Молодість Івана Мазепи у висвітленні Владіміра Артамонова
Інтерпретація Г. Саніна щодо висвітлення молодих років гетьмана повністю була відтворена в дослідженнях ще одного сучасного представника РАН, Владіміра Артамонова. Останній, напередодні й під час відзначення в Україні та РФ у 2008-2009 рр. низки заходів щодо вшанування 300-ліття антимосковського виступу гетьмана І. Мазепи 1708 р. та 300-річчя Полтавської битви 1709 р., опублікував чимало матеріалів, у яких вдавався до висвітлення постаті гетьмана Мазепи, зокрема і його ранньої біографії [10; 11, с. 16-18; 12, 2009, с. 17; 13, с. 347-349].
Артамонов Владімір Алєксєєвіч, старший науковий працівник РАН, Центр Військової історії Росії, світлина з сайту РАН
Погляди В. Артамонова, як було вже зазначено, багато у чому співпали із поглядами на постать гетьмана Г. Саніна. Втім, не бажаючи бути лишень ретранслятором чужих ідей і припущень, російський науковець істотно збагатив і доповнив доробок свого колеги. Так, наприклад, припущення Гєннадія Саніна, що Іван Мазепа опинився при польському королівському дворі зрадивши царській присязі у 1654 р., науковець перетворив на довершений факт. Здійснив він це, щоправда, не шляхом уведення в науковий обіг нових джерел з РГАДА, а лишень застосувавши певні стилістичні зміни: речення, що містили припущення були трансформовані на стверджувальні [10; 11, с. 16; 12, 2009, с. 17; 13, с. 347]. Одночасно, дослідник цілком самостійно виявив, що в часі між 1660, коли І. Мазепа начебто, доклав рук до переходу на бік Речі Посполитої Юрія Хмельницького і зрадою Яна ІІ Казиміра у 1666 р., на той час королівський покойовий у 1661 р. «зрадив» також шляхтича Яна Хризостома Пасека, звинувативши його у спробі підняти рокош у литовському війську [10; 11, с. 16-17; 12, с. 17; 13, с. 347]. Відкриваючи читачам і науковцям раніше невідомі обставини перебування майбутнього керманича Гетьманщини при королівському дворі, співробітник РАН зазначав, що православний шляхтич захопився там ідеями польської мегаломанії і месіанізму, набув польської свідомості, внаслідок чого, вочевидь, ніколи не вдавався до критичних висловів щодо Речі Посполитої, та потайки вважав московитів «варварами-схизматиками» [10; 11, с. 16-17; 12, 2009, с. 17; 13, с. 347].
Значно далі за свого колегу із РАН В. Артамонов відійшов при розкритті причин, що змусили молодого Мазепу залишити королівський двір. Якщо Г. Санін, покликаючись на дослідження українського історика Тараса Чухліба, вбачав головну причину в прагненні доглянути за старим батьком і лише побіжно згадав про романтичну плітку, яку розпускав аби скомпрометувати Мазепу його особистий ворог Я. Пасек [9, с. 76], то Артамонов оповідання про пані Фальбовську виклав як доведений факт [10; 11, с. 16-17, 22; 13, 347-348, 352]. Повторивши звинувачення щодо мазепинських зрад Петра Дорошенка, Івана Самойловича, князя Васілія Голіціна та царівни Софьї, російський історик так захопився змалюванням гетьмана як «маститого перевертня» [10; 11, с. 17-18; 12, с. 17; 13, 358], що, ймовірно, вперше в історіографії, висунув звинувачення гетьманові у тому, що той через власний егоїзм і побоювання за життя, не попередив Карла XII про численні труднощі можливі під час походу на Москву [10; 11, с. 33; 12, с. 18; 13 с. 360]. Доводиться тільки дивуватися, чому в переліку «зрад» гетьмана, в обліку яких дослідник, навіть, заплутався, він не згадав «справу Соломона» прописану в науковому доробку Н. Устрялова та В. Шутого [14, c. 197, 201, 203; 15, с. 64-65; 16, с. 163-165; 17, с. 25]. Низку сюжетів, пов’язаних із цією справою, в контексті загострення московсько-річпосполитських взаємин під час війни з Османською імперією на початку 90-х рр. XVII ст., дослідник у своїй творчості неодноразово висвітлював [18, с. 309-312; 19, р. 35].
Обкладинка книжки В. Артамонова про Полтавську битву
Вище наведені пасажі дають чимало цікавої інформації для аналізу тих змін, що зазнає російська історіографія у висвітленні постаті гетьмана І. Мазепи і обізнаності російських вчених в українській минувшині. Ще раз наголосимо, донедавна російські науковці не виявляли фахової зацікавленості до реконструкції ранньої біографії Мазепи, залишаючи це питання на розгляд їх українських колег. Мізерна інформація щодо освіти Мазепи наявна у роботах істориків аматорів та фахових дослідників XIX-XX ст. переважно зводилася до того, що освіту він здобув у єзуїтів, знав кілька мов, число і найменування яких могли різнитися, молодість провів при королівському дворі і їздив на навчання до Європи. Деякі із цих сюжетів могли не згадуватись, як, наприклад, перебування при королівському дворі відсутні у текстах Платона Бєкєтова [20, с. 151], чи згадки про навчання у Київському колегіумі й Західній Європі, відсутні в працях Ніколая Устрялова, Ніколая Полєвого, Вєніаміна Бергмана [21, с. 200; 22, с. 105; 23, с. 200], або ж навчання у єзуїтів відсутнє в доробку поважного знавця біографії Пєтра Вєлікого й історії Росії XVIII ст. Ніколая Павлєнка [24, с. 262]
Натомість в українській історіографії з кінця XIX cт. юнацькі роки гетьмана почали викликати посилену увагу науковців, що, серед іншого, було зумовлено поставою цього питання в гетьманській біографії, авторства Федора Уманця [25]. Через брак джерельної бази, українські дослідники від кінця ХІХ століття і до сьогодні презентують читачам дещо різні візії того, коли молодий Мазепа опинився при королівському дворі, як відбувалося його кар’єрне просування, в якому єзуїтському колегіумі він навчався, скільки тривали його студії в Європі тощо. Більше того частина вітчизняних науковців і російський україніст Татьяна Таїрова-Яковлєва воліють [26, с. 400; 27, с. 21-22; 28, с. 46; 29, с. 15-17] почасти, не вдаватися при висвітленні цих сюжетів до конкретної хронології. Серед тих же, хто у своїх працях зазначав приблизний час появи Мазепи при королівському дворі, Ф. Уманець, Д. Дорошенко та І. Крип’якевич вважали, що це сталося до 1652 р. [25, с. 14; 30, с. 16; 31, с. 105], сучасна дослідниця Ольга Ковалевська, вочевидь, підводячи перебування Мазепи при королівському дворі максимально близько до часу його європейських студій, вважає що це сталося у 1656 р., тоді як, скажімо, чернігівський дослідник біографії Мазепи Сергій Павленко відносить цю подію до 1659 р. [32, с. 24; 33, с. 9; 34, с. 29; 35, с. 39].
Враховуючи це, вище наведені припущення Г. Саніна та твердження В. Артамонова, що Мазепа опинився при королівському дворі саме після 1654 р. видаються нам вкрай контроверсійними. Що ж до звинувачення молодого шляхтича у зламанні клятви Алєксєю Міхайловічу, то перефразовуючи відомий афоризм доцільно поставити питання, а чи була ця клятва? В історіографії є інформація щодо присяги Адама-Степана Мазепи, білоцерківського отамана і батька майбутнього гетьмана, щодо останнього таких відомостей не має [36, с. 461; 37 с. 9; 38, с. 59-60; 39, с. 18] . За подібних обставин припущення, а тим більше твердження про присягу І. Мазепи висловлені поважними співробітниками РАН (представники якого часто дорікають своїм закордонним колегам незнанням російських джерел, але самі демонструють голослівність), вже було піддано критиці, з боку перманентного опонента В. Артамонова, Т. Таїрової- Яковлєвої [40, с. 10].
У висвітленні сучасними російськими вченими сюжету, щодо служби Мазепи при дворі Яна ІІ Казиміра, увагу привертатає той факт, що останнє також трактовано як зраду. Дозволимо собі відзначити, що тут авторів підводить слабке знання українських реалій другої половини XVII ст, та застосування до них лекал московської історії. Для дітей козацької старшини навчатися на території Речі Посполитої чи перебувати при королівському дворі не було чимось надзвичайним. Як засвідчує знаний український археограф Юрій Мицик пізніше за Мазепу при королівських дворах Міхала Вишневецького-Корибута та Яна ІІІ Собєського перебували сини гетьмана Михайла Ханенка та кошового Івана Сірка, а також небіж Павла Тетері Василь Іскрицький [27, c, 22]. Попри козацьку революцію 1648-1657 років та Руїну Річ Посполита залишалася для еліти Гетьманщини відкритим і притягальним світом, дверима до Європи, у які вона охоче спрямовувала своїх чад для науки та набуття виховання.
Колективна монографія російських вчених про вторгнення шведського війська в Україну
Нарешті не все так просто і з навчанням Івана Мазепи в єзуїтському колегіумі. Серед українських науковців наявні розбіжності щодо визначення в якому саме колегіумі (Краківському, Варшавському чи Полоцькому) навчався молодий гетьман. Нещодавно російський дослідник життєпису Мазепи Т. Таїрова- Яковлєва взагалі припустила (щоправда без покликання на джерела), що майбутній гетьман, на відміну від Богдана Хмельницького, взагалі не навчався в єзуїтів, а був лише студентом Київського колегіуму [40, с. 9, 272]. Врешті-решт, сам В. Артамонов, спираючись на чужі припущення, також має труднощі із визначенням місця розташування єзуїтського колегіуму, де навчався майбутній гетьман. У своєму виступі і подальшій публікації 2008 р. він відряджає гетьмана до Варшави, а вже у своїй монографії 2009 р. до Кракова [10; 11, с. 16; 12, с. 17; 13, с. 347]. Істотну пікантність і без того кумедній ситуації додає той факт, що в обох випадках російський науковець покликається на вже згадувану працю свого колеги Г. Саніна. Натомість останній у своїй розвідці, зокрема і на 75 сторінці, на яку покликається В. Артамонов [10; 11, с. 102; 12, с. 20; 13, с. 347], жодним словом не прохопився про навчання І. Мазепи у будь-якому з єзуїтських колегіумів. Ба, навпаки, Санін зазначив, що майбутній гетьман здобував освіту у Києво-Могилянському колегіумі, а вже потім за кордоном, в європейських університетах Голландії, Італії, Німеччини і Франції [9, с. 71-72; 74-75],
Далі більше. Мазепа ніяк не міг докласти рук до переходу Юрія Хмельницького на бік Речі Посполитої у 1660 р, хоча б тому, що не мав політичного впливу ані в Варшаві, ані в Чигирині. Від 1659 до 1663 р. він просто виконував королівські дипломатичні доручення як посланець, а не дипломат на кшталт Казиміра Бєньовського. Що ж до причин укладання Юрієм Хмельницьким у 1660 році Слободищенського трактату, то досліднику було б значно доречніше пояснити його невдоволенням серед козацької еліти умовами Переяславської угоди 1659 р.
Гетьман Іван Мазепа. Зображення з «Літопису Самовидця»
Олії у вогонь додавали ще й безкомпромісність царської політики щодо Гетьманщини. Останнє знайшло відображення в небажання царської адміністрації йти на порозуміння із старшиною та гетьманом з низки питань внутрішньої й зовнішньої політики і намаганні спілкуватися з гетьманським урядом із позиції сили. Не останню роль у загостренні козацько-московських взаємин відіграв також і особистісний конфлікт у взаєминах гетьмана Юрія Хмельницького із київським воєводою Васілієм Шерємєтьєвим [41, с. 20-21, 32-33, 38-45, 46-47, 48, 55, 130; 42, с. 43-44]. Усі ці причини викладені у доробку вже згадуваної Т. Таїрової- Яковлєвої, В. Артамонов мав би знати, тим більше, що його бачення перебігу Руїни дослідниця на початку 2000-них вже критикувала [43, c. 74-76]. Втім захопившись очорненням постаті гетьмана дослідник усіляко оминає увагою будь-які факти, що суперечать його задуму.
Найбільший виявом консерватизму і неадекватного ставлення до предмету дослідження нам видається сприйняттям за чисту монету легенду щодо амурних пригод Мазепи із панею Фальбовською. Хоча у працях російських істориків ХІХ- ХХІ ст. ця історія наведена у спогадах Яна Хризостома Пасека і використовувалась на підкреслення виявленої ще у молодості похітливості і аморальності Мазепи та пояснення чому він залишив королівську службу[44, с. 3-4; 20, с. 151; 21, с. 200-201; 22, с. 257; 23, с. 105; 24, с. 262; 45, с. 622-623; 46, с. 41], втім навіть не прихильний до гетьмана Г. Санін, подібно до Костомарова, вбачав у ній лише плітку [9, c. 76].
Дозволимо собі відзначити що в історіографії вже давно існує критичне ставлення до творчості Я. Пасека про який російський науковець не міг не знати [47, s. 100; 48,s. XXVI-LV; 49, р. 65]. Маючи чималий літературний хист, Пасек за життя був, за твердженням польського історика Владислава Чаплинського, «склочник зі склочників» [46, s. XXXVI], на сторінках своїх мемуарів охоче мстився всім кого недолюблював. Серед тих на кому він гострив своє перо були польська королева Марія Людовіка і молодий Іван Мазепа [50, с. 57]. Останнього він спочатку позбавив спадкового шляхетства, а потім змусив у ролі викритого і побитого коханця мчати прив’язаним до коня «в чім мати народила» [51, s. 171-172, 232-234]. Про те, що ця історія є мало правдоподібною й у ній відчувається звернення автора до міту про Іполіта і Федру свого часу відзначав зокрема Т. Мацьків [52, с. 175-177; 27, с. 26-27]. З працями останнього В. Артамонов хоч і обізнаний (як засвідчує бібліографія його розвідок) проте використовує їх вкрай вибірково, зазвичай, для наведення покликань на якийсь конкретний факт.
Буланже Л. Кара Мазепи. Картина 1827 р.
Небажання враховувати науковий доробок інших і ігнорування нововідкритих документів, навіть, якщо вони походять із РГАДА, призводить до того, що російський науковець хоч і не так кричуще, як його колега Г. Санін, додає Мазепі кількість міфічних зрад, роблячи його одним з головних винуватців повалення І. Самойловича [10; 11, с. 18; 12, c. 17; 13, с. 348-349], подібне тлумачення відверто суперечить нововиявленим і опублікованим Т. Таїровою-Яковлєвою джерелам. Останні свідчать, що у старшинській змові проти І. Самойловича мало заможний і не впливовий серед старшини Мазепа відігравав роль статиста, а перша скрипка у створені старшинського доносу та повалені гетьмана належала генеральному писареві Василю Кочубею [53, с. 192-193; 29, с. 49-50; 40, с. 43-55].
Приписувати Мазепі зраду гетьмана П. Дорошенка також недоречно. У реаліях ранньомодерного часу, про що свідчить шотландський найманець Патрік Гордон, перехід полонених на службу до тих, хто їх полонив було справою буденною, яка мала певний ритуал. Останній передбачав для полоненого право переходу на службу до того, хто його полонив вразі, якщо попереднє командування полоненого не викупало [54, с. 69-70, 95, 97, 223, 225-226]. П. Дорошенко не викупав Мазепи, то ж той міг і мав особисто подбати про своє подальше життя.
*****
Як підсумок, зазначимо, що для частини сучасних російських істориків Мазепа так і не став об’єктом наукових досліджень, залишаючись втіленням мітичного «другого Іуди». Негативно реагуючи на наявні в сучасній українській історіографії трансформації, що супроводжуються відходом від русоцентричної візії українського минулого та поверненням до пантеону національних героїв І. Мазепи, російські науковці І. Андрєєв, Г. Санін і особливо В. Артамонов намагаються у своїх працях презентувати образ «анти-Мазепи». Витворений із врахуванням «імперської візії» ранньомодерної історії України, цей образ, зокрема його біографічна складова ранніх років Мазепи, містить чимало мітів, що подають негативне трактування будь-яких вчинків майбутнього гетьмана. Варто відзначити,що надаючи в котре нове життя історії щодо пані Фальбовської, чи винаходячи новий міт про зраду юним Мазепою українського народу і Московії, через зламання ним клятви, буцімто принесеної у Переяславі в 1654 р., частина сучасних російських дослідників є відверто неготовою до діалогу із низки питань, пов’язаних із постаттю Мазепи з українськими колегами, чи поодинокими фаховими російськими україністами. Водночас, консервування і примноження мітів навколо постаті І. Мазепи є однією з багатьох ознак того, що в історичній науці РФ йде процес винайдення української історії, який значна частина науковців готова здійснити саме в межах імперського бачення історії України.
Владислав Яценко – кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії НАН України, доцент кафедри українознавста та мовної підготовки іноземних студентів Харківського національного економічного університету.
Література:
9. Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа // Труды института истории Российской истории РАН. – М., 2006. – Вып. 6. – С. 65-90.
10. Артамонов В. А. Вторжение шведской армии на Гетьманщину в 1708 г. и Иван Мазепа // Украина и Россия: история и образ историю Материалы конференции. (3-5 апреля 2008, Институт Европы РАН). // Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/materials.htm
11. Артамонов В. А. Вторжение шведской армии на Гетьманщину в 1708 г. и Иван Мазепа // Артамонов В.А., Кочегаров К.А., Курукин И.В. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. – СПб., 2008. – С 4-110.
12. Артамонов В.А. Полтавское сражение. К 300-летию Полтавской победы. – М., 2009. – 704 с.
13. Артамонов В. Горький путь предательства. Мазепа и шведы в 1708 году // Родина. – 2009 – №7. – С. 16-20.
14. Устрялов Н. Г. История царствования Петра Великого. – СПб., 1858 – Т. ІІ. Потешные и Азовские походы.
15. Шутой В. Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла ХІІ. – М., 1958.
16. Шутой В. Е. Измена Мазепы // Исторические записки. – 1950. – Т.31. – С. 156-190.
17. Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр. – К., 1951.
18. Артамонов В. А. Страны Восточной Европы в войне с Османской империей // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. Ч. ІІ / Отв. Ред. Г. Г. Литаврин. – М. Памятники исторической мысли, 2001. – С. 295-328.
19. Artamonow W.A. Rosja, Rzeczpospolita i Krym w latach 1686–1699 // Studia i materiaіły z czasów Jana III. // Acta Universitatis Wratislaviensis. — 1992. — №1418. – Historia CII. – S. 19-46.
20. Бекетов П. Собрание портретов россиян знаменитых. – М.: Типография Семена Силивановского, 1821. – 296 с.
21. Устрялов Н. История царствования Петра Великого. – СПб.: Типография II-го отделения Собств Его Имп. Вел. Канцелярии, 1858. – T.I. – Господство царевны Софьи. – SLXXXVIII+406 c.
22. Бергман В. История Петра Великого / Пер. с нем. Егор Аладьин. – Спб.: Типография Конрада Вингебера, 1833. – Т. ІІ. – С. 320.
23. Полевой Н. А. История Петра Первого. – Спб.: Типография К. Жернакова., 1843. – Т.І. – С. 352
24. Павленко Н. И. Петр Великий. – М.: Мысль, 1991, – 591 с.
25. Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография. – СПб.: Типография М. Меркушева, 1897.
26. Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. – Видання друге, перероблене і розширене. – К., 2005.
27. Мицик Ю. Іван Мазепа. – К., 2007.
28. Яковлева Т. Г. Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности // Новая и Новейшая история. – 2003. – №4. – С. 45–63.
29. Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа. – М.: Молодая гвардія, 2007. – 201 с.
30. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і житті // Мазепа. Збірник. – Т. І. // Праці українського наукового інституту. – Варшава., 1939. – Т.XLVI. – Серія, історична книга 5. – С. 3–34.
31. Велика історія України. У 2-х томах. – К., 1993. – Т. ІІ.
32. Ковалевська О. Іван Мазепа:у запитаннях та відповідях. – К.: Темпора, 2008. – 200 с.
33. Ковалевська О. Іван Мазепа. – К.: Дельта, 2009. – 52 с.
34. Павленко С. Іван Мазепа. – К., 2003.
35. Шляхи: Науково-популярне видання. – К., 2009.
36. Лазаревський Ал. Заметки о Мазепе // КС. – 1899. – Т.LX. – №3. – Отд.1. – С. 457–485.
37. Оглоблін О. Нариси з історії України. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941. – Вип.VI. Україна в кінці XVII – в першій чверті XVIIІ ст.
38. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – 2-е доповнене видання. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001.
39. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. – К., 1994 – С. 11–47.
40. Таирова-Яковлева Т. Г. Иван Мазепа и Российская империя. История предательства». – М.: Центерполиграф, 2011. – 525 с.
41. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.) / Пер з рос. Л. Білик. – К. Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 644 с.
42. Яковлева Т. Г. Проблемы взаимоотношения украины и России 1654-1667 гг. // Белорусияи Украина: История и культура. Ежегодник 2003 / Ин-т славяноведения; Гл. ред. Б. Н. Флоря. – М.: Наука, 2003. – С. 41–48.
43. Дискусия по докладам В. А. Артамонова и А. И. Миллера // Белорусия и Украина: История и культура. Ежегодник 2003 / Ин-т славяноведения; Гл. ред. Б. Н. Флоря. – М.: Наука, 2003. – С. 72–80.
44. Голиков И. И. Дополнение к Деяниям Петра Великого. – М.: Университетская типография у Ридгера и Клаудїя, 1795. – 401 с.
45. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. 1675–1676. М.–Харьков: ООО «Издательство АСТ», «Фолио», 2001, – Кн.VI. – Т.XI–XII. – 1657–1676. – 832 c.
46. История России XVIII–XIX веков / Л. В. Милов, Н. И. Цимбаенв; под ред. Л. В. Милов. – М.: Эксмо, 2006. – 784 с.
47. Brückner A. Literatura polska : początki - rozwój - czasy ostatnie. – Warszawa: Trzaska, Evert i Michalski, 1931 – 364 s.
48. Czaplinski Wl. Wstep // Pasek J. Pamiętniki. – Wroclaw: Wydawnictwo zakladu narodowiego imiennia Ossolinskiego, 1952. – S. III–LX.
49. Mackiw T. F Biographical Sketch of Prince Mazepa (1639-1709) // The Ukrainian Review. – 1965. – Vol.XII. – №4. – Р. 60–83.
50. Мицик Ю. Мемуари Яна Пасека про Івана Мазепу // Сіверянський літопис. – 2009. – №6. – С. 56–59.
51. Pasek J. Pamiętniki. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1955. – 452 s.
52. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. – Вид. друге, доповнене. – Київ-Полтава, 1995. – 312 с.
53. Яковлева Т. Г. Донос старшини на І. Самойловича: аналіз першоджерел // УІЖ. – 2006. - №4. – С. 191–201.
54. Гордон П. Дневник 1635-1659 / Патрик Гордон; пер., ст., примеч. Д. Г. Федосова; отв. ред. М. Р. Рыженков. – М.: Наука, 2005. – 278 с.