Все змінюється, і чи то на щастя, чи то на біду – змінюється і українська наука. Виявом цієї евентуальної зміни мав би бути новий наказ МОНМС № 1112, який за кілька днів викликав цілу хвилю пристрастей в науковій громадськості, адже він мав би радикально переформатувати процедуру підготовки і захисту кандидатських і докторських дисертацій в Україні, пригальмувати добре налагоджений конвеєр і підвищити професійний рівень цих кваліфікаційних робіт. Але добрі наміри, якщо вони справді такі, боюсь, намірами і залишаться. Те, як насправді відносно легко можна буде обійти цю вимогу про закордонні публікації добре розписали як Максим Стріха, так і Володимир Кулик. Та й сам цей наказ, який має вступити в дію вже на початку нового календарного року, практично спонукає до такого спрощеного шляху. Але на моє щире переконання, справа ніяк не в наказах міністерства, і хто чесно робив свою роботу, той і далі буде її так робити, а хто лише дбав про швидке просування по кар’єрній драбині, тому ніякі накази не стануть на заваді. Бо, як цілком слушно написав Володимир Кулик, у сучасному глобалізованому світі не велика проблема поділитися своїми інтелектуальними здобутками, рівно ж як і не проблема повчитись у колег. Інша річ, що у закордонних виданнях, які передбачають незалежне рецензування, здебільшого не проходить відверта халтура, чи переписування у форматі авторської статті давно відомих, а часто навіть підручникових чи енциклопедичних відомостей (як людина, яка професійно цікавиться сучасною проблемною історіографією, я таких прикладів можу навести безліч). У фахових закордонних виданнях не вирішують титули і наукові звання, бо як слушно вважають редактори цих часописів, справжній професор чи доктор не потребує формального підтвердження своєї кваліфікації, її підтверджує висока якість написаних ним текстів. Крім того, і в Україні є, щоправда поодинокі, видання, які практикують незалежне рецензування, і справжні фахівці не уникають цього, посилаючись на свої наукові звання. Такі добротні видання є, безперечно, і в Росії, як, мабуть, і в будь-якій країні, тож не варто скептично ставитись до публікації в російських часописах. Ба більше, своя наукова «Хацапетівка» є скрізь – і в Україні, і в Росії, і в Польщі, і навіть в Америці. Але людина, яка шанує себе, має робити свою справу якісно будь-де і за будь-яких обставин.

 Власне поділитися своїми роздумами стосовно цієї проблеми я вирішила після прочитання статті Сергія Савченка. З деякими його тезами важко не погодитись, але загальний настрій статті викликає моральний спротив, бо ніщо і ніхто не може завадити людині бути порядною, але порядною не вибірково, а у всьому. Перша теза автора – про фахові публікації. С.Савченко пише: «Перед кожним українським істориком рано чи пізно постає вибір: друкуватися у “фахових виданнях” або ні. Другий варіант обирають рідко…». Далі до таких сміливців автор відносить тих, які вже захистили всі можливі дисертації, здобули всі звання і тепер можуть собі дозволити бути принциповими. Але це не надто моральна позиція. Добрий історик має навіть не допускати думки про можливість публікації у платній «Мурзилці», навіть якщо вона ваківська. Історія – наша професія, якою ми маємо заробити на «хліб насущний», а не наше хобі, яке можемо оплачувати з якихось інших доходів. Не ми, а нам мають платити за тексти, але тоді ці тексти мають мати певний рівень і певне значення. Я розумію, що в умовах кризи про гонорари мови бути практично не може, але так само розумію, що, якщо я маю заплатити за публікацію своєї статті, то мені в якийсь спосіб треба на це заробити. Тоді питання, в який? Чи маємо ми фарбувати дахи чи пекти пиріжки, щоб заплатити за «ваківську публікацію»? Я вважаю аморальним, щонайменше для себе, публікувати свої «опуси» в такий спосіб. Якщо не можна написати так, щоб редактори доброго журналу взяли твою роботу до друку, то це привід замислитись, чи варто взагалі займатись цією професією. Звісно, не все те, що ми пишемо, однаково добре, але критика наших текстів дає нам нагоду осмислювати, вчитися і вдосконалюватися. І це, як на мене, єдиний шлях. І тільки в такий спосіб українська наука зможе подолати свою загумінковість.

 Вкотре можу лише пошкодувати, що не є обов’язковою публікація дисертаційних (кандидатських) досліджень у вигляді монографії. Тільки незалежний читач, читач знаючий і зацікавлений, фаховий, але доброзичливий, критик а не спеціалізована вчена рада, де більшість не є фахівцями із проблеми, розв’язання якої виноситься на захист, може адекватно оцінити те чи інше дослідження. Безперечно, має рацію С.Савченко, що «краєзнавчо-позитивістична парадигма більшості дисертаційних студій не зміниться за інструкцією згори», але хто примушує нас обирати такі теми? Можливо, саме від нас залежить, щоб тематика українських наукових розвідок не була такою примітивною і вузькою (в гіршому значенні слова). Чому ми так боїмося подивитись на те, що роблять наші колеги навіть із сусідніх країн. Справді, ми досить рідко акцептуємо нову парадигму сучасного історіописання, і в цьому значно відстаємо навіть від польських і російських дослідників, хоч вони далеко не той взірець, аби саме на нього орієнтуватися. Хто не дає нам вчити мови, читати нові закордонні публікації, а відтак виходити на нові рівні. Благо, Інтернет і соціальні мережі уможливлюють наукову комунікацію, було би бажання.

 І ніяк не можу погодитись із С.Савченком, що така краєзнавча і спримітивізована тематика дисертацій спричинена «відсутністю умов для нормальної мобільності вчених всередині країни» (я так розумію, що про закордонні бібліотеки і архіви навіть немає мови). Цілком авторитетно, бо на власному досвіді, можу сказати, що в сучасних умовах про це говорити просто гріх, адже стільки фондів, інституцій, грантів, які можуть надати більшу чи меншу підтримку, що проблема лише в бажанні ними скористатися. Інша річ, що це потребує часу і зусиль, щоб написати добре подання, і навіть коли воно, здавалось би, якісне, не все стовідсотково спрацьовує. Та наполегливість завжди приносить результат. Можу автора хіба скерувати на консультацію до студентів Українського Католицького Університету, кращі з яких проявляють таку «космічну» активність і розторопність, що навіть люди з досвідом можуть позаздрити. Отже, було би бажання працювати, а все інше докладеться, особливо, якщо ваша пропозиція і ваші інтелектуальні можливості справді непересічні.

 Безперечно слушно зауважив С.Савченко, що «вузівська наука не матиме шансів, поки критерієм ефективності науковця вважатиметься кількість «фахових публікацій», поки наукова робота вважатиметься факультативною порівняно з виконанням навчального навантаження, поки в підвалах ПТУ “міжнародні університети” видаватимуть дипломи магістра державного зразка». Але… Почнемо з кінця. Наш факультет щойно пройшов процес повторної акредитації. Такого жаху викладачі ще не пам’ятають, бо для отримання права на видання дипломів державного зразка для університету виявляється має бути важливим не рівень викладання, про який, зрештою, свідчать успіхи його випускників, а формальні показники – програми, методички, кількість людей зі ступенями і т.д. Але чи всі ті, хто має ступінь доктора чи кандидата, апріорі кращі від тих, хто з тих чи інших причин його не отримав? Хіба ця формальність справді визначає професійний рівень? Хіба «проффесори» і «академіки», спіймані на плагіаті, можуть бути взірцем професійного рівня і професійної етики? Переконана, що кожен з нас знає достойних і дуже достойних спеціалістів без наукових звань, і таких «науковців», яких не приймає пристойне товариство. Але, як виявляється, все це не цікавить наше міністерство, і гуманітарний факультет УКУ мав пройти «сім кіл пекла», щоб отримати акредитацію на наступні п’ять років.

 Наступне питання – кількість публікацій. Однозначно, вона не має вимірюватись поняттям «ваківська» чи «не ваківська». Безперечно, в українських реаліях викладач поступово втрачає певні важливі якості. Але на рівні професійної освіти кожен викладач має бути практикуючим спеціалістом. Навчити лікувати може не так лікар-теоретик, як лікар-практик, відповідно, навчити досліджувати історію може практикуючий історик-дослідник. І якщо мова про викладання у неспеціалізованих ВНЗ, то і там, тільки активно працюючи як дослідник, викладач може збудити інтерес до осмислення і засвоєння історії, як непрофільного предмету. Тут навіть важче, бо студент невмотивований, йому ще треба прищепити любов до критичного і осмисленого підходу до вітчизняної історії, що вкрай необхідне для формування свідомого громадянина. Але при тих нормативах навантаження викладачів, які встановлює МОНМС, їм просто не залишається часу на творчість і бодай позірну креативність. Викладач перетворюється у ретранслятора на студентську аудиторію чужих наукових досягнень і здобутків, а в гіршому варіанті – аудіосупровдом до підручника. Більше того, міністерство мало не щомісяця спускає численні нормативні документи, вимагає товстезні акредитаційні справи, таблички навантаження і персональні звіти, що у викладачів відбирає добру третину робочого і неробочого часу. Наукова робота перетворюється у персональний героїзм, на який здатні тільки безнадійні романтики, до нестями закохані у свою справу. Безперечно, має бути інакше, саме наукова робота має бути не риторично, а практично, важливою складовою професійної кваліфікації викладача. Це ніяк не може бути факультативним заняттям, хоч Сергій Савченко має рацію, що саме так часто і є. Є, але не має бути. З таким формальним підходом до навантаження і кількості студентів треба боротись на всіх рівнях. Робота викладача має вимірюватись не в кількісних показниках, а виключно в якісних, бо в науці одне в інше здебільшого не переходить. Не можна навчити, коли в аудиторії 300 чи навіть 100 студентів, ефективна робота буває лише в малих групах, коли можливо приділити увагу кожному студенту. Це важливо, але не менш важливо, щоб викладач вдосконалювався і творчо працював, і це не має залежати від МОНМС, чи ще від чогось. Це має бути внутрішньою потребою кожного викладача. Хтось скаже, що я ідеалістка. Так, я ідеалістка, але я щиро вважаю, що по іншому цей світ не можна змінити. І ніякі накази не можуть допомогти чи зашкодити. Кожен на своєму місці має питати із себе самого. Тоді буде інша якість, а з нею прийдуть інші можливості.