До особливої групи забутих жертв війни можна віднести тих жертв нацистських переслідувань, які у силу різних причин не були визнані такими державою та відповідними установами. Здебільшого набуття статусу проходило через процедуру нарахування компенсаційних виплат жертвам нацизму, тому ті, хто його не отримав, на персональному рівні виявилися виключеними з числа жертв нацизму.
Цей матеріал був підготовлений у рамках Бохумського проекту [1] з аналізу діяльності Німецького федерального фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (далі – EVZ), джерельною базою стало листування українських громадян (претендентів на компенсаційні виплати) з Українським національним фондом «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України (далі – УНФ) 1997-2003 рр., яке було передано на зберігання Інституту історії України Національної Академії наук України і розміщується зараз у приміщенні Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».
Як правило, таке листування підлягало утилізації через 5 років зберігання – таким чином були повністю знищені документи 1993-1996 рр. (наскільки відомо, ані в Російській, ані в Білоруській партнерських організаціях таке листування теж не збереглося). У 2004 р. Інститут історії України за ініціативою співробітників відділу історії України періоду Другої світової війни запропонував взяти на себе зберігання такої документації з метою її історичної розробки, оскільки вона містить безцінну історичну інформацію про життя як у роки війни, так і в повоєнний час різних верств українського населення, причому не лише колишніх остарбайтерів, як це можна було б припустити. У даний час співробітниками відділу проводиться обробка документації, на черзі тематичні публікації витягів з листів громадян: життя під окупацією, долі дітей під час війни, концтабори, примусова праця в Райху, життя після звільнення і т.д. У 2013 р. заплановано видати перший випуск документальної серії «Війна, закарбована в долях: історичні свідчення у листах жертв нацистських переслідувань до УНФ «Взаєморозуміння і примирення», в якій будуть опубліковані найбільш змістовні листи.
Основною метою цієї розвідки є відтворення колективного портрету тих, хто в силу різних причин залишився за рамками процесу виплат, на підставі зазначеного листування і з урахуванням досвіду двох років роботи автора в УНФ з найбільш складними випадками з визначення категорії заявників та пошуку підтверджуючих документів. Для цього проаналізовано мотивацію звернень громадян в УНФ, охарактеризовано різні групи «відмовників», розглянуто проблемні випадки, вирішення яких залежало від позиції Експертної комісії УНФ, охарактеризовано ставлення громадян до сум та процесу виплат. Авторка не ставила перед собою мету обвинувачення в неправильності прийнятих рішень, а тільки спробувала представити на типових прикладах, наскільки складно було застосувати розроблені для виплат категорії до неоднозначних доль конкретних людей, наскільки не збігалися очікування жертв нацистських переслідувань з реальністю проведення компенсаційних виплат.
Характеристика документального комплексу
Колекція УНФ нараховує в цілому 1202 прошиті справи без наскрізної нумерації та 8 тек з розрізненими документами (кожна справа містить 60-100 листів громадян, таким чином, загальна кількість звернень становить 75-100 тисяч). Переважну кількість справ сформовано за номером вихідної відповіді УНФ (яка, як правило, додається в копії), з них 97 справ відносяться до 1997 р., 116 справ - 1998, 109 справ - 1999, 135 справ - 2000, 154 справ - 2001, 371 справа – 2002 р. і 220 справ відносяться до 2003 р. У більшості випадків до листа додається копія відповіді фонду, що полегшує проведення аналізу причин відмови і його мотивації.
Листи, за невеликим винятком, написані від руки, що часто ускладнює їх прочитання. Велика їх частина написана безграмотно, в окремих випадках можна говорити навіть про унікальний стиль автора, оскільки не можна визначити мову звернення. Трапляються листи, написані у віршованій формі: так, одна заявниця написала про своє життя в таборі дев'ять сторінок римованого тексту. У цілому, незалежно від змісту, ці листи є своєрідним портретом цілого покоління з важкою долею і своєрідним світоглядом, який несе на собі відбиток перенесених страждань.
Більшість звернень носять формальний характер: автором повідомлялися анкетні дані, запитувалася інформація про процедуру та терміни виплат, висловлювалися скарги на затягування виплат або несправедливе рішення. Листи «відмовників», як правило, більш розгорнуті, особливо тих осіб, хто не мав документів на підтвердження. Особливу цінність становлять листи громадян, що мають гарну пам'ять і дар оповідача. Збережені в пам'яті авторів листів подробиці насичують фарбами наші уявлення, часто схематичні, про повсякденне життя в період війни, про злам у психології особистості, концентроване щоденне випробування людини у всіх його проявах, прискорений процес змін її життя і зміни її самої з часом і на кожному часовому відрізку. Дистанція в 60 років наклала відбиток осмислення самими авторами давно минулих подій, стимулювала до рефлексій з приводу пережитого. Часто самотні, хворі літні люди, які потребують допомоги, оцінювали події і самих себе в тих обставинах так, як це диктував їм власний досвід, а не як нав'язувала офіційна історія. Довгий час вони були змушені приховувати багато обставин свого непростого життя, та й нині не всі з них знайшли співрозмовника, щоб посвятити його в усі перипетії своєї долі, тому листи до УНФ для деяких з них стали своєрідною сповіддю. Більше того, багатьох з авторів розглянутої кореспонденції вже немає в живих, опис пережитого часто є єдиним свідченням перипетій конкретної долі.
Оскільки робота з обробки документації ще далека від завершення, можна говорити тільки про вибірковий аналіз листів. Зміст листів «відмовників» у справах загального формування є вкрай нерівномірним (крім документації Апеляційної комісії).
Всі листи розглянутої колекції можна розділити на три групи: перша - листи щодо виплати разової допомоги за рахунок виділених ФРН засобів (перша виплата), яка була здійснена, в основному, у 1994-1998 рр. (хоча навіть в матеріалах 2002 р. трапляються листи з приводу першої виплати)[2], друга - листи 1999-2000 рр. з питаннями щодо порядку та строків виплат компенсації за рахунок коштів фонду EVZ (друга виплата), причому до прийняття Закону ФРН відповіді УНФ на листи громадян відображали стан переговорів на той момент і могли провокувати нові невиправдані очікування, третя - щодо практики здійснення другої виплати, починаючи з 2001 р.
У ході проведення першої виплати не було жорстких вимог до документів – достатньо було архівної довідки про перебування на примусових роботах у Німеччині (різниця між виплатами за працю в промисловості (600 ДМ) і сільському господарстві (560 ДМ) була невеликою), тим не менш зарахування до іншої групи викликало обурення громадян. Ганна С. писала, що отримала 560 ДМ, «суму, яку отримували ті громадяни, які працювали в селі у бауера, звичайно, що це була велика допомога мені для покупки ліків та перебування в лікарнях, але я заперечую і вважаю це несправедливим, тому що я, хоч і працювала в селі, але не у бауера, а на фабриці ... Таким чином, прирівнювати мене до тих, хто працював на бауера, несправедливо ...» [3].
На відміну від першої виплати, обов'язковою вимогою фонду EVZ було чітке зазначення в підтверджувальному документі місця роботи.
Внаслідок слабкої збереженості документів воєнного часу далеко не кожен зміг підтвердити свою роботу на конкретних підприємствах у промисловості, і такі претенденти отримували компенсацію по категорії «роботи в сільському господарстві», що призводило до зменшення суми виплат. Для порівняння, в ході першої виплати пониження категорії було істотним зниженням суми виплат тільки для тих, хто не зміг підтвердити своє перебування у концентраційному таборі.
Після відомого скандалу з «Градобанком», через який здійснювалася перша виплата, в кореспонденції постійно відчувається страх бути ошуканим і не отримати обіцяне. Деякі заявники писали мало не кожен місяць по всіх інстанціях – Президенту, Генеральному прокурору і т.д. з вимогою пояснити, чому досі їм не виплачені компенсації.
Як правило, в ході першої виплати не приймалися заяви без підтверджувальих документів, а також від військовополонених і спадкоємців померлих до 1993 р. жертв, тобто відмову такі громадяни отримували на стадії подачі заяв. При здійсненні виплати від EVZ заяви могли подаватися без підтверджувальних документів, які можна було надати пізніше, хоча до визначення процедури навіть у відповідях УНФ 2000 р. вказувалося, що без документального підтвердження факту роботи на конкретному підприємстві або місця перебування заяви прийматися не будуть.
Мотивація звернень до УНФ
До Українського фонду громадяни зверталися, в основному, з приводу отримання компенсаційних виплат. Нужденне життя і можливість отримати хоч якусь копійку були при цьому визначальними мотивами. Одні заявники сприймали надані фінансові виплати як зароблені гроші, інші скаржилися на мізерність сум, неадекватних перенесеним стражданням. Деякі заявники зверталися в УНФ з приводу отримання статусу учасника війни, який надавав певні пільги для громадян. Так, Наталія П. писала про те, що з 1992 р. вона отримувала пільги як ув'язнена трудового табору, а з 1996 р. її зрівняли в статусі з усіма, хто народився до війни і пережив воєнний час, і майже всі пільги були з учасників війни зняті – до УНФ вона зверталася за підтвердженням її особливого становища [4]. Марія Т. вимагала компенсацію за смерть батька в концтаборі: «Не для розваг це, а для того, щоб поїхати в Маутхаузен ... і побачити, де загинув мій батько» [5].
Велику проблему склало неправильне тлумачення авторами листів термінології, що вживається в процесі реалізації виплат. Особливо слід назвати терміни «концтабір» (для багатьох заявників місце, де вони утримувалися за колючим дротом, було концтабором), «жертва нацистських переслідувань», «компенсація».
Основною причиною необґрунтованих претензій громадян щодо грошових виплат німецькою стороною було неправильне розуміння самого характеру виплат, які сприймалися переважною більшістю громадян як очікуване адекватне відшкодування збитку за використання примусової праці. Саме слово «компенсація», вживане у неофіційних документах з приводу виплат (у Законі ФРН йдеться про разові фінансові виплати, а не про компенсацію за працю), сформувало думку, що німці повертають зароблені остарбайтерами гроші. Це спровокувало хвилю листів, автори яких намагалися розрахувати суму адекватної компенсації за їхню примусову працю та завдані збитки, яка змогла б їх задовольнити. Це викликало також претензії спадкоємців померлих у післявоєнний час жертв, з вимогою повернути зароблені батьками гроші. Відповідні листи присутні як у листуванні 1990-х рр., так і 2001-2003 рр. Родичі померлої Марії М. так обґрунтовували своє право на виплати: «компенсація - це грошове відшкодування за виконані роботи. Якщо роботи виконані, то за них потрібно розраховуватися в будь-який час (і на це немає терміну давності), живим або спадкоємцям. Компенсація - це не хабарі і не пенсії, які виплачують тільки живим. Хто пише, що не має права на отримання компенсації за підневільну працю - той у правовій, демократичній, незалежній державі тільки за такі слова є злочинцем» [6].
Першу виплату 1994-1999 рр. проводили відповідно до «Положення про порядок та критерії призначення компенсаційних виплат громадянам України, які постраждали від націонал-соціалістських переслідувань у роки Другої світової війни», яке було затверджено Кабінетом міністрів України в червні 1994 р. Сама назва цього документа поклала початок непорозумінь і нерозуміння з боку громадян, дійсно постраждалих у роки війни. Великі групи тих, хто піддався нацистським переслідуванням, але, тим не менш, не мав права на отримання виплат, зверталися як до УНФ, так і до інших інстанцій, з проханням, а часто і з вимогою роз'яснити, чому їх обійшли у вирішенні цього питання. Серед таких груп можна виділити, перш за все, військовополонених, громадян, переслідуваних на окупованій території в межах Радянського Союзу, фольксдойче, яких не вважали постраждалими, хоча їхня доля в більшості своїй стала трагічною не тільки в період окупації, але й ще жахливішою в післявоєнні роки.
У прийнятому в 2000 р. Законі України «Про жертви нацистських переслідувань» також не були згадані військовополонені та інші жертви нацизму.
Чималу роль у невірному розумінні прав на компенсаційні виплати зіграли, як виявляється з листів, формальні відповіді Посольства Німеччини та інших німецьких інстанцій із зазначенням, що до УНФ передані гроші для виплати компенсації всім остарбайтерам, що сприймалося, наприклад, спадкоємцями померлих до 1993 р. жертв нацистських переслідувань як гарантія виплат. Так, Галина Х. писала: «Де ж решта грошей, зароблених моїм чоловіком і тими, хто працював у Німеччині, але не дожив до 1993 року? Адже вони, як відповів мені аташе Посольства ФРН, в Україну надійшли»[7].
Характеристика груп «відмовників»
Можна розділити листи "відмовників" на дві основні групи: тих, хто юридично не мав права на компенсаційну виплату, і тих, хто мав таке право, але не мав підтверджувальних документів, достатніх для отримання.
Фонд EVZ здійснював виплати відповідно до Закону Бундестагу ФРН про його створення, головним чинником стало визнання факту рабської або примусової праці претендента, а не нацистських переслідувань. Оскільки кошти фонду формувалися за рахунок підприємств, які використовували працю ув'язнених і примусових робітників, спочатку були виділені лише дві групи претендентів: в’язні концтаборів і гетто, працівники промисловості і державного сектора. Таким чином, з числа претендентів були виключені ті, хто працював у сільському та комунальному господарствах, діти, вивезені зі своїми батьками або народжені в неволі. Тільки завдяки тому, що Український фонд міг створити підкатегорії на свій розсуд, ці групи були включені в число претендентів, не без активної участі громадських організацій жертв нацизму. УНФ прагнув включити до числа претендентів ті групи постраждалих, які вже отримали першу виплату, можливо, тому українські громадяни не увійшли до числа одержувачів компенсації за нанесений матеріальний збиток, хоча, наприклад, у Польщі таку виплату отримало більше 7,3 тис. громадян, у Чехії - більше 4,4 тис. Громадян [8]. Слід зауважити, що українські громадяни зверталися в УНФ і з цього питання, але претензії, як правило, внаслідок злиденного життя в передвоєнні роки, були мізерними. Наприклад, Ніна К. Написала таке клопотання до фонду EVZ про відшкодування матеріального збитку: «все моє майно, а це пальто зимовий і осінній, хутряна шапка, три костюми, дві пари чобіт, придане нареченої, яке приготували батьки, швейна машинка «Зінгер» - все це залишилося в місці евакуації, пропало безслідно. І досі я ніякої компенсації за нього не отримала» [9].
Не мали права на компенсаційні виплати (згідно стандартної відповіді-відмови УНФ 2002 р.):
- військовополонені (за винятком військовополонених, що утримувалися в концтаборах, включених до Міжнародного офіційного переліку концтаборів);
- особи, «які вчинили злочини проти Батьківщини і людства»;
- «фольксдойче» та члени їх сімей як такі, що не переслідувалися націонал-соціалістським режимом ";
- особи, евакуйовані або переселені органами окупаційної влади з постійного місця проживання в інші райони, а також затримані під час облав, відправки громадян на примусові роботи тощо, «оскільки вони не були в'язнями і не належать до категорії цивільного населення, яке особливо постраждало від націонал-соціалістських переслідувань» (хоча в Польщі, наприклад, проводилися виплати тим, хто притягувався до робіт на польській території);
- спадкоємці померлих до 16 лютого 1999 р. жертв нацистських переслідувань.
Згідно з процедурою розгляду документів, відмова могла бути отримана заявником як на стадії прийому заяв (в першу чергу це стосується спадкоємців померлих до певних дат жертв і тих, хто переслідувався на окупованій території), так і від Експертної комісії УНФ, яка розглядала заяви разом з пакетом документів. Після відмови Експертної комісії заявник мав право протягом трьох місяців опротестувати її рішення, подавши скаргу до Апеляційної комісії УНФ, рішення якої було остаточним. За інформацією УНФ, тільки Апеляційною комісією було відмовлено майже 15,5 тис. заявників (з виплати фонду EVZ), причому майже 2 тис. з них - за порушення строків подачі заяв [10]. Загальну кількість «відмовників» важко визначити, оскільки багато претендентів отримували відмову в ході звернень до Українського фонду ще до подачі заяв і могли вже більше не звертатися з цього питання. За офіційними даними УНФ, Експертна комісія розглянула 605 тис. заяв на виплати від EVZ, кількість жертв нацизму, що отримали компенсацію (включно із спадкоємцями, які вказувалися в цій цифрі незалежно від їх кількості по числу жертв) склала близько 470 тис. Таким чином, різницю (135 тис.) складають як спадкоємці, кількість яких перевищувала кількість померлих жертв, так і «відмовники» Експертної комісії.
Грошові виплати принципово не призначалися колишнім військовополоненим. Тим не менш, до Фонду регулярно надходили листи від таких громадян, в яких вони скаржилися на несправедливість такого стану і описували свою важку долю. Так, Андрій А. порівнював працю в сільському господарстві своїх односельців, які отримали компенсацію, і каторжну працю в шахтах і кам'яних кар’єрах, куди посилалися військовополонені, і вважав, що останні мають набагато більше підстав претендувати на виплати [11]. Через сприйняття компенсації як плати за страждання відмови УНФ викликали протест колишніх військовополонених, оскільки самі вони вважали себе постраждалими. Кількість відмов таким громадянам склала, за інформацією УНФ, близько 2,7 тисяч [12].
Особливу групу серед таких осіб складали колишні військовополонені, які не зуміли надати документального підтвердження свого перебування у концентраційному таборі, і тому не отримали жодної компенсації. З іншого боку, оскільки сприйняття поняття "концтабір" у багатьох громадян було помилковим, багато військовополонених вважали табори для військовополонених концтаборами і на підставі цього висували свої претензії на компенсацію. Так, Георгій Г. писав про своє перебування в концтаборах Німеччини, хоча, згідно архівної довідки, утримувався в шталагах [13].
Особи, які отримували відмову як такі, що «вчинили злочини проти Батьківщини і людства», рідко писали до Українського фонду. За інформацією УНФ, Апеляційною комісією було відмовлено 80 громадянам у зв'язку з їх колаборацією з окупаційною владою або службою у Вермахті. У нашому розпорядженні є кілька листів від громадян, яким було відмовлено з такої причини, проте, складно однозначно оцінювати їх як таких, що свідомо співпрацювали з ворогом. Іван Д. у віці 16 років був забраний з числа призначеної для відправки на роботи до Німеччини молоді та зарахований їздовим у армію, присяги не складав і у військових діях не брав участі, після захворювання на тиф і одужання був відправлений на сільськогосподарські роботи, після повернення відправлений на спецпоселення на 6 років, був реабілітований у 1991 р. [14]. Михайло Л. із Закарпаття служив в угорській армії, дійшов до Києва, там усіх русинів відокремили і направили в штрафний табір, потім змушували працювати на заготівлі лісу, ритті окопів, вони пересувалися разом з армією і дійшли до Карпат, де всі розбіглися по домівках [15].
До цієї ж групи умовно можна віднести громадян, які «добровільно виїхали» до Німеччини та були виключені з числа претендентів при проведенні першої виплати. Ця позиція УНФ аргументувалася в 90-ті роки тим, що ті, хто виїхав добровільно, прирівнювалися до колаборантів, і тому такі громадяни були виключені з числа «особливо постраждалих жертв нацизму».
Так, Валентині Б. було відмовлено у виплаті, оскільки вона виїхала добровільно до Німеччини і перебувала в таборі для іноземних робітників. Там вона познайомилася з німцем-перукарем; його донька, що загинула при бомбардуванні, була дуже на неї схожа. Зав’язалися стосунки з цією сім'єю, після війни вона залишилася у них. Була заарештована СМЕРШем нібито через відвідування курсів англійської мови і засуджена на 10 років з висилкою на Урал, працювала на лісоповалі, потім була відправлена до Астрахані, відсиділа в цілому 8 років [16].
Проте навіть добровільний виїзд у багатьох випадках був викликаний не свідомою співпрацею з окупантами, а банальною надією прогодуватися, тим більше що іноді неповнолітніх до Німеччини направляли дорослі. Так, Марія Т. потрапила з сестрою до Німеччини, тому що їх записала на виїзд мачуха, що бажала позбутися дітей [17].
У Оксани З. не було підтвердження примусового характеру вивезення до Німеччини, що послужило причиною відмови у виплатах [18], у Любові М. в архівній довідці було вказано, що вона виїхала добровільно, але перебувала на примусових роботах (!), через смерть свідків автор листа не могла підтвердити примусовість вивезення в судовому порядку [19]. Ганна М. писала: «Заступник директора архівного відділу А. (яка підписала архівну довідку - Авт.) мене звинуватила, що я добровільно поїхала до Німеччини, адже її не колов той дріт, яким були пов'язані мої руки» [20].
Хоча німецька сторона в ході другої виплати не вимагала підтвердження насильницького характеру вивезення, тим не менш, Апеляційною комісією було відмовлено у виплатах з формулюваннями «відсутність факту депортації (евакуйований)» або «відсутність підтверджуючих документів про насильницьке вивезення на примусові роботи» майже 100 громадянам, що характеризує позицію членів комісії стосовно тих, хто виїхав добровільно.
Громадяни німецької національності були зараховані УНФ до «фольксдойче», які мали пільги на окупованій території і, як правило, евакуювалися з відходом німецьких військ. На підставі цього вони були виключені з числа особливо постраждалих жертв. Загальна кількість відмов за цією ознакою склала, згідно інформації УНФ, близько 1,5 тис. Тим не менш, у кожного правила є свої винятки. По-перше, не всі громадяни німецької національності на окупованій території мали статус «фольксдойче», по-друге, в будь-якому випадку, українських етнічних німців слід вважати жертвами війни. Звертаючись в УНФ, такі заявники аргументували свої претензії тим, що вони працювали в Німеччині в таких же умовах, як і остарбайтери, і тому вони також мають право на компенсацію.
Найважчі страждання цієї групи починалися, тим не менш, найчастіше після примусового повернення на Батьківщину, коли були репресовані представники цілих національних меншин, в тому числі німецької. Так, Карл Г. був засуджений за те, що зареєстрував себе в гебітскомісаріаті як «фольксдойче», на п'ять років виправно-трудового табору і був реабілітований лише в 1979 році [21]. Особливо трагічною була доля дітей, які в будь-якому разі не були відповідальні за вчинки своїх батьків, і постраждали тільки через свою національність. Наприклад, батько Гільди Ф. був мобілізований в 1941 р. до трудової армії на Урал, а в 1943 р. був засуджений на 10 років, після відбуття строку перебував на спецпоселенні і тільки в 1991 р. був реабілітований. Сім’я перебувала на окупованій території і була вивезена в жовтні 1943 р. до Німеччини. Авторка листа описала своє перебування там як постійну відсутність матері та бабусі, які працювали на польових роботах, сидіння під замком, постійні образи – її називали "російською свинею". Після депортації в Радянський Союз всі були відправлені до Сибіру, де проживали під наглядом до 1956 р., потім до 1960 р. не могли повернутися на батьківщину до Дніпропетровська, і були змушені оселитися в Молдавії. «Я пізнала всі злидні тільки тому, що народилася німкенею в колишньому Союзі РСР і була чужою для Союзу РСР «фашисткою», чужою «російською свинею» для Німеччини» [22].
Не підлягали компенсаційним виплатам переміщені по території колишнього СРСР, хоча такі громадяни, як правило, утримувалися в таборах і використовувалися на примусових роботах. Велику групу претендентів-«відмовників» цієї групи складають ті, хто був вивезений до Прибалтики. За інформацією УНФ, тільки Апеляційною комісією було відмовлено майже 280 громадянам як переміщеним особам, причому слід враховувати, що більшість відмов громадяни отримували на стадії подачі заяв на виплати або звернення до фонду за роз’ясненнями.
Рідкісний випадок описаний Марією К., яка була вивезена в 1942 р. з Житомирської області в німецьку колонію Цюрихталь в Херсонській області, потім в Тамарине в Миколаївській області, де утримувалася в таборах і використовувалася на примусових роботах протягом двох років до визволення цієї території [23].
Особливо гостро реагували ті, чиї родичі, які проживають в інших країнах, отримували компенсацію за утримання в тих же таборах. Так, Анатолій М. потрапив разом з родичами як член партизанської сім'ї в кінці 1942 р. до табору в Брянській області, потім у травні 1943 р. був вивезений з ними у табір в Шауляї (Литва). Його рідний брат, який проживає в Росії, отримав компенсацію за утримання у цьому таборі, а автору листа було відмовлено [24].
Перебування на окупованій території було анітрохи не меншим випробуванням, а, можливо, і набагато більшим, ніж примусові роботи в Німеччині, але, в будь-якому разі, ще більш проблематичним для отримання документального підтвердження про перенесені страждання. Юлія С. і її родина після спалення окупантами партизанського села перебували в лісах, а потім були схоплені і пішки направлені в табори в Брянській області, в яких знаходилися з травня по жовтень 1943 р. «Які я муки-жахи-страх-сльози перенесла в юні роки – не дай бог цього бачити нашим дітям-онукам ...» [25].
Олександра Д., донька партизанів, перебувала разом з родиною в Брянських лісах. Батько загинув, а сім'я потрапила в полон і була спрямована до табору в колишній в'язниці в м. Дубно Рівненської області, де перебувала з червня 1943 до квітня 1944 р. Авторка листа претендувала на компенсацію за перебування у концентраційному таборі [26].
Микола Я. був схоплений німцями в 1943 р. і відправлений на примусові роботи в Кіровоградській обл. на будівництво залізниці, утримувався з травня 1943 до березня 1944 разом з іншими в’язнями (близько 700 осіб 1925 р.н.) в таборі, який він вважав концентраційним [27].
До переміщених по території в межах однієї держави були зараховані українці, які під час війни були громадянами Польщі або Угорщини, часто вони залучалися до примусових робіт ще до 1941 р. Микола Б. з польської армії потрапив у полон, перебував у таборі один рік, а з 1940 до 1942 року працював на примусових роботах у сільському господарстві, потім повернувся додому [28]. Іван Р. із Закарпаття був вивезений на примусові роботи на будівництво аеродрому біля Ужгорода, де перебував у таборі з травня по жовтень 1944 року, зазнав знущань і з боку німців, і угорців, у жовтні табір був розпущений по домівках [29].
Першу виплату не отримали ті, хто перебував у тюрмах на окупованій території. Пізніше, з прийняттям у 2000 р. Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», колишні в’язні тюрем були зараховані до категорії «інших місць примусового утримання». Проте, за інформацією УНФ, Апеляційною комісією вже в ході проведення виплат від EVZ було відмовлено більше 500 громадян, які не змогли підтвердити факт використання примусової праці в умовах ув’язнення.
Лідія С. в 1943 р. була заарештована гестапо в Дніпропетровську, причому вона змогла навіть надати копію ордера про арешт, що саме по собі є великою рідкістю, а також документа про перебування після тюрми ще в окупаційний період в лікарні. Їй було відмовлено як особі, яка «не відноситься до категорії громадян з числа цивільного населення, які постраждали від націонал-соціалістичних переслідувань у роки Другої світової війни», оскільки вона перебувала на території Радянського Союзу [30].
Лідія П. була заарештована разом зі своєю мамою і сестрою через батька, який був потім страчений нацистами, перебувала в гестапо близько 2 місяців, через побої осліпла на одне око. "І після неймовірних страждань і втративши батька, нам пишуть, що ми не постраждали від переслідувань. А що було страшніше, як потрапити в Гестапо ..." [31].
На наш погляд, саме по цій групі «відмовників» найбільш конфліктують уявлення про жертви нацистських переслідувань у загальноприйнятому розумінні і в жорстких рамках виплат.
Найчисельнішою групою «відмовників», судячи з листування, стала група спадкоємців померлих до 16 червня 1993 (дата заснування УНФ) для першої виплати і до 16 лютого 1999 (дата початку переговорів з німецькою стороною щодо виплат жертвам нацизму) для другої. Їхню кількість, тим не менш, важко визначити, оскільки відмови в таких випадках давалися як в ході прийому заяв на виплати, так і письмово в ході обробки кореспонденції.
Деякі спадкоємці, які одержали відмову в ході першої виплати, не втрачали надію отримати її в ході другої виплати, оскільки вважали таке рішення несправедливим, і знову зверталися з цього приводу до УНФ.
Особливе обурення і невдоволення присутні в листах спадкоємців жертв, які отримали першу виплату і не дожили до другої. У поданні цієї частини «відмовників» гроші мали бути виділені німецькою стороною на всіх жертв, тобто гроші тих, хто помер до 1999 р., вже повинні були надійти в Україну.
Особливо гостро заявники реагували на відмову, коли розрив становив кілька місяців або навіть днів між датою смерті і визначеною датою для виплат.
Так, наприклад, Клавдія К., чоловік якої (претендент на виплати) помер 7 квітня 1993 р., аргументувала свої претензії тим, що угода між Україною і ФРН була підписана в січні 1993 р. і набула чинності з 30 березня 1993 р., тому вона має право на виплату як спадкоємиця [32].
Марія О., батько якої помер в 1994 році, обурювалася: «Коли звернулася до соцзабезу заповнити заяву на отримання другої, відповіли - мертвим не даємо. Де ж логіка? З якого часу, за яким правом і в якій країні дітей позбавляють права батьківського спадку? Чи це стосується тільки знедолених? Чому зароблені моїм батьком гроші повинні ділитися на когось? Кожен повинен отримати своє, їм зароблене... У нас (дітей) забрали батька, обікрали дитинство, а тепер іншим способом продовжують цю справу інші ... Зароблене потом і кров'ю і життям батьків має за законом перейти у спадок дітям» [33]. Олена С. дивувалася: "Яка ж різниця між в’язнями, коли він помер, адже в тому пеклі вони були разом".
Ганна Т. писала: «Чому такий несправедливий закон, чиє це розпорядження? Людина працювала, страждав і не має права на отримання допомоги, бо помер. Але є дружина і діти, які доглядали за ним, коли хворів, можливо, ці хвороби, підірване здоров'я викликав працю «остарбайтера» ... Справедливо було б дати компенсацію всім людям, незалежно від того, чи живі вони чи ні, але мають документи, які підтверджують працю «остарбайтера» [34]. Надія М. так аргументувала свої претензії: «Німеччина вислала компенсацію тим, хто працював у них по документах. Так куди зникла компенсація мого чоловіка? Вона виділялася всім жертвам нацизму, але не всі змогли дожити до неї через підірване здоров'я».
В цілому можна констатувати нерозуміння заявниками обмеження за датою смерті, яке багатьма було сприйнято негативно.
До другої групи звернень «відмовників» належать листи громадян, які не мали підтверджувальних документів для отримання компенсаційних виплат, як тих, хто взагалі не отримав компенсації, так і тих, хто не зміг підтвердити свої претензії на вищу категорію (з такою проблемою зіткнулися ті, хто мав підтвердження тільки про примусове перебування в Німеччині, утримувався у тюрмі, працював на підприємствах тільки частину року і т.д.). Такі листи містять, як правило, докладний опис перебування в Німеччині, скарги на архівні служби або чиновників, причетних до оформлення документів, нарікання на збереження документів у роки війни. Кількість таких претендентів складно назвати, оскільки відмову вони отримували часто на стадії подачі документів. Якщо, за інформацією Фонду, через відсутність підтверджувальних документів Апеляційною комісією було відмовлено тільки 4,7 тис. громадян, то негативну відповідь з Міжнародної служби розшуку в Арользені у 2001-2004 рр. отримало понад 37 600 громадян України, що часто означало неможливість іншого підтвердження факту примусової праці [35].
Пошук підтверджувальних документів був великою проблемою для постраждалих: у деяких концтаборах радянських в’язнів взагалі не реєстрували, в німецьких архівах часто трапляються помилки в написанні слов’янських прізвищ та імен, багато документів загинуло під час бомбардувань або свідомого знищення, при фільтрації репатрійовані часто свідомо замовчували про роботу на військових підприємствах або спотворювали німецькі назви населених пунктів, що відбивалося на змісті архівних довідок і т.д. Так, Катерина Х., за її словами, боялася переслідувань з боку НКВС і при проходженні фільтрації сказала, що працювала на меблевій фабриці, хоча насправді працювала на військовому заводі, що відбилося на змісті архівної довідки. Проте, тим, хто назвав про проходженні фільтрації конкретне місце роботи та населений пункт, пощастило найбільше - така довідка була достатньою підставою для виплат. Гірше було тим, хто відразу, ще в Німеччині, був направлений на службу в армію і часто у військовому квитку мав запис про роботи у Німеччині, але не зміг підтвердити конкретного місця роботи документально.
У деяких випадках мова йшла про випадки спотворення дати народження або прізвища самими громадянами в роки війни. Так, Анатолій Л. за втечу з трудового табору був відправлений до концтабору Дахау, з робочої команди якого знову втік, і при арешті назвав зовсім інше прізвище, під якою перебував у концтаборі «Бухенвальд» і далі в інших таборах, при евакуації табору знову втік і був звільнений американськими військами. За цих причин він не міг підтвердити своє перебування в концтаборі «Бухенвальд» [36].
Василь Ш. писав: «незрозуміло, на якій підставі і за що Експертна комісія визначила мені компенсаційні виплати по категорії «сільгоспроботи, приватне (домашнє) господарство» і призначила мені мінімальну виплату, а фактично я пропрацював тільки на ливарному заводі... Довідки про те, що ми працювали на заводі, нам не видавали ...» [37].
Наталія П., інвалід II групи, не змогла надати підтвердувальні документи про свою роботу на фабриці в Мюнхені, причому її брат, який перебував разом з нею, таке підтвердження отримав. У червні 1997 р. він помер, і, оскільки інших спадкоємців у нього не було, сестра претендувала на отримання першої виплати, але, оскільки не була спадкоємцем першої черги, могла отримати лише частину допомоги на похорон.
Ганна С. так оцінювала проблему збереження документів: «... Хто ті архіви зберігав, кому архіви потрібні були. Люди не знали, архіви зберігати або самі себе рятувати. Де їх можна знайти, якщо горіло все на світі і людей вбивали, спалювали, в колодязь живцем кидали і заковували, а не архіви рятувати... Ніхто не їхав добровільно, всіх нас везли примусово в закритому вагоні і кругом охорона, німці і собаки ...» [38]. Марія С. скаржилася: «У мене немає документів, господарів немає в живих. Допоможіть будь ласка куди мені ще писати. У мене пенсія дуже маленька допомог і пільг не отримую. Але я ще хвора ноги хворі» [39]. Іван Г. нарікав: «Згадую зараз те, що пережив, і стає прикро. Скільки разів нас переписували на збірних пунктах, а в архівних документах мене немає» [40].
В'язень концтабору Майданек Корній Х. отримав компенсацію за перебування в трудовому таборі, оскільки не зміг надати підтверджувальних документів на вищу категорію, причому його товариші, що перебували разом з ним, отримали такі документи.
Надія К. обурювалася: «То були фашисти німецькі, знущалися над нами, нас за людей там не рахували. А тепер знущаються фашисти комуністи, нам колишнім рабам остарбайтерам Німеччина заплатила дойчмарки, але їх не вирвеш у наших фашистів-комуністів, я і мої подруги із села Мар'янське, з якими я була в Німеччині, ні одна людина не отримує німецької компенсації за наше страждання» [41].
Ольга О., за національністю українка, народилася на польській території, вчилася у польській школі і в 16 років була вивезена в Німеччину на примусові роботи, де пробула від 1940 до 1945 р., була звільнена радянськими військами. «Коли нас звільняли, ніяких документів нам не видавали. В українських архівах я ніде не перебуваю» [42].
Йосип Т. з дружиною родом з Лісковського району в Польщі втратили підтверджувальні документи про перебування на примусових роботах у Судетах у 1941-1945 рр. в ході примусового виселення на Україну в травні 1946 р., вони були вночі поспіхом вивезені з села [43].
Федір К. перебував у таборі в Нюрнберзі, де на роботах був покалічений і відправлений в числі інших хворих і травмованих у табір у Варшаві, який строго не охоронявся, тому він і два товариші вирішили бігти. «На рукавах у нас були нашиті номери, по дорозі ми їх відірвали і кинули. Хіба ми думали, що вони знадобляться» [44].
Марія М. не змогла надати підтвердження свого перебування в концтаборі Аушвіц: номер на руці вона вивела через глузування, а всі документи були відібрані при фільтрації. Неодноразово вона зверталася до Експертної комісії УНФ, але, оскільки не могла надати документ про перебування у концентраційному таборі, отримувала відмову [45].
Василь К. отримав негативну відповідь Міжнародної служби розшуку в Арользені з помилкою в написанні свого прізвища, через що не міг підтвердити своє перебування на роботах у Польщі. "Мене записували три рази, і у зв'язку з поверненням цієї області Польщі і передачею архівних записів до державного архіву Польщі ніде і жодного запису немає" [46].
Гаврило Щ. був польським українцем, служив у польській армії, з початку війни воював і повернувся в 1939 р. додому, а в березні 1940 р. був вивезений на роботи в Судети, де працював до 1945 р., потім після звільнення переїхав до Західної України, ніяких підтверджувальних документів про це він не зміг отримати [47].
Таким чином, за рамками процесу виплат залишилася досить велика група громадян, яка не змогла підтвердити своє право на виплати документально. Тільки в поодиноких випадках були призначені виплати на підставі визнання достовірності їхніх спогадів та відповідності історичним реаліям, скоріше, такі випадки можна розглядати як виняток. Слід враховувати, що далеко не всі могли детально і точно описати перебування в чужій країні більше 60 років по тому – точно назвати населений пункт, де вони перебували, підприємство, прізвища господарів і т.д.
Що стосується інших груп «відмовників», то тільки Апеляційною комісією було відмовлено 256 громадянам як таким, що не належать до осіб, що особливо постраждали від нацистських переслідувань.
До УНФ зверталися ті, у кого розстріляли батьків або хто зазнав матеріальних збитків під час окупації, і в цьому сенсі вважав себе також жертвою нацистських переслідувань. Так, батько Володимира Р. був вивезений на примусові роботи до Німеччини, утримувався в таборі, помер у 1943 р. через важку роботу й голод. «Винищила батька, нехай платять. Я думаю, що Німеччина не збідніє, якщо заплатить мені за мого батька» [48].
Батько Марії Б. був повішений окупантами в січні 1942 р. в числі заручників за підпал німецького госпіталю в м. Артемівську, родини повішених готували до знищення. «Чи можу я отримати від Німецького уряду виплату компенсації за смерть батька, горе і страх, завдані нашій сім’ї, так як я єдина спадкоємиця?» [49].
Степан М. разом з іншими вихованцями дитбудинку в Черкасах був вивезений до Німеччини перед відступом німецьких військ, але на півдорозі їх кинули, і тільки після звільнення території діти були повернені назад [50]. Андрій П. в 12 років залишився сиротою, всю його сім'ю і будинок спалили окупанти, а він біг до партизанів, був важко поранений, залишився інвалідом на все життя [51]. Іван І. претендував на компенсаційну допомогу, оскільки він піддавався небезпеці вивезення до Німеччини - всіх його односельців вивезли, а йому вдалося сховатися, причому за це була до напівсмерті побита його мати, а також сім’ї було завдано матеріальної шкоди [52].
Віра С., інвалід дитинства, претендувала на виплату компенсації, оскільки при арешті її батька було забрано цінне майно, батько був розстріляний, а мати стала інвалідом після отримання повідомлення про загибель сина на фронті в 1942 р. «Відшкодовують тим, хто був викрадений в Німеччину, тим, хто і залишився живий. Відшкодовували розкуркуленим сім'ям тим, хто і залишився живий. А наші загинули від тих же фашистів і розграбовано все. Загинули члени сім'ї, залишилися каліками (як я) довічно інвалід ІІ групи, може, можна якусь суму втраченого відшкодувати?» [53].
Ця група листів «відмовників» демонструє, наскільки різними були уявлення громадян про суть нацистських переслідувань, наскільки широкими можуть бути рамки цього поняття.
Проблемні випадки
Слід згадати як один з факторів затягування ухвали рішення щодо конкретної особи або навіть відмови формалізований підхід співробітників УНФ до заяв громадян, що можна виправдати їх великою завантаженістю - за день співробітник відділу листів повинен був підготувати 15-20 відповідей на звернення. Якщо врахувати, що більшість листів містять не менше трьох, а в деяких випадках більше десяти сторінок рукописного тексту, можна зрозуміти, що неуважність до деталей в окремих випадках призводила до поспішних рішень. З іншого боку, співробітник УНФ діяв згідно шаблону, що не передбачав численних варіацій життєвих колізій авторів листів.
Проте найбільш складною проблемою ставали помилки в самих підтвержувальних документах. Так, без виплати залишилися окремі цивільні особи, які на підставі документів були зараховані до військовополонених. Наприклад, у Віри О. в архівній довідці було вказано, що вона повернулася з німецького полону (що не було винятком для формулювань фільтраційних органів), хоча їй на момент вивезення було всього чотири роки [54].
Василь Р. був мобілізований в армію в 1943 р. у віці 17 років, але, оскільки був малолітнім, то ще не складав присяги і не носив військову форму, тому при взятті в полон був зарахований до цивільних осіб, разом з якими був вивезений до Німеччини, де працював до 1945 р., після звільнення був знову забраний до армії і тільки тоді склав присягу. Згідно військового квитка він перебував увесь час у полоні[55].
Михайло М. при виході з оточення влітку 1941 р. був поранений і залишився у місцевих жителів, звідки повернувся в рідне село, а потім був вивезений на примусові роботи до Німеччини в травні 1942 р. У військовому квитку у нього записано, що він у липні 1941 р. потрапив до полону (ймовірно, так було зафіксовано в документах полку), і на цій підставі йому було відмовлено в отриманні компенсації [56].
Тодиру П. при повторному оформленні військового квитка помилково записали, що він був у полоні, а не на примусових роботах, що також стало підставою для відмови, хоча він був вивезений зі своїми односельцями як цивільна особа [57].
Августіні В. спочатку було відмовлено у виплаті компенсації на тій підставі, що в паспорті вона значилася німкенею за національністю. Дочка українки (проживали в Білорусії) була удочерена після смерті матері вітчимом-німцем у віці 9 років. У 16 років дівчинка переїхала до тітки в Київську область, звідки після окупації була вивезена в 1942 р. на примусові роботи до Німеччини. Тільки звернення до Апеляційної комісії УНФ та інші інстанції допомогло їй нарешті відновити справедливість[58].
Людмила С. писала: «Я народилася на Україні, батько росіянин і всі роки свого життя була росіянкою (по батькові). А тепер раптом стала німкенею (по матері) ... Чому тільки в цій ситуації, коли мова зайшла про компенсацію, нам визначили нову національність? Мами немає вже 22 роки, а нам і тепер «агукається» - німці. Мало саму матір «тягали» у КДБ. Злочин її - німкеня! ... Якщо нас вважали німцями, так залишили б нас на нашій, так би мовити, «батьківщині». Але тоді ми були росіяни і були громадянами СРСР і нас врятували! А тепер виявляється, що ми німці!» [59].
Несправедливі з точки зору заявників рішення про відмову, як правило, були викликані вимогою обов'язкової наявності підтверджувальних документів. Унікальні випадки, що виходять за рамки стандартних уявлень, опинялися часто поза процесом виплат. Найбільш проблематичними були в цьому сенсі долі людей, які неодноразово змінювали свій статус протягом війни (військовополонений, потім цивільний робітник, потім в’язень концтабору, потім солдат Червоної армії), а згодом не могли підтвердити всі ці зміни документально. Не йдеться про масове явище, швидше, цю групу «відмовників» можна вважати «похибкою», яка не впливає на статистику, але конкретним людям було від цього анітрохи не легше.
Ставлення до сум та процесу виплат
Складно однозначно оцінювати ставлення самих одержувачів грошової допомоги та їхнього оточення до процесу виплат. Одна частина громадян висловлювала подяку Німеччині за те, що про них згадали, інша сприймала виплати як належне або була незадоволена розмірами одержуваних сум. Григорій С. так характеризував процес виплат: «Тривала тяганина німецької сторони з виплатою жебрацької допомоги колишнім остарбайтерам викликає у всіх каторжників законне обурення. Мало того, що сума цієї допомоги в порівнянні з арбайтерами Франції, Бельгії, Ізраїлю є сміховинною, але ще надання її розтягується на добрий десяток років. А нам сьогодні вже близько 80! Так кому ж буде призначена ця «допомога»? ... Чому уряд ФРН зневажає права остарбайтерів на повну компенсацію за примусову працю в роки війни, перенесені знущання, моральний збиток і втрачене здоров'я у таких розмірах, як громадянам Західної Європи, а також пенсійного забезпечення колишніх в'язнів і всіх громадян, чия праця використовувався урядом ФРН у роки війни. Одним словом, протягом ряду років уряду України ніколи було займатися проблемами знедоленого, приниженого, ображеного остарбайтера. Тому «маємо те, що маємо». Сьогодні ми нікому не потрібні. Знедолені покоління приречене на прискорене вимирання. І, найголовніше, це нікого не хвилює» [60].
Лідія В. у своєму зверненні писала про свою незгоду з сумою компенсації, яку їй призначили, і так описувала свої враження про виплати і людей, що їх одержують: "Вам ми не потрібні, адже ми були і залишилися «зрадниками Батьківщини», а там ми були рабами. Але це не наша вина. А те, що німці не встигли всіх убити, в цьому ми не винні теж. Коли мене відвозили, було нас 25, а повернулося всього 7. І то зараз залишилося троє. Скоро все в могилі будемо, і Вам не будемо тягарем. Я зрозуміла відразу, як повернулася додому. Нас ганяли, обзивали і т.д. Подивилася, хто отримує ці гроші, «подачки іхні». Одних привозять, інших привозять, а ті, що ще трохи ходять, ледве піднімаються сходами. Навіть наш банк «Аваль» робить з нас сміх. Вранці по радіо кричать: колишні остарбайтери, несіть до нас євро, ми вас любимо... Нас тільки стали згадувати, коли гроші німці дали. Але що з них, нам дали 660 марок. Читала в газеті, скільки вкрали марок. Але те, що їх судять, нам від цього не легше ... Скоро ви звільнитеся від цього тягаря, нам недовго залишилося жити. Що з того, що пропрацювала 40 років і пенсія копійки, так що шкодувати по цьому життю нічого» [61].
Дочка заявниці Катерини К. так висловлювалася про процес виплат у зв’язку з їх затягуванням: «Я прошу вас, не мучте цих людей, у яких був пекельна праця, що не досипали і не доїдали, які не бачили свободи, які кращі роки своєї молодості провели в рабстві. Відкрийте свої очі, погляньте на цих дідів, їм уже під 80, а ви їх годуєте обіцянками. Віддайте їм те, що по праву заробили потом і кров’ю, сльозами і здоров'ям ... Моя дорога мама потребує грошей для зцілення, адже у нас така дорога медицина. Не засмучуйтеся старих, вони цього не заслужили» [62].
У цілому іншими учасниками війни (ветеранами, партизанами, постраждалими на окупованій території) виплати тільки певним категоріям жертв були сприйняті неоднозначно. Відсутність належного ставлення з боку власної держави викликало образу за втрачене здоров’я і молодість, перенесені злидні, які компенсувати нікому, і нема до кого пред’явити претензії.
Яків О. скаржився: «Ви знаєте, дуже прикро померти з думкою, що німці виявилися чесніше наших людей. Все-таки через 50 років згадали про нас і виплатили нам гроші. І чув, що ще будуть доплачувати. А як же нам прикро тим людям, які не отримали і перший раз. Якби сказали відразу, не чекай і не буде - легше було б, повірте. А то кожен день і думаєш, а чим я не такий, як інші, чим же я перед Богом завинив, що він посилає для мене одні муки» [63].
Підсумки
У цілому можна розглядати листи «відмовників» як ілюстрацію недосконалості розробленої системи виплат, через яку за рамками процесу залишилися численні жертви нацизму. Наміри німецької сторони не відповідали очікуванням постраждалих в роки війни людей на отримання гідної компенсації. Формалізована процедура і жорсткий стандарт підтверджувальних документів у деяких випадках не залишали для колишніх жертв надії на отримання фінансової допомоги. Обурення, жаль, відчай - цей спектр сприйняття підходів бюрократичних структур до процедури виплат особливо виразно присутній у листах «відмовників», яким, як правило, приділялося зовсім небагато уваги з огляду на завантаженість співробітників УНФ, так і на набутий ними за роки роботи психологічний захист від страждань воєнного часу і в переважній більшості тяжкого нинішнього становища колишніх жертв нацизму.
Виключення з числа претендентів на виплати стало психологічною травмою для «відмовників», хоча в переважній більшості випадків відмову можна було б передбачити заздалегідь за умови ознайомлення з положенням про виплати і законом ФРН про створення EVZ.Категорична незгода з розробленою схемою виплат провокувала потік листів громадян з описом їхніх страждань у роки війни, які, на їхню думку, заслуговували на компенсацію. Особливе розчарування спіткало тих, хто мав право на виплати, але не зміг їх отримати через відсутність підтверджувальних документів. Вони зазнали невдачі при зіткненні з бюрократичною машиною, запрограмованою на певні вимоги, і у цьому сенсі вони є забутими жертвами війни.
1. Див.: Die Entschädigung von NS-Zwangsarbeit am Anfang des 21. Jahrhunderts. Die Stiftung „Erinnerung, Verantwortung und Zukunft“ und ihre Partnerorganisationen. Hrsg. von Constantin Goschler u.a. 4 Bände. Wallstein Verlag, Göttingen. 2012.
2. Україна отримала у 1993 р. 400 млн ДМ від загальної суми в 1 млрд ДМ (Росія – 400 млн, Білорусь 200 млн ДМ), причому ця сума від початку не була достатньою порівняно з кількістю претендентів в Росії та Білорусі. На одного претендента припадала сума 615 ДМ (при 650 тисяч претендентів, загалом виплати отримали 680 тисяч жертв нацизму та їхніх нащадків), в той час як в Росії вона складала 1000 ДМ (при 450 тис. претендентів) та Білорусі 812 ДМ (130 тис. претендентів).
3. Колекція листів громадян до УНФ зберігається в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Київ (далі – Колекція УНФ). Справа 36-1999.
4. Колекція УНФ, справа 22-97, № 04/2475.
5. Там само, тека VI-2002, № 07/1554.
6. Там само, справа 30-1998, № 04/3008.
7. Там само, справа 16-1998, № 04/1593.
8. Jansen M., Saathoff G. (Hrsg.) Abschlussbericht zu den Auszahlungsprogrammen der Stiftung EVZ, Goettingen., 2007. S. 227.
9. Колекція УНФ, тека II-2002, № 05/10905.
10. Автор отримала від УНФ статистику відмов Апеляційної комісії, яка стосується періоду до закінчення виплат EVZ. Тут і далі наводяться дані з цієї статистики.
11. Колекція УНФ, справа 25-1997, № 04/2817.
12. Врешті-решт близько 2000 колишніх військовополонених в Україні отримали невелику фінансову допомогу (близько 300 євро) у ході гуманітарної акції, яку проводив союз «КОНТАКТИ» з 2004 р.
13. Колекція УНФ, справа 32-1998, № 04/2387.
14. Там само, справа 34-2002, № 04/2659.
15. Там само, справа 22-1997, № 04/2496.
16. Там само, справа 44-1997.
17. Там само, справа 42-1997.
18. Там само, справа 32-1998, № 08/5824.
19. Там само, тека III-2002, № 08/6469-01.
20. Там само, справа 17-2002, № 04/1340.
21. Там само, справа 22-1997, № 04/2459.
22. Там само, справа 32-1998, № 08/5838.
23. Там само, справа 30-2002, № 09/6220.
24. Там само, справа 39-1997.
25. Там само, справа 42-1997.
26. Там само, справа 19-2000, № 04/1598.
27. Там само, справа 31-1997, № 04/3446.
28. Там само, справа 21-1997, № 04/2360.
29. Там само, справа 30-1998, № 04/3027.
30. Там само, справа 23-1997, № 04/2557.
31. Там само, справа 15-2000, № 04/1297.
32. Там само, справа 179-2002, № 08/16478.
33. Там само, справа 26-2000/04/2214.
34. Там само, справа 29-2000, № 04/2511.
35. Кравченко А., Батурин С. Українські невільники Третього рейху (минуле і сучасність): публіцістічна хроніка, Львів, 2005. С. 131.
36. Колекція УНФ, тека III-2002, № 07/1967.
37. Там само, тека III-2002, № 07/3351.
38. Там само, справа 20-2000, № 04/1613.
39. Там само, справа 42-1997.
40. Там само, справа 17-2000, № 04/1476.
41. Там само, справа 25-1997.
42. Там само, справа 25-1997, № 04/2905.
43. Там само, справа 19-2000, № 04/1583.
44. Там само, справа 17-2000, № 04/1462.
45. Там само, справа 30-1998, № 04/3008.
46. Там само, справа 36-2002, № 08/13591.
47. Там само, справа 21-1997, № 04/2419.
48. Там само, справа 16-1998, № 04/1597.
49. Там само, справа 17-2000, № 04/1459.
50.Там само, справа 23-1997, № 04/2601.
51. Там само, справа 18-2000, № 04/1552.
52. Там само, справа 22-1997, № 04/2533.
53. Там само, справа 23-1997, № 04/2623.
54. Там само, справа 25-1997, № 04/2810.
55. Там само, справа 20-2000, № 09/2121.
56. Там само, справа 14-1998, № 04/1293.
57. Там само, справа 14-1998, № 04/1292.
58. Там само, справа 17-2002, № 04/1276.
59. Там само, справа 17-2002, № 04/1275.
60. Там само, справа 11-2002, № 04/785.
61. Там само, тека I-2002, № 08/15227.
62. Там само, справа 17-2000, № 04/1322.
63. Там само, справа 19-1999, № 04/2149.
Марина Дубик – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ.