Іван Франко і євреї¹

Єврейський дискурс у житті та творчості визначного українського письменника та політичного діяча Івана Франка (1856–1916) до сьогоднішнього дня викликає дискусії серед дослідників. Напевно, ці дискусії зумовлені недослідженістю історичного контексту подій², і то не стільки участю українського письменника у цих подіях, скільки їх загальним перебігом у контексті історії галицького єврейства. Впродовж багатьох років – а почасти і до сьогодні – постать Івана Франка закривала собою десятки (якщо не сотні) інших діячів культури та літератури Галичини, котрі, як правило, оголошувались раніше „буржуазно-націоналістичними“, а пізніше вже демократичними чи патріотичними діячами, хоча їх роль в окремих сферах культурного життя Галичини була не меншою, ніж роль І. Франка. Така ситуація була дуже вигідною для колишнього радянського літературознавства, котре практично нехтувало справжньою історією Галичини за часів Франца-Йосифа, і при читанні франкознавчих досліджень складалось мимоволі враження, що у Галичині від 70-х років ХІХ століття до початку ХХ століття Іван Франко був єдиною постаттю, що мала правильну, „прогресивну“ позицію у боротьбі як за соціальну справедливість галичан, так і за державну незалежність русинів (українців). Спроби захистити і виправдати позицію Івана Франка буквально у всіх його суперечках, дискусіях, сумнівах – від стосунків з трьома Михайлами (Драгомановим, Павликом і Грушевським) через різноманітні суперечки з польським та єврейським середовищами, аж до дискусій з Лесею Українкою чи молодомузівцями – не прояснювали основного: суті самої трагедії письменника. А сьогодні ми вже поза всяким сумнівом можемо говорити про те, що життя Івана Франка і його дійсно титанічна праця були для самого письменника фатальною трагедією у всьому: від суспільної позиції і стосунків із Церквою (як греко-католицькою, чи католицькою, так і православною) до сімейного щастя. І наскільки причиною цієї трагедії був сам Іван Франко з його характером, вдачею і світоглядом, а наскільки, навпаки, спричинились до трагедії незалежні від письменника обставини – все це питання, на котрі сьогоднішнє франкознавство однозначної відповіді не дає.

Зараз, звичайно, йдеться не про те, щоб применшувати – чи взагалі ставити під сумнів – дійсно велику роль і важливе значення Івана Франка у культурному процесі Галичини. Йдеться про інше – про наукове дослідження історичного тла та суспільного контексту життя та творчості великого українського письменника і публіциста, тла, на котрому буде видно поряд із Іваном Франком десятки інших суспільних діячів, вчених та письменників Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття – русинів, поляків, євреїв³. Пам’ятаймо, що для них всіх Галичина була батьківщиною, і кожен з них по-своєму і на своєму місці вибудовував проект кращого галицького майбутнього. І звичайно, ані І.Франко, ані інші представники галицької інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття (поляки, євреї, русини, вірмени) не передбачали ні трагедії голокосту, ні наслідків Другої світової війни.

Першою і досить вдалою спробою дослідження зазначених проблем стала монографія Ярослава Грицака Пророк у своїй вітчизні, яка презентувала життя і творчість І. Франка до 1886 року і яка була одночасно успішним прикладом деконструкції радянського стереотипу франкознавчих досліджень⁴. Я.Грицак у своїй монографії, опираючись на історичні та літературознавчі джерела, довів, що український вибір Івана Франка був вибором свідомим, як, зрештою, свідомою почасти була творена самим письменником його автобіографія (чи то у літературних текстах, чи то у текстах власне публіцистично-автобіографічних). Разом з тим, дослідження Я. Грицака продемонструвало, наскільки складними, неоднозначними і суперечливими у плані політичному, релігійному та суспільному були творчість та поведінка Івана Франка вже у 70-80-і роки ХІХ століття, і наскільки сучасне франкознавство дістало у спадок більше запитань, ніж відповідей. Згадана тут неоднозначність та суперечливість характеризували також і стосунки І.Франка з євреями того часу, що відображали найважливіші аспекти українсько-єврейських взаємин взагалі.  

Очевидно, слід спеціально підкреслити той факт, що українсько-єврейські стосунки на кінець ХХ століття принципово відрізнялись від російсько-єврейських і польсько-єврейських релігійних і культурно-політичних відносин у межах обох імперій – Австро-Угорської і Російської. Щодо російської культури, то тут євреї, практично до другої половини ХІХ століття залишались чужорідним елементом, і, кажучи словами Семена Дубнова, про російське єврейство можна вести мову лише починаючи з 70-х років ХІХ століття, бо до цього часу євреї Російської імперії були власне „польськими євреями“⁵. Для польської історії і культури до 1918 року включно характерною є досить широка парадигма різноманітних стосунків з євреями і відображення цих стосунків у польській літературі: від змін з часів XIV століття, пов’язаних із привілеями Казимира Великого, через перманентні і різноманітні прояви антисемітизму до появи у польській літературі ХІХ століття постаті єврея-патріота, що підтримує повстання незалежної Польщі і молиться за цю справу⁶. Зрозуміло, що для Галичини кінця ХІХ століття, котра входила в склад імперії Франца Йосифа, як  для самого Івана Франка, був важливим саме історичний контекст польсько-єврейських відносин, на тлі яких проступали відносини власне українсько-єврейські (тобто „русинсько-жидівські“ за словами того часу).

Єврейський дискурс Івана Франка, як і франкознавчі дослідження взагалі у сьогоднішній Україні мають особливе значення, бо з постаттю Івана Франка пов’язують не тільки і не стільки розвиток літературного процесу у Галичині за часів Франца Йосифа, скільки сам процес модернізації тодішнього українського суспільства, розділеного між двома імперіями, і народження модерної української нації. Пов’язують з ім’ям Івана Франка також і початки ідеологічно усвідомлених визвольних змагань за суверенну державу, що синхронно співпало із аналогічними процесами у середовищі європейського єврейства і виникненням сіонізму як політично зорієнтованої ідеології. Життя та творчість письменника припадають на епоху, котра спричинилась також і до появи різноманітних варіантів націоналізму у його сучасному розумінні, а заодно і до широких дискусій щодо процесів державотворення так званих старих і молодих націй.

Узагальнюючи матеріал, що відображає ставлення Івана Франка до єврейства, можна окреслити принаймні три пріоритетні аспекти цієї теми. По-перше, йдеться про надзвичайно важливі для історії української культури і літератури стосунки Івана Франка з визначними діячами єврейської культури або євреями, що долучились до творення культури польської чи австрійської (німецькомовної). Цей аспект може і мусить досліджуватись передусім у ракурсі історичному, бо без історичного підходу і історичного контексту буде неможливим аналіз ставлення Івана Франка до цих людей, до їхньої ідеології та їхніх поглядів, а це ставлення було зумовлене як характером та постаттю українського письменника, так і ситуацією українців, поляків та євреїв у Галичині під владою Габсбурзької монархії на кінець ХІХ – початок ХХ століття. По-друге, важливим для франкознавства є вивчення та інтерпретація так званого єврейської тематики та проблематики у творчості Івана Франка, тобто всього обсягу матеріалу (художнього, публіцистичного, документального, епістолярного, сатиричного, фольклорного), що стосується єврейства.  Усі дослідники життя та творчості письменника погоджуються з тим, що саме Іван Франко є постаттю центральною і винятковою, коли йдеться про осмислення єврейської проблематики в українській літературі⁷.  По-третє, з єврейством, нарешті, пов’язане у Івана Франка осмислення цілого ряду біблійних образів та мотивів, котрі через історичні типології проектувались письменником на сучасну йому українську дійсність. Центральним твором у цьому випадку є поема Мойсей, де історична єврейська проблематика (народ у неволі, що для свого визволення потребує героя, пророка-поводиря) прямо пов'язується з історичними завданнями народу українського через звернення автора у першому ж рядку твору: „Народе мій, замучений, розбитий“ (курсив мій – Р.М.). Окрім Мойсея у подібному контексті треба інтерпретувати принаймні ще і поему Смерть Каїна та переспіви псалмів з циклу На старі теми. Цілком зрозуміло, що центральною методологічною проблемою у цьому випадку постає питання про співвідношення єврейського та власне християнського елементів у рецепції Іваном Франком Біблії і біблійної тематики.

Опублікований на сьогодні матеріал дозволяє зробити висновок, що у ставленні Івана Франка до єврейства проявились взагалі характерні для особистості цього автора внутрішні протиріччя, сумніви, внутрішня роздвоєність і той психологічний комплекс, котрий Григорій Грабович назвав „валенродизмом“⁸. Йдеться, звісно, не про ставлення українського поета до Адама Міцкевича⁹, а про постійну внутрішню боротьбу Івана Франка з самим собою („Та з собою самим у війні // Не простояти довго мені“), та його пізнішу психологічну налаштованість на своєрідні містифікації: чи то з огляду на суспільні обставини, чи то через власну хворобу. Саме так проявила себе, наприклад, двозначність з боку Івана Франка в оцінці ролі та місця Тараса Шевченка чи Михайла Драгоманова для української культури, непорозуміння письменника з Михайлом Грушевським, двозначні висловлювання про Ольгу Хоружинську, дивна „полеміка“ з Михайлом Павликом¹⁰, провоковані самим І. Франком дискусії навколо його Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року, і так далі аж до публікації псевдо-міцкевічового тексту Wielka utrata (Велика втрата), котрий, як писали сучасники, обернувся для письменника передусім „великою витратою“ грошей.   

Варто зауважити, що вже на початку свого творчого шляху Іван Франко у постаті єврея – Ісаака Бляйберга з повісті Петрії і Довбущуки відтворив з великою художньою майстерністю згадану тут роздвоєність особистості. Постать Ісаака Бляйберга, зрозуміло, у контексті біблійної традиції прочитується як образ символічної жертви (і сцени з твору прямо вказують на „жертвоприношення Ісаака“). Очевидно, що важливими для розуміння цього художнього образу є символічні інтерпретації імені та прізвища героя: ім’я Ісаака пов’язане із жертвою, натомість прізвище (свинцева гора) у символічних вимірах пов’язане із ідеєю становлення нової людини, свинець символізує неблагородність ще не відродженої людини, котру тільки чекає переродження у майбутньому. Але одночасно, так би мовити парадоксально, „Ісаак не є Ісааком“, бо насправді він не є євреєм, а русином і нащадком Олекси Довбуша. Що правда, друга редакція повісті з 1913 року трохи інакше трактує цей образ: Ісаак тут має намір „витворити між галицькими жидами інтелігенцію, яка, не цураючися жидівської віри та національної традиції ... при тім шукала би спільного грунту для життєвої праці з інтелігенцією руською та польською“ (22; 465)¹¹. Для нас однак важливою є постать Ісаака Бляйберга передусім як психологічний тип роздвоєної особистості: людина не є насправді тим, за кого вона себе видає у суспільстві, більше того – вона сама не знає, ким вона є насправді. Можливо, це і є той психологічний комплекс, котрий переслідував Івана Франка все його життя і відобразився навіть на ставленні поета до власної жінки¹².

У такому контексті, зрозуміло, постає питання про можливі методологічні стратегії у дослідженні проблематики єврейського дискурсу Івана Франка¹³. Очевидно, що найпоширеніший у філології чи історії цитатний метод у нашому випадку не завжди вирішує проблему, бо практично для будь-якого твердження Івана Франка можна знайти у текстах письменника чи у текстах спогадів про нього дві (або навіть і більше) протилежні за змістом цитати. На деяких із таких прикладів докладніше ми зупинимось нижче, натомість зараз підкреслимо, що для франкознавства вельми важливим у випадку можливих цитувань є інтертекстуальний аналіз проблеми. Згадаймо, що І. Франко на схилі літ сам перекладав деякі із своїх ранніх польськомовних та німецькомовних текстів, і зроблені письменником українські переклади, якими сьогодні користуються українські дослідники, не завжди співпадають із старшими за часом польськими чи німецькими оригіналами. Так само письменник переписував деякі свої художні тексти, що містили єврейську проблематику, творячи по суті не стільки другий варіант повісті чи оповідання, скільки новий художній твір. І на сьогодні ми маємо дві, по суті різні, редакції повістей Петрії і Довбущуки та Boa constrictor, і різниця між текстами двох редакцій, зрозуміло, вплинула на трактування постатей євреїв у художній цілісності твору.

З методологічної точки зору не витримує випробування також і однозначна інтерпретація єврейського дискурсу Івана Франка на тлі усієї його творчості взагалі, без урахування поділу на художні твори, публіцистику та листування. У художній прозі українського письменника за окремими виїмками (згаданий вище Ісаак Бляйберг, Йоська Штерн з оповідання До світла чи Вагман з повісті Перехресні стежки) переважають негативні постаті євреїв, а поезія Івана Франка представлена як антисемітським сатиричним образом Швінделеса Пархенблита, так і проєврейськими Жидівськими мелодіями. Досить різноманітними у контексті єврейської проблематики є теж публіцистика і листування, причому саме тут необхідною є кропітка історична інтерпретація, що враховувала б суспільно-політичні та індивідуально-психологічні умови написання того чи іншого тексту. А вже аналіз текстів тих єврейських авторів, з якими дискутує І. Франко, свідчить про величезну складність самої проблеми інтертекстуальності і цитат у текстах українського письменника, складність наукову та ідеологічну, бо І. Франко у своїй полеміці виступає одночасно як представник русинів (українців) Галичини, як громадянин Австро-угорської монархії і як представник своєї партії (а тут мусимо брати до уваги „партійну“ еволюцію письменника). І в залежності від інтенції самого тексту ми можемо говорити про перевагу котрогось із зазначених аспектів: або національного (русинського), або державно-громадянського (австрійського), або партійного (соціалістичного, радикального, народовецького).

Окремо слід зауважити і той факт, що у І.Франка по-різному складались стосунки із різними євреями – представниками єврейської інтелігенції Галичини, однокласниками, однопартійцями, диспутантами на шпальтах часописів. Ось, наприклад, що згадує Михайло Мочульський про зустрічі Івана Франка із Вільгельмом Фельдманом (Wilhelm Feldman, 1868-1919) – відомим на свій час письменником і літературним критиком:

„Ще скажу кілька слів про Вільгельма Фельдмана. Фельдман – була цікава людина. Він походив з бідної сімї маломістечкових хасидів, на 17-му році життя скінчив народню школу і власною працею та енергією добився того, що зайняв визначне місце в польському культурному життю: був журналістом, літературним критиком і автором книги "Piśmiennictwo polskie". У 1891 році він сидів на лаві обвалованих за належність до соціалістичної партії (в акті обжалування "socjalistyczno-dekadentystycznej") і мав марку радикала, симпатика робітничого руху та прихильника українців. Від 1902 року я листувався з Фельдманом і дописував часом до його журналу "Krytyka". Користаючи з мого знайомства, він у січні 1905 року написав до мене, що їде до Росії, не з агітацією, тільки з інформаційною метою, що може буде по дорозі у Києві, і просив мене, щоб я здобув для нього які листи від Франка або Павлика до кого з визначних українців. В кілька днів після того листу він уже був у Львові, відвідав мене, і сказав мені, що він хоче бачитися з Франком, але боїться, чи він схоче з ним говорити, бо що недавно написав якусь неприємну статтю проти нього. Я розказав про все те Франкові, але він усміхнувся і сказав: "Нехай прийде до "Віденської каварні" вполудень". Я прийшов з Фельдманом в означеному часі до каварні. Фельдман почав просити Франка вибачення, але Франко про ніщо не хотів слухати, побалакав з ним приязно і дав йому декілька інформацій та лист, мабуть, до ак. Сергія Єфремова“¹⁴.  

Таких, в основі своїй позитивних спогадів про стосунки І. Франка з євреями до наших днів дійшло досить багато, як і спогад самого письменника про його єврейських знайомих¹⁵. І. Франко навіть протиставляв євреїв християнам (полякам і русинам), коли йшлося про відношення до нього особисто. Так, у передмові до вибраних віршів Вольфа Еренкранца Збиразького (Wolf Benjamin Ehrenkranz, Wölwel Zbarazer, 1819-1883) письменник, згадуючи про своє знайомство з єврейськими вченими, зокрема з Ізидором Бернфельдом (1855-1926), зауважив, що у Дрогобичі він „товаришував з жидівськими студентами та пролетаріями“, бо „християни, русини й поляки переважно цуралися“ його¹⁶. На цей епізод варто звернути увагу, бо у випадку І.Франка проблема єврейства ускладнюється тим, що самого письменника ще за його життя часто трактовано як єврея, чи то вихрещеного, чи то політично заангажованого. Про це пише Ярослав Грицак у своїй монографії Пророк у своїй вітчизні, наголошуючи, що чутки про єврейське походження Івана Франка поширював навіть Василь Щурат на початку ХХ століття¹⁷. Але для нас у даному випадку важливим є не стільки чутки, скільки той факт, що єврейське походження Івана Франка декларувала часто офіційна преса, особливо у тих випадках, коли йшлося про критику поглядів письменника чи полеміку з ним. Саме так було у фатальному для І. Франка 1897 році, після публікації у віденському часописі „Die Zeit” статті Поет зради (Ein Dichter des Verrates): „Dr Franko, ruski żyd-moskalofil, jest połączeniem dwóch czynników najbardziej podłych, najbardziej wstrętnych. Moskiewska dusza zaprawiona semickim sprytem”¹⁸.

Підсумовуючи попередньо викладений матеріал, ми можемо зробити висновок про те, що у ставленні Івана Франка до єврейства, єврейської історії і культури є декілька парадоксів, без розуміння суті яких неможливе розуміння ні постаті самого Івана Франка – одного із найвидатніших діячів української культури у Галичині на кінець ХІХ – початок ХХ століття – ні епохи, у яку він жив. Скажемо навіть більше: без інтерпретації галицького єврейства неможливе розуміння і самої Галичини як культурного феномена, про який останнім часом так багато пишеться і дискутується. На кінець ХІХ століття у статті Задачі і метод історії літератури Іван Франко писав: „Для нашого віку особливу увагу прийдеться звернути на елемент жидівський, його салони і його женщин, його газетярів і його поетів, його Гейних і його Аувербахів, на добрі і погані наслідки його впливу“ (41;12). Згаданий тут „елемент жидівський“ для Галичини часів Франца Йосифа мав особливе економічне, культурне і соціальне значення¹⁹. Зрештою, про це ж писав сам Іван Франко у своїй розвідці Мої знайомі євреї (Meine jüdischen Bekannten), наголошуючи, що галицьке єврейство у культурологічному і психологічному плані є своєрідним феноменом, що не дасться збагнути ні з середини, ні ззовні²⁰.

Див. частину 2.

1. Текст є фраґментом монографічного дослідження – "Іван Франко і єврейство", виконаного  у рамах проекту M1025-G03 (Lise-Meitner-Programm, Fonds zur Förderung der wissenschaftlichen Forschung, Wien). Частина дослідження відображена у монографії: Roman Mnich: Ivan Franko im Kontext mit Theodor Herzl und Martin Buber. Antisemitismus und Philosemitismus in Ostgalizien 1886-1916. Hrg. von Erhard Roy Wiehn. Hartung-Gorre Verlag. Konstanz 2012. Попередні розвідки на цю ж тему: 1) Roman Mnich: Iwan Franko und Theodor Herzl: Über eine nicht stattgefundene Begegnung in Wien im Winter 1893, "Wiener Slavistisches Jahrbuch". Band 55/2009, Wien 2009, S.235-243; 2) Roman Mnich: Іван Франко і єврейство, "Wiener Slavistisches Jahrbuch". Band 56/2010, Wien 2010, S.99-108; 3) Roman Mnich: Ivan Franko und Martin Buber: zwischen Zionismus und Chassidismus, "Wiener Slavistisches Jahrbuch", Band 57 (2011), Wien 2011, S. 135-150; 4) Роман Мних: Иван Франко и еврейство, "МОРІЯ". Альманах общественной организации "Общинный дом еврейских знаний Мория" № 12, 2001 (5771), Одесса 2011, с.105-118; 5) Роман Мних: Іван Франко і єврейство у Австро-Угорщині кінця 19 – початку 20 сотліття, "Франкознавчі студії". Збірник наукових праць. Том 5. Дрогобич 2012, с.147-176; 6) Єврейський дискурс Івана Франка: причинок до історії „прогресивного антисемітизму“ в Галичині, „Jews and Slavs“. Volume 23. Jerusalem Siedlce 2013, c.117-144. У своєму тексті я частково використовую матеріал останньої публікації.
2. На сьогодні майже єдиною справді науковою спробою інтерпретації власне історичного контексту ставлення Івана Франка до євреїв залишаються публікації Ярослава Грицака, котрі в свою чергу вже теж потребують верифікації. Див.: Ярослав Грицак: Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). Київ 2006, с.335-363; Я.Грицак опублікував також польськомовну версію свого тексту – Jarosław Hrycak: Między filosemityzmem i antysemityzmem – Iwan Franko і kwestia żydowska, w: Świat NIEpożegnany. A World We Bade No Farewell. Żydzi na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej w XVIII-XX wieku. Jews in the Eastern Territories of the Polish Republic from 18th to 20th century. Ed. by Krzysztof Jasiewicz, Warszawa – Londyn 2005, s. 451-480. У цьому ж плані, але без ширшого історичного тла про семітизм і антисемітизм Івана Франка („eine ambivalente Haltung gegenüber den Juden“) стисло пише німецький дослідник Каї Струве, див: Kai Struve: Juden, Polen, Ruthenen – die „Judenfrage“ in der Lemberger Zeitschrift “Przegląd Społeczny” (1886-1887), in: www.academia.edu/1457505/ (7.12.2012); про Івана Франка на сторінках 13-18 розвідки. У нашому випадку варто згадати і стару розвідку П.Кудрявцева: Проф. П.Кудрявцев: Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка, "Збірник праць єврейської історично-археографічної комісії". Том ІІ. У Києві 1929, с.1-81.
3. Зазначу, що для європейського культурного загалу Іван Франко є передусім „журналістом, літературознавцем і фольклористом“ – так його характеризує лексикон Brockhaus (Der Brockhaus: Literatur. Schriftsteller, Werke, Epochen, Sachbegriffe. 3.Auflage. Mannheim 2007, S.258)
4. На жаль, спробу Романа Горака і Ярослава Гнатіва щодо десятитомової біографії Івана Франка не можна назвати вдалою; не дивлячись на зібраний авторами дійсно масштабний матеріал, це видання не є ані науковим, ані популярним – науковим воно не може бути через відсутність посилань, бібліографії, покажчиків, а для популярного воно занадто об’ємне. Книжки Р.Горака і Я.Гнатіва нагадують скоріше розширені конспекти забутих на сьогодні текстів і газет (передусім це „Руслан“, „Діло“, „Громадський голос“ і „Kurjer Lwowski“) і архівних матеріалів, ніж наукову біографію Івана Франка.
5. Див. на цю тему ширше розділ Евреи в Российской империи (1772-1917) у книзі Западные окраины Российской империи (Москва 2007, с.301-340, наведена цитата С.Дубнова на с.306).
6. Для нашої тематики особливо важливими є проблеми польського єврейства у ХІХ столітті з огляду на їх історичний зв’язок з життям та творчістю Івана Франка. У цьому плані див. гасла Żyd, Żydowska kwestia i Żydowska literatura у енциклопедії Słownik literatury polskiej XIX wieku (Redakcja Józefa Bachórza i Aliny Kowalczykowej, Wrocław 2002, s.1046-1057).
7. Див.: Григорій Грабович: Єврейська тема в українській літературі ХІХ та початку ХХ сторіччя, в: Григорій Грабович, До історії української літератури. Київ 2003, с.218-236.
8. Див. розвідку Григорія Грабовича Вождівство і роздвоєння: «валенродизм» Франка у його книжці Тексти і маски (Київ 2005, с.95-139).
9. Це ставлення є теж парадоксальним: з одного боку, Іван Франко у статті Поет зради (1897) оголосив Адама Міцкевича поетом зради і таким, що „щораз нові покоління годує затруєними плодами“, з другого боку, у статті Адам Міцкевич назвав його одним з найгеніальніших і високоморальних поетів (Іван Франко: Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Том 39: Літературно-критичні праці (1911-1914). Київ 1983, с. 256; далі посилання на тексти Івана Франка, поза окремо зазначеними, за цим виданням, у дужках вказую том і сторінку).   
10. Маю тут на увазі передусім текст Івана Франка Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки, надрукований у 1905 році у „Літературно-Науковому Віснику“ (том ХХІХ, с.160-186).
11. Зараз не місце для інтерпретації образу Ісаака Бляйберга у його художній цілісності та ідеології у двох варіантах твору. Зауважу тільки, що у другому варіанті повісті Петрії і Довбущуки виразно проявила себе еволюція поглядів Івана Франка на єврейство та сіонізм, що зрештою підкреслював сам письменник у Postcriptum’i до тексту, коли серед порушених та змальованих у творі проблем наголошував на „пробах вільнодумного руху між жидами і рабинську реакцію проти того руху“ (там само, с.487). Сам письменник підкреслював, що у цій повісті він звернувся до зображення перших проявів національного почуття у євреїв (39; 230-231).
12. Варто зауважити, що навіть син Івана Франка, Тарас спеціально у спогадах зазначав, що „життєві обставини Івана Франка склалися так, що він мав немов два обличчя, дві душі“ (цитую за матеріалами у статті Наталі Тихолоз в збірнику „Франкознавчі студії“, випуск 5, Дрогобич 2012, с.532).
13. Під дискурсом у даному випадку розуміємо усі наявні життєві та творчі пов’язання Івана Франка з єврейством.
14. Михайло Мочульський: Іван Франко. Студії та спогади. Львів 1938, с.81-82. Зауважу, що у примітці до цих слів М.Мочульський пише про те, що "в книзі Stronnictwa i programy polityczne w Galicji показав Фельдман українцям свої ріжки і з приводу цієї книги ми перестали листуватись, а в часи війни він показав себе україножером і в Берліні агітував проти українців" (с.81).
15. Оригінальний текст цих спогадів вперше опубліковано в німецькому виданні творів письменника (Iwan Franko: Meine jüdischen Bekannten, in: Iwan Franko, Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Hrg. von E.Winter und P.Kirchner. Berlin 1963, S.50-58). Загалом у тексті євреї зображені позитивно, щоправда остання фраза спогадів залишається двозначною і загадковою ("Bald sollte aber ein unerwarteter Schicksalsschlag mich in eine ganz andere Lebenssphäre schleudern und mir Gelegenheit vollauf verschaffen, das menschliche – auch das jüdische – Leben von einer ganz anderen Seite kennenzulernen").
16. Див.: Ів. Франко: Вольф Еренкрац Збиразький. Вибір віршів, „Літературно-науковий вісник“, 1905. Том 32, книга 10, с.87-94.
17. Ярослав Грицак: Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). Київ 2006, с.458.
18. Стаття W kałużach у газеті „Głos Narodu“ (9 czerwca 1897, Kraków, s.1), стаття не підписана. Цікавим для франкознавців буде факт, що цю газету заснував відомий на свій час письменник і публіцист Józef Rogosz (1844-1896), автор повісті Grabarze (1892), у котрій описані ті ж події, що й у повісті Івана Франка Основи суспільності (Filary społeczeństwa). На час публікації статті W kałużach головним редактором газети „Głos Narodu“ був Kazimierz Ehrenberg (1870-1932), публіцист і перекладач. Парадоксальна інформація про походження Івана Франка (тато – німець, мама – полька, а син українець) є характерною для сьогоднішніх інтернет-сторінок: „Pochodził z rodziny chłopskiej. Jego ojciec Jakub Frank (niem. Jakob Frank), Niemiec, był kowalem, natomiast matka, Maria Kulczycka pochodziła z zubożałej polskiej szlachty”. http://www.dehnel.net16.net/Iwan_Franko.php (3.03.2011). Інформація про єврейське походження Івана Франка ширилась, очевидно, завдяки досить відомій у Галичині (особливо у Львові) історії Якуба Франка (1726-1791) – засновника містичної месіанської течії у юдаїзмі (сам Я.Франк оголосив себе месією).
19. Докладніше про єврейство Австро-Угорщини взагалі і Галичини зокрема див.: 1) Robert S. Wistrich: Die Juden Wiens im Zeitalter Kaiser Franz Josephs. Wien – Köln – Weimar 1999; 2) Eveline Brugger, Martha Keil, Albert Lichtblau, Christoph Lind, Barbara Staudinger: Geschichte der Juden in Österreich (Österreichische Geschichte). Wien 2006, S. 379-380 і далі passim.
20. Iwan Franko: Meine jüdischen Bekannten, in: Iwan Franko, Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Hrg. von E.Winter und P.Kirchner. Berlin 1963, S.50. ("Die galizische Judenschaft ist ein kulturhistorisch und völkerpsychologisch so wundersames Gebilde, dass es weder von einem Außen- noch von einem Innenstehenden völlig verstanden werden kann, da ja jeder von ihnen einen andere Physiognomie zu sehen bekommt und gleichsam mit anderen Werten rechnet").