Півтора роки тому Андрій Портнов запропонував мені написати про два міста – Луганськ та Уфу. Моє життя пов’язано із цими містами. В першому зростав, провів 25 років, і не збирався його полишати. А в другому народився, але тривалий час не бував там. Аж раптом усе перевернулося... І я хочу познайомити читальників з образами цих двох міст, їхніми історіями, проблемами брендування та рідними для мене куточками.

1. Пісня про Луганськ без Луганська

Чи багато міст можуть похвалитися тим, що про них співав сам Лєонід Утьосов? Щоправда, у цій пісні не називається Луганськ. І пересічні луганці самі про це не знають. Але ж ми знаємо!

https://www.youtube.com/watch?v=-QcVknNYXYk

Аудіоролик пісні «Вернулся я на родину» у виконанні Лєоніда Утьосова

Утьосов уперше виконав пісню у 1946 році в московському саду «Ермітаж». Нову пісню написали композитор Марк Фрадкін із Вітебська і поет Михайло Матусовський із Луганська. Для Матусовського, майбутнього автора світового шедевру «Подмосковные вечера», ця пісня стала першою. Почувши виступ Утьосова, він «зрозумів, на що здатна пісня, які почуття відкриті й доступні їй...». Так поет став поетом-пісенником.

Яка історія пісні? По війні обидва автори повернулися на свої малі батьківщини. Фрадкін побачив зруйнований Вітебськ, а Матусовський – Луганськ, що стрімко відновлювався. Коли композитор і поет зустрілись у Москві – вони «збіглися» за тематикою творчих роздумів.

Трохи забігаючи наперед скажу, що місто розвивалося – і під час повоєнної відбудови його прикрасила неоготична перлина – готель «Україна» (стара назва – «Жовтень», проєктна назва – «Москва»), спроєктований архітектором із Києва Йосипом Каракісом і збудований німецькими військовополоненими. А з 1950-х років раніше центральні вулиці Леніна і Карла Маркса (колишня вулиця Казанська) віддали першість вулиці Радянській, за якою ще у 1920-х роках завершувалася забудова та починалися городи.

 

1 Luhansk hotel Ukraine

Неоготична архітектурна перлина Луганська –
готель «Україна» у «старому центрі» міста

Повернуся до пісні. Процитую її дві «луганські» строфи:

Вернулся я на родину. Шумят березки встречные.
Я много лет без отпуска служил в чужом краю.
И вот иду как в юности я улицей Заречною,
И нашей тихой улицы совсем не узнаю.

Здесь вырос сад над берегом с тенистыми дорожками,
Окраины застроились, завода – не узнать.
В своей домашней кофточке, в косыночке горошками
Седая, долгожданная, меня встречает мать.

Пісенна «батьківщина» – нижня частина Кам’яного Броду (Камброду), стара частина Луганська, прилегла до обох берегів річки Лугань. Вулиця Зарічна розташована на лівому березі Лугані. Цією короткою вуличкою, між вулицями Артема і Комінтерну, проходить трамвайний шлях.

«Сад над берегом с тенистыми дорожками» – це ближчий Парк культури і відпочинку імені Першого травня. Парк був зруйнований під час війни. У 1944 році його почали відновлювати, а у 1945 – відкрили для відвідувачів.

2 Park 1 May

Парк культури і відпочинку імені Першого травня
(друга половина 1940-х років)

«Окраины застроились» – напевно, сказано про забудову простору вище вулиці Радянської – колись окраїнної, а з пізньорадянських часів – центральної вулиці Луганська. Будинки на тоді окраїнній вулиці Оборонній були підірвані німецькими окупантами перед відступом із міста на початку 1943 року.

«Завода – не узнать» – про ближчий Луганський патронно-верстатобудівельний завод імені В. І. Лєніна, обладнання якого повернули з евакуації. Цей завод, відкритий у 1895 році, був збудований на місці колишнього Луганського заводу (1795–1887), з якого розпочалася історія Луганська і всього Донбасу. Можливо, саме на заводі Лєніна Матусовський працював короткий час до того, як у 1935 році вступив до Літературного інституту. Адже відомо, що молодий поет працював на якомусь із луганських заводів.

3 Mykhaylo Matusovskyi

Пам’ятник Михайлу Матусовському в Луганську (2007)

Звернемо увагу читальника на те, що в пісні жодним слово не згадано про війну та викликані нею руйнування. Замість цього сказано: «Я много лет без отпуска служил в чужом краю». Звісно, всі розуміли, що йдеться про війну і про те, що місто змінилося настільки, що деякі куточки важко було впізнати після відбудови. У довгожданий мирний час ніхто не хотів згадувати про війну, а всі прагнули будувати нове мирне життя. Сьогодні ми розуміємо це, як ніколи.

2. Початок історії Луганська

Звідки ж пішло моє місто? Рік відліку історії Луганська залишається дискусійним. Проблема полягає в тому, що місто утворилось у 1882 році шляхом злиття заводського селища Луганський завод і сусіднього села Кам’яний Брід. Звідси й походять дві версії початку Луганська: від Луганського ливарного заводу, навколо якого виросло селище, і від Кам’яного Броду.

Почну з другої версії. Датою заснування Кам’яного Броду називають 1754 рік – створення Слов’яносербії. Населений пункт існував раніше, але точна дата його появи невідома. Ще до вихідців із Балкан, які перейшли на російську службу та оселилися на берегах Північного Дінця, тут мешкали українці – запорізьки козаки. Як писав історик Катеринославської єпархії, єпископ Феодосії (Макарьєвський) (курсив автора. – М. Г.):

«Кам’яний Брід, – стародавнє запорізьке займище, старожитня козацька маєтність. У 1740–1750[-х] роках тут зимівниками та хуторами, в землянках і куренях, сиділо кілька родин людей малоросійської нації. У 1755 р[оці] до них приєдналося на постійне мешкання близько ста родин із православних іноземців, які перейшли в підданство Росії; того ж часу оселилися тут і кілька вихідців із Польщі»1.

Офіційне ж визнання отримала версія початку Луганська від створення Луганського ливарного заводу, указ про заснування якого був виданий у 1795 році. Завдяки заводу Луганськ став тим, чим він є – продуктом промислового розвитку, індустріялізації й урбанізації Донбасу.

Спробую підсумувати відмінності між двома версіями. «Кам’янобродська» версія виходить із першости «зовнішньої колонізації», розпочатої витісненням витіснення запорізькими та донськими козаками попереднього тюркського (ногайського) населення та завершеної розселенням на Подонцов’ї та Приазов’ї українських, російських, грецьких, молдовських тощо селян. «Заводська» – зважає на значення «внутрішньої колонізації», тобто суспільних перетворень, пов’язаних із індустріялізацією. Без цього село Кам’яний Брід залишилося би селом Кам’яний Брід. Саме наявність на березі Лугані ливарного заводу визначило історичну долю Луганська.

У протистоянні двох поглядів утручається історична політика та історична мітологізація: хто засновник Луганська – славетні запорізькі козаки чи ненависна Катерина ІІ? Яка має своїх прихильників у південній Україні. Як сказав один знайомий американець: «Імператриця Катерина – для росіян Велика, для українців – Друга». Зрозуміло, для українського наративу – Друга, а не Велика.

Я прибічник «заводської» версії. Бо Луганськ виріс навколо заводу. На можливі «комеморативні» заперечення відповім: запорізьких козаків варто пам’ятати та шанувати, а про Катерину ІІ можна згадувати без радощів і прокльонів.

Залишу на берегах, що концепція «внутрішньої колонізації» Алєксандра Еткінда добре пасує до історії Донбасу, особливо до радянської доби. Якщо розширити концепцію Еткінда – й розуміти під «внутрішньої колонізацією» не тільки дискурсивні, а й соціяльні практики – перетворення соціяльного простору за економічними потребами, ідеальними взірцями та революційними теоріями2.

3. Брендування міст: приклади Львова й Одеси

Повернемося до образу Луганська. Чому ж пісня «Вернулся я на Родину…» не могла містити згадку про Луганськ? Бо Луганськ – не Москва і не Пітер, не Київ і не Одеса, щоби згадувати його назву в пісні. А кожен слухач міг собі уявити, що ця пісня саме про його місто, про його маленьку батьківщину, відбудовану після Другої світової війни. Тим паче, що вулиця Зарічна є не тільки у Луганську.

До речі, у 1956 році на екрана вийшла кінострічка «Весна на Заречной улице» (режисери – Фєлікс Міронов і Марлєн Хуциєв), яка здобула шалену популярність. У стрічці пролунала пісня «Когда весна придёт» (вірш – Алєксєя Фатьянова, музика – Боріса Мокроусова), в якій теж оспівана вулиця Зарічна, а також пісня «Школьный вальс» (вірш – Михайла Матусовського, музика – Ісаака Дунаєвського). Вірш Матусовського був присвячений учительці російської мови та літератури поета – Марії Семенівні Тодоровій, яка підтримувала літературні вправи хлопця. Отже, тема вулиці Зарічної, розташованої поряд із заводом, зробилася популярною в радянській масовій культурі. В багатьох містах були заводи біля річок.

Але ж чому Луганськ не заслужив права бути оспіваним? Проблема Луганська, як і всіх інших провінційних міст, полягає у відсутности міського міту. Так, на сьогодні ми маємо цілу мітологію Донбасу взагалі та Луганська зокрема. Але це давно застарілі або сучасні неґативні уявлення, і не про такі варто мріяти.

Ось Одеса і Львів наполегливо творили і творять власну мітологію. Навіть Києву до них поки далеко. Чим екзотичніші для сучасних кавоманів та історієлюбів, чим неповторніші з погляду сьогодення образи цих міст – тим привабливішими виглядають Південна Пальміра і Брама Заходу (або Сходу). Обидва міста плекають власні діялекти: південноукраїнський суржик із єврейськими домішками в Одесі, міська говірка з польсько-єврейськими домішками у Львові. (А ось «нашим» суржиком Донбасу ніхто не пишається!). Як не згадати про міських героїв: бендюжників і нальотчиків з Одеси та батярів зі Львова, й «українськість» усіх цих персонажів нас не цікавить. (Тут Луганську нема чого протиставити, хіба «братків» із 1990-х років, але такі були в кожному місті). Хай міські історії не вписуються в український мета-наратив, зате вони належать до міських мітологій!

Якщо продовжувати розмову про брендування Одеси і Львова, то маємо між ними «дві великі різниці». Бренд Одеси за радянських часів створювали «професійні одесити» – вихідці з Південної Пальміри (за винятком іноміського «професійного одесита» Марка Бернеса). Одразу скажу: вираз «професійний одесит» я вживаю в позитивному розумінні, з ноткою ностальгії по тих часах, коли «раки були великі та по три», ба навіть «маленькі та по п’ять».

«Професійні одесити» говорили не тільки про Одесу, а й привласнювали елементи культури українського міста та загалом радянське єврейство. Ви питаєте, чому я так категорично кажу? «Одеська говірка» – насправді говірка багатьох українських міст. У Києві теж так говорять. Звісно, у Луганську і Львові розмовляють інакше. Ну й «одесит» за радянських часів було евфемізмом забороненого слова «єврей». Не можеш сказати «єврейський»? Скажи: «одеський»! І всі зрозуміють все. Такі так!

Сучасне брендування Львова, за висновком історика і публіциста Василя Расевича, відбувається у спосіб привласнення спадщини Другої Речі Посполитої. Цю спадщину позначають прикметник «галицький»3. Бо міжвоєнна Польща неґативно дискримінувала українців, а тому краще про неї не згадувати. А «галицький» – це ж західноукраїнський, із кавовим ароматом і шоколадним присмаком імперського Відня!

Підбиваючи підсумки, обидва брендовані міста наголошують на власній поліетнічности та полікультурности. «Злі язики», до яких належить й автор цих рядків, не можуть не вказати, що на сьогодні нескладно маніфестувати власну багатокультурну спадщину, коли ця поліетнічність залишилась у минулому. Але ж які прекрасні ці міста і все що з ними пов’язано!

4. Луганськ у радянській мітології Донбасу

Перше століття своєї історії Луганську залишалося бути повітовим, хоч і стрімко зростаючим, містом. Після 1917 року розпочалася радянська мітологізація Донбасу – краю вчорашніх революціонерів і сьогоднішніх трударів. Ось подивіться на цей більшовицький плакат революційних часів «Донбас – серце Росії». Зрозуміло, що тоді існувала Радянська Україна, яка – принаймні, на папері – була незалежною державою в союзі із Радянською Російською Федерацією. Але Донбас із його промисловістю був настільки важливим за умов нескінченної війни, що про нього писали окремо, підкреслюючи його значення для «червоної» Росії.

4 Donbas 1919

Більшовицький плакат «Донбас – серце Росії»

Так, брошура Р. Арського «Донецький басейн» (Москва, 1919) починається констатацією величезного значення Донбасу для Радянської Росії:

«Усі зусилля й уся увага Радянської Росії та найширших верст пролетарського і селянського населення звертаються зараз до боротьби за опанування Донецьким басейном. Од успіхів на південно-донецькому та українському – фронті залежить майбутнє становище Росії та ближчі промислові та виробничі перспективи»4.

А наприкінці брошури Р. Арський закликав вирвати Донбас з рук «дєнікінців», які панували там улітку – восени 1919 року:

«Для нашої економічної та промислової роботи Донецький басейн має винятково серйозне значення: без нього існувати ми не можемо, залишити його у сфері впливу контрреволюції ми теж не можемо і не повинні. Нам доводилося вже вказувати, що промисловість Донецького басейну, як така, не може відіграти для контрреволюції особливо серйозного значення; розвивати там промисловість вони не здатні, як на це був неспроможний царський уряд. Якби навіть денікінці та їхні союзники й закріпились у Донецькому басейні, вони могли би проводити тільки хижацьке хазяйнування, вони не розвинули би промисловости та нічого не змогли би зробити для її посилення. Органічно вони не здатні створити та розвинути промисловість. <...> А з іншого боку Донецький басейн необхідний для нашої промисловости та для нашого існування. Ми повинні його вирвати з рух тих елементів, які володіють його багатствами, почасти користаються з його виробництва на шкоду нам і винищують робітничий клас»5.

Мітологізація «революційного» Донбасу розпочалася дещо пізніше – в міжвоєнну добу. Стара кінохроніка 1970-х років (після другого перейменування міста на Ворошиловград у 1970 році) розпочинається з констатації того, що в місті «все дихає безсмертною пам’яттю про революцію»:

https://www.youtube.com/watch?v=Ext6dAYHf3Y

Стара кінохроніка про розвиток Луганська-Ворошиловграда

І до революційної мітології доклався своїм пером молодий Михайло Матусовський. До 1937 року, – до 20-річчя події, яку називали «Великою Жовтневою соціялістичною революцією», – у Луганську відкрили Меморіял Борцям Революції, збудований за рік до ювілею. Матусовський присвятив меморіялу вірш «Пам’ятник»:

Как будто вернувшись из дальних походов,
Как будто восстав из могильных камней,
Стоят сыновья трудового народа
На жестком граните, спиною к спине.

Направо, над серой холодной панелью,
Над городом, в грозной, как гром, вышине
Герой, в сапогах и железной шинели,
Верхом на тяжелом походном коне.

Дела его громки – руками своими
Он сбрасывал власти и брал города,
И помнят его украинское имя
Огонь и железо, земля и вода.

Налево – как будто сменившийся только –
В спецовке, штиблетах и штатском пальто,
Патронного цеха потомственный токарь, –
Контрольная марка — две тысячи сто.

5 Memorial Bortsam Revolution
Меморіял Борцям Революції у Луганську

Когда, налетев по горячему следу,
Враги окружили притихший завод,
Он вытер и смазал станок напоследок
И лег за починенный им пулемет,

Над городом ночью вдвоем остаются
Комдив и боец. Сообща воздана
Им почесть и память, и вместе поются
И вместе склоняются их имена.

К ним все долетает – и пороха запах,
Глухая стрельба с пограничных постов.
И если Пархоменко смотрит на запад,
То Цупов, прищурясь, глядит на восток.

Я знаю: у этих гранитных подножий
В минуту тревоги, в дыму и в пыли,
Мы головы склоним и в шлемы положим
Щепоть суховатой донецкой земли.

Качнутся штыки молчаливые наши
И хлынут к границам. И, свергнув покой,
Пархоменко вздыбит коня и помашет
Вослед уходящим железной рукой.

До комплексу входять пам’ятники двом революціонерам, командирам Червоної армії з Луганська – Олександру Пархоменку і Петру Цупову. Під час тодішніх репресій обидві постаті були «зручні» через те, що вони загинули в революційні роки, а тому їхнє прославлення було безпечною справою. Радянська історіографія приписала Пархоменку порятунок євреїв од погрому в жовтні 1905 року, хоча жодна дружина не протистояла погромникам6. Під час наступної революції Пархоменко воював у лавах Першої кінної армії Сємьона Будьонного. Перша кінна «уславилася» безпорядками та погромами. Але луганський командир однієї з дивізій «відзначився» навіть на цьому тлі. У 1920 році від розстрілу за безчинства, призначеного судом, Пархоменка врятував Іосіф Сталін7.

Цупову ж узагалі чи не «гуртом» віддали революційні заслуги інших партійно-державних діячів, зробивши одним із провідних революціонерів: досить зазирнути у старі енциклопедії. На мапі Луганська є чимало топонімічних об’єктів, присвяченим цим двом діячам. А незадовго до будівництва меморіялу, у 1935 році, Луганськ вперше перейменували на честь головного «нашого» революціонера – у Ворошиловград.

«Революційність» Луганська добре пасувала його «пролетарськости», яка відобразилась у знятому на Одеські кіностудії у 1960 році фільмі «Світ у вікні», або «Секрет щастя» (режисер – Володимир Кочетов, сценарист – Борис Сілаєв). Стрічка присвячена робітничій молоді Луганського тепловозобудівельного заводу. На екрані глядач бачить молодих людей, для яких кохання, пошуки щастя й ударна праця – рівноцінні складники життя, які уможливлюють один одного. Фільм російськомовний, але пісні українські – на вірші тоді молодого Миколи Сингаївського, якого згодом прославила пісня «Чорнобривці». Тлом екранних подій був Луганськ: велелюдний Парк культури і відпочинку імені Першого травня, нова центральна вулиця Радянська, врочистий Будинок техніків (сучасний Інститут культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка). Як не відчути себе сучасником побаченого!

https://www.youtube.com/watch?v=DLl9VTOsPL0

Молодість, кохання, праця в кадрах фільму «Світ у вікні»

Що ж було потім, коли пам’ять про революціонерів випарувалася, а трудові звитяги пролетаріяту знецінилися? У 1990-ті роки місто величезних машинобудівельних заводів стало містом розмаїтих базарів. Як і весь пострадянський простір. Незважаючи на відсутність грошей, люди не тільки продавали, а й купували. Як жартували тоді на базарах: «Ви скаржитеся на черги, а уявіть собі, що буде, коли видадуть зарплатню!». Луганську набагато більше пощастило, ніж шахтарським містечкам і селищам, з яких утікали люди. Від 2014 року ситуація повторюється: грошей немає, а по базарах і магазинах ходять. Ось що вміють наші люди краще за все і всіх – виживати за будь-яких умов! Зате з умінням жити маємо великі проблеми...

5. Різний Луганськ

Яким є Луганськ для різних його мешканців? «Мій Луганськ» – суто міське місто, хоч і з не дуже міськими людьми. Але таким він став не одразу. Звернуся до Луганська, про який написав російський письменник-еміґрант Алєксандр Ґєніс. Він ніколи не бував у Луганську. Це було улюблене місто його бабусі, в яке вона приїздила щоліта з Риги, в якій мешкала сім’я Ґєнісів. Бабуся письменника народилась у селі під Луганськом. А в місті вийшла заміж. Її чоловіку було затісно у Луганську. Вони перебралися до Києва. Саме Київ став улюбленим містом її доньки – матері письменника. Жінці з донькою довелося повернутися з Києва у Луганськ після того, як її чоловіка заарештували у 1937 року. Надам слово Ґєнісу:

«Повернувшись у Луганськ із Києва, бабуся з донькою занурилась у селянське [sic!] життя. Перша – з насолодою, друга – з жахом. <…>. Бабусин Луганськ був однією сім’єю… Вулиця виконувала роль села, і всіх, хто на ній мешкав, кликали на весілля. Вздовж будинків на козли ставили дошки. Накривали – миски, ложки, стакани – людей на сто. Лавки приносили свої. Бенкет складався зі звареного у жерстяному чані виварці борщу та кількох відер котлет, замовлених ради свята в їдальні. Чоловіки пили фруктовий самогон, жінки – теж, ба навіть дітям діставалася вишнева наливка. Після пригощання були повага та подарунки: нареченому – мопед у складчину, нареченій – білизна з вишивкою»8.

Відбиток сільських відносин із почуттям єдиної родини застав і я у своєму дитинстві, хоча мій Луганськ – місто багатоквартирних будинків. Ці стосунки тимчасово відновились у другій половині 2014 року, коли всі луганці, які залишились у місті, опинилися сестрами та братами за нещастям і небезпекою.

Але повернемося до Луганська бабусі письменника. Важко собі уявити подібне братерство серед мешканців багатоповерхівок. Луганськ з книжки Ґєніса – місто приватного сектору, який прилягає до центральних вулиць, тягнеться околицями та становить майже весь згаданий вище Кам’яний Брід. Як на мене, найбільш «братерським» можуть бути двори старих вуличок, яким властиво розташування кількох будиночків на одному подвір’ї.

Ну який міський двір обходився без галасливих дідів!

6 Lyubarov Dominoshnyky

Владімір Любаров «Доміношники» (2013)

Моє життя у Луганську було (наразі вживаю це холодне слово) майже цілком пов’язане із старою околицею, яка колись була новою окраїною, а зараз прилягає до центру. Не буду називати свій куток міста. Скажу тільки, що колись у цій містині розташовувався іподром, а неподалік – трамвайне кільце, а пізніше їх перенесли на нову околицю – в район обласної лікарні. Мій куточок Луганську – це лабіринти будинків, які утворюють силу-силенну знайомих дворів, в яких у дитинстві можна заблукати, та й «чужій» дорослій людини теж легко заплутатися. На квадратах великих дворів наприкінці весни тополиного пуху може бути не набагато менше, ніж розм’яклого снігу на завжди сльотавий Новий рік, а влітку – буквально ходиш по м’яких уламках Сонця – абрикосах.

У дитинстві Луганськ не здавався мені «моїм» містом, бо я народився в Уфі, і ми з мамою часто приїжджали до тамтешніх родичів. Згодом Луганськ став «моїм». Але без сентиментів. Я цінував виїзди за межі Луганська в архіви, бібліотеки та на історичні конференції, бо відчував, що у провінційному містечку важко зберігати ентузіязм молодого науковця, який нічого не отримує від своїх трудів. Звісно, крім лагідного натхнення і прекрасних друзів, на яких тримається світ. Тим не менше, я не збирався полишати мій Луганськ. Напевно, справді полюбив своє місто саме у 2014 році.

Насамкінець скажу, що серед луганців побутує легенда, нібито один із шлягерів Михайла Матусовського «Романс» («Целую ночь соловей нам насвистывал», або «Белой акации гроздья душистые») присвячений саме Луганську. Мовляв, пісня написана про наші акації! На превеликий жаль, ця красива легенда не правдива. Вперше романс «Белой акации гроздья душистые» був опублікований у 1902 році в збірнику «Цыганские ночи», без указівки авторства:

Белой акации гроздья душистые
Вновь аромата полны,
Вновь разливается песнь соловьиная
В тихом сиянии чудной луны!

Помнишь ли лето, под белой акацией
Слушали песнь соловья?..
Тихо шептала мне чудная, светлая:
«Милый, поверь мне!.. навек твоя».

Годы давно прошли, страсти остыли,
Молодость жизни прошла,
Белой акации запаха нежного,
Верь, не забыть мне уже никогда...

Романс був доволі відомим на початку ХХ століття. Саме тому режисер і сценарист телефільму «Дни Турбиных», Владімір Басов, замовив Михайлу Матусовському написати нові вірші для пісні – на основі відомого романсу, популярного за часів київського життя Міхаіла Булгакова. Причому умовою було те, щоб у пісні не згадувався «Київ». Тому в пісні йдеться про «місто» без конкретної назви. Поет блискучо виконав замовлення. А ми можемо примірити пісню, замість безіменного «міста», до будь-якого «свого» міста. Насамперед, до Луганська із його застиглими в танці вуличними акаціями.

https://www.youtube.com/watch?v=IZvjAuRlX-c

Відеофрагмент із кінострічки «Дни Турбиных»

із «Романсом» у виконанні Людміли Сєнчіної

Перед тим, як поставити крапку, загадаю сучасний знаковий текст із тих часів, коли головною інтелектуальною соцмережею був «Живий журнал», – «Правда про Луганськ» із «Записок покійного Мошиаха» блоґера Ель-Ґєрунда9. Феноменальний текст був пародією на напів правдиве уявлення про Донбас яко дітище радянських часів, а також відсилав до політичного життя 2004–2013 року, коли Луганськ був другим електоральним центром Віктора Януковича і «Партії реґіонів». Ви кажете, що Луганськ розбудований за радянських часів і голосує за «біло-синіх»? Дзуськи, насправді немає такого міста!

Сьогодні цей текст сприймається дещо інакше – ледве не яко соціологічне пророцтво. Якими би сюрпризами не закидала нас сучасність, дорогий Читальнику, пам’ятай: Луганськ є і буде!

Використані ілюстрації, аудіо- і відеозаписи запозичені з відкритих джерел

 

  1. Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Екатеринослав, 1880. – С. 815.
  2. Гаухман Михайло. Єврейський погром у Луганську в жовтні 1905 року: рапорт слов’яносербського повітового справника та історичний міф про луганський погром // Український археографічний щорічник. – 2016. – Т. XXII–XXIII. – С. 453–455.
  3. Расевич Василь. Публічна лекція «Що таке Галичина? Від міфу до бренду» (прочитана 5 жовтня 2016 року) // Культурний форум «ГаліціяКульт» (4-18 жовтня 2016 року, м. Харків).
  4. Арский Р. Донецкий бассейн. – Москва, 1919. – С. 3.
  5. Там же. – С. 46.
  6. Стисла історія Донбасу крізь призму «зовнішньої» та «внутрішньої» колонізації представлена в моїх електронних статтях: Гаухман Михайло. Донбас: колонізація і мітологізація. Ч. 1. Зовнішня колонізація (9 січня 2016 року); Ч. 2. Внутрішня колонізація (6 лютого 2016 року) // Україна модерна.
  7. Млечин Леонид. Ленин. – СПб.: ЗАО «Торгово-издательский дом “Амфора”», 2015. – С. 365.
  8. Генис Александр. Обратный адрес: автопортрет. – М.: Изд-во АСТ; Редакция Елены Шубиной, 2016. – С. 35.
  9. Див.: Правда о Луганске (8 января 2011 года) // Записки покойного Мошиаха.