Стійкість і еластичність місцевої ідентифікації: Севастополь після 1991 р.¹ (розділ з книги «Від руїн до відбудови. Міська ідентичність радянського Севастополя після Другої світової війни», 2009). Частина 1

«Заснований як база для військово-морського флоту, Севастополь пов'язав з ним свою долю назавжди. Флот визначив його зовнішній вигляд, біографію і ті значні випробування, які зробили Севастополь всесвітньо відомим».
А. Добрий, І. Борисова. Ласкаво просимо до Севастополя

Починаючи від 1991 р. Севастополь, етнічно російське місто на теренах України, переживає переоцінку власної спадщини. Перед початком Помаранчевої революції 2004 р. на пофарбованому в жовтий колір будинку по вулиці Радянській на центральному пагорбі можна було бачити графіті «Севастополь – це Росія». Графіті, будучи загальноприйнятою формою самовираження в більшості міст, також виступає як політична заява. Більшість, якщо не всі мешканці Севастополя, скоріше вибрали б керівництво Москви, аніж Києва. Необізнаний спостерігач також був би збитий з пантелику збереженням назви вулиці Радянська, що веде до великої статуї Володимиру Леніну, яка височіє над містом. Міста східної Європи зараз набувають західних рис через спорудження хмарочосів зі скла та сталі, що відбувається на фоні нищення залишків комуністичного минулого за допомогою руйнування споруд та статуй і перейменуванням вулиць та площ. Хоча багато пострадянських міст позбавились від пережитків більшовиків та комуністів, Севастополь залишив назви вулиць, а монумент Леніну також досі височіє над містом з центрального пагорба. Фактично, центральний район Севастополя все ще носить назву Ленінського. Чи то жителі і лідери міста застрягли у минулому, чи є інший спосіб пояснення цього проросійського анклаву через близько двадцять років після падіння Радянського Союзу? Чому Севастополь так мало змінився і майже не пов’язаний з творенням нової місцевої ідентичності як частини європейської спільноти? Не переписавши історію Севастополя як виключно пов’язану з революційними подіями та ідеями, фактично зберегли саме локальну ідентичність Севастополя, що було практично неможливо у багатьох інших містах Східної Європи. І все ж таки капіталізм, туризм та економічний розвиток разом вплинули на переозначення якщо не категоріальної, то принаймні реляційної ідентифікації Севастополя в двадцять першому столітті. І хоча Севастополь залишається російським містом, нові сторінки з’являються у його міській історії.

З 1954 р., коли Хрущов передав Севастополь до Української РСР, до 1991, коли Україна стала незалежною державою, конфлікту через перебування російського міста в межах Україні не виникало, адже сам Радянський Союз був російськоцентричним. Нові незалежні республіки і держави соцтабору Східної Європи почали утверджувати власний національний суверенітет та індивідуальність часто шляхом вилучення російського і радянського минулого з назв вулиць своїх міст. Проте Севастополь, здається, належить до виключень. Через постійне посилення своєї [локальної] ідентифікації з часів Другої світової війни, він до сих пір зберіг майже повну невразливість до хвилі «іконоборства», що зачепила більшість регіону. Однак, виклики залишаються, оскільки принади капіталізму змінюють обличчя міста та відновлюють його багатоетнічний характер. Більш того, наростання напруги між Росією та Україною та зміни відносин між Україною та Заходом надали нової динаміки і викликів, небачених за радянських часів, що у майбутньому можуть змінити ідентичність міста.

Ідентичності не статичні, вони змінюються з часом через політику, ступінь та спосіб, у який актори їх пропагують, через зміну характеру міст та їхніх мешканців. У цьому розділі обговорюватиметься, як і чому путівники і туризм змінилися протягом останньої половини століття, та будуть представити виклики, які стоять перед Севастополем та його самоідентифікацією в двадцять першому столітті. Наприкінці радянського періоду автори путівників внесли незначні правки до біографії міста, але поточне століття поставило їх перед значно більшими випробуваннями, особливо коли караїми, татари та українці були знову вписані до історії міста. Ці зміни вплинули на спосіб прочитання міста у пострадянські роки.

Путівники та творення сценаріїв минулого

Як цілком правильно відмітили автори путівника в цитаті з епіграфу, флот – і як відомство, так і самим фактом присутності у місті, грали активну роль у перевизначені обличчя Севастополя. Більше того, своїми текстами автори увічнювали той самий зв’язок між містом і флотом. Протягом десятиліть після завершення повоєнної відбудови для відвідувачів Севастополя проводили екскурсії з метою кращого розуміння історії міста. Путівники – як радянські, так і пострадянські – робили наголос на морській спадщині міста і продовжували традицію ідентифікації Севастополя з героїзмом. З крахом Радянського Союзу і появою надій на значні доходи від міжнародного туризму, образ міста змінився, але не значно. Радянські герої, які не мали зв’язку з Другою світовою війною, досі представлені у міських пам’ятниках, але вони більше не є місцями відвідування для туристів.

Беручи до уваги, що Друга світова війна тимчасово витіснила Кримську війну з центру севастопольської міфології, особливо у брежнєвський період, пострадянська індустрія туризму знов перенесла фокус на більш ранній конфлікт. І хоча Севастополь залишається містом двох оборон, Друга світова війна грає скоріше другорядну роль.

Із закінченням Другої світової війни, головний міф про Севастополь змінився мало, адже не було порушено тісний зв’язок між військово-морським флотом та історією міста. Від завершення відбудови у середині 1950-х до початку ХХІ століття Севастополь і країни, частиною яких він був, зазнали різких змін: трансформації радянського режиму, «холодна війна» і її закінчення, нарешті, належність міста до незалежної України. Певний застій під час радянського періоду був логічно очікуваним, коли ж світ почав радикально змінюватися наприкінці 1980-х та на початку 1990-х, міста східної Європи почали перевизначатися і відкинули ярмо радянського минулого. Однак, Севастополь зберіг образ так свідомо створений у зв’язку з війною, з двох причин: і тому, що революцію вже було підпорядковано військовим подвигам, і тому, що соціальна пам'ять про війну стала засобом для економічного розвитку, коли незалежна Україна рухалась на шляху до капіталізму. Протягом війни та післявоєнного десятиліття міфотворці та проектувальники міста важко попрацювали, аби видозмінити і тримати живим міф про Севастополь як бастіон захисту Батьківщини. Але яким чином цей образ було увіковічено?

Туризм і путівники увійшли до низки головних знарядь розповсюдження інформації та сприяли творенню ідентифікації. Туристи могли відвідувати місто і запізнатися з легендарними місцями російської військової історії. Історичні споруди, назви вулиць і монументи допомагали їм наживо відчути легенду міста. Але навіть до 1996 року, коли було менше можливостей вільно відвідати закрите військове місто, путівники могли запропонувати читачеві правильне розуміння міського минулого і його ролі у російській і радянській історії. Як і будь-які путівники, вони визначали, згідно думки їхніх авторів, що є вартим уваги, а що ні, містили інформацію про місця, які варті бути вивчення. З плином часу і народженням нового покоління, що не пережило війну безпосередньо, стало важливим передати міфологізований образ минулого Севастополя мешканцям міста, так само як і його відвідувачам. Після падіння Радянського Союзу і розширення можливостей для туризму, ледве помітні зміни у визначенні пріоритетів і уявлень про минуле намітилися у путівниках. Туристичні довідники й надалі є одним з головних джерел для ознайомлення та пояснення важливості місцевих назв і 2 000 пам’ятників Севастополя.

Туристичні путівники – один з найбільш звичних шляхів передачі відчуття місця (sense of place) аудиторії туристів, навіть у не авторитарних режимах. Міські історії можна знайти у книгах з локальної історії, але так само часто вони концентруються у літературі для подорожувальників і місцях пам’яті². В обох випадках, біографія міста пропонує читачам спосіб ототожнення себе з цим містом, що базується на його минулому. У демократичних суспільствах автори пропонують образи, що відповідають їх смакам і, як вони сподіваються, привернуть увагу аудиторії. Один автор може підкреслити можливості культурного життя та гарні ресторани, інший - сфокусуватися на спадщині. Але в режимах, де діє цензура, менше свободи для перетворення місцевої ідентичності, а винесення на перший план інтересів комерції (таких як місця, де можна поїсти і зробити закупи) було незвичним у Радянському Союзі.

Для багатьох радянських міст історичне минуле було ключовим, хоча деякі нові міста, такі як Магнітогорськ в 1930-х, акцентували увагу на своїй індустріальній потузі. Міська історія часто мала місцевий і загальнонаціональний аспект. Наприклад, ідентифікація Смоленська базувалася не лише на давньому походженні, але також на ролі міста у боротьбі Росії з Наполеоном та Гітлером³. Ідентифікація Новгорода була більш цілісною. У той час як путівники не піддавали сумніву зв’язок історії міста з революцією, витоки давньої російської культури залишалися центральними у викладі⁴. Це створило аномальне поєднання - атеїстична держава демонструвала церковну архітектуру. Однак такі, здавалося б, протиріччя не були чимось новим. Ленін чітко заявляв навіть під час гонінь на Церкву під час революції, що Росія потребувала збереження зв’язку з минулим. Більш того, Сталін активно реабілітував героїв дорадянської доби від Івана Грозного до Олександра Невського, адже їх можна було використати як приклад продовження російської традиції сильних лідерів і перемогти значні негаразди⁵. Путівники Севастополя зберегли акцент на військовій історії міста, але протягом другої половини двадцятого століття перевага перейшла до Кримської війни, Жовтневої революції та громадянської війни; а Друга світова війна стала віддзеркаленням тогочасних уболівань авторів і суспільства, частиною якого вони були.

Шляхом пропущень і вирізання путівники посилювали процес забування небажаних лідерів, також вони активно створювали вибіркове пам’ятання про минуле, засноване на потребах сучасності. При описі російсько-турецьких війн та Кримської війни автори десятиліттями зберігали послідовність у підкресленні одних і тих самих пам'яток і використовували одні й ті самі вирази для описання тем героїзму і жертовності. Однак, обсяг висвітлення подій революційного періоду і часів Другої світової війни був досить мінливим у путівниках по ходу того, як воєнне покоління прийшло до влади та відійшло від неї. Кожна зміна у владі допомагала у перевизначені відносної важливості військових чи партійних чинників, а також російських мас в історії Севастополя.

Путівники, що вийшли друком після Другої світової війни, наголошують на жертовності, взаємодопомозі, єдності і символічному протистоянні великим випробуванням, значною мірою подібно до газет і кінохронік воєнного часу.⁶ У травні 1829 капітан Олександр Казарський вирішив, що краще підірвати свій корабель, аніж здатися двом турецьким лінкорам. Автор Захар Чебанюк нагадував своїм читачам, що «в нерівному бою 18-гарматний бриг здобув перемогу над ворогом, що мав перевагу в артилерії більше ніж в десять разів»⁷. Емілія Дороніна, що писала наприкінці 1970-х і у 1980-х, називала подвиг Казарського «прикладом сили духу вояків двох оборон», який наслідує радянський Чорноморський флот⁸. Е. Дороніна не лише свідомо відправила своїх читачів у минуле, але також показала збереження форм поведінки від Казарського до сьогодення. У путівнику 2001 року видання відмічалось, що напис «Нащадкам за взірець» на п’єдесталі О. Казарського належить Миколі І – неможливе за радянських часів припущення⁹. Більш того, О. Казарський зараз символізує демократичний вибір, тому що перший пам’ятник у місті було «присвячено не імператору чи адміралу, а простому капітан-лейтинанту»¹⁰.

Репрезентація О. Казарського у цих трьох книгах і періодах підкреслює деякі зміни динаміки в післявоєнні десятиліття. З. Чебанюк, що писав раніше, вибрав надто не інтерпретувати образ О. Казарського. Він представив капітана героєм, який прагнув померти, але замість цього здобув успіх у нерівній битві. Е. Дороніна, з іншого боку, почувала необхідність пояснити своїм читачам, що О. Казарський надихав усіх тих, хто був після нього. Пострадянські тексти не лише приписували вшанування О. Казарського цареві, але також повернулися до образу звичайного героя Севастополя, міста, у якому офіцер середньої ланки міг стати провідним символом.

Вшанування Кримської війни стало першим повноцінним меморіальним проектом у Севастополі, з трьома місцями пам’яті, що переважали в путівниках: Пам’ятник потопленим кораблям, Малахів курган, Панорама та Музей Великої оборони. Останні два, врятовані місцевим керівництвом від деструктивної перебудови Г. Бархіна після війни, залишилися головними місцями пам’яті першої оборони. Пам’ятник потопленим кораблям, що уособлює навмисне потоплення російського флоту з метою не допустити входження британських та французьких кораблів у Севастопольську бухту, безперечно, є найулюбленішим у Севастополі. Він є «емблемою міста російської слави – Севастополя», і він «нагадує кожному про скорботну, але важливу подію»¹¹. Він продовжує спадщину «моряків, які служили прикладом для усіх учасників оборони», і став «емблемою Севастополя, його візитівкою»¹².

Споруджена у 1905 році у зв’язку з п’ятдесятими роковинами Кримської війни, коринфська колона була увінчана двоголовим орлом, який тримає якір і лавровий вінець слави, що символізує героїзм і жертовність. Пам’ятник до сих пір прикрашає картини, книжкові обкладинки, поштові картки і численні сайти міста. Єдина радянська книжка, присвячена хроніці реконструкції Севастополя, подає світлину Пам’ятника затопленим кораблям, що гордо височить, у той час як хвилі б’ють об його п’єдестал¹³. Відвідувач, дивлячись на колону і орла, можливо, буде вражений його красою, але без допомоги путівників туристи радше за все не зрозуміють того подвигу, який увічнюється монументом. Більше того, дехто міг не розпізнати у монументі символ жертовності, який усі покликані наслідувати. Таким чином, путівники Севастополя грали роль цілеспрямованого навчального інструменту, від покоління до покоління.

Ворота Малахова кургану, сцени кривавих боїв, що відбувалися на його верхівці під час Кримської війни і коштували життя кільком російським командирам, з’явились на обкладинці книги З. Чебанюка від 1955 року. Комплекс Кримської війни на пагорбі й надалі є «одним з найбільш відомих місць Севастополя»¹⁴. Е. Дороніна обґрунтувала важливість меморіального комплексу, присвяченого Другій світовій війні на Сапун-Горі, підкресливши, що вічний вогонь було запалено від того, що був на Малаховому кургані, таким чином він є «символом продовження традицій військової слави»¹⁵. Іншими словами, Малахів курган і Кримська війна надали легітимності та історичної глибини вшануванню подій Другої світової війни. Е. Дороніна говорила новому поколінню читачів те, що їх попередники дізнавались з медій воєнного часу та від будування саме тих об’єктів, які вона описує. Друга світова і Кримська війна були двома частинами одного цілого. З утрат постали перемоги, буденна хоробрість звичайного росіянина витримала перевірку і не допустила знищення Батьківщини. Символічно поєднуючи дві війни, Е. Дороніна продовжила традицію проводити пряму лінію спадковості від одного покоління моряків і воїнів до іншого, започатковану ще письменниками воєнного часу. Так ніби антропоморфічне місто продовжувало народжувати чоловіків і жінок, готових пожертвувати власним життям заради того, що вони люблять найбільше - заради Росії.

За період від 1905 до 2004 р. приміщення Панорами і сама картина, «монументальний меморіал героїзму захисників Севастополя під час Кримської війни» і «національна гордість за цю країну і її людей», привабили 40 млн. відвідувачів і отримали багато місця в усіх путівниках.¹⁶ Автори послідовні в описуванні подій, увічнених у Панорамі: її створення, спустошення нацистами та післявоєнної реконструкції будівлі і 360-градусного панорамного полотна всередині. Це «головна варта уваги пам'ятка нашого міста», заявив один пострадянський автор, і «багато туристів приїжджають більше ніж один раз, аби доторкнутися до визначного твору мистецтва та історії».¹⁷ Кримська оборона, поряд із вторгненням Наполеона, одна з найвидатніших військових кампаній ХІХ ст., стала визначальним моментом російської військової і політичної могутності, самовизначення і літератури (як-от твори Льва Толстого).

Затоплення флоту та інші історії часів Кримської війни, так само як бій О. Казарського, однозначно слугують прикладом стійкості та жертовності перед обличчям переважаючих сил ворога, однак, при фокусуванні на героях як прикладах для наслідування оминаються згадки про випадки боягузтва. Потреба в прикладах викривала страх, що в майбутніх конфліктах не всі будуть демонструвати такий героїзм. Тут наявні обидва процеси – забування і пам’ятання. Оскільки більшість людей надають перевагу тому, щоб бути частиною чогось героїчного, ніж малодухого, то туристи і відвідувачі скоріш за все не питали, чи всі моряки були варті бути прикладом героїзму і жертовності. Відвідувачі сьогодні можуть бачити ці пам’ятки зовсім інакше, ніж радянські туристи.

Чи так само ставляться до російського героїзму і жертовності в історії українські моряки, розквартировані в Севастополі, як і російські? Знають вони, що легендарний моряк Кримської війни Петро Кішка був етнічним українцем? Чи вважають німецькі, англійські та американські туристи потоплення кораблів дурістю, невдачею чи стійкістю? Навіть у радянський період кожен глядач інтерпретував події крізь призму своєї статі, віку, професії, та іншого. У двадцять першому столітті відвідувачі приїздять з різних країн, з різним вихованням і уявленнями, тому рідко сприймають російський/радянський героїзм, тож скоріш за все роблять різнопланові або заплутані тлумачення. Тож, путівники як важливий засіб уніфікації подій не втратили своєї актуальності сьогодні, як і п’ятдесят років тому.

Відмітимо, що, на противагу Кримській війні, революційній спадщині у путівниках відведено мало місця, незважаючи на центральність багатьох місцевих подій для радянської революційної міфології. Хоча революція 1905 року і панцерник «Потьомкін» були важливою складовою історії міста і надбанням мешканців Севастополя, однак, обсяг присвяченої їм у путівниках інформації значно коливався. Результатом повстання у листопаді 1905 року стали масові арешти і покарання без суду, а також кривава розправа над його лідерами. Пишучи на межі періодів правління Сталіна, який переписував історію, аби надати собі більш вагомої ролі в ній, і Хрущова, Чабанюк не мав чіткої офіційної інтерпретації революційного періоду, але вважав за необхідне показувати, що призвідцями невдач були «лідери меншовиків», опоненти більшовицької партії, і що революціонери поводилися у суді зі «стійкістю... розумінням глибини почуттів багатомільйонних мас, що були на їхньому боці»¹⁸. Засуджуючи меншовиків, Чебанюк продовжував використовувати сталінські кліше. Адже, у сталінські часи бути асоційованим з Троцьким, колишнім меншовиком, значило отримати квиток в один бік до ГУЛАГу.

Дороніна, яка писала вже після того, як сталінську версію історії було відкинуто, приділяла революційному періоду порівняно більше уваги, однак цього було ще замало у масштабах книги (лише 23 з-поміж загалом 143 сторінок). Вона зазначила, що хоча перша севастопольська рада «була розігнана, але революційних дух народу залишався незламним»¹⁹. Таким чином, смерть заради високих цілей визнавалася цілком припустимою. Втрати заради високої мети вважалися лише потребою часу і прикладом для наступних поколінь. Путівники перетворили тимчасові втрати у кінець-кінцем перемоги, представляючи хоробрість чоловіків і жінок, які з радістю жертвували собою заради мети. Крім того, таке розуміння минулого слугувало як поточний і майбутній захист від переосмислень протягом Холодної війни. При настанні важких часів, мешканці мали лише подвоїти свої зусилля, пам’ятаючи подвиги своїх попередників і блага, здобуті завдяки їм.

У пострадянській Україні автори продовжують маргіналізувати революційні традиції, які майже повністю втратили своє значення. Олександр Добрий жалівся, що у 2001 р. діти майже нічого не знали про революційні події. Однак, присвятивши їм лише три сторінки, він сприяв подальшій їх маргіналізації. Одні пострадянські автори повністю відкинули революційне минуле, відмічаючи, що вони були вступом до «одного з найбільш болісних періодів» російської історії - Радянського Союзу.²⁰ Інший автор пішов далі і назвав революцію 1917 року і громадянську війну «мікроскопічним, сміхотворним відрізком часу на шкалі історії... Страшним!.. Кривавим!.. Руйнівним!..²¹ Він намагався применшити як тривалість, так і важливість революції, і показати, що вона справила незначний вплив на довшу історію Севастополя. Визначивши її як короткий період історії (а не такий, що займав три чверті століття), автор висловив думку, що вона також зовсім не відповідає характеру героїчного образу і минулого Севастополя. Для багатьох міст такий спосіб переписування сценаріїв історії міг проходити набагато складніше. Однак для Севастополя новий місцевий патріотизм, що ігнорував чи зневажав радянський період, був цілком можливим, адже міфотворці в 1940-х та 1950-х рр. вже зробили «руськість» домінуючою над «радянськістю».

З сорока шести пам’ятників, меморіальних дощок та місць, присвячених подіям та учасникам повстання, більшість були возведенні лише після Другої світової війни. Цей факт демонструє, що меморіалізація подій відбувалася через переосмислення постфактум і не була глибоко закорінена у характер міста. Адже вихвалення героїв революції здавалося нещирим і підозрілим у часи, коли партійна держава намагалася відновити своє домінування та централізацію влади²². Для порівняння, пам’ятники та меморіали Другої світової війни почали створювати, коли війна ще тривала. Після розпаду СРСР не було редакторського тиску на користь включення того, що багатьом здавалося аномальним (та негативним) явищем російської історії. У путівниках відобразився той факт, що соціалізм і його революції перестали бути важливою частиною біографії Севастополя, незважаючи на те, що Ленін, революція та інші пережитки радянського періоду й надалі жили у монументах та назвах місць.

Друга світова війна стала визначальною подією для нового покоління радянських людей, і путівники це підтверджують. Дві третини пам’яток, присвячених Другій світовій війні, були створені в 1960-ті та 1970-ті роки, коли покоління людей, що пережили війну, перебувало при владі.²³ Не дивно, що путівники теж робили значний наголос на війні. Туристичні довідники пострадянських часів, хоча все ще відмічали важливість Другої світової війни в історії Севастополя, розглядали її подвиги радше як один з багатьох героїчних моментів, аніж найважливіший з них, як це було у текстах воєнного часу.

Наприкінці 1950-х та у 1960-х, Чебанюк акцентував увагу на окремих героях і таким чином персоналізував війну для своїх читачів. У перші дні оборони 1941-1942 рр., п’ять морських піхотинців ініціювали «нерівні поєдинки», підірвавши собою 16 танків, зазначив Чебанюк. Улюблена фраза Чебанюка – вони «виконали свій борг», адже вони билися до смерті²⁴. Вони сторицею відплатили радянській владі за своє виховання. Дороніна, пишучи в 1970-х рр., також зупиняється на подвигах «п’яти відважних чорноморських моряків» і їх здатності двічі відбити наступ німців²⁵. Семеро комсомольців і три комуністи у бліндажі номер 11 подібним чином організували жорстоку відсіч усіх атак ворога. Бомбардовані з повітря та суходолу, вони протрималася більше ніж три дні, допоки усі, крім одного, не були вбиті. З. Чебанюк і Е. Дороніна надавали велике значення їхнім подвигам і навели слова клятви. З. Чебанюк представив повний текст, тоді як Дороніна скоротила його до трьох головних пунктів: «За жодних умов не здаватися у полон. Боротися з ворогом по-чорноморськи, до останньої краплі крові. Бути хоробрим, мужнім до кінця». Вона легко пропустила перший пункт клятви, що повторював сталінський сумно відомий наказ «ні кроку назад». Дороніна сприяла пам’ятанню того, що вважає позитивним, але уникла посилання на Сталіна та його наказ розстрілювати кожного солдата, який спробує відступати. Вона сприяла забуванню страху та жорстоких сталінських репресій, а  також звично замовчала той факт, що деякі люди дійсно уникали бою і вимушені були продовжувати боротьбу під загрозами.

Уникання ознак примусу і розповідання історій про подвиги мали приховати, що цей героїзм був насправді лише покорою долі. Сталінським загороджувальним загонам було наказано розстрілювати будь-кого при спробі відступу. Багато солдатів, певно, думали, що у разі відступу їх смерть була б даремною. Інші вважали за краще пожертвувати своїм життям, вбиваючи ворога, ніж померти від рук власної держави. Ідеалізація мучеників заради мети мала заохочувати подібні дії усюди на полях бою. Покоління Другої світової війни не хотіло надавати значення тому факту, що дехто був занадто наляканий, щоб воювати, але був вимушений це робити. Молодші покоління через читання текстів переконувалися, що усі були хоробрі і усі були героями. Коли пройшов час, Севастополь і його захисники наслідували б ці подвиги і виконували свій борг перед наступними поколіннями. Як і Казарський більш ніж століттям раніше, Друга світова війна мала свої приклади для нащадків. Вмираючи, солдат Калюжний писав: «Моя Батьківщино! Російська земле!.. Я виконав свою клятву. Калюжний».²⁶ Не дивно для міста-центру російської національної традиції під час двох великих оборон, жертва Калюжного була заради «російської землі», а не Радянського Союзу. Радянська політика меморіалізація не була унікальною – чи буде якась країна споруджувати пам’ятники тим, хто запанікував і втік з поля бою?

Дороніна і Добрий взагалі оминули детальне обговорення окремих героїв і замість цього спрямували увагу читачів на великі комплекси колективної пам’яті, що стали звичними за часів правління Брежнєва. Можливо, як реакція на культ особи часів Сталіна, пам’ятники 1960-х частіше групові, аніж присвячені окремим особистостям. Дороніна і пострадянські автори наслідували приклад і надалі транслювали тему героїзму для широкого загалу. Дороніна спрямувала увагу на пам’ятки військовим підрозділам, пострадянські гіди зосереджувалися на таких подіях, як штурм Сапун-Гори. Останнім часом, путівники оминають увагою усі пам’ятники окремим героям Другої світової війни. Замість цього вони підкреслюють більші групи, як-от Пам’ятник молодим героям Севастополя, Пам’ятник захисникам Севастополя, Пам’ятник льотчикам військово-морських сил. Проте продовжується вшанування окремих особистостей, що відзначилися під час Кримської війни.

Пам’ятники, яким З. Чебанюк надав перевагу, розташовані на місці подій, у передмістях, які знаходяться далеко від битих шляхів сучасних туристів. Тож, певно, автори розсудили, що туристи сьогодення надто далекі від війни, щоб знати або надто перейматися подвигами окремих особистостей. Замість цього путівники двадцять першого століття пристосувалися до потреб обмежених у часі відвідувачів, шляхом включення до маршрутів пам’ятних місць, розташованих у центрі. Пам’ятник героям оборони, розташований на головній площі, поряд з транспортною розв’язкою міста, містить список героїв Радянського Союзу. Вічний вогонь біля нього вшановує усіх, хто воював і помер за Севастополь. Обеліск місту-герою і Меморіал перемозі вшановує місто і усіх, хто боровся за нього. Меморіальний комплекс «Сапун-Гора» – єдиний з присвячених Другій світовій війні розташований далеко від центру Севастополя, що заслужив включення і значного коментаря в путівниках пострадянського періоду.

Звідки такі зміни? Можливо, через те що блиск ідеалізованих образів потьмянів і автори цих путівників задовільнилися наведенням кількох прикладів. Демістифікація героїв війни, як-от партизанки Зої Космодем’янської, тривало протягом пострадянського періоду, а тому, звичайно, виник сумнів щодо кожного з особистих життєписів. Не маючи ані цензури, ані підтримки з боку держави, автори вільні включати все, що вони виберуть, а вибірковими слід бути для того, щоб мінімалізувати розмір текстів і таким чином досягти комерційного успіху. Замість того щоб старанно розкривати кожен окремий подвиг, автори путівників надали перевагу описанню колективного героїзму захисників часів Другої світової війни. Спалах комеморацій в останній чверті століття додав до міського пейзажу приблизно п’ять сотень пам’ятників, тому повне ознайомлення з ними є неможливим і, схоже, зайвим для поколінь, що не мали прямого стосунку до війни²⁷. Крім того, як зазначалось в одному з путівників, «потрібно враховувати, що багато пам’ятників або занадто грандіозні, або ж простакуваті»²⁸.

Оскільки воєнне покоління вже давно не перебуває при владі, пострадянське будівництво пам’ятників війні уповільнилося, і автори почали виявляти більш збалансований підхід до воєнного минулого міста. Путівники, що виходять друком останнім часом, вшановують війну і героїку боїв, але окремі герої мають менше значення для них і їхніх читачів. Беручи до уваги, що багато ветеранів Другої світової війни пішли від нас, муніципальні чиновники вирішили, що настав час вшанувати інші групи вояків. Наприклад, зведений у 1999 р. великий хрест, що виростав з розколотої зірки, символізував мешканців Севастополя, які боролися проти фінансованих ЦРУ моджахедів Афганістану²⁹.

Стратегії ідентифікації було вкарбовано у вулиці, площі, будівлі і пам’ятники, також путівники зберігали оповіді про мережу зв’язків міста з Росією. Однак це не значить, що Севастополь досі застряг у радянському періоді. Після скасування у 1996 р. обмежань на в’їзд виникли можливості відновити туризм, що принесло перші ознаки змін.

З розпадом Радянського Союзу і входженням Севастополя до складу незалежної України, незважаючи на те, що російський чорноморський флот і надалі розташовувався у абсолютній більшості портів, путівники та індустрія туризму почали зазнавати драматичних змін у стилі та наголосах, зберігаючи при цьому образ Севастополя як міста героїзму і відваги. Майже десятиліття українська економіка перебувала у стагнації під тиском корупції та невмілого пострадянського керівництва³⁰. Економічний бум, що розпочався в 1999 році, створив можливості для інвестицій в інфраструктуру туризму (тобто готелі та ресторани), що могло принести значні капітали, особливо від міжнародного туризму. Севастополь, як і більшість української глибинки, розвивався значно повільніше ніж Київ, однак відносне процвітання вбачалося у майбутньому. У перші роки двадцять першого століття у Севастополі і його околицях почало розвиватися те, що могло бути новою галуззю промисловості у доповнення до рибацтва, виробництва вина і кораблебудування та галузі промислового ремонту, що були головними для регіону так довго. У 1996 р., після майже шести десятиліть статусу закритого міста, Севастополь почав вільно приймати туристів як з країн пострадянського простору, так і з-за кордону. Перший розділ в одному з путівників називався «Севастополь – відкрите місто!»³¹ Близько п’ятисот тисяч туристів відвідують Севастополь щороку; близько п’ятнадцяти тисяч відвідувачів приїздять з-поза меж колишнього Радянського Союзу³². Хоча приріст на даний момент не значний, Севастополь, здається, готовий приєднатися до туристичних ринків.

Путівники перших років двадцять першого століття, зберігаючи фокусування на героїчному минулому міста, почали враховувати зацікавлення нової аудиторії. Як зазначалося в одному з них, «Севастополь – це не лише флот и не лише музей. Це винятково красиве і привітне місто, що вітає гостей своїм блиском».³³. Три речі вирізняють більшість пострадянських путівників від їхніх попередників: менше уваги до окремих героїв Другої світової війни, ретельне розроблення можливостей для дозвілля поза межами історичних музеїв, і надання більшої уваги питанням етнічного та релігійного різноманіття. Головні символи міста, як-от Пам’ятник потопленим кораблям, меморіал Казарському і Панорама Кримської війни залишалися центральними пунктами у путівниках пострадянського періоду і продовжували традиції акцентування уваги на героїзмі, сміливості та жертовності захисників міста. Зберігалися також тенденції розміщувати жертовність у центрі міфології Севастополя, уникаючи при цьому згадок про трагедії, які не можуть бути виправдані тим, що привели до остаточної перемоги або визначних досягнень.

Переорієнтація на прибутковість також значно скоротила обсяг путівників, що вимагало все більш вибіркового зображення минулого. Споживачі туристичних послуг вимагають більше уваги до зручностей, які вони зараз асоціюють з відпусткою. З відкриттям міста виникла потреба у путівниках, які б ознайомили гостей міста з транспортною системою, можливостями розміщення та дозвілля. Деякі путівники наводили повний розклад поїздів зі схемами руху автобусів і маршрутних таксі³⁴. Подібну детальність рідко можна було зустріти у путівниках радянської доби, тому що туристичні агенції домовлялися щодо транспорту для груп заздалегідь. Перелік екскурсій у путівниках Севастополя часто включав номери трамваїв різних напрямків, однак, як правило, ці довідники не містили детальних карт з міркувань військової безпеки. Перемістивши акцент з фізичної активності та пізнання, пострадянські путівники також стали приділяти значно більше уваги місцям відпочинку на зразок пляжів і підкреслювали природну красу міста і його околиць. Враховуючи потреби споживачів, путівники наводять місця розташування і години роботи ринків, сувенірних лавок, ресторанів і універмагів.³⁵ Деякі довідники розповідають своїм читачам про виноробні і роздрібну торгівлю³⁶. Автори зазначають місцезнаходження, іноді з картою, багатьох міських пляжів, перераховуючи переваги кожного.

Пляжі Севастополя мали широку популярність серед місцевого населення за радянських часів, але вони рідко згадувалися у путівниках, тому що у Севастополі зберігався фокус на знанні, а не на чистому задоволенні37. Радянські путівники акцентували більше уваги на освіті, ніж на дозвіллі. У путівниках Севастополем, на відміну від Ялти – головного курортного міста на Чорному морі у радянський період, розваги рідко трапляються. Автори пострадянських часів, здається, розуміючи, що багато туристів прагнуть розслабитися, рекламували пляжі Севастополя, намагаючись відтягнути туристів від Ялти. Адміністрація міста, прикрашаючи рекреаційні зони для іноземних відвідувачів, підтримувала індустрію туризму.

Муніципальні органи зараз активно беруть участь у представленні історичного минулого Севастополя місцевим та іноземним туристам. У 2004 р. міська влада розпочала процес демілітаризації Балаклави – головної пам’ятки Кримської війни для туристів, і ліквідувала артилерію та інші екологічні небезпеки «для подальшого розвитку Балаклави як курортно-рекреаційної зони»³⁸. У цьому полягає один зі способів поєднання старого і нового Севастополя. Знаючи, що небагато мандрівників сьогодення будуть терпіти нестачу розваг, міська влада відновлює пляжі, розвиває пристані для парусного спорту, відкриває доступ до околиць для пішого туризму, їзди на мотоциклі та підкорення гір. Подібно до Балтимора, Клівленда та інших індустріальних міст Сполучених Штатів Америки, які розпочали проекти з відновлення портів у 1990-х, Севастополь зіткнувся зі значними викликами, як-от забруднення індустріального і військового походження, що створили в узбережних водах великі мертві зони.

Від самого початку в путівниках пострадянського періоду поєднувалася краса природи з історичними принадами міста. Зазначивши, що «Севастополь, «де кожен камінь є історією», – це унікальний музей під відкритим небом», один видавець твердить, що у місті є все на «будь-який смак і гаманець»³⁹. Схвалення консумеризму було не лише правильним вибором, але також показало значні зміни у порівнянні з радянським часом. Він описує бухти, пагорби, численні кафе і магазини, зелені вулиці, та інше. Не втрачаючи шанс перебільшити, інший автор підсумував, що «Севастополь є одним з найбільш красивих міст у світі… Буде правильним вважати Крим найбільш музеєподібним регіоном України, а в Криму таким є Севастополь»⁴⁰. Можливості для романтики також стали новою принадою для туристів: «Незрівнянно романтична атмосфера цього міста западає у душу і залишається там назавжди. Хочеться повернутися, щоб вдихнути це оксамитове повітря, зануритися у хвилі ласкавого моря і роздивлятися силуети кораблів»⁴¹.

Такий спосіб позиціонування був необхідним у боротьбі Севастополя за долари туристів. «Севастополь, - жалівся автор одного з путівників, - майже повністю невідомий широкому загалу курортників». Більшість сприймають його як «військове місто, великий кримський порт, місто кораблів і моряків. Не більше ніж дві особи зі ста ідентифікують Севастополь з курортом»⁴². Автор навіть намагається персоналізувати місто, пропонуючи читачам «відчути його пульс, його вібрації, його дихання».⁴³ Автори усвідомлюють успіх післявоєнної меморіалізації воєнної історії, яка стала панівною у розумінні міста людьми. Однак зараз, на їхній погляд, Севастополь має протистояти такому сприйняттю, для того, щоб залучити широку туристичну аудиторію. Вони також, здається, визнали, що образ історичного міста не може конкурувати з суто розважальною програмою, яку пропонують курорти на зразок Ялти. Севастополь почав пристосовуватися до епохи, коли подорожування більше не мало бути корисним, як це диктувала радянська влада. Поєднання історії та відпочинку, певно, є тією новою нішею, яку займає місто.

Незважаючи на ці зрушення в образі Севастополя, останні роки не принесли йому значних змін, які б кинули виклик місцевій ідентифікації міста, викоханій на спадщині Другої світової війни. За винятком нових дач та комерціалізації перших поверхів будинків на центральній кільцевій дорозі, можна було помітити мало змін за минуле десятиліття. Відносна неперервність будівельної традиції у Севастополі є результатом чітко визначеного і тривалого процесу місцевої ідентифікації, що тривав під час та після Другої світової війни. Більше того, цю ідентифікацію було легко адаптовано до пострадянської трансформації, а тому зменшено запит на перевизначення, яке відбувалося у інших містах.

Севастопольська традиція пережила Радянський Союз і надалі опирається спробам розробити ідентифікацію, пов’язану з Україною. Через те, що російський чорноморський флот все ще базується у місті і більшість місць пам’яті, створених у двадцятому столітті, підкреслюють внесок росіян, політичні симпатії тяжіють скоріше до Москви, ніж до Києва. Незважаючи на те, що інші міста Східної Європи зазнали значних трансформацій, жодне не уподібнилося до Севатополя в демографічному плані, ані не зберегло зв'язок зі своїм дорадянським корінням протягом двадцятого століття. Оскільки місто не створювався як суто радянське після Другої світової війни, але скоріше конструювався на його дореволюційному російському минулому, трансформації після 1991 р. були менш травматичними і драматичними, ніж у тих містах, чия дорадянська історія була знищена. Проектувальники післявоєнної доби вже надали перевагу спадщині дев’ятнадцятого століття перед радянською революційною традицією. Тому, після розпаду Радянського Союзу Севастополь зміг легше повернутися до своєї проросійської орієнтації, незважаючи на своє розміщення в незалежній Україні.

Етнічність, туризм та перевизначення простору

Найвизначнішою зміною в путівниках у двадцять першому столітті, окрім применшення ролі радянської доби, є їх трактування багатонаціонального минулого Севастополя. Радянські довідники применшували або ж зовсім виключали осягнення етнічного минулого міста. Пострадянські путівники у більшості розкрили етнічну різноманітність і навіть розширили звичні межі міста, включивши сусідні татарські та караїмські пам’ятки. Хоча такий підхід можна розглядати як визнання не-слов’янського минулого регіону, вони, здається, умотивовані вигодою, а не бажанням відновити добросусідські відносини. Коротко кажучи, то путівники почали йти назустріч потребам капіталістичної індустрії туризму, що розвивалася, і різноманітності культур подорожування, що вона породила. Відновлення уваги до не-слов’ян може відображати надії деяких відвідувачів повернути дещо зі свого власного минулого або прагненням екзотики для тих, кому Крим відомий за знаменитим віршем Олександра Пушкіна 1824 року «Бахчисарайський фонтан».

Більшість пострадянських путівників визнають багатоетнічний та багатоконфесійний характер міста. Радянські автори спочатку оминали або у крайньому разі применшували історичний вплив неслов’янських груп, користуючись відсутністю етнічного різноманіття після геноциду євреїв та репресій і депортації татар, греків та інших під час Другої світової війни. І лише після падіння Радянського Союзу багато людей знов відкрили багатоетнічне минуле Севастополя. «Історія оборони міста, – згідно з меморіальною книгою 1995 р., - повна прикладів масового героїзму його оборонців – синів і дочок багатьох народів».⁴⁴ Пострадянські путівники стали відвертіші у переказуванні історій «малих людей» Севастополя і регіону. Одна книжка, наприклад, включає дискусію про Кримське ханство у розділ «Велика історія», що не могло трапитися, поки оголошені колаборантами перебували у радянському вимушеному засланні. Автори також надали місце опису дискусії про караїмські традиції Севастополя, навіть зазначали, що до революції деякі караїми «грали значну роль у долі міста, стаючи почесними громадянами»⁴⁵. Включення караїмської спадщини до історичної пам’яті не є доказом того, що в пострадянській Україні антисемітизм був менш вираженим, але є виразом визнання важливості даної етнічної групи для розвитку міста аж до 1941 року.

На початку двадцять першого століття татари складають 10 відсотків населення Криму, після росіян і українців вони готові стати важливою частиною економіки, політики та культури краю, як це було п’ять століть тому.⁴⁶ Кримське ханство зі столицею Бахчисарай розросталось з п’ятнадцятого по вісімнадцяте століття як панівна сила на півострові. Проте, в 1783 Катерина ІІ почала російське завоювання регіону. Протягом дев’ятнадцятого століття і до 1920-х, кримські татари були важливим об’єктом етнографічних досліджень. Однак, 18 травня 1944 року Сталін наказав, щоб вони усі були депортовані через те, що нібито співпрацювали з ворогом – незважаючи на те, що десятки тисяч татар билися у рядах Червоної армії, а нацистську форму наділи лише декілька тисяч. Майже половина депортованих померла під час перевезення у закритих вагонах та через антисанітарні умови нових поселень. Коли Хрущов реабілітував «покарані народи» у 1950-х, кримські татари залишилися одним з небагатьох народів (разом з німцями Поволжя та турками-месхетинцями), яким було заборонено повертатися додому.⁴⁷ Татари й надалі влаштовували демонстрації за право повернутися і наприкінці радянських часів нарешті реалізували свої мрії⁴⁸. Однак, з початком політичного та економічного колапсу Радянського Союзу багато родин були не в змозі здолати довгий шлях додому. Поодинокі виступи проти анклавів та лідерів кримських татар тривають досі. Хоча прихильність громадськості очевидна. Адміністрація Севастополя привітала мусульман міста з одним з найважливіших свят Курбан-Байрам, у свою чергу члени мусульманської общини Мюневвер побажали здоров’я, миру та добросусідства усім мешканцям міста⁴⁹. Але повернення татар є важливішим, ніж просто відновлення конфесійного різноманіття.

Саме етнотуризм, привернувши увагу до регіонального комплексу етнічної спадщини, поза сумнівом, значною мірою забезпечив комерційне і економічне зростання Севастополя. Після тяжкого десятиліття економічного занепаду, деякі підприємці в Севастополі та Криму зрозуміли, що можна заробляти гроші на туризмі, і так утвердився етнотуризм. Туристичні путівники підкреслювали багату етнічну спадщину Севастополя і його околиць. Хоча воєнне минуле міста залишилось центральною темою більшості севастопольських турів, етнотуризм набував все більшої і більшої популярності⁵⁰. Одно- п’яти денний тур включав пішохідну екскурсію навколо центральної кільцевої дороги і її пам’яток, Панораму Кримської війни і музей на Історичному бульварі. Деякі маршрути включали екскурсії до музею-діорами Другої світової війни на Сапун-Горі. Завчасно замовлені маршрути забезпечують відвідувачам короткий вступ до воєнної історії міста та історії військово-морських сил. Для тих, хто може провести більше ніж один день, тури, як правило, включають розповіді про грецьке минуле міста на прикладі національного археологічного заповідника «Херсонес Таврійський». У Херсонесі можна пройтися стародавніми вулицями і фундаментом того, що колись було будинками і магазинами. Музей містить приголомшливий набір артефактів різних етнічних груп (греків, римлян, татар і турків), які колись контролювали дану територію. Багато довших турів почали включати виїзди до Бахчисараю та Чуфут-Кале. Ці два місця, розташовані приблизно в одній годині їзди від центру міста, розкривають місцеву спадщину татар та караїмів відповідно. В Бахчисараї можна обійти палац і його угіддя, оглянувши постійну і тимчасову експозиції татарського життя, мистецтва та ремесел. Прогулянка колишніми вулицями печерного міста Чуфут-Кале більш небезпечна, його археологічні дослідження лише нещодавно розпочалися.

Російський православний Успенський печерний монастир затиснутий між Бахчисараєм і Чуфут-Кале. Додаткову увагу присвячено православним місцям, як-от Успенський монастир, місця хрещення Володимира Великого у Херсонесі, та інші монастирі на схилах навколо міста привнесли новий вимір у севастопольський туризм, що було неможливим за радянських часів. Наголошення ролі російської православної церкви, як і татар і караїмів, висвітлює їхню важливу роль в історії Криму та відділяє півострів у демографічному та релігійному плані від сусідніх регіонів. Унікальність міста і регіону надалі відокремлює його від Європи, до якої рухаються Україна і більшість колишніх країн Радянського Союзу, отримавши незалежність. Однак, у відповідь на розвиток нового туристичного ринку межі Севастополя змістилися географічно і тематично. Ідентифікація, пов’язана з військовою спадщиною міста, залишалася найважливішою і найпопулярнішою серед туристів. Тури на вибір за межами міста показують не-російську ідентичність, яка мало висвітлювалась у Радянський період. Здається неймовірним, однак, що інші етнічні групи зможуть кинути виклик російськоцентричній ідентифікації Севастополя, доки зберігатимуться сучасні демографічні тенденції і доки залишатиметься у Севастополі російський флот.

Переклад з англійської Ольги Мармілової

1. Цей текст є розділом з книги: Karl Qualls, From Ruins to Reconstruction: Urban identity in Soviet Sevastopol after World War II. – Ithaca: Cornell University Press, 2009. Pp. 157–195. Дякуємо Автору та видавництву Університету Корнелла за люб’язний дозвіл на переклад та розміщення цього тексту.
2. Приклади цього підходу можна знайти у: G. Mosse, Fallen Soldiers. Reshaping the Memory of the World Wars. – NY, Oxford, 1991; J. Winter and S. Emmanuel, eds., War and Remembrance in the Twentieth Century (Cambridge, 1999); Rudy Koshar, German Travel Culture (New York, 2000); Koshar , What Ought to be Seen: Tourists Guidebooks and National Identities in Modern Germany and Europe // Journal of Contemporary History. –Vol. 33, no. 3 (July 1998). – Pp. 323-40; Anne E. Gorsuch and D. P. Koenker, eds., Turizm: The Russian and East European Tourist under Capitalism and Socialism (NY, 2006).
3. Див. історичну структуру міста в: Смоленск: путеводитель (Москва: Московский рабочий, 1974); Смоленск: справочник-путеводитель (Смоленск: Смоленское книжное издательство, 1960); И. Белогорцев. Архитектурный очерк Смоленска (Смоленск: ОГИЗ, 1946); И. Білогорцев, И. Софинский. Смоленск (Москва: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1952); Г. Т. Рябков. Город-герой Смоленск: очерк-путеводитель (Москва: Московский рабочий, 1988); И. А. Смирнов. Смоленск: город-герой (Москва: Воениздат, 1988); И. А. Смирнов. Смоленск: Город русской славы (Москва: Московский рабочий, 1982).
4. Новгород: Путеводитель (Ленинград: Лениздат, 1966); Новгород: Иллюстрированный путеводитель (Ленинград: Лениздат, 1972); М. Дунаев и Ф. Разумовский. Новгород: гид (Москва: Радуга, 1984); Юрий Походаев. Памятники древнего зодчества: Новгород (Москва: Советский художник, 1969); И. А. Зайцев и И.И. Кушнир. Улица Новгорода : Справочник (Ленинград: Лениздат, 1975)
5. Наприкінці 1930-х відбувся поворот до визнання дорадянських російських державних будівничих, дивитись D. Brandenberger. National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931-1956. – Cambridge, MA, 2002. – P. 43-62; K. M. F. Platt and D. Brandenberger, Introduction to Platt and Brandenberger. Epic Revisionism. Russian History and. Literature as Stalinist Propaganda. Madison, WI; London, 2006. – Pp. 3-16.
6. У додаток до текстів, що згадані нижче в цьому розділі, див.: П. Гармаш. Город-герой Севастополь: очерк-путеводитель (Симферополь: Таврия, 1972); В. Ольшевский. Севастополь: Справочник (Симферополь: Таврия, 1977); В. Ольшевский. Севастополь: путеводитель (Симферополь: Таврия, 1981); Н. Орлов и И. Гасско. Город-герой Севастополь: Фотоальбом (Симферополь: Таврия, 1985); Б. Россейкин. Севастополь: Альбом (Симферополь: Крымиздат, 1960); Б. Россейкин и Г. Семин. Севастополь: Путеводитель-справочник (Симферополь: Крымиздат, 1961); Б. Россейкин, Г. Семин и З. Чебанюк. Севастополь: Путеводитель-справочник (Симферополь: Крымиздат, 1959).
7. З. Чебанюк. Севастополь: Исторические места и памятники. Симферополь: Крымиздат, 1957. – С. 34.
8. Доронина Э.Н., Яковлева Т.И. Памятники Севастополя. –сСимферополь: Таврия, 1978. – С. 22-24.
9. A. Dobry and I. Borisova. Welcome to Sevastopol (Simferopol: Tavriia, 2001), P. 74. Російське видання: А. Добрый. Добро пожаловать в Севастополь, 2000.
10. В. Хапаев, М. Золотарев. Легендарный Севастополь: Увлекательный путеводитель. Севастополь: Фуджи-Крым, 2002. – С. 102.
11. Чебанюк, Севастополь, с. 61.
12. Доронина, Яковлева. Памятники Севастополя, с. 54; Dobry and Borisova. Welcome to Sevastopol, с. 45.
13. Моторин Д.К. Возрожденный Севастополь, очерки о восстановлении города. 1944-1953. – М.: Наука, 1984. – 272 с.
14. Хапаев и Золоторев. Легендарный Севастополь, с. 126.
15. Доронина, Яковлева Памятники Севастополя, с. 123.
16. Dobry and Borisova, Welcome to Sevastopol, рр. 46–47; В. Корниенко, В. Стефанюк. Севастополь: Путеводитель. Симферополь: Свит, 2000. – С. 35.
17. Хапаев и Золотарев. Легендарный Севастополь, с. 111-112.
18. Чебанюк. Севастополь, с. 98–101.
19. Доронина, Яковлева. Памятники Севастополя, с. 65.
20. Хапаев, Золотарев. Легендарный Севастополь, с. 42.
21. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель, с. 22
22. Доронина, Яковлева. Памятники Севастополя, с. 64.
23. Dobry and Borisova, Welcome to Sevastopol, р. 64.
24. Чебанюк. Севастополь, с. 113-114.
25. Доронина, Яковлева. Памятники Севастополя, с. 103-104.
26. Там само.
27. У 1978 р. Дороніна нарахувала 739 пам’ятників, а в 1999 р. у місті було зараховано 2 015 пам’ятників. Див. Доронина Э.Н., Яковлева Т.И. Памятники Севастополя, с. 3; Dobry and Borisova. Welcome to Sevastopol, р. 46.
28. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель, с. 37
29. Там само; Хапаев, Золотарьов. Легендарный Севастополь, с. 42.
30. Jason Bush. Will the Boom Last in Ukraine? // Business Week, 8 November 2004, р. 62.
31. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель. До 1996 р. було необхідно отримати дозвіл Міністерства внутрішніх справ, аби відвідати місто, і така честь передусім належала членам родин мешканців міста і учасникам організованих поїздок – ветеранам, робітникам, студентам та іншим групам, що приїздять віддати належну шану місту-герою. Новий закон від 1996 р.,однак, не завадив поліції та прикордонникам постійно питати в автора дозвіл на проживання. Радянські туристи, які шукали розваг, натомість їхали до Ялти чи інших курортів Південного берега Криму.
32. «Travel Ukraine», 2004; http://www.ukrtravel.com/sevastopol/main.htm.
33. Золотарев, Хапаев. Легендарный Севастополь, с. 3.
34. Там само. – С. 152-157.
35. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель; Dobry and Borisova. Welcome to Sevastopol; Золотарев, Хапаев. Легендарный Севастополь.
36. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель, с. 88-89; Dobry and Borisova. Welcome to Sevastopol, р. 118-122.
37. Відновлення і збереження пляжів були ключовими моментами в планах житлового будівництва під час післявоєнної реконструкції. Одну з таких дискусій див. у: РГАЭ. Ф. 9432. Оп. 1. Д. 387. Л. 371–375.
38. Демилитаризация балаклавской бухты успешно выполняется // Севастопольская газета. - №44(2004). – с. 3.
39. Золотарев, Хапаев. Легендарный Севастополь, с. 1.
40. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель, с. 26.
41. Золотарев М.И. Хапаев В.В. Легендарный Севастополь, с. 3.
42. Корниенко, Моженков, Стефаник. Севастополь: Путеводитель, с. 76.
43. Там само. – С. 26.
44. Город-герой Севастополь/Книга памяти. – Симферополь: Таврия, 1995. – С. 14-15.
45. Щодо Кримського ханства див.: Золотарев, Хапаев, Легендарный Севастополь, с. 17-19, 86-87.
46. Askold Krushelnytsy, Ukraine: Ethnic Tensions in Crimea Bubbling Over // RFE/RL. – 11 February 2004.
47. Alexander Nekrich. The Punished people: The Deportation and Fate of Soviet Minorities at the end of the Second World War. – New York: Norton, 1978. – C. 133, 172–173.
48. David Remnick. Soviets Say Crimean Tartars May Return to Homeland: Commission Rejects Restoration of Autonomy // Washington post. – 10 June 1988. – A 1.
49. Мира и добра вам, люди // Слава Севастополя. – 22 января 2005. – C. 1.
50. Вибірку пам’ятних місць (доступ до контенту на грудень 2004 року) див.: http://www.tourism.crimea.ua/(Міністерство курортів і туризма Криму); http://sevtour.by.ru/ (Незабутній відпочинок в Криму); http://wwwdreamland.crimea.ua; http://rest.crimea.ua/; http://wwwtour-ethno.com