2015 10 19 portnova

Селянська тема є центральною для «націоналізації» українського суспільства. Слова Михайла Грушевського зі статті «На порозі нової України» 1918 року стали хрестоматійними:

В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторювали, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина українського відродження і взагалі будучина України. Протягом цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу, як усі інші верстви зрадили свою національність, від нього черпався ввесь матеріал для національного будівництва, і на нього покладало воно всі надії… 1

Для українського руху, що виростав як поміркована опозиція централізаторському тискові, основою для національного самоокреслення виступили ідеї романтизму про унікальність кожної народності та її природне право на існування. Вони стали підґрунтям уявлення, що українці (процес пошуку національної назви відбитий у розмаїтті уживаних окреслень: від «малоросійської народності» до «русинів») мають таке саме право на самобутній розвиток, як і решта народів світу. Підняти питання про національну самобутність дозволило саме звернення до селянства. Доводячи в «Отзыве из Киева» 1861 року, що існування «малорусской народности» це «не призрак, а самый осязательный факт»2  його автори вказували передусім на етнографічну, мовну та психологічну специфіку українського села.

Орієнтація на простонародну мову та традиції як на джерело національної ідентифікації, а на селян – як основний національний ресурс, не була суто українським феноменом. Наголошення особливої ролі селянства притаманно багатьом націям, що формувалися в умовах бездержавності та не мали власних еліт й високої культури.  Альтернативою легітимації від історії та власної державності ставала аргументація від унікальності народної культури. Подібно до інших «бездержавних» народів Східної Європи (словаків, словенців, литовців, естонців, білорусів), для побудови національної спільноти й національної культури український рух обрав стратегію «знизу догори», на селянській основі3. Пам’ять про козацьку традицію (як підставу історичної тяглості і легітимності) була важливою, але у другій половині ХІХ століття саме ідея селянства як основи народності відігравала головну роль4. Універсальна формула ставлення лідерів національних рухів до селянства вже давно виведена дослідниками: провід цих рухів ідеалізував селян як головних оборонців національного існування й перебирав на себе право виступати на захист їхніх прав – як національних, так і соціальних.

Українці як «селянська нація»: формулювання та використання ідеї

Тема «селянськості» української нації належить до доволі дражливих. Поява у сучасній політичній риториці міркувань про те, що українці – це нація селянська, нерідко сприймаються суспільством як образливі. Скептично до неї ставляться і багато науковців. Від часу відомої дискусії Івана  Лисяка-Рудницького та Григорія Грабовича5  (де перший обстоював тезу про неповноту українського руху, обмеженого історичними умовами до етнографічної селянської маси й новонародженої інтелігенції, а другий вважав подібне перебільшенням, підкреслюючи дворянське походження його багатьох діячів), теж періодично робляться спроби переглянути тенденцію зображувати український рух винятково як «справу убогих та безправних «повітових службовців»6 та селян. Заперечується зараз й поширена наукова практика розпочинати опис творення української нації лише від романтизму та зацікавлення народом7.

Але для історії ідей важить передусім саморепрезентація. У ХІХ столітті теза про селянський характер української нації поступово оформилася у рамках самого українського руху.

Як відгук на заклик романтизму шукати національних джерел під сільською стріхою, ідея про українців як «хлопську націю» поширюється з 30–40-х років ХІХ століття. У 1860-і роки теза про те, що  «…народность южнорусская постоянно была и теперь остается достоянием простой массы»8  вже була загальним місцем. Остаточне оформлення цієї думки приписують Михайлові Драгоманову9, який у власних дописах не втомлювався характеризувати Україну як землю «мужицьку par excellence»10, а її селянство – як «готовий і безспорний національний елемент»11, «цих безперечних українців»12. Як самоочевидна ця ідея рефреном повторювалася у численних творах доби. Наприклад, 1875 року в одному з листів Сергій Подолинський писав:

Украинцы – народ мужицкий по преимуществу. Нет народа на свете, где бы был такой малый процент высших сословий, и потому всякое украинское движение в исходной точке своей не имеет никакого смысла, если оно не чисто мужицкое13.

Якщо погодитися з висловом Карла Дойча, що важливим елементом націоналізму є визначення, хто до нації належить, а хто ні, в українському випадку маємо справу із виключенням з її лав елітарних прошарків14. За умов, коли еліта орієнтувалася на інтеграцію до загальноімперських структур, доволі комфортно почувалася у російській культурній традиції (що подеколи узгоджувалося із локальним патріотизмом), і була відділена від «народу» високою культурою, іноетнічною за своїм характером, інший варіант був просто малоймовірним.

У жвавому обговоренні специфіки соціальної структури українського народу та проблеми втрати ним еліт, яке власне і розпочалося у середині ХІХ століття, приналежність до вищих соціальних щаблів почала ототожнюватися з денаціоналізацією, а ще із визиском селянства та наругою над ним. Панство вважали чужим і ворожим, бо воно зреклося своєї національності. Про місцевий патріотизм дворянства, що походило з козацької старшини, та його роль у збереженні пам’яті про минулу автономію та права на національні претензії, переважно не згадувалося15.

Водночас значна частина учасників українського руху розуміла важливість підтримки своїх зусиль соціальною елітою, усвідомлювались відповідно й ризики від відсутності взаємодії з нею. За словами Михайла Драгоманова, у 1860-х роках:

Потроху виявилися між нами два напрямки: один, котрий я назвав українофільським, а другий – хлопоманським... Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент... і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього... 16.

У 1870-і роки у цих дискусіях бере гору друга позиція. Про потребу прилучати до українства економічно успішні соціальні групи та уникати соціальної обмеженості міркуватимуть і далі (Пантелеймон Куліш17, Михайло Драгоманов18, Олександр  Кістяківський19), але це залишиться нереалізованим побажанням. Із прийняттям тези про національну зраду еліти, український рух самообмежився двома складниками – селянством та інтелігенцією. Процес взаємодії цих дійових осіб мав бути двостороннім: інтелігенція мусила через вивчення народної мови, традицій повернутися до автентичних національних начал, і в свою чергу поділитися із селянством своїми знаннями і високою культурою.

В українській думці до кінця ХІХ століття зберігалася звичка ставити знак рівності між поняттями «народ», «нація» і «селянство». Порівняно з традицією російської думки ототожнювати народ із простолюдом, з тими, хто працює фізично, для української більш притаманним був поділ «іноетнічне місто – українське село», за логікою якого український народ живе у селі. Заклик Драгоманова позбутися звички «звати народом тілько селян – хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громадську працю, та здобувати всім їм дійсну волю»20 був підтриманий вже на початку ХХ століття, на хвилі політизації українського руху.

Ототожнення селянського та українського зумовило і наголошуване як сучасниками, так і пізнішими дослідниками нерозривне поєднання національної і соціальної складової в ідеології руху21. За такою логікою, опікуватися інтересами селянства означало опікуватися інтересами української нації.

Бачення другого учасника стосунків – української інтелігенції – було доволі неоднозначним. Виняткова роль людей розумової праці в оформленні національної ідеології чи не єдине питання, стосовно якого дійшли згоди усі дослідники націоналізму22. Втім, українська національна інтелігенція у ХІХ століття cама лише формувалася. Люди, що пов’язували себе з українською ідентичністю, становили абсолютну меншість у загальній суспільній структурі23, до того ж були вкрай обережні в оприлюдненні своєї позиції. Здебільшого вони вели фактично подвійне життя, поєднуючи державну службу Російській імперії з українофільством (різною мірою усвідомлюючи конфліктність такого поєднання).

Над представниками інтелігенції обвинувачення у «пополяченні і помоскаленні»24 тяжіло не менше, ніж над панством. Тому формування численного прошарку людей, для яких «народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею...»25, вважали так само важливим завданням руху, як народну просвіту. Проблему формування національної інтелігенції нерідко зображували в позичених у романтизму категоріях «відродження». Зокрема, Юрій Цвітковський писав 1876 року Михайлові Драгоманову: «Народу возрождаться нечего, но необходимо возрождение интеллигенции, честной интеллигенции, желающей работать для народу»26.

Із селян у націю: спротив матеріалу та способи його подолання

Українська інтелігенція не втомлювалася підносити селянство як головного охоронця національних начал та дякувати йому за збереження національних ознак, так легко занедбаних легковажною й зрадливою елітою. Водночас, її представники від самого початку були цілком свідомі, що селяни самі не розуміють, яким скарбом володіють. Таким чином, поставала одвічна дилема усіх національних рухів ХІХ – початку ХХ століття: головний носій національності сам своєї національності не усвідомлює.

Середина ХІХ століття стала часом, коли бачення ролі простолюду у розвитку народності/національності принципово змінилося. Захоплену віру романтиків у народ як єдиного носія національних рис, що їх достатньо лише «відкрити», заступає бачення селянства як сирої етнографічної маси – несвідомого носія власної народності. Аби підняти його до рівня нації, потрібна цілеспрямована політика. Подібно до того, як глина чекає руки майстра, нація формується з етнографічної основи свідомими зусиллями, передусім вихованням.

Представники українського руху розуміли, на який непоступливий матеріал вони покладають національні надії. Наприкінці 1850-х років Kость Михальчук, за власним спогадом, в моменти розпачу жалівся Володимирові Антоновичу, що

наш народ такий упосліджений, порабований і знесилений, що позабував усі свої історичні традиції, що в нім загинула свідомість і почуття своєї людяної й національної гідності, що він, очевидячки, не має вже засобів і можливості прокинутися27.

На це він отримав у відповідь оптимістичні приклади воскресіння також здавалося безнадійних «чеської понімеченої» та «італійської розділеної» націй.

Про ступінь неусвідомленості селянством етно-національної приналежності у зрозумілих інтелігенції формах свідчать записи спостерігачів про селянську самоідентифікацію і вживані ними етноніми. З одного боку, селяни чітко розуміли відмінність від сусідів – поляків та росіян, і це обов’язково наголошувалося інтелігенцією як позитивна риса28. З другого – схарактеризувати себе як етнічну спільноту селяни не могли. Наприкінці 50-х рр. ХІХ століття Пантелеймон Куліш так описав розмову освіченої людини і селян:

 Малороссийские простолюдины, на вопрос: «Откуда вы?» будут отвечать: Из такой-то губернии; но на вопрос: «Кто вы? какой народ?» не найдут другого ответа, как только: «Люде так собі народ та й годі» «Вы русскіе?» – «Ні» – «Хохлы?» – «Якиі ж ми Хохли? (Хохол-слово бранное, и они его отвергают) – «Малороссяине?» – «Що то за Маросияне? Нам ёго и вимовить трудно» (малороссиянин – слово книжное, и они его не знают)29.

Наприкінці століття ситуація принципово не змінилася. За словами Бориса Грінченка,

наш мужик не знає навіть свого національного імені. Він тільки знає, що він не москаль, не турок, не німець, але хто саме він – Бог його знає. Ми мужики, ми хахли! – каже так, мовби існувала така нація з мужиків, з хахлів30.

Українофіли мусили поборювати й ідентифікацію, що з’являлася наприкінці ХІХ століття завдяки впливу шкільної освіти, коли письменні селяни почали називати себе малоросами31.

Зіткнувшися із фактично донаціональним світом села, українські діячі вірили, що селяни є носіями (хай і несвідомими того) національних ознак. Вони розуміли, що для селянина власна мова, традиції й побутові звички були «прості», «мужицькі», й пов’язувалися радше із суспільним станом, аніж із етносом, а сільська самоідентифікація базувалася на визнанні своєї територіальної, станової і релігійної приналежності32, але пояснювали це властивим селянам нерозумінням і необізнаністю. Головним завданням інтелігенція вважала пояснити селянинові, ким він є насправді33. Михайло Грушевський образно описував переконання другої половини ХІХ століття:

Україна зможе встати тільки тоді, коли встане наново цей скинений у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавлений зору й сили, обстрижений з своєї політичної свідомості Самсон. Треба було тільки подати йому цю чудотворну воду свідомості…34.

Сучасні дослідники націоналізації українського суспільства описують ці наміри як намагання запропонувати (чи нав’язати) нову ціннісну ієрархію, радячи селянину сприймати світ в національних категоріях, і до традиційної для більшості селян до початку ХХ століття самоідентифікації: «я – тутешній, православний, селянин» додати ще й «українець». При цьому, «будителі» мусили дати раду з тим, що «национализм вообще мало присущ народу»35, що національні питання селянина не обходять36, а конкретне селянське мислення вкрай тяжко сприймає абстрактну ідею нації.

Перетворити селян, цих «інстинктивних українців»37, на свідомих членів національної спільноти мав вплив інтелігенції. Саме їй належало оформити національну ідеологію та в доступній формі донести її до села. Хоча противники українського руху нерідко намагалися його делегітимізувати, зображуючи як штучну «інтелігентську вигадку» і нав’язування простолюду невластивих йому понять, самі учасники не вважали його суто інтелігентський характер перепоною для успішності, посилаючись на європейські аналоги. Прикладом відлуння цієї дискусії є коментар Владіміра Жаботинського у полеміці з Петром Струве 1911 року про перспективи українства:

Чеський рух протягом довгого часу був виключно інтелігентський, але це не завадило йому перетворити чехів на першу націю в усьому слов’янстві за наснаженістю національної культури. П’ятдесят років тому галицькі поляки так само твердили, що жодного русинського партикуляризму не існує, що це вигадали інтелігенти, а простолюд охоче йде назустріч стихійній польонізації, – а одначе всі ці балачки полякам не допомогли. Кожен рух починається від інтелігенції…38.

Актуальним для українського руху другої половини ХІХ століття була і дуже важлива для усіх національних рухів проблема – «уявленн» єдиної нації як надстанової об’єднавчої спільноти заважали різкі відмінності між селянством та іншими соціальними групами. Нація може сформуватися лише тоді, коли почуття етнічної спільності здолає станові та майнові бар’єри. Українські ж селяни часто не розуміли, що спільного вони мають із національно-свідомою інтелігенцією, яку відносили до чужого світу «панів».

Подолання розколотості нації на дві частини, які належать до різних світів, вважалося першочерговим завданням. Просвітницькі зусилля української інтелігенції мали посприяти тому, аби зникли ганебні вислови «пан» та «мужик» й виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада.

Якщо у середині ХІХ століття головним способом здолати соціальну та культурну прірву вважали культурно-просвітню роботу – ту прірву пропонували дослівно засипати книжками, то з 1880-х років головним рецептом була визнана першочергова увага до соціальних проблем. Селянин міг не розуміти абстрактних ідей, але добре бачив можливу особисту користь – і зацікавити його могли передусім ті політичні рухи, які обіцяли безпосередню допомогу. Драгоманов, закликаючи до реалістичного бачення народної етнічності, вважав кращим гаслом тезу «про свою волю на своїй землі»39 й писав:

так званий «простий чоловік» є великий практик і навіть матеріаліст, і коли він держиться народності, то або з пасивності і консерватизму... або тоді, коли бачить, що народна партія не кінчає своїх праць романтизмом, а веде народ до ширшої вигоди соціальної і економічної40.

Одним з головних конфліктів в українському русі 70–80-х років ХІХ століття став конфлікт між «патріотами» і «соціалістами», між прибічниками першочерговості справ національних та захисниками передусім економічних інтересів селянства41. Із подібною дилемою: з чого розпочинати – чи підносити народну свідомість і вивчати народну культуру, чи спершу шукати способів нагодувати селянство – стикалися більшість національних рухів Центральної та Східної Європи ХІХ століття. Зосередженість на культурних справах та нехтування соціальними питаннями (розмова про народну поезію замість хлібу) стала однією з причин дискредитації старого українофільства в очах молодшого покоління, переконаного, що розвиток нації неможливий без економічного прогресу селянства. Борис Грінченко писав:

Самосвідомість же національна, бажання стояти й боротись за свою національність такі речі, що можуть вони тільки тоді мати місце, коли або важливіші економічні народні потреби забезпечено (себто: народ досяг уже певного добробуту), або коли національні права нерозірвано зв’язані будуть з народним добробутом так, що народ, досягаючи перших, досягає й другого42.

Справедливість цієї тези підтвердила успішність кооперативів як ресурсу національної мобілізації, здатного на початку ХХ століття конкурувати з впливом школи43, та популярність після революції 1905 року національних партій соціалістичного спрямування, які говорили передусім про нагальні потреби села44.

Як народне стало національним

У сучасній теоретичній літературі сенсом діяльності національних рухів у ХІХ столітті найчастіше називають два великі перетворення: перетворення етнографічного народу на націю і народної культури – на культуру національну. Другу зміну Ернест Ґеллнер позначив терміном «етнізація народної культури». В українському випадку йшлося про потребу довести, що сільське населення, побут і традиції якого вже почали сприймати центральним урядом та панівними групами як регіональний культурний варіант (хай і дуже незвичайний та мальовничий), насправді є носієм оригінальної національної культури. Головним постачальником аргументів для цього стали етнографічні дослідження.

Виняткова роль етнографії (і особливо фольклористики45) у розвитку націоналізмів у Східній Європі не викликає сумнівів. Етнографія ХІХ століття була наукою «на службі» національних ідеологій. Важливу для початкового розвитку цієї дисципліни цікавість до екзотики у середині ХІХ століття заступають патріотичні зацікавлення, коли вивчення «народу» відкрило шлях для розмов про його унікальність та національні права. Завдяки етнографії абстрактний «народ» з романтичних концепцій набув конкретних ознак і характеристик. Невипадково етнографи та фольклористи заслужено посіли провідні місця у пантеоні найактивніших «будівничих» націй Центральної та Східної Європи, бо саме вони визначали їхні обличчя і кордони, а численні зібрані ними відомості стали потужним ресурсом для створення національних високих культур (а також для національних міфологій).  

Практика «вивчення народу» створила підвалини для розвитку української культури. Закоріненість новітньої української культури у народній словесності та традиціях є очевидною, а побудова високої української культури на народній основі була присутня як свідома настанова. Як наслідок, за зауваженням Ярослава Грицака, хоча будь-яка культура збагачується і за рахунок використання «чужих» елементів, створюючи складні амальгами, українська культура виявилася амальгамою дуже «низької проби», де народна культура, хоча і трансформована, посідала провідне місце46.

Етнографічні дослідження також серйозно впливали на формування національної ідентичності самих дослідників. Поєднуючи особистий досвід та науковий аналіз, етнографічні студії були важливим чинником підсилення національних та народницьких симпатій47. Про вплив Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства Софія Русова писала:  

[Відділ] розбурхав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, витворив фанатиків фольклору і етнографії, таких як Новицький з Катеринослава, Манжура з Харківщини. Його праця захопила всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія побігла по Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими народними піснями та казками, з’явилися перші бруньки нової національної свідомості48.

Досить типовим є й автобіографічне свідчення Івана Стешенка, який, навчаючись у старших класах гімназії, вирушив у етнографічну мандрівку Полтавщиною як «общерос», а повернувся, за власним зізнанням, свідомим українцем49.

Фольклористичні студії перетворилися із суто академічних вправ на чинник формування й посилення національного почуття: запис народних слів для українського словника, пісень, приказок і народних оповідок сприймався молоддю як спосіб виявити патріотизм50.

Володимир Самійленко, оповідаючи про писання молоддю народознавчих рефератів у 1880-і роки, зауважив, що попри їхню мінімальну корисність для науки, вони мали посутній вплив на самих записувачів:

…ми привчилися серйозніше дивитися на національні прикмети нашого народу, більш свідомо його любить, перед нами відкривалися такі цінності народного духу, яких ми, може, й не добачали б без тієї виховної роботи51.

Етнографічні студії також стали важливим джерелом творчого натхнення і матеріалом для мистецьких спроб. Не лише значна частина української белетристики, а й музичні твори та картини українських митців народилися в результаті польових досліджень на селі. Через фольклорні та етнографічні студії інтелігенція починала відчувати себе причетною до долі селянства, починала ідентифікувати себе з ним та брала на себе відповідальність за підтримку та збереження його культурних ознак.

Одним з найважливіших завдань учасники українського руху вважали відтворення народної культури у всій її повноті шляхом активних етнографічних дослідів. При науковому описі подібних зусиль вже аксіоматичною стала теза про властиве націоналізму «винайдення традиції», коли інтелектуали, які претендують на фіксацію та відтворення народної культури, натомість формують культуру нову, хоч і засновану на місцевих стилях і діалектах52. Звісно, йдеться не про довільне вигадування, але про цілеспрямований і часом тенденційний відбір «народних традицій» та їхню відповідну інтерпретацію.

Той факт, що етнограф не є цілком безстороннім, усвідомлювали вже сучасники. Олександр Потебня в нарисі «Мова і народність» писав, що, на відміну від простолюду, освічена людина володіє не локальною народною традицією, а здатна осягнути увесь віковий спадок народного життя53, і, як додають сучасні дослідники націоналізму, може обрати спосіб її репрезентації. Цілком природно, що патріотично налаштований дослідник волів презентувати народну культуру якомога привабливішою54, і український випадок наголошення на пісенності, мистецькій вишуканості й талановитості простого народу не став винятком.

При цьому відбувалася неминуча селекція, відкинення того, що національну культуру не прикрашало, або позитивне переосмислення «негативних» рис, кшталту звичаю досвіток з елементами вільної сексуальної поведінки, чи сільських забобонів55. Герой повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари» висловився з цього приводу так:

...ми любимо що є луччого в селі, але село має багато дечого темного, бо туди ще не прийшов світ науки. Хто ж буде любити відьом, знахарок з їх ліками безтолковими, з їх виливаннями на лопаті, на порозі, з їх завірчуванням, підливанням? Хто ж любитиме Лису гору з хвостатими відьмами і всяку сільську нісенітницю?56.

Запис і тиражування збірок народних пісень57, казок58 і приказок59 започаткував формування упізнаваного набору витворів народної творчості.

Представники українського національного руху взяли на себе і завдання культурного консервування – вони прагнули зберегти ті елементи народної культури, що попри очевидну для дослідників привабливість, починали зникати й самим селянством не зберігалися. Наприклад, Михайло Драгоманов, кепкуючи з намагання інтелігенції втримати елементи народної культури, що на селі відмирають, писав: «...коли народ забуває метелицю та рветься до польки і до кадрилі, її починають танцювати романтики – народовці»60.  А Іван Франко оповідав про те, як Гнат Хоткевич вивчився грати на кобзі та співати кобзарські думи, оскільки в самому народі співання дум відходило з ужитку, і він як представник інтелігенції почувався зобов’язаним зберегти традицію61.

Хоча у своїх текстах діячі українського руху й висловлювали думку про перенесення деяких рис народного життя у життя освічених прошарків62, їм звісно ж не йшлося про запровадження сільських звичаїв до власного побуту. Ішлося про вибіркове залучення окремих елементів традиційної культури до інтелігентського світу та суспільного функціонування, вже у якості національних символів63.

Прикладом може слугувати формування уявлення про національне вбрання. З поширенням романтичної моди на етнографічний одяг у цій якості для українського руху у 50–60-х роках ХІХ століття починають нарівні фігурувати як селянські, та історичні козацькі строї. Мережана сорочка, вдягнена не-селянином, перестає бути справжнім предметом сільського побуту, перетворюючись на культурний артефакт та спосіб декларування власних переконань64. Подібний відбір торкнувся й сфери кулінарії та розваг – поширилися практики готувати на громадські збори «національні» страви і напої, а на студентських вечорницях стали віддавати перевагу «народним танцям: козачок, горлиця, метелиця, вальс-козак»65 над іноземними.

Результатом поєднання елементів традиційної селянської культури і новітньої національної ідеології стає творення канону того, що є «народним» і «національним», поширення його спочатку в українофільському колі, а потім і пропагування серед селянства. Між інтелігенцією і селянством здійснювався своєрідний обмін, коли елементи культури, позичені із селянського світу й наповнені вже новим змістом, поверталися згодом на село вже в якості національних символів66.

Див. продовженя >>


 

  1. Грушевський М. На порозі нової України // Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали.  Нью-Йорк – Львів – Київ – Торонто – Мюнхен, 1992. С. 39.
  2. Отзыв из Киева // Матеріали до біографії В.Б. Антоновича (з приводу 20 – і річниці з дня його смерті). Зібрав і зредагував Д. Багалій. К.: ВУАН, 1929. С. 47.
  3. Про виняткову роль селянства для усіх цих рухів писав Мірослав Грох, розробляючи  модель розвитку національних рухів «малих народів». Див.: Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups Among tha Smaller European Nations.  Cambridge – New York, 1985. У багатонаціональних за складом державах особлива цікавість до селянства ставала справою регіональних етнічних груп, що почували себе знехтуваними: у Великій Британії саме шотландці та ірландці, а не англійці (у Франції – бретонці, в  Іспанії – каталонці) із захопленням відкрили для себе народну культуру. Див.: Burke P. Popular Culture in Early Modern Europe. London, 2009. P. 37. Для національних ідеологій, які спиралися на державну традицію та розвинену високу культуру, народна культура не була такою важливою, хоча її теж сприймали як поважну частину національного спадку і актуалізували у періоди політичних чи соціальних потрясінь (зокрема, спричинених наслідками індустріалізації та урбанізації).
  4. Див., зокрема: Єкельчик С. Пробудження нації: до концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. Мельбурн, 1994.
  5. Rudnytsky I. L. Observations on the Problem of 'Historical' and 'Non-historical' Nations // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 5. No. 3 (September 1981). Pp. 358–368; Grabowicz G. Some Further Observations on ‘Non-historical’ Nations and ‘Incomplete’ Literatures: A Reply // Harvard Ukrainian Studies.  Vol. 5. No. 3 (September 1981). Pp. 369–388.
  6. Див., напр.: Забужко О. Notre Dame d`Ukraine: Українка в контексті міфологій. К., 2007. С. 315. Оксана Забужко заперечує тезу про безкласовість українського суспільства, активно пропаговану українськими інтелектуалами у ХІХ ст. та про суто різночинське походження діячів українського руху, доводячи, що активізація національного життя у ХІХ ст. була б неможливою, якби всі вищі верстви дійсно були б зденаціоналізовані й не надали б для його підтримки інтелектуальної та фінансової допомоги.
  7. Про важливу роль передромантичних політичних концепцій для розвитку української національної ідентичності та ідеології див.: Сисин Ф. Українське націотворення за раннього Нового часу: нові результати досліджень // Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер. К., 2011. С. 81–96. Про генетичну спорідненість «українського національного проекту» ХІХ ст. з «козацько-малоросійським проектом» кінця XVII ст. див.: Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations. Premodern Identities in Russia, Ukraine, and Belarus. Cambridge, 2006.
  8. Костомаров Н. Две русские народности // Основа. 1861. № 3. С. 79.
  9. Чорновіл І. Політичні аспекти народницької історіографії від М. Костомарова до М. Грушевського // Молода нація. 2000. № 3. С. 147.
  10. Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М.П. Літературно – публіцистичні праці у 2х томах. К., 1970. Т. 1. С. 140.
  11. Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867 – 1877)  // Драгоманов М. П. Літературно – публіцистичні праці у 2х томах. К., 1970. Т. 2. С. 162. Подібне бачення Драгоманов пропонував і західноєвропейській публіці, виголосивши у 1878 р. на літературному конгресі у Парижі: «Русько-українська нація є під теперішню пору цікавим явищем. Її населення складає принаймні 17 мільйонів селян, до яких долучається невелика кількість освічених людей, свідомих патріотів і друзів народу». Див.: Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом / Dragomanov M. La literature oukraínienne proscrite par le gouvernement russe. Львів, 2001. С. 63.
  12. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Драгоманов М.П Літературно-публіцистичні праці у 2х томах. К, 1970. С. 123.
  13. Подолинський С. До В.Н. Смирнова в Лондон, 17 травня 1875 р. // Подолинський С. Листи та документи / Упор. Р. Сербин, Т. Слюдикова. К., 2002. С. 236. Аналогічні спостереження щодо Галичини висловлював Іван  Франко: «Ми, русини, особливо в Галичині, здавен-давна були хлопська нація. Майже все, що піднеслося понад хлопа, – чи то шляхта, чи міщани, – все те за польських часів зробилося поляком: за Австрії зразу німцем, а пізніше знов поляком. При руській мові, при руській народності лишилися тільки прості чорні хлопи та маловчені сільські священики». Див.:  Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. Т. 47. К., 1986. С. 108.
  14. При цьому подеколи йшлося про виключення не лише символічне, а цілком конкретне: як приклад, збереглися відомості про дискусії та конфлікт під час зборів «Старої громади» початку 1870-х років щодо можливості/неможливості залучення до гурту буржуазії (йшлося передусім про директора Київського промислового банку В. Рубінштейна). Див.: Чорновол І. Між археологією та політикою. Володимир Антонович і польське суспільство. (до 170-річчя від дня народження) // Молода нація. 2004. № 3 (32). С. 109.     
  15. Ситуація дещо змінилася лише на початку ХХ століття, коли була визнана роль соціальних еліт у збереженні української тожмасомості. Напр., Петро Стебницький писав: «… не говоря о мелком и среднем украинском дворянстве, хранившем в массе преданность своей народности – украинскому языку и обычаям, теплое чувство к родине сбереглось и у тех высокопоставленных украинцев, которые попадали в среду русской офранцуженной аристократии, каковы – Безбородько, Завадовский, Трощинский и др. Характерною формою выражения такого национального течения в мировоззрении тогдашнего украинского общества является обилие исторических трудов, посвященных прошлой жизни Украины». Див.: Стебницкий П. Украинский вопрос // Стебницький П. Вибрані твори / Упор. І. Старовойтенко. К., 2009. С. 318.
  16. Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Драгоманов М. П. Літературно – публіцистичні праці у 2-х томах. Т. 2. К., 1970. С. 162.
  17. Критикуючи літературну практику зображувати соціальні еліти лише викривально-негативно, Куліш зазначав: «это сословие дало нам уже не одного поборника демократической украинской народности, при всем ея отчуждении – без сомнения временном – от того, что безразлично называется аристократизмом и панством… будь наши писатели образованы разносторонне и не вдайся деятели нашей народности вообще в крайность воззрения на свою задачу, – сословие панское, или как бы мы его не назвали, заявило бы свою способность к участию в национальном нашем возрождении гораздо выразительнее». Див.: Кулиш П. Украинофилам  //  Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина ХІХ ст.). Хрестоматія / Під ред. А. Болебруха. Дніпропетровськ, 1995. С. 427.
  18. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М. П. Літературно – публіцистичні праці у 2-х томах. Т. 2. С. 123.
  19. Кістяківський О. Ф.  Щоденник (1874–1885). У 2-х томах. Т. 2. (1880–1885). К., 1995. С. 455.
  20. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм… С. 109.
  21. Одним з перших це наголосив М. Грушевський у роботі «Движение политической и общественной мысли ХІХ в.»
  22. Intellectuals and the Articulation of the Nation / Ed. by R. G. Suny, M. D. Kennedy. Ann Arbor, 1999.
  23. Панас Мирний у листі до невстановленої особи у 1881 році писав, що культурно-просвітницька робота стане ефективнішою лише «коли наших народолюбців будемо лічити не на пальцях, а сотнями тисяч». Див.: Мирний П. До невідомої особи лютий 1881 р. // Мирний П. Зібрання творів у 7-ми томах.  Т. 7. К., 1971. С. 352.
  24. Драгоманов М. Українські селяни в неспокійні роки (1880–1882) // Громада. Українська збірка. 1879. № 4. С. 267; Михальчук К. П. Открытое письмо к А. Н. Пыпину по поводу его статей в «Вестнике Европы» о споре между южанами и северянами. К. 1909. С. 57;  Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської  // Б. Грінченко – М. Драгоманов Діалоги про українську національну справу. К., 1994. С. 37.
  25. Кониський О. Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу // Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. К., 1990. С.  416.
  26. Цвітковський Ю. Ю. Лист до М. Драгоманова від 2–4 серпня 1876 р. // Архів Михайла Драгоманова. Т. 1.: Листування Київської Старої громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). Варшава, 1939. С. 202.
  27. Цит. за: Мицюк О. Українські хлопомани. Чернівці: Меркур, 1933.  С. 28–29.
  28. «Или забыли, что руський мужик, отправляясь на зароботок в Малую Русь, говорит, что идет в Малороссию, к хохлам; а малорос в свою очередь говорит, что он был в России, идет из России, купцы из России – это русские и проч. и проч.? Как тот, так и другой, совершенно различают себя друг от друга, и каждый стоит за свое крепко»: Жемчужников Л. Несколько заметаний по поводу народних песен // Основа. 1862 № 2. С. 90.  Аналіз історичних пісень дозволив М. Драгоманову стверджувати усвідомлення цієї відмінності і в попередні часи: «… народ український і в XVIII ст. дуже ясно розумів свою осібність од Москви, – і як осібної породи, і як осібної громади,  – майже так само, як він розумів в XVII ст. осібність України од Польщі…». Див.: Політичні пісні українського народу XVIII – ХІХ ст. з увагами М. Драгоманова. Ч. 1. Розділ 1. Женева, 1883. С. ХХ.
  29. Записки о Южной Руси: Издал П. Кулиш. К., 1994. С. 235.
  30. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Б. Грінченко – М. Драгоманов Діалоги про українську національну справу. К., 1994. С. 38.
  31. Что сказало население Полтавской губернии о своем старом быте (По сведениям местных корреспондентов, собранным в 1896 –1898 гг. и разработанным к ХІІ Археологическому Сьезду в 1902 г. ) / Сост. Л. В. Падалка. Полтава, 1905. С. 17. До початку ХХ ст., поки вплив інтелігенції на селянство був мінімальним, мінімальними були й успіхи в поширенні етноніму «українці», що залишався здобутком освіченої меншості. Олександр Русов, пишучи вже після 1905 р. про обґрунтованість вживання терміну «Україна» із посиланням на народну думку: «Та й сам народ себе і свою землю не інакше прозиває, а назвища «хохол, хохлята» він лічить за образливі» (Русов О. О. Про Вкраїну і український народ // Інститут Рукопису Національної Бібілотеки України. Ф. 159. Спр. 2. Арк. 1.), значною мірою видавав бажане за дійсне. Одне з головних нарікань освічених українців початку ХХ ст. на селян – це нарікання на їхню несвідомість. Див., напр., враження Сергія Єфремова від спілкування з делегатами запланованого, але не реалізованого селянського з’їзду 1906 р.: «Темнота й несвідомість серед звичайних делегатів були такі, що просто руки опускалися й пропадали надії на добрий кінець революції і нашої справи зокрема». Цит. за: Єфремов С. Про дні минулі [Спогади] Закінчення // Молода нація. 2004. № 4 (33). С. 72).  Свідченням обмеженості впливу національного руху можуть слугувати і пізніші розповіді про українізацію військових частин у Одесі вже після 1917 р., коли на пропозицію підняти руки українцям з лав близька семи тисяч солдатів озвалося не більше трьохсот, на малоросів відгукнулося половина, а решта виступила вперед при слові «хохли». Див.: Шумук Д. За східним обрієм. Спомини.  Париж – Балтимор, 1974. С. 84–85.
  32. Меджецький В. Селяни у націотворчих процесах Центральної і Східної Єропи. С. 65. Хоча домінування у селянському середовищі соціально-регіональної ідентифікації наразі є загальновизнаною, низка сучасників дослідників наголошує, що селянам не варто абсолютно відмовляти у надлокальних ідентифікаціях (з великими релігійними чи територіальними спільнотами), хоча вони і могли бути доволі нечіткими і непевними. Див., напр.: Грицак Я. Чи мали селяни батьківщину? // Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). К., 2006. С. 129–144.
  33. Див., напр., розповідь Бориса Грінченка про розмову з селянами після читання історичних книжок українських авторів: «Потім я спиталася в М – ка, кого він називає «хахлами». – Та ми ж хахли. – А балакаєте ви по якому? – По хахлацькому. Довелося виясняти хто ми і по якому говоримо». Див.: Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської… С. 14.
  34. Грушевський М. На порозі нової України // Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали... С. 39.
  35. Познанский Б. Воспоминания из недавнего прошлого (О школе и грамотности в Киевской губернии) // Киевская Старина. 1885. № 2. С. 246.
  36. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської… С. 10.
  37. За висловом Бориса Грінченка. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської… С. 108.
  38. Жаботинський В. Струве і українське питання // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. Переклад, вступ. стаття, примітки та коментар І. Клейнера. К., 1991. С. 97. Докл. про Жаботинського та українське питання див.: Kleiner I. From Nationalism to Universalism. Vladimir (Ze’ev) Jabotinsky and the Ukrainian Question. Edmonton, 2000. Пор.: Stanislawski M. Zionism and the Fin-de-Siècle: Cosmopolitanism and Nationalism from Nordau to Jabotinsky. Berkeley, 2001.
  39. Драгоманов М. Українські селяни в неспокійні роки (1880 - 1882)  // Громада. Українська збірка. – 1879. № 4. С. 267.
  40. Драгоманов М. П. Антракт з історії українофільства // Драгоманов М. П. Вибране («... мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні») / Упор. Р. С. Міщук. К., 1991. С. 229.
  41. Подібні дискусії у Галичині описував Іван Франко: «Одні говорили: «Просвіта, книжка!» Аде другі відповідали: «Та бо наш народ бідний, голодний. Йому не до книжки, коли хоче ся їсти, а й мудра голова шаліє, коли тіло мліє». Перші відповідали: «Голодний і бідний, бо темний, бо не вміє постояти за собою ані добити ся свого, бо кожний хто хоче, може кривдити і гнути його». Инші обертали сю відповідь навпаки: «Темний, бо не має за що просвітитися; кривдять його, бо він безсильний, а безсильний власне своєю бідністю». Се був зачарований круг, льогічний безконечник, із якого, бачилось, не було виходу… Розв’язати його було годі, приходилося лишити його нерушеним і робити кожному, що хто міг – і се був, як тепер бачимо, найліпший, одинокий вихід з того колеса». Див.: Франко І. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї та епізоди. Львів, 1910. С. 81.  
  42. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської… С. 108.
  43. На початку ХХ ст. український рух намагався активно використати кооперативні організації як інструмент націоналізації селянства. За характеристикою Миколи Гехтера: «…національна ідея мусить мати своєю базою економічні потреби народу, бо інакше вона висітиме в повітрі і жодних видів на реалізацію не матиме». Див.: Гехтер М. Сільська кооперація на Україні російській // Перший Український просвітньо-економічний конгрес. Львів, 1910. С. 596. Опис використання кооперативів в інтересах національного руху див.: Фареній І.А. Кооперативний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Черкаси, 2008.
    Кооперативи брали на себе не лише економічні, а й просвітні функції: нарівні із відкриттям позичково-ощадних і кредитних кас пропонувати селянам лекції і вистави. У сучасній історіографії реальний вплив кооперативного руху оцінюється по-різному, і поруч із констатацією значної успішності у пропагуванні національної ідеології відомі і більш помірковані характеристики. На думку Іллі Гєрасімова, «кооперативний націоналізм» був більш політико-економічним, ніж культурним та історичним у своїй орієнтації (для селян – учасників кооперативів національна ідентичність була другорядною порівняно з економічними інтересами). Див.: Gerasimov I. Modernism and Public reform in Late Imperial Russia. Rural Professionals and Self-Organization, 1905–1930. Basingstoke, 2009. P. 65.
  44. Див: Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90і рр. ХІХ ст. –лютий 1917 р). Харків, 2006. С. 105–126.
  45. Під «народною культурою» спочатку розуміли саме фольклор, і лише з другої половини ХІХ ст. етнографи почали звертати увагу не лише на пісні, казки та примовки, а й на предмети матеріального побуту: Stoklund B. How the Peasant House Became a National Symbol. A Chapter in the History of Museums and Nation-Building // Ethnologia Europaea. 1999. Vol. 29. Pp. 5–18.
  46. Грицак Я. Дискусія  // Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу істориків України. Львів, 1995. С. 104.
  47. Наприклад, Драгоманов писав у «Автобіографії»: збирання політичних пісень «змусило мене сильно полюбити цей народ і пережити усіма силами душі усі подробиці українського питання в Росії та Австро-Угорщині». Див.: Драгоманов М. Автобиография // Былое. 1906. № 6. С. 191.
  48. Русова С. Мемуари. Щоденник… С. 46.
  49. Тулуб О. Іван Стешенко (1873–1918) (Спомини і матеріали) // Україна. 1929. грудень. С. 95.
  50. Волков Ф.П. П. Чубинский. Отрывки из личных воспоминаний. Б.м., б.г. С. 3– 4.
  51. Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст. // Самійленко В. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. К., 1990. С. 518.
  52. Див. детальніше: The Invention of Tradition / Ed. by E. Hobsbawm and T. Ranger. Cambridge, 1983. Український переклад:  Винайдення традиції / За ред. Е. Гобсбаума та Т. Рейнжера. К., 2005. Пор.: Hofer T. The Creation of Ethnic Symbols From Elements of Peasant Culture // Ethnic Diversity and Conflict in Eastern Europe / Ed. by P. Sugar.  Santa Barbara, Calif., 1980. Рp. 101–145.
  53. Потебня А. Язык и народность // Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фрагменти / Упор. Ю. Шевельов. Нью-Йорк, 1992. С. 99–100.
  54. Показовий приклад намагання освічених людей «відшукати» у селянстві бажані культурні елементи – це випадок Греції. Інтелектуали ХІХ ст., натхнені привабливістю класичної культури, намагалися знайти сліди античного спадку у новочасній місцевій селянській культурі. У ній же, на жаль дослідників, пам’ять про античність практично не збереглася, натомість дуже помітними були турецькі впливи. Такі селяни неприємно контрастували з ідеалізованим образом Греції. Див.: Herzfeld M. Ours Once More: Folklore, Ideology and the Making of Modern Greece. Austin, 1982.
  55. Про наявність установки на подібну селекцію нерідко прохоплювалися у своїх дописах й самі збирачі етнографічних матеріалів. Куліш у «Записках о Южной Руси», нарікаючи на збідніння репертуару кобзарів і зникнення у народі «вкуса к их думам», розповідав, як не виявив цікавості до жартівливих віршів «о Хоме и Ереме, о Дворянке, вышедшей замуж за хлібороба», які часто співав кобзар селянам, і прагнув розшукати за цим «ненужным хламом» цікаві йому старовинні легенди. Див.: Кулиш П. Старосветские нищие певцы и нищие нашого времени // Кулиш Записки о Южной Руси. Т. 1. СПб, 1856. С. 2–3. Оприлюднення ж «неконвенційної інформації» про селянську культуру могло супроводжуватися її частковим спростуванням. Так, у примітках до публікації в лютневій «Основі» 1861 р. замітки Тадея  Рильського «С правого берега Днепра», де зокрема йшлося про особливе ставлення селян до власності (уявлення про допустимість крадіжки хлібу чи правило повертати втрачену річ лише за гроші), яке автор ілюстрував кількома народними приказками, редакція вважала за потрібне спеціально помістити приповідки, які засвідчують повагу селян до власності, зауваживши, що народний погляд на власність ще потребує додаткового вивчення. Увагу на ці приклади звернув Йоганес Ремі у статті.: Remy J. The Ukrainophile Intelligentsia and Its Relation to the Russian Empire in the Beginning of the Reign of Alexander II (1856–1863) // Imperial and National Identities in Pre-Revolutionary, Soviet and Post-Soviet Russia. Helsinki, 2002. Pр. 177–198.
  56. Нечуй-Левицький І. Хмари // Нечуй-Левицький І. Зібрання творів у 10-ти томах. Т. 2. К., 1956. С. 145–146.
  57. Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. К., 1874.
  58. Рудченко И. Народные южнорусские сказки. К., 1870.
  59. Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше; Збірники О. В. Маркевича і других. Харків, 1928.
  60. Драгоманов М. П. Антракт з історії українофільства // Драгоманов М.П. Вибране («... мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні») / Упор. Р. С. Міщук. К., 1991. С. 230.
  61. Франко І. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї та епізоди. Львів, 1910. С. 64–65.
  62. Антонович В. Б.  [Про українофілів та українофільство] // Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 142.
  63. Див. перший детальний аналіз цих сюжетів: Екельчик С. Человеческое тело и национальная мифология: некоторые мотивы украинского национального возрождения ХІХ века // Ab Imperio. 2006. № 3. С. 23–54.  
  64. Екельчик С. Человеческое тело и национальная мифология… С. 38.  Природу цієї трансформації швидко збагнули і урядові установи – додатковим аргументом підступності намірів підполковника Андрія Красовського стало носіння ним під уніформою українського національного одягу (Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Харків, 1930. С. ХІІ.), а Павло Чубинський із заслання вважав за потрібне виправдовуватися, що вдягав простонародні строї «не с политической целью, как это делают поляки», а для кращого вивчення народних звичаїв. Див.: Чубинський П. П. Лист до Я. П. Подольського, 11 июля 1863 // Савченко Ф. Листи П. П. Чубинського до Я. П. Подольського (1860–1874) // За сто літ. 1930. Кн. 6 (т. 38). С. 138.
  65. Старицький М. До біографії  М. Лисенка // М. В. Лисенко у спогадах сучасників / Упор. О. Лисенко. К., 1968. С. 40–41.
  66. Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. Edmonton, 1988. Р. 196.