Є пропозиція “закрити” питання про мову. 

Взагалі не обговорювати. До виборів.

Так каже мій добрий знайомий, що має досвід ведення передвиборчих кампаній, хоча за фахом склалося йому бути гуманітарієм, філологом. 

Загалом я з ним згідна. Тертя та суперечки починаються тільки тоді, коли заради цієї доброї ідеї – облишити всі спекуляції на мовному питанні – люди ладні піти на будь-який компроміс. Наприклад, “примирити” всіх законом на кшталт того, що був прийнятий у липні. Або “лагідно” зреагувати на цей закон уже по факту: прийняли – ну і чудово, і тепер прохання до “свідомих” не психувати, а поговорімо ліпше “про головне”... Без сумніву, нині головними для більшості з нас (і притомні люди різного фаху не втомлюються це повторювати) є не питання, якою мовою розмовляти, а що робити, приміром, з економікою або як лікувати зморений усіма можливими дезорієнтаціями наш різношаровий соціум... Але, на мою думку, є межа, за якою ці розмови втрачають сенс. Як, скажімо, немає сенсу говорити про різні принади якихось нових ліків, щойно дізнаєшся, що в них є один побічний ефект: скажімо, туберкульоз печінки. Або просто смерть. 

Утім, маркетинг – сильна інституція. Він може легко підпорядкувати собі практично будь-який вільний розум. Бажано, щоб той просто трішки втратив пильність. Можна потішити його принадою вдягти шати оригінала, або ультраліберала, або “стійкого до провокацій”, або надзвичайно сучасного й модерно вихованого персонажа. Тут-таки можна ще зачепити, наче на крючечок, визрілу, мабуть, у кожній молодій людині часточку максималізму, заперечення авторитетів (особливо якщо від них відгонить “старосвітськістю”, “народництвом” – і я беру це в лапки, бо назви не завжди відповідають фактам: не все то народництво, що в лаптях :). Одним словом, за вмілого маркетингу можна будь-кого примусити проковтнути отруйну пігулку.

Ось таким мені побачився допис Вікторії Наріжної. Бездоганна стилістика і риторика, чітка та послідовна (особливо якщо стежити за публікаціями авторки) ідеологія чи, можливо, філософія. Цей текст дуже майстерно налаштований резонувати з певними стеретипами, що походять з інтелектуальної моди на так звану “толерантність” і ліберальність. Тому текст гарно “працює”, зрозуміло звучить і навіть вабить: як вабить естетично будь-яка довершена конструкція. До того ж там можна знайти немало поокремих цікавих міркувань. Однак суті це не міняє. Захопившись прибиранням авгієвих стаєнь від “параной”, “інфантильності” та “шароварщини”, авторка з черговим відерцем брудної (на її погляд) води вилила немовля. І якщо струхнути з себе сонливість і вчитатися в конкретні тези статті, з “довершеної конструкції” лізуть білі нитки. Про це далі, але спершу ще трішки лірики. Я інфікована текстом В.Н. ...

Не знаю, чим насправді керується пані Вікторія, коли бачить у реакції суспільства на “мовний закон” насамперед “химерний фарс”, “мелодраматизм”, “істерію”, підпадання під політичні провокації, скорення давньоминулим стереотипам... Але навіть якщо це було зроблене з найкращих міркувань – скажімо, осучаснити наше мислення про мову, культуру та про самих себе, – цю мету не можна втілювати будь-яким коштом. Наприклад, коштом висміювання громадянського вчинку людей, які голодували під Українським Домом. Або заниження “градусу опору” мовному законопроектові – мовляв, його “реальною” проблемою є не удар по позиціях української мови, а (виявляється) відсутність інструментів захисту мов національних меншин... Питання “загроженості” українській мові В.Н. обійшла елегантно: спершу нагадавши, що на Сході закон УРСР Про мови, що перекочував у нашу незалежність, і так не працював (отже, від його скасування, хай навіть на території всієї країни, гірше не стане, – очевидно, вважає авторка). А потім вона пише просто і ясно: “Інших чітко артикульованих аргументів за те, як цей закон може змінити статус і стан української мови, мені почути ні від кого не вдалося”. Ого. Це справді круто.

І звісно, одразу з’являється багато охочих продовжити ці міркування, у ще вільнішій формі. Наприклад: Вам болить українська? А те, що в нас у країні взагалі погано з освітою – Вам не болить? А те, що наукові інституції загнивають – Вам не болить?.. А те, що... Так, і голод у Сомалі теж болить. І ще я переживаю за долю марсоходу. І в мене недопитий чай. Хочете про це поговорити?.. Просто без української мови марсохід виживе. Можливо. Але я не розумію, як і хто збирається розв’язувати “системні проблеми”, не маючи внутрішнього стрижня, не вміючи для початку оборонити територію власного впливу. Бо культура – це поки що наша територія. За дивним збігом обставин, ця культура має бути не одномовною, а глобальною; проте якщо “нашої” мови не існуватиме, то культура вже буде “не нашою”. А про цю загрозу й ідеться. І там, де інтелектуали мали б виявляти солідарність у базових цінностях (подавши приклад усій нації, ха-ха...) та знаходити надалі продуктивні рішення щодо подальших питань, – маємо “фейсбучні” чи іншого кшталту інтернетні чвари. Представники однієї й тієї ж “інтелектуальної еліти” не можуть розібратися: то вимога до “східняків” володіти українською – це “примус”, заборонений “Конвенцією про захист прав людини...”, чи культурний, освітній, цивілізаційний виклик тим, хто хоче спільно творити одну націю з “західняками”? Чи українська історія, з якої варто вчитися позитивного, розпочалася вчора (а все інше – шароварництво), а чи у 1900-х роках, а чи, може, за Сковороди? Одних нудить від слів із великої літери, інші вважають, що це не суперечить ані правилам граматики, ані внутрішньому регламенту совісті будь-якої нормальної людини...

Підсумковий коментар до цієї моєї “лірики” маю один, і теж доволі риторичний: любити, і любити пафосно, не є ганьбою. З нас не буде “державотворчої нації”, поки ми будемо соромитися виявляти принциповість позицій та почуттів. Хтось іде під Український Дім, хтось – вставляє собі кулю в лоба 13 травня. Ціна питання різна, а в позиціях є дещо спільне. До речі, добре ж відомо, що Микола Григорович теж мав антипатії до “хуторянства”. І його розчаруванню в “ідеалах буремної епохи” дехто з сучасних інтелектуалів може тільки позаздрити. Звідки ж така безкомпромісна часами “романтика” в нього і звідки – охоче, “толерантне” й “освічене” сприйняття відверто антидержавницьої міфології про Україну, яка і без української мови збудеться собі якось, – в інших? 

Від цієї абсолютно офтопної лірики перейду до реакції на окремі положення статті. Сумбурно, аби не вийшло, бува, дисертації :)

1. “Провокація і ми”. За версією авторки, провокація “мовним законом” була політично спланованою, і більшість, хто брав участь у подальших подіях, це розуміли, проте все ж таки свідомо на цю провокацію піддалися. Сумнівно: на якій підставі такі висновки? Те, що “мовна карта” стабільно розігрується перед виборами, – безперечно. Але це не означає, що люди бачать у ній саме і тільки провокацію (питання, чи справді бачать, обговорювати тут не буду; припустімо, в нас і справді таке політично грамотне суспільство).

2. Говорити про мотиви людей, які голодували під Українським Домом, – взагалі справа небезпечна. Наскільки мені відомо, В.Н. їх не інтерв’ювала. Припустімо, що серед них були ті, що пішли на цей крок із почуття громадянської гідності. Буває таке: людина розуміє, що не поважатиме себе, якщо не зробить певного вчинку. Чи коректно у стосунку до таких людей вживаті всі (вже наведені, а ще більше є в статті) епітети і брати вислів “національно свідомі” в лапки. Ну чому в лапки? – плаче в мені філолог?..

3. Авторці також ідеться про те, що “активні учасники акції” не висловили публічний протест проти експлуатації мовного питання. Це неправда. Слоган “Мовним законопроектом прикривають економічні злочини влади” і досі лишається титульним на сторінці “УкрДім” у Фейсбуці. Інша річ, що питання захисту мови та скасування цього – триста разів провокаційного, але ж усе-таки до біса кепського, та ще й підписаного главою держави – закону “активним учасникам акції” боліло ще більше. А чому боліло? Про це далі.

4. Щодо “міфічних жахів, якими загрожує цей закон функціонуванню української мови на Сході”, і далі за текстом. По-перше, справді важко зрозуміти, чому закон, який “не працює”, потрібно скасовувати, а не вдосконалювати. По-друге, згідна на хвилину повірити авторці: нехай Схід ця ситуація влаштовує; але, знаєте, я, приміром, мешкаю НЕ на Сході. Є якісь пропозиції?.. І по-третє, пропоную почитати матчасть, як казали люди покоління моїх батьків:

а) “...Питання залишається, чи не перебуває роль української мови, як єдиної державної мови в багатомовному Українському суспільстві, під загрозою і чи не зменшується її інтегративна сила через надання захисту на тому ж рівні регіональним мовам та мовам меншин...” (Проект Висновку Венеціанської комісії на Проект закону Про засади державної мовної політики, стаття 41: джерело);

б) “Підрив статусу української мови як державної та витіснення її з ужитку в усіх сферах публічного життя у більшості областей України — такими можуть бути наслідки ухвалення законопроекту народних депутатів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка “Про засади державної мовної політики”. Про це у своєму зверненні до Верховної Ради заявила низка вчених” (джерело);

в) “Прийняття такого закону спричинить загострення мовного питання в країні, воно може спричинити непорозуміння між громадянами і навіть сутички на мовному ґрунті, а в разі спокійного розвитку ситуації та послідовного виконання положень закону призведе до поступової втрати українською мовою статусу державної, зведе її до положення однієї з регіональних мов, внаслідок чого Україна може втратити статус національної держави”, – Світлана Соколова, д.ф.н., соціолінгвіст (джерело);

г) “Відповідно до закону, державну мову можна використовувати, але не обов’язково, оскільки для цього є регіональні мови” (Ганна Скрипник, академік НАН, джерело те саме);

д) “Цей законопроект, безперечно, посилить русифікацію. Я хочу наголосити, що не було в нас за ці двадцять років проведено справжньої дерусифікації та декомунізації. І, до речі, ці два процеси дуже тісно пов’язані” (інтерв’ю, Лариса Масенко, доктор філологічних наук, соціолінгвіст, джерело);

е) “Законопроект, усупереч вимогам принципів Конституції України та меті Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов, передбачає створення правового механізму підриву статусу української мови як державної (офіційної)” (Звернення до народних депутатів, що голосували за закон,   від професорів КМА Володимира Василенка, Лариси Масенко, Володимира Панченка, джерело);

є) “За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, що включив у дію механізм самоасиміляції, без державної підтримки україномовної культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, "працюватиме" на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору” (Лариса Масенко, “Мова і політика”, джерело).

Також “неофіційно” можу додати. В університетському курсі соціолінгвістики філологи знайомляться із таким законом: якщо двом мовам, що вживаються на одній території, але мають різну комунікативну потужність, надається рівний або близький статус (офіційна, державна, регіональна тощо, – а Закон, як неодноразово підкреслювали науковці, дозволяє підміняти українську мову російською у багатьох сферах), це призводить до поступового виключення комунікативно “слабшої” мови з ужитку. Можна читати не між рядків, про що тут ідеться.

Втомилася :) Гадаю, що цього достатньо.

5. Також однією з тез В.Н. є те, що реакція “національно свідомої” (пунктуація, властиво, авторки) “частини українського суспільства” на мовну провокацію була такою, “як від неї і очікували”. Це знову виглядає на риторичне припущення. Хто очікував? І чи справді такою? Чи справді можна було передбачити, що артикульований протест висловлять лише кількасот чоловік під час пікетування Українського Дому і до двадцяти голодувальників? І чи пов’язана така низька активність із кволістю та стереотипністю нашого “державотворчого” мислення?.. Може, є якісь інші, глибші або, навпаки, тривіальніші причини? Я би не наважилася робити такі сміливі прогнози та висновки, навіть якби була фахівцем-соціологом. Але В.Н. чомусь наважується.

6. Щодо простої доволі ситуації із російськомовними дописами на Українській Правді у ФБ, то посилаючись на “себе-розумницю”, а точніше, на пункт 4 своїх “реакцій”, можу припустити ось що. За умов реальної загрози українському мовному та культурному простору єдиний гарантовано безболісний та посильний для кожного інтелектуала (і не дуже інтелектуала) крок – це максимально збільшувати сферу вживання української мови. Цитуючи англійського соціолінгвіста Р.Т. Белла (саму цитату безсоромно списую зі згаданої вище праці Лариси Масенко): “Досі ми не звертали уваги на питання, хто ж має вирішальний голос у справі мовного планування в країнах, що розвиваються (а циніки твердять, що в інших так само). Відповідь може бути одна: еліта". Словом, у зв’язку зі сказаним політика УП не може не викликати подиву.

7. Тут неминуче мали б розпочатися суперечки про потребу мовної толератності. Щоб не дуже довго: не можна плутати “мовну нетолератність” із захистом свого культурного простору. Коли тобі наступають на ногу у громадському транспорті (навіть випадково, без злісного задуму зіпсувати тобі всенький день), то її бажано прибрати, а не тримати під чиїмось підбором “із чемності”, чи не так? Про це знали чехи та латвійці, про це не знали білоруси, і ми, схоже, також не знаємо. Це як гігієна. Бажано мити руки, чистити зуби, всіляко й по можливості оберігатися від хвороб. В даному випадку – для нашої нації життєво важливо, щоб українська мова звучала якомога ширше й природніше. Природності прошу не протиставляти “примус”. Українська буде “з примусу” рівно стільки, скільки ми в це віритимемо і внутрішньо по-інтелігентськи “вибачитимемося” перед тими, з ким говоримо українською, хоча могли би – російською. “Як нам не соромно!.. Шовіністи, одне слово”.

8. Щодо того, чи є мова “складовою національної ідентичності”, а чи “останнім, і то ненадійним, притулком”, то хотілося би почути розлогішу аргументацію. Бо, по-перше, слід враховувати постколоніальний стан України. Ми – не Швейцарія, а нація, якій цю саму “мову” последовательно и уверенно відбирали і так, до речі, до кінця й не повернули. Тож не бачу причини, чому сучасний українець наразі не може її сприймати як “останній притулок”. По-друге, сама авторська термінологія у визначенні того, “що таке мова” (афористично, сміливо, але надто спрощено), спроба В.Н. все розмаїття варіантів звести лише до двох полярних тез видається сумнівною. Враження таке, що авторка спершу приписує своїм уявним опонентам певні (звісно, дуже вразливі) тези, а потім із ними “полемізує”. У кожному разі, мова є важливою (дуже важливою) частиною національної ідентичності, і тому її треба захищати. Це для когось новина?..

9. Нарешті, багато запитань викликає невимушене “па” авторки від тези, що українці бережуть власну “пісочницю” від “не-своїх”, до твердження про подібність між Україною та Росією: “...Патріотичному українцю, незалежно від рівня освіти і роду занять, дуже часто хочеться наслідувати ненависну Росію у псевдоімперському прагненні перетравити всі можливі культурні відмінності, прямуючи до мононаціонального і монокультурного ідеалу української державності.” По-перше, хотілося би почути, про яких саме “патріотичних українців” ідеться. Приклади. І щоб із культурною асиміляцією було. По-друге, на якій підставі взагалі можна порівнювати колоніальне (чи постколоніальне) та протилежне йому імперське мислення? По-третє, якщо вже їх і справді порівнювати чи проводити паралелі, то доведеться визнати, що “тяжіння до мононаціональності” має бути властиве в певних дозах кожній нації, якщо вона хоче існувати незалежно та розвиватися. Здається, це сьомий клас школи, курс біології.

10. Останнє: я поглянула на заголовок допису і зрозуміла, що варто насамкінець повторити головне. На мій погляд, українська мова потребує не дебатів довкола мовного законопроекту, особливо зі згадуванням всує політиків і політики загалом (економічної, соціальної, культурної тощо). Вона потребує звичайного побутового захисту. Звичайної віри – простих, як двері – інтелектуалів у те, що мова є частиною їхньої території, їхнього “моє”. І відбирати це “моє” не має право ніхто і в жоден спосіб. Але поки є позиція В.Н., доти я (або ще хтось) змушені реагувати, ведучи нікому насправді не потрібні дебати. Панове, це доволі сумно.

/span

/a