Катеринам Бистрицьким мого життя
I. “Повальной обыскъ”
Інтродукція
18 квітня 1796 р. мірошник села Радківки1 Куп'янської округи, Михайло Сагор з приятелями пішли до річки Осколу поглянути чи немає в ятірках риби, і, між тим, за своїми обов’язками, перевірити панський млин поблизу села Комарівки Ізюмської округи. Перепливши на човні через Оскол, Сагор почав оглядати що сталося з будівлею за зиму, бо перед тим млини були в підтопі, а один з його друзів, Панько Сідаш поліз до млинових підпор, щоб витягнути поставлений гачок. Те, що він помітив стало основою тривалого слідства й допитів мешканців сільця. Поблизу млина, принесене течією, на лотку лежало мертве тіло …
Витягнувши труп на берег: в одному камзолі й з порваною сорочкою, почорнілим обличчям (від довгого перебування у воді очі видуті, з синіми знаками довкола рота й носа), з численими синцями, розбухлий – його годі було впізнати, що пізніше відзначав і повітовий лікар. Але потопельника впізнали одразу, ним виявився зниклий поручик Нижегородського драґунського полку Андрій Уланов. Отаман села Комарівки, Іонин одразу після повідомлення про “знахідку” подав “обьявленіе” у вищі інстанції, убивство офіцера реґулярної служби вчинило переполох, із центру округи було наказано провести “повалной обыскъ” й для того прислано засідателя Ізюмського нижнього земського суду, підпоручика Івана Башинського.
А Уланова уже шукали сослуживці, щодо утеклого зі служби слідство вів поручик Аладьїн. Йому вже вдалося чимало з’ясувати. Підданий квартермістра Якова Вербицького, із сусіднього Воронезького намісництва, Куп’янської округи Петро Пилипенко, що мешкав у лісі Верб’яги, вже дав свідчення в радківській земській ратуші, а підрозділи Нижегородського полку саме стояли в Радьківці, свідок відзначив, що поручик Андрій Уланов, приїхавши до нього у вербну неділю, залишив коня з простим сідлом, ківер та шаблю, а сам з “портупеем”, надягнувши бекешу, а на голову ковпак, подався на зустріч з поміщицею Катериною Бистрицькою і не повернувся. Поміщиця Бистрицька сама приїжджала у Верб’яги зі своїм пахолком Іваном Капітоненком, шукала повсюди поручика й прохала, якщо Уланов приїде по коня, то хай їде до неї, а як не схоче, то слід її повідомити і вона сама приїде сюди. Пилипенка ж поміщиця прохала притримати коня у себе і обіцяла дати йому за те десять рублів. Опріч цього, впродовж усіх днів, які минули від того Катерина Бистрицька щодня присилала своїх слуг довідатися чи немає поручика …
Башинський, щойно почавши слідство, з’ясував, що поручик Уланов з дружиною вже померлого поміщика Федора Бистрицького Катериною на білій неділі (страстному тижні перед Великоднем) у вівторок приїжджав у село Комарівку. Й по “безбытности мужа”, себто того ж Федора Бистрицького, прожив добу, а потім подався через Оскол зі своїм денщиком, драґуном Саватєєвим.
Засідатель, як і годиться при “повальном обыске”, почав допити усіх мешканців села, які, бодай хоч щось, могли знати. Приведемо деякі із свідчень для характеристики справи.
Місцевий поміщик, Данило Бистрицький: “Знаю Андрія Уланова, бо цього року після Різдва Христового, під час великого м’ясоїду був він у мене вдома двічі з померлого мого брата прапорщика Федора Бистрицького з жінкою, а моєю невісткою Катериною … та чув я від багатьох, що він дуже часто приїздив у дім брата мого, коли той був удома, а коли на вербному тижні, бувши хворим, Федір їздив у слободу Левківку, то Уланов начебто в тім домі не одного разу ночував, проводячи час зі згаданою невісткою моєю сам-на-сам у пияцтві”.
Брат свідка поміщик Іван Бистрицький: “Бачив Уланова лише один раз, у брата свого Федора Бистрицького, але чув, що часто бував той за життя брата і після смерті його, в моєї невістки Катерини вдома, вправляючись з нею в пияцтві, про щось же інше донести не можу”.
Істотним є свідчення Григорія Дворниченка, підданого Бистрицьких, мешканця села: “Уланов, під час розквартирування з ескадроном в слободі Радківці, неодноразово приїзджав у Комарівку до Федора Бистрицького, проводячи час як з моїм паном, так і з дружиною його Катериною в надзвичайному “пьянствѣ”. А на вербній неділі Уланов приїхав до Катерини й прожив у неї троє діб так само пиячачи”.
Інший мешканець села Василь Дмитренко показав: “Був я в панському домі за отамана, а померлий мій пан, бувши вже хворим поїхав, не знаю для чого зі своїм свояком, підпоручиком Якимом Переяславцевим до слободи Левківки (пізніше з’ясувалося, що до ворожки В.М.). Тоді й приїжджав Андрій Уланов з двома драґунами до пані й, переночувавши дві ночі, поїхав на світанку. А коли, я перевозив його від Катерини Бистрицької через Оскол, то Уланов “плакалъ неутѣшно”, а чому не знаю …”.
***
На цьому тимчасово припинимо розгляд свідчень. Бо у даному розважанні всяка сторінка потребує десятків, а то й більше пояснень, екскурсів, коментарів, посилань. Розбиратися у такому матеріалі досить складно. свідчення повторюються, свідки заплутуються. “Отлучившiйся безъ позволенія” офіцер Уланов переростає усі рамці пересічної людини, і попри свою відсутність набуває рис основного героя оповіді.
Отже, “провінція”, Ізюмська округа Харківського намісництва 80-х–90-х рр. ХVIII ст. Чим жили її мешканці? Дана подія виняток, чи ланка у ланцюгу попередніх слідств, убивств, вражень?
***
Основою для нарису послугувала справа Ізюмського земського суду, що зберігається в Державному архіві Харківської області (ДАХО. Ф.287, Оп.2, спр.292). Опрацьовуючи дослідження про джерела ХVIII ст., я натрапив на чималу кількість кримінальних справ, де в розгляді була присутня й любовна інтриґа. Молодий, неодружений і, звичайно ж, у зв’язку з тим нерозважний я вирішив написати книжку про кохання у ХVIII ст. Виходить, що таке кохання я знаю доволі слабко у суспільному розумінні, бо неодружений, а ХVIII ст. я не можу знати і взагалі, бо я тоді не жив. “Та де Ви бачили учителів таких, які б того навчали, що для них відоме добре?”. Тим більше, тема кохання належить до тих тем про які вже написано, пишуться й будуть написані тисячі томів, але вир історій та пояснень вічно полонитиме пристрастну людську душу.
Складний біокультурний комплекс, виражений у певних психологічних станах, соціальних відносинах, семіотичних формах зовнішнього вияву та нескінченних рефлексіях (емоційних, інтелектуальних тощо)2 – кохання, попри відносність визначення, стало об’єктом суперечливих висновків гуманітаріїв. Чи є закоханість вічно притаманна людській істоті, чи це не той досвід, який переживають більшість людей у світі, а якщо й переживають, то без відповідного соціального наслідку (одруження, зміни соціального статусу тощо)? Усе поширенішою стає думка, що на любов та сексуальність як тісно пов’язані почуття в Європі стали дивитися лише в новітні часи. У середньовічні часи чоловіки та жінки одружувалися для ведення спільного господарства, утримання володінь та майна в руках родини, народження та виховання дітей, які будуть працювати в домашньому господарстві. На романтичне кохання дивилися як на слабкість, а переважно як на хворобу. Тобто кохання не слід вважати за природне для людини, уявлення про цей біокультурний комплекс сформоване дією широких суспільних та історичних впливів3. Таке трактування кохання певною мірою притаманне й українським інтелектуалам XX ст. Один із найцікавіших дослідників культурного тла кохання Віктор Петров у своєму творі “Романи Куліша” зазначив не без відповідного реверансу в бік панівної в 20-ті рр. ідеології: “Кохання не є індивідуалістичне переживання. Переживання індивідиума, – воно є соціально обумовлене почуття; так само як і біологічно статевий потяг не є індивідуалістичне переживання, воно є прояв родового інстинкту – отже заперечення індивідуальної самоствердженості. Кохання є соціальне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, клясової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій”4. Тобто, визнання відносності психологічного стану людини та “історизм” кохання речі доведені, але ж існує й поле розуміння й усвідомлення цією людиною свого минулого. Й будь яка людина, навіть якщо це високофаховий історик зважає на минуле з сучасності, з панування афективного індивідуалізму й персонального вибору шлюбної пари. І якщо вважається, що “кохання” в сучасному розумінні кілька століть тому власне не існувало, то як же тоді багатющий фольклор, тисячі пісень та приповідок, які описують спалахи любовних почуттів у тих же словах і тими зворушливими засобами, розповідають трагедійні історії з сивої давнини, а маса історичних джерел від актового матеріалу до красного письменства невже вони не мають споконвічного елементу переживань, споконвічного збурення людських почуттів? Створена людством ілюзія афективності індустріальної культури простяглася на довгі століття і без неї дану культуру не уявити і не помислити5.
Сам “елемент” кохання визначає масу пов’язаних між собою соціальних категорій: чоловік – жінка (ґендер), родина та шлюб, дитинство, відчутно залежить від проблем соціальної нерівності, етнічності, урбанізації. Говорячи про здавалося б психологічні речі, часто натрапляємо на значно ширше тло розумінь та тлумачень.
Приступаючи до написання цього твору, я, передусім, прагнув розібратись у таємниці людських почувань сам: лише тягну за поворозку інтелектуальної мандрівки і Тебе, люб’язний мій читальнику. Хоча ж є в тому таємниця інтелектуальної творчості?
Чому ж “справа Уланова” стала визначальною для моєї оповіді? Передусім, звичайно, кримінальні слідчі справи, що стосуються злочинів скоєних на сексуальному ґрунті чи навіть ті, що включають у себе ознаки цих злочинів є частиною “рефлексивного пласту” кохання, й, поза сумнівом, частиною самої культури. Але таке трактування джерела було б украй обмеженим, бо власне даний вид письмової творчості не тільки досить часто залишається єдиним засобом осягнути саму культуру. Дане джерело виносить на зовні “вади й принади” життя українського села кінця ХVIII ст. Цей документ з силою різночитань і тлумачень, власне, є взірцем невизначених ідентифікацій у тогочасному соціумі.
1 Радківка – це сьогодні об'єднання низки сіл та хуторів, Піски Радківські (Борівський район, Харківська обл.)
2 Флиер А.Я. Любовь как культура (предварительные заметки) // Общественные науки и современность. – 2005. – № 4. – С.167.
3 Найвагоміше це показано у працях двох відомих англійських істориків Джона Босвела та Лоренса Стоуна (Boswell John. The Marriage of Likeness: Same-sex Unions in Pre-modern Europe. - London: Fontana,1995.; Stone Lawrence. The Family, Sex and Marriage in England, 1500 – 1800. – London: Weidenfeld and Nicolson, 1977 (далі Stone)). Переказ їхніх думок для українського читача доступний у популярному викладі соціології Ентоні Ґіденса (ҐіденсЕнтоні. Соціологія. – Київ:Основи, 1999. – С.16 – 17, 176 – 177).
4 Петров В. Романи Куліша. – К.:ДВУ, 1930. – С.16.
5 Неминучий конфлікт між пристрастю та шлюбом, визнання згубності емоційності та пристрасті для цивілізації дуже істотно описано у відомій книжці Дені де Ружмона (Дені де Ружмон. Любов і західна культура. – Львів: Літопис, 2000.).