- Чим був зумовлений вибір мовознавства як Вашого основного фаху? постаті/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця? Чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?

Коли я, маючи 18 років, вступив до Віденського університету, я почав вивчати ґерманістику й порівняльне літературознавство. Атмосфера в Інституті порівняльного літературознавства мені особисто не подобалася, так що через два-три тижні я замінив цей другий фах скандинавістикою. А через ще два тижні остаточно замінив скандинавістику славістикою. Мовознавство мене тоді, щиро кажучи, не дуже цікавило. Лише після двох років навчання, коли я почав вивчати, поряд з російською, (тодішню сербо-) хорватську, польську й українську (а згодом і чеську й болгарську) мови, і коли мовознавча славістика в лекціях про церковнослов’янську мову й про історію російської літературної мови була поставлена на історичну основу, я зробив славістику своїм першим фахом і відтак зосередився на історичному слов’янському мовознавстві. Безперечно, особистості тодішніх віденських професорів Ґерти Гютль-Фольтер і Франтішка Вацлава Мареша справили свій вплив на це рішення. Обидва вже після перших іспитів у них заговорили зі мною про перспективи праці в Інституті. „Хемія“ була чудова, від самого початку. Я, звісно, дуже сподівався, що колись буду працювати славістом, але не вірив, аж насправді мрія стала дійсністю. Мені тоді дуже пощастило. Якби я не закінчив свої студії набагато швидше, ніж інші, з суто особистих причин, я не міг би податися на посаду асистента, коли треба було.

Коли я був молодим асистентом, я на щастя мав викладати дуже мало, проте міг багато читати. Майже всі книжки були поруч, у дуже добрій бібліотеці катедри славістики. Найбільше мене вразили тоді Історична фонологія української мови Юрія Шевельов та його збірка статей In and around Kiev, а також цілий комплект часопису Harvard Ukrainian Studies, що від самого початку означили для мене вступ до українознавства в ширшому обсязі. Попри все, я досить довго не підозрював, що згодом стану передусім україністом.

Я ніколи не відчував себе причетним до якоїсь наукової школи чи напрямку. Навіть принципово ставлюся досить скептично до такої позиції, бо вона занадто часто призводить до певного догматизму або ж дуже обмеженого чи то звуженого підходу до предмету. Звісно, треба знати суть різних шкіл і напрямків у власній дисципліні (треба їх також пояснити студентам), але я особисто не став ані ґенеративістом, ані структуралістом, ані функціоналістом, ані Бог зна кимось. Виразно не люблю наукових мод, що занадто голосно презентують себе як щось суто нове. Принаймні мене це зазвичай не дуже переконує. Зрештою, коли мене занадто вже змушують самоідентифікуватися за допомогою «ізмів» і «істик», то я можу відповідати, що займаюся слов’янською, зокрема історичною соціолінгвістикою, при чому її історічний вимір сягає від початків до сьогодення. Насправді, я філолог і все.

- Із чого почалося Ваше зацікавлення Україною? Чи відчуваєте Ви себе насамперед україністом чи славістом чи якось інакше окреслюєте коло своїх фахових зацікавлень?

Я уперше взагалі усвідомив Україну як окреме явище ще за Совєтів, 1988 року, коли під час подорожі Москва-Ленінґрад-Київ на київському летовищі побачив, що цигарки „Столичные“ тут називалися не лише „Столичные“, але й „Столичні“ з другої сторони. Мені тоді польський єврей, що в пенсійному віці переселився зі Сполучених Штатів до Відня й взяв участь у нашій подорожі („ÖSG-Jugendzug“; „молодіжний потяг Австрійсько-Радянського товариства“), люб’язно пояснив ситуацію. Я серйозно зацікавився українською мовою одразу після розпаду Радянського Союзу. Наша тодішня лекторка російської мови сказала, що вона родом з Києва, і пропонувала заняття, де можна було знайомитися з основами української мови. Згодом наукове читання (зокрема те, що про нього я згадав) і передусім надзвичайно добрі особисті контакти саме з українцями й українками зробили мене україністом. Зі своєю дружиною (австрійкою) я познайомився 1992 р., коли в Донецьку мав літній курс української мови [!] (не дуже успішний, бо лектор-фольклорист розповідав мені самому передусім про український фольклор, що мене тоді аж ніяк не цікавив), а моя майбутня дружина була на курсі російської мови.

Чи я насамперед україніст чи славіст? Я славіст через те, що викладаю порівняльну славістику, русистику й полоністику набагато більше ніж україністику, а також через те, що мій підхід до україністичних тем, сподіваюся, ґрунтується на ширшому тлі. Славістичну мовознавчу літературу досі читаю уважно й поза україністикою, і постійно працюю зі славістами-неукраїністами на міжнародному рівні, наприклад у двох комісіях Міжнародного комітету славістів. Я україніст через те, що моя наукова праця останніх десятьох років однозначно зосереджується на українській мові, а також через те, що я маю багато спільних тем з україністами-немовознавцями і з захопленням стежу за їхньою працею. Мої немовознавчі знання знаходяться на більш-менш пристойному позазагальному рівні лише в українському контексті.

- Як би Ви оцінили сучасний стан австрійської україністики. Зокрема, у порівнянні з русистикою та полоністикою.

Якщо йдеться про дослідницькі аспекти, то Відень тепер мабуть належить до провідних центрів україністики. Є декілька осіб, що дуже активно працюють в історичній або літературознавчій україністиці, як-от Андреас Каппелер, Алоїз Вольдан, Штефан Сімонек (до недавнього часу в нас ще була Юліане Бестерс-Дільґер, теж мовознавець, що тепер працює у німецькому Фрайбурзі). Що ж до викладання, то ми на славістиці маємо україністику як повноціний предмет, але майже не маємо студентів, на відміну від русистики (де є дуже багато студентів) і полоністики (де таки є доволі багато студентів). Наші студенти стають україністами через те, що ми їх переманюємо або з русистики або (набагато рідше) з полоністики. Але фактично ніхто не вивчає україністику від самого початку, за винятком гірстки приїжджих українців.

Зрештою, це мене не дуже дивує. Так само було і в мене, і в багатьох інших колег: «До України» ми потрапили або «з Росії», або «з Росії» і «з Польщі» одночасно. Як на мене, мовний чинник відіграє дуже суттєву роль у цьому питанні. Доки Україна буде презентувати себе як країна, що в ній властиво не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трішки іншою Росією, свого роду «Малоросією» або країною другорядного значення. Сьогодні кожна особа, що хоче інтенсивно співпрацювати з Росією, робить належне, коли вивчає російську мову; одночасно кожна особа, що хоче співпрацювати з Польщею, робить належне, коли вивчає польську мову. Що ж до України, міжнародні підприємства й дипломатичні служби зазвичай вимагають знання якої мови? (На всяк випадок, додам: російської.) І чи це можна вважати провиною передусім цих міжнародних підприємств і дипломатичних служб?

- Ви постійно спілкуєтеся із українськими, російськими, польськими колегами, викладаєте в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, в Угорщині та в Словаччині. Значна частина Ваших праць перекладена українською мовою. У чому Ви вбачаєте головні виклики перед мовознавчою наукою в Україні?

Спілкування з колегами із усіх згаданих країн, а також із Канади й Сполучених Штатів, це моя велика радість і насолода. Більшість цих колег не є мовознавцями. Що ж до мовознавців серед них, то саме вони є й будуть тими, що впливають на розвиток мовознавчої науки в Україні.

Як на мене, мовознавство має запропонувати людям якомога переконливіше пояснення сучасної мовної ситуації й сучасних мовних конфліктів. Воно має мати переконливі відповіді на загальнолюдські питання такого штибу: Звідки ми й наші предки, у чому полягає наша ідентичність? Дотепер, відповіді на такі питання занадто часто дуже схематичні й непереконливі, коли йдеться про мовознавчі аспекти. Вистачає будь-який погляд у найбільш поширені підручники з історії української літературної мови.

Мовознавство має й інші важливі завдання. Воно має дбати про розвиток і поширення норм україньскої стандартної мови й краще усвідомлювати, де мовознавча нормативістика є корисною й де не є. Скажімо, на відміну від загального тону сучасного українського мовознавства, я особисто переконаний, що носій суржика не грішить проти нікого й проти нічого, бо це просто його/її мова, і ця мова аж ніяк не може бути поганою. Проте, нормативістика має допомагати носієві суржика осягнути такий рівень української стандартної мови, щоб він/вона вмів її вживати, коли це потрібно. Коротко кажучи, в офіційних ситуаціях. Тут ідеться не останньою чергою про рівні права й рівні шанси для всіх громадян України.

Далі, мовознавство повинно звертатися до загалу, коли проводиться мовна політика, що з нею навряд чи можна погодитися (як на мене, саме так є тепер). Воно має поширити найважливіші арґументи на користь підтримки української мови без будь-яких образ іншомовних людей, включно, зрештою, з іншомовними українцями. Цих останніх варто приваблювати суто демократичними й ліберальними цінностями до модерної української громадянської ідентичності, що обов’язково включає знання офіційної (державної) української мови й повагу до неї. Іншими словами: Українська мова має бути складовою антисовка. Додаткове знання російської мови не шкодить, навпаки! Але це саме стосується і всіх інших мов.

- Чим є для мовознавця історія? Як би Ви окреслили роль історії у Ваших наукових дослідженнях?

Нещодавно я дізнався, що деякі мовознавчі «супертеоретики» (ґенеративісти тощо) твердять, що те, чим я займаюся, взагалі не мовознавство. Цілком правильно, це принаймні не їхнє мовознавство. З другого боку, декілька поважних істориків, а зрештою й декілька позанаукових людей, говорять, що я, мовляв, «роблю мовознавство цікавим» для них. Якщо це справді так, тоді я дуже тішуся. Безсумнівно моя праця є такою, якою вона є, через те, що я надалі постійно читаю праці колег і друзів з історії. Без них я б просто не знав, чим я властиво займаюся, не розумів би тексти, що з ними я працюю, не розумів би їхні слова й форми, не розумів би, чому взагалі є українська, польська, російська, зрештою й австрійська тощо ідентичності, що їх ми вивчаємо. З істориками спілкуюся залюбки й через те, що історики постійно працюють «з мовою», а я «з історією». Багатьох істориків України вважаю дуже поважними й цікавими інтелектуалами. Вони, зрештою, зазвичай також працюють без «супертеорій» (і вони навіть цураються різних «мод» у галузі історії).

- Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними і цікавими? Що з англо-, франко- чи німецькомовних книжок варто у першу чергу перекласти українською?

Традиційні напрямки, як на мене, мають свій сенс. Позірно нові напрямки, скажімо, «культурознавчі студії», не завжди є такими. Гарні перспективи відкриваються, як на мене, повсюди, де люди дійсно працюють поважно й де вони звертають свою увагу на предмет, а не на себе, школи чи моди. Така поважна й корисна праця може відбуватися в більш чи менш вузьких рамках однієї лише галузі, так само як у рамках міждисциплінарності. Щодо книжок, що варто було б перекласти: усі ті, що про них я б подумав, або вже було перекладено або їх тепер перекладають.

- Ви нещодавно видали книжку про мову Тараса Шевченка. Які основні тези цієї праці, що мали б зацікавити українських шевченкознавців?

Заздалегідь зазначу, що цю книжку вже перекладають на українську мову. 2008 року я її написав дуже швидко, протягом кількох місяців напрочуд інтенсивної праці. У лютому я ще не підозрював, що саме ця книжка буде моєю наступною, а в грудні вона вже вийшла друком, одночасно з «Причинками до історії української мови», моєю найуспішнішою книжкою. У книжці про мову Тараса Шевченка я просто ставлю декілька частково нових питань щодо мовної біографії, мовної діяльності й мовної впливовості Шевченка. Дивлюся на декілька автографів і підтверджую, що позірна мова Шевченка, що її ми нібито добре знаємо з різних академічних видань і зі словника мови Шевченка, лише нагадує справжню мову Шевченка, але не збігається з нею. Наголошую на тому, що Шевченка не можна зрозуміти лише на підставі українського й російського контекстів, але що треба звернути увагу й на ширший контекст „відродження“ слов’янських націй і мов в Австрійській монархії. Наголошую на відхиленнях Шевченкової мови супроти сучасної стандартної. Намагаюся вияснити позірний мовний хаос і часткову «суржиковість» у Шевченковій епістолярії (хто вважає це твердження провокацією, того запрошую читати книжку). Одночасно вказую на величезну роль в історії української мови, що належить Шевченкові через те, що він у своїй поезії остаточно поставив українську мову в поважний і гідний культурний контекст і переконав своєю поезією українців не лише в Російській імперії, але й поза нею. Коротко кажучи, без Шевченка ранні галицькі народовці навряд чи прийняли б фактично «великоукраїнські» мовні норми (за відомими винятками).

- Про що буде Ваша наступна книжка?

«Наступна книжка» вже була написана минулого року, але в міжчассі я мав написати іншу «наступну» (малу: Український П’ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови, Львів: Центр гуманітарних досліджень – Київ: Смолоскип 2011, 159 сс.). Цілком можливо, що вийде ще одна книжечка перед цією наступною, що написана українською мовою і що в ній ідеться про мовну історію міжвоєнної «Підкарпатської Русі» (Закарпаття). Не менш уваги вимагають декілька статей, і також інших книжок, що їх маю видати або відредагувати. На превелике щастя, я дуже люблю свою працю.

Міхаель МОЗЕР – професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету та Українського вільного університету (Мюнхен). Автор книжок: Der prädikative Instrumental. Aus der historischen Syntax des Nordostslavischen. Von den Anfängen bis zur petrinischen Epoche [Орудний присудковий: З історичної синтакси північносхіднослов’янських мов] (Frankfurt am Main u. a. 1994); Die polnische, ukrainische und weißrussische Interferenzschicht im russischen Satzbau des 16. und 17. Jahrhunderts [Прошарок польських, українських і білоруських інтерферем у руській синтаксі XVI–XVII ст.]  (Frankfurt am Main, 1998); "Ruthenische" (ukrainische) Sprach- und Vorstellungswelten in den galizischen Volksschullesebüchern der Jahre 1871 und 1872 [„Руські“ (українські) мовні й концептуальні світи в галицьких підручниках для початкових шкіл 1871 та 1872 рр.]  (Wien, 2007); Taras Ševčenko und die moderne ukrainische Schriftsprache – Versuch einer Würdigung [Тарас Шевченко й сучасна україснька літературна мова – спроба оцінювання.] (München, 2008); Причинки до історії української мови (Харків, 2008; 2-е видання: Харків, 2009; 3-е видання: Вінниця, 2011); Український П’ємонт? – Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови. (Університетські діалоги 14). (Львів, 2011).