14 березня 2010 року ми святкували славний 50-річний ювілей Анатолія Васильовича Бойка, талановитого науковця та чудової людини. На жаль, цей ювілей став останнім в житті Анатолія Васильовича – 27 грудня того ж 2010 року його не стало. Напевне, неможливо передати атмосферу суму та жалю, що охопив людей, які знали покійного, вражених звісткою про його смерть. Анатолій Васильович довгі роки боровся із тяжкою хворобою, але його сакраментальне “ще живий” здавалося оточуючим буде звучати ще довгі роки. Два перші місяці 2011 року показали, що Бойко насправді залишився з нами. Є класична фраза про тих, хто відійшов у інший світ, – “він незримо з нами”. Але Анатолій Васильович насправді з нами дуже навіть зримо: у своїх книгах, публікаціях, багатотомних джерельних серіях, бібліотеці, архіві, експедиційному спорядженні, проектах, що продовжують працювати, колегах-друзях, учнях, що продовжують напрямки задані ним.
Повертаючись до біографії талановитої людини, намагаєшся зрозуміти коріння її здобутків, віднайти основу життя людини, а не обивателя. Характеризуючи постать Анатолія Васильовича, можна відмітити одну визначальну рису – небайдужий. Власне небайдужість та вимогливість до себе перетворила хлопця із робітничої сім’ї на науковця всеукраїнського масштабу. Народився та виріс Анатолій Васильович в Запоріжжі, а саме в селищі будівельників ДніпроГЕСу (нині вулиця Скельна). Середня школа, музична школа, потім служба на флоті. Але проживання в селищі, що знаходилося в декількох сотнях метрів від головної будови СРСР кінця 20-х років, наклало певний відбиток на свідомість майбутнього професора. Адже поряд із енергетичним індустріальним гігантом знаходилося звичайне село, де вирощували на подвір’ях домашню живність, де стояли пасіки, кури та собаки бігали по вулиці, а не вигулювалися у якості декоративних. Тому археографічні-етнографічні-усноісторичні експедиції 2000-х років можливо були даниною дитинству історика, що ментально поєднував любов до села та міста.
Строкова служба на Чорноморському флоті, походи на військовому кораблі посилили організованість майбутнього науковця, дозволили йому набути технічних навичок, якими він не раз дивував колег у студентські та викладацькі часи. Це дозволило підробляти вже у студентські часи в технічних службах університету. Гортаючи сторінки збірки, присвяченої 50-річчю Анатолія Васильовича, що стосуються студентських років, розумієш, що студент Бойко вивищувався на цілу голову не лише в прямому сенсі (судячи із фотографій), а й у інтелектуальному та організаційному. Анатолій одночасно вдало опановував програмний курс історичного факультету Дніпропетровського державного університету, займався громадсько-політичним життям та, як вже зазначалося, працював у господарській частині університету. Що вражало і викладачів, і студентів-однокашників Анатолія, так це цілеспрямованість у науковому пошуку, глибина пошуку та блискуча інтерпретація загальновідомих історичних джерел. Саме історичні джерела стали тією дефініцією, що впродовж наукової кар’єри Анатолія Васильовича тісно асоціювалася із постаттю Бойка. Звичайно, для дніпропетровської школи істориків-джерелознавців на чолі із Миколою Павловичем Ковальським були само собою зрозумілими наукові студіювання у галузі вдосконалення теоретичної бази історичного джерелознавства, але для представників інших наукових шкіл в 90-х роках ХХ століття більш актуальними здавалися методологічні інтерпретації давно сформованої джерельної бази і використання джерел лише як ілюстрації до своїх історичних концепцій (чи то алюзій). Ще будучи студентом Анатолій Бойко не тільки прискіпливо вивчав джерела, зокрема столичних архівів, але й старанно їх копіював. А пізніше з Москви привозив цілі валізи мікрофільмів, які йому давали у архіві на кілька місяців. Саме пошук і опрацювання джерел привели його до критичного переосмислення усталених поглядів. Будучи студентом п’ятого курсу (а це 1985–1986 навчальний рік, початок перебудови), після чергової поїздки до архіву він поділився у кімнаті гуртожитку “відкритям”: далеко не всі статистичні викладки у відомому творі Леніна “Развитие капитализма в России” відповідають джерелам. А через кілька років побачила світ його стаття, в якій на основі джерел розвінчувався міф про незаселеність Степової України у середині XVIII ст. та “потёмкинсие деревни”, який, на жаль, і сьогодні продовжує кочувати з одного видання в інше.
Анатолій Васильович по закінченню Дніпропетровського університету, де його із нетерпінням чекали для роботи, внаслідок сімейних обставин повернувся до рідного Запоріжжя. Проте наукові зацікавлення історика стосувалися загалом півдня України, чи то як в останні роки визначав сам науковець – Степової України. Анатолій Васильович на все життя залишався патріотом свого регіону, хоча жоден із знайомих не може закинути йому відсутність загальноукраїнського патріотизму. Саме останню рису на панахиді відмітив близький друг Анатолія Васильовича – професор Віктор Анатолійович Брехуненко. Можливо власне тому підготовлений Анатолієм Васильовичем навчальний курс з історії України другої половини XVIII – початку ХХ століття вирізнявся фаховістю та певним пієтетом до формування українців як нації.
Але основним напрямком роботи Анатолія Бойка в цей період стало широкомасштабне наукове історичне дослідження Степової України. Про це свідчить 140 авторських публікацій, здійснених науковцем, 130 відредагованих наукових статей, 14 кандидатських та докторських дисертацій захищених під керівництвом Анатолія Васильовича (хоча число останніх можна сміливо подвоїти – всі історики розуміють різницю між номінальним та реальним керівником).
Захищена у 2001 р. докторська дисертація стала закономірним підсумком майже двадцятирічного дослідження А. В. Бойком історії Степової України останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст. Цьому були присвячені його дипломна робота і кандидатська дисертація, переважна більшість здійснених до того публікацій. У докторській роботі Анатолій Васильович вперше в історіографії здійснив комплексний аналіз опублікованих та архівних джерел, визначив їх специфіку, ступінь репрезентативності та достовірності, що, в свою чергу, дозволило окреслити напрямки історичного реконструювання, подолати усталені в науці погляди, нерідко обумовлені ідеологічними чинниками або авторитетом попередніх дослідників.
Власне дисертація Анатолія Васильовича на здобуття вченого ступеню доктора історичних наук “Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття” стала для багатьох його учнів (і не лише) справжнім дороговказом при написанні власних дисертаційних досліджень, не говорячи вже про наукові статті та публікації документів. Дисертаційна робота А. В. Бойка була написана на основі скрупульозного опрацювання тисяч справ із 135-ти фондів 15-ти архівосховищ України та Російської Федерації, що містять джерела з історії Степової України. Показовим є факт, що у результаті евристичної діяльності А. В. Бойка до наукового обігу було введено ще 216 іменних указів щодо краю, тоді як в Повному зібранні законів Російської імперії опубліковано 173 таких укази.
У 90-і роки головним дітищем Анатолія Васильовича став науковий часопис “Південна Україна XVIII–XIX століття: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ (потім ЗНУ)». Ця збірка стала своєрідним маніфестом високофахового дослідження історії Степової України. Були випадки, коли А. В. Бойко відкладав “у довгу шухляду” статті докторів наук, які внаслідок певних обставин подавали до збірки статті, засновані більше на власних роздумах з певного питання, а не на солідній джерельній базі. Та все ж таки поступово, на нашу думку, зацікавлення Анатолія Васильовича схилилися до археографічних досліджень. Як наслідок, у світ вийшли публікації у серії “Старожитності Південної України”, “Джерела з історії Південної України”, “Усна історія Степової України”. Хоча останній проект знаходиться на перетині відразу декількох історичних напрямків – усна історія, етнологія, регіональна історія, культурна антропологія, історія повсякдення, історична психологія.
Для здійснення своїх наукових проектів Анатолію Васильовичу потрібна була “офіційна легалізація”. Структурою, що дозволяла концентрувати йому навколо себе коло однодумців стало Запорізьке наукове товариство ім. Я. П. Новицького. Створене 1995 року, воно об’єднало істориків Запорізького краю. Довгі роки саме завдяки Бойкові ЗНТН реалізовувало проекти із збирання усноісторичних інтерв’ю на території декількох степових областей – Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Одеської, АР Крим. Результатом експедицій стали десять томів згаданої вище серії “Усна історія Степової України” та вдосконалення колекції Музею народів Півдня України, створеної під керівництвом Б. А. Бровка ще в 1997 році. Завдяки експедиціям фонди музею збільшилися вдвічі, а колекція черепиці місцевого виробництва не має аналогів в Україні. Одночасно в експедиціях було зібрано унікальну колекцію сільських мемуарів та записок, опублікованих згодом у серії “Джерела з історії Південної України”. Це неповторний пласт культурних здобутків Степової України, до цього часу не актуалізованих в синтетичних працях з історії України ХІХ–ХХ сторіч. Публікації, підготовлені за безпосередньої участі та під керівництвом Анатолія Васильовича, дозволили по-новому поглянути і на процеси колонізації Степової України, і на період Визвольних змагань, і на колективізацію та голодомор, і на Другу Світову війну, і на розбудову індустріального комплексу Запоріжжя, на процеси всередині радянського села 1950–1980 рр. Тому насправді важко назвати Анатолія Васильовича істориком тільки XVIII–XIX століть.
Іншим напрямком, що його розвивав Анатолій Бойко, було створення Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Саме академічна підтримка дозволяла розвивати більшість проектів із накопичення архівної бази дослідження Степової України, готувати археографічні публікації та налагоджувати співробітництво з Інститутом пам’яті, Інститутом історії та іншими академічними закладами, а також організовувати потужні конференції, що поступово оформилися у щорічну міжнародну конференцію, яка має на меті всебічне осягнення проблематики дослідження Степової України. Сподіваємося продовжити даний напрямок у вигляді меморіальних читань на пошану А. В. Бойка.
Не менш значимим дітищем Анатолія Васильовича стало створення кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін на історичному факультеті Запорізького національного університету. Керівництво кафедрою дозволило Анатолію Васильовичу забезпечити спадковість своєї наукової концепції, заснованої на джерелознавчому дослідженні Степової України. Майже кожен із представників кафедри є учнем або учнем учня Анатолія Васильовича, що дозволяє легко визначати спільний курс науково-педагогічної діяльності, при цьому абсолютно не обмежуючи свободу наукового дискурсу кожного члена кафедри. Прекрасні традиції залучення студентів кафедри до наукової роботи призводять до подальшого наукового зростання молодого покоління.
Як справедливо зазначив В. А. Брехуненко, дослідження Анатолія Васильовича Бойка та його учнів, опубліковані десятки томів джерел та спогадів мешканців краю кардинально змінили наукові уявлення про Степову Україну XVIII–XIX ст.
Одним із фахових зацікавлень Анатолія Васильовича була історія торгівлі. Про купця Фалеєва, чия діяльність знайшла відображення у його дипломній роботі, знали усі студенти, які мешкали з А. В. Бойком у кімнаті гуртожитку Дніпропетровського університету. Джерела, що розкривають розвиток торгівлі у Степовій Україні останньої чверті XVIII ст., проаналізовані у восьмому розділі його докторської дисертації. Не чужою була йому й історія митних відносин. У 2002 р. він був опонентом на захисті кандидатської дисертації “Вплив митної політики Російської імперії на соціально-економічний розвиток українських губерній (остання чверть ХІХ – початок ХХ ст.)” Олега Вікторовича Морозова, який тоді був викладачем, а зараз доцентом Академії митної служби України. А вже 2004 р. успішно захистила кандидатську дисертацію “Джерела з історії митниць Південної України (1775–1819 рр.)” вихованка А. В. Бойка Юлія Іванівна Головко, яка зараз працює доцентом створеної ним же кафедри Запорізького національного університету.
Окрім названих вище установ, також Міжнародний фонд “Відродження”, Інститут Україніки (м. Дніпропетровськ), Канадський інститут українських студій, Інститут національної пам’яті (м. Київ), громадське товариство “Вознесенка” (м. Запоріжжя) та низка інших українських та міжнародних установ, фондів та інституцій можуть пишатися, що співробітничали із Анатолієм Васильовичем Бойко.
Непересічність таланту Анатолія Васильовича дозволила йому реалізувати впродовж недовгого життя масу проектів та задумів. На що інші люди витрачали все своє життя, Бойкові вдавалося задумати, організувати та видати на-гора впродовж одного-двох років. При цьому значимі проекти продовжують своє існування і сьогодні.
Світла пам’ять Вам, Анатолію Васильовичу!