Слід зазначити, що роздмухування теми колаборації із нацистами, хоча і помірковане, було не тільки ідеологічною установкою «згори», але також і черпало свої ресурси у живій пам’яті самих учасників подій. Реакцією на судові процеси були численні листи, автори яких наводили факти подібних злочинів часів війни та називали конкретні імена злочинців. Про актуальність цієї пам’яті можуть свідчити також і деякі ексцеси, що подеколи траплялися якраз навколо комеморацій війни та окупації, де пересічні громадяни самі вказували владі, що вона недостатньо активно проводить політику таврування колишніх колаборантів.
Зокрема, конфліктний випадок стався у Семенівському районі Чернігівської області 13 жовтня 1974 р. під час святкових заходів з приводу відкриття пам’ятного знаку на місці колишнього підпільного госпіталю партизанського з’єднання Федорова [58. Спр. 1191. Арк. 72-76]. На чолі колони, що мала йти на місце мітингу, стояв з прапором А.В. Воробей («колишній поліцай, нині робітник, інвалід Вітчизняної війни»), що було одразу ж «виявлено стоявшими в колоні робітниками і прапор передали іншому товаришу». Крім того, на цей мітинг не з’явився жоден з керівників Семенівського райкому, що «викликало незадоволеність окремих учасників мітингу». Ці два політичні прорахунки викрив у своєму листі до ЦК КПУ інспектор ЦК КПУ Новицький, зауважуючи тут недостатню політичну роботу, недооцінку політичної вагомості цих святкових заходів. Однак, тут можна зауважити також і процеси виключення окремих осіб зі спільноти пам’яті, що формувалася: ті особи, що не вписувалися в ідеалізований образ «захисника Вітчизни» чи «жертви фашистів», не повинні були відігравати значної ролі під час комеморацій. Найвагомішу роль мали грати представники влади, які надавали б свій символічний капітал владних повноважень для підтримування високого статусу нового культу. У результаті секретар Чернігівського обкому КПУ дав доручення управлінню КДБ видати першим секретарям райкомів і міськкомів списки колишніх посібників, що нині мешкають на території їхніх районів і міст. Це фактично було свідченням безпрецедентного за весь повоєнний період зростання значущості воєнного минулого для конструювання спільноти у теперішньому: саме тепер особливо важливим стало знати усіх колишніх колаборантів та контролювати їхню поведінку і участь у громадсько-політичних акціях, що раніше розглядалося як завдання лише для КДБ.
Так само незрідка позбавлялися права участі у святкових і пам’ятних заходах представники народів-«зрадників». Так, відкритий лист кримськотатарської молоді Самаркандської області до Л.І. Брежнєва, а також до Президії ЦК КПРС містив скаргу на те, що татари виключені з воєнних комеморацій та військово-патріотичного виховання: «для нас, молоді кримських татар, давно закрита ця прекрасна школа виховання соціалістичної національної гордості <…> соціалістичного патріотизму, вірності Вітчизні на видатних подвигах старшого покоління свого народу. Прагнення очорнити наш народ <…> призводило до повного замовчування видатних прикладів відваги й героїзму, здійснених дочками й синами нашого народу» [23, с. 104].
Незрідка поняття «зрадництва» використовувалося в СРСР в якості жупела, позбавлялося свого конкретного змісту і могло застосовуватися до будь-якого прояву незгоди із радянською ідеологією та політикою. Таким чином радянський режим намагався узурпувати роль «антифашистського борця», «єдиної миролюбної сили», тобто ідентифікувати себе єдино лише із боротьбою проти нацизму, прагнучи видалити з пам’яті співпрацю радянського і нацистського режимів. Власне, таку ж стратегію застосовували фактично і всі інші уряди європейських країн, що перебували під окупацією, а у повоєнний час намагалися ідентифікувати себе передусім із рухом Опору, а не з колаборантами [66; 67; 71; 73]. Однак, в СРСР розуміння колабораціонізму було дуже розмитим, адже застосовувалося не тільки до певних дій часів нацистської окупації, але і до будь-якої діяльності, що суперечить офіційній радянській ідеології. Таке обезсмислення поняття колабораціонізму можна простежити на прикладі кампанії проти Олександра Солженіцина і його «Архіпелагу ГУЛАГ», коли численні трудові колективи, окремі трудящі всіх галузей господарства, культури і мистецтв писали гнівні листи проти Солженіцина - звісно ж, при цьому не бувши ознайомлені зі змістом його творів, але поінформовані про те, що в них є пасажі про позитивне ставлення окремих окупантів до місцевого населення, а також засудження радянського ладу за те, що він спершу спричинився до масового переходу населення на бік ворога, а потім із надзвичайною жорстокістю репресував цих перебіжчиків. Відповідно, перенісши акцент з основного змісту твору (опис жорстокості режиму радянських таборів) на значно менш значущі епізоди, радянський режим маніпулював свідомістю «трудящих», які у своїх листах передусім викривали Солженіцина як «літературного власівця». У численних листах з усієї УРСР, в т.ч. Харківщини [58. Спр. 1044] автори апелювали до свого особистого досвіду боротьби проти окупантів, описували свій бойовий шлях та жорстокі розправи окупантів із мирним населенням чи інші особисті життєві переживання часів війни в якості аргументів проти Солженіцина, які можна резюмувати словами секретаря Правління Спілки письменників СРСР, академіка АН УРСР Л. Новиченка: «Нехай [Солженіцин] забирається геть з нашої священної землі, нехай догниває у вонючих кублах з недобитими власівцями» [58. Спр. 1044. Арк. 8].
У період керівництва Л.І. Брежнєва значні зміни сталися також у способі представлення колаборації у східних областях УРСР, зокрема на Харківщині. Хоча загалом представлення історії війни на Харківщині як «зразковому» радянському регіоні створювало враження, що тут співпраця з ворогом взагалі була мало характерна і в неї були втягнені лише окремі «відщепенці» певного соціального походження, у другій половині 1970-х - на початку 1980-х рр. у зв’язку із боротьбою із дисидентами, рухом за право виїзду до Ізраїлю, почали з’являтися пропагандистські роботи, що показували діяльність саме націоналістів на окупованій Харківщині, а також наводили приклади колаборації, зокрема, в здійсненні воєнних злочинів.
Канонічні тексти з історії війни у регіоні, зокрема книга «Партійна організація Харківщини в роки Великої Вітчизняної війни», в якості винуватців скоєних воєнних злочинів подавала тільки прізвища німців-керівників окупаційних і армійських структур (командирів дивізій СС, зондергрупи, начальників польової поліції тощо), і жодним чином не згадувала про конкретну участь місцевого населення у цих злочинах. Лише на початку розділу про окупацію було задекларовано, що «зі зрадників радянського народу, злочинців, кулаків, націоналістів призначили бургомістрів, районних шефів і сільських старост» [49, с. 71], однак не наведено фактів конкретної участі цих осіб у акціях окупантів. В іншому місці наведено абстрактну фразу про те, що «окупанти намагалися створити українські військові формування, навчити їх військовій справі і використовувати у боротьбі проти партизанів та підпільників», але ніяких конкретних пояснень про це не дано, і ще раз було нагадано, що в поліцію, охоронні формування та «українські формування» (?) ішла «всяка нечисть», «кулаки, кримінальники, дезертири» [49, с. 85]. Один із нечисленних прикладів колаборації – це згадка про такого собі Молчанова, члена підпілля Борівського району, що мав брата-поліцая та іншого родича – голову поліції, і видав усю інформацію про підпільну організацію гестапо – однак, мотивація цих його дій взагалі не пояснена. Однак, найбільша увага у розділі про окупаційний режим надавалася матеріальним руйнуванням різних галузей господарства. Як не парадоксально, досить детально було описано насильницький вивіз населення на роботи до Райху, але майже нічого не сказано про використання робочої сили на самій окупованій території області – навіть навпаки, стверджувалося, що окупанти руйнували заводи та інші підприємства та установи, піддавали їх «запустінню», грабували, причому саме для цього діяли спеціальні команди підривників і смолоскипників [49, с. 77]. Використання праці на місці описано лише стосовно селянства, яке було обкладене величезними податками та експлуатоване в різний спосіб. Парадоксальним чином, однак, у підрозділі про рух Опору наводилися факти про саботаж та диверсії на різних підприємствах Харкова, з чого читач все ж таки міг зробити висновок, що ці підприємства все ж таки працювали [49, с. 95]. Як бачимо, тема співпраці із ворогом у Східній Україні була все ж таки проблемною і в офіційних історичних працях подавалася як маргінальне явище.
Подібним чином, тема колаборації та військових злочинів на Харківщині була дуже мало присутня в узагальнюючій літературі, присвяченій УРСР чи СРСР в цілому. Одним із нечисленних прикладів інтеграції харківського матеріалу до загальної картини є книга М.М. Варварцева 1976 р. [5] про «буржуазне українознавство», і напевно харківський матеріал потрапив туди, адже у Харкові, що був великим культурним центром УРСР, перебувало під окупацією багато інтелігенції, частина якої потім виемігрувала на Захід і поповнила спільноту українознавців. М.М. Варварцев описує підокупаційну харківську пресу, діяльність окремих посадовців самоуправління, що згодом виїхали на захід. Інший відомий автор багатьох праць з викриття «буржуазного націоналізму» Р. Симоненко у своїй праці 1977 р., присвяченій українським землям під окупацією загалом, наводив цитати із записів мельниківця Я. Гайваса, що дійшов до м. Лозова Харківської області й діяв там. Р. Симоненко у цій праці представив проблему колаборації у складніший спосіб, ніж це робилося раніше: «Середовище буржуазних націоналістів, які прийшли на територію України з гітлерівцями, дещо поповнилося за рахунок антинародних елементів, противників соціалізму, які майже чверть віку прожили в умовах радянської дійсності <…> серед прислужників фашистської окупаційної адміністрації були націоналістично настроєні вихідці з колишніх експлуататорських класів, засуджені за антирадянську діяльність, що встигли відбути покарання, поодинокі навколонаукові та навколополітичні діячі, які й раніше обстоювали націоналістичні концепції та погляди» [46, с. 56-57]. Таким чином, націоналізм був представлений не як суто чуже явище, принесене з нещодавно приєднаних у 1939 р. територій, але і як закорінене в місцеві умови. Однак, більшість узагальнюючих праць витворювала стереотип локалізації колабораціонізму в західноукраїнських областях серед «українсько-німецьких націоналістів» або серед кримських татар. У зображенні колабораціонізму та воєнних злочинів на Харківщині лише поступово зростало викриття «націоналізму». Крім того, протягом усього періоду зберігалося різко негативне зображення фольксдойчів [15; 16, с. 224; 17, с. 133-138; 18] – власне, сама ця категорія розглядалася не як етнічна, а радше як політична – тобто вже сам факт оголошення себе фольксдойчем вважався зрадництвом та співпрацею з окупантами, а не визнанням об’єктивної наявності німецького походження.
Хоча в узагальнюючих працях тема колаборації була радше маргінальною, однак, у 1970-х рр. все більше стали з’являтися спеціальні публіцистичні та пропагандистські твори, що мали на меті боротьбу із «буржуазним націоналізмом», сіонізмом та іншими антирадянськими проявами; їхні автори, відповідно, мали особливий зв’язок із спеціальними органами.
Один із перших спеціальних описів діяльності колаборантів на Харківщині був даний у «документальному нарисі» П.К. Карпова та В.О. Степового «У кублі зрадників» [15]. Власне ця книга присвячена діяльності К.М. Полуведька, радянського агента, що під виглядом члена ОУН став секретарем підокупаційної Харківської міської управи та всіляко розкладав її зсередини. За викладом авторів, колаборанти в Харкові поділялися на дві групи: радянських громадян, ображених на комуністичну владу (передусім це були співробітники Харківського технологічного інституту, що посіли ключові посади у органах самоуправління в перший період окупації), а також «буржуазних націоналістів» - переважно не-місцевих, свідомо засланих на цю територію членів ОУН чи інших організацій, які згуртувалися навколо «Просвіти» та т.зв. «національного комітету»; згадуються також і емісари ОУН, що тимчасово перебували у місті та зникали. Однак, цей поділ не був повністю витриманий, по ходу викладу виявлялося, що націоналістами були також і місцеві колаборанти. Очевидно, такі коливання у викладі були обумовлені, з одного боку, намаганням представити «буржуазний націоналізм» як явище цілком чуже для східноукраїнських областей, а з іншого боку, намаганням все ж таки поєднати колаборацію із націоналізмом для ефективного викривання останнього згідно з трендами розвитку радянського суспільства у 1970-х рр. Своєрідним виразом на позначення тих, хто співпрацював із окупантами, є «українські буржуазні націоналісти та покидьки російської контрреволюції» - який передбачає, що колаборація росіян є маркованою не етнічно (вони не є націоналістами), а тільки соціально («контрреволюціонери»). (Характерним у цьому плані є окреслення росіян-колаборантів, що його застосував Ю. Римаренко у своїй книзі 1983 р.: «російська білогвардійщина», «жандармські держиморди і власівські зрадники» [41, с. 186-188]).
Врешті-решт, у більш пізніх публікаціях, присвячених колаборації у Харкові, значно більшим є ототожнення колаборації з націоналізмом [18; 20]. Один із провідних авторів з цієї теми, В. О. Кравченко, який у перші повоєнні роки, бувши 17-річним солдатом, брав участь у боротьбі з УПА в Західній Україні, а у 1970-х рр. був доцентом кафедри історії КПРС Харківського університету, робив значно більший акцент на націоналізмі, хоча загалом повторював більш ранні схеми опису проблеми, майже буквально відтворюючи фрази. Колаборанти тут представлені і як місцеві давні замасковані вороги радянської влади, і як «ідейні оунівці», «націоналісти». Спочатку автор проводить між ними розрізнення, як і в розглянутих вище творах (протиставлення «прийшлих» нечисленних оунівців, які спершу не були допущені до роботи в міській управі, та місцевих, що спочатку очолювали самоуправління). Однак, далі автор називає «націоналістичними недолюдками» поліцаїв з «української допоміжної поліції», наводячи приклади кількох поліцаїв, що здійснювали злочини проти людства на території області. При цьому майже не наводиться конкретних прикладів провин певних осіб, але дано загальні дані про результати діяльності окупантів на Харківщині, із зазначенням, що це було здійснено за допомоги «лакуз». Із націоналістами у цьому творі також засоційовано колаборантську діяльність УАПЦ, а також «націоналістичною» називається підокупаційна україномовна преса. У дусі антирелігійної пропаганди проводиться теза, що церковнослужителі були «похапцем висвяченими в сан різними запроданцями, зрадниками, дезертирами, куркулями і відщепенцями», але водночас і такими, що «примазалися до «щирих українців»», поєднували сан із «адміністративними посадами в оунівському середовищі» [18, с. 25; 20, с. 106]. Як бачимо, опис колаборації як здійснюваної націоналістами є досить плутаним та непослідовним, через брак конкретних даних автор подає узагальнені твердження та вільно жонглює термінами. У іншому творі В. О. Кравченко прямо стверджує, що «гітлерівці та їхні націоналістичні посіпаки (виділення моє. – І.Є.) по-звірячому замордували в бараках Тракторного заводу близько 30 тис. мирних радянських громадян, в тому числі і єврейської національності, - свідків жахливого злочину» [17], що було цілком відмінно від більш ранніх публікацій про трагедію на Тракторному заводі, у яких в якості убивць фігурували виключно «німці» чи «есесівці».
В.О. Кравченко сам почасти дає пояснення того, чому в описі подій Другої світової війни він скеровує більш пильну увагу на викриття націоналістів – він наводить факти з 1970-х- 1980-х рр. про засилання на Харківщину «англо-американських агентів», як-от «антирадянщика» та «українського націоналіста», професора Темпльського університету, економіста І. Коропецького, який у 1981 р. відвідав Харків і мав плани проведення виступів перед студентами Харківських вишів (!); бандерівця М. Яременка, що потрапив до Харкова у складі групи «туристів-шпигунів» [20, с. 108]; Д. Шапіро та Г. Каронскі – «сіоністських агентів», що поширювали антирадянську літературу та збирали інформацію, що ганьбить радянський лад [18, с. 92], Л. Келлми – колишньої харків’янки, що колаборувала із окупантами та виїхала разом із ними, а при відвіданні Харкова та інших міст УРСР у 1970-х рр. вела «сіоністську пропаганду» [17; 18, с. 88-92] тощо. Із «антирадянщиками» та колаборантами пов’язується також діяльність дисидентів. Автор наводить приклади «злочинної діяльності» дисидентів із Москви, Києва, Чернігова, Донецька, Харкова, стверджуючи, що деякі з них були пов’язані з «профашистськими організаціями» [18, с. 99], а, наприклад, харків’янин-дисидент Алтунян (засуджений на гучному процесі в Харкові у 1981 р.) викривається як поширювач «націоналістичних, сіоністських і власівських» видань. Таким чином, хоч і цілком безпідставно, вибудовувався символічний зв’язок між дисидентами та тими, хто співпрацював із ворогом під час війни. Наводяться також і приклади релігійних дисидентів-членів «різних сект» чи «ворожих» церковних організацій, які ведуть «антирадянську діяльність», колаборантів, які уже після війни стали священиками тощо [18, с. 93-98]. Автор присвячує окремий блок матеріалів «союзу сіоністів і українських буржуазних націоналістів», які у 1960-х – 1980-х вели спільну «антирадянську діяльність», а для викриття облудності цього союзу наводить факти участі націоналістів у знищенні єврейського населення. Поруч із таким викриванням націоналістів офіційна пропаганда стала все активніше підкреслювати, як пересічні «радянські» українці та росіяни, навпаки, рятували євреїв від знищення у часи окупації, що мало свідчити про одвічне братерство цих народів і запобігати виїзду євреїв до Ізраїлю. Так, для завдань боротьби із рухом за право виїзду до Ізраїлю офіційна пропаганда видала у Харкові збірник «Ось вона, їхня правда», в якому серед іншого наводилися такі приклади порятунку; подібні ж ситуації стали зображуватися в художній літературі як нібито цілком типові [10; 45].
У зв’язку із розвитком українського дисидентського руху, в тому числі руху за права української мови, у 1970-ті рр. стала особливо актуальною боротьба із «буржуазними фальсифікаціями» у мовознавстві. Одним із головних об’єктів нападок став всесвітньо відомий науковець, харків’янин Юрій Шевельов, причому для заперечення його поглядів на стан української мови та мовознавства в СРСР (Ю. Шевельов писав про русифікацію, асиміляційну політику тощо) використовувався аргумент зовсім не з мовознавчої площини, а наводилися факти співпраці науковця із нацистами в окупованому Харкові, коли він працював у газеті «Нова Україна» [54, с. 24-30; 4, с. 58].
Таким чином, активізація боротьби української діаспори за визволення України від комуністичного панування, загальне зростання дисидентського руху, в тому числі руху за національні права, за право виїзду до Ізраїлю, змушувало радянських пропагандистів робити більший наголос на викриванні діяльності націоналістів на окупованих територіях, і навіть у східній частині України, де колаборація мала незначну кореляцію із націоналістичними поглядами чи членством у відповідних організаціях [про незначну кореляцію див. роботи: 3; 40; 50]. Намагаючись боротися із «антирадянською діяльністю», що походила як зсередини СРСР, так і ззовні, офіційні радянські пропагандисти використовували жупели «фашизму», «прислужницттва», «зради», пов’язуючи все антирадянське – хоча б навіть у символічний чи відверто вигаданий спосіб – із колаборацією часів окупації. Таким чином все радянське визначалося як визвольне та антифашистське. Власне, подібна постава була характерна для багатьох європейських повоєнних урядів, які ототожнювали себе передусім із антифашистським рухом Опору, а своїх опонентів могли звинувачувати в прислужництві ворогові. Однак, лише в СРСР цей прийом досяг максимального загострення та слугував як універсальний інструмент засудження будь-якого іншомислення та легітимації існування комуністичного ладу.
Однак, присвячені колабораціонізму та викриттю антирадянської діяльності тексти були дуже клішованими, вони буквально відтворювали одні й ті ж фрази, і ґрунтувалися в основному на матеріалах радянської преси, що описувала окремі судові процеси, та на виданій переважно у Києві літературі, що подавала найбільш резонансні приклади колабораціонізму та/або злочинів націоналістів у західноукраїнських областях. У регіональному контексті було досить складно створювати якісь самостійні висвітлення цієї теми, адже, скажімо, ті ж зразки антирадянської літератури зберігалися лише у ЦК КПУ та у відділі зарубіжної історіографії Інституту історії АН УРСР, і були важкодоступні. Саме тому в харківському контексті все одно складалося враження про значно більші масштаби колаборації на західноукраїнських територіях через взаємообумовленість колабораціонізму та націоналізму.
Таким чином, інструментальне використання радянськими владними колами окремих сюжетів з історії війни (як-от теми колаборації із нацистами) активізувало існуючі серед пересічних людей стереотипи, а також спиралося на ентузіазм широких мас, що виявлявся у писанні листів на підтримку викриття колишніх колаборантів та у повсякденному ставленні до них тощо. Складалося враження, що для Харківщини як «зразкового» радянського регіону колаборація взагалі була мало характерна і в неї були втягнені лише окремі «відщепенці» певного соціального походження. Лише в другій половині 1970-х - на початку 1980-х рр. почали з’являтися пропагандистські роботи, що показували діяльність саме націоналістів на окупованій Харківщині, а також наводили приклади колаборації, зокрема, в здійсненні воєнних злочинів. На нашу думку, цей стереотип, що приписує значно більший рівень колаборації населенню західних областей України та однозначний зв’язок між співпрацею з окупантами та націоналістичними переконаннями і досі впливає на представлення теми в пострадянському українському суспільстві.
Список джерел і літератури:
1. Бакуменко Д. Площа Дзержинського. Поема про батька//Прапор. – 1962. - №5. – С. 2-5.
2. Безчестя/Упор. В.М.Чудовський. – К.: Політвидав, 1983. – 136 с.
3. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. – К.: Критика, 2011. – 456 с.
4. Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба. – К.: Наукова думка, 1974. – 84 с.
5. Варварцев М.М. Буржуазне «українозавство» - знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму. – К.: Наукова думка, 1976. – 186 с.
6. Вот она, их «правда». Сб. ст. – Харьков: Прапор, 1972. – 103 с.
7. Галюк Ю. На службі у сатани. Із зали суду//Соціалістична Харківщина. - 1963. – 20 серпня. – С.3.
8. Гордієнко К. Дорога смерті//Радянська Україна. – 1943. – 18 грудня.
9. Державний архів Харківської області. Ф. П-2 – Харківський обласний комітет Комуністичної партії України.
10. Дімаров А. Діти//Прапор. – 1976. - № 5. – С. 62-75.
11. Заславський Д. Из зала суда//Известия. – 1943. – 16 декабря. – С. 3.
12. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/ Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.
13. Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині. Зб. документів. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 55 с.
14. Иванова Е. Конструирование коллективной памяти о Холокосте в Украине//Ab Imperio. – 2001. - №4.
15. Карпов П.К., Степовий В.О. У кублі зрадників. Документальний нарис. – Харків: Прапор, 1977. – 56 с.
16. Кравченко В. Відплата//Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 6. – Львів: Каменяр, 1979. С. 222-226.
17. Кравченко В. Гешефт бакалавра ради// Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 7. – Львів: Каменяр, 1980. С. 133-138.
18. Кравченко В.А. В масках и без масок. – Харьков: Прапор, 1983. – 112 с.
19. Кравченко В.О. Застава над Бугом//Прапор. – 1974. - № 1. – С. 14-43; №2. – С. 7-30.
20. Кравченко В. Лакузи «надлюдей»//Прапор. – 1983. – С. 104-108.
21. Кравченко В.О. Прокляті народом: українські буржуазні націоналісти – прислужники світової реакції. – Харків: Прапор, 1979.
22. Кравченко В. Тінь жахливого минулого//Прапор. – 1978. - № 8. – С. 121-124.
23. Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (др. пол. 1940-х – поч. 1990-х рр.) очима радянських спецслужб. Зб. док. і мат. Ч. 1/Упор. О.Г. Бажан, Ю.З. Данилюк, С.А. Кокін, О.А. Лошицький. – К.: Б.в., 2004. – 395 с.
24. Леонов Л. Примечание к параграфу//Известия. – 1943. – 18 декабря. – С. 3.
25. Леонов Л. Ярость//Известия. – 1943. – 17 декабря. – С. 3.
26. Людської крові не змити. Книга фактів. – К.: Політвидав, 1970. – 142 с.
27. Мануїльський Д.З. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини: Доповідь 6 січня 1945 р. на нараді учителів західних областей України. – К.: УДВ, 1946. – 24 с.
28. Місінкевич Л.Л. Реабілітація жетв політичних репресій в Україні (друга пол. ХХ – поч. ХХІ ст.). – Хмельницький: ХУУЛ, 2009. – 426 с.
29. Мигаль Т. Страх перед правдою. Памфлети. – Львів: Каменяр, 1978. – 136 с.
30. Мстиславець О. Розтлителі свідомості. – Львів: Вільна Україна, 1950. – 104 с.
31. Неотвратимое возмездие. По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. – М.: Воениздат, 1973. – 352 с.
32. Плех В. Розплата//Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 7. – Львів: Каменяр, 1980. С. 211-217.
33. Подольский А. Проблема коллаборации на Украине в период Холокоста: некоторые аспекты исследования и историографии // Друга світова війна та доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції. – К., 2007.
34. Подольський А. Українське суспільство і пам'ять про Голокост: спроба аналізу деяких аспектів // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. - 2009.-№1 (5).-С. 47-59.
35. Портнов А. «Велика Вітчизняна війна» в політиках пам’яті Білорусі, Молдови та України: Кілька порівняльних спостережень//Україна Модерна. 2010. – Вип. 4 (15): Пам’ять як поле змагань. – С. 206-218.
36. Пост імені Ярослава Галана. Памфлети, статті, нариси. Кн. 1-23. – Львів: Каменяр, 1967 – 1989.
37. Про справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму. – К.: Політвидав, 1974. – 239 с.
38. Приговор народа. Документальный фильм. Специальный выпуск о судебном процессе по делу о зверствах немецко-фашистских захватчиков и их пособников на территории города Краснодара и Краснодарского края в период их временной оккупации. Съемки операторов киногруппы Северо-Кавказского фронта. 1943 г.
39. Примаченко Я. Л. Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА / НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2010. — 182 с.
40. Радченко Ю. Українська допоміжна поліція та Голокост на території міста Харкова (1941-1943 рр.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/256-yurii-radchenko-ukrainska-dopomizhna-politsiia-ta-holokost-na-terytorii-m-kharkova-1941-1943-rr (останнє відвідування 5 листопада 2012 р.)
41. Римаренко Ю. З ким і проти кого. Документально-публіцистичні нариси й статті. - К.: Дніпро, 1983.
42. Римаренко Ю.І., Панчук М. І. Змова приречених. – К.: «Знання» УРСР, 1975. – 62 с.
43. Рыльский М. Суд над душегубами//Известия. – 1943. – 18 декабря. – С. 3.
44. Сагалов З. В. Прелюдия к Нюрнбергу. – Харьков: Прапор, 1990. – 113 с.
45. Сизоненко О. На полі бою. Роман//Прапор. – 1975. - № 11. – С. 6-78; № 12. – С. 14-77.
46. Симоненко Р. На утриманні реакції. (Український буржуазний націоналізм – ворог миру і суспільного прогресу). - К.: Політвидав України, 1977. – 142 с.
47. Симонов К. Бешеные волки//Красная звезда. 1943. 18 декабря. С. 4.
48. Симонов К. Страшные факты//Красная звезда. 1943. 19 декабря. С. 3.
49. Скляднев Г., Шаповал А., Калюжная Н., Милюха В., Евсеев А., Скляров Ю. Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны. – Харьков: Прапор, 1968. – 272 с.
50. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943 рр.). – Харків: Прапор, 2006. – 376 с.
51. Сліди фашистських звірів. Збірник статей про німецький розбій у Харкові. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 131 с.
52. Суд над Ейхманом – суд над нацизмом//Соціалістична Харківщина. – 1961. – С. 3.
53. Судовий процес про звірства німецько-фашистських загарбників на території м. Харкова і Харківської області в період їх тимчасової окупації. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 131 с.
54. Тарасюк М.М. Проти націоналістичних фальсифікацій розвитку української мови. – К.: Наукова думка, 1973. – 60 с.
55. Химка І.-П. «Скажите, много людей вы расстреляли?» «Нет, немного, человек 25-30»//Україна Модерна. 4.07.2012. [Електронний ресурс]// http://www.uamoderna.com/md/173 (останнє відвідування 5.11.2012).
56. Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України. Доповідь на VI сесії Верховної Ради УРСР першого скликання. – М.: Військове видавництво НКО, 1944. – 63 с.
57. Хрущов М. С. Настало і на нашій вулиці свято: доповідь на урочистому засіданні партійних, радянських і громадських організацій м. Києва 14 жовтня 1944 р., присвячена Дню визволення Радянської України від німецько-фашистських загарбників. – К.: Укрдержвидав, 1944. – 24 с.
58. Центральний державний архів громадських об’єднань (ЦДАГО). Ф. 1 – Центральний Комітет Комуністичної партії України. Оп. 25.
59. Черкалін В., Прозер М. Зрадникам нема прощення//Вечірній Харків. - 1993. – 15 липня.
60. Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни. Монографія. – Кривий Ріг: Мінерал, 2005. – 466 с.
61. Шафета П.Г. Люди і каїни. Нариси, статті, памфлети. – К.: Політвидав, 1980. – 96 с.
62. Шафета П.Г. Суд пам’яті. – К.: Політвидав, 1985. – 229 с.
63. Шевцов В.Д. Український буржуазний націоналізм в коричневій уніформі. – К.: Наукова думка, 1981. – 150 с.
64. Эренбург И. 1. Свидетели. 2. Справедливость//Красная звезда. 1943. 19 декабря. С. 4.
65. Эренбург Э. Стандартне убийцы//Красная звезда. 1943. 18 декабря. С. 3.
66. Ashplant T.G., Dawson G., Roper M. The Politics of War Memory and Commemoration: Contexts, Structures, and Dynamics//The Politics of War Memory and Commemoration/Ed. by Ashplant T.G., Dawson G., Roper M. – London: Routledge, 2000. - Pp. 3-86.
67. Herf J. Divided Memory: The Nazi Past in the Two Germanys. - Cambridge, MA: Harvard University Press, 1997.
68. Himka J.P. War Criminality: A Blank Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora//Spaces of Identity. – 2005. - Vol. 5. - № 1. – Рр.. 9-24.
69. Jons J. W. “Every Family Has Its Freak”: Perseptions of Collaboration in Occupied Soviet Russia, 1943-1948// Slavic Review. – 2005. – Vol. 64. - № 4. – Pp. 747-770.
70. Judt T. The Past is Another Contry: Myth and Memory in Postwar Europe//Memory and Power in Postwar Europe. Studies in the Present of the Past/Ed. by J. W. Müller. – Cambridge, MA: Cambridge University Press, 2002. – Pp. 157-183.
71. Lagrou P. Victims of Genocide and National Memory: Belgium, France and the Netherlands, 1945-1965//Past and Present. – 1997. - № 154. – Рp. 181-222.
72. Levytskyj B. Politics and Society in Soviet Ukraine. 1951-1980. – Edmonton: CIUS Press, 1984. – 222 p.
73. Müller J.W. The Power of Memory, the Memory of Power and the Power over Memory//Memory and Power in Postwar Europe. Studies in the Present of the Past/Ed. by J.W.Müller. – Cambridge, MA: Cambridge University Press, 2002. – Pp. 1-38.
74. Penter T. Collaboration on Trial: New Source Materials on Soviet Postwar Trials Against Collaborators//Slavic Review. – 2005. – Vol. 64. - № 4. – Pp. 782-790.
75. Pinkus B. The Soviet Government and the Jews, 1948-1967. A Documented Study. – Cambridge: Cambridge University Press, 1984. – 612 p.
76. Podol'skyj А. A Reluctant Look Back. Jewry and the Holocaust in Ukraine//Osteuropa. - 2008. - Vol. 8/10. - S. 445-454.
77. Ukraine in World War II: History and Its Aftermath/Ed. by Y. Boshyk. – Edmonton: CIUS, 1986. – 292 p.
Ця стаття вперше була надрукована у збірнику «Національна та історична пам’ять» (вип. 5 за 2012 р.). Дякуємо редакторам збірника за згоду на розміщення цієї статті на сайті.