Продовження див. Початок http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1541-volodymyr-masliychuk-zhorstokist-svitu-de-z-iavliaietsia-liubov-suspilstvo-kokhannia-zhinka-na-livoberezhnii-ta-slobidskii-ukraini-v-druhii-polovyni-xviii-st-uryvky

Справочинство Ізюмської округи кінця ХVIII ст. – одне з найцікавіших для характеристики соціальної історії України. Ізюмська округа розташувалася на півдні Харківського намісництва на самому кордоні, де дикий степ щільно сусідить з густими дібровами. А поруч, колишні землі анархічного, девіантного, “злочинного” хоча уже і поруйнованого Запоріжжя, ґрунти донських козаків, вольниця робітників бахмутських варниць; додайте до цього мандрівний елемент, що прямує повз округу залюднювати приєднані допіру до імперії південні українські степи. Усе це створює з Ізюмської округи такий собі досить криміноґенний реґіон Харківського намісництва. У листі про попередження мору із Харківського намісницького правління до предводителя дворянства Шидловського від 30 го квітня 1785 р. особисто харківський генерал-губернатор Василь Чертков зазначав: “Въ нѣкоторыхъ округахъ, а особливо въ Изюмской, много шатаются воровскихъ партій, и нѣсколько домовъ разграбили и смертноубивств  надѣлали.  Всѣ воры сіи не исъ какихъ другихъ состоятъ людей, какъ изъ бѣглыхъ крестьянъ и другого званія людей, без всякого виду шатающихся…” Сам губернатор зазначав, що такі селяни обігнули карантинні пости біля села Шпаківки поруч Ізюму⁷…

     Хоча, навіть мені, “криміноґенність”  кінця ХVIII ст. видається трішечки не тим словом щоб охарактеризувати низку неоднорідних процесів. Інкорпорація  колишніх Слобідських полків до Російської імперії, низка реформ, насамперед, сприяли дисциплінуванню соціуму, підведенню його під певні рамки послуху державі. Усе те зіткнувшись з українським традиційним світом, витворювало досить колоритну і розмаїту картину, своєрідний діалог влади та громадянства. Дотепер наша спільнота, напевно, й досі має відчуття продовження того діалогу, відчуження від влади, норм, моральних принципів, нав’язаних згори. Чи не тому для багатьох українських інтелектуалістів ХІХ – першої половини ХХ ст. – український народ, народ поза історією: революції, бунти, соціальні трансформації проходять повз українського мужика, який споглядає на все те “й мугиче”. “Українську історію не можна читати без брому”. І де в тому осуд? Історія, яка не будить почуття, не змушує аналізувати, синтезувати, співпереживати, хвилюватись, діяти позбавлена права називатися і “наукою”, і “мистецтвом”. Хоча жодних ліків та рецептів для прочитання української історії, як і її переосмислення, я б не радив. Знаєте, в аптеках трапляються катастрофічні помилки.

     Перепрошую Тебе, люб’язний читальнику, і буду просити вибачення ще чимало разів, бо оповідь переривається роздумами, вставками, чи як кажуть знані учені люди – рефлексіями. Я виношу в цей нарис те, що зазвичай не виноситься науковцями в розвідки, дослідження, студії. Не знаю чи варто? Отож, повернімося до “справи Уланова”. Користуючись нагодою трішки потлумачити джерело, зазначу, що його дещо українізую. Від перекладу свідчень до того, що через різночитання прізвищ вживаю найукраїнськіший за сучасними літературними нормами варіант. Так неодноразово згаданий у розповіді Петро Пилипенко має кілька прізвищ у документі (Філіпенко, “подлинно звать его Петро Филиповъ сын Кравченко, Пилипенко тож” (див.арк 84 справи)), те ж стосується й Григорія Дворніченка (“подданого Григория Таенко он же Дворниченко” (арк.69)). Прізвища простолюду змінні, як і змінна доля цих численних підданих. Визначити генеалогію людини, що походить з “ неблагородних верств” буває практично не можливо. Коріння губляться десь наприкінці XVIII ст. Від цього часу ведуть “родовід” більшість українців. Від часу усталеної бюрократизації написання прізвищ. А то батько легендарного розбійника запорожця Семена Гаркуші називався Іваном Миколаєнком. Сам розбійник у різних обставинах звався по різному: Василем Верхосудом, Василем Васильовичем, Грицьком Гаркавим, Іваном Лисим, Іваном Щербатим. Однак зміна прізвищ характерна не лише для завзятих девіантів, а й численого переселенського елементу, який залюднював південні українські степи, змінював рід занять. Іван Шерешенко із Рашківської сотні Чернігівського полку в 60-ті рр. XVIII ст. пристав до росіянина старообрядця Василя Красильникова, разом із яким почав займатися теслюванням  й звідтоді став Тесленком⁸. Приведемо приклади лише з документації Ізюмської округи досліджуваного часу. Переселенець з Правобережжя “польський виходець” Авдій Фесенко в Балаклії насправді виявився Василем Трохимовичем Розкішним⁹. Жителя села Андріївки Микиту Сизоненка зовуть Шкурник, бо свого часу той украв шкіру¹⁰. Юхим Кравець на допиті зазначив, що будучи на проживанні в слободі Чутівці точно по батькові прозивався Горбатенком, а через “портное художество” названий Кравцем¹¹. Утеклий у місто Павлоград Савелій Лебєдєв, виявився двоєженцем з села Щенячого Куп’янської округи Савою Гончаренком¹². Не менш цікаві різночитання прізвищ колишніх запорожців: так один запорожець себе називав Іваном Вербою, а в рапорті зазначений як Крутіїв¹³. Однак різночитання стосуються не лише прізвищ та вуличних прізвиськ, але й змін у самому ономастичному прикладі. Зокрема, підпрапорний колишнього Ізюмського козацького полку Григорій “Кобыленко” має відносини з двоюрідним братом Матвієм “Кобыленковым”¹⁴ (до прізвища додано префікс “ов”, тобто відбулася русифікація). Цареборисівський купець Іван “Ковалев” пишеться й “Ковалевским”¹⁵. Жіночі простонародні прізвища похідні від чоловічих: “Настасья”, дружина жителя Степана Конотопова стає Конотопкою¹⁶, донька обивателя Шаули, Василина, навіть по першому чоловіку Лещенкова, залишається у документах Шаулихою¹⁷ тощо.

     Важливою деталлю є й кількість почерків, а джерело  через зміни слідства й свідчень написане кількома почерками. Справа не має кінцевого вердикту.

     Заввагами, які необхідно висловити з перших рядків, є те, що не слід переносити сучасні уявлення на минулий світ, хоча це, звичайно, неможливо. Питання “норми” та відхилення від неї є часто недоречними. Наприклад, вживання алкоголю було нормою, формою проведення дозвілля, й не обмежувалося постом, про це відзначав і автор “Опису Харківського намісництва”, про це й свідчать чимало документів із судових установ¹⁸. Цього торкався і я, досліджуючи девіантну поведінку жінки¹⁹. Але нарікати на п’яну музу, алкоголізм українців абсолютно не варто. Засудження пияцтва, що розпочалося з раціоналізацією й руйнуванням старих правил ставлення до праці, мови, етикету тощо, коли моральність заміняє обрядовість, є визначальним для думок інтелектуалів та пізніше просвітителів. Брант, Шекспір, низка інших класиків світового письменства вбачали у вживанні п’яних трунків – основне лихо і ваду народу. Гуральництво, шинкування, десятки пов’язаних з цим політичних і соціальних параметрів є складовою частиною історії будь якого європейського народу. Агов, колеґо-історику, чим не тема для дослідження. Переконані, більшість національних будителів абсолютизували тягу своїх народів до випивки, а потім уже інші працівники на ниві студій над традицією виправдовували з різних позицій вживання алкоголю. П’яниці українці в писаннях М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша щиро виправдовуються, як ті що п’ють задля ритуалу, М. Костомаровим. Хоча  соціальна функція алкогольних напоїв не лише ритуальна. Не воліємо заглиблюватися у цю тематику. До сьогодні в Україні й поза її межами майже все від студентських вечірок до серйозних політичних зібрань не обходиться без вживання “збадьорливих напоїв”. Лише функції того засобу в минулому не вивчені. Повторюю, зважимо на вживання алкогольних напоїв, як на низку соціальних функцій, що зберегли своє значення дотепер і уникаймо оціночних суджень щодо пияцтва в спільноті ХVIII ст. Принаймні, виходячи з реалій (як оте люблять казати) – це не надто дивує й справляє відчуття девіації. В документах ХVIII ст. зрідка натрапляємо на хворобливу прив’язаність до спиртного. Але “вживають” майже всі й частенько.

     Ще одна істотна річ – посилена девіантність, знову ж із сьогоднішнього погляду. Крім п’яниць, натрапляємо на цілу юрбу людей, які не дотримуються звичних й можливо уявлених нами правил поведінки. Насамперед, – це вид обраних і досліджуваних нами джерел – кримінальних справ, де описуються злодії, повії, волоцюги. Інколи здається, що Харківське намісництво покрите мережею хуторів, які дають прихисток злочинцям і перепродують награбоване. Це хибне уявлення. У цих же справах більшість люду, про яку трапляються згадки, зайнята «мирною працею». Тобто питання трішки не у злодійських промислах, а у таких непривабливих у правовій сучасності речах як форми самосуду, помста за дрібні образи, поширене рукоприкладство. З цих позицій “традиційне минуле”, “старий лад” були дуже жорстокими … Але ж чи не жорстока наша реґламентована сучасність? Тут як людина певних консервативних переконань перекажу слова з твору відомого французького історика й діяча правого “action francous” Філліпа Ар’є: ““Старий лад” звичайно має багато відштовхливого, але його цінності значно переважають ті, які прийшли їм на зміну”.

     Ідеали краси були не сучасні. Де ви стрункі, тендітні, довгоногі дівчата з пишними грудьми та волоссям? Українець кінця XVIII ст. любить товстеньку, рум'яну й  кирпату. Погляньмо на описи жіночок в „Енеїді” Котляревського. Ось у пеклі:

     Пеклись тут гарні молодиці,

     Аж жаль було на них глядіть,

     Чорняві, повні, милолиці.

     Чи Дідона:

     Така смачная молодиця,

     І глянь! Умерла залюбки...

     Рум'яна, повна, білолиця,

     Хто гляне, то лизне губки...

     А ось донька Латина:

     Дочка була зальотна птиця,

     І ззаду, спереду, кругом

     Червона, свіжа, як кислиця

     І все ходила павичом

     Дородна, росла і красива,...

     Сама Венера:

     Венера білолика, красна,

     Курносенька, очима ясна

     І вся, як з кров'ю молоко²⁰

     Прагнення до такої краси теж були вагомими. Ось як описував стеження за зовнішністю “років п’ятдесят тому” прихильник українських звичаїв Орест Сомов у 20-ті рр. XIX ст.: “Чорний колір волосся й брів та живий рум’янець в щоках визнавалися неодмінними умовами краси; саме тому, з допомогою дзеркала й послужливого корка, або за браком того, – накопченої голки, світлого кольору брови перетворювалися в лискучі чорні, а прихований в блідих щоках рум’янець викликався назовні щипким надошником²¹”²².

     Ідеал пишнотілої, рум'яної, чорнобрової жіночки як верху краси й насолоди чітко підтримувався бароковим зображенням українок. Власне, бароко визначило як ідеали краси, так і чимало рис подальшої української історії. Зовнішність жінки теж разюче відрізнялася від сьогоднішнього дня. Вбрання визначало соціальний статус, стать, сімейний стан, етнічну приналежність, носило сакральний смисл. Побачити на дворі заміжню жінку, чи навіть удову, без намітки, очіпка, кораблика чи якого іншого головного убору було неможливо. Важливою деталлю вікового та соціального виокремлення вочевидь була згадана намітка, зав'язана голова, що відокремлювала заміжню жінку від незаміжніх. Цікаво, що матеріалом для наміток на Слобожанщині цього часу, за цим же описом 1785 р., слугував “серпанок” – річ, яка досить часто траплялася в описах жіночих речей. Г. Калиновський, описуючи обряд весілля в „Малой России” та Слобожанщині 70-х рр. XVIII ст., відзначив, що „кібалку”, намітку, „чепец” на молоду надягають після першої шлюбної ночі²³; до цього вона має лише стрічки та заплетені коси. Намітка, хустка, пов’язана голова – основний виокремливий символ заміжньої жінки, або, як водилося, жінки, котра має незаконнонароджену дитину, звідки слово “покритка”, чи, як йдеться в одній із розглянутих нами справ, “накритка”²⁴. Збиття цієї намітки, хустки чи очіпка – тяжка образа. Ганна Башкатова скаржилася на регістратора Максима Васильєва (1790 р., Богодухівська округа), що той “ударилъ меня по лѣвомъ плечѣ такъ силно, что… потомъ сбилъ съ моей головы весь уборъ съ платкомъ чемъ причинилъ мнѣ обиду безчестье и увечье”²⁵. Через кілька років у місті Вольному тієї ж округи дружина священика Параскева Ковшева, “будучи безчувственно пьяна”, ходила непокритою; побачивши те сусідки-жінки почали їй казати “такъ нехарашо дѣлаете”, то, вона їх облаявши, називала себе “я де туркеня”²⁶. Отже, жіночий головний убір був ознакою заміжності й власне жіночності. З покритою жіночою головою пов’язана маса уявлень, вірувань, пізніших роздумів етнографів²⁷. Вважається, що шановане східними словянами свято Покрови чітко пов’язане з ритуалами заміжжя та “покриття” жінки. Навіть в старі часи існував обряд помилування засудженого на страту  злочинця якщо його обирала за чоловіка дівчина, вона підходила до місця покарання й покривала хусткою голову засудженого, це означало, що вона йде  заміж за цю людину²⁸.

     Суперечки й боротьба за вбрання й речі побуту – характерна риса маси кримінальних справ. Посаг жінки набуває великого значення²⁹. Всяка коштовна чи напівкоштовна річ має свою історію. Особливо це відчутно у колишній Гетьманщині. От, наприклад 1780 р.(Батуринський нижній земський суд) військовий канцелярист Федір та його брат колишній старшина Запорозької січі Сидір Петровські  вигнали після смерті батька, свою мачуху Ганну з дому й забрали, як та важала її майно: подушку, льняне прядиво, клубок ниток, “намѣтку баволняну зъ золотымъ концемъ”, кунтуш, скатертину, нові черевики, полотно. Брати Петровські відповіли судові, що забрали ті речі через “непостоянство и пьянство” мачухи, бо батько їх давав гроші на промисел цій дружині до тисячі рублів а та ті гроші “растеряла” (в іншому поясненні “помарнотратила”). Колишній запорожець Сидір Петровський суворіший у своїх присудах мачусі: “когда истица вішла замужъ за ихъ отца то имѣла  з собою толко едну лубяную стужку в ней рубаха женская одна да кафтанъ китайки старый и тотъ билъ позиченнный который послѣ ию и возвращенъ… да послѣ привезенъ былъ ветхой сундучокъ в немъ одной байборакъ покрытый сукномъ зеленымъ единъ да другой старыи покрытый крашениною да запаска стамѣтова одна на ней истицы зеленаго сукна старий на головѣ   намѣтка простая  и протчое скодное одѣяние весма ветхое”³⁰. Далі Сидір Петровський продовжує оповідь про те, що лише зі взяттям позивачки заміж батько відповідачів дав їй грошей (які та помарнотратила) та каптан. До всього Ганна взяла з дому Петровських “байбарак” під блакитним сукном, новий кожух “нагольный”, два потертих каптани (один сукна зеленого, інший китаєвий), дві юпки, дві шапки, два серпанки, вісім сорочок, “сподницу каламайкы полосатои”, дві нових запаски (одну “штаметову”, а іншу напівштаметову), чоботи одні та черевики одні. Однак найзапекліша боротьба почала точитися довкола “баволницы”. Позивачка наполягала, що ця намітка дісталася їй “даровизною” (була подарована) сотничкою Демидовською. Сидір же Петровський заперечував те, покликаючись, що під час весілля онучки сотнички Демидовської “ в понедhникъ по старинному обыкновенію накрыта в молодои голова” тоді старий Василь Петровський “молодихъ от своего хозяйства дарилъ” й цю бавовняну намітку із золотим кінцем до себе забрав (тобто напевно йшлося про обдаровування молодими гостей), віддавши опісля їх мачусі. Даний колоритний випадок не поодинокий казус. Речі у тогочасному соціумі не були дріб’язковістю вони швидше за все індикатори ціннісних орієнтирів, майнового стану, відображення вірувань та забобон. Захоплення вбранням  XIX століття, на жаль, уже мало до діла з дуже зміненою його формою та з притумленим змістом. Під впливом бурхливих соціально-економічних змін традиційні речі дещо змінилися. Стереотипна й важлива для національної символічної системи атрибутика традиційності, зокрема й стосовно зовнішності автохтонів, була вже дещо інакшою ніж у козацьку й щойно післякозацьку добу.

     Світ колективного несвідомого, “мовчазної більшості”; отой тривалий час (“longue duree”, за влучним висновком Фернана Броделя) залишається у випадку історії України XVIII ст. непізнаним та незрозумілим. Ставлення у цьому світі до маси здається сьогодні зрозумілих речей було не те що надто інакшим, але у чомусь поєднаним із сьогодні. Звична для нас лінеарна, історична побудова часового простору впродовж століть була ближчою до циклічної, міфологічної будови. Це розумієш коли у документах кінця XVIII ст. проглядаєш допити підозрюваних чи позивачок та позивачів, відповідачів та свідків. Уже у досліджуваній справі обрахунок часу в допитах ведеться не лінеарно, а за церковними святами, трапляються відповіді кшталту: “числа по простолюдству не знаю” (арк.32) тощо. Такі речі типові й для практично усіх свідчень простих людей. Ось приклад свідчення однієї з розпутних жінок Мотрони Леміхової з Золочева (документ Богодухівського суду, Харківське намісництво) про своє життя 1793 – 1794 рр.: “прошлого 793 года до празника свитлого Воскресенія христова прижила незаконно еще дочь Прасковью, а на святках того празника она Мотрена взяв с собою дочь прижитую съ первымъ мужемъ Евгенію пошла в город Золочев къ роднымъ своимъ братьямъ Михаилѣ и Максиму…у коихъ поживши того года до илицкой недели…и того году послѣ покрова дни…гдѣ прожила сего 1794 года до сирнои недѣлѣ”³¹. Здається канцелярист фіксує переважно кругообіг свят та “неділь”. Відповіді: “в нынѣшнее сѣнокосное время а числа по простолюдству не знаемъ”³² або якщо згадується число “бывшого в той слободѣ балаклѣи сего августа 1 го числа маковейскую ярмонку” чи “в нынешнемъ году предъ Спасовым постомъ”³³ й описування року від свята до свята, від посту до посту – основна характерна риса традиційного календаря, яка безповоротно втрачається. Але українська класика частково зберігає у своїх описуваннях селянського світу таке “часочислення”. Візьмімо для прикладу початок “Повії” Панаса Мирного: “Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осінь була дощова: від другої пречистої як почалися дощі, та день у день лили – до самого Пилипа…Так було аж до Пилипа. Уночі перед заговінами потягло холодом…На Наума потепліло. Сонце сховалося за зелені хмари; з полудня вітер повіяв; зробилась одлига. Продержало так три дні. Проти Варвари почало моторошити сніжком…”³⁴. … Оте глузливе запорозьке до турецького султана “Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, а год у книзі, день такий як у нас” не лише відображення сміхової культури інтелектуалом, але й смисл обрахунку часу в традиційному середовищі без чисел і дат лише за віруваннями та змінами у природі. Саме у другій половині XVIII – початку XIX ст. “оповіді про минуле” під впливом інтелектуалів поволі ставали “історією”, набуваючи ширшого контексту та філософського осмислення³⁵. Це широке тло для досліджень й роздумів історика, вкотре ставить масу запитань й вимагає ретельності пошуку й обережності висновків.

     Але, найголовніше, у тих різницях між минулим та сучасним, що саме штучно виділене століття стрімким потоком несло нові зміни, створювало нові межі та прірви між людьми різного соціального статусу, орієнтувало на нові цінності.

⁷ Миллер Д.П. Архивы Харьковской губернии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1902. – Т.16. – С. 413 – 414.

⁸ ЦДІАК України. – Ф.990, оп.1, спр.748. – Арк.2 зв.

⁹ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.524. – Арк.7.

¹⁰ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.183. – Арк.19.

¹¹ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.313. – Арк.59.

¹² ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.520. – Арк.3,7.

¹³ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.476. – Арк.2 зв.

¹⁴ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.446. – Арк.6.

¹⁵ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.460. – Арк.9, 14 зв., 15.

¹⁶ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.619. – Арк.1, 14.

¹⁷ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.520. – Арк.3.

¹⁸ Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1991. – С.31, 37, 69. (далі Описи … – С. ).

¹⁹ Маслійчук В. Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х – 90-х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. – Вип.5. – С.199 – 201.

²⁰ Котляревський І.П. Енеїда. – К: Дніпро, 1988. – С.80, 86, 105, 157. Між тим і чоловік теж мав бути товстеньким, однак струнким. Опис Турна з тієї ж „Енеїди”:”Не в шутку молодець був жвавий, Товстий, високий, кучерявий” й навіть „обточений як огірок” (С.106), або Іполита: „Се панич був хороший, повний, Чорнявий, красний, сладкомовний” (С.141). Водночас натрапляємо на характеристики чоловічої краси – „Прямий як сосна, величавий” (С.243) тощо.

²¹ Надошник – болотяна рослина, Spognia fluviatilis, Сомов пояснює призначення надошника так: “Якщо ним натерти яку-небудь частину тіла, то вона вмить почервоніє; але часте його використання псує обличчя, робить те шорстким і навіть вугристим”.

²² Сомов О. М. Гайдамак. Главы из малороссийской повести / Сомов О.М. Купалов вечер: Избр. Произв. – К.:Днипро, 1991. – С.39.

²³ ([Калиновский Г.] Описание свадебных украинских простонародных обрядов Малой России и в Слободской Украинской губернии також и в Великороссийских слободах поселенных малороссиянами употребляемых // Харьковский сборник. – Т.2. – Х., 1888. – С.171.

²⁴ ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр. 429.

²⁵ ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр. 311. – Арк.2а. Подібну річ спостерігаємо, між іншим і на Правобережній Україні. У 1792 р. в Лебедині, скаржачись на побиття ігуменом, черниця Лебединського жіночого монастиря, насамперед зазначила, що винуватець намітку їй нову порвав (Орловский П. Зверская расправа игумена Лебединского монастыря с монахинею // Киевская старина. – 1905. – Т.LXXXIX. – №4. – С.38).

²⁶ ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр.419. – Арк.15.

²⁷ Див. цікаву роботу з царини етнографії:  Гаген-Торн Н.И. Магическое значение волос и головного убора в свадебных обрядах Восточной Европы // Советская этнография. – 1933. – № 5 – 6. – С.76 – 88.

²⁸ Однак прикладів, крім усних переказів та побіжних згадок в українському випадку майже немає. Левицкий О.Обычай помилования преступника, избранного девушкой в мужья (Страничка из истории обычного права в Малороссии // Киевская старина. – 1905. – Т.LXXXIII. –№ 1. – С.90, 93, 96.

²⁹ Див. Тиханов П. Бытовой памятник // Труды Черниговской ученной архивной комиссии. – Вып.1. – Отд.1. – С.45 – 48; Белозерский Н. Добавки и поправки постоянного читателя «Киевской старины»// Киевская старина. – 1884. – Т.VIII. – №5. – С.150 – 151; Шр-ко А. Реестр вѣновой 1774 г.// Киевская старина. – 1903. – Т.LXXXI. – № 6. – С.159 – 163; Балясный К.А. Реестры выданного приданного в 1794 и 1815 г. // Труды Полтавской ученной архивной комиссии. – Полтава, 1907. – Вып.4. – С.221 – 224. тощо

³⁰ ЦДІАК. – Ф.797, оп.2, спр.431. – Арк.10.

³¹ ДАХО. – Ф.282, оп.2, спр.405. – Арк.1 і зв.

³² ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.342. – Арк.3 зв.

³³ ДАХО. – Ф.287, оп.2, спр.475. – Арк.1, 5.

³⁴ Мирний Панас. Повія. – Київ: Радянська школа, 1987. – С.3 – 4.

³⁵ Див. про дані процеси перекладену українською роботу з  “історії понять”: Козеллек Райнгарт. Минуле майбутнє. – Київ:Дух і літера, 2005.