Див. частину 1 >>

Наприкінці 1939 року, коли почалися вступні іспити³¹¹, до університету намагалися потрапити ті, хто раніше, з огляду на вбогість чи національне походження, не мали на це шансів. Нова влада, даючи право на безкоштовну освіту, мала на меті завоювати «всенародну» підтримку. Вступити на будь-який факультет намагалися також багато біженців, вбачаючи в цьому можливість зареєструватися і отримати львівську прописку завдяки довідці про навчання в університеті, і якось перебути війну. Але тим влада не надавала підтримки, а трактувала їх як потенційних шпигунів. І члени екзаменаційної комісії (Гуґо Штайнгауз, Евстахій Жилінський та Стефан Банах), і інші професори, зокрема Броніслав Кнастер, намагалися допомогти бодай частині студентів-біженців³¹². Ситуація у Львові, зокрема в університеті, на фізико-математичному факультеті, який функціонував у майже незмінному складі й на якому переважали видатні фахівці, видавалася дуже сприятливою — певна річ, порівняно з зоною німецької окупації, де для інтеліґента єврейського походження шанси вижити були мінімальні, не кажучи вже про можливість здобути освіту.

Про допомогу Банаха у справі прописки згадує Казімєж Шалайко³¹³. Станіслав Гартман, який закінчив математичний факультет у Варшаві, намагався вступити на спеціальність «фізика», і в цьому, як він пише, йому допоміг колишній викладач, Броніслав Кнастер³¹⁴. Безпосередньо впливали на рішення про зарахування студентів члени університетської приймальної комісії, зокрема саме Банах та Штайнгауз. Вступ до університету не означав повної ґарантії безпеки, позаяк право на прописку давав щойно паспорт, і це вирішували органи міліції, а на тих, у кого не було паспортів, тривало полювання НКВД. Частина студентів-утікачів з центральної Польщі, яким вдалося подолати бар’єр прийому до вишу, все одно не отримували паспортів протягом багатьох місяців. Одним з них був Станіслав Гартман, якого в період найбільшої загрози переховував від депортації у своєму помешканні Броніслав Кнастер, теж біженець, але з правом на проживання у Львові, яке, вочевидь, завдячував колеґам з факультету. Багатьом утікачам пощастило менше або забракло знайомств, щоб їх прийняли на навчання. Один з прикладів — доля Єжи Вольського, тоді студента другого курсу медицини в Яґеллонському університеті: він не зміг отримати статус студента. Завдяки підтримці Юзефа Уляма (батька Станіслава та Адама) йому вдалося перебути у Львові кілька перших місяців війни. Однак за десять днів після того, як Вольський перебрався з гостинної квартири Уляма на вулиці Костюшка до гуртожитку Медичного інституту, його заарештував НКВД. Щойно влітку 1941 ро­ку, завдяки угоді Сікорського-Майського, він вийшов «на волю» і потрапив до Армії Андерса, а вже згодом — до британських повітряних сил³¹⁵. На відміну від родичів братів Улямів, що залишилися у Львові, Вольському пощастило вижити. Минуло багато років після війни, коли він у листі детально розповів Адамові Уляму про підтримку, яку йому надав Улям-старший.

Фізико-математичний факультет, по­рівняно з іншими факультетами університету, під час совєтської окупації постраждав найменше. У вказаний період єдиним заарештованим з того кола був Едвард Шпільрайн (він спробував втекти до Угорщини)³¹⁶, але він вийшов «на волю» за два тижні, можливо, завдяки клопотанням колеґ з університету. Школу львівських математиків знищили нацисти протягом 1941–1943 років³¹⁷. Виявилося, частково таки мав рацію офіцер, який переконував Штайнгауза, коли той планував перетнути угорський кордон, що нема чого боятися, бо «совєти люблять професорів».

Гуманітарії набагато більшою мірою підлягали ідеологічному тиску і набагато меншою мірою — охороні. Представники точних наук, зокрема ті, праця яких мала практичне застосування, були «під захистом». За промовистий приклад править Інститут Вайґля, доля якого під час окупації заслуговує на окреме дослідження. Керівники НКВД вимагали перенести інститут углиб СССР з огляду на небезпеку «біологічної диверсії»³¹⁸. Цього не зробили, мабуть, не тільки через необхідність «забезпечення тилу» протитифозним препаратом, який виробляв інститут, а й через цінні кадри, які, вочевидь, не вдалося б повністю перевезти силоміць разом з інститутом.

Складно сказати, наскільки таке порівняно непогане становище львівські математики завдячували специфічній привілейованості представників точних наук в СССР, і наскільки — позиції керівництва факультету, Банаха та Зарицького, а також ректора Михайла Марченка. Мабуть, велике значення мала солідарна позиція обох і їхня тісна співпраця (вони були знайомі понад двадцять років). Важливо також, що обидва декани вміли знаходити спільну мову не тільки з колеґами за фахом, а й з керівництвом університету та представниками влади в освітянській справі. Штайнгауз сприйняв досить холодно той факт, що його давній учень здобув такий статус, і писав, що Банах «визнав метод співпраці за найкращий».

Стефан Банах був не тільки деканом. У першій половині 1940 року став членом-кореспондентом Академії наук УССР, а в грудні 1940-го увійшов до складу Львівської міської ради, де відповідав за справи освіти та культури. Науковець також керував львівською філією факультету функціонального аналізу Інституту математики АН УССР, де працювали колеґи з університету та політехніки: Гуґо Штайнгауз, Станіслав Мазур, Владислав Орлич і Юліуш Шаудер. Філію створено за півроку після виникнення гуманітарних та економічної філій. Очевидно, це сталося завдяки старанням Банаха, який здобув визнання і довіру після участі у конференції з функціонального аналізу в Києві у червні 1940 року³¹⁹. Він брав участь у совєтському науковому житті: у складі університетських делеґацій бував у Києві³²⁰, Москві³²¹ та Тбілісі³²², приймав совєтських професорів та академіків, зокрема Ніколая Боголюбова, Павла Александрова, Серґєя Соболєва, Лазаря Люстерника. Детальніше про обставини, за яких гості робили записи у «Шотландській книзі», відомо мало, однак не підлягає сумнівам, що академіки, на чолі з директором московського Інституту математики, дуже високо цінували не тільки Банаха, а й львівське середовище математиків³²³.

Як декан Банах відповідав за організацію конференції, що підсумовувала наукові здобутки працівників факультету³²⁴. Також був членом приймальної комісії³²⁵ та екзаменаційної комісії зі вступу в аспірантуру, відкриту в 1940/1941 нав­чальному році³²⁶, a отже, відповідав за виховання нових кадрів. За совєтських умов це означало, що влада виявляла до Банаха довіру, яку він, очевидно, здобув певною мірою з огляду на її пошану до науковців. Додатково цьому сприяло його походження з соціальних низів. Банах отримував також нагороди. Совєтська бюрократія виробила традицію нагороджувати працівників з нагоди річниці Жовтневої революції (або вручати відзнаки на свято праці) за сумлінне виконання обов’язків та досягнуті успіхи. За окупації такі заохочення мали двозначний сенс; у своєму середовищі вони часто ставали причиною непорозумінь. Університет не був винятком, тут також з нагоди річниці вручали нагороди, до того ж дбаючи про те, щоб їх отримали передусім місцеві кадри³²⁷.

Навесні 1940 року Стефан Банах підписав угоду з видавництвом «Радянська школа» про друк українського перекладу його книжки³²⁸. Такий факт свідчив не тільки про визнання безсумнівного авторитету науковця, а й про намагання влади схилити його на свій бік.

До аналогічного способу вдалися щодо Казімєжа Бартеля, але пропозиція була принадливішою: йшлося про російське видання, а отже, про набагато більший наклад і, відповідно, гонорар (до речі, про рівень гонорарів свідчить приклад Корнійчука та Василевської, які зафундували 1942 року танк). Про те, як багато емоцій збурювали в інтеліґентському середовищі Львова вияви пошани від совєтської влади до декотрих видатних науковців, промовляють не тільки нечисленні тогочасні свідчення, а й тривалі повоєнні дискусії щодо позиції Казімєжа Бартеля чи Тадеуша Бой-Желенського. Вдова Бартеля на захист його доброго імені у своїх спогадах наголошувала, що чоловік не горів бажанням їхати до Москви і видавати совєтський підручник³²⁹. З різних джерел відомо, що в тій поїздці професорові товаришував тодішній проректор Влодзімєж Круковський, якому довіряли і влада, і академічне середовище Львівської політехніки³³⁰.

То була не єдина делеґація професури вишу; наприкінці серпня — на початку вересня, отже, вже по тому, як Сталін дав чітко зрозуміти про зміну тактики щодо поляків, до Москви запросили групу найвидатніших науковців з Львівської політехніки, а по їх поверненні про це інформували газети у вигляді доповідей, зокрема «Czerwony Sztandar» у публікації «Радянський вчений оточений особливою увагою держави». Після подорожі колишнього прем’єра до Москви поширилися чутки, що совєтська влада нібито запропонувала Бартелеві очолити польський уряд, однак немає ніяких підстав стверджувати, що йому справді висунули якусь політичну пропозицію³³¹. Сам факт перебування в Москві, так само як ставлення до настільки відомого польського політика, як Бартель, широко коментували не тільки у Львові, а й на еміґрації. Ці дії можна трактувати як сиґнал для польського суспільства від представника найвищої еліти, що потрібно змінити своє ставлення до совєтської влади і не трактувати її як окупанта. Саме тому деякі автори з ендецьких кіл оцінили поведінку Бартеля як сумнівну і не зупинилися й перед тим, щоб звинуватити політика в колабораціонізмі. Так вчинив, зокрема, вже згадуваний Станіслав Скшипек³³², діяч Всепольської молоді (Młodzieży Wszechpolskiej), а згодом Національної партії (Stronnictwa Narodowego), тих самих угруповань, які перед війною організували ганебні акції з дискредитації Бартеля, що виступав проти виявів антисемітизму у виші (можна згадати лише одну: на територію Політехніки запустили свиню з написом «Бартель»). Скшипек у своєму повідомленні міг спиратися на власні спостереження в перший місяць окупації. Пізніші «сенсації» ґрунтувалися винятково на не підтверджених чутках. Від 19 листопада 1939 року згаданий діяч перебував-бо у тюрмі, тож не мав інформації з перших уст. Передвоєнну політичну боротьбу і вороже ставлення націонал-демократів до Бартеля як прем’єр-міністра Скшипек переніс і на період совєтської окупації, а в повоєнних споминах він без вагань, попри те, що Бартель загинув і не міг себе захистити, кинув звинувачення у колабораціонізмі.

Мирон Зарицький

Однак, повертаючись до пропозицій видати підручник у совєтському видавництві, що їх тоді одержали поодинокі особи, зокрема Штайнгауз, Банах і Бартель, треба сказати, що всі троє підписали угоду. Штайнгауз — на переклад «Калейдоскопу», Банах — «Функціонального аналізу», а Бартель узяв на себе зобов’язання підготувати для московського видавництва підручник з геометрії до кінця 1941 року. Перекладача, Люґера Шклярського, відрядили з Москви до Львова, до Політехніки, де він одержав посаду доцента³³³. Перекладачем «Функціонального аналізу» Стефана Банаха був його університетський колеґа, заступник декана, Мирон Зарицький, учень Вацлава Сєрпинського і вчитель Станіслава Лема, особистість надзвичайно ориґінальна. (Про Мирона Зарицького учні згадували як про педагога, що застосовував цілком нестандартні методи. Перелік тих методів навів у споминах онук Зарицького, Богдан Сорока, одна з най­цікавіших постатей львівського андерґраунду та самвидаву 1960-х років)³³⁴. З Банахом вони зналися від другої половини 1920-х років, а тіснішу співпрацю налагодили після першого З’їзду математиків, який відбувся у Львові 7–10 вересня 1927 року. Зарицький вчасно не закінчив перекладу через драматичні обставини — арешт його доньки, Катерини Зарицької, та зятя Михайла Сороки³³⁵. Книжка вийшла по війні, вже після смерті автора, але за життя перекладача, прізвища якого, однак, не вказано. Зарицький перестав виконувати функції декана, які перебрав на себе після хворого Банаха, бо 1947 року знову заарештували його доньку. У Львові «дожинали» тих, кого не встигли «пожати» німецькі окупанти. За звинуваченням у підтримці українського націоналізму заарештували навіть найвідоміших осіб, серед них, зокрема, й Банахового лікаря, Олександра Барвінського, якого засудили на 10 років таборів (формальною причиною могла бути його посада керівника управління здоров’я під час німецької окупації, але насправді його «провиною» було виконання обов’язків особистого лікаря Митрополита Шептицького). Заарештували також його брата, композитора Василя Барвінського. Нечисленних передвоєнних інтеліґентів, що залишилися в місті, змушували зректися не лише своїх поглядів, а й родини та друзів, якщо ті опинилися на «неправильному боці».

Повернімося, однак, до початку совєтської окупації. У 1940–1941 роках Банах, часто власне в товаристві Зарицького, брав участь у багатьох наукових конференціях; у Львові також зустрічався з математиками з Москви, Києва та Одеси. 22 жовтня 1940 року по радіо передали інтерв’ю з Банахом (про це згадує Томашевський), що вихваляв виняткові умови праці для математика у Львові, про які ніхто не міг і мріяти «в панській Польщі»³³⁶. Оскільки йдеться про переказ загального змісту інтерв’ю математика, тут лише віддзеркалено враження слухача, і його не можна трактувати як джерело інформації про співпрацю Банаха з владою. Відомо, що участь в офіційному житті означала необхідність йти на поступки, зокрема виступати з публічними заявами про лояльність в офіційній пресі, між іншим, у «Вільній Україні»³³⁷. Банах брав участь також у неформальних зустрічах з новопризначеним ректором університету, про які згадує у своїх свідченнях Михайло Марченко³³⁸.

Початок німецько-совєтської війни застав науковця, так само, як ректора Георгія Биченка, в Києві. Обидва намагалися повернутися до Львова в останній момент: Банах — до родини, Биченко — буцімто до виконання обов’язків. Німецьку окупацію математик пережив завдяки Інститутові Вайґля (львівський аналог фабрики Шиндлера), де спершу влаштувався на роботу «годувальником вошей» його син, а після його втечі зі Львова цю «посаду» отримав Банах-старший (у розділі «Прихисток у клініці» я вже згадувала про те, що під час окупації в цьому інституті працювали чимало польських інтеліґентів; така посада не тільки була джерелом утримання, а й ґарантією безпеки: вона захищала від вивезення на примусові роботи до Райху). Від серпня 1944 року науковець долучився до відновлення діяльності університету, але незабаром, з огляду на стан здоров’я, передав функції декана Зарицькому. У газеті «Czerwony Sztandar» опублікував текст, присвячений вбивству львівських професорів³³⁹. Повідомлення науковця про період окупації, складене для прокуратури, збереглося у Львівському обласному архіві, так само, як особова справа Банаха³⁴⁰.

Хворим на рак легенів Стефаном Банахом в останній рік його життя опікувався вже згадуваний Олександр Барвінський, протягом 1943–1944 років, по смерті Мар’яна Панчишина, особистий лікар митрополита Андрея Шептицького. Банахова вдова, Луція, на шпальтах газети «Czerwony Sztandar» дякувала Барвінському «за ненастанну, сповнену найбільшої посвяти й турботи, опіку над чоловіком»³⁴¹. Син Банаха був певен, що вони завдячували життя українським друзям батька:

Думаю, батька вберегли самі українці за його толерантне ставлення до них перед війною. Маму особисто, крім відмови декотрих людей вітатися на вулиці (Ташицький), не спіткало «власне ніяке лихо». Кульчинський власноруч зробив матері фальшиві документи [Луція Банах, уроджена Браус, мала єврейське походження; познайомилася з Банахом завдяки Штайнгаузу, в якого працювала секретаркою. — доп. моє, О. Г.]³⁴².

Цей лист свідчить про те, що Луція Банах не була змушена переховуватися під час війни, попри єврейське походження. Про її безпеку подбали друзі її чоловіка.

Сьогодні важко підтвердити чи спростувати здогадки сина щодо вирішальної ролі українських друзів у житті батька. Опіка Барвінського, тоді одного з найкращих лікарів Львова, свідчить про те, що, незважаючи на надскладні воєнні умови і неабиякий травматичний досвід, основою взаємин частини інтеліґенції залишалися доброзичливість та довіра, хоч це й могло коштувати життя.

Інших джерел для підтвердження цих припущень немає, але одне не підлягає сумніву: «генія зі Львова» поважали не тільки у власному середовищі. Банаха у вічну путь проводжали близькі та приятелі, що залишилися у Львові, а також колеґи, зокрема українські та російські математики. Для тих Банах став близьким другом і авторитетом: про це свідчать не тільки некрологи, а й записи в «Шотландській книзі», датовані 1940-м i весною 1941-го років. Той факт, що львівські математики допустили до елітарного клубу математиків совєтських, промовисто говорить про характер взаємних контактів.

У спогадах Штайнгауза, проте, не йдеться ані про тісні стосунки з совєтськими математиками, ані про їх входження до «кола втаємничених», ані про них як авторів записів у «Шотландській книзі». Ясна річ, математик про це знав, бо то якраз він був автором останньої нотатки. Навіть якщо науковець не приходив на такі зустрічі, однаково важко припустити, щоб як математик він не цікавився змістом записів.

Згідно з записами, під совєтською окупацією Штайнгауз почувався, як у в’язниці. Але міг працювати, зберіг статус професора, навіть здобув скромні привілеї члена Академії наук, одержав гонорар за російський переклад «Математичного калейдоскопу» (переклад виконав Броніслав Кнастер). Утім, з цього приводу автор лише згадав, що одну з найкращих популярних книжок належало пристосувати до совєтських умов (відверто кажучи, цензурувати), оскільки деякі приклади, скажімо, пропорційні вибори, не мали відповідника у совєтській дійсності.

Попри численні спроби схилити Штайнгауза до тіснішої співпраці з науковим середовищем, він залишився на узбіччі тодішнього академічного життя. У своїх спогадах математик наводить повідомлення Парнаса про поїздку до Харкова, де видатний біохімік у розмові з чільником Інституту рентґенології мимохіть завважив: «В нас є такий чоловік...» А той закінчив: «...професор Штайнгауз, який уможливлює бачення прихованих предметів»³⁴³. Йшлося про винахід інтровізора, завдяки якому можна операційним способом усунути з тіла людини невидимі на рентґенівському знімку предмети. Наведений анекдот метафорично відображає Штайнгаузові здібності спостерігача, який умить вловив суть обох тоталітарних режимів.

* * *

Осуд поведінки інших людей і оминання критикою «своїх» стало загальною практикою, як влучно зауважив у книжці «Психологічний пейзаж» Тадеуш Томашевський. Саме осуд — свідчення власної безпорадності перед потугою тоталітарного режиму — позначився на формі пізніших наративів, які були присвячені совєтській окупації і спотворювали загальну картину. На прикладі ситуації в університеті можна сказати, що пасивними співучасниками совєтизації (слово «колабораціонізм» тут недоречне) були всі викладачі та студенти, хоч і різною мірою. Передумовою таких дій була не національність — кожного разу йшлося про особистий вибір. Роль тих, хто впроваджував совєтизацію, також виявилася неоднозначною.

Цей текст є фрагментом книжки “Відвага і страх”, який публікується з дозволу Авторки і Видавництва “Дух і Літера”

ПРИМІТКИ

³¹¹ Іспити відбувалися від 26 листопада по 3 грудня 1939 року (наказ ректора № 72 від 23 листопада 1939 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 3, арк. 60).
³¹² Stanisław Hartman. Wspomnienia, s. 42. Безпосередній вплив на рішення про прийняття до вишу мали, однак, члени екзаменаційної комісії. Кнастер переховував Гартмана у своєму помешканні, коли депортація біженців набула найбільшого розмаху (Ibid, s. 75). Див. також: Bolesław Gleichgewicht. Widziane z oddali. Wrocław: Wydawnictwo Dolnośląskie 1993; Аnonimowa relacja młodego uciekiniera z Warszawy, Archiwum Ringelbluma. T. 3. Relacje z Kresów. Oprac. Andrzej Żbikowski. Warszawa; Żydowski Instytut Historyczny, 2000, s. 516–518.
³¹³ Kazimierz Szałajko. Wspomnienia o Stefanie Banachu na tle Lwowa i lwowskiej szkoły matematycznej, Zeszyty Naukowe Akademii Górniczo-Hutniczej im. S. Staszica, Kraków 1993, nr 1522. Opuscula Mathematica, zesz. 13, s. 51.
³¹⁴ Stanisław Hartman. Wspomnienia, s. 42.
³¹⁵ Дякую Сергієві Плохію, завдяки якому я натрапила на цю надзвичайно цікаву історію людини, що протягом усього життя зберегла вдячність Юзефові Уляму і знайшла можливість розповісти про це його синові (Adam Ulam. Understanding the Cold War: A Historian’s Personal Reflections. New Jersey–New Brunswick: Transaction Publisher 2002, p. 91).
³¹⁶ Stanisław Hartman. Wspomnienia, s. 63.
³¹⁷ Перший список наукових працівників був складений негайно після того, як Червона Армія вступила до Львова, вже в середині серпня 1944 року. Виконувачі обов’язків ректора чи директора інституту зібрали першу інформацію. Найдовший список охоплює працівників математико-фізичного факультету: Юліан Шаудер, Юда Крефслер, Станіслав Сакс, Герман Ауербах, Юзеф Пепіс, Макс Айдельгайт, Юзеф Мослер, Маврицій Шперлінґ, Людвик Штернбах та Марцелій Штарк. Довідку підголотовлено на підставі не завжди перевіреної інформації, наприклад Штарк вижив дивом. («Список замордованих німцями наукових робітників»: ЦДІАЛ, ф. 119, оп. 1, спр. 4, арк. 1). У статті, що спирається на протоколи свідчень Стефана Банаха перед комісією, Лєх Маліґанда та Ярослав Притула подають перевірену інформацію (Przesłuchania Stefana Banacha z 1944, Wiadomości Matematyczne, 2012, t. 48 nr 1, s. 51–72; Lwowscy uczeni wymienieni w przesłuchaniach Banacha, Wiadomości Matematyczne, 2013, t. 49, nr 1, s. 29–66). В липні 1941 року загинули Станіслав Рузєвич і Влодзімєж Стожек з синами. Див. список людських втрат, що його уклав Ян Драус (Jan Draus. UJK we Lwowie, s. 91–110), та публікацію Славомира Кальбарчика (Sławomir Kalbarczyk. Polscy pracownicy nauki ofiary zbrodni sowieckich. Warszawa: IPN 2001). Протягом 1942–1944 років загинули або померли: Герман Ауербах, Юліян Шаудер, Станіслав Сакс, Бруно Вінавер (фізик і письменник, працював в університеті як асистент Станіслава Льорії, вступив також до Спілки письменників).
³¹⁸ Інформаційна записка наркомісара Івана Сєрова від 15 квітня 1940 року (ГДА СБУ, ф. 16, оп. 33, спр. 71, арк. 144–146). В документі вказано на серйозний недогляд: «В Институте работает 500 человек и среди них нет ни одного направленного туда советского работника» (арк. 145).
³¹⁹ Серед створених в січні 1940 року шести відділів львівської філії Академії наук (історії України, української літератури, мовознавства, археології, фольклору та етнографії, економіки) фізико-математичного не було (Вільна Україна, 1940, 19 січня, № 15).
³²⁰ Відрядження професорів Банаха, Мазура та Зарицького (наказ № 345 від 8 грудня 1940 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 366). Див. також наказ № 48 від 24 лютого 1941 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 52, арк. 106). В останнє відрядження до Києва Банах виїхав 18 червня 1941 року, повернувся до Львова якраз перед вступом німців (див. наказ ректора № 168 від 12 червня 1941 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 52, арк. 295, відрядження до Києва, до Академії наук УССР 19–26 червня 1941 року).
³²¹ Див. наказ ректора № 164 від 30 квітня 1940 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 141) про відрядження Стефана Банаха, Василя Сімовича, Юрія Полянського, Андрія Брагіця, Івана Крип’якевича та ін. на ювілейну (а отже, престижну) конференцію в Московському університеті та розпорядження № ³²⁰ від 11 листопада 1940 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 289) про відрядження на конференцію математиків в Академії наук СССР протягом 13–17 листопада 1940 року (зокрема, Мирона Зарицького, Юліяна Шаудера i Станіслава Мазура).
³²² Відрядження професорів Банаха та Зарицького, проректора Брагінця та студентки Марії Соляк для підписання угоди про соціалістичне змагання (наказ № 48 від 24 лютого 1941 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 52, арк. 106).
³²³ Багато років по тому в листі до Казимира Куратовського Серґєй Соболєв шанобливо відгукнувся про Стефана Банаха: «В тих роках [війни] ми добре запізналися з п. Банахом, якого я бачив у Львові і багато разів у Москві, де мав честь не раз приймати його в себе вдома» (цит. за вид.: Roman Kałuża. Stefan Banach. Warszawa: Wydawnictwo GZ 1992, s. 115). Див. також: S. Ł. Sobolew, Przemówienie wygłoszone na uroczystości ku uczczeniu pamięci Stefana Banacha, Wiadomości Matematyczne,1961, t. 4, s. 261–264.
³²⁴ Див. наказ № 318 від 6 листопада 1940 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 283). Загальноуніверситетська конференція, яку запланували на 29 січня — 3 лютого 1941 ро­ку і в якій брали участь 15 осіб з факультету, зокрема Штайнгауз, Мазур, Кнастер, Ауербах, Хвістек, Сакс, згодом правила за підставу для звинувачень університетського керівництва у низькому рівні наукової діяльності інституції. Певна річ, про дослідницьку працю за умов першої окупації важко було говорити. Гуґо Штайнгауз, надзвичайно плідний науковець, під час окупації написав тільки одну працю. На факультеті під головуванням Банаха відновили видання «Studia Mathematica». То був єдиний том наукових статей, який вийшов друком (том історичних досліджень за редакцією Марченка не був опублікований).
³²⁵ Приймальну комісію фізико-математичного факультету в складі Стефана Банаха, Станіслава Мазура та Мирона Зарицького створено за наказом ректора № 185 від 12 червня 1940 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 185). Стефан Банах як декан входив також до складу університетської комісії, разом з Зеновієм Храпливим, в. о. проректора з навчальної роботи, Василем Сімовичем, деканом філологічного факультету, Петром Недбайлом, деканом юридичного факультету, Андрієм Брагінцем, деканом історичного факультету, Oмеляном Тисовським, в. o. декана природничого факультету, академіком Василем Щуратом i професором Станіславом Кульчинським (наказ ректора № 188 від 15 червня 1940 року, АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 190).
³²⁶ Див. наказ ректора № 295 від 21 жовтня 1940 року (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 211). Склад приймальної комісії був такий: Василь Сімович, Андрій Брагінець (1903–1963, декан історичного факультету, проректор), Петро Недбайло (1906–1974, декан юридичного факультету), Стефан Банах, Стефан Біскупський, Юрій Полянський (гео­граф, проректор), Рєзніков.
³²⁷ Див. наказ ректора № 318 від 6 листопада 1940 року щодо нагород з нагоди XXIII річ­ниці Жовтневої революції (АЛУ, Р-119, оп. 3, спр. 31, арк. 283–284). На фізично-математичному факультеті нагородили декана Стефана Банаха, професорів Мирона Зарицького, Станіслава Мазура, Станіслава Сакса та Юліяна Шаубера, а також асистентів Яна Герцберґа та Менахема (Маріана) Войдиславського.
³²⁸ «Курс функціонального аналізу» Банаха вийшов друком по війні, 1948 року (див.: Анатолій Плічко, Ярослав Притула. До 60-річчя публікації українського перекладу книги С. Банаха, Математичні студії, 2008, № 1 (т. 30)).
³²⁹ Pamiętnik Marii Bartlowej, Zeszyty Historyczne, 1987, zesz. 81, s. 58.
³³⁰ Див., наприклад, спогади Збислава Поплавського (Wspomnienia Zbysława Popławskie­go. Okupanci na Politechnice Lwowskiej. Społeczność uczelni w latach 1939–1945, OK AW II/1630/1K, k. 22–23).
³³¹ Sławomir Kalbarczyk. Kazimierz Bartel pod okupacją sowiecką we Lwowie, Przegląd Historyczny, 1991, t. 82, zesz. 2, s. 285–286.
³³² Stanisław Skrzypek. Rosja, jaką widziałem. Wspomnienia z lat 1939–1942. Newtown 1949, s. 25.
³³³ Див.: Wspomnienia Zbysława Popławskiego, k. 23.
³³⁴ Богдан Сорока. Графіка. Львів: Колі-ПРО 2011, с. 5–7.
³³⁵ Катерина Зарицька (1914–1986) та Михайло Сорока (1911–1971) були членами ОУН. Катерину, єдину доньку Володимири та Мирона Зарицьких, визнали винною в наданні допомоги вбивцеві міністра Броніслава Пєрацького (перебувала у в’язниці протягом 1935–1938 років). З Михайлом Сорокою Катерина побралася в листопаді 1939 ро­ку. В червні 1941 року вирвалася з «Бригідок». Під час німецької окупації організувала Український Червоний Хрест, а протягом 1945–1947 років була зв’язковою Романа Шухевича. Заарештована 1947 року, засуджена на 25 років, звільнена з табору 1972 року. Михайло Сорока, провідник Крайової екзекутиви ОУН, був заарештований 1937 року. З Берези Картузької вийшов у вересні 1939 року. Сорока, якого заарештував НКВД, спочатку сидів у в’язниці на львівському Замарстинові, потім — у Воркуті. 1954 року він став одним з організаторів Кенґірського повстання в’язнів.
³³⁶ Tadeusz Tomaszewski. Pejzaż psychologiczny, s. 33.
³³⁷ Стефан Банах. Розквіт науки, Вільна Україна 15 грудня 1940, № 292; Олександр Радін. Стефан Банах, Вільна Україна 13 червня 1941, № 524.
³³⁸ Свідчення Михайла Марченка від 30 березня 1943 року («Моя работа во Львове 1939–1940 гг. и взгляды на причины моего ареста», ГДА СБУ, спр. 31982 ФП; цит. вид.: Олександр Рубльов. Маловідомі сторінки біографії історика. Михайло Марченко, Український історичний журнал, 1996, № 2, c. 108).
³³⁹ За тиждень після появи тексту Владимира Бєляєва (див. розділ «Прихисток у клініці»).
³⁴⁰ Державний архів Львівської області, ф. 26, оп. 5, спр. 58.
³⁴¹ Czerwony Sztandar, 1945, 5 września.
³⁴² З листа Стефана Банаха (молодшого) до Станіслава Уляма (Wortal Stefana Banacha, див.: kielich.amu.edu.pl, сторінку відвідано 21 квітня 2013 року).
³⁴³ HSW, s. 212.