"Ми маємо казати один-одному все..."¹

В чудовій есеїстичній збірці паперів члена сенату Республіки Польща 1989-1991 рр. та відомого польського історика, публіциста та політичного діяча Яна Ліпського читаємо "Ми маємо казати один-одному все, за умови, що кожен говорить про власну провину. Якщо ми цього не зробимо, тягар минулого не дозволить нам розпочати спільне майбутнє"². Ліпський казав ці слова в його посланні до Гюнтера Грасса, та казав це в час важкої та перенапруженої різними стосунками історії примирення між німцями та поляками після Другої світової війни. Я пропоную подумати про ці слова в контексті примирення українців з власною історією. Особисто я думаю про цю фразу знову посилено після побаченого травнем 2013 року поблизу Бердичева.

Як відомо, в Бердичеві в під час нацистської окупації сталося масове вбивство. Націонал-соціалістами було розстріляно в місті в 1941 році декілька десятків тисяч євреїв. Місце розстрілу, про яке я хочу тут написати, було за Бердичевом в районі тодішніх хуторів Романовка та Шлемарка. 15 вересня 1941 року там було розістрілянао 18. 640 євреїв³.

Foto: © Sascha Bienert

Сьогодні це місце можна знайти при виїзді з Бердичева, на 4-му км траси в сторону Хмільника, біля цього місця розстрілу стоїть придорожній пам'ятник, який вказує, що на лузі за ним знаходиться масова могила. В путівнику Україною від видавництва "Lonely Planet"⁴  можна знайти також вказівку на центр поховання - невелику групу доволі молодих дерев, які ростуть на вручну насипаному пагорбі. Якщо пройти через луг до пагорба, побачимо біля нього пам'ятну дошку з зіркою Давида.

Foto: © Sascha Bienert, травень 2013 р.

А якщо заглянути на самий пагорб, то побачимо наступне: масова могила розрита, очевидно нещодавно, на поверхні лежать людські останки. Неподалік - лопата. Ми не робили експертизу цього місця, і я не можу зі стовідсотковою впевненістю казати, що це є рештки розстріляних на цьому місці. Але цей висновок напрошується. Відомо, що в Україні масові поховання розстріляних євреїв часто виглядають занедбаними та є часто забутими. Ситуація з похованням в Бердичеві є складнішою: це поховання є відомим, але з однаками мародерства. Подібне в Україні, на щастя, все ще є винятком - але час від часу ми дійсно чуємо або пошкодження, або про розкопки подібних могил, як, наприклад, в минулому році в Криму⁵.

Foto: © Sascha Bienert

Окрім описаного вище винятку ми маємо в Україні і складну ситуацію зі збереженням єврейської спадщини та з пам'яттю про Голокост.⁶   Для мене є великим питанням, як бути з цінностями в спільноті, яка може "дозволяти" собі піддати (можливо і частковому) забуттю смерть 1,5 мільйонів сусідів, близьких друзів чи знайомих, адже забуття має завжди і етичну сторону. Пам'ять в Україні про Голокост показує на мою думку те, що історик Ян Асман назвав "станом суспільної відповідальності, як такої, що являє собою моральну субстанцію забуття"⁷. Я вважаю, що в Україні сьогодні і для самих українців важливо опікуватись, або хоча б тримати в більш-менш належному (наприклад, відмінному від смітників, на які - на жаль - схожі сьогодні деякі синагоги в західній Україні) стані як масові поховання розстріляних євреїв в Україні в тих місцях, де члени сімей більше не можуть опікуватись цими об'єктами, тому що їх не має більше на цьому місці, так і культурні об'єкти єврейської спадщини. Ніхто окрім нас цього не зробить, але ж все-таки є ми.

Foto: © Sascha Bienert

Тут не йдеться про те, що хтось намагається сьогодні Україні передати частину вини за злочини націонал-соціалістів, які є винуватцями та виконавцями Голокосту. Тут йдеться про перебирання на себе відповідальності за багатонаціональну історію власної країни. Йдеться, зрештою, про людяність. Для нас, як тих, хто співчуває, це само собою зрозуміло: спокій мертвих повинен бути недоторканий.

В іншому есеї з цитованої вище збірки Ліпського читаємо далі: "Найпершим з цих обов'язків (йдеться про польські обов'язки щодо збереження німецьких культурних пам'яток на сучасній території Польщі - О.Б.) є перешкоджати знищенню чи то б пак матеріальній деградації пам'яток. Це не є гарною оцінкою польському патріотизмові, якщо дозволятимемо їх розруху та вважатимемо, що їх цінність менша так як вони "не наші", коли їх німецьке походження стирається"⁸. Звичайно ми не можемо порівнювати збереження німецьких пам'яток в Польші та єврейських в Україні, ці проблеми занадто багатогранні. Але в головному я погоджуюсь з Ліпським: ми маємо поводитись відповідально та по-людськи з усією історичною спадщиною в Україні та перестати ділити пам'ять на "свою" та "чужу".

Foto: © Sascha Bienert

Маємо цікавий приклад подібного поводження в практиці одразу за сучасним кордоном України: католицький священик Станіслав Бартмінські (Slanisłav Bartmiński), від початку своєї роботи священиком в Перемишлі з 1959-го до 2007 року рятував власною енергією та всупереч невдоволенню деяких мешканців Перемишля українські церкви від зносу, ремонтував їх та встановлював мацеви на єврейському цвинтарі, який він разом з групою молодих людей приводив та приводить ще й досі кожного року до ладу. В Перемишлі майже не залишилося євреїв, і залишилося декілька тисяч українців, але цій людині є важливим примирення, і примирення, зокрема, з власною історією. Таке примирення можливе на мою думку насамперед через критичне ставлення до власних дій та власного минулого.

Мої приклади, наведені тут, стосуються Польщі. Звичайно, не будемо забувати, що Польщі знадобилося 59 років, щоб нарешті відбувся вибух, пов'язаний з книгою "Сусіди" (2000 р.) про спалення католицькими мешканцями містечка Єдвабне своїх єврейських сусідів під час Другої світової та вийшли інші книги Гросса⁹. Цей вибух став сніговим комом, який котиться далі - рік по тому тодішній Президент Польщі Кваснєвський вибачився (2001 р.), історія з переосмисленням подій в Єдвабне мала продовження в чисельних палких дискусіях найрізноманітніших верств суспільства. Серед останніх дискусій вартує згадати про дискусію, викликану фільмом "Pokłosie" (укранською "Наслідки", англійською "Aftermath"), знятий в 2012 році в Польщі Владіславом Пасіковські (Władysław Pasikowski), в якому йдеться саме про події, подібні до подій в Єдвабне. Дія фільму відбувається в наш час, йдеться про двох братів, католиків, один з яких повертається з Америки назад додому. В час, поки один брат був на заробітках, інший брат цікавився історією містечка, і, зокрема, чому одна з його доріг викладена мацевами з єврейського цвинтаря. Він викопує ці мацеви, розуміє з часом, що це є знищений під час війни цвинтар, та ставить євреям-односельцям, які загинули при Голокості, символічний пам'ятник. Зрештою обидва брати дізнаються, що мешканці їхнього містечка разом з їхніми батьками були активними учасниками подій - спалення всього єврейського населення містечка в часи Другої світової, та перебрання на себе єврейського майна. За це їх починає ненавидіти все село.

Foto: © Sascha Bienert

У Польщі дискусія про книгу Гросса та поява фільму Пасіковські стала можливою через, зокрема, "дорослість" суспільства. Воно виросло вже настільки, що було готовим не зігнорувати книгу Гросса, але дискутувати про неї, хоч як би болісно це не було, і як би всі не критикували її автора. Подібне відбулося і з фільмом. Не зважаючи на те, що режисера Владислава Пасіковські деякі в Польщі називають зрадником, а його фільм антипольським, його фільм пройшов з великим успіхом в кінотеатрах та на фестивалях, і навіть більше - був відзначений на 37 фільмовому фестивалі в Гдині в 2012 році.¹⁰

В кінці фільму "Наслідки", одного з братів, який викопував мацеви та ставив символічний пам'ятник загиблим євреям, та намагався говорити правду про своє містечко, односельці розпинають на воротах сараю його власного подвір'я. Чути правду про власну співучасть у злочинах не буває приємно. Кінець цього фільму говорить нам, зокрема, і про інше: він говорить про те, що зло, спричинене людиною - в цьому разі на прикладі одного містечка, яке вбило своїх єврейських сусідів - не зникає безслідно, якщо не розпочати колись переосмислення того, що зробив. Зло вертається, віє над тим, хто спричинив його - і віє так довго, поки не буде роздріблене о паркан критичного осмислення.

На мою думку, для України було б важливо дорослішати та не давати дорогу безпамятству, яке прийшло в нашу країну, зокрема, і через радянську систему координат пам'яті. Важливо не закривати очі на синагоги, та інші об'єкти культурної спадщини, які перетворилися в смітник, і важливо не допускати, щоб на місці масових поховань була розрита могила, а рештки невинно вбитих людей не були б поховані гідно. Ми маємо, окрім того,  розпочати примирення з власною історією - в якій, окрім позитивних сторінок, були і антисемітизм та допомога деяких українців націонал-соціалістам, і в якій були і є забуття 1,5 мільйонів вбитих націонал-соціалістами єврейських сусідів.

Про те, що в Бердичеві розрита могила я чула ще рік тому, і сподівалася цього року знайти могилу принаймі в закритому стані. Очевидно, на жаль, ситуація не змінилася за рік. Тому запрошую всіх, кому цікава доля описаного вище поховання, в інціативну групу. Про це місце потрібно писати, на це потрібно звернути увагу громадськості. Після наради з експертами та експертизи - потрібно поховати рештки та провести на цьому місці службу, запросивши Раббі. Після цього там можна було б, наприклад, провести один з молодіжних таборів Акції спокути служби миру та провести публічний захід, який би додатково привернув увагу на довгострокове вирішення проблеми. А можливо є інші - кращі - ідеї, що зробити з цим місцем, я буду рада всім відгукам та порадам.

Яким би не було в Україні сьогодні важким повсякденне життя, важливо не забувати про людяність та намагатися казати - насамперед собі - правду про власну історію, та про власні провини. Це примирення з власною історією, яке відбудеться, я впевнена - має прийти не через етнічні окуляри "нашої" чи "не нашої" історії, а через контекст розуміння гідності кожної людини.

Вперше есей надруковано в бюлетені "Уроки Голокосту", № 2 (34), квітень-червень 2013 р.

Олександра Бінерт, M.A. Public History,
координатор
PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine
Oleksandra.Bienert at gmx.de

1. Цитовано за: Lipski, Jan Jozef, "Powiedzieć sobie wszystko. Esej o sasiedztwie polsko-niemieckim", Warszawa, 1996, С. 248.
2. Там само.
3. Порівн. Інформацію Єврейської електронної енциклопедії, http://www.eleven.co.il/?mode=article&;id=10543&query=%C1%C5%D0%C4%C8%D7%C5%C2, останній перегляд 25 червня 2013 року.
4. Lonely Planet Ukraine (Country Travel Guide), Di Duca, Marc, Ragozin Leonid, 2011.
5. Див. Наприклад, Вандали розкопали братську могилу євреїв та кримчаків, дата публікації: 23.04.2012, http://tsn.ua/ukrayina/vandali-rozkopali-bratsku-mogilu-yevreyiv-ta-krimchakiv.html, останній перегляд публікації: 25.06.2013.
6. Див. Щодо пам‘яті про Голокост в Україні, наприклад, Українське суспільство та пам‘ять про Голокост, Подольський, Анатолій, в: Голокост і сучасність, 1 (5) 2009 р, С. 47-59.
7. Assmann, Jan, Erinnern, um dazuzugehoeren. Kulturelles Gedächtnis, Zugehörigkeitsstruktur und normative Vergangenheit, надр. в: Kristin Platt та Mirjan Dabag, "Generation und Gedächtnis", Opladen, 1995, С. 51ff.
8. Lipski, Jan Jozef, "Powiedzieć sobie wszystko. Esej o sasiedztwie polsko-niemieckim", Warszawa, 1996, С. 265.
9. Пор. Портнов, Андрей, «Соседи», «Страх», «Золотая жатва». О польских дискуссиях вокруг книжек Яна Т. Гросса, http://www.urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/1380, дата публікації: 14.02.2011, останній перегляд 23 червня 2013 року.
10. Пор. http://www.fpff.pl/en/archiwum/laureaci/40,,,,2012.html, останній перегляд 23 червня 2013 року.