Два роки тому, під час останньої атестації в інституті, де я працюю (щоб ви не мусили ґуґлити, це Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, відомий серед наукового люду просто як Інститут Кураса) мені відкрилася ще одна грань печальної істини про ізоляцію української соціогуманітаристики від світового наукового простору. На слова одного з членів атестаційної комісії, що про мої здобутки свідчать, зокрема, численні публікації в західних виданнях, інший відреаґував одвертим виявом скепсису до таких свідчень: «Його ж там знають, тому й друкують». А знають через те, що він туди часто їздить – теж, певно, тому, що його там уже знають. Що на Заході чи будь-де в світі шлях до публікації може бути інакшим, атестувальник не припускав, а про анонімне подання й рецензування статтей просто не чув.

Цьому панові понад сімдесят, він працює в інституті ще з часів його попередньої інкарнації як Інститут історії партії, англійської не знає, за кордоном якщо й бував, то недалеко й недовго. Але незнання правил гри в західному науковому світі та, ще прикріше, незацікавленість участю в тій грі зовсім не є монополією старшого покоління українських соціогуманітарників. Ніщо не демонструє цього прикрого факту краще, ніж майже повна відсутність публікацій українських авторів у західних суспільствознавчих і гуманітарних журналах, у якій кожен із вас може переконатися сам. Якщо не маєте доступу до Scopus, відкрийте загальнодоступний Google Scholar і наберіть латинкою прізвища знайомих і/або відомих колеґ, зокрема тих, чий доробок уважаєте вагомим, а ставлення до науки – сучасним. Більшості з них ви не знайдете там узагалі, а меншість виявите представленою головно українсько- чи російськомовними працями, які хтось колись зацитував у латинській транслітерації, і в дуже небагатьох випадках – текстами, опублікованими західними мовами, та й то здебільшого не в журналах, а колективних монографіях за матеріалами конференцій, куди тих людей було запрошено. А ще побачите, що переважну більшість внесених до цього реєстру праць українських авторів ніхто не цитував (принаймні західними мовами), і навіть для нечисленних винятків показник цитованості вимірюється радше одиницями, ніж десятками. Це наочно ілюструє нашу неприсутність у західному науковому світі – надто якщо порівняти українських соціогуманітарників із фахівцями точних і природничих наук, для яких публікації на Заході віддавна є нормою.

Чому треба публікуватися англійською та іншими західними мовами, зрозуміло: щоби хтось у світі знав ваші праці (поза невеличкою групою людей, які знають українську й мають доступ до тутешніх публікацій), а отже, й вас як фахівця з певної проблематики, котрого варто запросити до участі в присвяченій цій проблематиці конференції або дослідницькому проекті. Мало того, наявність публікацій знаними в науковому світі мовами зазвичай є передумовою одержання західних стипендій для дослідницької чи викладацької праці в західних університетах, яке відкриває непорівнянний доступ до літератури, контактів та, не менш важливо, грошей, на які можна потім іще деякий час жити в Україні, не мусячи підзаробляти чимось позануковим чи науково нечесним. Але чому публікуватися саме в журналах? Головних причин дві. По-перше, це забезпечує найкращу поінформованість колеґ про ваші здобутки, приблизною мірою якої є індекс цитованості: для журнальних статтей він зазвичай вищий, ніж для розділів у книжках, бодай тому, що до журналів має доступ кожен працівник і навіть студент переважної більшості західних університетів, зокрема й тих небагатих, які не можуть собі дозволити купувати дорогі книжки (до того ж статті тепер можна відразу завантажити собі в комп’ютер, не витрачаючи часу на копіювання чи сканування потрібних сторінок). Попри дорожнечу, добрі монографії читають і цитують не менше, але для їх написання й видання потрібно набагато більше зусиль і часу, тому починати варто таки зі статтей.

По-друге, і головне, це доступна, чесна й досить ефективна практика. Вам не треба особисто знати редактора чи когось із редколегії, не треба просити когось написати рекомендацію (неуникна проблема подань на стипендію, чимось подібна для молодих подавців до вимоги мати досвід роботи, який годі здобути, якщо всюди вимагають уже мати). Щоправда, треба знати англійську (чи іншу мову журналу, хоч англійською наукових журналів нині видають більше, ніж усіма іншими мовами разом), але якщо ви приходите в науку в добу глобалізації і не бажаєте вчити головної мови міжнародного інформаційного обміну, то може, варто подумати про іншу, менш глобалізовану діяльність. Якщо англійська – не проблема, тобто не така велика проблема, щоб ваших думок не можна було зрозуміти (дрібниці потім поправить мовний редактор), тоді все просто. Відкрийте інтернет-сторінку журналу, де хотіли б надрукуватися (зазвичай ви дізнаєтесь про нього за публікаціями статтей на подібні до вашої теми), знайдіть лінк Submit a Manuscript, For Contributors чи щось подібне, створіть профіль (екаунт) і завантажуйте файл із рукописом. Вас попросять прибрати з тексту своє ім’я й іншу інформацію, за якою рецензенти можуть вас упізнати: рецензування має бути анонімним, тобто, в принципі, ґрунтованим лише на враженні від тексту, а не на ставленні до автора.

За якийсь час ви одержите лист із відгуками двох-трьох рецензентів та спертим на них редакторським рішенням щодо вашого рукопису: прийняти без змін, прийняти з певними змінами, запропонувати авторові докорінно переробити текст і подати заново, відхилити. Якщо ви не важаєте за доцільне робити пропоновані зміни, можете сперечатися з рецензентами, тоді редактор може або погодитися з ними й відхилити статтю, або замовити ще одну рецензію, або ж підтримати вас і надрукувати статтю в тому варіанті, на якому ви наполягаєте. Після ваших відповідей і змін статтю або відразу приймають до публікації, або просять іще дещо змінити, або, якщо ви зовсім відмовилися дослухатися до порад, відхиляють. У разі прийняття стаття набуває статусу forthcoming (здається, нашим бюрократичним жарґоном це не можна назвати краще, ніж «готується до публікації»), її можна вносити до списку ваших праць у поданні на стипендію, посилатися на її результати в наступних текстах та посилати колеґам для ознайомлення й евентуального цитування. Власне публікації в журналі доведеться трохи почекати, доки надійде ваша черга, проте багато журналів майже відразу публікують прийняті тексти на сайті, звідки вони потрапляють у відповідні бази даних і, отже, стають доступними для користувачів у цілому світі.

Не кажу, що ця доступна практика завжди цілком справедлива й цілком ефективна. По-перше, часом рецензент може встановити особу автора за темою, особливостями стилю чи арґументації та, попри задуману анонімність, реаґувати на автора, а не на текст (водночас автор може зрозуміти, хто писав ту чи іншу рецензію). По-друге, й набагато важливіше, рецензент може виявитися некомпетентним у вашій темі чи упередженим до арґументів і висновків, відмінних від його власних, а редактор може або не зрозуміти цієї некомпетентності чи упередженості, або не бажати шукати іншого рецензента й таким чином збільшувати витрати зусиль і часу на конкретну статтю, в науковому рівні якої рецензенти, до того ж, спонукають сумніватися. По-третє, й у моїй практиці найприкріше, рецензій і/або публікації нерідко доводиться чекати так довго, що ви починаєте шкодувати про вибір цього журналу чи написання статті взагалі (бо можна ж було, наприклад, тимчасом працювати над книжкою, новим навчальним курсом чи поданням на стипендію). Ба більше, за час журнального зволікання текст може втратити вартість, бо хтось опублікує подібні результати раніше, а якщо ви досліджуєте сучасне суспільство, то й сам аналізований об’єкт може зазнати істотних змін. Моїм найкоротшим терміном очікування були два місяці до першого рішення та два рішення до другого, після чого за місяць стаття вже з’явилася на сайті журналу (а інформація про неї – на Google Scholar), хоча паперової публікації ще немає. А найдовшим сукупним очікуванням були десять місяців до перших рецензій і півтора роки відтоді, з неформальним повідомленням редактора (у відповідь на мої запити), що статтю прийнято до публікації, але без офіційної зміни її статусу (поки що вона все ще значиться як “Under review”) й без чіткої вказівки на час майбутньої публікації.

Прикро, звісно – але на те вона й демократична практика, щоби бути жаливою і водночас найкращою з-поміж усіх можливих чи принайнмі відомих. З некомпетентними рецензентами можна сперечатися, ризикуючи, однак, одержати неґативний присуд редактора, який оскарженню не підлягатиме. На повільність рецензування можна скаржитися, але навряд чи це суттєво прискорить процес, хіба що редактор відмовиться від іще одного раунду рецензування й оцінить слушність ваших відповідей рецензентам сам, або ж відшкодує вам довге чекання рецензій швидкою публікацією після прийняття статті до друку (мені траплялося й те, й інше, але тільки як виняток). Якщо на ваші скарги редактор геть не зважає, можна навіть забрати статтю з цього журналу й подати в інший, але для цього доведеться не тільки переробити її (зокрема бібліографію) відповідно до встановлених там вимог, а й знову чекати, і то не факт, що менше. Одного разу я забрав статтю після одинадцяти місяців безплідного чекання, за місяць подав до іншого журналу й потому чекав п’ятнадцять місяців, доки одержав перше рішення! Тому краще, мабуть, не поспішати з забиранням статтей, але враховувати термін очікування при подаванні наступних. Так би мовити, складати «чорні» та «білі» списки журналів – і ділитися цим важко набутим досвідом із колеґами, що працюють у тій самій ділянці.

Чого в жодному разі не треба робити, то це відступати перед описаними тут проблемами й повертатися на звичний шлях публікації в наукових записках Тмутараканського Національного Університету, де ваша черга дійде за кілька років, або збірнику міжнародної конференції в Хацапетівській Академії Всіх Наук, за участь у якому треба заплатити відповідно до прейскуранту в кращому разі чи неофіційної вимоги відповідальної особи в гіршому. Якщо вже платити за публікацію, то краще вибирати західні журнали відкритого доступу, де ваш текст принаймні буде доступний читачам усього світу. Але я волію не платити: не тільки тому, що не дуже багато заробляю, а й тому, що вважаю принизливою саму практику стягування плати за право поділитися з іншими результатами свого наукового пошуку. Тому науковці мають домагатися, щоб українські університети й академічні інститути передплачували доступ до баз журнальних статтей, а тимчасом просити західних колеґ поділитися своїми публікаціями в межах наданої кожному авторові квоти. Здебільшого вони присилають, треба просто написати й попросити, електронну адресу автора зазвичай указано на сайті журналу разом з абстрактом статті, або ж її можна знайти на сайті університету, де він працює. Водночас треба не забувати ділитися власними текстами, вміщуючи їх на своїх інтернет-сторінках чи принаймні повідомляючи про них у відповідних групах «Фейсбуку». До подолання ізоляції ще дуже довгий шлях, але пройти його маємо шанс лише в тому разі, якщо рішуче зрушимо з місця.

Про все це я планував написати вже кілька місяців тому й навіть поділився планами з одним із редакторів цього сайту, але все ніяк не міг знайти часу: треба як не правити раніше подані статті, то писати нові. Але останніми тижнями тема публікацій у західних виданнях несподівано набула актуальності в зв’язку з наказом міністерства освіти про опублікування «результатів дисертацій» (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z1851-12), яким передбачено, що для захисту докторської потрібно не менш як чотири публікації «у виданнях іноземних держав або у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз», а кандидатської – принаймні одна. Що й казати, новація важлива та актуальна, хай і запізніла на двадцять років незалежності та майже три роки Табачникового врядування науково-освітньою ділянкою. Але наскільки треба бути відмороженим від світового наукового процесу, куди вони нас буцімто прагнуть привести чи пак виштовхнути, щоб не розуміти абсолютної неадекватності запровадження нових вимог уже від 1 січня 2013 року? Керівник департаменту атестації МОНу Віктор Бондаренко в опублікованому 23 листопада інтерв’ю заспокоїв науковців: «За цей час, що залишився, думаю, можна додрукувати, у кого не вистачає, статтю-другу» (http://www.nagolos.com.ua/ua/exclusive/8165-ukrayinskim-naukovtsyam-vgee-davno-slid-drukuvati-statti-v-migenarodnih-vidannyah--v.-bondarenko). Це ж де за кордоном протягом місяця можна опублікувати бодай одну наукову статтю? Відомо те: в тому совково-ринковому просторі, який не випадає не визнавати закордоном (самі ж хотіли бути від нього незалежними), але який разюче подібний до нашого й так само ізольований від західного/світового, що публікації там мають не більше сенсу для подолання ізоляції, ніж тутешні, хацапетівські. Навіть якби українські здобувачі мали більше часу, їм легше було б виконати нову вимогу публікаціями на Сході, ніж на Заході, бодай через набагато краще знання російської мови, ніж англійської. Тому має рацію Максим Стріха, прогнозуючи, що «норму про “публікації у виданнях іноземних держав” намагатимуться виконати за рахунок збірників тез провінційних російських конференцій (які відтак неабияк зростуть у ціні для вітчизняних пошукачів). Формально це не порушуватиме букви наказу №1112. Фактично ж — вихолощуватиме справді наявну в ньому раціональну ідею: хоч якось спонукати українських соціогуманітаріїв відкритися світові» (http://dt.ua/SCIENCE/disertatsiyna_panika_scho_pislya_neyi-112612.html).

Щоби від новації справді була якась користь, вона повинна набути чинності років за два чи краще за три: тоді аспіранти й пошукачі від початку знатимуть нові правила гри й плануватимуть свої зусилля відповідно до них. Звісно, за цей час додасться трохи кандидатів і докторів із хацапетівськими публікаціями, але їхня кількість не буде критичною проти вже наявної. А щоб нові здобувачі наукових ступенів не були дискримінованими порівняно зі старими, слід запровадити вимогу закордонних публікацій не тільки при захисті дисертацій, а й при реґулярних атестаціях наукових кадрів, тобто вимагати кількох закордонних статтей що п’ять років (і від докторів більше, ніж від кандидатів). Щоб на зміну хацапетівській ізоляції не прийшла рязанська чи могильовська, треба не обмежуватися абстрактною вимогою «публікацій у виданнях іноземних держав», а цілком конкретно вимагати принаймні однієї-двох (однієї для кандидатів і двох для докторів) публікацій англійською, бо саме вони відкривають шлях до світової науковї спільноти. Щоб цю англомовну творчість видавали не лише в Рязані, можна встановити навіть географічне обмеження: принаймні половина закордонних публікацій має бути у виданнях країн ЄС, Півчнічної Америки й Австралії (для  точних і природничих наук варто додати Японію). Нарешті, щоби буцімто західні публікації не обежувалися ізольованими від наукового мейнстриму осередками (наприклад, діаспорними), половина закордонних публікацій має бути в анонімно реферованих журналах. Власне, цю останню вимогу варто встановити й до публікацій в Україні. Щоправда, для хацапетівського збірника не буде великою проблемою назвати себе реферованим журналом, але така вимога водночас дала би поштовх для створення журналів зі справді анонімним некорумпованим рецензуванням, надто якби держава підтримала їхню діяльність фінансово (скажімо, надаючи певну стартову допомогу, а потім передплачуючи рейтинґові журнали для наукових бібліотек).

Я не маю ілюзій, що ці пропозиції міністерство врахує, принаймні за Табачника: не такої інтеґрації в світовий науковий простір наші бюрократи прагнуть. Водночас був би дуже радий, якби мої розважання й поради спонукали бодай невелику частину читачів сайту таки спробувати подати статтю до якогось західного журналу. А поки що мушу повертатися до власних статтей: нещодавно отримав рішення щодо згадуваного вище рукопису, котрий одинадцять місяців чекав в одному журналі й потім п’ятнадцять – в іншому. Від часу його написання минуло два з половиною роки, а використаному в статті матеріалові соціологічного опитування скоро виповниться шість. Тепер рецензент, загалом хвалячи мій рукопис, просить осучаснити висновки, насамперед урахувати недавнє ухвалення нового мовного закону (в статті йдеться про українську мовну політику). Прикро, звісно, бо якби статтю розглянули й надрукували оперативно, вона з’явилася б іще до витвору Ківалова з Колесніченком, а про нову ситуацію я написав би нову статтю, тим паче що завдяки ґрантові маю результати нового опитування. Але й старого матеріалу шкода, бо він відбиває тогочасну ситуацію й без нього не можна буде судити про пізнішу еволюцію. Тому статтю перероблю й дочекаюся публікації, проте надалі в цей журнал нічого не подаватиму. На щастя, журналів багато, є з чого вибрати.