Стефан Томашівський – Українская історія. Нарис. І. Старинні і середні віки. Львів, 1919. Ст. 154, 8⁰; Вячеслав Липинський – Історичні студії та моноґрафії. том третій. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю. Київ–Відень, 1920. Ст. 304, 8⁰.

Тільки в останніх часах українська наукова історична література збогатилася двома цінними науковими історично-бібліоґрафічними оглядами дотеперішнього дорібку на полі української історіоґрафії. Се видані щойно перша частина »Української історіоґрафії« акад. Д. Багалія¹ й »Українська історіоґрафія« проф. Д. Дорошенка². Та загального огляду головних поглядів української історіоґрафії на минуле України – оттакого, як мають нро. Німці хочби в праці Ґ. ф.Бельова п. з. Німецька історіоґрафія від визвольних воєн до нинішніх днів³, або Великоруси в праці (недокінченій) П. Мілюкова п. з. Головні течії російської історичної науки⁴, або вкінці Поляки в праці В. Смоленського п. з. Історичні школи в Польщі⁵ – в українській науковій історичній літературі нема й далі. Нема моноґрафій про ідеольоґію й історичні концепції поодиноких періодів української історіоґрафії – княжого, козацького, нового та найновійшого, нема навіть обрібок з сього становища поодиноких, найвизначнійших хочби памяток чи представників української історичної науки – обрібок оттаких, як найновіша студія Д. Дорошенка про »Исторію Русовъ«⁶. Ідеольоґічним боком української історіоґрафії досі в нас майже зовсім не цікавилися, хоч історіоґрафія дуже важний чинник у громадському життю нації взагалі, і хоч саме в нас вага її як національно-виховуючого чинника більша, ніж де инде. тому в отсій бібліоґрафічній замітці я зверну увагу головно на ідеольоґію обговорюваних праць, на концепції їх авторів, на їх погляди на минуле України. Тим більш, що ідеольоґія, концепції і погляди сі зовсім инші, ніж ідеольоґія, концепції і погляди, які панували досі в нашій новій і найновійшій історіоґрафії.

І.

З упадком в 2-ій пол. XVIII ст. останніх позицій старої української державности на Україні – Гетьманщини – переривається і державницька традиція в українській історіоґрафії, що червоною ниткою, більш менш міцною, тягнулася через усю стару українськуісторіоґрафію ХІІ–XVIII вв., від Початкової і Галицько-Волинської Літописей і на лебединій пісні старої української державности – »Исторіи Русовъ« кінчаючи. Українська історіоґрафія ХІХ – поч. ХХ вв. не має уже державницького характеру. На місце державницької концепції старої української історіоґрафії ХІІ–XVIII вв. виступає в українській історіоґрафії ХІХ – поч. ХХ в. нова народницька концепція, байдужа до держави, а то й різко антидержавна, що викристалізувалася в тих специфічних російських умовах, в яких знайшлася Україна в ХІХ – поч. ХХ вв.

Один приклад, що найкраще характеризує стару і нову українську історіоґрафію:

»Як раз трийцять літ тому назад – пише в одній із своїх статей, надрукованих у 1920 р., проф. М. Грушевський⁷ – написав я невелику наукову працю, особливо памятну для мене тому, що нею були зачаті »Записки Товариства ім. Шевченка« – видавництво, котре мені потім довелось вести протягом цілих двадцяти років. Се була одна з перших моїх наукових робіт, в котрій мені довелось кинути світло на розвій нашого народнього життя. Називалась вона не дуже влучно: »Громадський рух на Вкраїні в половині ХІІІ в.«. Мова йшла про дуже цікавий і симптоматичний рух, що прокинувсь у нашім народі в звязку з татарським нападом 1240 р.«.

Переповівше дальше коротко сумний епізод нашої історії, коли то, користаючи з нападу на Україну Татар, поодинокі оселі, громади а то й цілі краї українські переходили на сторону Татар, піддавалися їм, обіцяли давати данину збіжем та бути під безпосередньою татарською владою в покорі і послуху і не хотіли більше знати своєї держави і князів, – та зусилля галицького короля Данила ратувати загрожену в своїм істнуванню стару Українську Державу над Дніпром, проф. М. Грушевський говорить далі:

»Галицький літописець оповідає про походи Данила, його синів і воєвод на сі бунтівничі громади на волинсько-київськім пограничу (над Богом, Случею і Тетеревом), описує завзяттє Данила проти них за те, що вони покладались на татарську опіку, лютий терор, котрим він хотів відстрашити від такої політики инших своїх підданих, палячи й руйнуючи сих »татарських людей«, віддаючи в неволю на вивід, не слухаючи ніяких благань ні покори.

»Все спочуття літописця, – каже проф. Грушевський – одинокого свідка сеї траґедії, розуміється, лежить по стороні Данила, не тільки по особистим симпатіям, а й по обєктивним даним. Справді, по одній стороні найбільш блискучий представник української державности, »король Данило – великий, добрий і мудрий«, »другий по Соломоні«, патріот і оборонець національної ідеї, по другій – люди, які ломлять в критичний момент національну солідарність, підтинають сили української держави, переходять на бік ворогів віри, культури, всеї сучасної цивілізації. Не тільки для офіціяльного історіоґрафа, а взагалі для українського патріота, ітеліґента тої доби не могло бути ні вагання в оцінці, ні вибору між оборонцями державности й культури й сими »збольшовиченими« Українцями тієї доби«.

Так поставився до сього епізоду український історіоґраф ХІІІ ст. Та зовсім инакше поставився до нього український історик ХІХ – поч. ХХ вв.

»Я був вихований – каже проф. М. Грушевський в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеольоґію від Кирило-методиївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти. Бо інтерес трудового народу – се найвищий закон всякої громадської орґанізації, і коли в державі сьому трудовому народови не добре, се його право обрахуватися з нею. Я виходив з тих принципів в оцінці сього руху ХІІІ в., і, хоч добре розумів всю траґічність для національного життя сього конфлікту українських громад з українською державою в такий критичний момент, в моїм представленню сього конфлікту симпатії лежали не по стороні улюбленця нашої старої історіоґрафії – »мудрого короля Данила«.

Далі оповідає проф. М. Грушнвський про становище, яке супроти згаданої його праці, супроти її освітлення антидержавного руху на Україні в ХІІІ ст. заняли два тодішні світочі української науки: М. Драгоманів і В. Антонович.

»На Драгоманова – говорить він – її (праці) провідна ідея – спочуття до отсих »татарських людей« – зробила неприємне вражіннє. Еволюціоніст, конституціоналіст, противник бунтарства і неорґанізованости, він не допускав симпатій до руху, який вів історичний процес назад, від держави до партикуляризму громад. Навпаки, Антоновичові стаття подобалась: при всім опортунізмі в практичній політиці він був перейнятий принципіяльними симпатіями до всякої опозиції й активної боротьби з засиллєм держави: її централізмом, бюрократизмом, мілітаризмом (глибоке спочуття до такої боротьби проходить через усю історичну працю)«.

І отсе неґативне становище супроти своєї власної навіть держави, коли входять у гру власні матеріяльні інтереси – з одного боку й »принципіяльна симпатія до всякої опозиції й активної боротьби з засиллєм держави« – з другого – характеристична риса нової української історіоґрафії ХІХ – поч. ХХ вв.

»Нова українська історіоґрафія – говорить проф. М. Грушевський далі – і всі, хто мав до діла з минувшиною народу, під впливом сих ідей жадібно ловили прояви народньої активности і з особливою увагою та симпатією спинялись на таких виступах народніх мас, однаково, чи в рамках української державности, чи в боротьбі з державністю чужою. Конфлікти віча з князями в ХІ–ХІІ вв., отсей рух громад в ХІІІ в. і життя в XIV, повстання селянства в Західній Україні (як от повстаннє Мухи) в XV в., початки масових рухів у Східній Україні в XVI та їх продовження в XVII, опозиція Запоріжжа гетьманському режімові в XVII і XVIII, повстаннє Петрика й инші рухи в Гетьманщині, гайдамаччина й подібні прояви протесту в Західній Україні, проби відзискання свободи серед селянства в тім роді, як »київська козаччина« 1855 р. – все се були улюблені теми української історіоґрафії, популярної літератури, белєтристики, театру і т. д. «

Передовсім – української історіоґрафії.

»З якою антипатією – наводжу далі слова проф. М. Грушевського – трактовано в сих кругах зусилля української буржуазії коло збудування клясової національної держави, всупереч соціялістичним мріям мас! »Кіевская Старина« з пок. Лазаревським в головах, можна сказати, займалася складанням акту обжаловання на буржуазію за її прогрішення перед трудовим народом в економічній та соціяльній сфері. За те антіпод старшинської України, Запорозька Січ, се вікопомне огнище українського комунізму в інтеліґентських народницьких українських кругах окружалось пієтизмом не меншим, як у народі, що так гірко оплакав її зруйнуваннє, не помянувши й словом зруйнування Гетьманщини«.

Такий у головному характер української історіоґрафії ХІХ – поч. ХХ вв., зокрема в особах двох найвизначнійших предтсавників її за останнє 50-ліття: проф. В. Антоновича і проф. М. Грушевського.

Перелім під сим оглядом роблять щойно зазначені вище праці Ст. Томашівського і В. Липинського.

ІІ.

»Українська Історія« Ст. Томашівського – се короткий огляд політичного розвитку України. В основу нарису положена земля й її становище у політичній системі середньої і східної Европи. На сьому підкладі автор слідить процес творення української народности та початок і розвиток української національно-політичної ідеї. Щоби образ вийшов простійший і яснійший, полишає сим разом на боці докладнійший огляд господарського і культурного життя, маючи надію повернути згодом і до сих сторінок української історії.

З якогож становища оглядає автор українську історію?

»Оглядаючи історію України від її початків – читаємо у »Вступі« до »Української Історії« Ст. Томашівського –можемо легко догялнути три провідні ідеї в її розвитку. Вони ділають одночасно від найдавнійших часів, одначе не з однаковою енерґією у всіх моментах; раз перемагає один напрям, то знов инший.

»Перша ідея випливає з відвічного контрасту між культурно-лісовою і степово-луговою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобуваннє землі. Вона слідна однаково, коли культурне життє обмежалося на сам тілько чорноморський беріг й коли осередок культурної енерґії був на північнім заході. Боротьба зі степом переходить ріжні фази. До XIV в. вона, загалом беручи, дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIII в. закінчується вона перемогою над степом. Історична траґедія України в сьому, що сей великий перелім в історії східної Европи доконався вже після упадку державної самостійности України. У сій драматичній боротьбі бачимо два методи: воєнний і кольонізаційний. Перший був переважно уживаний в часах державного життя і виявив повну безуспішність своїх змагань. Що тільки підпертий масовою кольонізацією рішив остаточно довговікову боротьбу в користь культурного життя. В низовім козацтві маємо перехідний метод в отсій боротьбі.

»Друга ідея української історії випливає із політично-культурної суперечности Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремічности католицтва і православя; на них побудовані окремі культурні типи, західний – латинський і східний – византійський, із окремими зверхніми формами (азбука, календар і т. ин.). Політичний вислів сього контрасту маємо в національній боротьбі між народністю польською й українською. Боротьба сих двох народів виповняє цілі доби української історії, зокрема після упадку державного життя. Довговікова приналежність України до польської держави помагала що правда відокремленню й індивідуалізації українського народу від инших східно-словянських племен, та з другого боку боротьба із польсько-католицькою ассиміляцією розбуджувала і скріпляла культурні спільности зі Сходом. Синтеза в сім змаганню супротивних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру Українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну орґанічну цілість.

»В основі третьої історичної ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночи і Полудня, скріплений окремішностю расовою і культурною. Ся суперечність слідна від найдавнійших часів, одначе до національної самосвідомости прийшла вона найпізніше з усіх, бо щотілько у ХІХ в., після переходу більшости українських земель під панування Московщини. Так пізно – тому, що вона лагодилася чималим засобом обєднуючих сил, найбільше церковної орґанізації. Бо злука з Московщиною викликала противні речі, як було у Польщі. Політичне обєднання вело за собою й національно-культурне, натомість боротьба з сим останнім пособляла остаточному відокремленню від Московщини і зруйнуванню т. зв. загально-руського національного типу.

»Степ, Польща, Московщина – отсе трикутник історично-політичного розвитку України…

»У зрозумінню згаданих вище провідних ідей лежить і відкриттє мірила вартости (Wertmasstab) в українській історії. Все те, що ішло по лінії сих ідей – було позитивне, творче, корисне; все супротивне – неґативне, деструктивне і шкідне. Здобуваннє землі, відокремленнє від »руськости«, витвореннє окремої національно-культурної індивідуальности і здобуттє політичної самостійности – отсе орієнтаційні пункти для історика у розміщенню світла й тіни на його малюнку«⁸.

Такий загальний погляд Ст. Томашівського на минуле України. І зі становища такого погляду й написана ціла його »Українська Історія«.

Покищр маємо ч. І згаданої »Історії«, що обіймає старинні і середні віки, від VI в. перед Хр. до 1569 р. по Хр. Складається вона зі »Вступу«, пятьох »книг« і додатку з княжими родоводами. У »Вступі« йде мова про »Загальні основи української історії«: землю, людність, расу, мову, умови заселення України, культурні чинники, дух української історії й історичне мірило вартости. Книга перша говорить про »Чорноморські віки« (VI в. до Хр. – ІХ в. по Хр.), докладнійше: »Грецько-іранську добу« (VI в. до Хр. – ІІІ в. по Хр.) й »Україну в часі руху народів« (ІІІ в. – ІХ в.): книга друга про »Варяго-руську добу (800–1054)«; книга третя про »Боротьбу за Київ (1054–1200)«; книга четверта про »Першу українську державу (1200–1340)«; книга пята про »Боротьбу за українські землі (1340–1569)«. В кінцевім додатку подані родоводи Рюриковичів і Ґедиминовичів. Пригляньмося частині сій дещо ближче.

Як ми бачили вище, Ст. Томашівський дивиться на минуле України з трьох орієнтаційних пунктів, які й є головною основою всіх концепцій в його »Українській Історії«. Пункти сі: здобування землі, творення української нації і – як завершення обох – українська національна держава.

Поклавши в основу свойого нарису землю, Томашівський вкладає відповідний зміст передовсім у саме поняття предмету, про який говорить – у поняттє України. Україна в розумінню автора се Україна не історична ані етноґрафічна навіть, але Україна – ґеоґрафічна. »Як звичайно буває щодо всіх країв – каже він – можна у назву України вкладати неоднаковий зміст. Україна як зображення історичне не зовсім покривається з Україною у розумінню етноґрафічнім, а ще менше з ґеоґрафічним поняттям її. Відношення між ними можемо собі уявити як три подібні, одначе нервні площі, наложені на себе, як покривають себе обопільно тілько частинно: перша з них найменша, третя найбільша. Тілько в останнім, ґеоґрафічнім розумінню можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття продовж усієї історії«⁹.

Розуміючи Україну в поняттю ґеоґрафічнім, автор зупиняється найперш на її планетарнім положенню й історичних наслідках сього положення. Найважнійший факт тут се тісний звязок і залежність України від Чорного Моря, яке в українській історії відіграло рішаючу ролю.

»Планетарне положення України – читаємо в »Українській Історії« – вирішене Чорним Морем, яке сим способом стає ґеоґрафічною, політичною і господарською основою сеї землі. Доляж сього моря у всіх трьох напрямах – то передумова розвитку цілої України. Замкнутість Чорного Моря і міжконтинентальне положення його були причиною зловіщої залежности його значіння від тої сили, що володіла воротами його – Босфором і Гелєспонтом. З сього наслідки для України були дуже некорисні: бо окрім долин рр. Бога і Сяну, вона ціла, подібно як і велика частина середньої Европи, звязана своєю водною сіткою з Чорним Морем і мусіла ділити його долю. Не диво тому, що згаданому вище закуткови на заході, який належить до балтійського сточища, приходилось грати таку визначну ролю в історії України. Се й поясняє із другого боку, чому історично-політичне і культурне життя українського народу не держалося постійно головної артерії української землі – р. Дніпра. Ще менше судилося р. Дністрови; а вже рр. Бог, Донець і Кубань мають, задля довговікової мертвоти Чорного Моря, тілько дуже мале історичне значіння«¹⁰.

Та головна увага Ст. Томашівського звернена на історичні процеси, які – на його думку – є суттю української історії.

Отже передовсім на процес здобування українським племенем землі. Процес сей то довга і завзята боротьба двох полос української землі: лісу-ріллі і лугу-степу, осілої культури і кочового варварства. Се останнє, займаючи середину краю, довгий час переважало культурні сили, які йшли з північного заходу і з півдня, доки південна сила не лягла цілком в руїнах, оставляючи першій весь тягар боротьби. Отся північно-західна культурна область, що обнимада первісно тільки малий простір краю, й є найстаршою сценою політичного розвитку України. Згодом область ся і сцена чим раз більше поширювалися – аж до нинішніх розмірів.

»Образ племінного характеру України – каже автор – уложився щотілько в новійших часах, себто у XVIII і ХІХ вв. До того часу Україна визначалася великою перемінностю племінних, расових, язикових і культурних відносин, як жадна инша країна в Европі. З усіх сторін світа, від найдавнійших часів, напливали сюди ріжні племена, одначе мало якому вдавалося удержатися постійно на Україні. З головних племен, які бачимо тут на порозі історичних відомостей про Україну – іранських, фінських і тракійських – не бачимо сьогодні майже і сліду; не могли удержатися ні кельтійські ні ґерманські переселенці; з безлічи турецьких і турсько-фінських народів, які спинялися то довший то коротший час на Україні, заціліли тілько нужденні останки в Криму та прикаспійських степах; не вдержалися такі висококультурні народности як Греки й Італійці; одному тілько українському племени, яке посувалося помалу з північного заходу, вдалося перетрівати всі політичні й переселенські бурі та після тяжких зусиль і втрат здобути чорноморські береги й надати цілій Україні загалом одноцільний етнічний характер, уступивши тілько дещо з південно-західних окраїн Румунам, а з південно-східних Москалям.

»Отої етнічні перевороти в історії України вяжуться тісно з кліматично-ростинними обставинами землі, з тим, що більша частина її обнята лугом і степом, тереном довгі віки неприступним інтензивній осілій культурі. Справді, мало який краї має назву, яка своїм первісним поняттям висловлювалаб так вірно тисячлітню історично-культурну долю його, як саме Україна – на межах культури і варварства.

»Тому зрозумла річ, що сцена історичного життя України – каже автор далі – була дуже непостійна. Поминаючи ті часи, коли все культурне життя осередкувалося на берегах Чорного Моря, бачимо на порозі політичної історії України (ІХ в.) українські племена згуртовані у лісовій полосі на просторі між г. Карпатами і рр. Припятю, Сяном і Дніпром; головні пункти сеї території творять міста: Берестє, Перемишль, Коломия, Переяслав і Чернигів. У нутрі всеї площини лежать найстарші осередки політичного життя: Київ, Володимир і Галич; згодом оба останні злучилися у Львів, який побіч Київа вже від XIV в. творить головний центр національного розвитку України, ділячися або й чергуючися з Київом.

»Довгі віки українська людність не була в силі вийти на схід і південь із сих меж; надмір людности відпливав у південно-західнім та північно-східнім напрямі; луг і степ були в незломнім володінню кочовиків: Печенігів, Половців та Татар. Щотілько в міру упадку сих темних сил, спеціяльно останньої, посувається українська людність, а з нею й історична сцена, щораз дальше на південний схід. Вже у добі другої української держави (1648–1775) у круговорот політичного життя входять такі місця як Батурин, Гадяч, Полтава, Запорожже (Катеринослав – Олександрівське), Умань, Ярослав, Камянець, щоби в найновіших часах, у сучасній добі, дійти до Харкова, Катеринослава, Одеси, Черновець, Сигота й Ужська«¹¹.

Другий історичний процес, на який Ст. Томашівський звертає спеціяльну увагу, се процес творення української нації.

»У процесі творення народностей – каже автор – ділають дві протилежні сили: одна розділює, друга звязує поодинокі частини. Як через територіяльне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі части язиково, расово і культурно, так через політичну одність і спільність культурного розвитку затираються окремішности і витворюється одноцільний національний тип висшого ряду. Обі сили-ідеї підняли і на Сході, між словянськими племенами, обопільну боротьбу; бачимо її від найдавнійших часів до найновійших; перевага хитається то в сей то в той бік, доки не перемогла ідея відокремлення: східнословянська або »руська« ґрупа розпалася остаточно на окремі новочасні народности: українську, московську, білоруську. Прослідити отсей процес відокремлювання (діференціяції) й обєднювання (нівеляції) зі становища політичних сил – отсе одно з головних завдань отсього нарису«¹².

І автор соідить за ним від самого зараня української історії.

»Коли сьогоднішеі ріжниці між словянськими народностями на сході Европи є витвором довговікового історичного процесу – каже він – то на порозі їх історії годі поважно говорити про дві або три »руські народности«, тільки про 9 чи 10 словянських племен. Ріжниці між ними мусіли бути невеликі, язикові певно найменші, а більше расові і культурні. Найвище культурно стояли Поляни, далі ільменські Словіни і Дуліби, як близше звязані з осередками міжнародньої торгівлі. У Полян окрім сього полишилися очевидні сліди ґотської й іранської культури.

»Основою української народности були три племена між Сяном і Дніпром: Дуліби, Деревляни і Поляни. Що до сіверської людности, то вона етнічно стояла мабуть ближче Полян як Радимичів і Вятичів, одначе сьогоднішні Українці в Черигівщині ледви чи не прямі нащадки Сіверян, скорше здобуток пізнійшої кольонізації західно-українських племен, подібно як уся українська людність в луговій і степовій части України«¹³.

Та від основи української народности до української нації ще доволі далеко. Треба було ділання цілого ряду історичних факторів на протязі цілого ряду століть, щоби на сій основі викристалізувалася виразно українська національна індивідуальність. Фактори такі були: політичні, культурні, економічні. Автор підчеркує передовсім політичні фактори. Тим не менш одначе признає велику вагу й иншим факторам.

В процесі творення української нації переломове значіння мало здобуття українською галузю східного Словянства політичної самостійности. Мало се місце у факті повстання після остаточного розпаду старої Варяго-Руської Держави, що була спільною для всіх трьох руських народностей, нової т. зв. Галицько-Волинської Держави, яка обіймала вже тільки українські землі й яку автор уважає першою українською державою взагалі.

»Історичне значіння Романа, »самодержця і царя всеї Руси« – читаємо в »Українській Історії« Ст. Томашівського – величезне. Він був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля, що відокремилася від загально-руської держави перед більше як 100 літами. Сим способом давня руська держава розпалася на дві частини, які стали підставою для витворення двох окремих народностий. Очевидно, що се було сполучене з повним занепадом Київа, який уже від довшого часу не мав ніяких умов бути політичним осередком східної Европи: він став перехідним простором, на якім стиралися впливи двох нових осередків Галича і Суздаля. Київ не був у силі сповнити найважнійшого свого завдання – здобути українські луги і степи, тож мусів відступити свою ролю иншим. І дійсно тілько з Галичини і Волині могла початися офензива на схід, якої початки бачимо вже за Ростиславичів. Роман зрозумів се завдання першої загально-української держави й одною із головних цілий уважав боротьбу з кочовиками, для яких був »львом, рисом і крокодилом«¹⁴.

Оповівши історію Галицько-Волинської Держави, автор дає при кінці таку її оцінку:

»Тілько сьогодні можемо оцінити по заслузі історичну вагу першої української держави і всю велич шкоди ізза її упадку. Була се перша чисто українська політична орґанізація, яка у хвилі найбільшої могутности обіймала 9/10, а під кінець істнування ¾ залюднених просторів України. Вона охоронила Україну від передчасного поневолення й асиміляції з боку Польщі; розриваючи династично- і церковно-політичні звязки з Московщиною, спинила на довгі часи початий у ХІІ в. процес творення нової політичної нації зі словянських і фінських складників над Волгою й дала змогу слабшим українським племенам виробляти власну національно-політичну і культурну індивідуальність; відкриваючи західно-европейській культурі вступ на наші землі, вплинула на переображеннє одностронної і виключної культури византійської та на охорону европейського духа від такого проникнення монґольським, як се сталося в Московщині. Західній Україні, в її довговіковій боротьбі з польським натиском на схід, дала ся перша загально-українська держава величезний запас матеріяльних й ідеальних сил, не тілько задля удержання історичного стану посідання, а й для здобуття величезних просторів на сході в користь українській народности. Одним словом – без української державности XIII і XIV в. годі подумати собі сучасну нам національно-політичну і культурну, вчасти й язикову самостійність України серед Словян«¹⁵.

Отсим високим цінуванням Галицько-Волинської Держави XIII–XIV вв. як першох національної української держави взагалі і як підстави для витворення української нації Ст. Томашівський відріжняється від усіх дотеперішніх українських істориків, що чи то під впливом російської історіоґрафії чи із-за недоцінювання ідеї української державности і нації на сей бік не звертали належної уваги¹⁶.

ІІІ.

Коли Ст. Томашівський в обговореній вище праці дає між ин. історію української держави княжих часів, то В. Липинський в праці п.з. Україна на переломі 1657–1659 дає нам історію української держави пол. XVII ст. – за гетьмана Б. Хмельницького.

»Україна на переломі« була надрукована вперше в значно коротшій редакції польською мовою п. з. Dwie chwile z dziejόw porewolucyjnej Ukrainy в збірнику »Z dziejόw Ukrainy«, присвяченім памяти В. Антоновича, П. Свєнціцкого і Т. Рильського, й виданім під редакцією автора в 1912 р.

»Додержуючись принципу Драгоманова, що мова слуга а не пан людини – каже автор у »Переднім слові« – я свідомо й нарочито вживав польської літературної мови для швидкого й ширшого поширення української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхетських, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости здібного хліборобського українського класу. Особливо бажав я зазнайомити своїх сусідів і найблизчих мені по крови й вихованню земляків з тими епохами нашої історії, коли предки наші над будуванням власної держави працювали. Найважніща з тих епох се Хмельниччина. Її науковому дослідженню, пізнанню історичної правди тих героїчних часів, з котрих виросло все наше сучасне життя і без зрозуміння котрих не можна розуміти сучасности – присвячена більшість моїх історичних студій, в тім числі і студія понизча. Надрукувати ту студію в 1912 році польською а не українською літературною мовою я вважав тим більше доцільним, що тоді вся т. зв. »свідома« частина української нації (з виїмком одиниць і »Галичан«), вживаючи української літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, звязаних з питанням власної української державности, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або-ж, в найкращім разі, абсолютно байдуже. Доказом між инчим тієї повної байдужности може служити й той дрібний факт, що мої історичні праці, друковані по польські, – в котрих на підставі звісних вже і в ріжних архівах мною знайдених нових документів, аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання – не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодня сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись звязаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й траґічних помилках здобули та оставили нам наші предки«.

А далі: »Сей третій том моїх історичних студій єсть продовження тому І-го, в котрім аналізована участь української шляхетської верстви в Хмельниччині, і тому ІІ-го, де в моноґрафії про одного з найвидатніщих Хмельничан – полковника Станіслава Михайла Кричевського – представлені перші роки постання. Всі ці студії були вступом і підготовкою до ширшої »Історії України«, котру я почав було писати перед війною по схемі дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіоґрафією і з більшою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно деструктивних, а до мужніх та орґанізаційних прояв історичного життя нашої нації. Алеж вся моя бібліотека й рукописи згоріли підчас погрому разом з хатою в моїм хуторі – Русалівських Чагарах на Уманьщині. Не знаючи, чи зможу вже задуману мною »Історію України« написати, деякі її дані й висновки використовую тепер, поширивши значно оцю мою студію в порівнанню з її першим, польським виданням«.

Я нарочно навів значну частину »Переднього слова« В. Липинського дослівно. Бо вже »Переднє слово« характеризує дуже виразно автора як історика згл. його книжку.

Та пригляньмося ближче самій книжці В. Липинського.

Починається вона публікацією текстів двох документів: І. Присяга їх милостивих панів шляхти пинської, дана Гетьману Богдану Хмельницькому 20 червня 1657 р. і ІІ. Забезпечення, дане Гетьманом Богданом Хмельницьким шляхті повіту Пинського 28 червня 1657 р.

»Що означають ці документи? – питає автор. На якому ґрунті повстав вічний союз між католицькою вже тоді в своїй більшости шляхтою Пинського повіту і православним Гетьманом Війська Запорожського? Яке політичне і соціяльне тло того акту?«

І відповідає:

»Наша дотеперішня історіоґрафія, розвичаючись під впливом трьох чинників: ідеольоґії державности російської, ідеольоґії державности польської і національно-культурної демократичної і недержавної ідеольоґії української не дає відповіди на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи инакше ідеольоґічно обмеженого, досліду нашої минувшини.

»Отже і цей факт союзу і злуки неправославної шляхетської верстви з Військом Запорожським не міститься в рамках ані суто-правосланого »возсоединенія Руси«, ані »некультурного, антипольського, антишляхетського і антидержавного козацького бунтарства«, ані скромних »культурно-національних демократичних українських замагань«. І тільки основно визволившись з накинутого нам під час нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець, – тільки освідомивши собі весь розмах нашої історії, широкі державні, орґанізаційні замисли предків наших, ми зможемо зрозуміти поодинокі діла тих предків, згідно з правдою – науково – оцінити поодинокі факти нашої минувшини. Історичним коментарем до двох вище наведених документів, аналізом зафіксованого в них історичного факту з точки погляду державно-орґанізаційних змагань української нації в XVII-ім століттю, мають бути дальші розділи цих заміток«¹⁷.

І в дальших розділах своєї праці В. Липинський дає цілу моноґрафію про гетьмана Б. Хмельницького – від першого виступу його в 1648 р. аж по кінець його життя, 1657 р. Моноґрафія ся й становить першу частину згаданої вище ширшої моноґрафії п. з. Україна на переломі 1657–1659.

Про гетьмана Б. Хмельницького і про Хмельниччину істнує вже в українській історіоґрафії велика література. Від старої моноґрафії М. Костомарова¹⁸ починаючи і на працях проф. М. Грушевського¹⁹ кінчаючи. Та моноґрафія В. Липинського вибивається з поміж неї дуже замітно на перший плян. Вибивається передовсім своєю концепцією Великого Гетьмана й великої української революції пол. XVII ст. Концепцією – наскрізь державницькою. Справді Б. Хмельницький В. Липинського се не Б. Хмельницький дотеперішньої української історіоґрафії, що тільки мстить за кривди свої й українського народу Польщі, а відчаливши від польської Сциллі, попадає знова в моковську Харибду. Б. Хмельницький В. Липинського – се свідомий будівничий Української Держави, що йде до наміченої мети постепенно одначе з залізною енерґією і великим розумом. І який мету сю вповні осягає.

Державницькі замисли і змагання замітні в Богдана Хмельницького дуже виразно вже в самім початку повстання. »Думи про се – каже В. Липинський були у самого Гетьмана й найбільшого гуртка його помічників віддавна. Без сих, як казали сучасники – »шалених дум« – ґрандіозне діло Хмельницького було б психольоґічно неможливе. Вже своїм союзом з Татарами в самім початку повстання Хмельницький надав йому виразні прикмети »державної зради«, котра раніше чи пізніше до повного сепаратизму мусіла б довести. І коли замість того, в протязі пятьох літ, ми бачимо уперто повторювані угоди з Польщею, То факт сей мав глибші соціяльні й політичні причини, котрі поза самим Гетьманом Хмельницьким лежали. Зводяться ці причини головним чином ось до чого: 1) степова неграмотна козаччина і такеж неграмотне селянство – які в перших часах повстання головну ролю грали – витворити самі з себе власної сепаратистичної державної ідеольоґії не могли; 2) пізніші творці й виконавці цеї ідеольоґії – шляхта українська і городове міщанське козацтво – за малу ще в верстві козацькій в першій добі постання вагу мали для того, щоб вже тоді свої сепаратистичні пляни перевести; 3) монархічна реакція проти демократичних оліґархів, яка творила головну політичну суть (побіч. розуміється, національно-реліґійних і соціяльних стремлінь) повстання, не могла прибрати українських державних форм доти, доки особа монарха, чи взагалі самодержця, в розумінню народніх мас, поза Україною стояла; 4) Хмельницький, котрий »з волі Божої став самовладцем і самодержцем руським«, ще не встиг в очах свого народу здобути потрібної віри в ці свої великі, сказані ним в момент побіди (1648 р.) слова. Тому сепаратизм Гетьманський в добі автономізму має характер конспірації. Ці таємні зносини Хмельницького з Султаном турецьким, Князем семигородським, Царем московським і т. д. – про котрі очевидно говорять нишком по цілій Україні – крок за кроком ведвертають повільну, тяжку думу народню від особи далекого й милостивого, »панами« тільки поневоленого, польського короля. Вони так само крок за кроком все побільшують в народній уяві саму постать і її могутність – розмовляючого як рівний з ріжними монархами – Богом Україні даного Гетьмана Богдана«²⁰.

Як відомо, остаточний розрив з Польщею наступив в останніх місяцях 1653 р. І тепер стало перед Гетьманом у всім своїм зрості питання: яким шляхом іти до остаточного визволення?

Досі у всіх козацьких конспіраціях головна роля припадала найтіснішими інтересами з Україною звязаному її сусіду – Туреччині. Та не вважаючи на дипльоматичні успіхи дотеперішньої туркофільської політики, вона не могла стати основою в державній емансипації України. З двох причин: 1) відвічний реліґійний антаґонізм двох світів – християнського та мусульманського і 2) несталість й непевність турецьких васалів – Татар, котрі – знаючи добре, що для них скріплення України несе – все козаків у рішучу хвилю, як під Зборовом, під Берестечком, під Жванцем, в найгірший спосіб зраджували.

І саме тоді в Гетьмана і в його помічників виринув новий, наскільки великий, настільки ризикований плян. Сея плян був : розвалити Польщу й Крим при помочи Москви і – замість під іновірним султанським – під одновірним царським протекторатом українську державу козацьку збудувати.

Так прийшло до Умови в Переяславі 1654 р.

На переяславську умову – каже автор – ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної переяславської леґенди: про добровільне »прилучення« України до Москви. А власне треба виразно відріжняти сі дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська леґенда повстала підчас руїни козацької державности, сучасні ж свої ідеольоґічні форми прибрала вона щойно по полтавським погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. Шукання в переяславській умові основ переяславської леґенди се безцільна схолястика, захоплення котрою пояснюється просто тим величезним впливом, який пізніще Москва в нашій історії відограла. Бо хто хоче утожсамити переяславську леґенду з переяславською умовою й бачити в умові леґенду про добровільне »возсоединеніе Руси« – мусить перш за все доказати, що Гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщі в імя прилучення України до Москви і що переяславська умова являється тільки формальним закінченням, послідним скріпленим на папері актом отого ним задуманого діла! Але ж, розуміється, ніхто не може доказати того, чого не було. А раз Б. Хмельницький не підіймав повстання проти Польщі в імя і в намірі прилучення України до Москви, то ясно, що його умова з Москвою в 1654-ім р. була таким самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України з під Польщі, якими були всі його попередні такіж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною. Практична ціль того союзу була така сама, як і ціль союзів попередніх. В боротьба з Польщею цар заступив місце султана й тільки. Ставши протектором України, він мав її дати мілітарну поміч проти Польщі і за сю поміч мав діставати від України певну щорічну грошеву данину таку саму, яку діставав за свій протекторат султан в Семигороді, в Молдавії, в Волощині. І угода з царем робиться по тим готовим взірцям, по яким і робилися до того часу умови України в справі протекторату з султаном²¹.

Як мілітарний союз проти Польщі й Татар, забезпечений формою протекторату, – каже автор дальше про Переяславську Умову – вона зовсім ясна. Але дальші політичні цілі обох сторін, котрі її заключали, були абсолютно ріжні й тому зразу для кождої сторони взаїмно неясні. Ця ріжниця політичних цілей, з котрими Україна і Москва до умови приступали, виявляється вже формально у всіх переговорах, у всіх актах, а показує себе виразно на ділі зараз же на другий день по заключенню умови.

Дальші події виказали незабаром всю хиткість політичної умови, котру обидві сторони инакше – кожна по свойому – хотіли розуміти. Конфлікт московсько-український був неминучий і він почався зразу ж по затвердженню переяславської умови. І закінчився – розривом з Москвою. Розрив сей наступав після заключення між Москвою і Польщею мира у Вильні у вересні 1656 р.

Головною метою плянів Гетьмана тепер стає: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви, відобрати від Річипосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад держави Козацької України, визнаної і переяславським трактатом, ще не війшли, зробити нешкідливим для України татарський Крим, і врешті, здобути міжнароднє признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідственність перховної влади в новій Українській Державі. Все се разом означало забезпечення й уґрунтовання державної незалежности України – і се було те завдання, якому великий Гетьман віддав усю свою кипучу енерґію, всю свою фанатичну впертість і весь свій богатий досвід послідніх літ свого життя²².

Оглядови змагань Б. Хмельницького в сім напрямі й посвячені дальші сторінки праці В. Липинського.

Забезпечення зі сторони Москви, Польщі і Криму мала дати Україні новоповстала тоді на Сході Европи коаліція держав, до якої входили: Україна, Швеція, Прусія, Семигород, Молдавія, Волощина і Литва й яка звернена була безпосередно проти Москви з одного боку і проти Польщі та Криму (посередно через Крим зачіпала вона також інтереси Туреччини) з другого. Коаліція ся, в якій по великих трудах удалось гетьманській дипльоматії забезпечити собі один із перших рішаючих голосів, поставила зразу нову ДержавуУкраїнську на становище держави не тільки абсолютно суверенної, але й держави, що веде свою окрему виразну політику²³.

Дальшою справою, яка дуже займала Гетьмана Б. Хмельницького й якій він надавав великої ваги, се була справа відібрання від Польщі тих північно-західних українських земель, які ще до його Української Держави не належали.

»Одинаковою точкою незгоди в шведсько-українських переговорах, що велися на протязі 1656 року, – каже автор – була справа »руських земель« Річипосполитої. До цієї етноґрафічно української, але ще не козацької території, мав претенсії король шведський і по части – за йогож намовою – князь семигородський, а одночасно Гетьман цих земель нікому й у ніякім разі уступати не хотів. Справа ця розбила була вже зовсім налагоджене заключення шведсько-українського договору в січні 1657 р., коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигрина готовий проєкт союзу (projectum foederis). Хмельницький, довідавшись, що король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не хотів навіть говорити. Переказавши через писаря ґенерального Виговського, що він мусить мати »всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Вислу« – зарядив Гетьман одночасно послам сказати, що коні для них в дорогу вже готові… Але нещабаром поспіла до Чигрина звістка, що Карл Ґустав дає згоду на всі територіяльні жадання Гетьмана і шле на Україну нового »великого« посла, уповноваженого заключити і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно 10 квітня виїхав від короля в Україну відомий шведський дипльомат Ґюстав Лілієнкрона й у червні він прибув до Чигрина. Карл Ґюстав жадав від Хмельницького заприсяженої »ассекурації« на ті польські краї, які він відповідно до умови з Курфістом бранденбурським хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщі в числі 20–30 тисяч козаків, не рахуючи тих, що вже послані були на поміч Ракочому.Взамін за це Гетьман мав дістати всі »руські землі« Річипосполитої і південну Білорусь по Смоленськ. Ця послідня умова, разом з попередніми, заключеними між поодинокими державами коаліції, означала повний розділ Польщі, »будто Коруна Польская и не бывала«, як доносив спішно цареви московський посол на Україні – Бутурлін²⁴.

Вкінці справа, до якої старий Гетьман привязував тоді найбільшу вагу – справа признання і затвердження наслідником його сина Юрія – мала нарешті також дійти до бажаного кінця. Уґрунтування – в формі наслідної князівсько-гетьманської верховної влади – суверенітету й незалежности Української Держави мало стати доконаним фактом. В квітні 1657 р. відбувся бучний зїзд усеї старшини козацької в Чигрині, на який – як оповідає свідок того зїзду посол австрійський Парчевич – самих тільки полковників прибуло 26. Зїзд сей одноголосно затвердив наслідником шіснацятилітнього сина гетьманського Юрія. Усі сусідні держави сей державно-династичний акт визнали офіціяльно. Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семигород, Молдавія й Волощина признали молодого Юрія законним наслідником гетьманським²⁵.

Зясувавши процес державного унезалежнення України з військового і дипльоматичного становища, автор переходить дальше до розгляду внутрішньої політики Б. Хмельницького – процесу формування, консолідації й дозрівання Української Нації.

В першій добі постання головну ролю грає степова, низова, запорожська козаччина, яка при всій своїй становій зорґанізованости, до державної творчости й обєднання коло себе в державу цілої нації ще не була здатна, завдяки хоч би своїй низькій національній культурі і – в порівнанні до високої цивілізації північно-західних українських земель – своїй степовій примітивности. Перші роки повстання ще замало инших культурних елємєнтів у козаччину ввели, замало її перетворили і знаціоналізували. Але при тім усім вона булаодинокою вертсвою, на якій Гетьман і його помічники могли спертися. І тому політика гетьманська в першій добі повстання мусіла обмежуватись до того, щоб примітивні, цілій козацькій масі зрозумілі її станові інтереси в польській Річипосполитій забезпечити, тим козаччину скріпити і, виставляючи загально-національні гасла, під вплив і провід козаччини – а через неї під свою владу – всі инші верстви української нації піддати²⁶.

»Низова, дійсно запорожська козаччина, що в першій добі постання головну ролю грала, – каже автор – боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. По корсунській перемозі вона не хоче йти далі »на волость«. Скликана толді Гетьманом рада козацька гуде, щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю, коли не буде мира і звідти переговорювати з Річипосполитою і з Турками. Гетьманська залізна рука веде її далі. Але під Пилявцями, на передодні рішучої перемоги над Річипосполитою, побачивши всю силу й богацтво війська польського, »чернь козацька вже хотіла старшину видати й милосердя просити«. І поваливши навіть Річпосполиту, козацтво хоче, щоб »король королем був« – тільки не таким, як давніще »в неволі у шляхти«, а щоб він »був вільний, щоб стинав шляхту, дуків і князів…«

»Чотири перші роки повстання – читаємо далі – бореться Гетьман не тільки з польською Річпосполитою, а й зі своїми степовими січовиками. Він хоче визволити »всю Русь«, про яку йому безнастанно говорить духовенство, шляхта й міщанство, – а запорожці претендують тільки на маґнацькі землі й на королівщини »на Україні«. Гетьман обурюється перед польськими послами в Переяславі, що Потоцький »на Бар, на його власне місто« напав, на його Поділлю кров християнську проливає, і мріє він про »своє князівство по Львів, Холм і Галич«, хоче »Ляхів за Вислу загнати«, а низова козаччина найдалі »по Случ« уважає можливим поширити границі Запоріжжя…

»Ця низова козаччина тільки в маґнацьких та королівських »українних« землях свої »уходи« мала: звіря й рибу ловила, пасіки розводила, численні табуни коний, волів та овець випасала. З того всього вона ріжні податки маґнатам, орендарям і старостам королівським платила. Тепер цих маґнатів та орендарів позбувшись, вона тільки на цих землях може й хоче користуватись добутою волею. Тільки на цих землях вона може завести свій общинний устрій »запорожський« з щорічними переділами уходів, з нерозораними степами, що, неподілені на плугові гони, не до поодиноких хліборобів, і всі до всіх разом козацьких полків, сотень і курінів належать.

»В північно-західній Україні: на Волині, на Поділлю, на Підлящу, в Галичині коло Львова, одно слово »на Руси« бачить козаччина низова поділ розораної землі під впливом хліборобської культури і бачить тодішню форму хліборобської культури: господарку фільваркову, шляхетську. Алеж це для неї устрій ворожий і більш небезпечний, ніж були урядники маґнатські. Ці тільки безправні податки й повинности з козаччини стягали, самого верстака її праці – уходів, гонів і випасів – не  зачіпаючи. Пануванняж плуга грозить їй »занапащенням степу широкого, краю веселого«, грозить повною руїною для її ловецької та скотарської общинної господарки. Власне проти завойовань того плуга підняли низові запорожці повстання. Реєстровик, покозачений шляхтич Хмельницький, утік з волости на Запоряжжя, бо йому його власний хутір, коли він розорав його, засіяв і в дохідну хліборобську культуру привів, зажерлевий маґнатський слуга відібрав. Але запорожці вийшли разом із Хмельницьким та Татарами із Зпоріжжя на волость не тільки за тим, щоб того слугу маґнатського викинути, але заразом також, щоб усяке поширювання хуторів, усяке розорювання степу припинити. Тому вони підняли всю »чернь« українську і Тогай-бея присогласили, щоб шляхту знести й усю хліборобську культуру на Україні зруйнувати. І тому то вони не можуть прилучати до Запоріжжя хліборобської шляхетської »Руси«: хай вона собі »за лінією козацькою« буде і хай тільки той король, що візьме тепер під свою оборону вірне йому Військо Запорожське і не пустить на його королівські й запорожські землі ані жадного шляхтича та маґната, дасть цій Руси однакові права в своїй »польській«, не козацькій, а хліборобській шляхетській Річипосполитій. Ось які були економічні підстави козацького автономізму, політики низового Запоріжжя, що розвалило Річпосполиту, але не бувши в стані нічого кращого від неї, або принаймні рівного їй на тім порожнім місци збудувати, вклонилось у ноги позбавленому війська королеви і вернулось назад у свої степи, на свої уходи.

»Щойно сформування і перемога на Україні осілої, хліборобсткої, а разом з тим військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщі Української Держави. Держава Українська могла бути збудована тільки силою, яка внутрі змогла побороти степове руїнництво і перевести економічно необхідні завоювання плуга, а зовні змогла противоставити на европейський лад зорґанізованій політичній силі польській, на такийже лад зорґанізовану політичну силу українську. Тою силою стало нове, зеврепеїзоване, осіле Військо Запорожське«²⁷.

В який спосіб виросло й окріпло воно?

Перш за все – відповідає автор – територіяльне поширення політичної влади козацької на цілу тодішню »Україну« – воєвідства Київське, Брацлавське й Чернигівське – ввело в ряди Війська Запорожського масу хліборобського землевласницького елементу, як реєстрового »городового« козацького, так і близького до реєстрового козацтва елєменту щляхетського. То була перша стежка, якою війшла в козацьку Україну і в козацьке Військо Запорожське европейська хліборобська цивілізація, оперта на римськім праві індивідуального володіння землею.

Другою – були надзвичайно численні маєтки церкви православної. Частина їх за польського панування перейшла – неправно, як думали православні – в руки церкви уніятської, а навіть церкви римської й іноді в руки приватних осіб. Тепер, коли перемогло повстання й »боротьба за віру православну« скінчилася тріюмфом, першою річю було сконфісковані маєтки назад церкві православній повернути, решту, що були в її володінню, за нею закріпити, і нові, поконфісковані у вигнаних повстанцями дотеперішніх властників, їй надати. Сі маєтки здаються в оренду шляхті православній, яка й побільшила число тих, що в козацькій Україні творчу цивілізацію европейську, культуру плуга й державний порядок репрезентують…²⁸

Таким чином зростала в силу ї значіння на Україні осіла, державно-творча хліборобська верства.

»Але її зріст – каже автор – віщує низовому Запоріжжю біду. Коли по зборівській умові число шляхетського хліборобського елементу на Україні зразу значно збільшилося, на Січи закипіло. Якийсь невідомий нам з назви запорожець задумав підняти проти Гетьмана повстання. Горючого матеріялу ще так богато на Україні і вся вона кипить ще тою стихією, що її вивів з берегів сам Хмельницький. І коли йому при допомозі тієї стихії, при допомозі правої руки козацтва »черні« української вдалось повалити Річпосполиту, то чомуж тепер при їїж допомозі не можна повалити самого Гетьмана. Тим більше, що тепер – як думають нові репрезентанти »черні« – він сам, шляхетський син, із шляхтою злигався і знов на народ старе ярмо накладає. Для кождого революціонера, що при допомозі народніх мас знищив старий державний лад і думає новий будувати, мусить наступити такий критичний мент. Його ж зброєю проти нього самого все захоче покористуватись конкурент. наступив критичний мент і для Ьогдана Хмельницького.

»Але він був уже занадто покозачений на те, – каже автор далі – щоб свого козацтва й товариства низового не знати. Це не був, як більшість наших провідників нації, мягкотілий вожд, що запобігає ласки й любові народної, в глибині душі цим народом до краю погорджуючи. Гетьман поважав свій народ не менше ніж себе – його Гетьмана – і до ніяких попускань тому народові, во імя його поблажливої любови і погордливої вирозумілости, він по правді своїй не був здатний. »Тому, котрий на Запорожжю проголосив себе гетьманом – писав у марті 1650 р. до короля воєвода Кисіль – приказав Хмельницький шию урізати і збирається на Запоріжжя, щоб ускорінити кубло свовільства та вірною й певною старшиною Запоріжжя обсадити. Полковникам наказав гряниць пильнувати і до бунтів ніяких не допускати«. Тому Січ, яка потім буде підчас великої Руїни колотити Україною, тепер за Хмельницького перетворюється в погряничну твердиню на татарській межію Тому перестає вона грати за його панування будь яку політичну ролю. І це був національний тріюмф Гетьмана не менший від тріюмфу київського. І був це удар для польської держави більший від удару пилявецького.

»Тільки спираючись на городову, осілу хліборобську Україну, зміг Гетьман приборкати анархічне низове Запоріжжя і вірною та певною старшиною його обсадити. Тільки спираючись на цю саму силу, зможе він визволити »всю Русь з неволі лядської«, повалити остаточно на землях українських польську державу. Збільшувати цю силу, приєднуючи до осілого реєстрового козацтва й покозаченої шляхти все нові співзгучні їм українські елєменти і виривати з під ніг Річипосполитої той ґрунт, на якому вона »на Руси« держиться – ще непокозачену »руську« шляхту: ось завдання, яке ставить собі Гетьман після того, як першою перемогою над внутрішньою анархією він заклав перший камінь в основу будови Української Держави«²⁹.

Пляни про державну незалежність України йшли у Гетьмана Б. Хмельницького з твердим і непохитним проведенням в життє принципу абсолютистичної і наслідної гетьманської монархічної влади. Бо тільки така влада була в стані – на думку автора – державу українську збудувати і вдержати.

Така в найголовніших рисах постать Б. Хмельницького у представленню В. Липинського. Як дуже ріжниться вона від постаті, яку представляла нам досі нова українська історіоґрафія!…

»Хмельницького розуміли в нас доти – каже автор – доки жива ще була сотворена ним козацька державна аристократія³⁰. Розуміли його наші козацькі літописці, мемуаристи, історики… Для сучасних українських поколінь він став далеким і чужим. Став якимось театральним »батьком козацьким«, який від инших таких же »батьків« ріжниться тільки тим, що ті воліли під царя турецького або короля польського, а він під царя Московського, православного³¹.

»Тільки повна пізнійша денаціоналізація, – каже далі автор – повне здеклясування і відірванність від реального життя всієї грамотної, думаючої частини української нації, тільки повне знищення нашої національної аристократії Війська Запорожського, а разом з нею знищення і самої нації – стали причинами того факту, що історична роля Гетьмана Богдана Хмельницького тепер у нас незнана й призабута. Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш ґеніяльних державних мужів Східньої Европи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний »Великим« Петро зробив у пятьдемять літ пізнійше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки европеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленню московське море. А Богдан Хмельницький творив нову европейську державу і відбудовував націю серед гуркоту падаючих румовищ старої, ниже розваленої Річипосполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західню культуру на Україні в обличу постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу – і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі ріжниці протилежних цивілаційних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою³².

»Перемога плуга над нерозораним степом – читаємо вкінці – це була стихійна, економічна конечність. Велич і ґеніяльність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихійним економічних процесом, з живою хліборобською »городовою« Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української звязати. Збудована Хмельницьким хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недотепними наслідниками і здавлена ланцюгами московської держави, буде ще сотню літ пізніще крок за кроком степ для плуга й для культури здобуваючи, уходицьку нехліборобстку Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніща траґедія національна. не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею европеїзації Козаччини а з нею й цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з леґіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніщі »руїнники« українські цого велику ідею на европеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, в супереч бажанням Великого Богдана, звяжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, звяжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарством«…³³

IV.

Як було зазначено вже на самім вступі, метою отсього бібліоґрафічного звідомлення є: звернути увагу на нові історичні концепції, яуі оба згадані автори вводять в українську історіоґрафію, а які рсервер ріжняться від історичних концепцій, що панували досі в новочасній українській історіоґрафії.

Які концепції панували досі в новочасній українській історіоґрафії, се бачили ми дужк наглядно на вступі. Ставлення матеріяльних інтересів вище ніж інтересів національної держави, виправдування з того титулу всякого руїнництва, а навіть його ідеалізування – отсе основні риси згаданих поглядів. Таких понять, як поняття нації, історіоґрафія наша ще не знала.

Вже від давна відчували в нас потребу ревізії дотеперішніх наших поглядів на наше минуле. І від часу до часу появлялися в нас навіть більші чи менші проби такої ревізії. Згадати хочби П. Куліша й М. Драгоманова, які більш чи менш широко, більш чи менш глибоко і різко, прикладаючи ріжні критерії, брадися до такої операції (пор. нпр. їх критичні погляди на українську анархію ХІІІ–XVIII вв.). Та всі ті проби мали місце тільки »між иншим« і більшої уваги на себе не звернули. Ще найбільш систематично і з найбльшим розмахом виступив був у сій справі П. Куліш. Та форма, в якій виступ сей мав місце, вже з гори пересудила відношення українського громадянства до »єретичних« поглядів Куліша.

Перші, що взялися за таку ревізію у всеукраїнськім масштабі і виставили зовсім нові концепції цілого нашого минулого, се Ст. Томашівський і В. Липинський.

Концепції їх мають за основу три вугольні камені: 1) землю, 2) націю і 3) державу.

Здобування Української Землі, творення Української Нації й будування Української Держави – отсе орієнтаційні пункти, з яких оба аватори розглядають українську історію, критерії, які прикладають при оцінці поодиноких історичних фактів і цілих історичних процесів.

Розглядаючи з такого становища українське минуле й прикладаючи такі критерії при його оцінці, вонидуже старанно і дуже різко відділяють в ньому чинники конструтивні, позитивні, творчі від чинників деструктивних, неґативних, руїнницьких. Конструктивні, позитивні, творчі і деструктивні, неґативні, руїнницькі – в здобуванню Україною Землі, формуванн. Української Нації й будуванню Української Держави.

Поклавши одною з основ своїх концепцій землю, оба автори кажуть і підчеркують у своїх працях з того погляду богато такого, на що не звертала досі належної уваги або на що дивилася зовсім инакше дотеперішня наша історіоґрафія.

Вже само поняття слова »Україна« у Томашівського инше, як у дотеперішніх українських істориків і в загалу українського громадянства. »Україна« Томашівського се не Україна етноґрафічна тільки, як вузко розуміє її ще нині українознавство. Се Українська Земля у всій своїй ґеоґрафічній цілости, без огляду на етноґрафічний характер поодиноких частин сеї ґеоґрафічної індивідуальности. Наслідком такого розуміння поняття »Україна« є сильне підчеркнення згаданим автором великої ролі Чорного Моря в історії України.

Ще сильніще оба автори підчеркують вагу здобування землі українським народом. Так Томашівський звертає особливу увагу на велике значіння, яке має в історії України боротьба українських племен зістепом у Х–ХІІІ вв., так Липинський признає рішаючу просто ролю у боротьбі українського плуга зі степом у XVII ст. І з того становища оцінюють вони, позитивно чи неґативно, всі ті чинники, які відіграли в сих боротьбах активну ролю. Як зразок такої оцінки може послужити нпр. різка неґативна оцінка Липинським ролі Запоріжської Січи.

Друга головна основа історичних концепцій обох згаданих авторів: формування Української Нації – спричинила так само спльне підчеркування ряду історичних фактів і процесів, яких не підчеркувала зовсім або тільки дуже слабо дотеперішня українська історіоґрафія.

Так Томашівський підчеркує дуже сильно суто український характер Галицько-Волинської держави XIII–XIV вв. у протиставленню до загально руської Київської Держави ІХ–ХІІІ вв. Так Липинський підчеркує наростання за Б. Хмельницького нових українських верстов, без яких український народ не міг стати нацією у повнім того слова значінню. Так Томашівський підносить велике значіння, яке для формування української нації мала сепарація українських земель від великоруських після розпаду Київської Держави. Так Липинський признає велику ролю, яку у згаданім формуванню відіграла західна культура, що йшла над Дніпро з західно-українських земель³⁴.

Вкінці третя головна основа концепції обох авторів: Українська Держава.

Високе цінування держави взагалі й української державности зокрема видно на кождій майже сторінці праць Томашівського і Липинського. Та найкраще виявляється се в становищі обох авторів до всяких антидержавних, анархічних проявів, від яких аж кишить у деяких періодах нашої історії. Отже – у неґативнім становищі Томашівського до княжих міжусобиць і боярської анархії в Київській і Галицько-Волинській Державі ХІІ–XIV вв. при одночаснім високім цінуванні позитивної ролі, яку відіграли в будові Української Держави Варяги. Отже – у неґативнім становищі Липинського до козацької анархії в Українській Державі Б. Хмельницького. Зокрема ж у сильнім підчеркненню Липинським сильної, абсолютистичної, монархічної влади Гетьмана Б. Хмельницького, без якої – на його думку – не можливе булоб ні сформування Української Нації, ні збудування і вдержання Української Держави пол. XVII ст. Показалося се наглядно незабаром після смерти Великого Гетьмана – в добі Великої Руїни…

З особливим натиском слід підчеркнути вкінці незвичайно високе цінування обома авторами – зі становища саме української державности – північно-західних українських окраїн: Галичини, Волині і Полісся. Погляд Томашівського на значіння Галицько-Волинської Держави XIII–XIV вв. наведений вище. Тут наведу ще погляд на значіння згаданих земель – Липинського.

»Поділ України на дві полоси – каже він: окраїнну, північно-західну, покриту болотами, лісами і горами, та серединну і південно-східну, степову, нічим не захищену від Сходу – був причиною того факту, що всі бурі з Півдня і Сходу вдаряли безпосередно в сам центр нашого державного життя. Вали, замки і городи, якими намагалась наша князівська держава оборонити свій центр од небезпеки степу, не видержували звичайно сильніщого напору східних кочоіих орд. Вживаючи образного вислову: степові руїнники України, впадаючи через незахищенний природою південно-східний бік в середину нашого державного орґанізму, виїдали його серце. Останні ознаки державного життя залишались після того тільки на краях держави – власне в оцьому північно-західному окраїнному півколі, що простяглось од Карпатських гір через Русь Червону й лісову Волинь, до північного болотистого Полісся. Тому тільки в оцьому окраїнному північно-західному півколі задержувались останки нашої державної традиції. Тому без цих північно-західних окраїн не можна було Держави Української відбудувати. Тому тільки нове завойованнє степу державними українськими елєментами, що були перед тим в північно-західні ліси, болота і гори з нього вигнані, означалоб відродженнє державної незалежности України. І тому врешті відбудова державного життя на Україні висмикувалась з українських рук і попадала в руки чужі всякий раз тоді, коли ці наші північно-західні окраїни, цей резервуар української державної традиції, опинялись в залежности від чужих держав – од Москви, або від Польщі. В тіснім звязку з оцим нашим ґеоґрафічним положенням знаходиться у великій мірі історичний процес, що привів до відродження Української Держави за Богдана Хмельницького. Процес значного впливу в степову, державно і національно пасивну Козаччину, окраїнних, північно-західних, державно і національно активних елєментів, переважно шляхти, почасти міщанства і поповичів, а потім змагання перетвореного оцими напливовими елєментами, вже національно і державно активного війська Запорожського прилучити до відбудованого державного центру північно-західні окраїни, без яких істнування того центру було немислиме. Банкроцтво по смерти Великого Гетьмана цих плянів і захоплення Москвою та Польщею наших державнотворчих окраїн було одною з головних причин, що привели до руїни степову козацьку державу«…³⁵

Тут і пояснення незрозумілого на перший погляд кроку пинської шляхти в 1657 р. і становища супроти сього кроку гетьмана Б. Хмельницького.

Такі історичні концепції Ст. Томашівського і В. Липинського. Концепції – як бачимо – par excellence – національно-державницькі.

І в тім їх переломове значіння для української історіоґрафії.

Ів. Кревецький.

Друкується  за виданням: Записки  Наукового  Товариства ім. Шевченка, 1924,  Т. CXXXIV - CXXXV, c.161 - 184.

1. Д. Багалій. Українська історіоґрафія. Ч. І. Видання Української Академії Наук. Київ, 1922.
2. Д. Дорошенко. Українська Історіоґрафія. Видання Українського Університету в Празі, 1923.
3. G. v. Below. Die deutsches Geschschtschreibung von den Befreiungskriegen bis zu unseren Tagen. Leipzig, 1916.
4. П. Милюковъ. Главныя теченія русской исторической мысли. Т. І. 2-ое изд. Москва, 1898; изд. 3-ье. С.-Петербургъ, 1913.
5. Wł. Smolenski. Szkoly historyczne w Polsche (Glówne kierunki pogladów na przeszłość). Warszawa, 1898.
6. Д. дорошенко. ˮИсторія Русовъˮ як памятка української політичної думки другої половини XVIII століття (ˮХліборобська Українаˮ. Відень, 1921. Кн. ІІІ).
7. Борітеся – Поборете! Відень, 1920. Ч. 1.
8. Ст. Томашівський. Українська Історія, ст. 11–12.
9. Тамже, ст. 1.
10. Тамже, ст. 2.
11. Тамже, ст. 6–8.
12. Тамже, ст. 28.
13. Тамже, ст. 28.
14. Тамже, ст. 89–90.
15. Тамже, ст. 111–112.
16. Пор. напр. погляд на сю справу проф. М. Грушевського: „Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-волинська держава стати не подужала, обмежилася Західньою Україною, хоч було кілька моментів, коли заносилося як не на опанованнє нею цілої України, то значне розширеннє сфери впливів на сході. На перешкоді стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширеннє впливів на Подніпровє утруднялося тим, що підставою держави стала Галичина – західний край української території” (М. Грушевський. Історія України-Руси. Т. ІІІ. 2-ге вид. У Львові, 1905. Ст. 1).
17. В. Липинський. Україна на переломі 1657–1659. Ст.17.
18. Н. И. Костомаровъ. Богданъ Хмельницкій: „Отечественныя Записки”, 1867, й окремо в 1859 р. в „Исторических монографіях и изслѣдованиях” тт. ІХ–ХІ – останнє, 5-те видання в „Собранію сочиненій Н. И. Костомарова”, кн. IV. СПетербург, 1904; український переклад в „Руській Історичній Бібліотеці”. Тт. ІХ–ХІІ. Тернопіль, 1888–89.
19. М. Грушевський. Б. Хмельницький і Хмельниччина. Львів, 1898: Хмельниччина в розцвіті (1648–1650). (Історія України-Руси. Т. VIII, Ч. ІІІ. 2-ге вид. Київ-Відень, 1922).
20. В. Липинський, ст. 24.
21. Тамже, ст. 28–30.
22. Тамже, ст. 45.
23. Тамже.
24. Тамже, ст. 50.
25. Тамже, ст. 55-56.
26. Тамже, ст. 61.
27. Тамже,  ст. 91–94.
28. Тамже, ст. 94–97.
29. Тамже, ст. 97–99.
30. Аристократією (національною) називає В. Липинський людий найкращих в нації, без огляду на їх походження і стан. Найкращих на підставі факту, що вони власне в даний момент стоять на чолі орґанізаційних (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади инших активних ґруп нації – такої, яка булаб від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се активно-правляча й орґанізуюча меншість в нації (див. В. Липинський. Листи до Братів-Хліборобів „Хліборобська Україна“. Відень. Кн. ІІІ, ст. 19–22 і кн. IV, ст. 41–52).
31. Тамже, ст. 148.
32. Тамже, ст. 147.
33. Тамже, ст. 93–94.
34. Особливо бє в очи аж надто вже різке підчеркнення в Томашівського „варяго-руськости“ Київської держави ІХ–ХІІІ і  „Першої Української Держави“ XIII–XIV вв. Бо хоч до старої Київської Держави й належали всі руські племена, то державно-творчим елєментом в ній були фактично Українці з Київом як центром, супроти якого великоруська складова частина грала ролю кольонії.
35. Липинський, ст. 220–221.