Див. початок >>

Простонародний складник у розвитку української мови

Відколи романтизм наголосив на національно-репрезентативній ролі мови, мовне питання стало одним з головних для українського руху. Важливим завданням стало довести, що йдеться не про місцеву простонародну говірку, а про окрему мову, придатну, за політичного та культурного сприяння, до повноцінного функціонування в усіх сферах життя – за словами Пантелеймона Куліша, йшлося про те, аби «придать простоватому простонародному языку» «достоинство всенародной речи»¹.

Перше скромне запрошення простонародної української мови до світу високої культури відбулося у царині красного письменства наприкінці XVIII – у перші десятиліття ХІХ ст. Автори, які першими з нею експериментували, не одразу були певні щодо перспектив. Петро Гулак-Артемовський висловлював сумніви у можливостях передати простонародною українською мовою шляхетні і високі почуття, а Григорій Квітка писав Петру Плєтньову, що створив свою «Марусю», аби довести, що «от малороссийского языка можно растрогаться»² (тим самим засвідчивши існування загального скепсису щодо цього). Російська літературна критика першої половини ХІХ століття теж невисоко оцінила культурний потенціал розмовної української мови, вважаючи її придатною лише для повістей з життя Марусь, Одарок і Стецьків, а самі спроби писати нею – не більш ніж «невинной забавой, приятным времяпровождением» «сентиментальных малоросиян»³.

Від скепсису щодо культурного значення народної української мови не були вільні й активні діячі українського руху 1840-х. Микола Костомаров у листуванні з Пантелеймоном Кулішем припускав, що для вивчення своєї народної мови необхідно відійти від освічених верств населення та повторював загальнопоширене уявлення: вона надається хіба що для писання мужицьких повістей⁴.

Водночас прогрес української літератури у першій половині ХІХ століття дозволив українській мові претендувати на поважніший статус, ніж місцева простонародна говірка. За головний доказ її мистецької спроможності сучасникам правив передусім «Кобзар» Шевченка – у якому знайшлися слова для опису найскладніших біблійних та історичних сюжетів⁵. Згідно загальним уявленням раннього українофільства, багатства народної мови достатньо для її повноцінного розвитку, а її літературна та наукова складова можуть бути створені – за сприятливих умов і свідомих зусиль. На підтвердження цього зазвичай покликалися на успіх мов слов’янських народів у складі Габсбурзької імперії, а також на відносну молодість та штучність російської книжкової мови. Наприклад, Георгій Андрузький запитував:

На малороссийском языке, говорят, нет слов для выражения отвлеченных и высших понятий. Каких это слов? Не тех ли, что в русском языке французские?⁶.

Отже, українську літературну мову ще треба було створити, і її культурна стандартизації стала важливим завданням українського руху у ХІХ століття. Сам факт певної штучності (настанови на творення мови) не є негативною характеристикою. За зауваженням Міхаеля Мозера, не тільки нації, а й сучасні національні мови розвиваються звичайно не «природно» – їх планували і планують свідомо⁷. За умов відсутності мовного стандарту до середині ХІХ століття (про що, зокрема, свідчила поширена практика друкувати словники як додатки до художніх творів), перед творцями української літературної мови відкривалася дилема, типова для мовотворчих зусиль східноєвропейських національних рухів – обрати за основу давню писемну традицію або сучасну простонародну розмовну мову.

Суперечності довкола цього питання найповніше виявилися у правописних баталіях. Автор першої граматики та першого правопису за фонетичним принципом Олексій Павловський, зауважуючи, що «Правила для малороссийского наречия ни каким ученым обществом еще не писаны и не утверждены», із властивою для романтизма увагою до минувщини базувався на тогочасній київській говірці, як на такій, якою говорили поляни, а потім київські князі і козацькі гетьмани⁸. Спертися на історичну писемну українську традицію, а не розмовну мову пропонував Михайло Максимович, доводячи, що «…историческая стихия письменности народной не позволяет выдумывать правописания вновь»⁹. Не зводити українську мову до мови мужицької і не сліпо позичати у села, а запропонувати йому розвиненіший мовний канон закликав і Пантелеймон Куліш.

З 1850–60-х років більше прихильників зібрала під свої прапори ідея близькості розмовній простонародній мові. Вирішальними стали  утилітарні міркування – значна частина мовних розробок тоді відбувалася в рамках сприяння народній освіті і орієнтувалася передусім на просвітні тексти для селян. Так, Микола Гатцук, автор української абетки, виданої 1861 року в Москві, описував свою працю як спробу, аби мова «була найлатвіша люду малому, ласила б його рідним та звичним йому словом й не тручала б його від себе важким примушено наданним писанням»¹⁰. За іронією, намагання автора абетки, що був радше антикваром, аніж творцем, втручатися до народної мови якнайменше і найповніше зафіксувати її діалектичні елементи, зробили її напрочуд складною, через що вона не набула поширення. Творення стандартизованої літературної мови, хоча і на основі місцевих народних діалектів, вимагало поступового її очищення від діалектизмів¹¹.

Як наслідок, саме народна розмовна мова була обрана за основу для розробки стандартизованої української мови. Розірвавши мовно-літературну історичну спадкоємність з книжністю XVI – XVIII століття¹², український рух у власних філологічних пошуків звернувся до «народних джерел». За зауваженням Юрія Шевельова, під впливом народницьких ідей та урядових обмежань 1870-х років літературна мова навіть почала втрачати непростонародні елементи, запроваджені до неї раніше з церковнослов’янської та старовинних текстів¹³.

Окрім стандартизації, для повноцінного функціонування національна мова потребувала «інтелектуалізації»¹⁴. Особливого значення в цьому контексті набували переклади іноземної класики та розробка наукової термінології. Діячі українського руху мусили відповісти ідейним противникам і довести, що їм ідеться не про переробку російських (чи польських) слів простонародним говором. А саме так нерідко намагалися представити їхні зусилля ідейні противники – стереотипний жарт щодо буцімто «українського перекладу» російської фрази у спосіб: «Храматыга е выскуство правыльно чытаты и пысаты» з «Рудіна» Івана Тургєнєва¹⁵ є доволі показовим прикладом подібного ставлення. Втім, починаючи розробку термінології чи не з чистого аркуша, симпатики українства і самі розуміли, що на миттєві серйозні здобутки сподіватися годі.

Початкові пошуки адекватних наукових термінів теж розпочиналися в рамках народної просвіти. На початку 1860-х років Костомаров зазначав: ще передчасно перекладати «Космос» Гумбольдта, наразі вистачить граматики, арифметики і основ природничих наук¹⁶. Головним адресатом нової термінології вважали селянство, тоді як люди освічені могли скористатися розвиненішими мовами¹⁷. У подальшому українські діячі ставили амбітніше подвійне завдання щодо мови науки: з одного боку, довести, що українська придатна не лише для розмов хліборобів «про вози, воли, ярма, плуги, налигачі»¹⁸, а й для описів складніших явищ, з другого – створити на народній основі мову, рівно зрозумілу освіченим людям та селянину.

Нову наукову мову намагалися зробити максимально самостійною –  шляхом пошуку або суто народних наукових термінів, або за їх відсутності – слів, максимально віддалених від російської (цю настанову часто описували висловом: не лізти у кишеню до сусіда за словом). Причому пріоритетною залишалась відданість саме суто народному лексиконові, свідченням чого став спротив практиці «ковальства» (утворення нових слів) – пошук народного аналогу визнався кращим за новотвори. Прагнення створити наукову мову, максимально зрозумілу селянству, нерідко призводило до відмови вживати загальноприйняті наукові терміни, які подеколи намагалися замінити «народними» аналогами. Про небажаність подібної практики писав 1862 року Микола Костомаров Олександру Кониському, який готував «щотницю» і шукав кращий спосіб перекладу геометричних понять:

… Негодиться ґвалтом вимишляти слова та перекладати те, шчо в науці прийняли усі народи зарівно, бо не в тім сила, шчоб видумать як небудь перпендикуляр або циліндр назвати, а шчоб з народнои мови и з народного биту ёго взяти; коли ж ёго не знайдете, то ліпше буде дать ёго народові таким, яким воно у других було, а не таким, якім Вам хочеться, шчоб воно було... Де-які мудреці у нас тут хотіли геометрію писати, та понавидумували таке чудне, шчо аж за боки вхватися, як почуеш: сторчак – перпендикуляр (!!!) або поручники – паралельныя линіи; се нісенітниця!¹⁹.

Не усі підібрані на початкових етапах формування наукової мови терміни прижилися. Скажімо, у запропонованому до «Основи» словнику Михайла Левченка, термінологія якого була орієнтована передусім на зрозумілість селянству і близькість народній мові, поруч із пізніше прийнятими «лікарем», «вуглецем» та «будівничим» замість іншомовних «медика», «углерода» та «архитектора» знаходимо й такі переклади: «насекомое» – «кузька», «нейтральный» – «ніякий» або «циркуль» – «кружало»²⁰.

Через початковий брак наукової й суспільно-політичної термінології перші наукові та публіцистичні тексти українською були подібними  до простонародних переказів складних речей. Для прикладу, спроби Куліша з формування української публіцистичної мови на основі мови народної (зокрема, його нариси «Хмельнищина» та «Історія України од найдавніших часів», які мали показати «в какой степени язык украинский способен к строгому научному изложению столь важного предмета, как история») за стилістикою нагадують спрощені популярні нариси «для народу»²¹. Незвичними для освіченого читача могли видаватися і публіцистичні тексти на соціально-політичні теми, для яких теж бракувало термінології. Скажімо, Михайло Драгоманов, намагаючись послуговуватися народною мовою у наукових текстах, писав «письменні люди» на означення інтелігенції, «люди» в сенсі «народи» та позначав «демократизм» словом «мужицтво», а «революції» – «мужицькі бунти»²².

Перші експериментальні спроби науково описати українською народною мовою природні явища теж надавалися винятково для сільської дидактики. Показовим прикладом може слугувати оповідь Володька Нечуя «Про дощ», опублікована в «Основі» як зразок просвітницького тексту, створеного задля «великого діла рідної освіти». Опис явища пароутворення та конденсації у ній виглядав так:

…Усяке бачило, що як налити у казанок води, та становити ёго на вогонь, то вода нагріваючись, пускає од себе пару, и її все меншає у казаночку. Кудиж вона пропадає? – Певно що вода од нагрівання беретця парою, и підіймаетця у-гору.

Наука дозналась, що ся пара – тіж манесенькі водяні крапельки и що вони на холоді перероблюютця вже у більшенькі краплі, мовляв, дощові.²³ 

Ускладнював адаптування простонародної мови до чужих їй сфер і той факт, що самі українофіли нерідко добре цієї мови не знали й мусили її спеціально вивчати²⁴. Таке недосконале знання не могло не відбиватися ані на перших наукових текстах, ані на освітній літературі для народу – за іронічним зауваженням Пантелеймона Куліша щодо початку 1860-х: «Неудивительно после этого, что народ не узнает в их писаниях своей родной речи, а сословие образованное видит в их языке извращение общего письменного языка»²⁵.

У другій половині ХІХ ст. російська мова для більшості симпатиків українства залишалася звичною мовою науки і повсякденного спілкування²⁶. Найвідоміші заклики старшого покоління громадівців до праці для України писалися і виголошувалися російською²⁷. Ті самі українофіли, що розробляли наукову термінологію, писали наукові праці російською і друкувалися у російськомовних органах друку не лише через урядові обмеження і бажання мати якомога ширшу аудиторію – російська мова видавалася найдосконалішим інструментом для розмов на наукові теми.

Натомість перші видання українською зіткнулися із серйозним браком як авторів, так і читачів. На початку 1860-х років  Куліш відкинув ідею полтавців видавати «Основу» винятково українською через нерозробленість літературної мови та побоювання, що такою її ще нема кому читати. Через понад десять років «Громаду» спіткала подібна проблема. За словами Михайла Драгоманова, який наполіг на виданні цього часопису саме українською:

Послідком було те, що десять з дванадцяти головних сотрудників «Громади» не написали в ній ні одного слова… По правді треба сказати, що ми потратили страшенну працю майже задурно: нас не читали навіть найближчі товариші. За ввесь час женевських видань я получав від найгарячіших українофілів раду писати по-українському тільки про спеціально-крайові справи (домашній обиход!), а все загальне писати по російському ²⁸.

Через таку ситуацію важливою настановою наприкінці ХІХ століття стала не лише боротьба із зовнішнім упередженим ставленням до української як мови простолюду, а й протидія уявленням всередині руху, що не усі речі можна висловити народною мовою. У 1890-і роки після кризі українофільства та поширення саме української ідентичності для українського руху стає принципово важливою імперативна вимога «бути консеквентними у всьому українцями», зокрема, говорити українською і у російськомовному оточенні, вживати українську у родині та навчати нею не лише селянських, але і своїх власних дітей²⁹, писати українською наукові тексти. За закликом Михайла Коцюбинського: «…Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено»³⁰.

Принцип вірності суто народному лексикону був запроваждений у середині ХІХ ст і до художньої літератури. Якщо на початку 1860-х років народною мовою писалися напівбелетрестичні-напіветнографічні замальовки (задля їхньої більшої достовірності), то в 1870-і вірність народній мові стає вимогою для всіх белетрестичних жанрів. Підсумував подібну вимогу 1878 року Іван Нечуй-Левицький у «Правді», написавши, що для літератури «взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби, з її синтаксисом»³¹:

Книжний літературний український язик повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, змінюючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика, він не повинен шукати нових слів в інших слов’янських язиках, хоч би і в церковнослов’янському, а розвиватись на основі народних українських вимов…³².

Вимоги вживати простонародну мову робили складним зображення життя неселянських прошарків, і навіть породжували припущення про її непридатність для писання на подібні теми. Українська мова на вустах освічених персонажів багатьом читачам видавалася принаймні дивною. Перші авторські спроби змусити інтелігенцію говорити українською, хоча б і на театральній сцені у п’єсах Михайла Старицького «Не судилось» та Івана Карпенка-Карого «Суєта» і «Житейське море» сприймалися глядачами як фальш³³. Як наслідок, мовний реалізм обмежив українську літературу колами, де вживалася українська мова – селянством, дрібним міщанством та сільською інтелігенцією³⁴. Простонародною в своїй основі мовою нелегко було робити і літературні переклади³⁵.

Етнографічна вірність народній мови негативно сприймалася молодшим поколінням, що увійшло до літературного життя з 90-их років ХІХ століття й почувалося затісно в рамках суто народної мови і життя. На зміну термінологічним пошукам у скарбницях народної творчості прийшла втома від суперечок, чи є мова якогось автора суто народною чи не є, і кепкування зі стилізацій під народну мову³⁶. Початкова стратегія розвитку мови – розвивати українську літературу «знизу догори», від літератури простої до високої, та писати наукові розробки українською саме з метою народної просвіти, на початку ХХ століття поступилася іншій – орієнтації на мову міської інтелігентської літератури та академічного життя.  

Пастки етнографічного патріотизму

Наміри поставити селянина і сільські традиції у центр нової національної культури були цілком шляхетними. Однак надмірне зосередження (щире чи вимушене) на етнічних ознаках, втілених у простонародній культурі та побуті, зумовили певну однобічність та ідейну слабкість українського руху, помітні як його противникам, так і симпатикам.

У соціальній уяві співіснували різні образи селянства, але абсолютно переважав образ, позначений стигмою соціальної нижчості та асоційований із примітивністю, нерозвиненістю та дефіцитом культури. Протидіяти йому було вкрай важко, адже більшість освічених людей самі не були цілком вільними від подібних уявлень. Як наслідок, зверхнє ставлення до «мужицької» мови та культурних практик поширювалася й на інтелектуальні спроби українського руху, що народжувався. Достатньо згадати відомий коментар Віссаріона Бєлінського початку 1840-х років щодо українського письменства: «Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!»³⁷. За зверхньою злою іронією стояло важливе запитання: чи не є народність надто бідним ґрунтом для розвитку повноцінної культури, здатної конкурувати із розвиненими культурами сусідів, чи не прирікає вона себе апріорі на другорядність? А сама постать українофіла, який захоплено схиляється перед кожною етнографічною дрібницею, ризикувала видаватися смішною багатьом освіченим сучасникам.

Про інтелектуальну безперспективність зосередження на консервуванні простонародності та сліпого пієтету до усього, пов’язаного з селянством, писали і самі представники українського руху.

Від надмірного спрощення, що викликає орієнтація на народне, застерігав Пантелеймон Куліш, радячи українофілам не «опускаться с умыслом до того уровня», до якого зведене селянство³⁸.

Найпослідовнішим критиком «етнографічного правовірства», «етнографічного патріотизму» та «теорії національних святощів»³⁹ виступив Михайло Драгоманов, закликаючи орієнтуватися на науку та поступ, а не на традиційну народну культуру⁴⁰. Надмірне зосередження на народному, на його думку, загрожувало збідненням думки та звуженням розумових горизонтів до виду з вікна сільської хати минулого століття. Тим більше, що існувало безліч сфер, яких народна думка не торкнулася та й не була спроможна охопити:  «Я спитаю тепер усякого безстороннього чоловіка: звідки може навчитись більше українець – з своєї мудрості, з переказів Січі або з Мілля чи Дарвіна?»⁴¹. Саме перу Драгоманова належать перші публічні заклики не робити з селянства національного кумира й не відкидати апріорі критичних висловів про цю соціальну групу.

Представники українського руху другої половини ХІХ століття також усвідомлювали: українська культура, що формується, не витримувала конкуренції з розвиненішими національними культурами, залишаючись в очах освіченого загалу простонародною та провінційною, а ще набуваючи подібних рис і в очах селянства. 1876 року у листі до Михайла Драгоманова Юрій Цвітковський писав:

Я хотел бы, чтобы для всякого украинца поскорее мужицкое, украинское и цивилизованное стало бы словами равнозначущими, а пока я вижу, что даже для народа эти слова не равнозначущие, и даже украинский мужик, желая казаться образованным, начинает болтать или по великоруски, или по немецки, или по польски... Если бы меня тепер спросили, чего я больше пожелал бы нашим украинцам в настоящую минуту: всеобщий ли надел по десять десятин на душу или высокоразвитую научную, художественную и педагогическую литературу, то, может быть, я предпочел бы последнее⁴².

Відмову молодшого покоління представників українського руху від звичної орієнтації на збереження простонародного засвідчили низка літературних дискусій кінця ХІХ–початку ХХ століття, лейтмотивом яких була потреба відмови від штучного спрощення творів мистецтва «під мужика»⁴³, та поширення нових поглядів у етнографії, згідно з якими народну культуру почали розглядати не як споконвічну скарбницю автентичних традицій, а як складне поєднання взаємних запозичень і культурних нашарувань⁴⁴.

Виважене, позбавлене пафосу, або навіть критичне сприйняття народної культури зароджується в українському русі на межі ХІХ та ХХ століть, проте навіть тоді воно слабко впливало на сферу публічної риторики. Заклики «зректися етнографічних святощів» переважно залишилися побажаннями, і причини цього зрозумілі: національна ідеологія потребувала захоплення селянським світом. Спроба створити високу культуру поза селянською основою позбавили б український національний рух шансів на пошук власного соціального опертя та на переконливу легітимізацію своїх прав. Іншого способу побудови українського проекту, окрім як на основі сільської культури і культу народу, вочевидь, не існувало. Аби проект був українським за характером, він мав бути селянським. Павло Грабовський афористично висловив цю думку 1893 року в листі до Василя Лукича: «Наша сила в народі, бо в нас, властиво, і нема нічого, крім народу»⁴⁵.

Уявлення про «відродження», «пробудження» народу та його культури органічно сполучалися в діячів українського руху з активною працею над створенням канону української мови, літератури і національної міфології. У цій праці вони фактично перетворювали елементи традиційної селянської культури на культуру модерну і національну. Упродовж другої половини ХІХ століття різні моделі і пропозиції такої переробки змагалися між собою, що чи не найяскравіше видно на прикладі різних варіантів українського правопису, жоден з яких так і не став загальною нормою. Вже після цієї трансформації національна культура повернулася на село, але вже з написаних українськими діячами книжками й із розставленими ними національними акцентами. Процес зворотнього сприйняття цієї культури селянством не був однозначним і безболісним: здебільшого несвідомо, але традиційна локальна культура відчувала свої відмінності з модерною національною культурою й опиралася її беззастережному поширенню. Таким чином, селянська і національна культури перебували у постійному діалозі, слугуючи джерелом взаємних впливів і заперечень. Саме з цього симбіозу постала модерна Україна.

1. Кулиш П. Простонародность в украинской словесности // Основа. 1862. № 1. С. 4.
2. Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995. С. 138.
3. Закревський Н. Нечто о сочинениях на малороссийском наречии // Старосветский бандуриста. М., 1861. С. I, ІІ.
4. Куліш П. Лист до М. Костомарова від 27 червня 1846 р. про вивчення і розвиток української мови // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х томах. Т. 1. К., 1990. С. 268.
5. Див., напр., відповідь Куліша на скепсис  Костомарова щодо перспектив української мови: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выразил на этом языке и псалм Давида и чувства, достойные уст самого высшего общества…» (Куліш П. Лист до М. Костомарова від 27 червня 1846 р. про вивчення і розвиток української мови… С. 268). Подібним чином, уже на початку 1860-х, захищаючи ідею придатності української мови для творення високої літератури та обурюючись практикою називати її місцевою говіркою, Павло Житецький писав: «… на этом patois великий поэт открыл глубину своеобразной силы, и таким образом восстановил народную личность, упрочнив ей навсегда свободный и самостоятельный орган в языке, на котором сам писал». Див.: Житецкий П. Русский патриотизм… С. 14.
6. Андрузький Г. [Записка про поезію і мову] // Кирило-Мефодіївське товариства: у 3 т. / Упор. І. Л. Бутич, І. І. Глузь, О. О. Франко. Т. 2. К., 1990. С. 430.
7. Мозер М. Українці на шляху до нації з власною мовою: критичні зауваги до історіографії української мови // Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер. К., 2011. С. 111.
8. Павловский А. Прибавление к грамматике малороссийского наречия или Ответ на рецензию, зделанную на оную грамматику (СПБ, 1822) // Історія українського правопису XVI–XX  століття. Хрестоматія / Упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва. Київ, 2004. С. 54–59.
9. Максимович M. О правописании малороссийского языка: письмо к Основьяненку (Киевлянин, 1842.  № 2) // Історія українського правопису XVI–XX століття. Хрестоматія. С.  91.
10. Гатцук М. Украінська абєтка (Москва, 1861) // Історія українського правопису XVI–XX століття. Хрестоматія. С. 83.
11. Детальний аналіз регіональних відмінностей мови українських письменників ХІХ ст. та їхніх зв’язків з місцевими розмовними традиціями див. у: Матвіяс І. Варіанти української літературної мови. К., 1998.
12. Грабович Г. Функції жанру та стилю у становленні української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка. К., 2003. С. 26.
13. Shevelyov G. Evolution of the Ukrainian Literary Language // Rethinking Ukrainian History / Ed. by I. L. Rudnytsky. Edmonton, 1981. P. 224.
14. Hroch M. The Social Interpretation of Linguistic Demands in European National Movements. Florence, 1994. EUI Working Paper EUF No. 94/1. P. 75.
15. Потебня А. Язык и народность // Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фрагменти / Упор. Ю. Шевельов. Нью-Йорк, 1992. С. 91. Детальніше про цю цитату та ставлення Тургєнєва до української мови див.: Дудко В. Куліш і Тургєнєв, http://www.historians.in.ua/index.php/statti/382-viktor-dudko-kulish-i-turheniev
16. Костомаров Н. Мысли южноруса. О преподавании на южнорусском языке //  Основа. 1862. № 5. С. 2.
17. Подібна ситуація не була унікальною. Для прикладу, чеська мова наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. теж не мала освіченого читача, а один з її «батьків», розробник граматики чеської мови Йозеф Добровський був сповнений скептицизму щодо можливостей писати чеською наукові твори, віддаючи перевагу німецькій мові. Про це див.: Goldstücker E. The Czech National Revival, the Germans and the Jews. Los Angeles, 1972. P. 8.
18. Кулиш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. Твори в 2-х томах. Т. 1. К., 1994.  С. 405.
19. Цит. за: Возняк М. Листування Костомарова з Кониським // Україна. 1925. Кн. 2. С. 73.
20. Левченко М. Заметка о русинской терминологии // Основа. 1861.  № 7. С. 185.
21. Бернштейн М. Журнал «Основа» і український літературний процесс кінця 50–60-х років ХІХ ст. К., 1959. С. 55.
22. Чапленко В. Історія нової української літературної мови (XVII – 1933 рр.). Нью-Йорк, 1970. С. 13.
23. Нечуй В. «Про дощ» (Спроба) // Основа. 1862. № 3. С. 32.
24. Петро Єфименко на початку 1860-х років, коли українському рухові були потрібні енциклопедично освічені люди і знавці народної мови, константував: «на біду, найбільша частына нашых народолюбців не може похвалытысь ні тым, ні другим. От від чого наша народна словесність іде черепашою ходою». Цит. за: Єфименко П. Лист до О. Кониського від 25 листопада 1863 р. // Возняк М. З років заслання Петра Єфименка на Архангельщину (Листування з Олександром Кониським рр. 1863–1867)  // За сто літ. 1928. Т. 25. Кн. 2. С. 117.
25. Кулиш П. Украинофилам //  Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина ХІХ ст.). Хрестоматія / Під ред. А. Болебруха. Дніпропетровськ, 1995. С. 435. Аналогічні спостереження пізніше висловлював  Борис Грінченко: «…мови своєї патріот наш не сказати, щоб не знав, але так знає, що написати не може…», «Вчився він по-московському, а з українською мовою «знайомився»; «Інтелігенція вся у нас змоскалена. Вчиться вона по-московському, читає по московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки московську…». Див.: Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської  // Б. Грінченко – М. Драгоманов Діалоги про українську національну справу. К., 1994. С. 42, 43, 47–48.
26. За відомими спогадами Євгена Чикаленка про 1880-і роки, «З старших українців тоді тільки у В. Антоновича. М. В. Лисенка, та М. Старицького родинною мовою була українська, а у решти мова ця була тільки для зносин з українцями». Див.: Чикаленко Є. Х. Зібрання творів у 7-ми томах. Т. 1. Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. К., 2003. С. 233.
27. Чикаленко Є. Х. Зібрання творів у 7-ми томах. Т. 1. Спогади… С. 94.
28. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну… С. 212.
29. Борис Грінченко писав: «Мусимо розмовляти в сім’ї завсігди по-вкраїнському; мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити по-вкраїнському, давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська». Див.: Грінченко Б. Листи з Наддніпрянської України… С. 134.
30. Коцюбинський М. Хо (Казка) // Коцюбинський М. Твори в 7-ми томах. Т.1 Повісті. Оповідання (1884-1897). К., 1973. С. 188.  
31. Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування або непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини. Павлоград, 2010. С. 19.
32. Там само. С. 19. Водночас не варто розуміти цей вислів буквально, як заклик писати так, як «говорить сільська баба». Максим Тарнавський справедливо зауважував, що стереотипне уявлення про Нечуя-Левицького як риторичного апологета народної мови є дещо спрощеним. Письменник зовсім не закликав до жорстких лексичних і стилістичних обмежень і не вважав українську суто селянською мовою – натомість передусім хотів сказати, що українська мова, якою говорять селяни, наразі значно багатша, ніж та, якою пише інтелігенція. Див.: Tarnawsky M. The Paradox of Populism: The Realism of Ivan Necuj-Levyc`kyj // Harvard Ukrainain Studies. December 1990. Vol. 14, Numb. 3/4. P. 617.
33. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. К., 2001. С. 241.
34. Чижевський Д. Реалізм в українській літературі. К., 1999. С. 22.
35. Михайло Драгоманов, суб’єктивно оцінюючи переклади другої половини ХІХ століття, до вдалих відніс лише переклади Кулішем Шекспіра і Байрона, до частково-вдалих – «Одісею» Байди, невдалими вважав  «Іліаду» Руданського, «Софокла» Ніщинського, творів Данте Сивеньким. І додавав: «Літературно образований батько на Україні, навіть українофіл, не може дати тих перекладів своїм дітям замість російських». Див.: Драгоманов М. Листи на Наддіпрянську Україну… С. 227.
36. Наприклад, у «Драмі без горілки» (1895) Володимира Самійленка, де старий народолюбець дає поради молодому, як достовірніше зобразити діалог між сільськими коханцями, і радить написати щось кшталту: «Як побачив я тебе, Ганно, то неначе мене хтось батогом по серцю оперіщив. Як пішла ти від мене, то моє серце пірнуло в темряву, як квач у мазницю...», на що дівчина має відповісти: «І я тебе люблю, цілуй же мене швидше, бісова мацапура, та й геть к бісовому батькові!». Див.: Самійленко В. Драма без горілки // Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. К., 1990.  С. 380.
37. Белинский В. Г. Ластовка. Сочинения на малороссийском языке… Сватанье. Малороссийская опера в трех действиях. Сочинение Основьяненка // Белинский В. Г. Полное собрание сочинений в 13-ти томах. Т. 5. М., 1954. С. 179.
    На початку 1860-х років Володимир Антонович писав про потребу постійно полемізувати з тими, хто вважав, що проби пера українською, носіння народного одягу, збирання пісень носять «характер областной и мужицький и неприличны людям образованным». Див.: Антонович В. Б.  [Про українофілів та українофільство] // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 137.
38. Кулиш П. Украинофилам //  Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина ХІХ ст.). Хрестоматія… С. 435.
39. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці у 2-х томах. Т. 2. К., 1970. С. 366–367.
40. «не принижуючи або затемняти свої думки для застарілих, а то й противурічивих думок так званого народу». Цит за.: Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Драгоманов М. П. Літературно- публіцистичні праці у 2-х томах. Т. 2… С. 62–63.
41. Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці у 2х томах. К., 1970. Т. 1. С. 111. Завдання українського руху Драгоманов бачив не в тому, аби у будь-який спосіб законсервувати якомога більше національних прикмет українського селянина, а в тому, аби посприяти реальному покращенню його життя: «не у тому стоять, щоб бити поклони перед усякою етнографічною одміною побиту народного, бо народові з того не легше, та й не всяка така одміна є справді щиро народна, а у тому, щоб боротись за права народу та працювати для його освіти». Див.: Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Літературно -публіцистичні праці у 2-х томах. Т. 2. К., 1970. С. 366–367.
42. Цвітковський Ю. Ю. Лист до М. Драгоманова від 2–4 серпня 1876 р. // Архів Михайла Драгоманова. – Т. 1. Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). Варшава, 1939. С. 200.
43. Див.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. 2е вид. К., 1997.
44. Грушевський М. Сто літ українства // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. Вип. I-III. К., 1927. С. 7–8.
45. Грабовський П. До Василя Лукича. 10 серпня 1893 р. // Грабовський П. Вибрані твори в 2-х томах. Т. 2. Статті, нариси. Оповідання. Листи. К., 1985. С. 190.