Див. частину 1 >>

Дорогий Читальнику, перенесемося з Донбасу до Башкортостану. Поділюся власним враженням: що тільки не пов’язано з Уфою! Стільки людей і подій тут відбувалося, що кортить проспівати – слідом за місцевим уродженцем Юрієм Шевчуком – гасло з його англійсько-башкирсько-російськомовної пісні: «We all live in Ufa!».

https://www.youtube.com/watch?v=L1zZOy19Zn8

Аудіоролик із піснею групи ДДТ «Мы из Уфы»
(за однією з неправильних версій, назва групи походить
від Уфимського «Дома детского творчества»)

Група ДДТ з’явилися на світ у 1980 році. Але у 1985 році Юрію Шевчуку довелося втікати з Уфи – від місцевого КҐБ. Супроводжуючи кампанію проти рокера, того ж року в уфимській газеті «Ленинец» вийшла лайлива стаття про музиканта під заголовком «Менестрель із чужим “голосом”»:

«...[Я]ким чином радянські заклади надають свою сцену для пропаганди вульгарщини та несмаку (пошлости), які оспівує Шевчук із ансамблем ДДТ?»¹.

1. Башкортостан і Уфа: історичний екскурс

Побіжного ознайомлення з башкирською історією й етнологією – достатньо, щоби зрозуміти, чому середньовічні літератори називали евразійські степи «маткою світу». Напівкочові башкири до самого ХХ століття (за винятком раніше осілих північно-західних башкир) зберігали складну родоплемінну структуру: плем’я – рід – родове об’єднання (кілька сімей). А в тюркських народів Середньої Азії родоплемінну структуру утворювала більша кількість ланцюгів.

Кількість складників у кожному ланцюзі родоплемінної структури могла відрізнятись у різних башкирських племен. А головне – племена та роди могли мати різне «первинне» етнічне походження. В родоплемінній структурі башкир деякі складники мали такі назви (або «половинки» назв): Ҡыпсаҡ (половці-кипчаки), Ноғай (ногайці), Ҡалмаҡ (калмики), Ҡырғыҙ (єнісейські киргизи), Ҡаракалпак, Төрөкмән (туркмени), Татар, Ҡазантатар, Казанли (казанські татари), Мишәр (мішарі – субетнічна група поволзьких татар), Сыуаш (чуваші), Сирмеш (черемиси – марійці), Ҡатай (кидані) тощо. Всі називали себе Башҡорт – башкир, але були не зовсім однаковими.

«Іноетнічність» виявлялася у відмінностях в духовній і матеріяльній культурі, діялектах башкирської мови та різній графіці тамги – родового знаку власности. Звідси зрозуміло, що кожен кочовий народ – це розмаїта мозаїка кочових спільнот різного походження. А «народження» кожного народу відбувалося внаслідок складання/розкладання цих мозаїк, та ще й взаємної асиміляції кочових, напівкочових та осілих народів. І спробуй-но розібратися, вглядаючись у Середньовіччя, де тут іранці, де тюрки, де тюркизовані іранці, де фіни, де угри.

Ба більше, деякі родоплемінні назви башкир мають паралелі – такі ж самі або подібні за звучанням назви – серед інших тюркських народів Поволжя і Середньої Азії, а також угорців. Ці тюркські паралелі нагадують мені слов’янські паралелі поміж етнонімів Східної Европи: словени (Ільменські) – словенці – словаки (і слов’яки – «східні» словаки), поляни (на Дніпрі та Віслі), хорвати (на Балканах і білі хорвати – в Карпатах), серби (на Дунаї та лужицькі серби – на Шпрее).

Етимологія етноніму Башҡорт стовідсотково не з’ясована. Найбільш вірогідно, Башҡорт означає «чільний вовк». Вовк – давньотюркський тотем. У сучасній башкирській мові «вовк» – Бүре. Майже так само, як у багатьох тюркських, а також у монгольських мовах. Імовірно, Ҡорт – давньотюркська назва вовка, яка згодом була табуйована, і замінена словом Бүре². Подібно до того, як у слов’янських мовах утвердився евфемізм на позначення тотемного лісового звіря, чиє ім’я було табуйоване та забуте, – ведмідь.

Герб Бураєвского району Республіки Башкортостан.
У центрі розташований біжучий сріблястий небесний вовк Күк Бүре,
а навколо нього – тамги чотирьох башкирських родів:
Танып, Ҡырғыҙ, Йылан, Таҙлар

Появу етноніма Башҡорт легенди пояснюють різними сюжетами, за якими чільний вовк вів кочовиків до нового місця проживання. Цілком процитую чарівну легенду, складену башкирами племені Айле (або айлинськими башкирами), в якій тюркську оповідь про чільного вовка поєднали з історією ісламізації Поволжя (дужки та курсив упорядників. – М. Г.):

«Ті три сподвижники <Пророка> залишались у Булгарі десять років. Потім Габдрахман із Забірою вдвох пішли в Медину, а Хантил залишивсь у Булгарі й одружився на вилікуваній-таки від хвороби <доньці хана> Туй-біке. Сей Хантил багато років залишавсь у Булгарі, але одного разу він дуже засумував за Пророком нашим Мухаммадом, хай пребуде з ним мир і благословення Аллаха, і <пішов> ув Озорену Медину. Провівши багато місяців у дорозі, він побачився із Мухаммадом, хай спочине на ньому мир. Коли Хантил пробув три місяці перед лицем Посланника Аллаха, він захотів знову повернутись у Булгар. У Пророка, хай спочине на ньому мир, він попрохав благословення. Хантил сказав: “Як я дістануся назворот? Я забув дорогу, не знаю, <як дійти>”. Пророк, хай спочине на ньому мир, благословив його і сказав: “О, Хантил! Вийди із сієї Медини назовні, хай провідником тобі буде вовк!”. Коли Хантил вийшов із міста, він, не знаючи, в який бік іти, створив молитву в два ракати [порядок слів і дій у мусульманській молитві. – М. Г.], і тоді побачив: перед ним сидів якийсь вовк. Передавши себе волі Аллаха, він направився просто до вовка. І щойно він підійшов, вовк, кажуть, вирушив у дорогу. Провідник його ішов попереду, і Хантил, син Рабіга, вирушив по слідах вовка. Де Хантил приляже, <там> і вовк лягає і чекає, коли Хантил присяде, там і вовк сідає, а коли <Хантил> починає йти, то й вовк рушає. За волею Всевишнього Аллаха трьохмісячний шлях вони подолали за три дні та дісталися міста Булгар. І тільки-но вони досягли сього міста, вовк зник з очей Хантила. Наш рід пішов од Хантила, сина Рабіга, і за вовком, який розпочав <цей> шлях <наш> рід отримав назву башкурт»³.

У легенді міститься фраза, з якої й виходить етнонім: «вовк, який розпочав шлях» – юл башлагучы курт⁴.

Скульптурне втілення народної легенди про перетворення волелюбних сестер на зірок сузір’я Великого ковшу –
танцюючий фонтан «Сім дівчат» у центрі Уфи

Башкирсько-угорська проблема – окрема дискусійна тема. Нещодавно, якщо й не крапку, то жирну кому поставив український орієнталіст Андрій Ковалівський (1895–1969). У його посмертно опублікованій статті йдеться про тюрко-угорський синтез. У «Записці» Ахмеда Ібн Фадлана виокремлено дві групи башкир за релігійними віруваннями: одні сповідували поклоніння дванадцяти богам на чолі з Небом, подібне до тюркського тенгріянства, а інші – зоологічні культи, неначе обидві релігійні системи були привнесені різними етносами.

Ковалівський зіставив цю відмінність з тим, що візантійські та німецькі автори називали середньовічних угорців «турками», арабсько-персидські автори називали їх «башкирами», а угорський монах Юліян у ХІІІ столітті знайшов угрів-язичників у Поволжі⁵. Звідси харківський сходознавець дійшов такого висновку: тюркські племена підкорили поволзьких угрів, а середньовічні башкири – результат синтезу прибулих тюрків і місцевих угрів. Біетнічна композиція відбилась у дуалізмі релігійних вірувань. Ця композиція почасти залишилася в Приураллі, а частково – ринула в евразійські степи. Минули століття: на Дунаї угри асимілювали тюрків, а в Приураллі – навпаки.

Башкирські археологи та медієвісти Владімір Іванов і Валєрій Злиґостєв прийняли концепцію Ковалівського й доповнили її результатами археологічних досліджень, позаяк ранньосередньовічні археологічні культури Приуралля були угорськими⁶. Щоправда, башкирські історики не зважили на вказану арабсько-персидськими авторами присутність башкир на Дунаї.

Додам, що тюркизацію приуральских угрів здійснили не самі давні башкири – колишні федерати печенігів, а башкири разом із половцями. Після монгольської навали половецькі роди переселялися на північ, зокрема – у башкирські землі, долучившись до башкирської етнічної спільноти. Відтак відбулася кипчакизація башкирської мови: давня башкирська мова – огузько-печенізька, а не кипчацько-половецька. Якщо напередодні монгольської навали монах Юліян зустрів угорців у Башкортостані, то пізніше – ніхто там не знаходив угорців. Почекаємо, що скажуть опоненти концепції тюрко-угорського синтезу.

Якщо поява Луганська пов’язана із «внутрішньою колонізацією», тобто новим освоєнням соціяльного простору, що розгорнулася в південноукраїнських степах, то народження Уфи – результат «зовнішньої колонізації», російського підкорення Волзько-Уральского реґіону, що виявилося складнішою справою, ніж поступове заселення Сибіру. Російським військам потрібно було боротися із місцевими господарями – ногайцями та контролювати башкирські племена, більшість яких після взяття Казані у 1552 році невдовзі присягнули на вірність «новому падишахові»:

«...Казань-місто взяли росіяни. Після цього Білий бій [російський цар. – М. Г.] став падишахом», – розповідає шежере (генеалогічна легенда роду або племені) башкир племені Юрматы⁷. Аналогічно, російського царя називають у шежере племені Тамьян (виділення упорядників. – М. Г.): «...[В]ідправилися за викликом у Казань до султана падишаха, Великого князя Івана Васильовича»⁸.

Аркуш шежере племені Юрмати

У 1586 році росіяни спорудили дерев’яну фортецю – «Уфимський кремль» (первинно – Уфинський), хоча рішення про створення нового міста було ухвалене ще у 1574 році. Нове місто мало служити опорним пунктом російської влади та базою для стягання ясака з башкир – податку хутром, кіньми або медом.

Загадка назви міста полягає в тому, що ріка Уфа тече подалі від місця розташування Кремля. Кремль знаходився на березі ріки Білої – Аҡиҙел. Чому ж тоді місто назвали Уфою, а приміром не Бєлорєцком? Так іменується інше башкирське місто – металургійний центр в Уральських горах. Питання відкрите. Старовинна легенда пояснює назву тим, що неподалік, на березі Уфи, мовляв, було ногайське місто⁹. Але про це місто нічого більше не відомо.

Уфимський кремль у XVII–XVIII столітті
(об’ємна реконструкція з експозиції
Національного музею Республіки Башкортостан)

Спочатку для башкир зміна підданства означала тільки зміну підданства, і ясак пішов не до Казані, а до Москви – спочатку через Казань, а потім через Уфу. Росіяни допомагали башкирам в їхньому протистоянні з ногайцями, а пізніше – в боротьбі з калмиками. Але у XVIII столітті Імперія поступово запровадила свою систему влади на місцях, придушивши низку повстань, викликаних зловживаннями корумпованих чиновників. Найбільшими та найвідомішими були повстання Батирші (1755–1756) і Салавата Юлаєва (1773–1774). Останнє відбувалось у рамках Селянської війни під проводом Ємєльяна Пуґачова.

https://www.youtube.com/watch?v=tIP4GtvD0IE

Історичний кінофільм «Салават Юлаєв» (1940)
з неісторичним геппі-ендом оспівував «дружбу народів»
іще до того, як це стало мейнстрімом

У 1798 року було створене Башкирське (Башкирсько-мещеряцьке) військо. Башкири та мещеряки (татари-мішарі) були перетворені на військовий стан, подібний до козаків. Через це слово «башкир» стало не тільки етнонімом, а й назвою стану. Завдяки цьому «розширенню поняття», до складу башкирів увійшли «первинно» іноетнічні групи тюркського й фінського населення реґіону.

Великий удар по традиційному способу життя був нанесений у ХІХ столітті, коли земельні угіддя башкирських родів значно зменшились через переселенських рух і маніпуляції із земельними угіддями. Башкирам (за винятком північно-західних) довелося полишити напів кочове життя, і перейти до осілого землеробства. Деякі публіцисти межі ХІХ–ХХ століття навіть пророкували вимирання башкир, подібно до катастрофічного зменшення корінних народів Сибіру. Попри наявність у башкир імунітету до европейських хвороб і ферменту для перетравлення спиртових напоїв. Інші автори опонували цим скептикам¹⁰. Але сам спір – показовий для розуміння російського орієнталізму: більш «м’якого», ніж західноевропейський.

«Північними амурами» називали башкирських вершників,
озброєних луком і стрілами, французькі військовики,
зіткнувшись із ними під час Французько-російської війни
1812 року і Закордонного походу російської армії

Переходячи до ХХ століття, відзначимо, що Уфі судилося бути столичним містом для різних державних утворень. У вересні–жовтні 1918 року Уфа була столицею Росії – «білої Росії», поки представникам Усеросійського тимчасового уряду, або «Уфимської директорії», не евакуювалися до Омська. А той уряд скинув адмірал Алєксандр Колчак.

У 1922 році Уфа стала столицею Башкирської республіки (Великої Башкирії), коли до первинної території Башкирської автономії (Малої Башкирії) прилучили майже всю Уфимську губернію (за винятком Мєнзєлінського і Златоустовського повітів, а також північної частини Бірського повіту). До того національний провідник, голова Башкирського військово-революційного комітету в 1919–1920 роках Ахметзакі Валіді виступав проти розширення теренів республіки, щоби не перетворити «башкирський» Башкортостан на «російську» Уфимську губернію. Але, завдяки коренізації, яка загалом продовжується тут по сьогодні, пересторога Закі Валіді не справдилася, принаймні, цілком не справдилася.

Відволікаючись від справ Уфи, відзначу, що в Башкортостані, як і в Україні, побутує міт про «першу столицю». До того ж надзвичайно подібний. Українській міт полягає в тому, що Харків був «першою столицею», бо в ньому до 1934 року (крім весни – літа 1919 року) розміщувалися вищі органи влади Радянської України. Це переконання є мітом через дві причини. По-перше, крім Радянської України (у формі УНР–УСРР–УРСР) була ще нерадянська УНР із центром у Києві. Власне, більшовицька УНР із центром у Харкові виникла яко «червоний двійник» первинної УНР. По-друге, Харків завжди розглядали яко тимчасову столицю. Хай немає нічого більш тривалого, ніж тимчасове, і перенесення столиці до Києва затягнулося до 1934 року, хоч і до того Київ кілька місяців побував столицею Радянської України у 1919 році¹¹.

У Башкортостані «першою столицею» називають зауральске село Темясово (у сучасному Баймаксmкому районі). Бо в 1919–1920 роках, після того, як башкирські націоналісти перейшли з боку «білих» на бік «червоних» і Башкурдістан перетворився на Радянську Башкирію, резиденцією башкирського уряду було саме це село. Але насправді першою столицею Башкортостану від осені 1917 року був Оренбург. Власне, Башкурдістан виник у межах Малої Башкирії – в зауральських повітах Оренбурзької губернії.

На початку 1918 року Оренбург захопили «червоні» та заарештували уряд – башкирське національне шуро (буквально – башкирська національна рада). Після повстання Чехословацького корпусу уряд відновився у Челябінську, а потім повернувся в Оренбург. Але наприкінці 1918 року через конфлікт із «білими», викликаний відмовою Верховного правителя адмірала Алєксандра Колчака від федеративного устою Росії та визнання автономного Башкурдістану, а також через невдалу змову башкирських та казахських (киргизьких) провідників і деяких козаків проти отамана Оренбурзького козацького війська, генерала Алєксандра Дутова, башкирським урядникам довелося полишити це місто.

Будівля Темясовського історико-краєзнавчого музею
з пам’ятником Ахметзакі Валіді

Офіційно ж сучасне керівництво Республіки Башкортостан веде відлік існування республіки від укладеної 20 березня 1919 року в Москві угоди про входження автономної Башкирії до складу федеративної Росії. Саме тому Темясово називають «першою столицею». В будинку, де певний час діяв башкирський уряд – Башкирський воєнно-революційний комітет, наразі розташований Темясовський історико-краєзнавчий музей. У 1920 році з Темясово навіть планували створити місто. Та, зрештою, у 1920 році офіційною столицею республіки зробився Стерлітамак, в якому Башвоєннревком знаходився ще з 1919 року.

2. Башкортостан і Україна:

Уфа – культурна столиця евакуйованої України

Під час Другої світової війни Уфа майже зробилася культурною столицею України. В місто евакуювали Президію Академії наук УРСР і низку академічних інститутів, а також керівництво Спілки письменників УРСР. Надам слово письменнику Петру Панчу:

«Днів десять всі перебували на урядових дачах серед буйної зелені і хмари комарів. Одного погляду на тутешню природу було досить, щоб згадати пейзажі художника Нестерова. Виявилося, що саме тут він їх і малював.

Міхаіл Нєстєров «В Уфі»

Прибували нові ешелони евакуйованих, і перша партія мусила переселитися в місто. В розселенні українців башкири виявили велику гуманність і братерське ставлення: кожен з башкирських письменників надавав пристановисько українському чи його родині, художник – художнику. Н. Рибак, І. Кочерга і М. Рильський оселилися в гостиниці “Башкирія”, Олександр Копиленко зупинився на вулиці Хадуйбердіна [Худайбердіна. – М. Г.], порослій високими бур’янами, Юрій Яновський — на вулиці Карла Маркса. Я з родиною — у башкирського поета Сайфі Кудаша, на Гоголівській.

До Уфи евакуювалася також редакція журналу “Радянська література”, згодом прибула і “Літературна газета”. Сюди ж перебралося і видавництво Спілки письменників. Хоч склад редакцій був надто ущільнений, журнал і газета виходили регулярно і підносили дух читачів, евакуйованих з України.

Видавництво СРПУ [Спілки радянських письменників України. – М. Г.] почало випускати бібліотечку під назвою “Фронт і тил”. У автора цих рядків вийшли збірки оповідань “Рідна земля” і “Відблиски пожеж”.

Міхаіл Нєстєров «Батьківщина Аксакова»

Частина письменників стала працювати в Інституті суспільних наук АН УРСР як наукові працівники. У великій кімнаті попід стінами тяглися стелажі з книжками, а посередині за довгим столом впритул працювали всі співробітники інституту. Очолював його академік М. Калинович. Теми у всіх були зв'язані з війною — Володимир Сосюра працював над збіркою віршів “Під гул гармат”, Олександр Копиленко над низкою оповідань – “Допит”, “Батько”, “Мовчання”. Я опрацьовував тему “Українські партизани”.

Під час перерви всі співробітники виходили в коридор, збивалися біля карти, що висіла на стіні, і переставляли прапорці за останніми повідомленнями “В последний час”. Лінія фронту невблаганно посувалася на схід.

Касім Девлеткільдєєв «Башкир – мисливець на ведмедя» (1928)

У вересні того ж року Інститут суспільних наук послав експедицію до башкирських сіл Санжарівки і Боголюбівки для вивчення змін у мові переселенців із України. До експедиції входили співробітник академії Петров, Копиленко і я. Поїхав з нами й башкирський художник Девлеккілдієв [Девлеткільдєєв. – М. Г.]»¹².

В Уфу переїхала Президія Академії наук УРСР і гуманітарні науково-дослідні установи. У липні 1941 року гуманітарні та економічні інститути – мовознавства, літератури, економіки, археології, історії та фольклору, а також Кабінет з вивчення єврейської мови, літератури та фольклору були об’єднані в Інститут суспільних наук. Інститут очолив фахівець з історії індійської літератури, до того – директор Інституту мовознавства, академік Михайло Калинович. Його заступником став археолог-античник, до того – директор Інституту археології, член-кореспондент Лазар Славін¹³. Однак у березні 1942 року було вирішене за доцільне розділити Інститут суспільних наук на чотири заклади: Інститут економіки; Інститут історії і археології; Інститут мови і літератури імені Т. Г. Шевченка та Інститут фольклору і мистецтва¹⁴.

Будинок спиртотресту, в якому у воєнні часи
була розташована Президія Академії наук УРСР¹⁵

В Уфі були написані нові – патріотичні – колективні праці з української історії. Деякі науковці зайнялися дослідженням місцевих проблем. Археологи знайшли нові матеріяли для досліджень. А філологи та фольклористи досліджували народну творчість місцевих українців. Так, українські фольклористи створили колективну працю «Українці в Башкирії»¹⁶. Пізніше, в березні 1942 року, Рада народних комісарів України завважила Президенту Академії наук, що «основну увагу» в наукових дослідженнях треба приділяти не «економіці й культурі Башкирії», а «культурі й економіці України»¹⁷.

В Інституті суспільних наук працював колектив письменників на чолі з академіком Павлом Тичиною. Великий поет, у рамках «академічної» тематики, написав нарис «Патріотизм у творчости Мажита Гафурі», виданий в Уфі у 1942 році, та перекладав вірші цього великого башкирського поета («свого» і для поволзьких татар). А Юрій Яновський писав твір (роман? повість?) «Штурм Уфи» про бої між «червоними» та «білими» навесні 1919 року, про відомих учасників баталій – Міхаіла Фрунзе і Васілія Чапаєва з його політруком Дмітрієм Фурмановим¹⁸. Чи написав Яновський цей твір? А в згаданій Петром Панчем серії «Фронт і тил» випускалися дешеві книжки з патріотичними творами українських письменників. У 1942 році побачив світ двотомний літературний альманах української літератури «Україна у вогні»¹⁹.

Меморіяльний будинок-музей Мажита Гафурі
створений у будинку, в якому поет мешкав із 1923 по 1934 роки

Окремо скажемо про великого поета Павла Тичину, який в евакуації мешкав у будинку башкирської еліти у самому центрі Уфи та очолив Інститут мови та літератури імені Т. Г. Шевченка, виділений зі складу Інституту суспільних наук. Чуйний дослідник його життєтворчости, теж великий поет – Василь Стус, відзначав, що від 1933 року Тичина, якщо виражатися словами Владіміра Маяковского, «наступив на горло власній пісні»:

«Поет у Тичині пішов у довічне тюремне ув’язнення. Тільки під час коротких “тюремних прогулянок” він здобувався на окремі речі, гідні його великого таланту. Передусім це стосується періоду Великої Вітчизняної війни, коли відбулося одживлення паралізованої в 30-і роки літератури (поема “Похорон друга”), окремих поезій і однойменної зі збіркою поеми “Срібної ночі”. Мимоволі хочеться зауважити, що найживішими і справді людяними у Тичини були, здебільшого, вірші про смерть – чи не єдина жива тема його вигаслого генія».

Згадана поема «Похорон друга» – справжня поетична симфонія! – була написана восени 1942 року, коли поет мешкав ув Уфі. Можливо, словосполучення «синій сніг» і «фосфорний блиск землі», про які йдеться в пейзажний рядках, пов’язані саме з Уфою, де зима починається раніше, ніж в українських землях і сонце сходить тільки у першій половині дня. А використання цих слів, як завважила лінгвіст Леся Ставицька, символізує смерть і горе²⁰.

Будинок фахівців, в якому під час війни мешкали евакуйовані,
зокрема – Павло Тичина, а по війні – представники башкирської еліти

Чому воєнний час підніс поета до короткочасного відродження? Популярний російський літератор Дмітрій Биков ув одній зі своїх публічних лекцій висловився, що поетам потрібне «відчуття власної правоти». 1930-ті роки забрали це почуття в Павла Тичини. Для того, щоби не просто виживати, а жити за тих часів, займатися громадською справою та науковою роботою, доводилося відмовитися від «власної правоти», визнавши право визначати критерії істини «вищим інстанціям». Війна, як здається в її часи, розставляє все по своїх місцях. Війна повертає «почуття власної правоти» тим, хто обстоює право на життя свого народу. Пізніше, перебуваючи в Москві, поет написав відомий вірш «Я утверждаюсь...»:

І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Із цих рядків лунає не тільки віра в народ і сподівання на відродження України, а й самоствердження поета, який повернувся до самого себе – до свого слова...

Як зв’язок між Башкортостаном та Україною відчували у воєнні роки? У 1943 році молодий башкирський поет Мустай Карім (1919–2005) у своєму фронтовому щоденнику записав вірш «Україні» з алюзіями на Миколу Гоголя і Тараса Шевченка (російський переклад М. Максімова):

О Украина! Ветви наклоня,
Вся в яблонях, плывет твоя долина.
Сапер открыл траншею для меня,
Твои цветы засыпав, Украина!

Нет, не тиха украинская ночь!
Она дрожит, она к земле припала.
Я так спешил, чтоб яблоням помочь...
Трясется сад от пушечного шквала.

И чудится, что яблоня ко мне
Метнулась от пылающего тына,
К траншее руки протянув в огне,
Как девушка, чье имя Катерина.

Не блещут звезды. Воздух режет свист.
Прозрачно небо? Нет, оно незряче!
А на лицо мое скатился лист,
Упал слезою девичьей, горячей.

Мустай Карім на світлині воєнних років

Довольно слез! Меня послал Урал,
Чтоб ты утёрла слезы, Катерина.
Я под Уфою землю целовал,
Чтоб ты цвела, как прежде, Украина!

Чтоб яблоки склонялись на цветы,
Над нашей перепаханной траншеей,
И только ты срывала, только ты
Срывала их, от счастья, хорошея;

И помнила о братьях, что помочь
Пришли тебе, и снова, в море хлеба,
Была тиха украинская ночь,
Спокойны звезды и прозрачно небо.

3. Проблема брендування та мої кутки Уфи

Що немісцеві знають про Уфу? Уфу «прославив» відомий блоґер Ілья Варламов, який протягом 2015 року написав кілька текстів про «погану» і два тексти про «добру» Уфу²¹. Не буду їх переказувати: пожартую, що з погодою Уфі зазвичай не щастить.

Чому саме у 2015? У липні 2015 року Уфа приймала великий саміт країн ШОС-БРІКС. Пізніше в місті тривали менші за обсягом, галузеві форуми країн ШОС-БРІКС. Так Уфа конкурує з вічною суперницею Казанню за звання «внутрішнього» центру Росії: 2020 року в Уфі відбудеться «Всесвітня Фольклоріяда». Крім цього, республіканська влада підтримує академічну музику. Тим паче, відомий музикант Владімір Співаков – уродженець Уфи.

Своєму гостю, крім великих форумів і симфонічних концертів, Уфа може запропонувати старі та нові архітектурні споруди та виплекану башкирську екзотику. Решта – здебільшого для «внутрішнього вжитку». Візьмемо місцевий бренд – логотип Уфи «Три шурупа». Це графічна гра з башкирською назвою міста – Өфө. Що це значитиме для людей не з Башкортостану?

Скульптурна композиція «Три шурупа» у центрі Уфи

На брендування міста працює й кінематограф. У квітні 2017 року в кінотеатрах з’явився фільм кіностудії «Башкортостан» – молодіжна комедія «З Уфи з любов’ю» (режисер – Айнур Аскаров, сценарист – Айдар Аскаров). Події стрічки відбувається на вулицях і в кутках центру Уфи. Але чому увага обмежилася центром? У місті є живописні місця поза центром. Попри те, що фільм має успіх на усеросійських фестивалях, що він життєрадісний і пригодницький, мені він здається теж продуктом для «внутрішнього вжитку»: кожен персонаж стрічки – тільки передбачуваний персонаж. Як у телесеріялах, а не в добрих фільмах.

https://www.youtube.com/watch?v=1ZosEQaElxU

Трейлер кінофільму «Из Уфы с любовью»

Повернемося до другої половини ХХ століття. Як і у випадку з Луганськом, познайомлю читальників із власною «маленькою батьківщиною», хоч і не маю до неї особливих сентиментів. Уфа має кілька віддалених районів, які є новозбудованими або зросли із колись самостійних населених пунктів. Розтягнене місто перетворюється на ранкове і вечірнє жахіття для своїх мешканців. Неважко уявити собі ранок і вечір, коли тисячі людей вирушають у центр міста і повертаються з нього на околиці. Уфа – один із російських чемпіонів за пробками!

Неоднорідність Уфи походить від того, що основна частина міста затиснена між узбережжя двох річок – Білої та Уфи, а нові райони – збудовані за межами «уфимського півострова». В двох місцях простір між двома ріками розширяється: саме там і знаходиться центр Уфи, звідки починалося місто, і віддалена від нього Чєрняковка.

Народився та провів перші роки життя у віддаленому районі Чєрніковка, що певний час був окремим містом – Чєрніковском. Зараз цей район прилягає до основної частини Уфи, яка досягла Чєрніковку в пізньорадянські часи. Попри це, у лексиконі мешканців району залишається старий вираз: «поїхати в місто», тобто в основну частину Уфи.

Якщо звертатися до мови «соціяльного расизму», то «підозрілим» районом Києва є Троєщина, Луганська – Кам’яний Брід, а Уфи – Чєрніковка (у сучасному лексиконі – Чєрняґа). Бо це пролетарський район із кількома заводами. Подібна репутація не є справедливою, але це бодай якась міська мітологія. Знаменита одеська Молдаванка показала, що «дурна репутація» – може бути романтичним духом місця!

«Заповідник сталінського ампіру» –
початок вулиці Пєрвомайської та прилеглі вулиці

Місцеві мешканці називають Чєрніковку «архітектурним заповідником сталінського ампіру». Велику центральну вулицю району – Пєрвомайську (перша назва – Нова вулиця, наступна назва – проспект Сталіна) прикрашають розкішні повоєнні будівлі. Серед них є місцеві «вежі-близнюки» – восьмиповерхові будинки обабіч Пєрвомайської. Тривалий час «восьмиповерхівка» була найвищою будівлею всієї Уфи. Далі довга і широка вулиця Пєрвомайська переходить у вулицю «хрущовок», побудованих того ж часу, коли й «моя» частина Луганська.

Уфимська «восьмиповерхівка»

А ще у Чєрніковці розташовані затишні зелені дворики. Вони нагадують мені родимі частини Луганська. Цим дворикам і залізничній станції «Чєрняковка» присвячена бардівська пісня Іґоря Блінова, якою й завершую свій етюд про Уфу:

Для меня здесь нет секретов
В тополином царстве этом,
В шаль пуховую одета,
Все здесь знаю наизусть.

Здесь бульваров нет хваленых,
Но свиданьем окрыленный,
Я по самой отдаленной
Тихой улочке пройдусь.

https://www.youtube.com/watch?v=1ju-FBJDup4
Пісня «Черниковка» у виконанні свого автора – Іґоря Блінова

* * *

Що ж я можу сказати про сучасність, яку старанно обходжу в своїх «міських» етюдах? Відчуваю, начебто 2014 року сталася велика повень. Різні люди обрали різні острови, багато хто плаває по хвилях у човнах. А я нібито зачепився за дерево, та й застряг між небом і землею. Щоправда, це дерево – дерево науки – рятує і живить мене.

Використані ілюстрації, аудіо- і відеозаписи запозичені з відкритих джерел

1. Цит. за: Мартов Иван. Мы вскормлены пеплом великих побед. Тридцать лет назад: рок-поэзия и перестройка (6 июля 2017 года) // Горький.
2. Илимбетова Азалия, Илимбетов Фаттах. Культ животных в мифоритуальной традиции башкир. – 2-е изд., испр. и доп. – Уфа: Гилем, 2012. – С. 55.
3. Башкирские родословные / Сост., предисл., пояснения к пер., пер. на русс. яз., послесл. Р. М. Булгакова, М. Х. Надергулова; указ. факсимиле Р. М. Булгакова. – 2-е изд., испр. и доп. – Уфа: Китап, 2016. – С. 178.
4. Там же. Підсторінкова виноска b.
5. Ковалевский Андрей. Башкиры в Х веке по данным Ибн Фадлана // Хазарский альманах. – Т. XIII. – М., 2015. – С. 35–64.
6. Иванов Владимир, Злыгостев Валерий. Это были башкиры… – Уфа: Китап, 2016. – С. 45–48.
7. Башкирские родословные. – С. 56.
8. Там же. – С. 123. Курсивом у цій археографічній публікацій виділяють неперекладні слова, а напів жирним шрифтом – запозичення з російської мови, записані арабським письмом.
9. (Рычков Пётр). Топография Оренбургской губернии. Сочинение П. И. Рычкова 1762. – Оренбург, 1887. – С. 372.
10. Юлдашбаев Билал. История формирования башкирской нации (дооктябрьский период). – Уфа: Башкирское книжное издательство, 1972. – С. 59–68.
11. Див. докладно про міт Харкова яко «першу столицю України»: Єфіменко Геннадій. Міфи та факти про «першу столицю України» (28 березня 2014 року) // HISTORIANS.IN.UA.
12. Панч Петро. На Калиновім мості: повість минулих літ. – К.: Молодь, 1983. – С. 203–204.
13. Протокол засідання Президії АН УРСР про розгортання наукової роботи Академії в евакуації (21 липня 1941 р., м. Уфа, Башкирська АРСР) // Історія Національної академії наук України (1941–1945). – Ч. 1. Документи і матеріали. – К., 2007. – С. 59.
14. Службова записка Президії АН УРСР до ЦК КП(б)У про діяльність Інституту суспільних наук АН УРСР в евакуації, необхідність його розукрупнення та тематику новостворених інститутів (не пізніше 27 березня 1942 р.) // Там само. – С. 108.
15. Тут і далі відомості про будинки та вулиці Уфи запозичені з популярного історичного путівника: Синенко Сергей. Неторопливые прогулки по Уфе: городской путеводитель. – Уфа: Китап, 2010. – 376 с.
16. Циганкова Елла. Сходознавчі установи в Україні (радянський період). – К.: Критика, 2007. – С. 138.
17. Лист заступника Голови РНК УРСР Ф. А. Редька до Президента АН УРСР акад[еміка] О. О. Богомольця про переорієнтацію тематичного плану Академії у 1942 р. на опрацювання проблем, пов’язаних з відбудовою економіки і культури України (14 березня 1942 р.) // Історія Національної академії наук України (1941–1945). – Ч. 1. – С. 94.
18. Інформація акад[еміка] АН УРСР П. Г. Тичини про роботу Групи художньої літератури при Інституті суспільних наук АН УРСР. (2 серпня – 9 вересня 1941 р., м. Уфа) // Там само. – С. 61–63.
19. Рахимкулов Мурат. От Горького до наших дней. – Ч. II. Двадцатый век. – Уфа: Китап, 2013. – С. 275.
20. Ставицька Леся. «Похорон друга» Павла Тичини // Культура слова: республіканський міжвідомчий збірник. – Випуск 41. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 5–10.
21. Варламов Илья. Что за ужас происходит в Уфе? (3 марта 2015 года); Плохая Уфа. Часть 1: Грязь (6 апреля 2015 года); Плохая Уфа. Часть 2 (7 апреля 2015 года); Хорошая Уфа (8 апреля 2015 года); Как Уфа готовится к саммитам ШОС и БРИКС (3 июля 2015 года); Хорошая Уфа (23 декабря 2015 года) и др. // VARLAMOV.RU.