kulyk-volodymyr- Як би Ви окреслили свою академічну спеціалізацію?

- Оскільки, остільки від кожного науковця вимагають однозначного окреслення свого фаху, я називаю себе політологом. Зрештою, кандидатський і докторський ступені я здобув саме з політичних наук. Ба більше, в аналізованих суспільних процесах мене завжди цікавить, зокрема, політичний вимір. Водночас «мої» процеси досить далекі від головних зацікавлень більшості політологів: владних структур, конституцій, партій, виборів. Один американський приятель жартома представив мене своїм друзям як політолога, що займається найменш потрібною для політології темою – мовною політикою. Те саме він міг би сказати й про другу мою головну тему – мас-медії. Власне, політологічну марґінальність можна привабливіше подати як міждисциплінарність, розташувавши мої дослідження на перетині політології, соціолінґвістики, аналізу дискурсу та медійних досліджень. Але таке оприваблювання має обмежену дію: в кожній дисципліні є центральні теми, й коли ти їх не досліджуєш, то залишаєшся немовби неповноцінним, не цілком леґітимним фахівцем – зокрема тому, що не друкуєшся в зосереджених на тих центральних темах журналах, не береш участі в присвячених їм конференціях, а отже, тебе мало хто знає, запрошує, радить іншим... Винятки є, але їх небагато.

Якщо ж говорити про власне дослідницьку спеціалізацію, то вже кілька років я окреслюю її як коливання між мовною політикою та медійним дискурсом. Таке коливання корисне й з організаційного погляду, і з наукового. Маючи до вибору дві чи кілька ділянок, можна подаватися на більше стипендій і брати участь у більшій кількості проектів і конференцій, ніж коли маєш одну. Мою дослідницьку траекторію почасти зумовлювали саме такі організаційні можливості, тому часом несподівана нагода кориґувала раніші плани. Водночас зміна теми дає змогу відпочити від того, в чому, як видається, на цей час уже все сказав і можеш хіба що повторювати й уточнювати. А за якийсь час можна повернутися й сказати щось нове, використовуючи, зокрема, знання й навички, набуті в іншій ділянці. Але я намагаюся не лише чергувати, а й поєднувати свої дослідницькі «полюси»: в мовній політиці звертаю увагу на медії, а в медійному дискурсі – на представлення мовних проблем. Останнім часом зацікавився також політикою пам’яті, яку, знову ж таки, намагаюся пов’язати з двома іншими ділянками, вивчаючи, з одного боку, зв’язок між мовними й історичними ідентичностями громадян, а з другого – представлення минулого в медійному дискурсі. Таким чином і в цій темі я зосереджуюся на досить марґінальних із погляду кількості публікацій та конференцій аспектах, сподіваючися цим почасти виправдати своє приєднання до чисельної когорти науковців, у тім числі й українських, що майже водночас узялися до цієї теми, яка раптом стала центральною та модною. Якщо вже модна тема – то немодні аспекти, аби мати шанс сказати щось своє...

- Які книжки/зустрічі найбільше вплинули на Ваше формування як науковця?

Ваше запитання відкрило мені прикрий для критичного дослідника брак історизму в сприйнятті власного інтелектуального розвитку. Здається, ніби завжди знав усе, що знаєш, думав так, як думаєш тепер, і цікавився тими самими темами... Звісно, я трохи перебільшую, але багато важливих змін у своєму інтелектуальному «портреті» можу датувати лише дуже приблизно. Втім, кілька змін можу прив’язати до певних текстів чи людей, а отже, й дат, коли я з ними запізнався. Десь 1988 чи 1989 року я побачив у залі нових надходжень Центральної наукової бібліотеки (куди ходив іще як фізик – радикальну зміну фаху я теж можу датувати, але зараз не про це мова) книжку Івана Лисяка-Рудницького «Essays in Modern Ukrainian History». Протягом кількох тижнів чи й місяців я читав її щоразу, як опинявся в біблотеці, роблячи розлогі виписки, а одну статтю навіть переклавши, як тоді гадав, просто для друзів, хоч уже 1990-го опублікував переклад у щойно заснованій опозиційній газеті «Слово». Із тієї книжки я відкрив для себе не лише українську політичну думку (Драгоманова, Липинського, Донцова, Винниченка, дисидентів), а й науковий аналіз політичної думки, що його Лисяк на українському матеріалі робив, либонь, найкраще. Цей автор справив великий вплив на моє уявлення не тільки про українську думку й українську історію, а й про моє власне наукове покликання: хотілося аналізувати давню й сучасну думку десь так, як він. У текстах початку 1990-х це добре видно.

Друга важлива зміна сталася зі мною 1998 року під упливом книжки Нормана Фейрклафа «Language and Power», на яку я випадково натрапив у мюнхенській Staatsbibliothek на одній із перших дослідницьких стипендій у моєму новому, ще не окресленому фасі. Я тоді цікавився тим, що називав «українською державною ідеєю» останніх років СРСР, але (вже не пам’ятаю, під якими впливами) шукав способів аналізувати її не як думку, а як дискурс. Після кількох надто загальних текстів, із яких було незрозуміло, чим аналіз дискурсу відрізняється від аналізу думки або ідей, Фейкрклаф став для мене рятівником і навчителем, бо показав чіткий і систематичний метод аналізу, якого я великою мірою дотримуюся й досі. Він також відкрив мені Мішеля Фуко як людину, що найпроникливіше сконцептуалізувала поняття дискурсу та відмінність аналізу дискурсу від аналізу ідей. Іншим внеском Фейрклафа до мого інтелектуального розвитку стало привернення уваги до глибоко засвоєних ідеологій, що видаються їх носіям здоровим глуздом, та заохочення шукати цих уявлень у позірно неідеологічних дискурсах, зокрема медійному. За два роки медійна кампанія проти реформи українського правопису раптом постала переді мною як апеляція до такого-от «здорового глузду», відхилення від якого апелятори подають як божевілля. Про це був мій перший текст з опублікованої в «Критиці» серії досліджень медійного дискурсу, що стали емпіричним кістяком моєї книжки – до якого, втім, треба було «приробити» теоретичну «голову»...

В дослідженнях мовної політики хочу відзначити вплив не книжок, а людей. 2005 року як фулбрайтівський дослідник я потрапив до Стенфордського університету й познайомився з двома різними, але однаково блискучими науковцями – політологом Дейвідом Лейтином, що був моїм формальним «запрошувачем» (не можу дібрати кращого перекладу для слова host), та соціолінґвістом Джошуа Фішменом, котрий не мав до мене жодного формального стосунку, але готовий був на диво багато й близько спілкуватися. Лейтин відкрив мені міцний зв’язок мовних процесів із політичними, зокрема їхню залежність від політичного режиму й політичної культури, а також навчив розрізняти в розв’язанні мовних проблем імперативи демократії та прав людини, які багатьом видаються тотожними. Натомість Фішмен заохотив мене до соціолінґвістичного аналізу мовних уявлень і практик, звернувши увагу на інтелектуально захопливі й актуальні для українського суспільства проблеми багатомовності, диґлосії та змін у мовних репертуарах осіб і груп. Крім того, він показав мені взаємозумовленість уявлень і рішень щодо мовного статусу та корпусу, що є темою його останньої монографії «Do NOT Leave Your Language Alone», яку видавництво «К.І.С.», побачивши мою анотацію в «Критиці», досить оперативно видало українською. Фішмен також виявив мені честь, запросивши підготувати присвячене Україні число свого «International Journal of the Sociology of Language», що його він заснував і редаґує вже майже сорок років.

- Два роки тому вийшла друком Ваша монографія «Дискурс українських медій», яку Ви згодом захистили як докторську дисертацію з політичних наук. Оскільки вже минув певний час, можна говорити про репертуар реакцій на це видання. Чи дочекалися Ви змістовної критики та дискусії? Як Ви оцінюєте сприйняття Вашої праці?

- Найгостріша дискусія відбулася під час захисту дисертації, де мені закидали купу гріхів від метологічної обмеженості (чому так багато Фейрклафа й немає Лаклау та Муф?) до іґнорування праць українських дослідників, у тім числі самих критиків. Відсутність традиційних згадок про всіх, хто бодай щось писав про ближчі чи дальші до моєї теми (я ще в передмові до книжки зазначив, що згадуватиму тільки ті праці, які вважаю корисними для власного аналізу), та вживання першої особи однини деякі члени спецради сприйняли як порушення канону наукового письма, а головне, вимог ВАКу... Посутнішою та кориснішою була дискусія на спеціальному семінарі, що його зорганізувало видавництво «Критика» разом із могилянським Центром польських і європейських досліджень за участі провідних українських дослідників дискурсу й медій. Там були й компліменти, й критика: скажімо, соціолог Наталія Костенко поставила під сумнів продуктивність концептуального розмежування нормальності й нормативності, що його я запозичив у німецького дослідника Юрґена Лінка.

На жаль, ніхто з учасників тамтешнього обговорення чи інших фахівців із тем, що їх стосується книжка, не побажав про неї написати, а редактори видань, де була б доречною рецензія, не змогли чи не захотіли їх до писання спонукати. Тому в Україні рецензії були лише ненаукові: в газеті та на блозі одного з читачів, – що вказує на певний інтерес до книжки, але не замінює фахової дискусії. Зате в Польщі досить швидко з’явилася розлога й прихильна англомовна рецензія в «Polish Sociological Bulletin», котру я тепер напівжартома рекомендую тим, зокрема за кордоном, хто питає, про що моя книжка. Нещодавно вийшла також рецензія в «Harvard Ukrainian Studies», яку написав шведський славіст Ніклас Бернсанд, що, серед іншого, побажав подібного до моєї праці аналізу шведського медійного дискурсу. Звісно, рецензіями рецепція не обмежується, однак цитувань чи інших публічних рефлексій теж поки що обмаль. Утім, західні цитування зазвичай швидко не з’являються, адже журнальна стаття виходить друком не менш як за рік після написання, а книжка – за два-три.

Кілька колеґ в Україні й на Заході казали мені, що рекомендують мою книжку своїм студентам і аспірантам, тому, можливо, найцікавіша рецепція ще попереду. Проте загалом сприйняття моєї праці виявилося таким, як і переважної більшості інших: мовчазним. Я, звісно, віднадив деяких читачів довжиною та складністю тексту, але навряд чи українським науковцям важче його читати, ніж шведові Бернсанду. Втім, переважна більшість накладу книжки вже розійшлася, тож, може, її потроху читають, але говорити й тим більше писати про неї не хочуть чи не мають де. Брак публічної наукової дискусії, зокрема дискусії про видані книжки, я вважаю однією з найповажніших проблем української соціогуманітаристики.

- Про що буде Ваша наступна книжка?

- У повній відповідності до тези про моє коливання між двома полюсами: про мовну політику. Я хочу, образно кажучи, поєднати Фішмена й Лейтина, тобто показати зв’язок мови, з одного боку, з ідентичністю, а з другого, з демократією. Іншими словами, проаналізувати співвідношення між мовними уявленнями й практиками різних груп громадян та реакцію політиків і урядовців на преференції громадян і навпаки. Маю досить багатий і різноманітний емпіричний матеріал: загальнонаціональні опитування, фокус-групи в різних частинах України, інтерв’ю з політиками й чиновниками, медійні та політичні тексти тощо. Ще одне коливання буде у виборі мови. Попередню книжку я писав українською, маючи на меті познайомити українського читача з західними теоріями дискурсу й продемонструвати на українському матеріалі головні методи емпіричного аналізу дискурсивних практик. А в наступній книжці я хотів би перш за все відкрити західній авдиторії своєрідну мовну ситуацію України, незвідну до популярних дихотомій: українці-росіяни, україномовні-російськомовні, західняки-східняки. Тому книжку пишу англійською, а українською публікую статті, присвячені окремим аспектам.

- Чи погодитеся Ви із тим, що українська ситуація під оглядом мови чи кількості національних церков специфічна й навіть унікальна в сучасній Європі? Яка мовна політика могла би бути ефективною в українських реаліях, що аж ніяк не тотожні ані польським чи російським, ані швейцарським чи бельгійським?

- Про церкви не говоритиму, бо їх я не досліджую, проте в багатьох європейських країнах католики живуть поряд із протестантами, котрі подекуди ще й поділені на дві чи більше церков. Щодо мов, то уявлення про унікальність української ситуації почасти зумовлене недооцінкою відмінності ситуацій у різних частинах Європи. Не лише перші дві з Вашого списку країн дуже відрізняються від двох інших, а й у кожній парі одна країна досить відмінна від іншої. Скажімо, якщо в Швейцарії межі між теренами панування різних мов уже віддавна майже непорушні й шановані всіма групами (переїжджаючи, людина мусить пристосовуватися), то в Бельгії французька мова довгий час «наступала» на територію фламандської, спонукавши її захисників до активного утвердження свого мовного ареалу, що зрештою обернулося творенням паралельних політичних інституцій у кожній частині й поставило під загрозу цілісність країни.

В Україні чітких мовних меж немає: не лише в багатьох реґіонах місто говорить переважно російською, а село – переважно українською, але й великі групи людей поєднують (не конче паритетно) дві мови в своєму репертуарі або ж, самі говорячи російською, від держави очікують передусім захисту української. Ці риси української мовної ситуації справді досить нетипові для Європи, хоча щось подібне можна побачити, наприклад, у Каталонії. Саме іспанську політику з однією загальнонаціональною мовою та кількома реґіональними, що в тих чи тих пропорціях поєднуються на відповідних територіях з іспанською/кастильською, я вважаю найдоречнішим рецептом для України. Втім, застосування цього рецепту ускладнюється не тільки відсутністю усталених меж між одно- та двомовними територіями, а й упертим небажанням речників українсько- та російськомовної груп іти на компроміс з іншою групою. Натомість політики воліють мобілізувати виборців під гаслом боротьби за «нашу» мову з «їхньою», і поки що, на жаль, ця безкомпромісність здебільшого виявлялася електорально ефективною.

- Ви були одним із критиків тези Миколи Рябчука про «дві України», зокрема, звертали увагу на її дискримінаційний відтінок. А як би Ви описали українську амбівалентність? І що, на Вашу думку, Україна як держава та/чи україномовні інтелектуали мали би  запропонувати російськомовній частині Україні?

- Рябчукову тезу я вважав не тільки ідеологічно дискримінаційною та політично роз’єднавчою, а й аналітично неадекватною, бо вона пов’язувала мовні практики з ідеологічними переконаннями й політичними культурами, подаючи аналітичний поділ на мовні групи як реальне суспільне розмежування. На щастя для України й на жаль для аналітиків, таким простим і однозначним українське суспільство не є: крім двох крайніх ідеологічно-культурних «таборів», є багато проміжних, та й із мовними групами, як я вже сказав, вони пов’язані досить суперечливо. Ми можемо виявляти «чисті» ідеологічні позиції в політичному чи медійному дискурсі, але приписувати їх певним демографічним групам не слід. Водночас не досить показати, що в Україні все змішано й заплутано – треба виявляти панівні процеси в окремих ділянках і вказувати на їхні наслідки, зокрема щоби привернути увагу до тих, які вважаємо небажаними. Наприклад, моє дослідження мовних процесів у мас-медіях виявило суперечність між дискурсивним представленням української мови як національної, тобто, імпліцитно, головної чи навіть єдино прийнятної, та власними мовними практиками медій, що нормалізують по суті довільне поєднання двох мов, аж до повного панування російської. Аналіз мовних практик громадян показує більшу російськомовність молодих респондентів проти старших, тобто перспективу поступового витіснення української мови з повсякденного вжитку мірою зміни поколінь, а отже, доводить потребу дій держави й еліт, що мають змінити цю динаміку.

Російськомовній частині населення держава має «запропонувати» політику, що забезпечуватиме задоволення її мовних потреб не меншою мірою, ніж потреб україномовної частини, – але й не більшою. Держава має усвідомити й пояснити – точніше, постійно пояснювати – російськомовним громадянам, що рівні права не конче означають рівні можливості, тож українській та, скажімо, кримськотатарській потрібні підтримчі заходи, що аж ніяк не є дискримінацією. Водночас україномовним громадянам треба пояснювати, що відмова в наданні російській мові відповідного чисельності її носіїв правового статусу не лише не потрібна для таких заходів, а й шкідлива, бо налаштовує багатьох російськомовних проти української мови та її державної підтримки. Тому якщо офіційний (чи, як хто хоче, реґіональний) статус російської мови в певних областях і містах супроводжуватиметься забезпеченням реальної двомовності державних службовців і реальної можливості оскаржити в суді їхнє небажання відповідати громадянинові його мовою, краще буде обом групам громадян – але гірше ледачим чиновникам і безвідповідальним політикам.

Україномовні інтелектуали можуть посприяти запровадженню такої політики дискурсом, що викликатиме довіру в російськомовних громадян (бодай у конструктивно налаштованої частини), а отже, налаштовуватиме їх на копроміс з україномовними. Передусім треба визнати леґітимність їхніх потреб і наявні проблеми в їх забезпеченні. Не варто казати, що в Україні немає проблем з уживанням російської мови, бо ця мова безперешкодно вживається в Росії, чи що не страшно, якщо в кінотеатрах не показують російською мовою західних фільмів, адже нею можна дивитися російські, а західні легко знайти в інтернеті. Водночас російськомовним треба чесно казати, що ми готові підтримувати забезпечення їхніх потреб лише остільки, оскільки це не перешкоджатиме забезпеченню таких самих потреб україномовних, і через нерівні економічні й інфраструктурні умови паритетне забезпечення потреб потребує підтримчих дій на користь української мови. Звісно, ця позиція дійде до адресата лише тією мірою, якою її транслюватимуть медії, але треба принаймні намагатися, тим паче що в добу інтернету та Фейсбуку медії вже не можуть щось цілком контролювати й спотворювати.

- Ви поєднуєте досить високий статус в офіційній українській науці з активною залученістю до світового академічного життя, багато публікуєтеся за кордоном, викладаєте там. Наскільки легке й комфортне таке поєднання? У чому специфіка наукової діяльності «тут» і «там»?

- Донедавна чи не найважче було возити ксерокопії звідти сюди, а потім, коли знову їхав і потребував опрацьованих (тобто рясно помаркованих) тут текстів – туди. На щастя, тепер з’явилися швидкі сканери й потужні накопичувачі, тож з останньої поїздки до Нью-Йорка я вперше повертався з баґажем, у якому папери не були найважчою частиною, а я не мусив доплачувати за перевищення ліміту. Якщо серйозніше, то багаторазові тривалі поїздки означають і розлуку з рідними, адже вони не завжди можуть поїхати разом з тобою, й адаптацію до щораз нового місця. В моєму інституті, на щастя, ніхто не заважав мені їздити так часто, як запрошували. Адаптаційні проблеми були, але їх із надлишком перекривала радість пізнання нових країн і міст, нових людей, нових дослідницьких тем, нових книжок у нових бібліотеках.

Щільні особисті контакти з тамтешніми науковцями мені вдавалося встановити не завжди, адже гостей у провідних університетах дуже багато, й господарі не конче виявляють до них великий інтерес, зокрема тому, що це потребує часу. Іноді щастило приємно й плідно спілкуватися з іншими запрошеними науковцями, як-от в Українському науковому інституті Гарварда, де я 2001-2002 років був водночас з Олею Гнатюк, Тамарою Гундоровою, Ладою Біланюк, Сергієм Плохієм та іншими стипендіатами. В Стенфорді, як уже згадував, найбільше пощастило на суто наукове спілкування з американськими колеґами. Окрім сидіння в бібліотеці та розмов із колеґами, важливою частиною мого академічного життя на Заході є відвідування семінарських доповідей у різних департаментах «свого» або й сусідніх університетів. Там не лише слухаєш і дискутуєш про цікаві речі, а й знайомишся з цікавими людьми, з якими інколи вдається налагодити якусь співпрацю: спільний проект, панель на коференції, читання рукописів одне одного тощо. Таких заходів найбільше бракує в моєму українському житті, адже тут мало публічних доповідей на цікаві мені теми, та й на ті, що бувають, я далеко не завжди вибираюся, шкодуючи часу на дорогу від своєї околиці до центру. Там його чомусь не так шкода...

А поза тим наукова діяльність тут і там однакова: читаєш, думаєш, пишеш. А ще посилаєш редакторам, одержуєш відгуки, правиш, знову посилаєш і радієш, якщо не треба правити вдруге та втретє... Інтернет дозволяє звідси посилати тексти туди, а звідти – сюди, тож місце перебування не відіграє в цьому сенсі великої ролі, хіба що там легше уточнити посилання. Коли викладаю, принаймні половину часу забирає підготування до занять, а решту бережу для власних досліджень. Так само й тут. Утім, викладаю нечасто й небагато, тож західні колеґи мені заздрять, хоча дехто каже, що спілкування зі студентами допомагає їм формулювати ідеї для власних текстів. Мені поки що не допомагало, але, може, це ще попереду.

Володимир КУЛИК – доктор політичних наук, провідний науковий спрівробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Автор книжок «Український націоналізм у незалежній Україні» (Київ, 1999), «Revisiting a Success Story: Implementation of the Recommendations of the OSCE High Commissioner on National Minorities to Ukraine, 1994-2001» (Гамбурґ, 2002), «Дискурс українських медій: ідендичності, ідеології, владні стосунки» (Київ, 2010). Викладав у НаУКМА, Колумбійському та Стенфордському університетах.