Еткінд погоджується з твердженням про важливість імперії як контекстотвірної рамки, але вказує на те, що в російському колоніалізмі було практично відсутнє розмежування на «внутрішнє» і «зовнішнє», яке було досить чітким у випадку західних «заморських» імперій. Тому концепція «внутрішньої колонізації» описує «застосування практик колоніального управління та знання всередині політичних кордонів держави» ¹.

Важливо зазначити, що підхід Еткінда не заперечує того, що в різні періоди, підкорюючи нові території, Російська імперія застосовувала щодо них практики колоніального управління та експлуатації. Але водночас, кембриджський історик наголошує на тому, що від часів Петра І і до кінця існування імперії подібні ж практики застосовувалися щодо населення великоросійських губерній, особливо щодо селянства. «Внутрішня колонізація» супроводжувалася виробництвом штучних культурних відмінностей, які виступали замінником расових відмінностей у колоніях «заморських» імперій, і які виправдовували застосування насильства та експлуатацію підлеглих груп. У цій перспективі Україна є своєрідною моделлю для вивчення феномену «внутрішньої колонізації», оскільки вона є «найбільш яскравим прикладом нерозрізненості зовнішнього і внутрішнього, ‘одвічного’ й екзотичного»² в історії Російської імперії.

Автор накреслює кілька важливих сюжетів, пов’язаних з темою «внутрішньої колонізації». Найперше він певним чином доповнює саїдівський аналіз феномену «орієнталізму», демонструючи, що в уявленнях як багатьох російських інтелектуалів XVIII – початку ХХ століть, так й іноземних спостерігачів, Росія також виступала об’єктом орієнталізації й парадоксальним чином розумілась одночасно як імперія і як колонізована країна. Далі Еткінд блискуче показує, як дискусії XVIII ст. про походження Русі можуть бути прочитані в дусі постколоніальної теорії й як окремі учасники цих дискусій вперше спробували застосувати колоніальне знання для розуміння суспільств метрополії. У наступному розділі автор пересувається у ХІХ століття і простежує, як в історіографії цього періоду формується ідея про Росію, як країну, що колонізує себе. Після цього на читача знову очікує повернення в ранньомодерний період – кембриджський історик аналізує розвиток Московської держави XVI-XVII ст. під кутом зору сировинної залежності від експорту хутра і стверджує, що поворот імперської влади в часи Петра І в бік колонізації власного населення був пов’язаний саме з виснаженням цих традиційних джерел сировини. Наступні два розділи є центральними для аргументації книги – в них розглядаються два основні інститути «внутрішньої колонізації» в Російській імперії: станова система і селянська громада. Завершують книгу кілька case studies, в яких автор пропонує нове прочитання низки добре відомих текстів та сюжетів російської та західної культури XVIII – початку ХХ ст. під кутом зору поєднання в них теми внутрішньої та зовнішньої колонізації. Мабуть, найбільш вражаючим серед них є блискучий есей про коротке перебування Канта у підданстві Російській імперії під час російської окупації Кеніґсберґа в 1756-1763 рр., в якому німецький філософ постає в несподіваній ролі раннього (пост)колоніального мислителя.

Нова монографія Алєксандра Еткінда є багатою на нові ідеї та оригінальне прочитання вже, здавалось, добре відомих сюжетів. Книжка просто приречена на те, щоб опинитись в центрі дискусій на теми імперії, колоніалізму, а також специфіки розвитку Московської держави та Російської імперії. З огляду на це, а також і на очевидний потенціал концепції «внутрішньої колонізації» для переоцінки характеру російсько-українських відносин в імперський період, необхідність перекладу цього дослідження українською мовою не викликає у мене жодних сумнівів.

Володимир Склокін

1. Aлександр Эткинд, Илья Кукулин, Дирк Уффельманн. Внутренняя колонизация России: между социальной практикой и культурным воображением // Там, внутри. Практики внутренней колонизации в культурной истории России / Под ред. А. Эткинда, Д. Уффельманна, И. Кукулина. Москва: НЛО, 2012 (у друці).
2. Там само.