Частина 1.

до другої частини >>

 

Якби предметом моїх зацікавлень як історика не була епоха Богдана Хмельницького, то, мабуть, найближчою для мене темою був би правозахисний рух 1960–1980-х років в Україні та СРСР. Свою повагу і любов до людей того середовища я часто виявляв і перед Ярославом Романовичем, і особливо перед його дружиною Людмилою Дмитрівною Шереметьєвою-Дашкевич – багатолітнім видавцем «Українського вісника», близькою співробітницею В’ячеслава Чорновола та багатьох інших дисидентів. У моїй скромній бібліотеці були ледь не всі головні твори поетів-шістдесятників та літературних критиків, що видавалися на початку 1990-х років. Ярослав Романович, у якого було безліч друзів з цього середовища і який у 1960-х роках сам був координатором фонду Олександра Солженіцина на Західній Україні, не міг не помітити такого мого захоплення.

Отож, взявши в руки щойно виданий томик літературознавчих статей і поетичних творів Івана Світличного, мені трапився на очі його відомий «Парнас»1. У цей час під впливом родинних обставин я, хоч і працював в Інституті археографії, проте мешкав у Тернополі, звідки декілька разів на тиждень наїжджав до Львова або Києва. У 1995 році наближалася п’ята річниця від заснування Археографічної комісії, і під впливом І. Світличного з’явилася така пародія, написана водночас і під грюкіт коліс гамірного, завжди через край переповненого пасажирами дизеля, що зупинявся біля кожного села на шляху зі Львова до Тернополя, і в затишній мовчанці тернопільських вечорів:

ПАРНАС

Існує славна установа,
про неї б лірику писать,
колись Патона постанова
пустила в світ її гулять.
Тут Скочиляс будує хату,
під п’єцом Гошко бомки б’є,
Текля Миронівна зарплату
із банку сіткою несе.
Голько, Вавричин ледь не чують,
як сам Боплан до карти йде,
другий Голько вже не фарбує,
на щастя, більше і ніде.
Над Гузаровою потрохи
висить Дамокловим мечем
термінологія висока,
словник не буде без проблем.
Капраль зарив десь на городі
архів в піратських сундуках:
ще бомж існує у природі
по театральних закутках.
«Щось у минулому» виходить
попри зусилля шахраїв,
Куявський гнів нас не холодить,
він поза вуха пролетів.
Андрій «Значок» комусь чіпляє,
на збори партії спішить,
портфель з «Клейнодами» гуляє,
редактор думу ворушить.
А Томашівський Надю нудить
в трьох іпостасях, роки йдуть,
а шостий том ніяк не здужить
вона зробити, ще й не чуть.
Наталка Кіт терпить автуру,
Брекало бланки роздає
і канцелярію понуру
сама прискіпливо веде.
Математичні підрахунки
і від ручок святий синяк
у рукописних візерунках
шукає доктор Піддубняк.
А Галя, майже варшав’янка,
Грицак (Джеджора, два сини),
Думанська, грецька латинянка,
за штатом тішать свої сни.
Аж ліс раптово розступився,
ніде і звук не пролунав,
Дзюбан в криївці загубився,
а Костя шмайсера шукав.
Дівчата прізвища міняють,
вже хтось і вуса відростив,
наш Інститут всі поважають,
Дашкевич люльку закурив.

Написавши це, поставив підпис: «Тиміш де Китель». Тиміш – це ясно, від Хмельниченка. У слові ж «Китель» поєдналися усі три міста мого життя: Київ з моїми дитячими та шкільними роками, родинним батьківським домом, законним місцем мого проживання з огляду на прописку й ще сталінську паспортизацію населення; Тернопіль, де я у той час мешкав через родинні обставини; і Львів – місто моєї праці, колишнього навчання в університеті, неймовірного відчуття прив’язаності й любові до старовинних вуличок, химерних будинків і магнетичної привітної бруківки під ногами.

Надворі був сльотавий листопад 1995 року – перший археографічний ювілей у Львові й хотілося, щоб це свято п’ятиліття від заснування такої близької, родинної для всіх нашої комісії не минуло безслідно. Отож відправив цей «Парнас» до друку в «Старожитності». Однак ця чудова газета, яка мала величезне значення для поширення історичних знань в Україні на початку 1990-х років, доживала вже свої останні місяці, і з друком «Парнасу» в той час не судилося. Мій щирий товариш Ігор Гирич, який її видавав, не раз мені згодом повторював свій жаль, що цю епіграму-шарж так і не вмістив тоді на її шпальтах. Але, як на мене, все, що не відбувається з людьми, – на краще. Бо чого ж цей «Парнас» вартий без коментарів, які сьогодні хвилями накочуються на мене поміж римованими рядками! У цих коментарях є глибока суть нашого тодішнього родинного життя в Інституті археографії під керівництвом Ярослава Дашкевича. І коли вже в березні 2010 року співробітники Інституту розбирали папери Ярослава Романовича в його кабінеті на вул. Винниченка, 24, то в нього в столі знайшли й той аркуш з копією «Парнасу», який я йому дав чотирнадцять з половиною років тому – ще тоді, коли наш Інститут мав приміщення в архіві...

Автограф Ярослава Дашкевича з розписом штату новоствореного Львівського відділення Інституту української археографії АН України. Кінець серпня 1992 р.

Автограф Ярослава Дашкевича з розписом штату новоствореного Львівського відділення Інституту української археографії АН України. Кінець серпня 1992 р.

Отож постанова Президії АН України, яка пустила Львівське відділення Інституту археографії гуляти по світу, датувалася 21 липня 1992 року. Вона називалася «Розпорядження № 690 “Про переведення працівників і передачу бюджетних асигнувань, а також науково-дослідної тематики з Інституту суспільних наук АН України до Інституту української археографії АН України”». Документ цей давав підставу створити на базі Археографічної комісії у Львові Інститут української археографії та збільшити штат співробітників, значно розширивши наукову діяльність установи.

Безпритульно обертаючись у львівському світі по гуртожитках і різних помешканнях на окраїнах міста, Ігор Скочиляс «будував» свою хату в буквальному сенсі цього слова. З його дружиною Ірою, також нашою співробітницею, було трохи простіше, бо десь із кінця 1993-го вона все більше часу проводила в батьків у Сокалі, де потім осіла на кілька років разом з донькою Соломією. Проте Ігор відчував на собі грандіозну відповідальність перед сім’єю і з усіх зусиль економив гроші, відкладаючи їх на майбутню хату. Часто-густо заростав бородою, нагадуючи Карла Маркса, оскільки відмовлявся від леза для гоління як непотрібної одиниці зі своїх щоденних витрат.

Поневіряючись по Львову так само бездомно, як і він, ми часто опинялися разом під одним дахом над головою (або й на балконі якогось гуртожитку в спальних мішках студентів-геологів, які щойно раптово поверталися зі своєї експедиції). Таке «будівництво», що потрапило в рядки «Парнасу», завершилося у Скочилясів наприкінці 1996 року, коли вони змогли купити собі власне невелике помешкання.

Нехай мені Ігор пробачить, але я тут не можу обійтися без того, щоб у загальних рисах не описати сам процес купівлі отого помешкання. Воно, повірте, того варте!

Середина 90-х років – це період, коли можна було прогоріти на будь-якій практичній справі, за яку берешся. Особливо людині, яка думає про науку, а в світ бізнесу з його вовчими законами вступає однією ногою лише в разі крайньої необхідності, коли без цього вже не обійдешся. Особливо це стосується світу нерухомості, де панували і досі часто панують багато шахраїв, а подекуди навіть і просто бандити.

Отож, аби не бути ошуканим, Ігор звернувся по допомогу до своєї однокурсниці, яка після університету пішла практичними і впевненими кроками у світ нерухомості. Запросивши її в кафе на гонорову розмову, він, однак, наперед обмежив свій ліміт витрат на цю справу п’ятьма доларами у гривневому еквіваленті. За мірками нашої бюджетної зарплати в Інституті це було дуже багато, проте мірка Ігоревої однокурсниці відрізнялася від нашої дуже сильно. Вона одразу взялася до діла, замовляючи страв чимдалі більше й усе дорожчих. Ігор дивився на все це зі стиснутим серцем і розгубленими думками, бо мав на це, звичайно, багато підстав: коли офіціант приніс рахунок, то грошей Скочилясові таки забракло чимало. Що роблять у таких випадках? Тікати при дамі не солідно! І тут Ігор не розгубився:

– Візьміть куртку в заклад, – каже, – а гроші я зараз принесу.

Подружжя Скочилясів на презентації Ігоревої монографії «Sobory eparchii chełmskiej XVII wieku» (Lublin, 2008) і впорядкованого ним збірника документів «Собори Львівської єпархії XVI–XVIII століть» (Львів, 2006). 12 березня 2008 р.

Подружжя Скочилясів на презентації Ігоревої монографії «Sobory eparchii chełmskiej XVII wieku» (Lublin, 2008) і впорядкованого ним збірника документів «Собори Львівської єпархії XVI–XVIII століть» (Львів, 2006). 12 березня 2008 р.

Скинувши, отже, верхній одяг, побіг Ігор з кафе, підтупцьовуючи в грудневий мороз, по гроші заради хати, аби ту куртку викупити. Є на цю тему одна епіграма, яку, може, за іншої нагоди колись надрукую.

Та не були ці муки марними! Уже за кілька днів Скочиляси оселилися в новому помешканні. Власному! Символічна назва вулиці, на якій це помешкання було куплене, – Китайська – означало, що від того часу Ігор відгородився від своєї бездомності Китайською стіною.

Співробітники Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України перед архівом під час неформального відзначення 70-літнього ювілею Ярослава Дашкевича. Зліва направо: перший ряд – Марія Вавричин, Ірина Скочиляс, Тетяна Гошко, Валентина Брекало, Текля Івашків, Василь Голько; другий ряд – Ігор Скочиляс, Орест Дзюбан, Ярослав Дашкевич, Костянтин Бондаренко, Андрій Гречило, Надія Халак. 16 грудня 1996 р.

Співробітники Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України перед архівом під час неформального відзначення 70-літнього ювілею Ярослава Дашкевича. Зліва направо: перший ряд – Марія Вавричин, Ірина Скочиляс, Тетяна Гошко, Валентина Брекало, Текля Івашків, Василь Голько; другий ряд – Ігор Скочиляс, Орест Дзюбан, Ярослав Дашкевич, Костянтин Бондаренко, Андрій Гречило, Надія Халак. 16 грудня 1996 р.

Таня Гошко прийшла до Ярослава Романовича з Інституту суспільних наук, де вона дуже нудилася в комп’ютерному відділі. Не вагаючись ні хвилини, Таня зайняла величезний стіл біля нашої пічки. Крихітна її постава надзвичайно контрастувала не лише з тим столом, за яким вона повинна була сидіти в кріслі, підібравши під себе ноги, а й із самою величезною пічкою одразу за її спиною. Для мене нічого дивного в цьому не було. Бо ще коли ми вчилися в одній групі в університеті і вона виходила відповідати на семінарах за кафедру зі стосами грубезних книжок із всесвітньої історії чи ще якихось подібного несамовитого за обсягом штибу, то її з-за кафедри не було видно в аудиторії. Наші співробітники, незвиклі до таких контрастів, підкреслювали їх дуже часто. Особливо Андрій Гречило любив філософствувати на цю тему, оскільки він мав такий самий завеликий стіл і якому його завжди було замало. Свідченням цього були папери, що час від часу з-під руки Андрія валилися на підлогу і розвіювалися по всій нашій відведеній архівом території. Не думаю, зрештою, що Таня випадково обрала собі саме це місце для праці – в пізню осінню та зимову пори з усієї кімнати воно обігрівалося найкраще.

Те, що Текля Миронівна Івашків, наша улюблена бухгалтерка, носила зарплату з банку в різних торбах або й звичайних сітках, у яких за радянських часів люди переважно картоплю носили, – не зовсім образ. Це радше штрих до тієї епохи з небаченою досі у світі інфляцією, яку наша країна переживала до середини 90-х років, поки не було запроваджено гривню. Наша зарплата у валютному еквіваленті становила не більше $10–25 US, проте на купонокарбованці, що ними нас тоді годували з продірявленого бюджету, ця мізерна сума обчислювалася сотнями тисяч або й кількома мільйонами. Не важко тут здогадатися, що всі ці тисячі й мільйони мали загалом вигляд досить поважної купи паперу, яку треба було нашій бухгалтерці перенести з банку в архів, щоб роздати співробітникам. Обходилася ця процедура, звичайно, без інкасаторських машин з затемненими вікнами чи охорони в бронежилетах з автоматами і
шоломами. Ярослав Романович, даючи напутнє слово Теклі Миронівні перед її походом до банку, говорив приблизно одне й те саме:

– Бережіться рекетирів! Візьміть когось із наших хлопців для охорони!!

Ми всі, хто це чули, готові були до цієї відповідальної місії. Проте Текля Миронівна, усміхаючись, брала зі стільця свою велику торбу для грошей і тепло кидала у відповідь:

– Не ваша це справа – гроші рахувати.

Зайвим було б і згадувати, з яким нетерпінням ми всі чекали на її повернення. У цей час починався особливий у нашому археографічному побуті процес видачі авансу або зарплати.

Ми всі любили Теклю Миронівну не лише за те, що вона нам двічі на місяць влаштовувала таке свято. Щира, добра, з властивим вродженим почуттям гумору, вона була дуже близька для нас усіх. У її поведінці, манері спілкування, способі мислення і навіть у самому такому рідкісному сьогодні імені відбивалися глибинні сутності нашого народу, його могутній образ і невмируще коріння.

Про те, наскільки самовіддано Марія Григорівна Вавричин любила Ґійома Левассера де Боплана, в нашому Інституті складали легенди. Працюючи вже багато років у цій ділянці, Марія Григорівна була для нас великим авторитетом у науці й повсякденному житті. Завжди привітна й доброзичлива, надзвичайно скромна, інтелігентна, стримана, мовчазна, ввічлива й делікатна – такою вона нам запам’яталася на довгі роки. Марія Григорівна належала до тих людей, про яких можна сказати, що їхні переповнені теплом очі набагато більше промовляють співбесідникові, ніж розмови і слова. Зайнявши невеликий стіл якраз напроти вхідних дверей, вона ретельно, прискіпливо й подиву гідно визбирувала з карти Боплана всі географічні назви, ідентифікуючи їх із сучасними населеними пунктами України. Ярослав Романович, який і сам щиро захоплювався картографією, з великим пієтетом ставився до такої без перебільшення титанічної праці.

Ярослав Дашкевич біля архіву у Львові. Вересень 1992 р.

Ярослав Дашкевич біля архіву у Львові. Вересень 1992 р.

Отак за тим Бопланом Марія Григорівна сиділа кожен день з ранку до вечора. Безцінний покажчик географічних назв до цієї карти разом з її прекрасною репродукцією вийшов друком у 2000 р. Можна, мабуть, ствердити, що це було головною справою її життя, і ця справа, на щастя, не лише завершилася великим успіхом, а й дала поштовх до інших вагомих проектів, якими Марія Григорівна займалася уже після цього. Це й унікальні картографічні збірники, які вона збирала й редагувала, і колективні видання з репродукціями карт XVI–XVIII ст., на яких була накреслена територія України, та інше2.

Марія Вавричин виступає з привітанням з нагоди 80-ліття Ярослава Дашкевича (актова зала Львівського національного університету ім. Івана Франка). 13 грудня 2006 р.

Марія Вавричин виступає з привітанням з нагоди 80-ліття Ярослава Дашкевича (актова зала Львівського національного університету ім. Івана Франка). 13 грудня 2006 р.

Допомагав Марії Григорівні в цій справі Олег Федорович Голько. Щоправда, слово «допомагав» має тут, мабуть, специфічне значення. Це можна було б перефразувати так, що Олег Федорович як спеціаліст з географії і кандидат географічних наук мав планове завдання робити покажчики до карт Боплана. Та душею, натхненником і основним виконавцем цього проекту була, звичайно, Марія Григорівна. Олег Федорович, як нам всім здавалося, підходив до цієї справи не так ретельно, і з боку Марії Григорівни це не раз викликало нетипову для її розміреної вдачі гостру реакцію й обурення. Натомість душа Олега Федоровича завжди лежала й лежить до справ практичного характеру. Це безцінний співробітник, коли йшлося про те, щоб полагодити поличку, стіл, вбити десь якогось цвяха, роздобути невідомо звідки настільну лампу, полагодити електрику, з’єднати докупи розірвані дроти, замотавши їх «ізолентою», моток якої завжди був у нього під рукою, щось побілити або поштукатурити etc., etc. За такі справи Олег Федорович завжди брався з великою охотою, завзяттям і любов’ю. І слід тут йому віддати належне, бо для Ярослава Романовича в таких побутових питаннях, які завжди навалювалися несподіваним валом, він був незамінним співробітником. Нам іноді здавалося, що саме Олег Федорович був справжнім завгоспом, а не його брат – Василь Федорович. Завдяки Олегові Гольку, наприклад, відбулося у 1997 році наше переселення з архіву на вул. Винниченка, бо саме він взяв на свої плечі організацію ремонту нового приміщення й переїзду Інституту.

Нотатка Ярослава Дашкевича про занесення до інститутського табелю Василя Голька на роботу з 1 травня 1993 р.

Нотатка Ярослава Дашкевича про занесення до інститутського табелю Василя Голька на роботу з 1 травня 1993 р.

А завгосп, як і бухгалтерія, з’явився у нас після перетворення Археографічної комісії в Інститут археографії і цей факт до певної міри був свідченням стабільності, статочності установи. Проте Василь Федорович цій роботі не дуже віддавався. Не мав він, кажу, того хисту вести господарку, яка була в Олега Федоровича. Обоє братів приходили на роботу майже завжди саме тоді, коли на роботі був і Ярослав Романович. У післяобідній час або в період відряджень чи відпусток Ярослава Романовича їх важко було застати в інституті.

Отож Василь Федорович приходив в архів, якось обертався коло справ практичного ґатунку, приносив дещо з потрібних речей і згодом ішов кудись у своїх справах. Найбільше, що б від нього вимагалося з боку наших видавничих проектів – це домовлятися з книжковими крамницями про продаж наших видань і заносити туди книжки, зокрема «Україну в минулому». Але й із цим він не дуже справлявся, не будучи насамперед пристосованим до такої діяльності. Ярослав Романович, як мудрий керівник, не робив із цього великої проблеми, проте таким своїм занадто практичним підходом до праці брати Гольки провокували іноді виробниче обурення серед інших співробітників. Ситуацію рятувало те, що Василь Федорович був дуже привітною і доброзичливою людиною. У своїй наївності він часто зав’язував з нами розмови про політику або щось аналогічне, і це, правду кажучи, не завжди було доречно. Бо якщо сидиш в інституті і концентруєш свої думки на статті чи якійсь іншій подібній праці, а тобі тут якісь загальновідомі новини переказують про Кучму, то це не завжди сприймалося.

Якось вирішив він довести нам свою професійну придатність, ініціативність, господарську дбайливість і заходився фарбувати підлогу в кімнаті, де ми всі працювали. Нікого, крім Ярослава Романовича і, мабуть, Олега Федоровича, не попередивши, рішуче взявся за справу – за короткий час вся підлога була у фарбі. Але попри такий наочний успіх, він якось не подумав, що через цю фарбу фактично спаралізувалася вся наша робота. Бо зайти в інститут, добратися до наших робочих столів і довший час перебувати в кімнаті було неможливо через різкий токсичний запах. А навіть якщо й заходили, то – самі розумієте – ступати доводилося по вузьких дошках, віртуозно розставлених Василем Федоровичем поміж нашими столами. Крок уліво, крок вправо – і ви в фарбі. Василь Федорович, натомість, своєю роботою пишався. На всі наші нарікання відповідав, що це його обов’язок – дбати, зокрема, про добрий стан підлоги. Бо до Ярослава Романовича, мовляв, приходить багато відвіду вачів, а підлога наша нікуди вже не годилася.

Ще довго та підлога була предметом наших обговорень, бо все це сталося якось занадто похапливо і, мабуть, без особливої думки про тих наших відвідувачів. Історія ця, врешті, опинилася в «Парнасі».

Брати Гольки часто були предметом наших дружніх жартів. Вони іноді про щось гаряче між собою по-сімейному сперечалися. Ось, наприклад, така неординарна тема їхніх дискусій, як справжнє ім’я їхнього батька. Річ у тім, що Олег Федорович за паспортом був «Федоровичем», а Василь Федорович – «Теодоровичем». Кожен із них намагався іншому довести, що по батькові правильно написано саме в його паспорті. Аргументи тут наводилися дуже імпульсивно й гаряче, а корені відшукувалися з глибокого дитинства. Слухати такі суперечки було великою потіхою для нашої археографічної публіки. Настрій одразу піднімався, на вустах з’являлися доброзичливі посмішки, а дружні кпини співробітників час від часу перебивали ці сімейні дискусії двох братів.

Василь Федорович якось вирішив помститися за ці наші кпини. Ходить він якось по інституту взад-вперед, заклавши поважно руки за спину, і питає з інтонацією переможця:

– А ви знаєте, що буде, якщо до Скочиляса додати Гречила?

Ми всі відірвалися від своїх паперів, підняли на Василя Федоровича здивовані очі, в яких виразно було видно відповідь на це запитання: «Не знаємо».

– Якщо до Скочиляса додати Гречила, – веде свою мову Василь Федорович, – то матимемо: «Скочив в гречку!»

Звичайно, мої слова про «помсту за кпини» треба сприймати як величезне алегоричне перебільшення. Усе виглядає набагато простішим: у повсякденному житті Василь Федорович, як це ми всі помічали, мав щире й, можна мовити, народне почуття гумору.

Оленка Гузар, тернопільський філолог і моя велика багатолітня приятелька, потрапила в наступну строфу «Парнасу» з причини незмінного для нашого Відділення Михайла Грушевського. До тих трьох проектів, що робилися в нашому інституті від самих початків – двох покажчиків і бібліографії до «Історії України-Руси», – на якомусь етапі після розширення штату виникла ідея ще й четвертого: словника застарілих та маловживаних слів, що ними користувався М. Грушевський у всіх десяти томах своєї праці. Маючи намір розвивати будь-які напрямки діяльності Інституту, які вже були започатковані, Ярослав Романович в цілому досить прихильно поставився до цієї ідеї. Мова М. Грушевського, якою написана його «Історія», дуже складна, багато слів для сучасного читача є просто незрозумілими. Потреба в такому словнику є великою ще й сьогодні. Не знаю, щиро кажучи, що Ярослав Романович відчував насправді щодо укладення такого складного словника, але говорив мені кілька разів, щоб Олена Гузар зайшла до нього на співбесіду в цій справі.

Оленка, яка спершу погодилася на це з великим бажанням, задумалася над перспективами укладання словника глибше, взявши, мабуть, в руки перший-ліпший томик «Історії України-Руси». Адже там на кожному кроці застарілі й маловживані слова, діалектизми, термінологічні пастки і т. д. До того ж для цієї роботи треба було прочитати всі томи цього opus magnum. Думаю, що після такого поверхового аналізу вона розставила акценти між своїми великими бажаннями і реальними обмеженими можливостями. Ярослав Романович далі й сам не наполягав на такому словнику, тож справа згодом зовсім відпала й забулася, залишивши слід лише у нашому шаржі.

Мирон Капраль на презентації збірника документів «Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій» (Львів, 2007) у конференц-залі НТШ. 2 березня 2008 р.

Мирон Капраль на презентації збірника документів «Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій» (Львів, 2007) у конференц-залі НТШ. 2 березня 2008 р.

Те, що Мирон Капраль не закопував архів у піратських статках, здогадатися зовсім не важко хоча б тому, що в нього достеменно не піратська вдача відчайдуха-флібустьєра. Проте перші рядки цієї строфи передають головну Миронову сутність або ще інакше – вісь його життя, яке великою мірою обертається довкола львівського архіву. За його заняттями історією Львова, коли весь свій час він проводив у «бернардинах», перечитуючи грубі актові книги, Мирона можна порівняти з героями оповідань і романів Джека Лондона, які на зламі ХІХ і ХХ століть натрапляли на золоті родовища Клондайку на Юконі та Алясці. Тема історії Львова, що потребує великої працездатності, але яку можна виконувати, не виїжджаючи навіть за межі міста, якнайкраще відповідає розміреній і лагідній життєвій вдачі Мирона. Бо якщо взяти, наприклад, дослідників історії Києва XV–XVII століть, то джерела дійшли до нас переважно з других рук – у відписах або копіях актових книг, інших документів тощо. Отож різниця дослідницьких можливостей тут вражаюча!

Засиджуючись разом вечорами в Інституті, Мирон часто кликав мене до себе додому на нічліг. Приходили ми до його хати, Миронова мама, завжди гостинна, добра й привітна, зустрічала нас смачною вечерею, а потім наставав час новин по телебаченню.

– Мироне, чому ти не працюєш вечорами після роботи? – задаю я своє типове запитання з нашого побуту.

– Я відпочиваю, – казав Мирон з інтонацією статочного ґазди, який, накосивши в полі кілька кіп сіна, повернувся додому вечеряти. У цих словах, властиво, також відображалася оця характерна для нього врівноваженість, неквапливість, якась природою закладена розсудливість, яка не допускала, щоб змішувалося докупи праведне з грішним – відпочинок і робота.

– Чому ж у тебе, Мироне, всі книжки не обгорнуті? – питаю знову, розглядаючи бібліотеку в його кімнаті.

– А це тому, – відповідає Мирон, – що в мене всі книжки складені на полицях і вони не волочаться по торбах з місця на місце, як у тебе. Тож у тебе вони всі пообгортані.

Мені б ніколи не прийшло на гадку писати про себе в «Парнасі» як про бомжа, якби цей термін не ввів у моє життя Андрій Водічев – актор з театру Курбаса. Чим ми з ним були схожі, так це тим, що він (як і в моєму випадку) хоч і мав в іншому великому місті цілком облаштоване для життя помешкання (в самому центрі Харкова), проте також безпритульно тинявся по Львову.

– Ми з тобою не просто бомжі. Ми бомжі-інтелігенти!! – часто повторював він мені з підкресленою фразеологією значущості свого становища в соціальній структурі нашого суспільства.

Найвищий пік цієї моєї бездомності припав на весну 1993 року, коли я переніс з гуртожитку до Інституту всі свої речі в торбах і книжки, що згодом поскладав одна на одну під підвіконням. Ярослав Романович, спостерігаючи за всім цим з властивою для нього гострою спостережливістю й підкресленим, витонченим почуттям доброї житейської іронії, лише похитував головою і час від часу кидав свої репліки:

– Доки ви пишете «на коліні», – повторював він часто, мабуть, зі свого багатющого життєвого досвіду, – доти ви писатимете добрі речі. Як тільки у вас заведуться палати і ви влаштуєте своє життя, то добре писати вам буде важче.

Ярослав Дашкевич і Ярослав Федорук на конференції «Переяславська рада 1654 року» в Музеї Михайла Грушевського (Музей історії м. Києва, Кловський палац). 16 січня 2004 р.

Ярослав Дашкевич і Ярослав Федорук на конференції «Переяславська рада 1654 року» в Музеї Михайла Грушевського (Музей історії м. Києва, Кловський палац). 16 січня 2004 р.

Або, зустрічаючи мене вранці, коли я відчиняв двері в комісії і йшов до свого столу через всю кімнату, звертався з теплою посмішкою:

– І де ж сьогодні ночував Летючий Голландець?

Коли Ярослав Романович писав якусь статтю і йому бракувало котроїсь із книжок, то питав у мене, чи немає десь випадково у тих стосах під підвіконням Дорошенка, Крип’якевича, Яворницького чи ще іншого автора. Добру хвилину я порпався у книжках, а згодом діставав на світ Божий потрібне видання. У той період, якщо хтось питав у мене, де я живу, то відповідь була надзвичайно простою: ніде. Кожен раз новий нічліг шукався після роботи вечорами, і Віктор Остапчук3, який тоді мешкав у Києві і з яким ми часто зустрічалися, любив піджартовувати:

– Ясір Арафат у Палестині також не ночує двічі на одному місці, хоч, правда, з іншої причини. Ти не самотній! Дивлячись на все це, Ярослав Романович просив когось зі знайомих (своїх або Людмили Дмитрівни) влаштувати мені якесь житло, в гуртожитку, наприклад, радіотехнікуму на вул. Городоцькій. Проте після одного візиту в той гуртожиток залишатися там перехотілося. Мені говорили, що студенти-заочники, які приїжджають на сесію, вибивають двері в кімнатах, коли там нікого немає, і виносять звідти все, що можна забрати. Красти, щоправда, в мене не було чого, але перспектива повертатися в кімнату з вибитими дверима мені не подобалася.

Спершу проблема мого життя у цей період вирішувалася досить тривіально: я просто почав виїжджати зі Львова у кількамісячні відрядження – до Києва, де жив удома, до Варшави, Кракова і т. д. А потім Ярослав Грицак, зустрівши мене якось на Ринку, каже:

– Поселяйся в кімнату Інституту історичних досліджень, яку ми щойно отримали в театрі Курбаса.

Десь у березні 1994 року, повернувшись із Кракова, я переселився в театр. Начальником у тій кімнаті, де розмістився Центр усної історії, був Віктор Сусак. Безперечними перевагами його характеру, які роблять співпрацю з ним дуже легкою і плідною, є точність, обов’язковість, німецька педантичність, пунктуальність і любов до порядку в усьому. Мені, правда, це не завжди було до душі з простої і дуже практичної причини: десь між 9.00 і 10.00 ранку до тієї кімнати приходили працівники Інституту і на той час я мав її звільнити, зібравши розкладачку, а також усі свої книжки, кип’ятильник з горням та інші речі так, як вони лежали до вечора попереднього дня. Це тривало кілька місяців, поки я в червні того року не виїхав до Києва в надії добратися до московського архіву, а наступного місяця не опинився, натомість, у Тернополі.

Про перипетії видання «України в минулому» йтиметься в іншому нарисі. Проте тут лише скажу, що «Парнас» цей писався одразу після того, як друком вийшов п’ятий випуск. Його поліграфічна якість була, мабуть, найгіршою з усіх дев’яти чисел. Причиною було те, що на поліграфічному комбінаті «Вільна Україна» нам підсунули старі пластини, з яких було виготовлено жахливі офсетні форми для друкарської машини. Це фатально вплинуло на друк випуску.

Галина й Іван Сварники під мурами бернардинського архіву (світлина, яка слугувала за образ для картини Юрка Коха «Тут був Інструктор»). 1992–1993 рр.

Галина й Іван Сварники під мурами бернардинського архіву (світлина, яка слугувала за образ для картини Юрка Коха «Тут був Інструктор»). 1992–1993 рр.

На звороті титулу цього номера серед спонсорів є прізвище Галини Куявської. Не важко здогадатися, що тут ідеться про Галину Сварник. Чому Куявська? – бо це, здається, була вулиця (чи район?), де вона винаймала помешкання у Варшаві.

Але мало хто знає, що Галина Куявська не мала нічого спільного з фінансуванням «України в минулому», а безпосередньо була причетною до виходу в світ документів Василя Гарасимчука. Історія була такою. Сиджу я якось в архіві на початку 1994 року коло щойно привезеного з Києва комп’ютера і журюся: за що ж видати збірник Гарасимчука, який уже був набраний і зверстаний у Києві? Журюся вголос, бо ця проблема з категорії непереборних. Як я собі пригадую, за весь час нашої видавничої діяльності у нас ніколи не було чіткого плану щодо фінансування книжки до тих пір, поки книжка не була набраною, вичитаною і зверстаною. Для накладу Гарасимчука у 800–1000 прим. потрібно було – смішно тепер сказати! – $100 US. Проте тоді це був статок кількох наших щомісячних зарплат.

Один з варіантів назви часопису «Україна в минулому» і проектів обкладинки. Грудень 1991 р.

Один з варіантів назви часопису «Україна в минулому» і проектів обкладинки. Грудень 1991 р.

Другого дня приходжу в архів на комп’ютер, а Галя, яка весь час працювала за Macintosh-ами, привезеними з Києва наприкінці 1991 року тодішнім заступником директора нашого Інституту Геннадієм Боряком, дістає ту сотню і каже:

– Це на Гарасимчука, щоб вийшов друком.

Знаючи, що сперечатися з Галею – абсолютно марна справа, гроші на видання довелося взяти. Але знаючи також, що ці заощадження у неї ледь не останні, я запропонував поступити по-чесному, як мені здавалося, організувавши складчину: $50 від мене, $50 від Галі – і видаємо Гарасимчука! Так воно й вийшло. Писати десь на книжці, що вона доклалася до неї, Галя категорично відмовилася. Тож у виданні про Гарасимчука це ніде не зазначалося.

Про всю цю історію я розповів Ярославові Романовичу і він погодився, що справедливо буде вписати Галю в «Україні в минулому» під псевдонімом, який ми їй обоє придумали. Коли ж вийшов п’ятий випуск і Галя зробила вигляд, що на нас дуже розсердилася, то ми лише покепкували з того «куявського гніву», який зайняв натомість своє поважне місце в «Парнасі».

За двадцять років, протягом яких Андрій Гречило видає «Знак», ця газета стала одним з найважливіших органів для дослідження геральдики як допоміжної історичної дисципліни. Не важко здогадатися, якими зусиллями Андрієві дається це видання, що так довго тримає вже свою марку: сам збираю статті, сам їх редагую, сам верстаю, видаю нерідко за свої гроші, сам потім розповсюджую. Усе це – про Андрія і його «Знак». Видавничий жанр видання як газети додає тут багато переваг. Насамперед, що є найважливішим, на її шпальтах можна друкувати найрізноманітніші за стилем матеріали: офіційні документи УГТ, популярні нариси, наукові статті, джерела тощо.

Ярослав Романович оцінював УГТ як ледь не єдиний острівець у пустелі, на якому розквітала оаза фахових геральдичних досліджень в Україні. Він завжди намагався подати в «Знак» свої статті та всіляко підтримував почин Андрія щодо організації щорічних осінніх геральдичних конференцій4.

Неформальні урочистості після презентації збірника наукових праць «Боплан і Україна» (Львів, 1998). Зліва направо: географ Степан Ямелинець, далі співробітники Львівського відділення ІУАД – Олег Голько, Надія Халак, Наталя Кіт, Ірина Скочиляс, Ярослав Дашкевич, Ігор Скочиляс, Марія Вавричин, Мирон Капраль, Андрій Гречило, Василь Голько. 15 січня 1999 р.

Неформальні урочистості після презентації збірника наукових праць «Боплан і Україна» (Львів, 1998). Зліва направо: географ Степан Ямелинець, далі співробітники Львівського відділення ІУАД – Олег Голько, Надія Халак, Наталя Кіт, Ірина Скочиляс, Ярослав Дашкевич, Ігор Скочиляс, Марія Вавричин, Мирон Капраль, Андрій Гречило, Василь Голько. 15 січня 1999 р.

У середині 90-х років видання «Знаку» потребувало, без перебільшення, надзусиль з боку його редактора. Ми переживали етап повного банкрутства держави перед бюджетними працівниками і, якщо я зараз десь чую, які погані справи у нас бувають з фінансуванням якихось наших проектів, то завжди невільно накочується думка: «Ми пережили 90-ті!!» За жовтень 1996 року в мене випадково збереглася нотатка на клаптику паперу і вона дає зараз уяву про те, як велися у нас тоді справи, наприклад, з виплатою зарплати. Слово «заборгованість» для нас стало абсолютно звичним і кожного місяця замість нашої зарплати нам виплачували лише незначні відсотки за попередні місяці. На початку жовтня того року, наприклад, виплачували 40% зарплати за квітень. Щороку 1 липня всіх співробітників у цьому коловороті відправляли у примусову відпустку за власний рахунок на два місяці. Коли кожного січня починався новий фінансовий рік, то заборгованість за невиплачену зарплату останніх кількох місяців попереднього року скасовувалася. У зв’язку з цим у нашому лексиконі тоді з’явився новий термін – «касація зарплати». Так, на початку 1996 року було скасовано зарплату за листопад і грудень року попереднього. За умови, якщо припустити, що держава все ж не мала права скасовувати платню за ті місяці, то в підсумку станом на початок жовтня 1996 року зарплата нам була виплачена повним обсягом лише за січень, тобто заборгованість держави перед нами як бюджетними працівниками складала вісім місяців. Такою була реальна картина нашого тогочасного життя в Україні, в якому ми все ж намагалися розвивати археографію.

За таких умов одним із виходів для підтримки видавничої діяльності, зокрема і «Знаку», Андрій вбачав у тому, щоб знайти якогось зацікавленого співвидавця з більшими, ніж у нас, фінансовими можливостями. Справа ця була нелегкою, мабуть через те, що всім нам бракувало в голові підприємницької кебети, тож у нас нічого не виходило. Андрій далі з подиву гідною впертістю та енергією тягнув самотужки лямку «Знаку», міцно вхопившись за неї двома руками. І вона таки не відірвалася від одвірків науки!

Не дивно, що інші проекти УГТ залишалися лише в ідеях або не отримували якогось розвитку. До таких проектів належало й видання збірника «Клейноди», перший випуск якого вийшов у 1991 році як матеріали Першої геральдичної конференції. Зібравши статті до другого й третього випусків, Андрій віддав їх на складання до Києва, яке невдовзі було зроблене. Але далі вся справа міцно заморозилася. Пов’язано це було з відкриттям сумнозвісної друкарні в Миронівці й великою кризою, що тоді була в нашому Інституті зі згаданих причин. Варто лише згадати, що перерва між виданнями 2-го і 3/4-го випусків «Українського археографічного щорічника» становила п’ять років – з 1994 до 1998!

Андрій Гречило на секційному засіданні меморіальної конференції «Українське джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни на початку ХХІ ст.: До 85-ліття Ярослава Дашкевича» (конференц-зал НТШ у Львові). 14 грудня 2011 р.

Андрій Гречило на секційному засіданні меморіальної конференції «Українське джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни на початку ХХІ ст.: До 85-ліття Ярослава Дашкевича» (конференц-зал НТШ у Львові). 14 грудня 2011 р.

Андрій приходив на роботу, швидкими кроками міряв нашу кімнату, падав за свій стіл і депресивно починав розводити риторичні розмови про «Клейноди», порушуючи творчу тишу.

– Ярослав Романович казав, щоб я віддав портфель з «Клейнодами» до Києва і заплатив там гроші за набір і верстку. Ти платив за «Україну в минулому», коли її там робили? – запитував він у мене.

– Платив, – кажу.

– І як це виглядало?

– Та віддав красивий конверт з п’ятнадцятьма доларами і зробили за кілька місяців.

– То чому ж мені не зробили? Я також дав конверт...

І за хвилю далі:
– Поїду до Києва при нагоді і скажу, щоб або верстку давали, або гроші повертали.

– Ну, Андрію, – веду далі, – як досі не зробили, то вже, мабуть, і не зроблять. Може й забули, що ти гроші давав? Отак ті папки блукали між Києвом і Львовом, поки не загубилися остаточно десь у закапелках київських редакційних столів. Наступні після першого випуску «Клейноди» ніколи вже білого світу не побачили. Статті, які автори туди подавали, Андрій з важким серцем порозпихав до друку в інші видання. Ярослав Романович свою опублікував у 1996 році в «Записках НТШ» («Емблематика та символіка вірменів України XIV–XVIII століть»).

Окрім «Знаку», УГТ і міськради, Андрій у той час брав активну участь і в громадському житті, приєднавшись до Української республіканської партії. Він був єдиним, здається, з усіх нас, включаючи і Ярослава Романовича, хто мав якусь партійність. Костянтина Бондаренка я тут не згадую з тієї причини, що його політична орієнтація була досить каламутною та мінливою, мотивованою, як нам всім здавалося, більше корисливими інтересами, ніж політичними переконаннями чи ідейністю. Отож Андрій, приходячи на роботу, складав руки на столі, роздивлявся довкола, що тут робиться в Інституті, мовчав хвилю, а потім значуще оголошував:

– Мене по обіді не буде – сьогодні в мене партійні збори!

Звучало це надзвичайно урочисто і для деяких співробітників, як-от для Теклі Миронівни, накладало якийсь магічний відбиток: депутат міськради, голова комісії з комунального майна, який ось тут працює за сусіднім столом, іде на збори активу УРП! Та на превелике щастя для Андрія, як мені здається, партійним активістом він так і не став, не віддавши УГТ на поталу політиці. Він і далі займався головною справою свого життя, яка принесла вже стільки користі Україні, – міською геральдикою. Один лише Малий Державний герб України, затверджений в його виконанні Верховною Радою України 19 лютого 1992 року, чого вартий!

 

до другої частини >> 

 

Пам'ятки України: історія та культура. - 2012. - Число 1. - С. 36 - 46

 

 


 

ПРИМІТКИ

    1. Світличний І. Серце для куль і для рим. – К., 1990. – С. 29.
    2. Дуже тепло згадала Марію Григорівну (20 березня 1935 – 28 грудня 2010) Надя Халак, див.: УАЩ. – К., 2010. – Вип. 15. – С. 763–770.
    3. Випускник Гарвардського університету, османіст і дослідник з епохи XVII ст., учень Омеляна Пріцака. Зараз працює на кафедрі близькосхідних і середньоазійських цивілізацій Торонтського університету (Онтаріо, Канада).
    4. Андрій описав це у меморіальному номері «Знаку», присвяченому Ярославові Романовичу, див.: Гречило А. Ярослав Дашкевич і Українське геральдичне товариство // Знак: Вісник Українського геральдичного товариства. – [Львів,] 2010. – Чис. 50: Лютий. – С. 2.