Нещодавно новим питанням історико-політичних дискусій, насамперед – у контексті українсько-польських відносин, стало питання: «Чи існує в Україні культ Степана Бандери?». Спершу на сайті Українського інституту національної пам’яті з’явилася інфографіка із веселими картинками, покликана заперечити твердження про «культ Бандери»1, а згодом історик і журналіст Олександр Зінченко опублікував статтю, оперту на цифрові дані, які вказують на відсутність цього «культу»2. Але проблема не в кольорах, а у відтінках.
Для мене важливо не просто відповісти, чи існують, чи не існують ті чи інші «культи», а зрозуміти, що діється з історичним знанням у публічному просторі. Мені йдеться про загальні тенденції серед української громадськости. Зрозуміло, що в різних суспільних груп можуть бути різні відповіді на питання історичної політики. Спробую охарактеризувати, як українське суспільство ставиться до минулого, а держава і громадськість працюють із ним.
1. Демонізація vs. глорифікація
Ой, яка чудова – та іспанська мова! Іспанською мовою bandera – прапор. Справді, Бандера і «бандерівці» стають прапором – загальним позитивним або неґативним позначенням певних суспільних явищ. Мені здається, що сьогодні відповідь на питання «Хто такий Бандера?» є рентгенівським знімком історичних уявлень кожного українця. Бодай проблематика інтеґрального націоналізму та повстанського руху, напевно, не одне десятиліття залишатиметься малодослідженою.
Почну з внутрішньоукраїнської перспективи. Серед українських настроїв, як актуальні можливості, проглядають дві полярні позиції, пов’язані з демонізацією та глорифікацією Степана Бандери, який опинивсь у центрі сучасних дискусій. Ці погляди, як завжди буває під час ідейних протистоянь, надзвичайно подібні, що змушує знов і знов згадувати відому цитату із «Соло на ундервуді» Сєрґєя Довлатова:
«– Толя, – кличу я [Анатолія] Наймана, – підемо в гості до Льови Друскіна.
– Не піду, – каже, – якийсь він радянський.
– Тобто, як це радянський? Ви помиляєтесь!
– Ну, антирадянський. Яка різниця».
Спільна проблема двох позицій полягає в тому, що «демонізатори» та «глорифікатори» однаково ділять українців на дві частини. Для «демонізаторів» українці поділяються на «правильних» і «бандерівців». Причому критерії належности до «бандерівців» – через оцю демонізацію – навдивовижу розмиті. То «бандерівці» – це мешканці Галичини, то всіх теренів праворуч од Дніпра, то всі, хто розмовляє літературною (мовляв, «галицькою»!) українською мовою, то всі, хто на перше місце ставить незалежність України тощо. І незрозуміло, як зробитися тим «бандерівцем» або перестати ним бути.
Для «глорифікаторів» українці теж поділяються – на «правильних» і «неправильних». «Правильні» – це ті, кого «демонізатори» називають «бандерівцями». З тими самими незрозумілими критеріями: то це українці від Сяну до Збруча, то від Сяну до Дніпра, то «україномовні» українці, то «україноцентричні» українці, то «корінні» зберігачі «ментальности» або «духовности», то героїчні патріоти, які протистоять не-героїчним не-патріотам. Зрозуміло, що хто не є «правильним» – той є «неправильним». Бо ж Бандера стає символом українського патріотизму. Хто його не шанує – той, мовляв, перебуває в полоні фальшивих уявлень, накинутих радянською пропагандою.
Плюралізм суспільства і слабкість держави роблять свою справу. На щастя, ані «демонізація», ані «глорифікація» – у гранично визначеній формі – не домінують серед української громадськости. А це робить неможливим постання «культу Бандери», як і будь-якого іншого «культу». Однак реальна ситуація, як на мене, не дуже райдужна. Тим паче, якщо позиція «демонізації», нарешті, майже витіснена з публічного простору, то протилежний погляд нікуди не подівся – й іноді, на жаль, дається взнаки.
2. Дилеми політики нормалізації
Для українського суспільства важливо переконати – не стільки сусідів, скільки самих себе, що все в нас відповідає «нормі», що ми маємо і власну державу, і давню історію, і з’явилися на світ не в серпні 1991 року. Але як переконуємо? В нас усе нормально, не гірше за інших, і крапка. Тож метою історичної політики незалежної України варто назвати «нормалізацію» національної історії.
Нормалізація – як на мене, загалом схвальна і бажана річ. Але яка нормалізація? Якщо така, як написав у попередньому абзаці, то це некритична нормалізація. Бо критика, за первинним давньогрецьким значенням, – це дошукування до засад. А якщо шукати не хочемо? І сумуємо за простим і готовим?
Некритичність переважає в громадській думці та полягає у відмові від проблематизації, від визнання конфліктних моментів у сприйнятті минулого. Завдяки спрощенню історичних уявлень, все «добре» постає «нашим» питомим, а все «погане» – вимушеним і нав’язаним ззовні. Так ми творимо комфортну ілюзію.
В ілюзорному світі «ми» бачимо себе нащадками наших героїв та суто українських епох. До останніх належать часи Київської Русі; Запорізької Січі та Гетьманщини; Української революції з перспективи Української народної республіки, Української держави та Західноукраїнської народної республіки; Другої світової війни та повоєнного опору з перспективи Організації української націоналістів та Української повстанської армії. Звісно, про сучасну Україну не забуваємо. Оце все «наше»!
Не маю нічого проти, але чи не здається, що список закороткий? Що все із цього списку, крім Київської Русі, – це саме те, що й так нам віддала Імперія? Зате, як усе просто! Особливо, з наративом національно-визвольної боротьби. На щастя, без стовідсоткової послідовности. Бо інакше довелося би називати власних дідів – окупантами, а батьків – колаборантами.
Некритичної нормалізації зазнає й історія українського інтеґрального націоналізму, що й приводить до глорифікації постатей та організацій. Бо наразі діяти інакше, може й хочемо, проте не вміємо. Адже українська історична свідомість не може позбутися зосередження на Другій світовій війні. Так «антирадянське», за законом жанру, заступає «радянське».
Через некритичне ставлення та непоборну застряглість на Війні доводиться заплющувати очі на те, що терористичну діяльність ОУН у 1930-ті роки засуджувала західноукраїнська громадськість, що «організований націоналізм» був авторитарною та ксенофобською ідеологією, що ОУН сподівалася на колаборацію з нацистською Німеччиною, що дехто з радикальних націоналістів займався вбивствами євреїв, а УПА в 1943 році влаштувала етнічну чистку проти поляків на Волині.
Насправді, очі заплющувати важко. Тому доводиться виправдовуватися риторичними запитаннями та уявними конструкціями: хіба в інших народів кращі герої? хто тоді був демократом? євреїв пов’язували з радянською владою та комуністичною ідеологією; поляки виступали за реставрацію Другої Речі Посполитої та потім масово вбивали українців.
Принагідно скажу, що висловлююся за офіційне визнання Україною етнічної чистки на Волині. Це відповідає тодішній історичній ситуації. Та й дозволяє Україні поставити перед Польщею питання про засудження шовіністичної політики Другої Речі Посполитої, «відплатних» антиукраїнських акцій польських збройних формувань і депортації українців під час акції «Вісла». Це потрібно українцям так само, як і полякам.
Що ж я пропоную? Виступаю за критичну нормалізацію в історичній політиці. Замість того, щоби відвертати погляди від незручних подій, закликаю уважно вдивлятись у соціяльну дійсність. Не тільки в історію, відвойовуючи українське минуле в імперських наративів, а й у сучасність. Адже критичність – як на мене, фундаментальна підстава громадської думки. Якщо Ви не критичні до минулого – Ви не критичні до сучасности, якщо Ви шукаєте героїв у минулому – Ви шукаєте месій у сьогоденні. Стосовно останнього варто згадати миттєве очарування з наступним розчаруванням хоч у Вікторі Ющенко, хоч у Надії Савченко.
3. Міжнародна перспектива
Перспектива стає більш складною, якщо перенестися на рівень міжнародних відносин. Якщо «ми» самі не можемо розібратися зі своїм ставлення до минулого, то чому «нас» мають розуміти та підтримувати в наших помилках?
Українська пам’ять не є суто «національною». Вона переплітається з польською, німецькою, єврейською тощо пам’яттю. Поки українсько-російські відносини винесу за дужки. Тому ми не можемо зробити вигляд, що наша історія – це тільки «наша історія».
Ось саме за відкидання очевидного іноземці, ба навіть керівництва іноземних держав, звинувачують сучасну Україну в глорифікації інтеґрального націоналізму, а іноді – в творенні «культу Бандери». Бо ж для демократичного суспільства шанувати авторитаристів і ксенофобів – річ неприйнятна, а для европейського суспільства – поза межами розумного не зважати на колабораціонізм. Прикро, що в Україні не ставляться до чужих слів яко дзеркала власних негараздів, навіть якщо іноземці не праві у своїх оцінках, зате полюбляють голосно ображатися. Отже, як у нас відповідають?
По-перше, «це не правда і такого немає». Так, нас звинувачують у тому, що ми «такі», а ми відповідаємо, що ми «не такі», не пояснюючи, що саме відбувається в Україні та як ми до цього ставимося. Тому нам не вірять і наші заперечення вважають за власне виправдання. Але ж Україні потрібен світ, а не світові – Україна!
По-друге, даємо симетричну відповідь: «а подивіться на своїх героїв». Зрозуміло, що таку відповідь важко назвати інтелектуальною. Та й з чужими героями треба розібратися. Може, їх «люблять не за те», у чому вони подібні до Степана Бандери та радикальних націоналістів?
Таким чином, проблема української громадськости, як на мене, полягає в нестачі критичности. Вочевидь, не тільки в історичній пам’яті. Звідси походить неможливість дискусій і звичайність скандалів, схильність до примітивізації публічного простору та небажання зважати на імідж країни в очах громадян західних держав. Громадське ставлення до Степана Бандери та спадщини інтеґрального націоналізму – не єдиний вияв панівних настроїв, зате виразний лакмусовий папірець. Ми критичні у своєму приватному житті, так чому ж ми не настільки критичні в професійних і громадських справах? Чи не досить героїв на вчора і месій на сьогодні?