На північ од Луганська, на лівому березі Сіверського Дінця, розташоване невеличке місто під сентиментальною назвою «Щастя». В довоєнні часи це містечко, центральним підприємством якого є Луганська теплоелектростанція, в адміністративній площині належало до складу Луганська. Наразі Щастя – самостійне місто, у складі Новоайдарського району Луганської області. Причому прифронтове…

Мій колишній колеґа за Луганським обласним краєзнавчим музеєм – Антон Макаревич – бере участь у колективних ініціятивах, пов’язаних із культурним життям Луганщини та створенням медійного архіву Донбасу, на базі якого мав би постати Музей сучасної історії Донбасу. До згаданого медійного архіву мають увійти різноманітні аудіальні та візуальні матеріяли про повсякденне життя та промисловість за останні десятиліття і наш час. Антон брав участь в організації фестивалю «32 травня» у місті Щастя 1 червня 2018 року. Він зібрав текстові та візуальні матеріяли про нещодавню історію міста з різних джерел, зокрема й з відкритого доступу. І люб’язно ознайомив мене з ними. При їхньому перегляді в мене виникли міркування, якими прагну поділитися з читачами.

Для свого тексту використав матеріяли з відкритого доступу, з якими познайомився завдяки медійному архіву. В медійному архіві є інші фотоматеріяли, можливо, теж загальнодоступні. Вони тематично не відрізняються від світлин із фотоархіву В’ячеслава Закори. Певен, інші матеріяли будуть корисні для створення більших за обсягом текстів і перспективних проєктів з історії Донбасу ХХ століття.

Пізньорадянський вигляд площі Миру міста Щастя

(пам’ятник Лєніну був знятий бійцями батальйону Айдар у серпні 2014 року).

Джерело: фотоархів В’ячеслава Закори

1. Звідки береться Щастя?

Звідки взялося місто і його дивовижна назва? Почну з дитячого спомину. Сад моїх дідуся та бабусі був розташований за Щастям. Коли ми їхали з Луганська на дачу, то завжди проїжджали через це містечко. Пам’ятаю, як мені якось пояснила мама: «Місто зветься Щастя. Але мешканці таких малих міст навряд чи щасливі». Звісно, мешканці великих міст теж.

Місцева легенда, закарбована у різнорідних текстах, розповідає про те, що у XVIII столітті на березі Сіверського Дінця оселилися біглі селяни. Вони шукали щастя в житті. Звідси пішла назва їхнього села. Ця назва була не єдиною, про що скажу згодом.

Легенду не спинити: нібито це село у 1754 році Єкатєріна ІІ подарувала своєму придворному Григорію Ковалинському – учню Григорія Сковороди. Звідси походить інша назва села – Ковалинка (або Коваленка). Ця легенда ввійшла до статті «Щастя (місто)»/«Счастье (город)» в українській і російській Вікіпедії з тою різницею, що в російській статті не названий точний рік «подарунку». Ця легенда ввійшла до короткого документального фільму про місто «Земля отцов – земля детей», створеного у школі № 46.

https://www.youtube.com/watch?time_continue=9&v=VXot2CXrHuc

Емоційно теплий і змістовно пізнавальний, але надто учнівський фільм «Земля отцов – земля детей» про історію міста Щастя

«Смешались в кучу кони, люди», – хочеться сказати з приводу продовження легенди. Не треба бути істориком, щоби дізнатися, в які роки Єкатєріна ІІ була імператрицею. Слобожанський поміщик Григорій Ковалинський, як зазначає краєзнавець Сергій Каленюк, народився не раніше 1746 року. Бюрократичну кар’єру за часів Єкатєріни ІІ зробив брат Григорія – Михайло.

Звідки взявся 1754 рік і Єкатєріна ІІ? 1754 рік – дата створення Слов’яносербії (на Луганщині та Донеччині) та Нової Сербії (на Кіровоградщині). За часів імператриці Єлізавєти православні військовики з Балкан (не тільки етнічні серби) були запрошені змінити місце проживання: прикордоння Австрійської імперії з Османською імперією на Дунаї – на прикордоння Російської імперії з Кримським ханатом (васалом тої ж таки Османської імперії) на Подніпров’ї та Подонцов’ї. Звідси 1754 рік – офіційна дата заснування низки населених пунктів на степовій Україні. Але ж не Щастя.

Чому для місцевої пам’яті важлива Єкатєріна ІІ? За часів її правління був створений Луганський ливарний завод, а для його потреб – вугільна шахта у Лисячій балці. Від них розпочинають свою історію Луганськ і Лисичанськ, хоча «офіційно» у Лисичанську надають перевагу давнішій даті – 1710 року. Якщо говоримо про Луганськ – озвучена мною версія не єдина. Деякі краєзнавці, зокрема й згаданий Сергій Каленюк, вбачають початок Луганська в існуванні попередніх населених пунктів – зимівника запорізьких козаків, а згодом «слов’яносербського» селища («роти») у Кам’яному Броді – в північному районі сучасного Луганська. Раніше на порталі HISTORIANS.IN.UA я пояснив, чому є прибічником «офіційної» версії про початок Луганська від Луганського заводу.

Тяжіння в масовій культурі до постаті Єкатєріни ІІ, яка навряд чи уявляла собі стан справ на далекому степовому порубіжжі та особисто займалася його справами, пояснюю історичною величчю імператриці, а також тим, що за її правління до складу Російської імперії ввійшла степова Україна – Новоросійська губернія. Бодай для української інтелектуальної традиції Єкатєріна – не Велика, а Друга. І для наших часів топонім «Новоросія», на жаль, має не минуле історичне, а сучасне політичне значення. Ми не винуваті у цьому. Але повернуся до легенди про Щастя.

Ба більше, існують народні перекази з поясненням назви міста Щастя. За різними версіями: чи-то Єкатєріна ІІ, проїжджаючи через цю місцевість, вигукнула: «О, щастя!», чи-то Ковалинський так вигукнув, отримавши село в подарунок од імператриці, чи-то ще хтось і колись висловився про власне щастя, пов’язане із володінням цим селом. Ці перекази надзвичайно нагадують інші приклади народної етимології за участю тої ж таки Єкатєріни ІІ: то річка Айдар на Луганщині отримала назва від вигуку «Ай, дар!», коли імператриця упустила подаровану їй рибу, то слобожанське місто Охтирка отримало назву від вигуку «Ох, тирка!», коли імператриця-німкеня їхала на кареті по тамтешньому дірявому мосту. Ох і вигадливі в нас люди! Причому в усьому.

Ось так нестачу реальности компенсує надмір фантазії. Сучасна історична мітологія працює за принципом бриколажу: з кількох окремих дійсних історій створюємо одну фантастичну історію міста Щастя. Наших фантазерів можу зрозуміти: кожен прагне бути мешканцем золотої, а не звичайної піщинки. Але не бачу нічого поганого в тому, щоби бути мешканцем «буденного» міста або села.

Звідки ж пішла назва міста Щастя? Сергій Каленюк припускає, що ця назва пізніша. Першою могла бути назва «Зимове», яка, вірогідно, походить від зимівника запорізьких козаків на Дінці. Топонім «Щастя» пов’язаний з Григорієм Сковородою – вчителем Григорія Ковалинського. Нагадаю, що для Сковороди щасливе життя – життя за «сродністю», коли кожна людина виконує своє земне призначення – «сродну працю». Ось і знайшов Ковалинський, як зазначає Каленюк, своє «сродне» щастя, мешкаючи у відставці у своєму маєтку на Дінці.

Мешканці міста Щастя на політичній демонстрації в радянський період.

Джерело: фотоархів В’ячеслава Закори

2. «Соціялістична за формою, ґлобальна за змістом»

Перефразуючи хрестоматійне радянське гасло, саме такою – «соціялістичною за формою, ґлобальною за змістом» – бачу радянську модернізацію, включно з індустріялізацією та урбанізацією. «Форма» модернізації була жорстокою – коштом нищення села й експлуатації міста. А за «змістом» така модернізація була наближеною до більш «помірних» досвідів. Саме тому мені важко уявити, що молода людина із сякими-такими інтелектуальними запитами може підтримувати у собі ностальгію за «радянським». Однак така ностальгія, взагалі – радянські досвіди, заслуговують на увагу через банальну причину: все це дозволяє нам зрозуміти самих себе.

Загалом суспільство під час індустріялізації (у широкому розумінні) здається прогресивним. Зростають нові міста і заводи, дедалі більше молодих людей отримують вищу освіту. Не тільки інженерів і технологів, а й лікарів та учителів. Наш час – геть інакший, з іншими пріоритетами. Якщо індустріяльне суспільство – суспільство зростання, то інформаційне – суспільство непевности, в якому годі сподіватися на якісь сталі тенденції в особистому та суспільному житті.

Повернуся до нашого Щастя. Почну з банальности. Кожне місто більше, ніж сукупність будинків. Кожне підприємство більше, ніж будівлі та обладнання. Кожна школа більше, ніж будинок з партами та підручниками. Все це місця взаємодії між людьми. Саме тому люди за ними скучають і переживають. А якщо період дитинства і дорослішання наших батьків та дідів припали на радянські часи? Що з тим робити нам? Що відокремлювати, а на чому наголошувати?

Що бачимо в аудіо- і відеоматеріялах медійного архіву про Щастя? Чорно-білі та кольорові світлини відображають піднесення повсякденного життя у симпатичних двоповерхівках, на зелених вулицях і заквітчаних площах, участь у політичних демонстраціях і трудові звитяги щастинських енергетиків. Місцеві мешканці можуть багато про що згадати, побачивши ці кадри, перенестися чи у своє дитинство, чи в дитинство своїх батьків. Тим паче, тоді міське життя, хай і вбоге за сучасними мірилами, заступило злиденне існування селян-колгоспників. Вони, згідно зі шкільним фільмом, радо йшли на будівництво Луганської ТЕС.

Будучи не місцевим, стороннім глядачем, думаю про абстрактні речі. Фактично, ми бачимо візуалізацію уявленої спільноти «радянського народу», проєкцією якого були мешканці Щастя. Спільнота «радянського народу» не почезла у 1991 році, а розпадається поступово. Її розчиняють нові реалії. А 2014 рік для розпаду «радянського народу» не набагато менш значущий, ніж рік 1991. Як на мене, буде дурницею не помічати минулого-у-сьгоденні, та й буде більшою дурницею намагатися воювати з тим, що відходить у минуле.

Мою певність, що спільнота «радянський народ» поступово розпадається після 1991 року, підживлює одне спостереження. Ностальгія за «радянським» не здається мені ідеологічною. Старі гасла залишаються хіба на рівні мовних кліше та крилатих виразів. Однак будівництво радянського суспільства було неможливим без створення та поширення партійно-державної ідеології, а також без «керівної дії» комуністичної партії. А в ностальгії помічаємо саме відчуття спільности та дотримання певних звичок і ритуалів, в яких радянська ідеологія відходить на задній план.

Повсякденні явища найміцніші, аніж будь-які ідеології, але не вічні. Вони приречені випаровуватися зі зміною колективних уявлень, професій і побуту людей ХХІ століття з різних пострадянських країн. Зрештою, деідеологізація «радянського» розпочалася ще за часів «застою». Чи не звідти старий анекдот: «Хто такий Леонід Брежнєв? Посередній державний діяч епохи Алли Пуґачової»?

Щастинська проєкція «радянського народу» вочевиднюються тим, що місто має радянське походження, хоч і виросло з українського села. В інших – більших і давніших – містах радянська архітектурна спадщина, яка визначає візуальну репрезентацію, не настільки очевидна. Бодай більша частина всіх українських міст – житлових будівель і великих підприємств – створена за радянських часів, а тому має відповідні контури і викликає емоції з присмаком ностальгії за «радянським».

Співробітники Луганської (за тих часів – Ворошиловградської) ТЕС в радянський період.

Джерело: фотоархів В’ячеслава Закори

Що сказати на завершення? Містечко Щастя виглядає острівком старого світу, який губиться в часі з розвалом його матеріяльної спадщини, та й берегом стабільного життя поблизу лінії фронту. Воно живить електроенергією Луганщину. Чи зможе воно підживити сьогоднішнім, а не вчорашнім щастям своїх мешканців?