долі цієї конфесії. 8 лютого 1945 р. С. Савченко затвердив «План загальних заходів та агентурно-оперативних дій по лінії греко-католицької уніатської церкви». Згідно з цим документом, передбачалося повністю знищити ГКЦ на території СРСР як «легальну резидентуру Ватикана», «українську націоналістичну організацію», що надає «сприяння бандитсько-терористичній діяльності» національного підпілля.

У першому розділі плану (організаційні заходи) ставилося завдання створення «ініціативної групи греко-католиків-священнослужителів та мирян, через яку почати проведення компанії за возз’єднання греко-католицької церкви з православною». При цьому вважалося за необхідне «обробити визнаного проповідника греко-католицької церкви д-ра Гавриїла Костельника, поставивши його на чолі руху за возз’єднання церков. Відповідно на учасників покладалася компрометація супротивників церковної інтеграції, а також формування делегації по Патріаршого екзарха України і Патріарха Московського та Всієї Русі для вироблення механізму возз’єднання [38].

Особисто Й. Сталін (на тлі переконання політичного керівництва СРСР у антирадянській позиції Ватикана і його бажання сприяти сепаратному миру Західних держав з Райхом) [39], санкціонував операцію з ліквідації Греко-католицької церкви, в якій влада вбачала небезпечного конкурента насаджуваної офіційної ідеології, «агентуру Ватикану».

2 березня 1945 р. союзний уряд СРСР доручив генерал-майору Г. Карпову розробити програму боротьби з католицизмом. Через 12 днів відповідні пропозиції були подані Й. Сталіну, наркому закордонних справ В. Молотову й очільнику НКВС СРСР Л. Берії. В документі позначалися політико-прагматичні причини наступу на Римо- і Греко-католицькі церкви: «захист фашизму» і прагнення Ватикану впливати на повоєнний устрій світу. Одним з основних пунктів програми якраз і стало створення «Ініціативної групи», що мала декларативно оголосити про розрив з Римом, закликати греко-католицький клір до возз’єднання з РПЦ. 16 березня ці пропозиції отримали схвалення вождя [40].

Згідно з повідомленням агента «Футуриста», на квартирі Г. Костельника зібралися І. Котів, кілька священиків митрополії з дружинами, авторитетний учений В. Щурат [41], а також В. Хом’як. Під час застілля [42] вели бесіду про долю греко-католицької церкви, причому висловлювався переважно Костельник: «Москва релігійна повинна знищити Рим», «Москва, а не Рим має володіти радянськими народами» [43]. Після періоду безбожжя в СРСР має відбутися реабілітація і модернізація Православної церкви. Папа Римський – тиран і диктатор, який «прагне володіти світом, а не церквою».

Пресвітер ділився своїми міркуваннями і з письменником-конфідентом «Мудрим»: нам необхідно відійти від Апостольської Столиці, домогтися від радянської влади дозволу на створення «українського патріархату», але не під егідою РПЦ, а «цілком самостійного», і тоді священики-галичини охоче б порвали з Ватиканом [44].

А от у розмовах з С. Каріним, очевидно, відчуваючи, з ким має справу, священик у квітні 1945 р. переконував: «Запевнюю Вас, що докладу всіх зусиль до того, щоб возз’єднати греко-католицьку церкву з православною. Хочу ще раз Вам сказати, що цей шлях співпадає з моїми особистими переконаннями і настроями. Я знаю, що ворогами українського народу завжди були і Крим, і Рим». Возз’єднанню з православ’ям, що є єдино правильним шляхом для ГКЦ, на його думку, перешкоджали «багато освічених дурнів, скалічених Римом» [45].

Постійні «манери» і нещирість Г. Костельника підштовхнули контррозвідку до прямого психологічного тиску на нього. 21 квітня 1945 р. на зустрічі в облвиконкомі С. Карін заявив наляканому арештами  єпископату ГКЦ богослову, що так буде з усіма, хто ослухається радянської влади. Після цього поставив умову: до світлої сідмиці (вона передує Пасці) створити «ініціативну групу» й підготувати звернення до греко-католицького кліру, в якому унія має бути проголошена «зрадою українському народу і православ’ю», а Ватикан і Папа – зловісною силою, що відіграли ключову роль у поневоленні українців. Необхідність розриву з Римом засвідчила й діяльність ГКЦ під час гітлерівської окупації. Натомість «возз’єднання західних земель з іншою частиною України стало доленосним і визначальним для її народу [46].

28 квітня за вказівкою С. Савченка С. Карін запросив Г. Костельника й «рекомендував» йому звернутися до К. Шептицького за благословенням на формування «Ініціативної групи». Крім того, ставилося завдання зв’язатися з керівниками ОУН і пояснити їм, що єпископат сам поставив Греко-католицької церкви, а він, Г. Костельник, завдяки контактам з властями і возз’єднанню з РПЦ прагне врятувати «національні кадри» [47].

Результатом комбінованих засобів впливу на Г. Костельника стало виникнення 28 травня 1945 р. «Центральної ініціативної групи» зі сприяння об’єднанню конфесій. До її складу увійшли Г. Костельник (очільник), благочинні-целібати Михайло Мельник (Дрогобицька обл.), Анатоній Пельвецький (Станіславська обл.), та о. Сергій Хруцький (секретар).

Наміри Кремля ставили в непросте становище зверхників РПЦ, що сама пришла через важкі випробування [48]. Відомий історик церкви Д. Поспєловський з цього приводу зазначав, що Патріарх РПЦ «був надто добре знайомий з методами НКВС, щоб довіряти повідомленням про загальний і добровільний перехід уніатів у православ’я. більш обґрунтована думка, що побутує в колах Московської патріархії, що, приєднуючи уніатів, патріархія просто врятувала Церкву на уніатських землях від повного знищення» [49].

Цілком зрозуміло, що на Луб’янці «прописали» й алгоритм дій для Патріархії Матері-Церкви, відхилення від якого навіть не припускалося. У відповідь на створення «Ініціативної групи» Патріарх Алексій І виступив з посланням «До пастирів та віруючих Греко-Католицької Церкви, які проживали в західних областях Української РСР», в якому прозвучав заклик повернутися «в обійми … істинної Матері-Російської Православної Церкви». Виконуючи вказівки Кремля, першоієрарх РПЦ все ж настійливо пояснював Г. Карпову [50] (голові Ради у справах РПЦ), що в ідеалі «возз’єднання здійснюється за вільним волевиявленням уніатського духовенства, а не під тиском православного духовного начальства за підтримки цивільної влади». РПЦ «не буде наполягати на швидкій та примусовій зміні зовнішніх форм богослужіння і навіть зовнішнього вигляду священнослужителів». Алексій І вважав недоцільним проведення спеціального Всеуніатського собору, пропонуючи передати право вирішення питання про приєднання греко-католиків до православ’я приходам і єпархіальним з’їздам та в індивідуальному порядку. За словами М. Одинцова, «Патріарх чітко розумів, що в умовах завершення війни та перших повоєнних років вага вирішення [проблеми ГКЦ – Авт.] впаде на державу, яка до того ж надає перевагу політико-силовими методами. І Церква свідомо відійшла на другий план, вказуючи державі, що мова йде і про свободу духовного, церковно-юрисдикційного вибору віруючої людини, і про розв’язання церковно-історичної проблеми» [51].

Власне бачення ситуації висловив архієпископ Львівський і тернопільський Макарій. 16 листопада 1945 р. він писав: екзарх України митрополит Іоана вважає, що можна негайно запровадити православну обрядність для возз’єднаних з РПЦ. Однак, ті, хто знав греко-католиків, з цим не погодяться. Екзарх «не знає і не хоче знати, що робиться у греко-католицькій Галичині». Нам потрібно «берегти релігійні настрої і звички» колишніх уніатів, возз’єднання – «справа делікатна, проводити це треба обережно, поступово, пристосовно до місцевих умов» [52].

Як приходило комплектування «Ініціативної групи», ілюструє приклад з деканом (благочинним) Густинського округу Станіславської єпархії ГКЦ Антонієм Пельвецьким. 9 квітня 1945 р., його негласно запросили до Управління НКВС і допитали. Йому інкримінували нелояльність до радянської влади і він визнав, що під час німецької окупації вів «антирадянську та націоналістичну агітацію», сприяв запису добровольців до дивізії СС «Галичина». Зрештою А. Пельвецький «виявив бажання» співпрацювати з органами держбезпеки й 17 квітня під псевдо «Шевчук» почав виконувати завдання спецслужби [53].

По-іншому склалось наприкінці квітня 1945 р. оформлення відносин з «Івановим» – доктором богослов’я, генеральним вікарієм Михайлом Мельником. Начальник Дрогобицького УНКДБ полковник Майструк 28 квітня 1945 р. доповідав С. Савченку, що в роки війни М. Мельник відійшов від громадської діяльності, зберігав лояльність до РПЦ, вважаючи її «апостольською церквою», що привертає «величезну більшість українського народу», а також висловлював невдоволення Ватиканом. Уповноважений Ради у справах релігійних культів при Дрогобицькому облвиконкомі провів зі священиком невимушену, але ґрунтовну бесіду, під час якої той заявив, що ГКЦ – це «історична несправедливість, нав’язана українському народу» з метою спольщення й колонізації Сходу Ватиканом. Він засудив зв’язки Риму з гітлерівською Німеччиною і пообіцяв привести до возз’єднання з РПЦ свою частину Перемишлянської єпархії [54].

Розростався і сам агентурно-інформаторський апарат по лінії розробки РПЦ. Так, станом на середину вересня 1945 р. в Дрогобицькій області (частина нинішньої Львівської) налічувалося 592 храми й 4 монастирі ГКЦ з 333 священиками й 17 ченцями. На них припадало 32 агенти і 92 інформатори 4-го відділення (антирелігійного) 2-го відділу УНКДБ (у тому числі 9 деканів, 21 священик, 27 дияконів, 4 ченці, 68 парафіян). Показово, що більше половини вербувань священнослужителів довелося здійснити на основі компрометуючих матеріалів (фактично – шляхом залякування притягненням до кримінальної відповідальності за «антирадянську діяльність» у період окупації, «зв’язки з ОУН» тощо).

Як зазначали керівники Дрогобицького УНКДБ, під час проведення заходів з ліквідації Греко-католицької церкви на першому етапі було завдано «оперативного удару» по «найреакційніших елементах», які заважали злиттю двох конфесій (тобто були проведені по наявних агентурних матеріалах). Далі здійснили вербування «авторитетних священиків». З їх допомогою за участю членів «Ініціативної групи», співробітників УНКДБ та облвиконкому організували міждеканатські збори, вели індивідуальну роботу. Як наслідок – значна частина кліру подала заяви про перехід до РПЦ [55].

Факти свідчать, що не всі вони зробили це винятково в результаті тиску і примусово. Греко-католицьке духовенство було доволі неоднорідним за соціальним становищем, суспільно-політичними орієнтирами, церковно-богослужбовими поглядами. Оперативні джерела фіксували численні висловлювання як у дусі «не зрадимо Папі», так і на користь «відновлення справедливості», «виходу з-під диктату Ватикану», «припинення переслідувань з боку поляків», сповідування «однієї віри з усім українським народом».

На середину вересня 1945 р. до роботи з ліквідації ГКЦ в Західній Україні було залучено 197 агентів, 348 інформаторів, арештовано, 5 архієреїв, 124 священики, 5 деканів, 2 ченці, 6 семінаристів [56]. 10 жовтня С. Савченко надіслав В. Меркулову «План подальших заходів з ліквідації греко-католицької уніатської церкви в західних областях України», підготовлений С. Каріним [57].

Створення згаданих «позицій впливу» дало змогу Г. Костельнику, членам «Ініціативної групи» та діючим під прикриттям чекістам активізувати скликання нарад духовенства на місцях з метою його підштовхування до возз’єднання двох конфесій. Г. Костельник виступав на них з доповідями про історію унії, канонічні й догматичні вади католицизму та закликав до возз’єднання з Православною церквою шляхом подання клопотань до «Ініціативної групи». При цьому не раз спалахували гострі дискусії, учасника яких ставили «Іванову» гострі питання (в першу чергу – про арешти священнослужителів).

Підбиваючи підсумки оперативних заходів по агентурній справі «Фініш» (розпуск ГКЦ), керівники МДБ УРСР зазначали, що Г. Костельник провів 36 нарад з духовенством західних областей республіки, А. Пельвецький – 30 нарад у Станіславській області, а в Дрогобицькій активну агітацію вів М. Мельник. Крім того, в «процесі розгортання діяльності» «Ініціативної групи» Г. Костельник видав книгу «Догматичні основи папства», спрямовану на дискредитацію Ватикана серед віруючих і священнослужителів та богословське обґрунтування відмови від унії [58].

Про соціально-психологічні труднощі підготовка «возз’єднання», моральний стан Г. Костельника і його розуміння ситуації дає уявлення лист пресвітера до патріарха Алексія від 3 жовтня 1945 р. На той час, повідомляв о. Гавриїл, до «Ініціативної групи» приєдналося 800 священиків, а «народ наслідував священиків». Він обстоював думку, що після «возз’єднання» богослужбову практику й обряди слід змінювати упродовж десятків років. «Наша галицька церква, – наголошував лідер «Ініціативної групи», – має затримати свою автономію у православній всеросійській церкві… Тільки дуже невеликий процент священиків приєднався до «Ініціативної групи» добровільно, за переконанням, «таких немає, вірогідно, і 50». Не всі ті, які приєдналися, – «папісти», «та коли б не було тиску з боку держави», то не набралося б і 50 кліриків, які бажали б «зруйнувати греко-католицьку церкву, щоб перетворити її в православну… Більшість наших священиків не вірять у краще майбутнє церкви в Радянському Союзі». Мешканці Західної України з ХІV століття перебувають у неволі і виробили «специфічну натуру – дуже відпірну на все чуже». Галичанин «тільки назовні підпорядковується примусу і буде лише чекати на випадок, як би реагувати по-своєму». Духовенство обурювали арешти та інші форми репресії. Тому слід вести справу поступово, так, аби склалося враження, що православ’я у регіоні «ніби саме виросло з нашого коріння». Весь єпископат має стати «нашими людьми», походити з місцевих, і навіть правлячий архієрей Макарій повинен пристосувати обряди й зовнішній вигляд (!) до греко-католицького зразка. Кліриків також бажано було рукопокладати з корінного населення, оскільки «світосприйняття нашого духовенства відрізняється від світосприйняття духовенства східних областей» [59].

У свою чергу позиція очільника «Ініціативної групи» тривожила єпископа Макарія (при тому, що контррозвідка констатувала «значне поліпшення поведінки Костельника під час проведення ним нарад уніатських священиків). Макарій 3 жовтня 1945 р. у бесіді з І. Богдановим висловив свої перестороги: мовляв, протопресвітер, «продовжує проводити власну лінію на обособлення уніатської церкви, прагнучи будь-якими засобами загальмувати практичні заходи з безпосереднього розповсюдження православ’я». Сам о. Гавриїл 10 вересня вкотре домагався в архієпископа хіротонізації М. Мельника й А. Пельвецького, протестував проти відкриття у Львові православних пастирсько-богословських курсів, вважаючи, що достатньо й наявних греко-католицьких кліриків. Міркування Макарія передали до управління контррозвідки НКДБ УРСР [60].

Численні донесення агентури свідчили, що Г. Костельник та його однодумці намагалися в обхід владики Макарія вести «свою гру» зі створення «української церкви» й «модернізованого православ’я», мовляв, ідеться лише про вихід з-під влади Ватикану, а в іншому місцеве священство залишиться католицьким. У листопаді 1945 р. пресвітер переконував агента «Футуриста»: «Настільки вистачить сил, буду рятувати уніатське духовенство від переслідувань радянської влади, але священики – сліпі, не розуміють, що унія вже віджила свій вік, і має бути ліквідована… Вони забилися в куток, і як дурні вівці, самі летять у пащу вовку, скільки можу – рятую». Г. Костельник робив спроби через обласного уповноваженого Ради у справах релігійних культів звільнити арештованих душпастирів, мав намір надіслати патріарху Алексію пропозиції про дозвіл на єпископську хіротонію для одружених священиків, а також усіляко блокував призначення на парафії в Галичині настоятелів, які прибували зі сходу. С. Хруцький пояснював агенту «Васнецову», що «Ініціативна група» на ділі прагне до створення автокефальної церкви «з національним ухилом» [61].

Одночасно з проведенням лінії на розрив з Папським Престолом Г. Костельник виношував власні амбіційні плани. У бесіді зі священиками-агентами «Черемошем» і «Максименком» він висловив побажання стати єпископом Львівським. З цією метою він і переконував патріарха Алексія в необхідності дозволити одруженим священикам хіротонізуватись в архієрейський сан. Пресвітера дратувала жорстка позиція «групи Св. Юра» – наближених до покійного А. Шептицького священнослужителів, які були противниками «возз’єднання». Він називав їх «важкими людьми», яких слід було арештувати, але щоб підозра не впала на нього. За словами С. Руцького, богослов пропонував звільняти з-під арешту тільки тих кліриків, які дали згоду на «возз’єднання» з РПЦ [62].

18 грудня 1945 р. С. Савченко затвердив «План скликання передсоборної наради й загальногалицького собору греко-католицької церкви для остаточного возз’єднання з російською православною церквою». На той момент довкола «Ініціативної групи» об’єдналися 71 благочинний з 93, 966 священиків з 1267 (76%). З основною доповіддю «про історію унії православної церкви з Ватиканом і повернення в лоно матері руської церкви» зобов’язали виступити Г. Костельника [63].

25 січня 1946 р. генерал-полковник В. Меркулов повідомив С. Савченку, що «дозвіл на проведення собору греко-католицької церкви у Львові отримано». Міністерство фінансів СРСР асигнувало для цього 400 тис. руб., з яких 75 тис. руб. призначалися для «заохочення» агентури. Датою проведення цього заходу встановили «тиждень православ’я» (до 10 березня 1946 р.). Очільник НКДБ СРСР вимагав, щоб не менше 60–70% делегатів собору становила надійна агентура [64].

Процес «самоліквідації» ГКЦ вступав у завершальну фазу.

Див. продовження >>

[1] Див. наприклад: Біскуп А. В. Проповідники ворожнечі.  – Львів, 1986. – 71 с.; Беляев В.П. Я обвиняю! – М.: Политиздат, 1978. – 160 с.; Даниленко С. Т. Дорогою ганьби і зради. – Київ, 1970. – 340 с.; Його ж: Униаты. – М.: Политиздат, 1972. – 222 с.; Добрецова В. Націоналізм і релігія на службі антикомунізму. – Львів: Вища школа, 1976. – 204 с.; Замлинський, В. Чорні патріоти. – Львів : Каменяр, 1964. – 123 с.; Сливка Ю. Союз хреста і капіталу. – Львів, 1970. Уткін О. Антинародна сутність уніатства. – К.: Вища школа, 1983. – 80 с.; Чередниченко В. П. Анатомія зради. – К. : Політвидав України, 1978. – 334 с. та інші.
[2] Хресною дорогою. Функцiонування і спроби лiквiдацiї Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939–1941 та 1944–1946 роках. З. документiв і матерiалiв. Львiв: Місіонер 2006. 650 с.; Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів державної безпеки.  К.: ПП Сергійчук, 2006. Т.1. 920 с.; Т.2. 804 с.; Сердюк Н. Справа ієрархів УГКЦ (1945 р.): документи і матеріали // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. К., 2003.  № 1. С. 287–354.
[3] Див. наприклад: Костельник Г. Ultra posse: Вибрані твори. –Ужгород: Гражда, – 2008. – 400 с.; Кашуба М., Мірчук І. Гавриїл Костельник: філософські погляди. Дрогобич, 2002. –140 с.; Вежель Л. Філософсько-естетична та журналістська діяльність Гавриїла Костельника у руслі духовних процесів України першої половини ХХ ст. –К.: КНУ ім. Тараса Шевченка, 2003. – 335 с.; Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: зб.наук. праць. Вип.8/ ЛНУ ім. Івана Франка. Львів-Ужгород: Гражда, 2007. – 526 с.
[4] Див. наприклад: Пагіря О. Гавриїл Костельник та ОУН: проблема стосунків (1941–1948 рр.) // З архвів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.  –2009. № 2. – С. 387–416; Пули для благочинного // Веденеев Д.В. Украинский фронт в войнах спецслужб. – К.: К.И.С., 2008. – С.373–379.
[5] Бабенко Л. «Вжити необхідних агентурно-оперативних заходів…». Спецслужби у справі ліквідації Української греко-католицької церкви (1939–1941 р.) // Історія релгії в Україні. Львів, 2006. – Кн.1. – С.154–161; Її ж: Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і православної церкви в Україні (1918– середина 1950-х рр.). Полтава: АСМІ, 2014. С. 337–452; Сердюк Н.С. Репресії радянських органів державної безпеки щодо української греко- католицької церкви в 1944–1949 рр.: Дис... канд. іст. наук / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006 – 190 с.; Її ж: Українська греко-католицька церква та радянські органи державної безпеки (1939–1941 рр.) // Українознавство. Календар-щорічник. К.: Українська Видавнича Спілка. – С. 153–156.
[6] 14 вересня 1943 р. було створено Раду у справах РПЦ при РНК СРСР, а 19 травня 1944 р. – Раду у справах релігійних культів при РНК СРСР. До повноважень РС РПЦ (голова – полковник, згодом генерал-майор держбезпеки Г. Карпов) належали: попередній розгляд питань, які ставилися патріархатом РПЦ і потребували вирішення урядом, розробка законодавчих актів і нагляд за своєчасним і правильним втіленням у життя рішень керівництва країни, що стосуються РПЦ тощо; до відома РСРК (полковник ДБ І. Полянський) – «для здійснення зв’язку між урядом СРСР та керівництвом релігійних об’єднань: вірмено-григоріанської, старообрядської, католицької, греко-католицької, лютеранської церков та мусульманського, іудейського, буддійського, сектантського віросповідань».
[7] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф.13. – Спр.511.
[8] Г. Костельник усіляко сприяв формуванню своєрідного культу довкола «стигматички» Анастасії (Насті) Волошин – психічно екзальтованої сільської дівчини, яка перебувала в монастирі ордена Василіянок у Львові. Страждала фурункульозом, що супроводжувалося появою болючих, кривавих язв, які видавали за «рани», «схожі» на ті, що вкривали тіло Ісуса Христа. Отець Гавриїл вважав її «пророчицею», хоча його захоплення Настею викликало критично-іронічне ставлення багатьох. Громадський діяч, колишній депутат сейму Польщі В. Целевич вважав захоплення «стигматиками» з боку частини греко-католицького кліру «болісним явищем релігійного фанатизму», а Костельник, з його слів, непогано заробив на брошурах про «стигматиків» та «духів» (ГДА СБУ. – Ф. 65. – Спр. 9113. – Т. 11. – Арк. 86, 142, 311).
[9] Волошин Анастасія (сестра Міріам, 1911–1994 рр.) – дівчина, у якої у 24 роки стали з’являтися на тілі ознаки, потрактовані деякими священиками як «стигми». У травні 1936 р. була пострижена в черниці одного з василіанських монастирів. У повоєнні часи порушували обітниці в особистому житті. У 1949 – 1956 рр. перебувала на спецпоселенні в Читинській області. Г. Костельник присвятив А. Волошин три книги і численні статті. У 2009 р. І. Федорич зняв про неї документальний фільм «Настя Волошин: жертва напоказ».
[10] Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – Львів: Піраміда, 2007. – С.621–629.
[11] ГДА СБУ. – Ф.65. – Спр.9113.– Т.11. – Арк.142–230.
[12] ГДА СБУ. – Ф.3. – Оп.145.– Спр.7. – Т.1.– Арк.2–4; Ф.65. – Спр.9113.– Т.12. – Арк.18.
[13] ГДА СБУ.– Ф.2. – Оп.3.– Спр.1. – Арк.24–26.
[14] ГДА СБУ.– Ф.3. – Оп.145. – Спр.7. – Т.1. – Арк.5–13, 129.
[15] ГДА СБУ. – Ф.65. – Спр.9113.– Т.12.– Арк.210–218, 218, 223; Т.15 – Арк.35, 52, 127. «Літератор», за «легендою» – син репресованного, студент-философ із Київського держуніверситету, прибув до Львову для збирання матеріалу до дипломної роботи. Добився знайомства з А.Шептицьким, котрий особисто зайнявся катехізацією та релігійним вихованням молодика.
[16] ГДА СБУ – Ф.65.– Спр. 9113. – Т.12. – Арк.8, 212.
[17] ГДА СБУ –  Ф.3. – Оп.145.– Спр.7. – Т.1. – Арк.50–55.
[18] ГДА СБУ –  Ф.65.– Спр. 9113. – Т.15. – Арк.135.
[19] ГДА СБУ –  Ф.65. – Спр.9113. – Т.20. – Арк.30 об.
[20] Про С. Каріна див: Веденеев Д.В. Организатор агентурно-оперативной работы органов госбезопасности в религиозной сфере Украины 1920– начала 1930-х гг. // Церква-наука-суспільство: питання взаємодії. Матеріали Тринадцятої міжнародної наукової конференції – К., 27-29 травня 2015 р. – С.198–201.
[21] ГДА СБУ. – Ф.65. – Спр.9113. – Т.16. – Арк.79–83; Делегація ГКЦ доставила до Москви два вітальних листа Й.Сталіну й  пожертви в 100 тис. крб. постраждалим від війни.
[22] В літературі називається і інше прізвище агента - Лебедь. Народився в Галичині 1899 р. Служив у легіоні Січових стрільців, потрапив у полон, у таборі під Царициним зійшовся з майбутнім засновником ОУН Є. Коновальцем. У 1933–1935 рр. нелегально діяв у оточенні Є. Коновальця як радянський агент і впровадив у зарубіжні кола ОУН розвідника П. Судоплатова. Виконав низку інших відповідальних завдань. У 1944–1945 рр.  заступник наркома легкої промисловості УРСР, агент 4-го Управління НКДБ УРСР. Як вказував С. Карін, відзначався претензіями, притаманними «агенту, розбещеному прийомами великих людей», обурювався, чому його турбують «дрібними справами», а нарком держбезпеки, перебуваючи у Львові, не знайшов часу з ним зустрітися. Помер у 80-ті роки, похований на Байковому кладовищі (ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 450.– Т. 4.– Арк. 37–41; Колпакиди А.И, Прохоров Д.П. КГБ: Спецоперации советской разведки. –М.: Олимп; Астрель; АСТ, 2000. – С. 234–248).
[23] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.19. – Арк.223.
[24] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. –Т.19. – Арк.224–228, 318–322.
[25] Климентій (Марія Казимир Шептицький, 1869–1951) Депутат парламента Австро-Угорщини (1900–1907 рр.). У 1911 р. постригся в ченці Архімандрит ордена Студитів ГКЦ, у 1939–1951 рр. – екзарх греко-католицького апостольського екзархату Росії. Доктор права. У 1947 р. арештований і заслужений до 8 років позбавлення волі. Помер у в’язничній лікарні Володимирської тюрми. У 1995 році Інститут Яд-Вашем (Ізраїль) присвоїв йому почесне звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв під час нацистської окупації. У 2001 році зарахований до лику блаженних ГКЦ.
[26] 13 січня 1945 р. запис цієї бесіди та повідомлення агентом «82» про враження членів делегації про зустріч начальник 5-го відділу 2-го Управління НКДБ СРСР. Г. Карпов (він же – одночасно Голова Ради у справах РПЦ при РНК СРСР) надіслав «для оперативного використання» особисто очільники НКДБ УРСР С. Савченку.
[27] ГДА СБУ. – Ф.65. – Спр. 9113. – Т.19. – Арк.317–322.
[28] ГДА СБУ. – Ф.65.– Спр.9113. – Т.19. – Арк. 327–329.
[29] ГДА СБУ. –  Ф.65.– Спр.9113.– Т.19. – Арк.325.
[30] ГДА СБУ. –  Ф.65. – Спр.9113. – Т.20. – Арк.21–21 об.
[31] ГДА СБУ. –  Ф.65.– Спр.9113. – Т.19. – Арк. 346–347.
[32] ГДА СБУ. – Ф.13. – Д.403.– Т.2. –Арк.11–15.
[33] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 19. – Арк. 350–352.
[34] Котів Іван Онуфрійович (1910–1972). Священик ГКЦ, радник і вельми довірена особа митрополита А.Шептицького, завідувач  канцелярією митрополії. Вів майже світский спосіб життя. Активний противник об’єднання ГКЦ з РПЦ. У 1946 р. засуджений на 10 років таборів.
[35] Контррозвідник доповідав, що Костельник не обмежує себе у випивці, але не забуває «прощупати, чим дійсно займається у Львові його співбесідник. Пресвітер висловив припущення, що його сина, за деякими чутками, відправили до Дніпропетровська. Знаючи про розстріл Богдана, С. Карін все ж підтримав цю версію.
[36] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк..14–20.
[37] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк. 36–40.
[38] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк. 1–3.
[39] См. подробнее: Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. Сборник документов и материалов. – М.: РИО ВКШ КГБ СССР, 1988. Т. ІV. – С. 383–384, 729; Т. V. – С.955–958; Антонов В. В годы военного лихолетья. Деятельность советской внешней разведки в период Великой Отечественной войны // Независимое военное обозрение. 2015. 31 июля; Васильева О. Ю. Ватикан  в горниле войны // Наука и религия. 1995. № 6. – С. 14–15; Великая Отечественная война 1941–1945 годов. Том 6: Тайная война. Разведка и контрразведка в годы Великой Отечественной войны. – М.: Кучково поле, 2013. – С. 221–222.
[40] Ярема Р., протоиерей. Львовский Церковный Собор 1946 года в свете торжества Православия в Западной Украине. – К.: КИТ, 2012. – С. 63–64.
[41] Щурат Василь Григорович (1871–1948). Український учений (слов’янська філологія), літературознавець, поет і перекладач. У 1915–1923 рр. – голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові. Ректор таємного Українського університету (1921–1923). У 40-і роки – роки директор Львівської наукової бібліотеки АН УРСР, професор Львівського державного університету. Прихильник Г. Костельника, гість Львівського собору.
[42] Г. Костельник, зазначав «Футурист» (співпрацював з ОДПУ з 1929 г.), «п’є дуже багато, як бездонна бочка». Тим не менше, агент говорив про священника як про вольову енергійну людину, яка «критично ставилася до релігії», а не «фанатично».
[43] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 16. – Арк. 174, 271–282.
[44] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк. 248.
[45] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 21. – Арк. 73, 95.
[46] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 21. – Арк. 149.
[47] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 21. – Арк. 228.
[48] Як доповідав НКВС СРСР Й. Сталіну, лише серпні–листопаді 1937 р. було арештовано 166 православних архієреїв (з них репресували 81), 9116 священиків, 2173 ченців (934 засудили), а разом у цей період арештували 31159 «церковників та сектантів» (Архиепископ Крымский Лука (Войно-Ясенецкий) под надзором ГПУ-НКВД-МГБ: сборник документов. Симферополь: ГУ СБУ в АРК, 2010. С. 5; Бажан О. Репресії серед духовенства та віруючих в УРСР в часи "великого терору": статистичний аспект // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2007. -№ 2. -С. 15–17).
[49] Никитин В.А. Патриарх Алексий I: Служитель Церкви и Отечества. – М.: Эксмо. 2013. – С.330–332.
[50] Г.Г. Карпов – генерал-майор, очолював спеціальний відділ НКВС-НКДБ-МДБ СРСР у роботі з «релігійниками». Упродовж 1937–1938 р. на посаді начальника УНКВС по Псковській області «грубо порушував соціалістичну законність, проводив масові арешти безвинних громадян, користувався збоченими методами слідства й спотворював визнання звинувачених… і в 1941 р. відкликаний до Центрального управління НКВС у Москві» (Известия ЦК КПСС. – 1989. – № 11. – С. 52).
[51] Одинцов М.И. Русская православная церковь накануне и в эпоху сталинского социализма. 1917–1953 гг. – М.: Политическая энциклопедия, 2014. – С. 352, 355.
[52] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк. 11–16.
[53] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк. 288.
[54] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 20. – Арк. 244–244 зв.; Т. 21. – Арк. 307.
[55] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк. 1–2 зв.
[56] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк. 105.
[57] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк. 258–266.
[58] ГДА СБУ. – Ф. 16. Электронная копия № 0566-0560.
[59] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк. 164–165.
[60] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк..253–255.
[61] ГДА СБУ. – Ф. 3. – Оп. 145. – Спр. 7. – Т. 2. – Арк. 7–10.
[62] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 25. – Арк. 366–367, 377.
[63] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк. 2–7.
[64] ГДА СБУ. – Ф. 65. – Оп. 145. – Спр. 9113. – Т. 24. – Арк. 166.