«Спогади і записки» Гуґо Штайнгауза про початковий період війни, над якими він працював протягом 1943–1944 років, коли разом з дружиною переховувався в Бердехові (як і написані відразу по війні спомини Кароліни Лянцкоронської²⁶⁰ та щоденник Тадеуша Томашевського), мають цінність як безпосереднє свідчення і набагато точніше передають події порівняно з мемуарами його зятя Яна Котта, що постали кількадесят років по тому²⁶¹, чи з мемуарами Марії Бартльової²⁶², Олександра Домбровського, Альфреда Яна²⁶³, Станіслава Гартмана²⁶⁴, Казімєжа Жиґульського²⁶⁵ та інших вже згадуваних осіб. Зауваги Штайнгауза щодо декотрих осіб місцями є вкрай в’їдливими, місцями поблажливішими, зокрема, коли йдеться про близьких. Винятково суворі судження автора стосуються до людей, які співпрацювали з режимом. З тієї групи, однак, вилучено зятя, видатного критика Яна Котта, відвідувача офіційних літературних заходів в окупованому Львові, а також Стефана Банаха, що став деканом Львівського університету та депутатом міської ради. Про участь Банаха в офіційному житті Штайнгауз пише дуже стримано:

Тому Стефан Банах не мав рації, коли сказав мені, що це система, в якій керує інтеліґенція. Я би сказав інакше: це система, де панівні верстви встановили монополію на інтеліґенцію²⁶⁶.

Анкета К.Лянцкоронської

Найгострішу оцінку, ясна річ, у спогадах Штайнгауза одержали совєти та гітлерівці, але він не виявляє ніякої поблажливості і до давніх співгромадян — українців. Автор суворо засуджує тих, хто брав участь у встановленні обох режимів (совєтського та гітлерівського); тут вже немає місця для різних відтінків тону, як у випадку з євреями, а є тільки огуда, що поширюється не лише на конкретних осіб, а й на всю спільноту:

Присвоєння університетові його імені [Івана Франка] було одним з починань, що мало схилити руську інтеліґенцію на бік нової влади. А вона запопадливо прийняла таку поступку і надалі підтримувала потаємні зв’язки з Гітлером, на якого з нетерпінням чекала²⁶⁷.

Погляд на українських інтеліґентів як на колаборантів поширився вже в другій половині 1941 року, коли кілька осіб з того середовища, що обіймали за совєтської окупації порівняно високі (але не керівні) посади, одержали такий самий статус також на початку німецької окупації. Характерними в цьому аспекті є міркування Тадеуша Томашевського про українців та «всенаціональний валленродизм», «небувалий в історії»²⁶⁸. Доказом колабораціонізму в очах Штайнгауза могла бути поведінка Юрія Полянського²⁶⁹, можливо, також кількох інших професорів Львівського університету: математика Мирона Зарицького, фізика Володимира Мілянчука, історика Івана Крип’якевича, мовознавця Василя Сімо­вича чи лікаря Мар’яна Панчишина. Такий по­гляд був поширений серед великої частини галицьких поляків. Середовища інтеліґенції в тому розумінні не вирізнялися ориґінальністю.

Важко оцінити однозначно ту роль, яку під час окупації відіграли згадані особи. Чимало українських авторів у своїх споминах уникають оцінок щодо залучення тих чи тих постатей у систему окупаційної влади, натомість всіляко підкреслюють самовіддану працю на користь української громадськості. Своєю чергою, думка Штайнгауза є типовою для польських авторів, схильних приписувати українцям вдавану просовєтську та виразну пронімецьку та антипольську орієнтацію.

Василь Сімович, що виконував обов’язки ректора під час відрядження Георгія Биченка до Києва в середині червня 1941 року, силою обставин став на початку німецької окупації особою, відповідальною перед новою окупаційною адміністрацією за університетське майно. Під оголошенням про тимчасове закриття університету був його підпис. Видатний мовознавець відмовився прийняти посаду міністра освіти в уряді Ярослава Стецька²⁷⁰. Проте це йому не перешкодило протягом першого місяця окупації організувати разом з Юрієм Полянським виплати для університетських викладачів. Їм вдалося це здійснити, користуючись повноваженнями Полянського, попри те, що німецька влада не передбачала відкриття університету. Деякі професори зреаґували на це різко неґативно. Як згадував Тадеуш Томашевський, Єжи Мантойфель, почувши, що гроші отримує від української міської ради, був обурений. «Яка українська?! Ми вважаємо, що це рада міста Львова»²⁷¹. Жест солідарності з боку українських представників академічної спільноти поцілив у порожнечу... Психолог Тадеуш Томашевський був єдиним автором, який зауважив цей факт. Мовознавець Здзіслав Штібер у листопаді 1941 року отримав від Сімовича документ, що засвідчував його працевлаштування в університеті. У спогадах пропускає обидва епізоди: платні влітку 1941 року та посвідки, яку Сімович дав йому, хоч не мав на це права, бо в університеті на той час був вже німецький управитель²⁷².

У щоденнику Томашевського натрапляємо на деталі, надзвичайно важливі для розуміння, як ставилося академічне середовище до нової окупації. Репресії проти інтеліґенції та доля професури Яґеллонського університету була у Львові відома. Згадуючи, як німці побили Штайнгауза і позбавили його власного будинку на Кадетській, психолог занотував: «А він так радів, що позбувся більшовиків!»²⁷³. Очевидно, йшлося про першу реакцію Штайнгауза на втечу совєтських окупантів наприкінці червня 1941 року та надію на повернення власності тієї частини його будинку, де безкоштовно мешкали енкаведисти. Томашевський трохи по-іншому описує обставини, за яких Штайнгаузи, «ніким не потривожені», потроху переселялися зі свого будинку на Кадетській²⁷⁴. Аналізуючи реакцію на початок німецької окупації, психолог зупиняє погляд на професурі та їхній стурбованості щодо майбутньої можливості заробітку, а також на висловленому відверто переконанні: «Наше місце — в університеті». Згадує й тверезу оцінку ситуації з боку знайомих українок, які радили професорам якомога швидше шукати іншої роботи, бо не лише університет, а й середні школи не відкриються²⁷⁵.

Автор «Психологічного пейзажу» був одним з не багатьох, хто розрізняв позиції української інтеліґенції і не приписував усім пронімецької орієнтації, як це робили більшість польських авторів у післявоєнних споминах. На його думку, представники старшого покоління виявляли стримано-холодне ставлення до німецьких окупантів і засуджували політику, яку ті провадили щодо євреїв. Неґативно також ставилися до тих українців, які — за словами Іларіона Свєнціцького — «занадто вже плазували перед німцями»²⁷⁶. Звісно, спротиву новим окупантам, які від перших днів тероризували населення, важко було б сподіватися. І все ж, саме представники цього покоління найчастіше активно допомагали представникам інших національностей. Митрополит Шептицький запропонував рабину Левінові залишитися в його резиденції на початку погрому. Пізніше, коли німецька адміністрація вимагала від львівських євреїв контрибуції сумою 20 мільйонів рублів, митрополит надав громаді підтримку²⁷⁷. Про подібні вияви солідарності з боку поляків писав також Філіп Фрідман, але не вказував деталей²⁷⁸.

Під час совєтської окупації Юрій Полянський намагався знайти modus vivendi в університетському житті — і як новопризначений директор Інституту географії, і як секретар Вченої ради університету. Схвально про українського географа відгукувався його молодший колеґа з інституту, Альфред Ян:

Новий керівник Інституту [географії] був доброзичливий до поляків. [...] Ненавидів новий лад і нових прибульців так само, як ми, але мусив це приховувати більше, ніж поляки. У хвилини відвертості казав нам, що йому дуже важко виконувати роль оборонця майже винятково польського інституту (нам дали тільки одного асистента-українця Левицького, теж, зреш­тою, людини до нас доброзичливої, та одного російського єврея з Києва, Зільбера, з яким невдовзі нам вдалося порозумітися)²⁷⁹.

Юрій Полянський не лише керував катедрою географії, а й виконував функції секретаря університетської Вченої ради. До його повноважень належало, зокрема, і затвердження наукових ступенів за новою системою. В університетському архіві збереглося чимало документів за його підписом, які були підставою для дальшої процедури. У Москві нерадо затверджували передвоєнні звання, але це не знеохочувало ані проректора з наукової частини, Кирила Студинського, ані формально його підлеглого, Юрія Полянського, звертатися до влади у справах університетських колеґ, незалежно від їхньої національності²⁸⁰.

Полянський дотримувався цього принципу й тоді, коли на початку німецької окупації кілька тижнів виконував обов’язки бурмистра Львова. Хоч він запроваджував і оприлюднював за своїм підписом накази німецької адміністрації, але не був виконавцем злочинних наказів. Як згадує Тадеуш Томашевський, він ставився до поляків приязно не лише під час совєтської, а й під час німецької окупації:

Поляки вважають Полянського «дуже порядним націоналістом»²⁸¹.

І як тимчасовий виконувач обов’язків «посадника» міста, і згодом, як директор львівського Природознавчого музею, географ намагався надати підтримку тій чи іншій особі або взагалі змінити її долю, якщо мав таку можливість. Про спроби Полянського допомогти львівському єврейському колекціонерові йдеться в останньому розділі.

Панчишин і Крип’якевич, хоч під час німецької окупації й опинилися в набагато ліпшій ситуації порівняно з більшістю осіб, належних до давнього наукового середо­вища, все ж не мали істотного впливу на рішення поза установами, якими керували. Інституція, яку очолив Іван Крип’якевич, дістала вкрай обмежені повноваження не лише порівняно з передвоєнним НТШ, а й з радянською філією Академії наук УССР, а проте мала право на існування. Фахові медичні курси, як і технічні, давали роботу не лише українцям, а й полякам, хоч спершу саме українці отримували вищі посади. Інакше кажучи, те, що львівським українцям німецька влада дозволяла, львівським полякам забороняла, і для багатьох з них це стало достатнім приводом, щоб звинувачувати українців у колабораціонізмі.

Правдоподібно, саме такі уявлення спонукали Гуґо Штайнгауза повністю відмежуватися від українців. У споминах це виявилося не тільки в упередженому ставленні до університетських колеґ та оцінці їхніх взаємин з совєтською владою. Упередження поширилося на всю націю, а також на українську культуру та мову:

Мова — це щось більше, ніж код порозуміння; це повний образ душі народу. Руська мова є мовою селянства, хто говорить тією мовою, той вдає з себе селянина. Моє небажання розмовляти по-руському ex cathedra не було зумовлене ненавистю до русинів; якби мені наказали викладати математику мазурським чи ґуральським діалектом, я б також на це не погодився [...] Хто ніколи не говорить польською «той во!», той не може говорити руською. Це зовсім не означає націоналістичного упередження; під багатьма оглядами руська мова лишається у подібних взаєминах з польською, як Wasserpolnisch з німецькою в Сілезії, словацька з чеською, бретонський діалект з французькою, єврейський жарґон з івритом²⁸².

Варто звернути увагу на романтичне коріння Штайнгаузового трактування понять мови та нації, а водночас — сильне упередження щодо простолюду, не лише українців, а також євреїв та поляків. Такий «спосіб висловлювання», на його думку, не передбачав чіткості, властивої мовленню освічених верств. На мій погляд, Штайнгаузова упередженість до української («руської») мови була наслідком його власної акультурації. З не меншим упередженням він ставився до єврейської бідноти, до їдишу та культури галицького штетла.

Наведена цитата потребує ще одного коментаря: з приводу прикметника «руський». У тридцяті роки тривала дивовижна суперечка про власну назву мови та нації. За адміністративним рішенням, вживання термінів «русин» і «руський» у Речі Посполитій було нормою, хоч у розмовній мові воно вже мало неґативну конотацію. Штайнгауз, пояснюючи, чому він вважає єдино правильними для польської мови ці терміни, вдається до аналогії з німцями і посилається на усталений слововжиток, згідно з яким «німці ж не можуть вимагати від нас назви Deutsche»²⁸³. Самі носії мови, тим паче інтеліґенція, однозначно виступали за лексему «український». Тим часом словами «український» і «Україна» належало послуговуватися — відповідно до уявлень, усталених у Речі Посполитій перед її поділами — винятково щодо наддніпрянської території. Українці трактували цей закон як засіб боротьби з їхнім прагненням до незалежності.

«Націоналізація» поняття Речі Посполитої була продуктом епохи модерних націоналізмів. Це означало встановлення польського примату в праві на спадщину державних традицій та символів. Досягнути цього було тим легше, що білоруська, литовська та українська нації зверталися до народної, а не державної традиції, і відмовилися від спадщини давньої Речі Посполитої. Питання про відмову від назви «русин», «руський» на користь найменування «українець», «український» жваво обговорювали на зламі століть. У міжвоєнний період, з погляду галицьких українців, той процес закінчився, але з позиції державної адміністрації єдиною офіційно вживаною мала бути давня форма, яку українські патріоти вважали за образливу, а надто після поразки у війні 1918–1919 років.

Штайнгауз виявляв зневажливе ставлення й до кирилиці, віддзеркалене в розповіді про інтерв’ю, яке він дав совєтському журналістові. Той чемно спитав, як саме записати кирилицею прізвище професора. Математик зверхньо відповів, що це вже його, журналіста, проблеми. У своїх спогадах Штайнгауз прокоментував той інцидент так: «Бідолаха не міг второпати, що нам достатньо й латинки»²⁸⁴.

Небажання Штайнгауза послуговуватися українською мовою з примусу видається цілком виправданим, але його міркування з приводу статусу мови викликають сьогодні подив. Майже автоматично спадає на думку контрарґумент, що його навів видатний мовознавець Макс Вайнріх: «...a shprakh iz a dialekt mit an armey un flot» («мова — це діалект, який має до своїх послуг армію та флот»). Інакше кажучи, мова має бути санкціонована державою. Однак треба пам’ятати, що погляди, подібні до Штайнгаузового, висловлював не один передвоєнний львівський інтеліґент. Ставлення до мови, наче лакмусовий папірець, віддзеркалює міру (не)готовності визнати незалежницькі прагнення, в цьому випадку українські. Треба, однак, розуміти, що така позиція математика, відомого своїм замилуванням польською літературною мовою, означала вилучення з інтелектуальної спільноти носіїв не лише української мови (у Штайнгауза — руської), а й носіїв їдишу.

Можливо, частково мав слушність Кедрин, коли писав:

...у 20-му році існування своєї держави польська «сіра людина» мала про українців більш-менш таке саме поняття, як про бушменів, і коли було їй казати, що українців у світі є поверх 40 мільйонів, а в Польщі поверх 6 мільйонів, — то вона дивилася на такого інформатора, як на ворога держави, що злобними вигадками підриває віру у силу польського народу²⁸⁵.

Штайнгауз знаходив усілякі приводи, аби не брати участі в совєтському нау­ковому житті. Відмовлявся виїздити у відрядження, навіть якщо його схиляли до цього лестощами, а не погрозами. З іншого боку, аж до червня 1941 року він керував катедрою функціонального аналізу²⁸⁶, входив до складу екзаменаційної комісії²⁸⁷. Працював також у львівській філії (її очолював Банах) Інституту математики Академії наук УCСР²⁸⁸. До публічного життя залучався мінімально, приходив лише на ті засідання, яких уникнути ніяк не міг, наприклад, на збори професійних спілок, де членство було обов’язковим, а процедура вступу туди, незалежно від середовища, нагадувала, за висловом Мєчислава Яструна з аналогічного приводу, грязьові ванни.

Було б марно шукати в споминах Штайнгауза подробиць про діяльність його близьких колеґ і членів родини. Навіть такий драматичний момент, як спроба депортації зятя, описано дуже коротко (попри те, саме ці спогади дають змогу точніше відтворити події, аніж фантазії зятя). Банахові в той період присвячено дві згадки. Штайнгауз майже не пише про шваґра, Леона Хвістека, творця формізму, найвидатнішого польського логіка міжвоєнного періоду. Автор тільки повідомляє про евакуацію Хвістека разом з совєтами; вдруге згадка про нього виринає тоді, коли йдеться про долю Штайнгаузів на початку німецької окупації. Покинувши свій будинок на Кадетській, подружжя оселилося на другому поверсі вілли професора Бенедикта Фулінського. До середини 1941 року кімнати там винаймали сестра Ольга і шваґер Леон Хвістек. Штайнгаузи побоювалися, що ґестапо поцікавиться мешканцями вілли з огляду на участь Хвістека в органах місцевої влади під час совєтської окупації.

Хвістек не мав популярності в досить традиційній Галичині через свої ліві погляди, поєднані з пропаґуванням аванґардного мистецтва, а також через тісні контакти з Бруном Ясенським та групою футуристів, відомою своєю близькістю до комуністичних діячів. Науковець і митець разом з дружиною та донькою 1930 року перебрався до Львова з Кракова, бо в Яґеллонському університеті не міг дістати посади. В Університеті Яна Казимира Хвістек керував катедрою логіки, під час совєтської окупації був звільнений з посади, але — на противагу Штайнгаузові — не уникав публічних виступів. Зокрема, на зборах інтеліґенції підтримав кандидатури депутатів до Верховної Ради СССР — давнього учителя, Кирила Студинського, та Ванди Василевської, відомих йому ще з Кракова²⁸⁹. Багато хто вважав, що в публікаціях на сторінках видання «Czerwony Sztandar», так само як Бой-Желенський²⁹⁰, Хвістек переступив межу, за якою вже починався колабораціонізм²⁹¹. Свої університетські лекції логік читав українською мовою, чим спричинив громадський бойкот.

Неприязне ставлення давньої професури до української мови породили не лише національні упередження, а й спротив політиці українізації, яку запровадила совєтська влада. Совєтизацію, здійснювану з допомогою нав’язування української мови як офіційної, сучасний дослідник Владислав Гриневич назвав «роз­україненням українською». До неї ставилися неґативно також галицькі українці (про що вже згадано).

Найважче авторові споминів було погодитися, за його словами, зі «зрадою клерків», тобто зі сприйняттям совєтської пропаґанди серед частини інтеліґенції. Однак про це Штайнгауз пише винятково лаконічно, можливо, з огляду на те, що проблема стосувалася також до його власного середовища. Натомість математик щедрий на подробиці, коли йдеться про тих, хто не належав до того середо­вища — комуністичних активістів та українську інтеліґенцію. Хоч Штайнгауз і вважав совєтських аґітаторів за недорозвинуті створіння, проте всю систему оцінював як добре продуману, а її творців називав «батьками брехні». Автор і мокрого місця не залишив від польської правиці, яка, на його думку, відразу змінила орієнтацію на просовєтську:

Ці молодики протягом лічених тижнів встигли змінити всі барви: від оенерівців через демократів аж до більшовиків²⁹².

Дісталося також декотрим асистентам-активістам, що сліпо довіряли режиму, щоправда, мемуарист назвав прізвища тільки двох осіб:

Не було такої нісенітниці і такої брехні, якими не дала б себе ошукати та частина єврейської молоді, котра вважала, що її мрії здійснилися. Такий собі Герцберґ, такий собі Войдиславський просто вірили у все, що їм казали. Вірили в правильність російсько-німецького пакту²⁹³.

Прихід совєтів і реакцію львівської єврейської бідноти Штайнгауз описав, спираючися на розповідь Станіслава Кульчинського, колишнього ректора:

...величезна маса бідноти, яка мешкала за театром [головно єврейська дільниця. — доп. моє, О. Г.] ринула зустрічати більшовиків, так вирядившись у кокарди та червоні зірки, що аж викликала сміх російських офіцерів. [...] У цьому виявлялася радість з приводу ледь не чудодійного порятунку від Гітлера, втіха від того, що вони позбулися нашого режиму, що невтримно і швидко уподібнювався до фашизму²⁹⁴.

За реакцією вбогих людей з Татарова Штайнгауз спостерігав особисто і описав її вельми в’їдливо, щоб не сказати — карикатурно:

Коли зникли останні відділи поліції [польської. — доп. моє, O. Г.], селяни раптом вирядилися в національні українські кольори. Почалася боротьба за владу. Місцеві євреї захопили ґміну. Один з них, злидар, за фахом майстер-полатайко (бо його було важко назвати шевцем), який за Польщі відсидів кілька років за комунізм, вигукнув на зборах: «Я десять років чекав на цей день!» Євреїв не можна було усунути, бо вони вдень і вночі сиділи в будинку ґміни, на якому вивісили червоний прапор. Але настав Судний день [1939 року Рош-Гашана, свято Нового року припало на 14–15 вересня, а пов’язаний з ним Судний день, Йом Кіпур, свято, яке відзначали навіть нерелігійні люди — на 23 вересня. — доп. моє, О. Г.]. Єврейські безбожники пішли до божниці, і тоді руські селяни опанували ґміну. Там сиділи на столах і лавах; та ба, не вміли «урядувати». Через те й допустили кількох євреїв до «урядування»²⁹⁵.

В наведеному уривку виявляється неприязнь до нижчих верств, до яких, за визначенням, належать «русини» та бідна частина традиційної єврейської спільноти.

Штайнгауз, суворо оцінюючи залучення передвоєнних комуністів до встановлення нової влади, однак, висловлює співчуття своєму асистентові, що походив з декласованої верстви львівського єврейського міщанства, Марцелієві Штарку. Як стверджував професор, совєтська дійсність швидко позбавила давнього члена КПЗУ ілюзій щодо комунізму. Штарк пережив війну, але втратив усю родину. По втечі зі Львова опинився у варшавському ґетто, де зі зброєю в руках боровся під час повстання 1943 року, перейшов через табори в Майданеку, Плашові, Равенсбрюку, Захзенгаузені та Оранієнбурґу²⁹⁶. До Польщі повернувся в липні 1945 року — не без проблем, пов’язаних з совєтською репатріаційною комісією, яка на підставі місця народження і національності визнала його за совєтського громадянина. Штарк втік; знайшов Штайнгауза в Бердехові, намовляв його виїхати до Палестини. Штарк не хотів тоді леґалізувати свого перебування в Польщі і намагався уникати будь-яких контактів з давніми друзями з комуністичної партії, вочевидь, побоюючись депортації до СССР. Отже, вирішив податися до Палестини через Італію. Цей план не був нереальним, оскільки, як відомо з листування Пйотра Дунін-Борковського, у консульській практиці в Римі траплялося багато таких випадків. Зрештою, однак, Штарк залишився у Вроцлаві, і до цього його спонукав напевно той факт, що на 1945/1946 навчальний рік Гуґо Штайнгауз обійняв посаду декана у Вроцлавському університеті. Штарк і надалі співпрацював зі Штайнгаузом. Вступив до ПОРП, але незабаром відмовився від членства в партії²⁹⁷. Можливо, Штайнгауз, редаґуючи спогади в 1970-х роках, навмисно змінив тон на лагідніший у тих місцях, де йшлося про близького до нього учня.

Математик зауважив, що ті з-поміж його асистентів, котрі перед війною сиділи у в’язниці за комуністичну діяльність, такі, як Штарк, а також набагато більше розкритикований Ян Герцберґ, все ж не здобули привілеїв від нової влади. Натомість з виразною неприязню він поставився до Стефана Руднянського, комуніста, який прибув до Львова з Варшави, майже відразу дістав посаду в університеті, де, втім, якоїсь серйозної ролі, попри великі амбіції²⁹⁸, як задоволено зазначив Штайнгауз, не відіграв:

Прибув з Варшави пан Руднянський, марксист і буцімто людина Комітету. Мав мефістофельську еспаньйолку, був євреєм і комуністом — ми думали, що він дістане катедру економіки. Нічого подіб­ного — він весь час залишався «викладачем» якогось додаткового предмету. Було видно, що совєти віддають перевагу безпартійним, навіть професорам з правими поглядами, аби лиш ті були добрими фахівцями, а не комуністам, які не пройшли совєтської школи²⁹⁹.

Не тільки Штайнгауз недолюблював Руднянського. Тадеуш Томашевський з катедри психології Мєчислава Кройца, в якого Руднянський жив як біженець, згадував, що університетська спільнота не сприймала марксиста. Про це свідчили, зокрема, результати голосування: у відкритому — його кандидатура проходила, в таємному — завжди програвала³⁰⁰. Ба більше — хоч він і очолював університетську «ячейку» Міжнародної Організації Помочі Революціонерам (МОПР), а проте не отримав ані професури, ані катедри. Обидва совєтські ректори поставилися до нього обережно, а Георгій Биченко нібито сказав Руднянському прямо, що професури не дістане, бо не мав її перед війною³⁰¹. Отже, нова влада певною мірою таки зважала на польську передвоєнну ієрархію нау­кових звань. Руднянський, як і Герцберґ, загинув під час евакуації Львова. Найімовірніше, вони стали жертвами НКВД.

Виразно неґативно Штайнгауз оцінював поведінку Якуба Парнаса, який обій­няв посаду декана в Медичному інституті, виступав публічно в грудні 1940 року; так само як Банах, був обраний до ради, а також приймав запрошення на наукові конференції в СССР. Перша публікація на сторінках совєтської «Правди», в якій уміщено повідомлення про зустріч Марченка з Парнасом, з’явилася вже 20 жовтня 1939 року, а отже, лише за два дні після призначення нового ректора. Її заголовок вражає: «Враги в сутанах и рясах» — відбувалася ж бо ліквідація богословського факультету. Сама згадка про відвідини Парнаса мала на меті леґітимізувати насильницькі зміни в університеті і поділити академічну спільноту на «прихильників змін» і «реакціонерів». Михайло Марченко у свідченні 1943 року згадував, що на початку свого урядування знемагав від постійних відвідувачів — професорів, які вважали за потрібне відрекомендуватися новому ректорові, а також інтеліґентів, що за нових обставин сподівалися знайти роботу в університеті³⁰². Отже, Парнас не був «білою вороною», а лише одним з багатьох.

У другій половині 1940 та 1941 року у «Вільній Україні» запроваджено нову рубрику «Над чим працює львівська інтеліґенція». Про Парнаса у ній написали лише раз, як і про інших відомих львівських науковців, зокрема, про декана Медичного інституту Болеслава Ялового, про Стефана Банаха, Гуґо Штайнгауза, колишніх ректорів Станіслава Кульчинського та Северина Кшеменевського³⁰³. Проте, на думку Штайнгауза, не хтось інший, а саме львівський біохімік був протеже влади:

До тих професорів, яких найбільше вихваляв режим, належав Парнас. В його інституті працювали кільканадцять наукових працівників, а також допоміжні служби. На це давали гроші щедрою рукою. Його запрошували до Києва, до Харкова і до Москви³⁰⁴.

Варто нагадати: в той час Штайнгауз працював не тільки в університеті, а й у філії (її очолював Банах) Академії наук, де разом з групою колеґ, давніх зав­сідників «Шотландської кав’ярні», створив солідний — і чималий — колектив, порівняно добре оплачуваний з бюджету Академії наук. Рівень професорської зарплатні в кілька разів перевищував платню пересічного службовця. Ті, хто працював не лише в університеті, а й в Академії наук, отримував близько 2000 рублів, себто в десять разів більше, ніж пересічна зарплатня, і у двадцять разів більше, ніж пересічна пенсія. У повоєнній Польщі Штайнгауз згадував цей дос­від, знав, що науковці не отримають такої високої зарплатні, як в СССР. І саме цим пояснював рішення Парнаса залишитися в Москві.

В іншому, привабливішому світлі, Парнас постає у повідомленні... сексота з університетського середовища. Намагаючись відрадити начальство НКВД від політики репресій, той так писав про декана та керівника важливого наукового осередку:

Біохімік Парнас, замість того щоб працювати, клопотався у справі працівниці Інституту, яку примусово виселяли зі Львова, оскільки вона була власницею частини будинку, що складалася з двох помешкань³⁰⁵.

З цього повідомлення зрозуміло, що науковець використовував свою посаду, коли треба було поклопотатися у справах заарештованих або депортованих осіб (про це вже йшлося в розділі «Прихисток у клініці»). Після повторного вступу совєтів до Львова, також намагався допомогти своїм давнім колеґам і приятелям, даючи їм якнайкращу характеристику. Це мало велике значення, бо кожного громадянина, який перебував на теренах під німецькою окупацією, влада трактувала як підозрюваного в колабораціонізмі або як зрадника³⁰⁶.

Отже, роль Якуба Парнаса, декана Медичного інституту, якщо про неї судити на підставі доступних джерел і абстрагуватися від оцінок давньої професури, не відрізнялася від ролі Стефана Банаха, декана Львівського університету (йому Гуґо Штайнгауз закидав тільки певну наївність суджень). В іншому місці автор споминів, критикуючи філософію в СССР і поняття «революційної наукової думки», пише про улюблений прийом совєтських спеців від науки: duo cum faciunt idem, non est idem («коли двоє роблять одне й те саме, це не одне й те саме»).

Восени 1939 року в рамцях совєтської кадрової політики, що демонстративно фаворизувала українців, деканом факультету призначено Стефана Біскупського замість Авґуста Ціргоффера. В грудні, тобто ледь не за місяць, здійснено ґрунтовну реорганізацію вищої школи за совєтським зразком: ліквідовано давній математико-природничий факультет, а на його місці створено два факультети — фізико-математичний та природничий. Деканом (ненадовго) став Мирон Зарицький. На початку 1940 року запроваджено нові зміни; тоді Зарицького заступив на посаді декана Банах³⁰⁷. Більшість математиків, серед них і Штайн­гауз³⁰⁸, зберегли свої посади і стаж роботи, хоч у трохи іншій конфіґурації³⁰⁹ (керування катедрами довірено не всім, зокрема, як вже згадано, Леон Хвістек, попри його ліві погляди, не втримав катедри логіки у своїх руках). Завдяки спільним заходам Мирона Зарицького (заступника декана) та декана Стефана Банаха, в університеті вдалося працевлаштувати кількох давніх Штайнгаузових колеґ (а отже, й дати їм підставу леґалізувати своє перебування в місті), біженців з Варшави: професорів Кнастра, Сакса, Шпільрайна та асистента Войдиславського. У такий спосіб люди уникли депортації, на яку були приречені біженці, що не мали роботи та паспорта. У списку осіб, врятованих від депортації, опинилися два колеґи Стефана Банаха та Гуґо Штайнгауза — Станіслав Сакс і Броніслав Кнастер³¹⁰. Про документи і прописку дбав створений спеціально для таких потреб «паспортний відділ» університету, ясна річ, під суворим наглядом НКВД. Без позитивного відгуку декана і, можливо, також спеціальних заходів, не вдалося б ані одержати паспорт без 11-тої графи, що зобов’язувала власника такого паспорта покинути Львів, ані уникнути вивезення в червні 1940 року.

Див. частину 2 >>

Цей текст є фрагментом книжки “Відвага і страх”, який публікується з дозволу Авторки і Видавництва “Дух і Літера”

Примітки

²⁶⁰ Karolina Lanckorońska. Wspomnienia wojenne 22 IX 1939 — 5 IV 1945. Kraków 2001. Як пише авторка в передмові, спогади вона написала по закінченні війни, 1945 року, а у вказаному виданні змінила небагато.
²⁶¹ Jan Kott. Przyczynek do biografii. Londyn: Aneks 1990.
²⁶² Pamiętnik Marii Bartlowej, Zeszyty Historyczne, 1987, zesz. 81, s. 34–65. Неточності в тих спогадах докладно розглянув Славомир Кальбарчик (Sławomir Kalbarczyk. Kazimierz Bartel pod okupacją sowiecką we Lwowie, Przegląd Historyczny, 1991, t. 82, zesz. 2, s. 279–280).
²⁶³ Alfred Jahn. Z Kleparowa w świat szeroki. Wrocław: Ossolineum 1991. В мемуарах Яна, написаних на початку 1980-х років, багато неточностей через те, що на раніші враження наклалися пізніші. Автор згадує про своє повернення з-під румунського кордону, про те, що до Львова дістався 17 вересня 1939 року через Тернопіль, де начебто зустрів багатьох львівських професорів; називає прізвища Штайнгауза та Хвістека, які, однак, у той час не були в Тернополі. Описуючи збори в університеті, Ян стверджує, що біля Олександра Корнійчука сиділа Ванда Василевська. Тим часом Василевська була тоді в Ковелі, не у Львові, а її інтимні взаємини з Корнійчуком почалися не раніше, ніж наприкінці 1939 року. Перед тим вони не були знайомі, і про це відомо з різних спогадів. На підставі споминів Влодзімєжа Сокорського та Марії Сокорської про Ванду Василевську дату її приїзду до Львова можна віднести на першу половину жовтня (див.: Wanda Wasilewska we wspomnieniach. Wybór, wstęp i opracowanie Eleonora Syzdek. Warszawa: KiW 1982, s. 141, 156). З листа Василевської до московського видавництва «Госиздат» з проханням виплатити задавнений гонорар відомо, що 8 жовтня 1939 року вона разом з чоловіком перебувала в Ковелі (див.: Василий Токарев. Сталин и Ванда Василевская: лимитированный диалог (1940), Przegląd Rusycystyczny, 2007, zesz. 1 (117), s. 43; автор цитує лист, що зберігся в Російському державному архіві літератури та мистецтва: РГАЛИ, ф. 2550, оп. 2, д. 116, арк. 1).
²⁶⁴ Stanisław Hartman. Wspomnienia (lwowskie i inne). Wrocław: Fundacja dla Uniwersytetu Wrocławskiego, Oficyna «Leopoldinum» 1994.
²⁶⁵ Kazimierz Żygulski. Jestem z lwowskiego etapu. Warszawa: Instytut Wydawniczy PAX 1994.
²⁶⁶ HSW, s. 186.
²⁶⁷ HSW, s. 196 (виділення моє — О. Г.).
²⁶⁸ TTL, s. 91.
²⁶⁹ Юрій Полянський (1892–1975) — учасник польсько-української війни. Саме він, як згадують, вивісив український прапор на львівській Ратуші 1 листопада 1918 року. По Першій світовій війні інтернований; у 1920–1922 роках — крайовий комендант Української військової організації. Географ, перед війною вчитель української гімназії, член НТШ, від вересня по грудень заступник директора відділу освіти, від грудня — керівник катедри та професор географії в університеті, від січня 1940 року — помічник ректора університету (анкета відділу кадрів університету, АЛУ, ф. P-119, оп. 1, спр. 149, арк. 6–8) та науковий секретар університетської Вченої ради, а також декан географічного факультету. На початку німецької окупації виконував обов’язки штадтгауптмана міста Львова, однак не пізніше ніж 22 липня 1941 року функцію штадтгауптмана перебрав на себе німець, Ганс Куят.
²⁷⁰ Кость Паньківський. Від Держави до Комітету. Нью-Йорк–Торонто, 1970, c. 46–47; Юрій Шевельов. Життя і праця Василя Сімовича, Слово, 1991, № 23. Згадував про це й сам Ярослав Стецько (30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України.Торонто 1967, с. 226–233).
²⁷¹ TTL, s. 112.
²⁷² Zdzisław Stieber. Lwowskie wspomnienia z lat 1937–1944, Biblioteka Ossolineum, Dział Rękopisów sygn. 16209/II, k. 1–30. Опубліковано: Zdzisław Stieber (1903–1983). Materiały i wspomnienia. Red. Dorota Rembiszewska. Warszawa: Slawistyczny Ośrodek Wydawniczy 2013, s. 243–264. Див., зокрема, копію документа на с. 245.
²⁷³ TTL, s. 67.
²⁷⁴ TTL, s. 76.
²⁷⁵ TTL, c. 65.
²⁷⁶ TTL, с. 143.
²⁷⁷ Томашевський пише про поширені серед українців чутки про пожертву митрополита, називає навіть суму 30 тисяч, але не зрозуміло, чи йшлося про рублі (TTL, s. 111).
²⁷⁸ Filip Friedman. Zagłada Żydów lwowskich, Wydawnictwa Centralnej Żydowskiej Komisji Historycznej przy Centralnym Komitecie Żydów Polskich, 1945, nr 4.
²⁷⁹ Alfred Jahn. Z Kleparowa, s. 110. Див. також: TTL, s. 22.
²⁸⁰ Див., зокрема, довідку про полоніста Юліуша Кляйнера за підписом Студинського та Полянського (АЛУ, ф. Р-119, оп. 1, спр. 80, арк. 56 і 59 — «Личное дело профессора Кляйнера Юлиуша Германовича 23.12.1939–11.01.1941»; витяг з протоколу засідання Вченої ради 30 грудня 1940 року — постанова про те, щоб звернутися з проханням затвердити Стефану Банаху звання професора (АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 11, Банах Степан Степанович 30.12.1940–10.01. 1941, арк. 3); характеристику ґерманіста і теоретика літератури Романа Інґардена (АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 73, «Личное дело профессора кафедры немецкой литературы Ингардена Романа Романовича», арк. 22), полоніста Владислава Флоріана (АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 195, арк. 65, «Личное дело доцента Флориана Владислава Леопольда Станиславовича»), полоніста, учасника боротьби за Львів, Казімєжа Кольбушевського (власне — Казімєж Кобздай; АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 85, «Личное дело Кольбушевского Казимира Тадеуша Антоновича»), краківського юриста, біженця Станіслава Ерліха («Личное дело Станислава Соломоновича Ерлиха», АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 217, арк. 128), які були підставою для дальшої процедури.
²⁸¹ TTL, s. 75.
²⁸² HSW, s. 196 (виділення моє — О. Г.).
²⁸³ HSW, s. 44.
²⁸⁴ HSW, s. 213.
²⁸⁵ Іван Кедрин. Причини упадку, с. 240.
²⁸⁶ Див. наказ ректора № 307 від 29 жовтня 1940 року щодо осіб, які мали виконувати обов’язки завідувачів катедр (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 241–242) та документ про затвердження планів відпусток у 1940 та 1941 роках (наказ ректора № 197 від 24 червня 1940 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 218–221; наказ ректора № 164 від 7 червня 1941 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 51, арк. 282–288).
²⁸⁷ Див. наказ ректора № 72 від 23 листопада 1939 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 3, арк. 60).
²⁸⁸ HSW, s. 197.
²⁸⁹ Leon Chwistek. Gіos uczonego, Czerwony Sztandar, 1940, 24 marca, nr 153; український варіант тексту опублікувала «Вільна Україна» (1940, 19 березня, № 65, с. 3).
²⁹⁰ TTL, s. 56. Томашевський пише також про реакцію Романа Інґардена, який повернувся спиною до Боя-Желенського, вважаючи його поведінку негідною (TTL, s. 27).
²⁹¹ Уперше текст Хвістека з назвою «Творча істина» з’явився 5 грудня 1939 року в газеті «Czerwony Sztandar» (число, присвячене річниці сталінської конституції). Саме в цей день в університеті запроваджено новий статут, згідно з яким здійснено серйозні структурні зміни. Заанґажованість Хвістека гостро розкритикував Яцек Тжнадель (Jacek Trznadel. Kolaboranci. Tadeusz Boy-Żeleński i grupa komunistycznych pisarzy we Lwowie 1939–1941. Komorów: Wydawnictwo Antyk 1998, s. 475). Трохи м’якше її оцінив Богдан Урбанковський: «видатний, але наївний у житті філософ» (Bohdan Urbankowski. Czerwona msza czyli uśmiech Stalina. Warszawa: Wydawnictwo Alfa 1998, s. 509).
²⁹² HSW, s. 180.
²⁹³ HSW, s. 182.
²⁹⁴ HSW, s. 180.
²⁹⁵ HSW, s. 177–178.
²⁹⁶ Штарк залишив приголомшливі мемуари про період війни і перебування в концтаборах, видані щойно 70 років по тому (Marcelі Stark. A jednak żyjкę i czujкę... Warszawa: IPN 2013).
²⁹⁷ Marceli Stark. A jednak żyję, s. 35.
²⁹⁸ Автори монографії, присвяченої Руднянському, писали, що посада університетського викладача багато років була вершиною мрій педагога та марксиста (Stanisław Michalski, Seweryn Dziamski. Filozof i pedagog. Poglądy Stefana Rudniańskiego. Warszawa: KiW 1980, s. 105).
²⁹⁹ HSW, s. 198.
³⁰⁰ TTL, s. 30.
³⁰¹ TTL, s. 46.
³⁰² Свідчення Михайла Марченка від 30 березня 1943 року: «Моя работа во Львове 1939–1940 гг. и взгляды на причины моего ареста» (ГДА СБУ, спр. 31982 ФП); цит. за вид.: Олександр Рубльов. Маловідомі сторінки біографії історика. Михайло Марченко, Український історичний журнал, 1996, № 2, c. 98 (документ 8. «Протокол допиту в’язня М. І. Марченка в Управлінні НКВС СРСР по Новосибірській області»).
³⁰³ Вільна Україна, 1940, 15 грудня, № 292 (Банах), 1940, 30 грудня, № 305 (Штайнгауз), 1941, 26 лютого (Парнас), 1941, 12 березня, № 449 (Кульчинський), 1941, 15 березня (Кше­меневський).
³⁰⁴ HSW, s. 212.
³⁰⁵ Про настрої в університетському середовищі доносили аґенти «Супінський» (очевидно, мешканець професорського будинку на вулиці Супінського), «Янковський», «Філософ», «Ґебер-Янович». Останній з ряду інформував про свої розмови, зокрема, зі Штайнгаузом (ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 55, арк. 114–116). З тих матеріалів також відомо, що НКВД мав намір завербувати уролога Станіслава Лясковницького.
³⁰⁶ В листі від 1 вересня 1944 року, адресованому тодішньому секретареві Львівського обласного комітету партії, генерал-майорові Іванові Ґрушецькому, Якуб Парнас клопотався у справі своїх давніх колеґ: «Я обращаюсь к Вам с просьбой взять под Ваше покровительство этих людей, а также моих сотрудников: ст. доцента Боуна-Собчук, доцента Владимира Шапковского, проф. Казимира Гостковского и ст. препараторов Осипа Нуцковского и Яна Нуцковского. Относительно инженера Шанковского и Яна Нуцковского надо подчеркнуть, что они принимали большое участие в спасении и переноске в безопасное место и условия лиц, связанных с нашей лабораторией и преследуемых немцами и, несомненно, приговоренных к смерти. Мои лаборатории и сотрудники нуждаются в следующем: гарантировать неприкосновенность квартир, на которые имеются покушения со стороны безответственных лиц; ускорить выплату зарплаты, т. к. они остались почти без средств, наладить продовольственное снабжение, соответствующее их ученым степеням и званиям, кроме того, прошу Вас вознаградить указанных мною выше лиц за сохранение государственного имущества и моего» (Культурне життя в Україні. Західні землі. Т. 1, с. 201).
³⁰⁷ Див. особову справу Стефана Банаха (АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 11, арк. 1–3), що містить анкету (30.12.1940–10.01.1941) та копію призначеного для наркомату освіти висновку Вченої ради університету про затвердження ступеня доктора (тобто доктора габілітованого) та посади професора за підписом наукового секретаря, Юрія Полянського, а також опис наукових досягнень Банаха.
³⁰⁸ Після першої реорганізації на початку грудня 1939 року Штайнгауз став завідувачем катедри фізики (АЛУ, Р-119, оп. 1, спр. 394, арк. 3. «Трудовая книжка заведующего кафед­рой физико-математического фак. Штейнгауса Гуго Богуславовича. 7.12.1939 призначен на должность заведующего кафедрой физики факультета, приказ 86»).
³⁰⁹ Завідувачами катедр на фізико-математичному факультеті в університеті стали Стефан Банах, Гуґо Штайнгауз, Юліян Шаудер, Евстахій Жилінський, Мирон Зарицький, Станіслав Мазур, Станіслав Льорія та Войцех Рубінович, а професорами без катедр — Станіслав Сакс, Броніслав Кнастер, Леон Хвістек, Мойзеш Якоб, Герман Ауербах і Владислав Орлич, доцентами — Маєр Едельгайт, Едвард Шпільрайн і Менахем Войдиславський. Протягом наступних місяців збільшено кількість катедр, за аналогією з Медичним інститутом, а також чисельність штатних працівників (див. наказ ректора № 307 від 29 жовтня 1940 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 241–242). Повний кадровий склад катедр, спираючись на матеріали Державного архіву Львівської області, наводить Роман Дуда в розділі «Українізація по-совєтському» своєї монографії (Roman Duda. Lwowska Szkoła Matematyczna. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego 2007, s. 153–154).
³¹⁰ «Спецсообщения о ходе переселения спецконтингента из Западных областей УССР в Восточные 9.03.–26.12.1940» (ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 55, арк. 190).