Нова книжка польського україніста, історіографа і політолога Томаша Стриєка “Україна напередодні кінця історії” є збіркою тематично споріднених есеїв з проблематики політик пам’яті у посткомуністичній Європі. У центрі уваги Автора – Україна, але український матеріал він аналізує на широкому порівняльному тлі: польському, хорватському, російському, балтійських країн, іспанському, тим самим демонструючи нові компаративістичні й теоретичні перспективи розважань про сучасну Європу.
Книжка містить такі розділи: “Революція 2013-2014 в Україні: від Occupy Майдан Незалежності до сучасної національної держави” (цей текст є одним із перших в польській історіографії узагальнень символічного виміру Євромайдану), “Україна 1991-2014 і виклики трансформаційної справедливості”, “Війна за пам’ять в Центральній та Східній Європі 2005-2010. Стратегії політики Латвії, Литви, Естонії, України, Польщі та Росії”, “Україна і проблема Голокосту. Держава, суспільство й виклики пам’яті”, “Україна в іспанському дзеркалі. Політика пам’яті на зламі ХХ та ХХІ століть й націєтворчі процеси на двох кінцях Європи”, “Ніхто не хоче бути “фашистом”. Змагання за пам’ять про Другу світову війну після 1991 року в Хорватії (з Україною в тлі)”, “Фашизм чи інтегральний націоналізм? ОУН з історіографічної та політологічної перспективи”. Завершує книжку критичний розгляд публікацій Алєксєя Міллера під назвою “Якої дискусії про минуле потребує Росія?”.
Серед численних цікавих і дискусійних спостережень Томаша Стриєка звернемо увагу на наголошення ним міжнародного виміру української дискусії про УПА та пам’ять про Другу світову війну, її пряму залежність із процесами євроінтеграції країни, а також наголос на потребі нового виміру польсько-українського діалогу, в якому особливо важливим стає поширення в Польщі знання про внутрішньоукраїнські аспекти співіснування двох дискурсів про минуле: пострадянського й націоналістичного. Стриєк доречно нагадує читачам про специфіку ситуації в Україні, коли “антинаціоналістичний дискурс опанували, у першу чергу, прихильники ідеї єдності трьох східнослов’янських народів”, але, водночас, застерігає від надто однозначного погодження, наприклад, із тезою, що червоно-чорні прапори на Майдані “мали винятково антирадянські конотації”.
Загалом книжка Томаша Стриєка, видана у престижній серії “Сучасне польське суспільство і пам’ять” Інституту політичних досліджень Польської Академії наук, є зразком вдумливого й відповідального наукового письма, яке при цьому залишається дискусійним й небайдужим.
Цитата з книжки:
У світлі подій початку 2014 року в Києві можна ставити питання, а чи події 2004 року взагалі заслуговують на ім’я революції. Принцип компромісу тоді спричинився до того, що справа не дійшла до чіткого означення політичних відмінностей та зміни дотеперішніх владних структур… Революція 2013-2014 була історичним моментом, в якому ліберальні (звільнення від тиску держави), демократичні (право вибору влади та її відкликання в ситуації не виконання нею власних обіцянок) та соціальні (рівні шанси кар’єрного зростання) ідеї були поєднані в проекті відродження національної держави. Для української суспільної думки властивий особливий дефіцит задоволення із національної держави, можливо, найглибший в Європі… Джерелом фрустрації, що відрізняє українців від інших європейських націй, що не мали упродовж ХХ століття власної держави, є також негативний, у порівнянні з сусідами, баланс модернізації після 1991 року. Протягом останньої чверті століття в Україні відбувся цивілізаційний регрес не лише у порівнянні з Польщею, Угорщиною чи Румунією, а й з її східним сусідом.
Tomasz Stryjek, Ukraina przed końcem historii. Szkice o polityce państw wobec pamięci. Warszawa: Scholar, 2014. 412 s.
Нова книжка польського україніста, історіографа і політолога Томаша Стриєка “Україна напередодні кінця історії” є збіркою тематично споріднених есеїв з проблематики політик пам’яті у посткомуністичній Європі. У центрі уваги Автора – Україна, але український матеріал він аналізує на широкому порівняльному тлі: польському, хорватському, російському, балтійських країн, іспанському, тим самим демонструючи нові компаративістичні й теоретичні перспективи розважань про сучасну Європу.
Книжка містить такі розділи: “Революція 2013-2014 в Україні: від Occupy Майдан Незалежності до сучасної національної держави” (цей текст є одним із перших в польській історіографії узагальнень символічного виміру Євромайдану), “Україна 1991-2014 і виклики трансформаційної справедливості”, “Війна за пам’ять в Центральній та Східній Європі 2005-2010. Стратегії політики Латвії, Литви, Естонії, України, Польщі та Росії”, “Україна і проблема Голокосту. Держава, суспільство й виклики пам’яті”, “Україна в іспанському дзеркалі. Політика пам’яті на зламі ХХ та ХХІ століть й націєтворчі процеси на двох кінцях Європи”, “Ніхто не хоче бути “фашистом”. Змагання за пам’ять про Другу світову війну після 1991 року в Хорватії (з Україною в тлі)”, “Фашизм чи інтегральний націоналізм? ОУН з історіографічної та політологічної перспективи”. Завершує книжку критичний розгляд публікацій Алєксєя Міллера під назвою “Якої дискусії про минуле потребує Росія?”.
Серед численних цікавих і дискусійних спостережень Томаша Стриєка звернемо увагу на наголошення ним міжнародного виміру української дискусії про УПА та пам’ять про Другу світову війну, її пряму залежність із процесами євроінтеграції країни, а також наголос на потребі нового виміру польсько-українського діалогу, в якому особливо важливим стає поширення в Польщі знання про внутрішньоукраїнські аспекти співіснування двох дискурсів про минуле: пострадянського й націоналістичного. Стриєк доречно нагадує читачам про специфіку ситуації в Україні, коли “антинаціоналістичний дискурс опанували, у першу чергу, прихильники ідеї єдності трьох східнослов’янських народів”, але, водночас, застерігає від надто однозначного погодження, наприклад, із тезою, що червоно-чорні прапори на Майдані “мали винятково антирадянські конотації”.
Загалом книжка Томаша Стриєка, видана у престижній серії “Сучасне польське суспільство і пам’ять” Інституту політичних досліджень Польської Академії наук, є зразком вдумливого й відповідального наукового письма, яке при цьому залишається дискусійним й небайдужим.
Цитата з книжки: У світлі подій початку 2014 року в Києві можна ставити питання, а чи події 2004 року взагалі заслуговують на ім’я революції. Принцип компромісу тоді спричинився до того, що справа не дійшла до чіткого означення політичних відмінностей та зміни дотеперішніх владних структур… Революція 2013-2014 була історичним моментом, в якому ліберальні (звільнення від тиску держави), демократичні (право вибору влади та її відкликання в ситуації не виконання нею власних обіцянок) та соціальні (рівні шанси кар’єрного зростання) ідеї були поєднані в проекті відродження національної держави. Для української суспільної думки властивий особливий дефіцит задоволення із національної держави, можливо, найглибший в Європі… Джерелом фрустрації, що відрізняє українців від інших європейських націй, що не мали упродовж ХХ століття власної держави, є також негативний, у порівнянні з сусідами, баланс модернізації після 1991 року. Протягом останньої чверті століття в Україні відбувся цивілізаційний регрес не лише у порівнянні з Польщею, Угорщиною чи Румунією, а й з її східним сусідом.
