Минулого разу я задавався питанням, якою є історична політика сучасної України – і держави, і громадськости, навіть переважно останньої. Загалом охарактеризував цю політику за допомогою поняття «некритична нормалізація». Так назвав нормалізацію української історії. Для неї властиві наголос на національно-визвольній боротьбі та визнання конфліктів у минулому здебільшого на етнічному рівні «свої–чужі». Тепер спробую в тезовій формі надати позитивну відповідь на питання: «Як може бути представлена критично нормалізована українська історія?».

1. Кантівські підстави концептуальної гуманітаристики
    
    Пропоную розпочати міркування із сакраментального питання: «Що є істина?». Точніше: «Як можлива істина?».
    Сучасне гуманітарне знання здається мені не тільки позитивістським, а ще й кантіянським. Панування позитивізму бачу в умовному «роздвоєнні» знання на «теоретичний» і «фактичний» поверхи. Однак «законодавці мод» серед науковців-гуманітаріїв – кантіянці. Зараз поясню, чому дійшов такого висновку. Спершу нагадаю загальновідому тезу з курсу філософії для студентів нефілософських факультетів. За Кантом, людська свідомість пізнає навколишній світ через розумові категорії: «причина–наслідок», «необхідність–випадковість» тощо. Ці категорії «надто людські», а тому людині залишається вивчати безліч явищ, не сподіваючись на зустріч із остаточною істиною – «річчю-у-собі».
    Головне для нас – Кантівський принцип: наші поняття є неодмінною умовою пізнання, які не віддільні від суб’єкта пізнання. На перший погляд, гносеологія Канта – філософія для природознавців. Однак мені ближче переосмислення кантіянства Ернстом Кассірером: категорії пізнання мають не загальний розумовий, а саме культурний характер.
    Тепер подивимося на сучасну соціяльно-філософську концептуалістику. В ній панує соціяльний конструктивізм: суспільство творить – відтворює та перетворює – уявлення про себе і свої процеси – символічний вимір соціяльного буття. Чим це не повернення до старика Канта? Тільки в редакції Кассірера.
    У латентному кантіянстві наших часів відсутній принциповий суб’єкт–об’єктний поділ. Як можлива істина для сучасної гуманітаристики? Істина – це адекватна презентація соціокультурних процесів, що дозволяє зрозуміти їхнє функціонування та перенести здобуте знання на інші ситуації. Гуманітарні дослідження пов’язані із застосуванням певної «сітки» символічних форм пізнання: категорій, понять, символів, образів, емоцій тощо.
    Якщо говоримо про історичну науку, то маємо «сітку» минулого. Але ми не можемо її напряму використовувати, бо це «чужі» поняття. Ми маємо накинути на минуле свою історіографічну «сітку», в яку й потраплять, зокрема, символічні форми минулого. Загалом, чим софістикованіша робота науковця, який має справу з подвійною «сіткою» понятійного апарату, – тим адекватніша презентація минулого в його численних проявах.
    До чого ж веду? Для розпитування про засади презентації української історії потрібно визначити категорії, якими доречно оперувати з минулим-у-сучасности. На кшталт: «територія», «влада», «етнос», «нація» тощо – стосовно української історії. Далі пропоную їхній розгляд.
    
    2. Територія і влада
    
    Основою презентації історії України є її територія в сучасних державних кордонах. Наголошу на відмінностях загального територіяльного бачення від концепції української історії Омеляна Пріцака. Для нього історія України – це історія насамперед політичних еліт різних етнічних спільнот. Сучасний історик не погодиться із цієї «політизацією», або «елітаризацією» історії. По-перше, в українська історія не починається з появою перших спільнот із політичними верствами, бодай простих вождіств. По-друге, історичні дослідження є плюралістичними за своєю проблематикою.
    Варто визначити умови «виходу» за межі кордонів України, визначених у 1954 році. Першою умовою є соціяльно-політичні явища, які виникли поза українськими межами та/або ними не обмежуються, і поширення культурних або етнічних спільнот, наявних на українських теренах, поза ці межі.
    Друга умова – центр влади. Питання влади не віддільне від питання про «територію історії». Якщо центр влади знаходився в межах України, то наш погляд охоплює всі терени, підвладні цьому центру. Якщо йдеться про Київську Русь або Кримський ханат, то сягатимемо своєю увагою російського Помор’я та степів Передкавказзя. А якщо за межами України? Так чи інак доведеться охоплювати уявою терени цих держав із певною селекцією подій і процесів, щоби не «провінціялізувати» історичний погляд.
    
    3. Подвійна нація
    
    Українська історія розпочинається задовго до появи на історичній арені етнічних українців. Однак яка «українськість» – без українців? Своєрідність українській історії надає український етнос. Його присутність дозволяє визначити історичну арену, на якій українці взаємодіяли з іншими спільнотами. А презентуючи «доукраїнське» минуле України, можна обрати тяжіння до споріднених з українцями спільнот, первинних щодо них – слов’янського населення Східної Европи та Київської Русі.
    Сучасність спричиняється до ускладнення ситуації. Адже множинні традиційні спільноти з різним характером лояльностей поступилися культурно гомогенним – хоч і соціяльно гетерогенними – націям, які претендують бути носіями влади. Процеси націєтворення призводять до «роздвоєння» націй. По-перше, йдеться про «політизацію» певного етносу – в його обсязі «і мертвих, і живих, і ненароджених», а по-друге – «політизацію» громадського життя на певних теренах.
    Поняття «етнічної» та «політичної» нації здаються мені тавтологічними: всіляка нація політична і багато націй етнічні. Волію говорити про потенційну й актуальну націю. З потенційної нації можуть «випасти» еміґранти та одноплемінники, які обрали іншу національну ідентичність. До актуальної нації належить усе не байдуже до громадських справ населення держави.
    У нашому випадку: в чому відмінність між етнічним українцем і не-українцем у рамках актуальної нації? Етнічні українці становлять ядро нації. Тут виступаю послідовником політолога Тараса Кузьо, який наголошує на тому, що всі «політичні» нації розпочинаються з націй «етнічних». Не-українці ж належать не тільки до української актуальної, а й до інших – потенційних націй. Множинна лояльність нікуди не дівається. Неможливо уявити націю без протиріч і відмінностей. І всередині однієї етнічної спільноти, і між різними етнічними групами.
    Сучасні етнічні українці в Україні є урбанізованою спільнотою з абсолютною чисельною перевагою. Тому вони можуть не лякатися ані гаданої економічної конкуренції з боку інших народів, ані привидів подвійної лояльности меншин. Своєю чергою, сьогоднішнє становище дозволяє позбутися уявлень про суперництво з етнічними меншинами при розгляді української минувшини.
    
    4. Імперія та гібридність
    
    Цинічно кажучи, з домодерною історією справа простіша, ніж із модерною, і не тому, що простіша історія, а тому, що дальша від нас. Тарас Шевченко здається близьким до нас, а Григорій Сковорода, – за часом набагато ближчий до Шевченка, ніж Шевченко до нас, – залишається віддаленим, бо жив і творив у «донаціональну» епоху.
    Імперія змушує нас стикатися з узаємодією «категорій історії». Україна була частиною імперій і робила свій значний внесок в їхню розбудову та розширення. Імперії пропонували не тільки стабільну та потужну владу, а й втілення певних, надзвичайно привабливих ідей – високої культури або особливої цивілізації (без лапок і в лапках).
    «Ситуація Імперії» полягала в постійному перетворенні владних структур, в яких перебували спільноти, нерівнозначні з перспективу Центру. Імперія допускала розмаїтість, але з урахуванням певних принципів: 1) простого принципу: чим більше відмінностей у культурі – тим менше доступу до влади; 2) складного принципу: чим більше відповідаєш стандартам культури (або різних культур) – тим більше доступу до влади.
    Якщо говоримо про Україну та українців, то «втягнення» в Імперію означало дедалі більшу втрату «українськости». Однак концепт «гібридности» може вберегти українське минуле імперських часів од повного розчинення в імперській історії. Застосовую поняття «гібридність» за редакторами журналу «Ab Imperio».
    «Гібридність» – це одночасна належність до різного: старі зв’язки не рвуться, хоч і змінюють значення, а нові зв’язки з’являються. Простіше кажучи, українець, який розширює кордони Імперії, не перестає бути українцем, навіть якщо для нього це друго- чи десятирядне. Висвітлюючи його сучасним поглядом, ми не маємо права відмовляти йому в «гібридности». Він не тільки українець. Але ж не буває «дистильованої» України.
    Микола Гоголь важко піддається «осучасненню», на відміну від «нещасного» Тараса Шевченка, якого «присвоює» будь-який політичний режим, але обидва були «гібридними» українцями. Тому не варто відмовляти Гоголю в «українськости», ба навіть у статусі українського письменника. Він – наш!
    З не-українцями ситуація складніша. Але вони були пов’язані з українськими реаліями та мали реґіональну тожсамість. Наприклад, ідентифікація з територіяльним обширом і населеним пунктом була важливою для традиційного єврейства. Українські (себто правобережно-українські) та галицькі євреї відрізнялися між собою, як і від євреїв з інших теренів.
    
    5. Національний принцип і національно-визвольний рух
    
    Національний принцип щодо недержавних націй виступає супротивником усілякої «гібридности», тавруючи її оцінковим терміном «амбівалентність». Національний принцип пропонує солідарність членів етнічної спільноти супроти станових і класових поділів, підтриманих імперіями та капіталізмом. Освічені люди з «недержавних» етнічних спільнот можуть «гібридизуватися» в Імперії скільки завгодно, але в першому поколінні ще залишаються анекдотичними провінціялами для столичної еліти.
    Модерний світ вимагав сполуки із народом, без якого дедалі численніші провінціяли відчували своє сирітство на берегах Неви або в промінні зірок Кремля, а тому Імперія втрачала для них ідейне значення. Якщо сама не освоювала національний принцип, аби його «приручити» через нову гібридизацію.
    Національні-визвольні рухи зародилися в імперіях і прагнули змінити їхню структуру з-поза Центру, з позиції провінціялів. Національні рухи мають значення саме в імперіях з їхніми сумішами ідей і людей. Тому «некритична» національна історія – це історія національно-визвольного руху без імперських «гібридних» реалій. Така історія виглядає адаптованою для невільних думкою. Тим паче, сучасна Україна – результат кризи однієї «помірно гібридної» Імперії, а не перемоги національно-визвольного руху. Тож не пропоную викреслювати історію національних рухів – закликаю контекстуалізувати цю історію.
    
    6. Після Імперії, не прощаючись із нею
    
    Що ж сьогодні робити зі спадщиною недавнього минулого? Стару дійсність заперечує нова реальність. Сучасний порядок денний – боротьба за становлення «суспільства відкритого доступу». Це – новий порядок, який забезпечує посилення горизонтальних зв’язків солідарности та послаблення вертикальних зв’язків розмежування.
    Створення нових типів суспільної сполуки полягає у принциповому оновленні соціяльного буття. Із цим пов’язано осмислення минулого з нормалізацією всього віяла конфліктів і перспектив, які бачилися та відчувалися нашими попередниками.
    Минулі історичні покоління, ба навіть – наші старші покоління, не зобов’язані бути такими, як ми. Тому пропоную зумисно не прощатися з Імперією, яка заважає нам бути самими собою. Соціяльна творчість залишить культурні рештки Імперії, але позбавить її політичної актуальности. Замість того, щоби бути гібридизованою часткою Імперії, – яка то схиляється перед нею, то бунтує проти неї, – варто бути часткою великого світу.
    
    * * *
    
    Як на мене, соціяльне завдання історіографії – представити громадськости українську історію, не уникаючи визнання її подеколи провінційною, подеколи трагічною, подеколи зовсім не героїчною. Така історія не буде «поемою вільного народу», але покаже складність людського світу, в якому Гоголь і Шевченко мали змогу, страждаючи та радіючи, належати до різних спільнот і часів, незалежно від наших пріоритетів.